Подорож п’ята “а”, або трурлева консультація – Станіслав Лем

Подорож п’ята “а”, або трурлева консультація

Станіслав Лем

Кіберіада

Київ, Дніпро, 1990

© Український переклад, Іван Ів. Сварник, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.

Недалеко, під білим сонцем, за зеленою зіркою жили собі сталевооки, жили щасливо, бадьоро і сміливо, бо нічого не боялись: ні чвар родинних, ні засад традиційних, ні думок чорних, ні ночей білих, ні матерії й антиматерії, бо мали машину над машинами, заквітчану, накручену, зубчасту і з усіх оглядів досконалу; жили собі і в ній, і на ній, і під нею, і над нею, адже крім неї не мали нічого – спершу атомів призбирали, потім машину збудували, а як котрийсь атом не пасував, переробили його – та й було гаразд. Кожен сталевоок мав своє гніздечко і контактик, і кожен робив своє, себто – що хотів. Ні вони машиною не керували, ні машина ними, а так собі взаємно допомагали. Одні були машинниками, інші машиністами, ще інші машиналями, і кожен мав особисту машиністку-стенографістку. Роботи мали гору, то їм треба було ночі, то – дня, то – затемнення сонця, але зрідка, щоб не набридло. Прилетіла якось до білого сонця за зеленою зіркою комета Бабета, роду жіночого, вельми жорстокого, атомна уся там і сям, тут голова, там хвіст у чотири ряди, страх дивитись, яка синя, а сірководень – тому причина. І справді, щойно прилетіла – сіркою насмерділа; прилетіла та й давай:

Спершу,- каже,- спалю вас полум’ям, а там побачимо.

Глянули на неї сталевооки – півнеба заступила, вогнем чоботи підбила, нейтрони, мезони, жара стала страшенна, атоми як доми, що інший – то більший, гравітація, нейтрино…- Ото буде гостина.

Кажуть їй: – Це помилка, ми – сталевооки, не боїмось нічого, ні чвар родинних, ні засад традиційних, ні думок чорних, ні ночей білих, бо маємо машину над машинами, заквітчану, накручену, зубчасту і з усіх оглядів досконалу; отож ішла б ти собі, комето, бо буде тобі лихо.

А вона вже все небо заступила, палить, смалить, гарчить, сичить, аж їхній місяць скрутився і з обох рогів обсмалився; і хоч був уже порепаний, старий і малий, та й такого жаль Тож вони більше нічого не казали, а взяли одне сильне поле, по вузлику в кожному ріжку зав’язали й увімкнули контакти: нехай за нас мовлять факти. Бабахнуло, торохнуло, задвигтіло, небо зразу проясніло, від комети тільки купка жужелю лишилася – і знову спокій.

За якийсь час знову щось з’явилося, летить, а що – невідомо, але страшне таке, що не знати, як і дивитися – бо з якого боку не глянь, то все страшніше. От воно прилетіло, розійшлося, зійшлося, на самому вершечку сіло, важке, як не знати що, сидить собі й ані руш. А що вже заважає – далі нікуди.

Отож ті, хто був ближче, кажуть: – Гей, це помилка, ми сталевооки, не боїмося нічого: живемо не на планеті, а в машині, а то не проста машина, а машина над машинами, заквітчана, накручена, зубчаста й з усіх оглядів досконала, тож ішла б ти собі, паскудо, бо буде тобі лихо.

А ВОНО анічичирк.

Отож, аби не вживати надто великих заходів проти казна-чого, послали вони невеличку, таку собі зовсім маленьку машину-страшину: піде, налякає ОТЕ, та й буде спокій.

Машина-страшина йде-йде, а всередині тільки програми гуркочуть; що не програма, то страшніша. Підійшла – та як заскаче, як заскрегоче. Аж сама трохи злякалась, дивиться – а ТЕ хоч би тобі що. Спробувала ще раз, з іншої фази, але нічого не вийшло – без упевненості лякала.

Бачать сталевооки, що іншого чогось треба. Кажуть: візьмемо більшого калібру, із трибами на мастилі, диференційну, дистанційну, із двостороннім зчепленням, і щоб стусала, та добряче. Чи того вистачить? Спокійно: ядерна енергія діє надійно!

Отож послали універсальну, подвійно-диференційну, з зубів разком і зворотнім зв’язком, всередині – машиніст з машиністкою, а на додаток до цього, про всяк випадок зверху посадили ще машину-страшину. Під’їхала, а що триби на мастилі – тихо, ані мур-мур; замахнулася й рахує: чотири чверті до смерті, три чверті до смерті, дві чверті до смерті, одна чверть і нуль – тобто смерть! Як бабахнуло! – аж гриби ростуть, і то самі білі, та світяться, бо радіоактивні; мастило розхлюпалось, триби повилітали, дивляться машиніст з машиністкою крізь вічко, чи вже по всьому: та де там, і не дряпнуло!

Порадилися сталевооки і збудували машину, яка збудувала машинисько, яке збудувало машинище, та таке, що аж найближчі зірки змушені були позадкувати. А в тому найбільшому – та, з трибами на мастилі, а в самій середині машинка-страшинка, бо вже не до жартів.

Приготувалось як слід машинище та як не замахнеться! Загриміло, задвигтіло, щось на всі боки полетіло, гриб виріс такий, що на юшку з океану вистачить, темно, аж на зубах рипить; так темно, що навіть не видно, на чиїх. Дивляться сталевооки – нічого, таки зовсім нічого, тільки усі три машини лежать розкидані й ані руш.

Отоді вже рукави закасали, бо: “Все-таки,- кажуть,- ми машинники й машиністи, маємо машиністок і машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, як же може встояти проти неї якась паскуда, що сидить собі й ані руш?”

І вже нічого не роблять, тільки рослину-калібрину: підповзе тихенько, вкрутиться легенько, з-під жерла глипне, зісподу прилипне, пустить корінець, а тоді як га-а-хне – то всьому кінець. І справді: все точнісінько так і сталося, як передбачалося, тільки з кінцем не вийшло, і як було, так і зосталося.

Впали в розпач сталевооки, хоч і не знали, що воно таке, бо ще їм ніколи не траплялося, тож змобілізувалися, порадились і вже роблять липучки й триби, аркани й паркани, може, прилипне чи впаде, може, спіймається чи обгородиться,- пробують так і сяк, бо не знають як. Усе аж трясеться, та нічого не вдається. Потомилися, не знати, де рятунку шукати, аж раптом бачать – хтось летить: сидить, як на коні, але в коня нема коліс; тоді, мабуть, велосипед, та у велосипеда немає дзьоба, тоді, може, ракета, але в ракети нема сідла. Невідомо, що летить, але відомо, хто в сідлі: сидить, як влитий, усміхом повитий, ось-ось надлітає, уже їх минає – а це сам Трурль власною особою, конструктор, на прогулянці, а може, мандрує. Здалеку видно, що неабихто.

Наблизився, знизився, от вони йому й кажуть, що та як.

– Ми сталевооки, маємо машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, спершу атомів призбирали, потім машину збудували, не боїмося нічого, ні чвар родинних, ні засад традиційних, а тут прилетіло собі хтозна-що, сіло, сидить й ані руш.

– А налякати пробували? – привітно питає Трурль.

– Пробували і машинкою-страшинкою, і машиною-страшиною, й машинищем з трибами на мастилі, атоми, як доми, а як рушить з нейтрино, все летить, мов піна, і мезони, і хвилі, а зробити нічого не в силі.

– Кажете, жодна машина?

– Та жодна, пане добродію.

– Гм, цікаво. А що ж воно все-таки таке?

– От цього якраз не знаємо. З’явилося, надлетіло, а невідомо що, але страшне таке, що не знати, як дивитися – бо з якого боку не глянь, то все страшніше. Прилетіло воно, сіло, тяжке як не знати що – і сидить. А що вже заважає – далі нікуди.

– Власне, у мене небагато часу,- каже Трурль,- Щонайбільше можу хіба побути у вас якийсь час консультантом. Згодні?

Сталевооки, звичайно ж, згодні. І зараз же питають, що принести – фотони, молоти, труби, а може, динаміт чи гармати? А може, для гостя – гербати? То друкарка принесе.

– Гербати нехай друкарка принесе,- пристає на те Трурль,- але це для роботи. А щодо решти, то краще не треба. Якщо вважаєте, що ні машина-страшина, ні машинище, ні рослина-калібрина не можуть дати ради, тут потрібні методи дистанційні, архівно-традиційні, а тому абсолютно надійні. Ще не чув, щоб “оплатити згідно з тарифом” не помогло.

– Як ви кажете? – питають сталевооки, але Трурль, замість пояснювати, веде далі:

– Метод зовсім простий, треба тільки паперу, чорнила, штампів, круглої печатки, сургучу досхочу, пісочку, віконець, кнопок, скріпок, олив’яної ложечки й блюдця, бо чай уже готовий, і кур’єра. І щоб було чим писати. Маєте?

– Знайдеться! – і несуть бігом.

Трурль сідає й диктує друкарці: “У зв’язку з вашою справою – фасцикул комісії ВЦРТСП7 (2) (КК) 405,- повідомляємо, що ваше зволікання, яке суперечить параграфові 199 закону від дня 19.XVII ц. р., будучи анахронічним вифактом, викликає припинення поставок і десумацію згідно з Розпорядженням 67 ДВКФ, № 1478/2. Ви маєте право подати апеляцію на даний вирок у надзвичайному порядку Голові Комісії протягом 24 годин з моменту набрання ним чинності”.

Трурль поставив штамп, скріпив печаткою, сказав зареєструвати в Головній книзі, відкрив Журнал вхідної і вихідної кореспонденції та й каже:

– Нехай кур’єр негайно віднесе.

Кур’єр поніс. Нема його, нема, аж ось повернувся.

– Вручив? – питає Трурль.

– Вручив.

– А де розписка про отримання?

– Тут, ось у цій рубриці. А також апеляція.

Бере Трурль апеляцію і, навіть не читаючи, наказує віднести назад, а через увесь аркуш пише навскоси: “Не розглянуто через відсутність відповідних додатків”. І підписується нерозбірливо.

– А тепер,- каже,- до діла!

Сідає й пише, а сталевооки зацікавлено дивляться, нічого не розуміють і питають, що це означає і що з того буде.

– Виконання службових обов’язків,- мовить Трурль.- А бути щось буде, бо вже й почалося.

Кур’єр цілу добу як скажений бігає туди й сюди. Трурль штемпелює, анулює, висилає резолюції, друкарка вистукує і поволі довкола виникає ціла канцелярія: картотеки й теки, скріпки й папки, протоколи й діроколи, каламарі й формуляри, нарукавники з муару й ложечки, і таблички “Стороннім вхід заборонено”, і від ночі аж до днини усе більше писанини, а друкарка все вистукує, а навколо повно чаю і сміття. Переживають сталевооки, бо нічого не розуміють. А Трурль відсилає пакети – і з марками, і післяплатою, а також з повідомленням про вручення, і зрештою найголовніші – “оплатити згідно з тарифом”, шле нагадування, накази по кілька відразу, є вже й окремі рахунки, а в них самі нулі, але це, каже, лише тимчасово. За якийсь час стає помітно, що те щось не таке вже й страшне, особливо згори: справді, поменшало! Так-так, змізерніло. І питають сталевооки Трурля, що ж далі?

– Не заважати установі працювати! – він їм на це. І підписує, штампує, додатки рахує, повертає апеляції, незважаючи, хто має рацію, камізелька не застібнена, заходьте, хто наступний, скорочені години, сідайте,- а кругом павутина, слабенька гербатка, у шухляді краватка, ось і нові папери, сорок і чотири, треба ще чотири шафи, а там і підкуп, і виплати штрафу, і наказ примусового стягнення із середи на п’ятницю, і печаток дванадцять.

А друкарка вистукує: “У зв’язку з непред’явленням з боку відп. дозволів, згідно з наказом Ком. Вид. Пер. Вер. з дн. зобов’язуємо негайно Скор. Кадр. на підставі Тр. Ам. Тад. Арам., внаслідок вироку інстанції Ц. Д. Д. Дане рішення оскарженню не підлягає”.

Висилає Трурль кур’єра, а квитанційну книжку ховає до кишені. Потім встає і починає по черзі викидати в Космос столи, стільці, штемпелі, й навіть печатку, скорозшивачі й чай. Залишається тільки друкарка.

– Ой, що ви робите! – волають сталевооки, які тим часом уже зовсім призвичаїлися.- Як так можна?

– Не хвилюйтеся даремно, мої любі,- відказує він.- Краще гляньте!

І справді, поглянули сталевооки й охнули – порожньо, чисто, нікого немає, наче ніколи й не було. І куди ж воно поділося і розвіялося? Ганебно тікаючи, таке мізерне стало – лупи треба. Голови ламають, слідів шукають, і лиш одне ледь мокре місце знайшли, щось там накапало, хто-зна – при якій оказії, і більше – нічого.

– Так я, власне, й гадав,- каже їм Трурль.- Це, мої любі, була досить проста справа. Коли воно прийняло перший папірець і розписалося в книжці, то вже й пропало. Я застосував спеціальну машину на велике “Б”. Відколи Космос став Космосом, ніхто ще їй не дав ради!

– Ну гаразд, але навіщо було викидати документи й виливати гербату? – питають сталевооки.

– А щоб і вас ця машина не з’їла! – каже Трурль. Забирає з собою друкарку й відлітає, киваючи їм приязно, а усміх у нього щирозлотий.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Подорож п’ята “а”, або трурлева консультація – Станіслав Лем
вісь неперервності історичного часу