КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН

КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН (псевд – Белебень, Т. Вешняк, Гладкий, Гургурдядько, Данило Юс, Денис Федоренко, Євгеній Горницький, Іван Горза, Іродчук, Ломус, Макаров, Макогон, Необачний, Николай М., Опанас Прач, Йанько Нєбреха, Петро Забоцень, Ратай Павло, Панько Казюка, Панько Олелькович, Ф. П. Хорчечко, Хуторянин, Kulesz Pantaleon, К, ПК, Н. М. та ін.; 07.08.1819, м. Воронеж, тепер Шосткінського р-ну Сумської обл. – 14.02.1897, х. Мотронівка Борзненського р-ну Чернігівської обл.) – письменник, літературний критик, історик, фольклорист та етнограф, перекладач, мовознавець, культуролог.

Народився в дрібно-поміщицькій родині нащадків козацько-старшинського роду, що, втративши дворянство, займалася хліборобством. У1833 – 1837 рр. навчався у Новгород-Сіверській гімназії, по закінченні якої працював приватним учителем в заможних родинах. 1837 р. вступив до Київського університету спочатку на словесний, а згодом на юридичний факультет, але незабаром був виключений через відсутність документа про дворянство. У 40-х роках учителював у Луцьку, Рівному, Києві (тут він був лектором російської мови для студентів – іноземців університету). Мандруючи по Україні, збирав фольклорно-етнографічні матеріали, що часткою ввійшли до збірки “Украинские народные предания” (1847). У цей час розпочав літературну діяльність: написав поему “Україна” у стилі народних дум (1840), історичний роман

“Михайло Чарнышенко или Малороссия восемьдесят лет назад” (1843) та кілька оповідань на фольклорному матеріалі, що були опубліковані в альманахах “Киевлянин” і “Ластівка” (1841).

1845 р. переїхав до Петербурга, де був учителем словесності в гімназії та викладачем російської мови для іноземних слухачів університету. Петербурзькою академією наук був відряджений за кордон для вдосконалення знань із слов’янської культури та історії, але 1847 р. у Варшаві заарештований за належність до Кирило-Мефодіївського братства. Був засуджений до ув’язнення та адміністративного заслання в Тулу з царською забороною друкуватися. В Тулі спочатку служив у канцелярії губернатора, а потім редагував неофіційну частину “Губернских ведомостей”. Працював над вивченням світової літератури та російської історії, наслідком чого стали студія “История Бориса Годунова и Димитрия Самозванца” та роман у віршах “Евгений Онєгин нашего времени” з численними автобіографічними елементами. В порушення царських заборон опублікував під псевдонімами кілька оповідань і роман “Алексей Однорог” у журналі “Современник”.

Відбувши заслання, П. Куліш повернувся до Петербурга, де вступив на державну службу й поринув у наукову та літературну роботу. До повернення права друкуватися (1856) виступав у пресі під псевдонімами. В журналах “Современник” і “Отечественные записки” надрукував простору “Историю испанской литсратурн” (1852), глави з майбутньої фундаментальної праці “Опыт биографии Николая Васильевича Гоголя” (1852 – 1854). У 1853 – 1855 рр. в маєтку Аксакових Абрамцево на проханім матері М. Гоголя збирав і опрацьовував матеріали для двотомних “Записок о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленных из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем” (1856) та шеститомної збірки “Сочинений и писем Н. В. Гоголя” (1857). Систематизувавши раніше зібрані фольклорно-етнографічні матеріали, видав двотомні “Записки о Южной Руси” (1856), де вперше анонімно було опубліковано поему Т. Шевченка “Наймичка” і застосовано розроблений П. Кулішем правопис “кулішівка”, що став важливою віхою формування основ сучасного українського фонетичного правопису. 1857 р. вийшла його “Граматка” – одна з перших українських букварів і читанок.

Для здійснення широких задумів щодо видання творів українських письменників 1857 р. заснував у Петербурзі власну друкарню, де вийшли “Народні оповідання” Марка Вовчка (1857), повісті Г. Квітки-Основ’яненка, дешеві книжечки з серії “Сільська бібліотека” та ін. Тут же періодично друкувався російський сатиричний журнал “Искра”.

1858 р. разом з дружиною побував у Німеччині, Бельгії, Швейцарії. Після тривалих безуспішних домагань права заснувати українське періодичне віщання 1860 р. видав альманах “Хата”, де, крім власних, були вміщені твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Є. Гребінки, Я. Щоголева, П. Кузьменка, Ганни Барвінок, М. Номиса й велика програмова стаття видавця “Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність”. Плановані продовження альманаху світу не побачили. Спільними зусиллями з Т. Шевченком, М. Білозерським і М. Костомаровим вдалося організувати журнал “Основа” (1861 – 1862), в якому вів відділ критики й бібліографії. 1861 р. знову здійснив подорож по Західній Європі, звідки привіз низку власних віршів і поем, що ввійшли до збірки “Досвітки” (1862). У 1863-1868 рр. служив у Варшаві чиновником особливих доручень, директором відділення духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів. Зав’язав тісні стосунки з галицькими діячами культури, допомагав (і власними коштами) у заснуванні та виданні журналу “Правда” (1867). З початку 70-х років жив у Петербурзі, редагував “Журнал министерства путей сообщения” (1873-1874), видав тритомне дослідження “История воссоединения Руси” (1874- 1877), в якому негативно оцінював селянські та козацькі повстання і їх співців (у тому числі Т. Шевченка), ідеалізував культуртрегерську місію польської і української шляхти та російського царизму. Залишивши державну службу, до кінця свого життя жив на хуторі Мотронівка (перейменував на Ганнину Пустинь), періодично виїжджаючи до Галичини й Західної Європи. Здійснив кілька спроб нових видань, та, зазнавши невдачі, власними коштами підгримував видання М. Павлика й І. Франка (журнал “Народ”, газета “Хлібороб”), 1879 р. уклав збірку власних публіцистичних статей “Хуторская философия и удаленная от света поезия”, де в руссоїстському дусі обстоював переваги патріархального сільського життя над міським, самобутні шляхи розвитку української “селянської” нації, нерозривність суспільного процесу і людської моралі. Видав у Львові публіцистичну брошуру “Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року”, в якій прагнув об’єднати зусилля нових поколінь української і польської інтелігенції для спільної праці. В хуторській самотині заповзято творив оригінальні лірику, поеми й драми, переспівував і перекладав твори Й. В. Гете, Ф. Шиллера, Г. Гейне, Дж. Байрона, російських поетів та Біблію. Видав збірки “Хуторна поезія” (1882), “Дзвін” (1893), “Позичена кобза” (1897), тритомну історичну працю “Отпадениє Малоросии от Польши” (1888 – 1890).

За висловом І. Франка, П. Куліш був у плеяді українських літературних корифеїв “перворядною звіздою”. Будучи надзвичайно творчо плідним, залишив величезну кількість художніх творів різних жанрів, літературно-критичних студій, статей, рецензій та наукових і публіцистичних праць. Серед прозової спадщини першорядне місце належить романові “Чорна рада. Хроніка 1663 року” (перша редакція 1845 -1846 рр., окремі віщання українською і російською мовами 1857 р.), що започаткував жанр історичного роману в українській літературі. Високою майстерністю позначені романтичні оповідання “Орися” (1857), “Дівоче серце” (1862), “Гордовита пара” (1861), етнографічно – побутові оповідання “Січові гості”, “Мартин Гак” та ін., а також ряд оповідань і повістей російською мовою.

Характерними для різноманітної за жанрами поезії П. Куліша (збірки “Досвітки. Думи і поеми”, “Хуторна поезія”) є мотиви національної туги, прославлення героїчного історичного минулого, осуду тих явищ національної історії, що мали руйнівний характер, заважали здійсненню державницьких прагнень, роздуми про становище митця в сучасному світі, возвеличення культурно-просвітницької місії українського слова. Прийнявши з власної ініціативи ношу продовжувача поезії Т. Шевченка, П. Куліш створив ряд високохудожніх зразків сатирично-викривальної, філософсько-психологічної, медитативної лірики та епічних творів, позначених жанровим і метрично-інтонаційним різноманіттям. Вершиною поетичної творчості була остання збірка його оригінальних поезій “Дзвін” (1893), в якій традиційні політично-визвольні, морально-філософські, медитативно-інтимні мотиви здебільшого втілювались у високомистецьку форму, що дало підстави І. Франкові віднести їх з огляду на зміст, форму і мову “до перлів нашої поезії”, хоча водночас критик зазначав і те, що було в них “псевдополітичного і псевдокультурного, непоетичного”. В останні роки життя П. Куліш написав кілька великих ліро – епічних поем, зокрема “Магомет і Хадиза”, “Маруся Богуславка”, “Григорій Сковорода”, “Куліш у пеклі” (1891), створив “Драмовану трилогію” (“Байда, князь Вишневецький”, “Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”, 1896). Підготував збірку “Хуторні недогарки”. Переклади світової літератури, зроблені письменником, прилучали українського читача до культурних надбань інших народів, розширювали та збагачували жанрово-образні й мовностильові ресурси українського красного письменства.

Ще з 50-х років П. Куліш виступав з рядом літературно-критичних статей, передмов і післямов до творів українських письменників (і до своїх власних), ставши, по суті, першим професійним українським критиком і літературознавцем (“Об отношении малороссийской словесности к общерусской. Зпилог к “Черной раде” (1857), “Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання” Марка Вовчка” (1857), “Что такое поззия и что народная поззия” (1859) та ін., вміщені в журналах “Русская беседа”, “Русский вестник”, “Современник”, “Народное чтение”). Крім регулярного інформування про поточну літературу та її рецензування, в “Основе” надрукував ряд статей з історії української літератури: “Обзор украинской словесности” від Климентія Зіновіїва до І. Котляревського і П. Гулака-Артемовського, “Характер и задача украинской критики”, епістолу “Чого стоїть Шевченко яко поет народний?” тощо. Позитивним у виступах Куліша були відстоювання прав і піднесення престижу української літератури, боротьба з шовіністично-нігілістичним ставленням до рідної культури, критика примітивізму й графоманства, що компрометували літературу й псували смак читачів. Суперечливою була його теорія “етнографічної достовірності”. Виходячи з неї та концепції морально-учительного призначення літератури, він надміру підносив патріархальні, консервативно-дидактичні риси творчості Г. Квітки-Основ’яненка, недооцінював творчість І. Котляревського, Марка Вовчка, Т. Шевченка.

Загалом же складна творчість П. Куліша належить до найцінніших здобутків української культури. Вона сприяла піднесенню національної літератури до світових обширів і створила ряд перспективних традицій, що провістили чимало тенденцій української літератури XX ст.

Літ.: Шенрок В. П. А. Кулиш: Биографический очерк. К, 1901; Петров В. Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. К., 1929; Петров В. Романи Куліша. X., 1930; Бернштейн М. Д. Пантелеймон Куліш // Історія української літературної критики. К., 1988; Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш. К., 1989; Зеров М. Поетична діяльність П. Куліша // Зеров М. К. Твори: У 2 т. К., 1991. Т. 2; Шерех Ю. Кулішеві листи і Куліш в листах // Шерех Ю. Третя сторожа. К, 1993; Гуляка Б. Становлення українського історичного роману. К., 1997.

П. Федченко


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН

задивляюсь у твої зіниці скорочено