Ліричний герой ранньої поезії М. Лєрмонтова – ПОЕТИЧНА СПАДЩИНА М. ЛЕРМОНТОВА

ВІД РОМАНТИЗМУ ДО РЕАЛІЗМУ

§ 5. ПОЕТИЧНА СПАДЩИНА М. ЛЕРМОНТОВА

Хто юрбі мої розкаже думи?

Лиш я – чи Бог – або ніхто.1

М. Лєрмонтов

Ліричні твори посідають чільне місце у творчій спадщині М. Ю. Лєрмонтова. Саме поезії принесли йому ще за життя славу другого після Пушкіна поета.

У ліриці віддзеркалилися творчі пошуки поета, факти біографії і суспільні явища епохи. За віршами М. Лєрмонтова можна простежити еволюцію його літературних уподобань – від короткострокового зацікавлення поезією “давнього роду” до глибокої філософської лірики, від захоплення поезією романтизму до прагнення реалістично відтворити світ і внутрішній стан ліричного героя.

Ліричний герой ранньої поезії М. Лєрмонтова

Небагато зі своїх віршів М. Лєрмонтов визнавав вартими уваги широкого загалу читачів. Готуючи перше видання поетичних творів у 1840 році, із усього написаного ним (а на той час було вже понад 400 ліричних творів: медитацій і монологів, стансів, балад, сатир, епіграм) автор відібрав лише 26 поезій і дві поеми. Здебільшого то були твори, написані вже після 1836 року, рання ж лірика, як правило, поетом для друку не призначалася. Хоча серед віршів, що не увійшли до першого видання, були поетичні шедеври, без яких уявити поета Лєрмонтова вже неможливо: “Парус”, “Люблю я низки синіх гір…”, “Бажання”, “Дякую”, “Ні,

я не Байрон…”, “Станси” та багато інших. І все ж таки сам поет сприймав ці твори як фрагменти ліричного щоденника, бо поетична творчість від самого початку була для нього формою пізнання себе і світу. Але саме у надрах його ранньої лірики, яка так багата цікавими спостереженнями над внутрішнім життям людини, зароджувалася нова літературна течія – психологічний реалізм, біля витоків якого і стояв М. Лєрмонтов.

Становлення Лермонтова-митця віддзеркалює його ліричний герой. Спочатку – це безпосередньо пов’язаний з особистістю самого автора шукач високих громадських ідеалів, який напружено розмірковує над долею людини і Всесвіту. Лєрмонтов глибоко і всебічно вивчав світову літературу, філософію. І цю літературу та філософію він зробив

Частиною свого власного досвіду. Він по-новому відкрив для російських читачів Байрона. Після поразки декабристів у Росії на межі 20-30-х років гостро відчувався духовний гніт, скутість громадської думки. Тому байронівська “світова скорбота”, розчарування стають чи не єдиною формою вияву суспільної свідомості, протесту. Лєрмонтов відразу ж проголосив свою внутрішню спорідненість із поезією Байрона:

У нас одна душа, одні й ті самі муки;

Якби ж однаковим і був талан!..

(“К*”. 1830. Переклад Т. Некура)

1 Переклад Т. Некура.

Але чутливим серцем поета він відчував, що має свій “талан”:

Ні, я не Байрон, інший я

Бранець, людям ще не знаний,

Як він, мандрівець, світом гнаний,

Та руська лиш душа моя.

(“Ні, я не Байрон…”. 1832. Переклад М. Терещенка)

На відміну від пушкінського ліричного героя, який відкритий “всім враженням буття”, герой Лєрмонтова відає “лиш однієї думи владу, одну, але пекучу жагу”.

Відчуваючи себе великою, як світобудова, душа ліричного героя Лєрмонтова знає про своє призначення:

Я народивсь, щоб світ увесь побачив

Творчість чи гибель мою.

(“К*”. 1832. Переклад Т. Некура)

Але космічний масштаб душі не виключав її індивідуального, навіть глибоко інтимного джерела. Напевне, лише у творчості Лєрмонтова ці два начала так природно, органічно поєднуються.

Як відбувається це поєднання, допоможе зрозуміти історія створення вірша “Жебрак”. За спогадами Катерини Олександрівни Сушкової, родички поета, поезія ця присвячена їй. У своїх мемуарах вона розповідає, що в серпні 1830 року (поету не виповнилося ще й шістнадцяти років) Лєрмонтов зі своєю бабусею та кузинами прийшов на богомілля до Сергієвої лаври. Далі Сушкова подає епізод, який і став сюжетною основою поезії. “На паперті сидів сліпий старець. Він непевною рукою простягнув до нас свою дерев’яну чашечку; ми накидали туди дрібних грошей; почувши дзвін монет, сіромаха почав хреститися і дякувати нам, промовляючи; “Хай Бог дасть вам щастя,

Добрі пани; а ось учора приходили сюди теж пани, теж молоді, та такі пустуни, глузували з мене: наклали повну чашку камінчиків. Хай Бог їм простить!”” А ось якої трансформації зазнав цей епізод у творчому сприйнятті поета.

Жебрак –

Біля воріт, де храм святий,

Молив людей про подаяния

Жебрак нещасний, ледь живий

Від голоду і від страждання.

Шматка лиш хліба він жадав,

І очі викривали муку,

І камінь хтось йому поклав

В протягнену в надії руку.

Так я молив твого кохання

Слізьми гіркоти і тугою;

Так кращі мої почування

Навік ошукані тобою!

(Переклад Т. Некура )

У творчому осягненні поета дошкульна витівка “пустунів” набуває узагальненого значення протистояння добра і зла. Сліпий старець біля церкви перетворюється на символ людського страждання. Зникають деталі, які у розповіді Сушкової надають епізоду саме побутового характеру (чашечка, дрібні гроші), натомість виникають нові, більш значущі,- хліб і камінь (а не “камінчики”). Уже в першому рядку вірша виникає образ того ідеалу, куди прагне душа ліричного героя. Це свята обитель – символ небесної ідеальної любові. Саме цей символ і допомагають осягнути деталі, винайдені поетом, бо нагадують вони про біблійні заповіді та Ісуса Христа, який нагодував голодних і дав напитися спраглим; про те, що “є час розкидати каміння, і є час його визбирувати”; про сухорукого, який не міг простягнути руки, але Христос його зцілив. Камінь, замість хліба покладений в простягнуту до людей руку, суперечить тим заповідям, стає символом зради ідеалу любові. Особисті переживання на цьому тлі лише посилюють драматизм ситуації, стають ще одним болючим проявом недосконалості світу й недосяжності ідеалу, і вразлива душа ліричного героя сповнюється гіркотою та розчаруванням.

Антитеза земного і небесного – одна з яскравих особливостей ранньої лірики. Ліричний герой не задовольняється “земним”, його однаково лякають і скінченність земного шляху людини, і ницість земного існування. Але разом із запереченням “земного” в душі ліричного героя живе “спрага буття”;

Не винувать мене, Всесильний,

І не карай мене, молю,

Що померк я землі могильний

І пристрасті її люблю…

За те, що в світі мені тісно,

До Тебе ж линути боюсь,

І часто у лукавій пісні

Я, Боже, не тобі молюсь.

(“Молитва”. 1829. Переклад Т. Некура)

У душі ліричного героя поєднується земне і небесне, добро і зло, святе і грішне: “Як демон мій, я зла обранець…”, “Для світу і небес чужий” (“Я не для ангелів і раю…”. 1831).

І хоча ліричний герой юнацьких поезій переконаний, що “найкращі почування” його “навік ошукані”, сам Лєрмонтов не зупинявся у творчому зростанні.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Ліричний герой ранньої поезії М. Лєрмонтова – ПОЕТИЧНА СПАДЩИНА М. ЛЕРМОНТОВА
марко вовчок два сини скорочено