Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович

Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович (1778-1843)

Письменник-сентименталіст. Власним життям він канонізував високі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього.

Г. Ф. Квітка народився 29 листопада 1778 р. у слободі Основа поблизу Харкова у дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім – Основ’яненко). Спочатку навчався вдома, а потім – у Курязькій монастирській школі.

У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.

У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року повернувся на військову службу.

У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні.

У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опубліковував перші в Україні громадсько-літературні журнали “Харьковский Демокрит” і “Украинский вестник”. Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки.

Протягом 1817-1828 рр. Г. Квітка чотири рази переобирався Предводителем дворян Харківського повіту.

З 1827 р. почав писати прозу і драматургію.

У 1837 р. вийшла друга книга “Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком”.

У

1840 р. Г. Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника.

Письменник помер 20 серпня 1843 р. Похований у Харкові.

ЗВЕРНИ УВАГУ

Через усю творчість Квітки – Основ’яненка (виняток становлять окремі реалістичні твори другої половини 1830-40-х рр.) проходить просвітительська думка про те, що причиною суспільних вад є неуцтво, недостатність виховання.

Словник

Власне архаїзми – давні назви предметів І понять, які іменуються зараз Інакше, наприклад: “Як тепер його бачу: у синій юпці, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо підперезано, а зверху китаєва черкеска…” (Г. Квітка-Основ’яненко, “Салдацький патрет”).

Г. Ф. Квітка-Основ’яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”, “Шельменко – волостной писарь”; літературно-публіцистичні статті “Супліка до пана іздателя”, “Лист до видавців “Русского вестника”; історико-художній нарис “Головатий”; фейлетон “Письма Фалалея Повинухина”; жартівливі вірші “Шпигачки”; романи “Пан Халявский”, “Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова”, повісті “Ганнуся”, “Панна сотниковна”, “Конотопська відьма”, “Маруся”, оповідання “Салдацький патрет”, “Купований розум”, “Пархімове снідання”, “Перекотиполе”, “Малоросійська биль” та ін. Його спадщина нараховує близько 80 прозових і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню цінність.

Письменник активно пропагував і, як сказав І. Срезневський, “вніс у свідомість інтелігенції ідею освіти всієї маси народу”. У художніх творах і публіцистичних статтях він послідовно проводив думку про обдарованість простого народу, пропагував ідею надання освіти простим людям.

Чулий до назрілих потреб часу, Квітка-Основ’яненко створив українською мовою повість “Маруся” (1832), а також низку повістей і оповідань, які вийшли двома збірками “Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком”. Тим самим він розв’язав комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонстрував високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних тем в оповідних жанрах, поклав початок розвитку нової української прози, за що С. Єфремов назвав його “батьком української прози”. Поява повістей та оповідань Квітки – Основ’яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму та народності.

Прозові твори Квітки-Основ’яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті. До першої групи належать гумористичні оповідання “Салдацький патрет”, “Мертвецький Великдень”, “От тобі і скарб”, “Пархімове снідання”, “Підбрехач”, а також гумористично – сатирична повість “Конотопська відьма”, яка є найвизначнішим бурлескно-реалістичним твором письменника.

Це передусім гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа, нікчеми і ледаща сотника Забрьохи, шкідливого та підлого крутія і п’яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. Письменник показав типові риси тієї козацької старшини, значна частина якої за часів занепаду гетьманщини і системи козацьких полків XVIII ст. виродилася в експлуататорську верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для часів Запорізької Січі та козацько-повстанських рухів принципу комплектування командного складу за особистими здібностями і бойовими заслугами, а не за знатністю походження.

Словник

У поетичній мові наявні перенесення і за контрастом. До таких художніх засобів належить іронія (грецьк. еіrоnеіа – лукавство, глузування, удавання) – троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.

ЗАПАМ’ЯТАЙ

Залежно від типу емоційної визначеності виокремлюють різні види пафосу: трагічний, драматичний, героїчний, сентиментальний, романтичний, ліричний, сатиричний, гумористичний. Класичним зразком виразу героїчного пафосу можуть бути “Іліада” Гомера, козацькі думи, трагічним пафосом пронизані драматичні твори В. Шекспіра “Гамлет”, “Король Лір”, сентиментальним – твори “Маруся”, “Сердешна Оксана” Г. Квітки-Основ’яненка. Визначеність емоційного настрою, що лежить в основі того чи іншого типу пафосу, у свою чергу, дає визначеність напряму ідейної оцінки, тому інтелектуально-оціночному ставленню письменника до зображуваного, що є ідеєю твору.

У “Конотопській відьмі” письменник дбав не стільки про виразність історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири, спрямованої проти характерних породжень тогочасного несправедливого устрою. У переродженій старшині він показує сучасне йому українське панство, утворене з колишньої соціальної верхівки шляхом нагромадження нею маєтностей та одержання від царського уряду дворянських привілеїв.

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ’яненка – повісті “Маруся”, “Козир-дівка”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”.

“Маруся”. Центральним персонажем виступає сільська дівчина. Ідейну основу повісті “Маруся” (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип’ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої.

Настанови, сповнені іронії, дає мати Настя доньці: “А ти, дочко, мужику не спускай і ні у чім йому не поважай; коли дурний буде, та поїде у поле до хліба, а ти йди у шинок пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і печі ніколи не клопочи; нехай павутинням застелиться піч; от вам і уся річ”.

Квітка-Основ’яненко намагається полегшено розв’язати цей конфлікт, “знаходячи” нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши живою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті – опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне.

Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового народу і продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ’яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей. Головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні чесноти трудового народу; ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю і Василя надмірною чутливістю та душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханою. У зображенні Марусиного батька, заможного селянина Наума Дрота, виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака у прикрашеному вигляді.

Василь, як і Маруся, змальований ідеальним як зовні, так і внутрішньо. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий, розумний. А що вже дотепний: “на вигадки, на прикладки – поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде”. Проте лукавства в жартах Василя немає. І до танців, і до розмов, і до роботи – до всього він здатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує), з таким хочуть дружити молоді, такого наслідують дітлахи.

Василь – сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля і розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився в купця грамоти. І натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив він Марусю під образами у труні, “закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий…”. Надмірна вразливість мало не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коханої.

C ловник

Сентименталізм (з фр. – чутливість) – літературний напрям другої половини XVIII – початку XIX ст., що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини і відзначався Ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти вважали своїм завданням розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі героїв. Мова Василя перенасичена пестливими словами: “Марусенько, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко!”

На образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму.

В українській літературі сентименталізм поєднувався з реалізмом у повістях Квітки-Основ’яненка “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Маруся”; деякі елементи сентименталізму знаходимо в “Енеїді” та “Наталці Полтавці” Котляревського, в “Гайдамаках” Шевченка.

Особливістю мови повісті “Маруся” є розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Наприклад: “Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!” Ще один приклад: “Отак – то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла, так що про молодих і казати!..”

Сентименталізм відкинув і класицистичні канони композиції. Твір будується тепер не за правилами суворої логічності та пропорційності, а досить вільно. У творах сентименталістів поширені ліричні відступи. Нерідко відсутні в них класичні п’ять елементів сюжету. Посилюється в сентименталізмі роль пейзажу, який виступає засобом вираження переживань і настроїв персонажів. Пейзажі в сентименталістів здебільшого сільські, вони зображають сільські кладовища, руїни, мальовничі куточки, які мають викликати меланхолійні настрої.

Сентименталізм демократизував мову художнього твору – вона стає зрозумілішою для широких верств населення. Мовні засоби сентименталістів мали викликати зворушення до зображуваного. Таку роль виконують, наприклад, пестливо-зменшувальні слова в повісті Г. Квітки – Основ’яненка “Маруся”.

ЗАПАМ’ЯТАЙ

Основні твори: “Пан та Собака”, цикл байок-приказок “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар і Здоров’я”, балади “Твардовський” і “Рибалка”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович

слово бумеранг