МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ – Спиридон Черкасенко (1876-1940)

Українська література 6 клас

КРОКУЄ ОСІНЬ ЗОЛОТА

Спиридон Черкасенко (1876-1940)

МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ

І

Квітень. Свято.

Весело й шумливо на вигоні за шахтарською слобідкою1. Ген далі до залізниці зібралась доросла молодь: парубки в червоних, синіх, зелених, жовтих сорочках під пояс, у піджаках і новеньких картузах, в гарних чоботях з блискучими халявами; дівчата в різнобарвних спідницях, у вишиваних сорочках, у намисті й стрічках, у новеньких хусточках – водять короля2, співаючи пісень під гармошку, а деякі сидять просто на траві, дивляться на вигадливий танок, балакають, лущать насіння.

Малеча, ближче до хат, захоплена своїм, – дівчатка окремо, хлопчики окремо. Дівчатка, порозсідавшись невеличкими купками, граються в крем’яхи3; хлопці, поділившись на дві лави, змагаються в м’яча. Якого не прийнято, той сидить тут, осторонь, і з цікавістю стежить за грою.

Біганина, галас, регіт…

Халупка4, де живе дід Антип з удовою-дочкою й онуком Павликом, стоїть край слобідки, нічим не огороджена, як і всі інші шахтарські хатки. За нею починається вигін, а за вигоном, через великий шлях, зелений тепера, – барвистий панський степ.

1 Слобідка – невелике шахтарське селище. 2 Король – тут: назва танцю. 3 Крем’яхи – дитяча гра.4 Халупа (халупка) – бідна селянська чи шахтарська хата.

Світить сонечко, припікає. Тепло й радісно.

Ясний, погожий день викликав з халупки навіть старого колишнього шахтаря, тепера шахтового конюха, діда Антипа.

Покурюючи люлечку, сидить він під вікном на призьбі, а поруч його – Павлик. Обоє захоплені хлопчачою грою в м’яча, обом сіяють обличчя од великої втіхи: короткими, уривчастими вигуками й гучним сміхом вони виявляють своє задоволення, ніби самі беруть участь у грі.

– Ось глянь, дідусю… ось глянь на Проньку!…Тх-х-хи-хи-хи-и! – захлинається од реготу Павлик, нагинаючи голову аж до худих, гострих колін і коливаючи великим горбом.

– Хе!.. Здорово, шибеник!… А, який, матері його мішок груш5!.. Ну й біга… Ага, не влучив!… Ні, брат, Проньку не влучиш! Гіронька, брат, як тая куля, хе-хе-хе! – хвилюється й собі старий Антип, притупуючи ногою, й спльовує набік.

– Тхі-гі-гі-і-іх! – аж вищить, сміючись, Павлик.

– Гоп-гоп! Та-та-та-та!.. Хе-хе-хе! втік, матері його мішок груш!.. Чий такий? – питає дід ще про якого-небудь меткого пустуна.

– Який? Отой… найбільший? – перепитує Павлик і показує пальцем. – То ж тітчин Явдошин… Захарко.

– Ну й прудкий! Як заєць.

– Він, дідусю, тютюн курить.

– Ов?.. А, який! – обурюється дід. – Вишпарити6 поганця! Небезпременно7 вишпарити ремінякою8. А, який! Хм! А бігає здорово! Конем не доженеш. А-та-та-та! Ач, як ушкварив! Треба, треба буде Явдосі сказати. Вишпарити брикуна9, щоб не привчався казна до чого!..

– Він, дідусю, й гроші в матері краде на тютюн.

– Ов?.. А, який!..

– Дідусю… піду й я до них…

– Ти?.. Хм…

Дід Антип глянув скоса на Павлика, сковзнув очима по горбу, по глибоких, променистих, розумних очах його, що одсвічували далеко захованим тихим смутком, і одвернувся, наморщивши чоло й наїжив шию свої кострубаті, сиві, як попіл, рясні брови.

5 Матері його мішок груш – приповідка дідуся Антипа, яку він часто любив повторювати. 6 Вишпарити – тут: побити, покарати. 7 Небезпременно – тут: обов’язково. 8 Реміняка – те саме, що ремінь (великий ремінь). 9Брикун – той, що брикає, пустує. 10 Наїживши – тут: наставивши, як їжак, голки.

– Хм… та-ак.. туди, говориш?

– Еге.

– Розбишаки вони, сину. Ще битимуть. Ач, які заидиголовии11!.. Пронька, Пронька – глянь, що виробля! А, який! – заминав дід мову.

Старому було ніяково. Не від того він був, щоб потішити онука. Незважаючи на його страшний, химеріний горб, дід дуже любив хлопця. Але він гаразд знав вдачу всіх отих Захарків, Проньок та інших, знав, що за великим Павликовим горбом діти ще не вміють побачити чудового серця його, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця: вже не раз доводилося йому, йдучи з роботи, рятувати Павлика й скубти за чуба напасників.

– Я, дідусю, до дівчат.

– До дівчат? – зрадів дід.- Хе-хе-хе! До дівчат, сину, можна… Дівчата, сину, – вони, той… не такі, як оті паливоди12, хлопці. Вони тихі… оті дівчата. До дівчат можна – вони не зобидять. Павлик пішов…

Дівчата й справді любили з ним гратись, дивитись у його журні сині очі, слухати його поважну, повчальну мову, коли він щось розповідав їм – або роз’яснюючи, як треба гратись, або розказуючи якусь цікаву побрехеньку чи довгу заплутану казочку.

II

Знав Павлик їх, тих казочок, чимало.

Ще як був меншеньким, довгими зимовими вечорами, коли набридне слухати, як бурхає за обмерзлим вікном завірюха, набридне дивитись, як скаче голка в худих материних руках, коли під свист вітру в грубі й дідове хропіння на лаві починає дріматись і злипаються очі, Павлик, бувало, каже матері:

– Спатки, мамо.

– Зараз, мій любий, – підіймає голову неня й одкладає набік шитво.- Ходімо, серце.

– Ти ж посидиш коло мене? – умовляється Павлик, роздягаючись.

– Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя дитино.

– І казочку розкажеш?

– І казочку розкажу.

– А пісеньки співати не тре-е-ба, – надимає губенята й махає ручкою Павлик.

– Пісеньки не треба,- підтакує неня.

– Пісеньки такі сумні…

– Сумні, моя дитино…

– …І ти знову плакатимеш од пісеньки.

– Плакатиму?… Ні, любий, я не плакатиму… Спаси й помилуй, Царице Небесна,- вкриває хлопця ряденцем13 і хрестить мати, присовує ослін14 до ліжка й умощується на нім.

11 Зайдиголова – пустун.12 Паливода – пустун. 13 Ряденце – невелике домоткане рядно, яким вкривалися. 14 Ослін – переносна кімнатна лава для сидіння.

– Ну да, плакати не треба, – щебече Павлик. – Голова болить тому, хто плаче. Ти, мамо, краще казочку.

– Казочку, казочку, моє серце. Спи з Богом!..

Ну, розказуй. Оту – знаєш? Де зайчик сів під дубком та й плаче… Павлик щулиться під ряденцем і лагодиться слухати.

– Гаразд, гаразд, – відповідає мати й починає довгу, цікаву казку про діда в червоних чоботях, брехливу козу рогату, про зайчика – побігайчика. – От зайчик злякався, вибіг з хати та й сів під дубком. Сидить та й плаче…

Та й пла-а-че, – притакує, спочуваючи зайчикові, Павлик, і страдальницька тінь пробігає йому видочком15, а великі очі його затягає сльозою.

З цієї сумної казкової пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скінчила одну казку, починає другу, про короленка16 й королівну17, про Івасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материні слова тихим струмочком ринуть мимо.

І стоїть в думках Павликових темний, густий ліс із зеленими галявинами, а на одній галявині збудував собі зайчик манісіньку хатку, таку завбільшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тієї хатки походжає страшна, напівоблуплена коза-дереза з великими та гострими рогами й чигає на зайчикове життя. З лісу, з-поза кущів, виглядають боягузи – грубий, вайлакуватий ведмідь-набрідь, завжди голодний вовчик-братик і хитра лисичка-сестричка. І стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного зайчика й жахом за його бідолашну долю.

Мамо, – перебиває Павлик материну казку,- а зайчик-побігайчик боїться кози?

– Що? Га?.. – не розуміє неня одразу несподіваного питання.- Боїться, боїться, моя дитино… Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Може, вже годі?

– Ні, ні, я слухатиму, розказуй.

Знову точиться нитка перерваної казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лісу з його хижими звірами й сердешними беззаступними зайчиками.

– Мамо, – знов питає Павлик,- і нащо та погана коза-дереза?

– Що?.. Нащо – коза?.. Так Бог дав, сину,- відповідає мати й гомонить далі.

І думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховійний сон потроху, непомітно склепить йому віки й од довгих густих вій його ляже на личко темна тінь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв’язана своїм ворогом, міцним сном, вона ще борсається, рветься, живе – і Павлик бачить химерні, чарівні сни. Таких цікавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому.

15 Видочок – тут: обличчя. 16 Короленко – син короля. 17 Королівна – донька короля.

Пам’ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.

Павлик ріс, нешвидко ріс…

Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті з своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим і беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.

IV

– Гей! Ге-е-ей! Хло-о-опці! – гукнув Захарко, нахилившись над чимсь у траві.- Гніздо-о знайшов!. Жайворо-о-оняче!..

– Та бре-е-е…

– їй-бо-о-о!..

Павлик раптом насупився. Серденько йому тьохнуло й боляче занило од страху. Він хутко підвівся й перехильцем побіг і собі до хлопців та дівчаток, що нахилилися над манісіньким гніздечком, де лежало на дні четверо сіреньких, з ряботинням18, яєчок.

– Іду я, брат ти мій,- розповідав тим часом з захопленням Захарко,- коли це споперед мене тільки – фррр!.. Я сюди: доовго шукав, насилу знайшов.

– Ой-ой-ой, які ж гарні-і-сінькі! – аж присідала од радощів одна з дівчаток.

– Ги-и-и! Славнюсінькі, манюпусінькі,- підстрибувала друга, плещу чи в долоні.

– Ану, я в руки візьму,- простяг руку Пронька.

– Не чіпай! Не бери! – закричали на нього дівчатка.

– Чого “не чіпай”? Що вони – ваші, чи що?

– Авжеж не зачіпай,- уважно промовив Захарко, і Павликові на дуіпі полегшало. Він знав, що коли Захарко не чіпатиме та ще й іншим накаже, то гніздечко буде ціле.

– Чого?

– Бо як візьмеш у руки, то жайворончиха прилетить і зараз пізнає, що брали в руки.

– Ну, то що?

18 Ряботиння – крапочки.

– І більш і не навернеться до гнізда. А ми даваймо от що зробимо: застромимо коло гнізда паличку, щоб знати, де воно, й приходитимемо дивитись щодня; як вилупляться жайвороненята, ми й позабираємо…

– Не треба забирати, – промовив Павлик.

– Чом – не треба? Шкода тобі?

– Авжеж, шкода: пташка плакатиме.

– И-и! Вже горбатий і скаже! – промовив Захарко. – Ти бачив, як птахи плачуть? Я он скільки горобенят драв і ні разу не бачив, щоб горобчиха або горобець плакали.

Пронька вже й паличку приніс. Застромили. Павлик одійшов набік, засмучений.

– Ходімо ще шукати! – гукнув Захарко.

– Ходімо.

– Гайда, хлопці, дівчата!..

За кілька хвилин хлопці знайшли ще одно гніздо й устромили коло нього паличку. Шукали ще.

Павлик сидів на траві й замислено, не кліпаючи, дивився в землю. Він думав про те, як прилетить пташка, побачить, що пташенят-діток немає в гніздечку, й жалібно пищатиме, битиметься крильцями, сіреньким тільцем об землю й шукатиме-шукатиме. А їх немає… їх Захарко забрав і пороздирав, як роздирав видраних горобенят…

Павлик здригнувся й хутко підвівся. Побачивши, що хлопці одійшли геть, він висмикнув із землі паличку коло гніздечка й закинув її в траву. Потім, не поспішаючи, пішов до другої.

– А що то ти, горбатий, робиш? – гукнув Захарко, вгледівши, що Павлик ухопився за паличку.- Га?.. Ось я тобі!..

– Хлопці!.. Та він і цю вийняв і закинув, – гукав Пронька, одшукуючи в траві перше гніздечко.

Павлик зблід, побачивши, що Захарко чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками. Він скрикнув з жаху й заплакав.

Хижим звіром наскочив на нього Захарко, огрів кулаком19 по горбу, а коли Павлик упав, то він придавив його коліном і садив кулаками20 під ребра, під груди. Позбігались діти…

Павлик замовк.

– Що ти робиш? – кричали плачучи дівчатка, але боялись оборонити Павлика од озвірілого розбишаки Захарка й тільки верещали:

– Ой, не бий! Не бий!

– Ой, матінко! Він уб’є його!

Та вже хлопці стягли того з Павлика.

Побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, діти, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.

19 Огріти кулаком – вдарити. 20 Садити кулаками – бити.

V

Павлик сидів уже й тихенько хлипав, коли дід Антип з дівчатками прибіг до нього.

– Ах ти ж, брат ти мій! А!.. – побивався дідусь, підіймаючи на руки онука.- Що наробили поганці!

– То все Захарко, діду, – щебетали одна поперед одної дівчатка.

– Трохи не вби-и-в…

– Еге… Трохи не задавив, та хлопці стягли.

– Ба який!.. Ах він паршивець!.. Ну, стривай же, я тебе доскочу! начувайся… Мій хороший, мій любий… Болить, сину, де болить?..- турбувався дід.

Павлик мовчав і тихо стогнав та заплющував очі, як дуже знеможений. Йому не так боліло, як злякався він. Сам лагідний, сумирний, він і давно не міг зрозуміти, від чого все те лихе, і воно завжди лякало його. Коли він угледів був, як горіли злістю, мов у вовченяти, хижі чорні очі Захаркові, то аж зомлів з жаху.

– Ну, нічого, сину! Вже йому це так не минеться, матері його мішок груш! – заспокоював Павлика старий Антип.- А не минеться! Якщо Явдоха не захоче вишпарити21, то… я сам, своїми руками розмалюю йому спину!..

– Його тепер не знайдете, діду,- розказували дівчатка, попереджаючи старого.

– Що? Не знайду?

– Еге… Він як заховається, то мати шукає-шукає…

– Ну, то брехня!.. Дід знайде!..

– Він на старій шахті ховається, на зданії22…

– Або в шурф залізе та й сидить на драбині, а мати й боїться спускатись…

– Прохає ще, щоб виліз…

– Боїться, що впаде в шурф.

– Ну, то дурниця! Дід не Явдоха, не злякається… Лазив він і не по шурфах… Ото, диво яке! За вуха виволочу звідти…

Розбалакуючи отак з дівчатками, дід Антип приніс Павлика до хати, роздяг його й поклав у ліжко.

– їстки, сину, не хочеш?

– Ні, – прошепотів Павлик, заплющуючи оченята.

– Ну, то ось я чаю нагрію, а тим часом і мати прийде.

Покрехтуючи, старий налив великого бляшаного чайника, поставив на плитку й почав розпалювати вогонь.

Стомлений, схвильований Павлик заснув.

Смеркало. З вигону чути було веселі парубоцькі й дівчачі співи. Дід зачинив віконце; світла не світив, щоб не розбудити онука. Сів перед піччю й довго бурчав щось і покректував, набиваючи й запалюючи люльку. Ясно-червоне полум’я освітлювало його сиву, поруділу бороду, з закуреними кострубатими вусами, волохаті груди, що виднілися з-під розхристаної сорочки, виблискувало, вигравало на лисині, ніби намагаючись розгладити йому зморщене чоло, розсунути насуплені, настовбурчені брови, розвіяти його чорні думи.

21 Вишпарити – тут: побити. 223даніє – тут: стара будівля.

А старий і справді замислився. Думав про те, яка доля судилася його любому, нещасному, калікуватому онукові, котрого всякий здолає зобидити.

– Ех, яка там доля таким! – зітхав дід. – 3 їхньою долею далеко не заїдеш. Жива ненька, живий дід то й доля жива, а помремо… Ех, дала серце, та не дала вроди… А нема вроди, нема й щастя. І за віщо покарав Господь?.. І неня ж гарна, добра людина вдалася, хай Бог дає на здоровля… Він… це він, батько… це за нього, п’яницю. Господь покарав калікою. Та він умер… йому тепер байдуже…

– Що тут?… що сталося з Павликом? – вбігла в хату й нагло перебила дідові думки стурбована Павликова мати.

– Ссс!.. – замахав на неї дід.

– Спить? – прошепотіла вона й кинулася до ліжка, обережно нахилилася над хлопцем. Почувши, що він спить, мати підійшла до діда.

– Здоровий?… Не скалічено його?

– Ні, – муркнув дід і витяг з рота люльку, – тільки перелякано, видимо, дуже.

– Хто? Дівчатка казали мені, що Захарко Явдошин.

– Він…

– У панів гості… кинула все та мерщій сюди. За віщо він його? Щось там заважав робити йому?

– Дурниці!.. Ну, та я завтра знайду його, поганця!.. Я йому покажу…

Дід ще довго мурмотів собі, покурюючи перед огнем, і вигадував у думках, як піймати маленького злочинця, а мати взяла дзиглика23, поставила коло ліжка й, важко зітхнувши, схилилася над Павликом. Очима, повними сліз і материнської муки, дивилася вона в його бліде навіть у сутінку обличчя, обережно гладила по голівці, брала за худенькі ручки й здригалася, коли хлоп’я кидалося й скрикувало вві сні. Думки, темніші й безпорадніші дідових, гнітили їй серце…

VI

Павлик прокинувся од ранкового сонечка, що заграло йому на видочку цілим снопом злотистого, сіяючого проміння. Він повернув голову до вікна й посміхнувся.

– Ні, брат, то дурне!..- почув Павлик із сіней якісь тупотняву й вовтузіння.- Од діда, паливодо, не вирвешся!.. Іди, не опинайся, а то за вуха втягну!

Павлик дивився на двері широко розплющеними очима й нічого не розумів. Озирнувсь по хаті – нікого не було.

23Дзиглик – стільчик.

Одчинилися з грюкотом двері, й дід Антип уніс на оберемку зляканого на смерть Захарка: хлопець борсався й дригав босими ногами в повітрі.

Здивований і зляканий несподіванкою, Павлик підвівся й сів на ліжку.

Встав, сину? – питав дід, щільно причиняючи за собою двері, щоб Захарко не чкурнув часом.- Ось, маєш… Насилу знайшов поганця! На стайні в солому зарився. Спасибі, хлопці сказали. Ну, тепер, розбишако, начувайся! Ми тобі дамо з Павликом.

Старий вхопив хлопця за плечі й підвів до ліжка.

– Бйй, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким уредним. Павлик заховав під рядно руки й злякано дивився на Захарка.

– Не хочеш?.. Бий…

– Я не бу-у-уду більш!..- ревів бугаєм злочинець.

Е, брат, то дурне! Хе… він не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш… А в мене, хлопче, ремінь до-о-обрий…

Дід пустив Захарка й почав шукати свого шахтарського пояса з доброї сириці24.

– Де ж це він дівся? – клопотався дід. Захарко притулився до стіни в кутку й вив:

– Я не бу-у-уду…

У Павлика забриніли на віях сльози.

Дідусю… ді…ді…дусю… він більш не буде,- промовив хлопець, ладний заплакати.

– Хто? – обурився дід. – Він не буде? Так, так, пойми йому віри. Він удруге й голову тобі провалить, на смерть заб’є… Та де він закинувся!.. Наче ж отут учора клав…

– И-и! – вив Захарко. – Я не бу-у-уду…

– Ага, ось! – зрадів дід, знайшовши нарешті те, чого шукав.- Ану, йди тепера сюди, паливодо, я тебе провчу…

– Не бу-у-уду! Ой, не буду!..

Павлик хутко скотився з ліжка й, плачучи, підбіг до діда.

– Він… він не буде! Дідусю, ріднесенький… він… він… – Павлик захлипав.

– Оттакої! – розвів руками здивований дід. – То це й ти плачеш?

– Він не буде,- говорив Павлик, утираючи сльози.

– Та як же тепер буде? – хвилювався старий.- То це, виходить, подарувати йому? Хороше діло! Він тобі й голову камінюкою просадить, а його за це по голівці?..

– Він не той… Авжеж, Захарку, ти не будеш більш битись? – хапався Павлик, щоб дід часом не встиг виконати своєї погрози.

– Я не буду,- почав заспокоюватись потроху Захарко: він бачив, що справа повертається йому на руку.

– Ми, дідусю, трохи пограємося з Захарком, – защебетав Павлик, помітивши, що дідусь уже вагається. – Пограємося, Захарку?..

24Сириця – недублена шкіра.

– Оце дак так! – обурився старий, але не хотів журити онука й одійшов од хлопця. – Ну, та стривай… Це тобі так не минеться! Піду, нехай хоч мати тебе той… Ач, яким вовком дивиться!

Дід вийшов і защіпнув за собою двері.

– Давай, Захарку, в крем’яхи, – упадав коло хлопця Павлик. – Ось у мене є… га-а-арні…

Захаркові й не хотілося, бо крем’яхи він уважав дівчачою грою, але не хотілося й прикрості зробити Павликові, що так ласкаво й запобігливо припрохував його.

– Давай, – згодився він і, зітхнувши, глянув на відчинене вікно. Коли дід Антип з Явдохою, Захарковою матінкою, прийшли до хати, то, здивовані, зупинилися на порозі. Захарко з Павликом сиділи обойко долі й, сміючись весело, любенько грались у крем’яхи.

– Дідусю, – весело гукнув Павлик, побачивши старого, – він… Захарко зовсім не сердитий… він гарний… Ми тепер часто гратимемося

З ним.

– А! а! Ну, що ти йому скажеш? – ляскав дід з обурення об поли руками.- Його вишпарити слід… А він… га?.. Ну, щастя маєш! – посварився дід на Захарка пальцем, а тітка Явдоха ласкаво сміялась крізь сльози.

Що? Коли? Чому? Як?

1. Прочитайте оповідання “Маленький горбань”. 2. Опишіть зовнішність Павлика. Назвіть притаманні йому риси характеру. Якою була душа в хлопчика? 3. Чому Павлик більше любив гратися з дівчатками? 4. Яким у творі зображений Захарко? 5. Як Павлик захистив жайворонка? 6. Чи мав моральне право Захарко карати хлопчика-каліку? 7. Як оцінили вчинок Захарка інші хлопчики? 8. Чи зрозумів, на вашу думку, Захарко свою провину перед Павликом? Яке ваше ставлення до цього персонажа? 9. Чому Павлик заборонив дідусеві бити Захарка? 10. Як ви гадаєте, чи стануть Павлик і Захарко друзями?

Вправи і завдання

1. Як ви розумієте вираз “велике серце маленького каліки”?

2. Яким зображено хлопчика Павлика в оповіданні (знайдіть у тексті і зацитуйте його опис).

3. Випишіть із тексту оповідання характеристики казкових персонажів (із казок, що їх розповідала мама Павликові).

4. Якими слівцями характеризував хлопчиків дідусь? Скажіть, як він при цьому ставився до дітей?

5. Якими словами називає мама свого сина?

6. Знайдіть у тексті опис степу. Які художні засоби використовує письменник в описах природи?

7. Зачитайте розповідь про жайворонка. Чому письменник називає його “музикою”?

8. Як ви розумієте висловлювання дідуся, що нагадують українські народні прислів’я: “Дали серце, та не дала вроди… А нема вроди, нема й щастя”?

9. Чому тітка Явдоха, Захаркова мама, “сміялась крізь сльози”?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ – Спиридон Черкасенко (1876-1940)

приклад білої ворони в історії