О Д И – КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК

КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК

О Д И

КНИГА ПЕРША

ДО МЕЦЕНАТА Глянь, нащадку ясний давніх володарів, Меценате, хвало й захисте любий мій, Глянь довкіл: багатьом – тільки б у куряві Коней гнати стрімких; вихором-колесом Лиш мету обігнуть – пальмова гілка вже Мчить їх ген, до богів, світу керманичів. Цей – на все йти готов, тільки б до почестей Люд квірітів хисткий втретє підняв його. Той – гребе та гребе й сипле у засік свій, Що з лівійських токів літом змести вдалось. Хто ж оре залюбки батьківський лан, того Ти й за Аттала скарб не підіб’єш на те, Щоб кіпрійським судном він борозну пливку Вів, лякаючись хвиль моря Міртойського. Хай-но вдарить крилом до Ікарійських вод Африк буйний – купець марить селом своїм, Хвалить спокій, та ось – вже він судно слабке Знов ладнає: не звик, ситий, до голоду. Є такий, що й за дня добрим вином старим Сам гоститися рад, келих по келиху, Зручно лігши собі то під суничником, То при тихім струмку в закутку милому. Інших – табір зове; співом ріжка й сурми Манить їх на війну – для матерів усіх Щонайтяжчий проклін. Ну, а мисливцеві – Любо спати й в снігу – що йому пестощі? Він про жінку й забув: там, бач, на лань напав Вірний пес, а кабан – он уже сіті рве. Я – з плющем на чолі, мудрих ознакою, Стану побіч богів; я од юрби майну В тінь гаїв, де в танку німфи з сатирами Мірно й легко пливуть, хай лиш Евтерпа нам Флейту

дасть голосну, хан Полігімнія Ніжно струни напне, по-еолійському. Ще ж коли мене й ти лірним співцем назвеш Я торкнуся зірок гордим чолом своїм.

ДО АВГУСТА Досить градом сік, засипав снігами Батько весь наш край і на страх для Риму Свій же храм вразив, понад ним багряну Знявши правицю. Що, як прийде знов – хвилювались люди – Грізних з’явищ вік і ті сльози Пірри, Дні, коли Протей своє стадо вигнав З моря – на гори? Між густе гілля, на верхів’ї в’яза, Де лиш птах сідав, повтикались риби. Море грало скрізь, і пливли над лісом Сарни лякливі. Жовтоводий Тібр – це при нас було вже – Враз на Рим помчав через лівий берег, Щоб владичий дім і святиню Вести Хвилею збити. Так надмірно мстив проти волі Батька Тібру гнівний бог, покотивши хвилю Ген до тих святинь, коли вчув дружини Ілії скарги. Буде знать про те, як точили в Римі Не на персів ніж, а на свого брата, Наша юнь; її ж,- через чвари предків,- Так нині мало! Рине вниз наш Рим. До якого ж бога Має вдатись люд? І яким ще співом Нині вже глуху до благань тих Весту Дівам схиляти? Хто ж за ті гріхи понесе покуту З волі Батька, хто? Появись, благаєм, Ти, що блиск рамен оповив у хмару, Фебе-пророче! Може, ти до нас, Еріціно, прийдеш: Поруч – Купідон і веселі Жарти? Може, спом’янеш позабутих внуків, Праотче Марсе? Вже давно – гай-гай! – наситився грою Ти, що любиш клич і шоломів сяйво Й грізний вид бійця, що зійшовсь віч-на-віч З ворогом лютим. Може, ти явивсь, легкокрилий сину Майї, мов юнак, мов земна людина, Й те ім’я прийняв, що тобі дали ми,- “Цезаря месник”? Щирим серцем дбай про народ Квіріна, Вік із ним живи, й хоча ми спіткнулись,- Нас не кинь в біді, не спіши злетіти З подувом вітру В вись небесну; тут, поміж нами слався, Тут очолюй нас, опікуне-батьку. Хай не сміє перс, коли ти при владі, Край наш топтати.

ДО КОРАБЛЯ Хай Кіпріда в ту путь тебе, Хай Єлени брати, зорі ясні, ведуть, Хай лиш Япігу волю дасть Вітровладний Еол, інших – приборкавши, О кораблю! На свій поміст Ти Вергілія взяв – ти його й в Аттіку Поверни, бо й мою везеш Половину душі – згинути їй не дай! Той мав дуб і потрійну мідь Вколо серця свого, хто по безодні тій Вперше човник повів, кого Африк не налякав, що з Аквілонами Бій зчиняє, ні ті дощі, Дар понурих Гіад, ні повелитель Нот, Що на Гадрії будь-коли, Дужий, хвилю зіб’є чи вгомонить її. Смерті в вічі сміявся б той, Хто на чуда морські й пінявий вал дививсь Не зморгнувши або на ті Горезвісні хребти Акрокеравнія. Марно бог передбачливий Темні води розлив між суходолами: Хвилю, досі незайману, Вже зухвалий весляр довгим веслом січе. Так, аж надто допитливий, Рине люд до гріха – що йому межі ті? Син Япета посмів було Нам вогонь принести, вдавшись до хитрощів. Тільки вкрав він його з небес – За сухотами вслід військо хвороб нових Землю враз облягло, а смерть Крок, повільний колись, нині приспішує. Понадземну порожняву Вперше звідав Дедал на нелюдськім крилі, В підземелля спустивсь Геракл І в понуру глибінь, в темний Аїд проник. Де є, смертний, межа тобі? Вже й до неба рвемось в тій необачності. Ось тому й наготовлену Гнівний Батько в руці стискує блискавку.

ДО СЕСТІЯ Слабне вже люта зима, вже провесна шле тепло й понову, Судно просохле знов гойдає хвиля. Рвуться отари з обор, плугатаря вже вогонь не вабить, Сивава паморозь лугів уже не сушить. Вже за Венерою вслід Кітерейською – лиш засяє місяць – Стають у коло Грації та німфи: Мірно землю б’ють, усе б’ють вони, поки вогнедишні Циклопів кузні сам Вулкан обходить. Ось коли з мирта вінком по-святковому слід чоло вповити Або квітками з-під снігів розталих. Ось коли в тіні гайка треба жертвою Фавну честь віддати – Чи він овечку, чи козля бажає. Смерті блідої стопа б’є однаково, Сестію щасливий, В низький поріг та в брами можновладних. Кожен близький до межі, а снує чомусь довгу-довгу мрію, Лихі ж привиддя й ніч – не за горами, й дім, де володар – Плутон, вигнання твоє; раз туди потрапиш Гучних бенкетів там вести не будеш, Там тебе ніжний Лікід не втішатиме: він у колі хлопців Сьогодні, завтра ж – і дівчат полонить.

ДО ПІРРИ Хто цей хлопець стрункий, Пірро, що в затінку Між троянд запашних так пригорнув тебе? Перед ким золотаве Ти волосся розсипала, Щира й звабна така? Ой, ще оплаче він Клятви й долю хистку, гляне на море те, Чорним зоране вітром, Гляне – й заціпеніє враз, Хто тобі, золотій, нині довіривсь так, Певний щастя свого, певний взаємності, В бурях ще не бувавши… Горе ж тим, хто притьма на твій Блиск оманний летить! Я ж – про це й напис мій Каже в храмі святім – після пригод морських Склав свій мокрий ще одяг Богу моря могутньому.

ДО АГРІППИ Варій, звившись орлом в небо Меонії, Вславить силу твою, дзвін перемог,- куди б Воїн твій не пробивсь – і на коні, й судном За тобою, вождем своїм. Я б, Агріппо, й не смів братись до справ таких Не для мене Ахілл, що напролом іде, Ні бувалець Улісс, що по морях блукав, Ні злощасний Пелопа рід: Велич не для малих. Скромність і ліра та, Музи мирної дар, забороняють нам Слави Цезаря блиск, як і твої діла, Вбогим хистом применшити. Хто б ще так оспівав Марса, що в криці весь, Меріона в пилу, чорнім пилу боїв, Діомеда, який з волі Паллади став, Смертний, проти богів самих? Я ж лише про вино пісню снуватиму, Про дівчат запальних, що юнакам грозять Гострим нігтиком; я, нині бездумний вже, Завтра – легко закоханий.

ДО МУНАЦІЯ ПЛАНКА Родос уславлять одні, Мітілену, Ефес чи Корінфа Стіни, де море. подвійне хвилює, Фіви, де Вакх народивсь, або Аполлонові Дельфи Чи мальовничу Темпейську долину. В інших на думці лише – величати в немовкнучій пісні Місто Паллади, безшлюбної діви, Щоб на вінок відусіль назривати оливкових віток. Є і такі, що в пошану Юноні Аргос, де коні баскі, й багатство Мікен оспівають. Тільки мене ані Спарта сувора, Ні плодоносні поля, простори Ларісси, не ваблять Так, як ота гомінка Альбунея, Так, як Аніо прудкий, і Тібурна гаї, і грайливі Хвилі струмків у садах яблуневих. Нот ясний не всякчас налітає з дощами на крилах – Часто він сам випогіднює небо. Так от і ти, як мудрець, трудам життьовим і зажурі Вчасно покласти межу не вагайся, Планку, солодким вином, де б не був ти: чи то вколо тебе Зблискує табір орлами, чи віти Гаю Тібурна шумлять. Саламін покидаючи й батька, Тевкр увінчав себе листям тополі, Скроні вином окропив і до друзів своїх посмутнілих, Кажуть, такими словами звернувся: “Хай же нас доля веде,- ласкавіша доля від батька,- Звірмося їй, о супутники-друзі! Тевкр за вождя вам і Тевкр – за пророка, чи ж вам зневірятись?” Сам Аполлон віщував урочисто: “Знайдете землю нову – й Саламін своє ймення повторить”. Гей же, хоробрі, що в гірших пригодах Разом зі мною були! Вином нині тугу розвіймо, Завтра-бо знов – у безмежнеє море.

ДО ЛІДІЇ Лідіє, ради неба, Ради всіх богів поясни: чом Сібаріса губиш, Люблячи? – Спеку й порох Стійко він терпів, а тепер – сонячні грища кинув. Чом у рядах при зброї Верхи він не мчить, як було? Чом не смиряє галльських Коней вудилом вовчим? Чом у жовтий Тібр не пірне? Чом йому мазь оливки – Гірша за кров зміїну? Зброї чом тепер не бере в ту мозолясту руку. Хоч за межу далеко Він і спис, і диск, як ніхто, вправно метав і вміло? Що ж, він сховавсь, можливо… Так Фетіди син між дівчат схований був, говорять, Щоб на лікінців лави, Мужній, він не рвавсь на очах у жалібниці Трої.

ДО ТАЛІАРХА В снігу глибокім, бачиш, на овиді Соракт біліє? Снігом завалені, Ліси пригнулись, а на річці Кригою хвилю пливку вже скуто. Розвій-но холод, в огнище дров докинь, Котрі сухіші, й чотирирічного Вина з сабінської амфори Щедрою нам зачерпни рукою. Всі інші справи – краще богам довір: Захочуть тиші – й вітер вгамується Над морем темним, і незрушно Стануть і той кипарис, і ясен. Що завтра буде – вже не твоя журба. Добром та зиском будь-який день вважай, Дарунок долі, й не цурайся Ні насолод, ані танців, хлопче. Сумну сивизну поки ще геть жене Твій вік зелений – поле й майдан люби, Й не раз в домовлену годину Хай повторяється шепіт ніжний І сміх, що видав дівчину в закутку, Й застави милі, зняті з зап’ястя їй Або ж із пальця, що при тому Був лише так, для годиться, впертим.

ДО МЕРКУРІЯ Майї сину, внуче Атланта віщий, Ти ж до слів дзвінких та до втіх палестри Давній люд привчив, подолавши в ньому Первісну дикість, Пісня ця – тобі, посланцеві неба, Це ж твоє дитя – луковидна ліра, Ти на жарт усе, що вподобав, тут же Викрасти можеш. За волів тебе, хитруна-хлопчину, Вже було хотів Аполлон скарати, Вже й схопивсь за лук, сагайдак же – в тебе, Й він розсміявся. Навіть сам Пріам, Іліон лишивши, Наче свій, пройшов між Атрідів гордих, Крізь ворожий стан, фессалійську варту,- Вслід за тобою. Праведних ведеш у місця блаженні, В тихий край, жезлом золотим гамуєш Мляві тіні – ти, кому й небо раде, Й світ попідземний.

ДО ЛЕВКОНОЇ Ти не звідуй про те, де нам межу доля накреслила, Левконоє: того – й знати не слід, так що й халдеїв ти, Й числа їхні облиш. Краще стократ – брати, що суджено, Чи багато ще зим небо нам шле, чи вже остання ця Там об берег сипкий в злобі сліпій хвилю тірренську б’є. Зваж розумно те все, вина ціди й миттю короткою Довгу мрію діли: заздрісний час, поки говорим тут, Вже у безвість летить. День цей лови! У майбуття – не вір.

ДО КЛІО О, кого з мужів чи героїв, Кліо, Чи з богів струні або флейті гострій Славить ти звелиш і чиє грайливо Ймення полине Ген, де гай густий. Гелікона схили Й гостроверхий Пінд або Гем холодний, Звідки ліс ішов, аби лиш почути Голос Орфея, Хто спиняти міг, як навчила мати, Вітру вільний лет, течію потоків; З гір ішли й дуби, бо й вони до ніжних Струн дослухались. Як же спів почну? – Як і всі: хвалою Для отця богів і людей владики; Він оздобив світ – і моря, і землі Порами року. Бо ж хіба створив божество Юпітер Виїде, аніж сам, чи принаймні рівне? Йде за ним услід провідниця воєн Діва Паллада. Вакху, спом’яну я й тебе, й тобі ще, Діво, що грозиш лісовому звіру, Шану тут віддам і тобі, несхибний Лучнику Фебе. Побіч них – Алкід і близнята Леди: Славний кінник той, цей – боєць кулачний; Хай лише змигне мореплавцю в пітьмі Сяйво їх чисте – Пінний вал зі скель вже додолу рине, Тихне бурі гнів і тікають хмари, Грізна хвиля їм, близнюкам, покірна Никне й маліє. А чи Ромул-вождь, чи погідний Нума, Чи Тарквіній Пріск, топірцями гордий, Чи Катона смерть благородна – в пісні Славою зблиснуть? Регул, Скаври й ти, що в бою з пунійцем, Павле мужній, смерть, а не втечу вибрав, Ти, Фабріцій,- всіх я прославлю вдячно В пісні натхненній. Всі ці, як і той, що не стриг волосся, Курій і Камілл для війни годились: Спадок – лан скупий – та сувора вбогість їх гартували. Славу з надр віків, наче дуб розлогий, Рід Марцеллів п’є, а вгорі ясніє Юліїв зоря, мов той місяць-красень Серед сузір’їв. Страже, батьку наш, о Сатурна сину, Доля так дала, що в твоїй опіці – Славний Цезар наш: хай при тобі, першім, Другий він править. Чи гучний тріумф заслуживши, буде Гнать парф’ян в ярмі за погрози їхні, Чи вождів племен, що на крайнім сході, Серів та індів,- Хай землею він, лиш тобі підвладний, Править мирно, ти ж колісниці громом Весь Олімп тряси й посилай на грішних Стріли вогненні.

ДО ЛІДІЇ Кожен раз, коли Телефа Шию – кров з молоком, Телефа руки ти Хвалиш білі, в душі моїй Гнів кипить кожен раз, Лідіє, чорний гнів! Тут і розум я свій гублю, Вже й рум’янцю нема, тільки сльоза з очей Нишком котиться – знак того, Як десь там, в глибині, сушить вогонь мене. Весь горю, коли хтось тобі В п’яній сварці вином біле плече заллє, Лишить слід на губах твоїх, Зуба пам’ятний слід, жадібно впившись в них. Ні, не той вікуватиме Побіч тебе, не той, хто по-дикунському Ранить губи твої, що їх Нектар гойно зросив, щедрий Венерин дар. О, щасливі по-справжньому Ті, що вік прожили, шлюб свій шануючи: Не ганебна незгода, ні – День останній життя їхню любов урве!

ДО РЕСПУБЛІКИ О кораблю, вже знов хвиля несе тебе В море! О, не туди – в гавань мерщій заходь, В гавань! Глянь же на себе: Вже без весел боки твої. Африк щоглу твою, глянь, надломив уже, Снасті стогнуть-риплять, пов’язі – порвані, Днище тесане, й те вже Ледве зносить напір страшний Моря. Ні парусів – буря зірвала їх,- Ні богів на кормі, щоб у біді новій Їх благать, тож не в пору Славним родом пишаєшся – Із понтійських лісів: що мореплавцеві З тих оздоб дорогих – мало він вірить їм. Тільки б ті буревії В гру свою не втягли тебе! Ти ще вчора мені був тягарем важким, Нині-радість моя, нині ти клопіт мій… Пильним будь на розводді, Де Кіклади стрімкі блищать!

ДО ПАРІСА На ідейськім судні з дому гостинного Віроломний пастух морем Єлену віз, Та, скувавши вітри, долю сумну з глибин Так йому віщував Нерей:”Знай: в годину лиху жінку везеш собі – Рушить Греція вся, склавши обітницю Геть стоптати твій шлюб, а заразом – усе Давнє царство Пріамове. Піт вже, бачу,- гай-гай! – з коней, з людей струмить, Бачу, скільки смертей вже спричиняєш ти Трої! Щит свій, шолом, повіз і гнів святий Вже Паллада готує в бій. Тут Венера тобі – вже не заступниця: Як на лірі не грай ніжних пісень жінкам На солодкім ладу, як не причісуйся – Від списів і від кноських стріл Спальня не вбереже: вдарить і там гроза, Мужній воїн Аянт хутко й туди вбіжить. І хоч пізно, а все ж, о перелюбнику, Вкриє пил твої кучері! Ось Лаертів Улісс – рід він твій вигубить. Ось пілоський владар – Нестор. Ти бачиш їх? Тут грозить тобі Тевкр, із Саламіну вождь, Там – бувалий в боях Сфенел, Перший серед візниць, хай лише віжки він Візьме в руки міцні. Ось Меріон, а це – Невгамовний Тідід, дужчий за батька, взявсь Наздогнати тебе будь-що. Олень так на долах вже й про траву забув, Вовка вчувши здаля, він що є духу мчить, Як тікатимеш ти, зблідлий, задиханий, Не такий, як ото при ній. Хай гнівливий Ахілл і кораблі його Для фрігійських жінок чорний відстрочать день, Низка зим промайне – й весь Іліон в огні Запалає ахейському.”

ПАЛІНОДІЯ О ти, красуне, мами прекрасної Ще краща дочко! Ось тії ямби злі – В огонь їх кинь або, зім’явши, З вітром пусти на Гадрійське море. Ні Діндімена, мати богів, ні Феб, Дельфійський житель, так не стрясуть жерцям їх душ, ні Вакх, ні корібанти Так не гримочуть лункою міддю, Як та гнівливість: не вгомонять її Ні меч норіцький, ні каламуть морська, Ні лютий пломінь, ні Юпітер, Хай він у громі на землю рине. Дрібні частинки, взявши їх там і сям, Додати мусив, кажуть, Япета син До глини, ліплячи людину,- Так нам прищеплено й норов лева. В жахливий спосіб через гнівливість цю Фієст загинув. Саме вона змела З лиця землі міста високі Аж до основ їх, і ворог тут же На місці мурів землю заорював… Тому зласкався, я ж бо ще в юності, В солодкий вік, швидкі ті ямби Зопалу став укладати; нині ж… Цю злобу нині я замінити б рад На ласку тиху, тож поверни мені Свою прихильну душу, поки Пісню покутну тобі співаю.

ДО ТІНДАРІДИ З Лікея часто Фавн у Лукретіл мій Майнути любить. Літом він кіз моїх Від сонця спечного рятує, В дні дощові – од хльосткого вітру. У темнім гаю то чебрецю скубнуть, А то й суничку хитро приховану Жінки козла, що потом пахне, Та й не бояться зелених змійок, Ні злого вовка – навіть козля мале, Коли ті скелі й пагорби Устіки, Й доли повторять, Тіндарідо, Ніжним відлунням сопілки голос. Богам я милий; видно, до серця їм Мої чесноти, муза моя. Тебе ж Тут ріг достатку повітає Плодом рясним із моєї ниви. В долині тихій, де прохолодніше, До струн теоських пісню про те почнеш, Як одного й того ж любили І Пенелопа стійка, й Цірцея. Легке лесбійське тут попиватимеш У милій тіні. Звади не зчинять тут Семели син і Марс; не будеш Кіра лякатись, що він, ревнивий, Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве З твого волосся – що йому опір твій? – А потім, п’яний од бажання, Грубо порве й твій невинний одяг.

ДО КВІНТІЛІЯ ВАРА Варе, тільки її, Вакха лозу, першу з рослин сади Біля Катіла стін в землю пухку, де колись Тібурн жив. Бо ж для тих, що не п’ють, біди одні приготував той бог. Тільки в парі з вином – більше ніяк не розігнать гризот. Хто про вбогість почне, війни тяжкі, випивши, річ вести, Замість пісні тобі, Вакху-отцю, й милій Венері, хто? В міру дар свій однак Лібер дає; бійку страшну колись Рід кентаврів почав через вино з родом лапітів,- ось Кара за перепій. В гніві страшний, Вакх і фракійцю мстить, Бо, рвучись до вина, надто вузьку, п’яний, межу кладе Він між злом і добром. Я ж не почну, о Бассарею, ні, Без бажання твого тирсом трясти і з таємниць твоїх Я плюща не зірву, лиш угамуй берекінтійський ріг І тимпан той страшний: сліпо за ним Самовдоволення Вже крокує й пиха – ніс догори – пустоголова йде, Вірність – для таємниць робиться склом щонайпрозорішим.

ДО ПРИСЛУЖНИКІВ Грізна мати бажань палких, Син Семели, а з ним – Вільність, пустунка та, Вже забутій любовній грі Нині кажуть мені знову віддатися. Вже Глікера ясна мене Палить: гасне при ній мармур із Паросу. Палить мила задирливість, Вабить вогник очей: горе, хто гляне в них! Геть Венера звела мене, Кіпр покинувши свій, тож ні про скіфа вже. Ні про кінного парфа я Не співаю, бо їй, мушу лиш їй служить. Гей, вербени і ладану, Хлопці, й дерну сюди, й кухоль дворічного! Може, швидше зласкавиться Наді мною вона, взявши дарунки ті.

ДО МЕЦЕНАТА Будеш пить сабін, Меценате, в мене, Вершнику ясний, із простого кухля. Той сабін я сам засмолив, наливши В амфору грецьку

В день, коли вітав тебе люд в театрі Так, що рідний Тібр і гора Янікул Оклик той тобі жартома луною Знов повернули. Вдома цекуб пий, з-під давил каленських Пробуй цінний сік, ну а в мене, друже, Ні фалерн міцний, ні добірний формій В кухлях не грає.

ДО ХОРУ ЮНАКІВ І ДІВЧАТ Ви Діану хваліть, ніжні дівчата, ви ж – Феба, хлопці, хваліть буйноволосого Латону вславляйте, Втіху владаря всесвіту. Ви, дівчата, хваліть – що наймиліше їй: Ріки, пасма гаїв Алгіда сніжного, Темний ліс Еріманта, Світлу зелень на Краг-горі. Ви – Темпейські доли стільки ж разів хваліть, Хлопці, й Делос ясний, де Аполлон родивсь, Той, що братову ліру Й сагайдак за плечем несе. Хай тужливу війну, голод і мор од нас І від першого з нас – Цезаря – він жене Геть, на бритів і персів, Співом тим уласкавлений.

ДО АРІСТІЯ ФУСКА Хто не чинить зла, хто з життям у згоді – Нащо лук йому чи списи маврійські, Нащо сагайдак, у якім отруйні їжаться стріли? Хоч би шлях верстав крізь пекучі Сірти, Хоч би мав зійти на Кавказ суворий, Хоч би йшов у край, де Гідасп казковий Хлюпає в берег. Та і я було по сабінськім лісі Йшов собі й співав про свою Лалагу; Раптом бачу – вовк, та від мене втік він, Зброї ж не мав я. Справжній був хижак! На таких не щедрі Ні розлогий ліс, володіння Давна, Ні сухі піски, батьківщина левів, Край нумідійський. Кинь мене туди, де над мертвим полем, Над гіллям сухим не війне весною, Ген на край землі, де гнітить і небо, Сіре й холодне. Кинь мене й туди, де під ближчим Сонцем Гине все живе,- гомінку Лалагу, Милий сміх її, щебетливий голос Чутиму й там я.

ДО ХЛОЇ Мов сарничка, мене, Хлоє, сахаєшся, Що, в гірських чагарях матір згубивши десь, Навіть шепотом листя Серед лісу стривожена. Серце трепетно б’є, дрібно тремтить уся: Там десь легіт війнув, там он листок гойднувсь, Там-от ящірка звинна Шелеснула в ожиннику. Я ж бо, Хлоє, не тигр, не гетулійський лев, Щоб у гніві сліпім пошматувать тебе; Зрілій вже для заміжжя Сором нені триматися.

ДО ВЕРГІЛІЯ Хто при втраті такій волі б не дав сльозам, Хто б соромився їх? Тужної пісні нас, Мельпомено, навчи – ти, якій батько сам Плинний голос і ліру дав. Так. Навіки заснув милий Квінтілій наш. То кого ж і коли знайдуть на світі цім Вірність, Правди сестра, й Чесність без підкупу, Щоб йому дорівнятись міг? Скільки добрих людей нині в журбі стоять, Ти ж таки над усіх тужиш, Вергілію. Все ж не вернеш його: друга свого богам Сам же ти довіряв не раз. Хоч би струн ти торкавсь ще мелодійніше, Ніж Орфей, що за ним навіть дерева йшли,- Кров’ю, соком життя, вже не наповниться Тінь, як тільки жезлом страшним Між сумну череду, в Орк, зажене її Бог Меркурій, його ж – не підкупити нам. Сум, та й годі! Однак легше нам те знести, Що не дасться поправити.

ДО ЛІДІЇ Рідше чути стук у вікно до тебе, Частий, дружний стук гультяїв-зухвальців: Сон шанують твій, і притихлі двері Люблять поріг свій, Хоч, було колись,- їх замки рипіли. Рідше й рідше все за вікном шепне хтось: “Я, коханець твій, усю ніч тут мерзну, Лідіє, чуєш?” Прийде час – і ти, вже в літах, оплачеш Десь в глухім куті тих гульвіс під вітром, Що нестямно дме, коли зійде ранній Місяць на небі. Ось тоді-то шал і жага, що наскрізь, Мов огнем живим, кобилиць проймають, Гризтимуть тобі серце і печінку, Ранами вкриту. Глянеш крізь сльозу, як весела молодь, Зелен мирт і плющ темнолистий взявши, Лист сухий вітрам, що з зимою дружні, Дасть у дарунок.

ДО МУЗИ І страх, і тугу, Музам довірившись, Пущу з вітрами – хай по воді морській Розвіють їх: не хочу й чути, Хто там на півночі острах сіє, Кого боїться в Скіфії Тірідат. Пімплейська Музо, діво, заслухана В струмки дзвінкі, сплети віночок Нині для Ламії з сонцелюбних Духмяних квітів. Що ж бо хвала моя, Мій спів без тебе? Славить тобі його Лесбійським плектром личить. Музо, Й сестрам твоїм на ладу новому.

ДО ДРУЗІВ Лише фракійці б’ються, вино п’ючи, Для втіхи дане; варварський звичай цей Забудьте, хай не бачить крові Вакх, бо він любить і міру, й згоду. Ганьба та сором – серед світильників І вин добірних перським ножем грозить! Безбожні свари ті облиште Й ляжте, на лікоть опершись, друзі! Ждете, щоб з вами я і собі надпив Того фалерну? – Хай-но признається Брат Опунтійської Мегілли, Хто йому в серце влучив стрілою. Баришся, бачу… Що ж, то не питиму, Хоч як благайте. Кожна любов твоя Вогнем не ницим, не ганебним Палить тебе, й благородній тільки Здаєшся звабі. Ну-бо, шепни мені – Мовчати вмію… О нещасливцю мій! Яка ж тебе Харібда мучить, Гідного кращих дарів любові! Яка ворожка протверезить тебе Фессальськнм зіллям, знахар чи бог який? З оков триликої Химери, Друже, тебе вже й Пегас не вирве.

ДО АРХІТА Ти, хто ті землі, й моря, і піски зрахував незліченні, Нині, вшанований жменькою праху, Біля Матіна лежиш, край шумливого моря, Архіте. Що ж помогло тобі, смертній людині, Те, що ти духом своїм у безмежнім ширяв собі небі, Кругле склепіння довкіл озиравши? Вмер же й Пелопа отець, що з богами сідав до бенкету, Вмер і Тіфон, небожителем ставши, Як і володар Мінос – а йому довірявся й Юпітер! – Як Пантоїд, що до темного Орка Вдруге спустивсь, хоч довів, пізнавши свій щит, що троянський Час пам’ятає, і визнав, що тільки Шкіра та жили його – темнокрилої смерті здобуток. Сам же ти свідок: він знав незрівнянно Справжню природу речей, але всі будем стежку топтати Ту, що провадить до вічної ночі. Фурії жертвують всіх – чи Марсу на втіху криваву, А чи у морі ненатлому топлять. Гинуть усюди щодня то юнак, то старий – нічиєї Не пощадить голови Прозерпіна. Звів з цього світу й мене, іллірійською хвилею вкривши, Нот, Оріона західного вісник. Ти ж, мореплавче, прошу, не вагайся піском тим летючим Кості мої непоховані вкрити. Хай за твою доброту на ліс Венузійський скерує Евр увесь гнів, гесперійської ж хвилі, Згубний, нехай не торкне, і хай справедливий Юпітер Шле тобі щедро дари звідусюди, Як і могутній Нептун, охоронець святого Тарента. Нехтуєш тим, що спокутують гріх твій Діти невинні твої? А можливо, й тебе ще спіткає Долі різкий поворот і відплата,- Ні, не зоставиш мене, глухий до благань цих безкарно, Жертви ніякі тебе не врятують. Кинь же три жменьки піску, хоч спішиш,- невелика загайка – Потім рушай собі далі в дорогу.

ДО ІКЦІЯ Невже це правда, Ікцію мій, що ти Скарбами Сходу марити став – і ось На тих сабейців непокірних Меч наготовив, на персів – пута? Яка з чужинок, милого втративши, Тобі прислужить? Знатний юнак який, Що звик на лук дідівський класти Стріли серійські, тепер, змастивши Волосся нардом, келих наллє тобі? Отож під гору плине потік стрімкий, А Тібр – од моря: вірогідним Стало все це, якщо ти, подавши Такі надії, раптом міняти став Сократа мудрість, книги Панеція, Що так скуповував, а з ними Й друзів усіх… на іспанський панцир!

ДО ВЕНЕРИ О Венеро, владарко Кніду й Пафу! Милий Кіпр покинь і в той дім чудовий Злинь, де жде тебе, запаливши ладан, Ніжна Глікера. Син гарячий твій і широкошатні Грації, і німфи стрункі, і Юність, Рада лиш тобі, і Меркурій з ними,- Хай поспішають.

ДО АПОЛЛОНА Про що благає Феба промінного Співець, як тільки в храмі вино йому Прозоре ллє? – Співець не хоче Ні калабрійських отар добірних, Ні жнив багатих, слави Сардінії, Не прагне грошей, кості слонової, Ні тих лугів, де тихий Ліріс Хвилею мляво свій берег лиже. Каленські грона той, кому дано їх, Нехай зрізає, щоб попивав собі Купець із чаші золотої, Вдало продавши товар сірійський. Не раз на рік він, любленець долі, плив Судном безкарно через Атлантику. Мене ж тим часом лиш оливки, Мальви легкі та цикорій живлять. Одне прошу лиш: хай у здоров’ї я, Латони сину, тішусь майном своїм. А світлий розум мій і ліра Хай не лишають мене й на старість.

ДО ЛІРИ Ждуть пісень од нас, і якщо не рік лиш Те, що ми в гайку на дозвіллі склали,- Довго буде жить,- на ладу латинськім Грай нині, ліро! Вперше струн твоїх дотикавсь лесбієць, Мужній воїн той, коли бій влягався Чи коли судно завертав під берег, Бурею гнане,- Славив Вакха, Муз і Венеру владну З тим, хто все при ній – пустотливим сином, Славив Ліка він, його чорні очі Й кучері темні. О дзвінка красо Аполлона! Втіхо За столом богів, насолодо в праці! Грай мені! Тебе, гомінку, співець твій Кличе побожно.

ДО АЛЬБІЯ ТІБУЛЛА Надто вже не сумуй, Альбію, втративши Ту Глікеру їдку, не побивайся так, Що, не вірна тобі,- вже при молодшому, Кинь-бо слізні пісні свої! Лікоріда в огні: Кір полонив її, Ніжночолу, а сам тільки Фолоєю Непокірною снить, хоч до вовків скоріш Сарни будуть горнутися, Ніж Фолоя б жила підлим перелюбом. От Венера, бува, ніби на жарт лихий, Лучить мідним ярмом саме таких, які Різні вдачею, виглядом. Нині, певно б, і я краще кохання мав,- Руки в’яже, однак, вільновідпущена Міртала, що кипить, наче розбурхана Хвиля побіч Калабрії.

ДО СЕБЕ САМОГО Нечасто й скупо я шанував богів У дні блукання, хибної мудрості Служитель ревний; нині ж мушу Вивести човен на ту дорогу, Яку покинув. Сам же Дієспітер, Що тільки хмари тне блискавицею, Сьогодні з громом при погоді Коней прогнав – і стряслася глухо Земля незрушна, води річок пливких І Стікс, а далі – й Тенара край сумний Здригнувсь, і ген, аж до Атланта, Все загуло. Так боги міняють Нужду на велич, гордої слави блиск – На тлінь ганебну. Доля, крилом б’ючи, Вінок зірве з одного, хижа, й іншого ним увінчає радо.

ДО ФОРТУНИ Могутня діво, владарко Антія, Ти, що спроможна смертних людей знести З низів увись, а дзвін тріумфу На похоронний обряд змінити, Тебе благає вбогий наш люд сільський; Морській богині, шле молитви тобі Усякий, хто карпафську хвилю Крає судном із віфінських сосон. Суворі даки й скіф, що конем гаса, Міста й племена, й Рим, у війні палкий, І мати східного владики, Й горді тирани тебе бояться, Щоб ти стопою раптом не вибила Колон опорних, щоб не гула юрба: “До зброї, гей!” – Тоді й лякливих Будить цей клич – і схитнеться влада. Поперед тебе грізно й розмірене Йде Неминучість, вірна слуга твоя; Гаки, клини й для брусів цвяхи, Й олово в мідній правиці має. В одежі білій Вірність з Надією Тебе шанують, не відступаючи Й тоді, коли палац лишаєш, Білий свій одяг змінивши темним. А люд лукавий, як і повія та, Втече, невірний; вина всі випивши, Чкурнуть і друзі, щоб пліч-о-пліч З тим, хто в біді, під ярмо не стати. Тож захищай ти нашого Цезаря В краю британів, цвіт юнаків плекай, Щоб їхню силу поважали Східні краї і Червоне море. Але ж – о сором! – скільки-то ран завдав Брат брату в Римі! Що ж бо спиняло нас? На що не йшли ми, нечестиві? Хто вже занесений меч одкинув Задля богів хоч? Де є той храм, котрий Ми пощадили? То перекуй же нам Щербатий меч, нехай він блисне Проти арабів і масагетів!

ДО ПЛОТІЯ НУМІДИ Як не славить богів мені Гойно кров’ю бичка, ладаном, струнами? – Ось Нуміда з Гесперії В рідний край повернувсь їхньою ласкою! Вже він всіх обціловує, Та найбільш одного – милого Ламію: Не забути ж йому про те, Що наставник один був у дитинстві в них. Разом змінено й тоги їм. Хай же зблисне цей день в білім обрамленні! Хай не лічать тут келихів! Хай не слабне нога в танці салійському! Хай, п’ючи, як у Фракії, З Дамалідою Басе нині змагається. Сипте, сипте трояндами, Ніжним квітом лілей, миртом нев’янучим! В Дамаліду вп’ялись усі П’яним оком, вона ж, навіть не криючись, До нового коханця вже Пригортається так, наче лоза в’юнка.

ДО ТОВАРИШІВ Аж нині пиймо! Нині босоніж, гей, Об землю вдармо! Нині богам святим За давнім звичаєм салійським Щедро столи приберімо, друзі! Бо ще недавно хто б то надпити смів Дідівський цекуб, поки шалена ця І Рим, і світлий Капітолій В хворій уяві своїй топтала? Від щастя п’яна, в колі розпусників Уже й не знала, чим догодить собі Й про що вже мріяти, та скоро Влігся той шал: у вогні одне лиш Судно вціліло; й протверезив її Од вин Єгипту трепетний, справжній страх, Як геть на хвилі під вітрилом Повним помчала, за нею – Цезар У сплесках весел. Так за голубкою Шуліка рине, вправний мисливець так Полює зайця в сніжнім полі,- Вже він на ту страхітливу жінку Ладнав кайдани. Але ганебної Уникла смерті: меч не злякав її, Не стала суднами прудкими Тихого сховку собі шукати – В свою палату, де лиш руїни вже, Спокійнозора, входить, і змій їдких Кладе до серця, й п’є всім тілом Чорну отруту, й стає грізніша В тій вільній смерті: вже ж не лякатись їй Лібурнських суден, вже не пливти на них Ані рабинею ступати, Вслід за тріумфом гучним у Римі.

ДО ПРИСЛУЖНИКА Хлопче, я не з тих, що про перську розкіш Дбають над усе, про вінки добірні. Не турбуйсь дарма, не шукай, де квітне Пізня троянда. Ось мій скромний мирт, і мені вже більше Не годи нічим, бо й тобі він личить, Як слузі, й мені, коли п’ю під тінню Лоз виноградних.

КНИГА ДРУГА

ДО АЗІНІЯ ПОЛЛІОНА З часів Метелла розбрат кривавий наш, Причини воєн, хід їх і наслідки, І долі гра, й вождів угоди, Вісниці лиха нового, й зброя В крові ще теплій, ще не відомщеній,- Те все, непевне, викласти взявся ти, На стежку ставши, де зрадливо Тліє під попелом жар палючий. Трагічна Муза хай на короткий час Покине сцену, поки опишеш нам Діяння ті – й меті високій Знову служитимеш на котурнах, О Полліоне, славний захиснику Сумних підсудних, курії раднику! Тобі ж далматська перемога Лавром безсмертним чоло вповила. Вже наче й нині чую ріжків хрипких Відлуння грізне, ніби й сурма гучить, Від блиску зброї он лякливо Дибиться кінь, полотніє вершник. Здається, чую голос вождів самих На полі бою, в куряві, в славі їх… Скорився світ, усе схилилось, Осторонь – тільки душа Катона. Юнона й інші, афрам прихильніші, Боги, в безсиллі кинувши їх колись, Югурті вже дають у жертву Внуків його переможців славних. Яке ще поле, вкрите могилами, Полите кров’ю, нині не свідчить всім Про чвари наші, про падіння Веж гесперійських, медійцям чутне? Які ще води, ріки які страшних Не знали воєн? Де є ще море те, Яке б латини не багрили? Де є той край, що не пив їх крові? Та, занедбавши звичний свій лад легкий, Не снуй вже стільки. Музо, жалю того – В печерах тінявих Діони Вдармо по струнах веселим плектром!

ДО САЛЛЮСТІЯ КРІСПА Що ж у сріблі тім? – Ні краси, ні блиску, Як скупар його закопав у землю. Ти ж, о Кріспе мій, саме блиск цей в скромних Витратах ціниш. Крізь віки живим Прокулей наш пройде Тон. що батьком став для братів у скруті: В славі злине він на крилі могутнім, Смерть подолавши. Збий жадливий дух – і багатшим станеш, Ніж, коли б тобі одному служили Весь Лівійський край і Гадес далекий – Два Карфагени. Так із дня на день навісна водянка Все росте й росте, поки з жил не вийде Сам початок зла й не покине тіла Слиз хворобливий. “Хай блищить Фраат на престолі Кіра, Все ж не він блажен: його блиск – оманний”,- Каже Мужність нам на великий подив Темного люду. Вічносяйний лавр і корону певну Мужність дасть тому, хто на купи грошей, Скільки їх не сип, не вивершуй – гляне Оком байдужим.

ДО ДЕЛЛІЯ В біді від смутку ти вберегти зумій Погідний дух свій, в щасті – від радості, Котра, бува, й межі не знає, Деллію милий, бо ти ж із смертних – І ним зостанеш, хоч і сумуй весь вік, А хоч при святі все попивай собі Фалерну кращого, старого, В затінку десь у траві здрімнувши. Для кого, друже, глянь, із тополею Могутня сосна в тіні одній злились Гостинно так, а цей струмочок Змійкою в’ється, дзюрчить – для кого? Олій пахучих, вин і троянд, які Недовго квітнуть, ти нам подать вели, Ще поки доля й вік сприяє Й чорну снують іще Парки нитку. Бо все покинеш: дім і лани усі, І ту садибу, що золотавий Тібр Омив, а стіг твого багатства Вже не тебе – спадкоємця втішить. Чи ти – потомок древнього Інаха, Чи то з низів ти, вбогий,- під небом цим Ти – тільки гість і тільки жертва Орка, який співчуття не знає. Туди, до нього, суджено всім піти: Стрясають урну – жереб і наш колись Із неї випаде – і човен Нас повезе у вигнання вічне.

ДО КСАНФІЯ Це не сором, що служницю, Ксанфію, Любиш ти – згадай: сам Ахілл скорився Білій, мовби сніг, Брісеїді, гордий Вождь – полонянці. Так, було, й Аянт покохав Текмессу, Теламона син – миловидну бранку. Запалав Атрід посеред тріумфу – Також до бранки. Це ж тоді пробивсь фессалієць дужий Крізь ворожий стан, а полеглий Гектор Врешті змогу дав Іліон узяти Грекам ослаблим. Хтозна, чи й тобі не додасть окраси Славний рід її: осяйна Філліда, Певно, жаль таїть до лихих пенатів Царського дому. Тож, повір мені,- не з низів походить Та, що ти обрав: безкорисно й вірно Де вже тій любить, котра б матір мала, Сорому гідну! Щічки, шию, стан, її ніг округлість Щиро в ній хвалю, та не май підозри: Восьмий раз мій вік п’ятиліттям хутко Біг свій змикає.

ДО ЛАЛАГИ Ярмо незвичне рано ще їй тягти, Твоїй теличці, в парі з коровою, Не їй бика знести, що тяжко Кинувсь на неї в палкім пориві. Вона душею – де зеленіє вже Трава на лузі; спрагла, то в річечці П’є прохолоду, то гасає В заростях вогкого верболозу В гурті теличок. Не простягай руки До ранніх ягід: ще й не оглянешся, Як осінь, барвами багата, Пензлем багряним торкнеться грона Й дівча вчорашнє стріне й само тебе, Бо час – у леті: скільки йому додав – У тебе стільки ж літ одняв він; Скоро вже й пари шукати буде Ти ж, лишень даси, віроломна, клятву,- Мов на зло, цвітеш, усе краща й краща, Вже ти знову там, серед тих, що тільки Й марять про тебе. В цій брехні не раз материнський попіл, Рій німих зірок ти береш за свідків, Небо все й богів, що холодній смерті Не піддаються. З клятв отих, кажу, вже й сама Венера, Милі німфи й той, хто бруском кривавим Точить жала стріл,- Купідон завзятий – Щиро сміються. Вже й нове, поглянь, покоління зріє, Все – раби твої, а колишні – й далі Твій поріг кленуть, нечестива жінко, В гніві безсилім. Ось тому й тремтять: матері – за сина, За майно – скупар, ну а ті, що заміж Вийшли тільки-но – тих лякає навіть Подих твій звабний.

ДО ВАЛЬГІЯ РУФА Не вік же хмари, Вальгію, друже мій, Дощами ллються над перелогами, Не вік вітри поперемінні Хвилю женуть на Каспійськім морі, Земля вірменська не цілорічне спить, Окрита льодом; під аквілонами Гарганський ліс не завжди гнеться, Ясен без листя не вік чорніє,- А ти щоднини співом журним своїм Турбуєш Міста, ятриш утрати біль, Чи блисне Веспер, чи згасає В першім промінні стрімкого сонця. Таж навіть Нестор, хто три віки прожив, Не лив до смерті сліз за Антілохом; Не вік батьки слізьми скропляли Й сестри-фрігіянки прах Троїла, Що вмер дочасно. Врешті, й тобі пора Ці сльози втерти. Краще оспівуй нам Нові здобутки переможні Августа Цезаря: шпиль Ніфата, Ріку мідійців, буйну, стрімку колись, А нині – тихшу; й скіфа, що змушений, Межу помітивши, сьогодні Гнати коня свого вужчим полем.

ДО ЛІЦІНІЯ МУРЕНИ Хочеш, друже мій, правильніше жити – Ні на глиб не рвись, ані в небезпечний Берег не впирайсь, боячись надміру Темної бурі. Золотій середині хто довіривсь, Той не стане жить ні в злиденній хижі, Ні палацом він у людей не буде Заздрість будити. Вітер дужче гне щонайвищу сосну, Для стрімкіших веж – і падіння важче, Де верхів’я гір-ось туди й вогненна Б’є блискавиця. В час лихий – надій, остороги – в щасті Не втрачає той, хто до змін раптових Дух привчить зумів. Нам Юпітер зиму Шле, але й сам же Весну шле в свій час. Тож біда – не вічна; Феб не день при дні напинає лук свій: Мить настане – й він передзвоном ліри Музу пробудить. Ось тому кріпись у лиху годину, В скруті мужнім будь, а коли попутні Враз подмуть вітри – не забудь згорнути Повне вітрило.

ДО КВІНТІЯ ГІРПІНА В краю заморськім що там задумують Кантабри й скіфи, бачу, гризе тебе, Гірпіне Квінтію, та й в інших Справах ти – весь, хоч життя б незгірше Пливло й без того. Прудко летять кудись Краса та юність; вже й сивина суха Жене на безвісті від тебе Любощі милі й солодкий сон твій. Не завжди квіти свіжими барвами Пишатись можуть. Місяць не вік ось так Уповні сяє. Ти ж, минущий, В тих безконечних вікуєш думах. Ще поки можна, чом ось під сосною Чи під платаном не прилягти собі, Вінком трояндовим окривши Сивінь свою та змастившись нардом, Чому б не пити? Так і журбу гризьку Розвіє Евгій… Хто там черпне для нас Води джерельної, щоб нею Пломінь міцного фалерну збити? Хто Ліду кликне? Там он, на відшибі, Живе та краля. Хай сюди з лірою Спішить, за звичаєм лаконським Сплівши у вузол своє волосся.

ДО МЕЦЕНАТА Як на лірній струні можуть укластися Довголітня війна в дикій Нуманції, Грізний вождь Ганнібал, море Сіцілії, Кров’ю пуна забарвлене, Гурт лапітів лихих, п’яний Гілея шал, Чи титани-брати, діти Землі, що їх Сам Геракл подолав; мало не впав тоді Весь Сатурна палац ясний. Краще ти розкажи, о Меценате, нам Про звитяжні бої Цезаря Августа, Про ворожих вождів – як через Рим вони, Грізні, шию схиливши, йшли. Я ж – так Муза велить – голос Лікімнії Буду славити, я – й полиск очей її, Й душу, вірну тобі, бо ж за любов твою Вміє тим же віддячитись. Личить їй у танку кроком легким іти, Бути першою в грі, личить вітати їй Барвне коло дівчат, радісно славити День, Діані присвячений. Чи ж за всі ті скарби, що Ахемен їх мав, За врожай золотий поля фрігійського Ти б оддав хоч один волос Лікімнії, Чи за весь Аравійський край, В ту хвилину, коли хилить плече своє Для цілунків палких, то жартома тебе Відсторонить, щоб ти силою вирвав їх, То щоб їх домогтись самій?

ДО ДЕРЕВА Хто в чорну днину тут посадив колись Тебе, злощасне дерево, й виплекав Рукою грішною на згубу Внукам, на сором усій окрузі, Той міг би, певно, й рідному батькові Скрутити шию, той і долівку б міг Полити кров’ю свого гостя В північ, той трави б варив колхідські Й на все, гадаю, зважився б легко тон, З чиєї волі тут, на землі моїй, Зростав ти, стовбуре, що мітив Прямо в господаря хтозна за що. Біда наскочить, звідки не ждеш її, Хоч як пильнуйся: перед Босфором пун Усе тремтить, дарма, що й інше Зло йому доля сліпа готує. Наш воїн – парфа, підступу й стріл його Боїться; парфи – римської сили й пут, А смерть то тут, то там хапає Жертви свої; так було, так буде. Вже й я, здається, в край Прозерпіни йшов, Суддю Еака бачити мав ось-ось, Оселі затишні блаженних, Де на струні еолійській тужить Сапфо, згадавши подруг-лесбіянок, Де ти, Алкею, плектром із золота Усе дзвениш про біди моря, Біди вигнання та біди воєн. Мовчанки гідний щонайсвятішої, Їх спів дивує й тіней юрбу густу. Та ось про війни, про тиранів Плектр загримів, сколихнувши тіні. Принишк і Цербер, той стоголовий пес, Вже не стриже він чорними вухами; В волоссі Евменід шалені Змії вляглись, але й це не диво: Тій пісні милій сам Прометей всміхнувсь – Забув про біль свій; хвилі зрадливої Не ловить Тантал, Оріон же – Кинув і рись полохливу, й лева.

ДО ПОСТУМА Гай-гай, спливають, Постуме, Постуме, Літа, мов хвилі! Вік догоджай богам – Чоло старечі зорють зморшки, Смерть кам’яна не вповільнить кроку. Хоч день при дневі триста волів даруй – Не схилиш Орка: чи ж не в його краю Тритілий Геріон і Тітій, Велетні дужі,- в полоні Стікса, Ріки сумної? Раз ми вже плід земний Взяли в поживу, значить, і нам усім Пливти по ній, чи ми всесильні Світу сього, чи селяни вбогі. Хоча й уникнем Марса кривавого Й слшого тву хвиль Адріатики, Хоча й удома пересидим Вітряні дні, а то й цілу осінь,- А все ж побачим темну, безрадісну Коцїта хвилю, дочок Данаєвих Безславний рід і вічну працю Сина Еолового – Сізіфа. Усе покинеш – землі й житло своє, Й дружину милу, ну а з дерев усіх З господарем короткочасним Лиш кипарис осоружний піде. А спадкоємець – ширша душа його – Нетерпеливо сотню замків зірве І бризне з амфор на долівку Цекуб, окраса обідів жрецьких.

ПРО РИМСЬКУ РОЗКІШ Вже й плугу тісно: то під палаци йде Колишнє поле, то вже ставок на нім, Немов Лукрін широкий, плесом Сяє; де в’язи росли, там нині – Платан безшлюбний. Мирт і фіалки там, І все, що пахне, все, що милує зір, Цвіте і в’ється, де недавно Щедрі оливки зривав господар. І лавр тінистий замість намету вже При спеці служить… Так не велося в нас Ані при Ромулі прадавнім, Ні при нестриженому Катоні. Майно приватне завжди дрібним було, Значним – суспільне. Не будував ніхто Для себе портиків просторих, Щоб уже й тінь свою влітку мати. Дернова стріха – так і закон велів – Була в повазі. Мармуром тесаним На кошт суспільний прибирали Тільки святині й міські будівлі.

ДО ПОМПЕЯ ГРОСФА Миру просить той, кого вітер буйний В громі хвиль зустрів на Егейськім морі, Скривши враз з очей провідні світила В скопищі хмарнім. Миру – й гетів край, де війна шаліє, Миру – й перси ждуть, нерозлучні з луком, Мир же – річ така, що за злото й пурпур, Гросфе, не купиш. Бо ж ніякий скарб і ніякий ліктор – Не підмога нам в сум’ятті душевнім: Рою злих турбот з-під ясної стелі Їм не прогнати. Добре лиш тому, хто й малим багатий, В кого стіл красить лиш батьків сільниця: Ні погана хіть, ані страх такому Сну не збавляють. Дивно: в тім житті, хоч таке коротке, Стільки цілей в нас! У краї все інші Ми рвемось дарма: чи втечеш від себе, Кинувши край свій? Ось уже й судно наздогнала мідне В’їдлива журба, й верхівця в дорозі – Сарна так не мчить, ані Евр, що миттю Хмари навіє. Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім. Прийде час важкий – усміхнись погідно, Хай притихне біль, бо ж і так немає Повного щастя. Славен був Ахілл, та помер дочасно; Довго жив Тіфон, та в якім безслав’ї! Може, тим мене, в чім тобі відмовив, День цей наділить. В тебе, де не глянь, в сіцілійськім полі – Гомінкі стада; іржучи в квадризі, Жде тебе рисак; тобі вовну в пурпур Двічі вмочають. В мене ж – нивка ця, але щира Парка Хист мені дала, що в тонкому дусі Еллінських камен, і до злого люду Горду зневагу.

ДО МЕЦЕНАТА Чому так тужиш, так мене мучиш ти? Богам немило, важко й мені було б, Якби, мій захисте, окрасо, Вмер, Меценате, раніш од мене. Коли ж – о горе! – ти б відійшов таки Раніше, взявши й частку мого єства – Каліка, сам собі немилий, Я залишився б… та ні: в цю днину й мене б не стало: я ж не давав тобі Кривої клятви – йтиму-бо, йтиму я Шляхом останнім із тобою, Друже, коли б ти не став на нього. Ні гнів Химери вогненнодишноі, Ні міць Гіанта, хай і сторукий він,- Ніщо, ніщо нас не розлучить: Так Справедливість, так Парка хоче. Чи Терези мигтіли вгорі тоді, Як я родився, чи Скорпіон лихий Мені заблиснув, чи володар Західних вод – Козерог – іскрився Світила наші – зірки моя й твоя – На диво схожі: згубну Сатурна лють Юпітер, сяючи, від тебе Геть одігнав і поквапній смерті Крило вповільнив; тричі театр увесь Тоді, піднявшись, гучно вітав тебе. І я під деревом, що впало, Згинути мав, та правиця Фавна, Що нас хоронить, паству Меркурія, Удар відбила. Тож пригадай собі Про храм обіцяний, про жертви, Я ж посвячу лиш овечку скромну.

ДО ЗАХЛАННОГО Не блищить ні в золоті У мене стеля, ні в слоновій кості, Ні колон із Африки Гіметський мармур синявий не тисне; Не зайняв палацу я, Атталовим назвавшись спадкоємцем, І не тчуть із пурпуру Лаконки вільні шат ясних для мене – Щире серце й хист зате До пісні маю. Сам багач зі мною, Вбогим, хоче знатися; І ні богів, ні до богів близького Друга не турбую вже: Кутком сабінським я цілком щасливий. Дні ж усе летять, летять… То вповні місяць, то ізнов щербиться. Ти ж на дім новий собі Громадиш мармур, хоч за крок до смерті. Ще й в шумливе море там, У Байях, берег вперто висуваєш, Видно, й суходіл тобі Тісним здається. Ба! Й цього не досить: Із сусідніх наділів Зриваєш межі, тільки б ширший кусень Поля там урвать собі В свого ж клієнта,- і сумне подружжя З дітьми світ за очі йде, Божків родинних тулячи до серця. Ні один палац, однак, Не жде вельможі, багача так певно, Як Плутона дім, куди Йдемо ми, смертні. То куди ж ти рвешся? Всім же місце дасть земля, Усіх окриє – жебрака й вельможу. Прометея хитрого Харон не вивіз із пітьми й за злото. Тантал там і син його, Зухвальці,- в путах. Орк і тих, що в праці Спину гнуть увесь свій вік, Іде звільняти – званий і незваний.

ДО ВАКХА Я Вакха бачив: серед далеких скель,- Нащадки, вірте – там він пісень навчав Уважних німф, там козлоногі Вухами чуйно стригли сатири. Евгію, й досі, й досі тремчу я весь: У грудях – дух твій, аж розпирає їх. О зглянься, Лібере, на мене, Грізний своїм нездоланним тирсом! Про шал вакханок можу вже спів вести, Про те, як вина б’ють джерелом дзвінким, Як молоко рікою грає, Капає мед із дупла раз по раз. Про те, як сяє в небі блаженної Вінець дружини, як обваливсь палац Пентея в Фівах, як загинув Гордий Лікург, володар едонів. Ти водиш ріки, морю – межу даєш, А між бескеттям, п’яний од лоз своїх, Вузлом зміїним сміло й вправно Ти Бістонідам волосся в’яжеш. Коли до батька, до володінь його, П’ялись Гіганти, грішників полчище,- В подобі лева ти страшною Пащею й кігтями скинув Рета. Хоча не війни, згідно з переказом, Тебе втішали – танці й веселощі, Ти був, однак, таким же, Вакху, Серед війни й на гучній забаві. Тобі назустріч, золоторогому, Піднявшись, Цербер тільки хвостом змахнув, Коли ж відходив ти – торкнулась Ніг твоїх триязикова паща.

ДО МЕЦЕНАТА Незнаним досі, дужим крилом сягну Висот ефірних – я, двоєббразний Співець, і кину людні землі, Звившись, для заздрості недосяжний, Понад містами. Ні, я не вмру-таки,- Хоча й з убогих – я, що на поклик твій Спішу, мій любий Меценате,- Стіксова хвиля мене не займе. Уже пружніють, тоншають ноги, вже Взялись лускою, вже – наче лебідь я: Вже білий пух на пальцях бачу, Вже за плечима я чую крила. Ще мить – і злину, наче Дедала син, Співучим птахом – ген, де Босфор шумить, Де Сірти спрагнені гетульські Й ген, де простори гіперборейські. Мене впізнають колх і дакієць той, Що перед Римом так бадьорить себе, Далекий скіф, ібер, а далі – Той, який в Родані гасить спрагу. Тож геть скорботу! Нинішній похорон – Це лиш омана; плач – не до речі тут! Облиш ті зойки. Нащо стільки Шани порожній моїй могилі?

КНИГА ТРЕТЯ

ДО ХОРУ ЮНАКІВ І ДІВЧАТ Не вам ця пісня, невтаємничені, Не вам тут місце! Ви ж – занімійте всі: Служитель Муз, у віщі струни, Хлопці й дівчата, для вас я вдарю. Лякливим людом правлять володарі, Юпітер – ними, бо ж поборов колись Гігантів славно й з того часу Порухом брів він керує світом. Бува, хтось ширший наділ землі собі Під сад межує; цей, благородніший, На полі Марсовім шукає Почестей; той виділятись прагне Життям зразковим; інший пишається Гуртом клієнтів. Грізная смерть між тим Вельмож і вбогих рівним правом Кличе: їх жереби – в спільній урні. Коли злочинець чує, що меч над ним На нитці висне – страви Сіцілії Смаку до ласощів не збудять, Сну не поверне йому ні ліра, Ні спів пташиний. Сон цей легкий зате Хатини вбогі радо відвідує І берег тінявий, і паділ, Де під Зефіром хвилюють трави. Хто тим, що має, вміє обмежитись, Той під час бурі хвиль не лякається, Коли, звістуючи негоду, Гед настає, чи Арктур заходить. Ні лоз нищитель, град, не страшний йому, Ні примхи грунту: то він розмок увесь,- Маслина скаржиться,- то висох, То заморозив її узимку. Вже й рибам тісно: море все вужчає, Бо наглядач он квапить рабів гуртом У воду звалювати брили; Тут – і хазяїн землі, що нею По горло ситий; страх же й привиддя злі – За ним, як тіні: зійде Журба гризька На мідноковану трирему, Сяде й за вершником, чорнодумна. Якщо й фрігійський мармур відради нам Не дасть, ні пурпур – хоч і затьмарює Небесні зорі,- ні фалерну Сік, ані нард найцінніший перський, То нащо домом, що за зразком новим До хмар сягає, очі б колов я всім Чи діл сабінський на багатства, Повні турбот, я міняв би – нащо?

ДО РИМСЬКОГО ЮНАЦТВА Хай вчиться радо зносити злигодні Юнак, суворим військом гартований, Хай списом він, умілий вершник, Страх наганяє на диких парфів. Під голим небом хай у тривогах він Життя проводить; хай на сам вид його З ворожих стін цариця скрушно Мовить дочці-нареченій: “Горе! Коли б не зваживсь юний обранець наш, Який так мало досі боїв пізнав, Того страшного в гніві лева Роздратувати собі на згубу!” Лягти за край свій – любо і почесне! А смерть нещадна й за втікачем майне, У спину вдарить боязкому, По підколінку різне тремтливім. А Мужність, власним сяйвом ясніючи, Невдач не знає: нащо їй почесті? – Не з волі натовпу хисткого Візьме або відкладе сокири. Вона, до неба вхід одкриваючи Безсмертя гідним, стежці невтоптаній Радіє й, крилами змахнувши, Ген понад юрми та багна лине. Й мовчанка вірна високо ціниться: Якби хто зрадив невтаємниченим Церери таїнства – з таким я В хаті б одній не селивсь, не сів би У той же човен. Гнів Дієспітера Вразить, буває, з підлим і чесного, Та Кара, хоч вона й кульгає, Рідко злочинника з рук упустить.

ДО АВГУСТА Хто твердо й чесно йде до мети, тому Ні люд, у чварах скорий до злочину, Ні погляд грізного тирана Думки не збурять, ні Австер буйний, Нестямний владар пінної Гадрії, Ані правиця Батька гримучого: Хай світ завалиться – уламки Вб’ють його, все ж не навчивши страху. Так Поллукс, кажуть, так і Алкмени син Сягнули неба, зоряних веж його. Між ними й Август там на ложі Нектар до вуст піднесе пурпурних. За мужність, Вакху, так і тебе везли Твої тигриці, хоч не бували ще В ярмі; так Ромул наш уникнув Орка на Марсових дужих конях, Коли Юнона мову ось так вела Богам на втіху: “Трою зруйновано З вини того судді-злочинця Й жінки заблудлої; край для помсти Мені й Мінерві даний відтоді ще, Як нагороди Лаомедонт не дав Богам належної – для помсти З людом усім і вождем лукавим. Та вже не сяє гість горезвісний той Лаконській кралі. Зброєю Гектора Підступний рід Пріама нині Вже не долає ахейців мужніх. Минулись чвари – з ними й виснажлива Війна вляглася. Тут же і гнів тяжкий Забувши й ненависть, оддам я Марсові внука, що жриця з Трої Мені зродила. Хай він увійде вже В ясні оселі, хай і нектару смак Пізнає там – його вітати В колі блаженних богів я згодна, Щоб лиш між ними – Римом і Троєю – Шаліло море; будь-де вигнанці ті Хай благоденствують, щоб тільки Там, де Паріс і Пріам зотліли, Стада гуляли, звір щоб ховав собі Малят безпечно,- хай у віках стоїть У сяйві слави Капітолій, Рим хай закони дає мідійцям, Хай всім на острах ширить ім’я своє Аж ген, де хвилі моря Середнього Від Африки Європу ділять, Ніл де, розлившись, поля годує. Хай має звагу нехтувать золотом, Що під землею,- краще-бо там йому, Ніж має жадібність будити Смертних, що й з храмів його зривають. А стріне межі в світі широкому – Нехай відважно списом торкнеться їх, Щоб бути там, де палить сонце, Й там, де в імлі все й дощах сльотливих. Проте квірітам я пророкую це При тій умові, щоб не взялись вони Чи в шану предкам, чи в полоні Мрій відновити дідівську Трою: Розпочалося б Трої життя нове В лиху годину – до перемоги я, Юпітера сестра й дружина, Знов проти неї вела б загони. Хай мідні стіни тричі сам Феб кладе Довкола неї – тричі зруйнують їх Мої аргосці; полонянка Три рази мужа й синів оплаче”. Але ці речі – не для грайливих струн! Куди ти, Музо! Вже ж не тобі звіщать Слова богів! Не здрібнюй, вперта, Велич таку на ладу легкому.

ДО КАЛЛІОПИ Протяжну пісню, о Калліопо, нам Заграй на флейті, з неба прилинувши, Або дзвени на струнах ліри Феба, або ж заспівай нам дзвінко. Ви чули? Що це? Може, лиш я піддавсь Омані милій? Бачиться, йду вже я На звуки ті крізь гай священний, Гомін джерел чую, вітру подих. Колись, малим ще, я й за Апулію Якось-то вибіг; потім, натомлений, На схилах Вбльтура здрімнувся, Й там мене вкрили голубки листям, Немов у казці. Знали про диво те В гірських оселях на Ахеронтії, В лісистій Бантії, в Форенті, Де простяглися доли врожайні,- Що я безпечно серед ведмедів спав І змій отруйних, бо ж усього мене Окрив і мирт, і лавр священний, Смілого з ласки богів хлопчину. Я ваш, Камени, ваш – чи до гір зійду, Між люд сабінський, чи полюблю колись Пренест холодний, чи пологий Тібур, чи Байї, струмками славні. Хто вашим танцям, вашим джерелам друг,- Той з-під Філіппів цілим вернувсь, того І кляте дерево не вбило, й при Палінурі не вкрила хвиля. Тому-то, Музи, поки зі мною ви,- Босфором грізним радо плистиму я, Піском палючим ассірійським Я залюбки мандрувати буду. Побачу брита-гостеубійника, Й того, що кров’ю коней впивається – Конкана,- й лучника гелона; Гляну й на скіфську ріку спокійно. Як лиш когорти, втомлені битвами, Великий Цезар знов по містах розвів, Аби задумане звершити – З ним ви в Піерії вже, в печерах: Прихильну раду там залюбки йому Подаєте ви. Знаєм: послав колись Летючу блискавку, повергши Гурт нечестивих і злих Титанів Той бог, якому й мати земля стійка Підвладна, й море; бог, що і тіней світ, І всіх людей, і всіх безсмертних Під справедливим тримає берлом. Чимало страху все-таки й він зазнав Од тих могутніх, юних, задирливих – Обох братів, що завзялися Пелій знести на Олімп лісистий. Та що зарадять – грізний Порфіріон, Тіфой чи Мімант, чи Енкелад, що рве Дерева з коренем, чи дужий Рет, коли дзвоном щита їх стріла Сама Паллада? Тут і Вулкан при ній, Нестямний в битві, славна Юнона тут, Олімпу владарка, а побіч – Той, хто з плечей не знімає лука, Хто миє в чистих водах Касталії Волосся буйне, хто собі й Лікію Лісисту, й рідний гай делоський Облюбував – Аполлон Патарський. Сама ж од себе валиться міць сліпа, Росте – розважна: їй же боги самі Сприяють радо, не злюбивши Міць, що на гріх підбиває душу. Гіант сторукий – доказ живий того, Чи Оріон ще, знаний мисливець той, Що прагнув чистої Діани – Й смерті зазнав од стріли меткої. І над синами-велетами Земля, Простягшись, тужить: громом дітей її У темінь загнано глибинну – Струмінь вогню не прошиє Етни, Клювать печінку не перестане там Орел, каратель хтивого Тітія, Там триста пут залізних в’яже Спраглого любощів Пірітоя.

ДО АВГУСТА Юпітер – вірим, чуючи грім його,- На небі править. Тут – буде Август наш За бога сущого, як тільки Персів жорстоких здолає й бритів. Чи воїн Красса й справді, на сором нам, Чужинку взявши, вже й сивини дожив – Сенате! Звичаї ганебні! – З ворогом-тестем в одному війську? Під перським берлом – марс і апул живуть, Щити забувши, тогу, й ім’я своє, Й вогонь у храмі Вести вічний, Хоч і стоїть Капітолій в Римі. Регул, усе це передбачаючи, На мир безславний згоди не дав колись, “Бо,- думав консул,- скільки шкоди Може цей приклад завдати Риму, Якщо не згинуть ті, що в полон пішли, Жалю не гідні! В храмі пунійському Знамена римських військ я бачив, Бачив, як меч віддає без бою Наш воїн; бачив: римлянин наш іде, Мов раб, у путах, руки за спиною, А брами – навстіж. Орють знову Поле, що ним крокував наш воїн. Кому ми волю вернемо золотом, Чи й звагу вернем? – Збитком помножите Ганьбу їх. Вовні побруднілій, Як не біли,- не повернеш блиску. Не хоче й мужність, раз хоч утрачена, До тих вернутись, хто не цінив її. Чи сарна, вирвавшись із сітей, Стане на бій? Чи хоробрим буде, Хто здавсь на ласку пуна зрадливого? Чи той в повторній битві поб’є його, Хто чув, як пута рук торкнулись, Чув – і піддавсь, аби лиш не вмерти? Хто має намір так ото вижити – З війною спокій змішує. Сором нам! А ти, великий Карфагене, Став іще вищим з упадком Риму!” Дружині й дітям навіть обнять себе Не дав він, кажуть: мов полоненик той, Що прав позбавлений, незрушно Погляд суворий у землю втупив. Коли ж цю раду, досі ньчувану, Не без вагання врешті прийняв сенат – Мерщій сумних лишає друзів Кроком твердим той вигнанець славний. Хоч знав він добре, чим його варварський Мучитель стріне, все ж відсторонює Близьких і рідних з-перед себе – Всіх, що спиняють його як можуть. Мов суперечку поміж клієнтами Владнавши врешті й суд покидаючи, Спішить він на поля Венафра, Щоб одпочить, чи в Тарент спартанський

ДО РИМЛЯН Безвинно будеш, Риме, покутувать Батьків провину, поки святинь своїх Не відбудуєш, поки пилу Й диму а обличчя богів не зчистиш. Ти доти владар – поки богів слуга; У тім – початку, в тім і кінця шукай: Боги зневажені злощасний Край гесперійський не раз карали. В лиху годину проти парф’ян ми йшли: Пакор з Монезом двічі побили нас, І на скупе намисто, горді, Римську ясну насиляли здобич. В часи усобиць мало Не впав наш Рим: Ішли вже даки, вже єгиптянин плив – Рядами суден цей грозив нам, Ті – вже виймали стрілу летючу. Гріхом багатий, вік наш насамперед Сплямив подружжя, сім’ї, домів уклад; І вже рікою пролилися Біди на край та на весь народ наш. Ледь-ледь дозрівши – в танці вабливому Дівча вже вправне, вже воно знається На різних тонкощах кохання, Змалку-бо марить гріхом солодким. Заміжня – тут же, в колі бенкетному, Гульвіс шукає – й першому-ліпшому, Ліхтар одсунувши проворно, Вже подає ту соромну втіху. Ото з-за столу, з мужем умовившись, Встає швиденько – хай лиш гендляр кивне Або ж іспанський мореплавець, Ласий купець на такі-от речі. Невже в подібних сім’ях та юнь росла, Що кров’ю пунів море забарвила, Зламавши Пірра й Антіоха, І Ганнібала, в бою страшного? Були це діти воїнів-ратаїв, Що твердь сабельську в поті чола свого Весь день лупали й на веління Владної матері хмиз носили, Коли подовжить тіні верхів гірських Західне сонце, зніме ярмо з волів І, Віз до заходу звернувши. Ніч приведе, благодатну пору. Чого не сточить згубного часу плин? Батьки минулись, гірші, ніж предки їх, На світ привівши нас, марніших, Ми ж – іще гірше дамо поріддя.

ДО АСТЕРІГ Нащо стільки тих сліз? – Хай-но Зефір війне, Світлий вісник весни – й Гіг твій, Астеріє, Вже з набутком віфінським, Вірний, спраглий тебе, примчить. Нот аж в Орік його, в гавань загнав, коли Та шалена Коза бурю накликала. Там у ночі холодні Він частенько сльозу змахне. Вже хазяйка ним снить, вже посланця вона Шле до Гіга твого, щоб до гріха схиляв: Мов, горить, закохавшись, Бідна Хлоя. Нагадує, Як-то Прета, було, жінка підмовила Вкоротити життя Беллерофонтові, Звівши наклеп на нього, Надто вже доброчесного. Мав у Тартар ось-ось,- каже,- й Пелей зійти, Гіпполіти любов, чесний, відкинувши… Крутить, як тільки вміє,- Щоб свого домогтись-таки. Марно: краще б до скель хитрий намовник той Палко так промовляв. Ти вже сама гляди, Щоб не надто вподобавсь Еніпей, твій сусід, тобі, Хоч, крім нього, ніхто Марсовим полем так Не промчить на коні; не пропливе, як він, З-поміж хлопців так швидко Через Туську ріку ніхто,- Дім під ніч зачини, й хоч десь на вулиці Зойкне флейта не раз – не зазирай туди. Хоч не раз тобі кине: “О жорстока!” – несхитна будь.

ДО МЕЦЕНАТА Що задумав я, нежонатий, нині – В світлі дні календ березневих, нащо Квіти, ладан, жар, під яким дерновий Тліє жертовник,- Ти, знавець двох мов, завагався, бачу, Славний цей обід, це козлятко біле Вакху винен я, бо ж мене той стовбур Мав уже вбити. Цей святковий день з поворотом року Буде з-під смоли вибивати корок Амфор, що стоять, задимілі, з часу Консула Тулла. Випий нині сто. Меценате, кухлів За рятунок мій. Хай світильник сяє Аж до ранку нам, хай і гнів, і крики Нас оминають. Кинь про Рим журбу, про державні справи: Он же впав загін Котізона-дака, Ворог Риму, парф, піднімає згубну Зброю на брата, Вже в ярмі кантабр, наш іспанський ворог, Вже, хоч пізно, й він ланцюгами дзвонить, Вже ладен і скіф, попустивши лук свій, Нам поступитись. Тож на римський люд не зважай хоч нині, Геть про все забудь, про своє щось думай; Що цей день дає – те й бери погідно,- Годі смутитись!

ДО ЛІДІЇ – Доки милим я був тобі, Доки ще не торкавсь інший, щасливіший, Сніжно-білих рамен твоїх, Доти й перський владар заздрити міг мені. – Доки іншої ти не знав, Доки ще не змінив Лідію Хлоєю,- З уст в уста моє ймення йшло, Пишно так не цвіла й римлянка Ілія. – Мною Хлоя владіє вже, Хлоя – перша в піснях, солодко в струни б’є. Я померти за неї рад, Тільки б доля взамін їй додала життя. – Ми палаєм одним вогнем: Я і Калаїд мій, Орніта з Турій син. Двічі ладна померти я, Тільки б потім йому доля всміхнулася. – Що, як давня прийде любов Й знов під мідне ярмо візьме розлучених? Що, як Хлої русявій я “Геть!” – скажу й одчиню двері для Лідії? – Той – ясніший від зірки, ти ж – Наче корок легкий, в гніві ж нестямніший Від гадрійської хвилі, все ж – Вкупі б нам вікувать, вкупі й померти б нам!

ДО ЛІКИ Ліко, навіть коли б із Танаїса ти, Жінка скіфа, пила – навіть тоді б узяв Жаль тебе, що ось так, під буревієм, я На порозі твоїм лежу. Чуєш, чуєш, як б’є в двері глухі твої Вітер, як у дворі сад розшумівся твій, Як під небом ясним льодом береться вже Сніг, що землю недавно вкрив. Ти й Венеру гнівиш зарозумілістю. Від напруги, дивись, рветься й канат тугий. Кров тірренська в тобі, тож не впирайся так, Начебто – Пенелопа ти. Хоч не схилять тебе ні умовляння ці, Ні дари, ні бліді лиця закоханих, Ні твій муж (він тепер іншу, з Піерії, Любить) – будь до благаючих, Ліко, м’якша, ніж дуб, серцем ніжніша будь, Ніж маврійська змія, бо ж не весь час мій бік Ті пороги тверді й води небеснії, Не весь час же терпітиме!

ДО МЕРКУРІЯ Майї сину! (Ти ж – Амфіона вчитель: Зводив мури він чародійним співом) Ліро, й ти, що нам семиструнне вмієш Нині дзвеніти – Твій, німий колись, черепахи панцир Нині милий скрізь, за столом і в храмі Грай таких пісень, щоб і Ліді впертій Слух полонити. Мов кобилці тій, так і їй лугами Вистрибом піти, непокірній, мило. їй чужа любов од зухвальця-мужа Й досі тікає. Чи ж не можеш ти злагіднілих тигрів І ліси вести й сповільняти ріки? Звабі струн твоїх уступив і сторож Краю страшного – Цербер, лютий пес, хоч сто змій чатує В нього круг чола, хоч і гній, і сморід Із його нутра вивергає паща Триязикова. Тітій, Іксіон – навіть ті всміхнулись Серед мук тобі. На якусь хвилину Глек води не брав, поки ти втішала Дочок Даная. Про вину тих дів хай і Ліда знає, Про покару їх – про бездонну бочку – І про те, що жде, хай і пізно, кара На лиходія – Й під землею жде. О безбожні! – хто ще Більше зло вчинив? О безбожні! – Сміли В шлюбну ніч звести женихів із світу Гострим залізом. Та лише одна, смолоскипів шлюбних Гідна, лиш вона підманула славно Зрадиика-вітця – і приніс обман їй Славу незгасну. “Встань! – над женихом нахилилась діва.- Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе, Звідки сам не ждеш! Одури злочинців – Сестер і тестя. Вже ж бо всі вони женихів шматують: Кожна з них – свого, мов бичка – левиця. Я ж тебе не вб’ю, не замкну в цім домі, Серцем ніжніша. Хай мене за те, що тебе рятую, Батько закує у важкі заліза, Хай прудким судном на край світу вишле, В край нумідійський. Йди! Шляхам довірсь і вітрам – на морі, Поки темна ніч і любов з тобою; Йди щасливо, йди і вшануй тужливим Написом гріб мій”.

ДО НЕОБУЛИ Ось він, безталанних жереб: ні в любовній грі забутись, Ні в вині солодкім туги не втопить, а все тремтіти, Що хльосне докором дядько. Син крилатий Кітереї вовни кіш узяв від тебе, З ним же й прядку, й хист Мінерви відбирає, Необуло, В тебе красень – Гебр-ліпарець. Тільки вгледиш, як у Тібрі із плечей змиває мазь він. На коні й Беллерофонта обжене він; ще й у бігу Та в бою кулачнім славний. Вправно спис метнути вміє в стадо оленів, що в полі Мчать лякливо, й вепра злого, що з кущів на нього кинувсь, Умлівіч перехопити.

ДО ДЖЕРЕЛА БАНДУСІІ О дзвінке джерело, славо Бандусії! Склом ти сяєш пливким. Радо вином тебе Втішу й квітом, а завтра – Ще й козля в подарунок дам. Вже до герців його, вже до любові звуть Перші ріжки – дарма: він свою кров палку, Син грайливого стада, В струмінь пустить холодний твій. Спеки люта пора, вогняний Сіріус Хвиль твоїх не торкне; їх прохолоду п’ють Кози й вівці захожі, Віл, оранням натомлений. Серед інших джерел першим тебе назвуть, Хай-но вславлю я дуб, що над печерами Висне, звідки збігають Гомінкі твої струмені.

ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ Цезар, мов Геракл,- щойно чув ти, люде,- Взявсь добути лавр, що платиться смертю, Ось – між нами він, берегів іспанських Славний звитяжець! Мужу хай навстріч вибіга дружина, Радо шле богам рятівним подяку; І сестра вождя, й у святкових стьожках, Як і годиться,- Матері тих дів і того юнацтва, Що вберіг він; ви ж, о полеглих діти Та вдовиці їх,- не зроніть сьогодні Слова сумного. Хай цей світлий день, моє справжнє свято, Думи геть жене – не боюсь убивці, Не боюся чвар, поки світом править Цезар великий. Хлопче! Квітів нам, запашного нарду, Вин, що знають час заворушень марсів! Може, ще й Спартак по путі не вгледів Дзбана якого. Хай спішить – гукни – і Неера жвава, Сплівши вмить вузлом свій чорнявий волос, А якщо, бува, воротар упреться – Не задирайся: Сивизна війне – й остигає в серці До сварок, до звад молодечий запал. Як скипів би я, молодий ще, в пору Консула Планка!

ДО ХЛОРІДИ Жінко бідного І віка, Годі вже, схаменись! Май хоч межу якусь У неславі, в гульні своїй! – Ти до смерті близька – доки ж гасатимеш Так безпечно з дівчатами: Де зірки мерехтять – хмарі не місце там. Що так личить Фолої, те Для Хлоріди – ганьба! Краще донька твоя Юнаків здобуватиме, Мов менада, якій шалу тимпан додав. Нота люблячи, глянь, вона, Мов та кізка, щодня скаче-вистрибує. Ти ж – за вовну з Лукерії Сядь, як личить старій: де вже до гри тобі! Не для тебе троянди вже, Не тобі вже до дна пити вино п’янке!

ДО МЕЦЕНАТА Мідна вежа стрімка, кованих брам замки, Зграя чуйних собак, пущених з прив’язі – Для Данаї могли б захистом певним буть Від нічних перелюбників. Та над тим укриттям і над Акрісієм Посміялись собі Зевс із Венерою: Вільним стане-бо шлях – знали,- нехай лиш бог Переміниться в золото. Вільно золото йде крізь охоронців стрій, Скелі рве залюбки з більшою силою, Ніж удар громовий: так од захланності Дім пророка аргоського До руїни скотивсь. Силою золота Брами міст розбивав муж-македонянин, Нищив гордих царів; підкупу сіть не раз Полонила й вождів морських. Будуть гроші зростать – піде й журба нова, До прибутків жага; тим-то й боюсь я так Видне місце зайнять, о Меценате мій, Світла гордосте вершників. Як обмежиш себе – так і боги тобі Замість того дадуть. Тож, майже голий, я Перебіжчиком рвусь від багачів – до тих, Що й малим задоволені. Тут, у закуті цім, я – можновладнішии, Ніж, коли б загорнув, що лише з поля взяв Апулієць-рільник, щоб і життя прожить Жебраком – серед розкоші. Чистоводий струмок, гай в кілька югерів, Завжди певний врожай з наділу скромного Більшу втіху дадуть, ніж вона в того є, Хто зжинає всю Африку. Хоч не я беру мед бджіл із Калабрії, Хоч у мене й вино – не з – Лестригонії, Хоч вовнистих овець не для моїх потреб Випасає галлійський луг – Все ж не знаю біди. А коли й більшого Я б собі забажав – то чи б відмовив ти? Та, що маю свого, радше щадитиму, Тих бажань уникаючи, Ніж би мав долучать до Аліаттових Ще й Мігдонські поля. Скільки бажань у нас Стільки й зайвих потреб. Добре, кому подав Скупо лиш необхідне бог.

ДО ЕЛІЯ ЛАМІЇ Потомку знатний Лама прадавнього – Від нього, звісно, й Ламії всі пішли; Нащадки їх (заглянь у фасти), Елію, свій родовід виводять Від нього; він же – свідчать перекази – Був той, хто вперше Формія стіни звів, Широковладно панувавши Там, де орошує Ліріс землі Маріки-німфи – завтра поривний Евр, У ліс ввірвавшись, листям рясним війне, На берег водорості кине – Завтра, якщо не віщує хибно Стара ворона; значить, про хмиз подбай, Ще поки можна: завтра-бо генія Вгостиш вином і поросятком – Ти й твоя челядь, від праці вільна.

ДО ФАВНА Фавне, німф легких невсипущий друже! На полях моїх, обігрітих сонцем, Гостем будь, хай молодняком отара Тішиться в мене. Рік зімкне свій біг – і тобі козля вже Кров жертовну ллє; тебе кухоль повний, Друг Венери, жде; тобі вівтар давній Густо димиться. В твій врочистий день, у грудневе свято, Стадо всім гуртом на траві пустує, Побіч – все село, по марудній праці Й віл спочиває. Ходить хижий вовк між овець безпечних, Ліс тобі до ніг осипає листя, Радо б’є рільник осоружну землю Тричі ногою.

ДО ТЕЛЕФА Ти порівнюєш Інаха З Кодром, хто за свій край з радістю смерть прийняв; Правиш нам про Еака рід, Про бої біля стін Трої священної, А хіоське в якій ціні, Хто нагріє води, чий прихистить нас дім, Де б морозу Пелігнії Ми позбулись – про те, друже, мовчиш чомусь. Дай-но, хлопче, вина – нехай П’ю за місяць новий, за опівнічний час, За Мурену, господаря! Змішуй в кухлі мерщій три або й дев’ять чарі Хто шанує непарних Муз,- У пориві, бува, тричі по три велить Кухлів лить, але Грація й ніжні сестри її, сварки лякаючись, Лиш трьома нас обмежують. Гей, шаліти я рад! Чом не лунає спів Флейти берекінтійської? Що ж німують-висять ліра з сопілкою? Тут не місце рукам скупим! Сип троянди довкіл! Хай наш бенкет гучний Чує заздрісний Лік-сусід – І дружина, що їй віком не рівня він. Рода в розквіті літ тебе Прагне, Телефе; їй – Веспером сяєш ти, Вабиш блиском волосся; я ж – При Глікері своїй пізнім огнем горю.

ДО ПІРРА Це ж бо гра з вогнем – чи не бачиш, Пірре,- Вабити малят на виду в левиці: Грізний бій тебе, крадія-невдаху, Змусить до втечі, Хай шугне вона крізь юрбу юнацтва, Щоб вернуть собі красуня Неарха. Бій розсудить вас – чи за нею здобич, Чи за тобою. Поки ти стрілу приміряєш бистру, А левиця зуб страхітливий гострить – Він, суддя змагань, гордовито пальму Топче босоніж. Ось йому вітрець обвіває плечі, Легко плеще в них запашним волоссям. Мов Нірей, мов той він, кого на небо Вкрадено з Іди.

ДО АМФОРИ О ти, зі мною разом народжена, Коли ще Манлій консулом римським був! Чи гнів, чи жарти нам даруєш, Амфоро люба, чи пал кохання, Чи сон ласкавий; хай би яких там свят Чекав твій масик – гідна ти дня цього. Зійди ж і соком, чародійним З волі Корвіна слугуй нам нині! Хоч він і повен бесід Сократових, Але, суворий, знає й тобі ціну. Та й сам Катон старий, бувало, Мужність вином гартував охоче. Солодким болем часто й жорстокому Проймаєш серце. Ти мудреців думки І таємниці їх Ліеєм – Жартівником викривати вмієш. Нові надії в’язню нашіптуєш, У звагу й силу зброїш убогого – Бо що йому, вже після тебе, Стрій ворогів та вожді гнівливі? З тобою – Лібер і, якщо мило їй, Венера й сестри – Грації лагідні – Та ясні факели пробудуть, Поки й зірки не втечуть од Феба.

ДО ДІАНИ Опікунко гір та лісів дрімучих! Триразовий клич породіллі вчувши, Ти – вже там, при ній: не даєш їй згинуть, Діво трилиця. Дар прийми – сосну, що мій дім окрила. Тут щорік тебе підживлю, веселий, Кров’ю кабана, який іклом збоку Вдарити мітить.

ДО ФІДІЛИ Якщо до неба – хай лиш серпом тонким Заблисне місяць – руки піднімеш ти, Сільська Фіділо, склавши ларам Свинку крикливу та перший колос, То згубний африк гроном багатої Лози не зсушить, збіжжя іржа не з’їсть, Ягняткам ніжним не пошкодить Плідної осені небо змінне. Жертовне стадо, що випасається В гаях дубових Алгіда сніжного Чи то на вигонах альбанських, Шиями хай червонить раз по раз Жерців сокири. Кров ю телиць гладких Тобі не личить вівтар орошувать: Вінок із мирту й розмарину – Ось твій дарунок богам родинним. Торкнешся щиро й вдячно жертовника – То й крихта солі, й жменька муки тобі Хмурних пенатів легше схилить, Ніж непомірне багаті жертви.

ДО БАГАЧА Хай скарбам твоїм Індія Й аравійська земля заздрять, убогіші, Хай на весь суходіл сягнуть Забудівлі твої, навіть моря займи – Та, коли в твого дому шпиль Неминучість тверда скоби залізні вб’є,- Страх заляже в душі твоїй, Візьме в сіті свої смерть твою голову. Краще скіф у степу живе: Віз – так водиться в них – править за дім йому. Краще – й гетів суворий рід: Їм приносять поля нерозмежовані Хліб і спільні для всіх плоди. Поля довше, ніж рік, не обробляють там: Хто своє відробив, того В свою чергу – на рік – інший підмінює. Там дітей, що без матері, Друга жінка бере й кривди не чинить їм. Посажна чоловіка там Не корить, не живе, горда, перелюбом. Там за посаг для дівчини – Горда мужність батьків, як і чесноти дар, Що не знає спокусника: Зрада – гріх; за цей гріх – платять життям у них. Той, хто край би покласти взявсь Нашій лютій гризні між громадянами, Щоб на пам’ятник з написом: “Батько міст” заслужить,- буйну розпущеність Загнуздати хай зважиться. Внуки вславлять його. Ми ж – чи не сором нам! – Мужність, заздрісні, геть женем, Та, хай зникне з очей,- знов її прагнемо. Що ті скарги-жалі, коли За виною услід кара мерщій не йде? Що без доброго звичаю Звід законів? – Ніщо. Ні найпекучіший Край землі не страшить купця, Не лякає межа й лютої Півночі, Де сніги повкривали все, Льодом взявшись довкіл. Ось на глибінь страшну Мореплавець судно веде: Все це вбогість (її нині ганьбою звуть) Нам велить перетерпіти – Не для неї тепер мужності шлях важкий. Краще там, куди кличе нас Гомін схвальний юрби,- в Капітолійський храм Перли й золото все складім Чи в захланну глибінь моря найближчого Киньмо всі ті початки зла, Як відчули-таки ми каяття гірке. Треба знищити в зародку Цю жадобу гидку, треба привчити нам Молодь, надто розніжену, До суворих занять: ледве в сідлі сидить Знатний підліток – де вже там До мисливства йому! Вправний у грі зате – Гнати грецький обруч або В кості грати, хоч це – гра заборонена. Для синка свого, ледаря, Батько, в поті чола гроші згрібаючи, Всіх обманює: спільник це Чи товариш його. Так і громадить він Купу грошей брудних, проте, Хай хоч трохи, а все ж – чує він брак чогось.

ДО ВАКХА Гей, куди мене, Вакху, мчиш, Полонивши, куди? В нетрі, в яри які Манить запал новий мене? Де, в якій із печер вічної слави блиск Незрівнянного Цезаря, Вплівши в зорі, я ген – аж до богів знесу? Ще ніхто не співав про те, Що вже зріє в мені. Наче менада з гір Після сну озирне, німа, І фракійські сніги, здалеку видні, й Гебр, І Родопу, яку сходив Варвар. Так ось і я, стежку згубивши, тут Млію, вражений видом тим – Дикий ліс, береги… Владарю дів-наяд І вакханок, що голіруч Можуть ясен гінкий вирвати з коренем! Я низького, буденного Слова вже не скажу! Солодко й легко йти, О Ленею, услід за тим, Хто безсмертне чоло гроном рясним вповив.

ДО ВЕНЕРИ Дівчатам вчора я ще потрібен був, Ще вчора з ними славно бої водив – Тепер відслуженій цій зброї Й лірі німій – на стіні висіти, Яка Венері, морем народженій,- По ліву руку. Гей же, несіть сюди І лук, і світлі смолоскипи, й кайла, що ними ламав я двері! Богине Кіпру славного й Мемфісу, Де не буває снігу фракійського, Бичем змахнувши з піднебесся, Ти підхльосни непокірну Хлою!

ДО ГАЛАТЕГ Хай ведуть лихих – і лихі прикмети: Крик сови й собак завивання щінних, І вовчиця з гір Ланувійських сіра, Й щінна лисиця. Хай змія майне на шляху стрілою Навскоси, коня на диби піднявши. Я ж молюсь, щоб та, за яку хвилююсь, Путь мала кращу: Перше ніж дощів передвісник певний – Птах – поверне знов на стоячі води, Віщий ворон хай прокричить, від сходу Сонця злетівши. Де б ти не була, Галатеє,- щасна Будь і згадуй нас. Хай ні дятел зліва Не грозить тобі, ні ворона блудна, Поки ти йтимеш. Впав, однак, у гнів Оріон західний; Я ж, повір, пізнав, що за силу має Світлий Япіг той, і в затоці темній Хвиля гадрійська. Хай разить жінок і дітей ворожих Хвиль незряча міць під напором Австра, Сплески чорних вод, що на скелі ринуть Громоподібно. І Європа так, білосніжним тілом Горнучись, було, до бика-лукавця, Враз відчула страх серед риб, що ними Море кишіло. Щойно лиш квітки на лугах зривала, Щоб вінчати німф, а тепер довкола – Тільки хвилі й ніч та зоря змигне десь Світлом непевним. Лиш на Кріт зійшла, де сто міст могутніх,- “Батьку! – мовить,- я – не дочка віднині, Не дочка твоя, бо, піддавшись шалу, Честь загубила! Звідки йду й куди? Хіба двічі вмерши, Змила б я свій гріх. Наяву, злочинна, Плачу чи вві сні неповинну жартом Привид лякає Той, що сни веде через кість слонову Різьблених дверей? Чи було ж миліше Серед хвиль пливти, ніж квітки зривати В росянім лузі? О, якби той бик мені клятий стрінувсь – Геть його зсікла б, обламала б роги – Чую гнів такий, хоч недавно звір той Був мені милий. Сором! Я пішла від пенатів рідних! Сором! Ще й барюсь, ще вагаюсь вмерти. Хай між левів я – о боги, молю вас! – Гола потраплю! Поки ще рум’янець не зник з обличчя Й сухість не спила ще моєї вроди – Швидше хай мене, соковиту здобич, Тигри шматують!” “О ганьбо моя! – дорікає батько, Хоч далеко він.- Не барися й справді: Ясен ось росте, при тобі ж і пояс – Зашморгом буде. Може, інша смерть – на краєчку скелі – До лиця тобі, то вітрам довірся. Чи волієш ти, володаря дочко, Серед наложниць Прясти при дворі свою частку вовни?” Та Венера тут, сміючись лукаво, Чула ті жалі, й, попустивши лук свій, Син її чув їх. Потім мовить їй, насміявшись добре: “Гнів ти свій забудь, не погрожуй марно, Хоч би й дав тобі поламати роги Бик твій нелюбий: Непоборний бог, сам Юпітер – муж твій; Знай про це й не плач, а великій долі Дорівняти вчись, бо й частину світу Ти найменуєш”.

ДО ЛІДИ Що в святковий Нептуна день, Що почати б мені? – Цекуб захований Швидше, Лідо метка, добудь, А задуму жени, не замикайся в ній! Глянь ось: південь схитнувся вже, Ти ж, забувши, що день птахом од нас летить, Все вагаєшся з погреба Дзбан дістати – часів консула Бібула. Хочу вже то Нептуна я Славить, то Нереїд, зеленокосих дів. Ти ж на зігнутій лірі грай Про Латону, про лук звинної Кінфії. Потім – ту, що посіла Кнід І Кіклади ясні, ту, що на Паф морський Мчить ключем своїх лебедів. Ну, а насамкінець – ми спом’янемо й Ніч.

ДО МЕЦЕНАТА Тебе, нащадку роду тірренського, Вина легкого амфора повна жде, Троянди ждуть, а ще оливку Вичавив я й для твого волосся Зберіг. Приходь же! Врешті, й набридне це – Лиш вогкий Тібур бачити й Ефули Хвилясте поле, й те узгір’я, Що Телегон-батьковбивець вибрав. Покинь багатства, з ними ж – і клопоти, Свій дім, що стрімко ген аж до хмар сягнув, Усе, що зір твій привертає,- Гомін, дими і пишноти Рима. До змін охочий навіть багач не раз: Гостина скромна, хай і під стріхою, Де злота й пурпуру немає, Зморшки з сумного чола зганяють. Вже Андромедин батько прихованим Вогнем діймає, шкіриться Пес Малий, Вже Лев роз’ярений іскриться – Сонце веде вже посушну днину. За млявим стадом ледве пастух бреде, Шукає річки й тінявих заростей Сільвана дикого; не злине Вітер-блукач на зомлілий берег. Ти ж – ладом Рима все заклопотаний: Уважно стежиш, чи не грозять йому Бактрієць, сер – колись підвладні Кіру – й незгідливий скіф далекий. Та млою ночі бог передбачливий Вповив майбутнє; отож на сміх йому Рвемось приховане пізнати, Смертні.- Лиш те, що несе хвилина, Доводь до ладу, вдячний: все інше йде, Мов Тібр: то мирно він у руслі своїм Гойдає хвилю й ген до моря Котить грайливо її, то раптом – Несе з корінням вирвані стовбури, Хати й худобу, все аж гуде довкіл – І гори, й ліс, коли потужна Повінь розбурхає тихі води. Лиш той щасливо, вільно лиш той живе, Хто б міг сказати будь-коли з певністю: “Я день прожив, а там – чи хмари Хай відусіль нажене Юпітер, Чи сонцем блисне – навіть йому над тим, Що проминуло, влади не бачити: Що мить дала скороминуща,- Він не відніме того, не змінить”. В лихій забаві доля безжалісна Потіху має: нині мені дає Непевні почесті, а завтра – З іншим у змові вона, лукава. Коли зі мною – добре, та хай лише Розправить крила – все повернувши їй, В свої закутавшись чесноти, Вбогість-безприданку я вітаю. Мені ж не треба – хай лиш під африком Застогне щогла – богу, розпластавшись, Обіт складати, щоб те море Не проковтнуло мого товару Із Тіра й Кіпру. Ні! На човні малім, На двовесловім, через Егейський вир Мене спокійно попровадять Кастор і Поллукс, і мірний вітер.

ДО МЕЛЬПОМЕНИ Звів я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка, Вищий од пірамід царських, простоїть він. Дощ його не роз’їсть, не сколихне взимі, Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких – Часу біг коловий – в прах не зітре його. Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу Частка краща моя. Поміж потомками Буду в славі цвісти, поки з Весталкою Йтиме понтифік-жрець до Капітолію. Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись Давн за владаря був серед полів сухих,- Будуть знати, що я – славний з убогого – Вперше скласти зумів по-італійському Еолійські пісні. Горда по праву будь, Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись, Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

ДО ВЕНЕРИ Що це? Знов на бої нові Шлеш, Венеро, мене? Зглянься, молю, молю! Я не тон вже, не той, що був При Кінарі моїй, тож не схиляй мене, Грізна мати бажань палких, Під солодке ярмо, бо неподатливим Став на п’ятім десяткові. Йди на клич молодих, їм залюбки сприяй! Саме в пору б тобі свій ключ, Ясних лебедів ключ до Павла Максіма Завернути, якщо комусь Маєш серце пройнять, гідне вогню твого. Бо й вродливий, і знатний він, І вступитись готов за потерпілого; Всюди – перший, за що б не взявсь. Ось йому б і нести прапор, Венеро, твій. Подолавши суперника Та дарунки його – статую з мармуру Під покрівлею з кедра він Сам для тебе зведе біля Альбанських вод. Там, овіяній ладаном, Лірні струни тобі ніжно бринітимуть, Там у парі з сопілкою На фрігійськім ладу флейта звучатиме. Тільки в тебе задивлені, Там два рази щодня хлопці з дівчатами Тричі будуть об землю бить Білостопо в танку, наче ті салії. Я ж – нікого й не жду тепер; На взаємну любов де вже надіятись! Ні, п’ючи, об заклад не б’юсь, Ні вінком повесні вже не вінчаю скронь. Так чому ж, Лігуріне мін, Серед ночі, бува, вперту сльозу змахну? Так чому ж на півслові я, Красномовний колись, мовлення дар гублю? То я в снах – біля тебе вже, То вже знову ловлю десь понад хмарами, То по Марсовім полі мчу, То пірнаю в ріку, гордий, услід тобі.

ДО ЮЛА АНТОНІЯ З Піндаром хто б смів позмагатись, Юле,- Той, немов Ікар, чиї крила воском Скріплені були, найменує, впавши, Море прозоре. Мов стрімкий потік, чиї води в повінь Ринуть, буйні, з гір, береги розмивши, Рветься так з глибин непомірне дужа Піндара мова. Феба лавр йому, лиш йому належить, Чи слова нові в дифірамбі смілім Котить він, чи мчить від законів ритму Звільненим віршем. Славить він богів чи їх кров – героїв, Що від Їхніх рук прийняли кентаври По заслузі смерть, як і та Химера Вогненнодишна, Чи вславляє тих, що з Еліди гордо Йдуть – хай кінник це, хай борець кулачний – Піснею, що їх величає більше, Ніж сотня статуй. Чи при діві спів, що їй смерть забрала Жениха, почне, щоб із мли підняти Силу й дух його, й золоті звичаї Ген аж до неба. З повним вітром мчить той діркейський лебідь, Хай лише до хмар він скерує лет свій; Я ж, мов та бджола, що, віддавшись праці Там, на Матіні, Пильно мед бере з чебрецю п’янкого, Скромний спів сную у гайку, при вогких Тібура струмках – працьовитий лірник Льоту низького. Так услав же ти голоснішим плектром День, коли в вінку переможець Цезар Через Горб Святий прожене під списом Диких сігамбрів. Рівного йому не давали досі Світу ні боги, ні ласкава доля Й не дадуть уже, хоч би й вік прадавній Золотом зблиснув. Дні ясні вславляй, всенародні грища, Форум, що замре, коли те прохання Сповнять нам боги – й переможний Август Знов буде з нами. Ось і я тоді – якби той мій голос Був примітний там – пошаную співом Цезаря прихід: “У віках нам слався, Сонце прекрасне!” Поки йтиме він, ми не раз гукнемо: “Гей, тріумфе!” – “Гей!” – одгукнеться місто: Скрізь на вівтарях ми богам ласкавим Ладан запалим. Ти складеш корів та волів по десять На жертовник, я – лиш бичка, що в полі Серед пишних трав, полишивши матір, Гладшає нині. Мов на темнім тлі тонкосерпий місяць Сяє в третю ніч, так і ріжки в нього, Й знак, мов снігу слід, на чолі ясніє, Весь же він – жовтий.

ДО МЕЛЬПОМЕНИ Хто відчув у колисці ще, Мельпомено, хоч раз лагідний погляд твій,- Вже того не вславлятимуть Ні кулачні бої, ні переможний біг Колісниці ахейської. Ні в делійськім вінку гордо не стане він, Вождь, в яснім Капітолію Після вдалих боїв, де він мечем своїм Збив погрози володарів. Лиш тібурські струмки, лиш ті гаї густі В еолійських піснях йому Славу вічно живу – славу співця дадуть. Молодь Рима, владики міст, В миле коло співців нині й мене взяла, Вшанувавши мій хист – і ось Вже не жалить мене заздрість уїдлива. Ти, що звук чарівний дала Лірі цій золотій. Музо Піерії, Ти, що й тих безголосих риб Наділити б могла голосом лебедя, Твій це дар, що на мене всяк Пальцем вкаже: “Це він, римських пісень творець” Що творю я, що милий всім, Коли так – то це твій, твій, Мельпомено, дар.

ДО РИМА Таким орел є, блискавки-месниці Крилатий сторож,- серед птахів йому Юпітер владу дав, як тільки Він Ганімеда для нього викрав,- Природна звага ще пташеням його З гнізда зігнала, де він трудів не знав, А там йому весняний вітер, Хмари прогнавши, зміцнив у леті Слабкі ще крила; вже й на овець тоді Стрілою падав, потім до гаддя бравсь, Відчувши, що таке для нього Справжні бої та багатша здобич. Таким і лев є: щойно згодований Грудьми левиці,- й по чагарях уже На сарну мчить, що в тій хвилині Звідає міць молодого зуба,- Таким і Друза в битвах побачили В Ретійських Альпах горді вінделіки, Що з рук сокир не випускають, Як амазонки; звідкіль цей звичай – Сказати годі: врешті, й не слід усе Нам, смертним, знати – грізні загони їх, Звитяжні досі, склавши зброю Перед вождем-юнаком, пізнали, В чім сила хисту, що до кінця розвивсь У тому домі благословенному, Пізнали, що дала турбота Августа про молодих Неронів. Потомство дужих – дужий виводить рід: Бики та коні мають в крові своїй Снагу батьків: голубку ніжну Пара суворих орлів не зродить. Наука живить нахил природжений, А виховання – дух загартовує; Та вже як звичаї псуються – В злочинах дар благородний тоне. Що ти Неронам, Риме, завдячуєш – Метавр посвідчить, де Газдрубал упав, Посвідчить день ясний, що темну Пітьму невдач розігнав і вперше Промінням слави зблиснув над Лацієм, Відколи афр той мчав по Італії, Немов по морю Сіцілійськім Евр, мов сосниною – хижий пломінь. Отож відтоді, в битвах гартуючись, Юнацтво римське множило міць свою, І знов боги нам заясніли В храмах, де поравсь лихий пунієць. Тоді, підступний, вже й Ганнібал озвавсь: “Ми – вовча здобич, оленів стадо ми! Не битви нам тепер шукати – Відступу: в ньому й тріумф наш нині. Народ, що, Трою спалену кинувши, Етруським морем аж до Авзонії Дітей, батьків старих, пенатів – Рідних божків – перевіз одважно,- Як дуб алгідський: іноді б’є по нім Дзвінка сокира, він же, підрубаний, Наснагу й стійкість непохитну Навіть од вістря того черпає. Ось так і Гідра – як не рубав її Геракл могутній – знову зросталася. Не знала див таких Колхіда Ні Ехіонові древні Фіви. У море кинеш – кращим він випірне; Об землю вдариш – сам переможця він, Зметнувшись, кине, й ту звитягу Вдови повік пам’ятати будуть. До Карфагена вже не спішитиме Мій вісник гордий: гасне вже, гасне вже Надія вся, нема нам долі, Відколи наш Газдрубал загинув! Усе під силу воїнам Клавдіїв, Бо й сам Юпітер – їм за захисника: Розумні рішення на війнах їх із найтяжчих пригод рятують”.

ДО АВГУСТА Сину добрих богів, славний захиснику Римлян, гордосте їх, де забарився ти? Сам же раді батьків скоро вернутися Дав ти слово – ждемо ж тебе! Дай, щоб край твій втішавсь променем сонячним, Щоб обличчя твоє, наче весна, йому Знов заблисло, тоді – й день мов яснішає, Й сонце сяє відрадніше. Ніби мати, бува, сина з дороги жде, Нот же, мовби на зло, все не дає йому В море вийти; вже рік він побивається На чужині; як матінка Шепче то молитви, то вже обітниці, То ворожить собі, в берег задивлена,- Так, тамуючи біль, вірна вітчизна жде, Жде повернення Цезаря. Віл безпечно тепер нам борозну веде, Знов Достача в поля вийшла з Церерою, Морем судна пливуть – море спокійне вже, Вірність – нині без огріху. Вже ніяка ганьба нам не плямить сім’ї: Добрий звичай, закон скверні поклали край. Мати горда тепер: син її в батька вдавсь. Кара – йде вже за злочином. Хто боїться парф’ян, скіфа суворого? Хто – германців, дітей краю жорстокого, Поки Цезар – вождем? Хто б то війни лякавсь Нині в дикій Іберії? Не марнуючи дня, всяк на горбах своїх, Де є стовбур який – з ним і лозу ріднить; Дома, після вина, радо вшановує Серед інших богів – тебе. Шле тобі молитви, щедро й вино тобі Повним келихом ллє; в нього між ларами Є й твоє божество: в Греції Кастора І Геракла шанують так. “Дай Гесперії мир, добрий керманичу, Мир і свято в віках!” – так, ще не пивши, ми Вранці мовимо – й так вже за вином, коли Сонце моря торкається.

ДО АПОЛЛОНА Фебе, міць твою за язик Ніоби Звідав рід її, і спокусник Тітій, Звідав сам Ахілл, що велику Трою Мав уже взяти. Перший воїн він, але – після тебе, Хоч Фетіди син, голубої німфи, Хоч і вежі він потрясав дарданські Списом жахливим. Все ж і він упав, наче кедр підтятий, Наче ясен той під напором Евра, Впав на повен зріст, у троянський порох Голову склавши. Не зненацька б він, у коні сховавшись, Що Мінерві в дар був облудно даний, На троян напав, що пили-гуляли В домі Пріама,- Ні! Лицем в лице перемігши, грізний, Він в огонь – о жах! – немовлят би кинув, Не щадив би й тих, що тоді в утробі Матері зріли. Та, на щастя, твій і Венерин голос Сам Юпітер вчув – і вказав Енею, Де закласти мур для нового міста В кращу годину. Ти, що Муз навчив ударяти в струни, Ти, що в Ксанфі звик омивать волосся, Я прошу тебе – й про Камени Давна Дбай, Агіею! Надихнув мене, до дзвінкої пісні Феб дав хист мені, він назвав поетом. Вибрані з дівчат, благородні хлопці! Діва Делійська Дбає все про вас-її стріл несхибних Не уникне лань, ані рись проворна – На лесбійський лад, що його вам пальцем Я вибиваю, Славте ви як слід і Латони сина, Й ту, що в темну ніч нам обличчям сяє, Дбає про плоди й місяці по колу Водить ковзкому. Пройде час – і ти, вже заміжня, скажеш: “Милий для богів у столітнє свято Я співала гімн, що його навчив нас Віщий Горацій”.

ДО МАНЛІЯ ТОРКВАТА Білі вже збігли сніги. На луги повертається зелень, Знов кучерявиться гай. В красній обнові земля, і знову, спадаючи, води В’ються в своїх берегах. Грації з німфами враз, одкинувши одяг прозорий, В танці кружляють собі. Рік, і година, й та мить, останок милої днини, Радять: безсмертя не жди. Зиму змагає весна, її ж переборює літо Й гине само, як лише Осінь розсипле плоди, за нею – на сон лиш багата – Вже підбігає зима. Тоншає місяця серп і знов ясніє уповні, Ми ж, коли канем туди, Звідки Еней не вернувсь, де Анк, де Тулл можновладний,- Порохом, тінню стаєм. Хтозна, чи зволять боги до годин, що майнули, додати Частку й наступного дня? Чим свою душу вгостиш – лиш того спадкоємець жадливий Не загребе вже собі. Тож, коли вмреш і коли над тобою в усім своїм блиску Мінос вершитиме суд – Ні красномовство, ні рід, ні побожність велика, Торквате, Сонця не верне тобі. Так і Діані самій не вдалось юнака Гіпподіта Чесного звідти звільнить. Так і летейських оков з дорогого йому Пірітоя Навіть Тесей не зіб’є.

ДО ЦЕНЗОРІНА Радо друзям своїм я чи то б келихи, Цензоріне, оддав, чи старовинну мідь, Чи триніжок, а він – як перемоги знак – Дужим грекам служив; мав би найкращий дар Ти, якщо б я ще й тим, друже, багатий був, Що нам Скопас – різцем, пензлем – Паррасій дав: Цей – у фарбах пливких, той – міг у мармурі Зобразить як людей, так і з богів когось. Я ж не маю того; врешті коштовності Ні до хисту твого, ні до майна не йдуть: Вірші – втіха твоя; їх піднести б я міг У дарунок тобі, ще й оцінить його. Ні стовпів кам’яних слово карбоване, Що посмертне життя гордим вождям дає, Ні пунійця грізьба, що несподівано Впала лихом страшним на його ж голову, Ні пожежа, що в ній слід Карфагена зник, Так не славить того, ймення кому дала Ним в той пам’ятний день скорена Африка, Як натхненна хвала Музи Калабрії. Хай мовчав би сувій – плату яку б ти взяв За заслуги свої? Ілії й Марса син – Ким він був би тепер, хай лише б Мовчанка Заздро окрила від нас подвиги Ромула? Так Еака, було, вирвала з хвиль страшних Стіксу – сила співців: слово могутнє їх, Щоб до світлих осель перевести його. Гідним слави й хвали Муза безсмертя дасть, До небес піднесе. Так і Геракл-герой П’є жаданий нектар побіч Юпітера. Так Тіндара сини, зорями сяючи, З моря судна слабкі в бурю вихоплюють. Так, звінчавши чоло бростю зеленою, Вакх і наші палкі здійснює задуми.

ДО ЛОЛЛІЯ Не відлунає – вір мені – те, що я, При гомінливім Авфіді зроджений, Співав, зріднивши небувало Віщі слова з передзвоном ліри. Хоч перше місце древній Гомер посів, Та не забуті – Піндар, Алкей грімкий, Сумний кеосець, не затих ще Струн Стесіхора поважний гомін, Ні те, що жартом Анакреонт співав, Не вмерло нині. Досі так солодко Бринить струна, що їй звіряла Тугу свою еолійська діва. Чи лиш Єлену Лакедембнянку, Волоссям пишним зваблену й одягом, Розшитим золотом, і царським Почтом, отак засліпив коханець? І Тевкр не вперше вміло стрілу пускав Кідонським луком. Троя не раз була В облозі. Не одні лиш, дужі, Ідоменей і Сфенел бували В боях, що гідні слави пісенної. Суворий Гектор і Деїфоб палкий Не вперше за жінок цнотливих Та за дітей прийняли удари. Жили герої й до Агамемнона, Та ніч бездонна їх, неоплаканих, Забутих криє: не складав їм Жоден співець голосної пісні. Безвісна мужність – як і безділля те, Що йде в могилу. Тож не мовчатиму Про тебе, Лоллію, не дам я Заздрій Мовчанці звести безкарно В бліду непам’ять стільки трудів твоїх! Ні сили духу, ні прозорливості Тобі не бракне як у щасті, Так і в біді – до кінця ти чесний. Обман жадливий строго караючи, Принаді грошей не піддавався ти; Не одного лиш року консул – Доти ще й будеш ним, поки судиш, Над зиском чесність високо ставлячи, Дари злочинця геть одкидаючи, І поки честь, мов зброю світлу, Гордо нестимеш крізь люд зіпсутий. Не той щасливий, в кого достатки є,- Це лиш омана. Славу щасливого По праву дай тому, хто вміє Божі дари споживать розумно, Кому й убогість буде за подругу, Зате неслава – гірша за смерть саму. Такий за друзів, за вітчизну Голову й нині складе безстрашно.

ДО ЛІГУРІНА Повен гордості ти, поки краса – щедрий Венери дар – В тебе, та підожди: перший пушок прийде неждано – й ось Зріжуть кучері ці – в’ються тепер аж до рамен вони. Де рум’янець палав, наче в троянд, о Лігуріне, там Заріст піде шорсткий. Саме тоді, глянувши в дзеркало Й не впізнавши себе, зойкнеш не раз: “Чом того серця я, Що такі почуття будить тепер, хлопцем не мав або – При таких почуттях свіжість тих лиць чом не вертається?” Де не глянь, там рух: і служниці, й слуги Все за чимсь біжать то туди, то звідти. Вже вогонь заграв, заструмів до неба Синявим димом. Не дивуйсь, однак, на яке то свято Кличу я тебе: відсвяткуєм іди – День, що навпіл ним поділився квітень, Місяць Венери. День цей, вір мені, я шаную більше, Ніж уродин день: Меценат од нього Лік веде рокам, що на нас невпинно Йдуть-напливають. Телеф, ким ти сниш,- не для тебе пара: Інша вже, на жаль,-і зваблива, й знатна o Владно править ним, закувавши міцно В пута солодкі. Від жадливих мрій Фаетона попіл Хай одверне нас; хай Пегас крилатий, Той, що скинув геть верхівця земного Беллерофонта, Попередить нас: уникай нерівні, Знай свою межу й не ширяй над нею Ти й у мріях-снах. А тепер, остання З тих, що любив я,- Вже ж мені, повір, не кохати більше,- Вивчи пісню цю й заспівай для мене Солодко її – й одлетять із вітром Чорні турботи.

ДО ФІЛЛІДИ Є ще в мене глек, у якім п’яніє Сік альбанських грон ось дев’ятий рік вже, В’ється плющ в саду, для вінків селеру Знайдеш, Філлідо. Гарно так тобі в цім вінку зеленім! Кличе дім гостей і сміється сріблом, Спраглий вівтар жде у рясній вербені Крові ягнятка.

ДО ВЕРПЛІЯ-ТОРГОВЦЯ Ось весни посланець – легіт із Фракії Дме в вітрило туге, море вигладжує; Вже не мерзнуть луги, вже не клекочуть так Ріки, снігом заводнені. Вже й гніздо собі в’є – тужить за Ітісом Прокна, та, що навік цілий Кекропа рід У неславу ввела, люто за хіть гидку Покаравши володаря. Ось уже й пастухи біля овець гладких, Лігши в травку м’яку, тішать сопілкою Бога, друга отар, друга Аркадії, Де на горах – лісів шапки. Час би й горло змочить; хочеш, Вергілію, Пити Лібера дар – сік із каленських лоз – Значить, треба тобі, знатної молоді Друже, нарду налить взамін. Нарду пляшечка враз виманить амфору, Що дрімає собі в склепі Сульпіціїв. Змити тугу в’язку, мрію окрилити Може тільки вино п’янке. Хочеш тих насолод – то поспішай до нас, Тільки не впорожні, бо не збираюсь я Так от лити тобі – келих по келиху – Даром, наче багач який. Геть же гаянки всі! Гетьте, про зиск думки! Жар сумний спогадай – і до тих справ своїх, Поки можна, додай трішки хоч пустощів: Любо впору й гульнуть собі!

ДО ЛІКИ Вчули, Ліко, боги голос благань моїх, Ліко, вчули боги! В’янеш і все-таки Що є сил молодишся, П’єш, танцюєш, негіднице! Купідона й собі зірваним голосом Маниш, п’яна, та ба! – він причаївсь уже На рум’яному личку Хії, в цитру заслуханий. Як ту гілку суху гордо минає він, Так, зістарена, й ти нині страшиш його: Зморшки зрили обличчя, Зжовкли зуби, в волоссі – сніг. Вже ні коський багрець, ні самоцвітів блиск Не повернуть тобі, Ліко, минулого: День крилатий у фасти Раз назавжди вписав його. Де рум’яна краса, де та хода легка? Що з тієї в тобі, Ліко, лишилося, Чарівної, що нишком Крала серце моє й була Перша з-поміж усіх – після Кінари лиш – У мистецтві й красі? Жаль, що Кінарі тій Доля вік вкоротила… Ліці ж – довгі літа дала, Мов вороні старій, щоб юнаки палкі Надивитись могли та й насміятися, Як, стліваючи, в попіл Смолоскип обертається.

ДО АВГУСТА Які старання наших сенаторів Чи всіх квірітів, захід який би зміг Віддати, Августе, належне Праці твоїй, вшанувавши гідно Тебе, найбільший з-поміж володарів, Під тим склепінням неба широкого? Тебе в бою пізнав недавно Гордий вінделик, який не знає Законів Риму. Військом твоїм наш Друз Побив генавнів – люд непокірливий – І скорих бревнів; та й не раз він, Силу явивши свою, з землею Зрівняв їх замки посеред Альп стрімких. Та незабаром старший з Неронів дав Гарячий бій могутнім ретам – І переміг при знаменнях добрих, На полі бою грізно зринаючи, Щоб тут же й стяти всіх, хто життя своє Шанує менше, ніж свободу; Як ото Евр ударяє хвилю, Коли Плеяди скопище хмар протнуть, Так він, завзятий, шлях прокладав собі Крізь юрми ретів, так коня він Гнав ошалілого в гущу бою. Як часом Авфід, пінячи хвилю, мчить Землею Давна, через Апулію, І в шалі тім, бикоподібний, Поле врожайне грозить залити,- Ось так і Клавдій варварів панцирні Метав загони, все бойовище вкрив Тілами, косячи круг себе Ворога,- вождь, що не знав поразки. Бо ти дав військо, ти скерував його, Богів схилив ти; саме в той день, коли Навколішках Александрія Брами в порожній палац відкрила, Нову звитягу – трьох п’ятиліть вінець – Дала Фортуна, й за перемоги ті Тобі, владарю, присудила Слави жаданої блиск і шану. На тебе інди з захватом дивляться, Кантабр, недавно вільний ще, й скіф-блукач, І перс – на тебе, охоронче Нив італійських і влади Риму! Вже й Істр холодний, вже й прудководий Тігр, І Ніл, що й досі витік ховає свій, І Океан, оселя чудиськ, Той, що британам шумить далеким, І галл, що й смерті не налякається, І край іберів – всі вже впокорені; Вже й войовничий люд – сігамбри, Зброю відклавши, тебе шанують.

ДО АВГУСТА Я славить війни й завоювання бравсь, Але по струнах вдарив сам Феб тоді, Щоб човник свій не смів я гнати В море Тірренське. Твій вік плодами І злотом ниви. Цезарю, сяє нам; Він стяги наші в храм наш, Юпітеру, Вернув, однявши їх у парфів, Він зачинив, завершивши війни, Прадавню браму сторожа Януса, І на свавілля, лад запровадивши, Вузду накинув; злодіянням – Шлях перетяв, одродив чесноти, Що рід латинів, славу Італії, Колись живили й ширили міць її, Величну міць, від сходу сонця – Й до гесперійського небосхилу. При владі-Цезар; значить, ні заколот, Ані насильство нам не загрожують, Ні гнів, що меч кує й криваву Поміж краями незгоду сіє. Ні той, хто з Істру п’є повноводого, Ні перс непевний, ні Танаїсу син, Ні сер, ні гет повік не підуть, Августе, проти твоїх законів. А ми за кухлем – будень чи свято це,- Зігріті даром щедрого Лібера, З жінками й дітьми вшанувавши Звичаєм предків богів ласкавих, Лідійську флейту взявши, про подвиги Вождів, про Трою, славу Анхісову Й нащадків милої Венери, Як і колись, в давнину,- співаймо!

ПІСНЯ ВІКОВОГО СВЯТА Світлий Фебе, й ти, лісова Діано! Вас, відколи світ, самоцвіти неба, Славить люд земний, тож і нині вчуйте Спів наш благальний! В день, коли велить ворожба Сівілли, Щоб найкращі з нас – і дівчата, й хлопці – Для богів, що Рим семиверхий люблять, Пісню співали. Сонце щедре! Ти, що нам дні чергуєш Повозом ясним і з висот проміння Ллєш,- не бач, не знай понад Рим нічого Більшого в світі! Впору й легко плід матерям вивільнюй, Май в опіці їх, Ілітіє-діво, Хай волієш ти Генітали ймення, Хай і Люціни. Рід примножуй наш і сприяй сенату, Щоб його закон про стійке заміжжя Щедрий приріст дав, обновивши Рим наш Людним потомством. Співи й ігри ті хай нам час вертає Тричі в світлий день, як і в ніч погідну, Хай лиш круг його сто десятим роком Знову зімкнеться. Ви, в чиїх піснях – лише правда. Парки! Що вже дано нам, що з речей постійним Термін-бог зробив,- долучіть до того Й добре майбутнє. Хай земля, на хліб та стада багата, Дасть вінок ясний з колосків Церері, Струм цілющих вод і небесний подув Плід нехай живлять. Стріли в сагайдак, Аполлоне, вклавши, Глянь на хлопців тих, що тебе благають. Ти ж почуй дівчат, о дворога Люно, Зір володарко! Тож, якщо цей Рим колись ви заклали, І, якщо свій дім і свій край змінивши, Шляхом рятівним на етруський берег Вийшли троянці, Ті, що їх Еней, переживши Трою, Крізь вогонь провів на веління ваше, Щоб той шлях важкий окупивсь набутком Більшим од втрати,- Вчіть, боги, добра нашу юнь тямущу, Спокій шліть, боги, сивині старечій, Щастя, славу й рід – неминущий, плідний Ромула внукам. Все, про що, биків для вас білих склавши, Цезар, кров Анхіса й Венери, просить, Грізний у бою, а до тих, що впали, Ніжний,- сповніте! Сил його морських і загонів піших Перс боїться вже, і сокир альбанських; Ждуть велінь його донедавна горді Скіфи й індійці. Спокій, Вірність, Честь, Соромливість давня Й Мужність, хоч вона й не верталась довго, Йдуть вже, йдуть до нас, і Достача повний Ріг нахиляє. І коли віщун Аполлон, якого Люблять дев’ять Муз,- хто сріблистим луком Сяє й від хвороб життєдайним хистом Люд вибавляє – Радо бачить свій Палатинський вівтар, То в нові віки, все багатші й кращі, Лацій наш і Рим хай веде він нині Й завжди щасливо. Й та, що Авентін посідає й Алгід, Вже п’ятнадцятьох, що благають, чує, Як і тих дітей: їх прохання діва Слухає пильно. Добру думку цю, що й Юпітер-батько Пісню нашу вчув, несемо додому Ми, що хором тут і Діані, й Фебу Гімн одспівали.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

О Д И – КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК

твір людина майбутнього