ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДОБРА

Літературне читання 4 клас – О. Я. Савченко – Освіта 2015

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. СВІТ ДИТИНСТВА В ЛІТЕРАТУРІ

Твоє щоденне життя – наче барвиста веселка різних почуттів, настроїв, вчинків. Чи прагнеш ти розібратися в тому, що і як відбувається з тобою? Чи замислюєшся над тим, як жити серед людей?

Вірші, оповідання, казки, що ти прочитаєш у розділі, серйозно і водночас із гумором розкажуть про стосунки твоїх ровесників, розкриють цінність дружби, покажуть, яку радість приносять спілкування і турбота про інших людей.

Читаючи, звертай

увагу на:

– жанр і тему твору;

– послідовність подій;

– стосунки між дійовими особами, ставлення до них автора;

– цікаві відомості про авторів творів.

ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДОБРА

СКАЗАВ МУДРЕЦЬ

Сказав мудрець:

– Живи, добро звершай!

Та нагород за це не вимагай…

Хай оживає істина стара:

Людина починається з добра!

Любов Забашта

Ти вже читав вірші Анатолія КОСТЕЦЬКОГО. Пригадай, про що пише поет. Так, теми його віршів дуже різні й завжди цікаві. Прочитай, як він розповідає про своє дитинство.

“Я навчивсь рано читати й писати. Мама, вчителька літератури, брала

мене з собою на уроки, бо дитсадків було замало. Садовила на останню парту, було мені тоді три роки. Школярі ділилися олівцями, папером. Я собі писав і малював. Грамоту засвоїв у п’ять років і заходивсь римувати. Пішов у перший клас, маючи у зошиті кілька віршів. У п’ятому дістав на шкільному конкурсі диплом за вірші, присвячені Тарасові Шевченку. Друкуватись почав аж у двадцять років. Вирішальною для мене була зустріч з видатним поетом Михайлом Стельмахом. Він сказав, підкресливши мої окремі рядки: “Щось у тебе є дитяче. Може б спробувати писати для дітей?””.

Анатолій Григорович написав чимало щирих, проникливих творів про шкільне життя, дружбу, мрії і турботи дівчаток і хлопчиків.

Різними голосами озиваються до читачів його герої, наставляючи нас на добро і достойні вчинки.

МРІЯ

Якась бджола в траві гуде.

Кудись якийсь хлопчак іде.

Повзе мені на майку жук.

А я – на сонечку лежу,

Лежу – і думаю про те,

Чому так швидко клен росте?

Вночі – росте, росте і вдень,

Росте й тоді, як дощ іде,

Щомиті вище й вище,

Мов у казках чи віршах!

От взяв би та й мене навчив –

Йому ж це, мабуть, просто! –

Рости і вдень, і уночі,

Щоб стати вище зростом,

О я ходжу вже десять днів

І про одне лиш мрію:

“Як хоч на голову мені

Перерости Сергія?!”

Тоді б я так йому сказав –

Неголосно, та чітко:

– Гей, ти! Щоб Олю – не чіпав!

Вона моя сусідка.

А як зачепиш, то гляди:

Намну одразу ж вуха!..

Ну й налякався б

Той Сергій – і втік би геть

Щодуху!

Отак було б…

А поки я дивлюсь на нього іздаля,

Лежу на сонечку й мовчу –

Рости у клена вперто вчусь…

Ілюстрація до вірша Віктора Биковні

1. Про що мріє хлопчик? Яким ти його уявляєш?

2. Чому він не наважується захистити дівчинку? Що ти б йому порадив?

3. Які рядки ти будеш читати як роздум, а які – як рішуче застереження?

СПІШУ ДОДОМУ

Мені після школи

Гукає Микола:

– Серього!

Гайда поганять

У футбола!

– Та ні! – відмовляюсь

Уперше в житті. –

Я мушу додому

Негайно іти.

Мене зупиняє

На вулиці Слава:

– Спинися на хвильку,

До тебе є справа:

Міняю свій ножик

На шайбу твою!

Та я ні хвилинки

Із ним не стою,

Хоч марив тим ножиком

Ночі та дні, –

Бо треба додому

Спішити мені.

Відмовився я

Од кіно й самоката

І навіть відмовився

Змія пускати!..

Дивуються друзі:

– Скажи-но скоріш,

Чого це ти раптом

Додому спішиш?!

– Тому що, – кажу їм, –

Як хочете знати,

Удома на мене чекає

Кудлате, руде,

Волохате, смішне цуценя,

Що стало моїм

З учорашнього дня!

Ілюстрації Геннадія Ясинського

1. З ким зустрівся хлопчик, ідучи додому?

2. Чому ніхто не зміг його зупинити?

3. Пофантазуйте! Яку Сергія з’явилося цуценя?

Розіграйте сценку за прочитаним. З якою інтонацією, з якими відчуттями слід читати слова Сергія? А його друзів?

Тобі добре відоме ім’я письменника і педагога Василя СУХОМЛИНСЬКОГО. У його оповіданнях розповідається про такі випадки з життя хлопчиків і дівчаток, коли в начебто звичайних ситуаціях їм відкривається щось важливе в людських стосунках.

Прочитай і поміркуй, про що хотів сказати автор своїм читачам.

Головна думка

НЕ ЗАГУБИВ, А ЗНАЙШОВ

Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому лопату й сказав:

– Іди, сину, в поле, відміряй ділянку сто кроків уздо́вж, сто впо́перек і скопай.

Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився.

Наприкінці робота ішла все краще й краще. Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибку землі, вона зламалась.

Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за таку шкоду?

– Пробачте мені, тату, – каже син. – Я вчинив зби́ток. Лопата зламалась.

– А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?

– Навчився, – каже. – І копати наприкінці було легше, як на початку.

– То ти не загубив, а знайшов.

– Що ж я знайшов, тату?

– Бажання трудитися. Це найдорожча зна́хідка.

Прочитай оповідання. Що доручив батько сину? Чи легко йому було копати ділянку? У яких реченнях висловлено головну думку оповідання?

Поміркуйте, з якою метою батько дав сину таке нелегке завдання.

Книжки Всеволода НЕСТА́ЙКА (1930-2014) знає не одне покоління читачів. Його герої завжди запам’ятовуються своїми пригодами, дотепністю, щирістю.

Народився Всеволод Зіновійович у Бердичеві, що на Житомирщині.

Батько майбутнього письменника мав козацьке коріння, був освіченою людиною, володів п’ятьма мовами. Мати – викладала в школі літературу.

Із трирічного віку письменник мешкав у Києві. А про своє дитинство згадував так: “…Мене дражнили “море горить”, “пожежна команда”, “рудий африканський їжачок” – руде волосся на моїй голові стирчало, наче голки в їжака, адже я робив собі “шевелюру” замість чубчика, щоб виглядати старшим”.

Читачі, мабуть, помітили, що і деякі герої його книг теж руді.

Бажання читати різні книги, а пізніше й писати їх заповнювало все життя Всеволода Нестайка. А книг за життя письменника було видано дуже багато. Уже самі назви книжок захоплюють і спонукають до читання: “Незвичайні пригоди у лісовій школі”, “Чудеса в Гарбузянах”, “Космонавти з нашого будинку”, а особливо ця – “Тореадори з Васюківки”. Але першою була невеличка книжечка “Шура і Шурко́”.

Недисципліно́ваний, самі́сінький, найнеприє́мніші, апенди́цит, передоста́нній, зніякові́в, прийма́льний.

ШУРА І ШУРКО́

Шурко відразу не злюбив її. І через те не злюбив, що його посадили за одну парту з нею. А Шурко хотів сидіти поруч з Сєвкою, або з Толею, або ж з кимось зі своїх друзів-футболістів. А втім, він сам винен, що так сталося. Не треба було йому в перший день так галасувати, хвилюватися і розмахувати руками.

– Бойчук, заспокойся, – кілька разів суворо зверталася до Шурка́ нова вчителька Ольга Борисівна. Та Шурко не вгамовувався. І Ольга Борисівна вирішила, що Шурко найбільш недисциплінований у класі і тому мусить весь час бути в неї перед очима.

І ось Толя з Сєвкою спокійно сидять собі разом на передостанній парті, а Шурко стовби́чить на першій, перед самісіньким столом учительки. А поруч нього мовчазне дівчисько в окулярах. Своєю зразковою поведінкою вона страшенно дратує Шурка. Просто зошит з чистописа́ння, а не людина! І остаточно розізлився Шурко, коли взнав, що його сусідку по парті звуть так само, як і його – Шура. Це було просто нестерпно. Покличе його хто-небудь – неодмінно вона відгукнеться, її кличуть – він біжить. Шуркові навіть почало здаватися, що діти навмисне, щоб подражнитись, так часто звертаються до нього.

І потихеньку Шурко став мучити Шуру. Засуне її підручник куди-небудь під парту, і вона потім усю перерву шукає його. Або ж замінить синю ампулу в ручці на червону. Шура почне писати, і в зошиті несподівано з’являються червоні рядки, ніби вчителька завдання перевірила. Але – дивна річ – Шура ніколи не скаржилась на нього вчительці. Тільки зни́же плечи́ма, відвернеться і промовчить.

Якось Ольга Борисівна спитала, хто ким хоче бути.

– Воротарем, – випалили одночасно Сєвка й Толя.

– А я вчителькою, як ви, – пропищала Валя.

– Я шофером.

– Я агрономом.

– А я… лікарем, – тихо і засоромлено проказала Шура.

Шурко глянув на неї, презирливо скривився і подумав:

“Ще б пак! Інакше й бути не могло! Аякже!”

Шурко терпіти не міг лікарів. Коли йому було сім років, він захворів на кір, і величезний вусатий лікар змушував його ковтати огидні, гіркі таблетки. А то ще в Шурка боліли зуби. І досі мурашки пробігають у нього по спині, коли він згадує про бормашину. Отож лікарі для Шурка були найнеприємніші люди на світі.

Відтоді Шурко став називати Шуру “Айболитькою”. Але вона так само не звертала на це ніякої уваги.

Одного сонячного ранку Шурко йшов до школи. Повітря було прозоре і чисте. Жовтогаряче листя ласкаво шурхотіло під ногами. Хлопчаки ганяли по асфальту великі темно-брунатні, немов лаковані, каштани.

А Шурко йшов неквапливо, ледве переставляючи ноги. Йому було якось не по собі.

У школі Ольга Борисівна одразу помітила, що Шурко занедужав, але він сказав, що в нього “просто поганий настрій”. А надвечір Шуркові стало зовсім погано, і серед ночі перелякана мама викликала “швидку допомогу”.

В лікарні мамі сказали: “Гострий приступ апендициту. Треба негайно зробити операцію!”

Шурка поклали на якийсь дивовижний стіл на колесиках і повезли довгим коридором…

Від яскравого світла Шурко заплющив очі. А коли розплющив, – просто перед ним стояла висока жінка в окулярах і в білому халаті. Посміхаючись, вона говорила:

– Ну що, хлопче? Болить… Що ж, зробимо так, щоб ніколи більше не боліло.

І от Шурко на операційному столі.

– А як тебе звати?.. Шурко?! Ось як! У мене теж є одна родичка – Шурка. Тільки дівчинка… А в якому ж ти класі?.. От збіг! І моя Шурка в третьому… А вчишся ти як? Відмінник, мабуть…

– Ай! – не крикнув, а просто сказав Шурко.

– Боляче?! Неправда. Адже я нічого ще не роблю. Готую лише інструменти.

Жінка говорила неголосно і так спокійно, що Шуркові стало легко і зовсім не страшно…

– Ну от і все. Тепер можна йти спати. Все гаразд…

Шурка знову поклали на стіл з колесиками і повезли.

А жінка в окулярах йшла поряд, поклавши руку йому на плече. Коли Шурка перенесли в постіль, вона старанно поправила подушку і обережно підгорнула йому ковдру з обох боків. У неї були ласкаві, ніжні руки, як у мами. І Шуркові одразу стало дуже тепло і затишно.

– Докторе, скажіть… А як вас звати? – несподівано спитав Шурко.

– Клавдія Василівна. А що?

– Так… – зашарівся Шурко і сказав: – От якби всі лікарі були такі… добрі. Їх ніхто б не боявся.

Клавдія Василівна засміялась:

– Дивак ти! А лікарі всі і є добрі. Така вже у них професія – добра. Спи, Шуро, спи! На добраніч…

Другого дня, прокинувшись, Шурко не одразу зміркував, де він. Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна – великого і високого. Шурко хотів підвестися, встати – не міг. І одразу згадав… Опустився на подушку і глибоко зітхнув. І хоча все найстрашніше було вже позаду, Шуркові чомусь раптом стало дуже сумно і тужливо. Він подумав, що тепер лікарі, напевне, надовго заборонять йому грати у футбол. З жалю до самого себе Шурко тихо заплакав…

Надворі падав дощ. По вікнах палати дріботіли маленькі іскристі краплини…

– Шурко! – пролунав раптом тихий, знайомий голос.

Хлопчик від несподіванки здригнувся, повернув голову і оторопів. Край ліжка стояла Шура. У великому дорослому халаті, з закоченими рукавами, – ще більш смішна й незграбна ніж завжди.

– Ну як? Як ти себе почуваєш? Знаєш, ми всі в класі так переживали, так переживали, коли взнали, що в тебе апендицитна операція… – Шура говорила швидко-швидко, ковтаючи слова і хвилюючись. Вона зовсім не була схожа на ту мовчазну старанну шкільну Шуру.

– А я відразу здогадалась, що ти тут. Адже це лікарня “швидкої допомоги”… Ти тільки мамі нічого не говори. А то, коли вона взнає, що я була, вона мені дасть. До хворих же не можна просто так приходити. А ще зразу після операції. Є спеціальний день…

– Якій мамі? – нічого не зрозумівши, тихо спитав Шурко.

– Та моїй. Яка тобі операцію робила. Це ж моя мама… А мене тут усі знають. Адже ми поряд з лікарнею живемо. Я сказала, ніби мама футляр від окулярів забула і послала мене. І тьотя Даша пустила. А я сюди… А мама зараз спить, вона вночі чергувала. Ну я піду, а то зайде хто – небудь. Ну, бувай, видужуй… – І Шура заквапилась до виходу.

– Ач ти яка! Молодець! Оце товариш! Ти з нею давно дружиш? – спитав Шурків сусіда, лисий чоловік з чорними кошлатими бровами.

Шурко зніяковів і пробубонів щось невиразне… Наступного дня вона знову прийшла. Правда, сталося трошки інакше.

Шуркові набридло читати книжку, яку передала йому мама, і він дивився у вікно. На підвіконні стрибали і голосно цвірінькали горобці. Шурко з цікавістю стежив за ними. Але ось знизу долинув якийсь шурхіт, і горобці вмить розлетілися. На підвіконня лягли дві руки, потім показалась зелена фетрова шапочка, окуляри, і хлопчик впізнав… Шуру. Вона кивала йому і ворушила губами, – щось говорила. Шурко досадливо зморщився, похитав головою – не розібрав. Згодом дівчинка зникла: мабуть, не вдержалась і зіскочила на землю. А за хвилину в кватирку влетів і упав просто Шуркові на подушку зібганий папірець. Шурко розгорнув і прочитав:

“Здоров, Шурко! Як ти себе почуваєш? Ми про тебе все знаємо від Шурки Лебедєвої. Лежи спокійно, то згодом зможеш знову грати в футбол. Не скучай… Завтра приймальний день, і ми прийдемо всім класом… Сєва і Толя”.

Шурко навіть голосно засміявся від радості. Як добре мати хороших, вірних друзів!

…Через два тижні Шурко вперше після хвороби пішов до школи. Дорогою він зустрів Шуру. Вони йшли поруч, і обоє чомусь мовчали.

І раптом, уже майже біля школи, ззаду долинув чийсь знайомий голос:

– Шур-о-о!..

Вони обернулися разом, як по команді, не знаючи, кого з них кличуть. Потім подивилися одне на одного і… засміялися, дружно і весело.

А з вікна тролейбуса їм махала рукою і посміхалася Клавдія Василівна – Шурина мама…

1. Хто такі Шурка́ і Шурко́? Що ти про них дізнався з оповідання?

2. Якими ти їх уявляєш? А чого ти не знаєш про цих персонажів?

3. Як розвивалися стосунки Шури і Шурка? Чому в хлопчика змінилося ставлення до своєї сусідки за партою?

4. Порівняй, як поводила себе дівчинка у класі і як – у лікарні. Які особливості її характеру це засвідчує?

Як би ти продовжив оповідання?

Цю казку написала письменниця Марія ЧУМАРНА, яка мешкає у Львові. Її твори – вірші, оповідання, повісті – добрі, веселі та повчальні, ними захоплюються твої ровесники.

Сподіваюся, що ця казка сподобається і тобі.

Підземе́ллях, спеціа́льні, фотопри́строї, інопланетя́нин.

КАЗКА ПРО ДРУГА

Ви знаєте, як непросто знайти друга. Люди дуже часто називають одне одного друзями: скажімо, хтось поділився з тобою цукерками чи зіграв у якусь цікаву гру – і ти вже радієш, що в тебе є друг. А завтра приятелеві захочеться піти в гості до когось іншого, він забуде, що обіцяв тобі зустрітися, аби разом кудись піти, і ти вже зовсім самотній…

Сьогодні зі мною так повівся мій однокласник Сашко. Я увесь вечір просидів за комп’ютером, граючи у свою улюблену гру: це була гра про космічні подорожі з другом. З комп’ютерним другом, котрий потрапляє з тобою на іншу планету.

Мій друг Компутик – дуже розумний і винахідливий. Він має спеціальні фотопристрої, котрі вловлюють наближення стороннього предмета, в нього є свій власний маленький космічний корабель, котрий він може збільшувати до потрібних розмірів, аби повернутись на Землю. Він уміє добре стрибати, залазити у всі шпарки, все чути і все бачити. Я намагаюсь встигати за ним, щоб не вийти з гри.

Але коли ми з Компутиком подолали всі перешкоди і опинилися на найвищій горі планети Тайн, я раптом знову згадав про Сашка – і мені стало сумно.

Компутик весь час стрибав, бігав, щось оглядав, вимірював, а я сидів і роздивлявся планету Тайн. Вона була дуже красива: рожеве небо із золотистими хмарками низько пливло над золотими і срібними річками. Червоні дерева майже закривали високі трикутні споруди, що були схожі на єгипетські піраміди. Це були міста жителів планети Тайн. Самі жителі були невидимими: ми з Компутиком докладали чимало зусиль, аби не попастися їм у руки. Звірів на планеті ми теж не бачили, хоча Компутик дослідив, що вони живуть у підземеллях.

Сидячи на горі, я раптом відчув, що мені не хочеться більше оглядати чужу планету. Я згадував, як влітку ми з Сашком ходили на рибалку, каталися на моторному човні. Сашко навчив мене пірнати, і ми виловлювали із дна річки красиві камінці. А потім будували з них на піску фортецю. Сьогодні ми збиралися разом збудувати нове місто з конструктора “Лего”. Я сам його придумав і намалював. А ще Сашко допомагав мені виконувати домашні завдання з математики.

Цікаво, як між собою спілкуються ці невидимі істоти? Чи вміють вони сміятися, плакати, розказувати цікаві історії? Чи у них є друзі? Раптом я побачив, що Компутик сигналізує мені на своєму маленькому екрані: “Ти повинен рухатися далі, бо вийдеш із гри і залишишся на планеті Тайн!”

Компутику, чому ти не вмієш розмовляти? Чому не звертаєш уваги на те, що я сиджу і нудьгую, що мені зовсім не хочеться продовжувати гру? Ще вчора я вихвалявся перед своїми однокласниками: “Мені з вами зовсім не цікаво! У мене є друг Компутик – я можу з ним по всьому світу подорожувати!”

1. Куди потрапив хлопчик? Як виглядала планета Тайн?

2. Над чим замислився герой? Що його тривожило?

Раптом екранчик погас – разом із Компутиком. Я залишився сам на чужій планеті! Мені стало страшно. Я дивився на краєвид довкола – і відчував, як від страху почали холонути руки і ноги. Тепер мені ніхто не допоможе!

Напевно, я просидів дуже довго, бо колір неба зовсім змінився: воно стало фіолетовим, дерева і міста засвітилися ніжним рожевим світлом. Я не знав, чи це була ніч, чи день. Але мені стало тепло. Здавалось, що хтось поклав на плечі якесь покривало. Високо вгорі світила велика різнокольорова зірка. Я почав уважно її розглядати – і раптом упізнав: це була наша планета Земля! Зовсім така, як глобус у моїй кімнаті. Вона була так близько і так далеко!

Я знову згадав про Сашка́ і про те, що тато й мама будуть дуже хвилюватися, якщо я не повернусь додому. Але вони не знатимуть, де мене шукати. Напевно, Компутик знає, як мене повернути додому, але він сам не здогадається це зробити. Він же не людина. Йому байдуже, що мене нема поруч. Він грає у свою гру. А Сашко, напевно, вже вдома, – готується до уроків або дивиться телевізор. Я розповів би йому, які цікаві тут будинки, які незвичайні дерева і рослини. Ми разом намалювали б жителів планети, хоча я їх і не бачив.

Мій друг дуже гарно малює різних фантастичних істот. А головне – він уміє мене слухати і сам розповідає безліч цікавих історій, які вичитує в книжках. І, напевно, він би знайшов мене, якби знав, що трапилося!

Я поринув у свої думки – і раптом мені здалось, що хтось мене уважно слухає. Наче я комусь розповідаю про себе, а він мені щось підказує. Я оглянувся довкола. І несподівано виразно почув чийсь тихий голос: “Ти вважаєш, що твій друг може тобі допомогти? То скажи йому про це!” – “Як я можу сказати щось Сашкові, коли він так далеко?” – “Зовсім не далеко: ти ж увесь час про нього думаєш. Пошли йому свою думку!”

Я встав і почав здивовано оглядатися довкола. Це, напевно, був невидимий інопланетянин.

“Це планета Тайн, – знову почувся голос. – Тут кожен може дізнатися щось про самого себе. Сьогодні ти дізнався, що для тебе не просто важливо грати в гру чи робити якусь роботу, – ти хочеш, аби тебе розуміли, слухали, цінували. Це може тільки уважне любляче серце. Може, для твого Сашка це теж важливо? Може, ти не завжди буваєш уважним до свого друга?”

“Чи був я уважним до свого друга?” – подумав я. Не завжди… Сашко тиждень прохворів, а я дивився вдома мультики. Мені не подобається, коли Сашка хвалить вчителька, бо він добре вчиться, а мені робить зауваження. Я ображаюсь на нього, коли він не дає списувати домашнє завдання, а пропонує його виконувати разом. І я завжди сам граюся з Компутиком – не хочеться, аби Сашко переграв мене.

Напевно, щоб мати друга, треба вміти самому бути другом. Мені стало так прикро за самого себе, що я подумав: “Ну і нехай, нехай я залишусь на цій планеті”.

І розплакався. А потім заснув.

Хтось розбудив мене, – і яким було моє здивування, коли я побачив над собою маму! Світило сонце, я лежав у своєму ліжку.

“Вставай, бо проспиш перший урок, соню!”

По дорозі до школи я забіг до Сашка. Він саме виходив з під’їзду.

– Класна в тебе гра! – сказав мій друг. – Я вчора заходив, а тебе не було. На екрані твого комп’ютера світився напис: “Натисніть клавішу, щоб продовжити гру”. Я натиснув – і побачив тебе на якійсь планеті. А цей Компутик весь час давав команду: “Натисніть клавішу, щоб продовжити гру!” Я будував якийсь космічний корабель, садовив тебе в нього, а потім керував польотом, щоб повернути на Землю. У тебе в руках була якась блискуча кулька з написом “Таємниця”. Ти її привіз із собою на Землю. До речі, а де ти був? Коли я закінчив гру, твоя мама сказала, що ти вже спиш. Я не помітив, коли ти прийшов.

“Оце так дива!” – подумав я.

– Сашко, я тобі все розповім! Давай сьогодні разом зіграємо!

– Давай, тільки не сьогодні, бо ми з батьками їдемо в гості до бабусі.

– Добре, коли ти зможеш! – сказав я Сашкові.

На уроках я був уважним і спокійним. Мені здавалось, що переді мною на парті лежить невидима сяюча кулька з написом “Таємниця”.

1. Які пригоди описано у другій частині? Знайди і прочитай роздуми хлопчика. Які слова в його міркуваннях тебе вразили? Що звучить як порада-застереження?

2. Підготуйся вдома переказати казку так, ніби ти став учасником подій.

3. Поміркуйте разом! Скільки дійових осіб у творі? Яким ви уявляєте оповідача? Як він повернувся на Землю?

4. Як ви вважаєте, що в казці фантастичне, а що – реальне?

5. Хто був справжнім другом хлопчика? Доведіть свою думку.

Далі ти прочитаєш кілька гумористичних творів. У них автори висміюють якісь вади, вчинки дійових осіб, але доброзичливо, з посмішкою.

Всеволод Нестайко

ІЗ СМІХОМ ТРЕБА БУТИ ОБЕРЕЖНИМ…

Гумор, сміх – це справа товариська, колективна. От сумує, тужить, як правило, людина на самоті. А сміється, як правило, у товаристві. На самоті, навіть щось дуже веселе почувши або згадавши, дуже довго не посмієшся. У гурті – ото сміх! Так от що я тобі скажу – тримайся людей… Будь завжди з людьми. Старайся, щоб вони тебе любили. А для цього їх любити треба. Будь вартий людської уваги й поваги. От!

І ще скажу – із сміхом… треба бути обережним. Із себе смійся скільки хочеш, а от з інших – дивись… Тобі смішно, а комусь від твого сміху, може, плакати хочеться.

МАВПИНІ ІМЕНИНИ

Мавпа сонячної дитини

Святкувала іменини.

Тісто на книші місила,

В гості друзів запросила.

Ось до Мавпиної хати

Стали гості прибувати.

Ноги чемно витирали,

Подарунки віддавали.

Розгорта вона пакунки,

Витягає подарунки,

Морщить носа, розглядає

І гукати починає:

– Носоріг кривий ріг,

Несмачний твій пиріг!

Подивися, Дикобраз,

Вже гнилий твій ананас!

Ти букет свій, Удав,

Краще б козам згодував!

Тут колючий Дикобраз

Не стерпів таких образ.

Із-за столу перший встав,

А за ним поповз Удав.

І за декілька хвилин

Всі пішли із іменин.

Мавпа за столом сидить:

На столі букет лежить,

І пиріг,

І ананас,

Лимонад стоїть і квас,

Є компот і книші…

А навколо – ні душі!

Галина Малик

Ілюстрація Одарки Дорош

1. Xтo прийшов привітати Мавпу з днем народження? З яким настоєм гості прийшли, а з яким – пішли з іменин? 2. Пригадайте, якими словами можна подякувати за подарунок. Таких слів дуже багато. Розіграйте сценку за цим віршем так, щоб Мавпа і гості на іменинах були задоволені.

Пригадай вірші Грицька БОЙКА, що тобі відомі. Чому їх, на твою думку, називають гумористичними? Прочитай ще один веселий вірш поета.

КОНСУЛЬТАНТ

Весною біля школи

Усім знайшлося діло:

Самі ямки копали

І деревця садили.

Один Мишко тинявся

І потирав долоні:

Він був за консультанта

У нашому загоні.

До кожного підходив,

Повчав нас без упину:

– На дно насипте гною,

А зверху треба глину!

Та корінь засипайте

Мерщій, Катюшо, Людо, –

Бо яблунька засохне,

Бо яблук тут не буде!

Завжди у спілкуванні прагни згоди, уникай образ.

– Авжеж, не буде яблук! –

Промовила Катюша. –

Бо це, як хочеш знати,

Не яблунька, а груша!

1. Яку людську рису характеру підмітив і висміяв поет?

2. Чиї слова ти прочитаєш повчально, а чиї – з насмішкою?

3. Як можна продовжити вірш?

СМІХ ДЛЯ ВСІХ

Наш дідусь, немов на втіху,

Нам приніс у торбі сміху.

Сміх сміється: – Хи-хи-хи,

Не сумуйте, дітлахи.

В цій сатиновій торбинці

Всім-усім є по смішинці.

А базік і брехунів

Буду смикать за штанці.

Вийду з ледарем гуляти –

Буду сміхом дошкуляти.

Й до зазнайок доберуся,

Бо нікого не боюся.

Я веселий добрий сміх –

Мене вистачить на всіх.

Микола Сингаївський

Цікаво знати! 1 червня – Міжнародний день захисту дітей. Цей день має свій прапор. На зеленому тлі, навколо знака Землі, розташовані людські фігури – червона, біла, чорна, жовта та синя. Вони означають, що людей на планеті дуже багато, і всі вони різні, але всі рівні й повинні поважати одне одного.

Чи уважно ти читав?

– Скільки років виповнилося хлопчику з оповідання Василя Сухомлинського?

– Хто сказав ці слова: – Ну що, хлопче? Болить… Що ж, зробимо так, щоб ніколи більше не боліло?

– Хто хотів бути лікарем: а) Толя; б) Шура; в) Сєва?

– Хто радить бути обережним зі сміхом? Чому?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДОБРА


опис приміщення
ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДОБРА