Курт Воннегут

Курт Воннегут народився 11 листопада 1922 року у місті Індіанаполіс, штат Індіана, в сім’ї архітектора німецького походження. Батько хотів, щоб його син став науковцем, тому майбутній письменник вивчав біохімію в Корнуельському університеті. Навчання перервала Друга світова війна. Він був призваний на військову службу, служив у піхоті, брав активну участь у бойових діях на Західному фронті. У грудні 1944 року потрапив до фашистського полону, був відправлений до дрезденської в’язниці. Там пережив бомбардування міста союзною авіацією у лютому 1945 року, знайшовши порятуно разом зі своїми товаришами у підвалах бійні.

У травні 1945 року К. Воннегут повернувся на батьківщину. Два роки він займався антропологією

В університеті Чикаго, одночасно працюючи поліцейським репортером. Потім оселився у Скенектаді, де влаштувався до відділу громадських зв’язків на фірмі “Дженерал моторе”. Знання в галузі хімії, математики, природничих наук, безумовно, викликали особливу зацікавленість Воннегута проблемами технології, наукового прогресу та його наслідків, що знайшло відображення в його творчості.

Письменник дебютував романом “Механічне піаніно” (1952, російською мовою вийшов під назвою “Утопія 14”), У ньому в дусі фантастики і гротеску Воннегут іронізував над негативними наслідками технічного прогресу, масовою автоматизацією, зобразивши

суспільство майбутнього, кероване вченою елітою за допомогою величезного комп’ютера.

У наступному романі – “Сирени Титану” (1959), який став пародією на наукову фантастику, письменник розповів про напад машиноподібних марсіан на Землю. Це змусило землян згуртуватися і забути колишні конфлікти.

Уже перші твори висунули К. Воннегута в ряд провідних письменників США повоєнного часу.

Курт Воннегут – майстер сатиричної прози. Його творчість набула особливої популярності в 60-х роках XX ст. На той момент він не був письменником – початківцем, його романи та оповідання з’являлися протягом десятка років, однак критика залишала їх поза увагою, відносячи її до легковажного науково – фантастичного жанру. Помітили Воннегута після опублікування “Колиски для кішки” (1962), а слава прийшла до нього завдяки роману “Бійня № 5, або Хрестовий похід дітей”.

“Колиска для кішки” (1963). У центрі роману, насиченого калейдоскопом химерно-фантастичних подій, оповідач – журналіст Джоан, який відправився до міста Іліума, щоб написати книгу про видатного вченого, винахідника атомної бомби Фелікса Хоніккера, а також про кристал, названий “льодом дев’ять”, здатний заморожувати все, з чим стикався. Наукова істина, сповідувана Хоніккером, по суті, аморальна й антигуманна. У сатиричному плані змальований у романі острів Сан-Лоренцо (що викликав прозорі асоціації з Гаїті) та його диктатор – тато Монцано. На Сан-Лоренцо панував самозваний духовний лідер Бококон, який встановив для остров’ян нову релігію, названу боконізмом. Це була заспокійлива, солодка брехня, покликана відвернути увагу людей від роздумів про їхню гірку долю. Втім, у боко – нізмі, який так і не врятував острів від деградації, був і позитивний аспект, оскільки в ньому стверджувалася цінність кожної окремої особистості у світі бездушного практицизму та оголеного техніцизму. Врешті-решт, через випадковість (застосування “льоду дев’ять”), острів загинув майже зі всіма мешканцями; врятувався лише журналіст, Бококон та ще декілька людей.

У романі були протиставлені учений-фізик Хоннікер та самозваний пророк, віроучитель Боконон. Істина, кумир Хоннікера, мала своєю супутницею аморальність, але мораль, яку сповідував Боконон, була лише солодкою брехнею. Кінець світу, описаний у романі, відбувся випадково, проте з фатальною невідворотністю: людський дух, навіть у найвищих своїх проявах, не лише не зміг врятувати людський рід, а й сам став інструментом знищення.

Моральні проблеми суспільства в епоху НТР, небезпека дегуманізації та роботизації людських стосунків постійно хвилювали письменника, складали внутрішній пафос його творів. У романі “Дай вам, Боже, здоров’я, містере Розуотере, або Не кидайте бісер перед свинями” (1965) в центрі були образи багатія та “дивака” Еліота Розуотера, “єдиного американця”, котрий відчув, що таке Друга світова війна.

Сам Воннегут в одному із своїх інтерв’ю назвав письменників “еволюційними клітинами” суспільства: їхнє призначення – сприймати на дотик і впроваджувати в життя нові ідеї в оболонці надзвичайного змісту.

Кожен роман К. Воннегута по суті – трагікомедія, обумовлена відчуттям вичерпаності і нежиттєздатності ідеалів традиційного гуманізму. Не став винятком і роман “Бійня номер п’ять”. Перед обличчям сучасного зла, яке набуло характеру масового і особистісного, “старі” еталони справедливості й добра, на думку письменника, були наївними і не прийнятними для застосування. Показовим у цьому плані був епізод з роману: на попелищі підданого бомбардуванню Дрездена над братською могилою трьохсот тисяч мирних мешканців німецькі солдати розстріляли американського військового за викрадений ним чайник.

У “Бійні номер п’ять” дрезденську трагедію переживало двоє – ровесники і співвітчизники, зовсім юні солдати Другої світової війни. Перший – Біллі Пілігрим, в подальшому процвітаючий оптометрист із провінційного містечка Іліум: він про все намагався забути, затишно пристосувався до життя. Другий – Курт Воннегут у подальшому прозаїк із суперечливою репутацією (у даному випадку герой власного роману): він нічого не міг забути і впродовж десятиріч у ньому зрів задум втілити жахливий досвід війни в “антивоєнній книжці”. Біллі здійснив “шлях пілігрима” навпаки – від страшної, головної у своєму житті події все глибше в духовне небуття, на фантастичну планету Тральфамадор, на якій культивувалася піднесено – цинічна філософія. Воннегут, навпроти, пішов від події і приватного досвіду до його усвідомлення в широкому контексті сучасного життя. Письменник не піддавав сумніву твердження: узяти на себе відповідальність за зло, що мало місце в світі, людині не під силу. Людина в більшості випадків діяла, не маючи на те злобних намірів, нею керувало лише щось, що було позбавлене чіткого наміру і смислу.

Наприклад, герой роману “Сирени Титану” (1959) намагався врятуватися від зловісного абсурду, оселившись на самоті на планеті Меркурій.

У наступних романах письменника: “Сніданок для чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку” (1973), “Балаган, або Кінець самотності” (1976), “Тюремна пташка” (1979), за жартівливим тоном і парадоксальними ситуаціями відчувалася заклопотаність художника долею особистості в сучасному урбанізованому і дегуманізованому суспільстві. Небезпека гонитви озброєнь – одна з центральних тем роману “Влучний Дік” (1982): вибух нейтронної бомби знищив американське місто зі 100-тисячним населенням. Щоправда, дехто був схильний виправдовувати таку “чисту зброю”, оскільки вона знищувала все живе, зате залишала неушкодженими будинки, машини тощо.

“Галапагос” (1985). У романі містилося попередження щодо однобічного розвитку цивілізації, коли моральні критерії набагато відставали від накопичених знань. У ньому було змальовано певний архіпелаг, на якому збереглася спільнота істот, наївних і простакуватих, майже позбавлених людських якостей.

Дія роману розпочалася у вісімдесятих роках XX ст. і тривала мільйон років. Оповідь велась із 1001986 року від імені покійного Леона Траута, за життя – солдата морської піхоти США у В’єтнамі, а згодом робітника на одній із шведських судноверфей, де він і загинув унаслідок нещасного випадку.

Грудень 1986 року. Еквадорське туристичне судно “Баійя де Дарвін” готувалося вирушити з Гуаякіля до островів Галапагоського архіпелагу в гучно розрекламований “Круїз віку до витоків природи”, до якого запрошено було чимало знаменитостей, серед них – Жаклін Кеннеді-Онассіс, Генрі Кіссінджер, телевізійні та естрадні зірки. Напружені стосунки між Еквадором і Перу могли продовжуватись до війни, тому що на призначений день до Гуаякіля прибуло всього шестеро пасажирів: сам організатор круїзу, американський ділок Ендрю Макінтош з вісімнадцятирічною сліпою донькою Селіною, японський інженер, конструктор диво – комп’ютера “Мандаракс” Дзендзі Хірогуті з вагітною дружиною Хісако, літня американка Мері Хепберн – шкільна вчителька біології, що недавно поховала чоловіка, і такий собі Джеймс Уейт, пройдисвіт і шлюбний аферист, який під ім’ям канадського підданця Вілларда Флемінга переховувався від правосуддя. У числі головних дійових осіб також були недолугий капітан судна Адольф фон Кляйст та його брат Зігфрид, адміністратор готелю у Гуаякілі.

З екскурсів оповідача в майбутнє стало відомо, що “Баійя де Дарвін” зрештою досягла галапагоського острова Санта-Росалія, і купка людей, що врятувалася на судні, наново почала історію людського роду, бо війна між Перу і Еквадором знаменувала початок занепаду сучасного людства.

Майстерність К. Воннегута-романіста проявилася і в жанрі оповідання. У цьому плані на увагу заслуговував такий твір, як “Все королівське військо”. Дія в ньому віднесена до 50-х років XX ст. – час, коли й була написана переважна більшість оповідань письменника. За сюжетом твору літак, який направлявся до Індії, розбився над материковою частиною Азії, контрольованої керівником комуністичних повстанців Пі їнгом. У катастрофі вижили родина полковника Келлі (він, його дружина, двоє десятирічних синів – близнюків), двоє пілотів та група завербованих технічних спеціалістів (10 чоловік), яких чекали на Близькому Сході. Ці люди відразу потрапили до полону вороже налаштованих екстремістів. їхнє майбутнє, за безглуздою витівкою Пі Їнга, мало залежати від результату шахової партії, фігурами в якій були американські полонені, а супротивником керівника повстанців мав бути полковник Келлі. Таким чином, доля шістнадцятьох ні в чому не винних людей, серед яких і родина полковника, була в руках однієї людини. Навіть не будучи грунтовно обізнаним із правилами гри в шахи, можна не сумніватися, що її хід супроводжуватиметься втратами фігур, як з одного, так і з іншого боку. Це особливо засмучувало полковника Келлі, оскільки він розумів, що без жодних жертв ця гра не обійдеться. В оповіданні письменник порушив проблему нікчемності людського життя, перетворення боротьби за нього на гру. Особливо гостро звучала ця тема в мирний час, коли життю людини по суті нічого не загрожувало.

Творчість К. Воннегута викликала прискіпливу зацікавленість як широкого читацького загалу, так і серйозної, академічної критики. Не вщухали суперечки щодо того, до якого жанру чи виду літератури слід її зарахувати: до наукової фантастики, “чорного гумору”, неоавангардизму чи сатири. Сам письменник стверджував, що його книги виросли з традицій Аристофана, Ф. Рабле, Дж. Свіфта й інших майстрів сатири. За пафосом своєї творчості К. Воннегут був близький до тих письменників США, які прийшли у літературу після Другої світової війни і котрі гостро відчули самотність, внутрішній трагізм існування зовнішньо благополучної людини в технократичному суспільстві.

Письменник помер 27 квітня 2007 року.

К. Воннегута:

– химерна манера письма;

– стиль – “телеграфно-шизофренічний”, сюрреалістичний;

– поєднання гострої сюжетності із фантастикою, гротеском;

– співіснування необмеженої уяви зі злою іронією та відвертою сатирою.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Курт Воннегут

сочинение на тему защитники отечества