МАРІНО, Джамбаттіста

(1569 – 1625)

МАРІНО, Джамбаттіста (Marino, Giambattista – 14.10.1569, Неаполь – 26.03. 1625, там само) – італійський поет.

Життя Маріно було бурхливим і багатим на події. Народився він 14 жовтня 1569 р. в Неаполі. Через небажання вивчати право і пристрасть до літератури батько вигнав його з дому. Упродовж десяти років Маріно наполегливо просувався до слави: він методично займався самовдосконаленням у царині літератури, а також служив впливовим особам, причому щоразу значнішим. Ведучи авантюрний спосіб життя, Маріно не уник в’язниці. Вперше він побував за гратами у 1598 p., коли вмерла дівчина, котру він викрав. Удруге – у 1600 p., коли підробив офіційні документи, аби врятувати від смертної кари друга. Цього самого року Маріно утік у Рим, а 1602 р. перша поетична книга Маріно зробила його знаменитим; він найнявся на службу до кардинала П. Альдобрандіні, племінника Папи.

У 1608 p. Маріно супроводжував кардинала до двору герцога Савойського і залишився там. За панегіричні вірші його нагородили званням кавалера. У 1608-1615 pp. мешкав у Турині (столиця герцогства Савойського у 1563-1720 pp.) при дворі Карла Еммануїла І. Тут виникло літературне суперництво із місцевим поетом Г. Муртолою, що розпочалося обміном епіграмами, а закінчилося жорстокою ворожнечею. Маріно настільки дратував свого суперника наклепами, що Муртола стріляв у нього, однак поцілив у іншу людину. Муртолі загрожував

смертний вирок, однак завдяки заступництву М. його звільнили. Невдовзі у в’язницю надовго потрапив сам Маріно; колишнього фаворита відправив туди герцог. За М. клопотали неаполітанський віце-король, коннетабль Кастилії. Поет опинився на волі, однак залишив Савойське герцогство.

У1615 p. Маріно на запрошення Марії Медічі, вдови Генріха IV, переїхав у Париж. Тут він став одним із кумирів королівського двору, домігся найвищих почестей, а його слава стала всеєвропейською. У 1624 р. він із тріумфом повернувся на батьківщину, в Неаполь, де й помер 26 березня 1625 р.

Світогляд і естетика Маріно були типовими для мистецтва бароко. Йому притаманний гедонізм, з одного боку, і уявлення про тлінність і дисгармонію всього сущого у всесвіті – з іншого. Завдання поета Маріно вбачав у тому, щоби дивувати читача незвичними співзвуччями, несподіваними й ускладненими метафорами, порівняннями, антитезами, цитатами та парафразами авторів попередніх епох. Маріно зазначав, що метою поета є “дивовижне та вражаюче”, а хто не здатен здивувати, повинен “іти у стайню”. Маріно став винахідником характерної барокової поетичної форми – т. зв. “кончетто”. Це були словосполучення з несподіваними мовними зворотами, парадоксальними епітетами, оксюморонами. У поезії Маріно натрапляємо на “радісний біль”, на “багатого жебрака”, і на “німого промовця”, Зірки в нього – “жаринки вічного кохання” та “смолоскипи погребу”. Розширив Маріно і тематичний діапазон поезії, вніс нові барви у любовну лірику. Як поет-новатор, він надав поезії здатності “зображати все, що у природі доступне чуттєвому сприйняттю людини і тим самим поетичному опису” (Ю. Віппер).

Маріно залишив після себе велику і різноманітну творчу спадщину. Славу йому принесли поезії, зібрані у книгу “Ліра ” (“La Lira”), що виходила частинами з 1602 по 1614 р. Сам поет розподілив їх за жанрово-тематичним принципом: окремі її розділи склали поезії любовні, морські, лісові, героїчні тощо. Маріно належать також збірки “Епіталами” (“Epitalami”, 1616), “Волинка”(“La Sampogna”, 1620), які містять міфологічні та пасторальні ідилії, “Галерея” і “La Galleria”, 1620), що складається із віршованих “підписів” до творів образотворчого мистецтва.

У 1624 p. Маріно створив поему в октавах “Побиття немовлят” (“La strage degli innocenti”, вид. 1637) на біблійний сюжет. Найвизначнішим твором Маріно є міфологічна поема “Адоніс”(“Adone”, 1623). Вона складається з 20 пісень, містить 40 000 рядків. Ця грандіозна поема виросла із задуму невеличкої ідилії. Основним сюжетним ядром є історія кохання Венери до вродливого юнака Адоніса. Проте поема містить цілу низку відступів (міфологічних, філософських, ідилічних, еротичних), вставних епізодів, віршованих мініатюр. Стиль поеми вишуканий, легкий, іронічно-витончений. Цю поему можна порівняти з бароковою архітектурою: прагнучи до монументальності, Маріно водночас руйнує її пишнотою та нагромадженням орнаментації.

До творчої спадщини Маріно входять і прозові твори. У 1614 р. були видані його “Проповіді” (“Dicerie sacre”), що складаються із трьох частин (“Живопис”, “Музика”‘і “Небо”). Після смерті Маріно, у 1627 p., вийшли друком його “Листи” (“Lettere”), які були поділені на “серйозні”, “веселі”, “втішні” та ін.

Поезія Маріно започаткувала один із напрямів європейського бароко – марінізм (marinismo), що вирізняється галантно-еротичною тематикою, вишуканістю стилю. До маріністів належали К. Аквілліні, Дж. Преті, Дж. Артале. Слава М. у XVII ст. була надзвичайною. Це століття в Італії називають добою марінізму; існували навіть синонімічні терміни “марінізм” і “сечентизм” (від італ. seicento – XVII ст.).

Сьогодні творчість Маріно сприймається насамперед як творчість поета-віртуоза, майстра художніх ефектів, образів, метафор. За словами Ю. Віппера, М. – “чарівник, котрий створює блискучий, але ілюзорний, ефемерний світ, у якому вигадка, дотепність, найвишуканіша поетична техніка тріумфує над правдою дійсності”.

Українською мовою окремі твори Маріно переклали О. Мокровольський і М. Москаленко.

Є. Васильєв


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

МАРІНО, Джамбаттіста

твір про чорнобривці