МАРТЕН ДЮ ГАР, Роже


(1881 – 1958)

МАРТЕН ДЮ ГАР, Роже (Martin du Gard, Roger – 23.03.1881, m. Нейї-сюр-Сен, деп. О-де-Сен – 22.08.1958, м. Беллем, деп. Орн) – французький письменник, лауреат Нобелівської премії 1937 р.

Батько Мартена дю Гара, Поль Мартен дю Гар, як і дід, був адвокатом. Упродовж багатьох поколінь родина давала країні чиновників, юристів, нотаріусів, землеробів – “жодного комерсанта, військового, артиста”. Частка “де”, що засвідчувала належність до дворянського роду, у випадку Мартена дю Гара означає лише зафіксоване в документах XVIII ст. бажання предків відокремитися від інших, надто численних Мартенів, які населяли округу.

Мартен дю Гар зі співчуттям і повагою говорить про селян-фермерів з Гара, котрі вивищуються завдяки працелюбству та наполегливості, аби ввійти в середовище великої буржуазії, яку він засуджує за корисливість і цінує за ділову чесність, любов до порядку, спадкове почуття міри. З ранньої юності визначається покликання і той орієнтир, за яким письменник буде слідувати все життя: “школа Толстого, а не Пруста”. Особливий вплив на Мартена дю Гара справило читання “Війни і миру”. Але перша спроба стати літератором завершилася невдачею. Провал на вступних іспитах у Сорбонну привів його в історико-архівний інститут – Еколь дю Шарт, що його Мартен дю Гар успішно закінчив, написавши дисертаційне дослідження про руїни Жюмєжського

абатства. І хоча професійним істориком Мартен дю Гар не став, він надзвичайно високо поціновував той досвід, якого набув у Еколь дю Шарт, що привчила його до грунтовності, роботи з документом, дала вміння “бачити людину за суспільством та його епохою”, сформувала світогляд ліберального демократа, атеїста, котрий вірить у можливості соціального прогресу, хоч і сплачуваного подекуди трагічно дорогою ціною. Вірність цим постулатам, підкреслене небажання долучитися до літературної полеміки та політичних баталій породили достатньо стійке уявлення про письменника як про епікурейця, котрий зайняв своє місце “над сутичкою”. Поміж тим Мартен дю Гар жваво цікавився справою Дрейфуса, пройшов солдатом поля Першої світової війни, не сприйняв у жодних формах націонал-соціалізму і сталінізму, на знак протесту проти війни в Алжирі відмовився балотуватися в Академію, до останніх років життя болісно розмірковував про відповідальність перед суспільством і трагізм людської долі.

Уже в першому романі “Становлення” (“Devenir”, 1909) в образі письменника Бенара, на прізвисько “Товстун”, що повторює деякі риси зовнішності й біографії автора, проголошено кредо Мартена дю Гара – особистість зобов’язана “дати свою міру” (donner sa mesure), не претендуючи на те, що вище її можливостей, але й не дозволяючи собі лінуватися та ухилятися від виконання обов’язку – пожиттєвої праці, що становить основу моралі. Ці ж ідеї у центрі роману “Жан Баруа” (“Jean Barois”, 1913). Його головна проблема – пошук сенсу людського життя – вирішується у творі у зв’язку з участю героя у справі Дрейфуса. Прослідковуючи етапи становлення вченого-біолога від наївної релігійної віри дитини до зрілого наукового світогляду і потім відмови від колишніх ідеалів, Мартен дю Гар стверджує, що зоряний час особистості наступає тоді, коли чутно голос історії, і не обов’язково співпадає з останніми роками життя стомленої і хворої людини, котра прагне під страхом смерті спертися на символ віри, як це стається з Жаном Баруа. Концепція життя, що оцінюється не за проваллями, а за вершинами, які утворюють ланцюг поколінь, помітно вирізняє Мартена дю Гара з оточення літераторів гурту “Нувель Ревю Франсез”, очолюваного визнаним метром довоєнної літератури А. Жідом, хоча дружба з ним, незважаючи на творчі суперечності, тривала все життя і відобразилася в есе “Нотатки про Андре Жіда”(“Notes sur Andre Gide”, 1951).

У довоєнні роки Мартен дю Гар зблизився і з іншим реформатором мистецтва – визначним театральним режисером Жаком Коппо, для котрого написав селянський фарс “Заповіт татуся Лелю” (“Le Testament du pere Leleu”).

Призваний в моторизовані частини на другий день мобілізації та відслуживши в армії до лютого 1919 р., після повернення до мирного життя письменник звернувся до створення великого роману, план якого визрів у 1920 р. У своїх “Спогадах” Мартен дю Гар каже, що він задумав написати історію двох братів, “позначених глибокою, хоч і непевною схожістю, якою наділяє людей могутня сила роду”. Революціонер, бунтар і вчений-медик мали втілити різні сторони натури Жана Баруа. Написання “Родини Тібо” (“Les Thibault”, 1932-1940) стало головною справою життя Мартена дю Гара. Цикл складається з восьми частин: “Сірий зошит” (“Lecahiergris”), “Виправна колонія” (“Le penitencier”), “Чудова пора” (“La belle saison”), “Консультація” (“ha consul-tation”), “Сестричка” (“La Sorellina”), “Смерть батька” (“La mort du pere”), “Літо 1914” (“L’ete, 1914”), “Епілог” (“Epilogue”). За роман “Родина Тібо” Мартен дю Гар отримав у 1937 р. Нобелівську премію. Одночасно з циклом були створені повісті “Сповідь африканця” (“Confidence africaine”, 1931), “Стара Франція” (“VieiWe France”, 1932), п’єси “Водянка”(“La Gonfle”, 1928) і “Мовчазний” (“Un taciturne”, 1932).

Узимку 1941 p. в окупованій Ніцці Мартен дю Гар почав збирати матеріал для свого останнього (незавершеного) роману “Щоденник полковника Момора” (“Souvenirs du Colonel de Maumort”). Попереджений друзями – учасниками Опору, що його ім’я занесене у список підозрілих осіб, він змушений був у 1944 р. переховуватись віл гестапо. Останнє десятиліття свого життя Мартен дю Гар працював над книгою спогадів, кіносценарієм за “Родиною Тібо”, романом про старого полковника, листувався з письменниками та філософами про проблеми буття і творчості. Усі ці твори вийшли друком посмертно.

У 1983 р. вийшла частина роману під назвою “Полковник Момор” (“Le Lieutenant-Colonel de Maumort”), кореспонденція з Жідом (1968) та з Коппо (1972). “Повне зібрання листів” (“Correspondance generale”) почало публікуватися з 1979-1980 pp.

Задум “Родини Тібо” у листі до приятеля П. Маргарітіса Мартен дю Гар визначає як “величезний роман про Добро і Зло”, що об’єднує глобальність буття. Його цікавить психоаналіз. Він постійно шукає нові можливості письма, звертається до мови театру та кінематографу. “Жан Баруа” написаний в діалогах з авторськими ремарками, у формі кіносценарію. Про переваги такої форми М. дю Г. розмірковував і в останні роки життя. Але при постійній і подекуди болісній праці над формою Мартен дю Гар ніколи не випускав з уваги етичного змісту своїх романів. Він формулює своє кредо до того, як береться за “Родину Тібо”, і заповідь його має далеко не винятково літературне значення. Письменник не схильний прикрашати природу людини, егоїстичної, схильної до лінощів, матеріального комфорту і, що ще небезпечніше, до комфорту морального, який дає людині віра. Мислення, навпаки, вимагає праці. До того ж воно небезпечне, оскільки будь-якому суспільству зручніша та людина, котра вірить, аніж та, котра мислить.

“Вистояти” звучить у цьому контексті як заклик до внутрішньої боротьби. Заповіт Мартена дю Гара – не перебільшувати своїх сил і можливостей, аби не зірватися у брехню чи в зраду, але й не потурати собі. “Дати свою міру” – стало девізом і героїв “Родини Тібо”.

Так живуть брати Жак і Антуан. Важким підлітком постає в перших книгах роману молодший син багатого чиновника. 1 юність Жака виявляється теж не світлою та безхмарною, а потьмареною терзанням духу та плоті, не завжди чистими пориваннями та спокусами. Уже в “Сірому зошиті” він кидає виклик шкільним наставникам, котрі запідозрили у його листуванні з товаришем Даніелем брудний зміст. Запроторення хлопчика у виправну колонію навряд чи вбиває в ньому особистість, але, визволений з ув’язнення старшим братом, Жак розкриває свої надзвичайні здібності й одним із перших вступає у найпрестижніший гуманітарний навчальний заклад Франції, аби знов уникнути батьківської опіки.

Втеча Жака з дому після успішного вступу у “Нормальну школу” романтична, таємнича. Та все ж Мартен дю Гар не прагне прославити романтику індивідуалізму. У XX ст. втекти від суспільства неможливо, і бунтар Жак знаходить нове суспільство, нових друзів серед женевських соціалістів, вступає в партію. Революційний ідеал надає сенсу існуванню Жака, який відчув себе часткою суспільного руху, але в ньому живе інтелігентське бунтарство одинака. І в атмосфері зрадництва і брехні напередодні Першої світової війни Жак не може знайти собі справжнього місця. У нього вистачає мужності відмовитися захищати зі зброєю в руках лад, проти якого він повставав усе життя. Але для нього є нестерпною думка про те, що він виявився бездіяльним у Женеві. Існувати, вірити, думати – для Жака ніщо. Він мріє про активний порятунок ідеалу інтернаціоналізму і приходить до утопічної думки зупинити різню, скинувши з літака над фронтом пацифістські листівки. Героїзм Жака – чималою мірою героїзм відчаю. І закономірна, хоча й трагічна, його смерть від руки французького жандарма, котрий прийняв Жака за ворожого шпигуна.

Інакше складається доля Антуана Тібо. Гордість батька, талановитий медик, котрий успадкував батьківський капітал і відкрив власну клініку, прийнявши існуючий порядок, Антуан, природньо, має прийняти і війну. Призваний в армію, він іде на фронт, заспокоюючи себе тим, що місія лікаря – не вбивати, а рятувати.

Війна розбиває не лише цю ілюзію Антуана. Він насмілюється порушити наказ командування не помічати тифу в окопах. Армійська кар’єра для нього підірвана. Війна проводить нездоланну межу між тими, хто посилає воювати, і тими, хто воює. Лад, який досі обертався до Антуана своїми зручними сторонами, постає перед ним у справжньому вигляді. Антуан починає усвідомлювати, ким він заледве не став під впливом грошей: “…Підприємцем – ось ким я готувався стати!” Отруєний іпритом, приречений на тривалу хворобу, Антуан починає замислюватися над причинами соціального зла і воєн, повторюючи багато думок самого Мартена дю Гара і тих ліберальних інтелігентів, яких жахнули не лише катаклізми початку століття, а й події 30-х pp. і – особливо – сталінської загрози.

У романі детально описаний перебіг хвороби Антуана з моменту отруєння в окопах і до тяжкого скону, який він сам наближає. Але й тут сили життя в Мартена дю Гара перемагають смерть. Антуан думає про майбуття світу, про науку, про свого маленького племінника Жан-Поля, Жакового сина. Занотовуючи до останку всі прояви своєї хвороби, він прагне прислужитися медицині – спростувати помилкове уявлення про дію іприту. Антуан помирає у дні підписання Версальського миру, передчуваючи еру нових великих потрясінь.

Історія братів пов’язана в романі багатьма нитками з десятком інших персонажів. Передусім це їхній батько – Оскар Тібо, значний чиновник, громадський діяч, глава сім’ї. Письменник наділяє його теж сильним характером, але це сила інерції, “сила бездіяльна, яка тисне”. Стосунки батька і синів не вкладаються у звичну схему конфлікту поколінь. На відміну від О. де Бальзака і його сучасних послідовників, зокрема Е. Базена, Мартен дю Гар уникає зображати грошові суперечки. Ні в пана Тібо, ні в Жака з Антуаном не виникає спокуси використати владу капіталу. І хоча батька глибоко обурює бунт молодшого сина, карати якого він вважає своїм обов’язком, його ставлення до Жака не набирає характеру невибачливої ненависті. І повернення блудного сина у “Смерті батька” , і скін Оскара Тібо позначені жалістю і розумінням, що глибинна сутність людини виявляється в часі смерті. Три покоління Тібо – Оскар, Жак і Антуан, син Жака, – маленький Жан-Поль не лише розділені часом і власними долями. Вони поєднані і взаємною любов’ю.

Родина Тібо пов’язана в романі з іншою сім’єю – де Фонтаненів. Товариш Жака, Дані-ель, має свою трагічну історію. Красень, улюбленець жінок, талановитий маляр, він отримує на війні поранення, яке перетворює його у безнадійного інваліда. Женні де Фонтанен стає матір’ю Жакового сина.

Сюжети складних стосунків любові та дружби героїв після “Смерті батька” отримують нове продовження. Родинний цикл обривається, поступившись місцем політичному роману. Безпосереднім поштовхом до такого повороту “Родини Тібо” стало тривале перебування письменника у шпиталі після автомобільної катастрофи. Окрім біографічних причин, перегляд задуму пов’язаний із подіями 30-х pp. – приходом до влади Гітлера, бурхливою політизацією життя у Європі та Франції, наслідками кризи 1929 р. Письменник знищив майже дописаний сьомий том і взявся у 1933 р. за “Літо 1914”. Родинний час перших шести книг “вливається” в “Літі 1914” в історичний час, і доля братів завершується війною, як доля реального Маргарітіса, “чия смерть у військовому шпиталі знищила могутнє творіння, що визрівало в його буремному та чистому серці”. Авторська присвята другові та співвіднесення шести перших і двох останніх книг роблять “Родину Тібо” романом про війну і мир.

Літні місяці 1914 р. розділені на дні та години. Роман починається з неділі 28 червня і закінчується в понеділок 10 серпня. Такий часовий масштаб вимагає зображення, близького до темпу реального перебігу подій. Зростання питомої ваги діалогу виявляється пов’язаним з його орієнтацією на теперішній час. Розмежованість малих часових відрізків, природно, як і раніше, долається автором, котрий стоїть над подіями. У “Літі 1914” знову зустрічаються і узагальнені характеристики героїв, і сюжетні екскурси в минуле. Але сама численність персонажів, що становлять середовище женевської еміграції та політичних діячів європейських столиць, не дозволяє Мартену дю Гара реалізувати апробовані прийоми. Автор, котрий раніше пильно вглядався в героїв з близької відстані, неначе відходить від них далі, аби охопити зором усю Європу. Зростає кількість персонажів, втягнених у політичні події, що висунені тепер на передній план. Мартен дю Гар зображає мітинги у Монружі: виступи політичних лідерів, оголошення мобілізації, вбивство Жореса і, звісно, долю героїв, хоча спосіб їхньої характеристики змінюється. Потяг до психологічної та фізичної визначеності зображуваних людей витіснений тут відтворенням ідеологічних суперечок з актуальних питань соціального устрою, війни та миру, що, у свою чергу, вимагає політичної точності формулювань, широкого цитування документів.

“Літо 1914” – роман-досьє. “Ось уже два чи три дні, – писав Мартен дю Гар навесні 1934 p.,- мене мучить бажання завершити “Родину Тібо” у формі роману-досьє… Події липня 1914 розгортаються з тією ж швидкістю, що й в епоху справи Дрейфуса. Над усім домінує політика… Усі занурені в читання газет, нескінченні суперечки, беруть участь у демонстраціях”. Позиція оповідача у подібному матеріалі відкрита, нагадує позицію публіциста. Дослідники давно і небезпідставно дорікали Мартену дю Гара за риси схематизму в “Літі 1914”. Це виражається у незмозі автора проникати у переживання деяких персонажів, психологічно ототожнити оповідача з героєм. У “Смерті батька” оповідач нерідко зникав з поля зору читача, світ відкривався то з позицій Антуана, то Жака, то ще когось із дійових осіб. Це та здатність доходити до глибинних джерел думок і почуттів персонажів, скрупульозно досліджувати їхню неоднозначну природу, яка схиляла Мартена дю Гара до читання Толстого. У “Літі 1914” вона дається авторові, далебі, не завжди.

В “Епілозі” обробка матеріалу знову змінюється: прийоми, властиві першим шести книгам і “Літу 1914”, постають тут в синтезі. Домінуючий образ “Епілогу” – образ Антуана Тібо. Його приклад наочно ілюструє, як категорія “природної людини” трансформується в Мартені дю Гара, у категорію “історичної людини”. Індивідуальна натура Антуана Тібо, представлена комплексом властивих йому зовнішніх і внутрішніх рис, не замкнена в Мартені дю Гара на самій собі. Духовний світ людини відкритий для впливів з боку суспільства. Залежність людини від цих впливів виявляється у будь-які моменти життя, але незмірно збільшується у вирішальні хвилини історії. І на будь-якому рівні людського буття в Мартена дю Гара натура домінує над обставинами, перемагає їх, хоча би й ціною трагедії. Такий глибинний смисл образів Антуана і Жака Тібо. Така й функція авторського “голосу” в романі. Інакше, але в подібній ролі фігурує документ. Це роль вищої об’єктивності, яка, однак, не заперечує права особистості на самостійність і цілісність.

А. Камю у передмові до творів Мартена дю Гара говорив про значимість для його героїв ідеї свободи, яку вони розуміють як свободу вибору. При цьому письменнику-екзистенціалісту Антуан Тібо видавався більш близьким Мартену дю Гара й більш вільним, тоді як Жак, захоплений ідеєю бунту, стає заручником власної одержимості. Думка про внутрішню несвободу фанатизму, дійсно, близька Мартену дю Гара. Вона неодноразово виникає в його листуванні.

Сучасному читачеві “Родина Тібо” може видатися дещо старомодною, схожою на твори XIX ст. На відміну від багатьох авторів XX ст., Мартен дю Гар ніде й ніколи не брав ролі учасника або очевидця зображуваних подій. Не називає він і конкретного джерела, з якого йому стала начебто відомою історія трьох поколінь католицької сім’ї Тібо і пов’язаної з нею протестантської родини де Фонтаненів. Обізнаність оповідача зрозуміла сама по собі, питання про її походження не виникає.

У романі Мартен дю Гар практично немає ліричних відступів. Оповідач не зазначає свого авторства через які-небудь звернення до читача, не називає ту дистанцію, що відділяє його світ від сюжетного світу твору. Мартен дю Гар наслідує той спосіб письма, при якому автор перебуває над зображуваними подіями, бачить дальше та глибше, аніж будь-який із персонажів, розмірковує, коментує, формулює закони. На думку Камю, він знає “секрет пластичності”. І уважний читач не може не відчути чару його неквапливої, розумної прози, його старанно виліплених, зримих образів, що запам’ятовуються надовго.

З. Кірнозе



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

МАРТЕН ДЮ ГАР, Роже
символізм бодлера