Особливість творчості І. С. Нечуя-Левицького – Іван Семенович Нечуй-Левицький

Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918 pp.)

Особливість творчості І. С. Нечуя-Левицького

Своєрідність стилю Нечуя-Левицького полягає в тонкому поєднанні реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, праці, особливостей мови та поведінки персонажів із живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів: Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби.

У творах І. Нечуя-Левицького поєднується тенденція до предметності, локальності й конкретності – соціальної, етнографічної, географічної із прагненням художника до поетизації кращих сторін народного життя, до зображення селянського світу в рельєфних, пластичних образах.

Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в “Афояському пройдисвіті” , він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.

У повісті “Кайдашева

сім’я” яскраво постають сцени з життя села Семигори. Автор майстерно розкриває психологію дійових осіб у комічному діалозі між Карпом і Лавріном, у сценах сутичок, що відбуваються між свекрухою та Мотрею. Тут найповніше проявляються риси індивідуалізму, дрібновласницької психології, що робили нестерпним життя селянства.

Таким чином, творчість Нечуя-Левицького взагалі, і майстерність у відтворенні життя українського села, зокрема, були новим кроком у художньому відтворенні дійсності.

Мова творів письменника – переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим досвідом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію, повість належить до найкращих творів українського письменства.

Змальовуючи людські характери, І. Нечуй-Левицький стверджує, що хліборобська праця для українця – культурно-моральна цінність, основа буття, світосприймання, принцип трудової етики, передумова щастя.

Один із героїв творів Нечуя-Левицького – Микола Джеря – людина обдарована, розумна, добре малює, різьбить, зробив малу скрипочку, гарно грає і співає. Микола прагне мати своє господарство, прив’язаний до землі, не хоче миритися зі своїм становищем, а тому веде боротьбу з суспільством, заснованим на насильстві та несправедливості.

З хліборобськими генами пов’язана й така риса українського національного характеру, як пантеїзм, прив’язаність до землі, землі-матері, а також матері, жінки-матері і жінки, шляхетна любов до якої витворила своєрідний духовний аристократизм українця.

Характерною особливістю творчої індивідуальності І. Нечуя-Левицького є органічне поєднання тонкого ліризму і винятково дотепного гумору. Показовою з цього погляду є передусім повість “Кайдашева сім’я”. У ній м’які, пастельні описи мальовничої природи українського села, розповіді про найінтимніші, найніжніші почуття молодих героїв твору змінюються непривабливими картинами сварок, бійок, зображенням патріархального селянського побуту. З творчістю Нечуя-Левицького в українську літературу прийшла своєрідна манера змальовувати образи й природу мовою живопису.

Пейзажі, які майстерно вмонтовує Нечуй-Левицький у свої твори, є ніби продовженням думок і мрій персонажів, полем зіткнення переживань героя і природи. Так, поетична душа старого Панаса Крутя (“Рибалка Панас Круть ” ) може розкритися лише наодинці з чудовою природою. У таких випадках тональність пейзажу мотивована психологічним станом героя.

Отже, знову бачимо глибинний зв’язок людини з природою – чинник, який є головним для українців. Письменник підкреслює, що природа для українського народу є живою, розумною, говорячою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихана її “живим духом”.

Глибоке відчуття краси природи українського села вказує на зв’язок українця з землею. Відомо, що вся стародавня культура українців зростала на культі землі, хліборобської праці. Хліборобство було для українців єдиною надією, мрією, ідеалом їхнього життя. Земля – основний елемент світо будови, головна ланка у світотворчому ланцюгу. Отож, найяскравішою рисою особистості українця є незвичайний, таємничий контакт із духом рідної землі.

Зокрема, хліборобська праця прищепила Миколі Джері, герою однойменної повісті, надзвичайну любов до природи, а разом з нею – поетичність вдачі.

Тонко відчуваючи різноманітні кольори, багатство їх переливів, письменник створив яскраві портрети, багаті Своєю різнобарвністю ландшафти і т. ін. Він майстер передавати світлотіні (елемент, властивий живопису), чим досягає виразності образів, зримості картин українського села.

Стильова манера письменника тяжіла до поєднання реалістичної конкретності й точності в описах по буту з живописною образністю. Використавши можливості живопису у відображенні багатобарвного об’єктивного світу, Нечуй-Левицький дав поштовх до розширення зображувальних засобів літератури.

Значення творчості

І. Нечуй-Левицький значно розширив естетичні обрії української літератури, збагативши її новими жанрами й виражальними засобами. У його творчості українська проза здійснила перехід від традиційної фольклоризованої оповіді до об’єктивно-епічної манери, відкривши цим простір для відтворення складних причинно-наслідкових зв’язків людини з суспільством, ліричних і філософських відступів, тобто, для урізноманітнення можливостей художнього відображення складного і мінливого об’єктивного світу.

Значення постаті Нечуя-Левицького в літературі 70 90-х pp. XIX століття полягає в здобутках у створенні багатобарвного і рухливого пейзажу. У його творах описи природи стають засобом виразної психологічної характеристики персонажів.

Для нового злету української художньої прози був наявний міцний грунт, оскільки в українській літературі попередніх років відбувався складний процес синтезу і боротьби різних ідейно-художніх напрямів, течій, стилів, жанрів: продовжує функціонувати бурлеск, розвивається романтизм, існують деякі традиції сентименталізму, нарешті, утверджується критичний реалізм. І всі ці напрями набувають своєрідних рис.

Саме в цих умовах починає свою творчу діяльність І. Нечуй-Левицький.

Головною ж заслугою Нечуя-Левицького було створення соціально-побутової повісті й роману, у яких типові характери змальовані з повнотою, властивою письменникам гоголівської реалістичної школи, і поставлені в докладно описані етнографічно та соціально правдиві типові обставини.

Отже, митець-новатор, чудовий знавець дійсності, Нечуй-Левицький торував шлях наступним письменницьким поколінням у правдивому відтворенні життя українського села.

Творчість Нечуя-Левицького – помітний внесок у подальший розвиток всієї української культури. Взірець високої майстерності, творчість письменника була новим кроком у розвитку критичного реалізму, нових жанрів великої прози, у збагаченні мови художніх творів, у засобах розкриття життя українського села XIX століття.

Цінність літературної спадщини Нечуя-Левицького полягає у реалістичному зображенні тієї епохи, в яку жив письменник. У творах письменника показані духовні багатства народу, висловлена любов автора до простого люду, віра в його сили, а також не примиренність до гноблення, до приниження людської гідності. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Особливість творчості І. С. Нечуя-Левицького – Іван Семенович Нечуй-Левицький

цитатна характеристика максима гудзя