ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

ЛЕКЦІЯ 20

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

1. Історико-літературний процес кінця XIX – початку XX століття.

2. Поняття модернізму. Течії модернізму, їх характеристика.

3. Поняття авангардизму. Авангардистські течії у світовій літературі.

1. Історико-літературний процес кінця XIX – початку 20 століття

Розвиток літератури невід’ємний від розвитку суспільства. Література на межі XIX – XX століть була тісно пов’язана з усіма перипетіями свого часу. Складністю та суперечливістю історичної

доби зумовлені своєрідність і розмаїття світового літературного процесу.

З числа найбільш прикметних рис, що формували “обличчя” людської цивілізації у першій пол. XX ст., можна виділити:

У сфері соціально-політичного розвитку:

1. активізація національно-визвольного руху в країнах Європи, Америки, Азії та Африки;

2. падіння великих європейських імперій та монархій;

3. ствердження соціалістичної і комуністичної ідеології;

4. загострення соціально-політичних суперечностей між провідними державами світу, боротьба за перерозподіл сфер політичного впливу;

5. кількісне зростання і різка

поляризація політичних партій та рухів за ознакою їх демократичної або авторитарної спрямованості. Поява могутніх тоталітарних режимів – комуністичного в СРСР та націонал-соціалістичного у фашистській Німеччині;

6. світові війни.

У сфері науково-технічного розвитку:

6. Революційні зрушення практично в усіх сферах науково-технічної діяльності людини. Активне впровадження теоретичних наукових припущень у сферу їх практичної реалізації (промисловість, транспорт, зв’язок, озброєння, медицина тощо);

6. Стрімкий розвиток та поява цілого ряду нових сфер наукового знання (генетика, психіатрія, біофізика, біохімія, геофізика, геохімія, хімічна фізика, ядерна фізика, математична логіка тощо).

У сфері економічно-промислового розвитку:

1. Стрімка капіталізація усіх сфер економічних сфер діяльності людини;

2. Інтенсивний розвиток та індустріалізація виробництва;

6. Розвиток фінансової та банківської системи управління капіталом;

6. Розширення сфер торгівлі та вільного підприємництва.

У духовній і власне літературній сферах:

1. “Ревізія” класичних, раціоналістичних форм ідейного світобачення та форм його художнього ствердження;

6. Загострення уваги до пошуку нових форм художнього відображення дійсності та світоглядних моделей його розуміння;

6. Перевага ірраціональних чинників мислення над раціональними і суб’єктивних форм сприйняття над об’єктивними;

6. Виникнення великої кількості ідеалістичних філософських та естетичних шкіл і напрямів;

6. Ствердження модернізму та авангардизму в мистецтві.

Серед низки філософських, наукових, соціологічних, культурологічних концепцій на формування світогляду людини першої половини XX ст. особливо активно впливали позитивізм, “філософія життя”, ніцшеанство, культурологічна концепція О. Шпенглера, інтуїтивізм, фройдизм, марксизм, екзистенціалізм.

Ідеї А. Шопенгауера, С. К’єркегора, Ф. Ніцше, А. Бергсона створювали філософське підгрунтя для різноманітних літературних явищ і художніх течій епохи зламу віків.

Значний вплив на світоглядні позиції багатьох письменників цього часу справив позитивізм, основні принципи якого сформулювали французький філософ Огюст Конт (1798 – 1857) та англійський учений Герберт Спенсер (1820 – 1903). Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи до їх опису та аналізу, до пошуку біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав Чарльз Дарвін (1809 – 1882), наявною і в людському суспільстві.

Не менш популярною була філософська концепція Артура Шопенгауера (1788 – 1860), яка тлумачила світ як творіння вищої духовної сили, ірраціональної і невідворотної “світової волі”. Один із її проявів – притаманна людині “воля до життя”. Нейтралізувати “світову волю”” можна було лише шляхом пізнання за допомогою філософського споглядання. Ця воля ставала нічим у процесі її пізнання, перетворюючи на ніщо і весь створений нею світ. Мистецтво могло допомогти пізнати абсурдний світ тільки шляхом інтуїтивного пізнання, через осяяння і прозріння.

Ідеї Шопенгауера підхопив Фрідріх Ніцше (1844 – 1900), який створив теорію елітарності винятковості окремих особистостей, яких назвав “надлюдьми”. Вони були носіями “волі до влади”, стояли “по той бік добра і зла” й покликані керувати натовпом.

Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, видатними теоретиками якої були Серен К’єркегор (1813-1858) у XIX ст. та Карл Ясперс (1883- 1969) і Мартін Хайдеггер (1889-1976) у XX ст. Екзистенціалізм (від фр. “існування”) проголосив, що існування, тобто незмінні біологічні властивості та біологічні риси людини й умови її буття, передувало сутності, а отже, було важливішим від неї. С. К’єркегор стверджував, що не могло бути й мови про осмислення людиною світу, бо вона обмежена у своїх можливостях, і що її мудрість полягала у зверненні до Бога та усвідомленні власної обмеженості. Світ непізнанний і абсурдний, а існування людини – це “буття для смерті”, яка кидала тінь на все життя; мета існування – смерть. Тому загальний спосіб буття людини в суспільстві – трагічний, сповнений страху, тривоги та відчаю.

Людина, стверджував К. Ясперс, існувала як самотнє “я”, як “єдина” у “співіснуванні” з іншими. А це співіснування було існуванням рівноправних особистостей, які керували, робили добро, служили, виявляли вірність, товариськість у ставленні одне до одного. Тому суть існування полягала в гуманізмі, бо, як стверджував Ж.-П. Сартр, “екзистенціалізм – це і є гуманізм”.

Не менш вагомою стала й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія Анрі Бергсона (1859 – 1941), згідно з якою розум, який керувався зиском, міг дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя – ірраціональне, недоступне для розуму. Вище знання здатна забезпечити лише інтуїція, осяяння, раптове прозріння. Тому мистецтво не було відображенням життя, а ірраціональним, неусвідомлюваним процесом творення дійсності, під час якого в людській свідомості поєднувалися сучасність і минуле, що існувало завдяки пам’яті та з її допомогою оживало у формі спогадів.

Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналітична теорія віденського лікаря – психіатра Зигмунда Фройда (1856 – 1931). Він розглядав людину як поєднання трьох елементів: природного “я”, раціоналістичного “я” та морального “я”. Природне “я” – це носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомість людини. Раціоналістичне “я” – розважлива, суха й фальшива свідомість, а моральне “я”, яке З. Фройд називає ще “над-я”, – це надсвідомість, яку суспільство нав’язувало людині. Між усіма елементами особистості точилася боротьба, і людина була її жертвою. Придушення підсвідомих потягів надсвідомістю породило різноманітні комплекси, тобто психози. Підсвідомість була джерелом енергії людини, саме її імпульси стимулювали усю її діяльність, зокрема художню творчість. Фройд виходив із того, що у людині закорінене зло, приховане тваринне начало, людина ніби перебувала на краю прірви, яка затаїлася в її душі. Тож добро мусило перебороти зло в самій людині, в її душі.

Наприкінці XIX ст., розчарувавшись у колишніх ідеалах та засобах їх художнього втілення в літературних творах, письменники часто відмовлялися від творчого методу критичного реалізму. Сумнів у художніх можливостях критичного реалізму зумовило появу натуралізму та неоромантизму, які відкинули типізацію та узагальнення життєвого матеріалу, намагання дати універсальні рецепти на всі випадки життя, відкрити глибинні життєві істини.

Натуралісти, полишивши соціально-психологічні узагальнення, звернулися до точного, фактографічного, заземлено деталістичного та правдоподібного зображення життя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність і зумовлені нею соціальні біди біологічною спадковістю, до якої дотична ідея грізного та страшного невідворотного фатуму, визначеної кожному долі. Неоромантизм намагався відірватися від похмурої та сповненої горя дійсності, втекти у світ мрій та ідеалів, екзотичні краї шляхетних, прекрасних душею і вчинками героїв, які невтомно боролися з життєвим злом. Відмовившись, так само як і натуралісти, від соціально-психологічних узагальнень, неоромантики звернулися до зображення унікального, героїчного та екзотично-романтичного.

До найбільш прикметних чинників власне літературного розвитку в першій половині XX ст. можна віднести:

6. Докорінну переорієнтацію принципів відображення літературою життя.

6. Суттєві зміни у внутрішній організації самої літератури.

6. Більш тісний взаємозв’язок літератури з проблемами наукового, суспільно-політичного, культурного розвитку цивілізації.

6. Вихід на міжнародну арену великої кількості молодих національних літератур.

6. Розширення літературних контактів.

Літературний процес кінця XIX – поч. XX ст. збагатився не лише художніми напрямами, а й жанрами. Урізноманітнився передусім роман: поряд із соціальним побутували науково-фантастичний, соціально-утопічний, а також романи історичні, соціально-психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи – памфлети, романи – епопеї. Набула різновидів драма, популярною стала психологічна новела, жанрово збагатилася лірика.

2. Поняття модернізму. Течії модернізму, їхня характеристика

Розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, які отримали назви декадентських, авангардистських та модерністських. Французьке слово “декаданс” означає занепад, “авангард” – передова охорона, а “модерн” – сучасний, найновіший. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі, ті, що стояли на передових, авангардних позиціях та були пов’язані із занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошукуванням позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до Бога та віри, до містичного та ірраціонального.

Модернізм – загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX – поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі “потоку свідомості”, відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.

Модернізм – це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорсткостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.

Загальні риси модернізму:

– особлива увага до внутрішнього світу особистості;

– проголошення самоцінності людини та мистецтва;

– надання переваги творчій інтуїції;

– розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтимніші глибини існування особистості і одухотворити світ;

– пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);

– прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва.

Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали назву авангардизму (від фр. avant – уперед, garde – сторожа, передовий загін) – напрямок у художній культурі XX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.

Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, “новий роман”, “драма абсурду”, “потік свідомості” тощо) збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і “потоку свідомості”. Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З. Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували “потік свідомості”, внутрішній монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які грунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці XIX ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни – дадаїзм, сюрреалізм, школа “потоку свідомості”, а література, до якої ввійшли антироман, “театр абсурду”.

Імпресіонізм (від фр. “враження”) вів свій початок у другій половині XIX ст., і розквітнув у XX ст. Він виник як реакція на салонне мистецтво та натуралізм спершу у живописі (К. Моне, Е. Мане. О. Ренуар, Е. Дега), звідки поширився на інші мистецтва (О. Роден у скульптурі, М. Равель, К. Дебюссі, І. Стравинський у музиці) і літературу. Тут основоположниками імпресіонізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Виразні прояви імпресіонізму були у творчості Ті де Мопассана і Марселя Пру ста, до імпресіоністів належали Кнут Гамсун, Туго фон Гофмансталь, Ю. Тувім.

Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні враження від побаченого – зорові й чуттєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб’єктивними. Художній твір імпресіоніста – це не об’єктивна картина світу, а система складних суб’єктивних вражень про нього, яскраво забарвлена творчою індивідуальністю митця. Особливо вразливі імпресіоністи до чуттєвої краси світу; вони чудово відтворювали природу, її красу, розмаїтість і мінливість життя, єдність природи з людською душею.

Найвизначнішою серед декадентських течій кінця XIX – початку XX ст. став символізм. Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Образи – символи відтворювали таємничу та ірраціональну суть людської душі та її життя, величний поступ невідворотної долі, зобразили потойбічне життя, метафізичний світ “інобуття”, натякали на містичну сутність явищ життя.

Для символістів поезія, як і музика, була найвищою формою пізнання таїн – пошуком і відкриттям “інобуття”. Символ породжував численні асоціації, захоплював багатозначністю, глибинним прихованим змістом, який важко або навіть неможливо було зрозуміти. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огорнуло читача завдяки ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій. Започаткували символізм французькі поети Поль Верлен, Стефан Малларме, Артюр Рембо. “Завоювавши” Францію, символізм швидко поширився в усій Європі. В різних її країнах символізм представляли Габріель д’Анунціо (Італія), Райнер Марія Рільке та Туго фон Гофмансталь (Австрія), Стефан Георге (Німеччина), Оскар Уайльд (Англія), Еміль Верхарн і Моріс Метерлінк (Бельгія), Генрік Ібсен (Норвегія), Станіслав Пшибишевський (Польща).

Естетизм виник в останнє десятиліття XIX ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла “мистецтво для мистецтва”, “краса заради самої краси”. Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

Експресіонізм (від фр. “виразність, вираження”) започаткований теж у XIX ст. Ця авангардистська течія набула свого повного звучання та ваги в першій чверті XX ст. і стала значним внеском у розвиток світової літератури. Експресіоністи були тісно пов’язані з реальністю – саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.

Але бачення світу експресіоністами було своєрідним: світ уявлявся їм хаотичною системою, якою керували незбагненні сили, незрозумілі, непізнанні, таємничі, і від них не було порятунку. Єдино справжнім був лише внутрішній світ людини і митця, їх почуття і думки. Саме він мав перебувати в центрі уваги письменника. А відтворювати його слід виразно, яскраво, з використанням грандіозних образів умовних, з порушеними пропорціями, надмірно напружених, з максимально чіткими інтонаціями, тобто зображати за допомогою експресивних образів із застосуванням парадоксального гротеску та у фантастичному ракурсі. Чи не найвидатніший експресіоніст Иоганнес Бехер вважав найхарактернішим для експресіонізму поетичним образом “напружений, відкритий в екстазі рот”. Отже, у творах експресіоністів багато сатири, гротеску, чимало жахів, надмірної жорстокості, узагальнень і суб’єктивних оцінок реальності. Експресіонізм з’явився спочатку в малярстві (Е. Мунк, В. Ван-Гог, П. Гоген. П. Сезанн та ін.) і в музиці (Ріхард Штраус), щоб незабаром перейти і в літературу. До найвизначніших експресіоністів належать Г. Тракль і Ф. Кафка в Австрії; И. Бехер і А. Франс у Німеччині; Л. Андрєєв у Росії.

Імажизм (від фр. “образ”) – течія, яка спричинила появу російського імажинізму. З’явилась вона в Англії напередодні першої світової війни і проіснувала до середини 20-х років. У Росії вперше імажиністи заявили про себе 1919 року. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості. “Вірш – не організм, а хвиля образів, з нього можна вийняти один образ, вставити ще десять”, – стверджував теоретик російського імажинізму В. Шершеневич. Отже, вірш представники цієї течії вважали “каталогом образу”, вишуканим сплетінням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь та інших тропів – таким собі примхливим нагромадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажиністи відсували на другий план: він “поїдається образом”. Певна річ, що імажинізм не міг, якщо б навіть і прагнув того, цілком знехтувати змістом. Творчість С. Єсеніна – найкраще підтвердження цієї думки. Представниками імажинізму в Англії та США є Т. С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Паунд, Е. Лоуел та ін.

3. Поняття авангардизму. Авангардистські течії у світовій літературі

Футуризм (від лат. “майбутнє”) виник 1909 р, в Італії, його родоначальником був Ф. Марінетті. Звідти поширився по всій Європі, отримавши назву кубізму у Франції (М. Жакоб, Б. Сандрар), егофутуризму і кубофутуризму в Росії (І. Сєверянін, брати Бурдюки, В. Хлебніков, В. Махновський та ін.), авангардизму в Польщі (Ю. Пшибось та ін.). Український футуризм, започаткований М. Семенком, отримав згодом назву “панфутуризм”.

Футуристи проголошували, що вони створили мистецтво майбутнього, яке було співзвучним ритмам нової епохи “хмарочосно-машинно-автомобільної” культури, і закликали відкинути традиції старої культури, яку вони називали зневажливо “плювальницею”. Футуристи співали гімни технічному прогресові, місту, машинам, моторам, пропелерам, “механічній” красі, наголошували на необхідності створення нової людини, гідної своєї доби техніки, людини нового складу душі. Вони відкинули традиції реалістичної літератури, її мову, поетичну техніку. Запроваджуючи свою мову, нові слова і словосполучення, футуристи доходили навіть до абсурду: часом вигадували слова без будь-якого змісту.

Французькі кубісти та російські кубофутуристи були тісно пов’язані з малярами – кубістами, які намагалися епатувати, вразити обивателів різкістю фарб і незвичністю змісту: вони розкладали зображуване на найпростіші геометричні елементи – куби (звідси й назва), квадрати, прямокутники, лінії, циліндри, кола тощо. Проголосивши культ форми, кубісти відсунули зміст на задній план, звели його до форми. Письменники спантеличували обивателя не тільки “мовою, якої ще ніхто не чув”, а й відходом від милозвучності в бік какофонії, дисонансів, нагромадженням важких для вимови приголосних.

Сюрреалізм (від фр. “сюр” – над, тобто надреалізм), що виник у Франції у 1920-х роках. Його засновником і головним теоретиком був французький письменник Андре Бретон, який закликав “зруйнувати існуюче донині протиріччя між мрією та реальністю”. Він заявив, що єдиною сферою, де людина може повністю виявити себе, є підсвідомі акти: сон, марення тощо, і вимагав від письменників-сюрреалістів “автоматичного письма”, тобто на рівні підсвідомості.

Школа “потоку свідомості” – це засіб зображення психіки людини безпосередньо, “зсередини”, як складного та плинного процесу, заглиблення у внутрішній світ. Для таких творів було характерне використання спогадів, внутрішніх монологів, асоціацій, ліричних відступів та інших художніх прийомів. Представники: Д. Джойс, М. Пруст, В. Вульф та ін.

У “драмі абсурду” дійсність зображувалися через призму песимізму. Безвихідь, постійне передчуття краху, відмежованість від реального світу – характерні риси твору. Поведінка, мова персонажів алогічна, фабула зруйнована. Творці – С. Беккет, Е. Іонеско.

Питання для самоконтролю

IV Яким чином література на межі XIX-XX століть тісно пов’язана з усіма перипетіями свого часу?

V Назвіть найбільш прикметні чинники літературного розвитку в першій половині XX ст.

VI Дайте загальну характеристику модерністської літератури.

VII Які течії і напрями належать до авангардистських? Дайте їх загальну характеристику.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ


іван нечуй-левицький гетьман іван виговський
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ