Леонід Глібов, Історія української літератури XIX ст. століття

Чотири десятиліття (від початку 50-х до початку 90-х років) працював в українській поезії Леонід Глібов, з ім’ям якого пов’язані створення оригінальної модифікації жанру байки і розвиток деяких тенденцій лірики. Зберігаючи внутрішню єдність упродовж десятиліть, не улягаючи різкій еволюції, його творчість не тільки по-своєму відгукувалася на жанрові й стильові шукання української поезії, а й подала своє оригінальне трактування її проблематики, національного й культурософського смислу.

Леонід Іванович Глібов народився 21 лютого (5 березня за н. ст.) 1897 р. у с Веселий Поділ Хорольського повіту (тепер Семенівський р-н) на Полтавщині в сім’ї управителя великопанських маєтків, згодом дрібного поміщика. Здобувши освіту в домі магнатів Родзянків, продовжував навчання у Полтавській гімназії (1840-1847). Початком літературної діяльності Глібова можна вважати 1841 p.; цим роком датований російськомовний вірш “Сон” (зберігся в перекладі українською мовою). Ще під час навчання поета в гімназії була видана збірка “Стихотворения Леонида Глебова. 1845 и 1846” (Полтава, 1847), до якої ввійшло 50 поетичних творів (за характером своїм – відгомони пізнього романтизму в російській поезії).

Гімназії Глібов не закінчив, вийшовши з 6-го класу; далі навчався в Ніжинському юридичному ліцеї кн. Безбородька. Трирічну на той час програму ліцею він проходив шість

років (1849-1855) через хвороби, смерть батька, родинні клопоти тощо. В ліцеї Глібов продовжує поетичну творчість російською мовою та робить спроби писати й по-українськи. У 1853 р. в “Черниговских губернских ведомостях” з’являються друком понад 20 байок поета, через два роки – його перші україномовні вірші.

З 1858 р. Глібов працює вчителем історії та географії в чоловічій гімназії Чернігова. В середовищі інтелігенції міста (С. Ніс, О. Маркович, О. Лазаревський, О. Тищинський та ін.) народжується ідея першого у Наддніпрянській Україні неофіційного видання. Ним стала газета “Черниговский листок” (липень 1861-серпень 1863 p.). Основні клопоти щодо організації газети взяв на себе Глібов; він і став її видавцем та редактором.

Для любительської театральної трупи Глібов пише тоді ж одноактівку “Сусіди” (“До мирового!”) та фрагмент комедії “Хуторяночка”, пізніше переробленої в одноактівку “Веселые люди, или Кровь – не вода”. У петербурзькій “Основі” з’являється ряд його байок (переважно передруки). Більшість написаних доти творів цього жанру (36) увійшли в збірку “Байки”, видану в Києві 1863 р.

Із серпня того ж року Глібов зазнає адміністративних переслідувань, спричинених дружніми стосунками з одним із членів підпільного товариства “Земля і воля”. І хоч ніяких матеріалів, які б засвідчували близькість поета до революційних кіл, службам знайти не вдалося, видання “Черниговского листка” було припинено, Глібова звільнено з посади вчителя гімназії, а трохи згодом знищено нерозповсюджений тираж його “Байок”. Із жовтня 1863 р. для письменника почалися довгі місяці й роки безробіття під адміністративним наглядом, злигодні, побільшені також хворобами та домашніми нещастями. Тільки наприкінці 1867 р. чернігівське земство призначило його на посаду завідувача друкарнею, де він і працював до кінця життя.

У 1872 р. в Чернігові здійснено друге видання “Байок”, куди ввійшло 50 творів (повторене в Києві 1882 p.). Наступні спроби видань чи перевидань байок за життя Глібова наштовхувалися на цензурні заборони: “по тенденциозности и украинофильству” цих творів.

Ім’я Глібова – байкаря й лірика – стає дедалі відомішим в Україні. З 1890 р. у письменника налагоджуються контакти з львівськими журналами “Зоря” та “Дзвінок”. На їх сторінках (епізодично й у деяких інших виданнях) письменник публікує майже половину свого байкового доробку, чимало ліричних віршів. У 1891 р. українська громадськість відзначила 50-річчя літературної діяльності Глібова. Своєрідне поетичне свято – вшанування Дідуся Кенира – організував “Дзвінок”, у якому поет друкував байки, а також виступив з творами нового для себе жанру – загадками й акростихами, підписуючи їх цим псевдонімом.

Помер письменник 29 жовтня (10 листопада за н. ст) 1893 р. в Чернігові. Вперше всі 107 байок поета, а також загадки й ліричні поезії з’явилися у виданні “Твори Леоніда Глібова” (К., 1904).

Уже перші твори Глібова, написані українською мовою, визначають його оригінальне місце в українському літературному процесі. Головні зусилля письменник спрямовує на художнє з’ясування та ствердження субстанційних начал національної духовності, джерелом, носієм і порукою яких є життя народних мас. Його цікавлять форми не стільки індивідуальної самосвідомості, скільки колективні основи етнічного буття. Саме емоційний досвід українського люду складає змістово-тематичне підгрунтя глібовської поезії – у байках, загадках, ліричних віршах. Атмосферою для формування засад поетичної творчості Глібова виступав передусім контекст національної моральної філософії, народної педагогіки. Велика кількість ретрансльованих із народної словесності морально-етичних положень, зразків пареміотики й ідіоматики, народнопісенних форм і виразів відбиває процес глибокого входження поета в стихію народних етико-філософських уявлень (і аж ніяк не є поверховою інкрустацією текстів). Байка, до якої звернувся Глібов, стала досить зручним, містким за можливостями жанром для відображення як зовнішньо-предметного буття, так і етичних та естетичних світоуявлень народу.

Лірика, особливо рання, також відтворює загалом неглибокі, але стійкі в своїй повторюваності почування звичайної людини (простолюдина), її природно-“наївний” поетичний світ. Із часом ця орієнтація посилюється. Історичний процес другої половини XIX ст. зробив Глібова свідком раптових суспільних змін, радикальних рухів, очевидцем рішучого поступу технічної цивілізації. Чутливий художник побачив проблему, над якою ще не могли замислюватись його попередники. Як мало хто інший (хіба що П. Куліш і Я. Щоголев), він відчув небезпеку навальності “прогресу”, його неоднозначність. Поет намагається намацати надійні підвалини етнічного життя в моральних переконаннях і світоглядних уявленнях індивіда й колективу, в пам’яті етносу (передусім моральній та естетичній), які могли б протистояти довільному суб’єктивізмові, легковажності поодинокого вчинку й хибному, на його думку, повороту історичної ходи.

Ще гімназистом Глібов, за свідченням біографів, читав “Кобзар” Т. Шевченка, “Приказки” Є. Гребінки, був знайомий з поетом О. Афанасьєвим-Чужбинським. Ці факти могли стати першими потужними чинниками в творчому підході молодого поета до української мови, в усвідомленні ним (що з часом усе відчутнішало) націокультурного змісту своєї діяльності. (Ситуація, один із смислів якої – певне націокультурне самовизначення,- своєрідно змодельована у фрагменті п’єси, спільному для “Хуторяночки” і “Веселые люди…”, в дружній полеміці двох героїв – росіянина та українця.)

Поетичне бачення життя Глібова набагато виразніше розгорнув у творчості українською мовою. Якщо в російськомовній поезії спостерігаються певна скованість почуття, однолінійна інтелектуальна дотепність та орієнтація на чужі стилістичні зразки, то стихія українського мовлення виявляється значно ближчою його творчому темпераменту. У ній він знаходить найадекватніші засоби художнього відображення знайомого з дитинства селянського світу, форми поетичного відтворення вчинків і внутрішніх спонук індивіда (зокрема байкових персонажів), проникнення в душевний стан ліричного героя (аж до міфологічних основ життя етносу). Органічнішим, життєвішим і багатоманітнішим стає його гумор. Сама художня дійсність набуває об’ємніших вимірів, колоритних характеристик (дещо подібне – в російсько – та україномовній поезії Є. Рудиковського, А. Метлинського, Г. Андрузького). Ця закоріненість зв’язку зі своєю землею лежить в основі і його етичних переконань (передусім у байках) та значною мірою – в загальних естетичних і культурософських поглядах.

Існує безумовна проблемна, світопереживальна, жанрова й стильова єдність між байками, якими Глібов дебютував як український письменник, і байками пізнішого творчого періоду, між ліричними віршами “Вечір” (1859) та “Над Дніпром” і “У степу” (1893). Творча манера його як українського поета склалася порівняно швидко. Основа її – натурально-реалістична, з деякою (не завжди послідовною) орієнтацією на просвітительську ідейно-моральну настанову. Відчутні також повіви елегійної романтичності (без сутнісних характеристик романтичного героя) – в окремих настроєвих інтонаціях і ліричних пасажах байок та, певна річ, у власне ліричних творах.

Доробок Глібова-лірика тяжіє до тих поетичних зразків, основною жанрово-стильовою ознакою яких є елегійний роздум, романтична споглядальність (О. Афанасьєв-Чужбинський, Я. Щоголев, П. Куліш, В. Александров, почасти О. Кониський). Однією з ознак, що вирізняє Глібова в цьому ряду, є художня активізація відомих з фольклору цілісних першоелементів світовідчуття.

Перші ліричні вірші Глібова (а також окремі трохи пізнішого часу) написані в народнопісенному дусі, переважно коломийковим 14-складником. Хоча звернення до цієї манери на той час і не було оригінальним, але у фольклорних стилізаціях поет розгортає цілісне органічне переживання, співвіднесене з образом людини з народу. Основною тут є тема кохання; мовиться про дівочу красу (“Ясне сонечко, втомившись…”, “Паняночка”, “До ворожки”), обділеність симпатією (“Летить голуб понад полем…”, “Розмова”), конфлікт між закоханими (“Ой не цвісти калиноньці…”). Уже в перших віршах постає така особливість поетики, як широка персоніфікація предметів природи та включення їх у переживання героя. Почуття видається героєві настільки органічним, що він без вагання звертається до місяця з осторогою: “Гляди – не влюбися!”, маючи на увазі дівчину, яка заполонила його власну уяву (“Ясне сонечко, втомившись…”). В іншому творі “козак” збирається разом із голубом шукати собі милих: дівчини та голубки (“Летить голуб понад полем…”); у вірші “Розмова” дівчина веде тривалий діалог із лугом, добираючи йому пари знову-таки серед об’єктів природи. Умовна дія, до якої залучені “годи” (роки, літа) у вірші “Думка” (1858), відповідає рівню щирих простонародних уявлень героя (“Як дівчину коханую, Я вас поцілую!.. Нехай же вам, годи мої, Легесенько йкнеться Та з іншими, та з кращими Хороше живеться!”).

Цим віршем поет виходить на інший, провідний мотив своєї творчості (не тільки ліричної) – спомин про давнє минуле (“Я згадую інший ранок, Інший вечір бачу, Та й думаю: було колись – Тепер не побачу…”). Цей здавна відомий в українській поезії мотив Глібов розробляє з примітною послідовністю й оригінальністю. У різних модифікаціях його проведено крізь усю лірику поета (“Вечір”, “Журба”, “Зіронька”, “На перелазі”, “Над Дніпром”, “У степу”, “Думка” (“Турбується наш невсипущий світ…”). Присутній він також у цілому ряді байок, виступаючи (за безумовного їх ліризму) одним із чинників надання художньому світові епічних вимірів. Мотив цей завжди має у Глібова елегійну тональність. Попри створення конкретного образу минулого (“Вечір”, “Зіронька”), вирішальне значення надається самому моментові огляду й переживання великої часової протяжності між минулим і теперішнім. На поклик до минулих літ повернутися –

Нема чутки, нема вістки,

І не озовуться,-

Тільки в степу речі мої

За вітром несуться…

“Журба” (твір, що невдовзі став народною піснею і який І. Франко зарахував до “правдивих перлин української лірики”) є одним з прикладів зреалізування автором найбільш самобутніх тенденцій своєї поетики та загальної культурософської настанови на осягнення первинних основ емоційного життя етносу. У вірші досить відчутне притлумлення індивідуального начала й “опрощення” поетичного викладу, посилене редукцією смислових відтінків зображуваного до одного-єдиного: жалю за плинністю часу, за безповоротно минулою молодістю. Розвиваючися за скупо, але зримо розставленими образними віхами (“гора високая”, “зелений гай”, “річенька”, “три верби” тощо) та постаючи в задушевності викладу, поетична думка формує багатошаровий за своєю структурою ліричний твір із потужним емоційним потенціалом.

Особистісні, суто індивідуальні враження й спомини склали зміст елегії “У степу”, написаної на схилі літ. Поет поглиблює й розширює часову ретроспективу: поряд з описом молодості, яка “літала на коні” й минала в розвагах на лоні хутірської природи, виведено недругорядну постать дідка-пасічника, що розповідає “про давню давнину”. Не випадково і жвавий вигадник Дідусь Кенир, “дідок сивенький”, літ якому значно більше, ніж самому поетові-байкареві, виступає героєм писаних того часу загадок.

Час у художньому світі Глібова, звичайно ж, історичний. Але він мав би бути, в уявленні автора, повільноплинним. Із прискоренням руху часу пов’язує поет і загибель улюбленого “зеленого гаю”, й падіння моральних критеріїв, і новий, неприйнятний для нього, стан суспільного життя.

Уявлення про культурно-естетичні й громадсько-суспільні позиції Глібова поглиблює громадянська тема його поезій. Чинником розвитку суспільства поет вважає не політичну боротьбу, а багатошарову національну культуру, просвіту мас, тверді моральні засади, багато в чому виведені з традиційної народної етики. Глібов не займав позиції непримиренності щодо суспільної дійсності; проте почуття честі, чесності й справедливості, засвоєні з етичного досвіду народу, змушували його до констатації загального неблагополуччя свого часу.

У вірші “Nocturno” (написаний, імовірно, 1890 p., надрукований 1893 р.) поет говорить про сонну змору (“І ніч мовчить, і все кругом мовчить…”) як характерну рису своєї доби. Ніч у цьому творі – не “нічка тихая, мов чарівниця тая” (“Мальований стовп”),- це всього лиш “померклий день Содома і Гоморри”, тимчасовий перепочинок від великих гріхів, якими сповнена дійсність. “Засни ж і ти, перо моє, засни!”,- у відчаї звертається до себе поет, чия “душа квилить і серце мліє”. Проблему творчості в тіснотних обставинах “ночі” окреслено у вірші “Не плач, поет!”. Твір, наскрізь іронічний за своєю назвою і загальним тоном і в такий спосіб протиставлений обивательській громадській думці, обстоює право митця порушувати конфліктні, а не тільки розважальні теми.

Подібні гострота й вагомість теми притаманні одному з ранніх віршів – “Моя веснянка” (переосмислення типово “веснянкових” мотивів). Скарги героя на особисте життя виражені тут із залученням реалій, що потенціально мають громадянське звучання, а рельєфність зображення долі в постаті подорожнього чоловіка рішуче виводить цей образ на авансцену твору, концентруючи на собі головну увагу (що й давало дослідникам підстави розглядати вірш як відгук на селянську реформу 1861 p.). Трактування поетом дійсності в цьому та деяких інших творах виявляє певну міру його тяжіння до народницької орієнтації в тогочасній українській літературі.

Ряд творів засвідчує, що поета вражала гострота суперечностей суспільства: “Там щастя декому добро сулить. А там біда сльозами злидні мочить” (“Думка”, 1893). Щонайменше з підозрою й осторогою дивився він на ті суспільні типи, які в його поезії представляють “дукач”, “пан-гаман” (“Думка”, 1893), “кишеня грошовита” (“У степу”), “скоробагатько” (байка “Скоробагатько”), за наступом яких бачив посилення убозтва, нищення заповідної природи, моральну деградацію (з віршами цієї тематики перегукуються й деякі конфліктно гострі байки). “І жаль мені, квилить душа моя, Що бачать те і терплять люде”,- такий емоційний присуд в останній строфі вірша протиставляє поет будь-яким виправдальним сентенціям на зразок “Так і давно було, то так воно і буде”.

У сучасній йому дійсності Глібов бачив потребу розгорнути потенціал національної культури – від народного етичного кодексу до мистецької діяльності одиниць. Того “апостола правди і доброї долі”, якого кликав Шевченко (у Шевченка “апостол правди і науки”), й досі чекає хрест на могилі великого поета, чекає того, хто утверджував би по світу ідеали, виповідані Шевченком (“Над Дніпром”). З великою пошаною звертається Глібов до своїх сучасників – культурних діячів (“Миколі Лисенкові”, “Олександрові Кониському на 35-і роковини його письменства”, “Декому на догад”; останній – акростих, присвячений Олені Пчілці), які невтомно “сіють” на “рідному полі” та знаходять на ньому “співучу долю” для свого народу. Із захопленням, що мала спонукувати земляків поета, змальовує він радість навчання, освіти (“До дітей”, “За щедрівку пісенька”, байка “Жук і Бджола”). Проникливо в поезії Глібова звучать доброзичливі, щедрі побажання прожити вік у злагоді й “тихому щасті”, “довгенько стежечку топтать. Щоб діялось усе, як гоже, Щоб зла і ворога не знать” (“Після жнив”, “Щедрівка”, “Зимня пісенька”, “На Новий рік”, “Великий переспів на Новий рік”), зворушливість релігійного пієтету і звернення до Бога благословити землю і людей (“Христос воскрес!”, “На Великдень”, “Благання”).

Прикметно, що в поезії Глібова, де так тривко прокладено зв’язок між сучасністю й віковою традицією, за умов досить активної розробки козакофільської тематики в українській літературі того часу, немає жодного твору про козацьке минуле України (мимобіжна й обережна згадка про нього, досить неоднозначна, міститься у вірші “Над Дніпром”: “Була колись доля; траплялось тоді І слави чимало, багато і шкоди…”; у загадці “Веселий, ясний був деньочок…” наявне бурлескне зниження образу козака, що в ньому на комічний лад постає рослина – горох). Не в звитягах козацтва, не в пам’ятних для історії баталіях і внутрішніх усобицях, а в повсякденному добронабутньому житті народу шукав поет етичний оплот і культурні витоки.

Нарешті, ще одна група в поезії Глібова – твори описової і повістувальної лірики. За різними особливостями поетики до цієї групи тяжіють незакінчена поема “Перекотиполе” та звід загадок. У них дано барвисті замальовки сцен побуту (“Ярмарок”, “Перекотиполе”), природи (загадки “Котилася тарілочка…”, “Була собі бабуся Гася…”), дитячих ігор та розваг (“Веснянка”, “Зимня пісенька”), різноманітних живих і неживих предметів (“ііташка”, загадки). У крайніх своїх виявах глібовські описи сягають форми ампліфікаційних переліків, наприклад представників рослинного світу (“Квіткове весілля”), наїдків, напитків, побутових виробів (“Ярмарок”). Колоритне, сповнене фантазії зображення різних речей, сил природи тощо особливо притаманне для загадок. Посилює його прийом очуднення, реалізований уведенням постаті Дідуся Кенира, з яким трапляються найнеймовірніші пригоди. Загадки (їх у доробку Глібова 27) засвідчують самобутність метафоричного мислення поета, вираженого не в прямій формі, а через посередництво метаморфоз, фантастичних подій, чудесних явищ. Автор загадок дає волю невтримній уяві, потягу до парадоксу, оксюморону, гротеску (так, комар постає як “невідомий птах”, “довгохвостий, гостроносий, на восьми ногах”; герой лякається зустрічі з “проявою”-дорогою: “Довга-довга і страшенна, Мов гадюка здоровенна, Голова десь за горами, Ноги вперлись між лісками”). У групі творів описової та повістувальної лірики й ліро-епіки Глібов розкриває ті риси художнього письма, які притаманні й для його байкового доробку, зокрема в зображенні предмета; деякі з цих творів близькі до байок більш специфічними ознаками, наприклад у вірші “Пташка” цілком очевидна присутність дедуктивної ідеї (“веселочка-воля” є милішою від “зерна і водиці”, обіцяних у клітці), у зводі загадок – казковість обстановки, комізм ситуацій, головне ж – персоніфікація об’єкта зображення та явище іносказання.

Байки – найбільша частина творчого доробку Глібова, що принесла йому популярність. Публікацію їх на сторінках “Черниговских губернских ведомостей” та “Черниговского листка” аж до 1863 р. постійно супроводжувала рубрика чи підзаголовок: “Из Крылова”. Творчість російського байкаря певною мірою була для Глібова першозразком. Так, багато глібовських байок мають ближчі чи дальші сюжетні відповідники у творах українських та російських байкарів, у Езопа, Федра, Лафонтена, X. Ф. Геллерта, у французькому “Романі про Лиса”, у фольклорі тощо, але в більшості випадків схему мандрівного байкового сюжету Глібов обирав за криловською версією (а нерідко й сюжету, придуманого самим Криловим). Досить швидко, після кількох байок-перекладів (“Вовк і Кіт”, “Лебідь, Щука і Рак”), український байкар виходить на вищий рівень творчого ставлення до сюжетних запозичень: з’являються значно віддалені від первісного джерела переспіви та переробки; нарешті, чимала частина байок Глібова становить собою цілком оригінальні твори, що їх із творами Крилова споріднюють лише найзагальніші елементи сюжетної схеми. Поряд із цим існує численний ряд байок (“Горлиця й Горобець”, “Снігур та Синичка”, “Сила”, “Мальований Стовп”, “Перекотиполе”, “Жук і Бджола”, “Скоробагатько”, “Паляниця й Книш”, “Кундель” та ін.), сюжетний задум яких цілковито належить Глібову.

Не тільки від Крилова, а й від своїх найближчих попередників-байкарів Глібов відрізняється тим, що його байка орієнтована на якомога ширше, реально предметне, художньо самодостатнє в цій предметності зображення народного життя та пошук у ньому тривких етичних і етнічно-світоглядних першооснов. У байці Глібова засвідчено тенденцію до самодостатності фабульної оповіді, самостійного художнього буття зображуваного поза його дидактичним значенням, випробувано багатобічність і ліричний динамізм викладу, розгорнуто епі-ко-ліричний спосіб будування художнього світу.

Нова історична доба, інший контекст розвитку національної літератури, нарешті, грунтовне художньо-еволюційне самоусвідомлення поета зумовили вже дещо інший – порівняно з його російськими та українськими попередниками – підхід до самої байки: деяку нерегулярність, непередбачуваність, легкість, навіть певний “ігровий” момент у ставленні до її усталеної жанрової структури, до її можливого алегоризму, морального концепту, до її стилю й способу викладу.

Жанр байки у Глібова позначається певною універсальністю щодо його творчих інтересів. Байка перебрала на себе чимало творчих завдань, які взагалі міг висувати Глібов як художник слова. Так, поет осягнув байку як жанр, що дає можливість у ряді випадків переадресувати в нього певну частину ліричних настроїв, більше того – чергувати й видозмінювати їх, співвідносячи зі щоразу іншими, визначуваними байковим сюжетом подіями й конфліктними ситуаціями. Ліричне начало присутнє не тільки в спеціальних ліричних пасажах, описах і роздумах,- у байці Глібова воно формує ліричне представлення зовнішньої предметності та внутрішньо-психологічного руху, виступає, зрештою, однією з визначальних засад, без якої неможлива сама будова оригінального об’ємного художнього світу байки та поезії Глібова. До жанру байки поет інтегрував і зірку спостережливість щодо реалій відображуваного, й тонку жанрово-стильову імітативність щодо фольклорних явищ (казка, народна оповідь, пареміотичні жанри, архаїчний фольклорний комізм), і навіть оригінальне ритміко-інтонаційне сприйняття певного подійного руху; в окремих творах цього жанру ширше розгорнув і епічне бачення дійсності.

Байки Глібова складають по-своєму масштабну, детально і з захопленням вималювану картину народного життя, заснованого на тривких моральних засадах старовини, прикметного мобільністю й гостротою емоційного реагування, розсудливо-тверезим, а водночас поетичним і фантастичним уявленням про світ. У них представлене – у формах іносказальних (персонажі в образах тварин, рослин, предметів тощо) чи в безпосередньому зображенні (“Охрімова Свита”, “Два Кума”, “Диковина”, “Осел і Хазяїн”, “Пеня”, “Старець”, “Ведмедик”, “Ясла” та ін.) широке коло житейських обставин, учинків, звичаїв, способів поведінки, вірувань простого люду. У панорамному розгортанні постають розмірений, грунтовний, розмаїтий у проявах, переважно селянський побут, робота, дозвілля чи організований знову ж таки навколо тривкої простонародної основи житейський уклад інших верств, пов’язаних із селом чи повітом мешканням і життєдіяльністю, їх психологія.

Увесь цей широкий світ людового життя представлено через байкові, переважно комічного чи трагікомічного характеру ситуації, пригоди, події, що дають змогу показати його у різноспрямованому розвитку, примножити аспекти його образного бачення. Зокрема, розгорнуто такі фабульні схеми, як драматизм відчуження від справжнього єства (“Мальований Стовп”, “Фіалка і Бур’ян”), глибина часових змін (“Лев-Діду-ган”, “Дідок у лісі”), антагоністичне протистояння персонажів (“Вовк та Ягня”, “Гадюка і Ягня”), дискутивне зіштовхування протилежних життєвих настанов (“Ластівка й Шуліка”, “Муха і Бджола”, “Вовк і Кундель”), суперечка у мірі значущості (“Шелестуни”, “Собака й Кінь”, “Горшки”, “Камінь та Черв’як”), гостра спокуса (“Пеня”, “Скоробагатько”), запізніле каяття (“Зозуля і Горлиця”, “Лев та Миша”, “Білочка”) та ін. У значній кількості байкових творів Глібова в багатогранному емоційному супроводі розгорнуто ситуації недомислу (“Лящі”, “Ясла”, “Співаки”, “Музики”, “Півень і Перлинка”), самовпевненості обмеженого розуму (“Хазяїн та Шкапа”, “Осел і Соловей”, “Собака й Кінь”), доведення дії до абсурду (“Хазяїн і Осел”, “Вівці та Собаки”, “Купець та Миші”, “Деревце”), одержимості марнославством (“Шпак”, “Цяцькований Осел”, “Торбина”, “Синиця”, “Сила”, “Дуб і Лозина”).

Досить відчутна в творах присутність автора-оповідача, котрий викладає події то зі співчуттям, то зі схваленням, то з подивуванням, а здебільшого з різного виду осміюванням. “Зсередини” зображуваного формується певне моральне й світоглядне переконання. Байка його здебільшого утверджує традиційні етичні засади, настанову до розсудливості, скромності, поміркованості, натуральності. При цьому автор (здебільшого в образі фольклорного оповідача, за яким стоїть поет-інтелігент зі своєю культурософською програмою) виявляє своє активне ставлення до традиційних звичаїв, іноді пристрасно й осудливо ревізує те, що “на світі вже давно ведеться” (“Вовк та Ягня”); подекуди, не вдовольняючися відповідними інтонаціями викладу, вдається до розгорнутого емоційного коментаря (“Колись і між людьми чимало Таких ягнят попропадало. Тепер гадюкам час сказать: “Минулися вже тії роки, Що розпирали боки,- Дай, Боже, правді не вмирать!” (“Гадюка і Ягня”).

За всієї умовності персонажів байка Глібова націлена на глибоке й серйозне трактування життя. Протистояння персонажів в одних байках більш, в інших – менш гостре, проте автор не часто схиляється до його полегшеної схематизації. Змістовність конфлікту, життєва значущість для персонажа подій, що відбуваються, емоційне переживання колізій персонажем і автором посилюють гостроту твору. Так, в окремих байках представлене жорстоке ставлення “вищого” до того, хто займає “нижче” місце в суспільній ієрархії (“Вовк та Ягня”), господарська нездатність панства, яка виливається в безглузде лютування над підданими (“Мірошник”), несправедливість існуючого судочинства (“Щука”), грубе потоптання невибагливих мрій про душевний затишок (“Кундель”), облудність форм “громадських рішень”, що неспроможні протистояти праву сильного чи лукавству демагога (“Громада”, “Мишача рада”, “Ведмідь-пасічник”). Все це свідчення того, що байка Глібова, як і його громадянська лірика, була відкритою щодо суттєвих суперечностей суспільного життя 1.

Байка Глібова загалом тяжіє до реалістичного напряму української літератури, але творчий метод байкаря – не глибинний зрілий реалізм (у його байці відсутнє трагічне самоусвідомлення героя, яке й неможливе було в цьому жанрі). Безумовно, реалістичною ознакою байки Глібова є предметність зображення – пластична випуклість образів як поданих у колоритних описах, так і, ще більше, складуваних у динаміці події. Предметність зображення в байці – ще не характерність деталі, а тільки ряд подробиць і рис предмета, що існують у ліричному чи гумористичному представленні, в гнучкому ритміко-інтонаційному викладі (зразок його, наприклад, в експозиції байки “Дуб і Лозина”).

Об’ємність викладу нарощують і грунтовні зображення давнього українського побуту, й зриме окреслення обставин дії, і пейзажні та інтер’єрні замальовки, й загалом небагатослівне, але психологічно чутливе ведення повістування (“Скоробагатько”). Специфіка байкового жанру надає авторові можливість для змалювання окремих персонажів у рисах їх близькості до натуральних представників тваринного й рослинного світу, речей. Творчо використовує поет байкову умовність, межу між “прямим” смислом та інакомовністю, між натуральним образом персонажа та його персоніфікацією: “Неначе пані на перині, Лежить торбина в гарній скрині! І по селу, й по хуторах, І по купцях, і по панах,- Пішла про неї слава всюди…” (“Торбина”).

Художня майстерність байкаря проявляється і в творенні образів персонажів. Поет дещо психологізує вчинок, роздум, мовну партію героя відповідно до домінантної риси його як образу-типу (“Свиня”, “Жук і Бджола”, “Ластівка й Шуліка”, “Цяцькований Осел”) та поглиблює ці елементи у співвіднесенні зі становищем і ситуацією (наприклад, несміливе звернення Деревця до Панаса з проханням вирубати навколишні дерева). У ряді моментів персонажі наділені індивідуальними рисами, включені в багату міжсуб’єктними стосунками художню ситуацію; деякі з них (“Цуцик”, “Осел і Соловей”, “Вовк і Кундель”) намічаються як самостійні характери.

В умовах пізнішого літературного розвитку XIX ст. Глібов, природно, пішов далі Крилова у розмиванні алегоризму байки. Глібовські алегорії – алегорії в широкому значенні слова, тобто звичайні іносказання. Це образ, що, виконуючи повновагу функцію у творі, виявляє водночас внутрішню потенцію бути співвіднесеним із більш чи менш узагальнюючою тезою або ж із конкретними реаліями якогось іншого плану. В такому розумінні можна назвати алегоричними ряд байок Глібова – “Щука”, “Вовк та Ягня”, “Торбина”, “Квіти”, “Чабан і Комар”, “Ведмедик” та ін. Байкар-новатор при цьому не нехтує цілковито можливостями алегоризму (іносказальності), виявляючи творче, “ігрове” відношення.

Для поета по-своєму важить – і він у деяких випадках пускає в ужиток – те, що за байкою як жанром закріплене певне стабільне уявлення про наявність у ній якоїсь дози імпліцитного смислу (того, що “мається на увазі”) у вчинку чи висловлюванні персонажа. І цьому уявленню байкар то дає помірно справджуватись (як у названих байках), то підсилює ним окремі нерозгорнуті сюжети (наприклад, “Паляниця й Книш”, “Билина”), то вносить сум’яття в це уявлення якимось несподіваним, можливо, зумисне “недоречним” паралельним прикладом чи тлумаченням (як у байках “Лев-дідуган”, “Лисиця і Ховрах”, “Дві Бочки”, “Трандафиль і Свиня”). На останнє звернув увагу О. Білецький, виділивши серед характерних ознак глібовської байки такі, як “набування байковим сюжетом самостійності й часами недостатня пристосованість морального висновку до попередньої розповіді” 2. Нарешті, є ряд байкових творів (чи не більшість), у яких тільки перша прописна літера в іменуванні героя засвідчує присутність решток алегоризму. Образи цих байок становлять лише спрощену проекцію людських якостей на якийсь довільний предмет (здебільшого представники рослинного чи тваринного світу, речі, явища природи тощо), тобто змістові персоніфікації, або ж концентрацію зовнішньої їх характеристичності (і співвідносні з персонажами, наприклад казки про Пана Коцького, пісні про голубку й стрільця, означувати які як алегорії практично немає підстав). Саме цей тип образів слугує Глібову для деякого ускладнення внутрішнього світу байкового героя, надання йому неоднозначності. Й чим більше індивідуалізується й “психологізується” байковий образ, чим гінкіше обростає подробицями й деталями сюжет,- тим менший ступінь алегоризму байки.

Образ у його самодостатній функції постає не тільки в тих байках Глібова, персонажами яких є люди,- приміром “Вередлива Дівчина”, “Ясла”, “Лящі”, “Скоробагатько”, “Сила” (ці твори тільки умовно сприймаються як байки, будучи скоріше гумористичними віршовими оповіданнями), а й у явно іносказальних. Так, докладна характеристика Будяка (“Будяк і Васильки”), його хвалькуватих просторікувань і дій надає образові певної самостійності й усуває потребу “мати на увазі” щось інше. Такий спосіб зображення вступає іноді навіть у суперечність із дидактичною настановою, як-от у байці “Фіалка і Бур’ян” (перебіг подій у ній подано з такими різноплановими подробицями, що повчальний момент відходить далеко на задній план), байка читається як хвилююча, концентрована на прямому смислі оповідь, про нещасливе життя Фіалки. Цей ряд подовжує чимала кількість інших творів.

Великий масив байок Глібова пов’язаний із виявами ліризму, що надає їм не тільки своєрідні стильові прикмети, полегшуючи перехід від одного мотиву до іншого, а й нерідко – специфічну тональність, настроєність. Ліричне начало присутнє і в захопленому змалюванні благословенного Богом “тихого гаю” (“Мандрівка”), окремих речей, рослин, і в безпосередніх авторських міркуваннях і зауваженнях, що створюють атмосферу довірливості між автором і читачем, і у відповідних інтонаціях авторського ставлення до персонажа (наприклад, Ягняти з байки “Вовк та Ягня”), і в спеціальних пасажах-апострофах, де здобуває прямий вираз авторська позиція (“Свята старовино! Про тебе я згадав; Правдивії слова твої не вмерли, І я промовлю їх, Щоб світ не забував…”). Проте головна його функція – в емоційному поглибленні погляду з теперішнього в минуле, що розпросторює й своєрідно забарвлює зображуване (“Скоробагатько”, “Дідок у лісі”, “Мальований стовп”, “Дідок і Вітряки”, “Зозуля й Горлиця”, “Старець”,-“Коник-стрибунець”, “Лев-дідуган”, “Мандрівка”). Ліризм примножується епічним баченням: у деяких творах світ постає як великий огром часу, десь далеко на дні якого – вражений, приголомшений усім пережитим індивід.

Елегійні мотиви темпорального характеру у байках по-своєму підтримують і розвивають тему елегій Глібова, ряду його поетичних творів; “епічним” ліризмом, що включає в себе ці та інші мотиви, в певну спільність об’єднуються байка й лірика; ним задано найсуттєвіші хронотопні та емоційні характеристики художнього світу Глібова-поета.

У художньому світі байок поглиблено й смисл подійності – завдяки авторському баченню, в якому відбивається своєрідний “спогад” про більш віддалені в часі художньо-мислительні структури. Побут у байках Глібова – це побут XIX століття, до того ж досить патріархальний у багатьох своїх моментах. Точка авторського зору на нього в деяких випадках співвіднесена з іще давнішим часом (з періодом синкретичної єдності світу). Автор у ряді байок дивиться на своїх героїв наче з глибини вже минулого часу,- і це надає їм примітно самобутніх рис, що різнять поетику Глібова від поетики Крилова та української байки нової літературної епохи.

Запозичаючи мандрівний сюжет, Глібов не тільки грунтовно “українізує” його в подробицях та в психології персонажа, а й уміщує в національну прафольклорну ретроскопію, акцентує в ньому елементарні, первісні ходи, відкриває приховані глибинні шари. Так, за сюжетом байки Крилова “Фортуна и Нищий” (1816) написано байку “Старець” (надруковано 1890 р.). У Глібова виникає не просто повчальна притча на тему захланності, яка не може зупинитися й насамкінець утрачає все до решти,- український поет створює атмосферу казковості, відсутню у Крилова; місце емблематично-безликої Фортуни заступає семіотично повновагий, узятий з української міфології образ Долі. В її устах оживає потаємна мрія убогого про багатство. Герой в уяві мусить пройти разючу, захоплюючу дух дистанцію від “старця” до “дуки” з власним переродженням та зміною визначальних обставин свого життя. У фіналі твору пристрасно оплакується марення, що виявилося даремним.

До більш елементарного ретроскопічного сприйняття повертає Глібов сюжет і в байці “Ягня” (1890), написаній за взірцем криловського “Ягненка” (1819). Сюжетна схема приблизно однакова в обох творах: Ягня одягає вовчу шкуру, лякає отару й зрештою дістає добру “наминачку” від собак, які прийняли його за вовка. Український байкар при цьому докладно змальовує протагоніста дії, відшукує мотив, що спонукає його до зміни личини. Тим самим відчуття реальності вчинку значно сильніше, ніж у напівумовній дії байки Крилова. Сама подія представлена з примітною емоційністю, переживаннями персонажів (крім Ягняти, тут діють іще пастух та “бідна мати”) й автора (“Де й дівся сміх, піднявся стон і плач, Насилу бідного оборонили. – Оттак, як бач, із жартів лиха наробили”). Тут починає бриніти драматизм роздвоєння на початкових стадіях формування внутрішнього світу примітивно-цілісного персонажа, передані дух маскараду, стривоженість і загальне збудження, що вноситься зміною чийогось образу, а водночас і серйозність покарання за роль, яка героєві заборонена.

Ряд інших байкових творів, написаних за оригінальним чи запозиченим сюжетом, а також ряд загадок поет співвідносить із первісним світовідчуттям, вияскравлює у їх сюжетному розвитку прафольклорні смислові ходи, через стильові, образні й композиційні засоби робить виразно відчутними мотиви добровільної чи захопленої силоміць жертви (“Гадюка і Ягня”, “Кундель”, “Вовк та Ягня”, “Будяк і Васильки”, “Гуси”), погоні (“Вовк і Кіт”, “Скоробагатько”), небезпечного, облудного зближення (“Фіалка і Бур’ян”, “Ведмедик”, “Огонь і Гай”), відчуття загрози (“Троянда”, “Жвавий Хлопчик”), свавільності необмеженого владарювання (“Жаби”, “Громада”, “Лев на облаві”, “Танці”), метаморфози-травестії (“Солом’яний Дід”, “Щука й Кіт”, “Мальований Стовп”), відходу з обжитих місць, де розкриває патріархальне, із залишками міфологізму розуміння простору (“Билина”, “Бджола і Мухи”, “Мандрівка”, “Диковина”, “Вовк та Зозуля”, “Перекотиполе”). В останній групі байок поет створює образ бездумного мандрівника, “перекотиполя”, в якому вгадується людина, котра забула свою батьківщину, зрадила традиції, ширше – образ буття, у якого підрізано його живильні корені.

Відлунням давніх народних уявлень є образ страховидла, що породжує сміх, точніше, задає умови, коли має місце одночасно й загравання з почуттям жаху, котре цей потворний предмет нібито мусить викликати, й глумлива потіха над ним (байки “Солом’яний Дід”, “Жаби”, вірш “Зимня пісенька”). Таким само гротескно-сміховим (відповідники якого – в найраніших пластах української народної поезії) є й відображення страху перед фантастичним і незвичайним (“мара”, “проява”), розгорнуте в багатьох загадках поета (“Щоб дітям веселіш було…”, “Раз уночі я в ліс ходив…”, “Мостивсь я в лузі на потіху…”, “Котилася тарілочка…”, “Була собі бабуся Гася…”, “Раз пішов я на отаву…”, “Є на світі чорна злюка…”).

Серед творів українських байкарів саме байка Глібова спроможна певною мірою передавати немовби відроджене відчуття первісного анімізму. Персонажі окремих байок Глібова, не будучи характерами, виступають не просто як персоніфікації сил природи,- вони наділені здатністю відносно розгалуженого, емоційно нюансованого психічного життя (особливо часто – стани смутку, розпачу тощо). Означуючи певну ментальну якість, елементи незвичайного одушевления предметів, сил природи, рослин і тварин досить відчутні у байках “Огонь і Гай”, “Дідок і Вітряки”, “Мальований Стовп”, “Зозуля й Горлиця”, “Торбина”, “Деревце”, “Квіти”, “Хмара”, “Коник-стрибунець”.

У байках Глібова відбилося фольклорне (з реліктовими ознаками міфологізму) розуміння трагічного й комічного. Трагізм подій і ситуацій загалом не сягає рівня фольклорних творів пізнішого часу (наприклад, пісень про кохання, історичних пісень). Він щонайбільше елегійний, у сучасному значенні слова майже невідчутний (навіть у тих творах, де йдеться про загибель персонажа, крах його усталеного способу життя). І це не тільки тому, що відсутня гострота індивідуального самоусвідомлення (що взагалі рідкісне в жанрі байки), а й тому, що автор заміщає можливу трагічну напругу сюжетного фрагмента лірично-сентиментальним переказом, подобою ритуального оплакування, які немовби узаконюють безсилля персонажа в протистоянні Долі та спрямовують почуття на пошуки примирення з нею (“Вовк та Ягня”, “Фіалка і Бур’ян”, “Скоробагатько”, “Гадюка і Ягня”).

Настрої упокорення, смирення, жалісливого співчуття в поетичних творах Глібова мають подекуди релігійне забарвлення, точніше фольклорно-релігійне, оскільки поняття Бога та пов’язані з ним моральні уявлення не відзначаються строгою відповідністю ортодоксальній теологічній системі. Вони натомість активно кореспондують з апокрифом, народним звичаєм і віруванням, коріння яких – у дохристиянських часах.

Глібов-байкар продовжив започатковану П. Гулаком-Артемовським прогресуючу лінію посилення в байці елементів комічного (Є. Гребінка, Л. Боровиковський), не кажучи вже про те, що чимало його байок є по суті гумористично-сатиричними творами. Комічне у глібовській байці задається загалом за просвітительськими критеріями, але присутні в ньому й залишки давнього народного сміху, такі, наприклад, дещо архаїчні риси, як глузування з дріб’язкової вади, необачного слова чи вчинку (“Ясла”, “Паляниця й Книш”, “Дідок і Вітряки”), непомірність розплати за чванькувату спробу виокремитися (“Будяк і Васильки”, “Вередлива Дівчина”, “Квіти”), безугавне осміяння еротичних замислів, аж до побиття залицяльника (“Снігур і Синичка”, “Горлиця й Горобець”), сміхове зниження-розвінчання (“Лев і Комар”, “Цяцькований Осел”).

Народна сміхова культура своєрідно позначається й на образові оповідача. Він у структурі байки не центрований, має досить широкий діапазон – від мудрого інтелігента, уважного до народної етики й естетики (“Жук і Бджола”, “Мальований Стовп”, “Фіалка і Бур’ян”, “Троянда” та ін.), до фольклорного жартівника-баляндрасника (особливо виразно в байках “Пан на всю губу”, “Троєженець”, “Лев та Миша”, “Охрімова Свита”, “Жаба й Віл”, “Музики”, “Танці”). В кожному разі те “викриття”, яке здійснює оповідач,- надто специфічне, дуже не схоже на односпрямовану сатиру й інвективу (зразка, наприклад, М, Салтикова-Щедріна). Опосередковані, непрямі форми його зумовлені не тільки іносказальністю, езопівською мовою (і те й інше властиве також і типовій сатирі), а й створенням навколо персонажів і подій засобами оповіді комічно багатозначного, далеко не завжди беззастережно-саркастичного, художнього світу, нерідко зв’язаного з національним фольклором.

Відгомони фольклорно-сміхової стихії позначалися на тому, що безкомпромісне осміяння у глібовській байці трапляється як виняток. Здебільшого ж воно поєднане із загалом приязним ставленням до осміюваного об’єкта (“Деревце”, “Коник-стрибунець”, “Лев та Миша”, “Дуб і Лозина”); з іншого боку, навіть при задушевному розчуленні, з яким в окремих випадках ведеться виклад, оповідач відмічає якусь смішну рису героя чи сумнівність його становища (“Дідок у лісі”, “Кундель”, “Жвавий Хлопчик”, “Мальований Стовп”), Загалом гумор Глібова-байкаря справляє, враження більш “старосвітського”, ніж сучасний йому різко-вибуховий, нігілістичний гумор С. Руданського, автора гуморесок-“приказок”, а за концентрованістю й чіткістю сатиричної ідеї байка Глібова поступається (дістаючи натомість інші художні риси) байкам Крилова та Гребінки.

При порівнянні байки Глібова з байкою Крилова очевидною є й тенденція до послаблення політичної, ідеологічно-філософської семантики твору в українського письменника. Байка Крилова енергійніша в плані безпосереднього донесення типово байкового смислу, більше націлена на підкреслення парадоксу становища, на представлення якогось афекту, нав’язливої пристрасті, ідеї, на виведення моральної максими (значно далі за джерелом сюжетів, але ближче до Крилова за дотриманням цілісності байкового викладу та розумінням художньої ідеї байки як такої, що грунтується на судженні, перебуває Гребінка).

Під пером Глібова байка втрачає ці різкі контури, паралельно з ускладненням внутрішнього світу персонажа увідчутнюється емпірична, емоційно-чуттєва сторона її змісту; концепція її виражається більш опосередковано, не кажучи вже про те, що загалом концептуальна проблематика глібовської байкарської творчості інша. Так, Глібов цілковито усуває політичні, історичні алюзії сюжету та авторського узагальнення в байці “Щука й Кіт”, яка у Крилова була відгуком на один з епізодів Вітчизняної війни 1812 р. (про адмірала, котрий командував сухопутніми військами). Опобутовлює Глібов сюжет і обставини дії в байці “Пеня”, написаній за сюжетом байки “Напраслина”, теж свідомо проігнорувавши чи, може, не зауваживши світоглядну гостроту вихідного твору. (Прикметно й те, що Глібов у пошуках сюжетного зразка звертає увагу передусім на ті байки Крилова, сюжет яких досить “сценічний”: дає можливість показати персонажів у дії, в живому діалозі, розгорнути описи й, навпаки, не випадково оминає сюжети, яким притаманна вузькофункціональна спрямованість на якусь моральну чи філософську сентенцію.)

Дещо інші засади Глібова і в представленні суто зовнішньої предметності, зокрема природи. Переконливі спроби відійти від останніх згадок про Аврор і Зефірів до конкретного пейзажного малюнка здійснено уже в Крилова; такий спосіб зображення Глібов робить правилом, а крім того посилює колористичність, розмаїття подробиць, локальну характерність пейзажу.

Ці та інші риси поетики глібовської байки мають за передумову розлогість оповіді. Як один із варіантів байкового викладу, що з ним пов’язані детальний і докладний опис обстановки, неквапливі роздуми оповідача, обширні діалоги й монологи персонажів тощо, вона випробувана вже в російській байці XVIII ст., далі виразно заявлена в байках П. Гулака-Артемовського. Розвивали цю манеру й українські байкарі пізнішого часу – Є. Рудиковський, П. Кореницький, Р. Витавський, І. Затиркевич (останні два – сучасники Глібова). Не Глібов, отже, був її відкривачем, проте саме в нього розлогість оповіді послідовно спрямовується на урозмаїтнення внутрішнього світу персонажа, на художню самостійність і закінченість байкової події, на багатозначність смислу оповідуваного. Відтак у творі давнього жанру значно “розріджується” раціональна дидактична ідея, виникають спрямовані вбік чи протилежні до її загального розвитку зображальні й повістувальні ходи, намічається втрата (що компенсується іншими художніми набутками) чіткості власне байкової дії, визначеності й окресленості загальної емоції. Звідси ще далеко до руйнації самого жанру, але це – виразний момент, на якому відбувається відрив байки Глібова від байки Крилова та від попередньої української байкової традиції.

Байка Глібова посіла унікальне місце в українській поезії XIX ст. і стала винятковим явищем серед зразків цього жанру. В ній загалом ослаблені типово байковий дедуктивний концепт, алегоричність образів і сюжетів, посилена художня самодостатність зображуваного, приведено в рух як гумористичні й сатиричні, так і ліричні та епічні начала. У жанрових її різновидах представлено й синтезовано жанри й жанрові елементи новели, оповідання, притчі, приказки, аполога, казки, гуморески, ліричної медитації, пейзажного вірша.

Глібов використовує байковий жанр для осягнення архетипних витоків національного світобачення, максимального наповнення твору реаліями повсякденного побуту та багатого морально-емоційного досвіду народу. На цій основі виникає позначений індивідуально-авторським баченням просторий, часово протяжний, епічно глибокий художній світ та реалізуються інші художні завдання, що виходять за межі розвитку типового байкового жанру. Паралельно з Глібовим та після нього байкова творчість в українській поезії продовжується, байка ще засвідчує дієвість як традиційних своїх можливостей, так і, головне, можливостей новонабутих, пов’язаних із її жанровим переосмисленням (зокрема, загострення її злободенності, увиразнення ідейної дискутивності, трактування її як відверто гумористично-сатиричного жанру), проте жоден із байкарів, що працює одночасно з Глібовим чи після нього (І. Затиркевич, Р. Витавський, М. Старицький, Олена Пчілка, Т. Зінківський, Я. Жарко, П. Залозний, М. Кононенко, Б. Грінченко), не вступає у його слід. Специфіка глібовської байки щодо тих культурософських завдань, які автор нею вирішував, не були повторені.

Байки Глібова (а також його лірика) була внеском у розвиток української версифікації, стилю та мови художньої літератури: вона продемонструвала, зокрема, великі можливості нерівностопного (“вольного”) ямба у створенні розмовних, наспівних, ораторських та інших інтонацій, в описах, у ліричних і філософських відступах, у веденні оповіді. Вірш Глібова вирізняється динамізмом і гнучкістю в ритмічному відтворенні ходу подій і переживань, перебігу природних стихій тощо. Щедро черпаючи з арсеналу народної пареміотики, байкар і сам привніс до нього чимало дотепних виразів, афоризмів, словесних означень (“Бо я стою зовсім не там, Де треба пити вам, Та ще й вода од вас сюди збігає…”, “Послухали Лисичку і Щуку кинули – у річку”). За мовностилістичними характеристиками байкарський і загалом поетичний доробок Глібова стоїть в одному ряду з творчістю таких письменників XIX ст., як І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, В. Самійленко, Б. Грінченко.

Глібов-поет – характерний представник провідних тенденцій української поезії другої половини XIX ст. Його творчість – вагомий компонент розбудови її жанрової системи, посилення предметності в її образному мисленні. Досвід Глібова сприяв урізноманітненню типології суб’єкта поетичного твору, оригінальні модифікації якого містила як особистісна громадянської теми лірика поета, так і ті жанри, змістом і стильовими механізмами яких дещо пригальмовується індивідуально-суб’єктивне вираження, натомість уможливлюється чіткіше художнє осягнення стихійних і колективних, позаособистісних життєвих начал.

Лірика, а ще більше байкова творчість поета переконливо свідчать про глибину й естетичну привабливість повсякденного життя простолюду, великі резерви його етичної світо-орієнтованості в тематиці й проблематиці української поезії, здобуваючи цьому явищу вагоме місце – поряд із уже досліджуваними поезією романтичними станами особистості, із щоразу розширюваними позиціями в національно-громадянському самоусвідомленні тощо. Поезією Глібова стверджувалися живучість і цінність етнічної традиції, її відкритий і прихований до часу потенціал, глибинна потреба в ній ін-дивіда й колективу в ситуаціях морального й естетичного вибору.

1 Див.: Деркач Б. А. Леонід Глібов. Життя і творчість. К., 1982. С. 170-242.

2 Белецкий А. И. История новой украинской литературы (XIX-XX вв.): Проспект. К., 1947. С. 47.

Список рекомендованої літератури.

Глібов Л. Твори. К., 1965.

Глібов Л. Твори: У 2 т. К., 1974.

Глібов Л. Байки. К., 1976.

Гур’єв Б. Леонід Глібов: Литературний портрет. К., 1965.

Деркач Б. А. Леонід Глібов: Життя і творчість. К., 1982.

Загирня М., Гринченко Б. Л. И. Глебов: Биографический очерк. Чернигов, 1900.

Колесник П. Й. Творчість Леонида Глібова // Глібов Леонід. Твори: У 2 т. К., 1974. Т. 1.

Лебідь Ан. Леонід Глібов і українська байка // Глібов Леонід. Байки. К., 1927.

Новицький М. Леонід Глібов // Глібов Леонід. Вибрані твори в одному томі. X., 1935.

Пільгук І. І. Леонід Глібов: (До 150-річчя з дня народження). К., 1977.

Сиваченко М., Деко О. Леонід Глібов: Дослідження і матеріали. К., 1969.

Шевелів Б. Леонід Глібов, як громадський діяч і письменник // Глібов Леонід. Твори. К., 1927.

? Історія української літератури XIX століття Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік “Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Леонід Глібов, Історія української літератури XIX ст. століття

мини сочинение бабочка