МАЛЕНЬКІ ДИКУНИ – ЕРНСТ СЕТОН-ТОМПСОН


ЕРНСТ СЕТОН-ТОМПСОН

МАЛЕНЬКІ ДИКУНИ

Я пережив нестерпні муки спраги

І викопав криницю в чистім полі,

Щоб з неї кожен пити міг.

Ернст Сетон-Томпсон

Як майже всі хлопчики його віку, дванадцятирічний Ян страшенно захоплювався індійцями та мріяв про дике, пригодницьке життя на лоні природи. Але на відміну від інших у нього це захоплення не згасало з роками. Навпаки, підростаючи, він дедалі з більшим: задоволенням збирав усе, що стосувалося індійців, і безперервно поповнював свої знання про життя лісу.

Батько Яна постійно відчував скруту. Він був людиною світського виховання, але безтурботним, нездатним до діла чоловіком, дуже послужливим до інших і надто вимогливим у своїй власній родині. Він ніколи не схвалював лісових прогулянок сина і, нарешті, зовсім заборонив їх, коли вирішив, що це може завадити його навчанню.

Та не було жодних підстав винуватити Яна в тому, що він нехтує школою. Хлопчик вважався першим учнем, хоч був молодшим за багатьох у класі. Ян дуже любив читати, але найбільше зігрівали його серце книжки з природничої історії та правдиві розповіді про індійців.

Ян занадто боявся батька, щоб відкрито порушити його заборону, але при кожній найменшій нагоді нишком тікав у ліс чи в поле і, знайшовши там нову пташинку чи якусь невідому йому рослину, аж тремтів від змішання. А страждав він тому, що не знав ні їх назв,

ані їх життя.

Серед школярів ходила легенда, що на схрещенні вулиць Пембертон і Гранд-стріт багато років тому було вбито тхора, але ще й досі вогкими вечорами чується його запах. Ян завжди зупинявся тут у вогкі, гнилі вечори і з насолодою принюхувався до запаху тхора. Навіть коли з’ясувалося, що джерелом запаху є несправні каналізаційні труби, з яких просочується газ, він і тоді не втратив насолоди.

Яну не прощали усіх цих слабостей, і хлопець червонів по самі вуха, коли старший брат вичитував йому за всі його дивацтва. Проте Ян знав одне: без цього він жити не може.

Але найбільшим дивом була крамничка, що її тримав на головній вулиці міста майстер чучел на прізвище Сандер. Притуляючись обличчям до скла, Ян цілими годинами не відривав очей від вітрини. Там було з десяток голів лисиць та кішок з хижо вищиреними зубами і з півсотні прекрасних птахів. Сама природа могла повчитися на цій вітрині,- так принадно була виставлена і пригладжена кожна пір’їнка!

Всіх чучел було, мабуть, з півсотні, та тільки дванадцять з них мали на собі ярлики з назвами. Але й це було вже справжнім щастям для Яна. Назви цих птахів назавжди закарбувалися в його пам’яті. Щоправда, це ще не гарантувало Яна від помилок у майбутньому, бо, наприклад, один ярлик говорив про співочого дрозда, а насправді то було чучело звичайнісінького сірого дрозда.

Минув цілий рік, навіть більше, і в Яна визрів одчайдушний план. Хлопчик задумав не що інше, як просто зайти в крамничку!

Потім ще кілька місяців Ян набирався духу, перш ніж подолав свою сором’язливість. Але ж як йому хотілось увійти!

Нарешті, вибравши у вікні найцікавішого з’ птахів – печерну сову,- Ян рішуче закусив губу і зайшов.

– Скажіть, будь ласка, скільки… скільки коштує оця сова?

– Два долари.

Всю хоробрість Яна мов рукою зняло. Він утік. Коли б йому сказали, що ціна цій сові десять центів, то й це було б йому не по кишені. Він майже не чув, що сказав йому той чоловік, і вискочив з таким почуттям, ніби зненацька потрапив у рай, та не гідний був там залишатись. Від хвилювання хлопчик навіть не бачив, які скарби були перед ним у крамничці…

Саме в цей час у житті маленького Яна сталася одна з найважливіших подій. Вийшла в світ книжка “Птахи Канади” ціною в один долар!

Ніколи гроші не здавалися Яну такою жаданою, такою дорогою і потрібною річчю. І хлопчик почав думати й гадати, де б йому роздобути ці гроші.

Граючи з товаришами в кульки, він виграв кілька круглих камінців. Ян проміняв їх на дзиги, дзиги – на складні ножі, бо хлопчаки були завзятими гравцями і грали на все. Потім складні ножі обернулися на кроликів, а кролики – на дрібні монети. За гроші Ян носив дрова для сусідів. Отак потрошку він збирав мідячки докупи, ні на що їх не витрачав, і через кілька місяців у нього вже було цілих дев’яносто центів.

Він довго чекав цієї хвилини і тепер страшенно хвилювався. Йому здавалось, що книготорговець зараз скаже: “ціна книги підвищилася до тисячі доларів”, або “книжки вже всі продані”. Але його страхи були даремними. Продавець мовчки обернувся, витяг із стоса однакових книжок одну, покрутив її в руках і спитав:

– Тобі в зеленій обкладинці чи в червоній?

– В зеленій,- відповів Ян, все ще не вірячи в своє щастя.

– Дев’яносто центів.

– Дев’яносто центів?! – повторив Ян, розкривши від подиву рот.

О, якби ж то він раніше знав принципи торгівлі книжками, знав про те, що на них можливі знижки! Шість тижнів він даремно ламав голову, як дістати десятицентовик, із шкури пнувся… й для чого?

Повертаючись додому, Ян тремтячими руками перегортав свою книжку. Та, на жаль, вона не виправдала його сподівань, хоч Яну тоді здавалось, що він для неї просто не підготовлений. Лише через кілька років Ян повністю зрозумів, що текст цієї книжки складався з найбезглуздіших нісенітниць, які будь-коли підсовували довірливим читачам. А втім, у книжці було й дещо корисне: це, по-перше, покажчик назв птахів і, по-друге, близько сорока поганючих копій із спотворених малюнків відомих американських натуралістів…

У школі Ян був би зразковим учнем, аби не виявляв іноді відкритої неповаги до вчителів. Одного разу він вигадав собі забавку, розмалювавши всю класну дошку кумедними кари-катурами на директора, для якого він був улюбленим учнем. Карикатури були дотепними, а ще більше – дошкульними.

Директор вирішив будь-що знайти винуватця. В присутності всієї школи він почав допитувати найгіршого в класі учня, на якого впала підозра. Хлопчик відмовлявся сумним і невпевненим голосом. Це тільки переконало директора в його провині, і він потягнувся за різкою. Обвинувачений голосно заплакав. Тоді, на превелике здивування всіх учнів, Ян вийшов наперед і сказав:

– Відпустіть його. Це я зробив.

Поведінка Яна і вся ситуація були такими, що учні розреготались. Директор страшенно розлютився. Забувши про свою гідність, він схопив Яна за комір. Яна вважали тишком. Зараз він стояв зблідлий, міцно стуливши губи. Директор бив його різкою доти, аж поки вся школа почала кричати:

– Досить! Майте совість!

Батьки, дізнавшись про негідну поведінку сина, ще від себе жорстоко покарали його.

Наступного дня була субота. Ян нарубав суботню – тобто подвійну – норму дров для дому і, розбитий душевно і тілесно, побрів до свого єдиного щасливого закутка. Ян поминув безлісу прогалинку, як раптом почув голоси – грубі, галасливі, ці голоси долинали з його хатинки! Ян підкрався ближче. Там, у його дорогій лісовій оселі троє бродяг грали в карти та жлуктили щось із пляшки. З його черепашкових коралів були пороблені фішки для гри. При вході, в тліючому багатті, Ян побачив рештки свого лука та стріл.

Бідолашний Ян! Його бажання бути мужнім, як індійці, надало йому сили витримати без сліз жорстоку розправу директора та побої батьків. Та остання краплина переповнила келих терпіння. Ян кинувся в гущавину лісу, впав на траву й заридав від горя та безсилля. Він повбивав би цих бандитів, коли б тільки міг!

Години через дві хлопчик з трепетом повернувся назад і побачив, що бродяги вже закінчили гру і спорожнили пляшку. Перед тим як піти геть, вони з реготом розвалили хатину.

Останній світлий промінь у житті Яна згас,- король був повалений, і трон його розбитий. Ян одразу відчув, як защеміли рубці на його тілі, і, ледве пересуваючи ноги, він понуро поплентався додому.

Скоро настала осінь з короткими днями та холодними вітрами. Ян не міг ходити в свою долину, навіть коли б дуже хотів. Він посилено взявся за навчання. Тепер лише книжки стали для нього єдиною втіхою.

Вчителі й деякі товариші стали помічати, що Ян худне, марніє. Він і до цього не міг би похвалитися міцним здоров’ям, а тепер виглядав зовсім хворим. Але вдома ця переміна нікому не впадала в око. Всі турботи матері були звернені до наймолодшого сина, а Яну вона за два останніх роки не сказала навіть доброго слова.

А Ян усе марнів, усе дужче боліло в нього серце, і, нарешті, під Новий рік він зовсім зліг.

– У нього сухоти,- сказав лікар. – Він не проживе більше двох місяців.

– Ні, він житиме! – з сльозами на очах промовила мати, в якої раптом заговорили докори сумління. – Він повинен вижити, повинен!

Мати зробила все, що було підвладне раптово пробудженій материнській любові…

Ян зібрався при першій нагоді знову побувати у знахарки.

Коли Ян вийшов, Сем крикнув йому навздогін:

– Якщо хочеш, залишайся там на обід!

Бабуся зустріла Яна зовсім інакше, ніж першого разу.

– Заходь, хлопче! Як твоє здоров’ячко? Як поживають тато, мама? Сідай, сідай, будь ласка.

В цю хвилину відчинилися двері й до хати зайшла Бідді.

– Як я рада вас бачити! Коли ж ви назовсім переселитеся в наші краї? – привітала дівчина Яна.

– Я порадую тебе: Ян залишиться пообідати з нами. Качки з зеленим горошком у нас немає, та нічого Бога гнівити, знайдеться чим пригостити хлопця.

– Вам чаю чи кави, Ян? – запитала Бідді.

– Чаю,- сказав Ян.

– Дуже добре, що ти вибрав чай, бо я не бачила ані зернинки кави од самого Різдва, а чай я приношу з лісу. Хоча стривай, для тебе в мене є дещо й таке, чого не знайдеш у лісі.

Стара пошкутильгала до полиці, зняла стару коробку від сигар і серед сірників, тютюну, пір’я, цвяшків, шпильок та голок з нитками, притрушених позаторішньою пилюкою, знайшла шість грудочок пиляного цукру, які колись були білими.

– Я приберігала їх до приїзду єпископа. Раз на рік він сюди заглядає. Але чекати ще довго, і хто його знає, що до того часу буде з нами. Ось, пий на здоров’ячко! – і вона кинула три грудочки Яну в чай. – Решту залишимо на другу кружку. Хочеш вершків?

Вона присунула до Яна липку брудну чашку для гоління, наповнену чудовими вершками.

– Бідді, дай Я ну хліба!

Бідді розрізала буханець, очевидно, єдиний у цьому домі, й поклала кілька скибочок на тарілку Янові.

– Боюсь, що масло трошечки згіркло,- заявила господиня, помітивши, що Ян його не бере. – Зачекай.

Вона знову потупцяла до полиці в кутку і зняла скляну банку з пощербленими краями та погнутою бляшаною покришкою. В банці, очевидно, було варення. Стара підняла покришку й вигукнула:

– Ой, лишенько!

Потім вона виловила пальцями дохлу мишу й викинула її за двері, спокійнісінько додавши:

– А я ламала голову: де це поділася клята миша? Вже тижнів зо два її не бачила і вирішила, що її з’їв Том.

З усього, що було подано на стіл, більш-менш чистим виглядав тільки хліб, і Ян наліг на нього. Хліб виявився поганеньким. Ян здригався, коли між зубами в нього застрягали якісь волосини, але раптом він прикусив клаптик матерії з пришитим до неї гудзиком і мало не остовпів. Хлопчик непомітно викинув ганчірку, однак уже не міг приховати раптової втрати апетиту.

– З’їж отого, з’їж оцього,- пригощала його бабуся.

Незважаючи на відмови Яна, вона наповнила його тарілку всякою всячиною і, між іншим, наклала чудової вареної картоплі. Та, на превеликий жаль, господиня висипала цю картоплю з горщика, що стояв на плиті, спершу в ріжок свого брудного, засмальцьованого фартуха, а потім уже виклала на стіл своєю кістлявою рукою.

Ян нічого не їв, і це дуже засмучувало гостинну хазяйку.

– Може, з’їсте яєчко? – наважилась запропонувати Бідді.

– О, з великим задоволенням! – вигукнув Ян, щиро зрадівши. “Курка – охайне створіння,- міркував він. – Принаймні хоч яйця можна буде їсти”.

– Зварити чи яєчню?

– Зваріть,- сказав Ян, розсудивши, що так буде краще.

– А ось кипить,- показала бабуся на величезний казан, у якому виварювалась купа брудної білизни. Бідді опустила туди яйця.

Ян тремтів у душі, щоб вони не полущились. Два яйця дали тріщини й вилилися, але він узяв собі третє. До цього, власне, й звівся весь його обід.

Ян зібрав свої рослини з ярликами і, попрощавшись, пішов додому…

– Ах, як би мені хотілося пожити серед справжніх індійців! – вигукнув Ян і глибоко зітхнув, порівнявши своє буденне життя з глибоко уявною романтикою життя індійців.

– Тобі б це швидко остогиділо, як і мені свого часу,- відповів Калеб. – Тільки те й знай, що полюй та вбивай. Ніякого спочинку, завжди надголодь… Та що казати – собаче життя.

…Взагалі кажучи, полювання – дуже корисний спорт, і в ньому не повинно бути нічого поганого чи такого, що псувало б людей. По-моєму, справжній мисливець мусить бути взірцем особливої людяності. Ну, а жорстокість мисливська не така вже й велика, бо жодна мирна дика тварина не помирає власною смертю. Рано чи пізно її убивають – як не люди, то вовки, рисі чи інші хижаки. І повірте мені, що набагато легше померти від рушничної кулі, ніж від вовчих зубів. Отже, я не проти самого полювання. Я тільки проти жорстокості та поголовного винищення дичини. Якщо ви ні разу в своєму житті не побуваєте на полюванні, з вами від цього нічого не трапиться. Але й захоплення мисливством нікому шкоди не завдасть; зате ви до кінця днів будете радісно переживати свої мисливські пригоди.

… Дуже погано, що випускають зброю, з якої можна стріляти багато разів підряд. Потрапить вона до рук якогось типа, зустріне він десь оленяче стадо і давай бахкати без розбору. Накалічить цілу купу, а вони порозбігаються і сконають у страшних муках. Мисливцям слід довіряти тільки однозарядні рушниці, тоді вони обачніше випускатимуть кожен набій. Мисливство – чудовий спорт, але не можна допускати в ньому жорстокості, і не можна перетворювати його на поголовне винищення дичини.

– А як робиться пастка? – запитав Ян.

– Я покажу вам, як робиться пастка, тільки за умови, коли ви пообіцяєте навідуватись до неї щодня.

Хлоп’ята з радістю пообіцяли. їм просто дивно було, як люди можуть не навідуватись щодня до наставленої пастки, коли це так цікаво.

Вони зробили пастку у вигляді ящика, замінивши задню стінку дротяною сіткою.

Вранці, наближаючись до пастки, Ян помітив, що вона закрита. Почувши жалібні зойки та дряпання, хлопець схвильовано закричав:

– Хлопці! Хлопці! Видра піймалась!

Вони обережно підняли пастку й повернули її проти сонця, щоб подивитись крізь дротяні грати. Але всі були вкрай розчаровані, коли переконались, що в пастці сидить їх стара знайома – одичавіла сіра кішка. Як тільки вони підняли дверцята, вона з пирханням вискочила і втекла. Безперечно, вона побігла додому скоріш повідомити своїх кошенят, що все гаразд, незважаючи на її довгу відсутність.

З англійської переклав Леонід Солонько



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

МАЛЕНЬКІ ДИКУНИ – ЕРНСТ СЕТОН-ТОМПСОН
романтизм і реалізм у творах стендаля