“Мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова” (Григір Тютюнник) – Григір Тютюнник (1931-1980)

Підручник Українська література
11 клас

Українська література другої половини XX століття

Григір Тютюнник (1931-1980)

Як людина і як художник Григір Тютюнник уявляється мені ідеальним втіленням найголовніших рис українського національного характеру, у вимірах непокірливості і задуми.

(Павло Загребельнии)

Твори Григора Тютюнника – це перевірена часом класика, на якій виростали й виростають справжні українці. Написати митець устиг небагато. Та не обсяг написаного визначає його цінність. Головне – як написано.

Григір

Тютюнник писав, мов із чистої криниці живлющу воду брав і пригощав нею читача. Його новели, оповідання і повісті – це образки й картини з життя селян, котрих добре знав і любив. Умів золоте зерно правди відділити від полови, змалювати свого героя так, що той ставав для читача живим, близьким і рідним. Його персонажі здебільшого тяжко живуть і працюють, та не нарікають, не проклинають долю, а гідно несуть свій хрест. Провідний мотив творчості Григора Тютюнника – людська доброта. “Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших
її виявах”, – стверджував письменник.

У нинішньому прагматичному світі ця риса надзвичайно дефіцитна.

“Мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова” (Григір Тютюнник)

Українські письменники споконвіку брали на себе місію народних заступників. Її свідомо обрав і Григір Тютюнник, для якого правда, не завжди приваблива, була найвищою моральною заповіддю.

Народився Григір Михайлович 5 грудня 1931 року на Полтавщині, в селі Шилівка, у сім’ї хліборобів. Родовід Тютюнників давній, степовий. Перша зав’язь його – десь на половецькому дереві, друга – на татарському. Звідти, з глибин прачасу, – чорні очі та воронові крила чуприн. І в старшого брата – Григорія, і в молодшого – Григора. “Хата наша, – згадував Григір Михайлович, – батьківська й дідівська, старовинна, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі – вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині. Одразу ж за глухою стіною мало не від призьби й до самої річки лежав родючий низовий сінокіс…”

Особистість майбутнього письменника формувалася на основі романтизації батьківської постаті, якого репресували у 1937 році: “Я тільки трішки-трішечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…” Візуальне створення батьківської фігури відбувалося на основі образу старшого брата, який обличчям був схожий на батька.

До війни Григір Тютюнник жив у свого дядька Филимона в Донбасі. Дядько і його дружина Наталя вчили й виховували Григора, прагнучи замінити батьків. Обоє працювали в школі: дядько був бухгалтером, тітка викладала українську мову й літературу. В цій сім’ї Григір уперше почув вірші Лесі Українки, запам’ятав “Як упав же він з коня”, “На майдані” Павла Тичини, полюбив українські народні казки, з яких найбільше вподобав “Котигорошка”. Там почав ходити до школи. У 1938 році дядько віддав Григора в український перший клас, де навчалося усього сім учнів. Через два тижні цей клас ліквідували через малий контингент, і хлопець опинився в російському першому класі. Відтоді Григір розмовляв і писав листи російською мовою, аж поки не повернувся до рідного села.

Коли дядько пішов на фронт, залишивши дружину з двома дітьми і племінником, сусіди порадили хлопчикові повернутися до матері на Полтавщину, бо в Донбасі почався голод. Тяжкою і небезпечною виявилася одіссея малого Григора. Розграбованими селами, нескошеними полями й розбитими дорогами йшов з Донбасу на Полтавщину одинадцятирічний хлопчик. Обідраний, голодний, стомлений. Ночував у скиртах, покинутих куренях. До рідного села дістався через два тижні. Дитячі переживання і пригоди під час нелегкої подорожі описано в повісті “Климко”.

Уже в дитинстві Григір копав город, заробляв трудодні (носив воду для колгоспних полільниць). Мав подарований солдатський ремінь, а штани були ще на одній підтяжці, полотняні. Хотілося справжніх, із міського краму. Тож коли хлопчині довірили биків, він поїхав за двадцять кілометрів – здавати коноплі на завод. І заробив аж 90 карбованців! Такої суми вистачало не лише на штани, а тому Григір розпитав земляків, де вони придбали добротний одяг. З’ясувалося, форму й кашкети хлопцям видали у ремісничому училищі. До нього, в районне містечко Зіньків, і подалися босоніж осіннім степовим шляхом Григір із матір’ю. Директор змилостився і погодився прийняти хлопця в училище.

Холодної зими Григір ходив із рідного села Шилівка до училища лише в ремісничій формі, бо верхнього одягу не мав. На голову, під кашкет, мати напинала хустку. На околиці містечка хлопець ховав її до глибокої кишені. Повоєнного 1947 року учням щодня видавали 700 грамів хліба і 20 грамів масла. Був ще й приварок – пшоняна каша чи картопля. Григір з’їдав його разом із відламаним шматком житняка, а більшу частину хліба і масло ніс додому. Для матері, тітки Оксани та її маленького Іванка. Шлях із райцентру додому, хоч і далекий, стелився звично, легко. У полях пахло чистим, білим снігом, але ще дужче, спокусливіше – хлібом, проте хлопець не надщипував і крихти. Гріла материна хустка, чулося рідне: “Гришуню!”.

Восени 1947 Григір одержав свідоцтво слюсаря й вирушив до Харкова на завод імені Малишева, де “шліфував танкову броню”, як писав у “Автобіографії”. Події і враження від навчання у ремісничому училищі лягли в основу повісті “Вогник далеко в степу” та оповідання “Смерть кавалера”, де про юного героя Їгорка мати скаже з прихованим болем: “Б тата пішов”.

Григір мав хворі легені. Іржавий пил їх роз’їдав, руйнував здоров’я. Це змусило юнака, не відпрацювавши трьох років після закінчення училища, самовільно покинути завод і повернутися в Шилівку. Робота на землі була близька Григору, але довго пробути хліборобом не вдалося: за “втечу” з Харкова хлопця спровадили на примусові роботи до колонії, звідки як неповнолітнього випустили через чотири місяці. Тютюнник працював на підприємствах, потім завербувався у Донбас, на будівництво Миронівської державної районної електростанції біля Дебальцевого. Пізньої осені 1951 року Григора забрали в армію на довгі чотири роки. Коли служив радистом на флоті у Владивостоці, Григір посилено займався самоосвітою.

Перші оповідання й листи до брата з армії Григір писав російською мовою. Делікатний Григорій Михайлович (уже відомий львівський прозаїк) теж відповідав російською. У становленні Григора як особистості і письменника – чимала заслуга його старшого брата. І те, що Григір перейшов на українську мову – теж від брата, який у листі обережно запитав: “Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу?” Саме старший брат спонукав молодшого писати про те, що добре знає. Якось під час розмови з братом про Ремарка, яким Григір захоплювався, Григорій, кивнувши на село, сказав: “Хто ж буде писати для оцих людей? Для них і про них! Ремарк?..” Ці слова Григір вважав заповітом Тютюнника-старшого.

Після служби на флоті, у вересні 1955 року, Григір Михайлович поїхав відразу до брата. Вирішив вразити і земляків, і Григорія, якого не бачив майже дев’ять років, тож вдягнув хвацький бушлат. Брат височів серед натовпу, вирізняючись смолянистою чуприною. Із душі враз вивітрилася матроська гоноровитість, і тихоокеанець свою безкозирку натягнув на кучері Григорія.

У рідній Шилівці Григір разом з братом будував нову хату, майстрував меблі, заводив пісень, ловив спінінгом щуки, вслухався в полтавський говір. І коли відійшов у вічність мудрий дядько Филимон Васильович, і коли назавжди попрощався з Григорієм, а потім, розгорнувши потерту течку, перечитав рукопис другої частини його знаменитого роману “Вир”, остаточно усвідомив: якщо й стане письменником, то українським. Григір Тютюнник уподобав малий жанр: “Оповідання – найближче до поезії, до почуття. Питають часто, над якою темою працюю. Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені”.

Після армії Григір Тютюнник токарював у Щотовському вагонному депо, закінчив вечірню школу і вступив на російське відділення філологічного факультету Харківського університету. 1961 року журнал “Крестьянка” надрукував першу новелу студента Григора “В сумерки”, написану російською за підписом автора – Г. Тютюнник-Ташанський (псевдонім узяв від річки Ташань, яка текла через Шилівку). Задум цього твору виник з листа Григора до майбутньої дружини, якій розповідав про власну сім’ю і раптом усвідомив, що з-під пера вийшов художній твір. Григір дав прочитати написане старшому братові, а той радісно вигукнув: “Є!”

Кохана Людмила навчалася на українському відділенні філологічного факультету, була першою слухачкою його оповідань, які завжди хвалила: здавалося, влучніше і краще не напишеш. Після закінчення навчання разом із дружиною Григір поїхав на Донбас, викладав у вечірній школі.

У 1963 році за сприяння Олеся Гончара та Анатолія Дімарова Тютюнник перебрався у Київ, оселившись у невеличкому помешканні на Андріївському узвозі. Працював у “Літературній Україні”, згодом – у видавництвах “Радянський письменник”, “Молодь”, “Дніпро”, “Веселка”.

Літературні журнали друкували оповідання Григора Тютюнника. Про його талант скоро почали говорити всі, бо надто вирізнявся. Постать митця була яскрава, колоритна. Любив “оживлювати” епізоди своїх майбутніх творів, робив це артистично й дотепно. У 1966 році з’явилася перша книга оповідань “Зав’язь”, у 1969 – “Деревій”. Однойменне оповідання Тютюнника “Литературная газета” відзначила премією всесоюзного конкурсу. Григір Михайлович не подобався тим, хто хотів сито жити, продукуючи безбарвні, заідеологізовані твори. Та й цензорам дуже спокусливо було приручити гордого і сильного чоловіка, яким був Григір Тютюнник. Для цього йому отруювали життя псевдокритикою у пресі, гальмували видання книг. Докоряли, що “завис на тину”, “пише лише про дядьків і дідів”, що його персонажі “убогі та ображені”. А митець писав про те, що йому боліло. Він мав очі, які не просто бачили життя, а ловили саму суть, самі глибини людського серця із його таємними бажаннями й турботами.

Григір Михайлович особисто переживав те, про що писав, перевтілюючись у своїх героїв, відчуваючи їхні душевні муки. Прозаїк намагався найяскравіше передати мову своїх персонажів, тому вів записники народних висловів, жваво й невимушено використовував величезну кількість фразеологізмів, епітетів, порівнянь. Письменник пірнав у словники, інші мовні джерела і добирав найвлучніші слова.

Перебуваючи 1969 року в Полтаві, де тоді завершувалась відбудова садиби Івана Котляревського, Григір Тютюнник долучив і своє слово до книги записів про великого полтавця: “Нема у світі нації, яка б не утвердила себе, не відкрила себе через поета – від Гомера і до сьогодні. Я складаю глибоку шану перед Іваном Петровичем Котляревським – відкривачем України і українців, їхньої мови, пісні, слави. Хай святиться ім’я його в віках!” У цьому записі є дух причетності до отого “відкриття українців” і самого Григора Тютюнника.

Журнал “Сельская молодежь” у 1979 році відзначив митця медаллю “Золоте перо” – за багаторічне творче співробітництво. Додалися нові книги оповідань Григора Тютюнника – “Батьківські пороги” (1972), “Крайнебо” (1975), “Коріння” (1976), тепло сприйняті читачами. Тютюнник написав книги “Ласочка” (1970), “Лісова сторожка” (1971), “Степова казка” (1973), які стали золотим фондом української літератури для дітей.

Тютюнника називають майстром новели. Цей прозовий жанр вимагає глибини й сконденсованості думки, емоційної насиченості письма, філігранності фрази, виваженості кожного слова. Тютюнник здійснював титанічну інтелектуальну і душевну роботу, створюючи справжні шедеври, відкриваючи читачеві таємницю буття.

Формула “батьки і діти” належить Іванові Тургенєву, котрий так назвав один із своїх романів. Одвічний конфлікт “батьків і дітей”, що має в собі елемент і самоствердження, і певною мірою заперечення ідей батьків, вияскравлюється і в доробку Григора Тютюнника. Оповідання “Син приїхав”, “Оддавали Катрю”, “Нюра” демонструють розгорнуте дослідження українського родинного світу зі спустошеним батьківським виявом мужності.

Герої Тютюнника – діти святої і грішної селянської землі, мільярдна часточка її цілющої, доброї енергетики. Прозаїк сподівався, що з таких дітлахів, якими він населив свої твори, виростуть добротворці, котрі, попри всі перешкоди, виконуватимуть добротворчу місію, рятуватимуть світ від зла, оберігатимуть життя на Землі. Тютюнникові герої у своїй позірній беззахисності сильніші за злих і сильних представників влади. Словами героїні повісті “Вогник далеко в степу”, згорьованої, змученої тяжким життям тітки Ялосовети, автор підтверджує своє і народне розуміння людської краси: “Усі люди красиві, як добрі”.

Олесь Гончар писав: “Думаючи зараз про книги, що їх нам залишив Григір Тютюнник (а все це були збірки переважно оповідань), я ще раз переконуюсь у тому, як багато можна сказати про життя, про свій час навіть на кількох сторіночках, якщо все в них художньо доцільне, містке, значне, якщо явлений з-під пера рядок наснажений правдою, живою образністю, якщо мовлене слово дихає щирістю і силою почуття. Тоді й так звана “мала” проза стає прозою великою і створені нею характери можуть ставати в ряд із образами романними”.

Тютюнник любив товариство, швидко сходився з людьми, був дотепний, артистичний, твори випробовував “на публіці”, довіряв загалові. Григір Михайлович завжди жив по совісті, дотримуючись засад добра і справедливості, вимагав того ж від інших. Багатьом письменникам Григір не міг подарувати їхньої легковажності стосовно слова, відступництва від правди. Вимагав від своїх молодших і старших колег шевченківського подвижництва, високого служіння народові. Обдарованих митців щиро підтримував. Григір Михайлович міг дочитати чужий твір пізньої ночі й відразу зателефонувати авторові, аби сказати кілька теплих слів. Про це є свідчення Володимира Дрозда. Коли його роман “Катастрофа” критикували на всіх рівнях, саме Григір Тютюнник підтримав молодшого колегу. Несподіваний нічний дзвінок занепалий духом Володимир Дрозд запам’ятав на все життя.

Збереглося спостереження Ірини Жиленко: “Придивіться, як Григір надзвичайно красиво ходить!” І справді, Тютюнник вирізнявся в юрбі: високий, ставний, з гордо піднесеною головою, він, стріпуючи чуприною, крокував сягнисто, впевнено й твердо. Коли запрошували в гості, за звичкою переступав поріг, упівголоса наспівуючи якісь відомі рядки. Найчастіше заводив: “Ой чий то кінь стоїть…”. Кланявся господині, а господареві міцно тиснув руку. За хвильку-другу опинявся в центрі уваги: вмів розповідати билиці й небилиці, а найбільше – переповідати “в ролях” задуми своїх майбутніх творів та когось вдало, але, як правило, незлобливо передражнювати. На Григора Михайловича не ображалися, його любили. Це вважалося дивиною в творчому середовищі, було тим випадком, коли міра таланту настільки висоїш, що йому, даному від Бога, вже не заздрять.

Григір Тютюнник належав до письменників, які в часи хрущовської “відлиги” були нещадними до фальші, сприяли реабілітації літератури, поверненню їй доброго імені. Проте з початком застою знову з’явився потік поверхової літератури “соцреалізму”. Тютюнник був далекий від цього. Усе бачене й пережите він прагнув правдиво, природно переплавляти в художнє слово. На завдання написати нариси Григір Михайлович відповідав: “Не вмію писати на замовлення – і квит”. Коли ставало дуже сутужно, прозаїк намагався хоч щось надрукувати, наприклад, у журналі “Дніпро” про шахтарів. Але то були не політичні портрети, а життєві. Письменник зображав життя, яке знав достеменно і яке, крім нього, ніхто б так не зобразив. Його твори відповідають формулі, яку Андрій Тарковський дав кінематографу, – “зафіксований час”. Типовий тютюнниківський герой, писав Анатолій Шевченко, – “трудяга, душевний, часом наївний, у чомусь химерний, беззахисний, як дитина, добрий чоловік”. Така ніжна мужність, внутрішньо надломлена, совісна і водночас не здатна до повноцінного соціального життя, виразила покоління українського чоловіцтва, що формувалося як “сироти війни”.

Характерною особливістю Тютюнникових творів була незрима присутність автора, його люблячої, інколи ледь іронічної усмішки, зверненої до своїх “дітей” – дорослих і малих персонажів. В оповіданнях Тютюнника багато совісних синів (“Дивак”, “Смерть кавалера”, “В сутінки”, “Климко”, “Комета”, “Сито, сито…”, “Перед грозою”, “Тайна вечеря”), які ростуть без батька, але він є для усіх них ідеалізованою постаттю, яку символічно прагне повернути син у своєму моральному становленні – змужнінні. Оригінальність творів Григора полягає в тому, що вони здебільшого починаються не розлогим вступом, а дією чи якоюсь важливою деталлю. Колоритна гама Тютюнникової деталі продумана, використана настільки точно, що без неї важко було б говорити про цілісність усього твору. Письменник обирає таку точку зору, щоб найточніше, найповніше, найправдивіше змалювати життя. Кожна деталь новеліста – це влучний мазок художника, через який у процесі узагальнення конкретного він зрештою приходить до викінченої картини.

Психологічно Тютюнник найближчий до Василя Стефаника і Григорія Косинки. Тесть Стефаника радив йому: “Василю, не пиши так страшно, бо вмреш!” Подібну пораду давав Григорові його брат: “Ти, Григоре, надто відкриваєш серце, ти хоч рукою його прикривай”.

Творчість Григора Тютюнника можна розглядати як крик болю, документ-звинувачення системі, що завдавала багато

Віктор Коровчинський. Селяни. 1927

Страждань і горя людям. І все ж, хоч які важкі були випробування, хоч яким нестерпним було життя, його твори не породжували відчуття безвиході й песимізму.

У ліричних оповіданнях Тютюнник засобами психологічного письма передавав ледве вловимі внутрішні стани молодої людини, особливо ті, коли тільки-но народжується велике почуття. Як мудрий знавець життя, Тютюнник виписував й гіршу його сторону, подавши галерею образів жорстоких, марнославних “наполеонів” місцевого масштабу, які тероризували і підминали під себе інших, як, наприклад, у новелах “Чудасія”, де голова колгоспу знущається із сільського безногого сторожа Мусія Приходька, та “Смерть кавалера”, де показано “монарха” місцевого значення – директора ремісничого училища Сахацького – в оточенні підлабузників, які роблять його могутнім і невразливим.

Творчі інтереси письменника можна визначити вже за назвами його творів, які свідчать про нерозривність з природою, про природне в людині й одухотворення природи: “Зав’язь”, “Холодна м’ята”, “Кленовий пагін”, “Проти місяця”.

“На кожного Авеля по три Каїни”, – так характеризував Григір тогочасну моральну атмосферу в Україні, бачачи жахливу прірву між словом і ділом. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді митець був незахищеним дитям на цій землі, вразливим, щирим, чесним. Ще молодим він збагнув: “Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина – існуюче, друга – бажане. Це єдине джерело творчої енергії”.

Тютюнник переклав українською мовою твори “Калина червона” Василя Шукшина, “Серце Данко” Максима Горького та інші. Григір Михайлович єдиний із українських (тоді ще радянських) письменників поїхав до Шукшина на похорон. Поїздка опального українського письменника до не менш опального російського переповнила чашу терпіння компартійних ідеологів. Давнє гоніння стало ще лютішим, нещаднішим. Режим не сприймав правди про реальне життя, справжні, а не вигадані історії, засуджував будь-які відхилення від загальноприйнятих канонів лакування дійсності. А тим часом із-під його пера з’являлися самобутні перлини про земне буття українського народу. Найбільшого розголосу набули оповідання “Поминали Маркіяна”, “Кізонька”, “Три зозулі з поклоном”, “Оддавали Катрю”.

Григір Тютюнник – автор високовартісних, оригінальних, стилістично колоритних творів. Митець з’ясовує, де ж межа між добром і злом, яка міра нашої свободи і відповідальності, волі і сліпого випадку, чи існують універсальні визначники абсолютного блага тощо. Морально-етичні категорії у письменника мають своїх носіїв, що співіснують в одному творі. “Ідеалізм мій полягає в тому, – писав Тютюнник, – що я завжди жду від людини хорошого. Через це у мене повна відсутність дипломатичності у стосунках з людьми, повна – збоку це, певно, видається наївністю – відвертість, а по цьому – жахлива втома, розчарування, депресія”. Це засвідчують і його нові книги “Климко” (1976), “Вогник далеко в степу” (1979).

26 лютого 1980 року Тютюннику присудили республіканську премію імені Лесі Українки “за кращі глибокоідейні і високохудожні твори для дітей, що сприяють комуністичному вихованню підростаючого покоління”. Письменник на цю нагороду зреагував неоднозначно: він писав” не для дітей, а про дітей. На дорікання “доброзичливців” у тому, що Тютюнник не подякував за премію партії та уряду, митець відповів: “Я ту премію одержувати не буду”. 7 березня 1980 року Григір Тютюнник подолав у собі депресивну наївну сутність через самогубство. Поховали письменника на Байковому цвинтарі. Було холодно – і в Україні, і в душах. Падав сніг, засліплював очі й не танув. У пам’яті бриніло Тютюнникове заклинання: “Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить”.

У 1988 році вийшла книга літературної спадщини і спогадів про Тютюнника “Вічна загадка любові”. 1989 року творчість Григора Тютюнника посмертно відзначили Державною премією імені Тараса Шевченка.

Словникова робота

1. Запам’ятайте значення нового терміна.

“Сільська проза” – напрям, який утвердили в російській і літературі Валентин Распутін, Віктор Астаф’єв, Федір Абрамов, Василь Шукшин. Вони всебічно й грунтовно зображали сільський побут, внутрішню потребу укоріненості людини, досліджували масовий симптом – порушення зв’язків людини з рідною землею, знецінення сільської праці, народних звичаїв, занепад моралі.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

“Мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова” (Григір Тютюнник) – Григір Тютюнник (1931-1980)


характеристика образу соломії та остапа
“Мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова” (Григір Тютюнник) – Григір Тютюнник (1931-1980)