Література XX ст

IV. Література XX ст.

Період

Течія

Представники

Кінець XIX –

Початок XX ст.,

XX ст.

Модернізм

Течії:

– неоромантизм (новоромантизм)

О. Кобилянська (психологічна проза), Леся Українка,

А. Тесленко, Марко Черемшина, Олександр Олесь,

М. Вороний та ін.

– символізм

Б. Лепкий, О. Слісаренко, Т. Осьмачка (рання поезія),

М. Євшан, М. Сріблянський, Г. Чупринка, П. Тичина,

М. Вороний та ін.

– імпресіонізм

М. Коцюбинський, Г. Журба, Г. Михайличенко, Г. Косинка,

Є. Плужник, М. Черемшина, О. Кобилянська (частково),

М. Хвильовий та ін.

– експресіонізм

В. Стефаник, О. Туринський (повість “Поза межами болю”), М. Куліш (“97”), проза М. Хвильового,

Ю. Липи, Т. Осьмачки та ін.

– неореалізм

В. Винниченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Григорій Тютюнник та ін.

– неокласицизм

“П’ятірне гроно” неокласиків: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен),

М. Рильський. Поети “празької школи” та ін.

– футуризм

М. Семенко, Я. Савченко, В. Поліщук та ін.

Модерністські течії в українській літературі

Неоромантизм (від грецьк.

“новий”, фр. “романтичний”) – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою “новоромантизмом”. Генетично пов’язана з романтизмом.

Характерні риси:

– прагнення розірвати ідеал з дійсністю;

– уславлення індивідуальної й суспільної свободи;

– піднесення постаті визначного героя, йога порив у майбутнє;

– відкинувши раціоцентризм, неоромантики, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання;

– у центрі – яскрава неповторна особистість, а не маса;

– герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;

– зовнішні події (також і соціальні) відступають на задній план;

– неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;

– відмова від типізації, натомість застосування символізму.

Символізм (від фр. “умовний знак”, “прикмета”, “ознака”) – стильова тенденція модернізму, що виникла у Франції в 70-х роках XIX ст., в українській літературі поширилася на початку XX ст. Головним художнім засобом є символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця (символ – поза межами чуттєвого сприймання, дає право тлумачити його по-своєму).

Характерні риси:

– протест проти консервативної і регламентованої суспільної моралі;

– естетизм (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);

– культ екзотичних і заборонених тем;

– хвороблива увага до позасвідомого;

– спроби вирватися за рамки повсякденного, прив’язаного до матеріальності буття, зазирнути до “світу в собі”.

Український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.

Імпресіонізм (від фр. “враження”) – стильова тенденція модернізму, заснована на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

Характерні риси:

– зображується не сам предмет, а враження від нього (“Бачити, відчувати, виражати в цьому все мистецтво”);

– орієнтир на почуття, а не на розум;

– відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній у конкретній реальності;

– часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;

– герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме “пасивною” здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;

– найпоширеніший жанр імпресіонізму – новела.

Український імпресіонізм мав лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а. нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.

Експресіонізм (від фр. “вираження”) – стильова тенденція модернізму, що характеризується передачею загостреного суб’єктивного світобачення митця напругою його переживань та емоцій, бурхливою реакцією на антигуманні суспільні явища.

Характерні риси:

– зацікавленість глибинними психічними процесами;

– заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

– оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як наприклад глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

– суб’єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Неореалізм (від грецьк. “новий”, “речовий”) – стильова тенденція модернізму, що характеризується (порівняно із класицизмом) глибоким психологізмом і ліризмом, філософським осмисленням життя, поєднанням з документальною достовірністю зображення.

Характерні риси:

– поглиблений психологізм у творах;

– заглиблення у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільною оточення;

– внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;

– зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об’єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.

Неокласицизм (від грецьк. “новий”, “зразковий”) – стильова тенденція модернізму, що характеризується поверненням до вічних законів мистецтва, орієнтиром на кращі здобутки античності, інтелектуалізм, використанням зразків античної культури і культури епохи Відродження, естетизмом, аристократизмом духу, гармонією між розумом і почуттями, несприйняттям радянської дійсності (комуністичної ідеології – всього, що призвело до падіння рівня духовності).

Характерні риси:

– використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;

– принцип неокласиків: “На теми, що нові, античний вірш складаймо”;

– проголошення гасел “чистого” мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;

– оспівування земних насолод;

– прагнення наслідувати мистецтво минулих епох;

– надання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці;

– характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо.

Футуризм (від англ. “майбутній”) – формалістичний напрям у літературі, що виник як різновид італійського авангардизму. Принципи: “Ліквідація мистецтва є наше мистецтво”; “Набутки розуму, а не душі та серця”, заперечення реалізму, відкидання класичної спадщини, руйнування традицій і прийомів старого мистецтва створенням нового стилю. Мають місце ознаки тоталітаризму (у цьому – антимодернізм).

Характерні риси:

– заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);

– прагнення до новацій, бунтівливості, порушення традицій;

– культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);

– переплетіння документального матеріалу з фантастикою;

– у поезії – руйнування загальноприйнятих норм мови, використання “слів на свободі”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Література XX ст

сочинение по картине конец зимы полдень