МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА – РЕЙ БРЕДБЕРІ


РЕЙ БРЕДБЕРІ

МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА

Коли зайшло сонце, він присів біля стежки й зготував скромну вечерю. Дослухаючись до тріскотіння вогню, клав їжу в рот і задумливо жував. Цей день не відрізнявся од тридцяти попередніх: зранку чоловік викопав багато акуратних ямок, покидав у них насіння й полив з каналів, що виблискували на сонці.

Його звали Бенджамін Бріскол, йому минув тридцять один рік. Він мріяв про те, щоб весь Марс укрився деревами, зазеленів листям, яке подарує людям повітря.

Він лежав і слухав, як темна земля збирається із силами, чекаючи сонця, дощів, яких нема та й нема… Припавши вухом до землі, він слухав прийдешні роки, він бачив в уяві, як зеленими паростками підводиться посаджене сьогодні насіння, як гілки пориваються в небо, чіпляються за нього, і весь Марс стає сонячним гаєм, радісним плодоносним садом.

– Тобі потрібне повітря,- звернувся він до нічного вогнища. Вогонь – рожевощокий, жвавий товариш, який жартома може вкусити тебе за палець. – Нам усім потрібне повітря. На Марсі повітря рідке. Тут так швидко стомлюєшся. Живеш наче на вершинах Анд, у Південній Америці. Вдихаєш і нічого не відчуваєш. Ніяк не надихаєшся.

Він помацав грудну клітку. Якою широкою стала вона за тридцять днів! Доведеться розвивати легені, щоб можна було вдихати більше повітря. Або посадити дерева.

– Замість того щоб вирощувати

лише фрукти для шлунку, я вирощую повітря для легень. Коли через багато років ці дерева стануть дорослими, подумати лише, скільки вони дадуть кисню!

Він пригадав день прибуття на Марс. Як і тисячі інших, він вслухався в тихий марсіанський ранок і думав: “Чи зможу я тут жити? Що я робитиму? Чи знайдеться тут для мене діло?”

Потім він знепритомнів.

Хтось підніс йому до носа пляшечку з нашатирем, він кашлянув і розплющив очі.

– Усе буде гаразд,- сказав лікар.

– Що сталося?

– Повітря дуже рідке. Дехто звикає. А вам, на мою думку, краще повернутися на Землю.

– Ні! – він сів і майже зразу відчув, як потемніло йому в очах і Марс двічі перекрутився під ним. – Я звикну! Мені треба лишитися тут!

Рішення народилося не в мозкові, а в легенях та горлянці. І він враз підвівся, немовби вдихнув раптом чистого кисню. Дерева й трава! Він садитиме дерева й траву. Це буде його робота – боротися проти того, що заважає йому залишатися тут. Він вестиме свою “садову” війну з Марсом. Планету вкривав древній грунт, марсіанські рослини прожили стільки тисячоліть, що вимерли від старості. А що, коли привезти нові види? Земні дерева. В цьому грунті повинні лежати величезні незаймані мінеральні багатства.

– Дозвольте мені встати! – закричав він. – Мені треба побачити Координатора!

Цілий ранок проговорили вони з Координатором про те, які рослини із зеленим листям могли б рости в цьому грунті.

– Отже, поки що,- сказав Координатор,- будете діяти самі. Дістанемо, що можна, з насіння, а також деяке знаряддя. Зараз скрутно з місцем на ракетах, і оскільки перші наші поселення – це гірські селища, ви не зустрінете великого співчуття…

– Але ви дозволите мені?

Йому дозволили й видали саджанці, він виїхав у пустельну долину, залишив машину й рушив далі пішки.

Це було тридцять днів тому, і відтоді він жодного разу не озирнувся назад. Озирнутися – значить завдати серцю болю. Цілком можливо, що весь цей похід, це безупинне нагинання й копання виявиться марною роботою.

Бріскол натягнув на плечі ковдру; над сухими горами купчилися хмари. Він відчував, як нагріті сонцем горби випромінюють тепло в морозяну ніч, і думав про жирний і чорний, мов сажа, грунт, такий чорний і лиснючий, що, здавалося, він от-от заворушиться й поповзе у тебе на долоні.

Вогонь затріпотів і сховався у сонний присок. Повітря затремтіло: десь далеко прогуркотів велетенський віз. Грім! Враз запахло вологою. “Сьогодні вночі,- подумав він і виставив руку, чи не йде дощ. – Сьогодні вночі”.

Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся.

Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя.

Дощ! Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, дорогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повітрям, а на смак скидався на старий херес.

Дощ?

Він змок, як хлющ, підставляв краплям усміхнене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплескав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого маленького табору. Була година ночі.

Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в целофановому пакунку, містер Бенджамін Бріскол ліг і заснув щасливий.

Між горбами повільно сходило сонце. Воно кинуло на землю жмут проміння й розбудило містера Бріскола.

Він полежав якусь хвилину, перш ніж устати. Довгий місяць він працював під гарячим сонцем, терпляче ждучи цього дня, і тепер, схопившись на ноги, обернувся нарешті обличчям туди, звідки прийшов.

Ранок був зелений!

Скільки сягало око, скрізь проти неба зеленіли дерева. Не одне дерево, не два, не десяток, а тисячі. Тисячі дерев, які він посадив, опускаючи в землю насіння і саджанці. І не малі деревця, не тоненькі, ніжні пагони, а велетенські, могутні дерева – зелені-презелені, великі, крислаті й пишні, із сріблястим листям, підхльоснуті буйним дощем, вигадуванні чужим чародійним грунтом. У нього на очах тяглося вгору нове гілля, розпукувалися бруньки.

– Просто неймовірно! – вигукнув Бенджамін Бріскол.

Але долина й ранок зеленіли.

А повітря!

Здавалося, око бачить, як кисень мерехтить угорі кришталевими хвилями. Кисень, свіжий, чистий, зелений, прохолодний кисень перетворив долину на дельту річки. Ще мить, і в селищі розчиняться навстіж усі двері, люди вибіжать назустріч диву, вдихатимуть повітря на повні груди. їхні щоки порожевіють, оживуть легені, частіше почнуть битися серця, і втомлене тіло саме піде в танок.

Містер Бенджамін Бріскол глибоко вдихнув зелене вологе повітря й зомлів.

Поки він опритомнів, п’ять тисяч нових дерев потяглися до жовтневого сонця.

Перш як виїхати на сині горби, Томас Гомес зупинився біля самотньої бензоколонки, щоб заправити машину.

– Нуднувато тут самому, голубе? – запитав Томас.

– Нічого,- відповів старий, витираючи вітрове скло невеликої вантажної машини.

– Як же тобі Марс, голубе?

– Подобається. Тут завжди щось нове. Коли я потрапив сюди минулого року, то вирішив нічого не чекати, нічого не просити й ні з чого не дивуватися. Треба забувати Землю й роздивлятися, що це за місце і як воно тут. Сама тутешня погода, як на мене, кумедна штука. Це марсіанська погода. Вдень спека, як у пеклі, вночі пекельний холод. А взагалі цікаво: квіти зовсім інші, і дощ зовсім інший.

Мене вже нічого не дивує. Я тільки дивлюся й роблю висновки. Якщо людина не може прийняти Марс таким, як він є, то краще хай вертається на Землю. Все тут чудернацьке: грунт, повітря, канали, тубільці (я ще їх не бачив, але чув, що вони є десь поблизу), годинники. Навіть час тут чудернацький. Іноді мені здається, наче я тут сам один і на всій планеті, крім мене, немає жодної людини. Часом я відчуваю себе восьмирічним хлопцем, тіло моє немовби стискається, а все навколо виростає.

Я тут завжди на сторожі й завжди щасливий. Знаєш, на що схожий Марс? Він схожий на одну річ, яку мені подарували на Різдво сімдесят років тому. Вона називається калейдоскоп: така собі рурка, а всередині кристали, намистинки, шматочки кольорового скла. Тримаєш її проти сонця, дивишся, обертаєш поволі, а тобі аж дух забиває, так гарно! От і Марс такий. Милуйся ним. Нехай він лишається такий, як є. А чи знаєш ти, що оце шосе марсіяни побудували більш як шістнадцять століть тому?

Цієї ночі в повітрі пахло Часом. Томас посміхнувся. Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинниками й людьми. А коли подумати над тим, як звучить Час, то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у темній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які падають на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну кімнату, або на німий фільм, який демонструється в античному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз, у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах, вигляд і голос має Час. А цієї ночі Томас вистромив руку за вікно кабіни – цієї ночі можна майже відчути його на дотик.

В’їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши подих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Століттями безлюдні. Вивершені, бездоганні витвори мистецтва – в руїнах.

Хвилин за п’ять пролунав якийсь звук. Щось рухалося між горбами, за поворотом стародавнього шосе блиснуло тьмяне світло, почулося дзижчання. Поміж горбів з’явилася дивна річ.

Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка граційно мчала по шосе крізь холодне повітря. її шестеро ніг цокотали по стародавньому шосе, а ззаду сидів марсіянин, дивлячись згори на Томаса розтопленим золотом очей.

Томас підвів руку й автоматично сказав: “Привіт!”

Сказав подумки, не ворухнувши губами, зрозумівши, що це був марсіянин. Томас довго плавав у блакитних річках на Землі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним столом з чужинцями, і завжди його зброєю була посмішка. Пістолета він не носив, і тепер не відчував у ньому потреби, хоч під серцем заворушився страх.

В руках марсіянина теж не було нічого. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного.

Перший крок зробив Томас.

– Привіт! – мовив він.

– Привіт! – відгукнувся марсіянин своєю мовою. Вони не розуміли одне одного.

– Я Томас Гомес.

– Я Муге Ка.

Жоден з них не зрозумів іншого, але коли вони повторили імена, стукаючи себе в груди, все стало ясно.

Враз марсіянин засміявся.

– Чекайте-но! – вигукнув він, і Томас відчув, як щось торкнулося його голови, хоч він нічого не бачив.

– Ну от! – сказав марсіянин англійською. – Так буде краще!

– Це ви так швидко вивчили мою мову!

– Зовсім ні!

Вони стояли, збентежені новою мовчанкою, і дивилися на чашку з кавою, що її Томас тримав у руці.

– Дозвольте вас почастувати? – мовив Томас.

– Прошу.

Марсіянин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну чашку, налив кави і простягнув марсіянинові.

Їхні руки зустрілися і – наче туман – пройшли одна крізь одну.

– Ви бачили? – прошепотіли обоє.

Їм стало холодно й страшно. Марсіянин нахилився до чашки, але не міг доторкнутися до неї.

– Боже! – сказав Томас.

– Оце так! – відгукнувся марсіянин, знову й знову марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на якусь мить замислився, потім зняв з пояса ніж.

– Гей! – скрикнув був Томас.

– Ви не зрозуміли мене. Ловіть,- сказав марсіянин і кинув ножа.

Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не міг доторкнутися до нього й злякано відсахнувся. Тоді він глянув на марсіянина, що стояв на тлі нічного неба.

– Зірки! – сказав він.

– Зірки! – сказав марсіянин, дивлячись у свою чергу на Томаса.

Крізь тіло марсіянина яскріли білі зорі. Вони впліталися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фосфоресцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула прозора, мов холодець, морська рибина.

– Я бачу все крізь вас! – промовив Томас.

– А я крізь вас! – відказав марсіянин.

Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспокоївся. “Я справді існую”,- подумав він.

Марсіянин торкнувся свого носа й губ.

– У мене жива плоть,- тихо сказав він. – Я живий.

– Але якщо я справді існую, то, значить, ви мертвий.

– Ні, ви!

– Мара!

– Привид!

“Я п’яний,- думав Томас. – Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні”.

– Звідки ви? – нарешті запитав марсіянин.

– З Землі.

– А що це?

– Вона там. – Томас показав на небо.

– Коли?

– Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?

– Ні.

– І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?

– Неправда.

– Так, ви усі повимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл.

– Але ж це смішно. Ми живі.

– На вашу планету відбулося вторгнення, пане, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.

– Я не тікав. Чого мені було тікати? Зараз я їду на фестиваль, що відбувається біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не бачили міста? – і марсіянин вказав на нього рукою.

Томас озирнувся й побачив руїни.

– Мертве? – засміявся марсіянин. – Учора я там спав!

– Вулиці чисті!

– А канали порожні.

– У каналах повно лилового вина!

– Усе мертве.

– Усе живе! – заперечив марсіянин, сміючись іще голосніше. – Невже ви нічого не бачите?

– Пане, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз в Грін Сіті – це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте.

Марсіянин враз занепокоївся.

– Ви кажете, що все це он там?

– Звідси видно ракети. – Томас підвів його до схилу. – Бачите?

– Ні.

– Та ви сліпий? – засміявся, в свою чергу, Томас.

– Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.

– Але ж ви бачите нове містечко, правда?

– Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.

– Містере марсіянине, той океан висох сорок століть тому.

– Ну, годі вже, годі.

Марсіянин враз став серйозний.

– Ану повторіть усе з початку. Ви не бачите місто таким, як я його змальовую? Прислухайтесь-но? Я чую співи.

Томас прислухався й похитав головою.

– Ні, не чую.

– А я, із свого боку,- вів марсіянин,- не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!

Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними.

– Невже це…

– Що саме?

– Кажете, ви з неба?

– З Землі.

– Земля – це назва. Вона нічого не означає…- мовив марсіянин. – Але… коли я піднімався на перевал годину тому…- він торкнувся потилиці…- я відчув…

– Холод?

– Так. Я відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі.

– Те саме було й зі мною! – відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом.

Марсіянин на мить заплющив очі.

– Це може означати лише одне. Тут щось пов’язано з часом. Ви – фікція минулого! – заявив він.

– Ні, це ви з минулого,- заперечив землянин, який щойно обмірковував це саме питання.

– Звідки така певність? – Який зараз рік?

– Дві тисячі перший!

– Що ця дата говорить мені? Де той годинник, який покаже нам положення зірок на небі?

– Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що я – майбутнє, що я живий, а не мертвий!

– Все моє єство заперечує це. Ні, ні, жоден з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. То ви кажете, там руїни?

– Так. Вам страшно?

– Кому з нас не хочеться побачити майбутнє, бодай раз у житті?

Людина може повернутися в минуле, але подумати про майбутнє.

– Ми ніколи не дійдемо згоди,- промовив він.

– То хай кожен залишиться при своїй думці,- сказав марсіянин. – Хіба не все одно, хто з нас минуле, а хто – майбутнє, коли ми обоє живі.

Томас простягнув руку. Марсіянин зробив те саме, наслідуючи його рух. їхні руки, не торкнувшись одна одної, розтанули.

Переклав з англійської ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА – РЕЙ БРЕДБЕРІ
план до повісті інститутка