“Лиш боротись – значить жить” (Іван Франко) – Іван Франко


Підручник Українська література
10 клас

Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

(Іван Франко)

Іван Франко – найвидатніший світоч гуманізму, свободи і духовної величі людини. Один із найвпливовіших митців і мислителів Європи, громадський діяч, він присвятив себе народові, підніс рідне слово до високих вершин мистецтва. Іван Якович відзначався титанічною працездатністю, залишивши нащадкам величезну духовну спадщину, що осяює наш шлях і нині. Він прозрів поступ людства, був невтомним творцем духовно – національного відродження України та її державності. У творчості органічно поєднав національну своєрідність сприйняття художнього світу і загальнолюдські ідеали.

“Лиш боротись – значить жить” (Іван Франко)

Село Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині (тепер Львівська область) купається у квітучих садах, липах, квітниках, а навколо його оточують споконвічні зелені діброви, лани. У цьому чарівному куточку України 27 серпня 1856 року в родині коваля народився Іван Якович Франко. Його рідна земля благотворно впливала на світосприймання майбутнього письменника, поетичний образ і свої дитячі враження від якої він згодом змалював в оповіданнях “Микитичів дуб”, “Малий Мирон”, “Під оборогом”.

Незабутнє враження на хлопця справила

батьківська кузня, до якої приходили люди, оповідали про події і свої житейські історії, до яких дослухався малий Івась. Так, на основі цих розповідей постануть бориславські оповідання. В автобіографічній новелі “У кузні” Іван Франко писав: “На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пролизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє і яриться в його глибині щось іще більше, промінясте… Се огонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі”. Батько прищепив хлопцеві трудолюбство, наполегливість у досягненні мети, а мати – щедрість душі, доброту, любов до краси, народної пісні: “Пісні ті стали красою єдиною / бідного мого, тяжкого життя”.

Становлення особистості майбутнього письменника відбувалося в початковій школі села Ясениця Сільна (1862 -1864), школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864- 1867) та гімназії (1867-1875). Іван навчався охоче, був дуже здібним учнем, успіхами у навчанні якого пишався батько. У гімназії Франко, за словами його однокласника Івана Погорецького, був дуже скромний: “Ходив у полотняній блузі, носив багато книжок і дуже багато читав”. Прагнення до самоосвіти, вивчення іноземних мов у гімназиста було таке велике, що з 5 класу він купував на зароблені гроші книги. Так створилася домашня бібліотека у п’ятсот томів! Юнак почав збирати твори усної народної творчості, вивчати архівні матеріали, стародруки, аби пізнати історію свого народу. Він захоплювався творчістю українських та європейських класиків. Під впливом Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича юний Франко почав творити поезії. В гімназії Іван писав п’єси із сюжетів всесвітньої історії, перекладав українською мовою античних і сучасних авторів. Дебютував 1874 року сонетом “Народна пісня” у львівському журналі “Друг”.

Новий етап у житті Івана Франка розпочався 1875 року, коли він став студентом філософського факультету Львівського університету, увійшов до складу редколегії журналу “Друг” і налагодив листування з видатним українським діячем, політичним емігрантом Михайлом Драгомановим, який у листах до “Друга” радив його однодумцям Михайлові Павликові, Іванові Белею, Володимиру Левицькому та іншим демократизувати часопис, писати твори не штучним “язичієм”, а живою українською мовою. Франко опублікував низку праць, в яких виступив проти реакційного “москвофільства” та обгрунтував творення української літератури на засадах народності, гуманізму і реалізму. У 1876 році побачила світ перша поетична збірка “Баляди і розкази”, а в журналі “Друг” – романтична повість “Петрії і Довбущуки”. Іван Якович прокладає нові шляхи в українському письменстві, збагачуючи його тематику та образний світ. Прочитавши романи з циклу “Ругон-Маккари” Еміля Золя, Франко дійшов висновку: “Наша публіка, більш за французів, дозріла до такої поживи, яку пропонує Золя”. Знаковою для української прози була збірка оповідань “Борислав” (1877), написана в річищі натуралізму, в основу якої покладено конфлікт боротьби праці з капіталом, а головним героєм став робітник, представник нової верстви в українському суспільстві.

Хата, де народився Іван Франко

У своїй політичній, культурологічній, науковій, художній діяльності Іван Франко орієнтувався на гуманістичні європейські цінності, прагнучи формувати національно-культурне самоусвідомлення українців, орієнтувати їх на духовний потенціал народів світу. Цій меті він присвячує свою творчість. Міжпредметні паралелі. Іван Франко переносив “із чужих квітників” на рідне поле словесності “запашні квіти поезії”, збагачуючи їх здобутками свій народ. Переклади складають сім томів у п’ятдесятитомному виданні творів Франка. Він переклав староарабські та індійські поетичні пам’ятки, зразки давньогрецької поезії – Гомера, Гесіода, Софокла, Арістофана, твори давньоримських поетів Горація, Овідія, італійського майстра Середньовіччя Данте, видатних англійських поетів – Шекспіра, Байрона, Шеллі, німецьких – Гейне, Гепіе, французьких – Віктора Гюго, Поля Верлена, польських – Міцкевича, Конопніцької, російських – Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова і багатьох інших.

Яскрава особистість Франка привернула до себе увагу влади. У червні 1877 року його разом з друзями було арештовано і звинувачено у приналежності до неіснуючого таємного товариства “з соціалістичними цілями”. У в’язниці поет відбував покарання дев’ять місяців, посправжньому пізнавши за цей час антигуманну суть австрійського правопорядку і розвінчуючи у своїх творах соціальну несправедливість, викриваючи реакційних москвофільських діячів.

Іван Франко. Фото. 1875

Драматичні випробування і глибокі розчарування довелося пережити письменникові після виходу із в’язниці: керівники львівських організацій відсахнулися від нього, виключили з товариства “Просвіта”, його було розлучено з коханою Ольгою Рошкевич, яку батько силоміць видав заміж за “благонадійного” жениха. Проте Франко не опускає рук: засновує з Михайлом Павликом демократичний журнал “Громадський друг” (1878), бажаючи словом нести правду народові. Після заборони часопису він видає збірники “Дзвін”, “Молот”, що продовжили демократичний напрям попереднього видання. Письменник оприлюднив у них свої поезії “Товаришам із тюрми”, “Каменярі”, повість “Boa constrictor”, а також статтю “Література, її завдання та найважніші ціхи (риси)”, у якій виклав програму дальшого поступу українського письменства, тісного зв’язку мистецтва з життям народу: “У нас єдиний кодекс естетичний – життя. Що воно зв’яже, те й буде зв’язане, а що воно розв’яже, те й буде розв’язане”.

Франко жив постійно в матеріальній скруті, шукав заробітку. На запрошення вчителя Геника він їде в село Нижній Березів Коломийського повіту. У березні 1880 року в селі Яблуневі австрійські жандарми вдруге безпідставно арештували Франка, звинувативши його у підбурюванні селян проти влади. Протримавши письменника у в’язниці три місяці, жандарми етапом через Станіслав і Стрий супроводжували його до Дрогобича і рідного села, де у хаті вітчима він працював у господарстві, а вечорами писав літературні твори, зокрема знаменитий роман “Борислав сміється”. Та за Франком встановили постійний нагляд поліції. Вдень він працював у полі, а вночі писав повість “Захар Беркут”, праці про Тараса Шевченка, перекладав поеми “Фауст” Гете, “Німеччина” Гейне.

З 80-х років починається активна літературно-критична діяльність Франка. Він написав грунтовні праці з давньої української літератури, студії про творчість Івана Котляревського, Левка Боровиковського, Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Анатоля Свидницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого. Фундаментальними є його “Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 року”. Науково виваженими є статті, огляди, історико-літературні праці про творчість Юрія Федьковича, Степана Руданського, Івана Нечуя-Левицького, Лесю Українку та інших. Іван Франко увійшов в українську культуру як видавець, оприлюднивши твори багатьох українських письменників.

В українській та європейській естетичній думці доби важливе місце посідає трактат Франка “Із секретів поетичної творчості” (1898). У ньому автор порушив питання психології творчості і художнього сприймання. Праця складається з трьох частин – “Вступні зауваги про критику”, “Психологічні основи”, “Естетичні основи”. Вчений, осмислюючи засади творчого процесу, виділив питання співвідношення свідомого і несвідомого, поетичної асоціації, особливості творчої уяви (фантазії). Франко побудував своє вчення про свідоме і позасвідоме начала у процесі творення. Воно лягло в основу розкриття природи естетичної чуттєвості. На його погляд, позасвідоме дотичне до вираження ідейності та тенденційності художнього твору. Свідоме залежить від “буденщини та егоїзму”. А тому у творах наявне раціональне начало, “холодне, розумове, свідоме складання, гола техніка”. З позасвідомим теоретик пов’язував реальну свободу творчої індивідуальності в художньому процесі. Запорукою такої свободи як самодостатності художньої творчості є залежність від нижньої свідомості, яка з глибин душі на поверхню випромінює колись уже пізнане людиною, впливає на симпатії й антипатії, породжує асоціативне мислення, виявляє себе в снах, спогадах, мареннях, інтуїтивних здогадах. Ця теорія Франка зближується з психоаналізом німецького вченого Зигмунда Фрейда, сучасника Франка.

Повернувшись до Львова, Іван Франко бере активну участь у виданні журналу “Світ”. У “неблагонадійного” Франка в університеті забрали стипендію, тому він залишає навчання, сподіваючись “вернутись сюди коли-небудь, поки найде якийсь заробок і будуть сплачені борги”. Тільки в 1891 році Франко завершить навчання в Чернівецькому університеті.

З 1883 року поет працював у щоденній газеті “Діло”, журналі “Зоря”. 1885 року Іван Франко поїхав до Києва, прагнучи схилити наддніпрянську інтелігенцію до відкриття нового літературного журналу. Цей часопис мав об’єднати творчі сили всіх земель України, підносячи в народу національну самосвідомість. Франка радо приймають Микола Лисенко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Павло Житецький, захоплюючись його інтелектуалізмом, енциклопедичними знаннями, розумом, людяністю і сподвижницькою працею, вірністю національній ідеї.

Ще під час першої подорожі до Києва поет познайомився з симпатичною студенткою Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською, а через рік одружився з нею. В її особі він знайшов не

Тільки вірного друга, кохану, а й дружину, помічницю, ідейного однодумця. Ольга Хоружинська була освіченою і прогресивною жінкою, доброю господинею, авторкою популярної книги “Українська кухня”. Вона допомагала чоловікові в роботі, читала коректуру його творів, вела листування, видавала за свої кошти журнал “Житє і слово”, редактором якого був Франко, збірку “З вершин і низин”, яку він присвятив дружині.

Життя Івана Франка було сповнене щоденної невтомної праці: зранку він писав художні твори, після обіду – наукові та публіцистичні статті, ввечері перекладав шедеври світової класики.

У 1892 році Іван Франко прослухав лекції з класичної філології у Віденському університеті й захистив докторську дисертацію. Це давало йому можливість викладати у Львівському університеті, на засіданні вченої ради якого він блискуче прочитав пробну лекцію. Однак реакціонери не допустили Франка до викладацької праці, боячись його прогресивних поглядів. Народні віча по селах тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту і галицького сейму, проте щоразу внаслідок фальсифікацій на виборах та урядового терору, зокрема переслідування і побиття селян – виборців, видатного письменника не було обрано. Франко ще більше переконався, що австрійська конституційна монархія перетворила свободу і рівність на маскарад, а вибори – на шантаж. Проте життєві неприємності не применшували творчої енергії, працелюбства, громадської активності митця. Івана Яковича підтримує студентська молодь Відня, Львова, інтелігенція Східної України, яка зачитувалася його творами. Великий резонанс серед читачів мали його збірки поезій “Зів’яле листя” (1896), “Мій Ізмарагд” (1897), а також драматичні й прозові твори. Сучасник залишив такий опис митця цього часу: “Франко був з гарним високим чолом, з трохи кучерявим рудавим волоссям, з рудавими невеликими вусами і сірими очима. На його обличчі малювалися розум і енергія. Очі й уста показували на впертість і завзяття.

Титульна сторінка збірки “З вершин і низин”. Друге видання. Львів, 1893

Він був у вишиваній сорочці. Одяг був невибагливий, навіть убогий. У поведінці скромний, навіть трохи несміливий”.

У серпні 1889 року до Галичини прибули студенти з Наддніпрянської України. Вони запросили Івана Франка, авторитет якого був високим, супроводжувати їх у подорожі краєм. Проте австрійська влада побачила в цьому політичний підтекст: письменник, мовляв, хоче відторгнути Галичину від Австрії, тому перервала цю “небезпечну”, а насправді пізнавальну мандрівку. Франка зі студентами заарештували, вони просиділи у в’язниці десять тижнів і були випущені без суду.

Вируюча активність визначала натуру митця. Він усього себе присвячує національній ідеї відродження Української держави, розбудови її духовності, пробудження народних мас до активної позиції. Франко шукає шляхи втілення цієї ідеї, аналізує прогресивні ідеї в Європі, робітничий рух, критикує “науковий соціалізм” Маркса й Енгельса, з прозірливістю застерігає, що держава, побудована за їхніми рецептами, буде антигуманною, тоталітарною, а людина у ній – духовно і фізично поневоленою. У праці “Що таке поступ?” Іван Якович захищає право української нації на поступ – утворення самостійної держави.

Франко невтомно трудиться в галузі теорії та історії літератури, порівняльного літературознавства, пише численні монографії, літературні портрети, нариси й огляди творчості українських та західноєвропейських митців. Вагомою була його робота в галузі історії, етнології, філософії, соціології, економічної теорії, фольклористики. Цінним скарбом є видані ним у шести томах “Галицько-руські народні приповідки”, п’ятитомник “Апокрифи і легенди”, двотомні “Студії над українськими народними піснями”.

Така універсальність принесла Франкові європейське визнання і популярність серед народу. Це засвідчило святкування 25-річного ювілею літературної діяльності митця і видання збірника (1898) до цієї дати. Виступаючи на ювілейному вечорі, Іван Франко акцентував: “Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові”. Він мріяв втілити в життя ідеал “соціальної справедливості на грунті гуманного чуття”. Він об’єднався з однодумцями ідеєю формування модерної української нації та будівництва держави. Ця ідея проймає його поему “Мойсей” (1905), збірку поезій “Semper tiro!” (1906).

Останнє десятиліття життя Франка було насичене творчим дерзанням, невтомною працею, але і наступом тяжкої хвороби. Долаючи недугу, сімейні клопоти, грізні події Першої світової війни, поет продовжує писати нові твори, боячись, що не встигне втілити те, що найбільше його хвилює. Він перекладає твори світових митців, обіймаючи своїм духовним зором величні ідеї та образи, проектуючи їх передусім на Україну, з думою про яку живе і творить. 1900 року виходить його збірка віршів “Із днів журби”, позначена поетикою модернізму. У наступні роки побачили світ нові книги оповідань, казки для дітей “Коли ще звірі говорили” (1903) та інші.

У 1913 році громадськість світу відзначає 40-річчя творчої діяльності Івана Франка (Відень, Петербург, Краків, Харків, Львів). На пошану ювіляра опублікували збірник “Привіт Іванові Франкові”, серед авторів якого були всесвітньо відомі вчені Олександр Шахматов, Бодуен де Куртене, Петко Тодоров, Альфред Єнсен, Василь Щурат, Михайло Возняк та письменники Леся Українка, Лесь Мартович, Тимофій Бордуляк, Володимир Короленко, Максим Горький. Франко зізнавався, що, працюючи на полі словесності, завжди прагнув “служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям”.

Події Першої світової війни принесли смерть невинних людей, нечуване горе мільйонам. Зазнала втрат і роз’єдналася родина Франка: найстаршого сина Андрія батько поховав рік тому, Тарас, учитель гімназії, воював в австрійській армії на італійському фронті, Петро, студент політехніки, пішов добровольцем до Українських Січових Стрільців, дочка Анна напередодні війни виїхала до тітки в Київ, дружина з тяжкою хворобою перебувала в лікарні. Він залишився наодинці з паралізованими руками, безсонням, фізичними й душевними болями. Останні місяці свого життя перебував у притулку для хворих, що його організували Січові Стрільці. До нього навідувалися студенти й чергували біля ліжка, а опікувався ним сімнадцятирічний племінник Василь. У години полегшення поет диктує вірші, переклади, бо виконує свій обов’язок перед народом.

Українська громадськість Відня висунула кандидатуру Івана Франка на здобуття Нобелівської премії. Зокрема доктор філософії Йосип Застирець у листі-рекомендації до Нобелівського комітету писав: “Найбільший український поет і вчений живе у Львові в нужді, але із свіжістю юнака високо держить прапор боротьби за свободу, прогрес і загальнолюдські ідеали протягом половини століття. Майже шість років диктував свої твори (був паралізований), повні свободи і весни, справжні перлини поезії свого народу… Цей поет, пісні якого стали національним гімном, цей великий провідник свого народу, міжнародний геній заслуговує, щоб славна Королівська Академія нагородила його Нобелівською премією. Відень, 26 листопада 1915року”.

Проте 28 травня 1916 року Івана Франка не стало. Як відомо, Нобелівською премією нагороджують тільки живих діячів науки і культури. Вічний спочинок письменник знайшов на Личаківському цвинтарі у Львові.

Значення творчої та наукової спадщини Франка для української і світової культур неоціненне. Ім’я Івана Франка носять Львівський, Дрогобицький та Житомирський університети, Київський драматичний та Львівський оперний театри, численні бібліотеки й вулиці багатьох міст. Пам’ять про великого українця вшановано відкриттям музеїв, виданням його творів (серед них 20- і 50-томні зібрання), спорудженням пам’ятників, відзначенням ювілейних дат, всебічним дослідженням його творчості.

Пам’ятник Іванові Франку в Києві. Скульптори О. Супрун, А. Білостоцький. 1956

 



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

“Лиш боротись – значить жить” (Іван Франко) – Іван Франко
мораль до байки щука