Літературно-науковий вісник

“Літературно-науковий вісник”‘ – щомісячний літературно-художній і науковий журнал, найавторитетніше всеукраїнське періодичне видання європейського типу, що відіграло винятково важливу роль у розвитку національного письменства, естетичної думки, мистецтва загалом, в об’єднанні розділених кордонами письменницьких сил, в утвердженні національно-патріотичних ідеалів, піднесенні української літератури на європейський рівень. Часопис виник 1898 на базі двотижневика “Зоря” і щомісячника “Житє і слово” за ініціативою М. Грушевського як видання Наукового товариства імені Шевченка, з 1905 – “Українсько-руської видавничої спілки”. До складу редколегії першого, львівського, періоду існування “Л.-н. в.” входили, крім М. Грушевського (головний редактор), І. Франко, О. Маковей, О. Борковський (згодом замість двох останніх до редакції було введено В. Гнатюка). Фактично основну роль у формуванні видання, виробленні та реалізації його програми, у згуртуванні автури, в редагуванні матеріалів журналу львівського періоду відіграв І. Франко. Йому належать численні художні твори (вірші з циклу “З днів журби”, поема “Лісова ідилія”, повісті “Boa constrictor”, “Перехресні стежки” та ін.), літературно-критичні статті про Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, О. Кониського, Лесю Українку, М. Старицького, В. Самійленка,

П. Грабовсько-го тощо, цикл публікацій під заголовком “З чужих літератур”, наукові дослідження “Із секретів цоетичної творчості”, “З останніх десятиліть XIX ст.”, публіцистичні виступи на злобу дня (“Подуви весни в Росії, “Дещо про нашу пресу”, “До історії соціалістичного руху” та ін.), десятки рецензій на нові твори українських письменників, багато перекладів творів П. Верлена, А. Доде, Е. Золя, Д. Лілієнкрона, Г. д’Аннунціо, Ж. Мореаса, В. Гюго та ін. Зі своїми творами у виданні виступали інші члени редколегії: М. Грушевський, О. Маковей, В. Гнаткж. “Л.-н. в.” об’єднав письменників обох частин України – як старшого (Ганна Барвінок, О. Кониський, Д. Мордовець, І. Нечуй-Левицький), так і молодших поколінь (Леся Українка, М. Вороний, Б. Грінченко, Людмила Стариць-ка-Черняхівська, Катря Гриневичева, Б. Легший, В. Стефаник, М. Яцків, Г. Хоткевич, Ольга Кобилянська та ін.), друкував твори письменників, які представляли різні літературні напрями (реалізм, модернізм, символізм тощо), але виступав проти занепадницьких течій, теорій безідейності мистецтва, обстоюючи національно-громадянське покликання літератури. У цей період існування журналові довелося поборювати чималі труднощі, зважати на цензурні умови, які існували в Росії, куди спочатку він доходив. Принципи, що їх утверджував журнал у львівський період існування (1898-1906), були розвинуті, певною мірою модифіковані відповідно до нових обставин у Києві (1907-14), що було можливим внаслідок послаблення цензурних переслідувань українського художнього слова. У Києві до редколегії “Л.-н. в.” увійшли Олександр Олесь, Людмила Старицька-Черняхівська (1912-14, редактор), В. Леонтович та ін. У журналі основне місце зайняли твори письменників Наддніпрянської України (М-Коцюбинський, В. Винниченко, Олександр Олесь, М. Вороний, Христя Алчевська, Г. Чупринка, В. Липинський, Наталя Романович-Ткаченко, Валерія О’Коннор-Вілінська та ін.). Тут свої перші твори надрукували П. Тичина, М. Рильський. Головний тягар редакційної праці в київський період “Л.-н. в.” ліг на плечі М. Грушевського, який опублікував на його сторінках десятки художніх творів, наукових та публіцистичних праць, рецензій. Паралельно з київською редакцією існувала і львівська, яку очолив М. Євшан (М. Федюшка): аркуші номерів “Л.-н. в.” пересилалися до Львова, тут розмножувалися і розсилалися передплатникам. На початку 1-ої світової війни власті Росії заборонили вихід “Л.-н. в.” (разом з усіма іншими українськими газетами і журналами) як небезпечного для монархії видання. Після повалення царату “Л.-н. в.” знову відродився (1917-19) за редакцією О. Грушевського, існував як одне з видань Української Народної Республіки, пропагував ідеї незалежності молодої держави, сприяв розвитку її культури. У цей час, крім згаданих вище письменників, у ньому виступали Я. Савченко, М. Івченко, В. Дорошенко, публіцисти М. Лозинський, Л. Цегельський та ін. У повоєнний львівський період (1922-39) журнал об’єднав навколо себе письменників, публіцистів, істориків літератури і мистецтва, які в умовах поразки національної революції намагалися стимулювати літературно-художній і науковий процес, виступали проти утисків різних форм національного життя народу. У редакційний комітет, крім В. Гнатюка, увійшли В. Дорошенко, Є. Коновалець, І. Раковський, М. Галущинський, Ю. Павликовський. Очолив його публіцист і літературний критик Д. Донцов. Він поставив завдання зробити “Л. н. в.” не тільки художнім, а й злободенним публіцистично-політичним органом, згуртувати навколо нього патріотичні сили, різні мистецькі течії і напрями, здатні накреслити шляхи боротьби за втрачену незалежність. Крім авторів, які брали участь у попередньому періоді діяльності видання (В. Гнатюк, О. Маковей, П. Карманський, О. Луцький та ін.), виступила когорта митців, творчість яких припадає на 20-30-ті; О. Бабій, Наталя Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Олег Ольжич, Ю. Липа, Б. Кравців, О. Стефанович, Б.-І. Антонич та ін. Журнал культивував новелістику, літературну критику, публіцистику, мемуаристику. Серед найпримітніших – новели “Марія”, “Сини” В. Стефаника, “Перші стріли”, “Село потерпає”, “Село вигибає” Марка Черемшини, реквієм “Смерть повстанців” В. Самійленка, вірші “Жий і вір”, поезія в прозі “Мій рідний краю” Б. Лепкого, праці О. Грицая “Ольга Кобилянська”, В. Дорошенка “Борці за красу і волю”, спогад Софії Русової “Дмитро Маркович” та ін. У галузі публіцистики особливо виділявся Д. Донцов, статті якого в яскравій, емоційній формі, на багатому документальному матеріалі висвітлювали найрізноманітніші події з життя як Західної України, так і Наддніпрянщини. Наприкінці 1932 замість “Л.-н. в.” почав виходити “Вісник”, редагований Д. Донцовим. Будучи, як зазначено у підзаголовку, “місячником літератури, мистецтва, науки і громадського життя”, часопис приділяв менше уваги художній творчості, До його надбань цього періоду належать твори Є. Маланюка (“Символ”), Олени Теліги (“Напередодні”), Юрія Клена (“Січневий Діоніс”, “Енгармонійність”), О. Стефановича (вірші із збірки “Кінецьсвітнє”), Олега Ольжича (“Пророк”, “Лукреція”), літературно-критичні публікації Луки Гранич-ки (“В. Стефаник у літературній критиці”), Дарії Віконської та ін. 1938 журнал помістив листи В. Стефаника до Ольги Гаморак. Друкувалися твори відомих зарубіжних письменників: “Вісник” подав у перекладі українською мовою вірші, новели, оповідання, літературно-критичні праці Г. Радкліфа, Ж.-Ж. Флері, А. Беверлі та ін. Одночасно із часописом виходив “Квартальник “Вісника”, в якому побачили світ праці Д. Донцова, М. Антоновича, Л. Мосендза, Д. Варнака та ін. Під егідою “Вісника” з 1934 виходила “Книгозбірня” – серія публіцистичних праць. Два випуски “Л.-н. в.”, видані 1948-49 за редакцією Я. Шульги в Регенсбурзі, в Німеччині, містять цінний художній та історико-літературний матеріал, зокрема дослідження В. Дорошенка про історію цього видання від 1898 до 1930. Журнал подавав і матеріали з бібліографії, інформацію про хроніку, поточні події. 1994 стараннями С. Пінчука вийшов у Києві новий журнал під назвою “Літературно-науковий вісник” з наміром продовжити традиції видання.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Літературно-науковий вісник
твір на морально етичну тему