Образ поета як символ нескореності, духовної незламності всієї нації (за поезією Маланюка “Пам’яті Тодося Осмачки” (І варіант)

Євген Маланюк – один з найпомітніших українських поетів XX століття. Все його життя було присвячене боротьбі за незалежність українського народу: спочатку брав активну участь у побудові Української Народної Республіки (він відомий як учасник визвольної боротьби 1917-1921 років), а далі, після її поразки, почав писати вірші. Євген Маланюк розумів нищівну силу слова, тому взявся за перо з єдиною метою: продовження розбудови української культури, пробудження національної свідомості рідного народу. У його поезіях немає місця нерішучості, душевній

слабкості, навпаки, вони вражають безкомпромісністю, категоричністю суджень. Інакше й не могло бути, адже центральним в усіх кого тзорг. х є образ України, відданість якій була життєвим кредо поета. Ця відданість дала Євгену Маланюку творчу наснагу для написання збірок “Стилет і стилос”, “Земля й залізо”, “Остання весна” тощо.
Вважаючи, що “як в нації вождів нема, тоді вожді її поети”, Євген Маланюк дуже уважно ставився до творчості інших поетів і письменників. Митцям минулих днів і митцям-сучасникам присвячена ціла низка його поезій. Так, провідником українського народу він називає Тараса Шевченка,
і можна стверджувати, що вольова безкомпромісна особистість, той самий Гонта, “що синів свяченим ріже”, відчутна у віршах Євгена Маланюка, – вплив творчого доробку Кобзаря. Відомими є й поезії, де подане своєрідне бачення Маланюком особливостей творчості Павла Тичини, Максима Рильського та інших видатних поетів. Серед віршів, присвячених темі творчості й ролі митця у суспільстві, помітне місце займає твір “Пам’яті Тодося Осьмачки”.
Поезія “Пам’яті Тодося Осьмачки” – своєрідний некролог, оскільки написана Є. Маланюком за кілька днів по смерті поета. Автор завжди відчував тематичну та ідейну спорідненість своєї творчості й творчості Тодося Осьмачки (обидва митці бачили свою фатальну залежність від історичної долі народу), тому смерть “брата по перу” є тяжким ударом для нього:
Не хочу – ні! – цих похорон.
Прости. Хай тільки ворон тричі десь прокряче,
Що вже похований ти, неповторний ти,
Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячий.
Відчутним є неприхований трагізм цих рядків, бо Є. Маланюк тужить не тільки за особистою втратою, а й за непоправною втратою всього українського народу, виразником національних інтересів якого був Тодось Осьмачка. Невипадково автор вірша називає його “неповторним”, “символом” доби: в умовах духовного опору тотальній нівеляції української культури Т. Осьмачка показав себе справжнім патріотом, сином своєї Вітчизни. Євген Маланюк вірить, що нащадки не забудуть цього поета:
Ні, не ув’язнить глина чужини,
Твою труну, твій попіл вогнепальний.
Бо правнуки, що будуть знов сини,
Перенесуть у тишу спочивальні.
З “цих рядків видно, як важливо для поета-патріота зустрітися зі смертю на Батьківщині, або хоча б після смерті повернутися в Україну. Вірність Вітчизні підкреслена наступною строфою, де трагічний настрій дещо пом’якшений, бо ж ідеться про рідний край:
Посадять дуб. І, щоб, з землею злить,
Чебрець розстелять килимом духмяним.
Внизу Дніпро котитиме блакить,
А в Києві шумітимуть каштани.
Через образи дуба, Дніпра Євген Маланюк підкреслює не тільки єдність України і талановитого поета, а й єдність всього українського народу, який вистояв під тиском кривавих століть, намагається вирватися з кайданів тоталітарного режиму. Водночас автор проводить виразну й чітку паралель між національними інтересами народу і творчістю Тодося Осьмачки, який у питанні про свободу України був моральним максималістом, що і зробило його символом духовної нескореності української нації.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Образ поета як символ нескореності, духовної незламності всієї нації (за поезією Маланюка “Пам’яті Тодося Осмачки” (І варіант)


урок ліс восени о олесь
Образ поета як символ нескореності, духовної незламності всієї нації (за поезією Маланюка “Пам’яті Тодося Осмачки” (І варіант)