МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ, або ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА — ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ (1940-2001)

Українська література 6 клас — Л. Т. Коваленко

ПРИГОДИ І РОМАНТИКА

ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ (1940-2001)

МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ, або ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА

(Скорочено)

РОЗДІЛІ

Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі!»

Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.

Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:

— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.

Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись устелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би пі дії керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді жми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.

— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добрутрадицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.

— Ого, — перебив її Шумило. — Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.

— Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. — А побоювання твої безпідставні.

— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.

— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із [Сергієм] Стеценком? Зиркнула на мене.

— Еге ж.

— Чому тобі та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?

— А ти не здогадуєшся?

— Ні.

— Ніскілечки?

— Та кажу ж, що не здогадуюсь.

— А тому, що тепер точно відпустять до моєї бабусі!

Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся.

Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: «Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!»

— Уявляєш собі, — казав Митько. — Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі.

— Угу, — і собі облизувався.

— З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою порю, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою.

Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.

А тут ми самі їхали аж куди — цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи. Це самостійна, якщо хочете, експедиція з науковою метою.

Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю.

— До речі, — зазирнув до купе провідник, — мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.

Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.

РОЗДІЛ ІІ

Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом

— А повітря? Відчуваєш? — мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя.

— Відчуваю, — закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги з вихлопної труби.

— Отож бо, в місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не таке, — вже не так бадьоро продовжував Митько. — От якби ще автобуси не ходили…

— Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще?

— А онде бабусина хата, — сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він почувався до певної міри господарем. У таку позу, мабуть, ставали великі полководці, перш ніж сказати: «А он туди, панове, ми кинемо кавалерію. Я певен, це буде несподіванка для ворога». — Ти не стомився?

— Хо-го! — пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. — Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі й відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?

Ми притьмом обернулися. Перед нами шкірив зуби хлопець років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.

— А яке чудове спорядження! — не вгавав він. — Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки? Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямку. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.

— Ну, чого тобі? — насупився Митько.

— Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись із майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому.

— Тобто з тобою? — поцікавивсь я.

— Точно, юначе, я бачу, у вас неабиякий розум. Завжди, знаєте, приємно побалакати з розумною людиною.

— Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, — пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобалися.

— Ану, ти! — одразу скипів він. — Ти не дуже кирпу гни. Розумники знайшлись, — анітрохи не бентежачись, заперечив хлопець своє попереднє твердження.

Він скочив на свій велосипеді за мить здимів, мов і не було.

— Неприємний суб’єкт, — поділився враженням про наше нове знайомство Митько.

Я заперечувати не став.

***

— Стривай, стривай, — наморщив лоба Митько. — Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…

Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: «Митю, Митюню», — і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась од клуні нам навстріч.

— Бабуню!

— Онучку!

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Коли й де відбуваються події, змальовані утворі?

2. Розкажи, що тобі стало відомо на початку повісті про героя-оповідача.

3. Яке завдання отримали учні на літні канікули?

4. Поясни, як ставився Сергій до вчительки біології та до предмета, якого вона навчала. Знайди та прочитай у тексті слова, які підтверджують твою думку.

5. Якщо друзі «мало любили ботаніку», то чому вони так зацікавилися завданням Ірини Семенівни? Аргументуй свою відповідь-цитатою.

6. Розкажи про зустріч друзів із Василем Трошем.

7. Перечитай Василеві репліки. Зверни увагу на слова і вирази, які він добирає. Подумай, з якою інтонацією він розмовляв із Сергієм і Митьком.

8. Поясни, чи були у Василя підстави так розмовляти з гостями з міста. Чому, на твою думку, він так учинив?

9. Як характеризують Василя Троша його слова? Що про хлоп ця думають Сергій і Митько? Що про нього думаєш ти?

10. Як ти думаєш, чи зустрінуться хлопці протягом твору колись іще? Передбач, як можуть дані розгортатися події.

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Шкірити зуби — сміятися.

Керпугнути — гордовито триматися, бути чванливим, гонористим; зазнаватися.

Вибери із запропонованих варіантів лексичне значення, яке відповідає слову кинути в реченні У таку позу мабуть, ставали великі полководці, перш ніж сказати: «А он туди, панове, ми кинемо кавалерію».

1. Покласти що-небудь недбалим, різким рухом з гуркотом, бухнути.

2. Вирушаючи кудись, не брати з собою кого-, що-небудь, лишати.

3. Примушувати змінити місце роботи, навчання, переміщувати.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Претьмім — дуже швидко, миттєво.

Лівінгстіни — від прізвища Девіда Лівінгстона, знаменитого дослідника Африки.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Прочитай уривок, у якому друзі мріяли, як вони проведуть канікули в бабусі в селі. Намалюй, як ти уявляєш цей куточок природи, і разом з однокласниками влаштуй виставку робіт.

2. Склади й запиши в зошит план до І і II розділів повісті. За ним перекажи ці частини твору.

РОЗДІЛ III

Озеро

І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.

— Зараз беремо праворуч, — хвилин за двадцять мовив Митько, — і стежечкою до самісінького озера.

Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, із-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:

— Гей, мухолови, з дороги!

Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко відскочили вбік і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.

— А щоб тобі колесо відпало! — кинув я вслід. — Ну, чого він причепився до нас, Митю?

— А, — махнув він рукою. — Мало дурнів? Не зважай!

Проте настрій таки підупав, і решту путі ми йшли мовчки. Зате коло озера… Хіба можна лишатися в поганому настрої через якогось там пришелепка, коли бачиш перед собою мрію якщо не сказати всього життя, то принаймні трьох останніх місяців?

Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.

— Та це ж курінь був! — перший здогадавсь Митько. — Ось і двері, — вказав на дві прихилені одна до одної палиці. — А от поруч і місце для вогнища розчищене.

— А сіна скільки! — радів я. — Та ж цей курінь відремонтувати — раз плюнути. І місцинка яка зручна.

Ми взялися до роботи, і за годину ніхто й не повірив би, що на місці нашого незрівнянного щодо зручності й природно-кліматичних умов куреня ще вранці було казна-що.

РОЗДІЛ IV

Таємничий і, бр-р-р-р, — який страшний. Хороший хлопець.

Нервові можуть далі не читати

Ми приходили до озера щодня. Набиpaли харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мушками та один за одним. Біля озера вилежувалися на сонці і купались у теплій воді. Митько весь час примушував мене вдихати повітря і казав: «Таке життя дуже корисне для здоров’я. Тут навіть автобусів немає». Я з ним погоджувався.

Але одного ранку відбулася подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець. Нам це одразу не сподобалось, бо в ньому ми впізнали свого знайомого, майбутнього майстра спорту.

— Принесло ж сюди цього велосипедиста, — буркнув Митько. Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:

— Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка, що треба! Це вам не річка!

— Добридень, — озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.

— Та чого ви такі набурмосені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопилися відловом комах. Ну що ж, заради миру — ось вам од мене подарунок, — він витяг з кишені штанів жовтий прозорий камінець. — Дивіться!

Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.

— Ух ти, це що?

— Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.

Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.

— Ви знаєте, що таке бурштин? — вів далі Василь. — Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. Оту Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка — велика цінність.

— Ти що, її тут знайшов? — не повірив я.

— А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.

— У цьому озері? — і собі здивувався Митько. — Отут?

— А що ви думаєте? Тут і не таке зустрінеш… — Василь кинув на нас загадковий погляд і замовк.

— Що? — спитали ми в один голос.

— Та навіть і не знаю, чи казати вам… — Він знову помовчав. — Ну гаразд. Ви, бачу, люди мислячі й серйозні.

Ми затамували подих. Що ж то він повідає нам, цей дивний хлопець?

— Просто хочу вас застерегти. Адже ви, здається, як і я, полюбили це місце.

«І звідки йому відомо?» — подумав я.

— Ви вмієте зберігати таємниці? — він суворо звів брови.

— Могила, — мерщій вигукнувся Митько.

— Щоб я маму й тата не бачив, — пробелькотів і я десь почуту клятву.

— Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.

— Незвичайне? — пошепки повторили ми.

— Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається?

— Помітили, — ствердив я.

— Так далеко ж, — озвавсь Митько. — Не кожному й охота телющитись.

— Мо, й далеко. Але справа зовсім не в цьому. А в тому, що бояться.

— Бояться?!

— Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді, всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти.

— Але чому ж, чому?

— Атому, що в озері… — він стишив голос, — хтось живе.

Ми здригнулись.

— Авжеж, — вів Василь далі. — По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-ох», аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою порю, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують — телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила.

— Та що ти!

— Точно! Але це ще не все. Ходімте зі мною.

Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.

— Дивіться!

На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю. Заніміло спозирали ми цю картину.

— От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох-Несс?

— Та щось таке чули…

— Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну, а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. У мене тренування. За графіком.

— Що ти на це скажеш? — запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.

— Тахто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться…

РОЗДІЛ V

Великий зоолог

Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не прогавити його, якщо воно здумає вилізти з води.

Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став, мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.

— Дивись, — тихо сказав він мені.

На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.

— Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро.

— Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.

— Сергію, — почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.

— Чого тобі?

— Ти знаєш, що я придумав? Треба нам книжки взяти в бібліотеці.

— Правильно, підемо завтра наберемо — фантастику яку-не будь…

— Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології.

— Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?

— Так то ж ботаніка.

— А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишковопорожнинні, гадюки — бридота одна!

— От ти не розумієш…

— Не хочу я такого й розуміти, — урвав я Митька. — Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: «Любі діточки, бачите цього павучка?» — засміявсь я, згадавши нашу ботанічку.

— Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз.

— Ну, кажи, кажи, — поблажливо дозволив я.

— Ти думаєш, зоологія — це самі павучки і оці от, як їх, кишковопусті?

— Порожнинні, —...

поправив я його. — Одна назва чого варта.

— От-от. Так, до твого відома, зоологія — наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.

РОЗДІЛ VI, який проливає світло на наших пращурів і ще на дещо

Ну й Митько! Ото життя пішло в нас!

Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.

Митько склав декілька таблиць і заучував їх напам’ять, хоча першої-ліпшої хвилин и можна було в них заглянути.

— Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього от, — показав на озеро, — котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.

— От здорово! — зашарівсь Митько. Але тут же запитав: — А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом, гм… працюємо.

— Але ж головний у нашій експедиції — ти.

— Е, ні, я не згоден. Хай буде… Хай буде, скажімо, митькозавр Стеценка і з Юрківки. Ой, дивись…

За три кроки від нас лежало безладно кілька воронячих пір’їн, і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.

— А вранці їх не було, — згадав я. — Отже, воно вилазило вдень.

— Та ще й ворону зжерло, — підхопив Митько.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Розкажи, чи здійснилися мрії Митька й Сергія, коли вони приїхали до бабусі в село. Які саме?

2. Прочитай у III розділі про зустріч друзів із Василем. Які слова добирає Василь, звертаючись до хлопців? Чи змінилося його ставлення до Митька й Сергія?

3. Дурень, пришелепко, причепився, — сказали друзі про Василя. Поясни, який із цих слів можна зробити висновок про їхнє ставлення до хлопця. Чому вони так сприймали Троша?

4. Перекажи, про що в IV розділі друзі довідалися від Василя.

5. Добери не менше трьох доказів, які наводить Василь Трош, щоб переконати Митька й Сергія в існуванні в річці страховиська.

6. Чи не здається тобі дивним, що Василь став таким привітним до хлопців? Чи є в цій частині твору пояснення такої зміни в його поведінці?

7. Чому Митько та Сергій повірили Василеві, адже вони його добре не знали? Відповідь знайди й прочитай у попередній частині повісті.

8. Поясни, що змусило друзів вивчати книжки із зоології. Відповідаючи, цитуй уривок із твору.

9. Із прочитаних розділів поясни, чому повість має саме таку назву.

10. Як характеризують Митька та Сергія їхні вчинки? Що про них думає Василь Трош? А що про них думаєш ти?

11. Виразно прочитай пейзажі. Поясни, яку роль вони відіграють у творі.

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

1. Головний герой розповідає: прямо на нас, із-за дерев вихопивсь велосипед. До слова вихопитися добери синоніми з таких речень:

* Із кущів хутко вибігають козаки (С. Васильченко).

♦ Левко схопив шапку й вилетів з хати (М. Стельмах).

♦ Люди й коні вискакували з табору, неначе з пожежі (І. Нечуй-Левицький).

♦ Гусейн кулею винісся з хати (О. Досвітній).

2. Прочитай речення: Принесло ж сюди цього велосипедиста, — буркнув Митько. Вибери із запропонованих варіантів пояснення, яке відповідає лексичному значенню слова принесло:

1. Доводити до чийогось відома, повідомляти.

2. Несучи когось, щось, доставити куди-небудь.

3. Про вітер, течію: при віяти, пригнати.

4. Бути причиною появи чого-небудь, спричиняти.

3. Телющитися — іти, простувати, прямувати, крокувати, пливти, виступати, шурувати, чимчикувати, теліпатися, таскатися, тарабанитися. Поясни відтінки значень синонімів. Визнач, які з них можна вживати тільки в розмовному стилі. Із двома (на вибір) склади речення.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Уздрети — побачити.

Набурмісений — насуплений.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Перекажи III — VI розділи двічі: перший раз — стисло (3-4 речення), другий — детально.

2. Передбач, як розгортатимуться події в наступних розділах повісті. Прочитай закінчення повісті.

РОЗДІЛ VII

Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом

— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по поясу щойно виритій ямі і витирав чоло.

— Та де там вистачить. Йому звідси вилізти — все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

— Нічого собі новину ти приберіг, — пощулився я. — Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

— Та він на людей побоїться…

— Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад.

— Звідки я знаю. Може, турист який.

— А де ж він тепер?

— Де! Додому поїхав!

— Додому! А може, — важко сковтнув я, — воно з’їло його?

— З’їло? — злякавсь Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, — опустивсь на землю. — Може, й так…

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».

Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.

— Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева.

— Скоріше б воно вже вилазило.

РОЗДІЛ IX

Таємниця лісового озера

Ми, як і раніше, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

— Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію.

— Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам «відмінно». Ну ніколи не міг би подумати, що замість літнього відпочинку ми влаштуємо собі ще одну чверть.

А дні минали.

Час було збиратися додому.

— А що, якби ми його справді побачили? — якось запитав я. Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.

— Треба було б спробувати спіймати, — рішуче відповів Митько.

— Скоріше воно тебе спіймає.

— Тоді хоча б сфотографувати.

— Це я вже чув. А потім?

— Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його за фотографією — це неважко. Оце було б відкриття! Адже не кожен день ловлять тварин, яких вважають давно вимерлими. Подумай тільки, вимерлими десятки мільйонів років тому. Уявляєш, вмикає наша Семенівна радіо, а там: «Урядове повідомлення: учні шостого «Б» класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…» Якщо через одну латимерію свого часу такий галас зчинили, то що вже казати про нашого, — він ледь порожевів, — Митькозавра. Може, ще й по медалі…

— Тихше, Сергію, — почув я шепіт друга. — Здається, там он… Диви…

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.

— Хапай ліхтарик, — зашепотів Митько, — тільки не вмикай, щоб не побачив світла. За мною!

Ми бігли, напевно, розуміючи, що доля подарувала нам ще одну надію на розкриття таємниці. До кущів, за якими починався вже береговий пісок, повзли. Від води долинув неголосний плюскіт.

— Чуєш? — повернувсь Митько до мене.

Я лише схитнув головою. Незрозуміла млість охопила враз усе тіло. Невже оце зараз ми побачимо жителя лісового озера?

— Апарат! фотоапарат забув! — простогнав Митько. — Ах я ж роззява!

— Все одно в темряві знімка не вийшло б, — кинув я, підводячи голову.

Великий півкруглий предмет неквапом віддалявся від берега.

— Значить, так: вискакуємо на рівне й наводимо ліхтарики.

— Може, голосно крикнути, щоб воно злякалось?

— Еге, воно злякається та як кинеться на нас!..

— А якщо й справді кинеться?

— Ноги є? Отож-бо! А зараз приготувались… Давай!

На слабких ногах виваливсь я із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер. Від здивування, несподіванки, переляку, не знаю від чого. Скоріш за все, од усього разом. Так, я був готовий, здавалося, стріти в нашому озері що завгодно, але те, що я побачив, перевершило найхимернішу уяву.

Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова! О! Яка то була голова! Здоровецька, уся всипана шипами, темно — зелена, лискуча й бридка. Ось потвора повернулася до нас, і блимнули червонясто два великі ока. Між ними стирчав хижий ріг.

З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби.

Враз схотілося мені опинитися десь далеко-далеко — в селі чи й у самому Києві, і я мимохіть позадкував до кущів, з-за яких так необачно вискочив секунду тому.

— У-у-у-у! — люто завила мордяка і стала наближатись.

Я дививсь на цю химеру, мов загіпнотизований, і не вірив власним очам.

— Тікаймо, Митю, — врешті здобувсь я на слово. — Тікаймо!

І ми вже були кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці.

— Ні! — мовив він, важко переводячи дух. — Ні! Крім нас же ніхто його не бачив… Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно…

— У-у-у-у! — ревонуло страхіття ще раз.

— А! Лякати! То ти нас лякати! — несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько і, окинувши поглядом берег, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову.

І хоч він не поцілив, проте чудиську такий гостинець не сподобався. Воно спинилось, а тоді, не зводячи з нас очей, стало віддалятися.

— Ага! Не смакує! Не смакує! — верещав Митько. — То ось іще! І ще!

Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось уній голосно тріснуло, і… ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався.

— А-а-х-х! — тільки й мовив я. — Оце удар!

Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.

— Втекла! Втекла! — радо підстрибнув я.

Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала:

— Рятуйте! Рятуйте! Тону!

— Господи! — прошепотів я. — Воно по-людськи балакає!

— Рятуйте, хлопці! — зарепетувала голова і зникла під водою. Проте за мить знову вигулькнула. — Ряту!.. Це я, Василь!..

— Василь? — безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: — Воно його проковтнуло! Живого!

І тут я побачив, що Митько підбіг до води.

— Куди ти? — зойкнув я. — Вон о ж і тебе…

— Ти що, не зрозумів іще? — сердито гукнув він. — Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, — і кинувся в озеро.

Я примостив ліхтарика так, щоб промінь його висвітлював арену подій, і теж шугонув слідом і поплив.

Вода попереду аж клекотіла.

— Ой, помру!.. Поможіть! Я більше не буду! — захлинавсь один голос.

І тут же йому вторував Митьків:

— Та не хапай! Не хапай за шию! Кому кажу! Стягай з нього це опудало, — закричав Митько мені, — бо втоне. Знизу підважуй!

Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову — під пальцями відчув цупку тканину, — проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть. А втім, це вже було ніяке не опудало — зіжмаканий фарбований брезент і потрощене паліччя каркаса. Дерев’яні шипи повідлітали, зуби відклеїлись.

То вже було ніщо — мотлох, сміття.

Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися грунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.

Схлипуючи, він поваливсь на пісок і очманіло поводив туди-сюди безтямними очима.

— Догрався? — мовив Митько, схрестивши на грудях руки. — Пустунчик!

Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.

— Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбірливе слово.

— Та вже ж урятували, — відповів я. — Чи тебе ще в село віднести?

— Hi-і, в с-е-ело нетреба, — цокотів той досить жваво зубами. — Я с-сам.

— Ну і чого жти домігся цим маскарадом? — спитав Митько.

— Я хотів вас налякати, — схлипнув Василь, — та в ременях заплутався.

— Ха! Налякати! — гордо мовив я. — Ми не з лякливих, правда, Митю?

— Еге, не з лякливих, — протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався.

— А каністри хто злякався?

— Якої каністри?

— І слідів.

— Та яких слідів? — насторожився я.

— Дивіться яких! — він важко відліз навкарачках у бік, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок. — О! О!

Всюди, де опускалася та дерев’янка, з’являлися сліди, такі знайомі сліди Митькозавра.

— То це ти? Це ти ставив оті сліди? — скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття.

— А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, — у сестри з намиста зняв. Тато і не бурштин зовсім… І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. «За ногу вхопить!» Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають…

Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.

Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.

— А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.

— Ах ти ж… Ах ти ж брахіцефал, — засичав я, підступаючи до нього. — Ах ти ж виплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!

— Та кинь, Сергію, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом.

— Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте?

— Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні.

— Но-но, легше там, — озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.

— От за це й спасибі тобі, Васю, — не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. — Ходімо, Сергію.

І ми пішли. А Василь лишився на піску-мокрий і жалюгідний.

Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й булав них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: «Як здорово минув у нас цей місяць».

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Поділися враженнями з однокласником/однокласницею щодо свого передбачення кінцівки твору. Наскільки точними вони були?

2. Поясни, як автору вдалося досягти несподіваного ефекту в кінці твору.

3. Поясни, навіщо Василь вигадав історію про чудовисько.

4. У IV розділі автор залишив три підказки, які вказують на те, що Трош обманює друзів. Знайди й назви їх.

5. Сторінку зошита поділи навпіл. У ліву частину запиши деталі опису чудовиська, яке постало в уяві друзів, у праву — «тварини», яка пливла озером і була втіленням фантазій Василя Троша. Порівняй ці два описи. Зроби висновок, чи збігалося уявлення хлопчиків про таємничих прадавніх тварин.

6. Чи пошкодували друзі, що їх обмануто? Знайди й прочитай цей епізод утворі.

7. На початку та наприкінці повісті Василь Трош викликав у Митька й Сергія різні почуття. Опиши їх. Поясни, чому змінилося їхнє ставлення до спортсмена.

8. Розкажи, що ти дізнався/дізналася про Митька і Сергія як про людей.

9. Назви реальні (звичайні) та пригодницькі події в повісті.

10. Чому, на твою думку, автор так назвав твір?

11. Поясни, що автор хотів сказати своїм твором.

12. Як ти ставишся до персонажів повісті? Свою відповідь обгрунтовуй.

13. А як автор ставиться до героїв? На підставі яких елементів повісті ти робиш такий висновок?

14. Уяви, що змінилося б, якби Митько та Сергій критично поставилися до повідомлення Василя про чудовисько в озері. Стисло (2-3 реченнями) розкажи про такий можливий розвиток подій.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Охарактеризуй образ Сергія або Митька (на вибір). Скористайся пам’яткою нас. 236.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Загрузка...

МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ, або ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА — ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ (1940-2001)