Корабельна катастрофа – Роберт Луїс Стівенсон

Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка

Зміст

ПРОЛОГ

НА МАРКІЗЬКИХ ОСТРОВАХ

Наближалася третя година зимового дня в Таї-о-хае – головному порту й французькій столиці Маркізьких островів. Бушував сильний рвучкий пасат, дужий прибій гуркотів на прибережній гальці, й п’ятдесятитонна військова шхуна – носій прапора та впливу Франції на цім канібальськім архіпелазі – гойдалася на хвилях біля свого причалу під Тюремним пагорбом. Низькі чорні хмари лежали на схилах гір, що амфітеатром оточували гавань; щойно випав дощ, справжня тропічна злива, майже водяний смерч, і потемнілими зеленими схилами гір звивалися сріблясті ниті потічків.

Клімат на цих островах жаркий та здоровий, і зима – то тільки назва. Дощ не відсвіжив мешканців Таї-о-хае, а вітер не збадьорив їх. Лише на околиці, за Тюремним пагорбом, комендант ходив наглядачем у власному саду, і садівники – всі як один каторжани – хіть-не-хіть працювали, а решта мешканців містечка втішалися пообіднім відпочинком та дрімотою. Ваcкеху, туземна королева, спочивала в своїй ошатній хатині під тінистими шелестливими пальмами; комісар з Таїті – в отіненій прапорами офіційній резиденції; торговці – в безлюдних крамничках, і навіть клубний прислужник спав у приміщенні клубу, похиливши голову на прилавок, над яким красувалися візитні

картки морських офіцерів та карта світу.

Вздовж берега пролягала єдина вулиця: з благодатного затінку пальм та зеленої гущавини пурао дивилися в море дощані будиночки, і ніде не видно було жодної душі. Лише в кінці розхитаного причалу, що колись (в часи успіху заколотників у Південних Штатах) стогнав під вагою пакованого бавовнику Джона Гарта, на купі мотлоху вмостився відомий тут татуйований європеєць – жива дивовижа містечка Таї-о-хае.

Він не склеплював очей і ліниво озирав гавань. Бачив положистий схил гори, що біля гавані переходив у скелі, бачив прибій, що біло закипав довкола двох острівців – у вузькому просвітку між ними на блакитному крайнебі здіймалися гострі вершини острова Уа-пу. Але цей давно знайомий краєвид не привертав його уваги. Він поринув у той дрімотний стан, коли сон межує з дійсністю, і в його уяві зринали розрізнені картини минулого: обличчя білих і тубільців – шкіперів, старших помічників, князьків та вождів – з’являлися перед ним і знову щезали; він згадував давні подорожі й призабуті пейзажі, осяяні світанням; він знову чув гуркіт барабанів, що закликали на канібальське бенкетування; можливо, йому являлися принади тієї тубільної принцеси, з любові до якої він оддав своє тіло в безжальні руки татуювальника, а тепер сидів на купі мотлоху край причалу в Таї-о-хае – дивак, не схожий на інших європейців. А можливо, в його душу владно увірвалося ще давніше – звуки й запахи рідної Англії, далекого дитинства: веселий передзвін соборних дзвонів, рокитник на березі, пісня річкової хвилі під греблею…

Біля входу в гавань – прудка течія, і корабель можна провести лиш якнайближче до острівців – так, що з нього легко докинути до берега сухарем. І ось, поки татуйований європеєць дрімав і марив, із-за західного острівця вигулькнув летючий клівер (1),- і це змусило його миттю отямитись. Потім з’явилися два стакселя(2), і, перш ніж татуйований європеєць схопився на ноги, топсельна шхуна (3) в кілька сотень тонн, легко обійшовши острівець супроти вітру, курсом бейдевінд (4) увійшла в гавань.

Сонне містечко заворушилось, наче його збудив якийсь чарівник. Звідусюди вироїлись тубільці, вітаючи одні одних магічним вигуком “Ехіпі!” (“Корабель!”). Королева вийшла на веранду й поглянула на гавань, прикривши очі ручкою, що була справжнім дивом високого мистецтва татуювання; комендант забув про своїх каторжан і кинувся в будинок за підзорною трубою; капітан порту, який був ще й наглядачем у в’язниці, метнувся вниз по схилу Тюремного пагорба; сімнадцять мідношкірих канаків(5) та француз, помічник боцмана, члени команди військової шхуни, вибігли на бак; всі англійці, американці, німці, поляки, корсіканці й шотландці – торговці та чиновники Таї-о-хае,- покинувши свої крамнички й контори, зібралися, за давнім звичаєм, біля клубу.

(1) Клівер – косе трикутне вітрило, яке ставиться попереду фок-щогли – передньої щогли судна.

(2) Стаксель – трикутне вітрило, яке ставиться услід за клівером, попереду фок-щогли.

(3) Шхуна – судно, що має кілька щогл із косими вітрилами.

(4) Бейдевінд – курс судна при зустрічно-боковому вітрі, коли кут між напрямом вітру і носом судна менше 90°.

(6) Канаки – народність, що живе на Гаванських островах.

Відстані в містечку були незначні, і вся дюжина його білих мешканців зійшлася так хутко, що встигла вже обмінятися здогадами щодо національності й мети плавання невідомого корабля, перш ніж він досяг стоянки. Аж ось на клотику замайорів англійський прапор.

– Я ж вам казав, що це Джонні Булль(1), я відразу пізнав по стакселях,- мовив бувалий, але ще бадьористий морський вовк, який міг би знов (якби вдалося знайти судновласника, незнайомого з його біографією) прикрасити своєю персоною капітанський місток і згубити ще одне судно.

– Однак корпус американської форми,- хитрувато завважив шотландець, інженер бавовноочисної фабрики.- Я певен, що це яхта.

– Атож! – вигукнув морський вовк.- Звісно, яхта! Погляньте на її шлюпбалки(2) і на шлюпку, підвішену за кормою.

– Та яка ж це яхта?! – відгукнувся голос, що явно належав уродженцеві Глазго.- Хіба ви не бачите червоного кольору англійского торгового прапора?!

– І все ж ви можете замикати свою крамничку, Томе,- мовив ввічливий німець і додав, звертаючись до туземця з тонкими рисами обличчя,- він саме проїжджав вулицею на гарному гнідому коні: – Bon jour, mon Prince! Vous allez boire un verre de biere? (3)

Але принц Станіслав Моанатіні – єдиний по-справжньому зайнятий нині мешканець острова – підганяв коня, поспішаючи оглянути оповзень, що вранці завалив гірську дорогу. Сонце вже хилилося до небокраю, незабаром мало сутеніти, і якщо принц хотів уникнути небезпек, що таяться в мороці та урвищах, а також страху перед привидами мертвих, що населяють джунглі,-він ніяк не міг прийняти ласкавих запросин. Втім, якби він і спішився, освіжитися було б нічим.

– Пива?..-відгукнувся уродженець Глазго, – Звідки ти взяв? В клубі лишилось лише вісім пляшок! А я ще

(1) Джон Булль (за іменем фермера з політичної сатири Дж. Арбуржуа. Так Прoзвали буржуазну Англію й типового англійського

(2) Для пуска, вигнутої форми сталевий брус, призначений з підйому шлюпок не бачив у цьому порту корабля під англійським прапором! Його капітан і має випити моє пиво.

(3) Здрастуйте, принце! Чи не вип’єте склянку пива? (Франц.)

Ця пропозиція заперечень не викликала, хоча й не збудила особливого захоплення: вже кілька днів саме слово “пиво” навіювало смуток на членів клубу, які щовечора невесело підраховували, скільки лишилося пляшок.

– Ось і Гевенс! – мовив хтось, наче зрадівши з можливості змінити тему.- А що ви, Гевенсе, думаєте про цей корабель?

– Я не думаю,- неспішно запалюючи сигарету, відповів Гевенс, високий, ввічливий, небалакучий, одягнений в бездоганний костюм англієць,- я знаю. Він доправив мені вантаж з Окленда, від фірми “Дональд і Бденборо”. Я саме зібрався на борт.

– Але що це за корабель? – запитав сивий моряк.

– Не маю ані найменшого уявлення,- відповів Гевенс.- Либонь, якийсь трамп(1) зафрахтований ними.

По цій мові англієць незворушно й статечно пройшов далі і незабаром уже сидів на кормі вельбота, пильнуючи, аби не забруднитись, і вправно підводив вельбота під борт шхуни, спокійним і ввічливим тоном віддаючи команди галасливим канакам.

Біля трапа його зустрів засмаглий, обвітрений капітан.

– Гадаю, ваш вантаж призначений нам,- сказав англієць.- Я – містер Гевенс.

– Саме так, сер,- відповів капітан, тиснучи йому руку.- Власник судна, містер Додд, чекає вас у каюті. Обережно, у нас тут щойно пофарбували…

Гевенс ступив у прохід між бортом і рубкою, спустився по трапу в каюту.

– Містер Додд, якщо не помиляюсь? – звернувся він до присадкуватого бороданя, який щось писав за столом. І раптом вигукнув: – Та це ж Лауден Додд!

– Я, я, мій друже! – радісно відповів містер Додд, жваво підхоплюючись.- Прочитавши твоє прізвище у фрахтових паперах, я вирішив, що це саме ти! А ти нітрохи не змінився: все той же незворушний, зібраний британець.

– А ось про тебе цього не скажеш: адже ти, здається, сам став британцем? – відповів Гевенс.

– О ні, зовсім ні,- заперечив Додд.- Червона пілка там, на щоглі, то не мій прапор – то прапор мого компаньйона.

(1) Трамп (англ.) – вантажне судно, яке не має постійних рейсів і яке можна зафрахтувати до будь-якого порту.

Але всі справи він полишив на мене. Ось він,- і Додд вказав на погруддя – одну з численних, досить незвичних прикрас цієї своєрідної каюти. Гевенс чемно оглянув погруддя.

– Гарний бюст,- мовив він.- 3 обличчя ваш компаньйон досить приємна людина.

– Так, він чоловік порядний. Це він веде справи. Капітал належить йому.

– І гроші, мабуть, його не обмежують,-додав Гевенс, з дедалі більшим подивом озираючись по каюті.- Тут їх чимало вкладено.

– Його гроші, мій смак,- пояснив Додд.- Книжкова шафа чорного горіха – старовинна англійська робота. Книжки всі мої – здебільшого твори французького Відродження. Бачив би ти, як розчаровуються нудьгуючі тутешні мешканці, гадаючи відшукати тут щось краще, ніж бібліотечні романи. Дзеркала справжні венеційські; оте в кутку – раритет. Мазанина – моя і його, ліплення – моє.

– Ліплення? Ти про що? – не зрозумів Гевенс.- Де тут ліплення?

– Оці погруддя,- відповів Додд.- Адже замолоду я був скульптором.

– Так-так, дещо пригадую. А ще ти, здається, якось розповідав, що цікавився якимось нерухомим майном у Каліфорнії…

– їй-право, ти перебільшуєш,- відповів Додд.- “Цікавився” – це не те слово. “Мене втягли в діло” – оце точніше. Адже я природжений художник, і нічого, крім мистецтва, ніколи мене не цікавило. Якби я завтра розтрощив це старе корито,- додав він,- то, без сумніву, знову віддався б мистецтву!

– Шхуна застрахована? – поцікавився Гевенс.

– Так,- відповів Додд.- Знайшовся у Фріско(1) дурень, який застрахував її, і тепер він відшматовує левову пайку наших прибутків; але настане день, коли ми з ним поквитаємось.

– Так… З вантажем, сподіваюся, все гаразд? – спитав Гевенс.

Мабуть так відповів Додд.-Займемось паперами

– На це маємо весь завтрашній день,-мовив Гевенс.

(1) Фріско – зменшена назва американського міста Сан-Франціско.

– А зараз тебе чекають у нашому клубі. C’est ‘heure di absinthe (1). А потім, Лаудене, ми пообідаємо – звісно, у мене.

Містер Додд згодився, одяг білу куртку – не без певних усиль, бо він був середнього віку й досить огрядний,- причесав бороду й вуса перед одним із венеційських дзеркал і, взявши фетрового капелюха з широкими крисами, вивів гостя через приміщення контори на шкафут (2).

Біля борту їх чекала кормова шлюпка – вишуканих іній, з м’якими сидіннями, оздоблена полірованим червонім деревом.

– Сідай за стерно,- запропонував Лауден.- Ти краще знаєш, де тут найзручніше причалити.

– Я не люблю керувати чужим човном,- заперечив Гевенс.

– Вважай його човном мого компаньйона, і ми зрівняємось,- безтурботно кинув Лауден, спускаючись по грапу.

Гевенс рушив слідом і без зайвих заперечень взяв рум-пельштерти (3).

– Не розумію, яким чином ти дістаєш прибуток від цієї шхуни! – здивувався він.- По-перше, вона, здається, завелика для тутешньої торгівлі, а по-друге, занадто пишно оздоблена…

– Я не певен, що ми й справді маємо від неї прибуток,- погодився Лауден.- Мені завжди бракувало ділових якостей. Мій компаньйон, гадаю, задоволений, а гроші, як я вже казав, належать йому. Я вношу в діло лише брак комерційного досвіду.

– Тобі просто подобається твоя каюта, еге ж? – пожартував Гевенс.

– Так,- погодився Лауден,- як не дивно, саме так. Ти вгадав.

Поки вони борознили гавань, сонце сіло за небокрай, і про це сповістив гарматний постріл (точніше, то була рушниця). Одночасно на шхуні спустили прапор. Коли шлюпка причалила, на березі вже лежала темрява, і низенька веранда клубу “Ceicle Internationale”(4) (так він звався офіційно, і не без підстав) сяяла численними лампами. На острові Нукухіва настали найприємніші години доби: зникли набридливі й огидні мушки-одноденки, повіяв свіжий береговий бриз, і члени клубу зібралися разом, аби перехилити чарку.

(1) Саме час випити (франц.).

(2) Шкафут – середня частина верхньої палуби судна.

(3)Румпельштерти – шнури, прикріплені до стерна; призначені для керування шлюпкою.

(4) “Міжнародне коло” (франц.).

Містера Лаудена Додда офіційно представили комендантові острова, потім його партнерові по більярду – торговцеві з сусіднього острова, почесному членові клубу, який починав свою кар’єру підручним теслі на борту військового корабля Північних Штатів; затим його представили портовому лікареві, жандармському начальнику, фермерові – власнику опійних плантацій – і всім людям білого кольору шкіри, яких хвилі торгівлі, корабельні катастрофи а чи й дезертирство закинули в Таї-о-хае. Завдяки своїй приємній зовнішності, люб’язним манерам та вмінню вести бесіду французькою й англійською мовами Лауден усім дуже сподобався. Незабаром на столі біля нього з’явилась одна з восьми останніх пляшок пива, а сам він став центральною фігурою досить балакучого товариства, хоча й був неговіркий.

Розмови в Південних морях(1) завжди зводяться до одного-єдиного кола тем, бо хоч океан тут дійсно безкраїй, але світ малий. Ви обов’язково почуєте ім’я Забіяки Гейса, героя морів, чиї подвиги та цілком заслужений кінець лишилися невідомими Європі; трохи погомонять про торгівлю копрою та мушлями, а можливо, бавовником та губкою, але досить поверхово, ніби це питання нікого особливо й не цікавить; з уст часто-густо злітатимуть, як пташки-веснянки, назви шхун та прізвища їхніх капітанів; співрозмовники обміняються новинами про останні корабельні катастрофи, безтурботно поділяться своїми міркуваннями. Людині новій ці розмови напочатку видадуться не вельми цікавими, але незабаром її полонить загальний настрій, а коли вона поживе в світі островів рік-півтора і побачить чимало шхун, так що прізвище кожного капітана викликатиме в уяві певну постать у піжамі чи полотняному костюмі, та ще й призвичаїться до невизначеності, з якою (ніби в пам’ять містера Гейса) ставляться тут до таких видів людської заповзятливості, як контрабанда, навмисні корабельні катастрофи, баратрія(2), піратство, торгівлі робочою силою тощо,- тоді вона упевниться, що ці розмови в клубах Полінезії не менш захоплюючі та повчальні, аніж розмови в подібних закладах Парижа чи в клубах Палл-Малл(3) у Лондоні.

(1) Південні моря – південні простори Тихого океану.

(2) Баратрія (англ.) – умисне знищення застрахованого судна чи вантажу з метою отримання страхової суми.

(3) Палл-Малл – вулиця в центрі Лондона, де розташовані клуби бізнесменів.

Хоча містер Лауден Додд вперше ступив на Маркізькі острови, він був досвідченим, просоленим торговцем: він знав численні кораблі та їхніх капітанів; на інших островах він був свідком перших кроків тих людей, про яких тут велися розмови, або, навпаки, міг розповісти про подальший розвиток подій, що колись почалися в Таї-о-хае. Серед інших цікавих новин – приміром, про появу в Південних морях нових осіб,- він сповістив також про останню катастрофу корабля. Долі інших острівних шхун не минув цього разу “Джон Річардс”.

– Дікінсон посадив його на мілину біля острова Пальмерстон,- сказав Додд.

– А хто власники? – спитав один із членів клубу.

– О, як звичайно – “Кепсікум і Компанія”.

Члени клубу всміхалися, обмінювалися багатозначними поглядами. Либонь, Лауден висловив загальний здогад, коли завважив:

– Ось, кажуть, є вигідні діла! Не знаю нічого вигіднішого, ніж застрахована шхуна, досвідчений капітан і міцний, надійний риф.

– Вигідне діло? Таких не. буває! – заперечив уродженець Глазго.- Ніхто не має зиску, крім місіонерів – кат їх не взяв!

– Ну, це занадто! – заперечив хтось.- Непогані бариші дає опій.

– Добре також наскочити на лагуну, де заборонено вилов перлів, скажімо, на четвертому році, тихенько зібрати вершки й вислизнути, перше ніж пронюхають французи.

– Непогано й добрий золотий самородок добути,- додав якийсь німець.

– Купити судно, що зазнало катастрофи, теж прибуткове діло,- мовив Гевенс.- Згадайте торговця з Гонолулу і судно, викинуте на рифи Вайкікі. Знялась така буря, що судно це почало трощити, ледве воно сіло на мілину. Не минуло й години, як агент “Ллойда”(1) продав судно, і до смеркання, коли його розбило на тріски, покупець забезпечив собі тепленьке гніздечко. А якби сонце зайшло на три години пізніше, він міг би й назавжди покинути бізнес. Але й так він звів собі будинок на Беретаніа-стріт і назвав його іменем судна.

(1) “Ллойд” – найбільша англійська страхова компанія.

– Так, інколи можна непогано заробити на корабельній катастрофі,- погодився уродженець Глазго,- але це трапляється нечасто.

– Ну, це вже загальне правило – вигідні діла трапляються з біса рідко,- відповів Гевенс.

– Так-так, це вже воля Всевишнього,- погодився уродженець Глазго.- А я мрію рознюхати таємницю якогось багатія і добре притиснути його там, де треба.

– Гадаю, вам відомо, що це не метод серед порядних людей,- завважив Гевенс.

– А мені байдуже, мене цей метод влаштовує цілком,- зухвало відгукнувся шотландець із Глазго.- Жаль, що в цих Південних морях таких секретів не добудеш – їх треба шукати лише в Лондоні чи Парижі.

– Мак-Гіббон, мабуть, начитався бульварних романів,- підкинув хтось.

– Він читав “Аврору Флойд”,- додав другий.

– Ну то й що? – обурився Мак-Гіббон.- Кажу те, що є. Почитайте газети! Ви хихочете лише тому, що цілковиті невігласи. Я певен, що шантаж – такий самий бізнес, як і страхування, лише достобіса чесніший.

Неприхована жовчність цих признань змусила Лаудена, палкого прихильника миру й злагоди, викинути свої козирі.

– Як не дивно,-сказав він,- у пошуках засобів існування мені довелося випробувати усі ці методи.

– Ви знаходити самородок? – ламаючи слова, похопився німець.

– Ні,- відповів Лауден.- Я брався в житті за всілякі дурниці, але копати золото не додумався. Кожна людина повинна мати здоровий глузд.

– Ну, а контрабандну торгівлю опієм ви спробували/- поцікавився хтось другий.

– Спробував,- відповів Ладен.

– І мали зиск?

– Та ще й який!

І купували розбите судно?

– Так, сер.

– І що вивудили?

Бaчте та шхуна була особлива,- уточнив Лауден – чесно кажучи, я не радив би братися за це ремесло хтось щоб розбило на тріски? – нетерпляче запитав Ладен.

– Якщо сказати точніше, розбився я,- відповів Лауден.- Не все розрахував.

– І шантаж випробували?

– Звісно, що за питання! – відповів містер Додд.

– І мали зиск?

– Розумієте, мене переслідують невдачі. А взагалі це діло прибуткове.

– Ви узнали чиюсь таємницю? – запитав уродженець Глазго.

– Велику, як штат Техас!

– І це був багатій?

– Він не був Рокфеллером, але всі ці острови міг би купити не торгуючись.

– Так за чим же стало? Ви не змогли прибрати його до рук?

– Діло було морочливе, та врешті я загнав його в кут і…

– І що?..

– І вся гра пішла шкереберть. Я став його кращим другом.

– Ех, чорт!..

– По-вашому, він невибагливий у виборі друзів? – люб’язно поспитав містер Додд.- Втім, можливо: у нього досить широке коло симпатій.

– Якщо ти, Лаудене, скінчив пащекувати,- вставив своє слово Гевенс,- то час іти до мене обідати.

Коли вони вийшли з клубу, в темряві гуркотів прибій. У темно-зелених хащах подекуди блимали вогники. Виринаючи з пітьми, повз них по двоє і по троє проходили тубільні жінки, звабливо усміхались, перемовлялися, позираючи на двох білих; коли вони зникали, в повітрі ще довго витали запахи пальмової олії та пелюсток червоного жасмину. Від клубу до помешкання містера Гевенса було кілька кроків, але будь-кому з жителів Європи вони видалися б кроками по чарівній країні. Якби перший-ліпший європеєць міг піти за двома нашими друзями в будинок, оточений широкою верандою, і в прохолодному покої, обвитому зеленню, сів з ними за стіл, де на білій скатертині рубіново сяяло вино; якби він міг скуштувати екзотичних наїдків – сирої риби, плодів хлібного дерева, запечених бананів, смаженого поросяти з гарніром із незрівнянного міті, а також королівського делікатесу – салату з пальмових бруньок; якби він побачив, як нечутно й ненав’язливо, час від часу визираючи з-за дверей, йому безмовно слугує молода остров’янка в широкому вільному вбранні, занадто сором’язлива, щоб бути членом сім’ї, і занадто владна, щоб нею не бути,- а потім миттю перенісся в місця своїх вітчизняних кумирів, то він сказав би, сидячи в старовинному кріслі біля каміна й протираючи очі: “Мені приснився дивний край! їй-богу, я побував у раю!” Але Додд і його господар давно вже звикли до всіх чарів тропічної ночі, до всіх наїдків острівної кухні, і вони взялися до м’яса як люди, що дуже зголодніли, і лише вряди-годи ліниво перекидалися словами, мов товариші, яким нині не дуже весело. Згадали й розмову в клубі.

– Ти ще ніколи не молов таких дурниць, Лаудене,- мовив Гевенс.

– Мені здалося, що в повітрі запахло порохом, ось я й молов,- пояснив Лауден.- Але це зовсім не дурниці.

– Ти хочеш сказати, що все це правда – і опій, і судно, що потерпіло катастрофу, і шантаж, і багатій, що став твоїм другом? – не повірив Гевенс.

– Все правда, до останнього слова,- відповів Лауден.

– Мабуть, ти таки чимало бачив у житті,- зауважив Гевенс.

– Так, це досить незвичайна історія,- погодився друг.- Якщо хочеш, я розповім про все.

Далі йде повість про життя Лаудена – не так, як він розповів її своєму другові, а так, як він згодом сам записав її.

СПОВІДЬ ЛАУДЕНА

РОЗДІЛ І

ВСЕБІЧНА КОМЕРЦІЙНА ОСВІТА

Напочатку варто змалювати характер мого бідолашного батечка. Годі собі уявити добрішого та вродливішого чоловіка й водночас такого (на мою думку) нещасливця: йому не поталанило ні з ділами, ні з розвагами, ні з місцем проживання, ані (хоч як гірко в цьому зізнаватися) з єдиним сином. Він починав землеміром, потім узявся спекулювати нерухомим майном і втягнувся в інші махінації, заживши слави чи не найспритнішого ділка в штаті Маскегон (1) “У Додда є лій у голові”,- казали про нього знайомі. Проте я не дуже вірив у його ділові якості. Втім, доля досить довго всміхалася йому, а наполегливість не полишала ніколи. З сумовитою покірністю мученика він вів щоденний бій за прибуток: уставав рано-вранці, поспіхом снідав, а повертався додому змучений і пригнічений, навіть коли успішно завершував якусь справу; він відмовляв собі в розвагах – якщо взагалі мав здатність розважатись, у чому я часом сумнівався,- і вкладав усі сили в якусь операцію з пшеницею чи алюмінієм – операцію, що, по суті, нічим не відрізнялася від грабунку на битому шляху; він вигравав її ціною неймовірної сумлінності та самопожертви.

На лихо, мене ніщо, крім мистецтва, ніколи не цікавило, та й не зацікавить. Я завжди вважав, що справжнє покликання людини – збагачувати світ прекрасними витворами мистецтва, а дозвілля проводити весело й безтурботно. Скільки пам’ятаю, про другу половину своєї життєвої програми (лише її, до речі, мені й пощастило здійснити) я нічого батькові не казав, але він, либонь, щось підозрював, бо називав мої плани потуранням власним лінощам.

– Ну гаразд! – якось вигукнув я.- А як живеш ти?

(1) Назва штату вигадана.

Дбаєш лише про те, щоб настарати грошей – і конче за рахунок інших!

Батько сумно зітхнув (він мав таку звичку) і докірливо похитав головою:

– Ех, Лаудене! – мовив він.- Усі ви, молоді, маєте себе за великорозумників. Та хоч би як ти опирався – все одно на цьому світі змушений будеш працювати. Вибір тільки один – бути чесним чи бути злодієм…

Що й казати – ніяк було сперечатися з моїм батечком. Мене охоплював відчай після таких розмов і водночас каяття, бо я часто бував брутальний, а батько завжди лагідний і добрий. Крім того, я ж обстоював свої особисті наміри та бажання, а він турбувався лише про моє щастя, хоча й розумів його по-своєму. І він не втрачав надії, що таки наведе мене на розум.

– Основа у тебе міцна, Лаудене,- казав він,- основа у тебе правильна. Адже в жилах у тебе тече моя кров – чи ти зрештою підеш гідним шляхом. Я певен – мені не доведеться за тебе червоніти. Єдине мене дратує – те, що ти часом верзеш дурниці.

І батько поплескував мене по плечі або по руці з тією ніжністю сильного й гарного чоловіка, яка так зворушувала мене.

Щойно я закінчив школу, батько послав мене до Маскегонської академії. Ти не американець, і тобі важко повірити, що такий учбовий заклад справді є. Тому, перш ніж оповідати далі, хочу запевнити тебе, що я не жартую. Така академія справді існувала, а може, існує й понині – наш штат дуже пишався нею, як найвищим досягненням дев’ятнадцятого століття і сучасної цивілізації. Батько, проводжаючи мене на вокзал, був, безперечно, певен, Що відкриває мені пряму дорогу в президенти і земний рай.

– Лаудене,- сказав він,- я даю тобі шанс, якого не міг дати своєму синові навіть Юлій Цезар: ти пізнаєш життя раніше, ніж сам пірнеш у нього. Уникай ризикованих спекуляцій, намагайся поводитись як джентльмен і. по можливості, обмежуйся надійними, вивіреними операціями з залізничними акціями. Що ж до операцій з зерном – вони завжди спокусливі, але дуже небезпечні. У твоєму віці я не починав би з зерна; ти матимеш успіх з іншими товарами. Призвичайся якнайретельніше вести свої рахункові книги і ніколи вдруге не вкладай гроші в справу, що її колись програв. Ну, синку, поцілуй мене на прощання і не забувай, що ти у мене одинчик і що твій тато буде стежити за твоєю кар’єрою з любов’ю й тривогою.

Комерційна академія, гарна і простора будівля, стояла в густому лісі. Повітря було чисте, харч – чудовий, плата за навчання – чимала. Телеграф з’єднував академію, кажучи словами рекламних об’яв, “з різноманітними світовими центрами”. До читальні надходила численна “комерційна преса”. Розмови велися здебільшого про Уолл-стріт і студенти (їх було не більше ста душ) були заклопотані переважно тим, що намагались привласнити якнайбільшу суму з так званого “академічного капіталу”. Щоправда, зранку ми сиділи в аудиторіях – вивчали німецьку й французьку мови, бухгалтерську справу та інші ділові предмети. Але більшу частину дня ми проводили на біржі, навчаючись спекулювати товарами та цінними паперами,- саме це й було основою основ освіти, яку ми здобували. А що жоден з учасників операцій не мав ані бушеля пшениці, ані долара державної валюти, то узаконений бізнес тут був неможливий. Це була відверта азартна гра, навіть без натяку на маскування. Нас, не шкодуючи витрат, навчали саме вмінню ставити завади й розладнувати чесні комерційні операції. Для того, щоб ми на власному досвіді ознайомилися з курсом та перепадами цін, наш навчальний ринок точно відтворював стан речей на реальному ринку. Ми мали вести рахункові книги, і наприкінці кожного місяця керівник чи хтось із його помічників перевіряли наші записи. Щоб зробити гру ще правдоподібнішою, “академічний капітал” (як покерні фішки) мав вартість реального ринку. Турботливі батьки та опікуни купували його студентам, виплачуючи по центу за долар. Закінчуючи навчання, студенти по тій же ціні продавали академії накопичений ними капітал. А найудачливіші “біржові ділки” інколи реалізували частину свого капіталу ще бувши студентами, потайки влаштовуючи гулянку в сусідньому сільці. Коротше кажучи, гірше за цю академію була, либонь, лише та, в якій Олівер познайомився з Чарлі Бейтсом (2).

Коли хтось із асистентів уперше привів мене на “біржу”, щоб показати мою конторку, я був приголомшений веремією. Чорні дошки в глибині зали були списані цифрами, що постійно мінялись. Після кожної заміни студенти металися по залі й горлали, як мені здалося, нісенітниці. Дехто вискакував на конторки та лави, подаючи якісь знаки руками та головою і щось поспіхом занотовуючи в записниках. Мені здалося, що неприємнішої сцени я ще ніколи не бачив а коли я зрозумів, що всі ці операції – звичайнісінька гра і що за всі гроші, які були в обігу на “біржі”, не купиш і пари ковзанів, я був ошелешений, але ненадовго: мені одразу пригадалося, як дорослі й дуже забезпечені власники та власниці великого нерухомого майна терялися, програючи в карти якийсь дріб’язок. Та навіть знайшовши виправдання своїм товаришам по навчанню, я був до краю вражений асистентом, котрий привів мнe сюди: цей бідолаха, забувши показати мені мою конторку, раптом укляк посеред зали – так, ніби цифри зачарували його.

(1) Вулиця в Нью-Йорку, де розташовані біржа та більшість банків.

(2) Олівер і Чарлі Бейте – дійові особи рокану Чарлза Діккенса “Олівер Твіст”. Під “академією” тут мається на увазі злодійське гніздо.

– Гляньте, гляньте! – зарепетував він.- Курси падають! Ще вчора ринком заволоділи “ведмеді”(1)

– Ну то й що? – відповів я, насилу перекриваючи гамір, бо ще не призвичаївся розмовляти у такому гармидері.- Це ж гра.

– Так,- відповів асистент,- і вам треба твердо запам’ятати, що справжній прибуток ви добудете тільки тоді, коли старанно везтимете свої рахункові книги. Гадаю, Додде, мені доведеться лише хвалити вас за них. Ви починаєте з досить пристойним капіталом – десять тисяч доларів в “академічній валюті”. Цього має вистачити вам до кінця навчання, якщо ви будете триматись надійних, випробуваних операцій… Стривайте, що трапилось? – урвав він себе, знову зачарований новими цифрами на дошках.- Сім, чотири, три! Додде, вам поталанило: за весь семестр іще не було такого пожвавлення! І подумати лишень, що це саме відбувається зараз у Нью-Йорку, Чікаго, Сент-Луїсі та інших ділових центрах-суперниках країни. їй-богу, я й сам зараз долучився б до гри! – вигукнув він, потираючи руки.- Але це не дозволяється правилами.

– І що б ви зробили, сер? – спитав я.

– Що б я зробив? – перепитав він, сяйнувши очима.- Купував би, поки стане грошей!

(1) Ведмедями називають біржових ділків, які намагаються дістати прибуток, збиваючи ціни на акції і потім дешево скуповуючи крім них існують бики – ті, що намагаються підняти ціни на акції, щоб потім продавати їх і теж отримувати бариші.

– Це й означає не ризикувати? – провадив я, поглянувши на нього невинними очима ягнятка.

Він люто зиркнув на мене, а потім сказав, ніби для того, щоб змінити розмову:

– Бачите отого рудого юнака в окулярах? Це Біллсон, наш кращий старшокурсник. Ми всі певні в його майбутті. Пропоную вам, Додде, брати приклад з Біллсона.

Незабаром, коли гамір подужчав, цифри на дошці з’являлися та щезали дедалі швидше, а зала гриміла від вигуків, немов оселя демонів,- асистент пішов, вказавши мені нарешті мою конторку. Мій сусід саме робив записи в рахунковій книзі, підсумовуючи, як я довідався пізніше, збитки; помітивши незнайоме обличчя, він охоче відірвався від цього неприємного заняття.

– Послухай, новачку,- мовив він до мене,- як тебе звати? Що? Твій батько – Додд – Велика Голова? Скільки у тебе капіталу? Десять тисяч? Так це ж здорово! Який же ти безголовий скнара, коли морочишся зі своїми книгами.

Я відповів, що не бачу іншої ради – адже книги щомісяця перевіряються.

– Ех ти, недотепа! Найми писаря! – вигукнув він.- Когось із наших банкрутів – чого ж вони тут і товчуться… Якщо гратимеш успішно, ти в цьому коледжі й пальцем не ворухнеш.

В ту хвилину гамір став оглушливим, і мій новий знайомий, сказавши, що це вже хтось прогорів і що він усе розвідає й приведе мені писаря, застібнув куртку й пірнув у натовп. Виявилося, що він мав слушність: один з біржових королів справді прогорів, потерпів повний крах, і писар, котрий зобов’язався вести мої книги, звільняти мене від роботи і отримувати призначену мені освіту за тисячу доларів на місяць в “академічній валюті” (десять доларів у валюті Сполучених Штатів) виявився не ким іншим, як найкращим студентом Біллсоном, з якого я мав брати приклад. Бідолаха був засмучений до краю. Тільки за це я й можу похвалити Маскегонську комерційну академію – всіх нас, навіть найдрібнішу дрібноту, дуже засмучувало банкрутство; а для такого магната, як Біллсон, що так високо злетів у кращі дні свого процвітання, повний крах був особливо жахливий. Проте вміння гамувати свої почуття перемогло навіть гіркоту поразки, і Біллсон узявся за виконання нових обов’язків з міною пристойності та ввічливості.

Такі були мої перші враження від цього безглуздого учбового закладу, і, чесно кажучи, пригадується мені й дещо приємне. Маючи капітал, я був господарем своїх пообідніх та вечірніх годин: писар вів мої книги, писар штовхався та кричав на “біржі”, а я писав пейзажі та читав романи Бальзака – тоді це були два мої захоплення. І тому головне, чого я прагнув,- це лишитися при капіталі; тобто я намагався вести лише випробувані, безпечні операції. Такої лінії я тримаюся й понині. Я певен, що в цьому недосконалому світі найнебезпечнішою є ділова операція, прихована в дитячій грі: “Орел – я виграв, решка – ти програв”. Пам’ятаючи напутні слова свого батечка, я почав примірятися до залізниць і з місяць займав безславну, але надійну позицію, потроху скуповуючи найтривкіші акції і терплячи (як тільки міг) презирство свого найманого писаря. Якось, для експерименту, я ризикнув: не маючи сумніву, що акції компанії “Пен-Хендл Преференс” (коли не помиляюсь) падатимуть і надалі, продав їх на кілька тисяч доларів. Та не встиг я провести цю операцію, коли якісь йолопи в Нью-Йорку почали грати на підвищення цін; акції компанії злетіли, як повітряна куля, і вже через півгодини моє становище стало загрозливим. Тоді кров батька, як він і передбачав, озвалася в мені, і я мужньо повів свою лінію: весь день продавав ці кляті акції, і весь день вони зростали й зростали. Виявилось, я потрапив під форштевень корабля самого Джея Гульда – пригадую, то був перший хід у великій біржовій грі. Недарма того вечора ім’я Лаудена Додда завоювало сторінки газети нашої академії, і тепер ми з Біллсоном (він знову лишився без місця) змушені були разом шукати вакансії писаря. Про кого мова, того й помічають. Моя катастрофа прикувала до мене загальну увагу, і тому я отримав місце писаря. Отож, як видно, і в Маскегонській комерційній академії можна було дечого навчитися.

Мене не дуже хвилювало, виграв я чи програв у цій складній і нудній грі, що велася навмання. Але написати про це бідолашному батькові в мене рука не піднімалась, і я намагався мобілізувати все своє красномовство. Я переконував його в тому (і це була свята правда), що студенти, які мають успіхи на біржі, не дістають ніякої освіти; отже, коли він бажає, аби я чогось навчився, хай утішається моїм банкрутством. Далі я (не дуже послідовно) попросив виділити мені новий капітал, урочисто обіцяючи мати справу лише з безпечними й надійними акціями залізниць. Насамкінець (дещо захопившись) я запевняв батька, що не годен займатись бізнесом, і гаряче просив його забрати мене геть із цього огидного місця й відпустити до Парижа студіювати мистецтво.

Батько надіслав короткого ласкавого й сумовитого листа; він писав, що до канікул чекати все недовго, а там і поговоримо про все.

Коли я приїхав на канікули, батько зустрів мене на вокзалі, і я відразу помітив, що він дуже зістарівся. Здавалось, він думав тільки про те, як утішити сина та повернути йому силу (яку я, на його думку, втратив). Не треба зневірюватись, сказав він, чимало нинішніх бізнесменів починало кар’єру з невдачі. Я заявив, що не створений для бізнесу, і обличчя його спохмурніло:

– Не говори цього, Лаудене! Я не можу повірити, що мій син боягуз.

– Але таке життя не по мені,- правив я своєї.- Мене цікавить не біржа, а мистецтво. Я певен, що в мистецтві досягну значно більшого!

І я нагадав йому, що відомі художники заробляють чималі рроші, що будь-яке полотно Мейсоньє (1) Коштує багато тисяч доларів.

– Невже ти вважаєш, Лаудене,- заперечив батько,- що людина, здатна написати тисячодоларову картину, не змогла б показати своє вміння та витримку і на біржі? Цей Мезон, якого ти щойно згадав, або й наш співвітчизник Б’єрстадт (2), опинившись завтра на пшеничній біржі, показали б свій характер! Лаудене, синку мій… Бачить бог, я дбаю лише про твоє щастя, і я хочу укласти з тобою угоду: наступного семестру я знову забезпечу тебе десятком тисяч ваших доларів, і якщо ти покажеш себе справжнім мужчиною і подвоїш цей капітал, я дозволю тобі поїхати до Парижа, коли тобі ще цього хотітиметься, в чому я дуже сумніваюсь. Але дозволити тобі втекти так ганебно, наче тебе відшмагали, мені не дозволяє гордість.

Серце моє закалатало, та за якусь хвилину я вже охолов. Я гадав, що куди легше тут, на місці. написати картину не гірше від Мейсоньє, аніж заробляти десять тисяч доларів на нашій пародійній біржі. Здивувався я із такого дивного способу перевірки, чи є в людини мистецький талант. Я навіть осмілився вголос висловити свій подив.

(1) Мейсоньє, Ернест-Жан-Луї (1815-1891) – відомий французький художник.

(2) Б’єрстадт, Албер (1830-1902) – американський художник-пейзажист.

– Ти забуваєш, синку,- глибоко зітхнувши, сказав батько,- що я здатен судити лише про одне, але не про друге. Якби ти навіть мав геній самого Б’єрстадта, мені не додалось би здатності його поцінувати.

– Крім того,- вів я далі,- де ж тут справедливість? Іншим студентам допомагають батьки: надсилають телеграми із вказівками. Ось, приміром, Джім Костелло – він і кроку не ступне, поки батько не підкаже йому з Нью-Йорка, що робити. І невже ти не розумієш: коли хтось виграє, то комусь іншому конче треба програти?

– То я сповіщатиму тебе про всі вигідні справи! – зрадів батько.- Я не знав, що це дозволено. Я надсилатиму телеграми, зашифровані нашим службовим шифром, і ми влаштуємо щось на зразок фірми “Додд і син”, ага? – Він поплескав мене по плечі й повторив, ласкаво усміхаючись: – “Додд і син”, “Додд і син”…

Коли батько обіцяв надсилати мені свої поради, а комерційна академія ставала східцем на шляху до Парижа, я вже міг дивитися в майбутнє з надією. Та й батькові сама лише думка про нашу спільну участь у біржових шахрайствах так сподобалась, що він аж збадьорився. Скінчилося тим, що після сумної зустрічі на вокзалі ми сіли за обідній стіл у чудовому настрої.

А тепер треба ввести в мою оповідь нового героя, який, не зронивши ні слова і навіть пальцем не ворухнувши, визначив усе моє подальше життя. Тобі доводилось подорожувати Штатами, і, можливо, ти бачив його позолочену баню, що химерно мріє між дерев посеред широкої рівнини. Цей новий герой – не що інше, як капітолій штату Маскегон, який тоді тільки проектувався. Мій батечко вітав ідею цієї будови з почуттям, в якому змішувались патріотизм і жадоба наживи; і те, й інше були в нього Щирі, Він був членом всіх комітетів, зв’язаних з будовою, він пожертвував для неї значну суму, він готувався до участі в більшості контрактів. На конкурс надійшло чимало проектів. Коли я прибув на канікули, батько саме вивчав ті проекти; ця справа цілком його полонила, і першого ж вечора після мого приїзду він почав радитися зі мною. Нарешті я знайшов заняття, якому міг віддатися всім серцем! Щоправда, я був новачок в архітектурі, але Це було все-таки мистецтво; віддаючи перевагу класичному стилю, я розкошував у творчій праці – якийсь прославлений ідіот вважав, що ця здатність притаманна тільки генію. Я з головою поринув у батькові турботи: знайомився з усіма проектами, визначив їхні достоїнства й вади, а крім того, простудіював чимало книг з архітектури, оволодів теорією деформації, вивчив поточні ціни на будівельні матеріали – тобто виконав усю чорнову роботу так сумлінно, що, коли настав час розглядати проекти, “Додд-Велика Голова” був увінчаний лаврами. Його докази були на рівні сучасності, його вибір комітет ухвалив, а я міг мовчки тріумфувати, знаючи, що й ці докази, і вибір належали мені. Коли затверджений проект уточнювали та доповнювали, моя роль стала ще значимішою: я розробив ескіз та власноручно виготував грати камінів у службових приміщеннях, і їх – випадково чи заслужено – прийняли. Запал та здібності, виявлені мною, здивували й порадували батька, а крім того, хоча мені, звісно, й не варто про це розводитись, саме завдяки моїм зусиллям капітолій мого рідного штату тепер не муляє, а милує око.

Отож, коли я повернувся до комерційної академії, настрій у мене був дуже бадьорий, і мої перші біржові операції увінчалися блискучим успіхом. Батько регулярно надсилав мені листи й телеграми. “Ти мусиш сам обдумувати свої рішення, Лаудене,- повсякчас наголошував він.- Я лише повідомляю тобі цифри, і за будь-яку операцію ти берешся на власний страх і ризик, тож усе, що ти зробиш, ти добудеш завдяки своїй рішучості та передбачливості”.

Однак легко було зрозуміти, чого саме очікував від мене батько, і я, як завжди, квапився виправдати його сподівання. За місяць у мене вже було біля вісімнадцяти тисяч доларів “академічного капіталу”. І тут я впав жертвою однієї з вад цієї системи. Я вже згадував, що “академічний капітал” можна було продавати, отримуючи один процент його номінальної вартості в американських доларах. Біржові спекулянти, терплячи крах, завжди продавали свою одіж, книги, банджо та запонки, щоб покрити дефіцит, а удачливі, навпаки, постійно боролися зі спокусою перетворити частину “прибутків” на долари для оплати цілком реальних утіх. А мені потрібні були тридцять доларів, аби купити приладдя для занять живописом, бо я часто ходив до лісу писати етюди; а що мої кишенькові гроші були на той час витрачені, то одного злощасного дня я реалізував три тисячі доларів “академічного капіталу” і купив палітру,- дякуючи порадам мого батечка, я вже вважав біржу місцем, де гроші самі пливуть до рук.

Палітру я придбав у середу і був на сьомому небі.

Саме в той день мій батько (сказати “я” означало б покривити душею) намагався влаштувати подвійний опціон на пшениці між Чікаго і Нью-Йорком – як відомо, такі спекулятивні операції на шаховій дошці фінансів вважаються найризикованішими й найнепевнішими. У четвер доля відвернулась від батечка, і в п’ятницю ввечері моє прізвище вдруге з’явилося на дошці у списках банкрутів. Це був жорстокий удар: у будь-якому випадку батькові було б нелегко витримати його, бо хоч би як мучили чоловіка невдачі його єдиного сина, власні невдачі гризуть іще болючіше. Крім того, в гіркій чаші нашої невдачі була й краплина смертельної отрути: батько добре знав мої фінансові справи й відразу помітив нестачу трьох тисяч “академічного капіталу”, а з його точки зору це означало, що я украв тридцять справжніх доларів. Такий присуд був, либонь, занадто суворий, але певною мірою батько мав слушність; хоча його біржова діяльність, на мою думку, по самій своїй суті виключала чесність, він педантично дотримувався всіх заведених правил. Я дістав од нього лише одного сумного листа, сповненого, проте, гідності та мужності, й більше він не писав аж до кінця семестру, а я знову став писарем, почав продавати одяг та етюди, аби добути кошти на чергову безнадійну спекуляцію; мої мрії про Париж розвіялись, мов дим, я був позбавлений навіть теплого батькового слова, його звичних порад.

Однак увесь цей час він, звісно, думав не про кого іншого, як про свого сина і про те, щoб з ним робити далі. Я певен, що його вжахнула моя безпринципність,- саме так, безперечно, батько оцінив мій вчинок,- тож він почав заповзятливо обмірковувати, як би в майбутньому позбавити мене всіляких спокус. Тим часом архітектор, котрий будував капітолій, похвалив мої грати; поки батько вагався, не знаючи, що вдіяти, втрутилася доля – і Маскегонський капітолій визначив усе моє подальше життя.

– Лаудене,- сказав батько, зустрівши мене на вокзалі широкою усмішкою,- якщо ти поїдеш до Парижа, скільки тобі треба часу, аби стати досвідченим скульптором?

– Я не розумію тебе, батьку! – обурився я.- Що значить “досвідченим”?

– Це значить – скульптором, якому довірятимуть найскладніші замовлення,- відповів він.- Приміром, оголену натуру або замовлення патріотичного та емблематичного плану.

– На це піде років зо три,- відповів я.

__ І ти вважаєш, що цього зможуть навчити лише в Парижі? У нашій країні теж широкі можливості: кажуть, що цей самий Проджерс – дуже вправний скульптор, хоча він, либонь, занадто поважний, аби давати уроки. , – Крім Парижа, цього не навчишся ніде,-впевнено мовив я.

__ Так-так,- погодився батько,- я й сам розумію, що

Це звучатиме вагоміше: “Молодий уродженець нашого штату, син одного з визначних громадян, пройшов курс навчання у найдосвідченіших майстрів Парижа!”

Він говорив, смакуючи кожне слово.

– Любий таточку, про що мова? – обурився я.- Мені ж ніколи не спадало на думку стати скульптором!

– Річ у тім, що я уклав контракт на поставки скульптур для нашого капітолію,- відповів батько.- Спочатку я задумав це як звичайну комерційну операцію, а потім вирішив, що краще перетворити її на сімейну справу. Це співпадає з твоїми бажаннями, тут можна заробити чималу суму, а водночас і виявити патріотизм. Отож твоя згода – і можеш подаватись до Парижа, а через три роки повернешся, щоб оздобити капітолій свого рідного штату. Перед тобою блискуча перспектива, Лаудене. І ще одне: до кожного заробленого тобою долара я додам один від себе. Але чим швидше ти поїдеш і чим старанніше вчитимешся, тим буде краще, бо, якщо перші статуї не задовольнять смаки громадян Маскегону, нам буде дуже прикро.

РОЗДІЛ II

РУССІЛЬЙОНСЬКЕ ВИНО

Батьки моєї матері були шотландцями, тож по дорозі в Париж я мав навідати мого дядечка Адама Лаудена, який, покинувши справу бакалійника, благоденствував в Едінбурзі. Дядько розмовляв зі мною дуже стримано й вельми іронічно. Пригощав він мене чудово; жив я в розкішній кімнаті – але, як мені здалося, дядько відшкодовував кожен цент усіх цих витрат тим, що безперестану потай потішався з мене – окуляри його знай поблискували, а кутики рота знай посіпувались. Ця іронічність, наскільки я зрозумів, пояснювалась лише тим, що я американець. “Та-а-ак! – усміхався він, розтягуючи це слово без кінця-краю.- У вас, мабуть, усе це робиться інакше…”

Всі мої численні двоюрідні брати й сестри при цьому весело хихотіли. Можливо, саме отаке ставлення й породило характерну для американців схильність до розиграшів. Врешті-решт я й сам не витримав – повідомив, що мої друзі влітку ходять голяком, а друга методистсько-єпископальна церква у Маскегоні прикрашена скальпами. Ці злети фантазії прийняли майже так само, як повідомлення про те, що мій батько належить до республіканської партії, а в школі навчають писати деякі англійські слова трохи не так, як їх пишуть у Англії. Ось якби я розповів їм щиру правду – як батько платив щороку високу плату за те, щоб мене навчали у справжньому гральному клубі,- мої жахливі родичі мали б значно більше підстав хихотіти й кепкувати.

Як по правді, часом мене охоплювало бажання дати дядькові Адаму міцного стусана; певно, саме цим усе й скінчилося б, якби на мою честь не влаштували званий обід. На нім я відчув себе знаменитістю. Тут, на превеликий подив і радість, я переконався, що неввічливе ставлення до мене не виходить за межі тісного сімейного кола і навіть може свідчити за вияв родинної ніжності. Гостям мене відрекомендовували з гідною повагою, а те, що мовилося про “мого американського зятя, чоловіка маленької Дженні, Джеймса К. Додда, славнозвісного маскегонського мільйонера”, звісно, сповнювало серце сина гідністю.

Спочатку моїм гідом по місту був літній клерк мого діда, приємний сором’язливий чоловічок, вельми охочий до віскі. В товаристві цього сумирного, але зовсім не аристократичного супутника я оглянув “Трон Артура” і Колтон-Гілл, послухав, як грає оркестр у саду на Принсез-стріт, подивився на історичні реліквії та на кров Річчіо у могутньому замку на скелі і закохався в цей замок, і в незліченні шпилясті церкви, і в величні будинки, і в широкі проспекти, і в вузенькі залюднені вулички старовинного міста, де мої пращури жили й помирали ще до часів Христофора Колумба.

Та значно більше цікавила мене реліквія зовсім іншого роду – мій дід, Александр Лауден. Свого часу цей старий джентльмен був простим муляром і, як мені здається, вибився в багатії лише завдяки кмітливості, а не якимось особливим чеснотам. Його зовнішність, мова та манери вказували на незнатне походження, що було джерелом прибутної гіркоти та роздратування для дядька Адама. Під нігтями в діда, попри дбайливий нагляд, постійно з’являвся підозрілий траур, одяг висів на ньому мішкувато, як святковий костюм на плечах робітника-поденника, його мова була грубувата, проста і повільна; тож навіть у кращі хвилини, коли він згоджувався тримати язик за зубами, сама його присутність в кутку вітальні, його обвітрене зморшкувате обличчя, його поріділе волосся, його струджені руки і весела хитрувата усмішка безжально виказували той ганебний факт, що наша сімейка вибилася з простого люду. Хоч би як маніжилась моя тітонька, хоч би як дерли носа мої кузени й кузини, ніщо не могло спростувати вагомої фізичної реальності – старого муляра, котрий сидів у кутку біля каміна.

(1) Річчіо – секретар шотландської королеви Марії Стюарт (XVI ст.). Убитий в замку, про який тут іде мова.

Те, що я американець, давало мені одну перевагу: я й подумки не соромився діда, і старий одразу це помітив. Він дуже ніжно згадував мою матір – мабуть, тому, що звик порівнювати її з дядечком Адамом, якого зневажав, не. тільки цього не приховуючи, а, навпаки, підкреслюючи,- і вирішив, що шанобливе ставлення до нього я успадкував від його улюблениці. Під час наших прогулянок, які незабаром стали щоденними, він інколи (обов’язково попередивши мене, щоб я не пробовкався Адамові) заходив у який-небудь шинок, де в давні часи бував не раз, і там, якщо зустрічав своїх давніх друзів, зі щирою гордістю представляв мене їм, відпускаючи водночас приховані шпильки на адресу інших своїх нащадків. “Це одиначок моєї Дженні,- хвалився він.- О, він чудовий хлопець!”

Ми не оглядали пам’яток старовини, не милувалися краєвидами – ми лише відвідували похмурі околиці. Старий казав, що саме він був колись підрядчиком, який будував їх, а часом – і єдиним архітектором. Мені не часто доводилось бачити споруди, гірші за них,- здавалось, це від сорому червоніли цегляні стіни й блідли черепичні дахи. Але я таїв свої враження від старого ремісника, і коли він показував мені ще одну потвору, додаючи: “Оцю новину обмізкував я: дешево, гарно і всім сподобалось, а потім цю придумку у мене вкрали, і нині під Глазго є цілі квартали з отакими готичними оздобами”.- я чемно висловлював своє захоплення і (помітивши, що це вельми тішить діда) питав, у скільки обійшлася кожна така прикраса. Та найприємнішою і незмінною темою наших розмов був Маскегонський капітолій. Я по пам’яті накреслив усі плани цієї будівлі, а дід з допомогою вузенької книжечки, заповненої цифрами й таблицями (то був, певно, довідник Моулсворта; дід завжди носив його в кишені), складав приблизні кошториси і купував на уявних торгах уявні підряди. Наших маскегонських будівельників він охрестив зграєю пожадливих бакланів, і ця близька для обох тема в поєднанні з моїми знаннями архітектурних понять, теорії деформації та цін на будівельні матеріали в Сполучених Штатах стала надійним грунтом для зближення діда й онука, в усьому іншому зовсім не схожих, і змусила мого дідуся зі щирим запалом називати мене “найрозумнішим дитям”. Отож, як ви незабаром упевнитесь, капітолій мого рідного штату вдруге справив могутній вплив на моє життя.

Однак, залишаючи Едінбург, я й не підозрював, яку важливу справу я зробив для свого майбуття, і відчував лише велику полегкість від того, що розлучаюсь врешті з цією досить нецікавою сім’єю і незабаром порину в місто райдужних надій – Париж. Кожна людина прагне створити свій власний роман; мій задум пов’язувався виключно з мистецтвом, студентським життям у Латинському кварталі, бурхливим Парижем, світ якого так вражаюче описав похмурий чарівник – автор “Com^die Huma-maine” ‘. І я не розчарувався та й не міг розчаруватися, бо моїм очам являвся не реальний Париж, а той, що віддавна чарував мою уяву. Моїм сусідою в жахливому, затхлому пансіоні на вулиці Расіна був 3. Марка; в паскудному ресторанчику я обідав за одним столом з Лусто і Растіньяком; а коли на перехресті мене ледве не збивав з ніг кабріолет, то ним правив, звісно, Максим де Трай. Обідав я в дешевому ресторанчику, а жив у дешевому пансіоні не тому, що терпів нестатки, а з романтичних спонукань. Батько був щедрий на гроші, і якби мені тільки забаглося, я жив би на Quartier de I’Etoile (2) і щодня їздив на заняття в екіпажі. Але тоді всі чари паризького життя для мене розвіялися б: я залишився б колишнім Лауденом Доддом, а так я перетворювався на студента з Латинського кварталу, спадкоємця Мюрже (3), і я справді жив у самій гущі того люду, серед якого жили герої його роману, який я запоєм читав і перечитував, над яким мені так мріялось у лісах Маскегону.

(1) “Людська комедія” (франц.) – серія романів Оноре де Бальзака (1799-1850). Згадувані 3. Марка, Лусто, Растіньяк, Максим де Трай – персонажі творів великого французького письменника.

(2) Квартал Зірки (франц.) – район аристократичних кварталів Парижа.

(3) Мюрже, Анрі (1822-1861) – автор роману “Сцени з життя богеми”, в якому змальовується аристократична молодь Латинського кварталу – району Парижа, де мешкали студенти, бідні художники, письменники.

Тоді всі ми, мешканці Латинського кварталу, були трохи схиблені на далеко не першорядному Мюрже. В театрі “Одеон” вистава з життя богеми (нудна й сентиментальна) йшла навдивовижу (як для Парижа) довго і відродила створену Мюрже легенду. Майже в усіх мансардах нашого кварталу розігрувалась в особистому порядку одна й та ж вистава, і чимало студентів з невимовним задоволенням свідомо наслідували Родольфа чи Шонара(1). Дехто з нас заходив у цьому захопленні далеко, інші – ще далі. Я, приміром, неймовірно заздрив одному з моїх співвітчизників, який наймав майстерню на вулиці Мосьє Принца, носив чоботища, збирав своє довге волосся в сіточку і в такому вигляді плуганився в наймерзенніший шинок кварталу, супроводжуваний любкою – натурницею-кор-сіканкою, вдягненою в строкате вбрання своєї вітчизни і професії. Треба мати неабияку душевну велич, щоб задовольняти з таким розмахом навіть свої примхи! Що ж до мене, то я задовольнявся тим, що завзято прикидався злидарем, виходив на вулицю в циліндрі сажотруса і намагався, попри численні неприємні пригоди, відшукати хоч одну особу з давно вимерлого виду ссавців – гризетку (2).

Найтяжчі жертви приносив під час обідів та вечорів: я був гурманом і тонким поцінувачем вин, тож лише щира відданість омріяній романтиці давала мені силу жувати й ковтати м’ясо чи не самих вівер (3) і запивати його червоним чорнилом з винарень Берсі. Траплялося, після тяжкого дня в майстерні, де я труждався старанно й досить успішно, на мене накочувала хвиля відрази до такого життя; тоді я покидав своє товариство та набридлі шинки й винагороджував себе за довгі тижні самопожертви добрими винами й витонченими стравами. Я сідав на терасі чи в альтанці якогось ресторану, розгортав томик одного з улюблених письменників і, то поринаючи в читання, то відкладаючи книжку вбік, розкошував, аж поки насувалися сутінки і Париж засвічував вогні, а потім прямував додому набережною Сени, під місяцем та зорями, збадьорений поезією та ситістю.

(1) Родольф і Шонар – персонажі роману Мюрже.

(2) Гризетка – дівчина-робітниця (швачка, квітникарка тощо), ризетки були героїнями роману Мюрже “Сцени з життя богеми”

(3) Вівера – дика тварина, що нагадує куницю.

Якось, коли я на другому році паризького життя влаштував собі такі розкоші, зі мною трапилась пригода, завдяки якій я познайомився з Джімом Пінкертоном. Ясного жовтневого дня я обідав на самоті. Пожовкле листя обсипалося з дерев і розліталось бульварами. В такі дні вразливі натури схильні і сумувати, і веселитись. Ресторан був не з найпопулярніших, але мав добрий льох, де гостям пропонували досить довгий список вин. Саме його я читав з подвійною насолодою людини, яка кохається і в добрих винах, і в благозвучних назвах,- аж поки натрапив на маловідому марку: “Руссільйонське”. Я ніколи ще не куштував того вина, тож замовив пляшку і, визнавши вино пречудовим, випив пляшку до дна, а потім замовив, як завжди, ще пінтову пляшечку. Виявилось, що в невеликі пляшки руссільйонське вино не розливають. “Гаразд,- мовив я,- принесіть ще одну велику”. Столи в тому льоху стоять густо, і незабаром, пригадую, я вже голосно перемовлявся з сусідами. Мабуть, мене не задовольнили ті співрозмовники, бо я обводив поглядом залу: всі стільці розвернулися в мій бік, всі обличчя усміхались до мене. Я навіть пам’ятаю, про що вів мову, і хоча відтоді спливло вже двадцять років, вуглинки сорому все ще печуть мене, і я докину вашій уяві лише запевнення, що моїм натхненням керував патріотизм. Я вирішив продовжити нашу бесіду в кав’ярні, та, вийшовши на вулицю, побачив, що я сам. Ця обставина й тоді мене майже не здивувала, а тепер дивує ще менше; зате мені стало вельми прикро, коли я помітив, що намагаюсь пройти крізь кіоск. Я подумав, чи не зашкодила мені остання пляшка, і вирішив відсвіжитися чашечкою кави з коньяком. У кав’ярні “Джерело”, куди я подався, сяяв водограй, і (що мене вкрай здивувало) вітрячок та інші механічні фігурки, щойно налаштовані, строїли неймовірні міни. У кав’ярні було незвично жарко й ясно, і кожна деталь, починаючи з облич відвідувачів та кінчаючи літерами в газетах на столах, виступала напрочуд чітко, а вся зала м’яко й приємно погойдувалась, і я навіть подумав, що ніколи не намилуюся тією картиною,- та враз мене пойняв сум, а потім так само раптово я зробив висновок, що я п’яний і що мені треба лягти спати.

До мого пансіонату було дуже близько. Там я взяв у швейцара свічку й піднявся на четвертий поверх у свою кімнату. Хоч я був п’яний як чіп, думка моя працювала з надзвичайною ясністю й логічністю. Мене турбувало єдине: як би не спізнитись завтра на заняття. Тож, помітивши, ‘що годинник над каміном зупинився, я вирішив зійти вниз і дати відповідні розпорядження швейцарові. Лишивши свічку на столі й не причиняючи дверей, щоб, ідучи назад, не заблукати, я почав спускатися сходами. Непроглядна темрява заповнювала будинок, та оскільки на майданчик виходило тільки троє дверей, заблукати було ніяк. Я вже нарахував чотири поверхи, однак до швейцарської так не втрапив. Звісно, я дуже легко міг збитися з рахунку.

(1) Пінта – англійська міра об’єму, приблизно 0,57 літра.

Я пройшов ще один марш, і ще один, і ще один, аж поки нарахував абсурдну кількість поверхів – дев’ять! Я вже не мав сумніву, що якимось дивом проскочив повз швейцара, не помітивши його; адже, за найскромнішими розрахунками, я опустився вже на п’ять поверхів нижче рівня вулиці і перебував тепер під землею. Відкриття, що мій пансіон стоїть над катакомбами, мене дуже зацікавило, і якби я не мав на ранок ніяких планів, то, безперечно, цілісіньку ніч досліджував би те підземне царство. Але я твердо пам’ятав, що завтра мені треба встати вчасно, а для цього вкрай необхідно знайти швейцара. Тож я повернув назад і, старанно відраховуючи поверхи, почав підніматися до рівня землі. П’ять… шість… сім маршів! – та швейцара нема й сліду! Це вже мені добре-таки набридло, й, зміркувавши, що кімната моя десь близько, я вирішив повернутися до неї і лягти спати. Восьмий… дев’ятий… десятий… одинадцятий… дванадцятий… тринадцятий поверх! Мої відчинені двері, здавалось, щезли так само, як і швейцар та його нічник. Я пам’ятав, що в найвищій своїй частині будинок нараховує шість поверхів, а тепер виходило, що я знаходився принаймні на три поверхи вище від даху.

Напочатку ця дивна пригода мене потішала, але тепер, цілком природно, почала дратувати. “Моя кімната має бути саме отут!” – сказав я і, простягши руки, рушив до дверей. Дверей не було, не було й стіни; замість них переді мною розкрився темний коридор. Певний час я йшов ним, не зустрічаючи ніяких перешкод. І це в будинку, де на кожному поверсі було лише по три невеличкі кімнати та сходи! Все було таке безглузде, що мені, як ви легко здогадуєтесь, увірвався терпець. Аж тут я помітив світло, що пробивалося з-під дверей, простер руки, намацав круглу дверну ручку, натис на неї і ввійшов до кімнати. Там я побачив молоду леді: зважаючи на її досить інтимний туалет, вона саме збиралася лягти спати.

– Прошу вибачити за вторгнення,- сказав я,- але я мешкаю в дванадцятому номері, а з цим проклятим будинком трапилось щось незрозуміле…

Вона поглянула на мене і мовила:

– Якщо ви вийдете на хвилинку, я вас туди проведу. Таким чином справу було залагоджено при повному

Самовладанні обох сторін. Я почекав за дверима. Невдовзі дівчина вийшла в халаті, взяла мене за руку, повела сходами вгору (себто на четвертий поверх вище даху) і вштовхнула в мою кімнату. Надміру стомлений своїми пригодами, я впав на ліжко і заснув, як дитина.

Я оповів цю пригоду так, як вона мені явилась уночі; та наступного ранку, прокинувшись і пригадуючи подробиці, я не міг не визнати, що в цій історії було чимало сумнівного. Врешті, я вже не мав наміру йти до майстерні, а рушив до Люксембурзького саду, щоб там у товаристві горобців, статуй та опалого листя остудити голову й прояснити свої думки. Я завжди був закоханий в цей сад: тут ніби занурюєшся в історію та літературу. Із цих вікон визирали Баррас і Фуше(1). На цих лавах писали вірші Лусто і Банвіль (2) (перший здається мені не менш реальним, ніж другий). Міський шум ледь долинає сюди, і тобі в душу плине шелест листя, щебети горобців та дітей, спокійні погляди статуй. Я сів на лаву напроти входу в музей і почав розмірковувати над подіями минулої ночі, намагаючись відсіяти, наскільки міг, істину від домислу.

При світлі дня виявилось, що в будинку справді лише шість поверхів. З усім моїм архітектурним досвідом я не міг утиснути в його висоту оті безкінечні сходові марші, а в його довжину – той довгий коридор, яким я блукав затемна. Але найбільш вражаючим було навіть не те. Десь я вичитав афоризм, який стверджував, що все може виявитись невідповідним собі, за винятком людської натури. Будівля може вирости чи попросторішати – врешті, це може видатись людині, що добре пообідала. Океан може випаруватись, скелі – вивітритись під сонцем, зірки – попадати з небес, мов яблука восени,- і жоден філософ не сприйме ці явища як неприродні. Але моя зустріч з молодою леді була явищем зовсім іншого порядку. Дівчат до тих явищ не зараховують: погодьмося, вони навряд чи підійдуть до цього ряду; інакше кажучи – вони зовсім окремішні особи. Я був ладен згодитися з будь-якою точкою зору, бо всі вони вели до одного висновку, до якого я й почав був схилятися,- коли мені на думку спав іще один аргумент, остаточно його підтвердивши. Я міг відтворити всю нашу розмову, слово в слово; так ось – я заговорив з нею по-англійськи, а не по-французьки, і вона відповіла мені тією ж мовою: Звідси випливало, що мої нічні пригоди були ілюзією: і катакомби, і сходи, і милосердна леді – все це мені наснилось…

(1) Баррас і Фуше – члени уряду Директорії, який наприкінці XVIII ст. розміщався в Люксембурзькому палаці, згодом перетвореному на музей.

(2) Банвіль, Теодор (1823-1891) – французький поет.

Ледве я встиг дійти такого висновку, як осіннім садом пронісся порив вітру, сухе листя посипалось дощем, а над моєю головою з голосним цвірінчанням злетіла хмарка горобців. Ця заспокійлива метушня тривала якусь мить, але вона встигла вивести мене з легкої задуми. Я підвів голову і побачив просто перед собою молоду леді в брунатному жакеті і з етюдником у руках. Поруч з нею йшов юнак, на кілька років старший за мене, з палітрою під пахвою. їхня ноша, а також напрям руху підказали мені, що вони прямують до музею, де дівчина, без сумніву, копіює якусь картину. Уявіть же мій подив, коли я впізнав у ній мою вчорашню незнайомку! Якщо у мене й були сумніви, вони миттю розвіялись, коли наші погляди зустрілись і вона, зрозумівши, що я впізнав її, і пригадавши, в якому вбранні була вона під час нашої зустрічі, трохи зніяковіла й опустила очі.

Не пригадую вже, була вона гарненька чи ні, але за першої нашої зустрічі вона виявила стільки доброго глузду, а мій вигляд був настільки жалюгідний, що тепер я відразу запалився бажанням показати себе у вигіднішому світлі. її супутник був, найімовірніше, її братом, а брати схильні діяти без зайвих роздумів – адже їм ще в дитинстві доводиться захищати людську гідність сестер; тож я вирішив, що найкраще буде зараз же вибачитись, аби запобігти можливим ускладненням.

Я попрямував до дверей музею і ледве встиг наблизитись до входу, як звідти вийшов той самий юнак. Отак я й зіткнувся з третім чинником моєї долі,- бо мій життєвий шлях визначився трьома рушійними силами: моїм батьком, капітолієм штату Маскегон і моїм другом Джімом Шнкертоном. Що ж до юної леді, яка тоді володіла всіма моїми думками, то відтоді я її так і не бачив і нічого про неї не чув – прегарний приклад гри в піжмурки, “”У ми називаємо життям…

РОЗДІЛ III,

ЯКИЙ ЗНАЙОМИТЬ ІЗ МІСТЕРОМ ПІНКЕРТОНОМ

Юнак, як я вже сказав, був на кілька років старший від мене. Він мав гарну статуру, дуже рухливе обличчя, приємні манери, а його сірі очі були по-пташиному зіркі.

– Вибачте, можна сказати вам кілька слів? – звернувся я до нього.

– Дорогий сер,- відповів він,- я не знаю, про що буде ваша мова, але готовий вислухати й сотню ваших слів.

– Ви щойно супроводили молоду леді, до якої я вчора зовсім незумисно виявив неввічливість. Звернутися безпосередньо до неї означало б поставити її знову в незручне становище, а тому я радий можливості вибачитися перед її другом, а можливо, її родинним захисником.

– Ви мій співвітчизник! – вигукнув юнак.- Доказ – ваша гречність у ставленні до цієї дівчини. Вона заслуговує найвищої поваги. Мене познайомили з нею вчора ввечері за чаєм у товаристві моїх друзів, і, зустрівшись з нею сьогодні, я, звісно, запропонував нести її палітру. Мій дорогий сер, чи можете ви назвати ваше ім’я?

Я був дуже розчарований, почувши, що він зовсім чужий моїй юній леді; ще хвилину тому прагнучи знайомства, я тепер ладен був піти геть. Та водночас щось в очах незнайомця вабило мене.

– Мене звати,- сказав я,- Лауден Додд. Я приїхав з Маскегону вчитися ліплення.

– Ліплення? – перепитав він так, наче щойно відкрив це слово.- А мене звати Джеме Пінкертон. Дуже радий нагоді познайомитися з вами.

– Пінкертон? – і собі здивувався я.- Чи не той самий Пінкертон-Трощитель Стільців?

Він підтвердив мій здогад задоволеним хлоп’ячим сміхом; та й справді – будь-хто з мешканців Латинського кварталу міг би пишатися таким прізвиськом.

Щоб пояснити, звідки взялося це прізвисько, мені доведеться заглибитись в історію звичаїв нашого дев’ятнадцятого століття – такий відступ вельми цікавий і сам по собі. В деяких художніх студіях досить по-варварськи й непристойно насміхалися з новачків. Але дві події, що стались одна за одною, сприяли пом’якшенню диких звичаїв, і, як це часто буває, завдяки тому, що в хід були пущені саме варварські способи. Перша подія трапилась тоді, коли поміж нас з’явився новачок із Вірменії. Він був невисокий на зріст, на голові носив феску, а в кишені (чого ніхто не помітив) – кинджал. Жарти почалися, як звичайно, але – певно через ту феску – завзятіше. Він терпів їх мовчки, а це ще більше під’юджувало насмішників-студентів. Та коли хтось із них дозволив собі справді непростиму брутальність, новачок вихопив кинджала і встромив кривдникові в бік. Радий повідомити, що тому джентльменові довелось пролежати кілька місяців у ліжку.

Другій події Пінкертон завдячує своїм прізвиськом. Якось у переповненій майстерні студенти випробовували вельми жорстокими та брудними витівками переляканого новачка. Раптом високий блідий юнак вигукнув: “Гей, англійці й американці, прикриємо цю лавочку!” Англосакси жорстокі, але не люблять паскудства, і цей заклик одностайно підтримали. Студенти – англійці й американці – схопили свої стільці, й за мить жартівники вмилися кров’ю, французи відкотилися до дверей, і ошелешену жертву звільнили від наруги. У цім бою англійці й американці укрили себе славою, але я пишаюсь тим, що призвідником був американець, притому – палкий патріот; саме його пізніше на виставі “L’Oncle Sam” (1) доводилось не раз відтісняти в глибину ложі, бо він раз у раз вигукував: “О моя вітчизно, моя вітчизно!” А ще один американець (мій новий знайомий Пінкертон) найбільше відзначився в тій битві. В його руках ущент розтрощився стілець, і найгрізніщий з супротивників відлетів убік і прорвав спиною полотно з зображенням, як ми казали, “свідомо оголеної натури”. Розповідали, що той вояка так і вискочив на бульвар у розідраній полотнині.

Легко уявити, скільки розмов викликала ця подія в Латинському кварталі і як я радів зустрічі з моїм славетним співвітчизником. Того ж ранку я мав нагоду особисто познайомитись з його донкіхотськими нахилами. Коли ми проминали майстерню одного молодого французького художника, чиї картини я давно вже обіцяв подивитись, я запросив Пінкертона (як це заведено в Латинському кварталі) зайти до нього разом зі мною. В ті часи серед моїх товаришів траплялися вельми неприємні особи. Паризькі художники-майстри завжди викликали в мене захоплення й повагу; що ж до студентської маси, то чимало початківців майже не мали хисту до живопису, і я не раз дивувався, звідки беруться справжні майстри і куди діваються студенти-нездари. Схожа таємниця огортає й середні ланки медичної освіти і, мабуть, не раз спантеличувала й неспостережливих людей. В усякому разі, той суб’єкт, до якого я завів Пінкертона, був один з наймерзенніших п’яниць кварталу. Він запропонував нам помилуватись велетенським зображенням святого Стефана; мученик борсався в калюжі крові на дні висохлої водойми, а натовп іудеїв у жовтих, зелених та блакитних шатах кидав в нього,- зважаючи на зображення,- здобними булками. Поки ми озирали це творіння, господар майстерні пригощав нас оповіддю про епізод із власної біографії, який саме тоді був у нього на язиці і в якому, на його думку, він грав досить героїчну роль. Я належу до тих американців-космополітів, які сприймають світ (і на батьківщині, й за кордоном) таким, який він є, і вважають за краще лишатися глядачами; та навіть я слухав ту історію, майже не приховуючи огиди. Зненацька я відчув, що мене розпачливо смикають за рукав.

(1) Дядько Сем (франц.) Дядько Сем став фольклорним символом Сполучених Штатів Америки.

– І він каже, що спустив її сходами? – уточнив Пінкертон, зблідлий, як святий Стефан(1).

– Так,- відповів я.- Свою натурницю, яка йому набридла. А потім кидав у неї камінням. Мабуть, саме це підказало йому сюжет картини. Та він навів дуже непереконливе виправдання: вона годилася йому в матері.

Пінкертон чи то застогнав, чи то схлипнув.

– Скажіть йому,- мовив він, задихаючись,- бо я не розмовляю французькою, хоч дещо розумію… Скажіть йому, що я зараз прокомпостую йому голову.

– Прошу вас, стримайтесь! – вихопилось у мене.- У них тут свої порядки!

І я спробував вивести Пінкертона з майстерні.

– Ні, спершу скажіть, щoб ми про нього думаємо,- заперечив він.- Врешті, я сам скажу, щoб про нього думає чесний американець.

– Краще це зроблю я,- заперечив я, виштовхуючи

Пінкертона за двері.

– Que ce qui a?(2)-спитав студент.

– Monsieur se sent mal au coeur d’avoir trop regarder votre cioute(3),- відповів я, намагаючись не втратити гідності, і подався вслід за Пінкертоном.

(1) Згідно з легендою, святого Стефана побили камінням за його відданість християнській вірі.

(2) – Що це з ним? {Франц.)

(3) – Він надто довго дивився на вашу мазанину, і його замлоїло (франц.).

__ Що ви йому сказали? – спитав той.

– Єдине, що могло його вколоти,- відповів я. Після тієї сцени, після безцеремонності, з якою я ви

Штовхав мого нового знайомого за двері, після того, як сам вислизнув слідом за ним, мені лишалося запросити його пообідати зі мною. Я забув назву ресторану, куди я завів його; пам’ятаю лише, що ресторан був десь побіля Люксембурзького палацу; через хвилину ми вже сиділи за столом один проти одного і, за звичаєм юності, викопували з свого минулого характерні події, як це роблять тер’єри, полюючи на кроликів.

Батьки Пінкертона поїхали з доброї старої Англії, де, як я зрозумів, він і народився, але він про це не сказав. Чи то він сам утік з дому, чи його вигнав батько, я не допитувався, але вже в дванадцять років він не мав ні рідних, ні даху над головою. Мандрівний фотограф підібрав його, мов опалий глід, при дорозі в Нью-Джерсі. Меткий хлопчак сподобався йому, і він узяв його в мандри, навчив усього, що вмів сам – себто робити фотокартки і сумніватися в святому письмі,- а потім помер у придорожній канаві десь в Огайо.

– Він був чудовою людиною! – мовив Пінкертон.- Бачили б ви його, містере Додд! Він був величний і благовидний, як патріарх.

Після смерті свого покровителя хлопець успадкував фотографічне обладнання і продовжив діло.

– Таке життя було мені до душі, містере Додд! – вів далі Пінкертон.- Я побував в усіх мальовничих куточках розкішного континенту, спадкоємцями якого ми з вами народились. Побачили б ви мою колекцію фотокарток! Шкода, що вона не зі мною! Я робив знімки для себе, на пам’ять, на них зафіксовані і найвеличніші, й найчарівливіші явища природи.

Мандруючи Західними Штатами та іншими територіями і займаючись фотографією, він читав усі книжки, які траплялися йому,-гарні, погані й такі собі, читав книжки прості й незрозумілі, починаючи з романів Сільвейнуса Кобба й кінчаючи “Началами” Евкліда, причому, на превеликий подив, і того, й того автора він прочитав однаково уважно. Обдарований дивовижною спостережливістю и чудовою пам’яттю підліток вбирав у себе відомості про люд, промисловість, природу, він накопичував У своїй голові силу-силенну розкішних правдоподібних нісенітниць, які приймав за щиру правду і знання яких вважав обов’язковим для кожного справжнього американця. Бути чесним, бути патріотом й однаково рвійно загрібати культуру та гроші – такі були його життєві принципи. Згодом я не раз питав його, навіщо йому все це. “Щоб створити наш національний тип! – гаряче заявив Пінкертон.- Це наш загальний обов’язок, ми всі маємо творити американський тип! Лаудене, в ньому – єдина надія людства. Якщо й ми зазнаємо невдачі, як усі оті старі феодальні монархії, що ж залишиться?”

Фотографічна справа не задовольняла його честолюбних прагнень – її неможливо було розширити, пояснив він, в ній не відчувалося духу сучасності, і трапилось так, що він узявся за спекуляцію залізничними квитками. Я не зовсім зрозумів, як він здійснював операції, але суть їх полягала в тому, щоб позбавити залізницю частини її прибутків.

– Яз головою поринув у цю справу,- розповідав Пінкертон.- Я недоїдав і недосипав, і навіть найдосвідченіші мої колеги визнали, що я засвоїв усі тонкощі справи протягом місяця, а протягом року ще й революціонізував її. Вона надзвичайно захоплююча! Це дуже цікаво: вибрати в натовпі клієнта, за хвилину осягнути його вдачу та звички, вискочити з контори й ошелешити його, запропонувавши квитка до того самого місця, куди йому конче треба дістатись. Навряд чи на всьому континенті знайшовся б спекулянт, який зазнав менше невдач, аніж я. Але для мене це ремесло було тільки щаблем. Я заощаджував кожен долар, я думав про майбутнє. Я знав, чого прагнув: багатства, освіти, пишного особняка, розумної й культурної дружини. Так, так, містере Додд,- тут він підвищив голос,- кожен мужчина повинен знайти собі дружину, духовно вищу за нього. Інакше це буде не єднання душ, а лише поступка власній хтивості. Така моя думка… Я робив заощадження, і чималі! Але не кожний – так, так, далеко не кожний! – насмілився б зробити те, що зробив я: прикрити дуже прибуткове агентство в Сент-Джо, де я гріб долари лопатою, і самотою, без друзів, не знаючи ні слова по-французьки, приїхати сюди, щоб витратити свій капітал на опанування мистецтвом.

– Це була давня мрія,- спитав я,- чи миттєва примха?

– Ні те, ні те, містере Додд. В ті часи, коли я був мандрівним фотографом, я, звісно, навчився розуміти велич і красу творінь нашого Всевишнього. Та річ не в тім. Я просто спитав себе: що зараз найпотрібніше моєму століттю і моїй країні? Якомога більше культури та мистецтва, відповів я. І ось, вибравши найкраще місце, де можна здобути необхідні знання, я зібрав гроші й приїхав сюди – добувати ці знання.

Слухаючи Пінкертонову оповідь, я відчував і захоплення, і сором. У нього в мізинці було більше енергії, ніж у всьому моєму тілі. Він був по зав’язку напханий всілякими чеснотами, він випромінював бережливість і сміливість, і якщо його мистецьке покликання здавалось дещо нечесним (принаймні людині з моїми вимогами), то в будь-якому випадку важко було передбачити, чого може досягти людина, сповнена такого завзяття, обдарована такою душевною й фізичною силою. Тому, коли Пінкертон запросив мене подивитись його твори (один із звичних способів поширення дружби в Латинському кварталі), я пішов із ним, сповнений цікавості й надій.

З ощадливості він наймав мансарду в багатоповерховому будинку біля обсерваторії; це була кімнатчина, де за меблі правили його власні валізи, а на стінах замість шпалер висіли його власні неймовірно бездарні етюди. Я ніколи не вмів з легким серцем казати людям прикрі речі, та все ж є предмет, щодо якого я нездатен лестити, не червоніючи,- це мистецтво і все, пов’язане з ним; тут моя щирість справді римська. Двічі я повільно й мовчки пройшовся вздовж стін, вишукуючи хоч якусь іскрину таланту, а Пінкертон ступав за мною, нишком намагаючись вичитати на моєму обличчі вирок; хвилюючись, він знімав кожен етюд, щоб я міг краще його роздивитись, і після того, як я мовчки оцінював його, широким жестом, повним відчаю, відкидав його. Коли я обійшов кімнату вдруге, ми обоє були глибоко засмучені.

– Ех,- зітхнув Пінкертон, порушуючи тривалу мовчанку,- ви можете нічого не казати…

– Ви хочете, щоб я був щирий із вами? На мою думку, ви просто марнуєте час,- сказав я.

– Ви не бачите в мене мистецького хисту? – спитав він, розгублено позираючи на мене.- Навіть ось у цім натюрморті з динею? Одному з моїх товаришів він сподобався…

Я ще раз дуже уважно розглянув диню, а потім знову похитав головою.

– Мені дуже жаль, Пінкертоне,- мовив я,- але я не можу порадити вам займатися живописом.

Мені здалося, що тієї ж миті він знову сповнився мужності, відштовхнувшись від розчарування, наче гумовий.

– Ну,- рішуче мовив він,- чесно кажучи, ви не здивували мене. Але я продовжу навчання й віддам Йому Всі свої сили. Не думайте, що я марную час. Адже це все культура, і вона допоможе мені поширити сферу моєї діяльності, коли я повернусь на батьківщину. Можливо, я добуду місце в якомусь ілюстрованому журналі, а на крайній випадок я стану торговцем картинами,- додав він простодушно, хоча від такого жахливого припущення міг, здавалось, розпастися на порох весь Латинський квартал,- Адже все це життєвий досвід,- вів далі Шнкертон – а, на мою думку, люди схильні недооцінювати досвід і як прибуткову статтю, і як вигідне розміщення капіталу. Ну, то все одно. Тепер із цим покінчено. Однак, щоб сказати те, що ви сказали, треба мати мужність, і я ніколи цього не забуду. Ось вам моя рука, містере Додд. Я не рівня вам і по культурі, й по таланту…

– Ну, це лише ваші гадки,- перепинив я його.- Я бачив ваші роботи, але ви ще не бачили моїх.

– Ай справді! – вигукнув Пінкертон.- То ходім подивимось негайно. Хоч я певен – мені до вас далеко. Я це відчуваю.

Правду кажучи, мені не дуже хотілося вести його в мою майстерню. Гарні чи недосконалі були мої роботи – вони незмірно переважали його творіння. Але впевненість уже повернулась до нього. І я лише дивувався, слухаючи його веселу балачку про нові прожекти. І я врешті збагнув, в чому суть: переді мною був не художник, який зрозумів, що він не має хисту, а просто ділок, який довідався (можливо, надто несподівано), що одна його операція з двадцяти – невдала.

Власне, уже тоді (хоч я цього не міг і запідозрити) Пінкертон шукав розради в іншої музи і тішив себе надією, що віддячить мені за відвертість, зміцнить нашу дружбу і (за одним заходом) доведе мені свою талановитість. Уже по дорозі в майстерню”, коли я розповідав про себе, вів виймав блокнота і щось нашвидку записував. Коли ми зайшли до мене, він знову вийняв олівця, притис його до вуст і обвів незатишну кімнату пильним поглядом.

– Ви хочете зробити шкір моєї майстерні? – не втримався я, знімаючи полотнину з “Генія штату Маскегон”.

– Е, це моя таємниця,-відповів він.-Не звертайте уваги. І миша може допомогти левові.

Він обійшов статую, і я пояснив йому свій задум. Маскегон а зобразив у вигляді юної – зовсім іще юної – матері, дещо індіанського типу; на колінах вона тримала крилате дитя, яке символізувало майбутній злет нашого штату; сиділа ж вона на купі уламків грецьких, римських та готичних скульптур, нагадуючи про ті країни, з яких ми виводимо свою генеалогію.

– І ви задоволені, містере Додд? – спитав Пінкертон, коли я скінчив говорити.

– Ну,- відповів я,- хлопці вважають, що ця жінка для ловеласа-початківця досить гарна. Як по правді, я й сам тієї ж думки… Ось із цього місця статуя постає в найвигіднішому ракурсі… Так, мені здається – у ній щось є, проте я маю намір ліпити ще краще.

– О, саме так! – вигукнув Пінкертон.- Це дуже гарно мовлено! – і він щось надряпав у блокноті.

– Що з вами? – занепокоєно спитав я.- Це ж звичайнісінький англійський вислів.

– А це ще краще! – засміявся Пінкертон.- Геній не усвідомлює власної геніальності! О боже, це ж слово в слово те, що треба!

І він знову щось надряпав.

– Якщо ви збираєтесь отак лестити мені,- мовив я,- то з розвагами покінчено.- І я замірився накинути на “Генія” полотнину.

– Не треба,- попросив Пінкертон.- Зачекайте! Ще кілька слів. Скажіть, що вам найбільше подобається в цій статуї?

– Було б краще, якби ви самі це сказали,- відповів я.

– Біда в тому,- заперечив він,- що я ніколи не займався скульптурою, хоча, звісно, не раз милувався нею, як кожна людина. Тож, будь ласка, поясніть мені подружньому, що вам у ній подобається, до чого ви прагнули і чим вона цінна. Це буде корисно для мене.

– Ну гаразд. В скульптурі першорядну роль грає маса. Адже вона, врешті, є різновидом архітектури,- почав я і прочитав справжню лекцію про цей вид мистецтва, беручи за ілюстрацію свій власний шедевр,- лекцію, яку я, з вашого дозволу (чи й без нього) випущу цілком і повністю. Пінкертон виявив надзвичайну зацікавленість, ставив питання, що виказували і неосвіченість, і практичну проникливість; водночас він безперестану нотував у записнику. Те, що мої висловлювання записувались, наче лекція відомого професора, надихало мене; а що я жодного разу не мав іще справи з пресою, то навіть не підозрював, що записуються вони геть спотвореними. З тієї ж причини (хоч американцеві це може здатися неймовірним) мені й на думку не спало, що вони будуть щедро приправлені дешевенькими плітками, а я сам і мої твори будуть перетворені на фарш, аби задовольнити смаки читачів якоїсь недільної газети.

Я замовк, коли вечірні сутінки вже вкутали “Генія”. Але розлучився я з новим другом лише після того, як ми домовились зустрітися наступного дня.

Мій співвітчизник сподобався мені відразу, і потім він так само цікавив, розважав і чарував мене. Я не буду розповідати про його вади, і не лише тому, що ті вади постали з його виховання, і неважко зрозуміти, що він леліяв і поглиблював їх, маючи за чесноти. Але не можу заперечити, що був він вельми неспокійним другом, і мої хвилювання почались незабаром.

Десь через два тижні після нашої першої зустрічі я відкрив таємницю записника. Мій люб’язний Пінкертон, як виявилось, надсилав кореспонденції до однієї з газет американського Заходу і черговий допис присвятив моїй особі. Я сказав, що він не мав права це робити, не спитавши мого дозволу.

– О, я так і знав! – вигукнув Пінкертон.- Я так і думав, що ви не зрозуміли, в чому справа, але мені все не вірилось – адже який це був би успіх!

– Друже мій, ви мали обов’язково попередити мене! – заперечив я.

– Звісно, так заведено, але ж ми друзі, і я затіяв усе для того, щоб прислужитися вам. Я хотів зробити сюрприз; я хотів, аби ви, як лорд Байрон, одного чудового ранку прокинулись і довідалися, що про вас пишуть усі газети! Погодьтесь, що такий задум – цілком природний. Адже пощо похвалятися ще не зробленою послугою…

– О боже мій! Та звідки ви взяли, що це для мене послуга?! – вигукнув я.

Він засмутився.

. – Ви вважаєте, що я дозволив собі надмірну вільність,- сказав він.- Тепер усе ясно. Краще б уже я обрубав собі руки! Я забрав би допис назад, але тепер уже пізно. Либонь, він уже друкується. А я ж писав його з такою гордістю і втіхою!

Тепер я думав лише про те, як утішити його.

– Ну, не варто корити себе,- сказав я.- Розумію, що ви хотіли зробити мені приємність, тож, я певен, допис ваш досить тактовний і кваліфікований. Тому не сумнівайтесь! – зрадів Пінкертон.- і яка газета! Бездоганна, блискуча, першокласна – “Сандіеральд” у місті Сент-Джо! Цю серію кореспонденцій придумав я сам: зайшов до редактора, виклав свій задум.

Редактора заполонила новизна ідеї, і я вийшов з кабінету з угодою в кишені. Свою першу паризьку кореспонденцію я написав того ж вечора, ще в Сент-Джо. Редактор лише поглянув на заголовок і мовив: “Саме ви нам потрібні!” Цей опис літературного жанру, в якому я мав уперше фігурувати, мене анітрохи не заспокоїв, але я промовчав і став терпляче очікувати. І якось мені прислали газету, на якій стояло: “З привітом від Д. П.” Не без страху розгорнувши її, між звітом про змагання з боротьби та гумористичним дописом про манікюр (подумати тільки – що смішне можна написати про манікюр?!) я знайшов півтори колонки, що увічнювали мою особу і мою бідолашну статую. Як і редактор, що колись узяв до рук першу Пінкертонову кореспонденцію, я лише кинув погляд на заголовок і відчув дещо більше, аніж задоволення ще одне пікантне інтерв’ю Пінкертона паризькі художники величний маскегонськии каштоліи

Син мільйонера Додда –

Патріот і скульптор. Він має намір ліпити ще краще!”

В тексті під заголовком мені впали в око вбивчі вислови: дещо тілиста фігура”, ясна інтелектуальна усмішка”, геній, який не усвідомлює власної геніальності”… Скажіть, містере Додд,- провадив репортер,- а що ви думаєте про власне американський скульптурний стиль? ” Так, це питання мені ставили, і на це питання я – ох! – таки відповів; далі й наводилась відповідь або, точніше, якесь химерне кришиво з моєї відповіді, що виставляло мене на вселюдську ганьбу. Я дякував богові, що мої товариші, студенти-французи, не знають англійської мови, та коли я згадав про англійців – про Майнера, приміром, про братів Стеннісів,- то ладен був побити Пінкертона.

Щоб менше думати (коли це взагалі можливо) про неждане лихо, я розкрив батькового листа, який прийшов одночасно. У конверт була вкладена газетна вирізка, і мені в око знову впали вислови: син мільйонера Додда”, дещо тілиста фігура” і все інше ганебне безглуздя. Мене зацікавило, що ж подумав про все це батько, і я почав читати листа: Дорогий мій хлопчику, надсилаю тобі вирізку з досить поважної газети, що видається у Сент-Джозефі. я дуже зрадів, прочитавши цей допис: нарешті ти починаєш вибиватися в перші ряди, і я не можу не дякувати богові, усвідомлюючи, що небагатьом юнакам твого віку випадало зайняти майже дві газетні колонки. О, якби твоя мати стояла зараз поруч, читаючи допис через моє плече! Та будемо тішитись надією, що вона поділяє мою радість на небесах. Звісно, я послав газету твоєму дядькові й дідусеві в Едінбург, тож цю вирізку можеш зберегти собі на пам’ять. Цей Джім Пінкертон, мабуть, дуже корисний знайомий і, безперечно, дуже талановитий; а бути в товариських стосунках з журналістами – це завжди чудово”.

Вважаю вельми похвальним для себе, що, ледве дочитавши ці слова, зворушливі в своїй щирості, я перестав гніватись на Пінкертона і відчув до нього вдячність. За все своє життя, виключаючи, можливо, лише факт мого народження, я не приніс батькові більшої радості, ніж та, яку він відчув, читаючи допис у “Санді Геральд”. Отож яке безглузде було моє обурення! Адже мені вперше пощастило, ціною всього кількох хвилин сорому, хоч цим оплатити батькові свій вічний борг.

Зустрівшись з Пінкертоном, я був дуже чемний. Мій батько щасливий і вважав, що кореспонденція написана дуже розумно, сказав я йому; проте, як на мене, то краще не привертати уваги публіки: її мають цікавити не особа художника, а лише його твори; тому, хоча допис і дуже тактовний, я прошу його ніколи більше цього не робити.

– Отак,- мовив Пінкертон,- я вас образив. Та не треба мене втішати, Лаудене. Мені бракує талановитості, і цьому вже не зарадиш.

І він сів, обхопивши голову руками.

– Розумієте, в дитинстві я не мав ніяких можливостей,- додав він.

– Не треба так, милий друже,- сказав я.- Просто наступного разу, коли ви забажаєте зробити мені послугу, напишіть про мою творчість, не згадуючи про мою нещасну особу. І ніколи не записуйте моїх безпорадних висловлювань. А головне,- додав я, мимоволі здригнувшись,- не пишіть, як я все це сказав! Ось, наприклад: З гордою, радісною усмішкою…” Кого цікавить, усміхався я чи ні?

А ось тут ви, Лаудене, помиляєтесь! – перепинив мене Пінкертон.- Саме це й подобається читачам, саме Цим допис і цікавий, в цьому його літературна вартісність. Я ж відтворюю перед читачами всю сцену, я даю можливість найбіднішому громадянинові отримати від нашої розмови таку ж утіху, якої зазнав сам. Ви лише уявіть, що означало б для мене, коли я був мандрівним фотографом, прочитати півтори колонки дійсно культурної розмови: художник у своїй закордонній майстерні міркує про мистецтво, я його бачу, я оглядаю його студію, Я дізнаюсь, щoб він їв за сніданком; а потім, пережовуючи консервовані боби десь на березі струмка, я кажу собі: “Якщо все буде гаразд, рано чи пізно такого ж досягну і я. Таж я ніби в рай зазирнув би, Лаудене!

-Ну, якщо це може принести таку радість,- погодився я – потерпілим не варто нарікати. Тільки тепер хай уже читачів порадує хтось інший.

Між мною і Пінкертоном зав’язалася справжня дружба. Якщо я хоч трохи розумію людську вдачу (“якщо” – тут не просто мовний засіб, бо означає щирий сумнів), то можу сміливо твердити: ніякі взаємні послуги, ніякі дереборені вкупі труднощі не зміцнили б нашої дружби так, як ця сварка, котру нам пощастило загасити, хоча вона відкрила суттєву різницю наших смаків і освіти.

РОЗДІЛ IV,

У ЯКОМУ Я ПІЗНАЮ ЗЛИГОДНІ ДОЛІ

Чи то внаслідок мого навчання й постійних банкрутств у комерційній академії, а чи далися взнаки якості, успадковані від старого Лаудена, едінбурзького муляра,- я був дуже ощадливий. Неупереджено аналізуючи свій зсарактер, я роблю висновок, що це моя єдина з усіх можливих людських чеснот. Протягом двох перших років навчання у Парижі я не лише вкладався в ті гроші, які висилав батько, а ще й примудрився накопичити в банку чималу суму. Ви зауважите, що навряд чи важко де мені вдалося, оскільки я розігрував із себе студента-бідаря; але ще легше було б витрачати все до останнього сантима. Просто диво, що я уникнув того слизького шляху, а на третьому році мого паризького буття, тобто незабаром після знайомства з Пінкертоном, з’ясувалося, що я вчинив дуже розумно. Трапилось так, що в призначений день гроші від батька не надійшли. Я послав йому листа з нагадуванням, і вперше в житті не отримав відповіді. К аблограма подіяла сильніше – вона, в усякому разі, змусила батька відповісти. “Напишу негайно”,- телеграфував він, але я ще довго чекав його листа. Я губився в здогадах, сердився, хвилювався, але завдяки своїй ощадливості не відчував фінансової скрути. Всі утруднення, тривоги та муки довелося пережити моєму нещасному батькові, який там, у Маскегоні, боровся за життя і багатство, а повертаючись додому після втомливого дня безплідних мудрувань та ризикованих операцій, перечитував останнього сердитого листа свого єдиного сина, відповісти на який йому бракувало мужності.

(1) Каблограма (англ.) – Телеграма, передана по підводному кабелю (тут – через Атлантичний океан).

Майже три місяці потому, коли від моїх заощаджень майже нічого не лишилось, я дістав нарешті обіцяного листа зі звичним чеком.

“Любий синку,- писав батько.- Вийшло так, що під тиском несприятливих обставин я не лише не відповідав на твої листи, але й не висилав тобі грошей. Постарайся вибачити свого старого батька – він пережив нелегкі. часи; тепер, коли все минуло, лікар вимагає, щоб я змінив оточення і поїхав на полювання в Адірондак. Ти не думай, що я захворів,- просто дається взнаки перевтома. Чимало з наших відомих ділків не втримались на поверхні: Джон Т. Мак-Брейді втік до Канади з повною валізою хабарів, Біллі Сендвіт, Чарлі Даунс, Джо Кайзер і ще багато хто з поважних громадян нашого міста сіли на мілину. Але Додд-Велика Голова знову вистояв бурю. Гадаю, я все влаштував так, що на осінь ми будемо багатші, ніж будь-коли.

А тепер слухай, синку, що я тобі запропоную. Ти писав, що вже доліплюєш свою першу статую,- тож візьмись до роботи серйозно і закінчи її. Коли твій учитель – я не можу запам’ятати, як правильно пишеться його прізвище,- вишле мені сертифікат, що вона відповідає риночним нормам, ти отримаєш десять тисяч доларів, які витратиш чи в Парижі, чи тут, удома. Оскільки ти стверджуєш, що там більше можливостей для роботи, я вважаю – тобі варто купити або побудувати в Парижі власний будинок, а там, дивись, твій старий батько почне заходити до тебе на обід. Я охоче приїхав би й зараз, бо починаю старітись і дуже скучив за своїм дорогим хлопчиком, але в мене почато кілька спекуляцій, які вимагають нагляду та турбот. Перекажи твоєму другові, містеру Пін-кертонові, що я читаю його дописи щотижня, і хоча марне шукаю в них ім’я мого Лаудена, все ж дещо узнаю про те життя, яке він веде в незнайомому мені Старому Світі, описаному талановитим пером”.

Звичайно, жоден молодик не спромігся б перетравити такий лист на самоті. Лист цей означав таку зміну долі, що вимагав доброго повірника, і таким повірником я, звісно, обрав Джіма Пінкертона. Можливо, почасти це пояснювалось тим, що про нього йшла мова в батьковому листі; та навряд чи ця обставина зіграла особливу роль, бо наше знайомство вже перейшло в дружбу. Мій співвітчизник був мені до вподоби: я підсміювався з нього, я шпетив його – і я його любив. Він і собі захоплювався мною і дивився на мене, як на бога,- адже я свого часу набув тієї “освіченості”, про яку він лише мріяв. Він ходив за мною слідом, завжди ладен був сміятися з моїх жартів, і наші спільні знайомі прозвали його “зброєносцем”. Такими, бачте, методами він ловив мене в свої тенета.

Ми з Пінкертоном читали й перечитували знаменне послання; можу заприсягтися – він радів щиросердо і ще бурхливіше, ніж я. Статуя була майже готова, потрібно було лише кілька днів, щоб приготувати її для огляду. Я зайшов до вчителя, він дав згоду, і якось безхмарним травневим ранком у моїй майстерні зібралися свідки мого випробування. Мій учитель вдів у петлицю строкату орденську стрічку, його супроводили двоє студентів-французів, моїх приятелів; нині вони – відомі паризькі скульптори. Мій земляк Капрал Джон, як ми його називали, всупереч своїй стриманості й працьовитості, які принесли йому повагу всього світу, теж відклав того ранку палітру, аби підтримати свого співвітчизника. Мого давнього друга Ромні я просив прийти обов’язково – бо радість бував неповна, коли він її не поділяє, а невдачі переживаються легше завдяки його розраді… Були тут іще Джон Майнер, брати Стенніси – Стеннісаіпе і Стенніс-frere (2), як вони значилися в рахунках барбізонських шинкарів,- двоє легковажних шотландців,- і, звісно, Пінкертон, блідий від хвилювання, з краплинками поту на чолі.

Мабуть, і я, коли знімав полотнину з “Генія Маскегону”, мав не кращий вигляд. Учитель поважно обійшов статую, потім усміхнувся.

– Що ж, непогано,- сказав він по-англійському, вимовляючи слова, як завжди, дуже потішно, але вельми пишаючись своїм знанням мови.- Авжеж, для початку непогано.

(1) Старший (франц.).

(2) Брат (франц.).

Ми всі полегшено зітхнули. Капрал Джон (найздібніший з присутніх студентів) пояснив, що статуя має прикрасити громадську споруду, щось на зразок префектури.

– Не! Quoi? ‘ – вигукнув учитель, переходячи на французьку мову.- Qu’est-ce que vous me chantez-la?..(2) А, в Америці…- додав він, коли йому квапливо пояснили подробиці.- Ну, це інша справа. Дуже гарно, дуже гарно.

Я повів мову про сертифікат як про комічну витівку, примху багатія, котрий розуміється на питаннях сучасної скульптури не краще за індіанців – героїв Фенімора Ку-пера. Довелось нам усім гуртом скласти цей сертифікат у висловах, прийнятних для обох сторін. Врешті-решт документ сотворили; Капрал Джоп надряпав його, а вчитель затвердив своїм прізвищем та розчерком підпису; я вклав папір у конверт разом з уже готовим листом до батька, і ми пішли бульваром до ресторану – всі, крім Пінкертона, який взяв екіпаж і помчав з моїм посланням на пошту.

Я повів товариство до Лавеню, куди не соромно запросити навіть свого маестро. Стіл накрили в саду, страви я замовив особисто, а щодо вин ми влаштували військову раду, наслідки були успішні, і незабаром мій учитель покинув свої невдалі вправи в англійській мові, і розмова дуже пожвавішала. Щоправда, всі на хвильку замовкали, коли пропонувались тости. Ми випили за здоров’я вчителя, і він відповів коротко й дотепно, раз по раз досить делікатно натякаючи на моє майбутнє й на майбутнє Сполучених Штатів; випили за моє здоров’я, тоді – за здоров’я мого батька, про що він негайно ж був повідомлений каблограмою. Остання примха ледве не доконала маестро. Обравши довірником Капрала Джона (мабуть, гадаючи, що він став уже надто гарним художником, аби зберігати ще якісь риси типового американця, крім імені), він вилив йому свій обурливий подив єдиною фразою, яку повторив кілька разів: “C’est barbare!” (3) Крім обміну формальними люб’язностями, ми вели розмови про мистецтво – й розмовляли про нього саме так, як розмовляють художники. Тут, у Південних морях, ми найчастіше говоримо про кораблі; в Латинському кварталі сперечалися про мистецтво з таким самим незгасним зацікавленням і, гадаю, так само марно.

(1) – Як? Що? (Франц.)

(2) – Що це за вигадки? (Франц.)

(3) “Яке варварство!” (Франц.)

Незабаром маестро пішов. Капрал Джо (сам уже повною мірою молодий маестро) теж не засидівся. Всі прості смертні, звісно, відчули полегкість. Адже лишилися тільки рівні серед рівних. Ми замовили іще вина; розмова чимдалі жвавішала. Мені й нині вчуваються нескінченні тиради братів Стеннісів, дотепи Діжона, мого опасистого приятеля-француза,- такі ж зграбні, як і він; ще один товариш, американець, який знав лише кілька слів по-французьки, знай устрявав у розмову, вигукуючи: “Je trouve, que pore oan sontimong de delicacy, Corot…” ‘, або: “Pour moi Corot est le plus…” (2) – і, вичерпавши весь свій запас іноземних слів, замовкав. Але він принаймні розумів, про що йдеться; що ж до Пінкертона,- цей гамір, вино, приємний затінок, власне самолюбство, вдоволене усвідомленням особистої участі в гулянці іноземців,- оце були й усі доступні йому радощі.

Ми сіли за стіл десь біля полудня, а другої години, коли зайшла суперечка про якісь тонкощі живопису і назвали якусь картину, вирішили гуртом податися до Лувру. Я оплатив рахунок, і за хвилину ми вже прямували вулицею Рені. Було дуже парко, і Париж промінився блиском, вельми приємним, коли у вас гарний настрій, і дуже гнітючим, коли на душі сумно. Вино наспівувало мені у вухах, палало в моїх очах.

Картини, які ми оглядали в Дуврі, голосно й весело перемовляючись, бачаться мені тепер, через стільки років, найпрекраснішими з усіх, які я бачив згодом; думки, якими ми тоді обмінювались, здаються нині вельми тонкими й глибокими.

Коли ми вийшли з музею, наш гурт розпався через різницю в національних звичках. Діжон запропонував піти в кафе і запити всі суперечки пивом. Старшого Стенніса це обурило, і він сказав, що треба поїхати за місто, до лісу, на тривалу прогулянку. На це пристали англійці й американці, і навіть мене, “важкого на підйом” (з чого частенько підсміювались мої друзі), звабила перспектива побути на свіжому повітрі, серед сільської тиші. Ми виявили, що встигнемо на поїзд до Фонтенбло, коли зараз візьмемо екіпаж і подамося на вокзал. Крім одягу, у нас не було з собою ніяких “особистих речей” – термін вишуканий, але досить невиразний,- і дехто запропонував усе-таки заїхати додому, щоб узяти дещо. Але брати Стен-ніси заповзялися знущатися з нашої зманіженості. Виявилось, що вони приїхали з Лондона, захопивши з собою лише пальта й зубні щітки. Ніякого багажу – ось таємниця людського існування! Коштувала ця таємниця недешево, бо щоразу, коли треба було причесатись, доводилось платити перукареві, і щоразу, коли треба було поміняти білизну, доводилось купувати нову сорочку, а стару викидати; проте не може бути нічого гіршого (запевняли брати), як стати рабами валіз. “Людині слід поступово порвати всі матеріальні пута – тільки тоді вона може вважати себе дорослою; а поки людина чимось зв’язана – домівкою, парасолем, саквояжем,- вона не вийшла з пелюшок “.

‘ “Я вважаю, що стосовно тонкощів, Коро…” (Франц., англ.) Коро, Каміль (1796-1875) – видатний французький художник. ,

(2) “Для мене Коро – най…” (Франц.).

У цій теорії було щось таке, що полонило всіх нас. Лише двоє французів, посміюючись, пішли пити пиво, а Ромні, надто бідний, щоб дозволити собі таку поїздку, і надто гордий, щоб позичати гроші, непомітно зник. Всі інші вмостилися в екіпажі й поїхали на вокзал. Кучерові, щоб їхав якнайшвидше, заплатили наперед, і то досить щедро. Ми сіли в поїзд за хвилину до відходу і через півтори години вже дихали благодатним лісовим повітрям, прямуючи горбистою місцевістю з Фонтенбло в Барбізон. Ті, що йшли попереду, подолали відстань за п’ятдесят одну з половиною хвилини. Цей перехід, я певен, гідний того, щоб увійти в історію колонії англо-саксів Латинського кварталу. Мабуть, вас не здивує, що я плентався позаду всіх. Майнер, філософськи настроєний британець, приєднався до мене; м’яке світло призахідного сонця, прохолода, пахощі лісу і його врочиста тиша настроїли й мене на мовчазний лад. Ми довго йшли мовчки, думаючи кожен про своє, і коли Майнер раптом заговорив, я, пам’ятаю, здригнувся.

– Твій батько, мабуть, дуже гарна людина,- сказав він.- Чому він не приїжджає навідати тебе?

У мене було напоготові кілька дотепних пояснень, але Майнер з властивою йому проникливістю, що всіх чарувала і водночас змушувала побоюватись його, глянув на мене крізь свій монокль і спитав:

– А ти вмовляв його приїхати?

Я почервонів. Ні, я не вмовляв батька – навіть жодного разу не запросив навідати мене. Я пишався ним, пишався його вродою, його добротою й вихованістю, його вмінням радіти з успіхів інших; а ще я пишався (це вже було, коли хочете, чванство) його багатством і щедрістю. І все ж для нього не було місця в моєму паризькому житті; воно б не припало батькові до смаку. Я боявся, що мої друзі та вчителі кепкуватимуть з його наївних думок про мистецтво; я запевняв себе (і почасти навіть сам у це вірив), що він не хоче приїжджати; мені здавалось (як здається й тепер), що він був щасливий тільки в Маскегоні. Одне слово, у мене була тисяча вагомих і легковажних пояснень, жодне з яких анітрішечки не змінювало того факту, що батько лише чекав мого запрошення,- і я це знав.

– Дякую, Майнере,- мовив я.- Ти навіть кращий товариш, ніж я гадав. Сьогодні ж напишу батькові.

– Ну, ти й сам славний товариш,- відповів Майнер жартівливо, як завжди, але (за що я був йому вельми вдячний) без його незмінної іронії.

Так, то були чудові дні; я можу згадувати про них без кінця. Чудовими були й наступні дні, коли ми з Пінкертоном гуляли по Парижу та його околицях, шукаючи мені помешкання, прицінюючись до будинків; коли ми поверталися, запилені, з антикварних крамниць, накупивши китайських божків та мідних жаровень. Пінкертон добре знав усі ці крамниці й розумівся на цінах рідкісних речей. Виявилось, що він скуповує картини й різні раритети для перепродажу їх у Штатах, і його педантичність та старанність допомогли йому стати непоганим експертом, хоч знавцем мистецтва він не став. У речах він не кохався, але знаходив особливу втіху в тому, щоб купувати й перепродувати їх.

Час спливав непомітно, і нарешті настали дні, коли мала надійти відповідь від батька. З двома першими поштами я не отримав нічого, а з третьою прийшов довгий безладний лист, сповнений каяття й підтримки, розрад і розпачу. З цього сумного послання (спонуканий синівською шанобливістю, я спалив його відразу) я дізнався, що мильна булька сподіваних мільйонів луснула, що у батька не лишилося ні цента, що він хворий, а мені доведеться забути не тільки про десять тисяч доларів, які я міг би згайнувати собі на втіху, але й про ті гроші, які я діставав на щоденні потреби.

Це був тяжкий удар. Але у мене стало розуму та совісті все обдумати, аби виконати свій обов’язок. Я продав усі рідкісні речі – точніше, попросив Пінкертона продати,- і він зумів збути їх так само вигідно, як я свого часу купив. Ця сума, разом з рештками останнього батькового переказу, склала п’ять тисяч франків. П’ятсот я залишив на щоденні витрати, а решту ще до кінця тижня послав у Маскегон. Гроші прийшли вчасно: ними оплатили батьків похорон.

Звістка про смерть батька не здивувала і не засмутила мене. Я не міг вважати його нещасливцем. Він прожив чимало, завжди був при достатках і надто звик до бездумної марнотратності, аби витримати такий удар. Я втішався тим, що батькові вже не треба починати боротьбу з нуля. Однак мені було жаль себе,- і навряд чи хтось почувався так гірко: адже я позбувся всього, я позбувся засобів до існування. В мене лишалася всього-на-всього тисяча франків. Крім того, підряд на статуї перейшов в інші руки. У нового підрядчика був чи то син, чи то небіж, і мені по-діловому відверто запропонували пошукати іншого покупця. Незабаром я вибрався з помешкання і ночував у себе в майстерні. Тепер, коли я засинав з книжкою в руці і коли прокидався, важке й непотрібне вже громаддя “Генія Маскегону” муляло мені очі. Бідолашна кам’яна красуня! Вона мала врочисто піднестися під величезним куполом нового капітолію… Яка ж доля чигає її тепер? Для яких потреб її врешті-решт зламають, як старий негодящий корабель? А що чекає її творця, народженого під нещасливою зіркою? Адже він з тисячею франків у кишені стоїть на порозі нелегкого життя безвісного скульптора…

Ми повсякчас говорили про це з Пінкертоном. Він вважав, що мені слід негайно покинути ліплення.

– Забудь про нього раз і назавжди! – казав він.- Повернімося разом у Штати і розпочнімо якесь діло! У мене є капітал, у тебе – культура. “Додд і Пінкертон” – кращої назви для фірми не вигадаєш, а ти й не уявляєш, Лаудене, як багато залежить від назви!

Власне, я й сам розумів, що скульпторові для успіху потрібна одна з трьох речей: гроші, впливовий покровитель – або ж енергія, але обов’язково несамовита. Перших двох я позбувся, а третьої у мене ніколи не було й на дещицю. І все ж мені бракувало боягузтва (а може, сміливості) відмовитись від обраної професії.

– Крім того,- пояснив я Пінкертонові,- якщо мої шанси в скульптурі незначні, то як ділок я взагалі безнадійний, бо не маю до цього найменшої схильності.

І тут Пінкертон виявив характер мого батька: він почав запевняти мене, що я просто не знаю цієї справи; що кожна розумна й культурна людина, безперечно, матиме в ній успіх; що я, напевне, успадкував діловий хист мого батька і що, зрештою, всі необхідні для цієї кар’єри знання я вже набув у комерційній академії.

– Пінкертоне,- заперечив я,- невже ти не розумієш, що за весь час навчання мене анічогісінько там не зацікавило? Вся та наука мені ненависна.

– Не вірю! – схвильовано мовив він.- Це суперечить здоровому глуздові! Бути у вирі того життя – і не відчути його чарів! Воно конче мало вплинути на твою поетичну душу! Ти мене дратуєш, Лаудене… По-твоєму, призахідне сонце може вразити людину, а місце, де змагаються за багатство, де капітал набувається й губиться протягом дня, одного-єдиного дня, вразити її не може! По-твоєму, людина буває байдужа до кар’єри, яка потребує знання життя, вміння знайти найвужчу шпарину, куди можна засунути руку й вийняти долар! По-твоєму, вона стоятиме в цьому вирі – однією ногою на банкрутстві, другою – на позиченому доларі,- і не шукатиме бодай цента всупереч злигодням долі?! Дурниці!

Цій біржовій романтиці ділків я протиставляв романтику (вона ж і доброчесність) мистецтва, нагадуючи Пінкертонові про людей, які зберігали вірність музам у будь-якій скруті; починав від Мілле і закінчував нашими численними знайомими та друзями, котрі обрали саме цей звабливий та пагористий шлях і мужньо долали скелі та колючі зарості, без копійки в кишені, але з надією в душі.

– Тобі цього не зрозуміти, Пінкертоне! Ти думаєш лише про вигоду, ти хочеш будь-що мати прибуток від зусиль, що їх затратив! Ось чому ти не станеш художником – хоч би й дожив до Мафусаїлового віку (2)! Бажання вигоди приносить невдачу. Очі художника звернені всередину, його мета – внутрішній настрій. Поглянь хоч би на Ромні. Ось у нього – душа художника. В кишені порожньо, однак запропонуй йому стати головнокомандувачем чи навіть президентом Сполучених Штатів,- і він відмовиться; ти й сам знаєш, що відмовиться!

– Може, й відмовиться! – кричав Пінкертон у відповідь, куйовдячи волосся обома руками.- Але я не втямлю чому! Я не втямлю, якого дідька йому треба! Мабуть, я ніколи не осягну таких прагнень. Звісно, це тому, що я не набув потрібної освіти. Але ж, Лаудене, навіть з моєї ницої точки зору це видається дурістю. Річ у тім,- часом додавав він, усміхаючись,- що на порожній шлунок од внутрішнього настрою мені аж ніякої користі. І ти не похитнеш мого переконання, що найперший обов’язок кожного – померти багатим, якщо пощастить.

(1) Мілле, Жан-Франсуа (1814-1875) – видатний французький художник.

(2) Мафусаїл – в біблійній міфології – пророк, котрий прожив 969 років. Вираз “Мафусаїлів вік” означає довголіття.

– Задля чого? – якось запитав я його.

– Ну, не знаю,- відповів Пінкертон.- А якого біса людині так хочеться стати, приміром, скульптором? Я й сам узявся б ліпити. Але я не збагну, чому ти не хочеш братися ні за що інше… Це може свідчити ще й про убогість натури…

Не знаю, чи навчився він будь-коли розуміти мене,- а я відтоді пережив стільки, що й сам себе перестав розуміти,- та незабаром він упевнився, що мої наміри серйозні, і раптом кинув сперечатися й заявив, що він марно витрачав свій капітал, тож мав негайно повертатись на батьківщину. Йому таки варто було давно повернутися; він зволікав єдине заради нашої дружби та через мої невдачі. Але цей факт не обеззброїв мене, а дошкулив і роздратував. Така вже людська натура. Я вирішив, що цим Пінкертон мене зраджує. Вголос я цього не сказав, але своїх почуттів не таїв. Похмуре обличчя й пригніченість Пінкертона виказували, що його теж гризе ця думка. Та хоч би як там було, за час, поки мій друг готувався до від’їзду, він помітно знітився,- тепер мені соромно про це згадувати.

В день від’їзду Пінкертон запросив мене до ресторану, в якому (це він добре знав) я часто обідав, поки мав гроші. Він, мабуть, почував себе ніяково, а я сердився на нього – тож за обідом ми майже не розмовляли.

– Послухай, Лаудене,- сказав Пінкертон, явно над силу, коли подали каву і ми запалили люльки,- ти ніколи не збагнеш, як я вдячний тобі і як ти полонив мене. Ти не відаєш, який це дарунок долі – дружба з людиною, що стоїть на вершині цивілізації; тобі й уявити годі, як дружба очистила мене, піднесла мій дух; повір, я ладен померти біля твоїх дверей, наче вірний пес.

Не знаю, щоб я відповів би, але він перепинив мене.

– Вибач, я ще не закінчив! Я схиляюсь перед твоєю самовідданою вірністю мистецтву. Сам я не здатен піднестись до такого почуття, але в моїй душі в поетична струнка, Лаудене, і вона відгукується на нього. Я хочу, щоб ти лишився вірним своєму покликанню, і я допоможу тобі.

– Пінкертоне, ти кажеш дурниці!

– Будь ласка, не шалій, Лаудене! Це ж звичайнісінька ділова пропозиція – такі угоди укладаються щодня. Яким чином Гендерсон, Самнер, Лонг опинилися в Парижі? Одна й та ж історія: з одного боку – юнак, що випромінює геніальність, з другого – комерсант, що не знає, куди подіти свої долари…

– Не верзи казна-чого – ти ж убогий, мов церковна миша! – вигукнув я.

– Зачекай, поки я візьмусь до справи! – заперечив Пінкертон.- Я неодмінно розбагатію, і повір: я хочу мати з цього задоволення. Ось твоя перша стипендія. Прийми її з рук друга; адже я, як і ти, належу до людей, котрі вважають дружбу священним почуттям. Тут сотня франків; таку суму ти будеш отримувати щомісяця, а як тільки моє діло пошириться, ми збільшимо її до пристойної цифри. Це не послуга – ти доручиш мені збувати твої скульптури в Америці, а це вже одна з найвигідніших оборудок у моєму житті.

Потрібно було чимало часу, чимало компліментів та образ, перш ніж мені вдалося відхилити його пропозицію, погодившись навзамін випити пляшку доброго вина. Нарешті Пінкертон мовив: “Ну гаразд, із цим покінчено”,- і вже не повертався до цієї теми, хоч ми були разом увесь день і я провів його на вокзал Сен-Лазар.

Я відчував себе до болю самотнім; я гірко картався тим, що відхилив і мудру пораду, і руку дружби. Коли я повертався додому величезним містом, що сяяло вогнями, то вперше дивився на нього, як на ворога

РОЗДІЛ V

МОЇ ПОНЕВІРЯННЯ В ПАРИЖІ

Нема такого місця на землі, де було б приємно голодувати, але я певен: найтяжче голодувати в Парижі. Усе паризьке життя зовні таке веселе, все місто таке схоже на величезний ресторан із садом, його будинки так барвисто прикрашені, театри такі численні, екіпажі мчать так швидко, що людина, змучена душевно чи хвора фізично, почувається зайвою, нікому не потрібною. Такій людині здається, що вона – єдине реальне створіння в жахливо-примарному світі. Веселі й говіркі відвідувачі кафе натовпи біля театральних під’їздів, екіпажі, в яких сидять шукачі дешевих розваг, яскраві вбрання дам, вітрини ювелірних крамниць,- усе це мовби навмисне підкреслює її злигодні й самоту. Проте коли ця людина моєї вдачі, її втішає дитинне марнославство. Ось нарешті справжнє життя, запевняє вона себе; нарешті я в самому його вирі: рятувальний круг, який підтримував мене на воді, щез, тепер я стаю на двобій з океанськими хвилями, тепер тільки від мене залежить, врятуюсь я чи загину, і тепер я на власному досвіді пізнаю долю Лусто і Люсьєна, Родольфа і Шонара.

Я страшенно бідував. Незаможні студенти часто-густо вдавалися до того, що делікатно звалося “позикою” (хоч віддавати борги вони не мали наміру), і багатьом з них щастило протриматись у такий спосіб кілька років. Але я лишився без грошей у дуже невдалий час. Більшість моїх друзів роз’їхалась, інші й самі ледве животіли. Ром-ні, наприклад, носив сільські сабо а його єдиний костюм був такий дірявий (незважаючи на шпильки, якими він сколював лахміття), що доглядачі Люксембурзького музею якось попросили його вийти. Діжон також сидів на мілині, виготовляючи ескізи годинників та газових ріжків для якогось підприємця; найбільше, що він міг зробити для мене,- це запропонувати куток у своїй майстерні. Власної студії в мене вже, звичайно, не було, і “Геній Маскегону” назавжди розлучився зі своїм творцем. Щоб зберігати велику статую, художникові потрібна майстерня, галерея або хоч би внутрішній дворик. Художник не може возити статую з собою в екіпажі, як саквояж, і так само, мешкаючи в малесенькій майстерні, не може поселити там такого солідного приятеля. Я був вирішив залишити “Генія” в моїй колишній майстерні: гадав, що він, стоячи там, де був створений, надихатиме мого наступника. Але власник будинку, з яким я, на нещастя, посварився, скористався можливістю дозолити мені і зажадав, аби я негайно вивіз свою власність. Такому бідному студентові, як я, найняти воза не було за що, але я б уже найняв його за останні гроші, якби знав, куди саме повезу скульптуру. Істеричний сміх напав на мене, коли я уявив, як “Геній Маскегону”, візник і я стоїмо посеред паризької юрби, не тямлячи, куди ж рушити,- врешті-решт поганяємо до найближчого звалища і скидаємо улюблене дитя моєї творчої думки на купу сміття. Зі скрути мене вирятував випадковий покупець, якому я віддав “Генія” за тридцять франків. Де він тепер стоїть, під чиїм іменем його розхвалюють чи гудять – історія замовчує. Найімовірніше, нидіє він десь у кущах на околиці, і паризькі гризетки, вихопившись на неділю погуляти за місто, чіпляють свої капелюшки на матір, а їхні залицяльники називають крилате дитя богом кохання.

(1) С а б 6 (франц.) – дерев’яні черевики, взуття французьких бідняків.

Я обідав у кредит в шинку на околиці, де харчувались візники. Я домовився з шинкарем, що вечеряти не буду, бо, мовляв, щовечора сідатиму за вишукано сервірований стіл у одного з своїх багатих знайомих. Ця моя заява була вкрай необачна. Вигадка, досить імовірна напочатку, коли мій костюм мав пристойний вигляд, видалася більш ніж сумнівною, коли вилоги мого сюртука вистріпалися, а відірвані підметки черевиків стали лунко ляскати по підлозі. Крім того, їсти раз на день було дуже корисно для мого гаманця, але вельми шкідливо для мого шлунка. Колись я часто навідувався до цього шинку з цікавості – аби познайомитися з життям бідних студентів. І щоразу я заходив туди з огидою, а виходячи, відчував нудоту. Було дивно, що тепер я сідаю за стіл з нетерпінням, а піднімаюся вдоволений і відразу починаю рахувати години до наступної трапези. Голод – справжній чарівник; коли я витратив усі свої кошти і не мав змоги замовити в кафе чашку шоколаду чи навіть шматка хліба?, цей візницький шинок тільки й рятував мене, якщо не брати до уваги рідкісних, довго очікуваних і довго згадуваних несподіваних обідів та вечер. Наприклад, підприємець розплачувався з Діжоном за якесь термінове замовлення або хтось із старих друзів приїздив у Париж. Тоді мене запрошували на обід чи вечерю і я чинив “позику” в стилі Латинського кварталу. Протягом двох тижнів мені ставало грошей на тютюн і вранішню чашку кави. Здавалось, таке харчування мало б змінити мої смаки. Здавалось, напівголодне існування мало б убити в мені гурмана. Та ба! Чим біднішими були мої обіди, тим частіше мріяв я про делікатеси. Свої останні гроші – тридцять франків – я врешті-решт витратив на розкішний обід, а потім повсякчас складав подумки меню уявних бенкетів.

(1) Античного бога кохання Амура зображували у вигляді крилатої дитини.

Якось мене знову навідала надія – багатий мешканець одного з Південних штатів замовив мені своє погруддя. Замовник був щедрий, безперестану жартував і сміявся. Позуючи, він розважав мене всілякими бувальщинами й небилицями, а після сеансу запрошував пообідати з ним та оглянути визначні місця Парижа. Я їв досхочу, я почав гладшати. Погруддя, як усі казали, вийшло дуже схожим, і я вже вирішив був, що mojl’m злигодням настав кінець. Та коли я відіслав скульптуру до Америки, мій замовник навіть не сповістив, чи отримав його. Це мене так приголомшило, що, мабуть, я і не спробував би домагатися своїх прав, якби не постало питання про честь моєї батьківщини. Діжон, скориставшись нагодою, вперше чисто по-європейськи роз’яснив мені американські звичаї: мовляв, Сполучені Штати – це бандитське кубло, де нема й сліду законів та порядку і де борги щастить стягати лише під дулом рушниці. “Це відомо всьому світові; ти єдиний, mon petit x Лаудене, цього не знаєш. Нещодавно в Цінціннаті члени Верховного Суду влаштували різанину в самому приміщенні правосуддя. Тобі варто прочитати книжку одного з моїх друзів “Le Touriste dans le Far-West”(2), там усе це описано доброю французькою мовою”.

Ці розмови тривали кілька днів; врешті, розгнівавшись, я взявся довести Діжонові протилежне. Я передав справу адвокатові мого покійного батька. По закінченні належного терміну я мав задоволення дізнатися, що мій боржник помер від жовтої пропасниці в Кі-Весті, не довівши до пуття жодної з своїх справ. Його імені я не називаю: хоч він і повівся зі мною нестатечно, проте, можливо, мав намір чесно розплатитися.

Незабаром після цього ставлення до мене у візницькому шинку почало змінюватись, знаменуючи нову фазу моїх бідувань. Першого дня я запевняв себе, що це мені здалося; другого дня я впевнився, що не помилився; третього дня, піддавшись паніці, я не пішов до шинку і пропостив сорок вісім годин. Це був дуже нерозумний вчинок: адже боржник, який не приходить у призначений час, привертає до себе увагу й викликає підозру. Отож четвертого дня я, потерпаючи, все ж подався до шинку. Шинкар зиркнув на мене скоса, кельнерки (його дочки) мовби мене й не помітили й лише пирхнули у відповідь на моє надмірно веселе привітання. А коли я замовив сиру, мені зухвало відповіли, що сиру нема. Сумніву не було: наближалась катастрофа. Я був на волосинці від повних злиднів і відчув – ось-ось вона порветься. Я перебув безсонну ніч, а вранці пішов до майстерні Майнера. Я вже давно думав про це, але ніяк не зважувався цього зробити. Майнер був досить далекий мій знайомий, і хоча я знав, що він багатий, поведінка і репутація цього англійця наводили на думку, що він не терпить прохачів.

(1) Маленький мій (франц.).

(2) “Мандрівник на Далекому Заході” (франц.).

Я застав Майнера за роботою над картиною, яку я міг би похвалити, не покрививши душею; він був одягнений у свій звичайний сукняний костюм, скромний, але свіжо-випрасуваний; костюм цей разюче контрастував з моїм, зношеним та брудним. Поки ми розмовляли, він безперестану поглядав то на полотно, то на тілисту натурницю, яка сиділа в кутку майстерні, велично звівши руку над головою. Навіть за найсприятливіших обставин мені було б нелегко попросити в Майнера грошей, а при цій дебелій, білошкірій, оголеній жінці я й рота не розтулю. І я знову і знову починав розхвалювати картину…

Потім натурниця відпочивала, взявши плин розмови в свої руки: тихим, розслабленим голосом вона розповідала про свого чоловіка – удатного ділка, про светру, яка пустилася берега, гнівно обурювалася своїм батьком, скупієм-селянином з околиць Шалона, що на березі Марни.

Нарешті я ще раз відкашлявся, збираючись заговорити про свій клопіт, але знову сказав якусь банальність про картину. І тоді Майнер поклав край моїм ваганням.

– Ви ж прийшли до мене не для того, щоб говорити дурниці,- сказав він.

– Так,- відповів я похмуро,- я прийшов позичити грошей.

Деякий час він мовчки працював, а потім спитав:

– Ми, здається, ніколи не були в близьких стосунках?

– Дякую, мені все ясно,- відповів я і ступив крок до дверей, відчуваючи, як у мені закипає лють.

– Ви, звісно, можете піти,- провадив Майнер,- але я порадив би вам лишитись і все розповісти.

– Що розповідати? – вигукнув я.- Ви хочете затримати мене, щоб боляче принизити?

– Додде, вам би час навчитися володіти собою,- відповів Майнер.- Ви самі прийшли до мене, я вас не кликав. Якщо ви гадаєте, ніби ваш візит мені приємний, то ви помиляєтесь, а якщо сподіваєтесь на позичку, то ви маєте мене за дурня. Бо тільки дурень позичає гроші без гарантії, що їх йому повернуть. Крім того,- додав він,- якщо ви добре подумаєте, то зрозумієте – найгірше вже позаду: ви висловили своє прохання і дістали рішучу відмову. Я не хочу тішити вас примарною надією, проте, мабуть, вам буде корисно вислухати мою думку про ваше становище. Отже, раджу вам розповісти про все відверто.

Отак, сказати б, підбадьорений, почав я плутано розповідати про свої справи: про те, що ходжу їсти до візницького шинку, але там, очевидно, ось-ось відмовлять мені в кредиті; що Діжон дав мені куток у своїй майстерні, де я ліплю оздоби для годинників і підсвічників: Леду з лебедем, Час із косою, мушкетерів та інші дрібнички,- та жодна поки що нікого не зацікавила.

– На яких умовах ви маєте помешкання? – спитав Майнер.

– Тут у мене, здається, все гаразд. Хазяйка – дуже мила бабуся, вона жодного разу не нагадала про платню.

– Якщо вона мила бабуся – це ще не підстава для того, щоб їй не платили,- зауважив Майнер.

– На що ви натякаєте?

– А ось на що. Французи, як правило, дають великий кредит. Зрештою така система окупається, інакше французи б від неї відмовились. Але вона не для нас, іноземців,- англійців чи американців. По-моєму, нечесно з нашого боку користуватися цим звичаєм, а потім утікати за Ла-Манш або за Атлантичний океан.

– Але я не збираюся втікати! – заперечив я.

– Вірю. Хоч, на мою думку, вам би варто було вчинити саме так. Ви, здається мені, зловживаєте терпінням вашого шинкаря. Ви кажете, що ніякого порятунку для себе не бачите; отже, чим далі ви тут лишатиметесь, тим дорожче це коштуватиме вашій милій квартирній хазяйці. Я пропоную вам ось що: їдьте додому! Я куплю вам квитка до Нью-Йорка і дам грошей на поїзд та інші витрати до цього самого… Маскегону (я не забув назви?), де жив ваш батько, де в нього залишилися друзі і де, без сумніву, ви знайдете якесь заняття. Не треба мені дякувати – адже ви, звісно, вважаєте мене свинею. І я прошу вас повернути мені ці гроші, коли мине ваша скрута. Оце все, чим я можу вам зарадити. Звичайно, якби я мав вас за генія, то знайшов би якусь іншу раду. Однак, ви не геній, Додде…

– Гадаю, без цього зауваження можна було б обійтися,- ображено мовив я.

– Можливо,- сказав Майнер так само рішуче.- Мені здалося, що воно має безпосередніше відношення до стану справ, а крім того, ви, попросивши у мене грошей без будь-якої гарантії, дозволили собі вільність, допустиму лише між близькими друзями, і дали мені підставу відповісти вам тим самим. Але я вас питаю про інше: ви згодні?

– Ні, дякую вам. У мене є ще один вихід.

– Це добре. Проте подумайте, чи він чесний.

– Чесний!.. Чесний!..- схвильовано вигукнув я.- А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?

– Не буду, коли вам це не подобається,- відповів Майнер.- Ви, мабуть, вважаєте: чесність – це щось схоже на гру в піжмурки. А я вважаю не так. Ми по-різному тлумачимо це питання.

Розмовляючи зі мною, Майнер ні на хвилину не відривався від роботи; це теж прикро вразило мене.

Попрощавшися, я подався до майстерні мого колишнього маестро. Це був мій останній шанс, і тепер я надумав використати його: скинути фрак джентльмена і зайнятися мистецтвом в блузі робітника.

– Це ж наш маленький Додд! – вигукнув маестро, побачивши мене. Аж тут погляд його впав на мій зношений костюм, і його обличчя ледь спохмурніло.

Я вирішив розмовляти з ним по-англійськи, бо знав: якщо він чим і пишається, то саме своїми сумнівними досягненнями в англійській мові.

– Маестро,- почав я,- чи не візьмете ви мене до своєї студії знову, цього разу – робітником?

– Але я гадав, що ваш батько дуже багатий,- здивовано сказав він.

Я пояснив, що мій батько збанкрутував і помер, лишивши мене без цента в кишені. Маестро похитав головою.

– Пороги моєї студії оббивають кваліфіковані робітники. Значно досвідченіші за вас.

– Колись вам дещо подобалось у моїх скульптурах,- благально мовив я.

– О так, дещо!.. Дещо мені подобалось! Вони були неабиякі для сина багатія, але для бідного сироти вони кепські. Крім того, я вважав, що ви можете вивчитись на художника, але не думаю, що вам удасться вивчитись на робітника.

На одному з паризьких бульварів, неподалік гробниці Наполеона, стояла тоді лавка, ледь затінена хирлявим деревцем; з неї відкривався вид на брудну бруківку та глуху стіну. Я всівся на цій лавці. Погода була похмура, безрадісна; за три дні я лише раз попоїв; мої черевики промокли, на холоші налипла грязюка. Вся довколишня місцина, події останніх днів і мій понурий настрій гармонували між собою. Яка безвихідь! Я думав про двох людей, які хвалили мої скульптури, поки я був багатий і не потребував підтримки. А тепер, коли я став злидарем, один заявив, що я “не геній”, а другий – що “для сироти вони кепські”; один запропонував мені, як убогому іммігранту, квиток до Нью-Йорка, а другий не взяв мене навіть каменярем. Яке знущання з голодної людини! Раніше вони були щирі зі мною, не кривили душею й тепер: нові обставини породили нову оцінку, тільки й того.

Так, вони сказали те, що думали, але вони можуть помилятися! Хіба не траплялося, що художники, довгий час ніким не визнавані, згодом сміялися зі своїх суворих критиків?! Траплялося – й нерідко! Скільки років було Коро, коли він знайшов свою золоту жилу? На нього замолоду сипалось більше кпинів (і цілком справедливих!), ніж на Бальзака, перед яким я схиляюсь, як перед богом! Якщо ж шукати ще разючіший приклад, то досить повернути очі в той бік, де на тлі чорних вируючих хмар сяє золота баня Дому інвалідів ‘, і згадати історію того, хто спочиває під нею вічним сном,- від днів, коли з молодого лейтенанта артилерії кепкували язикаті дівулі, охрестивши його Котом у чоботях, і до днів численних корон та голосних перемог, сотень ревучих гармат та тисяч тяжких копит, що топтали дороги приголомшеної Європи за. вісімдесят миль попереду Великої Армії… То невже я маю повернутись на батьківщину, здатися, визнати себе честолюбним невдахою – ракетою, що злетіла, аби відразу впасти обгорілими уламками? Я, Лауден Додд, котрий зневажав усі інші професії, котрого сент-джозефівська “Санді Геральд” розрекламувала як художника і патріота,- я повернусь до рідного Маскегону, як зіпсований товар? Обходитиму з простягненою рукою всіх батькових знайомих, благаючи місця підмітальника в конторі?! Ні, клянусь Наполеоном – ніколи! Я помру скульптором, раз і назавжди обравши свій шлях, а ці двоє, які так тяжко мене образили, ще заздритимуть моїм успіхам або проливатимуть сльози запізнілого каяття над моєю злидарською домовиною!..

(1) Дім інвалідів – відома будівля в Парижі, де знаходиться гробниця Наполеона І.

Тим часом, маючи такі невичерпні запаси мужності, я зовсім не мав чого їсти. Неподалік, за брудною стоянкою екіпажів, за широкою брукованою дорогою, заманюючи

І водночас відлякуючи, стояв мій шинок. Може, мене впустять туди і дадуть попоїсти, а може, саме сьогодні вдарять громи і блискавки і мене виженуть з голосними прокляттями! Та все-таки це був шанс, і я ладен був його використати; але гідність моя зазнала того дня стільки принижень, що я відчув: краще сконати голодною смертю, аніж наразитися на нові знущання. Мені вистачало духу вірити в майбутнє, але як прожити сьогодні, я не знав; мені вистачало сміливості прийняти бій за свій завтрашній день, але забракло відваги взяти приступом візницький шинок. І я сидів на лавці, недалеко від гробниці Наполеона, то поринаючи в дрімоту, то запливаючи в марення, то гублячи здатність міркувати, то відчуваючи тваринне вдоволення від повного спокою, а то починаючи планувати, пригадувати, розповідати самому собі казочки про неждане збагачення, подумки замовляти й жадібно поїдати обіди. Врешті-решт я, мабуть, заснув…

Уже сутеніло, коли мене розбудив раптовий холодний дощ, і я скочив на ноги, аж затрусившись з голоду. Якусь мить я стояв, нетямлячись; в голові ясно і чітко линули всі мої недавні думки і мрії; мене знову, мов мотузками, потягло до візницького шинку, але думка про образу спинила мене й цього разу.

“Qui dort, dine”(1),- подумав я і, похитуючись від кволості, побрів додому мокрими вулицями, де вже горіли ліхтарі та світилися вітрини крамниць. Дорогою я безперестану мріяв про різні смачні страви.

– А, мосьє Додд! – мовив до мене швейцар.- Вам був рекомендований лист. Поштар знову принесе його завтра.

Рекомендований лист мені, коли я так давно не отримував ніяких листів? Його змісту я не міг навіть уявити, тому й не став витрачати час на здогади, а тим паче на обмірковування якихось нечесних планів – я просто почав брехати, і то так переконливо, наче все життя тільки це й робив.

– А! – сказав я.- Нарешті я отримаю ці гроші! Жаль, що я спізнився сьогодні. Не позичите ви мені до завтра сотню франків?

Я ще жодного разу не позичав у швейцара грошей; до того ж рекомендований лист був неабиякою гарантією,- і швейцар дав мені все, що мав: три наполеондори (2) і кілька франків сріблом. Я недбало сунув гроші до кишені, перекинувся зі швейцаром кількома жартами, повільно вийшов на вулицю, а потім прожогом кинувся за ріг будинку, до кафе “Клюні”. Французькі кельнери спритні й меткі, але цього разу вони видались мені вайлуватими. Ледве дочекавшись, коли мені принесли пляшку вина, масло та хліб, я налив склянку і накинувся на їжу. О тонкий смак хліба в кафе “Клюні”, о божественний смак першої склянки старого бургундського, що теплою хвилею розлилося по тілу – аж до промоклих, тремтячих ніг, о невимовний смак першої оливки, знятої з печені,- навіть на смертній постелі, коли померхне світильник мого розуму, я пам’ятатиму ваш предивний смак! Уся подальша моя трапеза і весь вечір втонули в густому тумані, можливо, я випив зайве, але певніше – вперше за останній місяць досхочу наївся.

(1) “Хто спить, той обідає” (французьке прислів’я).

(2) Наполеондор – французька золота монета вартістю 20 Франків.

Та ніколи я не забуду сорому та відчаю, що охопили мене наступного ранку. Адже я обманув чесного бідного швейцара, навіть більше – я просто спалив свої кораблі, поставивши під загрозу мій останній прихисток – горище. Швейцар сподівається, що я поверну борг,- а платити нічим; буде скандал, і винуватцеві неподобства доведеться вибратися з приміщення. “А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?” – кричав я Майнерові вчора. О, той день! День напередодні Ватерлоо х, день напередодні всесвітнього потопу,- адже я продав дах над своєю головою, продав своє майбутнє і повагу до себе за обід у кафе “Клюні”!

Я картав себе цими гіркими докорами – аж коли це поштар приніс горезвісного листа, а разом з ним – і порятунок від біди, що напосіла на мене. Лист був із Сан-Франціско, де Пінкертон успішно вів не одну справу. Він іще раз пропонував виплачувати мені стипендію – вже не сто, а двісті франків на місяць – і надсилав чек на сорок доларів, здогадуючись, в якій скруті я перебуваю.

Можна знайти сотні вагомих причин для того, щоб у наш час, коли слід покладатися лише на себе, людина відхилила пропозиції, які ставлять її в залежність від іншої людини. Проте найбільша кількість найвагоміших міркувань буває безсила перед суворою необхідністю. І я ледве дочекався, поки відчиняться банки, і негайно отримав по чеку гроші.

(1) В битві під Ватерлоо 18 червня 1815 року Наполеон зазнав поразки.

Отак на початку грудня я запродався в рабство і протягом півроку тягнув ланцюги вдячності й тривоги, які чимдалі важчали. Діставши в позику певну суму, я перевершив сам себе і затьмарив “Генія Маскегону”, виліпивши для Салону(1) невеликого, але вельми патріотичного “Прапороносця”. Його прийняли, і він стояв там, ніким не помічений, а потім повернувся до мене такий само патріотичний. Потім я всією душею (як сказав би Пінкертон) віддався годинникам та підсвічникам, але негідник ливарник оглянув мої ескізи й нічого не сказав. Навіть коли Діжон, художник вельми добросердний, з вельми презирливим ставленням до такої поденщини, виставляв їх на продаж разом зі своїми, то підприємці відразу відбирали мої й відмовлялися від них. Мої вироби повертались до мене, вірні, як “Прапороносець”, що на чолі цілого полку менших бовванів, муляв нам очі в малесенькій майстерні мого друга. Ми з Діжоном не раз оглядали цю колекцію. тут були представлені будь-які стилі – суворий, грайливий, класичний, стиль Людовіка П’ятнадцятого; тут були численні персонажі – від Жанни д’Арк у кавалерійській кірасі до Леді з лебедем; більше того – хай простить мені господь! – комічний жанр теж був тут представлений. Ми оглядали статуетки, ми критикували їх найприскіпливіше, ми доходили висновку, що вони не гірші за інші; і все ж – ніхто не брав їх і задарма!

Марнославство вмирає нелегко. В деяких – найтяжчих – випадках воно переживає саму людину. Та десь через півроку, коли я заборгував Пінкертонові із двісті доларів, а ще сотню – паризьким знайомим, я прокинувся якось уранці в дуже сумному настрої і виявив, що лишився самотнім – моє марнославство за ніч сконало. Я не наважувався глибше зануритися в трясовину; я впевнився, що на мої нещасні статуетки надій нема; я врешті-решт визнав свою поразку і, сівши в нічній сорочці біля підвіконня, звідки бачив верхівки дерев на бульварі, і слухаючи перші вранішні звуки вулиці, написав Пінкертонові листа. Я прощався з Парижем, з мистецтвом, з усім моїм колишнім життям, з усією моєю колишньою сутністю. “Здаюсь,- писав я.- Тільки-но отримаю ще один чек, виїду на Далекий Захід, і там можеш робити зі мною, що сам схочеш”.

(1) Салон – щорічна художня виставка в Парижі.

Треба сказати, що Пінкертон з самого початку спонукав мене їхати до нього: він писав, що почувається самітним серед нових знайомих (“жоден з них не має твоєї культури”), і так палко запевняв мене в своїй дружбі, що я губився й ніяковів,- адже я не міг відповісти йому тим же! – бідкався, як тяжко йому без помічника, і хвалив мою рішучість, моє прагнення вибитися в люди в Парижі. “Але пам’ятай, Лаудене,- знову й знову писав він,- якщо він тобі все ж набридне, тут тебе очікує велика робота,- чесна, тяжка, прибуткова: ти будеш сприяти розвиткові ресурсів нашого штату, який ще не вийшов з пелюшок. Я щиро втішаюся думками, що ми візьмемось до роботи плече-в-плече”.

Тепер, згадуючи ті часи, я дивуюсь, як у мене вистачило духу так довго протистояти цим закликам і витрачати кошти мого друга на справи, які (я добре це знав) не вважав перспективними. Та врешті-решт я усвідомив своє становище цілком і повністю; і я вирішив, що в майбутньому не лише прислухатимусь до Пінкертонових порад, але й відшкодую збитки, яких він зазнав через мене. Мені спало на думку, що не все ще втрачено: можна ще, змирившись із приниженням, спробувати вхопити за бороду сімейство Лауденів у їхньому історичному Едінбурзі. І ось настав час, коли, за влучним висловом шотландців, я тихо зник із свого помешкання місячної ночі… Це був досить непорядний вчинок, зате дуже легкий для виконання в моїх умовах. Оскільки я міг би винести з своєї кімнати хіба що пару черевиків, то я залишив їх там без жалю. Діжон успадкував “Жанну д’Арк”, “Прапороносця” і мушкетерів. Про це я сказав йому, коли ми купували валізу й деякі необхідні в дорозі речі; тут же, біля крамниці, ми розпрощались, бо свої останні години в Парижі я хотів перебути сам-один. І ось я сів за свій прощальний обід (значно розкішніший, ніж дозволяли мої фінанси); потім я купив квитка на вокзалі Сен-Лазар і сів у вагон.

Вагон був переповнений, але я відчував себе самотнім. Я дивився на залиту місячним сяйвом Сену з її маленькими острівцями, на шпилясте громаддя Руанського собору, на кораблі в гавані Дьєппа,- і серце в мене болісно стискалося.

Перші промені сонця розвіяли мій неспокійний сон на палубі судна. Я радісно зустрів світанок і з задовленням спостерігав, як із рожевого серпанку встають зелені береги Англії; я захоплено вдихав солоне морське повітря. Зненацька мене як ударило: я вже не художник! Я перестав бути самим собою, я розлучився з усім, що було дороге мені, і, ставши рабом боргів та вдячності, безнадійним невдахою, повертаюсь тепер до того, що завжди зневажав…

Потім думки мої звернули на Пінкертона, і я відчув полегкість: адже він, безперечно, чекає мене з почуттям палкої дружби та поваги, яких я нічим не заслужив, тож мав надію зберегти їх назавжди. Нерівність наших стосунків раптом гостро вразила мене. Я був би справжнім бевзем, якби думав про історію нашої дружби без сорому,- адже я давав так мало, а брав так багато! Я мав пробути в Лондоні весь день і вирішив (хоча б на словах) встановити певну рівновагу. Влаштувавшись у затишному куточку кафе, я попросив принести мені паперу і заходився писати листа. Я виливав у ньому свою вдячність, я розкаювався в минулому і давав обіцянки на майбутнє. Досі, писав я Пінкертонові, я був жахливим егоїстом. Я був егоїстом у ставленні до батька і до друга. Я приймав їхню допомогу і відмовляв їм навіть у такій дрібниці (хоча вони більшого й не просили!), як моє товариство.

Яку силу розради таїть у собі написане слово! Щойно я закінчив і відіслав того листа, свідомість власної доброчесності зігріла мене, мов добре вино.

РОЗДІЛ VI,

У ЯКОМУ Я ВИРУШАЮ НА ДАЛЕКИЙ ЗАХІД

Наступного ранку я приїхав до свого дядька саме вчасно – вся сім’я сиділа за сніданком. Майже ніяких змін не відбулося в цьому домі за три роки, що проминули відтоді, як я вперше сів за цей стіл юним студентом, котрий геть розгубився, споглядаючи невідомі страви – копчену тріску, копчену лососину, шинку з баранини,- і марне сушив голову, але так і не вгадав, що стьобаний чохольчик накриває звичайнісінького чайника. Єдина новина – те, що до мене поставилися з більшою повагою. Пригадавши смерть мого батька, сумно, як і належить шотландцям, похитавши головами, вся сім’я відразу звернула розмову на веселішу тему (о господи!) – на мої успіхи. їм було так приємно дізнатися про мене стільки втішного; я став справжньою знаменитістю; а де нині знаходиться ця прекрасна статуя?.. Ну, Генія якогось там міста?.. “Ви її справді не прихопили з собою? Та невже?”- потріпуючи кучерями, спитала найграйливіша з моїх двоюрідних сестер, наче я привіз своє творіння в кабріолеті або ховаю його в кишені, як подарунок до дня народження. Це сімейство, необізнане із методом та стилем газетярів Далекого Заходу, свято вірило “Санді Геральд”, коли читало безглузду писанину Пінкертона. Годі придумати іншу обставину, що подіяла б на мене так гнітюче; до кінця сніданку я почував себе як покараний школяр.

Коли й сніданок, і сімейні молитви скінчилися, я попросив дозволу поговорити з дядечком про “стан моїх справ”. Обличчя мого доброчинного родича підозріло видовжилось; а коли це прохання нарешті розчув мій дідусь (він був тугуватий на вухо) і виявив бажання бути присутнім при нашій розмові, я спостеріг, що осмута дядька Адама змінилась роздратуванням, хоч він і був дуже стриманий. Ми втрьох перейшли до сусідньої бібліотеки – досить похмурого приміщення для такої неприємної розмови.

Дід натоптав тютюном глиняну люльку і прилаштувався біля згаслого каміна; вікна позад нього були напіввідчинені, а штори напівопущені, хоча ранок був хмарний і прохолодний. Відразу впадало в око, що дід був як чужий у цій кімнаті; здавалося, що ця людина щойно потрапила в корабельну катастрофу.

Дядько Адам сів на своє місце за письмовим столом посеред кімнати.

Ряди цінних книжок зловісно дивилися на мене, і я чув, як у саду цвірінчать горобці, а одна з моїх двоюрідних сестер вже барабанить у вітальні на роялі і співає пісеньку деренчливим голосом.

Похмуро і по-хлоп’ячому втупившись очима в підлогу, намагаючись говорити якомога стисліше, я сповістив родичам про те, що заборгував Пінкертонові значну суму грошей, про те, що втратив будь-яку надію заробляти на прожиток ліпленням. Насамкінець я сказав, що перш ніж просити грошей в сторонньої людини, я вирішив розповісти про свою скруту родичам.

– Дуже шкода, що ти не звернувся до мене раніше,- сказав дядечко Адам.- Насмілюсь запевнити, що це було б куди пристойніше.

– Яз вами згоден, дядечку Адам,- відповів я,- але зважте: я не знав, як ви сприймете моє прохання.

– Я не можу повернутися спиною до свого власного племінника! – вигукнув він гаряче, але я вловив у його тоні скоріше роздратування, аніж родинне почуття.- Адже ти син моєї сестри! Як же мені не зрозуміти твоєї безвиході? Ввважаю, що допомогти своєму племінникові – мій обов’язок. Я промимрив:

– Дякую вам…

– Так-так…- перепинив дядечко Адам.- І я гадаю – це рука провидіння привела тебе сюди саме зараз. У фірмі, в якій я колись служив, відкрилась вакансія; т^пер її власники величають себе “Італійськими оптовиками”. Тобі поталанило,- додав він, ледь усміхнувшись,- за моїх часів це були звичайнісінькі бакалійники. Я відрекомендую тебе завтра ж.

– Зачекайте хвилину, дядечку Адам,- сказав я.- Я ж прошу вас зовсім про інше. Я прошу вас повернути Пінкертонові, людині небагатій, мої борги. Я прошу допомогти мені розплутатися з цими боргами, а не влаштовувати за мене моє життя. :

– Якби я говорив різко, я нагадав би тобі, що прохачам вибирати не вільно,- заперечив дядько Адам.- Крім того, ти вже побачив, Щоб Виходить, коли ти сам влаштовуєш своє життя. Тепер ти повинен покластися на поради старших і – хоч би яка була твоя про них думка! – розумніших людей. Усі ті плани твого приятеля, про котрого я, до речі, нічого не знаю, і всю балаканину про перспективи, які відкриваються перед тобою на Далекому Заході, я не беру до уваги. Рушати через весь континент на полювання за дикими гусьми – навряд чи розумна річ. Зайнявши місце, яке я, на щастя, можу тобі запропонувати і яке не один забезпечений юнак посів би з великою радістю, ти будеш отримувати напочатку вісімнадцять шилінгів щотижня.

– Вісімнадцять шилінгів?! – вихопилось у мене.- Але ж мій бідний друг давав мені більше, нічого не отримуючи навзамін!

– Якщо не помиляюсь, саме цьому другові ти хотів би тепер повернути борг,- зауважив дядько з міною людини, що висуває невідпорний аргумент.

– А-адаме! – озвався раптом мій дідусь.

– Мені дуже прикро, що ви змушені слухати нашу розмову,- улесливо мовив дядечко Адам, повертаючись до муляра,- але ж ви самі цього забажали.

– А-адаме! – повторив дідусь.

– Я вас слухаю, сер.

Дідусь кілька разів мовчки пихнув люлькою, а потім сказав:

– На тебе дивитися гидко, Адаме! Дядько вочевидь образився.

– Дуже прикро, що ви так вважаєте,- відповів він.- І ще прикріше тому, що ви визнали за можливе висловитись так у присутності третьої особи.

– Воно-то так, Адаме,- сухо сказав старий Лауден,- але мене це не турбує. Ось що, хлопче,- повів він далі, звертаючись до мене.- Я твій дід – так чи ні? А цього А-а-адама ти не слухай. Я простежу, аби тебе не образили. Адже я багатий.

– Батьку,- сказав дядечко Адам,- я хотів би поговорити з тобою сам на сам.

Я підвівся.

– Сиди крячкою, де. сидів! – сердито вигукнув дід.- Якщо Адамові хочеться потеревенити, хай теревенить. Тут лише я маю капітал, і я примушу слухатись мене, хай йому біс!

Після такої грубуватої передмови у дядька Адама зникло бажання говорити. Дід двічі пропонував йому “вилити все, що у нього на душі”, але дядько похмуро мовчав; як по правді, мені в ці хвилини було щиро його жаль.

– Ну, то слухай, синку моєї Дженні,- повернувся дід до мене.- Я маю намір поставити тебе на ноги. Твоя мама завжди була моєю улюбленицею, а з Адамом я ніколи не мирився. Та ти й сам гарний хлопець і маєш лій у голові. Ти ж природжений муляр, ще й у Франції побував, а там, чув я, знаються на тиньку. Справжній тиньк – грандіозна річ, особливо для стелі! А як він прикрашає весь дім! Либонь, в усій Шотландії нема будівельника, котрий пускав би його в хід частіше, ніж я. Тож ось що хочу я тобі сказати: якщо з моїм капіталом ти продовжиш моє ремесло, то станеш багатшим за мене. Адже ти успадкуєш свою частку після моєї смерті. Ну, а якщо ця частка потрібна тобі зараз, тоді ти по справедливості отримаєш трохи менше.

Дядько Адам відкашлявся.

– Це дуже щедро, батьку,- сказав він,- і Лауден, звісно, це розуміє. Дуже щедро і, як ви сказали, по справедливості; проте, з вашого дозволу, чи не краще було б оформити це документально?

І тут старого муляра прорвало. Він повернувся до свого нащадка, його нижня губа по-мавпячому відвисла. Кілька хвилин він вороже дивився на сина, а потім вигукнув:

– Поклич Грегга!

Ці слова явно вплинули на дядька.

– Він, мабуть, пішов до контори,- пробурмотів він, затинаючись.

– Поклич Грегга! – знову мовив дід.

– Я ж вам кажу, що він пішов до контори.

– А я тобі кажу, що він, як завжди, курить у саду! – відрубав старий. ч

– Ну гаразд! – вигукнув дядько і швидко підвівся з крісла, мовби щось зміркувавши.- Тоді я сам піду по нього.

– Ні, ти не підеш! Сиди отам, де сидиш!

– Та як же, в біса, я його покличу? – спитав дядько роздратовано.

Дід (йому нічим було заперечити) зиркнув на свого сина зі зловтішною хлоп’ячою усмішкою і подзвонив у дзвіночок.

– Візьми ключа від садової хвіртки,- наказав дядько Адам служниці,- піди до саду і, якщо містер Грегг, нотар, там (він завжди сидить під глодом), передай, що містер Лауден-старший просить його зайти до нього.

Містер Грегг – нотар! О, тепер я збагнув прихований зміст того, що казав мій дід, і причину тривоги бідолашного дядечка Адама: виявляється, йшлося про духівницю старого муляра.

– Слухайте, дідусю,- обізвався я,- цього мені не треба. Я хотів би лише попросити в борг фунтів, скажімо, двісті. Я можу й сам дати собі раду, я маю добрі надії і вірних друзів у Штатах…

Старий відмахнувся від мене.

– Говорити буду я! – різко сказав він.

В напруженій мовчанці очікували ми нотаря. Нарешті з’явився чоловік в окулярах, суворий, але досить приємний.

– А, Грегг! – вигукнув дід.- Поставлю вам одне питаннячко: яке відношення має А-адам до мого капіталу?

– Боюсь, я не зовсім вас зрозумів,- спантеличено відповів нотар.

– Яке він має до нього відношення? – повторив старий муляр, ударивши кулаком в поруччя крісла.- Кому належить мій капітал – мені чи А-а-адаму? Чи має він право втручатися?

– Ага, тепер розумію,- відповів містер Грегг.- Звичайно, ні. Одружившись, і ваш син, і ваша дочка дістали певну суму, дістали за всіма правилами закону. Ви, звісно, пам’ятаєте про це, містере Лауден?

– Отже, якщо мені забажається,- провадив дід, карбуючи кожне слово,- я можу залишити всі мої гроші хоч і Великому Мор’ялу?

Мабуть, він мав на увазі Великого Могола(1).

– Безперечно,- відповів Грегг, ледь помітно всміхнувшись.

– Ти чуєш, А-адаме? – мовив дід до сина.

– Дозвольте зауважити, що все це ні до чого,- відповів той.

– От і гаразд! Ви з сином Дженні підіть погуляйте, а нам із Греггом треба вирішити одну справу.

Знову лишившись у залі наодинці з дядечком Адамом, я повернувся до нього, прикро вражений розмовою, і сказав:

– Дядьку Адам, гадаю, ви й так розумієте, як мені боляче.

– Мені теж дуже неприємно,- відповів цей незвичайний чоловік.- Втім, нехай твій дід тебе не дивує. У нього є чимало достойних рис, він людина досить оригінальна. Я не маю сумніву, що він щедро обдарує тебе.

Розмова в такому незворушному тоні була мені нестерпна. Я не міг далі залишатися в цьому домі чи навіть обіцяти, що я сюди ще повернусь. Врешті ми домовилися, що через годину я зайду в контору нотаря, котрого (коли він вийде з бібліотеки) дядько Адам попередить про це. Мабуть, годі придумати химернішу ситуацію : непосвяченій у суть справи людині могло б видатись, що це мені завдано тяжкого удару, а вдягнений у броню Адам – великодушний переможець, котрий не побажав скористатись із своїх переваг.

Я не мав сумніву, що дістану частку дідової спадщини, але скільки і на яких умовах – про це я міг дізнатися щонайменше через годину; доти мені лишалося тільки гадати, прогулюючись широкими безлюдними вулицями нового міста, радячись із статуями Георга IV та Вільяма Пітта, споглядаючи вітрини крамниці нот і відновлюючи знайомство з едінбурзьким східним вітром.

Наприкінці тієї години я попрямував до контори містера Грегга, де мені, після належного вступу, вручили жаданий чек на дві тисячі фунтів і кілька книжок з архітектури.

(1) Великі Моголи – династія т. з. імперії моголів в Індії (заснована в XVI ст., знищена в XIX ст.).

– Містер Лауден просив також сказати вам,- додав нотар, зазирнувши в свої записи,- що, хоча ці книжки дуже цінні для будівельника-практика, вам не варто надто захоплюватись ними, аби не втратити оригінальності. Він іще радить вам не “піддаватися спокусі” (це його власний вираз) теорії деформації, а також пам’ятати, Що портландський цемент, змішаний з потрібною, кількістю піску, дуже міцний.

Я усміхнувся і зауважив, що так воно, мабуть, і є.

– Якось мені довелось мешкати в будинку, зведеному моїм шановним клієнтом,- сказав нотар,- і в мене склалося враження, що кращого будинку й бути не може.

– В такому разі, сер, вас утішить моє признання: я не збираюся ставати будівельником…- відповів я.

Нотар засміявся. Крига скресла, і я тепер міг порадитись із ним, як поводитися далі в цьому сімействі.

На думку Грегга, варто повернутися до дядька – хоча б для того, щоб пообідати,- і піти на прогулянку з дідом.

– На вечір, якщо бажаєте, я можу вас вирятувати,- додав він,- запросивши повечеряти зі мною по-холостяцьки. Але обід і прогулянку нехтувати не варто. Вашому дідові чимало літ, і він, я певен, дуже любить вас. Він буде прикро вражений, якщо ви уникнете його товариства. Що ж до містера Адама – ваша делікатність, гадаю, зайва… Ну, містере Додд, а як ви плануєте розпорядитись своїми грішми?

Як – саме в цьому питання! Маючи дві тисячі фунтів – тобто п’ятдесят тисяч франків,- я міг би повернутися до Парижа, до занять скульптурою, і в Латинському кварталі я жив би, як король чи мільйонер. Здається, в мене вистачило совісті відчути десь у куточку душі вдоволення від того, що я відіслав того лондонського листа,- але ясно пам’ятається мені й те, як усе найгірше в мені змушувало гірко каятись: і навіщо було так поспішати з листом?! Проте, незважаючи на суперечливість моїх почуттів, єдине було певне: коли вже листа відіслано, я маю будь-що їхати до Америки. І я поділив свої кошти на дві нерівні частини: під першу містер Грегг видав мені акредитив на ім’я Діжона, щоб той міг виплатити мої борги в Парижі, а на другу, оскільки я мав деяку готівку на подорожні витрати, він вручив мені чек у банк Сан-Франціско.

Решту часу, якщо не брати до уваги жахливого сімейного обіду та дуже приємної вечері з нотарем, я витратив на прогулянку з дідом, котрий цього разу не повів мене милуватися творіннями його працьовитих рук, а, підкоряючись досить природному й зворушливому пориву, вирішив показати мені вічне житло, яке він обрав місцем свого останнього спочинку. Воно було на цвинтарі, що завдяки дивному випадку опинився між тюремними валами, та ще й над самим урвищем. Довкола вищилися старі кам’яні надгробки, порослі травою та плющем; східний вітер (він видався мені дуже рвучким та холодним) гнув гілля дерев, і бліде сонце шотландського літа креслило на землі їхні танцюючі тіні.

– Я хотів, щоб ти побував тут,- сказав дід.- Поглянь на цей камінь. “Евфімія Росе” – це була моя хазяйка, твоя бабуся… А бодай тобі! Переплутав – вона була моєю першою дружиною, дітей у нас не було. А ось і твоя бабуся: “Мері Маррей, народилася в 1819 році, померла в 1850”. Так, це вона – гарна, спокійна, лагідна була, що там не кажи. “Александер Лауден, народився в 1792 році, помер…” – тут вільне місце, це вже про мене. Це ж мене звуть Александером. Коли я був хлопцем, мене називали Екі. Гай-гай, Екі, яким же ти став старезним дідуганом!

Незабаром я ще раз відвідав цвинтар – в рідному Мас-кегоні, над яким уже височіла баня нового капітолію, вдягненого в риштування. Я приїхав під вечір, коли саме мрячив дощ. Прямуючи широкими вулицями, назви яких були мені незнайомі, вулицями, де повз мене з дзвоном проїздили конки, де над головою перепліталися десятки телеграфних і телефонних дротів, а обабіч здіймалось громаддя потворних, то яскравих, то похмурих будівель,- я з тугою згадував вулицю Расіна, і навіть думка про візницький шинок викликала на очах сльози. За час моєї відсутності цей одноманітно-нудний Вавілон так швидко розрісся (сказати б – роздувся), що я не раз питав у перехожих дорогу. Навіть цвинтар був новий. Проте смерть, як і скрізь, не дрімала, могил було вже багато, і я петляв під дощем поміж розкішних склепів мільйонерів та скромних чорних хрестів робітників-емігрантів з Угорщини, аж поки випадково – а може, інстинктивно – натрапив на місце останнього спочинку мого батька. Надгробок був поставлений, як я вже знав, “відданими друзями”. Тепер я мав уявлення про їхній художній смак, і, здогадуючись, якими можуть бути їхні літературні уподобання, остерігся підійти ближче й прочитати напис.

Але ім’я було викарбуване великими літерами: “Деймс К. Додд”. “Дивна річ – ім’я,- подумав я,- воно супроводить людину все її життя, а потім її переживає”. І тут з гіркою усмішкою пригадав я раптом, що ніколи не знав – і вже ніколи не узнаю,- яке ім’я ховається за оцим “К”. Кінг, Штлер, Кей, Кайзер…- перебирав я різні імена і врешті, переінакшивши Дональда в безглуздого Кональда, ледве не засміявся вголос. Ніколи ще я так пустотливо не дитинився – бо, мабуть, ніколи ще не був так глибоко зворушений (хоча всі мої почуття, здавалось, омертвіли).

Але після того, як мої нерви підкинули мені такий недоречний жарт, я відчув щире каяття і поквапився піти з кладовища.

Не менш сумними були й усі інші мої враження від Маскегону, де я пробув, проте, ще кілька днів, навідуючи батькових друзів і знайомих. Саме з шанобливості до нього я й затримався в місті і міг би позбавити себе цього випробування, бо батька тут уже всі забули. Щоправда, заради нього мене приймали привітно, а заради мене деякий час підтримували вимушену розмову про чесноти небіжчика. Знайомі згадували його ділові здібності, його щедрі внески на громадські потреби, та варто було мені відійти, як вони миттю про нього забували. Мій батько любив мене, а я покинув його в самотині, і він жив і помер серед байдужих до нього людей; повернувшись, я знайшов лише його могилу; він помер, і його поховали й забули.

Моє безплідне каяття привело мене до висновку: є лише одна людина, яка ще любить мене,- Пінкертон. І не треба мені робити двічі одну й ту ж помилку.

В Маскегоні я затримався десь на тиждень, не сповістивши про це мбто друга. І ось, коли я пересів в Каунсіл-Блаффсі на інший поїзд, до вагона увійшов посильний з телеграмою в руці й запитав, чи нема серед пасажирів “Лондона Додда”. Вирішивши, що імена майже збігаються, я пред’явив своє право на телеграму. Вона була під Пінкертона: “Якого числа ти прибуваєш? Надзвичайно важливо”. Я надіслав йому відповідь, вказавши день і час, і в Огдені отримав нову телеграму: “Прекрасно. Відчуваю невимовну полегкість. Зустріну тебе в Сакраменто”. В Парижі я придумав Пінкертонові прізвисько – в гіркі хвилини я називав його “Непогамовним”, і саме це слово й прошепотіли тепер мої губи. Яку авантюру затіяв він цього разу? Яку нову чашу випробувань піднесе добрий монстр своєму Франкенштейнові? В який новий лабіринт подій потраплю я, опинившись на тихоокеанському узбережжі? Я безмежно довіряв Пінкертонові і водночас – не довіряв йому. Я знав, що його заміри завжди доброчесні, але я був певен, що він вчинить (з моєї точки зору) обов’язково не те, що треба.

Гадаю, саме ці передчуття додали похмурих тонів і без того понурим краєвидам за вікном вагона. Непривітні простори Небраски, Вайомінгу, Юти, Невади ніби хотіли відштовхнути мене назад, на мою другу батьківщину, в Латинський квартал. Та коли скелясті гори залишилися позаду і поїзд, що так довго чахкав на крутих підйомах, покотився вниз по схилу; коли я побачив квітучі землі, що привільно розляглися від лісів та блакитних гір до самого океану, побачив неозорі хвилі кукурудзяних полів, гаїв, що ледь колихались під літнім вітерцем, сільських хлопчаків, які на станціях заносили до вагонів інжир і персики; коли й самі чорношкірі офіціанти та провідники помітно пожвавішали,- на душі в мене відразу стало легко. Турботи спали з моїх пліч, і коли в натовпі зустрічаючих на пероні в Сакраменто я розгледів свого Пінкертона, я забув про все, я кричав і махав йому, аж поки вхопив обіруч його руку – правицю свого найвірнішого друга.

– Лаудене! – вигукнув Пінкертон.- Як я скучив за тобою, старий! Ти прибув саме в пору. Тебе тут знають і ждуть. Я вже влаштував тобі рекламу, і завтра ввечері ти читатимеш лекцію “Життя паризького студента: заняття і розваги”. Тисяча двісті квитків продано! Еге, таж ти зовсім схуд! Ану ковтни,- і він видобув пляшку з вельми дивною етикеткою: “Пінкертонівський коньяк Золотого Штату, тринадцять зірочок, ліцензійний”.

– О боже! – вигукнув я, кліпаючими кашляючи після першого ж ковтка тієї вогненної рідини.- А що означає “ліцензійний” ?

– Лаудене, невже ти не знаєш? – вигукнув Пінкертон.- Це ж відомий і прегарний вислів, його можна бачити на будь-якому старовинному шинку при дорогах в Англії.

– Але ж там слово це означає зовсім інше, воно стосується того закладу, а не напоїв, що в ньому продаються.

(1) Франкенштейн – штучно створена людська істота – го-мункулюс, прообраз робота, зображений у романі англійської письменниці Мері Шеллі “Франкенштейн, або Сучасний Прометей” (1818). Виконував волю свого господаря-творця.

– Дуже можливо,- погодився Джім, аніскільки не знітившись.- Але це слово дуже ефектне й дало хід напою: він тепер розходиться ящиками. До речі, ти, гадаю, не будеш гніватися: до лекції я розклеїв по всьому Сан-Франціско твої портрети, збільшені з візитної картки, з підписом: “Лауден Додд, американо-паризький скульптор”. Ось зразок афішки, яку роздавали на вулицях; на стінах такі самі, лише великим шрифтом, червоною й синьою фарбами.

Я поглянув на афішку, і в мене потемніло в очах. Слова були зайві. Як розтлумачити Пінкертонові, наскільки жахливе це словосполучення: “американо-паризький”? Тим паче, що він не забарився похвалитися саме ним:

– Дуже вдалий вислів – відразу прояснює питання з двох боків. Я хотів, щоб лекція була побудована саме так.

Навіть коли ми дісталися Сан-Франціско і я, шокований видовищем розклеєних повсюдно зображень власної фізіономії, вибухнув зливою обурливих слів, Пінкертон так і не зрозумів, чому я обурююсь.

– Якби ж я знав, що тобі не подобаються червоні літери! – це був єдиний висновок, на який він спромігся після моїх нарікань.- Ти маєш слушність: чіткий чорний друк значно кращий, він ураз привертає до себе увагу. А щодо портрета – ти завдав мені прикрості. Я вважав, що він дуже вдався. Слово честі, мені дуже неприємно, що так трапилось, друже. Тепер я розумію, що ти мав право чекати кращого, але я намагався все влаштувати якнайліпше, Лаудене, і всі репортери в захваті!

Вирвавшись із твані його розумувань, я рішуче перейшов до найголовнішого:

– Послухай, Пінкертоне, з усіх твоїх божевільних витівок ця лекція – найбожевільніша! Як я встигну підготуватися за тридцять годин?

– Все влаштовано, Лаудене! – радісно вигукнув він.- Лекція вже готова. Адже я теж повинен вносити свою частку в діло. Вона лежить, уже віддрукована, в шухляді мого письмового стола. Я замовив текст Гаррі Міллерові, кращому репортерові Сан-Франціско.

Пінкертон, незважаючи на мої мляві заперечення, знай торочив про свої складні ділові операції, згадуючи нових знайомих, раз у раз жалкуючи, що не може відразу познайомити мене з якимсь “душевним хлопцем гострого, як бритва, розуму”,- а мене на саму думку про це знайомство били дрижаки.

Врешті я змушений був змиритися з Пінкертоном, отже – із репортером, з уже віддрукованою лекцією. Проте одну обіцянку я у нього вирвав – він поклявся більше не діяти від мого імені, не сповістивши перед тим мене. Але, помітивши, як це ошелешило і засмутило Непогамовного, я незабаром розкаявся і покірно, не скаржачись, поплентав за його тріумфальною колісницею. Я назвав його Непогамовним. Та точніше було б назвати його Невідпорним.

Але ще більше несподіванок сипонуло на мене, коли я прочитав свою лекцію, написану Гаррі Міллером. Нічого не скажеш – веселий дотепник цей Гаррі Міллер! Його жарти викликали у мене нудоту; водночас, змальовуючи гризеток та голодуючих геніїв, він удавався до солодкого і навіть мелодраматичного тону. Я зрозумів, що він читав мої листи до Пінкертона, бо часом натрапляв на описи власних пригод, спотворених до невпізнання, а також своїх думок і почуттів, але таких вихолощених чи перебільшених, що я червонів. Треба віддати Гаррі Міллерові належне – він таки володів своєрідним талантом, щоб не сказати – генієм! Я намагався притишити його тон, та все було марно: гаррі-міллеризм виявився незнищенним. Навіть більше: у цього чудовиська був певний стиль – чи відсутність стилю,- тож кожна моя вставка дисгармонувала з текстом і збіднювала (якщо це взагалі можливо) загальний ефект.

За годину до початку лекції я пішов до ресторану “Пудель”. Тут я пообідав у товаристві мого агента, як Пінкертонові забаглося іменувати себе. Звідти він повів мене, мов бика на різницю, до величезної зали, де я опинився сам на сам з усім Сан-Франціско, один-однісінький посеред сцени, якщо не рахувати стола, склянки з водою, а також віддрукованої на машинці лекції, творцем якої був Гаррі Міллер і частково я. Я почав читати – у мене не було ані часу, ані бажання вчити всю ту нісенітницю напам’ять. Читав я квапливо й несміливо, бо не міг угамувати почуття сорому. Час від часу, коли я зустрічався поглядом з парою розумних очей або натрапляв на винятково соковитий міллерівський дотеп, серце моє обривалося і я починав белькотіти щось незрозуміле. Слухачі позіхали, совались у кріслах, перешіптувались, бурчали і врешті почали вигукувати: “Голосніше! Нічого не чути!” Я взявся пропускати сторінки і, не знаючи тексту, майже щоразу натрапляв на середину фрази, зовсім не пов’язаної з попередньою. Мені видалося вельми зловісним знаком, що ніхто не сміявся, слухаючи мене. Правду кажучи, я очікував найгіршого, навіть образ на свою адресу,- аж коли відчув, наскільки все це кумедно. Я ледь не засміявся, і коли мені знову крикнули, щоб я читав голосніше, я вперше усміхнувся до своїх слухачів.

– Гаразд,- відповів я.- Спробую читати голосніше, хоча, на мою думку, нікому не хочеться слухати мене, що воно й не дивно.

І слухачі, й лектор дружно зареготали. Мій імпровізований дотеп викликав гучні й тривалі оплески, що довго не вщухали. Невдовзі, перегорнувши відразу три сторінки, я весело зауважив:

– Ось бачите, я пропускаю все, що можливо.

Цим я ще дужче прихилив до себе слухачів. Коли я врешті зійшов зі сцени, мені вслід сміялись, тупотіли ногами, кричали й вимахували капелюхами.

Пінкертон сидів за лаштунками і щось гарячково нотував у своєму записнику. Побачивши мене, він скочив на ноги, і я з подивом помітив у нього на очах сльози.

– Любий мій! – вигукнув він.- Я цього ніколи собі не прощу, й ти мені ніколи не подаруєш! Та я ж хотів як краще… А як шляхетно ти скінчив лекцію! Я боявся, що нам доведеться на виході вертати гроші…

– Так було б чесніше,- відповів я.

До нас підійшли репортери на чолі з Гаррі Міллером, і я не без подиву виявив, що вони – дуже приємні люди, що на них значно більше намовляють, ніж вони того заслуговують, і навіть сам Гаррі Міллер – досить порядний джентльмен. Я замовив устриць та шампанського (лекція дала нам значний прибуток) і, відчувши потребу розрядити своє напруження, почав жартувати. За столом не вщухав регіт. Вельми натхненно розповів я про безсонну ніч над літературним твором Гаррі Міллера, змалював усю гаму почуттів, які пережив, стоячи перед публікою. Веселі репортери присягалися, що я – душа товариства, що я – король лекторів, і – о чарівна сила преси! – якби ви прочитали в газетах дописи про мою лекцію, надруковані наступного дня, то подумали б, що вона мала величезний успіх…

Повертаючись додому того вечора, я був у прегарному настрої, але Пінкертон журився за нас обох.

– Лаудене, я цього ніколи собі не прощу! – повторював він раз у раз.- Зміркувавши, що ідея цієї лекції тобі не до вподоби, я мав би прочитати її сам!..

РОЗДІЛ VII

СПРАВИ ЙДУТЬ НА ПОВНИЙ ХІД

Хімічний склад їжі мудреця і дурня, слона і горобця однаковий – ті самі елементи, що набули найрізноманітніших форм, підтримують існування всіх жителів землі. Побачивши Пінкертона в новому середовищі, я переконався, що це правило слушне і для тієї розумової діяльності, яка допомагає нам пізнати “радість добування грошей”. Як хлопчак, що начитався Майн Ріда, і тепер, затиснувши в руках іграшкову рушницю, крадеться уявними пущами, так Пінкертон, прямуючи по Керні-стріт до своєї контори, відчував себе однією з найважливіших дійових осіб на сцені життя, а випадкова перемовка з мільйонером надовго повнила все його єство щастям. Реальність була для нього романтичною, він пишався своєю діяльністю, він купався в діловому житті. Уявіть собі, що хтось викопав з намулу на Коромандельському узбережжі стародавній галеон х і, поки його швидкохідна шхуна лежить у дрейфі неподалік, під гуркіт прибою він одмірює відрами золоті злитки при світлі вогнища з корабельних уламків; хоча цей щасливець, без сумніву, стане володарем незмірно більших багатств, йому не пізнати й половини того романтичного хвилювання, з яким Пінкертон підбивав у спорожнілій конторі свій щотижневий баланс. Кожен долар був наче скарб, віднайдений у таємничих морських глибинах, кожна операція – наче пірнання шукача перлин, а коли Пінкертон удавався в біржові спекуляції, він відчував, що стрясає самі опори сучасності, що в цей час у найвіддаленіших країнах люди, наче на бойовий поклик, беруться до діла, а в сейфах мільйонерів здригається золото. І він робив це з невимовним захопленням.

Я так і не розпізнав до пуття всього розмаїття ділової діяльності Пінкертона, але було п’ять зовсім не пов’язаних між собою справ, про які повсякчас говорив і якими пишався. “Коньяк Золотого штату, тринадцять зірочок, ліцензійний” (досить ароматна рідина), займав неабияке місце у думках Пінкертона, він вихваляв його у велемовному, але не дуже гідному віри трактаті “Навіщо пити французький коньяк? Звернення до розумних людей”. Він тримав також рекламну контору – давав поради.

(1) Галеон – середньовічний іспанський вітрильник. На таких суднах іспанці вивозили золоті скарби американських індіанців.

Укладав проспекти і виступав посередником між власниками друкарень та недосвідченими або некмітливими Людьми, яким потрібна була друкована реклама: тугоДум-галантерейник просив поради, спритний театральний агент – інформації про місцеву публіку, і кожен клієнт втримував примірник його брошури “Як, коли і де, або кишеньковий довідник з реклами”. Щосуботи він фрахтував буксир і вивозив охочих у море, забезпечуючи їх гудками та принадою для шестигодинної риболовлі за п’ять доларів з чоловіка. Мені розповідали, що дехто з Пасажирів (безперечно, досвідчені рибалки) ще й наживався на цих рейсах. При нагоді Пінкертон купував судна, що зазнали катастрофи або відслужили свій вік; г” часом вони виходили в море (не втямлю, яким чином), і вже під новими назвами, і плавали на океанських маршрутах під прапорами Болівії чи Нікарагуа. І, нарешті, була якась сільськогосподарська машина яскраво-червоного та блакитного кольорів,- вважалось, що в ній давно відчувалася потреба”; тут Шнкертонові належала Десята частка патенту.

Це були його офіційні, головні справи. “Опріч генеральних справ” (його власний вислів), він проводив найрізноманітнішу і вельми таємничу діяльність. Жоден долар, Таким він володів, не лежав без руху – Пінкертон жонглював усіма ними водночас, мов клоун апельсинами. Мої власні заробітки, коли я почав одержувати свою частку прибутків, він лише показував мені; вони негайно зникали, мов ті ілюзорні монети-дарунки, які вручають дітям Дише для того, щоб опустити їх у церковну скарбничку. Одбивши тижневий баланс, Пінкертон приходив усміхнений, бив мене в плече і заявляв, що чистий прибуток Сягнув величезної цифри, а після цього виявлялося – Tin Не має чверті долара на чарку віскі.

– Що ж ти зробив із прибутком? – питав я.

– Знову пустив в обіг! Долари знов у ділі! – відповідав Пінкертон, і в його голосі чулося невимовне захоплення. Він визнавав лише капіталовкладення і терпіти не міг біржової гри.

– Ніяких акцій, Лаудене! – казав він.- Розумний бізнес – і більше нічого!

Але, їй-право, найазартніший біржовик ужахнувся б самого тільки натяку на деякі Пінкертонові вкладення! Розповім про одне з них, яке мені пощастило простежити від початку до кінця. Він купив сьому частину фрахту якоїсь злощасної шхуни, що йшла в Мексіку з контрабандною зброєю, а звідти мала повернутися до Сан-Франціско з контрабандними сигарами. Про сумні наслідки цього заходу – катастрофу судна, конфіскацію шхуни і судовий процес зі страховою кампанією – я не згадуватиму, бо це надто сумно. “Діло не вигоріло”,- це все, що сказав Пінкертон, але я зрозумів, що його становище похитнулося. Я довідався про цю операцію зовсім випадково, бо Пінкертон незабаром перестав утаємничувати мене в свої справи – про причини я ще розповім.

Пінкертонова контора – простора будівля з високими стелями і численними дзеркальними вікнами, куди надходили (чи повинні були надходити) прибуткові долари, стояла в самому центрі міста. В заскленій шафі полірованого червоного дерева стояла батарея пляшок з яскравими етикетками – штук із двісті. Вони були наповнені Пінкертоновими “Тринадцятьма зірочками”, хоча лише експерт, та й то зблизька, міг би відрізнити їх од пляшок із французьким коньяком. Я часто піддражнював цим свого товариша і пропонував випустити друге видання його брошури – з виправленою назвою: “Навіщо пити французький коньяк, коли ми пропонуємо вам такі самі етикетки?” Дверцята шафи час від часу відчинялися: коли в конторі з’являвся відвідувач, не знайомий з достоїнствами Пінкертонівського коньяку, йому дарували пляшку. Коли я спробував протестувати проти такого марнотратства, Пінкертон вигукував:

– Мій любий Лаудене, ти так і не зрозумів суті ділових прийомів! Практична собівартість мого напою – нуль. Отож, хоч би як я старався, дешевшої реклами мені не знайти.

Біля шафи стояв строкатий парасоль, що зберігався як реліквія. Трапилось так, що Пінкертон збирався пустити в продаж “Тринадцять зірочок” на початку дощового сезону. Не маючи за душею ані цента, він нетерпляче очікував першої зливи, і коли пішов дощ, усі головні вулиці заповнили його агенти, що продавали парасолі з рекламою, і всі мешканці Сан-Франціско – від бізнесменів, які поспішали на пором, до красуні, яка чекала на розі авто,- ховалися від дощу під парасолями з дивним написом: “Ви змокли? Випийте “Тринадцять зірочок!”

– Успіх був приголомшливий,- розповідав Пінкертон, розкошуючи в приємних спогадах.- Жодного інакшого парасоля! Жодного! Я стояв біля цього самого вікна, Лаудене, як зачарований, і, їй-право, відчував себе Вандер-білтом х.

Саме цьому вдалому використанню клімату Пінкертон завдячував не лише попит на “Тринадцять зірочок”, а й виникнення свого рекламного агентства.

Майже посеред кімнати (я повертаюсь до опису контори) стояв великий письмовий стіл, біля якого громадилися купи афішок, об’яв, брошурки “Навіщо пити французький коньяк?” та “Кишеньковий довідник з реклами”. По один бік столу сиділи дві друкарки, які не знали спочинку від дев’ятої години ранку до четвертої пополудні, по другий – стояла модель сільськогосподарської машини. Всі стіни, якщо не брати до уваги місць, зайнятих телефонами і двома фотокартками – вони зображували судно “Джеймс Л. Муді”, викинуте на рифи біля стрімчастого : узбережжя, і буксир, переповнений любителями риболовлі,- пишалися картинами в розкішних рамах. Чимало з них були пам’яттю про Латинський квартал, і, віддаючи Пінкертонові належне, треба сказати, що зовсім нікудишніх серед них не було, а деякі – навіть цікаві, їх розкуповували досить повільно, проте за значні суми, а на місця, що вивільнювались, Пінкертон вішав твори місцевих художників. Деякі з них були паскудні, але всі могли знайти свого покупця. Я так і сказав, і тієї ж миті відчув себе ганебним перекинчиком, що виступив зі зброєю в руках на боці своїх колишніх ворогів. Відтоді я був приречений дивитися на картини очима не художника, а торговця, і прірва між мною й тим, що я любив усім серцем, поглибшала.

– Ну, Лаудене,- сказав Пінкертон другого дня після лекції,- відтепер ми працюватимемо плече в плече. Саме про це я й мріяв. Мені потрібні були дві голови й чотири руки – і тепер я їх маю. Ти сам упевнишся, що це аніскільки не відрізняється від мистецтва – теж усе залежить від уміння бачити й уявляти, тільки треба куди жвавіше діяти. Незабаром ти відчуєш увесь чар нашої справи.

(1) Американський мільярдер.

Проте довго мені довелось чекати того чару. Мабуть, мені чогось бракувало, бо вся наша діяльність була для мене втомливою метушнею, а місце, де ми метушились,- справжнім Палацом Позіхів. Я спав у тісній комірчині за конторою, а Пінкертон – просто в конторі, на патентованому дивані, який інколи несподівано складався під ним; крім того, снові мого друга весь час загрожував будильник. Цей диявольський винахід будив нас на світанку, потім ми йшли снідати, а о дев’ятій уже брались за те, що Пінкертон називав роботою, а я божевіллям. Треба було розпечатати й прочитати величезну купу листів, а також відповісти на них. Я робив це за своїм столом, що його ми поставили в конторі у день мого приїзду, а Пінкертон – на ходу: сяючи очима, він метався по конторі, як лев у клітці, й диктував відповіді друкарці. Треба було проглянути незліченну кількість типографської коректури, позначаючи синім олівцем “курсив”, “великі літери” чи “зробити інтервалі”, а часом і щось завзятіше – приміром, коли Пінкертон енергійно надряпав на берегах реклами “Заспокійливого сиропу”: “Набір розсипати. Чи ви ніколи не друкували реклами? Буду через півгодини”. Крім того, ми щодня заповнювали наші рахункові книги. Такі були наші головні обов’язки, більш-менш стерпні. Проте більшість часу витрачалась на розмови з відвідувачами – без сумніву, чудовими й душевними людьми, проникливими й діловими, але, на жаль, аніскільки мені не цікавими. Деяких з них я мав за недоумків: з ними доводилось розмовляти цілу годину, перше ніж вони розв’язували якесь дріб’язкове питання й прощалися, а через десять хвилин повертались і казали, що вони передумали.

Інші вривалися до нас такі заклопотані, наче в них не було ані вільної секунди, але я помічав, що все це гра. Діюча модель сільськогосподарської машини виявилась своєрідною липучкою для цих нероб. Я не раз бачив, як вони байдуже крутили її хвилин п’ять, прикидаючись (хоч це нікого не вводило в оману), що машина цікавить їх з практичної точки зору: “Непогана машина, еге ж, Пінкертоне? Мабуть, чимало вже продали? А як би, на вашу думку, використати її для рекламування мого товару?” (Цим товаром могло бути, приміром, туалетне мило.)

Ще інші (найнеприємніші відвідувачі) виманювали нас У сусідні бари грати в кості на коктейлі, а коли коктейлі були оплачені, пропонували тут же грати на гроші. Пристрасть цієї братії до гри в кості перевершувала все: в одному клубі, де я обідав як “мій партнер, містер Додд”, скляночка з костями з’являлася на столі разом з вином (1) потім замінювала пообідню бесіду.

З усіх відвідувачів мені найбільше припав до душі Імператор Нортон. Його ім’я нагадує мені, що я ще не віддав належне мешканцям Сан-Франціско. В якому іншому місті виявили б таку повагу та підтримку тихому божевільному, який уявив себе імператором обох Америк? Де ще перший-ліпший ставився з отакою повагою до маячні цього бідолахи? Де ще його приймали торговці та банкіри, видавали готівку на його чеки, сплачували накладені ним самим податки? Де йому дозволяли виступати на випускних вечорах у школах та коледжах? Де на всім білім світі він міг пообідати в ресторані найви-шуканішими стравами і піти, не заплативши? Казали навіть, що він дуже вередував: невдоволений обідом, погрожував, що більше до цього ресторану не прийде. Я цьому вірю, бо в нього було обличчя гастронома й гурмана. Цей монарх зробив Пінкертона своїм міністром – я бачив відповідний указ і лише подивувався із зичливості власника друкарні, який виготував спеціальні бланки. Мій друг очолював міністерство чи то іноземних справ, чи то освіти – врешті, це байдуже, бо обов’язки усіх міністрів були однакові. Незабаром після приїзду мені довелось бачити, як Джім виконує свою державну роботу. Його імператорська величність забажали навідати нашу контору. Це був гладун з досить дряблою шкірою, з виразом шляхетності на обличчі; він справляв враження надзвичайної урочистості та безглуздості: при боці у нього метлялась довга шабля, а над капелюхом стирчало павичеве перо.

– Я зайшов нагадати вам, містере Пінкертон, що ви трохи забарилися з виплатою податку,- сказав він із старомодною і величною люб’язністю.

– Скільки з мене, ваша величносте? – спитав Джім, і коли божевільний назвав суму (два чи три долари), віддав її до останнього цента і підніс як премію пляшку “Тринадцяти зірочок”.

– Мені завжди приємно підтримати національне виробництво,- сказав Нортон Перший.- Сан-Франціско до кінця відданий своєму імператорові, і мушу зізнатись, сер: з усіх моїх володінь я віддаю перевагу саме йому.

– А знаєш,- сказав я Пінкертонові, коли імператор Нортон вийшов,- він мені подобається більше за всіх наших клієнтів.

– Його візит – висока честь,- зауважив Джім.- По-моєму, він звернув на мене увагу, коли знявся галас з парасолями.

Нами таємно цікавилися й інші, видатніші особи. Бувало, Джім прибирав надзвичайно ділового й рішучого вигляду, починав розмовляти короткими реченнями, як дуже заклопотаний ділок, і з його язика вряди-годи злітали такі фрази: “Так сказав мені сьогодні вранці Лонгхерст”, або: “Це мені відомо від самого Лонгхерста”. Не дивно, думав я, що Пінкертона запрошують на раду такі фінансові велетні: його енергія і винахідливість були понад будь-які похвали. В ті перші дні, коли він ще про все зі мною радився, міряючи кроками контору, складаючи плани, підраховуючи й потроюючи уявний капітал, і його “машина” (вживаючи старе, але незамінне тут слово) працювала на повну потужність, я ніяк не міг вирішити, що сильніше: повага, яку я до нього відчував, чи бажання сміятись, яке він у мені збуджував. Але ті чудові дні невдовзі скінчилися.

– Так, придумано непогано,- якось сказав я.- Але, Пінкертоне, невже ти вважаєш, що це чесно?

– А ти вважаєш, що це нечесно? О боже, невже я заслужив отакі слова з твоїх вуст?!

Помітивши, як мої слова йому дошкулили, я безсоромно скористався фразою Майнера:

– По-твоєму, чесність – це щось на зразок гри в піжмурки? – сказав я.- Ні, це надзвичайно витончена річ, витончена, як будь-яке мистецтво.

– Ах, ти про це!..- вигукнув Пінкертон з невимовною полегкістю.- Це казуїстика.

– Яв одному певен: те, що ти пропонуєш, нечесне,- заперечив я.

– Облишмо розмову. Це вже вирішено,- відповів він.

Отже, Пінкертон не став сперечатися зі мною, погодившись майже з першого слова. Але, на біду, такі суперечки чимдалі частішали, і ми почали боятися їх. Найбільше в світі Пінкертон пишався своєю чесністю, найбільше в світі він цінував мою добру думку, і коли траплялося, що його комерційні справи ставили під загрозу і те, й друге, йому було дуже, тяжко, та й мій стан був не кращий – адже я багато що завдячував йому, я жив (і жив добре) на прибутки з цих сумнівних операцій, та й кому приємна роль причепи? Якби я був вимогливіший та рішучіший, наші стосунки могли б зайти за край. Але, чесно кажучи, я безпринципно користувався гараздами, не дуже цікавлячись, звідки вони беруться, і намагався уникати неприємних розмов. Пінкертон досить кмітливо скористався з моєї слабкості, і ми обидва відчули полегкість, коли він почав огортати свою діяльність у покрив таємничості.

Наша остання суперечка, що мала найнесподіваніші наслідки, постала зі спекуляції списаними на злам суднами. Пінкертон купив якусь старезну посудину і, потираючи руки, сказав мені, що вона вже стоїть у доці під новим іменем і ремонтується. Коли я вперше почув про цю галузь комерції, то нічого не зрозумів, але тепер, після тривалих суперечок, я вже знав чимало і суворо сказав:

– Тут я не можу бути твоїм компаньйоном, Пінкертоне.

Він підскочив, наче вжалений.

– Та ти що? Що з тобою сталося? По-моєму, тобі не подобається кожне вигідне діло.

– Агент Ллойда списав це судно, як негодяще,- сказав я.

– Таж це блискуча операція! Судно в пречудовому стані, треба лише замінити ахтерштевень та частково обшивку. Я тобі скажу, що агенти Ллойда теж наживаються, але вони англійці, і тому ти не хочеш мені вірити. Якби це агентство було американським, ти лаяв би його останніми словами. Так-так, у тебе просто англоманія, звичайнісінька англоманія! – обурено вигукнув він.

– Я не буду добувати гроші, ризикуючи життям людей,- рішуче заявив я.

– О боже! Та хіба будь-яка спекуляція не пов’язана з ризиком? А хіба посилати в плавання навіть чесно збудоване судно – не значить ризикувати життям людей? А шахти – хіба це не ризик? А згадай оту справу з ліфтами. Яка була операція! Але ризик був страшенний! Могло б усе завалитись, і що б тоді сталося зі мною? Лаудене, скажу тобі правду: ти занадто делікатний і ні на що не годен у цім світі!

– Ловлю тебе на слові,- відповів я.- “Навіть чесно збудоване судно”, кажеш ти. То давай, Пінкертоне, братися лише за чесні справи!

Удар влучив у ціль. Пінкертон не мав чим боронитись, а я кинувся в атаку з іншого боку. Він дбає лише про гроші, заявив я. Він мріє лише про долари. Куди поділися його передові шляхетні заміри? Куди поділася його спрага культури? Чи він забув про свій ідеал американця?

– Це правда, Лаудене! – вигукнув Пінкертон, сягнистим кроком міряючи кімнату і нервово куйовдячи чуприну.- Це щира правда. Я піддався меркантильності. Що тут казати, як виправдовуватись? Меркантилізм заїв мене! Мене! Лаудене, так далі жити не можна. Ти знову показав себе справжнім другом. Дай мені твою руку – ти ще раз врятував мене! Мені треба підвищити свій духовний рівень. Я повинен ужити відчайдушних заходів – взятися за вивчення якоїсь важкої сухої науки… Але якої? Богослов’я? Алгебри? А що таке алгебра?

– Ну, це досить важка й суха наука.

– Але вона стимулює духовне зростання?

Я відповів ствердно й додав, що алгебра вважається однією з основ високої культури.

– Тоді саме вона мені й потрібна! Я вивчатиму алгебру,- сказав Пінкертон.

Наступного дня, звернувшись до однієї з своїх друкарок, він довідався про молоду дівчину, якусь міс Меймі Мак-Брайд, котра ладна була слугувати йому проводиркою по безводних пустелях алгебри. Вона саме підшукувала собі учнів, плата була досить помірна, і Пінкертон домовився брати у неї уроки двічі на тиждень. Він одразу загорівся нестримним ентузіазмом: здавалося, ніщо не зможе відірвати його від алгебраїчних символів; годинний урок тривав цілий вечір, а до двох уроків на тиждень додалися спочатку ще два, а потім іще один.

Я порадив Пінкертонові остерігатися жіночих чарів.

– Ти й не стямишся, як закохаєшся в свою алгебраїст-ку,- попередив я.

– Не кажи такого навіть жартома! – заперечив він.- Я схиляюсь перед нею в шанобі. Мені й на думку не спало обійняти її – як не спаде на думку бажання обійняти ангела. Лаудене, я певен, що на всьому білому світі нема другої жінки з такими шляхетними та чистими помислами.

Він говорив надто вже палко, і я не дуже йому повірив. На той час я вже встряв у нову тривалу суперечку з моїм другом.

– Я п’яте колесо у возі,- вперто доводив я.- 3 такою самою користю для тебе я міг би зараз перебувати в якійсь Сенегамбії. На листи, які ти мені доручаєш, могла б відповідати й дитина. Ось що, Пінкертоне: або ти знайдеш мені якусь роботу, або я сам собі знайду її.

Отак сперечаючись, я не втрачав надії повернутись до мистецтва, і гадки не маючи, що саме готує мені доля.

– А я вже знайшов роботу тобі, Лаудене,- якось відповів Пінкертон, вислухавши мою чергову тираду.- Ідея сяйнула мені у вагоні конки. Олівця не було, то я взяв його у кондуктора й дорогою дещо прикинув. Це дуже вигідна операція, а для тебе кращої й не придумаєш. Тут ти застосуєш усі свої таланти й освіченість. Я вже обдумав текст афіші. Проглянь його… “Сонце, озон і музика! ПІНКЕРТОНІВСЬКІ ГЕБДОМАДАРНІ ПІКНІКИ!” Це просто притягує очі, особливо оце слово “гебдомадарні”, хоч його нелегко вимовити; я натрапив на нього в словнику, коли шукав, як пишеться “гектагональний”. “Еге,- вирішив я,- таж це слово – справжній король усіх слів! Поки ти ще свіженьке, я тебе використаю, та ще й шрифтом, не коротшим від тебе самого”. І ось, як бачиш, воно й згодилося. “П’ять доларів з голови, дами безплатно. Неймовірна суміш вражень!” Як тобі це подобається? “Безплатне снідання під лісовим шатром. Танці на шовкових травах. Повернення додому в сяйві призахідного сонця. Організатор і почесний розпорядник – Лауден Додд, есквайр(2) відомий знавець мистецтв”.

Просто дивно, як людина вибирає Харібду замість Сцілли! (3) Я так ревно домагався, аби викреслити один-єдиний епітет, що без найменшого протесту прийняв все інше в тій афіші, як і все, що з неї поставало. І ось слова “відомий знавець мистецтв” були викреслені, але Лауден Додд став “організатором і почесним розпорядником Шнкертонівських “Гебдомадарних пікніків”; а втім, ця назва незабаром була скорочена публікою в “Дромадер” (4).

Щонеділі, о восьмій годині ранку, перехожі могли милуватися мною на пристані. Я був у чорному фраку, зі стрічкою в петлиці, на мені були ніжно-блакитні штани і шовковий циліндр, блискучий, мов дзеркало. В руках тримав лакований жезл. Мої кишені були напхані дешевими сигарами та цукерками, призначеними для роздачі. Ліворуч пахкав та тремтів чималий пароплав, дуже патріотично прикрашений прапорами від баку до корми і справді схожий на дромадера. Мій правий фланг прикривала квиткова каса, яку надійно утримував мій вірний колега-шотландець з такою самою стрічкою, як у почесного розпорядника; він безперестану курив сигару на знак того, що сьогодні свято. О пів на дев’яту, упевнившись, що безплатні сніданки вже завантажені, я теж запалював сигару і чекав, коли заграв оркестр. Чекати доводилось недовго – оркестрантами були німці, дуже пунктуальні. Через кілька хвилин вулицею розсипався бойовий барабанний дріб і з’являвся оркестр, попереду якого з десяток блазнів і добровольців хизувалися ведмежими шапками та шкіряними фартухами й розмахували блискучими сокирами. Оркестрові ми, звісно, платили; що ж до блазнів-добровольців, то в Сан-Франціско так полюбляють всілякі публічні процесії, що ці добровольці працювали безплатно, з любові до мистецтва, і на них ми витрачали тільки частину сніданків. ;

(1) Щотижневі (давньогрецьк.).

(2) Есквайр (англ.) – один із дворянських титулів в Англії.

(3) Сцілла і Харібда – за давньогрецькою легендою, два страховиська, що жили на протилежних берегах вузької протоки. Мореплавці, уникнувши зубів одного з них, неминуче потрапляли в пащу другого.

(4) Дромадер (лат.) – одногорбий верблюд.

Музиканти шикувалися на носі судна й грали веселої польки; блазні ставали на чати обіч східців та біля каси, яку незабаром брала в облогу публіка, що вивалювалася з переповнених конок,- родини (батько, мати й усі діти), закохані парочки, молоді одинаки. Всього набиралося душ чотириста-шістсот, переважно німців, які розважалися, мов діти.

Коли всі вони вже були на палубі і двоє-трое припізнілих стрибали на борт під веселі вигуки пасажирів, пароплав віддавав кінці й виходив у бухту.

І тоді наступав час праці й слави почесного розпорядника. Я кружляв серед натовпу, випромінюючи люб’язність та усмішки, щедро роздаючи цукерки й сигари. Я жартував з незграбними дівчатами-підлітками, казав соромливим закоханим, що цей пароплав лише для одружених, грайливо запитував неуважних молодиків, чи мріється їм про коханок, пригощав сигарою якогось главу сімейства, а потім милувався красою його нащадка і питав у мами, скільки рочків цій милій дитині, яка (з запалом запевняв я) незабаром переросте свою мамцю, або питав у неї, чи не знає вона дуже мальовничої місцини на узбережжі Соселіто чи Сан-Рафаель, де ми влаштували б свій пікнік (вважалося, що ми цього ніколи не вирішуємо заздалегідь). А за хвилину я знову перекидався легковажними жартами з дівчатами, збуджуючи скрізь, де з’являвся, сміх і голосні вигуки: “Який же він веселун, цей містер Додд!”, “Ах, який він люб’язний!”

Так я розважав публіку протягом години, а потім починав другий обхід палуби, тримаючи сумку з різнокольоровими прапорцями на шпильках. На прапорцях було написано: “Стара добра Німеччина”, “Каліфорнія”, “Справжня любов”, “Старі диваки”, “Прекрасна Франція”, “Зелений Ерін” “Країна тістечок”, “Столичний Вашінгтон”, “Сойки-щебетухи”, “Вертляві пташки” – по двадцять прапорців з отакими назвами, бо за безплатне снідання наші гості сідали групами по двадцять душ. Розподіл прапорців передбачав виняткову тактовність (правду кажучи, це був найвідповідальніший з моїх обов’язків), але робив я це з удаваною безтурботністю, зі сміхом, жартами та веселими суперечками. Прапорці пришпилювались до капелюхів та капелюшків, і незабаром зовсім незнайомі люди радісно і збуджено вітали одне одного в своїх “кают-компаніях”, як ми називали столи. Над палубою лунали вигуки: “Гей, сойки-щебетухи, де ви?”, “Та невже на цьому судні нема більше жодного каліфорнійця, крім мене?”

Тим часом ми вже наближаємось до заздалегідь вибраного місця нашого пікніка.

Я збігаю на капітанський місток, і на мене тепер звернені погляди всієї публіки.

– Капітане! – кажу я чітко й вимогливо, і мій голос розлягається по всій палубі.- Більшість нашого товариства бажає висадитися в затоці за мисом Самотнього Дерева.

– Чудово, містере Додд! – весело вигукує капітан.- Мені однаково. Але я погано знаю затоку, яку ви обрали, тому залишайтесь на містку і подавайте мені лоцманські команди.

І я виконую його прохання з допомогою жезла. Я подаю команди, на превелике задоволення всієї публіки, бо я (що там казати!) – загальний улюбленець. Ми стишуємо хід і наближаємось до зеленого видолинка, зрошеного ручаєм та порослого соснами й секвойями. Пароплав кидає якір, потім спускаються шлюпки, дві з яких уже завантажені напоями для імпровізованого бару; в третю сідає оркестр, супроводжуваний розкішними блазнями, і пливе до берега під знадливу мелодію “Дівчата з Буф-фало, виходьте до нас на смерканні”. Згідно з нашою програмою один з незграбних блазнів впускає у воду сокиру, після чого веселощам публіки вже немає меж. Щоправда, якось сокира взяла та й попливла (вона була бутафорська); публіка сміялась, але вже з нашого шахрайства.

(1) Ерін – поетична назва Ірландії.

Хвилин за десять-п’ятнадцять шлюпки знову підходять до борту, кожна “кают-компанія” сідає окремо і пливе на берег, де вже чекають оркестр і бар. Потім перевозяться кошики зі сніданням; їх складають на березі, і довкола стають на чати дужі блазні, поклавши сокири на плече. Сюди ж прямую і я, тримаючи в руці записника, і зупиняюсь під прапором з написом: “Снідання видається тут”. В кожному кошику – повний набір для двадцяти душ: холодна закуска, тарілки, склянки, ножі, виделки, ложки, а також пристрасний, породжений пером Пінкертона, заклик (він приклеєний до покришки) берегти скляний посуд і срібло. В барі уже пропонують пиво, вино й лимонад, і всі компанії прямують у гай, несучи кошики на палиці, а пляшки – під пахвами. До першої години вони бенкетують під звуки оркестру в тісному товаристві. З першої до четвертої пополудні вони танцюють на траві, бар торгує напоями, а почесний розпорядник, який уже геть змучився, намагаючись розвеселити найпохмуріше товариство, тепер теж повинен танцювати з найнепоказнішими дамами. О четвертій сурмить сурма – і за півгодини всі знову на пароплаві; почесний розпорядник, нарешті звільнившись, може відпочити, сівши в капітанській каюті на ящик з-під бренді чи содової. Я сказав – “нарешті звільнившись”, але мені ще треба було вгамовувати неймовірну штовханину, а потім у супроводі двох полісменів везти денний виторг до контори Пінкертона. Це звичайний пікнік, але ми, догоджаючи смакам Сан-Франціско, влаштовували також особливі свята. “Маскарад середніх віків”, про який сповіщали рукописні афіші, які починалися словами: “Всім! Всім! Всім!”, і на який зійшлася велика кількість рицарів, ченців та маркізів, зненацька захопила злива, і наше повернення до міста перетворилося в спектакль, найсумніший з усіх, що їх я будь-коли бачив. Зате дуже приємно згадувати пікнік “Збір шотландських кланів” – це був наш безперечний успіх. Ще ніколи не збиралося стільки чоловіків з оголеними блідими колінцями; а що більшість гостей належала до клану Стюартів і пишалася орлиними перами, товариство це було досить шляхетне. Я привселюдно оголосив про своїх шотландських предків, і мене відразу одностайно прийняли до якогось клану. Єдина хмарка затьмарила цей чудовий день, червону дату мого календаря: я заготував надто великий запас національного напою – славнозвісного шотландського віскі “Роб Рой”, і він виявився досить міцним, бо від четвертої до половини на п’яту мені довелось добряче попрацювати, перевозячи на борт непритомних вождів шотландських кланів.

Якось на один із наших пікніків з’явився інкогніто сам Пінкертон під руку зі своєю алгебраїсткою і став душею своєї “кают-компанії”. Міс Меймі видалась мені схожою на милу мишку з величезними сяйними очима, прегарними манерами і на диво правильною вимовою – я ніколи ще не чув такої. Розкривати інкогніто Пінкертона було суворо заборонено, тож я не мав змоги познайомитися з міс Меймі ближче, але наступного дня мені сповістили, що вона визнала мене “найдотепнішим джентльменом з усіх, з ким їй доводилось знатись”. “Не дуже ти розбірлива в дотепах”,- подумав я. Однак мушу зізнатися, що такої думки була не тільки вона. Один з моїх жартів навіть облетів увесь Сан-Франціско, і я чув, як ним шикували в моїй присутності люди, що не знали мене. Але лишатися невпізнаним було чимдалі важче: моя поява викликала пожвавлення, особливо в не дуже респектабельних кварталах. “Хто він?” – “Як це – хто?! Та це ж Дромадер Додд!” Або з нищівною усмішкою: “Ти що, не знаєш містера Додда, розпорядника пікніків? Отакої!” І мені вже й самому було жаль того нещасливця. Адже наші пікніки, хоч і трохи вульгарні, були веселі та безтурботні – достоту золота доба; я певен, що кращу розвагу годі було й вигадати, і хоч я завжди мав чимало клопоту як розпорядник, часто почувався щасливим…

Мені завдавали прикрощів тільки дві обставини. По-перше, необхідність жартувати з дівчатками-підлітками, яких я не терпів, а по-друге… Цей момент менш важливий, і з ним було легше. В ранньому дитинстві, ще, можна сказати, сидячи в материній пелені, я навчився (і так, на жаль, і не розучився досі) тягти пісню “Перед битвою”. А голос мій має одну властивість: коли я беру найвищі ноти, їх ніхто не чує навіть за обіднім столом. Знавці кажуть, що я фальшивлю на високих нотах. Крім того, якби навіть я був найкращим у світі співаком, “Перед битвою” – не та пісня, яку я обрав би для виконання. Однак на одному з найнудніших пікніків я, впавши у відчай, затяг цю пісню. То була моя фатальна помилка. Чи то на пароплаві завівся постійний пасажир (хоча я ніяк не міг засікти його), чи сам пароплав усім своїм залізом та деревом всотав цю традицію,- але відтоді в кожному рейсі серед публіки ширився поголос, що містер Додд – справжній співак, що містер Додд виконує “Перед битвою”, і, нарешті, що містер Додд зараз заспіває “Перед битвою”. Пісня стала обов’язковим номером програми, як і падіння у воду бутафорської сокири. І я щонеділі заводив свою жалюгідну пісеньку, за яку мене щедро нагороджували оплесками. О безмежність людської вдячності! Мене неодмінно просили проспівати на біс.

Але треба сказати, що я був задоволений,- моя праця добре оплачувалася. Після кожної неділі ми з Пінкертоном ділили між собою десь по п’ятсот доларів прибутку. Навіть більше – наші пікніки, хоч і непрямим чином, принесли мені несподіваний успіх. Сталося це наприкінці сезону, після “Великого прощального маскараду”. На цей час наші кошики зносилися, і ми вирішили продати їх, а навесні, коли настане сезон, придбати нові. Поміж наших покупців був робітник на прізвище Спіді, до якого, не діставши відповідей на свої листи, я й з’явився по борг особисто, сам дивуючись із того, що раптом опинився в ролі кредитора. Спіді зустрів мене вороже, хоч і перестрашився. Заплатити він не міг, а кошики вже встиг перепродати і зухвало запропонував мені робити з ним що завгодно. Я не хотів втрачати власних грошей, не кажучи вже про Пінкертонові, і, крім того, поведінка нашого боржника мене обурила.

– Знаєте, містере Спіді, я ж можу відправити вас до тюрми! – сказав я, просто щоб налякати його.

Цю страшну погрозу почули в сусідній кімнаті. Звідти миттю вибігла товста рум’яна ірландка й заповзялася улещувати та вмовляти мене.

– Та невже ж у вас стане духу отаке вчинити, містере Додд? Та ж усім відомо, який ви сердечний. Лице ж у вас добре, достеменно як у мого покійного брата… Правда, він полюбляв хильнути надміру, від нього так і тхнуло, що вже й казати… Але й справді ну нема ж у нас анічогісінько, крім оцих меблів та клятих акцій! Візьміть акції, синку мій! Останні гроші я за них віддала, уперше ризикнула, а вони ж, кажуть, тепер і щербатої копійки не варті.

Піддавшись на її вмовляння, а до того, розкаявшись у власній суворості, я врешті-решт згодився взяти пухку пачку так званих дутих” акцій, на які ця чудова, але недолуга жінка змарнувала свої тяжко зароблені кошти. Не скажу, що ця угода була мені вигідна, але вона принаймні заспокоїла жінку, а я, власне, не дуже ризикував, бо акції (вони належали Катамаунтській срібній копальні) впали на той час до найнижчого рівня і деінде або лежали непотрібними паперами, або їх викидали на смітник збанкрутілі біржові спекулянти.

Через місяць-два я помітив повідомлення в біржовій газеті, що акції Катамаунтської копальні почали підніматись; до вечора “кляті акції” вже стали чималим багатством. Я навів довідки й дізнався, що в занедбаному ^ штреку виявили сріблоносну жилу, яка обіцяла дива. ‘ Ось прекрасна тема для філософських роздумів: як часто в занедбаних копальнях, акції яких були заморожені на нулі, знаходили нові жили! Трапилось так, що Спіді притримали свої акції, не спродавши їх синдикатові, і якби я не заявився до них із настирливою вимогою виплатити борг, місіс Спіді вже красувалась /би в шовкових сукнях. Таким збігом обставин я, звісно, скористатися не міг, тож я й пішов до Спіді, щоб повернути акції. В їхньому помешканні стояв несусвітній гамір: зійшлися всі сусіди (теж любителі гри на біржі), щоб висловити співчуття; місіс Спіді сиділа, обливаючись слізьми.

– П’ятнадцять років,- голосила вона,- збирала я гроші, щоб купити оті паскудні папірці! Та я ж навіть молока дітям не давала, прокляття на мою голову! Таж тепер би я, наче якась леді, їздила б у кареті, якби була справедливість на білім світі! Та бодай би він згинув, отой Додд! Щойно він переступив наш поріг, я побачила, що це сам диявол…

Отут вона й побачила мене, але навіть драматизм цієї сцени не витримує ніякого порівняння з тим, що було потім. Коли виявилось, що я прийшов повернути втрачене багатство, і коли місіс Спіді, рясно зросивши мої груди слізьми, відмовилась його прийняти, і коли містер Спіді (негайно викликаний з табору Великої Армії нашої Республіки) пристав до цієї відмови, і коли я став наполягати, і вони стали наполягати, а сусіди гамірливо підтримували кожного з нас по черзі, і коли врешті ми домовились вважати себе співвласниками акцій та розподілити прибутки на три частини – одну мені, одну містерові Спіді, одну його дружині,- уявіть самі, яка весела веремія зчинилася в цій маленькій, бідно обставленій кімнат-чині, де в одному кутку стояла швацька машина, а в другому спали малі діти, де на жовтих стінах висіли фотографії з видом Гарфілду та битви під Геттісбергом. Хтось із співчутливих сусідів приніс пляшку портвейну, і ми розпили його, змішуючи з власними слізьми.

– П’ю за ваше здоров’я, любий мій! – ридала місіс Спіді, вельми розчулена моєю галантністю.- Вип’ємо ж усі за його здоров’я, за містера Додда, розпорядника пікніків, найвідомішого джентльмена в усій нашій окрузі; і я молю господа бога, любий мій, щоб дав він вам здоров’я та щастя на довгі літа!

Врешті виявилося, що найбільший зиск від тих акцій отримав я, бо продав свою третину, коли вона коштувала п’ять тисяч доларів, а Спіді, що полюбляли ризикувати, притримали свої акції, аж поки синдикат почав знову “заморожувати” копальню,- і вони ледве встигли виручити чверть цієї суми. Добре, що хоч так сталось, бо майже всі ці гроші вони вклали (як це робив і Пінкертон) у нові акції, і коли я ще раз зустрів місіс Спіді, на ній ще було прегарне вбрання, куплене в часи багатства, але вона вже лила сльози, оплакуючи нову катастрофу.

– Нас знову заморозили, любий мій! Усі гроші, які мали, і швацьку машинку, і Джімів сюртук – усе ми вклали в “Золотий Захід”, а ці мерзотники придумали якийсь новий податок!..

На кінець року я підрахував свої фінанси. Я отримав:

За акції Катамаунтської срібної копальні – 5000 доларів

За пікніки – 3000 доларів

За лекцію – 600 доларів

Прибутки з капіталу, вкладеного в діло Пінкертона – 1350 доларів

Всього – 9950 доларів

До цього треба додати:

Залишок від дару мого діда – 8500 доларів

Всього – 18450 доларів

З другого боку:

Я витратив – 4000 доларів

Отже, у мене залишилось – 14450 доларів

Не соромлюся сказати, що я дивився на цю цифру радісно й гордо. Вісім тисяч доларів (тобто зароблені останнім часом) були реальні, вони лежали в банку, а інші обертались десь поза досяжністю самої уяви (їх можна було бачити, як у дзеркалі, в наших рахункових книгах), підкоряючись нездоланним чарам характерника Пінкертона. Мої долари пробиралися до берегів Мексіки, де їм загрожували морські глибини та берегова охорона; вони дзвеніли на прилавках барів у місті Томстоуні, штат Арізона; вони сяяли в руках картярів у наметах золотошукачів – навіть уявити було годі, як широко вони розлітались, як змінювали напрям, підкоряючись примхам чарівника. Але, хоч ці долари були нині тут, а завтра там, вони залишалися моїми; ще більше тішило мене те, що вони приносили чималі дивіденди. “Мій маєток”, називав я їх; у доларах або навіть британських фунтах це була значна сума, а в французьких франках вони здавалися справжнім багатством. Мабуть, я вже розкрив свої карти, і вже можна звинуватити мене в непослідовності… Але вислухайте спочатку мої виправдання та оповідь про зміни в долі Пінкертона.

Десь через тиждень після пікніка, на який він з’явився в супроводі Меймі, Пінкертон признався мені, що він її кохає. Я стежив за ними на палубі, я бачив, як виразно поглядала на Пінкертона Меймі, і я порадив сором’язливому закоханому відкритись їй. Наступного вечора він уже вів мене в гості до своєї нареченої.

– Ти повинен подружити з нею, Лаудене, як подружив зі мною,- зворушливо мовив Пінкертон.

– Наговоривши їй усіляких прикростей?.. Навряд чи завоюєш таким чином прихильність молодої дівчини,- відповів я.- Завдяки пікнікам я вже маю деякий досвід.

– Так, ти просто незрівнянний на пікніках! Не знайду слів, щоб сказати, як я захоплююсь тобою! – вигукнув він.- А що вже казати про неї! Вона – сама досконалість! Бог відає, чим я заслужив її любов. Друже мій, яка ж це відповідальність для такого неотеси, як я, та ще й не завжди правдивого!

– Нічого, старий, тримайся! – сказав я.

Та коли ми прийшли до пансіону, де жила Меймі, Пінкертон був схвильований неймовірно.

– Це Лауден, Меймі,- тільки й мовив він, мало не схлипуючи.- Люби його, у нього велика душа.

– Я вас знаю добре, містере Додд,- сказала дівчина люб’язно.- Джеймс безперестану розхвалює ваші чесноти.

– Люба леді,- відповів я,- коли ви познайомитеся з нашим другом ближче, пізнаєте його гаряче серце, ви будете про мене гіршої думки. Мої чесноти зводяться до того, що я дозволяв йому годувати й одягати мене і тяжко працювати задля мене, коли йому й самому було нелегко. Коли я сьогодні живий, то це завдячую йому. Ще ніхто в світі не мав кращого друга. Вам треба добре дбати про нього,- додав я, обнімаючи Пінкертона за плечі,- добре доглядати його, бо йому це конче потрібно.

Ця промова справила на Пінкертона сильне враження – і на Меймі, боюсь, теж. Як по правді, мої слова були не вельми тактовні. “Коли ви познайомитеся з нашим другом ближче” – вислів не дуже вдалий, і навіть слова “добре доглядати його” можна було витлумачити як образливі. Та певен – ви погодитесь зі мною, що загальний тон моєї промови не назвеш зверхнім. Якщо саме таким був присуд міс Меймі, я не можу її в цьому звинувачувати, як не можу звинуватити й себе: Пінкертон, без сумніву, так надокучив нещасній дівчині балачками про мене, що вона не могла вже спокійно чути навіть моє ім’я; тож якби навіть я став перед нею з Аполлоновими співами – вона слухала б мене так само неприязно.

Попри все це, у мене виникли дві підстави взяти курс на Париж. По-перше, Джім збирався женитись, отже, йому вже не загрожувала самостійність; по-друге, я не сподобався його нареченій, отже, краще звільнити її від мого товариства.

Якось пізно ввечері я повідав Пінкертонові свої думки. Цей день уже був відзначений для мене видатною подією: я поклав у банк п’ять тисяч доларів, виручених від продажу Катамаунтських акцій; Джім свого часу відмовився стати співвласником тих акцій,, тож увесь ризик і весь прибуток дістались мені. Ми відзначали успіх міцним портером(1) із сухим печивом. На початку я сказав Пінкертонові, що не повернусь більше до цієї розмови, якщо вона буде йому неприємна чи спричинить труднощі в справах. Він мій найвірніший друг; кращого годі й уявити. І я ладен задля нього піти на все. Та водночас я прошу зважити, наскільки я йому потрібен, бо таке життя не задовольняє мене, усі мої справжні заміри зманюють мене на інший шлях. До того, він збирається одружитись, отже, в і з’являться нові обов’язки та інтереси, і щира дружбa може не сподобатись його дружині.

– О ні, Лаудене, їй-право, ти помиляєшся! – палко заперечив Пінкертон.- Вона дуже цінує тебе!

– Що ж, тим краще,- зауважив я. А далі сказав, що ми розлучимось ненадовго, що, судячи зі стану наших справ, через два роки Пінкертон зможе приїхати до мене в Париж, заощадивши капітал, хоч і невеликий для Сполучених Штатів, але для Франції досить солідний; що ми складемо наші кошти і купимо два будинки: в Парижі – на зиму, в Фонтенбло – на літо і щасливо заживемо вдалині від доларової гарячки Заходу, виховуючи у маленьких Пінкертонів практичні нахили і художні смаки.

– Тож хай я поїду не як дезертир, а як авангард, що очолює марш пінкертонівського загону! – Так скінчив я свою мову.

(1) Портер (англ.) – міцне темне пиво.

Я переконував і вмовляв Пінкертона, не шкодуючи запалу, він сидів навпроти мене, схиливши підборіддя на руки, і, якщо не брати до уваги одного-єдиного вигуку, справляв мовчанку.

– Я чекав цього, Лаудене,- сказав він нарешті, коли я замовк.- І мені боляче, це факт – такий уже я непоправний егоїст. Крім того, твій від’їзд – це смертельний удар по пікніках. Що там казати – ти був душею цієї справи; твій жезл і твоя гречність, твій розум, твій гумор, твоя рицарська поведінка – усе це створювало атмосферу приязні, дружби, невимушеності, веселощів. Та все ж ти маєш слушність – тобі треба їхати. Можеш розраховувати на сорок доларів щотижня, а якщо діло в Діп’ю-Сіті – це ж один з природних центрів нашого штату! – вигорить, як я сподіваюся, то ця сума подвоїться. Але й сорок, доларів – теж непогано. Згадай: два роки тому ти змушений був мало не жебрачити.

– Я й справді жебрачив.

– І ті негідники не підтримали тебе! – вигукнув Джім.- Однак тепер я цим задоволений. Я захоплений – адже ти повертаєшся переможцем! Уяви, як здивується твій маестро або отой бездушний Майнер! Ех, нехай лиш мої справи в Діп’ю-Сіті підуть угору – і ти поїдеш до Парижа. А рівно через два роки, в точно визначений день я приїду до тебе з Меймі!

Ми розмовляли в такому дусі до пізньої ночі. Я так радів, що повернув собі свободу, а Пінкертон так пишався моїм товариством, так утішався моїм щастям, з такою ніжністю говорив про свою прекрасну обранницю, а всю кімнату так заполонили повітряні замки й вілли в Фонтенбло, що сон, звісно, втік од нас, і тільки коли конторський годинник вибив третю, Пінкертон почав розкладати свого патентованого дивана.

РОЗДІЛ VIII

ЛЮДИ ПРИПОРТОВИХ КВАРТАЛІВ

Дуже багатьом людям притаманна звичка дивитись на життя так, начебто в ньому є чітка межа між справами й розвагами, як, приміром, між сном і пробудженням. Я вже розповів про діловий бік мого життя в Сан-Франціско, а тепер поведу мову про розваги: вони теж відіграли свою роль в історії мого героя – джентльмена, який потрапив у корабельну катастрофу і про якого я незабаром поведу мову.

Хоч я мав чимало обов’язків, два-три вечори на тиждень були в мене вільні, так само, як пообідній час майже щодня – обставина, тим приємніша, що я жив у дуже мальовничому місті, якого раніше не знав. Із “поклонника Парижа”, як я колись себе називав, я виріс (чи опустився) до любителя прогулянок морським узбережжям, споглядача причалів, постійного відвідувача околиць, охочого до знайомств із диваками. Я відвідував китайські та мексіканські гральні кубла, німецькі таємні товариства, матроські нічліжки та інші не менш ославлені й небезпечні притулки. Я не раз бачив, як слизьку долоню спійманого на шулерстві партнера пришпилювали до столу ножем; як серед людної вулиці моряків били по голові і вони падали непритомні і їх тягли на корабель, де бракувало робочих рук; як бешкетники стріляли один в одного і клуби порохового диму (разом із натовпом) котилися з дверей бару. Я чув, як незворушні поляки обговорювали найзручніший спосіб пожежі в Сан-Франціско, що спалила б його дотла; як заповзяті робітники й робітниці голосно присягалися з трибуни на Піщаному березі; як збирали пожертви на. шибеницю, причому називали прізвища фабрикантів, котрих повісять, і читали перед захопленим натовпом телеграму, в якій один із представників законодавчої влади штату давав на це згоду. Проте всі ці готування до виступу пролетаріату спинялись (і то негайно) зловісним іменням містера Колемана. Досить було цьому лінчувальникові, проводиреві “комітету пильності” з’явитись і нашорошити вуха, як уся галаслива юрба втихомирювалась.

Я не міг не замислюватись над дивним життям цього чоловіка, який мешкав десь майже непримітно під виглядом торговця і якого боялося все місто.

І хоч я, сторонній спостерігач, був розчарований тим, що вся ця історія закінчилася без пострілів та страти бодай одного мільйонера, однак, розваживши все до пуття, вирішив, що саме такої колоритної картини не побачиш більше ніде.

В тисячах міст у різні часи я міг би спостерігати жахливі вуличні розправи, та тільки в Сан-Франціско і тільки в ті роки я бачив Колемана, самовладного деспота, який замислено простував перевальцем по тихій вуличці, лагідно поплескуючи себе по товстому стегну.

Ця історична особа, непомітна й мовчазна, і досі живе десь у закутку моїх споминів про Сан-Франціско; все інше видається дрібницею, згадками бродячого художника.

Надто приваблювали мене міські нетрища. Здебільшого я навідував квартали “Малої Італії”. Я зазирав до невеличких харчівень, мовби перенесених з Генуї чи Неаполя разом зі стінами, макаронами, ф’ясками, портретами Га-рібальді та кольоровими карикатурами на політичні теми. Не раз я починав палкі суперечки з першим-ліпшим(1) рибалкою, що поблискував сережкою в вусі. Мене часто бачили (якщо там було кому бачити мене) на майже безлюдних крутих вуличках “Малого Мехіко” з його перехнябленими дерев’яними хатинами, довженними потрухлими дерев’яними сходами та небезпечними стежками на піщаних схилах, по яких могли ходити хіба що кози. Ще більше вабив мене китайський квартал з його незвичними деталями побуту. Мене полонила не зовсім зрозуміла національна атмосфера цього своєрідного живого музею. Я не міг начудуватись з незвичних заморських овочів, що в стандартних американських вітринах мали вигляд якогось чаклунського зілля; з аромату пахучих паличок, що курилися в курильнях; з повітряних зміїв, оздоблених химерним східним орнаментом, що гойдались на вітрі, зачепившись за американські телеграфні стовпи та дроти; папірцями з написаними на них молитвами, що, підхоплені подихом пасату, літали над стічними рівчаками… Я часто бродив Північним узмор’ям, милуючись протокою Золоті Ворота, величезними суднами, що випливали в океан, аби взяти курс до мису Горн. Повертаючись додому, я навідувався до дивовижної будівлі з земляною долівкою. Вона була захаращена клітками з дикими тваринами та птахами; її власник, брудний, як і його звірі, стояв за розхитаним прилавком і в задушливій атмосфері звірин-ця, під верещання мавп, наливав відвідувачам міцнюще дешеве віскі.

Ходив я і в Ноб-Гілл, теж своєрідні нетрища, де мешкають лише мільйонери. Вони заселили вершину пагорба, що підносився високо над міськими кварталами; пасати вільно гуляли безлюдними вулицями поміж палаців.

Проте Сан-Франціско цікавий не лише сам по cобі. Це не тільки найдивовижніше місто Сполучених Штатів, велетенський плавильний казан для переробки і націй, і коштовних металів. Це ще й ворота в Тихий океан, це порт, звідки ведуть шляхи в інші світи, в давніші епохи історії людства. Казали, що ніде більше не збиралося стільки кораблів, які обійшли мис Горн, припливли з Китаю, з Сіднею, з Індії. Серед тих велетнів океанських просторів були майже непомітні шхуни, що прибували з островів. Вони мали низьку осадку, легкий рангоут Г Та витончені лінії корпусів, як у яхт; на палубах метушились шоколадні матроси-полінезійці з лагідними очима; лунала м’яка мова; їхні шлюпки були свідками шалених прибоїв біля берегів далеких атолів (2). Ці шхуни тихо приходять і тихо зникають, не помічені цілим світом, і навіть у газетах не з’явиться ні рядка про те, що “така й така шхуна пішла в Японію і на Тихоокеанські острови”. Вони вивозять найрізноманітніший вантаж – консервовану лососину, джин, сувої барвистого ситцю, жіночі капелюшки, вотерберійські годинники і через рік повертаються по самісіньку рубку завантажені копрою, або черепаховими панцерами, або перловими скойками. Проте у мене, “поклонника Парижа”, ці далекі рейси і навіть сам світ південних островів не викликали ані цікавості, ані прагнення пізнати його. Я відчував себе на крайній межі західної цивілізації і сучасності. Мабуть, так само сімнадцять сторіч тому, за сім тисяч миль на схід, стояв на валу укріплення римський легіонер, дивлячись на північ, де підносились гористі володіння піктів (3). Хоч нас розділяли прірви часу і простору, я, вдивляючись зі скелі в безкрай Тихого океану, відчував себе нащадком і спадкоємцем того легіонера,- тільки що я стояв не на кордоні Римської імперії, а на кордоні західної цивілізації, як ми тепер кажемо, і теж вдивлявся в неохоплений нашим впливом простір. Але та далина не вабила мене. Мій внутрішній погляд був звернений у протилежний бік – я мріяв про Париж, і потрібно було чимало випадкових, але споріднених подій, щоб байдужість моя змінилася цікавістю, навіть пристрасним прагненням пізнати невідомі краї, хоч я й гадки не мав, що колись його задовольнятиму.

(1) Рангоут (гол.) – щогли та інше оснащення судна, призначене для встановлення вітрил, сигналізації тощо.

(2) Атол – кораловий острів кільцеподібної форми в тропіках.

(3) Пікти – одне з кельтських племен, що здавна заселяли територію нинішньої Шотландії. На початку нашої ери, внаслідок завоювань, територія Римської імперії сягала аж до земель піктів.

Перша з цих подій познайомила мене з мешканцем Сан-Франціско, якого знали любителі літератури і в місті, і поза його межами. Якось я забрів у невідомий мені глухий закуток, де над небезпечними піщаними урвищами та ярами тулились самотні старі будинки. Місто наступало на них звідусюди. Шеренги вуличних ліхтарів уже пронизували цей закут, з довколишніх кварталів уже долинали згуки вуличного руху. Зараз від нього, без сумніву, не лишилося й сліду, але тоді (особливо ранками, коли я туди навідувався) це був затишний, майже сільський куточок. На одному з крутих піщаних пагорбів стояли в оточенні садків кілька будиночків,- здавалось, вони ось-ось упадуть в урвище, але всі, як я спостеріг, заселені. Я часто піднімався туди стежкою, що обсипаладо під ногами, і, сівши навпроти крайнього будиночка, брався за ескізи. Першого ж дня я помітив, що з вікна нижнього поверху за мною стежить моложавий чоловік, передчасно полисілий, з гарним виразним обличчям. Другого дня ми знову зустрілись і обмінялись невимушеними легкими поклонами. Третього дня він вийшов до мене, похвалив мій етюд і з щирою сердечністю художника запросив мене до свого помешкання. Незабаром я сидів посеред справжнього музею рідкісних речей – весел, бойових палиць, кошиків, грубо витесаних кам’яних ідолів, намист із мушель, келихів з кокосових горіхів, білосніжних плюмажів, зроблених з копри, та безлічі інших зразків і свідоцтв культури невідомого мені світу – світу іншої раси, клімату – хай примітивної, та все ж культури. Не менш захоплюючими були й пояснення мого нового знайомого. Ви, звісно, читали його книжки. Ви вже знаєте, як він подорожував та голодував, як не без приємності жив на островах Південних морів,- і ви зрозумієте, що для мене, художника, зустріч із ним після довгих місяців конторської роботи та пікніків, як і його невимушена цікава оповідь, були сповнені чару. Потім ми зустрілися знову, і це від нього я вперше почув назви далеких островів, і вони мене заворожили. Я був невимовно щасливий, коли після однієї з перших наших зустрічей повертався додому, тримаючи під пахвою “Ому” Мелвілла та книжку пригод мого нового друга.

Друга подія була більш драматична і справила неабиякий вплив на моє дальше життя. Якось я опинився на причалі біля телеграфної гори. Великий барк, водотоннажністю десь на тисячу вісімсот тонн, обходив мис курсом на причал, тримаючись небезпечно близько до берега. Я стежив за ним ліниво-байдуже – аж раптом помітив, як двоє чоловіків перескочили через фальшборт просто в човен, що підійшов до судна, і, вихопивши у човняра весла, почали швидко веслувати до місця, де стояв я. Досягши берега, вони побігли сходами вгору, до мене; я помітив, що вони надто гарно вбрані для простих матросів (одяг першого був навіть вишуканий) і що обидва чимось дуже схвильовані.

– Де найближчий поліцейський відділок? – запитав перший.

– Он там,- вказав я і побіг поруч з ним.- Що сталося? Що це за судно?

-Це “Шукач”,- відповів перший.- Я старший помічник, мій приятель – третій, і нам треба встигнути дати свідчення, випередивши матросів. Бачте, вони можуть оголосити нас спільниками капітана, а це мені не до душі. Я всього набачився в рейсах, бувало, кулі сипалися, як пісок, але що коїть наш старий, годі уявити! Він смалив з револьвера безперестану, від Сенді-Гука аж до самих Фараллонів, а останнього поцілив усього шістнадцять годин тому. Хоч команда наша – поспіль банда тупоголових, але й вони біліли, мов крейда, коли капітан починав свою диявольську стрілянину.

– Ну, тепер йому кінець! – докинув його супутник.- Більше йому в море не вийти.

– Овва! – заперечив старший помічник.- Якщо йому пощастить дістатись берега цілим і здоровим і якщо його не лінчують тут відразу, він ще видряпається. У судновласників пам’ять міцніша, ніж у публіки; вони його не скривдять – не щодень трапляється такий досвідчений капітан.

– Так, цей негідник – капітан бувалий, що й казати,- охоче погодився третій помічник.- Це вже, мабуть, третій рейс, як на “Шукачі” не видають платні.

– Як це не видають платні? – здивувався я, бо ще був невігласом у морських справах.

– Матросам не видають,- уточнив старший помічник.- Вони тікають, часто навіть не діждавшись платні. Так заведено не тільки на “Шукачі”.

Я помітив, що ми поступово стишували біг, аж поки перейшли на крок. І мені сяйнула підозра, що вся ота поспішність була продуманим спектаклем. В усякому разі, коли ми прийшли до поліції і помічники капітана з “Шукача” повідомили про жахливу долю п’яти матросів, убитих під час рейсу з Сенді-Гука до Сан-Франціско. (кількох капітан застрелив у нападі дикого гніву, інших – з холоднокровною жорстокістю), то було вже пізно щось зробити. Перш ніж ми з поліцією дісталися до корабля, горлоріз устиг втекти на берег і загубитися в натовпі; потім він сховався в будинку свого приятеля. На судні лишилися тільки його жертви. І добре, що він так поспішив. Коли на березі довідалися про все, що трапилося, коли останнього з поранених відвезли до лікарні, коли ті, кому пощастило дивом урятуватись в тій плавучій бойні, почали показувати в натовпі свої поранення, портовий район міста завирував, як ніколи. Моряки плакали на очах у всіх. Власники нічліжок, давно звиклі до всіляких жорстокостей, особливо до немилосердного поводження з матросами, обурено потрясали кулаками, і якби капітан “Шукача” з’явився тоді на вулиці, його вмить ухай дакали б. Але того ж вечора (такі пішли чутки) його таємно переправили в бочці на той берег бухти. І ось, уже заслуживши на двох суднах каторжну тюрму чи шибеницю, цей капітан, кажуть, тепер командує третім судном десь у західних морях.

Отже, я маю підозру, що містер Нейрс (старший помічник) свідомо допоміг капітанові врятуватися.. Він продемонстрував свою відданість законові, продемонстрував прихильність до матросів. Але обстоювати його невинність я не беруся. Хоча згодом я узнав його дуже близько, він жодного разу не згадав того випадку, і взагалі ані словом не прохопився про плавання “Шукача”. Без сумніву, він мав на це свої причини. Коли ми прямували до поліції, він кілька разів заявляв Джонсонові, третьому помічнику, що не тільки донесе на капітана, а й сам віддасться в руки правосуддя. Проте вчинив він інакше, обгрунтувавши це тим, що “все це, я певен, зійде нанівець, а якщо мені й запахне смаленим, то є у мене в Сан-Франціско чимало добрих друзів”. І справді, все зійшло нанівець, хоча зрозуміли це згодом. А містер Нейрс майже відразу зник, і потім, безперечно, його сховали так само надійно, як і капітана.

З Джонсоном я зустрічався часто. Я так і не зрозумів, якої він національності: сам він називав себе американцем, але його вимова і поведінка цього не підтверджували. Найімовірніше, він був родом десь із Скандінавії, але все життя провів на англійських та американських суднах. Дуже можливо, що, як і багато хто з його співвітчизників, найманців іноземних кораблів, він давно забув рідну мову. Врешті, в його мисленні не було нічого національного – він думав лише англійською мовою. Хоч він був лагідний і добрий на вдачу, любив пожартувати, як ніхто інший, але тривала звичка до жорстоких морських приписів спричинила те, що від багатьох його історій, досить весело повіданих, мені холола кров у жилах. Він був високого зросту, худорлявий, темноволосий. Його мужнє обличчя з тонкими рисами вкривала рівна, чиста засмага, що свідчила про життя на вільному повітрі. Коли він сидів, можна було подумати, що це аристократ чи офіцер, але досить було йому підвестися – і він перетворювався на звичайного моряка, що погойдується в ході, наче краб. І говорив він, як звичайнісінький матрос, нехтуючи геть усі граматичні правила. Доводилось йому плавати й між островами Південних морів, тож тепер, після плавби довкола мису Горн, де лютували снігові бурі, а вітрила вкривав лід, він мав намір “знову повернутися до канаків”. Мені подумалось, що незабаром я розпрощаюся з Джонсоном, проте за неписаним морським законом йому спершу треба було пропити-прогуляти гроші, зароблені в попередньому рейсі.

– Я ще завдам цьому містові гарту,- нахвалявся він, явно перебільшуючи, бо важко уявити собі скромнішу гульню: він із ранку до вечора сидів у малій залі шинку Чорного Тома, де в товаристві давніх знайомих, знавців Південних морів і любителів довгих історій, курив люльку за столом, заставленим кухлями.

Шинок Чорного Тома був, по суті, брудним кублом, де найбідніші матроси-канаки курили темний міцний тютюн та дешеві сигари, пили поганющий джин та бренькотіли на розбитих банджо й гітарах. Власник шинку, впливовий діляга-негр, був водночас ватажком банди, яка називала себе “ягнятами” і “клепачами”. Політичні верховоди та мер міста побоювались тієї ватаги і не гребували її послугами. Не дивно, що цей гамірний притулок мав репутацію сумнівного і навіть небезпечного місця. Я не знаю іншого такого шинку, де б вибухало стільки скандалів. Сам Том часто бував напідпитку. Безперечно, “ягнята” були комусь дуже потрібні, інакше це кубло прикрили б. Пам’ятаю, незадовго до виборів у шинку з’явився дуже елегантно вбраний сліпий чоловік; його підвели до шинкаря, і вони довго про щось гомоніли. Ця пара була така дивна, а шанобливість, з якою відвідувачі шинку відійшли подалі, щоб лишити її на самоті, здалась мені такою загадковою, що я спитав у свого сусіда, хто цей сліпець. Той відповів, що це – впливовий політичний діяч міста, дехто називає його “Королем Сан-Франціско”, але ще більше знаний він під прізвиськом “Сліпий білий диявол”,- так називали його тутешні китайці.

– Мабуть, йому дуже потрібні “ягнята”,- додав мій співрозмовник. Тим часом я намалював “Сліпого білого диявола”, що зіперся на прилавок; на дальшій сторінці альбому по недовгім часі з’явилося лаконічне зображення Чорного Тома, який погрожує своїм відвідувачам довгим револьвером системи “Сміт і Вессон”. Ось з якими контрастами доводилось мені зустрічатись у великій залі цього шинку.

А тим часом у малій залі засідав неофіційний клуб Південних морів, де точилися розмови про зовсім інший світ, що жив, по суті, в іншому сторіччі”, Там збиралися старі шкіпери, торговці Південних морів, коки, помічники капітанів. В більшості своїй це були славні люди, що відчули благотворний вплив лагідного й довірливого народу, серед якого їм довелося жити. Крім того, вони знали чимало цікавого, і не з книжок, а з особистого досвіду подорожей в чужі краї; я ладен був цілі години слухати їхні захопливі оповіді. Кожен острів’янин, якщо тільки він не послідущий негідник, має в собі щось від поета; і в душі кожного моряка, що спілкувався з ними, теж відчувалося щось поетичне. Навіть у неоковирних висловлюваннях Джонсона на зразок: “А так, ці канаки – люди плохі, сумирні” або: “Що й казати, гарний острів, гори просто з води ростуть. Так би й жив там завжди”,- таїли в собі внутрішній жар, а дехто з його приятелів був справжнім майстром оповідей. їхні нескінченні історії, характеристики, лаконічні описи краєвидів поступово створювали в моїй уяві образ південних островів і життя на тих островах: урвисті береги, гострі гірські піки, густа тінь повислих на схилах лісів, неугавний гуркіт прибою на рифах і віковічний спокій у лагунах; надзвичайно яскраве сонце, місяць і зорі, й на цьому тлі – горді чоловіки й прекрасніші за Єву жінки, люди, завжди готові привітати чужинця, запропонувати йому свій дім і свій човен, життя, що ллється незмовкною музикою, і довгі поетичні вечори, що бринять мелодійними піснями. Щоб зрозуміти тугу за тим світом, яка все частіше оволодівала мною, треба зазнати невдачі в художницькій кар’єрі, треба пережити голодні дні на вулицях Парижа, треба побувати в залежності від такого бізнесмена, як Пінкер-тон. Строкатий, гамірливий Сан-Франціско, тісна контора, де мій друг Пінкертон щодня метався від десятої до четвертої, мов загнаний у клітку лев, а часом навіть надія на повернення до Парижа,- все це тьмяніло перед тією мрією. Хтось інший на моєму місці кинув би все й подався б туди, куди манила його уява, але я не з таких: і ризикувати не люблю, і на підйом важкий: щоб примусити мене покинути звичні стежки й податися в плавання серед райських островів, потрібен був якийсь зовнішній поштовх. Тільки сама доля могла дібрати для цього годяще знаряддя, і я й не гадав, що вона вже стискає його в залізній руці.

Якось я сидів у кутку великої зали, що сяяла склом і дзеркалами; я обідав, поглядаючи на зображення натурниці, виконане пензлем місцевого таланта. Раптом почувся тупіт ніг і гучний гомін, двері розчахнулися, і до зали, наче штормова хвиля, ринув натовп. Це були здебільшого матроси, всі вкрай збуджені; вони юрмились довкола кількох чоловік, щось безладно вигукуючи, як діти в Англії юрмляться довкола балагану з ляльковими Пан-чем та Джуді По шинку пішов підліт, що це капітан Трент і його матроси, вцілілі після катастрофи англійського брига “Летючий шквал”; їх підібрав англійський військовий корабель на атолі Мідуей. До Сан-Франціско вони прибули вранці і прийшли сюди підкріпитись після того, як зробили заяву властям. Я пильно оглянув їх. Четверо засмаглих моряків зі склянками в руках стояли біля стойки, оточені натовпом цікавих, що засипали їх питаннями. Один, із них, гаваєць, був коком, як мені сказали; другий тримав клітку з канаркою (пташка час від часу заливалась дзвінким щебетом); у третього ліва рука висіла в черезплічнику, й він, на вигляд досить вихований, був помітно блідий, мов людина, яка щойно зазнала тяжкого поранення; у капітана – рум’яного блакитноокого здорованя років сорока п’яти – була забинтована права рука. Ці гості зацікавили мене. Особливо здивувало мене те, що вони – капітан, кок і двоє матросів – разом гуляють вулицями, разом заходять до шинків. Я дістав альбом і почав малювати портрети чотирьох урятованих моряків. В натовпі це помітили, кілька чоловік відступили набік, і я мав змогу добре роздивитися обличчя й манери капітана Трента, хоча сам він цього й не підозрював.

Віскі розв’язало капітанові язик, і він, заохочений палкими проханнями, почав переповідати історію їхніх злигоднів. До мене долітали тільки окремі фрази про те, як він “ішов правим галсом”, як “раптом сильно дмухнуло з норд-норд-весту”, і як “отут бриг і сів на мілину”.

(1)Панч і Джуді – головні герої традиційного вуличного лялькового театру в Англії.

Час від часу капітан звертався до котрогось із матросів: “Так було, Джеку?”,- і той відповідав: “Так воно й було, капітане Трент”. Наприкінці оповіді він викликав особливу палку симпатію слухачів, вигукнувши: “К бісу оті карти, що їх нам Адміралтейство дає!” Слухачі закивали головами, залунали схвальні вигуки, і я зрозумів, що вони вважають капітана Трента першорядним моряком і справжнім джентльменом. Я саме закінчив малювати цю четвірку, а також канарку (всі вони, особливо пташка, вийшли дуже схожі), згорнув альбом і неквапом вийшов із шинку.

Я тоді й гадки не мав, що покидаю першу сцену першої дії своєї життєвої драми. Проте все побачене, а надто капітанове обличчя, довго жило в моїй пам’яті. Я не вважаю себе ясновидцем, але, в усякому разі, людина я спостережлива і, зокрема, вмію розгледіти жах на людському обличчі. Капітан Трент з англійського брига “Летючий шквал” був дуже велемовний, дуже гострий на язик, дуже відвертий, але в його блакитних очах я помітив холодну настороженість, а в рисах обличчя прозирав страх. Може, він боявся, що його позбавлять капітанських прав? Гадаю, що ні – його рука не тремтіла б так явно, коли він брав склянку з віскі. Можливо, він і досі переживав катастрофу свого судна? Я згадав, як один із моїх друзів, уцілівши після катастрофи поїзда, ще протягом місяця мимоволі здригався. І я переконував себе, що капітан “Летючого шквалу” переживає щось подібне, хоча на нервову людину він не скидався.

РОЗДІЛ IX

КАТАСТРОФА “ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ”

Наступного ранку, коли я прокинувся, Пінкертон уже сидів за столом, уважно читаючи “Дейлі Оксідентал”. Це була газета (не знаю, чи існує вона нині), зовсім не схожа на інші періодичні видання Далекого Заходу. Коли всі газети в статтях та найменших дописах рясніли крикливими заголовками, найвищими ступенями прикметників, сумнівними красивостями, недоречними цитатами і фальшивим перебільшенням, дешевим бездушним пафосом уже згаданого мною Гаррі Міллера, то зі сторінок “Дейлі Оксідентал” поставав серйозний, розсудливий видавець-джентльмен, єдиною метою якого було повідомляти точні факти. Мене газета приваблювала саме цим, а Пінкертон дуже цінував її за виняткову обізнаність у ділових питаннях.

– Лаудене,- звернувся він до мене, відвівши очі від газети,- ти часом дорікаєш мені, що я хапаюсь відразу за десятки справ; але я вважаю, що, побачивши долар, який валяється під ногами, його треба підібрати. А щойно я спіткнувся об цілу купу доларів, яка валяється на кораловому рифі посеред Тихого океану.

– Джіме, друже мій, опам’ятайся! – вигукнув я.- Адже в наших руках Діп’ю-Сіті, один із благословенних центрів нашого штату! Адже в наших руках…

– Ні, ти тільки послухай,- урвав мене Джім.- Стаття написана кепсько, репортерам цієї газети взагалі не вистачає вогню, але факти, я думаю, сумніву не підлягають.

І він почав читати(1):

– “Катастрофа англійського брига “Летючий шквал”. Учора в Сан-Франціско прибув англійський військовий корабель “Буря”. На його борту були капітан Трент і четверо матросів з англійського брига “Летючий шквал”, які після корабельної катастрофи дванадцятого лютого вибрались на берег атолу Мідуей, де їх, на щастя, виявили наступного ж дня. “Летючий шквал”, бриг водотоннажністю в двісті тонн, був приписаний до Лондонського порту і вже років зо два плавав як трамп. Капітан Трент вийшов із Гонконга восьмого грудня, тримаючи курс на Сан-Франціско, із застрахованим вантажем рису, а також чаю, шовку й китайської галантереї на загальну суму десять тисяч доларів. Згідно з вахтовим журналом стояла гарна погода: віяв легкий вітер; часом наставав штиль і лише зрідка налітали шквали. На двадцять восьмому градусі північної широти і сто сімдесят сьомому градусі західної довготи, оскільки запаси води на борту зіпсувались, капітан Трент взяв курс на атол Мідуей, керуючись неправильними відомостями “Довідника по північній частині Тихого океану” про те, що на цьому атолі розташована вугільна станція. Виявилось, що це всього-на-всього піщана мілина, оточена кораловим рифом, майже скрізь – підводним. На атолі було багато птаства, а в лагуні – доброї риби, але зовсім не було дров, а вода, до якої докопались потерпілі, була солонувата. Капітан Трент знайшов добру якірну стоянку біля північного краю обмілини, де глибина сягала п’ятнадцяти морських сажнів (1), а дно було піщане з латками коралів.

(1) Морський сажень дорівнює шести футам, тобто 182 см.

Тут його сім днів тримав штиль; матроси почали слабувати, бо питна вода зіпсувалася. Аж увечері дванадцятого лютого з норд-норд-осту повіяв слабкий поривчастий вітер. Хоча вже сутеніло, капітан Трент негайно знявся з якоря і спробував вийти в море. Коли судно підпливло до вузького проходу між рифами, зненацька настало затишшя, потім налетів шквал з норду, а тоді навіть норд-норд-вест і викинув бриг на піщану мілину приблизно о сімнадцятій сорок. Джон Воллен, родом з Фінляндії, і швед Чарлз Голдорсен потонули, коли спускали шлюпку, бо не вміли плавати, а вже споночіло, і в гуркоті прибою танули всі звуки. В цей же час матросові Джонові Брауну фалом(1) перебило руку. Капітан Трент повідомив репортерові “бксідентала”, що бриг урізався носом, на його думку, в кораловий риф, а потім перевалився через цю перешкоду і тепер лежить на піску, зарившись форштевнем і накренившись на правий борт. Перше зіткнення, мабуть, ушкодило судно, бо в носовій частині почалася теча. Рис, певне, увесь пропав, але найцінніший вантаж, на щастя, лежав на кормі. Капітан Трент уже споряджав свого баркаса для плавання відкритим морем, коли завдяки щасливому збігу обставин “Буря”, що за наказом Адміралтейства обходила острови в пошуках можливих жертв корабельних катастроф, звільнила мужнього капітана від ще однієї небезпечної справи. Нема потреби розповідати, яку щиру вдячність висловлюють капітан і матроси нещасливого судна за дбайливість, виявлену екіпажем військового корабля. Друкуємо список тих, хто врятувався: Джекоб Трент, капітан з Гулля, Англія; Еліас Год-дедааль, помічник капітана, уродженець Крістіансанда, Швеція; А Він, кок, уродженець Сани, Китай; Джон Бра-ун, уродженець Глазго, Шотландія; Джон Гарді, уродженець Лондона, Англія. “Летючий шквал” збудований десять років тому, сьогодні вранці, згідно з інструкцією агентства Ллойда, буде проданий у нинішньому своєму стані з аукціону на користь власників судна. Аукціон відбудеться в приміщенні Торгової біржі о десятій годині.

Додаткові відомості.

Згодом репортер “Оксідентала” розшукав у готелі “Па-лас” лейтенанта Себрайта, старшого офіцера військового корабля “Буря”. Хоробрий офіцер поспішав, проте він підтвердив повідомлення капітана Трента до найменшої подробиці. Він додав, що “Летючий шквал” лежить дуже міцно, і якщо тільки на нього не налетить сильний ураган з норд-весту,- а це малоймовірно,- то він може пролежати до наступної зими”.

(1) Фал (гол.) – трос або канат для піднімання вітрил, сигналів, прапорів тощо.

– Ти ніколи не навчишся розбиратися в літературі,- сказав я, коли Джім дочитав статтю.- Це написано вправно, правдиво, просто і ясно. Я помітив лише одну-єдину помилку: кок не китаєць, а канак і, я певен, з Гавайських островів.

– Звідки ти знаєш? – здивувався Джім.

– Я бачив їх учора ввечері в шинку,- відповів я,- і навіть чув усю історію – звичайно випадково – з уст капітана Трента, що дуже нервувався і страшенно хотів випити…

– Це суті справи не стосується,- не дослухавши мене, мовив Пінкертон.- Мене цікавить, що ти скажеш про ці долари, які валяються на рифі?

– А воно окупиться? – спитав я.

– Аякже! – вигукнув Пінкертон.- Хіба ти не чув? Цей англійський офіцер сказав, що бриг лежить надійно. А хіба ти не чув, що вантаж оцінюється в десять тисяч доларів? Тепер не сезон, безробітних шхун багато, і я можу зафрахтувати будь-яку з них не дорожче, як за двісті п’ятдесят доларів на місяць. А що ми виграємо? Та ми ж візьмемо триста процентів чистого прибутку!

– Ти забуваєш про те,- заперечив я,- що рис пропав. Адже так сказав сам капітан.

– Так, я це врахував,- погодився Джім.- Рис – взагалі неходовий товар, і його беруть більше як баласт. Мене цікавлять чай і шовки. Треба лише вияснити, скільки їх навантажили, а для цього треба погортати документацію судна. Я зателефонував до контори Ллойда й домовився, що капітан буде там за годину, і тоді я знатиму про бриг усе – начеб я сам будував його. Крім того, ти навіть не уявляєш, що можна зняти з потерпілого корабля: мідь, свинець, якорі, такелаж, якірні ланцюги, навіть посуд!

– По-моєму, ти забув про одну дрібницю,- сказав я.- Перш ніж ти почнеш знімати посуд із потерпілого судна, тобі треба його купити. А скільки це коштуватиме?

– Сто доларів!

– Чому це ти гадаєш, що саме сто доларів?

– Я не гадаю – я знаю,- відповів Комерційний Геній.- Друже мій, можливо, я профан у літературі, а ось ти – повний невіглас у ділових питаннях. Яким чином, по-твоєму, я купив “Джеймса Муді” за двісті п’ятдесят доларів, коли самі лише шлюпки на ньому коштували в чотири рази дорожче? Моє ім’я було першим у списку! Цього разу воно теж стоїть першим. Цифру називаю я, і я назву невелику, бо місце катастрофи звідси дуже далеко. Та хоч би яку цифру я назвав – це й буде ціна.

– Усе це звучить дуже таємниче,- мовив я недовірливо.- Може, аукціон відбуватиметься в якомусь підземному склепі? Чи має право перший-ліпший громадянин міста – хоча б, приміром, я – прийти на цей аукціон?

– Ну що ти, все робиться відкрито і чесно! – обурено вигукнув Джім.- Прийти може будь-хто, але ніхто не стане набавляти запропоновану нами ціну, а якщо й знайдеться такий сміливець, він скінчить погано. Усе в наших руках, ми об’єднані в синдикат, тож маємо змогу підняти ціну до цифри, недосяжної для чужаків: наш синдикат має капітал у два мільйони, і ми не зупинимось ні перед чим. І навіть якщо хтось насмілиться перехопити нашу покупку, то повір мені, Лаудене: він гадатиме, що все місто збожеволіло, бо він не зможе укласти жодної угоди. Все, чого він потребуватиме – шхуни, водолази, матроси,- враз підскочить у ціні, тож не з його кишенею можна буде їх найняти.

– Як же ти потрапив у цей синдикат? – здивувався я.- Ти свого часу був для нього чужою людиною…

– А я поринув у цю справу, Лаудене, і почав її докладно вивчати. Я захопився, бо справа виявилась досить романтичною; згодом я зрозумів, що вона обіцяє чималий зиск. Незабаром я вже міг тут будь-кому дати кілька очок уперед. Ніхто не знав, що я примірююсь до потерпілих кораблів; аж якось уранці я заявився в барліг самого Дугласа Б. Лонгхерста, виклав йому всі факти й цифри і поставив питання руба: “Берете мене в синдикат чи мені створювати власний?” Він попросив на роздуми півгодини, а коли я повернувся, сказав: “Пінку, я записав тебе”. Коли моє прізвище опинилось у списку першим, я добре заробив, купивши “Муді”. І ось тепер хочу купити “Летючий шквал”!

Тут Пінкертон, поглянувши на годинника, скрикнув, поспіхом призначив мені зустріч біля дверей Торгової біржі й подався до контори страхового агента, аби переглянути документи та поговорити з капітаном.

Я неквапливо курив сигарету, розмірковував над тим, що сказав Пінкертон, і нарешті вирішив, що з усіх способів добування доларів купівля розбитих кораблів збуджує мою уяву найдужче. Навіть коли я йшов на біржу такими знайомими гамірними вулицями Сан-Франціско, мене переслідувало видиво корабля, який лежить на далекому острові під палючим сонцем, а над ним весь час кружляє хмара морського птаства. Вже тоді це видиво незборимо вабило мене. Якщо навіть не я сам, то, в усякому разі, моя довірена людина вирушить у подорож до цієї латки землі, загубленої серед неозорого океану, і спуститься в покинуту каюту.

Пінкертон зустрів мене точно в призначений час; його вуста були міцно стулені, і тримався він незвично прямо, як людина, що дійшла важливого рішення.

– Ну? – спитав я.

– Ну,- відповів Пінкертон,- могло бути краще, але могло бути й гірше. Цей капітан Трент винятково чесний і щирий чоловік – один на тисячу. Дізнавшись, що я цікавлюся кораблем, він сказав мені, що рис пропав майже весь. За його розрахунками, в кращому разі могло вціліти лантухів тридцять. Але документи мене звеселили. Шовк, чай і горіхова олія оцінюються в п’ять тисяч доларів; вони були складені над ахтерпіком то мають зберегтися так, наче лежали у нас на Керні-стріт. Рік тому на бриг поставили нову мідну обшивку. На ньому десь із півтораста сажнів якірних ланцюгів. Це, звісно, не золота жила, але справа прибуткова, і ми за неї візьмемось.

Вже було близько десятої години, і ми негайно пішли до зали, де відбувалися аукціони. “Летючий шквал”, яким так пильно цікавились ми з Пінкертоном, не привернув широкої уваги бізнесменів. Біля зали стояло не більше двох десятків завсідників, здебільша високих міцних молодиків, типових уродженців Далекого Заходу, одягнених, з точки зору людини невибагливих смаків, надто вишукано. Поводились вони підкреслено по-панібратському: голосно билися об заклад; раз у раз кликали один одного на прізвиська. Ці “хлопці”, як вони називали себе, пустували зовсім по-хлоп’ячому і, здавалося, прийшли сюди розважатись, а не для діла. Осторонь стояв чоловік, зовсім не схожий на цих веселих молодиків – то був уже знайомий мені капітан Трент, що, як і належить справжньому капітанові, прийшов довідатись, яка ж доля випаде його судну. Цього разу він був у новому чорному костюмі, купленому в крамниці готового одягу, бо сидів той костюм досить незграбно; з верхньої лівої кишені виглядав кінчик шовкового носовичка; нижня права кишеня була набита паперами. Щойно Пінкертон назвав його чесним і щирим. Я ще раз пильно поглянув на Трента: чи не вловлю свідчення цього в його обличчі? Капітанове широке червоне обличчя було збуджене. Здавалося, цим чоловіком володіє тривога. Не помічаючи, що я стежу за ним, він утупився в підлогу й заламував пальці, а потім раптом швидко й злякано позирав на людей, що проминали його.

(1) Ахтерпік (гол.) – крайній кормовий відсік на судні.

Я не міг відвести погляду від капітана, аж поки не почався аукціон.

Аукціоніст нашвидку проторохтів обов’язкові вступні фрази, не звертаючи уваги на жарти “хлопців”; потім запала тиша, і дві-три хвилини він виспівував солов’єм: чудовий бриг, нова мідна обшивка, сучасні механізми, три розкішні шлюпки, дуже цінний вантаж – чи можна уявити надійнішу операцію? Так, панове, він буде відвертим, він назве цифри, він не боїться (ти ба, який сміливий аукціоніст) визначити можливий прибуток у цифрах; на його думку, взявши до відома те і се, одне і друге, покупець може розраховувати на чистий прибуток, рівний загальній ціні вантажу. Іншими словами, джентльмени,- це десять тисяч доларів.

Щойно аукціоніст повідомив свої скромні розрахунки, під склепінням залу завдяки котромусь із глядачів, знайомому з мистецтвом черевомовлення х, пролунало: “Ку-ку-рі-ку-у!”. Всі зареготали, засміявся й аукціоніст.

– Отже, панове, що ж ми запропонуємо? – сказав він, виразисто поглядаючи на Пінкертона.- Що ж ми запропонуємо при такій чудовій нагоді?

– Сто доларів,- сказав Пінкертон.

– Містер Пінкертон пропонує сто доларів,- підхопив аукціоніст,- сто доларів. Хто дає більше? Сто доларів, лише сто доларів…

Аукціоніст усе повторював цю суму байдужим голосом, а я зі змішаним почуттям прихильності й подиву дивився на обличчя капітана Трента, що виказувало всі почуття. Аж тут усі здригнулися: з натовпу почувся різкий голос:

– І п’ятдесят!..

(1) Черевомовлення – мовлення, при якому не ворушаться губи, через що звуки линуть ніби з живота.

Пінкертон, аукціоніст і “хлопці”, теж посвячені в таємницю існування синдикату, від несподіванки враз порозкривали роти.

– Перепрошую,- сказав аукціоніст,- хтось додає?

– І п’ятдесят! – повторив той самий голос. Він належав невисокому, дуже скромно вдягненому чоловікові. Чоловік цей був неприємний на вигляд, із землистим, вкритим плямами лицем; голос його часто міняв висоту, уриваючись на високій ноті. Він весь посіпувався, наче хворий на хворобу Святого Вітта. Тримався він хоч і непевно, але з підкресленим викликом, наче був вельми гордий із того, що прийшов сюди і бере участь в аукціоні – але водночас боявся, що його спровадять. Я ніколи ще не бачив більш нікчемного типа – і мені враз пригадалися герої Бальзака, суспільне дно його “Come’die Humaine”(1).

Пінкертон зміряв несподіваного суперника неприязним поглядом, вирвав аркуш із записника, щось написав на ньому олівцем, поманив до себе посильного і прошепотів: “Лонгхерстові!” Хлопчина мерщій кинувся виконувати доручення, а Пінкертон мовив до аукціоніста:

– Двісті доларів!

– І п’ятдесят,- одразу докинув суперник.

– Справа пожвавлюється,- шепнув я Пінкертонові.

– Так, цей крутій задумав щось нечисте,- теж пошепки відповів він.- Що ж, доведеться провчити нахабу. Зачекай, поки я перемовлюся з Лонгхерстом. Три сотні! – додав Пінкертон голосно.

– І п’ятдесят,- віддалося луною.

Я глянув на капітана Трента. Його обличчя ще дужче почервоніло, його новий сюртук був розстебнутий, шовковий носовичок уже змокрів, а ясні блакитні очі оскляніли від хвилювання. Ним усе ще володіла тривога, але тепер, здалося мені, він уздрів проблиск надії.

– Джіме,- шепнув я,- поглянь на Трента! Ставлю в заклад що завгодно – він чекав цього.

– Авжеж,- згодився Пінкертон.- Тут відбувається щось негідне.- І він знову набавив ціну.

Цифра підскочила майже до тисячі, коли я помітив хвилювання серед присутніх і, озирнувшись, побачив дуже високого вродливого чоловіка, що неквапом підійшов до нас і недбало зробив знак аукціоністові.

(1) “Людська комедія” – багатотомна (97 романів) епопея великого французького письменника Оноре де Бальзака, в якій він змалював і викрив сучасне йому буржуазне суспільство.

– Хвилинку, містере Борден,- мовив він гречно і повернувся до Джіма.- Ну, Пінку, скільки ви дали востаннє?

Пінкертон сказав цифру.

– Я назвав цю суму на власний страх і ризик, містере Лонгхерст,- додав він, почервонівши.- Я вирішив, так буде краще.

– І добре зробили,- сказав містер Лонгхерст, ласкаво поплескавши Пінкертона по плечу, як утішений племінником дядечко.- Тепер ви можете виходити з гри, ми беремо всю справу на себе. Підвищуйте суму до п’яти тисяч; якщо він іще додасть, то хай собі й купує на здоров’я.

– А хто він? – спитав Пінкертон.- Це ж якийсь покидьок.

– Я послав Біллі – він довідається.

Тут до Лонгхерста підійшор вишукано вбраний молодик і вручив йому записку. Вона пішла по руках, і, коли настала моя черга, я прочитав: “Гаррі Д. Беллерс, адвокат, захищав Клару Іорден, двічі був під загрозою позбавлення свого звання”.

– Оце так! – вигукнув Лонгхерст.- Хто міг довіритись цьому брудному крутієві? В усякому разі, це не грошовитий чоловік. Тож ви спробуйте нагнати ціну, Пінку. На вашому місці я вчинив би саме так. Ну, бувайте!.. А, ваш партнер – містер Додд? Радий нагоді познайомитися з вами, сер.

І великий ділок покинув залу.

– Ну, що ти скажеш про нашого Дугласа? – пошепки мовив Пінкертон, провівши його шанобливим поглядом.- Найбездоганніший джентльмен – з голови до ніг,- а культурою натоптаний ущерть!

Протягом усієї розмови зала мовчала: і аукціоніст, і глядачі, і навіть Беллерс – усі дуже добре розуміли, що справу цю веде містер Лонгхерст, а Пінкертон – усього лиш його рупор. Але тепер, коли олімпійський бог покинув залу, містер Борден спитав суворим тоном:

– Ну то що, містере Пінкертон, ви набавляєте? Пінкертон, вирішивши ошелешити супротивника, відповів :

– Дві тисячі доларів! Беллерс і бровою не повів.

– І п’ятдесят,- мовив він.

Натовп завирував; капітан Трент зблід і гарячково ковтнув слину.

– Давай, давай, Джіме! – шепнув я.- Трент здав.

– Три тисячі,- сказав Джім.

– І п’ятдесят,- докинув Беллерс.

Пінкертон почав набавляти по сотні, та Беллерс не від-ступався – знай набавляв по п’ятдесят.

Тим часом я зробив два висновки.

По-перше, Беллерс додав понад три тисячі з гоноровитою усмішкою – з усього видно було, що цей виплодок має справжню насолоду від своєї ролі і впевнений у повному успіхові. По-друге, коли Джім назвав три тисячі, Трент знову зблід; коли ж він почув відповідь Беллерса, обличчя його проясніло. Це здалося мені загадковим: без сумніву, вони обоє були зв’язані якимись спільними інтересами, проте водночас один не знав намірів другого. Але й це ще не все. Трохи згодом я ненароком зустрівся поглядом з капітаном Трентом, і той миттю, ледь помітно зніяковівши, відвів убік свої збуджені, блискучі очі. Йому хотілося приховати свою зацікавленість! Сам Джім сказав, що тут справа нечиста. Ми розуміли: кожен з цих двох людей, що були в таких непростих взаєминах, здатен запропонувати найнеймовірнішу суму, аби лиш купити розбитий корабель.

Невже вантаж цього брига коштує більше, ніж ми вважали? Мене раптом мов жаром обсипало. Ставки вже наближались до п’яти тисяч – межі, вказаної Пінкертонові Лонгхерстом. Ще хвилина – і буде пізно. І я, натхнений марнославною впевненістю в тому, що можу розгадувати людську психологію, прийняв єдине в своєму житті божевільне рішення. Вирвавши аркуш з альбому, я написав: “Якщо бажаєш набавляти далі, я згоден іти на весь свій капітал”.

Джім прочитав, розгублено глипнув на мене, але за мить його очі заблищали і, повернувшись до аукціонера, він вигукнув:

– П’ять тисяч сто доларів!

– І п’ятдесят,- незворушно докинув Беллерс.

Пінкертон написав: “Що б це могло означати?” Я надряпав у відповідь: “Не уявляю. Але справа нечиста. Беллерс дійде до десяти тисяч, от побачиш”.

І Беллерс дійшов до десяти тисяч! Та ми дали більше…

Вже давно по біржі пішла чутка, що аукціон перетворився на справжню генеральну битву, і тепер зала була повна людей, що стежили за нами широко розплющеними очима. Коли Пінкертон запропонував десять тисяч доларів (тобто більше, ніж коштував би весь вантаж, навіть якби він, цілий і неушкоджений, був уже в Сан-Франціско), а Беллерс, дурнувато всміхаючись на весь рот, бо йому дуже подобалось бути в центрі уваги, знову вискнув: “І п’ятдесят…”,- зала завирувала.

– Десять тисяч сто} – сказав Джім, і раптом вираз його обличчя змінився; я збагнув, що він розгадав (чи подумав, що розгадав) таємницю корабля. Коли він нашвидку писав мені нове послання, рука його стрибала, як у телеграфіста.

“Контрабанда з Китаю”,- прочитав я; далі стояло великими, розмашистими літерами, з закарлючкою на весь аркуш: “Опій!”

Ну звісно ж, подумав я, саме в цьому й суть! Я знав: майже кожен корабель, що йде з Китаю, везе у хитрих криївках – десь у переділках чи бімсах – контрабандний вантаж цієї дорогої отрути. Безперечно, такий скарб схований і на “Летючому шквалі”. Скільки ж він коштує? Цього ми не відали і вели свою гру навмання,- але Трент знав, і Беллерс теж! І ми могли стежити за ними й приймати рішення.

Ми з Пінкертоном наче збожеволіли. Очі Джіма палали вогнем. Я тремтів усім тілом. Якби тієї хвилини, коли ми торгувались на п’ятнадцятій тисячі, до зали ввійшла свіжа людина, її симпатії, певно, були б на боці Беллерса.

Ми вже перейшли за п’ятнадцять тисяч, і люди довкола нас то заклякали, затамовуючи подих, то починали збуджено шепотітися.

Ми вже набавили до сімнадцяти тисяч, коли Дуглас Б. Лонгхерст, проштовхнувшись крізь натовп і ставши напроти нас, енергійно закивав Джімові. Той послав йому коротку записку: “Справа моя!” Великий бізнесмен прочитав, застережливо насварився на Джіма пальцем і вийшов, як здалося мені, засмучений.

Хоча для містера Лонгхерста Беллерс був невідомою особою, цей темний крутій добре знав боса нашого синдикату. Коли той увійшов до зали, погляд Беллерса сповнився надії, а коли Лонгхерст пішов і торг почався знову, на обличчі Беллерса відбився неприхований подив та розчарування. “Отакої! – певно, подумав він.- Виходить, я маю справу не з синдикатом?”

І Беллерс рішив різко набавити ціну.

– Вісімнадцять тисяч! – вигукнув він.

– І п’ятдесят,- відповів Джім, перехопивши зброю супротивника.

Двадцять тисяч,- провадив Беллерс.

– І п’ятдесят,- докинув Джім, нервово всміхаючись.

Наче змовившись, вони повернулись до попередніх цифр, тільки тепер сотні називав Беллерс, а п’ятдесят набавляв Джім. Я чув, як у натовпі шепотіли: “Опій…” Отже, багато хто здогадався про скарб, схований на “Шквалі”. Більше того: судячи з поглядів, спрямованих на нас, присутні гадали, що ми знали це заздалегідь із певного джерела. І тоді мій сусіда, середнього віку гладун з усміхненими очима, з ледь помітною сивиною і приємним обличчям, несподівано прилучився до гри. Він підняв ціну брига, чотири рази запропонувавши по тисячі, потім замовк, знову перетворившись на звичайного глядача.

Після марного втручання містера Лонгхерста Беллерс помітно захвилювався, а коли з’явився третій претендент, він, своєю чергою, взявся дряпати записку. Я, звісно, вирішив, що Беллерс пише Трентові, проте коли він озирнув натовп, то, на мій невимовний подив, наче й не помітив капітана.

– Посильний, посильний! – почув я його вигук.- Покличте мені посильного.

Його прохання хтось виконав, але не капітан Трент.

“Він потребує інструкцій”,- написав я Пінкертонові. “Кінчається його сума,- відповів той.- По-моєму, саме час зробити ривок. Згода?”

Я кивнув головою.

– Тридцять тисяч? – оголосив Пінкертон, набавивши відразу три тисячі доларів..

Беллерс завагався, а потім з несподіваною рішучістю мовив:

– Тридцять п’ять тисяч!

– Сорок тисяч!

Запала тривала тиша. Беллерс вочевидь розгубився; лише в останню мить, коли молоток аукціоніста опускався втретє, він вигукнув:

– Сорок тисяч і п’ять доларів!

Ми з Пінкертоном обмінялись промовистими поглядами. Ми зрозуміли: Беллерс підняв ціну надто швидко, а тепер утямив свою помилку й намагається виграти час, аби протягти торг, поки повернеться посильний.

– Сорок п’ять тисяч доларів,- сказав Пінкертон, і голос його забринів від напруги.

– Сорок п’ять тисяч і п’ять доларів,- мовив Беллерс.

– П’ятдесят тисяч! – вигукнув Пінкертон.

– Я перепрошую, містере Пінкертон, ви щось сказали? Повторіть, будь ласка,- попросив аукціоніст.

– Мені… мені важко говорити,- прохрипів Джім.- Я сказав – п’ятдесят тисяч, містере Борден.

Беллерс звернувся до аукціоніста:

– Прошу дати мені дві хвилини на телефонну розмову. Я представляю особу, якій щойно послав записку.

– Це мені байдуже,- різко урвав його аукціоніст.- Мені треба продати цей корабель. Ви щось набавляєте понад п’ятдесят тисяч?

– Я вже мав честь повідомити вас, сер,- заперечив Беллерс, марне силкуючись надати собі виразу гідності,- що мій довірник назвав мені найвищу суму в п’ятдесят тисяч доларів, та якщо ви дозволите витратити всього дві хвилини на телефонну розмову…

– Дурниці! – вигукнув аукціоніст.- Якщо ви не набавляєте, я продаю корабель містерові Пінкертону.

– Стережіться! – голос Беллерса пролунав несподівано пронизливо.- Спершу подумайте, що ви робите! Ви зобов’язані діяти в інтересах судновласників кінець кінцем, а не містера Дугласа Лонгхерста! Проте ви вже затримували торг, аби цей добродій порадився зі своїми спільниками. Це порушення правил!

– Але ж ви тоді нічого не сказали,- відповів аукціоніст, знітившись.- Протест треба було оголосити відразу ж.

– Я тут не для того, щоб вести аукціон,- відповів Беллерс.- Мені за це не платять.

– Ну, а мені платять саме за це! – знову відрубав аукціоніст і знову почав виспівувати: – П’ятдесят тисяч доларів! Хто більше? Хто більше, панове? Бриг “Летючий шквал”, що зазнав катастрофи, продається за п’ятдесят тисяч… Продається… продається… проданий!

– О господи, Джіме! А ми маємо такі гроші? – вигукнув я, з останнім ударом молотка наче прокинувшись після сну.

– Доведеться позичити,- відповів Пінкертон, блідий, як полотно.- Нам буде з біса важко, Лаудене. Кредиту, мабуть, вистачить, але мені доведеться добре побігати. Випиши мені чек на свій капітал. За годину зустрінемось у редакції “Оксідентала”.

Я виписав чек і, чесно кажучи, сам не впізнав свого підпису. Пінкертон миттю щез. Трент пішов іще раніше. Тільки Беллерс і досі сперечався з аукціоністом, а коли я попрямував до виходу, то наскочив – на кого б ви думали? – на хлопця-посильного…

Всього кілька хвилин вирішили долю “Летючого шквалу” – він дістався нам.

РОЗДІЛ X,

У ЯКОМУ КОМАНДА ЗНИКАЄ НЕВІДОМО КУДИ

Виходячи з біржі, я порівнявся з низеньким гладуном, який недовго, але так енергійно торгувався на аукціоні.

– Вітаю вас, містере Додд,- мовив він.

– А мені нема за що вам дякувати,- відповів я.- Ви збільшували ціну відразу на тисячу, провокуючи всіх біржових спекулянтів Сан-Франціско підключитися.

– О, то було тимчасове запаморочення,- відповів гладун.- На щастя, я не вгруз у цю справу. Вам сюди, містере Додд? То я піду з вами. Такому старому шкарбанові, як я, завжди приємно милуватися молодими, гарячими біржовиками. Коли я був молодий, а Сан-Франціско лише підростав, я й сам устрявав у найризикованіші операції. А вас я знаю, містере Додд. В обличчя я знаю вас уже давно – і вас, і ваших супутників у шотландських спідницях, еге ж! Пробачте, але я маю нещастя бути господарем дачі на узбережжі Соселіто, де ви влаштовували пікніки. Буду радий бачити вас у себе будь-якої неділі – звісно, без ваших супутників у шотландських спідницях. Я пригощу вас вином і покажу кращу збірку книжок про подорожі до Арктики, яка лиш є в Сполучених, Штатах. Я – Морган. Суддя Морган – валіець, що поселився тут тисяча вісімсот сорок дев’ятого року.

– О, то ви першопоселенець! – вигукнув я.- Заходьте до мене, і я подарую вам сокиру.

– Боюся, що всі наші сокири будуть вельми потрібні вам самим,- заперечив він, кинувши на мене пильний погляд.- Якщо тільки у вас нема якихось приватних даних, вам доведеться розтрощити корабель на тріски, щоб знайти той самий… опій, здається?

– Ну, або це опій, або ж ми з товаришем збожеволіли,- відповів я.- Проте можу вас запевнити, що ніяких відомостей у нас нема. Ми діяли (як і ви, певно), грунтуючись на спостереженнях.

– То ви спостережливі, сер? – спитав суддя.

– Можу твердити, що спостережливість – моє ремесло, або точніше, моє колишнє ремесло,- відповів я.

– То що ви думаєте про Беллерса?

– Мені він, власне, невідомий.

– Ви знаєте,- підхопив суддя,- для мене зовсім незрозуміло, чому саме йому довірили таку відповідальну операцію. Я його знаю, та й він мене знає, нам доводилось часто зустрічатися в суді; нічого, крім нарікань, я не чув про нього. Йому не можна довірити навіть долара, а тут, як ми чули, в його розпорядженні було п’ятдесят тисяч. Гадки не маю, хто так йому довірився. В усякому разі, це якийсь новачок у Сан-Франціско.

__ Ймовірно, хтось із власників брига,- мовив я.

– Ні, ні! – вигукнув суддя.- Судновласники, що мешкають в Лондоні, не можуть мати ніякого відношення до опію, який везуть контрабандою з Гонконга в Сан-Франціско. Я вважаю, вони довідались би про це лише в тому випадку, якби судно затримали охоронці-митники. Я запідозрив був капітана. Але звідки б він узяв стільки грошей, як витратив чималу суму на купівлю товару в Китаї? Ну, він ще міг би бути довіреною особою якогось бізнесмена з Сан-Франціско; проте в такому разі не найняли б Беллерса! Як бачите, коло замикається.

– Як на мене, це не капітан,- заперечив я.- Адже він незнайомий з Беллерсом.

– Коли не помиляюся, капітан – це той рум’яний тип зі строкатим носовичком? Я помітив, що він стежив за Беллерсом вельми уважно,- не відступався містер Морган.

– Ваша правда,- погодився я,- Трента дуже цікавив аукціон. Дуже можливо, що він знав Беллерса в обличчя і, це вже без сумніву,- знав, яку гру той веде. І все ж даю голову до пня: Беллерс Трента ніколи не бачив.

– Так, іще одна загадка,- погодився суддя.- Це було, їй же право, капітальне видовище! Однак прислухайтеся до поради старого законника й вирушайте на Мідуей негайно.

З цією прощальною порадою містер Морган потиснув мені руку й попрямував по Монтгомері-стріт, а я зайшов до вестибюлю готелю “Оксідентал”, на ганку якого ми закінчили нашу розмову. Службовці готелю добре знали мене і, коли я пояснив їм, що мені треба діждатись Пін-кертона, щоб тут пообідати, запропонували почекати в конторі. Там, сівши в закутку, я потроху заспокоювався після всіх хвилювань,- аж коли до кімнати влетів і, перемовившись кількома словами з клерком, кинувся до телефонної будки не хто інший, як сам містер Генрі Д. Беллерс! Ви маєте право засудити мене, але я не встояв перед спокусою – всівся за самісінькою його спиною. Правду кажучи, я взагалі полюбляв підслухувати телефонні розмови людей, зовсім незнайомих мені – просто для забави. Адже годі уявити собі щось безглуздіше, ніж отака бесіда, коли ти не чуєш слів другого співрозмовника,

– Центральна,- сказав Беллерс,- двадцять два, сорок один і п’ятсот вісімдесят чотири “Б” (приблизно такий номер). Хто це?.. Гаразд… Містер Беллерс… “Оксіден-тал”.Той телефон не діє… Так, близько трьох хвилин… Так! Так… На жаль, за суму, названу вами… Ні… я не мав повноважень… Не більше і не менше… Я певен, що саме так… О, Пінкертон, квартал “Монтана”… Так… так… Гаразд, сер… Як зволите, сер… Центральна, розмову закінчено.

Беллерс повернувся, щоб вийти, помітив мене – і відсахнувся, аж звівши руки, наче захищаючись.

– О, це ви! – вихопилось у нього. Але за мить він уже опанував” себе.- Компаньйон містера Пінкертона, коли не помиляюсь? Приємно бачити вас, сер, і привітати з недавнім успіхом.

На цім слові, догідливо вклонившись, Беллерс вийшов.

І раптом щось штовхнуло мене на безглузду витівку. Я не мав сумніву, що Беллерс розмовляв зі своїм наймачем, я знав номер його телефону, хоч і не знав імені,- і я вирішив, що, коли наберу цей номер негайно, до телефону, найімовірніше, підійде він сам. То чом би не втрутитись зараз у життя цієї таємничої особи та не повтішатись хоч трохи за свої гроші?

Я взяв трубку.

– Центральна,- сказав я,- дайте двадцять два, сорок один і п’ятсот вісімдесят чотири “Б”.

Невідома телефоністка повторила номер. Запала мовчанка, а потім забринів тихий голос – співуча інтонація виказувала англійця і освіченого джентльмена:

– Це знову ви, містере Беллерс? Кажу ще раз – це марне. Це ви, містере Беллерс?.. Хто це?

– Я лиш хочу запитати вас,- сказав я ввічливо,- навіщо хотіли ви купити “Летючий шквал”?

Відповіді не було. В трубці лунали голоси всіх інших абонентів великого міста, але номер двадцять два сорок один мовчав.

Я ще двічі поставив своє запитання, але тихого співучого голосу невідомого англійця так і не почув. Що він, злякався? Злякався мого зухвалого запитання? Це видалось мені підозрілим – якби його сумління було чисте, чого б він мовчав?

Я взяв телефонний довідник і відшукав цей номер. “2241, місіс Кін, буд. 942, Мішін-стріт”. Цим, якщо тільки я не збирався їхати туди, щоб повторити своє запитання незнайомцеві в очі, я й мусив задовольнитися.

Однак коли я знову сів у кутку, то вже ясно відчував, що наша операція таїть у собі елемент непевності, закулісних махінацій і навіть небезпеки. Тепер перед моїм внутрішнім зором, окрім картини викинутого на мілину брига, над яким висить хмара чайок, і капітана Трента, що витирає носовичком розпашіле обличчя, стоїть також образ англійця, що притискує до вуха телефонну трубку і раптом блідне, як полотно, почувши в цій трубці таке просте запитання.

Із цих роздумів вивів мене бій годинника. Відтоді, як Пінкертон пішов по гроші, минула година й двадцять хвилин; він запізнювався вже на двадцять хвилин. Я добре знав, як швидко він міг влаштовувати справи, і не раз захоплювався його залізною пунктуальністю; отже, сталося щось надзвичайне.

Двадцять хвилин видовжились у годину, година вже витягувалась у дві, а я все сидів у своєму кутку або ж ходив туди й сюди по вестибюлю, охоплений нестерпною тривогою та каяттям.

Обідня пора вже минала, коли я згадав, що нічого ще не їв. їсти, власне, не хотілося, але попереду мене чекало чимало справ, і я мав берегти сили хоча б для того, щоб мужньо вислухати гіркі новини, які – я був цього певен – принесе Пінкертон. Тож, попросивши клерка переказати Пінкертонові, що я в ресторані, я сів за стіл і замовив суп, устриць та пляшку шампанського.

Незабаром з’явився мій друг. Він був блідий і змарнілий. Він не хотів обідати і замовив собі лише склянку чаю.

– Мабуть, нічого не вийшло? – спитав я, і серце в мене стислося.

Ні,- відповів Пінкертон, – я звів кінці з кінцями, Лаудене. Та всього лише звів. Більше в усьому Фріско не вдалося б добути ані цента. Всі проти нас. Лонгхерст навіть вилаяв мене, сказав, що він – не гравець-картяр.

Ну й нехай,- мовив я.- Адже нам більше й не треба.

– Лаудене, я ж тобі кажу, що мені кров’ю довелося платити за ці гроші! – вигукнув мій друг похмуро й сердито.-Та ще й термін – дев’яносто днів. Я не міг випросити жодного зайвого дня – жодного! Якщо ми продовжимо операцію, тобі доведеться їхати без мене і працювати так, щоб пір’я летіло. А я залишусь – я повинен залишитись в Сан-Франціско, щоб уладнати наші справи. Аби ти знав, як мені хочеться поїхати! Я показав би цим ледарям-матросам, що таке робота. Я обнишпорив би цей корабель з носа до корми, перше ніж вони вилізли б на палубу! Але ж і ти не шкодуватимеш зусиль, Лаудене! Я покладаюсь на тебе. Як тільки ти відчалиш, ти повинен весь переселитись у вогонь, упертість і порив. Ця шхуна з нашим скарбом на борту повинна бути тут, перш ніж сплинуть три місяці,- або ми банкрути. Банкрути!

– Повір, я зроблю все можливе, Джіме. Я працюватиму вдень і вночі. Я втягнув тебе в цю справу, і я тебе вирятую – або накладу на себе руки. Але чому ти кажеш: “Якщо ми продовжимо?” Хіба у нас є вибір?

-“Зараз поясню,- сказав Джім.- Не думай тільки, що я шкодую. Не лай себе, ти виявив славний, здоровий діловий інстинкт. Я завжди вірив, що він у тебе є,- ось він і виявився. Цей брудний крутій Беллерс, безперечно, знав, що робив,- а він же так рвався ще нагнати ціну! Так, наш прибуток певний. Але в мене інший клопіт – адже я навидавав векселів на дев’яносто днів і майже витратив наш кредит; я об’їздив усе місто, позичаючи, випрошуючи та підмазуючи, аби позичити. Знай,- вигукнув він з несподіваною похвальбою,- крім мене, жодна людина в усьому Фріско не дістала б ці десять тисяч! І ще одне: я вирішив, що ти зможеш збути опій там же, на островах,- це безпечніше і вигідніше,- однак тримісячний термін диктує нам ось що: тобі доведеться негайно плисти в Гонолулу, а там сідати на пароплав, що йде у Фріско. Але я спробую дещо підготувати там для тебе: матиму розмову з чоловіком, що працює в цьому бізнесі. Будь готовий до побачення з ним, як тільки дістанешся до островів: може трапитись, що він зустріне тебе ще в морі, на катері чи вельботі, і привезе гроші прямо на шхуну.

З цього видно, наскільки зрадив я свої моральні правила за час перебування в Сан-Франціско: навіть тепер, у найскрутніший момент, я не повинен був давати згоду, яка робила мене контрабандистом, і, що найгірше, контрабандистом опію.

Однак я погодився, не заперечивши ані словом, навіть не моргнувши.

– Ану ж як опій заховали так надійно, що я не зможу його знайти? – сказав я.

– Тоді ти працюватимеш там, аж поки весь бриг не розрубаєш та тріски, а потім розколеш кожну трісочку своїм складаним ножиком! – вигукнув Пінкертон.- Опій там, це ми знаємо, і його треба знайти. Але це лише одна з можливостей, хоча я зробив усе необхідне, щоб цей план удався. До речі, ще не позичивши й цента і вже обдумуючи другий варіант, я почав з того, що зафрахтував шхуну. Це “Нора Крейн”, водотоннажністю шістдесят чотири тонни. Цього нам досить, бо рис зіпсований, а ця шхуна – найшвидкохідніше судно свого класу в Сан-Франціско. Я вже виплатив двісті доларів і зобов’язався давати двісті доларів щомісяця. Тепер вона в нашому повному розпорядженні; платня і провізія обійдуться, приміром, ще в чотириста доларів. Це ж крапля в морі. Вже протягом двох годин шхуна лаштується до плавання. З неї вивантажили інші товари, і Джон Сміт отримав замовлення приставити на борт продукти. Оце я й називаю бізнесом!

– Так-так, звичайно,- мовив я.- А який інший варіант?

– А ось який. Ти згоден, що Беллерс хотів торгуватися далі?

Я зрозумів, куди він хилить.

– Ну то й що? Це і є твій варіант?

– Саме так, Лаудене Додд! – підтвердив Джім.- Якщо Беллерс і його хазяїн підуть мені назустріч, я ладен укласти з ними угоду.

Мені сяйнула жахлива думка: а що, коли моя дитяча витівка налякала Беллерса і ми через це позбавлені можливості вийти зі скрути? Почуття сорому перешкодило мені зізнатись, і я продовжив нашу розмову, ані словом не згадавши ні про зустріч з Беллерсом, ні про те, що я знаю адресу на Мішін-стріт.

Без сумніву, орієнтовною ціною були п’ятдесят тисяч, сказав я,- або, в усякому випадку, так вважав Беллерс. Але, з іншого боку, ця сума могла бути й крайньою. І, щоб покрити витрати, які ми вже зробили,- я тебе не збираюся в чомусь звинувачувати, я розумію, що ми маємо бути готовими до будь-яких несподіванок,- щоб покрити ці витрати, нам потрібна значніша сума. Беллерс згодиться на шістдесят тисяч. Я певен, що його можна примусити заплатити й сто тисяч,- відповів Іішкертон.- Пригадай, як закінчувався аукціон!

Щодо Беллерса я з тобою згоден,- відповів я,- але ось що мені думається: сам Беллерс міг помилятись, і сума, яку він вважав орієнтовною, могла бути остаточною.

– Ну, Лаудене, якщо це так,- сказав Джім, твердо вимовляючи кожне слово,- якщо це так, нехай він забирає свій “Летючий шквал” і радіє щастю! Я задовольнюся збитками.

– Ти що, Джіме? Невже ми так заплутались? – вигукнув я.

– Так, ми з тобою добре зарвалися, Лаудене,- відповів Джім.- Адже ці п’ятдесят тисяч доларів, друже, поки ми розрахуємося, обійдуться нам майже в сімдесят. Так-так – бо ж нам доведеться виплачувати борги з розрахунку десять процентів за місяць. Кращих умов я не зміг домогтися, та й нема в світі людини, яка змогла б. Навіть це було диво, Лаудене, я не чекав цього навіть від себе! Ех, якби нам дали хоча б чотири місяці! А втім, Лаудене, ми, все ж таки можемо своє взяти. З твоєю снагою, з твоєю чарівливістю, навіть якщо трапиться найгірше, ти управишся зі шхуною, як управлявся на пікніках. Нам може поталанити. А якщо поталанить, старий, яка це буде блискуча операція! Яка реклама для нас! Скільки розмов та спогадів на все життя! Однак,- зупинив він раптом сам себе,- спочатку треба випробувати менш ризикований варіант. Ходімо до цього крутія!

Я знову подумав, чи не признатися мені, що я знаю адресу на Мішін-стріт. Але я вже згаяв сприятливу хвилину і тим усе ускладнив: тепер мені довелось би пояснювати не лише те, як я узнав цю адресу, а й чому я не розповів про це раніше. Тому я не міг не втішити себе думкою, що, звертаючись до Беллерса, агента таємничого бізнесмена, ми будемо діяти, як узвичаєно. А головне, мене бентежила думка, що ми однаково вже запізнились і що потрібний нам чоловік покинув Сан-Франціско дві години тому. І я знову змовчав.

Потім ми зателефонували в контору Беллерса, аби впевнитися, що він там, і подалися до нього.

На вулицях будь-якого американського міста можна зустріти дивне поєднання розкоші й злиднів; на тій самій вулиці побачиш і величезні універмаги, і нетрища та кубла злодіїв, і вілли з квітниками та тінистими алеями. В Сан-Франціско, де гостро відчувається брак території, де з кількох боків підступає море, ці контрасти особливо впадають у око. Вулиця, на яку ми прямували, пролягала між піщаними дюнами Самотньої гори з її кладовищем, збігала ненадовго на продутий вітрами Олімп аристократичного Ноб-гіллу (точніше, майже оббігала його); потім ішла мимо схожих на декорації фарбованих будиночків, призначення яких легко вгадувалося по мідних табличках, на яких красувалися тільки імена. “Нора”, “Лілі”, “Флоренс”; перетинала китайський квартал, начинений опійними підвалами, з незліченними дверима, проходами та галереями, що робило його схожим на кролятник; на мить пірнала в рекламну круговерть, перетинаючи Керні-стріт; а далі виринала між дешевими ресторанчиками та складами просто на берег, у царство водяних щурів. Тут, де ця вулиця була безлюдна і брудна, де тишу порушував лише гуркіт коліс завантажених возів, ми знайшли більш-менш пристойний будинок з грубо вимуруваними приступками. На стовпці ганку висіла чорна дощечка з позолоченими літерами: “Гаррі Д. Беллерс, юрист. Приймав з 9 до 6”.

Піднявшися сходами, ми опинились перед відчиненими дверима, що вели на балкон. На дверях була ще одна табличка: “Містер Беллерс приймає”.

– І що ми зробимо? – запитав я.

– Та просто зайдемо,- відповів Джім і ввійшов. Кімната, де ми опинились, була чиста, але дуже вбого

Умебльована. Під стіною стояло старомодне бюро, при нім – стілець, а в кутку висіла полиця, заставлена томами юридичних праць. Більше в кімнаті не було нічого. Напрошувалась думка, що містер Беллерс мав звичку сидіти, а його клієнти завжди стояли. В найдальшому кутку, за завіскою з червоної бязі, були другі двері, що вели до жилих кімнат.

Ми покашляли та потупцяли, і з тих дверей з’явився Беллерс: він ішов нам назустріч так боязко і насторожено, ніби чекав, що на нього кинуться з кулаками, а коли впізнав нас, з ним стався – не підшукаю тут інших слів – справжній напад люб’язності.

– Містер Пінкертон з компаньйоном! – вигукнув він.- Я зараз же принесу стільці!

– Не треба,- сказав Джім,- нам ніколи. Воліємо стояти. Ми маємо до вас справу, містере Беллерс. Сьогодні вранці, як вам відомо, я купив викинутий на мілину бриг “Летючий шквал”…

Юрист кивнув.

– …І купив його,- провадив мій друг,- за суму, що зовсім не відповідає, вартості вантажу та всіх витрат.

– А тепер ви передумали і ладні відмовитись від цієї операції? Я так і гадав,- відповів Беллерс.- Мій клієнт, не приховаю, висловив невдоволення тим, що я так підняв ціну. Либонь, ми надто погарячкували, містере Пінтсертон.

Конкуренція, дух змагання… Проте я буду з вами відвертий… я знаю, коли маю справу з людьми благородними… Я майже певен, що мій клієнт перекупить у вас бриг, коли ви передасте це діло мені, і тоді ви втратите…- Він уп’явся очима-буравчиками в наші обличчя і видихнув: – Ви нічого не втратите! І тут Пінкертон вразив мене.

– Не про це мова,- сказав він.- Я купив бриг. Я знаю, що на ньому цінний вантаж, і я не збираюся втрачати його. Але я хотів би вияснити деякі моменти, щоб уникнути непотрібних витрат,- і за це негайно плачу готівкою. Вам же треба вирішити, буду я мати справу з вами чи безпосередньо з вашим партнером. Якщо ви готові повідомити мені такі факти, то називайте вашу цифру. Але знайте,-= додав Джім, звівши догори пальця,- коли я кажу “готівкою”, то маю на гадці векселі, які підлягають оплаті після повернення корабля і за умови, що інформація виявиться точною. Котів у мішку я не купую.

Я помітив, як спалахнули на мить очі юриста, коли Джім почав свою несподівану промову, і як вони згасли, коли він виклав умови.

– Гадаю, що про цей бриг вам відомо більше, ніж мені, містере Пінкертон,- сказав Беллерс.- Я знаю тільки те, що мені доручили купити його і що мені це не вдалося.

– Ви маєте одну гарну рису, містере Беллерс: ви не марнуєте часу,- зауважив Джім.- Назвіть ім’я й адресу вашого клієнта.

– Зваживши всі обставини,- відповів Беллерс, і в його голосі залунала таємничність, яку важко передати словами,- я дійшов висновку, що не маю права повідомляти ім’я мого клієнта. Я охоче зв’яжусь із ним, якщо ви мені це доручите, але аж ніяк не можу дати вам адресу.

– Гаразд,- мовив Джім і надів капелюха.- Досить рішучий крок, чи не так? – І закінчив, витримуючи паузи після кожної фрази: – Не передумали?.. Зважте всі обставини… Даю долара.

– Містере Пінкертон! – обурено вигукнув юрист. Я злякався, що Джім зайшов надто далеко.

– Бачу, вам зараз долар не потрібен,- мовив Джім.- Тоді послухайте, містере Беллерс, ми обоє люди ділові, тож я пропоную вам…

– Зачекай, Пінкертоне,- втрутився я.- Мені відома адреса: Мішін-стріт, будинок дев’ятсот двадцять чотири.

Не знаю, хто більше здивувався – Пінкертон чи Беллерс.

– Якого ж біса ти мовчав, Лаудене? – обурився мій ДРУГ-

– Але ж ти мене й не питав,- відповів я, червоніючи по саме волосся.

Запала мовчанка; її першим порушив Беллерс, люб’язно повідомивши прізвище, якого ми не знали.

– Раз вам відома адреса містера Діксона,- сказав він, анітрохи не приховуючи бажання позбавитись нас якомога швидше,-я не бачу причини, аби затримувати вас.

Не знаю, що відчув Пінкертон, та коли ми вийшли з комірчини цього бридкого крутія і спускалися сходами, у мене на душі лежав камінь. Усе моє єство напружено чекало першого Джімового запитання, і я ладен був слізно зізнатися в усіх гріхах. Але мій друг нічого не питав.

– Нам треба взяти візника,- сказав він, квапливо рушаючи до ближчої стоянки.- Не можна гаяти час. Ти зрозумів мій намір? Навіщо нам платити цьому крутієві комісійні!

Мені знову здалося, що він запитає мене, чому я мовчав,- і знову я помилився. Мені спало на думку, що Джім боїться цього запитання, і я ладен був зненавидіти його за цей страх.

Коли ми вже сиділи в екіпажі, що прямував на Мішін-стріт, я не витримав:

– А ти не спитав мене, звідки я знаю цю адресу,- сказав я.

– Так-так,- мовив він сполошено,- а й справді, звідки ти знаєш? Цікаво, справді.

Його тон подіяв на мене, мов ляпас, і я враз утратив самовладання.

– Дуже прошу не розпитувати мене про це! Я не можу дати жодних роз’яснень.

Ледве я випалив ці безглузді слова, як ладен був віддати все на світі, щоб повернути їх. І мені стало ще прикріше, коли Пінкертон, поплескавши мене по плечу, відповів: ‘

– Гаразд, друже, більше ні слова. Я певен – ти вчинив саме так, як треба.

Повернутись до цієї розмови мені забракло мужності, але подумки я поклявся, що докладу всіх зусиль, аби поправити наслідки нашого божевільного рішення, і швидше дам порізати себе на шматки, аніж дозволю, щоб Джім утратив хоча б єдиного долара.

Та коли ми під’їхали до будинку номер 942, знайшлася інша причина для роздумів.

– Містер Діксон? Він виїхав,- сказала власниця будинку.

– Куди?

– Не можу сказати,- відповіла вона.- Я його вперше бачила.

– А куди він відправив свій багаж? – спитав Пінкертон.

– У нього не було багажу. Він прибув учора ввечері, а сьогодні поїхав, і був у нього лише саквояж.

– Коли він поїхав? – запитав я.

– Годині о дванадцятій. Хтось запитав його по телефону, і я покликала. Мабуть, йому сповістили щось важливе, бо він відразу ж і поїхав, хоча найняв кімнату на тиждень. Він був дуже засмучений – мабуть, хтось помер.

В мене упало серце. Либонь, причиною його поспішного від’їзду був мій ідіотський жарт! І знову я запитав себе, чому він так переполошився, і знову занурився у вир найнеймовірніших припущень.

Отямившись, я почув, як Пінкертон питав господиню:

– А який він на вигляд?

– Такий, чисто виголений,- відповіла вона, й більше нічого путнього ми від неї не добились.

Ми сіли в екіпаж, і Пінкертон сказав:

– Зупинитесь біля найближчої аптеки.

З аптеки він зателефонував до контори Тихоокеанського пароплавства й запитав:

– Який пароплав, що йде в Китай, ближчим часом зайде в Гонолулу?

– “Місто Пекін”. Він відплив сьогодні, о пів на другу.

– Усе ясно,- мовив Джім.- Він утік,- або моє прізвище не Пінкертон. Він вирішив дістатись на Мідуей раніше, ніж ми.

Але я не поділяв його думки – адже Пінкертон знав не все, а я добре пам’ятав страх на обличчі капітана Трента, і припущення, що саме я сполохав містера Діксона, перейшло у впевненість, хоч я й розумів, що будую свої домисли на піску.

– А чи не проглянути нам список пасажирів? – запропонував я.

– Діксон – прізвище надто поширене,- заперечив Джім.- А крім того, він міг записатися під вигаданим прізвищем.

І тут інша думка сяйнула мені. В уяві враз постала вулиця, на якій жив Беллерс,- тоді я був заполонений іншими думками, а тепер я ніби знову побачив брудну бруківку, плетиво телеграфних дротів, хлопчику-китайця з кошиком на голові і майже напроти будинку Беллерса – бакалійну крамничку, де на вивісці великими золотими літерами сяяло прізвище “Діксон”.

– Авжеж,- погодився я,- ти маєш рацію, саме так він і зробив. І взагалі це не його прізвище: він узяв його з вивіски бакалійної лавки напроти контори Беллерса.

– Може, й так,- байдуже відповів Джім; він усе ще хмурив брови, не знаючи, куди рушити.

– Ну, що робити далі? – запитав я.

– Передовсім – поквапитись із лаштуванням нашої шхуни,- відповів він.- Але я вже телефонував капітану, щоб вони працювали не розгинаючи спини, і якщо йому вірити, на шхуні все гаразд. Думаю, Лаудене, нам треба взятися за Трента. Він замішаний у цій справі. Більше того, він зав’яз у ній по шию. Навіть якщо він не може перекупити у нас бриг, він може багато що пояснити нам.

– Згоден,- сказав я.- Як нам його шукати?

– Через англійське консульство, звісно,- відповів Джім.- І це ще одна причина, чому треба взятися спочатку за нього. Шхуною ми можемо зайнятися й увечері, а консульство тоді вже зачинять.

У консульстві ми дізналися, що капітан Трент зупинився в готелі “Яка радість!” Ми рушили до цього великого, зовсім не фешенебельного заїжджого двору і звернулись до портьє, що жував зубочистку, спокійно дивлячись кудись повз нас:

– Капітан Джекоб Трент тут живе?

– Вибув,- відповів портьє.

– Куди? – запитав Пінкертон.

– Не можу сказати,- відповів портьє.

– Коли він поїхав? – запитав я.

Не знаю,- відповів портьє і з безцеремонністю коронованої особи повернувся до нас спиною.

Боюсь і уявити, що могло б трапитись далі, бо збудження Пінкертона, поступово зростаючи, дійшло краю,- але від можливого скандалу нас урятувала поява другого портьє.

Невже це ви, містере Додд? – вигукнув він, підбігаючи до стойки.- Радий бачити вас, сер! Чим можу прислужитися вам?

О прекрасні плоди доброчесності! Свого часу я тішив слух цього молодика звуками пісні “Саме перед битвою, мамо…” на одному з наших пікніків, а тепер, у цю прикру хвилину, він з’явився, щоб допомогти мені.

– Капітан Трент? З потерпілого судна? Ну звісно, містере Додд! Він поїхав близько дванадцятої години, він і один з його матросів. А гаваєць відбув раніше на “Місті Пекіні”. Це точно, бо я сам відсилав йому скриньку. Багаж капітана Трента?(4) Зараз довідаюсь, містере Додд… Так, вони всі жили тут. Ось їхні прізвища у реєстраційній книзі – прогляньте їх, поки я довідаюсь про багаж.

Я присунув книгу до себе і почав розглядати чотири прізвища, написані однією рукою, досить великими літерами, досить кепським почерком: “Трент, Браун, Гарді і (замість А. Сінга) Джоз. Амалу”.

Нова думка сяйнула мені.

– Пінкертоне,- сказав я,- у тебе з собою номер ” Оксідента ла ” ?

– Звісно,- відповів Пінкертон, виймаючи газету з кишені.

Я проглянув повідомлення про корабельну катастрофу.

– Тут є ще одне прізвище,- сказав я,- “Еліас Годдедааль, помічник”. Чому ми так і не бачили Бліаса Годдедааля?

– Дійсно,- мовив Джім.- Його ж не було з усіма, коли ти бачив цю компанію в шинку?

– По-моєму, ні. їх було четверо, і жоден не був схожий на помічника.

В цю мить повернувся портьє.

– Капітан під’їхав до готелю в фургоні,- повідомив він,- і разом з одним із своїх матросів повантажив на нього три скрині та великий саквояж. Наш швейцар допомагав їм, але фургоном вони правили самі. Швейцар вважає, що вони поїхали вниз, до моря. Це було біля першої години.

– Вони ще могли встигнути на “Місто Пекін”,- зауважив Джім.

– Скільки їх у вас зупинялось? – запитав я.

– Троє, сер, та ще гаваєць,- відповів портьє.- Про нього не можу сказати нічого певного, але він поїхав також.

– А містер Годдедааль, помічник, тут не жив?

– Ні, містере Додд, тільки ці четверо.

– І ви про нього нічого не чули?

– Ні. А навіщо ви їх розшукуєте, містере Додд? – поцікавився портьє.

__ Ми з оцим джентльменом купили у них розбитий корабель,- пояснив я,- і хотіли з’ясувати деякі подробиці. Нам дуже прикро, що ми нікого не застали.

Довкола нас зібралося кілька цікавих – аукціон усе ще був у всіх на вустах; і раптом один із них, дужий обвітрений матрос, заявив:

– А помічник, либонь, ще в місті. Адже він хворий. Він так і не виходив з лазарету на “Бурі” – ось що я чув.

Джім ухопив мене за рукав.

– Вертаймо до консульства! – сказав він.

Та навіть у консульстві нічого не знали про містера Годдедааля. Лікар із “Бурі” видав йому довідку, що він сильно захворів, і помічник прислав свої документи в консульство, але персонально не з’явився.

– У вас є телефонний зв’язок з “Бурею”? – запитав Пінкертон.

– Є, з учорашнього дня,- відповів клерк.

– То, може, ви зателефонуєте туди або дозволите мені? У нас нагальна потреба поговорити з містером Годдедаалем.

– Гаразд,- відповів клерк і взявся за телефонну трубку.

Через кілька хвилин він звернувся до нас:

– Мені дуже прикро, але містер Годдедааль зійшов з корабля, і ніхто не знає, де він.

– Ви оплачуєте проїзд потерпілих на батьківщину? – запитав я: мені сяйнула несподівана думка.

– Якщо вони попросять,- відповів клерк,- а це трапляється не завжди. Сьогодні вранці ми оплатили проїзд гавайця до Гонолулу, і, наскільки я зрозумів зі слів капітана Трента, решта збирається повертатись на батьківщину гуртом.

Отже, ви ще не видавали їм гроші? – запитав я.

– Поки що ні,- відповів клерк.

А ви дуже здивуєтесь, коли я вам скажу, що вони вже поїхали?

– Не може бути, ви помиляєтесь!

І все ж так воно й є,- наполягав я.

Я певен, що ви помиляєтесь,- повторив клерк.

Дозвольте скористатись вашим телефоном,- попросив Пінкертон.

Він зателефонував до друкарні, що завжди друкувала наші об’яви. Я не чув його розмови, бо раптом мені пригадались великі незграбні літери в реєстраційному журналі заїжджого двору “Яка радість!”. Я запитав клерка, чи нема в них зразка почерку капітана Трента. І тут я довідався, що капітан не володіє правицею, бо незадовго до катастрофи пошкодив її, і що навіть судновий журнал останнім часом вів за нього містер Годдедааль, а сам Трент лише розписувався лівою рукою. На той час, коли я дістав цю інформацію, Пінкертон уже повісив трубку.

– Ну, поки що все. Тепер візьмемося за шхуну,- сказав він.- А завтра надвечір я розшукаю цього Годдедааля – або я не Пінкертон!

– Яким чином? – поцікавився я.

– Зрозумієш іще сьогодні,- відповів Пінкертон.- А тепер, після всієї мороки з портьє, клерком та великим цабе Беллерсом, нам буде вельми приємно побувати на шхуні. Там, я певен, робота кипить.

Але на причалі панувала тиша, і єдиною ознакою життя на борту “Нори Крейн” був димок над камбузом. Пінкертон зблід і, зціпивши зуби, стрибнув на борт шхуни.

– Де капітан цієї?.. – він не доказав фрази, бо не зміг підібрати слова, яке вповні передало б його почуття.

Звертатися, власне, не було до кого, хоч із дверей камбуза визирнув чоловік у білому ковпаку – очевидно, кок.

– Капітан у себе, обідає,- повагом сказав він, безперестанку жуючи.

– Шхуна розвантажена?

– Ні, сер.

– І не починали?

– Починали. Гадаю, завтра ми візьмемося жвавіше.

– А я гадаю, це комусь так просто не минеться,- сказав Пінкертон і рішуче попрямував до каюти.

Там, за столом, заставленим стравами, спокійнісінько обідав смаглявий гладун. Коли ми ввійшли, він звів очі на Пінкертона, який, не вклонившися, схрестив руки на грудях і мовчки свердлив його поглядом, суворо стиснувши губи. На добродушному обличчі капітана чимдалі виразніше малювався подив, а далі й досада.

– Так,- обізвався нарешті Джім,- саме це ви й називаєте поспішністю?

– А, власне, хто ви? – спитав капітан роздратовано.

– Хто? Я Пінкертон! – обурено вигукнув Джім – так, ніби його прізвище мало бути магічним талісманом.

– Хоч би хто ви були, ви не відзначаєтесь ввічливістю,- так само роздратовано мовив капітан. Але поведінка Пінкертона, певне, таки вплинула на нього, бо він підвівся і поквапом додав: – Треба ж колись і пообідати, містере Пінкертон…

-. Де ваш помічник? – урвав його Джім.

– Десь у місті,- відповів капітан.

__ Ах, десь у місті! – в’їдливо повторив Пінкертон.-

А тепер я вам скажу, хто ви: ви шахрай, і якби я не боявся забруднити свого черевика, я копнув би вас ногою разом із вашим обідом і викинув на причал.

– Я теж дещо скажу вам! – відрубав капітан, густо почервонівши.-Для такого, як ви, я судно не поведу, хоч благайте мене навколішках! Я звик мати справу з порядними людьми.

– Я можу вам назвати імена декого з порядних людей, з якими вам більше не доведеться мати справу, і перш за все – всю компанію Лонгхерста! – скипів Джім.- Про це вже я подбаю, друже мій. А зараз викидайте звідси своє манаття, і миттю, та не забудьте забрати з собою свою шолудиву команду. Я сьогодні ж знайду собі справжнього капітана і справжніх матросів.

– Я піду, коли сам схочу – тобто завтра вранці! – вигукнув капітан нам услід, коли ми вже зійшли на берег.

– Сьогодні весь світ наче перекинувся догори дном! – вигукнув Пінкертон.- Спочатку Беллерс, потім. отой портьє, а тепер цей шахрай! І де тепер шукати капітана, Лаудене? Адже Лонгхерст ще годину тому пішов додому, і взагалі зараз нікого не знайдеш.

– Я знаю, де шукати,- відповів я.- Сідай швидше. І коли ми сіли в екіпаж, кивнув візникові:

– До шинку Чорного Тома!

Незабаром ми підкотили до шинку, минули бар і (як я й сподівався) здибали там Джонсона і весь його клуб. Стіл відсунули під стінку, один з торговців грав на губній гармошці, а посеред кімнати Джонсон і ще якийсь моряк, поклавши один одному руки на плечі, танцювали повільно й вайлувато. В кімнаті було холодно і задушливо. Газовий світильник, щомиті загрожуючи обпалити голови танцюристів, розсівав нерівне світло. Губна гармошка грала пронизливо й тужливо, а обличчя всіх присутніх були поважні й урочисті, наче в церкві. З нашого боку було б, звісно, нечемно перервати ці сумні веселощі, тож ми мовчки посідали на стільці, як глядачі, що запізнилися на концерт, і стали терпляче очікувати, поки закінчиться танець. Нарешті торговець, утомившися, покинув грати. Танцюристи враз спинилися, якусь хвилинку вони погойдувались, все ще обіймаючи один одного, а потім розійшлися, позираючи на глядачів,- чекали оплесків.

– Оце танцюристи! – мовив хтось.

Проте така похвала; мабуть, не задовольнила виконавців, і вони почали самі себе вихваляти.

– Що ж,- сказав Джонсон,- може, я й нікудишній моряк, зате танцювати вмію!

– Я легкий на ногу, як пір’їна,- заявив його партнер із зворушливою впевненістю.

Відчувши, звідки вітер віє, я сказав кілька компліментів на адресу Джонсона; а вже задобривши його, вивів у коридор, розповів про наше становище усе, що вважав за потрібне, і попросив його стати нашим капітаном або, коли це його не влаштовує; порекомендувати підходящу людину.

. – Я? – вигукнув Джонсон.- Щоб я пішов у капітани?! Та краще я піду до чорта в пекло!

– Але ж ви плавали помічником! – заперечив я.

– Так, плавав,- засміявся Джонсон,- але ніколи більше не вийду в море! Проте я можу вам допомогти: я вмовлю Арті Нейрса. Ви його бачили – першокласний моряк, і хоч з вигляду шахрай. ]

І Він пояснив, що містер Нейрс, який через півроку мав стати капітаном чудового барку, поки що, не бажаючи бути в центрі уваги, уникає товариства. Він буде радий допомогти нам у скруті.

Я покликав Пінкертона і переказав йому нашу розмову з Джонсоном.

– Нейрс! – вигукнув Джім.- Та я й мріяти не міг про такого капітана, як Нейрс! В усьому Сан-Франціско, Лаудене, не знайти кращого капітана, його дивіденди зростають безупинно – чи він у рейсі, чи на відпочинку.

Джімів захват вирішив питання, і Джонсон пообіцяв наступного дня привести Нейрса ще до шостої години, а Чорний Том, до якого ми звернулися за порадою, пообіцяв підібрати нам чотирьох спритних матросів, ще й поручився, що вони будуть зовсім тверезі – про це ми вже й не мріяли…

Коли ми вийшли від Чорного Тома, на вулицях уже світилися ліхтарі: яскраві ланцюжки вогнів – чи то газових, а чи електричних – розбігалися під чорним склепінням ночі, а там, де хлюпали невидимі хвилі морської затоки, гойдалися сигнальні ліхтарі численних суден. З бухти здіймався в небо туман, а в наших ділових душах панувала холодна ясність. Ми мовчки розплатилися з візником і попрямували до ресторану “Пудель” повечеряти.

По дорозі я помітив розклеювача афіш, який саме ліпив до тимчасової огорожі об’яву. Це мене здивувало, бо час був уже пізній; я притримав Пінкертона, й ми стали чекати, поки об’ява буде приклеєна. Ось що ми прочитали: “ДВІСТІ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ членам команди БРИГА “ЛЕТЮЧИЙ ШКВАЛ”, ЩО ПОТЕРПІВ КАТАСТРОФУ, якщо вони звернуться особисто або листом до контори Джеймса Пінкертона, квартал Монтана, до полудня завтрашнього вівторка 12 числа. ДВІСТІ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ”.

– Це ти придумав, Пінкертоне?! – вигукнув я.

– Так. І в друкарні не підвели. Молодці – не те що цей шахрай капітан. Та це ще не все, Лаудене. Головне ось що: ми знаємо, що один з матросів хворий, тому я дав розпорядження послати по примірнику цієї об’яви в усі лікарні, в усі аптеки і всім лікарям Сан-Франціско.

Завдяки своїм діловим зв’язкам Пінкертон, звісно, міг домовитися з власником друкарні про чималу скидку, та все одно я злякався можливих витрат.

– Долар туди, долар сюди – яке це має значення? Нам розраховуватись через три місяці, Лаудене.

І ми знову надовго замовкли. Навіть у “Пуделі” ми майже нічого не їли і не розмовляли. Тільки коли Пінкертон допив третій келих шампанського, він кашлянув і винувато глипнув на мене.

– Лаудене,- мовив він,- ти не хотів розмовляти зі мною на одну тему. Я не розпитуватиму тебе, лише скажи мені – ти вирішив змовчати не тому, що…- він затнувся,- не тому, що ти мною невдоволений? – закінчив він тремтячим голосом.

– Пінкертоне! – вигукнув я.

– Не перебивай, спочатку я скажу! Я високо ціную твою делікатність, хоч мені вона не притаманна; я розумію, що ти радше помреш, аніж викажеш своє невдоволення. Я вважав, що здатен домогтися більшого, та коли я впевнився, як важко роздобути гроші в цьому місті, коли я помітив, що навіть Дуглас Б. Лонгхерст – один із перших каліфорнійських поселенців, який п’ять годин поспіль відбивався на своєму полі, при березі бухти, від кількох бандитів, спасував перед ризикованою операцією – тоді я, повір, впав у відчай. І я, припускаю, наробив помилок, і тисячі людей домоглися б на моєму місці більшого… Але присягаюся – я зробив усе, що міг.

– Джіме, друзяко! – сказав я.- Чого б це я сумнівався в тобі?! Хіба ж я не знаю, що ти творив дива?! Весь день я захоплювався твоєю снагою й запалом. Що ж до цього…

– Лаудене, не треба, ні слова більше! Я не хочу…- схвильовано мовив Пінкертон.

– Правду кажучи,- перепинив я його,- мені не хочеться пояснювати тобі суть справи, бо мені соромно.

– Тобі соромно, Лаудене? І не думай про це, і не кажи такого навіть жартома! – обурено вигукнув Пінкертон.

– А хіба тобі не доводиться чинити так, що потім стає соромно? – спитав я.

– Ні,- спантеличено відповів він.- І з якої речі? Подеколи я жалкую, коли виходить зовсім не так, як гадав. Але не розумію, з якого дива я соромився б?

Кілька хвилин я мовчав, захоплений простодушністю свого друга, а потім зітхнув.

– Знаєш, Джіме, що мені найприкріше? Що я не дружко на твоєму весіллі…

– На моїм весіллі? – повторив він, і собі зітхнувши.- Яке там весілля! Я сьогодні ж скажу Меймі всю правду. Саме це й мучило мене весь день. Мені здається тепер, що я не мав права, ставши женихом, братися за таку ризиковану операцію.

– Джіме, але ж тут моя провина, ти так їй і скажи.

– Ну що ти кажеш?! Я захопився не менше, і мені треба було діяти спритніше. Так, це моя провина. І мені дуже прикро.

Коли засмучений Джім побрів на розмову з Меймі, я повернувся до контори, запалив газ і всівся в крісло. Я думав про наслідки цього нелегкого дня – про всі добуті нами дані щодо катастрофи корабля, про зникнення команди, про велику суму витрачених грошей, а також про небезпечну й нелегку операцію, що чекала мене ближчим часом.

Коли згадуєш про такі події, майже завжди приписуєш собі заднім числом знання деяких фактів, відомих тобі нині. І все ж можу сказати, не погрішивши проти істини: того вечора мене мучив страх перед невідомістю, а водночас – гарячкова цікавість. Вичерпавши свою фантазію на всілякі пояснення, які я всі до одного відхилив,- вони-бо не відповідали фактам,- я знайшов стимул для мужності та цілющий бальзам для сумління в самій таємниці, що тепер оповивала мене. Проте я не хочу сказати, що в противному разі я відступив би. Контрабанда – один з найпідліших злочинів, бо в такий спосіб ми грабуємо все наше суспільство pro rat а (1), Але передовсім – найбідніші його верстви. А контрабанда опієм – це ще й найчорніший злочин, бо несе з собою не просто смерть, а масове самогубство. Все це було мені відомо, і сумління моє повставало проти моїх власних інтересів; якби справа не стосувалася Джіма, я щиро побажав би собі невдачі. Але доля Джіма, всі його статки, його весілля залежали від того, чи спроможусь я здійснити заплановану операцію. Я поставив інтереси друга понад інтереси остров’ян Південних морів. Я згоден, що це вузька, власницька точка зору, але вона – моя; до того ж, іншої ради в мене не було. І я не стільки соромлюся своєї участі в цій авантюрі, скільки пишаюся тим, що в ті дні (врешті, задля добробуту друга) я не згортаючи рук працював від світання до смеркання, до всього доклав сил, сміливо зустрічав будь-яку небезпеку і єдиний раз у житті виявив справжню мужність. Проте я був радий знайти своїй енергії інше застосування і тому тішився таємницею, що певною мірою пом’якшувала мої душевні терзання. Не будь її, я не відчував би завзяття, хоча, либонь, і не відмовився б від подорожі на Мідуей. А того вечора, крім непереборного бажання побачити море, острів, корабель, що потерпів катастрофу, мене надихала надія, що там я знайду відповіді на сотні питань і зрозумію, чому на аукціоні капітан Трент нервово обмахував носовичком розпашіле обличчя, і чому містер Діксон після мого телефонного дзвінка так хутко покинув свою кімнату на Мішін-стріт.

РОЗДІЛ XI,

У ЯКОМУ МИ З ДЖІМОМ РОЗЛУЧАЄМОСЬ

Я відчував себе нещасливим, коли засинав, а коли прокинувся, мене знову охопило відчуття непевного лиха – так, що аж у голові паморочилось. Кілька хвилин я лежав у тупому заціпенінні. Мене повернув до тями настирливий стукіт у двері. Я враз пригадав аукціон, розбите судно, Годдедааля, Нейрса, Джонсона і Чорного Тома, пригадав усі вчорашні турботи, уявив усі численні справи, які мав улаштувати сьогодні. Це подіяло на мене, як звук сурми перед битвою… Миттю скочив я з постелі, пройшов через контору, де Пінкертон спав глибоким сном на своєму розкладному дивані, і так, як був, у халаті, відчинив двері.

(1) Пропорційно (лат.).

На порозі стояв усміхнений Джонсон, а за ним, насунувши капелюха на самісінькі очі й затиснувши у зубах сигару,- капітан Нейрс. Він сухо кивнув мені, згадавши, либонь, наше перше знайомство. За його спиною на сходах юрмились матроси – нова команда “Нори Крейн”.

Залишивши їх полірувати стіни спинами та ліктями, я запросив офіцерів до контори і почав трясти Джіма за плечі, аж поки він прокинувся. Сівши на постелі, він утупився безтямним поглядом у нового капітана.

– Джіме,- сказав я,- це капітан Нейрс. Капітане, дозвольте відрекомендувати вам містера Пінкертона.

Нейрс знову мовчки й холодно кивнув, і мені здалося, що він розглядає нас дуже пильно.

– А, це капітан Нейрс! – вигукнув Джім.- Доброго ранку, капітане Нейрс! Дуже приємно з вами познайомитись, сер. Мені давно відома ваша чудова репутація.

Останні слова Джіма,- якщо взяти до уваги недавні обставини,- пролунали іронічно. В усякому разі, Нейрс лише промимрив щось у відповідь.

– Капітане,- вів Джім далі,- ви знаєте, щoб нам треба? Ви доведете “Нору Крейн” до острова Мідуей, розберете бриг, зайдете в Гонолулу і повернетесь у Сан-Фран-ціско. Гадаю, все ясно?

– Так,- відповів Нейрс тим самим неприязним тоном.- Через причини, які, гадаю, вам відомі, такий рейс мене влаштовує, але спочатку треба нам дещо уточнити. Це ми зараз і зробимо, містере Пінкертон. Та чи буду капітаном я, чи хтось інший, вам не можна марнувати час. Хай містер Джонсон з вашою запискою збирає команду й готує судно до виходу. Ці бестії,- додав він із виразом нестерпної огиди,- здається, тверезі. Тож примусьте їх працювати, щоб вони не напилися…

Так і вирішили. Коли Джонсон з матросами пішов, Нейрс полегшено зітхнув.

– Ну, тепер нам ніхто не завадить поговорити,- мовив він.- В чім суть вашої справи? Ви наробили багато галасу, ваша об’ява схвилювала весь приморський район, а це мене не влаштовує, бо саме зараз мені треба лишатися в тіні. Однак, перш ніж прийняти судно, я маю твердо знати, куди й навіщо його вести.

Тоді Пінкертон розповів йому всю історію; почав він по-діловому, докладно, та поступово захопився й став говорити гаряче, схвильовано. Нейрс мовчки курив, так і не знявши капелюха, і лише похмуро кивав на кожен новий поворот у наших пригодах. Проте в його блякло-блакитних очах уже блищали вогники, виказуючи зацікавленість.

– Отож ви самі розумієте,- скінчив свою оповідь Пінкертон,- що Трент, найімовірніше, вирушив у Гонолулу, а там він зможе всього лиш за п’ятдесят тисяч доларів зафрахтувати підходящу шхуну й дістатися Мідуею. Ось чому мені й потрібен справжній капітан! – мовив Джім, знову захоплюючись.- Цей бриг мій, я заплатив за нього готівкою, і якщо доведеться боронити його зі зброєю в руках, то треба битися на совість. Я скажу вам відверто: якщо ви не повернетесь через дев’яносто днів, мене чекає одне з найтрагічніших банкрутств, про які будь-коли чули в нашому штаті. Для містера Додда й для мене мова йде про життя або смерть. Дуже можливо, що на острові дійде до стрілянини. Тож коли я почув учора ваше прізвище, а надто сьогодні, коли зустрівся з вами, я сказав собі: “Нейрс! Саме він і потрібен мені!”

– Наскільки я розумію,- зауважив Нейрс розглядаючи попіл своєї сигари,- чим раніше я виведу шхуну в відкрите море, тим краще для вас.

– Ну, я ж казав, що ви саме той капітан, про якого я мріяв! – вигукнув Джім, аж підскочивши на ліжку.- Ви зовсім не схожі на тих шахраїв!..

– Хвилиночку,- зупинив його Нейрс.- Це ще не все. Я чув, що на судні буде суперкарго \cf0

– Так, це містер Додд, мій компаньйон,- відповів Джім.

– Не бачу потреби,- сухо зауважив капітан.- Мені ще не випадало плавати на судні, де було б два капітани.

– Не розчаровуйте мене,- заперечив Пінкертон,- ви кажете, не подумавши. Я ж не пропоную вам узяти в руки керівництво справами фірми, еге ж? Не пропоную. А це ж не просто рейс, це ділова операція, і нею займається мій компаньйон. Ви будете вести судно, наглядати за розвантаженням брига, контролювати команду – турбот вам вистачить. Але запам’ятайте відразу: все має бути зроблено так, щоб містер Додд був задоволений, тому що платить за все містер Додд.

– Я звик, що мною задоволені,- відповів містер Нейрс, густо червоніючи.

(1) Суперкарго (англ.) – довірена особа компанії, що зафрахтувала судно. Займається прийманням і здачею вантажів.

– Не маю сумніву! – вигукнув Пінкертон.- Я вас розумію: ви любите показати колючки, але ви чесний і відвертий чоловік.

– І все ж нам треба уточнити становище,- мовив Нейрс, уже спокійніше.- Кажу про моє становище. Я не збираюсь іти в рейс штурманом. Досить того, що я взагалі згодився мати справу з цією нікчемною шхуною.

– Ну ось що,- зауважив Джім, весело підморгуючи,- Ви тільки не перечте мені стосовно баласту, і ми зробимо з неї баркентину \cf0

Нейрс ледь помітно всміхнувся. Нетактовність Пінкер-тона знову допомогла йому.

– І ще одне,- провадив капітан, вважаючи, мабуть, попереднє питання вирішеним.- Як з її власниками?

– О, тут можете покластись на мене. Адже я з компанії Лонгхерста, як вам відомо,- відповів Джім з нотками ображеного гонору.- Той, хто влаштовує мене, влаштує і їх.

– А хто вони? – запитав Нейрс.

,- Мак-Інтайр і Спіттел,- відповів Джім.

– Ну, коли так, то дайте мені вашу візитну картку,- відповів капітан,- і не варто нічого писати. Мак-Інтайр і Спіттел у моїх руках.

Хвальба на хвальбу: це було звичкою і Нейрса, і Пін-кертона, двох найгоноровитіших людей, яких я будь-коли знав. Відновивши таким чином свою гідність у власних очах, капітан підвівся і, двічі сухо вклонившись, покинув контору.

– Джіме,- сказав я, ледве за Нейрсом зачинилися двері,- цей чоловік мені не подобається.

– Доведеться змиритись, Лаудене,- відповів Джім.- Він – типовий американський моряк: хоробрий, як лев, напрочуд винахідливий, дуже шанований судновласниками. Це людина високої репутації.

– Репутації жорстокої тварини,- докинув я.

– Кажи, що хочеш,- заперечив Пінкертон,- але нам поталанило, що ми натрапили саме на нього. Я хоч завтра звірив би йому життя Меймі.

– До речі, як у тебе з Меймі? Джім застиг з одягом в руках.

– О, маленька Меймі – найдушевніше і наймужніше створіння! – вигукнув він.- Лаудене, я намірився був

(1) Баркентина, на відміну від шхуни, яка має лише косі вітрила, несе на передній щоглі прямі паруси.

Розбудити тебе вчора, і ти, либонь, не образишся на мене за те, що я не зробив цього. Коли я прийшов, ти спав, а обличчя в тебе було таке стомлене, що я вирішив не турбувати тебе. Новини, подумалось мені, можуть і зачекати до ранку, тим паче, що навіть ти, Лаудене, не переживеш їх так, як я.

– Що ж це за новини? – нетерпляче спитав я.

– Було це так. Я пояснив Меймі наше становище і сказав, що не маю права женитися. “Ти мене розлюбив?” – спитала вона. О Лаудене, ти тільки подумай! Ну, я ще раз усе їй пояснив, не приховуючи, що нам загрожує банкрутство, що тобі треба обов’язково їхати, що я хочу, аби ти неодмінно був моїм весільним дружком, і таке інше… “Якщо ти мене ще любиш, то, гадаю, у нас єдиний вихід,- відповіла вона.- Одружімося завтра, і містер Лауден встигне стати твоїм дружком, перш ніж відбуде в плавання”. Отак вона й сказала, просто й ясно, наче котрась із героїнь Діккенса! Навіть банкрутство її не злякало. “Тим більше я буду потрібна тобі”,- сказала вона. О Лаудене, як би я хотів бути гідним її! Я думав про це вночі, коли стояв біля твого ліжка, я молився за нас трьох – за тебе, за Меймі і за себе; не знаю, як ти ставишся до молитов; а я хоч і зробився черствим ділком, відчув: на мене зійшла благодать. І я вирішив, що це відповідь. Нікому ще так не таланило, як мені! Ти, я і Меймі – це наче мотузка з трьох пасмочок, Лаудене. Годі й уявити, що хтось із нас може померти… І ти їй дуже сподобався: вона вважає, що у тебе вишукані манери й аристократична зовнішність, і вона теж бажає, аби ти був моїм дружком на весіллі. Вона називає тебе “містер Лауден” – це ж звучить так дружньо! Вчора вона не спала до третьої години – ладила своє весільне вбрання. Як любо було дивитися за нею, Лаудене! Стежити, як вправно снує голка в її руці, і думати: “Весь цей поспіх, Джіме, лише тому, що вона хоче вийти за тебе заміж!” Я не вірив власним очам – це була справжня казка!

Отак безпосередньо і щиро виливав Джім радість свого переповненого почуттями серця, а я намагався вловити в тій безладній балаканині подальші плани, що вже завихрилися в його голові. Виявилося, що вони збираються повінчатися саме сьогодні, що весільна вечеря буде в ресторані Френка, що потім вони піднімуться на борт “Нори Крейн”, аби побажати успіху нашій команді, і що потім ми з Джімом попрощаємось: він почне нове, сімейне життя, а я попливу на атол Мідуей. І якщо я й відчував неприязнь до міс Меймі, то тієї хвилини я все забув: адже вона явила справжню мужність і доброту, чарівність і відданість. І хоч небо вкрили свинцеві хмари й Сан-Франціско був як ніколи похмурий, брудний та жалюгідний – так, наче миттю постарів,- весь час, поки я гарячково закінчував свої справи в порту й залюднених конторах, серед нестерпного галасу й непривабливих краєвидів, у моїй душі звучала ніжна музика – я згадував про щастя свого друга.

А день був заповнений турботами до краю! Нашвидку проковтнувши сніданок, Джім помчав до муніципалітету і в ресторан Френка – готувати весілля, а я поквапився в контору Джона Сміта домовлятися про припаси, а звідти – на “Нору Крейн”. В оточенні могутніх кораблів, що вищилися над нею, вона видалася мені ще меншою, ніж учора. На ній панувало несусвітне безладдя, а на причалі громадилися барила, бляшанки, інструменти, канатні бухти, маленькі бочечки з порохом; здавалось, жоден людський геній не спроможеться розмістити все це в трюмі шхуни. Джонсона я знайшов на шкафуті Він був у червоній сорочці й грубих бавовняних штанях, в очах палало завзяття. Перемовившись із ним кількома словами, я пройшов вузьким проходом на корму і спустився в каюту, де капітан пив вино з портовим чиновником.

Я неприязно озирнув крихітну комірчину, що на багато днів мала стати моїм домом. З правого борту, за перегородкою, була каюта капітана; зліва одна над другою були закріплені дві неохайні койки, що впиралися в обідрану шафу. Стіни – жовті й вогкі, підлога – чорна й слизька від жиру. Всюди безладно валялися старі газети, солома, поламані ящики, а за прикраси правили підставка для склянок, термометр з рекламою віскі, подарований “на знак поваги” якимсь торговцем, і пригвинчена до стелі лампа. Важко було й уявити, що не сплине й тижня, як ця каюта видасться мені світлою, радісною, зовсім не задушливою, навіть просторою.

Мене познайомили з портовим чиновником та його молодим приятелем, котрого, як мені здалося, він привів з собою лише для того, щоб накуритися сигар. Ми випили, побажавши один одному здоров’я, по склянці каліфорнійського портвейну, занадто солодкого й густого, щоб бути підходящим уранішнім напоєм, а потім чиновник розклав на столі свої папери, і ми викликали команду.

(1) Ш к а ф у т – середня частина палуби корабля.

Матроси гуртом спустилися в каюту й стовпилися біля дверей, ушнипившись хто в стелю, а хто в підлогу. На обличчях відбивалося крайнє замішання, а ще складалося враження, ніби всі вони ледве стримували кашель. Винятком був китаєць-кок у білосніжному фартусі – справжній гідальго (1) Морів.

Гадаю, вам ніколи не доводилося бути учасником фарсу на зразок того, що стався потім. Морські закони Сполучених Штатів завдяки не гідному наслідування безперервному “вдосконаленню” складені в дусі батьківської суворості і грунтуються на впевненості, що кожен матрос – недоумок, а його наймачі – негідники і шахраї. Кожному матросові по черзі чиновник читав довгий і багатослівний документ-застереження, справжній “Білль(2) про права кубрика”. Прослухавши його п’ять разів поспіль, я, здавалося б, мав повністю осягнути зміст; однак чиновник (цілком пристойний чоловік) щодень тільки те й робив, що вичитував цей документ по кілька разів, тож ми не дивувалися, що він пробігав папір tempo prestissimo(3), однією монотонною руладою; навіть я, людина освічена, з натренованою здатністю зосереджувати увагу, майже нічого не второпав, а матроси – й поготів. Забороняється лаятись, віддаючи накази; не можна носити ножі; місце призначення – острів Мідуей чи будь-який інший порт, куди вирішить зайти капітан до закінчення шести календарних місяців; платня видаватиметься після повернення в Сан-Франціско – оце, либонь, і все, про що мовилось у документі. Закінчивши читання, чиновник говорив уже нормальним голосом: “Ви наймаєтесь матросом на таке-то судно за стільки-то доларів в американській валюті. Поставте ось тут своє прізвище, якщо у вас є прізвище і ви вмієте писати”. Після того, як матрос, сопучи, виводив підпис, чиновник починав записувати в офіційний бланк риси його зовнішності, зріст тощо. Створюючи ці літературні портрети, він, мабуть, керувався лише натхненням, бо я не помітив, аби він хоч раз кинув погляд на своїх натурників.

(1) Гідальго – дворянин або рицар у середньовічній Іспанії, здебільшого зубожілий. Тут ужито в переносному значенні.

(2) Білль (англ.) – у Великобританії, США та інших англосаксонських країнах – проект закону, що вноситься в законодавчий орган. За деякими актами ця назва збереглася й після прийняття їх парламентом; наприклад, “Білль про права” (1689), який обмежував права англійського короля.

(8) “Дуже швидко” (італійський музичний термін).

Щоправда, йому допомагали зауваження капітана на зразок: “Волосся блакитне, очі руді… Ніс п’ять футів сім дюймів, ріст перебитий…” – жарти, що народилися, очевидно, ще разом з американським морським флотом… Вінцем гумору став запис китайця-кока під прізвищем “Пий Чай”; при цьому чиновник лише задоволено похихотів у відповідь на його протести.

– Окрім цього, капітане,- сказав чиновник, згортаючи свої папери, коли матроси вийшли,- закон вимагає, щоб ви мали на борту суднову лавку та аптечку.

– Ну, це мені відомо,- відповів Нейрс.

Коли чиновник пішов, я повернувся до теми, добре знаючи, що у нас нема ні того, ні того.

– Ну що ви,- ліниво відгукнувся Нейрс,- а отой ящик, на причалі? В нім шістдесят фунтів тютюну та двадцять фунтів консервів. А крім того, я ніколи не виходжу в море без ліків.

Ліків дійсно було багато. Капітан мав добрячий запас усілякого зілля, яке, за матроським звичаєм, він і сам вживав, не маючи найменшого уявлення про його призначення – чи то була якась червона або біла рідина Кеннеді, чи сиропи якоїсь матінки Сіджел або самого Гуда. У нього було багато запліснявілих напівпорожніх слоїків без етикеток; час від часу він нюхав їх і вголос розмірковував: “Здається, пахне як ліки від шлунка. А втім, хтозна… Треба спробувати”. А ось у лавці, крім папуш міцного тютюну, не було анічогісінько. Отак наші суворі закони утверджуються і так вони обминаються.

Цей характерний епізод, що зайняв так багато місця в моїй оповіді, насправді промайнув майже непомітно – той день був заповнений турботами та хвилюваннями. ДЦоб від світання до смерку впоратися зі спорядженням шхуни та підготовкою весілля, від нас вимагалися дійсно героїчні зусилля. Увесь день ми з Джімом ганяли містом, сміялись і лютували, ледве й не плакали, поспіхом радились один з одним, а потім мчали (з готовим сарказмом на вустах) до першої-ліпшої кравчині, летіли на шхуну чи в контору Джона Сміта, і на кожнім другім розі наші власні велетенські об’яви нагадували про наше розпачливе становище. Поміж цими турботами я вихопив часину, аби заскочити в півдюжини ювелірних крамниць, і вибраний мною подарунок був прийнятий дуже люб’язно. Здається, це був останній (хоча не найлегший) мій клопіт. Потім видобули з домашнього затишку старого священика, занехаяного та добросердого, і привели в нашу контору, наче дресированого пуделя; там у присмерках, що вже нависали, під холодним блиском двохсот пляшок “Тринадцяти зірочок”, поряд зі сліпучою пишнотою сільськогосподарської машини, Меймі і Джім поєдналися навік. Хоча умови були непідходящі, сама подія видалась дуже милою, вишуканою й зворушливою. Друкарки, сяючи усмішками, тримали прегарні букети, Меймі цнотливо опускала вії, а Джім… як мені описати мого сердешного, тепер зовсім невпізнанного Джіма? Він почав із того, що відвів священика в куток. Не знаю, що він йому торочив, але маю підстави гадати, що він проголошував себе негідним такого щастя. На очах у нього бриніли сльози, а священик, теж зворушений до глибини душі, втішав його й підбадьорював. Я чув, як він сказав: “Запевняю вас, містере Пінкертон, небагато є людей, які б мали право сказати про себе так…” Звідси я зробив висновок, що мій друг, картаючися звинуваченнями, Дозволив собі принаймні одну похвальбу. Втішений розрадою священика, Пінкертон підійшов до мене, і, хоча у нього вистачило сил тільки назвати мене на ім’я та стиснути мою руку, його хвилювання, мов електричний заряд, передалось і його дружкові… Нарешті розпочалася вінчальна церемонія, і всі присутні ще більше розхвилювалися. Джім був збентежений украй, і навіть священик не міг є виказати своєї симпатії і тоном, і поведінкою. Закінчив він свою службу теплими батьківськими побажаннями, привітавши Меймі (він назвав її “моя люба”) з чудовим чоловіком; він зауважив, що йому рідко доводилось поєднувати подружніми узами цікавішу пару. Саме в цю хвилину, на довершення загальних радощів, до контори було доставлене поздоровлення від Дугласа Б. Лонгхерста і чотири дюжини шампанського. Одну з пляшок відкоркували відразу ж, священик виголосив тост за здоров’я молодої, дружки поманірились і відпили, а потім і я з келихом у руці сказав веселий тост. Але бідолашному Джімові так і не пощастило пригубити шампанського: вибравши нагоду, я шепнув йому:

– Не пий! Ти такий схвильований, що відразу сп’янієш як чіп.

І Джім, потиснувши мені руку, прошепотів:

– Я вдячний тобі, Лаудене! Ти знову врятував мене! Після того ми весело повечеряли в ресторані Френка, а звідти, прихопивши півдюжини пляшок шампанського (більше я не міг взяти), поїхали на “Нору Крейн”.

– Ах, який гарний кораблик! – вигукнула Меймі, коли побачила нашу шхуну, а потім повернулася до дружка.- І який ви мужній, містере Додд! – захоплено мовила вона.- На такій крихітній шкаралупці поплисти в океан!

Я зрозумів, що значно виріс в її очах.

На “гарному кораблику” панував шарварок, а його нова команда вже зовсім вибилася з сил. Кок складав у комїрці консервні банки, а четверо матросів стояли вервечкою і, обливаючись потом, перекидали їх з рук у руки. Джонсон куняв за столом, а капітан, лежачи в койці в своїй каюті, похмуро жував та пахкав сигарним димом.

– Послухайте,- сказав він, підводячись,- вам би краще тут не тупцятися. Нам завтра відчалювати – отже, не можна гаяти часу. До того ж, на судні, що готується до відплиття, стороннім не місце. Ви будете заважати матросам.

Я хотів був різко заперечити капітанові, але Джім, що добре знав таких людей – йому не раз доводилось мати з ними справу,- поквапився пролити масло на збурені хвилі.

– Капітане,- озвався він,- я розумію, що ми тут зайві і що часу обмаль, але ми хочемо всього лиш запропонувати вам келих шампанського з нагоди мого весілля та відплиття Лаудена… містера Додда.

– Ну, як хочете,- відповів Нейрс.- Півгодини, звісно, нічого не вирішують. Гей, шабаш! – гукнув він матросам.- Можете перекурити, але потім надолужите! Джон-соне, приготуйте стільця для леді!

Його тон був такий само грубий, як і слова, та коли Меймі звернула до нього свої лагідні, осяйні очі й сказала, що він – перший справжній морський капітан, з яким їй випало щастя познайомитись (вона, звісно, не бере до уваги капітанів пароплавів); коли вона сказала, що захоплена його сміливістю і (як це робимо й ми, чоловіки, розмовляючи з жінками) дала зрозуміти, що їй подобається його зовнішність,- наш ведмідь полагіднішав і взявся розповідати про клопоти й прикрості цього дня, наче вибачаючись за свій кепський настрій.

– Біс його зна, що діється! – із скрухою мовив він.- Половина припасу – не те, що треба. Джім Сміт дограється, я таки скручу йому в’язи! Потім прийшли дві бестії з газети і канючили в мене інтерв’ю. Я їх прогнав, ухопивши перше, що під руку трапило. Потім приповз якийсь жучок-місіонер і почав проситися, щоб ми взяли його матросом до Райятеї чи біс його зна… Я сказав, що дам йому добрячого стусана, й він поплентав далі, лаючись на всі заставки. Не знав він, з ким має справу…

Поки капітан говорив – уривчасто, примхливо й гонористо, Джім – я це помітив – стежив за ним пильним поглядом.

– Одне слівце, Лаудене,- зненацька повернувшись до мене, мовив він.

Ми вийшли на палубу, і Джім зауважив:

– Він завжди буде вперто стояти на своєму, але ти йому не переч – жодним словом. Я знаю цю породу людей: вони скоріше вмруть, ніж когось послухаються; якщо ж їх розлютити, вони тебе розтопчуть. Я рідко вдаюся до поради, Лаудене, і то лише тоді, коли твердо знаю, щoб кажу.

Наша бесіда з капітаном, що почалася так вдало, згодом стала куди приязнішою завдяки шампанському та присутності жінки. Меймі в оксамитовому капелюшку, як на портретах Гейнсборо та в шовковій сукні вишневого кольору в цій убогій каюті виглядала як справжня королева, її ошатне вбрання ніжно промінилося в півтемряві, різко контрастуючи з засмальцьованим одягом Джонсона; вона сяяла, мов зоря. Навіть я, що не належав до її поклонників, милувався нею. А капітан, хоч і насуплений, за своєю звичкою запропонував, щоб я намалював цю сцену. Я так і зробив, і хоч дуже поспішав, проте минуло години півтори, перш ніж малюнок ожив. Портрет Меймі я викінчив у всіх деталях, а всіх інших тільки начеркав; на задньому плані я намалював і себе самого; всі сказали, що вийшло дуже схоже. Та найбільше вдався портрет Меймі. Він навіть їй сподобався.

– Ах! – вигукнула вона.- Невже я справді така? Не дивно, що Джім…- вона затнулась, та за мить весело закінчила: – Портрет такий же милий, як Джім добрий!

Така оцінка всім припала до смаку; всі повторювали її, прощаючись із молодятами та дивлячись їм услід, коли ті простували вздовж причалу, освітленого яскравими ліхтарями.

Отак, жартуючи й сміючись, ми попрощалися, і тільки тоді я до кінця зрозумів усе, що сталося. Постаті Джіма та Меймі розтанули у вечірніх сутінках, їхні кроки завмерли в тиші приморських вулиць. Матроси на шхуні знову стали до роботи, капітан закурив сигару, а я після довгого дня клопотів і переживань лишився врешті сам. На серці в мене було тяжко – мабуть, через неймовірну втому. Я стояв, прихилившись до рубки, поглядав то на похмуре небо, то на відблиски ліхтарів на воді, і мене огортав сум та безнадія. Та враз я згадав “Місто Пекін”; судно постало перед моїми очима – як воно розтинає хвилі, тримаючи курс на Гонолулу. Трент, а може, й таємничий Годдедааль! На саму лиш думку про це кров закипіла у мене в жилах. Мені здалося, що ми ні за що їх не випередимо – адже й досі стоїмо біля причалу й тратимо дорогоцінні хвилини, вантажачи якісь консервовані боби! Ну й хай вони припливуть туди перші! “Нехай! – подумав я.- Ми теж невдовзі наспіємо!” І я відчув, що коло замкнулося. Слід бути готовим до всього, може, навіть до кривавої сутички…

(1) Гейнсборо, Тоюас (1727-1788) – англійський художник, майстер портрету. Тут автор має на увазі крислатий капелюшок – жінки на портретах Гейнсборо були в таких капелюшках.

Минуло ще чимало часу, перше ніж усе було повантажено і я нарешті ліг спати. Та я довго не міг склепити очей, а коли заснув, то (принаймні так мені здалося) майже відразу прокинувся від галасу та рипіння линв.

Ми відчалювали.

Я вийшов на палубу і в ранніх туманних досвітках побачив дим та вогні буксира, що виводив нас із гавані, почув, як він чахкотить, підминаючи під себе хвилю бухти. Над нами, оповитий холодним туманом, сяючи вогнями, на кількох горбах підносився Сан-Франціско. Дивно було споглядати напівпригашені ліхтарі в блідому вранішньому світлі.

Біля причалу я помітив самотню постать.

Мабуть, я впізнав її не очима, а серцем. На безлюдному причалі стояв Джім! Він прийшов попрощатися зі мною. Ми помахали один одному рукою, він щось крикнув, але я не дочув, що саме… Так ми розлучилися вдруге, але помінявшись ролями; тепер уже я мав прискорити хід подій, планувати, досягати мети – коли треба, навіть ціною життя,- а він залишився вдома, щоб рахувати дні та місяці й чекати…

Коли ми вийшли з бухти, виявилось, що віє свіжий північно-східний бриз. Ми встигли вчасно. Ще сонце не піднялося з-за обрію, коли буксир, віддавши сталеву линву, відсалютував нам трьома гудками і повернув назад, до берега, вже осяяного світлом нового дня.

Жодного судна не було видно на обрії, коли “Нора Крейн”, піднявши всі вітрила, вирушила в тривале й самотнє плавання до викинутого на мілину брига.

РОЗДІЛ XII

“НОРА КРЕЙН”

Приємно згадувати спокійну одноманітність плавання по Тихому океану, коли віє незмінний пасат і судно вдень і вночі безупинно мчить уперед. Гори пасатних хмар, які громадяться довкруж і якими можна милуватися (а я повсякчас ще й малював їх у примхливій грі світла, коли вони заступають зорі або бліднуть в яскравому сяєві місяця, коли вони тяжким пасмом перетинають вогняний західний небокрай або плинуть на тлі світанку, що впав на мінливі далі, або ж коли вони опівдні підносять свої снігові вершини між блакитним склепінням небес та блакитним простором океану; непоспішне клопітливе життя на маленькій шхуні, життя, сповнене новизною вражень: полювання на дельфінів із бушприта з допомогою гарпуна; священна війна з акулами; кок, що місить тісто біля головного люка; брання рифів, коли, помітивши наближення шквалу, матроси повисають на вітрилах; сам шквал, коли серце холоне й неначе самі небеса розкривають свої шлюзи; а як шквал минає – невимовне піднесення, незбагненна радість життя під сяйвом сонця і радість перемоги над ворогом, що віддаляється в завітряний бік. Мені приємно згадувати це життя, і як хотілося б відновити в усіх подробицях усе незабутнє і вже давно забуте! Пам’ять, що так мудро відмовляється реєструвати біль, водночас не зберігає й пережитого нами задоволення, особливо коли воно незмінне. Тоді на карті пам’яті лягає просто радісна, розпливчаста туманність, і все… Але одну приємну мить я пригадую дуже чітко. Термометр виноторговця в моїй визолоченій сонцем каюті день у день показував вісімдесят чотири градуси за Фаренгейтом. День у день повітря зберігало незвичайну приємність і цілющість – воно було свіже й прохолодне, як напій здоров’я. День у день сяяло сонце, ніч у ніч світив місяць або яскраво горіли міріади зір. Я відчував, як міцніє мій дух, як відроджуються сили. Я весь посвіжів. Я знайшов собі клімат до душі і з жалем пригадував той пронизаний вологими вітрами край, який чомусь вважають краєм помірного клімату.

– Два таких роки, гарне житло десь на острові – і гарту в людині як не було,- зауважив якось капітан.- І тоді ти вже ніде більше не відчуєш себе таким щасливим. Саме так я загубив свого земляка; він плавав на вуглевозі. Судно згоріло в морі, а він вибрався на один з островів архіпелагу Мореплавців. Потім він писав мені, що залишається на тому острові на все життя. Він з Нової Англії, має багату родину, його батько судновласник, але Біллі визнав за краще лишитися на пляжі та їсти гарячі булочки з хлібного дерева.

(1) Тобто двадцять вісім градусів за Цельсіем.

Внутрішній голос шепнув мені, що я можу поділити долю Біллі. Не пригадую тільки, коли саме це сталося. До острова Мідуей ми підходили північним курсом, і, можливо, відчуття кількох найприємніших днів я несвідомо поширив на все плавання, а можливо, це відчуття виникло в мені значно пізніше, коли ми вже прямували на Гонолулу… Та єдине я знаю напевне: я перейнявся зворушливою любов’ю до островів Південних морів задовго до того, як побачив бодай один із них, гідний їхньої слави. Під таким блакитним небом людину тішить навіть одноманітність пустельного океану, і на всій землі немає місця, кращого за палубу шхуни, там, де віють пасати.

Якби не постійна тривожна думка про те, щoб очікує нас у кінці плавання, воно було б чудовим відпочинком. Я почував себе якнайкраще, жвава гра хвиль та хмар весь час змушувала мене братися за олівець; до того ж, я був повсякчас зайнятий вивченням суперечливого характеру мого друга капітана. Я називаю його другом тепер, але тоді до цього було ще далеко. Тоді мене надто жахали ті риси, в яких мені ввижалося його варварство; мене спантеличувала мінливість його настроїв, мене. дратували досить безневинні, але часті прояви його марнославства, і я міг дивитись на нього тільки як на свій тяжкий хрест. І лиш поступово, в ті рідкісні години, коли він був у доброму гуморі, коли він наче забував (і змушував забувати мене) про свої вади та слабості, в мені прокидалося почуття, схоже на симпатію. Врешті я вирішив, що вади його можна сприймати як дисонанси в музичному творі,-(1)- і я змирився з ними і навіть почав знаходити в них щось привабливе; так на звичному пейзажному тлі нас захоплює вкутана димом вершина вулкану або розкішна гущавина на підступних болотах.

Капітан походив з порядної сім’ї з Нової Англії, мав добру шкільну освіту. Ще змалечку він мав запальну і вперту вдачу; найімовірніше, це була риса спадкова, тож провина за його втечу з сім’ї мала лежати не лише на ньому. Покинувши батьків, він прилаштувався на кораблі; його життя було там жахливе, і це озлобило його душу; він утік з корабля в одному з південноамериканських портів, найнявся на роботу і, бувши ще зовсім хлопчаком, заробив чималі гроші, потрапив до злодіїв, що обібрали його, потім пристав на судно матросом без оплати, аби лиш повернутися на батьківщину, і якось уранці постукався до старої сусідки, в якої ще хлопчаком не раз обривав яблука. Здавалося б, його поява не могла потішити стару, та Нейрс знав, що робить. Уздрівши на порозі свого колишнього грабіжника – виснаженого, в лахмітті,- стара панна розчулилась…

– Я завжди любив цю стару,- розповідав Нейрс.- Навіть коли вона гнала мене геть із свого саду або, теліпаючи сивими кучерями, сварила мене пальцем у наперстку, коли я йшов повз її вікно. Я не сумнівався, що вона добра. Тож коли вона того ранку відчинила мені двері, я так їй і сказав, а ще додав, що сиджу на мілині, і вона відразу повела мене в кімнату й стала пригощати пирогом.

Вона вдягла його, прилаштувала в школу, знову відправила в море, а потім привітно зустрічала після кожного рейсу і, коли помирала, заповідала йому все своє майно.

– У неї була добра душа,- розповідав далі капітан.- І знаєте, містере Додд,- це було смішно, коли ми з нею гуляли по саду, а мій старий супився на нас через штахетник. Вона ж була його сусідкою, і, мабуть, саме тому я до неї й прийшов. Я хотів, аби він знав, що мені тяжко, але я все одно скоріше звернуся по допомогу до диявола, ніж до нього. А йому було ще болючіше, бо він свого часу посварився з сусідкою через мене та через той сад, і тепер він просто казився. Так, замолоду я був неабиякою свинею, але мою стареньку я ніколи не ображав.

Поступово, хоча й не без пригод, він набув досвіду справжнього моряка. Спадщина наче впала йому з неба під час плавання на “Шукачеві”, і як тільки вляжуться розмови, збуджені капітаном цього судна, він мав отримати судно під свою команду. Йому було близько тридцяти років, він справляв враження сильної, діяльної людини. Блакитні очі, густе волосся кольору клоччя росте низько над чолом, енергійне підборіддя завжди чисто виголене… Він гарно співав, вправно грав на улюбленому інструменті моряків – акордеоні, мав швидкий розум та бистре око; коли хотів, міг бути винятково люб’язним, та коли щось було не так, перетворювався на справжнього звіра.

Його ставлення до команди, його знущання, залякування та нескінченні прискіпування могли б збунтувати й галерних рабів. Приміром, стерновий на щось задивився.

– Ах ти ж голландський баран! – горлав Нейрс.- Ось піддам тобі коліном, то знатимеш, як тримати курс! Це ж тобі не брудною вулицею брести! Ану встроми очі в компас, або я пожену тебе вздовж борту своїм черевиком!

Чи, скажімо, матрос затримався на кормі.

– Містере Данієлс, коли ваша ласка, відійдіть далі від шкотів,- починав капітан з насмішкуватою ввічливістю.- Спасибі… А може б, ви, ласкавий добродію, сказали мені, якого чорта ви тут тиняєтесь? Я не бажаю, щоб тут стовбичила всяка погань! Чи тобі нічого робити? Миттю до помічника! Не жди, щоб я сам знайшов тобі роботу, бо тижнів зо два і на ноги не зведешся…

Ці висловлювання, тим кривдніші, що капітан знав усі вразливі місця своєї жертви, супроводились таким зловісним виразом обличчя й таким лютим поглядом, що нещасному матросові починали цокотіти зуби. Дуже часто після таких погроз капітан пускав у діло кулака. Я аж закипав, угледівши ті негідні напади – адже матрос, якому руки зв’язані законом, безмовно піднімався з палуби й покірно йшов у кубрик – уявляю, яка зненависть палала в серці упослідженої людини…

Може здатися дивним, що в мені зародилася симпатія до цього тирана. Ще більше може здивувати, що я спокійно споглядав неподобства і не поривався покласти їм край. Але я був не такий наївний, щоб обурюватися привселюдно: я вважав, що краще нехай капітан познущається над кимось із підлеглих, ніж матроси, підбурені мною, здіймуть заколот і вб’ють його, а згодом і самі загойдаються на шибеницях. Та залишаючися з капітаном віч-на-віч, я безперестанку сварився з ним.

– Капітане,- якось сказав я, звертаючись до його патріотичних почуттів, якими він не раз хизувався,- так не можна поводитися з американськими моряками. Невже це по-американському – вважати матросів за собак?

– Американці? – похмуро відгукнувся Нейрс.- Усіх оцих голландців та волоцюг-лінивців* ви називаєте американцями? Ось уже чотирнадцять років я плаваю морями і – за єдиним винятком – завжди під американським прапором, проте жодного разу ще не бачив матроса-американця. Таке бувало тільки за старих часів. Хоча тоді в Бостоні платили всього лиш по тридцять п’ять доларів, команди комплектувалися так, як треба. Ті часи давно минули, і нині американські судна тримаються єдине завдяки залізним нагелям *. Ви ж нічого не знаєте, ви навіть не уявляєте, до чого ми дійшли… Як можна заступати на нічну вахту чотирнадцять місяців підряд, не забуваючи й про всі інші обов’язки та відповідальність за життя кожного матроса і водночас щомиті ризикуючи наразитися на ножа, коли виходиш із каюти,-або ж дістати удар по голові чи влетіти в трюм через відкритий люк? Ці страхи давно зігнали пиху з нашої братньої любові та віри в царство небесне. Цей млин добре перемолов мене, і я маю більший зуб на кожного морського вовка, що борознить усі моря й океани, ніж сам Каліфорнійський банк. Так, дивитись на це відворотно, але єдиний спосіб тримати команду в руках – це нагнати на неї несусвітного страху.

(1) В жаргоні тихоокеанських моряків голландцями називають німців і всіх уродженців Скандінавії, а волоцюгами лінивцями юалійців, Іспанців, французів та уродженців країн східного узбережжя Середземномор’я. (Прим, автора.)

– Але ж послухайте, капітане,- не здавався я,- всьому є межа. Вам відомо, що американські судна мають погану репутацію. Вам дуже добре відомо, що якби не висока платня та пристойний харч, жоден матрос не найнявся б на них. Та й так багато хто воліє плавати на англійських суднах, хоча там погано годують і платять менше.

– А, лимонники…- сказав Нейрс.- Вони теж дають матросам гарту, хоча, справді, трапляються серед них і тюхтії.- Він усміхнувся, мов людина, яка пригадала щось смішне, і повів далі: – Ось послухайте, я вам дещо розкажу – може, ця історія й не на мою користь, але ж вона дуже кумедна. Було це в тисяча вісімсот сімдесят четвертому році, коли я найнявся помічником на англійське судно “Марія”, що відпливало з Фріско в Мельбурн. З того часу мені більше й разу не доводилось зустрічати такої паршивої посудини. їжа була огидлива, така, що й до рота не піднесеш, та ще й лимонний сік – смердючий; коли я бачив, щoб їсть команда, мене нудило, та й свого обіду не хотілося їсти. Капітан був так собі, тихий старий вайло на прізвище Грін. Але команда – така потолоч, якої в мене більше ніколи не було. Та коли я почав був виховувати той набрід, капітан став на бік матросів!..

(1) Нагель (нім.) – Деталь, що з’єднує дерев’яні конструкції судна.

Це трапилось у чистому морі. Але будьте певні: я нікому не дозволю їздити на мені! “Командуйте, капітане Грін,- сказав я,- і команди я виконаю, а решта вас не стосується. Свої обов’язки я знаю, і як я їх виконуватиму – це вже моя справа; не народився ще такий чоловік, який повчав би мене”. Ну й, звісно, я крив його на всі заставки. А капітан скипів і намовив супроти мене всю команду. І мені доводилося вчити їх кулаками на кожній вахті. Матроси зненавиділи мене так, що зубами скрипіли, коли я йшов повз них. Та якось я помітив, що здоровенний розлючений голландець стусає юнгу. Я кинувся на голландця й відразу поклав його. Він спробував підвестись, але я поклав його знову. “Ну що,- сказав я йому,- будеш іще чіплятися до хлопця? Я ж тобі всі ребра переламаю”. Той поклявся, що не буде, і лежав сумирний, як диявол на похороні, аж поки матроси знесли його в кубрик, де він, либонь, не раз пригадав свою милу Голландію. А якось уночі на двадцять п’ятому градусі південної широти на судно налетів шквал. Мабуть, ми всі спали, бо не встиг я зміркувати, що сталося, як у нас зірвало фор-брамсель. Кинувся я на бак, лаюсь послідущими словами, а коли добіг до фок-щогли, раптом щось уп’ялося мені в плече. Я рукою – о боже! – остень… Ті негідники загарпунили мене остенем, як морську свиню(1). “Кеп!” – кричу я. “Що таке?” – питає він. “Вони мене загарпунили”,- кажу я. “Загарпунили? Ну, я цього давно чекав”.- “Клянусь богом,- кричу я,- хтось поплатиться за це!” – “Ну ось що, містере Нейрс,- каже він,- ідіть ви краще в свою каюту. Якби я” був матросом, ви не відбулися б так дешево. І щоб я більше не чув на палубі ваших лайок! Ви й так уже обійшлись мені в фор-брамсель. Якщо ви не вгамуєтесь, то зостануться в нас голі щогли”. Отак старий Грін захищав своїх помічників! Але зачекайте, ягідки ще будуть… Прийшли ми в Мельбурн, старий каже: “Містере Нейрс, ми з вами не зжилися. Моряк ви, безперечно, першорядний, але такої неприємної людини я ще не зустрічав, і я не маю наміру терпіти надалі ваші лайки та ставлення до команди. Нам краще розлучитися”. Повірте, я був не проти й піти, але розлютився і вирішив відплатити тією ж монетою. Тож я сказав, що піду на берег та все обміркую. Подався на берег, дещо рознюхав – наче все складалося непогано,- повернувся на судно і піднявСяНа місток.

(1) Морська свиня – дельфін-пихтун, на якого полювали заради жиру, м’яса й шкури.

“Ну що, збираєтесь ви пакувати свої речі, містере Нейрс?”- питає старий. “Ні,- кажу,- принаймні до Фріско ми з вами не розлучимось. Хоча це вже вам вирішувати: я й радий піти з “Марії”, та не знаю, чи зво-лите ви виплатити мені за три місяці наперед, згідно з договором”. Він зразу вийняв скриньку з грошима. “Синку,- каже,- це ще, по-моєму, дешево”. Так він іще раз допік мені.

Дивно було слухати цю історію з його власних уст, особливо коли згадати, про що ми постійно сперечались,- але вона цілком відповідала характерові Нейрса. Я так і не зміг вплинути на нього, так. і не відмовився, він од деяких вчинків чи слів, але, як виявилося згодом, він докладно заносив мої доводи до щоденника і там, як не дивно, погоджувався зі мною. Так само, коли капітан розповідав про свого батька, якого ненавидів, він намагався бути справедливим, і це навіть зворушувало мене. Більше мені не доводилось зустрічати людину такої дивної вдачі – внутрішньо настільки справедливу і заразом настільки схильну до дріб’язкових вчинків, що були наслідком миттєвого нервового збудження, а не розумних міркувань.

Така ж дивна була і його хоробрість. Він сам ішов назустріч небезпекам, і вони ніколи не захоплювали його зненацька й діяли на нього як збудливий напій. І в той же час мені не доводилося зустрічати людини, яку так дратувало і пригнічувало б постійне очікування біди – будь-коли й від будь-чого, а надто як справа торкалася морського життя. Лихі передчуття не просто охолоджували його, а навіть заморожували. Коли налітав шквал, Нейрс клав нашу вутлу посудину на борт і так довго тримав її мало не у висячому положенні, що я вже втрачав надію на порятунок, а матроси без команди вихоплювалися на свої місця. “Ось бачите,- казав він,- тут не знайдеться ‘ чоловіка, що зміг би протримати її отак довше, ніж я. Тепер вони впевняться, що я таки розуміюсь на шхунах. Повірте, не кожен капітан цієї посудини, п’яний чи тверезий, протримається так довго на критичному крені”. І тут-таки він починав каятись та жалкувати, що взагалі встряв у цю справу, а тоді докладно сповідав про всі підступи океану, про виняткову ненадійність оснащення шхун, про те, які вони йому осоружні, про численні способи, якими ми могли піти на дно, та про цілі флоти суден, що з року в рік виходили в плавання, щезали з очей і ніколи не поверталися в рідний порт… “Та врешті, не велика біда! – закінчував він, як правило, свої одкровення.- Я взагалі не розумію, навіщо людина живе на світі. Звісно, якби мені було зараз років дванадцять і я лазив на чужі яблуні та пригощався чужими яблуками, я так не казав би. А все це доросле життя – моряцтво, політика, церковне благочестя і все інше – просто нісенітниця. Краще вже спокійненько потонути”. Для мене, нещасного суходільного жителя, годі було придумати похмурішу розмову серед буряної ночі. Неможливо навіть уявити щось менш підходяще для справжнього моряка (як ми їх уявляємо і якими вони здебільшого бувають), ніж оці постійні скигління.

Та перше ніж закінчити наш рейс, мені ще не раз довелося спостерігати вперту похмурість капітана.

На сімнадцятий день нашого плавання, вранці, вийшовши на палубу, я побачив, що на вітрилах узято подвійні рифи, однак шхуна стрімко лине збуреним морем. Досі на нашу долю випадали постійні пасати й наповнені гулом вітрила. Ми вже наближалися до острова. Мені все важче було стримувати хвилювання, і вже протягом кількох днів найбільше мене цікавили показання лага, щоденні визначення широти й довготи, а також нестерпно повільне прокладання нашого курсу на карті. І того ранку так само перший мій погляд був на компас, а другий – на лаг. Кращого я й не міг бажати: ми йшли точно за курсом, і з дев’ятої години вчорашнього вечора швидкість шхуни не падала нижче восьми вузлів. Я навіть задоволено зітхнув. Але тут-таки якийсь неприємний, зимовий вигляд моря і неба змусив моє серце похолонути. Наша шхуна видалась мені ще меншою, матроси похмуро мовчали і насторожено озирали хмари. Нейрс, ще похмуріший, ніж завжди, навіть не кивнув у мій бік. Він теж, здавалося, стежив за ходом судна уважно і тривожно. Ще більше збентежило мене те, що біля штурвалу стояв сам Джонсон і що він раз у раз перекладав його, нерідко з помітним зусиллям, а коли за кормою загрозливо здіймалися чорні вали, він зацьковано озирався і втягував голову в плечі, як людина, що намагається уникнути удару. Я зрозумів, що складається не так, як бажалось, і не пожалкував би жмені доларів за чіткі відповіді на запитання, яких сам не насмілювався поставити. Якби я ризикнув звернутися до капітана, не зваживши на його хмуре обличчя, я почув би, що суперкарго (тільки так він називав мене в хвилину роздратування) хай краще негайно котиться в каюту. Мені нічого не лишалося, як у міру своїх сил боротися з непевними страхами, поки капітан не зволить із власної охоти пояснити мені, що ж діється. Й він зробив це скоріше, ніж я гадав. Щойно кок-китаєць покликав нас до сніданку й ми всілися за вузьким столом лице до лиця, Нейрс заговорив, кинувши на мене дивний погляд:

– Послухайте, містере Додд, треба вирішити одну справу. Вже два дні море лютує без упину, хвиля не меншав. Барометр падає, вітер усе свіжішає, і я не обіцяю вам нічого втішного. Якщо я поведу шхуну за вітром, нас винесе звідси, але куди – сам бог відає… Можливо, в бік Фрегатової банки. Якщо ж і надалі йти за курсом, ми дістанемось до острова завтра надвечір і знайдемо захисток з підвітряного боку, якщо не вдасться вплисти в лагуну. А вирішити вам треба ось що: або капітан Трент випередить вас, або ж ви вскочите в халепу. Мені наказано вести судно так, щоб ви були задоволені,- додав він, глузливо посміхаючись.- Тому це питання має вирішити суперкарго.

– Капітане,- відповів я, холодіючи від страху,- краще ризик, ніж неминуче фіаско!

– Життя – постійний ризик, містере Додд,- зауважив капітан.- Але зважте: вирішувати треба негайно, бо через півгодини сам архангел не зможе, взявши штурвал, повернути шхуну за вітром.

– Гаразд,- сказав я,- курс на острів.

– На острів, то й на острів,- погодився він і накинувся на їжу. Добрих півгодини він неквапливо жував пиріг і раз у раз повторював, що йому дуже хочеться знову опинитися в Сан-Франціско.

Коли ми вийшли на палубу, він заступив Джонсона біля штурвала – в таку негоду вони не зважувались довірити штурвал матросам,- а я стояв поруч, відчуваючи, що п(фяд із ним мені якось спокійніше; ревіння розлютованої стихії, а також свідомість рішення, що я його дійшов, збуджували в мені захват, змішаний зі страхом. Вітер, шаленіючи, так пронизливо свистів у снастях над самою головою, що в мене хололо у п’ятах. Важкі хвилі напористо йшли на штурм нашої посудини, заливаючи палубу.

Довелося задраїти всі люки.

– І ми повинні витримувати все це заради доларів містера Пінкертона! – несподівано вигукнув капітан.- Скільки справжніх моряків пішло на дно, містере Додд, через отаких, як ваш друг. Що їм варто занапастити судно чи два? Адже судна застраховані. Щoб для них життя всієї команди, коли йдеться про кілька тисяч доларів? їм потрібні тільки якнайбільша швидкість та дурень капітан, що поведе судно на неминучу загибель, як це зараз роблю я. Навіть не розумію, як я на все це погодився!

Я перебрався далі від корми так поквапно, як тільки дозволяла чемність. Від цієї розмови я відчув себе недобре, в голові зароїлося безліч жахливих думок. Ось я ризикую власним життям та ще й піддаю небезпеці життя семи інших людей – і задля чого? Так я запитував себе і відповідав: задля досить великої кількості смертоносної отрути. Іншої відповіді не було. Якщо міфи про загробне життя виявляться правдивими, то, ставши перед вічним суддею, я не знайду собі виправдання…

“Що вдієш, Джіме,- подумав я,- усе це задля тебе”.

Біля сімнадцятої години на гроті взяли третій риф, а Джонсон, розстеливши на мокрій підлозі каюти грубе штормове вітрило та всівшись на ньому по-турецькому, почав разом з двома матросами поквапно його лагодити. Під обід я пішов до себе в каюту й сів на койку – розбитий, приголомшений і отупілий від жаху. Нещасна “Нора Крейн” стрибала з хвилі на хвилю, мов переляканий олень, що втікає від переслідувачів, і я, б’ючись то об стіл, то об ліжко, весь укрився синцями. Над головою безперестану ревла дика переслідувачка-буря, свистів вітер, рипів дерев’яний корпус шхуни, хльоскали мотузяні кінці, гриміли блоки, в борти гупали хвилі; часом мені вчувалося, що, перекриваючи все, згори лине майже людський голос, схожий на ридання ангела,- я знав ім’я того ангела, знав, що крила його чорні. Здавалося, жодне творіння людських рук не могло б витримати такої безжальної хватки моря, що жбурляло шхуну з однієї водяної гори на другу, стрясаючи її до самого кіля і, наче дитині, викручуючи їй усі суглоби та м’язи. Кожна дощечка на ній благала пощади, проте шхуна не здавалась натискові хвиль, і я відчував усе сильнішу прихильність до неї, все більше захоплення її мужністю й стійкістю. Ці думки розвіювали страхи, і часом я навіть забував про довколишнє пекло. Як я був вдячний кожному з майстрів, що злагодили такий негроміздкий і такий міцний корабельний корпус! Вони працювали не лише заради грошей – вони розуміли, що від них залежить не одне людське життя.

Решту дня і всю ніч я просидів або пролежав, не склепивши очей, на своїй койці, а ледве розвиднилось, несвідома тривога знову погнала мене на палубу. Ця ніч була найстрашнішою в моєму житті. Джонсон та Нейрс заступали один одного біля штурвалу, і той, хто звільнювався, спускався в каюту. Ледве ввійшовши, вони обидва кидали погляд на барометр, хмурились і постукували пальцем по склу. Барометр безперестану падав. Потім, якщо це був Джонсон, він брав з буфету бутерброд і, зіпершись на стіл, стоячи вминав його, інколи голосно регочучи і звертаючись до мене з репліками на кшталт: “Ну й холоднеча ж на палубі, містере Додд!” – або ж, глумливо усміхаючись: “Ну, знаєте, така ніч не для піжамників, це я вам кажу точно”. Потім він кидався на свою койку і міцно спав дві години – до наступної вахти. А ось капітан – той не їв і не спав. “Ви тут, містере Додд? – питав він, постукавши по барометру.- Ну, сину мій, до острова сто чотири милі (чи скільки там ще лишалось), і ми мчимо щодуху. Будемо на місці завтра о четвертій, а можливо, й ні. Це вже як вийде. Отака новина. А тепер, містере Додд, вибачайте великодушно, але ж ви бачите, що я стомився до смерті, тож простягайтесь знову на своїй койці”. Після такої люб’язності він міцно затискував зубами сигару і повні дві години сидів, мружачись на лампу крізь хмару тютюнового диму. Згодом він сказав мені, що то була для нього дуже щаслива ніч, але сам я про це ніколи не здогадався б.

– Розумієте,- пояснював він,- вітер тоді був не такий уже й дужий, зате хвиля була загрозлива, та й шхуну втримати було нелегко, а барометр тим часом показував, що ми десь біля самого центру бурі. Проте ніхто не знав, чи ми віддаляємось від нього, чи мчимо в самісіньке пекло. Ну, а в таких випадках відчуваєш особливе піднесення, виростаєш у власних очах. Така вже у нас натура, містере Додд.

Світанок зайнявся зловісно ясний: повітря було тривожно прозоре, небо чисте; обідок обрію чітко й гостро прокреслював сині далі. Але вітер і бурхливі хвилі, що за ніч ще більше виросли, так само невтомно гнали на шхуну. Я стояв на палубі, і мені дух забивало від страху. Коли шхуна падала у провалля між хвиль, коліна мої підгиналися, мов паперові, коли ж якась із тих чорних гір лавиною спадала на шхуну і холодна вода ринула палубою, серце моє обривалося. Тоді мною володіло єдине нездоланне бажання: нічим не виказати свого жаху і ціною останніх зусиль поводитись достойно, хоч би яка небезпека загрожувала моєму життю. Як сказав капітан, “така вже у нас натура”.

Настав час снідати, і я примусив себе ковтнути трохи гарячого чаю. Пізніше мене послали вниз поглянути, котра година, і, дивлячись на хронометр посоловілими очима, я подивувався, який сенс визначати місцезнаходження шхуни, коли вона гарматним ядром мчить невідомо куди посеред оскаженілого моря. Ранок тривав безкінечно в незабутній болісності навислої над нами небезпеки. І кожен поворот штурвала був водночас і ризикований, і необхідний – ризикований, як зухвальство зневіреної людини, і необхідний, як стрибок пожежника в палаючу кімнату. Та ось настав полудень. Ми пообідали: капітан – після чергової вахти, а я – після чергового споглядання капітана; потім він визначив довготу й широту і проклав на карті пройдений нами шлях – проклав педантично точно, що видалось мені майже абсурдним і водночас викликало майже жалість: адже вельми ймовірно, що незабаром цей аркуш паперу розглядатимуть лиш очі самих цікавих риб. Спливла година, спливла друга… Капітан був похмурий і лютий, як ніколи,- я вперше бачив людину, в очах якої палала неприхована жорстокість. Я не позаздрив би матросові, що насмілився б тієї хвилини ослухатись його.

Враз він обернувся до Джонсона, який міцно тримав штурвал.

– Два румби праворуч в напрямку носа,- почув я.

І він сам став за штурвал.

Джонсон кивнув, витер очі тильним боком мокрої руки, вловив мить, коли шхуна вискочила на гребінь хвилі, і, вчепившись у ванти, поліз угору. Я дивився, як він береться вище й вище, завмираючи, коли шхуна падала у провалля, і користуючись кожною миттю відносного спокою; нарешті, діставшись до салінга та обхопивши однією рукою щоглу, він черкнув поглядом по обрію на південному заході. За мить, ковзнувши вниз по бакштагу, Джонсон стояв на палубі; усміхнувшись, він ствердно кивнув у бік капітана, ще й рішуче махнув рукою. Ще мить – і він знову зосереджено крутив штурвал, а його змучене, спітніле обличчя розпливлося в усмішці, волосся розмаялось, а поли куртки лунко лопотіли на вітрі.

Нейрс зійшов у каюту, приніс бінокль і почав безмовно вдивлятися в небокрай. Я теж спрямував погляд туди, хоч у мене й не було бінокля. Мало-помалу там, посеред білої пустелі бурхливої води, я почав розрізняти пляму густішої білини (небо теж було білувате й туманне, як під час шквалу), а тоді до моїх вух почав долітати рев, ще нижчий та грізніший, ніж виття бурі,- то був невпинний громовий гуркіт прибою на рифах. Нейрс протер рукавом скельця бінокля і простяг його мені, показавши пальцем, куди дивитись. Крізь скельця я побачив безмежний простір бурхливих хвиль, що скаженіли в безлюдному танці, потім – холодне зблідле небо й чітку лінію обрію, покраяну гребенями бурунів, і раптом – на якусь мить, так, що я відразу згубив їх із очей,- проти неба вималювалися обриси щогл, рей, снастей, вимпела, роздертого на клапті топселя того брига, заради котрого ми подолали такий нелегкий шлях і за котрий ми так дорого заплатили. Знову й зцову намагавсь я вловити в бінокль його обриси. Землі не було видно зовсім; потерпілий бриг самотньо висів між небом і землею, і нічого сумнішого я не бачив за все своє життя. Згодом, коли ми підпливли до нього, я помітив, що з обох його боків тяглася пінява лінія прибою, яка позначала зовнішній край рифа. Вздовж цієї лінії, до висоти в кількасот футів, висіла тяжка хмара водяного пилу та бризок, схожа на дим; невгамовний прибій гримів, як гарматна канонада.

Через півгодини ми були біля острова; ще з півгодини ми йшли вздовж грізного рифа, і хвилі почали ледь помітно вгамовуватись, а судно попливло швидше. Ми рухалися навітряною стороною острова (так, для порядку, назву я кільце піни, водяного пилу та грому) і, минувши підводну скелю, завернули в прохід, що вів до лагуни.

РОЗДІЛ ХІІІ

ОСТРІВ І РОЗБИТИЙ БРИГ

Радість охопила всіх. Вона сяяла на кожному обличчі: Джонсон за штурвалом широко усміхався, Нейрс розглядав карту острова, і в його погляді вже не було злості, а матроси, скупчившись на носі, збуджено перемовлялися й показували на берег. Що там казати – ми уникли майже неминучої загибелі, а після тривалого плавання безмежною океанською пустелею навіть такий клаптик суходолу здавався неймовірно привабливим. Крім того, за одним з тих каверзних збігів, що завдяки їм талан іноді здається збиточним насмішкуватим хлопчаком, коли ми опинилися на безпечному місці, буря почала влягатися.

Та ледве я позбувся одного хвилювання, як відразу ж мене охопило друге. Ледве мене відпустив один страх, як тут же мною оволодів другий. Ледве я повірив, що ми врешті матимемо захисток у лагуні, як перейнявся певністю, що Трент уже побував тут раніше. Я піднявся на ванти й почав жадібно вдивлятися в кільце коралового рифу, в гримучу смугу прибою та блакитну лагуну, що лежала в тому кільці. В лагуні вже можна було розгледіти два острівці – Середній Брукс і Нижній Брукс, як іменувалися вони в довіднику,- дві положисті, зарослі чагарником піщані смуги з чистими пляжами, кожен близько півтора милі завбільшки, кожен простертий із заходу на схід, розділені вузькою протокою. Над ними кружляли, кричали й лопотіли крилами незліченні зграї невтомних морських птахів, білих і чорних, причому чорні були багато більші. Сяючи й мінячись в сонячному промінні, цей вихор крилатого життя ненастанно кружляв і клубочився, а час від часу несподівано, наче вибухнувши, розлітався по всій лагуні, і я мимоволі пригадував те, що читав про пульсацію небесних туманностей. Легка хмарка висіла над рифом і морем, і я вирішив, що то пил від недавніх вибухів. А трохи збоку, біля самої лінії грімливого прибою, притягував зір “Летючий шквал”, створений руками численних майстрів, предмет спогадів багатьох людей, що борознили на ньому найвіддаленіші закутки океану: тепер його вітрила були старанно згорнуті (якщо не брати до уваги розідраного на клапті топселя), на грот-щоглі маяв порваний негодою червоний вимпел торгового флоту Старої Англії. Тут “Летючий шквал” знайшов свою останню стоянку, й океан уже почав руйнувати його. Прямо на нього і мчала “Нора Крейн” – наче хижак, що прагне пообгризати кістки своєї жертви. Проте, хоч як я розглядався – не помітив жодної ознаки присутності людини. В лагуні не було шхуни з Гонолулу, на палубі якої юрмилися б наші озброєні суперники, ніде не вився димок від вогнища, на якому компанія Трента готувала б їжу з упольованих морських птахів. Здавалося, ми таки не запізнилися, і я глибоко й полегшено зітхнув. Однак я мав приємність переконатися в цій думці лише тоді, коли ми впритул підійшли до лінії прибою, коли ло-товий уже зайняв своє місце, а капітан піднявся на салінг фок-щогли, щоб провести нас у лагуну вузькою протокою між коралових рифів. Всі обставини нам сприяли: призахідне сонце було позаду нас, віяв свіжий рівний вітер, а відплив іще не почався. Мить – і ми проскочили між двома пінистими бурунами, лотовий узявся промірювати глибину, капітан почав вигукувати тривожні слова команд, шхуна раз у раз міняла галси, лавіруючи між небезпечних підводних скель, і коли вдарили перші склянки першої підвахти, ми кинули якір біля північно-східного краю острова Середній Брукс на глибині п’ять сажнів. Вітрила згорнули, шлюпки звільнили від усякого мотлоху, що назбирався в них за час плавання, а палубу видраїли; ця робота забрала добрих три чверті години, і весь цей час я шаленів на палубі, як людина, змучена нестерпним зубним болем. Перехід від бурхливого моря до порівняно спокійної лагуни подіяв на мене дивно: я не міг ні секунди ані сидіти, ані стояти. Неквапливість матросів, смертельно виморених шаленою бурею, дратувала мене, як особлива образа, а різкий лемент морських птахів наганяв сум, як похоронний спів. Я відчув величезну полегкість, коли нарешті спустився в шлюпку разом з Нейрсом та двома матросами; ми рушили до “Летючого шквалу”.

– А вигляд у нього досить жалюгідний, еге ж? – зауважив капітан, киваючи в бік розбитого брига, від якого нас відділяло близько півмилі.- Схоже, що йому не до смаку ця стоянка і що капітан Трент не дуже дбав про нього. Ану веселіше, хлопці! – додав він, звертаючись до матросів.- Увечері я вас усіх відпущу на берег, і ви так погуляєте, що в тутешніх шинках довго згадуватимуть вас!

Той жарт усіх звеселив, і шлюпка ще швидше полинула ледь брижистою поверхнею лагуни. Хоча “Летючий шквал” згубився б між морських велетнів біля причалів Сан-Франціско, він був майже втричі більший за “Нору Крейн”, до якої ми так звикли за час плавання, і коли ми підійшли до його борту та витягли шиї, озираючи вітрильник, він видався нам величезним. Бриг лежав, уткнувшись носом в риф, біля якого одвіку злітали й падали важкі хвилі ревучого прибою. Щоб наблизитись до правого борту, нам треба було обійти корму. Стерно було повернуте до краю вліво, і нам відразу впав у вічі напис: “ЛЕТЮЧИЙ ШКВАЛ”. Гулль”.

З правого борту, майже біля юту, звисав мотузяний трап, перекинутий через поруччя, і ми піднялися ним на палубу брига.

Це було досить містке судно. Ют здіймався над палубою на три фути, на баку був тісний матроський кубрик, а поряд з фок-щоглою – камбуз. На рубці лежала одна невеличка шлюпка, а дві більші – на рострах пообіч рубки. І зовні, і всередині бриг був пофарбований у білий колір, що в тропіках найвигідніше, а пілерси, обручі, бочки з водою тощо, як ми побачили згодом,- у зелений. Та коли ми ступили на палубу судна, все на ньому було вкрите шаром пташиного посліду.

Птаство з криком кружляло над бригом, густо гніздилося в снастях; зазирнувши в камбуз, ми відсахнулись – звідти навально шугонули птахи – злі й сміливі, з міцними дзьобами; деякі, чорнопері, були завбільшки з орла. На шкафуті ми помітили кілька барилець, майже вкритих сміттям: видобувши їх, ми виявили питну воду й солонину; на барильцях стояли клейма якоїсь колоніальної фірми. Очевидно, Трент і його матроси вже готували провізію, щоб вирушити в шлюпках на Гонолулу, коли на обрії несподівано з’явилася “Буря”. Більше на палубі не було нічого вартого уваги, крім хіба що снастей, обірваних там, де по них бив топсель; зверху, легко погойдуючись, звисав клубок заплутаного мотуззя, і вітер, що вже вщухав, посвистував у ньому.

Моторошне видовище!

Охоплені незрозумілим трепетом, ми з Нейрсом боязко спустилися по гвинтовому трапу вниз і опинились перед поперечною переділкою, що поділяла ют на дві частини. У першій зберігалися найрізноманітніші припаси, тут-таки було і відгороджене місце для двох койок – на думку Нейрса, для кока і другого помічника. Більшість кормової частини займала кают-компанія, що вписувалась підковою в саму корму; під лівим бортом була комірчина для провізії та каюта старшого помічника, а під правим – капітанська каюта і гальюн. У всі ці приміщення ми лише зазирнули – найбільше цікавила нас кают-компанія. В ній було темно – шар пташиного посліду вкривав світловий люк; запах був тяжкий і задушливий, всюди дзижчали мухи, б’ючись у наші обличчя. Мене здивували ці мухи на атолі Мідуей, бо я вважав їх неодмінними супутниками людини та її недоїдків. Най-певніше, якийсь карабель завіз їх сюди, і то досить давно – вони встигли розплодитися неймовірно. На підлозі було безладно розкидано одяг, книжки, навігаційні прилади, всякі залишки матроської розкоші – мотлох, який викидають зі скриньок під час раптової тривоги після тривалого плавання. Дивно було в тій напівтемній каюті, що здригалася від гуркоту близького прибою, під пронизливі крики чайок перебирати речі, якими колись дорожили невідомі нам люди, речі, які вони носили: стару білизну, строкаті піжами, поруділі парусинові костюми, клейончаті куртки, лоцманські плащі, вишиті сорочки, жилети, найрізноманітнішу одіж, від тієї, що вдягають на нічну вахту, до тієї, яку носять удень на веранді готелю. А впереміш із нею валялися книжки, сигари, флакони з парфумами, вигадливо різьблені люльки, пачки тютюну, ключі, іржавий пістолет і всілякі дешеві сувеніри: бенареські бронзові статуетки, китайські вазочки та картинки, запаковані у вату химерні мушлі – безперечно, подарунки рідні, що жила, найімовірніше, в Гуллі, звідки родом був Трент і куди був приписаний його бриг.

Оглянувши підлогу, ми перейшли до столу, накритого, мабуть, до обіду, бо на ньому стояв корабельний посуд з товстого фаянсу, а в ньому – залишки їжі; стояли також бляшанки мармеладу та згущеного молока; в кухлях була кавова гуща, на тарілях – хліб, грінки та ще якісь недоїдки. Вилиняла червона скатертина біля капітанського місця була залита чимось темно-брунатним, мабуть, кавою, а на протилежному кінці столу вона була відкинута, і на голій стільниці стояла чорнильниця й лежала ручка. Табурети були відсунуті від столу так, наче з їжею було покінчено і всі вже курили та розмовляли; один поламаний табурет валявся долі.

– Погляньте, вони дописували журнал,- мовив Нейрс, показуючи на чорнильницю.- Біда заскочила їх зненацька, як це буває завжди. Мабуть, не народився іще капітан, який у годину аварії мав би повністю заповнений журнал. Доводиться писати за цілий місяць, як Чарлзові Діккенсу свої романи, друковані з продовженням… Відразу видно, що це лимонники,- докинув він зневажливо, кивнувши на стіл.- Мармелад і підсмажений хліб для капітана! Просто свині!

Це глузування прикро вразило мене. Я не відчував особливої симпатії до капітана Трента чи до будь-кого з тієї зниклої компанії, проте безлад порожньої каюти, колись обжитої, приголомшив мене: смерть творіння людських рук сумна майже так само, як і смерть людини,- і мені раптом здалося, що все в цій каюті зберігає пам’ять про страшну трагедію…

– Я почуваюся зле – сказав я.- Ходімо на палубу, ковтнемо свіжого повітря.

– Невеселий закуток, що й казати,- погодився капітан.- Та перше ніж піти нагору, нам треба відшукати сигнальні прапори, я хочу підняти сигнал “Покинутий командою” чи щось таке – хай хоч це прикрашає наш острівний притулок. Капітан Трент сюди ще не повертався, але ось-ось може навідатись, і йому буде приємно побачити на судні сигнал.

– А чи нема офіційно прийнятого сигналу, придатного для нас? – спитав я, захопившись думкою капітана.- Приміром: “Продано на користь страхової компанії; за подробицями звертатися до Дж. Пінкертона, квартал Монтана, Сан-Франціско”.

– Що ж,- відповів Нейрс,- якийсь старий боцман, либонь, і набрав би такий сигнал, якби ви дали йому на це цілий день та фунт тютюну. А мені така задачка не до снаги. Я можу спробувати щось коротше і приємніше, приміром, KB – екстренний сигнал: “Задній хід” або ЇМ – попередження: “Тут небезпечний район”. А що ви скажете про РОН: “Повідомте судновласників, що з судном усе гаразд”?

– Це поки що передчасно,- відповів я,- але, ручуся, допече Трентові до живого. РОН якраз підійде!

Сигнальні прапори знайшлися в капітанській каюті – вони були старанно розкладені по своїх гніздах, позначених відповідними літерами. Нейрс вийняв потрібні прапори, і ми піднялися на палубу.

– Гей, дурню, не смій пити! – закричав капітан одному з матросів, що зачерпнув води з барильця.- Вода засмерділася.

– Вибачте, сер,- відгукнувся матрос,- але ж на смак вона зовсім свіжа.

– Покуштую сам! – Нейрс узяв кухлика, зачерпнув води й підніс до губів.- І справді,- мовив він.- Виходить, засмерділася, а потім знову стала свіжа… Дивно, містере Додд, еге ж? А втім, я пам’ятаю такий випадок, коли ми проходили мис Горн…

У голосі його було щось таке, що змусило мене повернутися до нього. Звівшись навшпиньки, Нейрс пильно роззирався довкруги, як людина, перейнята цікавістю, а його обличчя й уся постать видавали затамоване хвилювання.

– Ви самі не вірите в те, що кажете! – вигукнув я.

– Можливо, можливо,- погодився він, поклавши руку мені на плече.- Все може бути… Проте мене турбує зовсім інше…

Нейрс підкликав матроса, віддав сигнальні прапори, а сам узявся за головний сигнальний фал, що його торгав, лопотячи на вітрі, червоний англійський вимпел. Ще хвилина – і замість нього замайорів американський, який ми прихопили з собою, а потім і сигнальні прапори РОН.

– Ну, а тепер,- сказав Нейрс, дивлячись на прапорці з гордістю американського моряка,- а тепер, хлопці, ставайте до помпи. Поглянемо, що за вода в цій лагуні.

Матроси взялися за ручки, й над судном розляглося чвакання залізної помпи, а на палубу ринув потік затхлої води. Нейрс, зіпершись ліктями на поручень, спостерігав за потоком, наче та трюмна вода дуже його зацікавила.

– І що ж вас усе-таки схвилювало? – спитав я.

– Зараз коротко поясню,- відповів капітан.- Але спершу зверніть увагу: бачите ці шлюпки – одну на рубці й дві пообіч неї на рострах? То яку ж шлюпку спускав Трент? Адже двоє з його команди загинуло, коли спускали шлюпку!

– Мабуть, він знову підняв її на борт,- висловив я припущення.

– Хай і так, але навіщо? – заперечив капітан.

– Значить, у них була ще одна шлюпка,- сказав я.

– Може, й була ще одна шлюпка на палубі,- погодився Нейрс.- Проте навіщо вона їм? Хіба для того, щоб старий капітан катався місячними ночами довкола брига, награючи на акордеоні?

– Яке це має значення? – правив я своєї.

– Та, мабуть, ніякого…- погодився Нейрс, озираючись через плече на потік води, що заливала палубу.

– І довго буде чвакати ця помпа? – спитав я.- Так ми перекачаємо всю лагуну. Адже капітан Трент сам сказав, що бриг сів на дно, десь у носовій частині дірка, і туди ллється вода.

– Так і сказав? – багатозначно, протягом мовив Нейрс.

Не встиг він договорити, як помпа захлинулась раз, потім удруге, і потік припинився. Матроси покинули ручки помпи.

– Ну, що ви на це скажете, містере Додд? – спитав Нейрс і провадив, стишивши голос, але так само недбало спираючись ліктями на поручень: – Це судно ціле й неушкоджене, як “Нора Крейн”. Я зрозумів це, перш ніж ми піднялися на борт, а тепер знаю напевне.

– Неймовірно! – вигукнув я.- То ви вважаєте, що Трент…

– Я нічого не знаю про Трента. Можливо, Трент брехун, а можливо, боягузлива баба. Я лише констатую факт,- сказав Нейрс, а потім додав: – Затямте ще одне. Я не раз плавав на суднах глибокої осадки і знаю, щoб кажу, а кажу ось що: коли бриг торкнувся дна і ще не зовсім засів, його можна було легко зняти з цієї мілини – на це знадобилося б усього сім-вісім годин. Це зрозумів би перший-ліпший матрос, навіть новачок.

Замість відповіді я спромігся лише на здивований вигук.

Я озирнувся довкола. Сутінки погустішали, віддалік мерехтів вогник ліхтаря – там стояла “Нора Крейн”. Наші матроси, покинувши помпу, курили на шкафуті; люльки час від часу освітлювали їхні обличчя.

– Чому Трент не зняв бриг із мілини? – мовив капітан.- Чому він ладен був у Фріско заплатити за нього такі шалені гроші, коли міг би спокійно доправити бриг у порт?

– Може, тоді він ще не знав, чого варте це судно?

– А що знаємо про це ми?! – вигукнув Нейрс.- Однак я не хочу засмучувати вас, містере Додд. Я розумію, як ви зараз хвилюєтесь. Але щодо мене – будьте певні: я зробив усе, щоб прибути сюди якнайшвидше, і тепер маю намір взятися за бриг як слід. Не хвилюйтесь – зі мною у вас клопоту не буде.

В його голосі бриніла щира дружня нотка, і я міцно потис його руку.

– Усе буде гаразд, старий,- мовив Нейрс.- Віднині ми друзі, і ви впевнитесь, що справа від цього виграє. А тепер – вечеряти!

Повечерявши, ми з цікавістю мандрівників попливли в шлюпці на острівець Середній Брукс, весь залитий місячним сяйвом. Вздовж його берегів лежали рівні пляжі, а далі густо росли чагарі, і в них гніздилося розмаїте морське птаство. Ми спробували були продертися крізь них, проте все було марно – легше було б перетнути Трафальгарську площу в день демонстрації, ніж продертися крізь це пташине царство. Ми наступали на гнізда, давили яйця, птахи били нас крилами по обличчю, намагались виклювати очі. Ми були геть приголомшені пронизливими криками: гвалт здійнявся над острівцем мало не до хмар.

– Ходімо краще берегом,- сказав Нейрс, коли ми вибралися з чагарів.

Матроси взялися збирати яйця, і далі ми пішли вдвох. Ми прямували по злежалому піску понад самою водою. Ліворуч темніли чагарі, з яких нас вигнали чайки, праворуч простягалась лагуна, якою бігла широка стежина місячного сяйва, а за лагуною” здіймаючись та опускаючись, зблискуючи піною і знову згасаючи, тремтіла лінія прибою. Пляж укривали уламки, винесені сюди течією; ми набрели на кілька колод з червоного дерева та з ялини, на дві щогли з джонок та на ахтерштевень європейського судна. Ці знахідки збудили думки, і ми заговорили про небезпеку, що таять у собі моря, та про тяжку долю жертв корабельних катастроф. Під ту невеселу розмову ми обійшли більшу частину острова, з його південного кінця оглянули сусідній острівець, пройшли західним берегом, у затінку чагарів і знову вийшли на місячне світло з протилежного кінця.

Праворуч, десь за півмилі від нас, бовваніла наша шхуна, злегка погойдуючись на якорі. Попереду, теж приблизно на півмилі, над місциною, затуленою від наших поглядів чагарниками, метушилося птаство – отже, матроси й досі збирали, допавшись, яйця. І раптом просто перед собою, в неглибокій улоговині, ми помітили шлюпку, що лежала боком на піску.

Нейрс, пригнувшись, відступив у затінь.

– Що за чортовиння? – прошепотів він.

– Трент,- шепнув я у відповідь, і серце моє закалатало.

– А ми, йолопи, зійшли на берег без зброї! І все ж нам треба все розвідати,- рішуче сказав Нейрс.

Навіть у затінку його обличчя було помітно бліде, а голос виказував сильне хвилювання. Він добув з кишені свисток.

– На випадок, коли мені забагнеться заграти пісеньку,- мовив він похмуро і, затисши свисток у зубах, вийшов на місячне світло. Я рушив слідом. Ми швидко попростували берегом, сторожко озираючись на всі боки. В чагарниках не шелеснув ані листочок. Коли ми наблизились до шлюпки, то зрозуміли – вона тут уже давно. То був звичайний вісімнадцятифутовий вельбот з веслами та кочетами. В ньому лежало кілька барилець, одне з них було відкрите, і з нього йшов нестерпний сморід. Оглянувши їх, ми виявили знайомі новозеландські клейма – то була така сама солонина, як та, що ми бачили на борту брига.

– Ну, оце і є четверта шлюпка,- сказав я.- Ось вам і відповідь на ваше запитання.

Нейрс лише гмукнув, а потім, схилившись над вельботом, умочив палець у воду на дні і лизнув його.

– Прісна,- зауважив він.- Отже, дощова.

– Вам це не подобається?

– Та ні…

– То що ж тоді вам не до душі? – вигукнув я.

– А ось що, містере Додд, перераховую чистою вашою мовою: вельбот, п’ять ясеневих весел і барильце зіпсутої солонини.

– Іншими словами, все?

– Розумієте,- зволив пояснити Нейрс,- четвертий човен взагалі мене не влаштовував, а отакий – тим паче. Я не хочу сказати що такі вельботи рідко трапляються в цих водах. Навпаки, вони є на всіх острівних торгових шхунах, бо на таких вельботах найлегше проходити смугу прибою. Але ж “Летючий шквал” – це трамп для далеких рейсів, він курсував між великими портами – Калькуттою, Рангуном, Фріско й Кантоном… Навіщо ж йому вельбот?

Ми розмовляли, зіпершись руками на планшир(1) човна. Капітан, стоячи ближче до носа, машинально грався кінцем фаліня(2). Раптом він замовк і, піднісши кінець ближче до очей, почав уважно його розглядати.

– Щось не так? – запитав я.

– А знаєте, містере Додд,- мовив він голосом, що враз змінився,- цей фалінь був обрубаний. Матроси завжди обрізують кінці канатів ножем, але цей обрубаний одним ударом… Нашим матросам це знати не варто,- додав він.- Зараз я доведу його до ладу.

– І про що ж усе це, на вашу думку, свідчить?

– Усе це свідчить про одне й те ж. Це свідчить, що Трент брехав. Я певен, що справжня історія “Летючого шквалу” куди мальовничіша, ніж та, яку він оповів.

Через півгодини шлюпка була пришвартована до корми “Нори Крейн”, і ми з Нейрсом мовчки пішли спати, вкрай збентежені нашими відкриттями.

РОЗДІЛ XIV

КАЮТА “ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ”

Наступного дня, коли сонце ще не розігнало вранішнього туману, коли лагуна, острівці та лінія рифів ще тонули в свіжому світанковому серпанку, ми знову піднялись на палубу “Летючого шквалу” – Нейрс, я, Джонсон і двоє матросів; в руках у нас сяяли новенькі сокири, які мали зруйнувати важкий корпус брига. Здається, всі ми були збуджені: так глибоко вкорінився в людині інстинкт руйнування, такий привабливий для неї азарт ловитви. Адже ми мали всмак натішитись подвійною радістю – ламати іграшку і “шукати хусточку”, знов переживаючи давно забуті захоплення власного дитинства. Іграшкою, яку ми мали розтрощити на тріски, був морський корабель, а скарб, який ми мали розшукати, був для мене величезним багатством.

(1) Планшир (англ.) – закруглений брус, що проходить по верхньому краю борту шлюпки чи вельбота.

(2) Фалінь (гол.) – линва, якою прив’язують шлюпку до пристані чи до борту судна.

На той час, коли підійшла шлюпка зі сніданком, палуба була змита, головний люк відчинений і талі приведені до ладу. Я вже настільки перейнявся недовір’ям до брига, що тепер, зазирнувши в люк, з невимовною полегкістю виявив: майже весь трюм був заповнений китайськими рогозяними лантухами – без сумніву, то був рис.

Хутко поснідавши, Джонсон з матросами заходився біля вантажу, а ми з Нейрсом, спочатку вибивши світловий люк та спорядивши до роботи вентилятора, почали обшукувати каюти.

Думаю, не варто докладно й по порядку описувати все, що зробили ми за цей перший день, так само як і за всі наступні. Інша річ, якби цю роботу виконував загін військових моряків на чолі з офіцерами, в супроводі досвідченого секретаря, що знає стенографію. А двоє звичайнісіньких людей, на кшталт нас з Нейрсом, що не звикли орудувати тяжкою сокирою, але весь час палають нетерпінням, пам’ятають потім лише кошмарне напруження, задуху, квапливість і розгубленість.

Піт градом котився з наших облич, щури розбігалися з-під ніг, оглушливо гуркотіли наші сокири – оце і все, що збереглося в моїй пам’яті. Я обмежусь лише оповіддю про суть наших відкрить, скорше в порядку їхньої важливості, а не в хронологічному; а втім, у цьому вони практично збіглися, і ми завершили пошуки в кают-компанії раніше, ніж могли з певністю визначити стан вантажу.

Ми почали з того, що викинули нагору й склали в купу біля штурвалу всю жалюгідну одіж та інші речі, які валялися долі, а також посуд, усіляку провізію та м’ясні консерви – все, що можна було винести з кают-компанії. Потім ми взялися за капітанську каюту. Ми поперетягали на ковдрах і поскладали на палубі книжки, інструменти, прилади та одяг, після чого Нейрс, ставши навкарачки, почав нишпорити під койкою. Чимало ящиків з манільськими сигарами винагородили його пошуки. Я тут же розкрив кілька з них, розпоров упаковку… Але марно – опію там не було. Решту я не розкривав.

– Ага, мабуть, я таки піймав пташку! – вигукнув Нейрс.

Я кинув все і підскочив до нього: він саме витягав з-під койки важку залізну скриню, прикуту до переділки ланцюгом, замкненим на висячий замок. Але, витягши її, Нейрс поглянув на скриню не захоплено, як я (мені аж дух забило), а з розгубленим, навіть простакуватим подивом…

– Клянусь богом, це воно! – вигукнув я, ладен потиснути руку своєму товаришеві. Проте Нейрс наче й не помітив моєї радості.

– Спочатку гляньмо, що в ній,- сухо мовив він.

Перекинувши скриню набік, він кількома ударами обуха зламав замок, а потім знову поставив скриню на днище і відкинув віко. Я впав на коліна поряд із нею. Не знаю, що я сподівався побачити: тієї миті мене задовольнила б хіба що торбинка брильянтів вартістю в мільйон. Щоки мої палали, серце мало не вискакувало з грудей.

Але в скрині лежала пачка старанно перев’язаних паперів та звичайна чекова книжка. Я вхопив папери, аби швидше дізнатися, що під ними. Але Нейрс опустив на мою руку важку й сильну долоню.

– Ось що, хазяїне,- рішуче сказав він,- ми будемо шукати як слід, а не перетворювати все на розбій.

І він квапливо порозв’язував папери й почав передивлятися їх з такою серйозною міною, ніби навмисне зволікав час. Здавалося, він зовсім забув про мене та про мою нетерплячку, бо, переглянувши папери, ще кілька хвилин сидів у задумі та щось насвистував; лиш потому він знову поскладав та зв’язав папери – ретельно, не поспішаючи,- і нарешті сягнув рукою в скриню.

Я побачив ящичок з-під сигар, перев’язаний обривком волосіні, і чотири туго напакованих полотняних торбинки. Нейрс добув ножа, перетяв волосінь і відкрив ящичок. Він до половини був заповнений золотими соверенами(1).

– А в торбинках? – прошепотів я.

Капітан по черзі порозпорював їх, і по заіржавілому днищу скрині застукотіли срібні монети найрізноманітнішої вартості. Не мовивши й слова, Нейрс вигідно всівся й почав їх лічити.

(1) Соверен – англійська золота монета в один фунт стерлінгів.

– Що це? – спитав я.

– Суднова каса,- відповів він.

– Суднова каса? – перетипав я.- Гроші, якими Трент оплачував усі свої рейсові й торгові витрати? А це чекова книжка, видана йому судновласниками? І все це він залишив тут?

– Як бачите,- сердито відповів Нейрс, записуючи свої підрахунки, і я, присоромлений, замовк, чекаючи, поки він закінчить.

Всього, я пригадую, золота було на триста сімдесят вісім фунтів стерлінгів, а срібла – близько дев’ятнадцяти фунтів.

Ми поклали гроші назад у скриню.

– І що ж ви про все це думаєте? – спитав я.

– Містере Додд,- відповів Нейрс,- вам це теж здається дивним, але ви й не уявляєте, наскільки воно справді дивне. Ви питаєте про гроші, а ось мене куди дужче бентежать папери. Чи відомо вам, що капітан судна має в своєму розпорядженні всю суднову касу, виплачує матросам заробіток, отримує плату за фрахт і гроші з пасажирів, а крім того, має свій рахунок у багатьох портах? Усе це він робить як довірений агент судновласників і свою чесність засвідчує квитанціями на всі витрати. Повірте мені, капітан судна скоріше забуде свої штани, ніж оці папери, що гарантують його добру репутацію. Я знаю випадки, коли, рятуючи отакі документи, люди тонули – між іншим, і люди паскудні,- але це справа честі будь-якого капітана. А ось капітан Трент, хоч нікуди не поспішав і йому не загрожувало нічого, крім безплатної поїздки на англійському військовому кораблі, покинув папери тут. Я розумію, що факти проти мене, і все ж таки я запевняю: це неможлива річ.

Незабаром нам привезли обід, і ми попоїли на палубі в похмурій мовчанці, поринувши в роздуми, марно шукаючи якоїсь розгадки цих таємниць. Я не помічав ні брига, ні лагуни, ні острівців, ні чайок, що кружляли над нами, ні палючих променів сонця, ані похмурого обличчя капітана, що сидів поруч, а думками витав невідомо де. Мій розум перетворився на шкільну дошку, на якій я нотував і стирав найрізноманітніші гіпотези, порівнюючи їх із зоровими образами, що зберігалися в моїй пам’яті, зіставляючи та вираховуючи. Так я дістався нарешті до пам’ятної сцени в шинку – і раптом у компанії капітана Трента я побачив… гавайця!

– Принаймні за одну річ я певен! – вигукнув я, забувши про їжу й скочивши на рівні ноги.- 3 капітаном Трен-том я бачив гавайця, а в газетах та суднових документах згадувався китаєць. Піду огляну його каюту та розберуся.

– Гаразд! – згодився Нейрс.- А я ще трохи спочину, містере Додд, щось я дуже втомився сьогодні.

Ми вже старанно обшукали та повиносили геть усе з трьох кормових приміщень. Усі речі з кают-компанії, кают старшого помічника й капітана лежали купою біля штурвалу. Але за каюту з двома койками, де, на думку Нейрса, жили другий помічник та кок, ми ще не бралися. Саме туди я й зайшов. Каюта була майже порожня. На переділку було наліплено кілька фотокарток – одна непристойна. Єдина скриня була відчинена і, як усі, вже оглянуті нами, обшукана. Кілька дешевих романів незаперечно свідчили про те, що її власник був європейцем – китайцеві вони були б ні до чого, а найграмотніший гаваєць, призвичаєний до камбуза, задовольнився б одним. Було ясно, що кок жив не на кормі, а десь-інде.

Наші матроси вже повикидали з камбуза гнізда, повиганяли звідти птаство, тож я ввійшов туди вільно. Одні з дверей були тепер завалені лантухами з рисом; у камбузі було напівтемно. Тхнуло пташиним послідом, в повітрі гули хмари мух. Мабуть, камбуз покидали спішно, а можливо, то вже похазяйнували чайки, бо посуд валявся долі. Підлога, як і палуба, коли ми вперше ступили на неї, була вкрита шаром посліду. Під стіною, в закуті, я помітив гарну скриню з камфорного дерева, оббиту міддю,- такі скрині полюбляють китайські моряки, та, власне, й усі інші моряки, що плавають у Тихому океані. Отож зовні скриня була як скриня, а всередину мені вдалося зазирнути не відразу. Як уже я згадав, усі інші скрині були відчинені, й майже всі речі валялися довкола (те саме ми виявили згодом і в матроському кубрику); лише ця скриня з камфорного дерева, як не дивно, була зачинена і навіть замкнена на замок.

З допомогою сокири я легко зірвав слабенькі китайські клямки і, наче офіцер-митник, почав порпатися в речах. Спочатку я намацав ситець та полотно. Потім я здригнувся, торкнувшись холодного шовку, і видобув зісподу кілька шовкових смужок, усіяних таємничими ієрогліфами. Вони розв’язали всі мої сумніви: в них я впізнав завіски, що їх полюбляв вішати на ліжках китайський простолюд. Не бракувало й інших доказів: нічна сорочка незвичного крою, китайська скрипка на три струни, зав’язане в шовковий носовик зілля, а також витончений прилад для куріння опію зі щедрим припасом цього нар-котика. Поза всякими сумнівами, кок був китаєць, а коли так, то хто ж такий Джозеф Амалу? Чи, може, Джозеф украв скриню, а потім прилаштувався на бриг під чужим іменем? Могло, звісно, бути й так,- урешті, в цій химерній історії чого тільки не могло статись! – але таке пояснення лише заплутувало справу. Бо чому ж тоді саме цю скриню не відімкнули, а всі інші розкриті та обшукані? І звідки у Джозефа взялася друга скриня – адже портьє заїжджого двору “Яка радість!” сказав нам, що Джозеф відбув у Гонолулу зі скринею?..

– І що ж розвідали ви? – спитав мене капітан, зручно розлігшись на купі речей, звалених біля штурвалу, Його збуджений тон і рум’яні щоки дали мені зрозуміти, що не тільки мені пощастило зробити відкриття.

– Я знайшов у камбузі скриньку з речами китайця,- відповів я.- І цей китаєць (якщо він взагалі був) не встиг забрати з неї свій опій.

Нейрс, здавалося, сприйняв мою звістку спокійнісінько.

– Отак? – мовив він.- А зараз я вам щось покажу, і ви, хоч-не-хоч, зізнаєтесь, що я вас обскакав.

По тій мові Нейрс, лунко сплеснувши долонями, розстелив на палубі дві газети.

Я похмуро глянув на них, відчуваючи, що не годен оцінити знахідку.

– Та ви ж погляньте, містере Додд! – аж закричав капітан.- Невже ви не бачите? – І він підкреслив брудним нігтем назву газети.- “Сідней морнінг геральд”, 26 листопада. Невже ви не розумієте? – він захвилювався ще дужче.- Адже всього за тринадцять днів після того, як у Австралії вийшла ця газета, судно, на якому, ми з вами стоїмо, піднімало свої благословенні якорі в Гонконгу, щоб вийти в чисте море! Яким же чином ця австралійська газета могла потрапити в Гонконг усього за тринадцять днів? Адже Трент до того, як опинився тут, не заходив у жоден порт, не зустрічав жодного корабля. Отже, газета потрапила йому до рук або тут, або в Гонконгу… А що ймовірніше – розважте самі, друже мій!

І Нейрс знову опустився на купу одягу – так, наче був до краю натомлений усіма цими таємницями.

– Де ви їх знайшли? – спитав я.- У цьому чорному саквояжі?

– Ви вгадали,- відповів капітан.- І можете в ньому більше не нишпорити: там нема нічого, крім олівця та якогось тупого ножа.

Проте я зазирнув-таки в саквояж, і це мене винагородило.

– У кожної людини своє ремесло, капітане,- сказав я.- Ви моряк і вказали мені на численні подробиці, зрозумілі лише вам. А я художник, і дозвольте вас повідомити, що ця знахідка така ж дивна, як і всі інші. Цей ніж називається мастихін, ним розтирають фарби та чистять палітру; а це м’який графічний олівець фірми “Вінзор і Ньютон”. Мастихін та олівець “Вінзор” – на торговельному судні! Це суперечить усім законам природи.

– Тут можна з глузду з’їхати,- зауважив Нейрс.

– Так,- провадив я,- і цим олівцем користувався художник: погляньте, як він заструганий; в усякому разі, не для того, щоб писати: таким грифелем писати неможливо. Художник? Із самого Сіднею? Як він міг сюди потрапити?

– Ну, це зрозуміло,- уїдливо кинув Нейрс – Вони викликали його каблограмою, щоб він проілюстрував цей дешевий роман,- він показав на судновий журнал.

Хвилинку ми мовчали.

– Капітане,-сказав я врешті,- з цим бригом пов’язана якась темна справа. Ви казали, що більша частина вашого життя минула в морях. Ви, безперечно, були свідком не одного беззаконня, а розмов про них чули ще більше. Як ви вважаєте, що це? Комбінація зі страховкою? Піратство? Що може за цим критися? Навіщо було саме так усе обставляти?

– Містере Додд,- відповів Нейрс,- ви маєте слушність: більшу частину свого життя я провів у морях і справді знаю чимало способів, якими нечесний капітан може обвести кругом пальця судновласників та нагріти руки, ще й уникнути серйозного покарання. Таких способів багато, але куди менше, ніж вам здається, і жодним з них не скористався Трент. Уся компанія Трента тут ні до чого – це факт незаперечний. Уся ця справа – суцільна нісенітниця, її ніяк пояснити – настільки все капітально заплутано. Це якась маячня. І не впадайте в оману, властиву більшості жителів суходолу. До суден публіка не менш уважна, ніж до якоїсь акторки,- про судна пишуть не менше, з ними пов’язано не менше шахт райств та всіляких грошових махінацій. Але судно завжди втрачає багато більше, ніж акторка, бо за ним стоїть капітал, а за акторкою – лише репутація, а то й взагалі нічого. В будь-якому порту повно людей, ладних відразу кинути капітана за грати, якщо його чесність не буде сяяти, начебто долар чи вранішня зоря. За ним стежать агенти Ллойда – стежать в найглухіших закутках усіх трьох океанів; за ним стежать страхові здирники, консули, службовці митниць та портові лікарі. У нього стільки ж шансів що-небудь приховати, як у людини, за якою стежать півтори сотні детективів, або як у нового жителя якогось сільця.

– Ну, а в морі? – спитав я.

– О господи! – зітхнув капітан.- “В морі, в морі”… А що ж у морі? Адже все одно доведеться заходити в порт! Чи хтось може залишитися в морі навіки?.. Ні, ця історія нам не до снаги. Вона така заплутана, що в ній не розібрався б і славнозвісний Джеймс Г. Блейн. Я пропоную знов узятися за сокири й шукати далі, аби витягти на світ божий усе, що таїть у собі цей диявольський бриг. І менше метушні,- додав він, підводячись.- А такі несподіванки в дусі дешевого паноптикуму, я певен, будуть сипатись на нас і далі, щоб нам було веселіше.

Проте до кінця дня нам уже не випало жодного відкриття, і перед заходом сонця ми покинули бриг, не виявивши ані нових таємниць, ані ключів до попередніх. Найцінніше добро – книжки, прилади, суднові документи, шовки та сувеніри – ми загорнули в ковдру й перевезли на шхуну, що було чим зайнятися ввечері. Коли ми попоїли і Джонсон понуро всівся за партію в крібідж між своєю правою та лівою рукою, ми з капітаном розгорнули ковдру на підлозі й почали уважно вивчати та оцінювати наші знахідки.

Найперше ми взялися за книжки. Для “лимонника”, як зневажливо висловився Нейрс, їх було багатенько. Зневага до англійського торговельного флоту взагалі притаманна американським капітанам, а оскільки ця зневага не є взаємною, я гадаю, що для неї справді існують деякі підстави. Врешті, моряки доброї старої Англії рідко виявляють пристрасть до книжкової науки. Але командири “Летючого шквалу” були приємним винятком – вони мали справжню бібліотеку художньої та фахової літератури. Тут були п’ять томів довідника Фіндлі по країнах світу (як завжди, розшарпані, густо помережані виправленнями та доповненнями), кілька навігаційних посібників, зведення сигналів та довідник Адміралтейства в жовтогарячій палітурці “Острови східньої частини Тихого океану”, том III, найповніше видання, а в ньому чимале позначок, що свідчили про неодноразове перечитування описів різноманітних рифів – Гарман, К’юр, Перл та Хермс, банки Френч-Фрегат, островів Лисянського та Оушен, а також місця, де ми тепер були,- острова Мі-дуей. Серед белетристики вирізнялися збірка нарисів Томаса Маколея та дешеве видання Шекспіра, решту ста? новили романи – кілька творінь міс Бреддон і – поміж-, них, звісно, “Аврора Флойд”, що проникла геть на всі острови Тихого океану, чимала кількість дешевих детективних видань, “Роб-Рой”, “На вершині” Ауербаха німецькою мовою та роман, що вихваляв тверезість; судячи з бібліотечного штампу, його поцупили з якоїсь англійської бібліотеки в Індії.

– Офіцер Адміралтейства досить точно описав наш острів,- зауважив Нейрс, який тим часом переглядав опис Мідуею.- Щоправда, тут він веселіший, але видно, що цей офіцер вивчив острів як слід.

– Капітане! – нетерпляче вигукнув я.- Ви торкнулися ще однієї химерини в цій диявольській плутанині. Ось погляньте! – Я вийняв з кишені зім’яту вирізку з “Дейлі Оксідентал”, яку забрав у Джіма: – “…введений в оману довідником Гойта по Тихому океану”. Де ж цей довідник?

– Спочатку подивимось, що в ньому написано,- відповів Нейрс.- Я умисне прихопив його в рейс.

І, взявши довідник з полиці над своєю койкою, він розгорнув його на описі острова Мідуей і почав читати вголос. Там стверджувалось, що Тихоокеанська поштова компанія має намір влаштувати на острові Мідуей свою базу (замість Гонолулу) і вже відкрила вугільну станцію.

– Цікаво, звідки укладачі довідників беруть такі відомості? – задумливо проказав Нейрс.- Після цього Трента неможливо в чомусь звинуватити. За все своє життя ні разу не зустрічав безсоромнішої брехні, хіба що під час президентських виборів…

– Це все так,- сказав я.- Проте це ваш примірник Гойта, гарний і повний, а мені хотілось би знати, де примірник Трента.

– А він узяв його з собою,- захихотів Нейрс.- Все інше він покинув – рахунки, гроші, папери… Але ж йому треба було щось прихопити, інакше це могло викликати підозру на “Бурі”. “Чудова ідея! – подумалось йому.- Візьму-но Гойта”…

– А чи не здається вам,- провадив я,- що всі на світі

Гойти не могли ввести Трента в оману, бо він мав під рукою оцей офіційний адміралтейський довідник, виданий пізніше – він дає точний опис острова Мідуей!

– Ай правда! – вигукнув Нейрс.- Б’юсь об заклад, що з Гойтом він уперше познайомився лише в Сан-Фран-ціско! Схоже на те, що він привів сюди свій бриг умисне. Але тоді це суперечить тому, що було на аукціоні! В тім-то й лихо з цією явно нечесною справою: хоч скільки теорій придумуй – все одно щось лишається незрозумілим.

Потім нашу увагу цілком поглинули суднові папери, яких назбиралось чимало. Я мав надію, що вони допоможуть мені докладніше довідатись про особу капітана Трента, але й тут мене чекало розчарування. Ми тільки й змогли зробити висновок, що він був людиною старанною – всі рахунки були ретельно пронумеровані й зберігалися за всіма правилами. Крім того, деякі документи свідчили про те, що він був людиною компанійською, але ощадливою. Всі знайдені нами листи були сухими офіційними записками постачальників. Всі, крім одного,- в ньому, підписаному Ганною Трент, було палке прохання надіслати грошей. “Ти знаєш, яка біда впала на мою голову,- писала Ганна,- і як я помилилася в Джорджі. Моя квартирна хазяйка видалась мені дуже милою й товариською жінкою, але тепер я побачила її в справжньому світлі, і якщо після цього останнього мого прохання ти не злагіднієш, я не знаю, що станеться з відданою тобі всім серцем…” – далі стояв підпис. Не було ні дати, ні зворотної адреси. Якийсь голос шепнув мені, що цей лист залишився без відповіді. І ще один лист – у скриньці матроса; я наведу з нього уривок. Він був надісланий з якогось містечка на Клайді. “Любий синку,- писала авторка листа,- сповіщаю тебе, що твій любий батько помер у місяці січні дванадцятого числа. Він попросив, щоб я поклала йому на ліжко твою фотокартку і фотокартку Девіда, а сама сіла поруч. “Хочу, щоб ми всі були разом”,- сказав він і потім благословив вас. Милий синашу, і чому тебе й Деві не було тут! Йому було б легше помирати. Він усе згадував дуже тепло, як ви веселились разом по суботах, і він попросив мене заспівати про Кельвінсь-кий гай, а сам усе дивився на свою скрипку, нещасний. Відтоді я не можу її бачити, бо йому вже більше на ній не грати. Синочку мій милий, повертайся до мене, зовсім одна тепер я лишилась”. Далі йшли звичні релігійні повчання та благословення.

Коли я передав цього листа Нейрсові, він справив на нього враження виняткове – я вперше бачив, щоб лист отак схвилював людину. Спочатку, прочитавши кілька слів, він кинув його, але зразу підібрав і став читати далі, потім знову кинув, знову підібрав – і так тричі.

– Дуже зворушливий лист, правда? – сказав я. Замість відповіді Нейрс брутально вилаявся, і минуло

Більше півгодини, перше ніж він спромігся щось пояснити мені.

– Знаєте, чому цей лист так подіяв на мене? Мій старий полюбляв грати на скрипці, але безбожно фальшивив. Єдине, що він грав, було “Мучеництво”, і то була справжня мука для мене. Він був кепський батько, а я був нікчемний син. Та мені чомусь захотілося знов почути, як верещить його скрипка… Усі ми свині,- додав капітан, помовчавши.

– Врешті, всі сини такі,- погодився я.- Можу потиснути вашу руку: на моєму сумлінні такий самий гріх.

І, як не дивно, ми справді потисли один одному руки.

Серед паперів ми знайшли також багато фотокарток; здебільшого це були або дуже привабливі дівчата, або старенькі жінки, схожі на господинь мебльованих квартир. Але одна з фотокарток наштовхнула нас на відкриття надзвичайне.

– Ну, красенями їх не назвеш, як ви гадаєте, містере Додд? – зауважив Нейрс, даючи її мені.

– Кого? – спитав я, машинально беручи фотокартку й ледве стримуючи позіх – адже час був пізній, день минув тяжкий, і мені дуже хотілося спати.

– Трента з компанією,- відповів капітан.- Адже це історичний знімок усієї банди.

Я підніс фотокартку до світла без найменшої цікавості – я вже бачив капітана Трента і не хотів бачити його знову. Вони були зняті на палубі брига; всі стояли рівненько, розташувавшись саме так, як і годиться: матроси – на шкафуті, а командири – на юті. Внизу був підпис: “Бриг “Летючий шквал”, Рангун”, а далі стояла дата. І над кожним було старанно виведено його прізвище.

Раптом я завмер, приголомшений. Сонливість і втому як водою змило – я бачив зовсім незнайомі обличчя! “Дж. Трент, капітан” – стояло над зображенням кремезного зморшкуватого чоловіка з густими бровами та сивою бородою, одягненого в сюртук та білі штани. В петельці у нього була квітка, бороду він випнув наперед, а губи владно стиснув. У ньому було мало що від моряка, він швидше скидався на солдафона або сухого, безапеляційного святенника якоїсь суворої секти, а тим більше не мав він нічого спільного з тим капітаном Трентом, якого я бачив у Сан-Франціско. Матроси теж були мені незнайомі, а кок, поза всяким сумнівом, був китаєць – він стояв на трапі в своєму національному вбранні. Однак ще дужче зацікавила мене постать, позначена прізвищем “Е. Годдедааль, перший помічник”. Я ніколи його не бачив, і, ймовірно, він був саме тією людиною – Е. Годдедаалем; могло бути, що саме в ньому і таїлась розгадка цієї дивної історії. Я вивчав його обличчя, мов справжній детектив. Це був здоровань могутньої статури, найпевніше, білявий, як вікінг; його волосся лежало буйною кучмою, а в обидва боки стирчали величезні баки, схожі на ікла якоїсь невідомої тварини. Але щось у його зовнішності не гармонувало з цими грізними баками та зухвалою поставою. Було в ньому щось суворе, навіть мужнє, але водночас і щось м’яке, майже жіноче. Я не здивувався б, якби довідався, що він сентиментальний на вдачу, схильний часом пустити сльозу.

Якусь хвилину я мовчки розмірковував над своїм відкриттям, прикидаючи, як найефективніше та найдраматичніше сповістити про нього капітана. І враз я згадав про свій альбом. Вийнявши його, я знайшов малюнок, що зображав капітана Трента та його матросів, які врятувалися з англійського брига “Летючий шквал” і зайшли до шинку в Сан-Франціско.

– Капітане,- сказав я,- я розповідав вам, як уперше зустрів Трента в одному з шинків у Фріско? Він прийшов туди зі своїми матросами, і один із них був гаваєць, і він тримав у руках клітку з канаркою. А потім я побачив його на аукціоні, збентеженого й переляканого: він прислухався до величезних цифр так само вкрай здивований, як і всі присутні… Ви все це пам’ятаєте, еге ж? Так ось – подивіться на людей, яких я тоді побачив,- і я поклав перед Нейрсом альбом.- Це Трент із Фріско і троє його матросів. Я буду вам дуже вдячний, коли ви вкажете мені їх на цій фотокартці.

Нейрс мовчки поклав фотокартку поряд з малюнком і довго дивився на них.

– Ну,- мовив він нарешті,- мені це навіть подобається: ситуація прояснюється. Ми й самі могли б передбачити щось подібне, якби добре подумали, чому це нам трапилась подвійна кількість скриньок…

– На вашу думку, це щось роз’яснює?

– Це роз’яснило б усе,- відповів Нейрс,- якби не гарячка на аукціоні. Все збігається в цій крутиголовці, коли тільки не зважити на те, як вони намагалися будь-що відкупити свій бриг. І ми знов у глухому куті. Але хоч би що там було, можна не сумніватися: тут справа нечиста.

– І схожа на піратство,- докинув я.

– Схожа свиня на коня! – вигукнув капітан.- Не обманюйтесь, обидві наші голови не здатні зметикувати, що тут криється.

РОЗДІЛ XV

ВАНТАЖ “ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ”

В роки юності я був щиро відданий ідеалам свого покоління. Міський житель, я кохався в комфорті, я був рабом усього того, що ми звемо цивілізацією, побожно схилявся перед образотворчим мистецтвом, постійно навідував ресторани. Був у мене тоді приятель, не художник, хоч він і був членом нашого вузького кола, де йому симпатизували за хоробрість, короткі, до колін, бриджі та влучне слівце. Якось він, оглянувши довге ресторанне меню й кругленьке черевце одного з французів-гурманів, що їх я, як по правді, трохи наслідував, затаврував мене прізвиськом “нагромаджувача ресторанного жиру”. І він, либонь, мав слушність. Коли б у моєму житті нічого не змінилося, тепер я зовнішністю нагадував би тлустенького бичка і мислив би, як звичайнісінький буржуа – себто як пересічний художник, що не цікавиться нічим, опріч свого мистецтва. І я вважаю – над входом до кожної художньої школи треба написати золотими літерами слова Пінкертона: “Не розумію, чому ти не хочеш узятися за щось інше”. Люди не народжуються млявими та байдужими, вони стають такими, коли їх поглинає якась однобока діяльність. Ще гірше, коли сама робота такої людини позбавляє її руху, коли її життя плине спокійно, без перемін. Тоді м’язи, не дістаючи навантаження, слабнуть, а вся зовнішність неймовірно спотворюється завдяки надлишкові харчування, самозаспокоєнню та теплому помешканню. Мене завжди дивувала самовпевненість тих добродіїв, які, не здобувши найменшого уявлення про все розмаїття й повноту життя, дозволяють собі змальовувати його та висловлювати безапеляційні думки.

Ті, хто працює в студіях та кабінетах, можуть створювати прегарні картини й захопливі романи. Проте не їхнє діло висловлювати судження про призначення людини – вони-бо про це нічого не відають. їхнє власне життя – потворний наслідок певних обставин, що в мінливостях буття приречені на забуття і зникнення. А віковічне життя людське – це фізична робота під сонцем і дощами; таке воно є від сотворіння світу.

Коли б я міг, то взяв би з собою на острів Мідуей усіх письменників та художників – аби вони звідали все те, щoб довелося звідати мені: без кінця дні розчарувань, спеки та тяжкої праці, без кінця ночі, коли болить усе тіло, ниють усі суглоби, і ти, виснажений втомою, западаєш у глибокий сон. Я хотів би, щоб вони пройнялися самими обставинами моїх пошуків – почули грубувату мову моїх товаришів, побачили їхні обвітрені обличчя та залиту сліпучим сонячним промінням палубу, спустилися в задушливі сутінки трюму, почули пронизливі крики незліченних морських птахів, а головне, звідали б це жорстоке почуття відрізаності від усього світу, від усього сучасного життя. На острові ми жили в іншому сторіччі, тут день починався не з ранкових газет, а зі сходу сонця, і держави та імперії, релігії та війни, народи та мистецтво мовби і не існували, як у доісторичні часи. Саме в таких умовах, я вважаю, і слід пожити всім моїх колегам та сучасникам, зневаживши всі традиційні уявлення та повністю віддавшись владі єдиної мети під недремним поглядом єдиного небесного ока.

Варто розказати іще кілька подробиць про нашу роботу. Носове приміщення захаращували товари суднової крамнички, весь трюм був завалений рисом, комірчина над ахтерпіком – чаєм та шовками. Усе це ми мали видобути, але все це було лише початком. В трюмі було безліч приміщень; деякі призначалися, мабуть, для якихось особливих вантажів, бо вони були обшиті ще й дюймовими дошками, а поміж бімсами стояли допоміжні переділки. Десь тут, а можливо, в каютах чи навіть у самих бортах судна таїлася схованка. Тому нам довелося зірвати мало не всю внутрішню обшивку брига і простукати все інше так, як лікар вистукує груди хворого на сухоти. І коли нам чувся глухий звук, ми бралися за сокири і врубувались у дерево. Це була тяжка й неприємна робота, бо з-під сокир летіли хмари сухої трухлявини. З кожним днем все дужче оголювався скелет “Летючого шквалу”, все нові бруси ми обстукували та розколювали на тріски, все нові дошки обдирали з бортів та викидали геть,- але наставав вечір, а ми були все так само далеко від мети в своїх ревних руїнницьких зусиллях.

Прикрощі не пригасили моєї енергії, але я почав занепадати духом, і навіть Нейрс став мовчазний і понурий. Увечері, попоївши, ми майже не розмовляли; я клював носом над якоюсь книжкою, а Нейрс вперто свердлив мушлі. Хтось сторонній міг би подумати, що ми посварилися, та насправді в ці хвилини гартувалася наша дружба.

Коли ми. лише починали роботу на “Летючому шквалу, мене вразила готовність, з якою матроси виконували будь-який наказ капітана. Не скажу, що капітан їм подобався, але вони, безперечно, захоплювались ним. Сухе схвалення з його вуст ними цінувалося вище моїх лестощів чи мого півдолара. А коли Нейрс забував про свою звичку всіх ганити і шпетити, довкола закипало веселе заповзяття, і тоді мені здавалося, що його теорія капітанської поведінки, хоч він і перебирав міру, має під собою певний грунт. Але з часом ні страх перед капітаном, ані захоплення ним уже не допомагали нам. Матроси стомилися від безнадійних, безплідних пошуків та виснажливої праці. Вони почали нарікати, працювали абияк. Покарання не забарилися, але вони лише посилили невдоволення. Що не день гірше викоцували матроси доручену їм справу, і в тісних каютах брига ми майже фізично відчували їхню неприязнь.

Попри всю нашу обережність, матроси дуже добре знали, щoб ми шукаємо, а крім того, дехто завважив і ті дивні речі, які так вразили капітана й мене. Я чув кілька разів, як матроси обговорювали вдачу капітана Трента й вислювлювали найрізноманітніші думки щодо того, де сховано опій,- оскільки вони підслухали наші розмови, я визнав за можливе відплатити їм тією ж монетою. Тепер я знав настрій матросів і знав також, наскільки вони обізнані з таємницею “Летючого шквалу”. Якось, почувши таку досить бурхливу розмову матросів, що свідчила про їхнє невдоволення, я несподівано для самого себе придумав план – як на мене, досить вдалий. Гарненько обміркувавши його вночі, наступного ранку я поділився ним з капітаном.

– А чи не спробувати мені підняти дух команди, запропонувавши винагороду? – спитав я.

– Коли ви вважаєте, що досі вони чесно відпрацьовували вашу платню – ви помиляєтесь,- відповів Нейрс,- проте інших людей у нас нема, а ви – суперкарго.

Ці слова з уст такої людини, як капітан, означали повну згоду.

Команду викликали на ют. Капітан був похмурий. Всі чекали, що він оголосить нечувано суворе покарання за якісь нові провини.

– Гей, ви! – кинув він через плече, міряючи палубу сягнистим кроком.- Містер Додд хоче видати нагороду першому, хто знайде на борту брига опій. Осла можна примусити бігти двома способами: дати йому моркви або надавати стусанів. Обидва способи, я гадаю, підходящі. Містер Додд вирішив спробувати моркву. Ось що, діти мої,- з цими словами капітан заклав руки за спину і вперше поглянув на матросів,- коли через п’ять днів опій не знайдеться, приходьте до мене по стусани.

Він кивнув мені, і я в свою чергу звернувся до матросів:

– Ось мої умови,- сказав я.- На цю справу я кладу сто п’ятдесят доларів. Якщо хтось знайде опій, він отримає всі сто п’ятдесят. Якщо хтось наведе нас на слід, він отримав сто двадцять п’ять, а решта двадцять п’ять підуть тому, хто перший знайде сам опій. Ми назвемо цю винагороду Призом Пінкертона, капітане,- закінчив я весело.

– Тоді краще назвімо її Великим Об’єднаним Призом! – вигукнув Нейрс.- Хлопці, я додаю до цієї суми ще сто доларів від себе! Американською золотою монетою!

– Дякую вам, капітане! – сказав я.- Ви дуже щедрі.

– Не варт подяки,- відповів Нейрс.

Обіцянка винагороди подіяла відразу. Не встигли матроси гідно оцінити запропоновану суму та обміркувати можливу вигоду, як із юрби вийшов китаєць-кок, звертаючи на себе увагу граційним жестом руки та вибачливою усмішкою.

– Капітане,- сказав він,- я два роки служив на американському флоті, а потім шість років був офіціантом на поштовому судні. Я багато чого бачив!

– Ого! Ти справді багато бачив! – вигукнув Нейрс і додав, звертаючись до мене: – Мабуть, він бачив, як ховали опій на поштовому судні… Чого ж досі мовчав?

Гадав, що таки дійде до винагороди,- з гідністю відповів кок.

Ну гаразд,- сказав капітан,- але ж винагороду ми пообіцяли, ти чув про це. То кажи! Якщо ти розгадаєш, гроші твої. Ясно?

– Я довго думав, капітане,- відповів китаєць.- Тут багато маленьких мішків з рисом, дуже багато мішків з рисом, шість тисяч маленьких мішків з рисом… Я довго думав, капітане: може, там також багато опію?..

– Ну, містере Додд, а що ви гадаєте? – спитав капітан.- Можливо, він має слушність, а можливо, й помиляється. Найімовірніше, він має слушність, бо де ж іще ця погань може бути, але, з іншого боку, якщо він помиляється, ми марно знищимо півтори сотні тонн доброго рису. Тут варто подумати.

– Думати нема про що,- заперечив я.- Не забувайте суті: рис – дурниці; він нас ані збагатить, ані розорить.

– Іншої відповіді я від вас і не чекав!

І ми в ту ж хвилину сіли в шлюпку й попливли до брига, щоб перевірити наші міркування. ,

Трюм був майже порожній. Лантухи з рисом (чотири десятки їх важили тонну), складені на палубі, зайняли весь шкафут і бак. Ми мали розпороти та обнишпорити шість тисяч мішків, тобто знищити сто п’ятдесят тонн цінного харчового продукту! Обставини цієї незвичайної роботи повністю відповідали її незвичайній меті. Всі ми, озброївшись ножами, накинулись на відведений кожному стос лантухів. Розпоровши мішок, ми нишпорили в ньому, а потім висипали рис на палубу. Незабаром довкола нас піднялися білі купи, що весь час росли, обсипалися і врешті почали заповнювати всі виїмки та сипатися в море через шпігати. Над бригом, що перетворився на велетенське зерносховище, хмарою кружляли морські птахи, дивуючи нас зухвалістю. Побачивши стільки їжі, вони знахабніли і з гучними криками падали просто поміж нас, черкали нас крильми, вихоплювали зерно просто з рук. Матроси, подряпані до крові кігтями птахів, розлючено відбивалися від них ножами, а потім знову порпалися в мішках, байдужі до поранених пернатих, які вмирали під ногами. Дивна це була картина: хмари птахів, які ширяли над палубою, час від часу падаючи на білі купи рису з плямами крові, що їх залишали мертві чайки; струмені рису, які сипалися в море з усіх шпігатів; люди, охоплені золотою гарячкою, то схиляються над мішками, то одбиваються від птахів, щось голосно вигукуючи; а над усім цим – величезне павутиння такелажу і тихоокеанське небо, з якого ллється сонячне проміння. Матроси працювали, сподіваючись отримати якихось п’ятдесят доларів, а я – п’ятдесят тисяч. Не дивно, що ми не жаліли ні птахів, ні рису.

Близько десятої години ранку пролунав голосний вигук. Нейрс, щойно розпоровши чергового лантуха, витрусив з нього разом з рисом загорнуту в папір бляшанку.

– Що я казав?! – вигукнув він.

І тут же скрикнули всі матроси: не усвідомивши власного розчарування, зрадівши успіхові пошуків, вони всі разом тричі видихнули “Ура!”, що сполошило чайок. За мить всі ми з’юрмилися довкола капітана і тремтячими руками почали нишпорити в мішку. Ми видобували звідти бляшанку за бляшанкою – всього їх знайшлося шість, загорнутих, як уже я згадав, у папір з китайськими ієрогліфами.

Нейрс обернувся до мене й потис мою руку.

– Я вже гадав, що нам ніколи не дочекатися цього дня,- сказав він.- Вітаю вас, містере Додд, з успіхом.

Тон його глибоко схвилював мене, а коли Джонсон та матроси теж почали вітати мене й тиснути руку, сльози підступили мені до очей.

– В кожній бляшанці більше, ніж два фунти,- мовив Нейрс, зважуючи одну бляшанку в руці.- Отже, двісті п’ятдесят доларів на лантух. До праці, хлопці! Ще до вечора ми зробимо містера Додда мільйонером!

Дивно було спостерігати, як завзято розпорювали ми лантухи. І хоч матроси вже не очікували винагороди, проте розуміння того, що працюють вони не марно, сповнювало їх некорисливим завзяттям. Ми розпорювали та висипали лантух за лантухом, ми вже стояли в рисі по коліна, піт заливав нам очі, а руки нили нестерпно,- і все ж наш запал не згасав.

Настав час обіду. Ми були занадто перевтомлені, щоб їсти, і так захрипли, що не могли розмовляти. І все ж, нашвидку попоївши, ми знову зарилися в рис. Коли запав вечір, всі лантухи були розпороті, і ми стали перед ще однією разючою таємницею.

З усіх загадок “Летючого шквалу” ця виявилась най-непояснимішою. З шести тисяч лантухів контрабанду таїли тільки двадцять; в кожному було десь по дванадцять фунтів опію – разом двісті сорок фунтів. У Сан-Франціско опій коштував трохи дорожче двадцяти доларів за фунт, хоча в Гонолулу, де торгувати ним заборонялося, за той самий фунт можна було взяти сорок доларів.

Отже, за найвищими цінами Гонолулу, вартість опію на борту “Летючого шквалу” не сягала й десяти тисяч доларів, а за цінами Сан-Франціско – навіть п’яти. Ми з Джімом заплатили за бриг п’ятдесят тисяч. А Беллерс ладен був торгуватися й далі! Ці підрахунки ошелешили мене.

Щоправда, у нас ще була надія відшукати другу схованку; лише ця надія й рятувала мене від остаточного розпачу.

Либонь, жодне судно ще не обшукували так пильно. Оглянули кожен брус, випробували всі засоби. День за днем, у дедалі більшому відчаї, ми крушили все підряд, підбадьорюючи матросів обіцянками та подарунками. Вечір за вечором я і Нейрс сиділи разом у тісній каюті, марно намагаючись збагнути, чи ми чогось не лрогавили. Я ладен був поклястися власною головою, що на судні не лишилося нічого цінного, крім дерев’яного корпусу та мідних цвяхів.

Не було жодного сумніву, що ми вилетіли в трубу, заплативши п’ятдесят тисяч доларів, зафрахтувавши шхуну та згодившись на жахливі проценти в надії, що нам пощастить отримати п’ятнадцять процентів чистого прибутку. Ми не лише збанкрутували – ми пошилися в дурні і тепер мали стати загальним посміховиськом. Гадаю, я зумів зберегти зовнішній спокій. Власне, я вже був готовий до такого висновку, бо втратив надію ще того дня, коли ми знайшли опій у рисі. Проте думки про Джі-ма і Меймі ятрили мені душу, і я замкнувся в собі, уникаючи розмов та спілкування.

Саме такий настрій давив на мене, коли капітан запропонував поїхати на острів. Я зрозумів: він хоче поговорити зі мною,- і хоч боявся, що він почне висловлювати співчуття, ради не було. Я погодився.

Кілька хвилин ми мовчки йшли понад берегом. Сонце пекло немилосердно. Від золотих пісків та сліпучосяйної лагуни боліли очі. Крики птахів та далекий рев прибою зливалися в одну первісно-варварську симфонію.

– Гадаю, мені не треба пояснювати вам, що шукати більше нічого? – спитав Нейрс.

– Так,- мовив я.

– Я вирішив завтра виходити в море,- провадив він.

– Це найкраще, що ви можете зробити,- відповів я.

– Курс на Гонолулу? – спитав він.

– Авжеж, зробимо все, як планували! – вигукнув я.- Саме Гонолулу!

Ми замовкли. Трохи згодом Нейрс кашлянув і обізвався знову:

– Ми з вами досить міцно здружилися, містере Додд. Ми пройшли крізь випробування, в яких вивіряється людина. Нам довелося працювати в найтяжчих умовах, нас переслідували невдачі, і ми так нічого й не досягли. І за весь цей час ми жодного разу не посварились. Я кажу це не для того, щоб похвалити себе,- це мій обов’язок, за це мені платять, це моя робота, для цього я вийшов у море. А ось ви – річ інша: для вас усе це було новиною, і мені сподобалось, як стійко ви зустрічали невдачі, як день у день трудилися разом з нами. Ви перебороли своє розчарування, а ми ж добре розуміємо, що нерви ваші напружені до краю. Дозвольте сказати вам, містере Додд, що в усій цій справі ви показали себе людиною сильною і мужньою і що після цього всі вас поважають, усі захоплені вами. А ще скажу вам, що я взяв цю справу так само близько до серця, як і ви, і мені теж клубок підступав до горла, коли я думаю, що ви вхопили облиз-ня. Якби я хоч трохи надіявся, що очікування врятує нас, я лишився б на цьому острові, аж поки ми всі сконали б голодною смертю.

Я спробував був подякувати Нейрсові за ці щирі слова, але він не дав мені й рота розтулити.

– Я запросив вас на берег не для того, щоб усолоджувати компліментами,- провадив Нейрс.- Тепер ми розуміємо один одного, і в цьому суть. Гадаю, ви довіряєте мені. Я давно хотів поговорити про куди важливішу справу, і час настав: що ми будемо робити з “Летючим шквалом” та дешевим романом його суднового журналу?

– Правду кажучи, я про це не думав,- відповів я.- Але навряд чи я заспокоюсь, і якщо цей самозваний капітан Трент іще ходить по землі, я знайду його будь-що.

– Для цього вам досить лише розголосити всю історію,- сказав Нейрс.- Вона матиме великий успіх. Не щодня репортерам щастить вивудити таку новину. І я скажу вам, щoб станеться далі, містере Додд. її передадуть по телеграфу, її надрукують на перших шпальтах під жирними заголовками, вона зчинить бучу, власті дадуть спростування, і вона влучить у самозваного капітана Трента в якомусь мексіканському барі і вразить самозваного Годдедааля у нетрищах портового міста на Балтиці, і сягне Харді та Брауна в якомусь матроському ресторанчику в Грінку. Ви, певна річ, можете влаштувати такий Судний День. Питання лише в тому, чи бажаєте цього ви самі.

НУ – відповів я,- я твердо знаю, що не бажаю єдиного: не бажаю виставляти на загальне посміховисько себе і Пінкертона. Адже ми такі доброчесні, що нас змана цьому пташиному дворі? Перед вечерею я пришлю по вас шлюпку.

Я радо погодився. Мені хотілося побути на самоті, й мене не лякала навіть можливість сонячного удару чи ушкодження очей від нестерпного блиску лагуни. Я вже не пригадую, про що я думав на тому триклятому острові – про Джіма, про Меймі, про наші пропащі гроші, про свої втрачені надії, про безрадісне майбуття, що обіцяло мені лише повернення до нецікавої одноманітної роботи, безрадісної та безславної, від якої мене звільнить тільки смерть. В усякому разі, я так поринув у сумні роздуми, що не звертав уваги на те, куди простую. Чи то випадок, а чи те неясне відчуття, яке керує нами, коли розум байдуже спить,- щось та вивело мене туди, де майже не гніздилося птаство. Несвідомо для себе я опинився на найвищому горбі острівця. І там мене повернуло до дійсності ще одне, останнє відкриття.

З того місця, де я стояв, відслонявся широкий краєвид на лагуну, на запінений риф, на далекий небокрай. Чітко виднілися сусідній острівець, бриг, шлюпка, що вже прямувала до мого острова, і сама “Нора Крейн” – сонце вже сідало, майже торкаючись морського обширу, і над камбузом шхуни кучерявився димок, провіщаючи вечерю.

Отож, хоча моє відкриття й було разюче і про багато свідчило, я не мав часу ретельно його дослідити. А побачив я чорні вуглини великого вогнища, яке палили потерпілі з брига. Судячи з усього, воно горіло кілька днів, і полум’я сягало досить високо. Поглянувши на недогорілу балку, що лежала в попелі, я зрозумів, що це багаття підтримувала не одна людина. І мені уявилось, як кілька нещасних після корабельної катастрофи дісталися до цього острівця, загубленого в океанських просторах, і палили своє сигнальне вогнище.

За мить до мене долинув оклик зі шлюпки, і я, полохаючи птахів, пішов через чагарники, гадаючи, що в моєму житті більше ніколи не зрине цей острів.

РОЗДІЛ XVI,

У ЯКОМУ Я СТАЮ КОНТРАБАНДИСТОМ, А КАПІТАН УПРАВЛЯЄТЬСЯ В КАЗУЇСТИЦІ

Останньої ночі, проведеної в лагуні острова Мідуей, я майже не спав, тож уранці, коли зі сходом сонця судно почало зніматися з якоря і звичний шум долинув до мене з палуби, я ще лежав, сповитий тяжкою дрімотою. Коли я врешті піднявся нагору, шхуна вже випливала з вузького проходу на простір чистого моря. Майже під самим бортом з оглушливим ревом розгортався сувій білого буруна, а за кормою я побачив клубовиння диму, що здіймалося над кістяком брига. Дим стелився далеко в підвітряний бік, язики полум’я, вириваючися з люків, вже лизали небо, і морське птаство злякано розліталося геть над усією лагуною. Що далі ми відпливали, то дужче розгорялася пожежа на “Летючому шквалі”, і коли острів Мідуей зник за небопругом, ми ще довго бачили стовп диму, наче десь далеко димів пароплав. Потім і він пропав з очей, і “Нора Крейн” знову лишилася в пустельному світі хмар та води, одноманітність якого була порушена лише через одинадцять днів, коли на обрії постали суворі гори Оаху.

Звідтоді я не раз мав нагоду потішитися з того, що перед відплиттям ми знищили останки “Летючого шквалу”, інакше вони могли б виповісти предивну історію. І не раз я замислювався над тим дивним збігом, що останнім моїм враженням од того проклятого корабля був стовп диму на обрії; адже стовп диму кілька разів відіграв не останню роль у всій цій історії, заманивши деяких її учасників назустріч долі, якої вони не сподівалися, і сповнивши душі інших невимовним жахом. Але дим, який бачили ми, був останнім у цій історії, і коли він розсіявся, таємниця брига стала таємницею єдиної людини.

Оаху, головний острів Гавайського архіпелагу, ми побачили на світанку, коли перші промені сонця осяяли океан. Ми пішли понад берегом, тримаючись якнайближче до нього. Віяв свіжий бриз, небо було безхмарне, і ніщо не заважало нам оглядати безплідні гірські схили та низькорослі кокосові пальми цього досить невеселого острова. Близько четвертої години ми обійшли мис Вайманоло, що прикривав із заходу чималу бухту Гонолулу, хвилин двадцять красувалися на очах усього міста, а потім знову повернулись на підвітряний бік Вайманоло, де й лягли в дрейф аж до вечора.

Коли стемніло, ми знову обійшли мис і якнайобережніше попливли до гирла Перл Лох, де, як ми домовились із Джімом, я мав зустрітися з контрабандистами. На щастя, ніч була темна, а море спокійне. Згідно з інструкціями судно загасило вогні, вивісивши лише червоні ліхтарі на кат-балках майже при самій воді. На бушприті ми виставили дозорця, другий видобувся на салінг, а решта команди з’юрмилася на носі, пильнуючи або друзів, або ворогів. Наставала вирішальна хвилина всієї нашої операції; ми ризикували власною свободою та репутацією – і все задля суми, такої мізерної для людини, що їй загрожувало таке банкрутство, як мені, аж я ледве стримувався від гіркого сміху. Але вистава була підготована, ми мали зіграти її до кінця.

Деякий час ми бачили тільки темні обриси гір, відблиски смолоскипів, при світлі яких острів’яни ловили при березі рибу, та скупчення яскравих вогнів, по якому далеко в морі можна пізнати місто Гонолулу. Незабаром між нами й берегом заблищала яскраво-червона зірочка й почала повільно наближатися. Це був умовний сигнал, і ми поквапилися опустити білий ліхтар на кормі, загасити обидва червоні і стишити хід. Яскраво-червона зірочка чимраз ближчала, почувся плюскіт весел та людські голоси, і нарешті з невидимого човна гукнули:

– Це містер Додд?

– Так,- відповів я.- Джім Пінкертон з вами?

– Ні, сер,- долинуло у відповідь,- але з нами його довірений на прізвище Спіді.

– Я тут, містере Додд,- почувся голос самого Спіді,- я привіз вам листи.

– Гаразд! – відповів я.- Піднімайтесь на борт, панове, та не забудьте мою кореспонденцію.

До шхуни підійшов вельбот, і по трапу піднялися троє: мій давній знайомий по Сан-Франціско, біржовий ділок Спіді, зморшкуватий дідок на прізвище Шарп і рум’яний товстун із печаттю розпусти та пияцтва на обличчі, прізвище якого було Фаулер. Ці двоє, як я довідався згодом, часто працювали разом. Шарп давав капітал, а Фаулер, відома на островах впливова особа, вкладав у діло свою енергію, невідпорність, а також особисті зв’язки, що без них у таких випадках не обійтися. Обох, а особливо Фаулера, зманювала ще й романтична сторона операцій, і того ж вечора я відчув до Фаулера особливу симпатію. Однак у ті перші хвилини мені було не до нових знайомих, бо перше ніж Спіді добув листи, мене сповістили про велике лихо, що спіткало нас.

– Ми принесли вам неприємну новину, містере Додд,- сказав Фаулер.- Ваша фірма збанкрутувала.

– Як! Уже? – вигукнув я.

– Ще й дивно, як Пінкертон протримався так довго,- почув я у відповідь.- Купівля брига вичерпала весь ваш кредит. Хоч ваша фірма й вела великі операції, але її капітали були надто малі, тож коли становище загострилось, ви вже були приречені. Шнкертон прогорів, кредитори отримали по сім центів за долар, газети про це написали, але не дуже на вас нападалися,- мабуть, у Джіма в тих колах є зв’язки. Та біда в тому, що про вашу купівлю “Летючого шквалу” стало широко відомо тут, у Гонолулу. Тож чим швидше ми заберемо товар і відлічимо долари, тим буде краще для нас усіх.

– Панове,- сказав я.- Гадаю, ви пробачите мені. Мій друг капітан пригостить вас шампанським, щоб вам було веселіше чекати, бо я не можу ні про що говорити, поки не прочитаю цих листів.

Вони почали були заперечувати,- і справді, будь-яке зволікання таїло небезпеку,- але моя біда була настільки явна, що їхні душі зм’якшились, і незабаром я, лишившися на палубі один, при світлі ліхтаря, поставленого біля поруччя, перечитував сумні листи.

“Мій любий Лаудене! – починався перший.- Цей лист передасть тобі твій друг Спіді, з яким ти продавав акції копалень Катамаунта. його непідкупність і чесність, його щира прихильність до тебе забезпечують йому роль найбільш підходящого агента в Гонолулу, бо там нам доведеться мати справу з досвідченими людьми. Там орудує Біллі Фаулер (ти, гадаю, чув про нього. Він політик і може домовитися з митниками). Для мене настають тяжкі часи тут, у Сан-Франціско, але я сповнений сили та бадьорості. Зі мною Меймі, а мій компаньйон під усіма вітрилами мчить через моря до нашого скарбу, схованого на борту брига, і я відчуваю, що здатен жонглювати єгипетськими пірамідами, як фокусник алюмінієвими кулями. Я можу лише побажати тобі, мій Лаудене, щоб ти відчував таке ж піднесення, як я! Мені здається, що я не ходжу, а літаю! І завжди й скрізь я відчуваю підтримку моєї чудової Меймі. Вона дала мені крила. Я б’ю всі рекорди.

Твій вірний компаньйон

Джім Шнкертон”.

Другий лист був написаний у зовсім іншому тоні:

“Любий Лаудене!

Як мені підготувати тебе до жахливої звістки? Я боюсь, що ти її не переживеш. Доля не пощадила нас: сьогодні, об одинадцятій годині сорок п’ять хвилин наша фірма збанкрутувала. Причиною став вексель Бредлі на двісті доларів, і тепер наш дефіцит – двісті п’ятдесят тисяч доларів. Яка ганьба! Яке нещастя! А ти ж відбув усього лиш три тижні тому! Лаудене, не нарікай на свого компаньйона. Якби це було в людській спромозі, я будь-що знайшов би раду, але ж усе розвалювалось – хоч і повільно, але безповоротно. Ця клята справа танула спроквола, і вексель Бредлі завдав їй останнього удару. Я виплачу борги – гадаю, це ще в моїх силах. Кредитори накинулись на мене всі разом, як меломани на виставу з Аделіною Патті (1). Я ще не знаю точно, який капітал ми маємо, бо наша фірма вела дуже численні операції, проте я працюю вдень і вночі й маю надію, що сума набереться чимала. Якщо наш бриг принесе хоча б половину того, на що ми розраховуємо, останнє слово залишиться за нами. Я сповнений сил і завзяття, як завжди, і ніщо не може зламати мій дух. Меймі – моя незмінна опора. У мене таке відчуття, що банкрутство вдарило лише по мені, не торкнувшись ні тебе, ні її. Поспішай, Лаудене. Це все, що вимагається від тебе.

Завжди твій Дж. Шнкертон”. Третій лист був просто сумний.

“Мій нещасний Лаудене! Я щодня засиджуюсь за північ, намагаючись привести до ладу наші справи. Ти й гадки не маєш, які вони складні та заплутані. Дуглас Б. Лонг-херст сказав з усмішкою, що він не звик покривати нечесні прийоми. І я не можу заперечити, що деякі наші справи скидаються на спекуляції. Боронь боже, щоб тобі, людині такої витонченої та чутливої натури, будь-коли довелося мати справу з судовими виконавцями. В серцях цих людей нема й тіні людських почуттів. Та мені було б куди легше пережити все це, якби не галас, здійнятий газетами. Як часто, Лаудене, пригадую я твої справедливі нарікання на нашу пресу! Один журналіст надрукував інтерв’ю зі мною, безсоромно спотворивши все, що я казав, ще й додав глузливий коментар. Твоє серце закипіло б обуренням – такий він був жорстокий. Я не написав би так навіть про найпідлішого шахрая, якби з ним трапилося нещастя, подібне до мого! Меймі тільки ахнула, вперше за весь час вона не витримала. Як напрочуд слушно зауважив ти тоді в Парижі, що не треба торкатися особистої зовнішності! Цей підлий газетяр написав…”

Далі йшли слова, старанно закреслені, після чого мій нещасний друг перейшов на іншу тему:

(1) Патті, Аделіна (1843-1919) – славнозвісна італійська оперна співачка.

“Мені тяжко писати про стан наших справ. У нас немає жодного активу. Навіть “Тринадцять зірочок” не мають зараз збуту, хоча кращого продукту в цьому місті годі й знайти. Після купівлі “Летючого шквалу” прокляття лягло на все, за що ми беремось. І яка ж від нього користь? Либонь, жоден потерпілий корабель не покрив би нашого дефіциту. Мені не йде з голови думка, що ти в усьому звинувачуєш мене. Я ж пам’ятаю, як я не слухав твоїх умовлянь. О Лаудене, пожалій свого нещасного компаньйона! Усі ці нечисті справи мене доконають. При думці про те, як ти мене осуджуєш, я здригаюся, мов під пильним оком божим. А ще мене пригнічує, що не всі мої книги в порядку, і я не знаю, щoб мені робити, наче зійшов з глузду. Лаудене, як будуть неприємності, я зроблю все можливе, аби вигородити тебе. Я вже заявив судовим виконавцям, що ти зовсім не розумієшся на справах і ніколи не торкався до наших книг. Гадаю, Лаудене, що я вчинив правильно. Я розумію – це була вільність із мого боку. Я розумію – ти маєш повне право оскаржити мою заяву. Але якби ти тільки чув, щoб вони казали! Я ж, май на увазі, ніколи не порушував законів! Навіть ти зі своєю вимогливістю й педантичністю не міг би ні до чого присікатись, якби все пішло на лад. Адже купівля “Летючого шквалу” була нашою найбільшою операцією, а запропонував її ти. Меймі каже, що ніколи не змогла б глянути тобі в очі, якби це я запропонував купити брига. Вона така совісна!

Твій невтішний Джім”.

Останній лист був без будь-якого звертання:

“Настав кінець моїй діловій кар’єрі. Я здаюсь, у мене більше нема снаги. Мабуть, мені варто втішитись, бо суд уже позаду. Не знаю, як я його витримав, не пам’ятаю нічого. Коли наша операція завершиться щасливо – я маю на увазі бриг,- ми поїдемо в Європу й житимемо на проценти з капіталу. Працювати я більше не зможу. Я здригаюсь, коли до мене звертаються. Раніше я завжди мав надію, я працював і працював, не покладаючи рук,- та до чого все це привело? Я хочу лежати в саду, читаючи Шекспіра й Е. Роу. Не май мене за боягуза, Лаудене, я хворий – тільки й того. Мені треба відпочити. Все життя я трудився скільки сили, не шкодуючи себе, кожен зароблений долар я карбував із власного мозку. Я ніколи не чинив підлоти, я завжди був порядний, я завжди подавав жебракам. То невже я не заробив права на відпочинок? Мені треба відпочити бодай рік, інакше я просто впаду на вулиці й помру від перевтоми. Повір мені – це правда. Коли ти хоч що-небудь знайшов, довірся Спіді, і постарайся, щоб кредитори не пронюхали про твою знахідку. Я допоміг тобі, як ти вплутався в біду,- допоможи ж тепер ти мені. Не обманюй себе – ти допоможеш мені зараз, бо потім буде пізно. Я став клерком і не годен навіть рахувати. Меймі працює друкаркою на біржі в нижньому місті. Для мене в житті нічого не лишилось. Я розумію – тобі неприємно буде зробити те, про що я прошу. Але пам’ятай: це життя або смерть Джіма Пін-кертона.

P. S. Ми виплатили по сім центів за долар. Яке падіння! А втім, тепер нічим тут не зарадиш, я не буду скиглити. Незважаючи на все, Лаудене, я хочу жити. Я відмовляюсь від честолюбних прагнень, я просто хочу жити. Все-таки в житті ще лишилося мені чимало радощів. Поганий з мене вийшов клерк. Був би знову на коні, я не тримав би в себе такого працівника й півгодини, але назад мені нема вороття. Ти – моя остання надія. То допоможи ж

Джімові Пінкертону”.

Після цього постскриптуму був іще один, сповнений таких самих жалощів та велемовних заклинань, а крім того, до листа додавалась довідка лікаря, досить похмура. Я не буду наводити її. Мені не годиться оповідати докладно про всі неприємності, які випали на долю Джіма, що на довершення всього впав у відчай і захворів. Яке враження все це справило на мене, здогадатися неважко. Прочитавши всі листи, я спрагло вдихнув свіжого повітря і втупився в яскраві вогні Гонолулу. На якусь мить мені здалося, що це повний крах, та незабаром я відчув раптовий приплив енергії. На Джіма надії більше не було, я мав усе вирішувати самостійно й діяти на свій власний розсуд.

Та одна річ – сказати, й зовсім інша – зробити. Мене переповнював майже материнський жаль до мого нещасного друга, його відчай гнітив мене. Я пригадував, який він був діяльний та непогамовний, і з болем усвідомлював, як перемололо його нещастя; тож я не мав сили відмовити йому, але не мав як виконати його прохання. Спогад про мого батька, що так само несподівано збанкрутував, хоч напередодні мав не менш нежданий успіх; страх перед законом, що аж обвіяв мене тюремним холодом та задзвенів у вухах кайданами,- все це штовхало мене в один бік, а вмЬвляння мого друга – в інший. Та навіть у ті хвилини вагань я твердо знав: раз обравши шлях, я піду ним до кінця.

Тоді я згадав, що мав на борту друга, і, спустившись в каюту, сказав гостям:

– Панове! Я прошу у вас ще кілька хвилин, хоч, боюсь, вони видадуться вам довгими, бо я позбавлю вас співрозмовника. Мені конче треба поговорити з капітаном Нейрсом.

Обидва контрабандисти миттю скочили зі своїх стільців, заявивши, що справа не жде, вони вже досить ризикували, і коли я не візьмуся до неї негайно, вони повернуться на берег.

– Як хочете, панове,- не перечив я,- тим паче, що я вас розумію. Я ще не певен, чи зможу запропонувати вам саме те, що вас цікавить. А якщо й запропоную, то перш за все треба вирішити чимало питань, однак дозвольте запевнити: не в моєму звичаї діяти під дулом пістолета.

– О, містере Додд, повірте, ми не маємо наміру силувати вас! – сказав Фаулер.- Але зважте й на наше становище – воно справді небезпечне. Адже не лише ми бачили вашу шхуну, коли вона обходила Вайманоло.

– Містере Фаулер, але ж і я сам народився не вчора,- зауважив я.- І я хотів би все-таки висловити свою думку. Можливо, я помиляюсь, але ви не переконаєте мене. Якби митники мали намір заскочити нас, вони вже були б тут. Іншими словами, хтось використовує свій вплив, і гадаю, я не помилюсь, коли скажу, що ім’я цього благодійника – Фаулер.

Вони обидва голосно розсміялись, і коли я поставив на стіл ще одну пляшку шампанського, подарованого Лонгхерстом Джімові, гості без заперечень відпустили мене з капітаном на палубу.

Я простяг Нейрсові листи, і він швидко їх переглянув.

– А тепер, капітане,- сказав я,- мене цікавить ваша думка: що все це означає?

– Листи підказують,- відповів капітан,- що вам треба повністю покластися на Спіді,- віддати йому всю виручку, а самому тримати язик за зубами. Було б добре, якби ви й мені не показували цих листів,- невесело сказав він.- Гроші з брига плюс виторг за опій складуть чималу суму, і втаїти її…

– Себто, якщо я на це зважуся.

– Саме так. Якщо ви на це зважитесь.

– А які є за і проти?

__ По-перше, тюрма. Та навіть якщо ви уникнете її,

На душі вам лежатиме камінь. Сума досить значна, й це може накликати чималі прикрощі, та все ж це не настільки великі гроші, щоб бути підставою для виправдання. Людина, що продає своє сумління менше, ніж за шестизначну цифру, падає у власних очах. Принаймні так вважаю я. Заради мільйона ще можна б ризикнути. Та й то – після цього спокійно не спатимеш… А тут іще й цей Спіді! Ви його добре знаєте?

– Та так…- здвигнув я плечима.

– Ну, то він може накивати п’ятами, прихопивши з собою весь капітал,- провадив Нейрс,- а якщо й ні, то вам, либонь, доведеться поїти й годувати його, поки й вашого віку. Для мене це було б занадто. Звісно, вам треба думати й про містера Пінкертона: адже він завжди був вашим добрим другом, він вам допомагав, як міг, еге ж?

– Саме так! – вигукнув я.- Мені важко навіть пояснити вам, в якому я боргу перед ним.

– Оце вже важливо,- мовив капітан.- Якби йшлося тільки про гроші, я сказав би, що це не та сума; проте доводиться поступатися своїми принципами, коли справа стосується друзів – достойних друзів, маю на увазі. Ваш Пінкертон зараз хворий і переляканий на смерть – довідка лікаря не залишає щодо цього жодних сумнівів. Тож уявіть собі, щoб буде з вами, на разі він помре! Тоді вся відповідальність за втаєну суму впаде на вас. Вам треба певно усвідомити ситуацію, в якій ви опинилися, а вона зводиться ось до чого: “Мій друг Пінкертон може потрапити на той світ, а я можу потрапити в тюрму. Чого я боюсь менше?”

– Не зовсім так,- заперечив я.- Доводиться вибирати між тим, що чесно й що нечесно.

– Не знаю, не знаю,- відповів Нейрс.- Мені здається, ви так не думали, коли бралися за контрабанду опію…

– Маєте слушність,- погодився я,- хоч мені й соромно зізнатись у цьому.

– А проте,- вів далі Нейрс,- ви на відчай душі кинулися в контрабанду опію, і я хоч-не-хоч вислухав чимало нарікань, коли цього товару виявилось без лишку. Чи, може, ви діяли за вказівкою компаньйона? Може, він не бачить великої різниці між утаюванням капіталу й контрабандою?

– Ви вгадали: так воно й є! – вигукнув я.- Та я й сам, хоч і відчуваю різницю, не годен пояснити, в чому вона.

– Це звичайна річ,- повчально мовив Нейрс.- Що кому до вподоби. Але подумайте ось про що: як усе це сприйме ваш друг? Ви відмовляєте йому в послузі, а самі опиняєтесь на коні; ви розчаровуєте його, та ще й мало не намилюєте йому шию. Це вже занадто. Повірте, містере Додд, ніяка дружба такого не витримає. Вам треба або стати на точку зору вашого друга, або ж розірвати із ним стосунки й діяти самостійно.

– Не вірю! – вигукнув я.- Ви не знаєте Джіма!

– Що ж, повірите,- відповів Нейрс.- І ще одне: Пінкертон певен, що ви виручили чималу суму, і в ній – його життя і здоров’я. Та коли поділити цю суму між усіма вашими кредиторами, кожному припаде дріб’язок – хіба що на трамвай… За такі гроші вам і спасибі не скажуть. Адже всі знають, на які витрати ви пішли, щоб добути право обнишпорити цей бриг. І ось, домігшись свого, ви повертаєтесь у Сан-Франціско й виплачуєте своїм кредиторам десять тисяч… нехай навіть двадцять. До того ж вам доведеться відверто зізнатися, що частина цієї суми виручена за контрабанду. А Біллі Фаулер, майте на увазі, ніякої розписки вам не дасть! Тепер погляньте на все це збоку – і ясно, як божий день, що вас запідозрять в утаюванні грошей. Ці десять тисяч – подачка, і всі будуть чудуватися з вашого нахабства. Отже, містере Додд, ваша репутація підмочена остаточно, і тут уже нічим не зарадиш.

– Мабуть, ви мені не повірите,- сказав я,- але я відчуваю неабияку полегкість.

– Ну, тоді ви зроблені на інший копил, ніж я,- відповів Нейрс.- І якщо вже мова зайшла про мене, подумайте про моє становище. Я не завдам вам прикрощів, у вас рясно власних; коли моєму другові загрожує лихо, я заплющу очі й зроблю те, про що він мене просить, але водночас мої судновласники – теж ваші кредитори, а я – їхній представник! Тож мені доведеться дивитися в інший бік, поки утаєна від них сума плистиме на берег у кишенях містера Спіді. Я ніколи не зробив би цього заради містера Джеймса Дж. Блейна, але я залюбки зроблю це для вас, містере Додд, і мені жаль, що я не в змозі зробити для вас щось вагоміше.

– Дякую, капітане,- сказав я,- однак моя воля тверда – я вибираю чесний шлях.

– Гадаю, не моє становище штовхає вас на це? – спитав капітан.

– І воно теж. Сподіваюсь, я не боягуз. Сподіваюсь, задля Джіма я наважився б украсти, але ж тут ідеться й про вас, і про Спіді, і ще про декого, і тут уже я не можу врятувати Джіма. Коли ми повернемось у Фріско, я працюватиму на нього, звісно… Може, цього буде недостатньо і він усе-таки помре, а мене замучить сумління, проте іншого шляху нема – я зробив усе, що міг.

– Либонь, ви чините й правильно,- сказав Нейрс.- Але, хоч повісьте мене, я не знаю, чи так воно. Та для мене це, звісно, краще. І подумайте: чи не попросити вам гостей покинути судно ні з чим? Нема сенсу ризикувати заради кредиторів.

– Думка вже не про них,- відповів я,- хоча я й затримав їх так довго, що мені не стає духу показати їм на двері.

І справді, лише ця причина й спонукала мене укласти угоду, яка була мені вже зайва. Проте ця операція виявилась такою кумедною, що я почував себе віддяченим сповна. Фаулер і Шарп були дуже хитрі, спритні гендлярі. Вони чомусь виказали мені пошану, як людині свого кола, і перше ніж ми покінчили з торгами, встигли перейнятись найглибшою повагою до мене. Я заслужив її не якимись несусвітніми хитрощами, а лише тим, що казав щиру правду і не приховував певної байдужості до наслідків наших переговорів. Навряд чи я мав дипломатичний хист – свій успіх я завдячував відвертості, а зовсім не словесній вправності. Бо ж відвертість не має нічого спільного з дипломатією, а моя байдужість до наслідків не була дипломатичним ходом. Та коли я, приміром, признався, що у мене всього-на-всього двісті сорок фунтів опію, мої контрабандисти обмінялися багатозначними поглядами, які мовби промовляли: “Ось гідний нас суперник!”,- а коли я недбало призначив п’ятдесят п’ять доларів за фунт у відповідь на запропоновані ними двадцять, докинувши, що “мені все це байдуже, панове, хоч беріть, хоч не беріть, але в будь-якому разі випийте ще шампанського”,- я із задоволенням помітив, як Шарп штовхнув Фаулера ліктем, і той ковтнув усмішку й, замість схвального “За ваше здоров’я!”, пробурмотів: “Ні-ні, годі, дякуємо, містере Додд!” Навіть більше: коли дійшли згоди, коли наші гості придбали опій по п’ятдесят доларів за фунт (досить вигідний варіант для моїх кредиторів) і відчалили в своєму вельботі, я мав утіху почути дуже приємну похвалу (вони, мабуть, не знали, що по тихій воді звук розлунюеться досить далеко):

– Цьому Доддові пальця в рот не клади,- мовив Шарп.

У відповідь пролунав басовитий голос Фаулера: – Бог свідок – я так і не розкусив цього спритника.

І ось ми знову лишилися самі на “Норі Крейн”. І знову мене обступили події того вечора, і відчайдушні заклинання Пінкертона, і тяжкі сумніви в справедливості мого жорстокого рішення. Коли вірити тій писанині, що мені доводилось читати, свідомість власної доброчесності мала б стати мені надійною підтримкою. Аж ні! Мені гризла душу думка, що я пожертвував своїм хворим другом, злякавшись тюрми та публічної ганьби, а розуміння власної малодушності ще нікого не підтримувало в лиху годину.

РОЗДІЛ XVII

ВІДОМОСТІ З ВІЙСЬКОВОГО КОРАБЛЯ

Наступного ранку, коли зійшло сонце, наша шхуна ледь погойдувалась на хвилях неподалік від старого буя; попереду в зелені потопали білі будинки, а в маленькій гавані хиталися щогли численних суден. Туди, через досить небезпечний вхід, і поніс нас свіжий бриз, і незабаром ми пришвартувалися біля причалу. Пам’ятаю, я помітив біля причальної бочки ощирену гарматами потвору – сучасний військовий корабель,- та на душі в мене було так сумно, що я не звернув на нього уваги.

Затримуватись довго в Гонолулу ми не збиралися. Шарп і Фаулер покинули мене напередодні, цілком упевнені в тому, що я брехун, яких мало, і ця мила думка спонукала їх з’явитися знову на борт нашого судна, тільки-но ми підійшли до пристані, й запропонувати мені поміч та гостинність,- мабуть, моя поведінка під час торгів збудила в них найглибшу шанобу до моєї особи. Я мав покінчити зі справами, тож допомога була не зайва, час було й розважитись. До того ж, Фаулер чимось мені подобався. Тож я скористався люб’язністю нових знайомців. У першій половині дня я з допомогою Шарпа підшукав покупців на чай та шовк, а тоді пообідав з ними в окремому кабінеті ресторану при готелі “Гавайї” (в присутності зайвих свідків Шарп був непитущий), а близько четвертої пополудні він передав мене в руки Фаулера. Фаулер мав бунгало на пляжі Вайкікі – там, у товаристві світської молоді Гонолулу, я й перебув вечір: ми купалися в морі, пили якісь коктейлі, танцювали хула-хуп, а потім майже до ранку грали в покер. Я ніколи не знаходив задоволення в тому, щоб глибокої ночі програвати гроші якомусь хирлявому сп’янілому молодикові, але того вечора, зізнаюсь, таке діло мене захопило, і я, не задумуючись, сипав грошима (грошима своїх кредиторів) та пив шампанське Фаулера. Прокинувшись уранці, я відчув легкий головний біль. Поснідати було нічим, і молоді гульвіси, чимало з яких ще не встигли протверезіти, взялися власноруч готувати снідання. А що кожен дбав лише про себе, а при першій нагоді не соромився ум’яти вже зготовлене своїм сусідою, то я зрозумів – це саме той випадок, коли розбивається багато яєць, та мало смажиться яєчні. Я знайшов на кухні глек молока та скибку хліба і хоч не вгамував голоду, вирішив непомітно вислизнути на свіже повітря; була саме неділя, і я міг, забувши про справи, погуляти на самоті, перше ніж у Фаулеровому бунгало знову почнуть веселитися.

Я звернув на стежку, що бігла попід підніжжям згаслого вулкану, відомого під назвою Діамантова Голова. Стежка вилася зеленим гаєм, а між колючих дерев тут і там виднілися хатини острів’ян. Тут я надивився на картини тубільного життя: окаті голі дітлахи гралися з поросятами, під деревом спав юнак, поважний дід в окулярах читав по складах біблію гавайською мовою, в ручаї купалася юна дівчина (це видовище мене трохи збентежило), а в густому затінку хатин яскріло строкате вбрання.

Я вийшов на піщаний пляж, на який спадали важкі удари пасатів. З одного боку, за блискітливою гучною смугою прибою, видніла бухта, всіяна численними вітрилами, а з другого – до синього неба здіймалися голі прямовисні скелі, посічені глибокими тріщинами. Незважаючи на товариство білих вітрильників, що ковзали по бухті, мною раптом оволоділо відчуття неперебутньої самотності. Мені згадалось почуте напередодні за обідом: десь тут є печера, що сягає в самісінькі надра вулкану. Туди можна проникнути тільки зі смолоскипом; там зберігаються священні кістки жерців та воїнів і ні на мить не змовкає голос підземної річки, що рине до моря глибокими розколинами. І раптом я зрозумів, що всі ці бунгало й Фаулери, все це осяйне ділове місто й численні судна в його гавані – всього лиш діти вчорашнього дня, а протягом століть на цьому острові текло подібно до підземних вод невідоме нам життя тубільців зі своєю славою та честолюбством, зі своїми радощами, злочинами й муками… Навіть Халдея не здавалась мені такою стародавньою, а єгипетські піраміди – такими таємничими. Я почув, як відмірюють час “барабани й тупіт війська” прадавніх завойовників,- і я видався собі метеликом-одноденкою. І до мене мовби усміхнувся дух вічності. Щoб там для нього банкрутство Пінкертона та Додда з кварталу Монтана в Сан-Франціско; щoб там для нього муки сумління молодшого компаньйона!

У мене відлягло від серця.

Цьому настроєві філософського смутку сприяли, безперечно, й учорашні мої ексцеси – адже часом не лише доброчесність сама себе винагороджує. Та хай там як, мені відчутно полегшало на душі.

Тут за поворотом стежки я побачив сигнальну станцію, побудовану на самому краю скелі. Новий чепурненький будиночок з флагштоком був відкритий усім навалам пасатів. Могутні шквали падали на нього, і в вікнах, обернених до моря, безперестану деренчали шибки; ці звуки зливалися з гуркотом прибою, що розбивався під скелею; тож мешканці будиночка й не вчули моїх кроків по вузькій веранді.

Їх було двоє: літній господар з сивуватою бородою, пильним поглядом моряка і тим особливим виразом обличчя, який буває у людей, що довго живуть самотні, та його гість, уже немолодий балакун в ошатній тропічній формі англійського військового флоту – він сидів на столі й смалив сигару. Мене зустріли дуже люб’язно, і незабаром я з задоволенням слухав балачки веселого моряка.

– О, якби я не народився англійцем! – розводився він.- їй-богу, я бажав би бути французом! Всі інші не годні їм і в слід ступити! – Він на мить замовк, а тоді враз перейшов до політики: – Краще вже бути диким звіром, аніж лібералом! Носити заклики і все інше!.. Та в свині й то більше розуму! Ну ось хоча б наш стармех – кажуть, він власними руками ніс плаката “Ура Гладстонові!”, чи “Геть аристократів!”, а чи щось таке… А чим йому допекли аристократи? Покажіть мені цивілізовану державу без аристократів! Я не кажу про Штати – там усе продається і купується. Знав я одного американського моряка – справжній хлопець, теж родом англієць, служив сигнальником на “В’яндоті”. Так от він казав, що ніколи не потрапив би на те місце, якби не знайшов спільної мови з ким треба… Отак прямо й сказав. Ну, ми тут усі англійці…

(1) В першій половині І тисячоліття до н. є. у Південній Месопотамії жили семітські, племена халдеї. В 626-538 pp. у Вавілоні правила халдейська династія, яка заснувала Нововавілонське царство.

– Боюся, що я американець,- зауважив я винувато.

Моряк на мить начебто зніяковів, але відразу ж опанував себе і зробив мені вельми тактовний, типовий у таких випадках комплімент.

– Та ви що! Слово джентльмена – я б ніколи цього не подумав! По вас цього зовсім не видно! – вигукнув він, наче мова йшла про те, що я хильнув зайвого.

Я подякував йому, як завжди в таких випадках дякую його співвітчизникам – не стільки за люб’язне ставлення до мене й моєї країни, скільки за щирість у виявах справжнього британського духу та смаків (тут я повсякчас відкривав для себе щось нове).

Подяка так зворушила мого нового знайомого, що він похвалив американський спосіб зшивати вітрила.

– Ви зшиваєте вітрила краще, ніж ми,- сказав моряк.- Можете твердити це з чистою совістю.

– Дякую,- відповів я.- Неодмінно твердитиму. Цим я остаточно завоював симпатію моряка, і коли я почав прощатися, щоб повернутись до Фаулерового бунгало, він сплигнув зі столу й зголосився провести мене. Я охоче згодився, бо цей дивак, на свій лад унікальний, наче з породи вимерлих птахів, розважав мене. Та коли він узяв свою безкозирку, я зрозумів, що наша подальша розмова може бути куди цікавішою, ніж мені уявлялось: я побачив на стрічці напис: “Буря”.

– Послухайте,- обізвався я, коли ми попрощалися з господарем і спускалися стежкою до води,- це ж ваш корабель підібрав команду “Летючого шквалу”?

– Саме так,- відповів моряк.- І їм таки поталанило: цей острів Мідуей давно забутий богом і людьми.

– Я щойно звідти,- сказав я.- Ми з компаньйоном купили той бриг.

– Перепрошую, сер, то ви господар білої шхуни? – здивовано вигукнув моряк.

– Атож,- відповів я.

Мій супутник виструнчився, наче ми щойно познайомились.

– Так-так,- провадив я,- і мене дуже зацікавила вся ця історія. Я хотів би, щоб ви розповіли, як їх рятували.

– Було все так. Нам наказали зайти на Мідуей перевірити, чи немає там потерпілих від корабельної катастрофи. Ми підпливли до нього раніше, ніж передбачалося, тож потім цілу ніч ледве повзли, аби дістатись до острова над полудень: старий Тутльс… вибачайте, сер, наш капітан боявся наближатися до острова вночі, бо довкола цього Мідуею безліч усіляких підступних течій,- ви ж самі це знаєте, адже були там. І все-таки якась із них, либонь, підхопила нас, бо коли вибило шість склянок, хоч ми мали бути далеко від острова, хтось раптом уздрів вітрила, а далі й усі розгледіли, на подив, щогли та оснастку брига! Незабаром судно постало перед нами як на долоні. Ми збагнули, що воно міцно, всім днищем сидить на мілині, що на ньому вимпел піднято, а прапор спущено. Прибій там добрячий, тож ми лягли в дрейф і спустили дві шлюпки. Сам я у шлюпці не був – стояв біля борту й дивився,- але хлопці казали, що вся команда була на смерть перелякана й ніхто нічого не міг до пуття розповісти. Один усе схлипував та заламував руки, він був заплаканий, як мале дитя. А отой Трент – він першим піднявся на борт,- у нього рука була замотана закривавленою шматиною. Я опинився поряд з ним, як оце з вами, і помітив, що він був вельми сердитий, а дихав, як той міх,- наче бігав по трапах. Та, врешті, було їм чого засапатись!.. А за Трентом зі шлюпки поліз на борт його помічник…

– Годдедааль! – вихопилось у мене.

– Гарненьке ім’я, що й казати! – засміявся моряк: він, певно, сплутав прізвище з якоюсь лайкою.- Чудове ім’я!.. Ось тільки воно не справжнє – своє справжнє прізвище він приховував, бо походив зі знатної родини. Один з наших офіцерів знав його в Англії, він упізнав його, підійшов і каже: “Здоров, Норі, здоров, старий!”,- а той спершу тримався гідно, як і личить аристократові, а тоді, ледве вчувши своє ім’я, зблід, як на божому суді, глянув на містера Себрайта, ніби побачив чорта, а потім (повірте мені, правду кажу), зомлів і гепнувся на палубу! “Віднесіть його в мою каюту,- мовив містер Себрайт,- це нещасний Норі Картью”.

– А який він був, той містер Картью? – ледве вимовив я.

– Офіцерський стюард казав мені, що він з дуже знатної англійської родини,- відповів мій приятель,- учився в Ітоні і, мабуть, баронет…

– Я питаю, який він із себе,- нетерпляче докинув я.

– Та нічого особливого,- махнув моряк рукою,- такий, як і ми з вами. На баронета не схожий. Щоправда, я бачив його обшарпаним…

– Як це? – здивувався я.- Ага, пригадую: весь час, поки ви йшли у Фріско, він хворів…

– Може, хворів, а може, просто не хотів, щоб його бачили, бо з каюти він не виходив, а стюард, що носив йому їсти, казав мені, що він майже нічого не їв. А в Фріско його переправили на берег так, аби ніхто не бачив. Його старший брат нібито помер, і Картью став спадкоємцем, але ще до того він посварився з ріднею і пустився по світах. Найнявся на торговельний бриг, потрапив у катастрофу на Мідуеї і вже покинув свої пожитки, готуючись плисти морем у шлюпці,- аж коли з’являється наш корабель, і він дізнається, що став багачем, та ще й не сьогодні-завтра його оберуть до парламенту! Отож йому й не хотілося показуватись на людях. Певно, ми з вами повелися б так само.

– Можливо, можливо,- відповів я: – Ну, а всіх інших з команди ви теж бачили?

– Звісно! І нічого поганого про них не скажу. Гарді, приміром, родом з англійських поселенців, через його руки пройшли страшні гроші, він знав і щастя, і невдачі, дуже він мені сподобався. І такий освічений, знає французьку, а що вже латиною джерготів – ну чистісінький тубілець! Дуже я його вподобав, цього Гарді, та й з обличчя гарний…

– І багато вони розповідали про катастрофу?

– А що там було розказувати? Адже про все написали в газетах. Гарді більше розказував про те, як він добував грошики, як водився з жокеями та букмекерами, з боксерами та акторами і взагалі з тією компанією… А ось тут я зоставив свого коня… З вашого дозволу, я прощатимусь.

– Хвилинку,- мовив я.- Містер Себрайт на борту?

– Ні, сер, він зараз на березі,- відповів моряк.- Я сам відвозив його валізу до готелю.

На тому ми розлучились, і мій новий знайомий погарцював собі на позиченому коні. Я помітив, що кінь ставився до свого вершника з неприхованим презирством. У мене в голові зароїлися думки; я відчував, що в мої руки потрапили ключі до розгадки всіх наших таємниць. Я взнав справжнє прізвище Діксона – його звали Картью. Я зрозумів, на які гроші Беллерс хотів купити бриг,- це була спадщина Картью. А до моєї уявної галереї картин, що оповідали історію “Летючого шквалу”, додалася ще одна – можливо, найдраматичніша. Я бачив палубу військового корабля біля берегів загубленого в океані острова, офіцерів і матросів, які з цікавістю оглядають новоявленого баронета: під чужим іменем він плаває на торговельному судні, його врятували від явної загибелі,- і ось він падає, зомлівши, на палубу, зачувши своє власне ім’я. Я пригадав мою розмову з ним по телефону в готелі “Оксідентал”. Либонь, у цього Діксона-Годдеда-аля-Картью була вельми романтична або підмочена біографія. В моїй уяві постала фотокартка, знайдена на “Летючому шквалі”, і мені подумалося: зображений на ній чоловік цілком здатен на такі бурхливі злети й падіння. І я вирішив, що Годдедааль (чи Картью) – це розгадка всіх таємниць.

Отже, поки “Буря” тут, треба познайомитися з Себрай-том і корабельним лікарем. Тому, попрощавшись з містером Фаулером, я повернувся в Гонолулу. В марному очікуванні я просидів до вечора на прохолодній веранді готелю. Нарешті, біля дев’ятої години, моя терплячість була винагороджена.

– Ось добродій, про якого ви питали,- сказав мені портьє, і я побачив ще молодого чоловіка в твідовому костюмі: він ліниво й манірно грався тонкою тростиною, й на його обличчі застигла журба. Як по правді, я сподівався побачити загартованого повелителя бур, свого роду вікінга, а не такого зманіженого молодика,- тож спершу трохи розгубився.

– Якщо не помиляюсь, я маю задоволення розмовляти з лейтенантом Себрайтом,- сказав я.

– Саме так,- відповів молодик.- Проте мені здається, що ми з вами незнайомі.

Він говорив, як той лорд Фоппінгтон зі старої п’єси – манірність не полишала його ні на мить, але я не маю наміру відтворювати його мляву мову.

– Я вирішив заговорити з вами саме для того, щоб ми познайомились,- сказав я, й трохи не зніяковівши (на нечемність я завжди відповідаю нечемністю, це моя єдина войовнича риса).- Ми з вами обидва маємо відношення до справи, яка мене дуже цікавить, і мені здається, я можу прислужитися одному з ваших друзів – у всякому разі, можу сповістити його про деякі приємні новини.

Останнє я сказав, аби якось заспокоїти власне сумління: жодної послуги містерові Картью я, звісно, зробити не міг і не бажав, але я був певен – тому буде приємно почути, що я спалив “Летючий шквал”.

– Я… я не знаю… я вас не розумію,- затинаючись, мовив Себрайт.- Розумієте, у мене нема ніяких друзів у Гонолулу.

– Той друг, про якого мова, тепер в Англії,- відповів я.- Це містер Картью, якого ви підібрали на острові Мідуей. Моя фірма купила бриг. Я щойно повернувся з острова, і мені треба будь-що зв’язатися з містером Картью. Думаю, ви будете такі люб’язні, що повідомите його адресу.

Як бачите, я досить хутко позбувся найменшої надії зацікавити цього зарозумілого британця. Та і йому самому була явно не до душі моя настійливість. Напевне, він страшенно боявся, щоб я не накинув йому своє знайомство; до того ж, це несміливий, нерозумний, марнославний і непривітний тип, та ще й геть беззахисний – такий собі равлик без усякої хатки – тож він намагатиметься будь-що покінчити з нашою розмовою, навіть згодившись з моїм проханням. І справді: за хвилину він квапливо відкланявся, лишивши мені папірця, на якому надряпав:

ПНорріс Картью,

Столбрідж-ле-Картью, Дорсет”.

Я міг святкувати перемогу – бойовище і частина обозу мого супротивника опинилися в моїх руках. Проте, зізнаюсь чесно, під час нашої розмови я страждав та ніяковів не менше, ніж містер Себрайт. Я відчував, що незда-тен на дальші агресивні випади, що воєнно-морський флот старої Англії, як і колись, непереможний (принаймні для мене); тож я полишив думку про те, щоб розшукати корабельного лікаря, вирішивши й надалі триматися на поважній відстані від англійського прапора. І я поволеньки пішов собі спати.

Вранці я зрозумів усю мудрість свого рішення, коли випадково зустрівся з Себрайтом у холі,- той ледь уклонився мені, ще й так гоноровито та зверхньо, що я, згадавши тактику гордого Нельсона, удав, ніби не помітив вітання, й не відповів на нього.

Та уявіть собі й подив, коли за півгодини мені принесли від лейтенанта записку з запрошенням відвідати корабель.

“Шановний пане! – писав Себрайт.- Усіх нас, природно, дуже цікавить доля брига “Летючий шквал”, і коли я розповів, що мав приємну нагоду познайомитися з вами, всі мої товариші висловили одностайне бажання бачити вас своїм гостем на борту нашого корабля. Ми були б дуже раді, якби ви завітали до нас сьогодні ввечері або, якщо ви зайняті, пообідали в нашому товаристві завтра чи сьогодні”. Далі вказувалась година обіду й підпис “Дж. Ласеллес Себрайт” Разом із запевненням, що він залишається моїм щирим другом.

“Ні, містере Ласеллес Себрайт,- подумав я,- що ви не мій друг, це ясно, але не менш ясно, що ви, як та леді з пісеньки, друг когось іншого. Ви розказали про нашу зустріч, дістали прочухана, вам продиктували цю записку, не зваживши на ваші кволі заперечення, і ось я запрошений на борт “Бурі” – проте не для того, щоб познайомитися з членами екіпажу, і не для того, щоб поговорити про долю “Летючого шквалу”, а для того, щоб мене допитала людина, яка цікавиться Картью. І я ладен битися об заклад: ця людина – лікар. І ще я можу битися об заклад: якби ви не дали мені вчора цієї адреси, вам не довелося б писати цієї записки”.

Не гаючись, я написав у відповідь, що приймаю запрошення на обід, і в призначений час трохи босякуваті матроси “Нори Крейн” доправили мене в шлюпці під ощирений гарматами борт “Бурі”.

Офіцери військового корабля, здавалося, зраділи мені. Вони, на відміну від Себрайта, з хлоп’ячою цікавістю розпитували про всі подробиці нашого плавання. За столом тільки й розмов було, що про “Летючий шквал”, про те, як він сів на мілину, про те, як я знайшов його, про погоду та нашу якірну стоянку, про течії навколо острова Мідуей. Кілька разів без тіні замішання згадувалось ім’я Картью. Випадок з ним навів на спогади про долю графа Абердіна, що помер помічником капітана на американській шхуні. І коли я не дізнався про Картью майже нічого нового, то лише тому, що вони самі майже нічого не знали,- їх просто зацікавила незвичайна доля цього чоловіка, й вони співчували йому, що він так довго хворіє. Я переконався: офіцери “Бурі” цієї теми не уникають і нічого не таять від мене, бо їм нема чого замовчувати.

Здавалося, все було природне й щире,- і все ж мене бентежив лікар. Це був високий, кремезний чолов’яга років за п’ятдесят, уже посивілий, з неспокійними вустами та кущуватими бровами. Він рідко втручався в розмову, і то лише для того, щоб підкинути веселий жарт, а його неголосний уривчастий сміх уже сам собою викликав усмішки. Він, безперечно, мав славу заповзятого дотепника кают-компанії, всіма шанованого жартуна. Та я помітив, що він тишком-нишком стежить за мною, і, звісно, негайно почав його наслідувати. Якщо Картью симулював хворобу – а всі обставини вказували саме на те,- то лікар знав усе або, в усякому разі, чимало. Його суворе, вольове обличчя дедалі більше переконувало мене в цьому. Чоловіка з такими очима і такими вустами неможливо примусити діяти наосліп або за чужими вказівками. Однак важко було повірити і в те, що такий чоловік погодився б потурати злочинницьким діям: щось у його зовнішності нагадувало мені справедливого месника Брута, невблаганного суддю. Коротше кажучи, я завагався, чи підходить він для ролі, яку я накинув йому в своїх теоріях. Мене охопили подив і ще більша цікавість.

По обіді, коли всі зібралися перейти в курильню, я, підкоряючись несподіваному пориву, спалив за собою всі кораблі: пославшись на слабість, я попросив дозволу порадитися з лікарем.

– Я цілком здоровий, докторе Еркварт,- сказав я, коли ми лишилися самі.

Лікар щось промимрив, його губи заворушилися, і він втупив у мене уважні сірі очі. Було ясно, що він не має наміру говорити перший.

– Я хочу поговорити з вами про “Летючий шквал” і містера Картью,- вів я далі.- Будьмо відверті: ви чекали цього. Я певен, що ви знаєте все, і, як людина тонкого розуму, мабуть, зміркували, що й мені відомо чимало. То як ми будемо ставитись один до одного, а я – до містера Картью?

– Я не зовсім розумію вас,- відповів лікар і, помовчавши, додав: – Мені неясно, яка ваша мета, містере Додд.

– Ви маєте на увазі – з якою метою я все це розпитую?

Він кивнув головою.

– Мені здається, ми з вами говоримо про різні речі,- відповів я.- Моя мета проста: я шукаю пояснень у справі, задля якої сюди прибув. Я заплатив за “Летючий шквал” неймовірно високу ціну, бо містер Картью через свого агента торгувався на аукціоні до останнього. І я збанкрутував. Та якщо я не знайшов на судні багатства, я знайшов там незаперечні докази злочину. Зрозумійте мене – я став банкрутом через цього чоловіка, якого ніколи не бачив. Може, я хочу помститись або зажадати компенсації, і, гадаю, ви погодитесь, що в мене є можливості здійснити і те, і те.

Лікар незворушно мовчав.

– Невже ви не розумієте,- вів я далі,- з якою метою я звертаюся до вас, людини, що, без сумніву, знає всі таємниці, і з якою метою запитую вас чесно й відверто: як мені ставитись до містера Картью?

– Я попрошу вас висловлюватись ясніше,- сказав лікар.

– Ви не бажаєте допомогти мені,- заперечив я,- але спробуйте зрозуміти: сумління моє не надто вразливе, та все ж воно в мене є. Злочини бувають різні, й трапляються серед них такі, що особливого осуду в мене не викликають. Містер Картью у мене в руках, і я не з тих людей, що не скористалися б із такої сприятливої нагоди; крім того, я дуже допитливий. Але, з іншого боку,- запевняю вас,- мені б не хотілося переслідувати людину нещасну, завдавати їй горя, накликати на неї нові напасті.

– Мені здається, я вас розумію,- відповів нарешті лікар.- Припустімо, я дам вам слово честі, що всім неприємним подіям на “Летючому шквалі” є виправдання, вагомі виправдання… навіть, скажу вам, дуже вагомі.

– Це означало б для мене дуже багато,- відповів я.

– Скажу більше,- провадив він.- Припустімо, що я був би там чи ви були б там і сталась би певна подія,- невідомо, як би ми повелися після неї. А тепер зрозумійте мене. Я відкрию вам те, щоб мені відомо. Ви досить прониклива людина, аби розуміти, як повівся я. Дуже прошу вас зробити висновок з моїх дій стосовно тих фактів, про які я знав і яких не мав ні підстав, ані прав повідомляти вам.

Не берусь передати емоційну, сповнену глибокого переконання мову лікаря Еркварта. Той, хто не чув його слів, може подумати, що він лише морочив мене загадками; але я сам, вислухавши його, дістав добрий урок і приклад люб’язності.

– Дуже вдячний вам,- уклонився я.- Відчуваю, що ви сказали куди більше, ніж я маю право у вас випитати, і саме стільки, скільки могли. Я приймаю це як знак довір’я і постараюсь його виправдати. Сподіваюсь, сер, ви дозволите мені вважати вас другом.

Він промовчав, а потім недвозначно й сухувато запропонував мені вернутися до товариства. Та коли ми повернулися до кают-компанії, він з дружньою фамільярністю поклав мені руку на плече й весело мовив:

– Я прописав містерові Додду склянку нашої мадери! Більше мені не доводилось зустрічатися з Ерквартом, але він так чітко закарбувався в моїй пам’яті, що й нині я ніби бачу його. Та й як міг я забути його після тієї розмови? Придумати” теорію, що пояснювала б усі таємничі обставини, пов’язані з “Летючим шквалом”, було дуже важко, але придумати теорію, що пояснювала б, яким чином головна дійова особа заслужила прощення і навіть повагу або, в крайньому разі, співчуття людини, подібної до доктора Еркварта,- придумати все це було понад мої сили. Тож на цьому мої відкриття й кінчилися. Я не вивідав нічого нового, поки не взнав усього.

Тепер моєму читачеві відомі всі факти. Чи виявиться він проникливішим, ніж я, а чи, як і я, скаже, що йому не до снаги знайти їм пояснення?

РОЗДІЛ XVIII

ПЕРЕХРЕСНИЙ ДОПИТ ТА УХИЛЬНІ ВІДПОВІДІ

Вище я досить неприязно відгукнувся про Сан-Фран-ціско, однак мої слова не варто розуміти буквально: навряд щоб ізраїльтяни висловлювали похвалу землі фараона! І місто добре помстилося мені, коли я повернувся. Ніколи ще воно не було таке прекрасне: сяяло сонце, повітря було чисте й свіже, на обличчях перехожих світилися усмішки, в петлицях яріли квіти. І поки я йшов до контори, де тепер працював Джім, моє похмуре обличчя здавалося, либонь, тьмяною плямою на тлі загальних веселощів.

Контора, яку я шукав, містилась у вузькому провулку й займала старий ветхий будиночок. На ньому виднівся напис: “Друкарня Франкліна Г. Доджа”, а нижче (недавно, бо фарби були свіжі) – попередження: “Тут працюють лише білі”.

Я ввійшов. За столом у брудному закуточку сидів Джім. В його зовнішності й одязі сталися разючі зміни: на ньому був витертий костюм, обличчя – хворобливо-бліде. Він, який раніше цілоденно гарцював у своїй конторі, мов добрий кінь на пасовищі, тепер сидів, байдуже втупившись у стовпчики цифр, і ліниво гриз ручку, часом тяжко зітхаючи. Мабуть, він цілком поринув у невеселі роздуми; він не помічав мене, і я мовчки розглядав його. Несподівано мною оволоділо запізніле каяття. Як я й провіщав у розмові з Нейрсом, я безжально картав себе. Я повернувся додому, зберігши свою честь, а мій хворий друг позбавлений такого необхідного йому відпочинку, догляду, харчування. І, як Фальстаф, я запитав себе, щоб таке честь у нашому житті, і, як Фальстаф, відповів собі, що честь – це пусте повітря!

__ Джіме! – гукнув я нарешті.

– Лаудене! – вигукнув він, захлинаючись, весь затремтів і скочив на рівні ноги.

За мить я вже був біля його столу, і ми тисли один одному руки.

– Друже мій нещасний! – мовив я.

– Слава богу, нарешті ти повернувся! – схлипуючи, бурмотів він і бив мене в плече.

– Я не привіз тобі втішних новин, Джіме…

– Ти приїхав, і кращої новини мені не треба,- відповів він.- Як мені не вистачало тебе, Лаудене!

– Я не зміг зробити того, про що ти писав мені,- сказав я, стишивши голос.- Усі гроші пішли кредиторам. Я не міг…

– Кинь! – зупинив мене Джім.- Я був божевільний, коли писав. Якби ми зважились на таке, я не зміг би дивитись Меймі в вічі. О Лаудене, що це за жінка! Ти вважаєш, що знаєш життя,- о ні, ти нічогісінько не знаєш! Меймі – сама великодушність, воістину – одкровення боже!

– Я радий за тебе,- сказав я.- Іншого я й не чекав від тебе, Джіме.

– Отже, “Летючий шквал” підвів нас? – зітхнув Джім.- Я не все зрозумів з твого листа, але це втямив.

– Підвів – не те слово. Кредитори зроду не повірять, що ми склеїли дурня,- звернув я на інше.- Як із банкрутством?

– Тобі поталанило, що тебе тут не було,- відповів він, похитуючи головою.- Тобі дуже поталанило, що ти не бачив газет. В “Оксіденталі” написали, що з моєю головою оцінювати хіба що каміння, а в іншій – що я жаба, яка замірилась змагатися з самим Лонгхерстом і луснула з натуги. Дуже жорстоко для чоловіка, в якого саме був медовий місяць. Я вже не казатиму, щоб вони писали про мою зовнішність, про мій одяг або про те, як я пітнію. Але мене підтримувала надія на “Летючий шквал”… Як це сталося, Лаудене? Я й досі не розумію.

“Ще б пак ти зрозумів!..” – подумав я, а вголос сказав:

– Джіме, нам обом не поталанило. Я виручив суму, що ледве покрила поточні витрати, а ти не зміг протриматись, скільки треба. Як усе це трапилось?

– Ну, про це ми ще поговоримо,- сказав Джім, раптом сполошившись.- Мені час братися за рахунки, а тобі, мабуть, краще піти прямо до Меймі. Вона зараз у Спіді й чекає тебе нетерпляче – адже вона має тебе за мого рідного брата, Лаудене.

Я був радий будь-якій нагоді, щоб відтягти подалі наше порозуміння і хоча б ненадовго уникнути розмови про “Летючий шквал”. Тому я негайно вирушив на вулицю Чагарникову. Місіс Спіді, що чекала повернення чоловіка, радо привітала мене.

– Який же ви сьогодні гарний, містере Додд, друже наш любий! – мило усміхалася вона.- І як тільки оті тропічні красуні відпустили вас із своїх островів? Чує моє серце, що Спіді там не втримався! – додала вона грайливо.- Він таки упадав коло острів’янок, чи не так?

Я запевнив її, що Спіді навіть не дивився в їхній бік.

– Ну, ви ніколи не викажете товариша! – так само мило всміхаючись, мовила місіс Спіді й провела мене в бідно вмебльовану кімнату, де за друкарською машинкою сиділа Меймі.

Мене зворушило її щире вітання. Вона була невимовно прекрасна, коли простягла мені обидві руки, підсунула стілець і вийняла з серванту бляшанку мого улюбленого тютюну та пачку першорядного цигаркового паперу, який я вживаю завжди.

– Бачите, містере Лаудене,- вигукнула Меймі,- ви не заскочили нас зненацька! Усе це куплене ще в день вашого відплиття.

Було видно, що вона з самого початку задумала влаштувати мені приємну зустріч, однак ту щирість, що так тепліла в її словах, я завдячував, як з’ясувалося згодом, капітанові Нейрсу. Він – чого я довіку йому не забуду! – незважаючи на брак часу, все ж знайшов хвилину, аби навідати Меймі й найпохвальнішими словами оповістити про мої завзяті пошуки на “Летючому шквалі”. Однак вона ні словом не прохопилася про його відвідини, аж поки я сам, на її вимогу, не розказав про наше плавання.

– А капітан Нейрс розповідав куди мальовничіше! – вигукнула Меймі, коли я змовк.- Від вас же я видобула єдиний новий факт: ваша скромність варта вашої мужності.

Я палко намагався переконати її, що вона помиляється.

– І не старайтесь,- заперечила Меймі,- я розумію, щоб таке геройство. Коли я дізналась, як ви працювали вдень і вночі, наче простий матрос, натираючи криваві мозолі й ламаючи нігті, і як ви підбадьорювали капітана: “Вище голову!” (здається, він сказав саме так) – під час бурі, коли той і сам налякався, і як ви тримались, коли вам загрожував жахливий бунт (тут Нейрс зважив за потрібне вмочити свій пензель у землетруси та затемнення сонця), і як ви робили все це, хоча б частково, задля Джіма й мене… Коли я довідалась про все це, то відчула, що годі знайти нам слова для подяки й захоплення.

– Меймі! – вигукнув я.- Не кажіть про подяку! Це слово зайве між друзями. Ми з Джімом ділились достатком, а тепер ділитимемось бідністю. Ми зробили все, на що спромоглися, більше нема про що говорити. Тепер мені слід підшукати роботу, а вам з Джімом – добре відпочити десь у лісі; Джімові це конче потрібно.

– Джім не може брати у вас гроші, містере Лауден,- заперечила Меймі.

– Як це не може? – обурився я.- Він повинен узяти! Чи я сам свого часу не брав у нього?

Незабаром з’явився сам Джім і, ще не знявши капелюха, завів мову на прокляту тему.

– Лаудене,- сказав він,- ось ми і всі разом. З денними турботами покінчено, попереду в нас весь вечір, тож починай свою оповідь.

– Спочатку поговорімо про справи,- мовив я, намагаючись – уже вкотре! – придумати хоч яке-небудь пристойне виправдання нашій невдачі.- Я хочу знати всі подробиці банкрутства.

– Ну, це вже справа давня,- махнув рукою Джім.- Ми заплатили по сім центів за долар, і це ще наше щастя. Судовий виконавець…- Тут його обличчя звело судомою, і він звернув на інше: – Все це уже позаду, й мені хотілося б знати подробиці історії з бригом. Я не все розумію, і мені здається, тут щось є…

– В самому судні, однак, не було нічого,- сказав я, силувано усміхнувшися.

– Саме це я й хотів би з’ясувати до кінця! – підхопив Джім.

– Але чому ти не хочеш розповісти про банкрутство? Ти ніби намагаєшся уникнути цієї теми,- зауважив я і відразу зрозумів, що бовкнув зайве, бо Джім уколов мене тим самим:

– А ти наче намагаєшся уникнути розмови про бриг. Шляхи до відступу були відрізані, і винен був я сам.

Друже мій, якщо ти так наполягаєш – будь ласка,- відповів я і почав весело й жваво оповідати історію нашого плавання. Я говорив піднесено й змальовував острів та бриг, я передавав мову Андерсона й китайця, я весь час нагнітав тривогу… І я уникнув фатального слова. Я так вдало підтримував напругу розповіді, що вона так і не розрядилась. І коли я замовк – сказати “закінчив” я не наважуюсь, бо ніякого кінця не було,- Джім та Меймі втупились у мене з подивом.

– А далі? – спитав Джім.

– Це все,- відповів я.

– Але як ти все це пояснюєш?

– Ніяк.

Меймі похитала головою.

– Сто чортів, таж за нього давали шалені гроші! – вигукнув Джім.- Тут щось не так, Лаудене. Це ж явна нісенітниця! Я бачу, що ви з Нейрсом зробили все можливе – отже, вас пошили в дурні! Я певен, що опій і тепер на судні, і будь певен, я до нього ще доберусь!

– Але на ньому нічого нема, повір мені. Крім старого дерева та заліза,- мовив я.

– Ось побачиш! – стояв на своєму Джім.- Тепер уже я вирушу сам і візьму з собою Меймі. Лонгхерст не відмовить мені в сумі, достатній для того, щоб зафрахтувати шхуну. А ти чекатимеш мене тут, поки я обнишпорю судно.

– Ти не зможеш обнишпорити його! – вигукнув я.- Ми його спалили.

– Спалили? – вражено перепитала Меймі, схопившись із стільця, на якому вона сиділа склавши руки і спокійно прислухаючись до нашої розмови.

Запала тривожна мовчанка.

– Пробач, Лаудене,- обізвався нарешті Джім,- але на біса ви його спалили?

– Нейрс вирішив, що так буде краще.

– Це, мабуть, найдивніше з усього, що ми тут почули,- зауважила Меймі.

– Справді, Лаудене, це якось несподівано,- докинув Джім,- і навіть кінець кінцем безглуздо. Навіщо тобі… навіщо було Нейрсові палити судно?

– Не знаю. А яке це має значення? Адже ми зняли з нього все, що можна було зняти.

– Отут ти й помиляєшся! – вигукнув Джім.- Я не сумніваюсь: ви недогледіли головного.

– А чому ви так упевнені, що на ньому нічого не лишилося? – спитала Меймі.

__ Ну як мені це пояснити! – я був у розпачі.- Ми оглянули кожну щілину і впевнилися, що ніде нема ніякої схованки. Це все, що я можу сказати.

__ Я дедалі більше переконуюсь…- мовила Меймі багатозначно.

Джім поквапився втрутитись:

– Єдиного я не розумію, Лаудене: невже ти не збагнув, що вся ця історія з бригом дуже дивна? Чому вона не вразила тебе так, як мене?

– Е, що тепер говорити! – вигукнула Меймі, підвівшись.- Містер Додд не збирається відкривати нам, ні що він думає, ні що він знає…

– Меймі! – обурено перепинив її Джім.

– Нащо тобі жаліти його, Джеймсе? Адже йому тебе не жаль! – не вгавала Меймі.- Як бачиш, він цього й не заперечує. І він не вперше виявляє таку стриманість! Чи ти забув, що він знав адресу Діксона, але сказав про це, коли той уже здимів?

Джім благально глянув на мене – ми вже всі троє стояли.

– Лаудене, ти бачиш, Меймі щось здалося, і для цього є певні підстави. Тут і справді є дивні моменти – навіть я, чоловік бувалий, нічого не розумію. Прошу тебе, Лаудене, поясни нам усе.

– Так мені й треба,- сказав я.- Я мав бути відвертим з тобою. Я мав би відразу сказати тобі, що пообіцяв не все розголошувати, і попросити тебе довіритись мені. Усе це я роблю тепер. Так, із бригом пов’язані ще деякі обставини, але нас вони не стосуються, і я мушу мовчати – я дав слово честі. Повір мені і пробач.

– Можливо, я безголова, містере Додд,- мовила Меймі з лиховісною люб’язністю,- але мені здавалось, що ви пішли в це плавання як представник мого чоловіка і на гроші мого чоловіка. Тепер ви твердите, що дали слово честі. Але мені здавалося, що найперше ви були зв’язані словом з Джеймсом!.. Ви запевняєте, що це нас не стосується. Але ми збанкрутували, мій чоловік хворий, і нас не можуть не стосуватись обставини, що забрали у нас наші гроші й змусили нашого представника повернутись до нас з порожніми руками. Ви просите, аби ми вам повірили, і, либонь, не розумієте, що ми задумуємось над тим, чи не занадто довірялись вам у минулому.

– Я не вас просив повірити мені, а Джіма,- відповів я,- він мене знає.

– Ви гадаєте, що можете крутити Джеймсом, як самі схочете? Ви розраховуєте на його прихильність, чи не так? А зі мною, ви вважаєте, можна не рахуватись? – наступала Меймі.- День нашого одруження був для вас нещасливим днем – я ж не сліпа… Команда зникає. Бриг продається за шалені гроші. Ви знаєте адресу цієї людини і замовчуєте її. Ви не знаходите того, по що вас послано, і все ж спалюєте судно. А тепер, коли ми зажадали пояснень, виявляється: ви дали слово честі, що будете мовчати! Але я такого слова не давала, і я не буду мовчки дивитись, як мого хворого й збанкрутілого чоловіка продає його дуже вихований друг. Вам доведеться вислухати всю правду до кінця. Містере Додд, вас підкупили, і ви продалися!

– Меймі,- благально мовив Джім,- не треба про це! Ти ж б’єш по мені – а це мені боляче! Ти не знаєш, ти не розумієшся на таких речах. Та якби не Лауден, я сьогодні не міг би дивитися тобі в вічі. Він урятував мою честь. – Я вже не раз чула такі балачки,- відповіла Меймі.- Ти простодушний дурник, за це я тебе й люблю. Але я мислю тверезо, мене не піддуриш, я бачу все лицемірство цього крутія. Сьогодні він прийшов сюди й заявив, що шукатиме роботу… Він, бачте, ділитиметься з нами своїми тяжко заробленими грошима, поки ти поправиш своє здоров’я. Яка облудність! Мене за печінки бере! Зароблені ним гроші! Частка зароблених ним грошей! Аякже! Це була б подачка тобі, Джіме, й уся твоя частка з “Летючого шквалу”, а ти ж чорно робив на нього, коли він старцював на вулицях Парижа. Ми обійдемось без вашої милостині! Слава богу, я сама можу працювати для свого чоловіка. Ось бачиш, що значить робити послугу джентльменові: він дозволив тобі підібрати його, коли жив у злигоднях, він сидів собі згорнувши руки й дозволяючи тобі чистити йому черевики – і посміювався з тебе! – Вона повернулась до мене.- Так, ви завжди глузували з мого Джеймса, ви завжди в глибині душі вважали його гіршим за себе, і ви це знаєте! – Вона знов обернулася до Джіма: – А тепер, коли він забагатів… Так, ви забагатіли! Спробуйте заперечувати! Спробуйте поглянути мені в очі й сказати, що ви не забагатіли… що ви не присвоїли наші гроші, гроші мого чоловіка!

Не знаю, до чого б вона договорилася в нападі нестямного гніву, що виплеснув усі сумніви з найпотаємніших глибин її душі,- та я далі не слухав. Усвідомлення власної провини, нестерпна туга, зрадницьке співчуття до Меймі, невимовний жаль до нещасного Джіма – все це переповнювало мов серце, і я, потай кивнувши йому, ніби питав дозволу, вислизнув з поля нерівної битви.

Однак не встиг ще я завернути за ріг, як почув позаду тупіт, а потім голос Джіма. Він підбіг до мене й віддав листа, сказавши, що цей лист уже давно очікував мого повернення.

Я механічно взяв листа.

– Усе це нестерпно тяжко,- мовив я з болем.

– Не бери до серця те, що тобі наговорила Меймі,- благально мовив Джім,- така вже в неї вдача. А я, звісно, розумію, що ти не вчинив нічого непорядного. Я знаю твою щирість і чесність, але ти розповідав якось плутано, Лаудене, й можна було подумати… тобто… я маю на гадці…

– Не треба, не треба, бідолашний мій Джіме! В тебе чудова, закохана, вірна дружина, й вона блискуче захищала тебе. А моя розповідь справді звучала вельми підозріло, я й сам це розумію, і нічого не можу сказати у виправдання.

– Це все мине, все забудеться,- заспокоював мене Джім.

– 0 ні,- зітхнувши, заперечив я,- не треба мене виправдувати, і не згадуй при Меймі про мене. Хіба лише для того, щоб вилаяти… І зараз же повертайся до неї. Прощавай, кращий мій друже! Прощавай, і хай тобі щастить. Більше ми ніколи не побачимось.

– 0 Лаудене, і як ми дожили до такої розмови! – вигукнув Джім.

Я не знав, як жити далі. Спочатку прийшла думка відібрати собі життя, а потім мені захотілося напитись, і я поплентав вулицею, нічого не усвідомлюючи, одурманений тугою та горем. В кишені у мене були гроші – належали вони мені чи моїм кредиторам, я не задумувався. Погляд упав на вивіску ресторану “Пудель”; я зайшов туди й сів за столик. До мене підійшов кельнер і, мабуть, я щось замовив, бо коли врешті опам’ятався, то вже їв суп. Поряд з тарілкою на білій скатертині лежав лист з англійською маркою та едінбурзьким штемпелем. Тарілка супу й склянка вина збудили на дні моєї засліпленої безвихіддям свідомості слабкий проблиск цікавості, і, очікуючи дальшу страву (й розгублено гадаючи, щoб я міг замовити), я розкрив конверта й почав читати листа,- і це змінило всі мої недавні наміри…

“Шановний пане! На мене покладено сумний обов’язок сповістити вас про смерть вашого високоповажного діда, містера Александера Лаудена, що сталася сімнадцятого числа цього місяця. В неділю тринадцятого числа він, як завжди, зранку пішов до церкви і, повертаючись додому, спинився на розі Прінсез-стріт поговорити зі своїм старим другом, хоча саме віяв сильний східний вітер. Того ж вечора його схопив гострий бронхіт. Лікар одразу передбачив фатальний кінець хвороби, та й ваш дідусь розумів, що стан його безнадійний. Він кілька разів казав мені, що “йому кінець”. “Та вже й пора!” – додав він якось з характерною для нього суворістю. Близька смерть анітрохи не змінила його вдачі; він лише (гадаю, вам приємно буде це знати) – він, здавалося, думав і говорив про вас іще з більшою ніжністю, ніж завжди, називав вас “синок моєї Дженні”, додаючи дуже ласкаві епітети. “Тільки він і подобався мені з усієї цієї братії”,- так він казав, і вам буде приємно дізнатися, що він особливо хвалив синівську поштивість, яку ви завжди йому виказували. Додаткове розпорядження, в якому він залишає вам свого Муолзсворта й інші спеціальні праці, було написане за день до його смерті,- отже, він думав про вас перед самісіньким кінцем. Мушу сказати: хоч під час хвороби він виявив нелегку вдачу, ваш дядько й ваша кузина міс Юфімія ходили біля нього з найбільшою відданістю та сердечністю. Я кладу до конверта копію його заповіту, і ви зрозумієте, що свою маєтність він поділив порівну між містером Адамом і вами і що я маю вручити вам суму, рівну приблизно сімнадцяти тисячам фунтів. Я щиро вітаю вас у зв’язку з такою значною надбавкою до ваших статків і чекаю розпоряджень щодо неї. Ваші вказівки я виконаю негайно. Гадаючи, що вам забажається приїхати в Англію, і не знаючи стану наших справ, висилаю також акредитив на шістсот фунтів. Будьте такі ласкаві підписати додану квитанцію й вислати її мені, щойно трапиться нагода.

Щиро ваш

В. Резерфорд Грегг”.

“Щиро вдячний тобі, мій дідусю-добродію,- подумав я.- Вдячний і вам, дядечку Адам, і вам, моя кузино Юфімія, і вам, містере Грегг!” Я уявив нудне, безбарвне життя діда, що тепер прийшло до кінця (“та вже й пора!”); я побачив суботні вулиці Едінбурга, то безлюдні, то повні мовчазних людей, пронизані холодним східним вітром; я почув урочисте калатання дзвонів, протяглий спів псалмів; мені уявився похмурий, порожній дім, де гучно відлунюють повільні кроки діда,- “Еккі” повернувся туди, вже позначений печаттю смерті… А потім я уявив його дужим, грубуватим сільським парубком, що не дає проходу дівчатам або незграбно витанцьовує з ними десь на зеленому лузі, задоволений своєю долею,- і я спитав себе, чи справді бідний “Еккі” досяг успіху в житті і чи був він у своєму едінбурзькому домі щасливішим, ніж у сільській хатині, де вперше побачив світ і провів дитячі літа? В цій думці було щось утішне для такого невдахи, як я.

Так, я називав себе невдахою, а інша частина моєї душі раділа, аж співала: я знову мав гроші. В моїй уяві сипалися й дзвінко розкочувались, опромінюючи все моє життя, безліч монет – спершу це було чотири тисячі двісті п’ятдесят американських двадцятидоларовиків із зображенням орла, потім – сімнадцять тисяч золотих соверенів, а тоді – двадцять одна тисяча двісті п’ятдесят наполеондорів… Майбутнє уявлялось безхмарним: знову Париж – омріяний рай, тобто повернений рай, можливість зберегти таємницю Картью, допомогти Джімові, а кредитори…

– Кредитори! – вихопилось у мене вголос, і я заціпенів: усі мої гроші, до останнього фартинга, належали їм. Мій дід помер занадто рано, щоб урятувати мене…

Мабуть, я таки людина рішуча. В ту критичну хвилину я відчув, що ладен на все, крім єдиного: я ладен був зробити що завгодно, податися куди завгодно, аби лиш не розлучатися зі своїми грішми. В найгіршому випадку я міг утекти – втекти в якусь із благословенних країн, які ще не приєдналися до міжнародної конвенції про видачу злочинців.

Не видадуть ніколи нас В прекрасному Кальяо!

Слова флібустьєрської пісеньки лунали в моїх вухах, і я вже уявляв, як сиджу, чіпко тримаючи своє золото, в якомусь сумнівному шинку портового міста Чілі або Перу в товаристві людей, що склали та співали цю пісеньку. Постійні невдачі, розрив з моїм давнім другом і мильна булька багатства, що раптом засяяла мені й так само несподівано луснула,- все це озлобило мене й посіяло в душі розпач. У такому настрої я навіть задоволено уявляв, як хилитиму гидотний джин разом з гидотними пияками-приятелями при світлі соснового смолоскипа, як блукатиму чужими краями, зашивши в поясі потаємний скарб, як битимусь за нього з ножем у руці, качаючись в смертельній сутичці по глиняній долівці, як без кінця рятуватимусь од переслідувань, пересідаючи з судна на судно, переїжджаючи з острова на острів…

Це був найгірший варіант. Але, поміркувавши, я знайшов іншу раду, трохи прийнятнішу. Опинившись у безпечному Кальяо, я зможу дуже люб’язно звернутися до своїх кредиторів через посередництво якогось спритного агента, що вблагає їх погодитися на легкі для мене умови. І тоді я знову згадав, що, як не дивно, незважаючи на всі мої розпити, Джім так нічого й не розповів мені про наше банкрутство. Він так квапився довідатись про “Летючий шквал”, що моєї цікавості, не менш законної, так і не вдовольнив. Хоч сама думка про новий візит до Джіма була мені неприємна, я все-таки мав іще раз піти до нього, щоб з’ясувати своє становище.

Я пішов, не доївши обіду, але оплативши повністю рахунок і залишивши кельнерові золоту монету. Мене охопила легковажна нерозсудливість: мені було байдуже, чиї гроші я витрачаю, і я відчував потребу розкидатися ними бездумно,- присвоєння чужих коштів і розтринькування їх уявлялось мені неодмінними умовами моєї майбутньої долі. Насвистуючи, я піднявся Чагарниковою вулицею, набираючись зухвальства для нової зустрічі з Меймі, з усім світом, а там, диви, і з суворим суддею на лаві підсудних. Перед дверима я зупинився й запалив сигару, аби набути більшої впевненості, і, попихкуючи димом, розв’язно ступив до кімнати, з якої щойно мене ганебно вигнали.

Мій друг з дружиною саме закінчували свою бідну трапезу: вчорашню баранину, кекс, що лишився від сніданку, і якусь погану каву.

– Перепрошую, місіс Пінкертон,- обізвався я,- мені дуже неприємно нав’язувати свою присутність тим, хто бажав би обійтися без неї, але у мене є справа, яку треба з’ясувати негайно.

– Я не заважатиму вам,- сказала Меймі і велично випливла до сусідньої кімнати.

Джім провів її поглядом і сумно похитав головою. На вигляд він був постарілий і хворий.

– Ну, що тобі? – спитав він.

– Ти, мабуть, пам’ятаєш, що не відповів на жодне з моїх запитань,- мовив я.

– Яких запитань? – затинаючись, пробурмотів Джім.

– Моїх запитань! Тих, що я ставив тобі, як і ти мені.

Коли мої відповіді на твої запитання не задовольнили Меймі, то на мої, насмілюсь нагадати, ти не відповів взагалі.

– Це ти про банкрутство? – спитав Джім. Я кивнув головою.

Він засовався на стільці, вочевидь зніяковівши.

– Правду кажучи, мені дуже соромно,- сказав він зітхнувши.- Я намагався уникнути цієї розмови. Я був нещирий з тобою, Лаудене. Я з самого початку дурив тебе і тепер червонію. А ти, повернувшись додому, відразу поставив мені запитання, якого я найдужче боявся. “Чому ми так скоро збанкрутували?” Твоє гостре ділове чуття не зрадило тебе. Саме це питання й мучить мене, воно ледве не вбило мене сьогодні, коли Меймі так суворо тобі вичитала: адже моє сумління безперестану твердило мені: “Це ти винен!”

– То що ж сталося, Джіме? – допитувався я.

– Та нічого нового, Лаудене,- похмуро відповів Джім.- І я не знаю, де мені взяти сили, щоб глянути тобі просто в очі й розповісти про все після того, як я тебе так підло підвів… Я грав на біржі,- додав він пошепки.

– І ти боявся розповісти мені про це? – вигукнув я.- Ну ти подумай, старий фантазере, яке це мало значення для нас?! Невже ти не розумієш, що ми однаково були приречені? Та, врешті, мене цікавить зовсім інше: я хочу точно знати все про своє нинішнє становище – тільки й того. На це є вагомі причини. Є в мене борги чи нема? Які в мене документи, яким числом вони позначені? Ти й не уявляєш, щoб від цього залежить!

– Ось він, час моєї ганьби,- пробурмотів Джім, наче вві сні.- Як я йому про це скажу?

– Не розумію тебе! – вигукнув я, і серце моє стислося від жаху.

– Боюсь, що я віддав тебе в жертву, Лаудене,- тихо мовив Джім, жалісливо поглянувши на мене.

– В жертву? Яким чином? Що ти кажеш?

– Я розумію, як це вражає твою гідність, але що я мав робити? Становище було безнадійне. Судовий виконавець…- як завжди, ці слова застрягли Джімові в горлі, і він повів далі вже про інше: – Розійшлися всілякі плітки, репортери вже вчепилися в мене, почалися неприємності через мексіканські акції, і мене охопила така паніка, що я зовсім стерявся. А тебе не було, і я не встояв перед спокусою.

Отак він усе ходив околясом, натякаючи на щось жахливе, і мене полонив невимовний страх: що він учинив? Я розумію, що йому було нелегко: знав з його листів, що він не витримав випробування. Але яким саме чином він пожертвував мною, відсутнім?

– Джіме,- я ледве стримувався,- поясни ж нарешті, що трапилось. Моє терпіння кінчається.

– Ну… я знаю, що це була вільність і з мого боку… Я офіційно заявив, що ти не компаньйон мені, а лише зубожілий художник, і що ти не маєш ніякого стосунку до рахункових книг. Я заявив, що ти ніколи не міг добрати, де чий внесок. Я мусив заявити так, бо деякі записи в книгах…

– Не муч мене! – вигукнув я.- Скажи відверто, в чому ти мене звинуватив!

– У чому я тебе звинуватив? – перепитав Джім.- Та в тому, про що я тобі розповідаю. Адже ти не був офіційно оформлений моїм компаньйоном, і я заявив, що ти всього лиш мій клерк, а компаньйоном я тебе називав, аби лиш потішити твоє самолюбство. І тому я записав тебе кредитором – за твою платню та за гроші, позичені мені тобою… Ну й…

Я ледве встояв на ногах.

– Кредитором?! – закричав я.- Кредитором?! Отже, я не банкрут?

– Ні,- сказав Джім.- Я розумію, це була велика вільність…

– К бісу вільність! Ось на, читай! – перепинив я його, викладаючи перед ним на столі листа від містера Грегга.- А потім клич сюди свою дружину. І викинь геть цю погань,- я вхопив холодну баранину й жбурнув її в камін,- та ходімо вечеряти з шампанським. Правда, я вже їв, але такого вечора ладен повечеряти ще десять разів. Та читай же листа, осел ти вухатий! Не думай – я не збожеволів. Виходьте, Меймі! – вигукнув я, відчиняючи двері в спальню.- Давайте миритись, та розцілуйте міцненько вашого чоловіка. А після вечері подамося кудись танцювати, і я кружлятиму з вами у вальсі до ранку.

– Нічого не розумію! – вигукнув Джім.

– А ти зрозумій тгіке: сьогодні ми будемо вечеряти з шампанським, а завтра їдемо в Папську долину або в Монтерей,- провадив я.- Меймі, швидше перевдягайтесь, а ти, Джіме, сідай і пиши своєму Франклінові Дод-жу прощального листа. Меймі, люба моя, ви мали слушність,- я справді весь цей час був багатий, лише не знав Цього й сам.

РОЗДІЛ XIX

ПОДОРОЖІ З КРУТІЄМ БЕЛЛЕРСОМ

На цьому скінчилась наша захоплива, але фатальна пригода з “Летючим шквалом”. Ми поринали з головою в хвилі подій і знов виринали, ми розорились і знов розбагатіли, ми посварились і помирились, і тепер нам лишалося тільки проспівати славу творцеві і перегорнути нову сторінку книги життя. Не беруся твердити, що Меймі повністю повернула мені своє довір’я, та я цього й не заслуговував – адже справді замовчував куди більше ніж справжній друг чи компаньйон. Але трималась вона бездоганно, і протягом усього тижня, проведеного зі мною подружжям, ні вона, ані Джім не турбували мене розпитами. Ми поїхали в Калістогу: ходили чутки, що там починається жвавий розпродаж земельних ділянок, і Джім, який бажав збадьоритись, заявив мені, що йому буде приємно спостерігати ділову гарячку,- так Наполеон на острові Святої Єлени розважався, читаючи воєнні праці. Його честолюбні прагнення розвіялися, з фінансовими справами покінчено, і тепер він мріє лише про садибу десь у гірській долині, про кукурудзяне поле, двох-трьох корів та спокійне очікування старості в затінку зелених лісів.

– Ось постривай, ми виберемось на природу,- сказав він,- і ти впевнишся, що я став сірим, як віконна замазка.

І два дні він справді цілком віддавався спочинку. Третього дня я спостеріг, що Джім розмовляє з видавцем місцевої газети, а потім він зізнався, що обмірковує, чи не купити йому і газету, і друкарню.

– Треба ж людині й на без діл лі щось робити,- виправдовувався він.- А якщо до цієї справи взятись як належить, вона дасть долари!

Четвертого дня він кудись запропав аж до обіду, п’ятого ми поїхали на цілоденну прогулянку по місцях його майбутньої ділової діяльності, а шостого ми були зайняті оформленням купівлі. До Джіма вже повернулась уся його самовпевненість та енергія, в очах знову палав вогонь діяльності, а голос знову став гучним і владним. Сьомого дня ми офіційно оформили свої взаємини як компаньйони – інакше Джім не погоджувався брати у мене ані долара,- і ось, знову зв’язавши себе, точніше, свій гаманець з діловою кар’єрою Джіма, я повернувся самотою до Сан-Франціско, де й оселився в готелі “Палас”.

Того ж вечора я запросив Нейрса пообідати зі мною. Його засмагле обличчя, його своєрідна розмова відразу оживили в моїй пам’яті дні – такі недавні й водночас майже незапам’ятні. Мені здавалося, що крізь музику оркестру й передзвін виделок та ножів я чую пісню спіненого прибою та крики чайок на острові Мідуей. На руках наших ще не загоїлись садна, а ми сиділи в розкішній затемненій залі, їли устриць і пили заморожене шампанське.

– Згадайте меню обідів на “Норі”, капітане,- сказав я,- і порівняйте, будь ласка, з теперішнім.

Він повільно обвів очима залу.

– Це наче вві сні… Навіть часом здається, що зараз відчиниться люк, Джонсон, просунувши в нього свою бичачу голову, заволає: “Вісім склянок!”-і все вмить щезне.

– Слава богу, сталось навпаки – щезло минуле,- сказав я,- все поховано, забуто. Амінь!

– Я б не казав так, містере Додд,- зауважив Нейрс.- Як по правді, я не поділяю вашої упевненості. “Летючий шквал” ще смажиться на сковороді, а кухаря, якщо не помиляюсь, звати Беллерс. Він брався був щось вивудити з мене ще того дня, коли ми прибули. Стара посудина, нещасний чоловік в адвокатському вбранні – я його відразу розпізнав за вашою оповіддю. Я дозволив йому розпитувати мене, аж поки зрозумів, куди він хилить. Він знає багато, чого ми не знаємо,- більшість того, що відоме нам,- а про решту здогадується. Незабаром комусь це так просто не минеться.

Я здивувався, що раніше мені це не спало на думку. Беллерс знав багато, він бачився з Діксоном, йому було відомо про зникнення команди, і він мусив щось запідозрити. А вже коли така людина, як він, щось запідозрить, вона неодмінно спробує здобути вигоду зі своїх підозр. І я не помилився. Наступного ранку, коли я ще тільки одягався, Беллерс прийшов до мене. З цікавості я вирішив поговорити з ним, і він, після доволі плутаного вступу, прямо запропонував мені включити його в мою спілку на паях. =

– А в чому саме? – спитав я.

– Якщо ви великодушно вибачите мені трохи вульгарні звороти, я дозволю собі спитати вас: ви що, їздили на Мідуей, аби поправити своє здоров’я?

– Можливо…- відповів я.

– Будьте певні, містере Додд, я ніколи не дозволив би собі з’явитись до вас, якби не мав на те вагомих підстав,- провадив адвокат.- Нав’язливість чужа моїй натурі, але у нас з вами, сер, одна мета, і якщо ми об’єднаємо наші зусилля, то я віддам у ваше розпорядження своє знання законів і свій чималий досвід у таких делікатних переговорах. Якщо ви не погодитесь, то знайдете в мені серйозного…- він затнувся,- і, на превеликий жаль, досить небезпечного суперника.

– Ви що, вивчили вашу промову напам’ять? – люб’язно спитав я.

– Раджу вам подумати! – в його тоні раптом зазвучала погроза, що відразу ж, проте, змінилася звичною влесливістю.- Запевняю вас, сер, я прийшов як друг. І мені здається, ви недооцінюєте моїх відомостей. З вашого дозволу, я доведу вам, що мені відомо, яких збитків ви зазнали; мені відомо, що ви отримали з Лондона чек на солідну суму.

– І який же висновок ви з цього зробили?

– Я знаю, від кого надійшов цей чек! – вигукнув Беллерс і вмить скулився, ніби жалкуючи, що дозволив собі бовкнути зайве.

– Ну то й що?

– Ви забуваєте, що я був довіреним агентом містера Діксона,- пояснив Беллерс.- Ви знали його адресу, містере Додд. У всьому Сан-Франціско він мав справу лише з нами двома. Я гадаю, мої висновки вам ясні: ви бачите, що я з вами чесний і відвертий. Інакше я не уявляю собі стосунків з джентльменом, якому пропоную ділову угоду. Ви розумієте: я знаю багато, і навряд щоб такий розумний чоловік, як ви, не погодився, що буде куди краще, коли я узнаю все. У вас нема надії позбутися мене – надто тісно пов’язаний я з усім, що сталося. Вибачте мою відвертість, але я можу добре нашкодити вам. Як саме – це вже полишаю здогадатися вам. Навіть без особливих зусиль, містере Додд, без особливих зусиль я можу відчутно зіпсувати вам життя. Візьмімо, приміром, банкрутство містера Пінкертона… Нам з вами, сер, відомо,- і вам краще, ніж мені,- яку суму ви витратили. А чи в усі тонкощі був утаємничений містер Пінкертон? Адресу знали тільки ви, і ви її замовчували. Уявімо, що я зв’яжуся з містером Пінкертоном…

– Послухайте,- перепинив я Беллерса,- зв’язуйтеся з містером Пінкертоном, аж поки (якщо ви дозволите трохи вульгарний вислів) посинієте з натуги. Єдина особа, з якою прошу більше не зв’язуватись,- це я сам. Прощайте.

Беллерс не зміг приховати своєї люті, розчарування і подиву. Не маю сумніву, що в коридорі з ним стався черговий напад танцю святого Вітта.

Ця розмова справила на мене гнітюче враження: тяжко було знову чути від цього підлого шантажиста те, що я вже чув від дружини Джіма. І все ж найдужче я боявся не за себе. В поведінці боягузливого Беллерса відчувалося нахабство відчаю: здавалось, мене хотіло заколоти ріжками ягня. Така поведінка дрібного негідника вказувала на тверду рішучість, настійливу необхідність і сильні засоби. Я згадав таємничого Картью, і мені стало тяжко від думки, що цей тхір іде його слідами.

Я навів довідки, і виявилося, що Беллерса позбавили адвокатського звання за якісь нечесні, протизаконні дії. Ці відомості лише посилили мою стурбованість: з одного боку – шахрай, позбавлений грошей та можливості заробити собі на життя своїм звичним ремеслом, публічно зганьблений і, безперечно, переповнений почуттям злості на весь світ, а з другого – багата людина, вплутана в якесь таємне діло, налякана і тому змушена ховатись. Людина, що ладна була заплатити п’ятдесят тисяч доларів за розбите судно “Летючий шквал”. Непомітно я перейнявся співчуттям до гнаної жертви і цілий день не міг угамуватися, все міркуючи, що саме відомо Беллерсові, про що він здогадується і як збирається нападати.

Деякі з тих питань, що мучили мене, лишаються загадкою й понині. Відповіді на інші я згодом знайшов. Звідки він вивудив ім’я Картью, як і раніше, невідомо. Можливо, від котрогось із матросів “Бурі” – врешті, від того ж базіки, якого я зустрів на сигнальній станції. А ось адресу Картью він узнав, коли я був зовсім поряд. Трапилося це так. Якось увечері, коли мені треба було згаяти час перед діловою зустріччю, я прогулювався в саду готелю, де саме грав оркестр. Від електричних ліхтарів було ясно, мов удень, і я впізнав Беллерса, що саме розмовляв віддалік з якимось джентльменом, чиє обличчя видалось мені знайомим. Я не мав сумніву, що бачився з ним, і то нещодавно, однак не міг пригадати обставин нашого знайомства. Тоді я звернувся до швейцара, і той усе пояснив мені. Він сказав, що цей добродій служив на англійському військовому кораблі і в Гонолулу, де стояв корабель, отримав відпустку через хворобу. Справді, лише цивільне вбрання та хвороблива зовнішність перешкодили мені відразу впізнати лейтенанта Себрайта, що прислав колись мені запрошення на борт “Бурі”.

Зустріч Себрайта й Беллерса, як небажана зустріч планет, могла віщувати лише біду, і я вирішив підійти ближче. Проте Беллерс, явно досягши мети, шмигнув у натовп, лишивши лейтенанта самого.

– Ви знаєте, з ким ви зараз розмовляли, містере Себ-райт? – спитав я.

– Ні,- відповів той.- Я вперше бачив цього чоловіка. А що?

– Це досить темний тип – юрист, позбавлений адвокатського звання за протизаконні дії. Шкода, що я не попередив вас завчасу. Гадаю, ви нічого не казали йому про Картью?

Лейтенант зашарівся по самісінькі вуха.

– Як жаль! – сказав він.- Цей чоловік був дуже чемний, а мені хотілося якнайскоріше спекатись його. Він попросив лише адресу.

– І ви сказали? – вигукнув я.

– Мені справді дуже шкода,- повторив Себрайт,- але я дав йому адресу.

– Бог вам суддя! – тільки й мовив я і пішов геть. Тепер справа дійшла до критичного моменту: Беллерс

Роздобув потрібну йому адресу, і я не сумнівався, що ближчим часом Картью мав побачити його. Я настільки був цього певен, що не стримався й наступного ранку пішов додому до колишнього юриста. Стара жінка мила сходи, вивіски не було.

– Адвокат Беллерс? – перепитала жінка.- Сьогодні вранці поїхав до Нью-Йорка. Зверніться до адвоката Діна, він живе в сусідньому кварталі.

Я не став турбувати адвоката Діна і повільно поплентав додому, міркуючи про все, що трапилось. Образ старої жінки, що відмиває сходи, вразив мою уяву; здавалося, вся вода і все мило міста не змогли б очистити їх – надто довго тут була контора, де рахунки оплачувались власною гідністю, кубло, де діялися найбрудніші, найпідліші шахрайства. А тепер справедливий суддя в образі дбайливої господині змів павутиння, і розжирілий павук подався на пошуки нових жертв десь-інде. Як уже я зауважив, останнім часом я непомітно для себе перейнявся симпатією до Картью, і тепер, коли ворог натрапив на його слід, це почуття ще більше зміцніло, і я почав думати, як йому допомогти. Розігрувався новий акт трагедії “Летючого шквалу”. Від самого початку історія всього судна була загадкова й незвичайна, вона обіцяла якусь винятково несподівану розв’язку, і я, що заплатив таку високу ціну за можливість ознайомитися з її першою частиною, мав усі підстави витратитися ще трохи, аби довідатись, чим вона може закінчиться. Я марнував час, іще відпочиваючи після нелегкого рейсу, сипав грішми і заразом ліниво мріяв про нову подорож. І справді: чом би мені не податися вслід за Беллерсом, щоб тримати його в полі зору? Не пощастить мені розшукати його,- що ж, не біда, я буду на півдорозі до Парижа. А якщо я спроможусь напасти на його слід, то вже напевне встромлю палицю в його колесо; в будь-якому разі, мене чекало багато нових відкрить.

Отак розміркувавши, я підкорився своєму настрою і вирішив їхати й таким чином знову став учасником історії Картью і “Летючого шквалу”. Того ж вечора я написав прощального листа Джімові і ще одного – докторові Еркварту, благаючи його попередити Картью. Наступного ранку пором доправив мене до вокзалу, а через десять днів я вже прогулювався по палубі судна “Місто Денвер”. На цей час я встиг опам’ятатися, заспокоїтись, і вважав, що їду в Париж або Фонтенбло, аби знов узятись за опанування мистецтва, і викинув з голови Картью та Беллерса; коли ж я й згадував про них, то тільки посміювався із власної гарячковості. Першому я нічим не міг зарадити, навіть якби захотів, а другого все одно не зміг би розшукати, навіть якби знав, що мені вдасться стримати його.

І все ж, усупереч усім цим міркуванням, виявилося, що я знову стаю учасником цієї історії. Першого ж дня я обідав за одним столом з чоловіком, якого знав у Сан-Франціско. Виявилося, що він приїхав до Нью-Йорка за два дні до мене, але “Місто Денвер” – перший пароплав, що відбув звідти в Європу з часу його приїзду. Якщо він приїхав за два дні до мене, отже, він на один день випередив Беллерса, і, ледве повечерявши, я вже сидів у каюті помічника капітана.

– Беллерс? – перепитав капітан.- Серед пасажирів першого класу такого нема. Можливо, він у другому класі? Списки пасажирів ще не готові. А втім… ви сказали “Гаррі Д. Беллерс”? Так-так, пригадую, він є на борту.

Наступного ранку я побачив Беллерса на носовій палубі: він сидів на лавці з книжкою в руці, обкутавши коліна стареньким пледом з хутра пуми. Глянути збоку – збіднілий, але цілком поважаний літній добродій. Я й далі нишком стежив за ним. Він читав; вряди-годи він уставав і милувався морем; часом перекидався словом з сусідами.

А коли спіткнулась і впала чиясь дитина, він підвів її та втішив.

Огида до Беллерса переповнювала мене: книжка, яку він, на мою думку, не читав, море, до якого, я ладен був поклястися, було йому байдуже, дитина, яку, я не мав сумніву, він волів би викинути за борт,- усе це видавалось мені аксесуарами театральної вистави. Я був певен, що Беллерс уже винюхує таємниці своїх сусідів. Я усвідомлював, що відчуваю до нього не лише відразу, а й презирство. Беллерс ні разу не поглянув у мій бік, і лише ввечері я зрозумів, що він таки помітив мене…

Я стояв, покурюючи, біля дверей машинного відділення (повітря було вже холоднувате).

Аж тут поряд зі мною хтось сказав:

– Вибачте… Містер Додд, якщо не помиляюсь?

– Це ви, Беллерс?

– Одне питаннячко, сер… Ваша присутність на цьому судні не пов’язана з нашою розмовою? – спитав він.- Ви не маєте наміру, містере Додд, переглянути ваше рішення?

– Ні,- відповів я і, помітивши, що він начебто роз-, гублений, підкреслено ввічливо додав: – На добраніч.

Він зітхнув і відійшов.

Наступного дня Беллерс знову сидів на палубі, закутавшись у плед з хутра пуми, читав свою книжку або так само невідривно дивився в море. Поряд не було дітей, але я помітив, що він час від часу навідується до якоїсь хворої жінки. Ніщо так не розвиває підозри, як постійне стеження: досить людині, за якою ми назираємо, висякатись – і ми вже ладні звинуватити її в чорних замірах. Я скористався першою нагодою, аби пройти на ніс і розгледіти цю хвору жінку. Вона була бідна, літня й дуже негарна. Я відчув докори сумління, і мені забаглося загладити провину, якої я допустився щодо Беллерса. Помітивши, що він знову стоїть біля поруччя і милується морем, я підійшов ближче і мовив:

– Ви, либонь, дуже любите море…

– О, це моя пристрасть, містере Додд,- відповів він.- “Той водоспад мене тривожить, наче пристрасть!”… Море ніколи не набридне мені, сер. Я вперше перетинаю океан, але мені здається, що нічого прекраснішого в світі нема.- І враз мій позбавлений прав адвокат знову поринув у поезію: – “Грими, могутня хвиле, мчи й грими!”

Хоч я й пам’ятав цей уривок зі шкільної читанки, проте народився надто пізно (або надто рано), щоб полюбити

Байрона; але лункі вірші, продекламовані так щиро, вразили мене.

– То ви дуже любите поезію? – спитав я.

– Я не можу жити без цієї книжки,- відповів Беллерс.- Свого часу я мав невелику, але добре підібрану бібліотеку. На жаль, я втратив її, проте мені пощастило зберегти кілька томиків віршів, дуже гарних для декламації, й вони були моїми постійними супутниками в подорожах.

– Це один з них? – спитав я, показуючи на книжку, яку тримав Беллерс.

– Ні, сер,- відповів він, показуючи мені переклад “Страждань молодого Вертера”.- Цей роман трапився мені нещодавно. Я отримав від нього справжню насолоду, хоч він і аморальний.

– Чому аморальний? – вигукнув я, обурившись, як завжди, з такого змішування мистецтва й моралі.

– Сер, ви не будете цього заперечувати, якщо він вам знайомий,- відповів Беллерс.- В ньому описується незаконна пристрасть, хоч зображена вона й досить зворушливо. Таку книжку не запропонуєш доброчесній леді, і про це можна тільки пожалкувати. Не знаю, як ви сприймаєте цей твір, але, на мою думку,- я кажу про – опис почуттів,- автор перевершує багатьох письменників, навіть таких славнозвісних, як Скотт, Діккенс, Теккерей або Готорн; вони зображали кохання не так піднесено й правдиво.

– Ваша думка збігається з загальноприйнятою,- сказав я.

– Та невже, сер? – вигукнув Беллерс з найщирішим подивом.- То це відома книга. А хто цей Гете?.. Тут, на титулі, ініціалів нема… Він що, відомий письменник? У нього є й інші твори?

Така була моя перша розмова з Беллерсом, потім були й інші. І в кожній виявлялися все ті самі привабливі та непривабливі риси. Його любов до літератури була глибока й щира, так само, як і вразливість, хоч вона й здавалась надмірною, навіть смішною. Я дивувався з власного наївного подиву. Я знав, що Гомер любив подрімати, що Цезар зібрав книжку анекдотів, що Шеллі робив паперові кораблики, а Водсворт носив зелені окуляри,- то як же я міг вважати, що натура Беллерса однобока, що він тільки й здатен влізати в довір’я та шпигувати? Я відчував огиду до його ремесла – тож і гадав, що маю зневажати його самого. І раптом я збагнув – він мені подобається!

Цей бідолага був дуже нервовий, дуже вразливий, боязкий, у нього була по-своєму поетична натура, він був не без здібностей, але геть позбавлений сміливості. Його зухвалість народжувалася з відчаю, на ниці вчинки його штовхало злиденне життя. Він належав до тих людей, що ладні зважитись на вбивство, аби лиш не зізнатися в крадіжці поштової марки. Я був певен, що майбутня розмова з Картью мучить його, як кошмар; мені здавалось, що коли він думає про цю зустріч, обличчя його блідне в явній млості. І все ж він не відмовлявся від свого заміру – злидні наступали йому на п’яти, голод (його давній переслідувач) тримав його за горло. Часом я сам не знав, зневажаю я його чи захоплююсь його відчайдушною готовністю вчинити зло. Образ, що виник у мене після його візиту, виявився слушним. Мене справді буцнуло ріжками ягня. Життєве явище, яке я зараз вивчав, можна було б назвати Бунтом Вівці.

Треба сказати, що Беллерс і сам перейшов через ті злигодні, які приводили до нього клієнтів; його життя було схоже на животіння його жертв. Він народився в штаті Нью-Йорк; його батько був фермером, тоді розорився і виїхав на Захід. Адвокат і лихвар, що розорив цих бідаків, відчув урешті докори сумління: вигнавши на вулицю батька, він захотів узяти на виховання одного з п’яти синів, і йому залишили Гаррі, хлопця дуже хворобливого.

Гаррі допомагав господареві в конторі, з часом нахапався деяких знань, читав запоєм, відвідував збори Християнської спілки молоді і в юності міг би стати прообразом героя якогось моралізаторського роману. Але, на біду, він закохався в дочку своєї господині. Я бачив її фотокартку – вона була висока, гарна, жвава, добре вдягнена, вульгарна, неврівноважена, груба й нерозумна і, як виявилося згодом, розбещена. Коли їй нічим було розважитись, вона загравала з хворобливим хлопцем, що завжди був під рукою.

В нудному житті нещасного юнака вона була зорею, з якої починався його день, а вночі він бачив її в снах.

Він весь віддавався роботі, бажаючи стати гідним коханої, і навіть перевершив свого благодійника в крутійській практиці. Він став старшим клерком і того ж вечора, підохочений тривалими вільностями й переповнений почуттям юнацької всеможності, запропонував коханій руку й серце. Та його лише висміяли.

Не спливло й року, як його благодійник, відчуваючи наближення смерті, взяв хлопця в компаньйони, і він знову запропонував своїй красуні руку й серце і цього разу дістав згоду.

Через два роки його дружина втекла від нього з джигуном-комівояжером, лишивши чоловікові свої численні борги. Либонь, саме ті борги, а не чари комівояжера спонукали її покинути чоловіка. Крім того, обов’язки дружини обтяжували її, Беллерс добряче обрид їй, розрив був неминучий, і комівояжер навернувся саме вчасно, як зручний кабріолет.

Беллерс не витримав такого удару. Його компаньйон на той час уже помер, і він мусив вести справи самостійно, але можливостей для цього не було. Борги дружини поглинули весь його капітал, він збанкрутував і відтоді перебирався з міста в місто, беручись за чимраз сумнівніші справи. До речі мовити, його навчителем був лихвар-адвокат з провінційного містечка, і він звик вважати вдалою будь-яку темну операцію, не розкриту органами правосуддя. Не дивно, що тепер доля бідаря гнала його світом, що вир великих міст засмоктував його остаточно.

– Ви щось знаєте про дальшу долю вашої дружини? – спитав я.

Беллерс помітно збентежився.

– Боюсь, ви будете лихої думки про мене,- відказав він.

– Ви знову зійшлися?

– Ні, сер. Я все ж трохи поважаю себе. Та й вона цього не бажала б. Вона не любить мене, вона, здається, відчуває до мене глибоку неприязнь, хоч я завжди намагався бути добрим чоловіком.

– Однак ви підтримуєте з нею взаємини?

– Судіть самі, містере Додд. У нашому світі жити нелегко, я це знаю з власного досвіду – дуже тяжко жити. Наскільки ж важче доводиться жінкам! Та ще жінці з такою долею – нехай навіть вона сама винна в своїй долі.

– Значить, ви надсилаєте їй гроші? – здогадався я.

– Не можу заперечити. Саме так,- кивнув він головою.- Це камінь на моїй шиї. Але я гадаю, вона вдячна мені. Ось, судіть самі.

Беллерс добув листа, написаного недбало й малограмотно, але на дуже гарному, рожевому папері з монограмою. Лист видався мені досить нерозумним і, якщо не рахувати кількох явно підлесливих фраз, безсердечним та корисливим. Дружина писала, що вона довго хворіла (чому я не повірив), заявляла, що всі надіслані гроші довелось заплатити лікареві (замість “лікареві” я подумки поставив слова “кравчині” та “виноторговцеві”), і благала допомоги (яку я щиро побажав їй не отримати).

– Либонь, вона вдячна мені? – спитав Беллерс, коли я повернув йому листа.

– Здається, так,- відповів я.- А ви зобов’язані допомагати їй?

– Ні, сер, що ви! Я розлучився з нею. У таких питаннях я дуже педантичний, я розлучився з нею негайно ж.

– І який спосіб життя веде вона тепер?

– Не буду вводити вас в оману, містере Додд,- я цього не знаю і не бажаю знати. Так, гадаю, достойніше. Мене досить суворо засуджували,- закінчив він, зітхнувши.

Отже, в мене зав’язалося недоречне приятельство з людиною, чиїм планам я замірявся був перешкодити. Жаль до нещасного, його шанобливе схиляння переді мною, те щире задоволення, яке давало йому моє товариство,- все це спутало мені руки й ноги. Чесність велить мені зізнатись, що певну роль зіграв і мій власний, не завжди доречний інтерес до всіх таємниць життя й людського характеру. Врешті ми щодня цілі години бували разом, і носова палуба стала для мене такою ж звичною, як і палуба першого класу. Проте я ні на мить не забував, що Беллерс – підлий шахрай і саме збирається закрутити брудну аферу. І на початку я запевняв себе, що наше знайомство – це спритний засіб, який допоможе Картью. Я запевняв себе, що не такий уже я дурень, аби навіть тепер довіритися своїм почуттям. Ці обставини дозволили мені певною мірою виявити дві найголовніші свої якості – безпорадність і підсвідому схильність до зволікання; внаслідок цього я вдався до таких безглуздих учинків, що я й тепер червонію, згадуючи їх.

До Ліверпуля ми припливли вдень, коли рясний дощ заливав вулиці міста. Я не мав якихось певних планів, але не хотів випустити з-під нагляду свого негідника – і я поїхав у той самий готель, що й він, пообідав із ним, пішов з ним гуляти мокрими вулицями, а потім разом із ним сидів у дешевому театрі, втішаючись старезною п’єсою “Колишній каторжанин”. Беллерс був у театрі чи не вперше в житті, бо вважав його гріховною розвагою, і його наївні та пишномовні зауваження, недоречне цитування й простеньке схиляння перед характером головного героя дали мені справжню насолоду. Оповідаючи про все це так детально, я, либонь, перебільшую ці приємності, аби хоч трохи виправдатись. А в виправданнях я маки потребу, бо за цілий день я так і не поговорив із Беллерсом про Картью, хоч не забув домовитись про те, що на-І ступного дня ми поїдемо в Честер. У Честері ми оглянули собор, пройшлися старовинними міськими мурами, поговорили про Шекспіра та скляний посуд – і домовились на завтра податися ще кудись. Я забув (і радий цьому), скільки часу тривала наша поїздка. В усякому разі, ми побували в Стратфорді, Ковентрі, Уоріку, Глостері, Брістолі, Баті, Уельсі. Скрізь ми вели розмови про історичні події, пов’язані з цими місцями, я робив замальовки в альбомі, а мій Крутій декламував вірші та записував цікаві епітафії. Хто міг засумніватися, що ми звичайні американці, які подорожують з метою самоосвіти? Хто здогадався б, що один із нас – шантажист, який нетерпеливо підбирається до своєї жертви, а другий – безпомічний детектив-аматор, що очікує розвитку подій? Мабуть, зайве вказувати, що я все ще не знаходив способу захистити Картью і далі марно очікував такої нагоди. Проте так нічого й не трапилося, коли не врахувати двох незначних подій, які нічого не змінили в моїй оцінці Беллерса. Перша сталася в Глостері, куди ми приїхали в неділю. Я запропонував Беллерсові піти до собору послухати службу, але, на мій подив, виявилося, що він належить до якоїсь секти, і, лишивши мене, він подався безлюдною вуличкою шукати молільню своєї братії. Коли ми зустрілися за обідом, я почав піддражнювати Беллерса, і він розлютився.

– Ви можете не приховувати своєї думки, містере Додд,- сказав він різко.- Якщо не помиляюся, ви оцінюєте мою поведінку не дуже прихильно: ви маєте мене за лицеміра.

Цей несподіваний випад трохи спантеличив мене.

– Вам відомо, щоб я думаю про ваше ремесло,- відповів я розгублено.

– Пробачте, що я так допитуюся,- провадив він.- Якщо ви вважаєте, що я живу негідно, то, по-вашому, я не повинен турбуватися спасінням своєї душі? Раз ви вважаєте, що я хибую в одному, то ви, певно, хотіли, щоб я хибував у всьому… А ви ж знаєте, сер, що церква – прихисток для грішника.

– То ви просили божого благословення для вашого нинішнього діла? – глузливо спитав я.

Він хворобливо засмикався, його обличчя скривилося, очі спалахнули гнівом.

– Я скажу вам, за кого молився! – вигукнув він.- Я молився за нещасливого чоловіка та за нещасну жінку, якій він намагається допомогти!

Зізнаюсь – відповісти на це я не спромігся.

Друга з цих подій сталася в Брістолі, де я раптом загубив Беллерса на кілька годин. Коли він нарешті з’явився, спина в нього була біла від вапна, і він ледве повертав язиком. Мені стало жаль його. На долю цього слабосилого чоловіка випало чимало випробувань – сімейні чвари, нервова хвороба, непоказна зовнішність, безгрошів’я і розтлінна влада алкоголю.

Не заперечую: наша тривала сумісна подорож пояснювалась взаємною боягузливістю. Супротивник боявся загубити супротивника. Кожен боявся сказати зайве або не знав, що сказати. Коли не рахувати всіх запальних натяків у Глостері, ми ніколи не торкалися питання, яке цікавило нас більш за все. В розмовах ми жодного разу не згадали Картью, Столбріджле-Картью, Столбрідж-Мінстер (ця станція, як ми довідались – кожен окремо,- була найближче до маєтку Картью) і навіть назву графства Дорсетшір. Та все ж ми поступово, манівцями, мов на судні, що ловить перемінні вітри, наближались широкими просторами Англії до місця нашого призначення і врешті не зчулись, як вийшли з останнього вагона місцевого поїзда на безлюдну платформу Столбрідж-Мінстера.

Це було старовинне, тісно забудоване містечко, де вкриті черепицею будиночки, схожі на іграшкові, та обгороджені мурами садочки здавалися ще меншими в тіні величезного собору. Навіть з головної вулиці, що поділяла містечко навпіл, можна було бачити поля й гаї, що розляглися довкола, а крізь кожний в’їзд містечко заливали потоки зелених трав. Бджоли та птаство здавались головними жителями: в кожному садочку стояли ряди вуликів, на карнизах кожного будинку тісно ліпились ластів’яні гнізда, а над шпилем собору ширяли зграї птахів. Містечко було засноване ще римлянами, і я, стоячи біля низенького віконця готелю, анітрохи не здивувався б, якби раптом уздрів на вулиці центуріона, що крокує на чолі колони стомлених легіонерів. Одне слово, це було містечко з тих, які Англія зберігає ніби умисне для того, щоб їх могли оглядати, милуючись, гультяї з Америки; вони приходять сюди завдяки якомусь дивному, майже собачому інстинкту і, висловивши захоплення, так само радісно покидають його.

Але в мене був зовсім інший настрій. Я змарнував кілька тижнів і нічого не домігся; час вирішального бою насувався невблаганно, а я ще не мав ні плану, ані спільників; я з головою поринув у роль непрошеного захисника та вивідача-аматора і тепер сіяв гроші на вітер та пожинав ганьбу. І весь час я переконував себе, що мені треба, кінець кінцем, поговорити з Беллерсом, що мені вже давно варто порушити цю ганебну мовчанку і що принаймні зараз неможливо з цим зволікати. Мені варто було поговорити з ним, коли він перший запропонував поїхати до Солбрідж-Мінстера, мені варто було поговорити з ним у поїзді, мені, врешті, варто було поговорити з ним отут, на сходах готелю, як тільки візник поїхав…

І враз я повернувся до Беллерса. Він зблід, а в мене слова завмерли на устах, і я раптом запропонував сходити оглянути собор.

Поки ми ходили по собору, почався дощ, схожий на тропічну зливу. Небесне склепіння вергало громами та спалахувало блискавками, а усіх ринв безупинно хлюпотали потоки; ми брели до готелю по воді і промокли до рубця. Потім ми довго сушили одяг, прислухаючись до одноманітного шуму дощу. Протягом двох годин ми говорили на найрізноманітніші теми, аби лиш не мовчати; протягом двох годин я наполегливо вмовляв себе виконати свій обов’язок – і відкладав… Щоб якось підбадьорити себе, я замовив за обідом шипучого вина. Воно виявилося паскудним, і я тільки пригубив його, але Белдерс, який міг пити все підряд, із задоволенням вихилив усю пляшку. Безперечно, вино вплинуло на нього; безперечно, він помітив моє тривале збентеження; безперечно, він усвідомлював, що наближається криза і що того вечора, коли я не стану його спільником, я відверто оголошу його своїм супротивником. Та хай там як, а він утік від мене. Це сталося так: коли ми пообідали, я твердо вирішив, що далі зволікати не можна, що нема вже жодного виправдання моїй нерішучості,- і я піднявся до себе в номер по тютюн, гадаючи, що він заспокоїть мене, а коли повернувся, Беллерса вже не було. Офіціант сказав, що той вийшов з готелю.

Дощ хлющив як із відра, на вулиці не було нікого. Ніч була тепла, безвітряна, в темряві блимали ліхтарі, віддзеркалюючись у калюжах разом з освітленими вікнами. З шинку навпроти чулися звуки арфи й скорботний голос наспівував популярні матроські пісеньки про нічні вахти й прощання з рідним портом. Куди ж міг подітися мій Крутій? Найімовірніше, він подався в цей ліричний шинок – інших розваг тут не було. Того дощового вечора в Столбрідж-Мінстері було не веселіше, ніж у овечій кошарі.

Подумки я знову переглянув усі пункти, всі аргументи й докази майбутньої розмови (під час нашої поїздки я робив це не раз, як тільки залишався наодинці), і знову вони здалися мені непереконливими. Пригнічений, я почав роззиратися по кав’ярні, в якій сидів, довго розглядав похмурі мецо-тинто, що висіли на стінах, потім почав гортати залізничний довідник, а дізнавшися, яким поїздом можна поїхати із Столбріджа та за скільки часу можна дістатись до Парижа, я байдуже відклав його. Ілюстрований альбом-реклама місцевих готелів війнув на мене невимовним смутком, а коли я взяв до рук місцеву газету, то мало не розпустив сльози. Нарешті я розгорнув якийсь розважальний журнал і гортав його, вже не думаючи ні про що, протягом півгодини.

І раптом мене охопила нова тривога. А Ще, Як Беллерс накивав п’ятами? Що, як він саме тепер їде дорогою до Столбрідж-ле-Картью? А можливо, він уже приїхав туди і саме цієї миті ставить зблідному господареві вимоги впереміш із погрозами? Запальна людина, мабуть, кинулася б за ним у погоню, та хоч який я є – мене запальним не назвеш. Я відразу знайшов три поважні причини, що стримали мене. По-перше, я не був певен, що Беллерс утік. По-друге, мене зовсім не приваблювала тривала поїздка нічними дорогами, та ще й під таким дощем. По-третє, я не міг собі уявити ні того, як утраплю до Картью, ані того щоб йому скажу. “Одне слово,- мовив я сам до себе,- безглуздіше становище годі й придумати. Ти взявся не за свою справу. В Сан-Франціско ти був би при ділі, в Парижі ти був би щасливіший, а коли вже, божою немилістю, ти опинився в Столбрідж-Мінстері, то лягай, друже, спати – це найрозумніше з усього”.

Коли я піднімався в номер, мені раптом сяйнула думка, що я давно вже міг би вжити якихось заходів і що тепер уже пізно: я міг би послати Картью листа, виклавши всі подробиці, описавши Беллерса, давши йому можливість або захищатися самостійно, або ж утекти, поки не пізно. Це був останній удар по моєму самолюбству, і я кинувся на ліжко, безжально картаючи самого себе.

Не знаю, котра була година, коли мене розбудив Беллерс, який увійшов до мене зі свічкою в руці. Він, мабуть, добряче хильнув, бо з голови до ніг був у грязюці, але здавався зовсім тверезим, і легко було помітити, що він ледве стримує хвилювання. Він весь тремтів, і поки ми розмовляли, по його обличчю раз у раз котилися сльози.

– Я благаю вибачити мене, сер, за цей пізній візит,- сказав Беллерс.- Я не виправдовуюсь. Мені нема виправдання. Я сам винен і покараний за це. Я прийшов до вас благати хоч якоїсь допомоги, інакше, боюсь, я збожеволію.

– Та що трапилося? – спитав я здивовано.

– Мене пограбували. Але я не виправдовуюсь. Я винен сам і справедливо покараний.

– О господи! Та хто ж міг пограбувати вас у такому містечку?

– Не знаю,- відповів Беллерс.- Навіть не уявляю. Я лежав у рівчаку безтямний. Це ганебне признання, сер. Можу виправдатись хіба тим, що ви самі завдяки своїй щирості якоюсь мірою стали причиною моєї ганьби. Я не звик до вишуканих вин.

– А які у вас були гроші? – спитав я.- Можливо, пощастить їх простежити.

– То були англійські соверени. В Нью-Йорку я обміняв на них свої долари, дуже вигідно обміняв,- відповів Беллерс і раптом зойкнув:-О боже, скільки я мусив гнути горба, аби зібрати їх!

– Так, золоті соверени не простежиш,- сказав я.- Треба, звісно, звернутися до поліції, але справа майже безнадійна.

– Так,- сказав Беллерс,- уся моя надія лише на вас, містере Додд. Гадаю, ви погодилися б дати мені позичку, мінімальну позичку, на дуже вигідних для вас умовах, але я волію за краще благати вашу людяність. Ми з вами зійшлися за незвичних обставин, тепер ви мене знаєте, ми вже… я хочу сказати, що ми майже друзі! Спонукуваний щирою симпатією, я відкрив вам своє серце, а це зі мною трапляється нечасто. І я гадаю… я вірю… я певен, що ви слухаєте мене співчутливо. Ваша доброта і привела мене до вас так непростимо пізно. Поставте себе на моє місце: як я можу спати… як я взагалі можу думати про сон, коли душу мою ятрить сумління та розпач? Але ж зі мною друг – так я насмілився думати про вас, і я підсвідомо кинувся до вас, як потопельник хапається за соломинку. О, я не перебільшую, навпаки, мені бракує слів, аби виповісти все, щoб я відчуваю. І подумайте лишень, сер, як легко вам повернути мені надію, а можливо, й здоровий розум. Невелика позичка, яку я поверну вам із найщирішою вдячністю! П’ятсот доларів цілком мені вистачить,- Беллерс утупився в мене вогнистими очима.- Влаштує й чотириста доларів. Врешті містере Додд, я обійшовся б і двома сотнями.

‘.__ А потім ви розрахуєтесь зі мною грошима Картью?

Дуже вдячний. А тепер послухайте, щоб я скажу. Я згоден відпровадити вас на пароплав, заплатити за ваш проїзд до Сан-Франціско і вручити помічникові капітана п’ятдесят доларів, щоб він віддав їх вам у Нью-Йорку.

Беллерс слухав мене, як зачарований, обличчя його було напружене й хитре. Я міг несхибно прочитати на цьому обличчі прагнення будь-що обдурити мене.

– Що мені робити у Фріско? – спитав він.- Я вже не адвокат, а більше я нічого не вмію. Я не можу копати землю, я не можу жебрачити…- Він зробив паузу, як суддя перед вирішальним аргументом.- А вам же відомо, що я не один, мені треба думати й про інших!

– Я напишу Пінкертонові,- відповів я.- Він, мабуть, зможе підшукати вам якусь роботу, а поки що, протягом трьох місяців від дня вашого прибуття, він щомісяця першого й п’ятнадцятого числа виплачуватиме вам особисто двадцять п’ять доларів.

– Містере Додд, я не можу повірити, що ви не жартуєте! Невже ви нездатні оцінити обставини? Адже йдеться про тутешніх магнатів! Сьогодні в шинку я чув розмови про них. Саме лише їхнє нерухоме майно оцінюється в кілька мільйонів доларів, їхній дім славиться на весь окіл. А ви хочете підкупити мене якимись мізерними сотнями!

– Я не хочу вас підкупити, містере Беллерс, цю суму я вам жертвую,- заперечив я.- Я не збираюся сприяти вашим підступним замірам, але й не хочу, щоб ви померли з голоду.

– То дайте мені сто доларів, і на тому кінець! – вигукнув Беллерс.

– Я все сказав, погоджуйтесь, або нам ні про що розмовляти,- наполягав я.

– Стережіться! – вигукнув Беллерс.- Це ж дурість! Ні за що, ні про що ви наживете ворога! Попереджаю вас: ви нічого не доб’єтесь! – Він ураз знову змінив тон: – Сімдесят доларів… Лише сімдесят, містере Додд! Будьте ж милостиві, не віднімайте у мене останньої надії! Адже у вас добре серце! Згадайте, в якому я становищі, подумайте про мою нещасну дружину!

– Ви самі мали б подумати про неї раніше,- відповів я.- Я сказав усе, і мені хочеться спати.

– Це ваше останнє слово, сер? Подумайте, благаю вас! Зважте все: мої нещастя, небезпеку, що загрожує вам. Стережіться… Пожалійте мене… Зважте все якнайкраще, перше ніж дасте мені остаточну відповідь! – І Беллерс напівблагальним-напівзагрозливим жестом простяг до мене руки.

– Це моє останнє слово,- сказав я.

Раптом його обличчя жахливо змінилося. Його охопила нестримна лють, підсилена сп’янінням. Губи його скривились, він замахав руками і заговорив, уже не стримуючи шалу, весь тіпаючись у нападі хвороби святого Вітта:

– Либонь, ви дозволите мені сказати все, щoб я про вас думаю,- почав він, аж захлинаючися з люті.- Коли я прилучусь до сонму святих, ви будете в пеклі благати краплину води, і я не зжалюсь над вами. Ваше останнє слово! То знайте ж: ви шпигун! Ви продажна людина! Ви самовдоволений лицемір!.. Я гребую вами, я вас зневажаю! Я чхати хотів на вас! Я розправлюся з ним, я поквитаюсь і з вами. Я чую кров, і я піду по сліду! На колінах поповзу, з голоду помру, але зацькую вас, зацькую, зацькую! Якби я мав силу, я вирвав би ваше серце, зараз, тут же, вирвав би, вирвав! Будьте прокляті! Ви гадаєте, я немічний? Я покусаю вас, загризу, замучу, зганьблю вас…

Аж тут до мого номера ввійшли в домашніх халатах власник готелю та обслуга, і я передав Беллерса в їхні руки.

– Відведіть його в номер,- сказав я,- він просто п’яний.

Я не сказав їм правди. Хвилину тому я зробив ще одне відкриття, що стосувалось містера Беллерса, чию вдачу я так тривало вивчав: я зрозумів, що він божевільний.

РОЗДІЛ XX

СТОЛБРІДЖ-ЛЕ-КАРТЬЮ

Коли я прокинувся, виявилось, що мій Крутій зник, не заплативши за готель. Мені не треба було гадати, куди він подався, я знав це добре. Не було ради – я мусив їхати за ним; тож я взяв візника й о десятій годині ранку виїхав до Столбрідж-ле-Картью.

Дорога йшла долиною річки, а потім почала підніматись на крейдяний кряж, де паслися отари овець, а в небі співали жайворонки. Це був приємний, але безлюдний краєвид, я спокійно оглянув його, а потім мої думки повернулись до вчорашньої бурхливої розмови. Тепер переді мною виникав зовсім інший образ людини, яку я подався наздоганяти. Я дуже добре уявляв, як Беллерс невтримно рветься до своєї небезпечної мети, і ні страх, ні розумні слова не примусять його звернути з того шляху чи відступити хоча б на крок. Раніше він уявлявся мені тхором, а тепер я бачив у ньому скаженого собаку. Тепер він не стане підкрадатись до жертви, а кинеться на неї несамовито. Кинеться з гавкотом і отруйною слиною на губах. І якщо на його шляху постане навіть Великий китайський мур, він кинеться на нього і рватиме його пазурами.

Дорога круто збігала в долину річки Стол, і ми поїхали між обгороджених полів, у затінку густих дерев, що росли пообіч. Візник сказав мені, що ми вже їдемо маєтком Картью. Незабаром ліворуч між дерев забілів зубчастий мур, а потім я угледів і сам палац. Він стояв у видолинку, серед густого парку – і я здивовано і навіть з нехіттю побачив непролазні зарості лаврів та рододендронів, над якими здіймалися височезні дерева. Хоч палац стояв у низині, а довкола нього височіли дерева, будова була монументальна, як собор. Коли ми об’їжджали огорожу, я помітив за палацом численні служби та ферму – ціле містечко. Ліворуч було невелике декоративне озерце, де плавали лебеді. Праворуч був чималий квітник, закладений на старовинний лад,- він сяяв кольорами, як вітраж. На фасаді будинку я нарахував понад шість десятків вікон; він завершувався строгим фронтоном, а вздовж першого поверху тяглася тераса. Широка алея, вимощена гравієм та дерном, вела до пишних парадних дверей; пообіч тяглиея по три алейки для прогулянок. Не можна було без цікавості оглядати цей маєток, створений зусиллями багатьох поколінь, маєток, що поглинув не одну тонну золотих карбованих монет і тепер утримувався цілим загоном запопадливих слуг. Але про них можна було здогадатись лише з довершених наслідків їхньої роботи. Весь чималий маєток був так старанно розпланований та доглянутий, наче малесенький палісадник якого-небудь міського квітникаря-любителя; проте я ніде не помічав припізнілого садівника, не чув жодного відгомону праці. Тишу порушували тільки дзвінкий пташиний щебет та ліниве мукання корів, і навіть кілька хатин хутірця, що тулились до воріт, здавалося, поштиво затаїли подих, немов гурт дітлахів, що раптом потрапив до приймальні короля.

“Герб Картью”, невеличкий, дуже затишний готельчик, видався мені часткою й аванпостом маєтку. Стіни були прикрашені гравюрами – портретами предків роду Картью; на мене дивились Філдінг Картью – перший суддя міста Лондона; генерал-майор Джон Картью в мундирі – він командував якоюсь воєнною операцією; високоповажний Бейлі Картью, член парламенту від Стол-бріджа,- він стояв біля столу і держав у руці якийсь папір; Сінглтон Картью, есквайр, зображений на тлі череди корів (безперечно, за бажанням його орендарів, що піднесли панові цей мистецький твір); превелебний архідиякон Картью, доктор богослів’я, доктор цивільного і канонічного права, магістр мистецтв, що з кумедною церемонійністю гладив по голівці маленького хлопчика. Якщо пам’ять не зраджує мене, в цьому поштивому закладі інших картин не було.

Я не здивувався, довідавшись, що господар заїзду свого часу був у замку дворецьким, а господиня – покоївкою міледі і що буфет дає їм, колишнім слугам, приробіток.

Влада, яку родина Картью мала в їх великій окрузі, справила на мене, американця, гнітюче враження, та коли, перечитавши підписи під гравюрами, я зрозумів, що історія цього роду досить скромна, до моєї неприязні додалося ще й здивування. “Карний суддя” – посада, звісно, поважна, але я подумав, що за стільки поколінь хтось із Картью міг би таки посісти й вище місце. На військовій службі вони не дослужились вище генерал-майора, священик захирів непомітним архідияконом, і хоча високоповажний Бейлі, можливо, проник в Таємну раду, було невідомо, щoб він здійснив там корисного. Такі широкі можливості, такий тривалий час – і такі скромні досягнення!

Я прийшов до висновку, що цей рід не відзначається особливими здібностями.

Незабаром я зрозумів, що заїхати в сільце і не завітати в сам замок означало б виказати неповагу його мешканцям. Кожен прибулець зобов’язаний був погодувати лебедів, оглянути павичів та картини Рафаеля (бо ці пересічні люди володіли, однак, двома оригіналами Рафаеля), ризикуючи життям, познайомитися зі славнозвісною породою рогатої худоби – “картью-чілінгем” – і засвідчити високу пошану батькові (ще живому) славнозвісної Донібрістл, яка виграла скачки трирічних кобил у Бпсомі. 2

Мені вистачило глузду, щоб підтримати звичай, щоб не дратувати нікого, а крім того, я почув дві новини, які змінили мою байдужість на палке бажання оглянути маєток. По-перше, виявилося, що містер Норріс “відбув у подорож”, а по-друге, я дізнався, що незадовго до мого прибуття якийсь відвідувач уже оглядав визначні місця маєтку Картью. Здогадуючись, хто це був, я вирішив розвідати, що він робив і що бачив. Випадок мені сприяв – мною опікувався той самий помічник садівника, котрий водив маєтком мого попередника.

– Так, сер,- підтвердив він,- це справді був американець. Не вельми важний пан, але дуже ввічливий.

Увічливість його справді була неабиякою: гість захоплювався “картью-чілінгемами”, щиро дивувався з усього, що бачив, і ледь не впав ниць, як у храмі, уздрівши в стійлі батька славнозвісної Донібрістл.

– Він сказав мені, сер,- провадив потішений помічник садівника,- що йому часто доводилось читати про англійські замки, але досі він іще жодного не бачив на власні очі. Коли він вийшов на головну алею, йому перехопило дух. “Воістину князівські володіння!” – вигукнув він. Та воно й зрозуміло, чому наш маєток зацікавив цього пана,- адже, як видно, містер Картью був вельми ласкавий до нього в Штатах. А він, видно, людина вдячна, а ще він дуже любить квіти.

Я вислухав цю розповідь у подиві. Сумніву не було – мова йшла про мого Крутія. А всього кілька годин тому мені здавалося, що він звичайнісінький божевільний, на якого варто накинути гамівну сорочку! Він залишився без цента в чужій країні, він нічого не їв з учорашнього дня, відсутність Норріса мала б укинути його в розпач,- і раптом я чую, що він при повному розумі та здорових почуттях ходив маєтком, захоплюючись краєвидами, нюхаючи квіти й невимушено вітійствуючи! Сила його вдачі вразила й нажахала мене…

– Дивне діло,- сказав я своєму гідові.- Я сам мав приємність познайомитися з містером Картью, і, наскільки мені відомо, в Англії тепер нема жодного з його друзів-американців. Хто ж це міг бути?.. Та невже… Ні, це неможливо! У нього не вистачило б нахабства. Скажіть, а його прізвище не Беллерс?

– Я не чув його прізвища, сер. А ви знаєте про нього щось негарне? – спитав помічник садівника.

– Ну як вам сказати…- відповів я.- В усякому випадку, він не та людина, яку містер Картью бажав би мати гостем, особливо коли він сам відсутній.

– О боже мій! А він же так чемно розмовляв. Я ще подумав, що він, либонь, шкільний учитель. Можливо, сер, ви будете ласкаві поговорити ще й з містером Денменом? Адже я відвів його до містера Денмена, коли він оглянув маєток. Містер Денмен – наш дворецький, сер.

Пропозиція мене втішила, бо ще й давала можливість вчасно і без шкоди для моєї гідності покинути товариство “картью-чілінгемів”. Ми попрямували просто через зарості та зелений крокетний майданчик до господарських приміщень замку.

Довкола майданчика височів тисовий живопліт, в якому була прорізана арка. Коли ми проминали її, мій провідник притримав мене.

– Вельможна леді Енн Картью,- врочисто прошепотів він.

Поглянувши через його плече, я уздрів стару даму, що, спираючись на палицю, досить жваво шкутильгала садовою доріжкою. Замолоду вона, мабуть, була незрівнянною красунею, і навіть кульгавість не порушувала враження рідкісної, майже грізної гідності, якою віяло від неї. В кожній рисі її обличчя таїлась печаль, а очі, спрямовані просто вперед, здавалось, уже вбачали прийдешні нещастя.

– Вона дуже засмучена,- сказав я, коли дама зникла за поворотом і ми пішли далі.

– Вона дуже сумує, сер,- відповів помічник садівника.- Містер Картью… тобто старий господар… помер, усього лиш рік тому; лорд Тіллібоді, брат її вельможності, вмер через два місяці, а потім трапилась ота біда з молодим паном. Загинув на полюванні, сер. А він був улюбленцем її вельможності. Містера Норріса вона ніколи так не любила.

– Так-так, я знаю,- погодився я, спритно, як мені здавалося, викликаючи співрозмовника на дальшу оповідь і водночас створюючи враження, що я близький друг родини.- Це дуже сумно, так-так… А ця переміна – повернення нещасного Картью і все інше – не поправила становища?

– Аж ніяк, сер! – відповів помічник садівника.- Нам здається, стало ще гірше.

– Дуже, дуже сумно! – повторив я.

– Коли містер Норріс приїхав, вона дуже зраділа,- провадив мій співрозмовник,- і ми були такі раді, адже ми всі як один любимо його, сер. Та дуже швидко все скінчилося. Того ж вечора була у них розмова, й вони знову посварились. її вельможність сприйняла все дуже болісно, і між ними стало ще гірше, ніж було, а наступного ранку містер Норріс знову подався подорожувати. “Денмене,- сказав він містерові Денмену,- Денмене, я сюди ніколи не повернусь”,- і потис йому руку. Звісно, чужій людині я ніколи цього не розповів би, сер,- додав мій співрозмовник, раптом налякавшись, що бовкнув зайве.

І справді, я довідався від нього багато чого – навіть такого, чого не сподівався. Того буремного вечора, коли повернувся додому, Картью розповів про те, що з ним трапилось, і тепер стару леді мучило не лише горе: серед картин, що поставали перед її внутрішнім зором, коли вона йшла стежкою повз мене, була й картина острова Мідуей та брига “Летючий шквал”.

Містер Денмен, дворецький, збентежено вислухавши мене, сказав, що Беллерс уже покинув маєток.

– Уже? – вигукнув я.- То навіщо ж він приїздив? В усякому разі, не для того, щоб оглянути замок!

– Не розумію, що інше могло привести його сюди,- відповів дворецький.

– Будьте певні, він завітав не просто так,- сказав я,- і він, мабуть, дістав те, що хотів. До речі, а де тепер містер Картью? Дуже шкода, що я не застав його вдома.

– Він подорожує, сер,- сухо відповів дворецький.

– Браво! – вигукнув я.- Адже я поставив вам пастку, містере Денмен, і тепер бачу, що ви нічого не сказали цьому нахабному гостеві.

– Звісно, сер,- відповів дворецький.

Я теж потиснув йому руку – як і містер Норріс,- однак без особливої радості: адже мені так і не пощастило вивідати адресу, а раз Беллерс покинув маєток, то він адресу вивідав, інакше я застав би його тут, у товаристві містера Денмена.

Я зміг уникнути оглядин полів та худоби, але оглянути замок мені все-таки довелося. Жінка із срібним волоссям і сріблястим голоском, без упину виливаючи потік непотрібних мені відомостей, довго водила мене по картинній галереї, концертній залі, парадній їдальні, просторій вітальні, індійській залі, театру і взагалі по всіх без винятку (як мені здалося) закутках величезного замку. Єдина кімната виявилась недоступною для мене – та, куди зникла пані Енн. Я спинився на мить біля цієї кімнати і подумки всміхнувся: тільки тонкі двері відділяли мене від таємниці “Летючого шквалу”.

Весь час, поки я ходив по просторому замку, я думав про Беллерса. Я не мав сумніву, що він роздобув адресу, але я був певен, що прямі розпити йому не допомогли. Отже, йому прислужилася якась хитрість або щаслива випадковість. І якщо мені не допоможе така сама випадковість чи така сама хитрість, я нічого не зможу вдіяти; тхір вистежить свою здобич, величезні дуби впадуть під ударами сокир, полотна Рафаеля підуть з молотка, в замку оселиться якийсь біржовий маклер-скоробагатько, і від слави роду, відомого колись не лише в окрузі, залишаться самі спогади. Дивно, що такі важливі справи, такий давній замок і такий вельможний, хоч і млявий рід були під загрозою, яку могли відвести лише кмітливість, обачність та хитрість колишнього студента з Латинського кварталу! Я мав будь-що роздобути адресу, як це зробив Беллерс. “Випадковість або хитрість, хитрість або випадковість”,- сказав я собі, повертаючись великою алеєю до готелю, інколи озираючись на червоний цегляний фасад та вікна замку, що блищали під сонцем. Але як підкорити собі випадковість? Яку придумати хитрість?

Отак міркуючи, підійшов я до дверей готелю; згідно зі звичкою підтримувати з усіма приязні стосунки, я негайно прогнав з обличчя задуму і, як єдиний пожилець, чемно згодився пообідати з сім’єю господаря в їдальні. Я сів за стіл з містером Хіггсом, колишнім дворецьким, місіс Хіггс, колишньою покоївкою та міс Агнес Хіггс, їхньою патлатою малою донечкою, на яку я зовсім не покладав надій (але, як показали дальші події, помилявся). Розмова крутилася довкола замку та його господарів. Ми вже призволилися до ростбіфа, йоркшірського пудинга, пирога з повидлом та сиру-чедеру, але цієї теми все ще не вичерпали. Я довідався про подробиці з життя чотирьох поколінь Картью, але жодна не зацікавила мене. І лише коли містер Генрі вже загинув на полюванні, коли ми поховали його в супроводі мало не всіх жителів овіяного скорботою графства, мені врешті пощастило вивести на сцену мого душевного друга – містера Норріса.

Почувши це ім’я, колишній дворецький заговорив дипломатичним тоном, а колишня покоївка – ніжним. Містер Норріс Картью у цій не вельми діяльній династії був, либонь, єдиним чоловіком, який чинив щось варте згадки. Але всі його вчинки, на жаль, кінчалися жалюгідно, викликаючи тільки скруту в родичів. На щастя, він був вилитим портретом високоповажного Бейлі, одного зі світочів цієї недіяльної родини, і тому мало не з колиски йому пророчили блискучу кар’єру. Та ледве Норріс вийшов з пелюшок, як виявилось, що він не гідний імені Картью, бо він виказав смак до примітивних утіх та простецького товариства: йому ще не було й одинадцяти років, коли він разом із хлопчиною-конюхом ходив драти пташині яйця, а коли йому виповнилось дванадцять, то, не турбуючись про гідність власного роду, він почав пішки, з рюкзаком за плечима, подорожувати околицями, замальовуючи краєвиди та не гребуючи товариством завсідників придорожніх заїздів. Мені сказали, що він начисто позбавлений гордості, що він ладен сісти за стіл з будь-ким (це було мовлено таким тоном, що давало мені зрозуміти: своє знайомство з містером Норрісом я завдячую саме цій його прикрій нерозбірливості). На жаль, містер Норріс не лише мав ексцентричну натуру – він ще й полюбляв непутяще життя. В університеті й нині пам’ятають його як боржника. Навіть більше: за якусь досить фривольну витівку його з університету виключили.

– Він завжди був завзятим витівником,- зауважила місіс Хіггс.

– Що правда, то правда! – погодився її чоловік. Однак справжні прикрощі почалися після того, як він пішов на дипломатичну службу.

– Він як із цепу зірвався, сер,- похмуро смакуючи слова, мовив колишній дворецький.

– Він наробив несусвітніх боргів,- сказала колишня покоївка,- і попри все те, такого молодого джентльмена ще пошукати!

– Коли про все це дізнався містер Картью, почалося бог зна що,- провадив містер Хіггс.- Я пам’ятаю все так, наче це було вчора. Коли її вельможність вийшла з їдальні, господар подзвонив. Я поспішив туди, гадаючи, що треба подавати каву, але бачу, що містер Картью вже підвівся. “Хіггсе,- каже він, тикаючи паличкою (у нього саме було загострення подагри),- накажіть негайно запрягти двоколку для мого сина, бо він зганьбив себе”. Містер Норріс мовчав. Він сидів, схиливши голову, наче роздивляючись узори на тарілці. Від несподіванки я насилу встояв на ногах,- закінчив містер Хіггс.

– Він учинив щось вельми непорядне? – спитав я.

– Ну що ви, містере Додслі! – вигукнула господиня (саме так вона вимовляла моє прізвище).- За все своє життя нещасний Норріс не вчинив нічого непорядного. До нього поставились несправедливо. Бо він не був улюбленцем!

– Місіс Хіггс, місіс Хіггс! – застережливо вигукнув дворецький.

– А що такого я сказала? – заперечила дружина, стріпнувши кучерями.- Ти й сам це знав, містере Хіггс, і в усьому домі про це знали.

Вислухуючи потік усіх цих фактів та оцінок, я не забував про дівчинку. Вона була не дуже приваблива, але, на щастя, вже досягла того корисливого семирічного віку, коли монета в півкрони здається не меншою, ніж блюдце, й такою ж рідкісною, як викопний мастодонт. Я здобув її прихильність, опустивши в скарбничку шилінг, а за золотого американського долара, що знайшовся у мене в кишені, купив її всю, з тілом і душею. Вона сказала, що згодна піти за мною на край світу, і дістала прочухана від свого татуся за те, що порівняла мене зі своїм дядечком Вільямом – явно на мою користь.

Коли ми пообідали, міс Агнес залізла до мене на коліна з альбомом марок – подарунком дядечка Вільяма. Треба сказати, що я ненавиджу старі марки. Навіть худоба (від славетних “картью-чілінгемів” до корови старого воротаря) не викликала в мені такої відрази. Але, приречений милуватися в той день усілякими дивовижами, я притамував позіхання і взявся уважно, як і належить, розглядати колекцію. Гадаю, що її почав збирати сам дядечко Вільям і збирав старанно – альбом, на мій подив, був заповнений майже весь. Тут були розмаїті англійські марки, російські з червоним серцем, якісь вилинялі австрійські, а також трикутні марки з мису Доброї Надії, що давно вийшли з обігу, австралійські із лебедем, гвіанські – з вітрильником. Я. Озирав усе це байдужим поглядом, а можливо, на якусь хвилину навіть закуняв, бо впустив альбом на підлогу і з нього висипалось чимало марок, призначених, мабуть, для обміну.

І тут, над усяке сподівання, мені на поміч прийшла омріяна щаслива випадковість. Винувато збираючи розсипані марки, я помітив серед них багато французьких марок ціною п’ять су. Отже, хтось регулярно надсилає листи з Франції в Столбрідж-ле-Картью, вирішив я. А що, як це Норріс? На штампі однієї з марок я розібрав початкове “Ш”, на другій до неї доточилось “а”. Дальші літери були геть нерозбірливі. Коли зважити, що назви чверті французьких міст починаються з “Шато”, то ви зрозумієте: ця ниточка далі нікуди не вела. І я негайно привласнив одну з марок, ту, на якій штамп був найчіткіший, щоб показати її на пошті. Однак мала негідниця піймала мене на гарячому…

– Ти негалний дядецко, ти вклав у мене малку! – закричала вона і, перше ніж я зміг заперечити, вихопила марку з моєї кишені.

Я опинився ні в сих ні в тих, і, мабуть, місіс Хіггс зглянулась на мене, бо поспішила на поміч.

– Якщо містера Додслі дуже цікавлять марки,- сказала вона (найімовірніше, гадаючи, що я схиблений на них),- йому варто б переглянути альбом містера Ден-мена. Містер Денмен збирав марки вже цілих сорок років, і кажуть, що його колекція коштує чималі гроші. Агнес,- провадила вона,- будь гарною дівчинкою,- збігай у замок, скажи містерові Денмену, що в нас гостює справжній знавець, і попроси – хай він пришле з кимось із синів свій альбом.

– І ті марки, які він хотів би обміняти,- додав я, не розгубившися.- У мене в гамані, здається, дещо є, і, можливо, ми обміняємось.

За півгодини в готелі з’явився містер Денмен власною персоною, тримаючи під пахвою товстелезного альбома.

– Ах, сер! – радісно вигукнув він.- Коли я почув, що ви філателіст, я відклав усі справи! У мене є приказка, містере Додслі: марки ріднять усіх колекціонерів. І не заперечуйте, сер, це справді так.

Не знаю, наскільки відповідають дійсності Денменові слова, але, в усякому разі, той, хто безпідставно видає себе за філателіста, опиняється в неабиякій скруті.

– А, другий випуск! – сказав я, хутко вчитавши напис поряд з маркою.- Так, рожева… себто… я хотів сказати, бузкова – найцікавіша на цій сторінці. *Хоча, згоден з вами,- додав я поспішно,- ось ця жовтувата, з тонюсінького паперу,- справжній рарирет!

Моє невігластво, звісно, було б викрите, якби я з почуття самозахисту не почастував містера Денмена його улюбленим напоєм – портвейном, таким добрим, що він, безперечно, не міг дозріти в льоху готелю, а був перенесений туди під прикриттям ночі з підвалів панського замку. Щоразу, коли мені загрожувало викриття, а тим більше, коли він ставив мені якесь підступне запитання, я квапився знову наповнити його склянку, і на той час, коли ми перейшли до марок, призначених до обміну, поважний містер Денмен був у такому стані, який знешкоджує найзаповзятішого філателіста. Не скажу, щоб він був зовсім п’яний,- жвавості йому не додалося, але погляд його посоловів, і хоча він ще безперестану просторікував, йому було байдужісінько, слухаю я його чи ні.

Серед марок містера Денмена, призначених для обміну, як і серед марок семирічної Агнес, була помітна та сама дивина: надмір дуже поширених звичайнісіньких французьких марок ціною п’ять су. Я непомітно підібрав серед них марки з тими самими літерами “Ша”, потім знайшов щось схоже на “и”, а тоді – “ї”… Шай! – ось була розгадка! Шайї-ан-Б’ер, містечко поблизу Барбізона, дуже гарне місце для людини, яка ховається, найкраще місце для містера Норріса, що свого часу подорожував по Англії, замальовуючи в альбом краєвиди; найкраще місце для Годдедааля, який забув на борту “Летючого шквалу” свій мастихін Як дивно: поки я блукав дорогами Англії в товаристві свого Крутія, людина, яку ми шукали, увесь час жила там, куди здавна зманювала мене доля.

Я ніколи не дізнаюсь, чи показував містер Денмен свого альбома Беллерсові і чи спромігся Беллерс по стертому штампу розібрати назву містечка, але тепер це вже не мало значення. Я теж тепер знав те, що знав Беллерс. Я здобув те, задля чого приїхав до Столбрідж-ле-Картью, і моя зацікавленість марками враз безсоромно вивітрилась. Я негайно розпрощався із здивованим Денменом і, наказавши запрягати коня, взявся вивчати розклад руху поїздів та пароплавів.

РОЗДІЛ XXI

ВІЧ-НА-ВІЧ

І ось, неждано-негадано, я – в Барбізоні. Було близько другої пополудні, коли вулиці зовсім безлюдні: всі художники-трударі, пишуть десь етюди, всі нероби подалися на прогулянку в ліс чи на луки. Криві бруковані вулички тонули в тиші, готель теж наче вимер. Тим приємніше було зустріти в їдальні одного з моїх давніх приятелів. Судячи з його міського костюма, він збирався виїздити з Барбізона. І справді: поряд із ним стояла валіза.

(1) В ЗО-60-ті роки минулого сторіччя в селі Барбізоні біля лісу Фонтенбло під Парижем працював гурт прогресивних художників, що утверджували естетичні цінності національного пейзажу.

__ Невже Стенніс?! – зраділо вигукнув я.- Кого-кого, а тебе аж ніяк не сподівався тут зустріти!

__ Ще трохи, і ми не зустрілися б,- відповів він і заговорив віршами: – “Цар Пандіон помер, його прибічники __в могилі”. Так-так, нам тут місця нема, ми – прибульці з античності…

__ “Були у мене друзі, товариші були”,- процитував я у відповідь. Ми обидва були схвильовані до глибини душі: адже після стількох років несподівано зустрілися там, де колись так весело минала наша юність, тепер давня і прекрасна.

– Ти вгадав мої думки! – мовив мій приятель.- “Все сплинуло, усі в минуле відійшли…” Я тут пробув тиждень, і єдиною живою істотою, що впізнала мене, був Фараон. Ну й, звісно, родина Сірон та вічно молодий Бодмер.

– І ніхто не вцілів?

– З нашої геологічної епохи? Жоден! Це просто якісь античні руїни, а не Барбізон!

– І що за кочівники розбивають свої шатра серед цих руїн?

– Молодь, Додде, молодь. Квітуча, самовпевнена молодь. Це хуліганські зграї! І подумати лишень – ми ж, самі були колись такими! Як тільки Сірон не вигнав нас геть зі свого закладу!

– То, мабуть, ми були не такі вже й погані,- спробував я заперечити.

– Либонь, і так,- відповів Стенніс.- Тепер тут є ще один англієць, що може порятувати тебе від нудьги.

Ці слова нагадали мені про мету, задля якої я сюди приїхав і про яку ця випадкова зустріч змусила мене забути.

– І хто ж він? – спитав я.- Розкажи.

– Рятівник від нудьги? Ну, він дуже симпатичний добродій. Досить неговіркий, нуднуватий і ввічливий, проте дуже й дуже приємний. До того ж, він – щирий британець, простодушний брит. Боюсь, це трохи лоскотатиме твої заокеанські нерви. Хоча, з другого боку, ви повинні зійтися відразу. Він великий прихильник однієї з (пробач мені) найнеприємніших рис вашої великої республіки: він виписує й уважно перечитує купу американських газет. Я вже казав, що він чоловік простодушний.

– А які саме газети?

– Ті, що виходять у Сан-Франціско. Двічі на тиждень він отримує чималу пачку й перечитує, як Біблію. Це одне з його уподобань. Друга його вада – несусвітне багатство. Він найняв колишню майстерню Массона – пам’ятаєш, на розі? – розкішно умеблював її й живе там, утішаючись витонченими винами та мистецькими творами. Коли сучасні молодики вирушають у “Печеру розбійників” на пунш – адже ці огидні мавпи роблять усе те, що робили й ми (раніше я ніколи не помічав, наскільки по-рабському людина кориться традиціям),- так ось, коли вони рушають у “Печеру розбійників”, Медден привозить їм туди кошик шампанського. Якось я сказав, що цього не варто робити, бо пунш – гарніший напій, але він відповів, що ці молодики віддають перевагу шампанському, і, мабуть, саме так воно і є. Він дуже добрий, дуже меланхолійний і досить безпорадний. О, мало не забув! Він малює. Він ніколи не вчився живопису, а йому вже давно минуло тридцять, і він малює картини.

– І як? – спитав я.

– Непогано, я б сказав,- відповів Стенніс.- Оце й дратує. Можеш пересвідчитись сам. Ось одна з них.

Я озирнувся. Я добре пам’ятав цю кімнату: столи, розставлені літерою “П”, старий буфет, розбитий рояль, картини на стінах… Були тут відомі мені “Ромео і Джульєтта”, “Вид Антверпена з річки”, “Кораблі в замерзлій гавані”, величезний мисливець, що сурмить у величезний ріг. Висіло й кілька невідомих мені картин – дарунки нових поколінь художників,- не гірших, але й не кращих. На одну з них і показав Стенніс. Картина була виконана дуже нерівно й грубо, переважно мастикіном, деякі місця привертали увагу вдалим колоритом, інші були виконані недбало й нецікаво. Однак мою увагу привернув сам пейзаж, а не його виконання. На першому плані тяглася смуга чагарників та піску, всіяного уламками дерева, а за нею вигравала кольорами широка лагуна, оточена білим кільцем прибою. Ще далі синів пруг океану. На небі не було ані хмаринки, і я ніби відчув гуркіт важких хвиль, що розбиваються на рифах,- переді мною був острів Мідуей, зображений з того самого місця, де я вперше ступив на нього з капітаном і де сідав у шлюпку в день нашого відплиття! Якусь хвилину я роздивлявся картину, аж раптом помітив щось невиразне на небокраї. Придивившись, я зрозумів, що то димок пароплава.

– Так,- мовив я, повертаючись до Стенніса,- тут щось є. А яка це місцевість?

– Так собі, фантазія,- відповів той.- Саме це мені й подобається. У більшості сучасних молодих художників фантазії не більше, ніж у слимака.

– Ти кажеш, його прізвище Медден? – розпитував я далі.

– Так, Медден.

– А він багато подорожував?

– Цього я не знаю. Про себе він майже не розповідає, все більше мовчить, покурює, посміюється, коли хто жартує, часом жартує й сам… Але його не назвеш цікавим співрозмовником – він просто приємний чолов’яга… Ні,- докинув Стенніс,- він тобі все-таки не сподобається, Додде. За вином ти полюбляєш добру бесіду, а він – нестерпно нудний.

– У нього великі русяві баки, як моржові бивні? – спитав я, пригадуючи фото Годдедааля.

– Звичайно, ні! Звідки ти взяв?

– А він часто пише листи? – провадив я.

– Не знаю… Що це з тобою? Чому це ти так зацікавився ним?

– Річ у тому, що я, здається, знаю цього чоловіка. Здається, він саме той, кого я шукаю,- мій брат, з яким я давно втратив зв’язки…

– Але ви не близнюки, я гадаю? – засміявся Стенніс. Тут до готелю під’їхав екіпаж, замовлений Стеннісом, і ми попрощалися.

До обіду я бродив полями. Мені хотілось побути на самоті, наодинці з новими почуттями, що опанували мене. Незабаром я мав зустрітися з чоловіком, голос якого, я колись чув і який протягом стількох днів переповнював моє життя нетерпінням і тривогою, змушуючи і вночі думати про нього. Тепер я стукався в й