Пані де Ренал – ЖІНОЧІ ОБРАЗИ РОМАНУ

СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)

ЖІНОЧІ ОБРАЗИ РОМАНУ

Пані де Ренал

Французи визначають провідну тему своєї літератури XIX ст. як тему “La femme et lа…” (“жінка й гроші”). Принаймні в романі “Червоне і чорне” жіночі образи є головними. Це пані де Реналь і Матильда де Ла-Моль, які суттєво вплинули на долю Жульєна Сореля. Що ж можна сказати про цих героїнь?

Дружина мера Вер’єра, до дітей якої запросили гувернером сина теслі, була дуже красивою: “Пані де Реналь, висока й ставна жінка, свого часу славилась, як подейкують тут, у горах, першою красунею на весь край. У її зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Наївна грація, сповнена невинності й жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м’якою прихованою палкістю. Однак якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому… Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. І тому її доброчесність набула гучної слави…” Перед нами психологічний портрет, який розкриває не лише зовнішню красу, а й внутрішні якості цієї привабливої жінки, у якому головними є слова: “юне й простодушне”, “наївна”, “невинності й жвавості”, “згоріла від сорому”, “доброчесність”. Письменник подає і пряму авторську характеристику: “Ні кокетство, ні афектація ніколи не торкалися її серця”.

Отже, явно підкреслено душевну чистоту й природність цієї героїні. Щоправда, “математично точний” письменник не міг не згадати про “приховану палкість” жінки, що можна зрозуміти як ледь помітний натяк на майбутню пристрасть, яку розбудить Жульєн в її до того спокійному серці.

Про характер пані де Реналь Стендаль пише так: “Сором’язлива пані де Реналь була, очевидно, вразливої вдачі, – її дуже дратували невгамовна метушливість і гучний голос пана Вально. Вона цуралася всього, що зветься у Вер’єрі розвагами, і тому казали, що вона надто пишається своїм походженням… Треба сказати відверто, що місцеві дами мали її за дурненьку, бо вона не вміла крутити чоловіком…”

Майстер психологічного аналізу занурюється в потаємні глибини жіночої душі: “Її душа була проста й наївна; вона ніколи не наважувалася судити чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно. Вона, хоч і не замислювалася над тим, вважала, що між подружжям не буває ніжніших стосунків. Найбільше їй подобався пан де Реналь тоді, коли ділився з нею планами щодо майбутнього їхніх синів; одного з них він готував для військової кар’єри, другого для магістратури, а третього для церкви”. Виходить, що в цій мирній “ідилії” подружнього життя містилася прихована загроза – молода жінка нудьгувала, можливо і сама не усвідомлюючи цього, але “зрештою, пан де Реналь здавався їй не таким нудним, як усі інші знайомі їй чоловіки”.

Автор детально характеризує розум головної героїні, її життєвий досвід: “Пані де Реналь була одною з тих провінціалок, які при першому знайомстві можуть здатися не дуже розумними. У неї не було ніякого життєвого досвіду, і вона не вміла підтримувати розмови. Обдарована чутливою і гордою душею, вона у своєму несвідомому прагненні щастя, властивому всякій живій істоті, здебільшого просто не помічала того, що робили всі ці грубі люди, серед яких вона жила волею випадку”.

Міркування про освіту пані де Реналь надають змогу письменникові висловити критичні зауваження щодо навчання й виховання дівчат у тогочасній Франції. Декілька влучних фраз про “нісенітниці, засвоєні в монастирі” переконують у його недосконалості. Коло життєвих інтересів цієї жінки дуже обмежене: “До появи Жульєна вона, по суті, цікавилась тильки дітьми, їхні легкі недуги, прикрощі, маленькі радощі поглинали всю чутливість її душі, яка за все життя знала тільки одну палку любов до Бога, коли перебувала в безансонському монастирі Сакре-Кер”.

Почуття гіані де Реналь і Жульєна проходять складну еволюцію. Спочатку вона не сприйняла молодого сина теслі, який мав виховувати її синів. У ній навіть пробудилися материнські ревнощі: як це на її любих синів матиме вплив хтось, окрім неї?! Лише згодом пані де Реналь помітила, що він не схожий на всіх нудних товстосумів, які її оточували. Вона інтуїтивно відчула й глибоку внутрішню роботу в душі Жульєна, і перші порухи кохання, яке раніше так і не пробудилося в ній, хоча вона вже була заміжня й навіть народила трьох дітей. Стендаль майстерно описав складну боротьбу в її душі почуття кохання та материнської любові й подружнього обов’язку. І ця боротьба робить її образ значно привабливішим, аніж якби вона була зображена просто коханкою, яка ховається від чоловіка й суспільства, насолоджуючись радістю “забороненого плоду”. До того ж зіткнення почуттів є гарним матеріалом для такого тонкого психолога, як Стендаль.

Щодо ставлення Сореля до пані де Реналь, то спочатку молодий честолюбець сприймає свої стосунки з нею (а згодом – і з Матильдою де Ла-Моль), як поле бою. Спочатку він її не кохає й буквально наказує собі стати її коханцем: “Мій обов’язок стати її коханцем”. Чому ж він прийняв таке рішення? По-перше, стати коханцем аристократки для плебея було свого роду “компенсацією” його низького походження, такою собі помстою всім цим пихатим панам, а передовсім її чоловіку: “У хлопця й досі бриніли у вухах образи, яких наслухався вранці. “Чи ж не слушна нагода поглузувати з тварюки, яка може все собі дозволити за свої гроші? Ось я заволодію рукою його дружини саме в його присутності! Так, я це зроблю! Я, до кого він виявив стільки зневаги!” По-друге, честолюбний юнак сприйняв запрошення стати гувернером у домі мера Вер’єра (а це було одним з його безумовних успіхів) як можливий ганебний (ну хто такий гувернер – це ж так низько!) факт, який треба буде приховувати або якось пояснювати в майбутньому. І дуже зручно буде виправдовуватися не зароблянням грошей, а почуттям кохання до хазяйки дому: “Я ще тому повинен неодмінно домогтись успіху в цієї жінки, – пихато казав собі Жульєн, – що, коли я виб’юсь у люди і хтось дорікне мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що на це мене штовхнуло кохання”.

Йому було все одно, за якою аристократкою “полювати”: за пані де Реналь чи за її подругою пані Дервіль: “”Ця жінка не може мене. зневажати, а якщо так, – вирішив Жульєн, – я не повинен опиратися чарам її краси; мій обов’язок стати її коханцем”. Це раптове рішення трохи розважило його. “Одна з цих двох жінок мусить бути моєю”, – казав він сам собі й думав, що йому було б значно приємніше упадати за пані Дервіль – не тому, що вона краща, а лише тому, що вона завжди бачила його тільки гувернером, якого поважають за вченість, а не простим майстровим з ратиновою курточкою під пахвою, яким він уперше з’явився перед пані де Реналь”.

Пані де Реналь постійно картає себе за подружню зраду. Одного разу, коли вона звинувачувала себе в хворобі сина, то ледь-ледь не зізналася в цьому чоловікові. Лише зарозумілість і душевна глухота завадили йому почути дружину. Ця постійна внутрішня боротьба в душі колись порядної жінки, розривання між таємним коханням до Жульєна і любов’ю до синів, а також відчуття провини через подружню зраду роблять пані де Реналь щасливою й нещасною водночас і дуже залежною від різних впливів. Така ситуація не могла не призвести до лиха: лицемірний єзуїт абат Шелан таки примусив її зізнатися в перелюбстві. Нещасна жінка потрапила в повну залежність від церковника, нею стало легко маніпулювати.

Здавалося, пані де Реналь мала б зненавидіти того, хто ледь не позбавив її життя. Проте цього не сталося. Після пострілів у церкві й судового процесу над Жульєном, забувши про обережність і знехтувавши громадською думкою, вона почала відвідувати приреченого Сореля у в’язниці двічі на день. Навіть надзвичайно багата й впливова Матильда де Ла-Моль не змогла добитися цього: їй дозволили лише одну зустріч на день.

Завершення образу пані де Реналь не дуже подібне до реалістичного: “Пані де Реналь дотримала обіцянки. Вона не робила замаху па своє життя, але через три дні після страти Жульєна померла, обнімаючи своїх дітей”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Пані де Ренал – ЖІНОЧІ ОБРАЗИ РОМАНУ

твір на тему випадок з мого життя