ПЛАТОН

(427 р. – 347 р. до н. е.)

ПЛАТОН (427 р. до н. е., Егіна – 347 р. до н. е., Афіни) – давньогрецький письменник-філософ.

Біографічні відомості, які можна здобути з античних джерел, значною мірою видаються легендарними. По батьковій лінії Платон – далекий нащадок останнього аттичного царя Кодра, по материнській – видатного афінського законодавця VI ст. до н. є. Солона. Справжнє ім’я філософа – Арістокл, а Платон – це прізвисько, що означає “широкий”. Гадають, що так філософа прозвали за широке чоло та плечисту статуру. Замолоду Платон займався гімнастикою та боротьбою, брав участь у кінних перегонах і навіть здобув перемогу на Істмійських іграх. Він також цікавився музикою, живописом та поезією, писав епіграми, дифірамби, елегії, комедії та трагедії, наслідуючи філософа та комедіографа Епіхарма (VI-V ст. до н. е.). Поетична спадщина Платона майже не збереглася, за винятком 25 епіграм (щоправда, деякі дослідники заперечують, що Платон був автором цих творів). Проте можна з певністю сказати, що поетичні студії справили значний вплив на становлення стилю прози Платона.

Філософські переконання Платона сформувалися під впливом відомих тогочасних філософів та філософських шкіл. Це Геракліт, Парменід, піфагорейці, Демокріт, софісти, Кратіл. Згодом Арістотель писав у своїй “Метафізиці”: “Замолоду зазнавши впливу Кратіла та Гераклітових

поглядів, згідно з якими все, що є предметом чуттєвого сприйняття, постійно тече, а знання про нього не існує, Платон і надалі дотримувався цих переконань”. Із Сократом Платон вперше зустрівся у 407 р. до н. е., і ця зустріч мала революційне значення у його долі. Він відмовився від усіх своїх колишніх уподобань і повністю присвятив себе філософії. Поряд із Сократом Платон перебував упродовж восьми років – з 407 до 399 р. до н. е., коли Сократа засудили до страти. Того ж таки року Платон залишив Афіни і подався у мандри містами Греції та Сходу з наміром познайомитися з іншими вчителями мудрості.

У Мегарах він став учнем Евкліда, у Кірені навчався у математика Феодора, в Італії – у піфагорейців Філолая та Евріта, в Єгипті опановував магію місцевих жерців. Завершальною була подорож в Італію та на Сицилію (389-387 р. до н. е.), як свідчить Плутарх у біографії Біона.

На Сицилії у Платона стався конфлікт із сиракузьким тираном Діонісієм Старшим, котрий, відтак, наказав продати філософа у рабство, що буцімто і було зроблено. Проте кіренець Аннікерід одразу ж викупив Платона і відпустив його на волю (за іншими свідченнями, це зробив піфагореєць Архіт).

Повернувшись в Афіни, Платон придбав у передмісті ділянку землі, на якій ріс невеликий гайок, названий Академією на честь місцевого героя-покровителя Академа. Тут Платон заснував власну філософську школу, зберігши за нею назву місцевості, і присвятив їй решту свого життя. Платонівська Академія проіснувала до VI ст. н. е., майже одразу здобувши славу в усьому античному світі. Найздібнішим її вихованцем ще за життя Платона став Арістотель.

Популярність Платона змінила і його стосунки з Сицилією. Після смерті Діонісія Старшого новим тираном став його син Діонісій Молодший. Він звернувся до філософа з листом, у якому запросив засновника Академії до Сиракузів нібито для втілення у його державі високих ідеалів платонівської філософії. Платон прийняв запрошення, але його сподіванням не судилося здійснитися. Проте Діонісій Молодший втретє покликав філософа на Сицилію (у 361-360 р. до н. е.), та і ця поїздка не принесла Платону нічого, крім розчарування. Мислитель жив у період руйнування полісної системи, напередодні епохи еллінізму, що поклала край незалежності грецьких полісів. Рубежем нової епохи вважаються Херонейська битва і конгрес у Коринфі, а ці події відбулися через дев’ять років після смерті Платона. Політична криза і спроби знайти варіанти виходу з неї позначилися на деяких працях Платона та його відвідинах Сицилії.

З ім’ям Платона у наш час пов’язують такі твори: промова “Апологія Сократа”; 28 діалогів, визнаних автентичними; 11 діалогів, авторство яких остаточно встановити не вдалося; 8 неоригінальних творів; 13 листів (авторство деяких із них також залишається предметом дискусій). Загалом, проблема автентичності та хронології творів Платона й досі залишається невирішеною.

О. Лосев, автор низки досліджень про Платона, пропонує таку періодизацію творчості філософа:

Ранній період – 90-і pp. IV ст. до н. е.: “Апологія Сократа”, “Крітон”, “Євтифрон”, “Лахет”, “Хармід”, “Протагор”, 1-а книга “Держави”. Відтворюється сократівський метод аналізу понять, Платон намагається знайти їхню родову сутність. Здебільшого філософ розглядає поняття, пов’язані з полісною етикою (здоровий глузд, дружба, мужність, справедливість).

Перехідний період – 80-і pp. IV ст. до и. е.: “Горгій”, “Менон”, “Євтидем”, “Кратіл”, “Гіппій Менший”, “Іон”, “Гіппій Більший”, “Менексех” (існують сумніви стосовно того, що Платону належать три останні діалоги). Розвивається теорія ідей як певної субстанції, норми, що існує сама по собі, приміром, “сама по собі справедливість”, її можна розглядати в суто логічному аспекті, не враховуючи конкретних у часі подій, які лише більшою чи меншою мірою корелюють з ідеєю справедливості. У цих творах Платона розпочинає критику досократівських філософських концепцій.

Зрілий період – 70-80-і pp. IV ст. до н. є. Діалоги цієї пори можна розділити на дві групи. До першої належать “Федон”, “Бенкет”, “Федр” та решта книг “Держави”. У них розвивається доктрина самостійно існуючої субстанційної дійсності ідей, які визначають собою всю матеріальну дійсність. Наріжним каменем переконань Платона стає вчення про космічну гармонію, космічний розум та душу. Важливу роль відіграє також вчення про душу людини. Розвивається теорія метемпсихозу. Формується політична програма Платона, його ідеал утопічної держави. У цих діалогах Платон досягає найвищої літературної майстерності. До другої групи діалогів зрілого періоду належать “Теєтет”, “Парменід”, “Софіст”, “Політик”, “Філеб”, “Тімей” і “Критій”. У цих творах подається детальний аналіз інших філософських шкіл, поглиблюється вчення про державу, на цьому тлі розглядаються різні проблеми матеріального світу.

Пізній період – 50-і pp. IV ст. до н. є. і аж до смерті філософа: “Закони” і “Післязаконня” (про авторство “Післязаконня” дослідники ще сперечаються). Спостерігається перехід від утопічних теорій держави на дещо реалістичніші позиції.

У жодному із діалогів Платон не розвиває своїх гіпотез до повного й остаточного вигляду. Проблеми порушені, питання поставлені, але відповіді на них у різних діалогах постійно коригуються, висвітлюючи проблему частково, а іноді й суперечливо.

Нестатечність форми – дуже важлива жанрова ознака діалогів Платона. Одні античні коментатори, за свідченням Діогена Лаертського, розділяли діалоги Платона на кілька видів і підвидів, а інші, пов’язуючи їх зі сценічною трагедією, – на тетралогії і трилогії. Знаменно, що ніхто не вважав діалоги Платона одноманітними. Змалювання народження думки, драматичного пошуку істини, блукання манівцями – ці мотиви притаманні кожному діалогові, пожвавлюють його внутрішню динаміку, змушують автора відмовитися від будь-якого доктринерства. Залишаючи твір відкритим (opera aperta), монологічно незавершеним, культивуючи ці формальні риси у кожному діалозі, автор канонізує відкритість як найголовніший принцип жанру філософського діалогу.

У найдосконаліших з літературного погляду діалогах П. відтворив прецікаві сценки з афінського життя, образи філософів, зокрема Сократа, якому, на думку більшості коментаторів, приписував власні переконання. Сократ у діалогах Платона – по суті, новий літературний персонаж, життя якого водночас і трагічне, і героїчне, хоча в текстах немає ні міфологізації, ні героїзації образу. Сократ змальований таким, яким його бачив учень. Автор використовує найрізноманітніші виражальні засоби та стилістичні відтінки: поряд з іронією – піднесений поетичний трагізм (“Федон”), поряд з пародією – риторичний пафос (“Федр”). Сократ постає перед очима читача у повсякденному побуті, у колі друзів, учнів, мандрівних софістів, під час бенкету-симпозію, за містом, перед судом, у в’язниці. Драма його життя відтворена до найменших подробиць. Правдоподібність – провідний спосіб відображення дійсності в діалогах. Це здійснюється на всіх рівнях: від теми та проблем, історичної конкретності персонажів до характеру реплік, деталей, пози, вбрання, умеблювання, пейзажу. Достеменно точно відтворюється сократівський індуктивний метод бесіди, а відтінки збережені так, що іноді видається, ніби діалог відбувається у живому мовленні.

За композицією діалог, як правило, можна поділити на три частини: вступну, основні філософські розмисли і завершення. У вступній частині автор зазвичай описує зустріч учасників бесіди, а на завершення – дещо знижує пафос іронічними зауваженнями. Елементами композиції можуть слугувати вставні епізоди: переказ раніше почутого, розповідь про давніші вчинки, читання запису чужої промови, легенда, міф. Для зображення драматизму боротьби суджень і безвихідних ситуацій П. послуговується прийомом перипетії. Різна стилістична забарвленість промов у діалогах свідчить про видатну риторичну майстерність Платона і про значну залежність давньогрецької прози від риторики.

Важливе місце у діалогах посідають міф і міфологічна розповідь. Нерідко форми міфу прибирають філософські міркування (“Теєтет”, “Горгій”), дидактичні настанови (міф про посмертні мандри Ера у “Державі”). Міф використовується як засіб переконання і впливу на уяву завдяки поетичності картини та її уповні не висвітленої глибини (“Федон”). П. вдається до реконструювання відомого міфу, до міфотворчості.

Суперечності між філософським уявленням про Космос як Єдиний і Досконалий, заснований на абсолютній гармонії, і нестабільною, антигуманною структурою суспільного ладу стали темою постійних роздумів Платона, слугували підгрунтям для вчення про ідеальну державу, про виховання молоді задля збереження стабільності держави і навіть самого її існування (“Держава”, “Закони”).

Особлива роль у моделі ідеальної держави належить поезії. Джерелом поетичної творчості, за традицією, що снується від Гомера, Платон вважає божественне натхнення, стан, що нагадує екстаз, особливу одержимість музами (“Іон”, “Держава”, “Закони”). Саме тому майстерність для поета має вторинне значення. Пізнавальна функція поезії також вторинна. На першому місці – естетичне захоплення, насолода. Для пояснення сутності поезії Платон запроваджує поняття про наслідування – “мімесис”, запозичивши цей термін з театрального лексикону. Творчість поета є наслідуванням того, що він бачить і відчуває у мить божественного екстазу (знаменитий міф про печеру у “Державі”). Сприйняття божественного є індивідуальним процесом. Не завжди однаковим виявляється і духовний злет: музи можуть увести в оману. Саме тому до поезії в ідеальній державі слід ставитися обачно. Що дозволити, а що – ні, повинен вирішувати філософ-критик, який знає закони краси і доцільності. Наприклад, доцільними належить уважати гімни на честь богів і переможців, тому що вони виховують за допомогою ідеальних образів. Натомість пісні Гомера, у яких боги змальовані з людськими вадами, у виховному плані є шкідливими (“Держава”).

Таким чином, естетика Платона своєрідно поєднує суперечливі, з сучасного погляду, поняття: містичний екстаз і практичний дидактизм, гру уяви і реальний досвід. Проте у світогляді Платона ці поняття були різними аспектами гармонійної єдності. До того ж, концепція держави у Платона підкреслено ідеалізована, утопічна, ілюструє крайні форми. І сказане у “Державі” вже в “Законах” зазнає корекції, тому що постійний стан філософа – перебування між знанням і незнанням.

Платонізм справив вирішальний вплив на Арістотеля, Плотіна, Порфирія і Прокла, на всю неоплатонічну школу філософії, від якої залежали найвидатніші теологи (Оріген, Августин) та філософи (Боецій) Середньовіччя. Філософія П. та неоплатоніків сформувала світогляд ренесансного гуманізму, справила вплив на наступну німецьку філософію, романтизм і модернізм у мистецтві. Александрійський неоплатонік VI ст. н. е., останній з коментаторів Платона. Олімпіодор розповів легенду про те, що перед смертю Платон бачив сон, у якому він начебто перетворився на лебедя і пурхав з дерева на дерево, не даючись до рук жодному птахоловові. Сократик Симмій витлумачив цей сон як свідчення невловності філософії Платона для тих, хто намагатиметься її коментувати, тому що твори Платона, як і твори Гомера, уможливлюють безліч інтерпретацій. У цьому, либонь, і полягає запорука впливу Платона на всю філософську, політичну й естетичну думку Європи, яка з огляду на історичну та концептуальну необхідність чимало запозичила з його творчої спадщини.

Українською мовою твори Платона перекладали Й. Кобів, Д. Коваль, Т. Лучук, Ю. Мушак, У. Головач.

А. Зав’ялова


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ПЛАТОН

прислів'я у творі сто тисяч