Контрольна робота: Василь Стус

О Боже мій! Така мені печальІ самота моя – така безмежна. Нема – вітчизни. Око обережно Обмацує дорогу між проваль. Ото мій шлях. Повернення. Чи – не. Ото мій шлях. Світ за очі – єдине. Пробач мені, кохана ПрикраїнеІ матере – не проклени мене. Я геть подався. Шалом. Навмання. Я геть подався, стомлений од люті. Рожеві сопки, кригою окуті, А понад ними – чорне вороння. І сліпне вечір. Контур гір – немовЗ картону вирізаний для декору. І вся тобі дорога – вниз чи вгору. Пішов туди. Пішов туди. Пішов.
Збірка “Палімпсести” ІІ частина.

Перш за все мушу сказати, що важко буде мені, певно, з цим віршем. Важко, бо, власне, навіть зараз, сідаючи писати, я не до кінця розумію: “А що казати?”. Читала багато, довго намагалась обрати інші, простіші, зрозуміліші, але не йшло, не хотілось, серце вперто відмовилось братись за будь-який інший твір. Це, можна сказати, кохання з першого погляду. В даному випадку – з першого прочитання. Власне зі Стусом я познайомилась зовсім нещодавно – подруга слухала мої вірші і зачитала мені кілька поетових. Дала книгу: “Читай. Тобі сподобається”. Я взяла з великим сумнівом. В школі його “На колимським морозі калина…” викликав скептицизм і я мала необережність, наслухавшись патріотичних вчителевих промовлянь, нічого більше з його творів не читати. Шкільна біографія теж не вразила: “У нас всі безумні

патріоти”. А даремно. Бо зараз, коли познайомилась з ним, з його біографією, з його творами і побачила оту СИЛУ, неймовірну, вихорну, сталеву, дику, страшну СИЛУ, пошкодувала враз і про своє скептичне ставлення, і про втрачений час. “О Боже мій, така мені печаль…” був одним з перших, які прочитала, навмання відкривши книгу. Саме він і вразив в самісіньке серце з перших рядків. А “пішов туди. Пішов туди. Пішов.” ще довго відлунням звучало в голові. Зараз, вкотре перечитуючи, намагаюсь вирішити з чого почати. “О Боже мій! Така мені печаль І самота моя така безмежна…”. І все. І більше нічого не треба. ВЖЕ боляче скрипить серце. Та достатньо навіть того “О Боже мій!” – надто, коли знайомий з біографією Василя Семеновича. Ні, не можу. Не звучить мені оте совківське “Семенович”. З Вашого дозволу говоритиму просто: Василь. Про “самоту безмежну” навіть ніяково говорити. Де це бачено, щоб такі люди були НЕ самотніми? І справа не в тому, що дружити з ним – уже означало певною мірою наректи себе на переслідування, підозри, обшуки і часто навіть тюрми. І не в тому, що не було навколо друзів, які б так само відчували несправедливість, гидкість і мерзенність величної(!) держави. Друзі були. Була кохана дружина, був чудовий, обожнюваний син. Але так вже повелося (не знаю, Бог винен чи хто), що такі люди з народження приречені бути самотніми. Можливо, тому, що не самотньому не потрібні війни. Можливо, навпаки, тому що на війні ти завжди відчуваєш себе самотнім. Особливо, на такій війні. Де немає ні автоматів, ні танків, ні броні, ні командирів, ні наказів, де немає тактики бою, де…де немає нічого. Де є лише ти – і безмежний безтілесний ворог, в якого пали-не пали словом, а він все одно повзе, розповзається, наче чума і наступає на тебе своїми безрозмірними чобітьми – спробуй не відчути тут себе самотнім. Еге ж. Спробуй вижити і не збожеволіти, спробуй не зламатись – і воювати до кінця, і відвоювати і себе, і свою хвору, нещасну батьківщину. Стус це все спробував… і в нього вийшло. Такі вже, мабуть, вселенські закони: “дорогу осилит идущий…”*. Чому “хвору і нещасну”? Бо “нема вітчизни” недаремно. Бо нема вітчизни. Є лише якась така собі територія, на якій живуть якісь такі собі дивні малороси, які й самі (“О Боже мій!..”) не знають, хто вони, і на чиїй території живуть, не знають, за що боротись (а треба?); бо вже остогидли оті патріоти зі звучним “Ми за мир, ми за мир…” які звучно ковтають все, що накажуть і всміхаються.
“Ця п’єса почалася вже давно.
І лиш тепер збагнув я: то вистава,
Де кожен, власну сутність загубивши,
І дивиться, і грає. Не живе…”
“…Бо ми
Радіти зобов’язані до смерті.
Це перший наш обов’язок…”
І от серед цих прекрасних посмішок, одним рядом топаючих у світле майбутнє, Василь Стус вирізнявся самотньою постаттю, що воювала за вітчизну, якої нема. Мабуть, не до кінця-таки вірив, що нема. Мабуть, не вірилось. І добре. Отож, йшла собі оця самотня постать, “обмацуючи оком дорогу між проваль”. Іншої дороги не знав…
“Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
Сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій – і стій – допоки скону,
Допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
Усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе – навіки вік.
Для нього змалку ти заповідався,
До нього сам Господь тебе прирік.”
…І не витримала. Засюрчала від болю, образилась, вкотре забажала закрити очі і не бачити. НІ-ЧО-ГО. І “…геть подався, стомлений од люті”. І не дивно. “Зупиніть планету, я вийду”**, їй-Богу! Втомився. Скільки можна воювати? Набридло бачити всі ті мерзенні пики. Набридло кожного вечора засинати, знаючи, що нічого не змінилось. Набридло бачити уві сні кохану дружину, сина, рідну сім’ю і знати, що вони далі, ніж оті бридкі пики, з якими вже, певно, злився в постійній, безперервній боротьбі. Навіть коли розумієш, що кричати – твоє призвання, втомишся кричати, коли ніхто не чує. І гадаю, не такими й страшними були всі ті бетонні мури, холодні нари, тілесний біль, небо, мережане колючим дротом, холод, і самотність, і навіть сам страх. Більше всього допікала ота безглузда, безперервна війна. Отак станеш, оглянешся навколо і скільки сягає ока: і брехня, і лицемірство, і суцільне словоблудство, від якого не закриєшся, не прикриєшся ані рукою, ані щитом – воно пролазить в нутро і розповзається чорною, липкою, брудною рідиною. І бачиш довкола лише ці сірі обличчя, що дивляться на тебе пустими зіницями – ну з ким же ти воюєш, з ким?! Де той ворог, якому гордо живишся у вічі і розумієш – гідний супротивник! Від руки такого і померти – слава! А тут…безсоромна, безмежна сірість, з якою боротись все одно що гатити мечем воду – що, піймаєш? Піймаєш, облизня. І находить воно на тебе, і все що тобі залишається – це зціпити зуби і поглядом – самим лиш поглядом боротись. Нате, візьміть, собаки. Спробуйте. І борешся, і борешся роками – і коли інші падають, безсилі, перетворюючись на тонких пустих болванчиків, коли втомився чекати на людей, справжніх, живих людей
“Сплять мерці – у кригу мурів вкуті.
Люди – будуть? Чи були – колись?”,
Коли втомився взагалі чекати на що-небудь живе, і твій тористий шлях дається все важче і важче, заплутується все більше, і не знаєш, куди повернутись, от тоді тобі й залишається одне: мріяти про оту просту-простесеньку дорогу, яка лише “вниз чи вгору”. Що то? Хвилинна слабинка, бажання повернутись до світу спиною, буркнути розчароване “Ет…” і піти. Піти, піти. Забути і не згадувати.
“Втечу од світу й дамся самоті,
заслуханий, мов кинута бандура,
Останнім бандуристом у степу.
Хай мною вишумовують вітри,
могили тужать і Дніпро далекий
В низькі баси всиляє хлюпіт свій…”
І ще:
“Отак би й я: розклав багаття б десь,
Щоб ні дружини, ні сестри, ні друга –
Ані душі довкола. Пітьма – й та
докучила б, напевне…”
І ще не раз у Стусових віршах звучатиме бажання самоти. Не тої, що стискає груди холодним залізяччям, не тої, що побратимом відчай зове. А тої, тихої, спокійної, майже не відчутної…Що, може, й залікувала б оту роздерту, роз’ятрену душу, якби вистачило наглості і безчестя обміняти її на безглузду війну. Хіба б хтось посмів докоряти? Ніхто, крім самого себе. Все, на що була здатна оця атлантова сила – це іноді, рідко-рідко, мріяти про оту світлу самотність. Лише МРІЯТИ. І ніколи навіть не сподіватись… Отакий він – мій Стус. * – відомий афоризм** – уривок з пісні гурту “Бумбокс”
Всі інші цитати – з віршів Василя Стуса.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Контрольна робота: Василь Стус

микола вороний зно