КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА – ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХРЕСТОМАТІЯ
для 9 класу

КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА

(Повість)

(Скорочено)

Смутний і невеселий сидів собі на лавці, у новій світлиці, що відгородив від противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собі і чепурний був, а тут і в неділеньку святу не брав білої сорочки, та й – прощайте у сім слові – китаєвих синіх штанів на ніч не знімав, так, сердека, у них і ночував, рад-рад, що за північ допхався додому; а там чи заснув, чи ні, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозіхався,

вичухався, помоливсь Богу, нюхнув разів тричі кріпкої кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок і, зоставшись сам у світлиці, сів на лавці: голова йому нечесана, чуб не підголений, пика невмита, очі заспані, уси розкудовчені, сорочка розхристана; край його на столі люлька і гаманець, каламар, гребінець і повна карватка1 ще торішньої дулівки2, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а він, хоч і насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знову, та й забув, так і ліг, та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулівку квапився, бо ще нове лихо зовсім його скрутило, і він і сам себе з журби
не тямив.

Яке ж то там йому лихо зіклалося й від чого така журба його узяла? Але! Тривайте лишень, я вам усе розкажу: і відкіля він так пізно приїхав, і зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого міцніша, та й слухайте.

Пан сотник Уласович був чесного і важного роду. Таки хто скільки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а діди і прадіди Микитові усе були в славному сотенному містечкові Конотопі сотниками; так від отця до сина так сотенство і переходило. От як і старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер… і що то жалкувало за ним козацтво! Та таки і усі люди, і старе, і мале, усі плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дітського батька, та біля церкви й поховали і добре на усіх обідах пом’янули. Як же відпили сорочини і громада зібралася на пораду, кого начинити сотником, то всі ув один голос і гукнули: “А кому ж буть? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?” Отак-то й настановили його сотником, і став він із Забрьощенка вже й сам Забрьоха.

От він, поховавши батька, сюди-туди оглядівсь, аж вже йому годів двадцять п’ять; нігде дітись, треба женитися, треба дівки ськати… Батько-бо його, старий Улас, був собі скупенький, і коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та й скаже: “Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хліб дорогий, по п’яти алтин мішок, та й тісно нам буде, як тобі жінку озьмемо: тільки і є, що хата з кімнатою та через сіни противна хата, та й годі; де мені вас містити з дітворою, що вже знаю, що так і обсипле. Нехай лишень опісля подумаємо”. То, було, Микита почухається та з тим облизнем і піде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й світлиця, є й простор. Далі став дівки ськати і сів думати. Вже на яку-то він не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернігівську протопопівну закинув та й сам злякавсь від нерівні: одної одежі на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мірками батько відсипле; та таки й нічого: там і богослови їли печені гарбузи, так нашому братчику нічого туди квапитись. От він і спустивсь нижче; перебирав-перебирав, думав-думав… далі як сплесне у долошки, як загомонить сам собі у хаті: “Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сідлай мерщій коня!” Чи зібравсь, чи ні, мерщій наш Уласович сів на коня… і як затупотів, так тільки що оком його заздриш.

Куди ж то він так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив він хорунжівну Олену, от що на Сухій Балці хутір, прозивається Безверхий. Він, дивлячись тоді, дуже дивувався, що дівчинка й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неї нема ні батька, ні матері, а тільки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полі при косарях і при женцях, а зимою у винниці сама догляда і се борошно скупує на винницю. Брат її, хорунженко, хоч парень і молодий, та не хоче женитись, а дума у ченці, бо як був недуж, так обіщавсь. “Коли, – каже, – видужаю, то піду у ченці, віддавши сестру заміж”. От і видужав, і дожида доброго чоловіка, щоб йому і господарство, і сестру віддати, і вже ні до чого йому діла нема, усе тільки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочується.

От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кішка, де сало лежить: одно те, що дівка здорова, молода, огрядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби – так батечки! Свій хутір, лісок, винничка, млинок, вітрячок, а скотини та овечок, – так нічого й казати! І усе то їй достається. Затим-то так наш Уласович і поспіша, що й коневі не дасть здихнути, і сам, не обідавши, тридцять семисотних верст іще з гоном не спочиваючи переїхав, і як добіг до того Безверхого хутора й устав з коня біля хорунженкової хати, так так і хитається, мов п’яний, а я ж кажу, що він і не обідав нігде.

Поздоровкавшись з паном хорунженком і посідавши у хаті, от наші і розговорились промеж себе і признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то і їм треба не цуратись один другого. Далі хорунженко питав пана сотника, що куди його Бог несе і зачим. Зараз наш Уласович і став брехати, бо старі люди кажуть: тільки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, і що без брехні ні жоден чоловік не сватався. Отже ж, то сотник і каже, що буцімто йому треба брагу для волів найняти на зиму (а ще де та й зима? іще тільки Петрівка йде), так він почув, що у пана хорунженка у винниці барда добра і добре скотини доглядають, приїхав найняти і сторжитись.

– Не знаю я сього діла і ні в віщо не мішаюсь; про те сестра зна, – сказав йому на одвіт пан хорунженко.

– А де ж Йосиповна Олена? Може б, бува, її покликали, то ми з нею і скінчаємо діло,- казав Забрьоха.

– Але! Сестра у полі: поїхали там трошки просця посіяти, так вона догляда, бо вже без неї ніхто нічого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте; вона надвечір і буде. Поки вона вернеться – дівко! а вточи лиш слив’янки! – то ми по кухличку, по другому вип’ємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, і заночуєте, бо вже не рано,- сказав хорунженко.

– Панська воля! – одвіт дав Микита – і радесенький собі.

От як вицідили вони самотужки глек слив’янки, а далі і тернівки покуштували чи трохи, прибігла й наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловік, зараз мотнулась, звеліла із ставка потягти карасів і загадала вечерю варити; сюди-туди шатнулась і увесь порядок дала, що й на завтра робити, і кому, куди і за чим їхати, а далі одяглась таки любенько, як звичайно панночці, та ще й хорунжівні: до старенької плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юбку, та на шию дукат на бархатці, та червоні черевички узула, а на голову хорошу стрічку поклала, та й вийшла і поклонилась пану Уласовичу низенько.

Наш Забрьоха як побачив таку панночку, що не тільки що зроду не бачив такої, та вона йому і не снилась така, та аж задрижав і не тямить вже, що йому й казати, та вже хорунженко нагадав та й каже:

– Отже, пане сотнику, вам і хазяйка: радьтесь із нею, вона усьому голова.

Так що ж бо наш Уласович? Ні пари з уст. Далі прийнявся, мнявкав-мнявкав та й начне про воли, а кінча про голуби, дума об барді, скаже об тернівці, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.

Олена собі дівка бойка була. Хоч пан сотник і сюди і туди загинав, а вона його зараз розчухала, що він таке є і за чим приїхав, та же й каже йому, і говорить: “Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоров’я тернівочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра – дасть Бог світ, дасть і совіт, то й порадимось, що треба робити”.

Забрьоха, почувши сеє, та аж сам не стямився від радощів; дума: “От діло і зовсім, завтра тільки рушники брати”. Та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що у ченці збирається, а таки сього діла не кидається і ще й дуже полюбля.

Олена таки частенько до паничів увіходила, так буцім за яким ділом, а тільки щоб більш розглядіти Микиту Уласовича, що воно є;

То як увійде та поведе очицями, що як терн-ягідки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний, і не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже більш і не входила; самі паничі повечеряли і, докінчивши глек з тернівкою, пан хорунженко хотів вже йти спати, аж ось наш Забрьоха поплямкав, викашлявся, поцмокав, потер уси, та й став ту рацею казати, що йому дяк скомпонував вже давненько для такого случаю, от і каже:

– Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що я вам скажу: несорозмірно суть чоловічеству єдинопребиваніє і в дому, і у господарстві. Всякое диханіє шанується у двойстві; єдино чоловікові на потребу – пояти жону і іміти чада. І аз нижайший возиміх сію мисль і неукротимоє желаніє. Пламень м’я раждижаєть, і не отіду, дондеже не совокуплюся з ліпо-образною, превелебнішою Кат… – Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як він було думав залицятися до протопопівни з Чернігова, і Забрьоха дочитав до самого кінця так, як було тоді напам’ять витвердив, та як згадав, що хорунжівна не Катерина, а Олена, і не превелебна, а так – панночка, от того-то й замовк, та ні туди ні сюди. Хорунженко зовсім було дрімав, а на сю рацею прислухавсь-прислухавсь та й каже:

– Що-бо ви, пане сотнику, отеє говорите? Щось я нічого не второпаю. Чи не після тернівки отеє ви такі стали?

Здихнув Уласович та й каже:

– Бодай його писала морока! Се мені таке написав наш воскресенський дяк…

– Та що воно таке є? – спитав Йосипович. – Чи се вірша, чи що?

– Але! я й сам не знаю, що воно і для чого, – каже Забрьоха.

– Так нащо ж ви мені против ночі таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.

– Та я б і не говорив, так лихо припало!

– Та яке там лихо? Кажіть швидше, спати хочу.

– Але! кому спати, а кому й ні! – сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: – Віддайте за мене Олену, сестрицю вашу!

– Йо! – сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю і спину, а далі каже: – Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте лишень спати, – та й пішов від нього.

Ліг наш Забрьоха спати, так йому і не спиться; жде світу – не діжде, щоб швидше йому почути, що скаже Олена… Ну, сяк-так дождались світу, повставали паничі і позіходились. Зараз пан Уласович і пита:

– А що ж ви мені, паничу, скажете? Чи наша річ до діла, то я б побіг мерщій та з старостами і явивсь сюди закон сполнити. Кажіть-бо?

Сопить наш хорунженко і нічого йому не сказав, тільки гукнув у кімнату: “Ану, сестро! Дай нам поснідати, що ти там придбала”.

Ввійшла з кімнати наньмичка, поклонилась та й поставила на столі перед паном Уласовичем на сковороді… печений гарбуз!.. Як

Розглядів наш Забрьоха таку пинхву, як скочить із-за стола, як вибіжить з хати! Аж тут батрак вже й держить його коня, і вже осідланого; він мерщій на коня та навтікача побіля хат; тільки й чує, що люди з нього регочуться; йому ще й більш стидно, ще й більш коня поганя, та як вибіг з хутора, розглядів: що за недобра мати? Щось теліпається на шиї у коня! Коли ж дивиться – вірьовка; потягнув тую вірьовку – аж і тут гарбуз сирий причеплений!.. Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня паня, знай паня… Одно те, що сором, а тут і такої дівки жалко, та ще ж ні ївши, ні пивши! От вже наш Уласович і додому з гарбузом так і біжить, як біг до дівки, думаючи рушники брати. І самому лихо, і кінь морений, так насилу-насилу допхавсь додому аж опівночі і – як я розказував – мерщій ліг спати.

Смутний і невеселий сидів у світлиці на лавці конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чім він сумував, ми вже знаємо… Еге! Та не зовсім: хіба чи не дасть нам товку отсей, що лізе у світлицю до пана сотника? А хто ж то лізе? Що ж се він так там мордується? То піткнеться у двері, та й назад наші. Ота хворостина, що несе у руках, та його спиня: коли держить її поперед себе, то тільки ще ніс у двері ткне, а вже хворостина і обіперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсім увійде у світлицю, а вона за ним волочиться і чіпля його, як та сварлива жінка за п’яницею-мужиком; упоперек же і не кажи її всунути у світлицю, бо кріпко довга була. Лізе то не хто, як Прокіп Ригорович Пістряк, сотенний конотопський писар і щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрьохи, бо він без нього ні чарки горілки, ні ложки борщу до рота не піднесе; а вже на пораді, як Пістряк Ригорович сказав, так воно так і є, так і буде, і вже і до ста баб не ходи, так ніхто не переможе. Що ж то він за хворостину пре у світлицю до пана сотника? Але! лучче всього послухаймо, як і об чім вони собі будуть розмовляти, то тоді усе знатимемо. Та ще ж і те знайте, що пан Пістряк суть писар: дванадцять год вчився у дяка у школі: у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, півчварта года сидів над Псалтирем і з молитвами зовсім вивчив, та півп’ята года вчився писати, а цілісінький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи, і єрмолойні догматики, і Сковородині херувимські, туди ж за дяком і піддячим окселентує і Павла чтеніє, коли небагацько закладок, утне на усю церкву голосно, а вже на річах так бойкий, що як розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так і наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й відійде від нього, кажучи: “Хто тебе, чоловіче, зна, що ти там говориш!” Оттакий-то був у нас у Конотопі писар, отсей Прокіп Ригорович Пістряк; так як стане він з паном сотником Забрьохою розмовляти, так ви тільки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо він у нас чоловік з ученою головою: говоре так, що і з десятьма простими головами не розжуєш.

Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влізе у його світлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:

– Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене у світлицю прете?

– Та се, добродію, лепорт об сотеннім народочисленії, в наличності предстоящих по мановенію вашому, та – бодай він сокрушився в прах і пепел! – невмістим єсть в чертог ваш. Подобаєть або стіну протяти або стелю підняти, бо не влізу до вашої вельможності! – сказав Пістряк та й почав знова возитись з тою хворостиною.

– Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замість хвоста чи що?

– Хворостина сія, хоча єсть і хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на ній вмістилище душ козацьких прехваброї сотні Конотопської, за ненахожденієм писательного существа і трепетанієм десниці і купно шуйці,- Оттак відсипав наш Пістряк.

– Та кажіть мені попросту, пане писарю! О, вже мені те письмо остило та опоганіло, що нічого і не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут і без вас нудьга узяла, і печінки до серця, так і чую, як підступають,- сказав пан сотник та й схиливсь на руку, та трохи-таки чи й не пустив слізочок пари-другої.

– Горе мені, пане сотнику! – казав Пістряк,- Мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешної палестини і, вечеру сущу минувшаго дне, бих неподвижен, аки клада, і нім, аки риба морская. І се внезапная вість потрясе мою унутренную утробу, а паче і паче, єгда прочтох і уразуміх повелініє милостивого начальства збиратися у поход аж до Чернігова. Сіє, пане сотнику, пишуть, щадя душі наша, да не когда страх і трепет обуяєт нами і ми скорбні падем на ложі наша і уснем в смерть; і того ради скритность умислиша, аки би у Чернігов, а хто вість? Чи не дальш іще. О горе, горе! І паки реку: горе!

– О горе, горе, Ригорович!

– О горе, горе, Уласович!

Оттак-то горювали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписаніє іти в Чернігов зо всею сотнею і зібратись зо всім прибором, і узяти провйонту для себе і коней на дві неділі. От як горюють пан сотник у світлиці, а пан писар за порогом, далі сей і вигадав – бо вже на вигадки завзятий був – та й каже:

– Соблаговоліте, пане сотнику, дати мені повелініє о сокрушительном преломленії сієї трикратно опоганівшої хворостини, я же нинє суть у ранзі лепорта, бо самі созерцаєте ясними, хоча і не вмитими, вашими очесами, що неумістим єсм з нею у чертог ваш.

Почухав голову пан Уласович, довго думав, далі й каже:

– Себто, по-вашому, переломити хворостину; так ти-бо кажеш, що се вже не хворостина, а лепорт об нашій сотні, так щоб часом не було натруски від старших; бо і сам здоров знаєш, що пан полковий писар

Щось до нас добирається і так і підгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.

– Не убоїмся, не устрашімся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлієть нам против нього бути мудрим і сіє посліднє реченноє предписаніє неупустительно споянити, і того для повели, вельможний пане, да сокрушу сію палицю. – Так, покручувавши уси і очі у стелю утопиривши, казав пан Пістряк, а далі бачить, що пан Микита йому ні пари з уст, бо й досі ще не второпав, що той йому каже, та й скрикнув: – Так ламати?

– Та ламай, пане писарю!

Хрусь! Пан писар і переломив хворостину. “Преломишася, – каже,

– і се нині можу вміститися в чертог твій”. – Та, сеє кажучи, і уліз у світлицю, і кланяється пану сотнику, і подає йому з двох рук по цурпалку, і каже:

– Подозвольте, приньміте!

– Та що ти мені отсе, пане писарю, тикаєш у вічі? Чи їх виштрикати хочеш, чи що? – питається його пан сотник, притулюючись до стіни, а, боячись, дума: “Чи не погнав Ригорович вп’ять химер, як було після перепою на Великодних святках”. – Що воно таке є? Кажи мені попросту, без письма?

– Сіє суть, пане сотнику, замість списка нашої сотні, – каже писар,

– його вже не возмогох списати за дрижанієм десниці моєя, від глумленія пиянственного з вищеіз’ясненними молодицями і того ради узях хворостину і на ній назнаменах коєгождо козака, і се суть вірноє число: у кожному десятці по десять козаків, а усіх такових десятків суть також де десять, следовательно уся сотня, як скло. Соблаговоліте, пане сотнику, щот їй учинить по сій хворостині і лицем к лицю самую єстественную сотню, зібравшуюся біля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обозріти.

Еге, пане писарю! – каже йому пан Уласович. – Я б, пожалуй, соблаговолив, так ліків більш тридцяти не знаю. Лічи сам і роби як знаєш, ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лічити, а тільки підписувати.

От і став пан Пістряк лічити; лічить-лічить, а у п’ятій сотні одного козака не долічиться.

– Що за притча? – аж скрикнув. – Сощитах, і були усі, і се єдин не обрітається. Ізиду і паки учиню перепис, хто з оглашенних не дав мені і пред очі ваші стати, біжа і скрися. Не хто, як, уповательно, Ілько Налюшня.

От і пішов надвір до козаків лічити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулівкою та, не віддихаючи, журби ради, та й висмоктав її дочиста. Аж ось і пан Ригорович зі своїми цурпалками лізе у двері, і веселенький, і швидше, щоб втішити пана сотника, і каже: “Не журітесь, добродію! Усе козацтво наше укупі, ні жоден не пошвандяв нікуди; ось де вони є”. І прийнявся лічити, – вп’ять у п’ятім десятку нема та й нема козака! Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав коренити і батька, і матір, і увесь род того пресучого сина козака, який ховається, поки він лепорт унесе у хату до пана сотника. Як надворі ліче, так усі до єдиного, а у хаті ліче, то один, та усе у п’ятому десятку, так і щезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пістряк до сотні, перелічив козаків – усі; вернувсь до пана сотника, лічить по хворостині, що кожного позарублював, – катма одного; хтось утік. Вп’ять вернеться до сотні, щоб тому, хто ховається, голову побити, так-бо усі якраз, а у світлиці по зарубкам нема одного. Та разів десять таке йому було привиденіє. Вже аж засапавсь сердешний, бігаючи з хати то в хату, то до сотні, то від сотні, що вже й пан Уласович убравсь і зовсім вирядивсь і вже шапку узяв, щоб іти до сотні, так у пана писаря один козак усе утіка, і хто такий – не звісно, бо усі на зборі і один одного держить за пояс, щоб не утік ніхто, поки їх тю хворостині перелічують.

– Та годі тобі, Ригоровичу, шастатись. Ходім та удвох зо мною перелічимо. Коли там усі, а на хворостині нема одного, так кат його бери! Нехай той і пропада, аби живі усі були. – Так сказав пан сотник та й приглядається пильно на писаря, чи до діла то він сказав і що чи не гримне він на нього за несінитницю, як воно й часто бува.

Довго слухав се Прокіп Ригорович і пальцем поводив, а далі як цмокне, як підскоче, як крикне: “От сяя річ до діла! Утробою пожалію, що таковоє мештаніє ізиде із глави моєя і уклонися у дебрі пустинния. Та вам, пане сотнику, довлієть і полковим суддею бути за таковоє неограниченноє і мудроє рішеніє, єго же і аз не возиміх. Ходімо же, батьку! Нині возвеселися утроба моя от цілості сотні і, скончавши діло, урем’я і подкріпленіє вчинити”.

От і пішли. Агу! І наш пан сотник повеселішав трохи, що якось-то ні думано ні гадано, та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович іде за сотником, та своє гада, та дума: “Се на біду вже йде, коли пан сотник та буде розумніший мене. Нащо ж йому і писар, коли сам буде і видумувати, і підписувати? Отеє тільки не видно, що сам буде й писати, та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!.. Я йому хука усучу”.

Підійшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут і сотня стоїть,

І, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.

– Здорові були, діти! Чи всі ви тут? – спитав їх пан сотник і, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облічував або розглядував кожного у пику; а він – я ж кажу – більш тридцяти ліки не знав, а козака ні однісінького у твар не знав і не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.

– Здоров, батьку! – торохнула йому громада. – Усі ми тутечка-здесь до єдиного.

– А перелічи, писарю, чи не сховавсь який, – повелівав пан сотник, надувшись, як той сич.

От писарю Ригоровичу вп’ять біда. Усі козаки, і як стулив хворостину докупи, так і по зарубкам усі.

– Та який же там чорт мандрував, як я увіходив до пана сотника? – крикнув Пістряк з серця та аж ногою тупнув.

– Та тривай лишень, Ригорович! – сказав йому усміхаючись пан Уласович. – Адже і козаки усі, і з хворостини ні жоден не втікав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козакові хруснула От ти, держачи її на дві половини, тим одного і не долічувавсь.

А козацтво, сеє слухаючи, як підніме регіт: “Так-таки, вельможний батьку, так!” – знай кричать і кажуть: “Оттакий, бачу, наш писар!

О бодай його!”

О бодай ви показились і з козаками, і з хворостиною, і з ліками,

І з начальством! – кричав на усю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вічі, приговорюючи: “Цур вам, пек вам, осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок і півтора стільки ж чирячок і болячок, коли знайшовсь уже розумніший мене. Нащо я вам?” Та й почав вп’ять з письма: “Ізийду у пустиню і уселюся у горах Араратських, у послідніх моря. Цур вам!”

От пан сотник його і спинив і, узявши за руку, і каже:

– Годі ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи довелося мені з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як мені підсунув лепорт, а я, нічого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав. А пан полковник і підписав, що, – каже, – конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе і не сердився, хоч ти і довго мені об тім докладки докладав і в вічі насміхався. Годі ж, годі! Ходімо обідати…

– Нехай вам сей та той із вашим обідом, окроме хліба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацію мені втяв!.. – замотав руками наш Пістряк, усе сердячись, та й потяг не оглядаючись додому, та й бормоче сам собі: “Подавишся, як я тобі галушку піднесу… Підведу тебе під монастир… Буде у Конотопі сотник, та не Забрьоха… кланятимуться і Пістряку”.

– А нам же яка порада буде? – загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна писар, мов після дурману, повіявсь собі додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника і питаються, що їм робити і для чого їх зібрали?

– А лисий дідько вас зна! – Крикнув на них Микита Уласович, лаючи і в батька, і в матір. – Цур вам, відчепітесь від мене. Війтесь собі, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вміючи вимовити, чи там предписаніє, чи що, бувало); нехай, – каже, – чи не проспиться, бо він часто химери гонить, так тогді і розтолкуємось, а тепер – ніколи. – Та й пішов тихою ступою додому.

На те дивлячись, і козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому після такої муштри спочивати; а інші мотнулись на вгороди дівчат полохати…

Писар Пістряк, який невисокої думки про розумові здібності свого керівника – конотопського сотника Забрьохи, умовляє Микиту Уласовича не йти, як велить наказ, у похід до Чернігова, а почати топити конотопських відьом, які нібито перешкоджають іти дощам. Сотник погоджується. План писаря далекоглядний. За порушення наказу сотника можуть звільнити з посади і тоді, на думку Пістряка, він може стати сотником.

IV

Смутно і невесело було раз уранці в славному сотенному містечкові Конотопі. (…)

Посеред ставу убито чотири палі товстеньких, а угорі позв’язано вірьовками, та вп’ять якось-то хитро та мудро попереплутувано; та у кожній палі угорі дірка продовбана і туди вірьовка просунута… А по ставку їздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сіті і не в’ятері, а теж вірьовки… А що на березі, так там-то отто увесь народ із славного сотенного містечка Конотопа іще зібравсь, як і сонце не сходило, і місяць негаразд зайшов… От там-то і матері, що покидали і хати, і маленьких діточок, і поросяток, і птицю, і коровок, і по печам не топили. От там-то і чоловіки, що покидали дома недужих жінок і скотину і позабували, що треба у поле їхати… Усі, усі позбиралися дивитися, яка тут буде проява… (…)

А там, біля млинка, от там що діється! Гай-гай! Аж тридцять козаків, хто з пікою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з вірьовкою, а хто з колякою, та усі ж то держуться міцно за вірьовки, а тими вірьовками зв’язано аж сім баб… А що то за баби, так я вам розкажу.

Перша – збудь-вік Пріська Чирячка, змолоду не раз сиділа у куні3, позводила на той світ аж трьох мужиків і усю худобу попереводила на зілля та корінці та на усякі ліки, та й лічить людей чи від лихоманки, чи від гризі і від заушниць, бо вона змолоду давила зінське щеня; зніма остуду, переполох вилива, злизує від уроків, соняшниці заварює… і чого то вона не знала? І до неї з усіх місць, аж верстов за двадцять, наїжджали болящі; то іншому, кому жити, то й поможе, а кому вмерти, то зараз після її води і вмре; то Пріська і каже: “Не так він недужав, щоб йому животіти!” Раз пан Пістряк та просив її, щоб дала йому любощів, щоб його усяка чи дівка, чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випив тих любощів та й пішов на вечорниці, та тільки було що розходивсь… як же йому завадить, так і додому не добіг. От з того часу і став на неї гонитель!

Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловік, замирала на своїм віку; і вже коли в кого що пропаде, то й не думай іти до ворожки: вона самій умілій брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А їй як не вірити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тім світі є мученіє і злодіякам, і табашникам, і брехунам, і мандрьохам; так, було, кого і до ратуші приведуть, піймавши на бакші з огірками або у коморі з салом, та коли Химка скаже, що не він вкрав, то, було, зараз і пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогді і у селі не було. Оттак, було, сказала раз і на пана Пістряка – що то! І старшини не минула! – що буцімто він у чоловіка бджоли підрізав. Воно йому так і минулося, звісно, як писарю, тільки вже він на неї з тії пори націлив.

Третя – Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старі діди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони підпарубочими, так вона вже і тоді така стара була, як і теперечки; так що, коли б не збрехати, було їй літ п’ятдесят зроду. І кажуть про неї люди, що вона як удень, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а у саму глуху північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане старіться і до сход сонця вп’ять стане така стара, як була учора. Так вона як помолодіє, то й надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, та й піде доїти по селу коров, овечат, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк… Уже пак така не здоїть, кого задума! Хоч і ні за що, і нічого нема, то вона таки возьме своє. Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписаніє від начальства і хоч перед тим днів з п’ять кріпко курив, а тут складав добре і вже було по верхам узявсь, як ось і йде Зубиха та й глянула на нього, і тільки і всього, що всміхнулась; так що ж? Він зараз бумагу об землю, підтикався та й давай вегері скакати перед громадою. Сміху було такого, що не то що! Та з того часу і став пан Пістряк тільки хоч трошки погуля, то зараз і пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.

Четверта – Лазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тільки і бачать її, що як усі полягають спати, а вона й вийде надвір, та й махне рукою. То куди махнула, туди і хмари підуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких ліків, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не приніс, нічого і не озьме, і каже: “Я нічого не знаю; ідіть собі геть!” Ну-ну! Така-то й не зна!

П’ята була Домаха Карлючківна. Як ще змолоду дівувала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собі невеличка: хоч у яку хату ввійде, то головою стелі достане; суха та цибата; на голові волосся, як на кужелі вовна; а коли роззявить рот, так і лопата улізе; нісочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Білагород, та й ті мов сметаною заліплені; а личком

Біленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дівувала вона, дівувала; перш жадала поповичів, далі спустила на писарів з ратуші, забажала опісля вже і хлібороба, так ба! і личман не дивиться! Нічого робить! пов’язала сіду голову, перейшла жити у пустку, що на леваді, над болотом, та й стала чаклувати та людям капості робити. Вже і не думай її ніхто заняти! Ось тільки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз і залящить: “Будеш мені, песький сину, тямити; тривай лишень!” То так і є: або, ходячи, спіткнешся, або за обідом подавишся, або п’яний що-небудь загубиш, а вже не минеться так тобі: хоч – як там кажуть – не тепер, а в четвер, хоч через год, тільки вже не пройде тобі даром. Аж страшно більш про неї і розказувати. Цур їй! ще щоб не приснилось…

Шоста була Векла, старого Штирі невістка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто інший розказує, а мені ніколи: чогось конотопський народ загомонів і закопошивсь, і комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.

(…) І Пріську Чирячку, і Химку Рябокобилиху, і Пазьку Псючиху топили, і котру втопили, а котру відволодали, що народ аж об поли руками б’є та дивується, що, каже: “Де ж тая відьма? От усіх топили,

І усяка порина, а відьма не знаходиться.” Микита Уласович вже й дрімати став; по його, так вже б пора і додому: чи будуть дощі йти, чи ні, йому нужди мало; не стане свого хліба, йому принесуть; Конотоп не мале село: без сварки, і лайки, і без позивання не обійдеться. Усе знай позіха та погляда на свого Пістряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у ніс; думав-думав та й крикнув: “Давай останки во язицях. Водвори-ке сюди Явдоху Зубиху!”

Приперли й ту, відопхали човном до паль, підв’язали вірьовками, підняли догори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, і не порина, а як рибонька поверх води, так і лежить, і бовтається зв’язаними руками та ногами, вихиля черевом і попереком і приговорює: “Купочки-купусі, купочки-купоньки!”

Увесь народ так і жахнувсь! “От відьма, так, так!” – закричали усі; а Микита Уласович як позіхав, та побачив сеє диво, та так йому рот роззявлений і зоставсь; а Прокіп Ригорович так аж танцює понад берегом та знай на трудящих кричить: “Возтягніте ще! Верзіте во тьму водную!” Так що ж бо? Як не пащикує, а Явдосі нічого не зробить. Підтягнуть, гепнуть її скільки сили у воду… так не порина та й не порина, та ще й глузує над усіма, та усе знай товче: “Купочки-купоньки”.

– А вознесіть сімо каменія і плинхводіланія! – здумав пан Пістряк, і так і народилася цілісінька куча цегли і каменюк усяких, що хлопці, почувши приказ, зразу і нанесли.

– Возложіте каменія на нечестивую вию її, і на руці, і на нозі її і паки потопляйте її, – так командував Ригорович, аж підскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.

Нав’язали моторніші цілісіньку низку каменюк на вірьовку і, підвізши на човнах, аж насилу три чоловіка підняли тую низку, та й накинули Явдосі Зубисі на шию і думають: от пірне! А вона, урагова баба, і не дума; плава поверх води, та що ослобонили їй руку із вірьовки, так вона нею полощеться та й жартує: “А що ж? Намистечко мені на шию почепили, а перснів і нема? Еге! Бач, які добрі! кете і перснів на руки і замість черевичків чого на ноги”.

– Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую! – кричав як опечений Прокіп Ригорович та аж запінивсь як скажений, бачачи, що нічого відьмі не зробить і що вона над ним кепкує.

Нав’язали їй на руки і ноги каменюччя – боживсь той чоловік, що мені про се розказував; а хто й казав, коли знаєте, Йохим Хвайда, що позаторік вмер, – так боживсь, що пудів двадцять нав’язали їй на шию, на руки і на ноги, та, відчепивши від вірьовок, так її й пустили у воду… Так що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так і плава поверх води, і руками і ногами бовтається та знай приговорює: “Купочки-купусі!” А далі урагова баба обізвалася і до писаря, та й почала його кликати: “А ходи, Прокіпочку, сюди! Нумо укупці купатись. Ходи-бо, не соромсь! Ось надіну на тебе намистечко і перснів тобі дам…” А Ригорович аж увесь чуб обірвав собі з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузує; далі кинувсь до Уласовича та й каже:

– Несумнительно сія баба суть от баб єгипетських. Вона, єхидна прелюта, похитила дождевиє каплі і скри у себе у чванці, або в іному місцеві. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, да претерпить до нетерпимості і да розпустить хляби воднії, і да ороситься земля.

Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робіть, що знаєте, тільки швидше, бо вже обідня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на сюю кумедію, що на бабі цілісінький віз каміння, а вона не тоне, а плава поверх води. Робіть собі, що знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопі сотник.

Повелів Ригорович піймати у воді відьму Явдоху, так де! Хлопці човнами її і не здоженуть, і вірьовками накидають, так усе нічого; так прудко плава, як тая щука, тільки попереду і позаду хвиля устає, бо звісно, як відьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усіх потомила, так і піддалась…

Що ж то з радувався народ, як злапали відьму Явдоху Зубиху! Усі кричать, гомонять, біжать до неї, против неї; усяк хоче тусана або запотиличника їй дати… та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику… Ось, як усі біжать круг неї то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла; а вона й байдуже! Вона співа весільної пісеньки, як молода з дружками ходить.

А наш Ригорович перед веде та аж біжить з радощів, що таки напав на відьму і що він її тепер скрутить і вимучить з неї, щоб віддала дощі назад, що покрала, та з радощів такі баляси точить, що не тільки хто, та й сам себе не розбере, що він і говорить. Далі закричав: “А дадіте сімо вербових і удвойте лозових, і возглуміте її, єлико сили вашої буде!”

Де взялись і різки. Скрутили Зубиху Я вдоху; тільки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж, слухайте, що з того буде. От і положили її; по два парубка сіло на руки і на ноги, а два узяло здоровенні пучки різок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались б’ючи; б’ють-б’ють, і вже цурпалки летять… А що ж Явдоха? Лежачи під різками, казку каже: “Був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?”

– Та бийте окаянную ханаанку! – аж заревів Пістряк.

Хлопці деруть щомога, а Явдоха своє: “І ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, і я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?”

– Та деріть дужче! – крикнув що є мочі сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже його дуже брало за живіт і печінки під серце підступали, бо не обідав і досі.

Хлопці перемінились, узяли нові пучки і стали пороти, а Зубриха, знай, своє товче: “І ви кажете: та деріть дужче, і я кажу: та деріть дужче; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?”

– Соплетіте розонацію з тернія і удвойте їй поруганія на лядвії! – скомандував пан Пістряк, довго думавши, що б то їй ще придумати.

Хлопці чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: “І ви кажете: соплетіте розонацію з тернія і здвойте поруганія на лядвії, і я кажу: соплетіте розонацію із тернія і удвойте поруганія на лядвії; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?”

Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тільки Ригорович Пістряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кінця ділу: б’ють-б’ють бісівську бабу, скільки хлопців перемінилося, скільки різок перебрали, і вербових, і березових, і тернових, а їй і не позначилось нічого, неначе тільки що лягла і ні трішечки і не бита; а вона собі знай товче чоловіка Сажку…

Отже ж то як сеє діється, і гаспидську, католикову Явдоху б’ють, проліз скрізь народ, що так і обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловік і непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:

– А що се вам за іграшки далися? Чи то пану сотникові знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що різками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?

– Як колоду? Що се він каже? Де там колоду б’ють? – загула громада і, дивуючись, розпитує.

Де колода? Не бачите? Дивіться ж! – сказав Швандюра та й повів рукою по народу навпаки сонця. – Так що ж? Удивленіє та й годі! Тоді усі побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вірьовками, і сидять на ній чотири хлопця здоровенних, і держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б’ють тую колоду зо всієї сили добрими різками, неначе кого путнього. А біля тієї колоди лежить сама по собі Явдоха Зубиха, і не зв’язана, і регочеться, дивлячись, як працюються люди замість її та над колодою. Так, скажете, се і не удивленіє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усіх, хто тут був, мару, а Демко із свіжими очима прийшов і бачив, що твориться, і як дещо знав і вмів против чого що-небудь зробити, то він і відвів мару від людей. От тоді тільки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.

Ких, ких, ких, ких!.. – зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь кріпко, а тут і сам розреготавсь, як уздрів таку кумедію.

І що ж будеш робити? Звісно, що против насилки нічого не зробиш, коли не вмієш, як ії відвести. Ну, посміявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:

– Таки, – каже, – нічого не думайте, а, положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощі та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полиці. Та не бійтесь нічого. При мені не здужа навести. Коли ж і наведе, то я відведу. Хоч вона і відьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона і прирождена, а я тільки вчений, та дарма! Побачимо!

– Так возклоніть же її паки! – закричав Ригорович, – і сотворіть їй школярську сікуцію, яко же і нам во оноє урем’я субітки твориша… – Ще добре і не вимовив, а хлопці вже і мотнулись: розперезали, положили, січуть… і вже нашій Явдосі не до казки; вже і в неї у самої на спині… латок з сімдесят, як у чоловіка Сажки… Мовчала-мовчала, хотіла відтерпітись… так ще не родивсь той чоловік, щоб утерпів під різками! Далі як заскавучить, як заскиглить… а далі як стане кричати: “Не буду до суду, до віку!., батечки, голубчики!., пустіть, пустіть!.. верну й дощі, верну й роси… буду тобі, пане сотнику… і тобі, Ригоровичу… у великій пригоді… тільки пустіть…”

– Годі, – повів Микита Уласович голосом поважно. А Пістряк знай своє:

– Усугубляйте паче і паче!

Хлопці не знають, кого й слухати: половина б’є, а друга жде.

– А бодай вас, пане сотнику! – так загарчав на нього пан Ригорович. – Іще було уп’ятерить подобало за таковоє злодіяніє… Се вона мені зробила, що я після перепою химери погнав. Оттаке злодіяніє…

– Але! Злодіяніє! – казав пан Забрьоха, – тобі б усе тільки злодіяніє і робити. Тут тільки трихи та мнихи, а вже обідати пора. Ще чи буде після такого парла дощ, чи ні, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так і того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай відпочине після такої бані. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходімо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А після обід не буду ськатись та розкажу тобі, який мені бешкет зробили позавчора у Безверхім хуторі. Ти ще сього не знаєш.

Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому.

Прокіп Ригорович наш зоставсь і стоїть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику у Безверхім хуторі. Думав-думав, а Явдоху за тим, знай, чешуть, аж цурпалки летять! Далі підняв палець догори і каже: “Догадавсь! е, е, е, е! Сього мені і треба було! А покиньте, хлопці, бідну бабу позанапрасно мучити. Пан сотник звелів було її парити до вечора, а я її помилую”.

Підвели Явдоху і ледве-ледве живу поволокли її додому. Народ так заклекотів за нею, усе кричали:”Відьма, відьма! Покрала з неба дощі!” А Ригорович іде собі та щось дума, далі і каже: “Такої мені і треба!.. Піддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а мені винирнути з писарства та на панство…” Та й потяг до пана Микити Уласовича обідати.

Смутна і невесела ходила по своїй хаті, проводивши когось від себе

І зачинивши двері, конотопська відьма Явдоха Зубиха після прочуханки, що їй дали край ставка при усій громаді за чаклування. Хто ж то був у неї тоді, як усяк її цурався, бачивши, що вона є прирожденна відьма, що і у воді з каменюками не тоне, і дощі з неба краде, і мару на людей насила? Але! хто? Не хто як наш Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський пан писар. Він-то, почувши від пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхім хуторі від панночки Олени, він зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсім з’їсти. От від обід прийшов до Явдохи, приніс їй усяких гостинців і помиривсь з нею, що буцім се не сам він звелів її і топити, і парити, а що се пан сотник вигадав, і що буцімто хотів він її до вечора парити, а він же взяв на свою голову; і став її пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсім у дурні пошити: що він отеє увечері прийде її прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила і за нього заміж пішла; а він як піддасться у чаклування, так тут його і начинити дурнем, щоб і сотенства відцурався; а намість його та настановити сотником його – Пістряка; і обіщавсь, що тоді Явдосі своя воля буде чаклувати, як і скільки хоче.

Хитра Явдоха неначе і піддалася. Подарунки забрала й обіцяла все зробити, чого Ригорович бажав, і проводила його отеє з хати. Довго вона після нього ходила по хаті та щось думала; вже б то їй і сісти

Хочеться, так не зможе притулитись… так-то щиро її повчили! Вона лежала і на печі, і на лаві; так не влежить довго, бо тільки і можна животом лежати, а горічерева або боком – і не думай: так її усюди списали.

Ходить по хаті, ходить та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого звіра і з усякої гадини є молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе різно, щоб не жахались і давались доїтись. А усі тії глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полиці, інше на миснику, було й на припічку, було й на самій печі; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло під лавкою та край помийниці. Під полом лежали усякі трави і коріння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякі реп’яхи, куряча сліпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кіт муруговатий та вусатий, і тільки йому й діла, що їв та спав, та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки і озветься: “Няв, няв!”, а вона усміхнеться та й каже: “Так-таки, котусю, так!” А коли вона що надума, то й питається його: “Чи так, котусю?”, то він до неї: “Няв, няв!” Еге! І знали один одного, що говорють. Більш у неї не було ніякого хазяйства, та й нащо їй? Чого забажала, то уночі перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, і чого їй треба, усього достала, і є у неї.

Так вона-то, сумуючи, ходила по своїй хаті і, поглядаючи на своє зібрання, казала собі на думці: “Є усяке; не піду до людей позичати”. Далі зирнула на двері, що – я ж кажу – тільки що зачинила, проводивши когось-то з хати, і каже: “Приводь тільки швидше проклятого сотника, я йому віддячу. Я б тобі, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опісля; тепер ти мені прислуговуй, а як з’їм гаспидського Забрьоху, тоді приймусь і за тебе, сучий Пістряче! Хороше, що отеє ти мені розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю… достанеться і тобі, що мене так занапастили, що і сісти не можу, і згнущались надо мною, що при парубках порвали на мені і плахту, і сорочку, і пазуху розірвали, і очіпок збили, що я волосом освітила, та били мене… о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що ні сісти, ні лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару”.

Отак вона і довго сама собі розмовляла, аж поки у хаті зовсім стало темно, що хоч око виколи… Аж ось на вулиці загавкали собаки, вона й каже: “Ану, котусю, відкрий свої очиці і посвіти, чи не вони се йдуть?” Кіт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха і бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокіп Ригорович пан Пістряк, і щось у руках, і під плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, піднесла до кота, тернула його проти шерсті, так іскри з нього і посипали, і вона засвітила каганець, поставила на стіл, а сама полізла під стіл чогось-то доставати.

Аж ось – рип у двері, і ввійшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили біля двері, а самі і стали озиратись, і пан Забрьоха і каже: “Світло горить, а її, бачу, і дома нема”.

– Де то вже нема! – обізвалася Зубиха, лізучи з-під покуття і таскаючи превеликенний горщок, ганчіркою зав’язаний. – Ось де я була; отсе доставала горщик з хмарами, що було заховала їх на тридев’ять рік, так, отже, пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари і дощ пустити.

– Та вже, тітусю, годі об сім, – поклонивсь пан Забрьоха і став гостинець доставати. – Ось тобі хусточка, що мені попівна вишивала та подарувала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цілісінька копа грошей, тільки, будь ласкава, тітко, не сердься на мене і вибачай, що так з тобою прийшлося… Се так… теє-то… якось-то не хотячи…

– Як не хотячи? – аж запищала, крикнувши, Явдоха. – Як не хотячи? Коли б тобі хто так пику списав… то ти б не те сказав… Не хочу твоїх подарунків, цур тобі! Пек тобі! Війся з ними! Не мішай: іду дощі випускати, а то вп’ять пеня буде, і завтра так мене знов випарють, що сьогодні не зможу сидіти, а завтра вже і не стоятиму. Пустіть мене, піду дощ випускати.

– Тіточко, матіночко! – аж в ноги упав сердешний Микита Уласович, та кістляві руки відьомські цілує, та просить. – Не буду вже тебе турбовати та й що мені за діло, що нема дощу? От так пак! Я тут є сотник, голодовати не буду: той прийде з хлібом, той з паляницею, той з буханцем, а інший і мішечок борошна привезе; аби б тільки позивались, то нам, старшині, і дощі не під час, хоч би ти їх, тітусю, і повік держала у себе під покутем. От моїй біді поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулівки, от півсотні тарані, ще свіжа була по весні; осьде ж і серпаночок… тільки зділайте милость, пособіть моїй біді, ось що я вам розкажу…

– Знаю, знаю про твою біду, якого тобі мудрого печеного гарбуза піднесла Йосиповна Олена, що з Безверхого хутора, і як ти після нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.

Аж і здивувавсь пан Забрьоха, що відкіля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась і заступилась за нього.

– А що я тобі робитиму? – пита Явдоха. – Не йде за тебе хорун – жівна, так мені яке тут діло? Не йде, так ськай другої.

– Та де її у гаспида ськати! – здихнувши, каже Уласович. – Одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебі не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би мені і суддівна або хоч і полковничівна, так я і не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усім тілом, і душею, і серцем, і усім животом, і бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або світ за очима піду… Поможи, паньматіночко! – та беркиць їй у ноги, та аж плаче, та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти, та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотіла йти.

– Та як за тебе і йти такій дівчині? – вп’ять каже Явдоха. – Вона дівка-козир, чи одежею, чи на виду собі, так зовсім дівка, а худоби і грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?

– Та дарма, тіточко, матінко, дарма! Нехай я і стидкий, і бридкий, і усякий; а ти таки так зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене заміж пішла. Що копа, то копа отсе на столі лежить, а то от сорок ал – тин, та ще…

Ні, – каже Явдоха, та й відсунула від себе гроші. – Мені сих креймахів не треба, нащо вони мені? У мене усе є, і чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже і змилосердюсь над тобою, тільки зроби мені от що…

– Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, так разом з чотирьох кінців і запалю; чи звелиш усю конотопську дітвору – що ви, відьми, не любите, – так за один день усіх до єдиного і потрощу…

– І то гаразд, та мені тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як мені сікуцію давали, так озьми його під арешт, буцім він або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши і зведи пеню, та оббери в нього всю худобу, – бо він собі заможненький, – та щоб на тебе родичі його не гримали, так ти віддай теє усеє пану писарю Ригоровичу…

– Благоє діло і мудроє рішеніє, пані Зубихо, єй! істинно! – так обізвавсь пан Пістряк, сидячи собі на лавці край вікна.

А Явдоха й каже:

– Бо йому, сироті, нігде узяти, тільки що спадками живитись, а Швандюру озьми і вижени із села, щоб його і дух не пах. От коли се мені зробиш, то і я тобі…

Мурлу, няв, мурлу! – обізвавсь відьомський кіт, і Зубиха схаменулась та й каже:

Е, ні, ще, ось слухай ще. Домашина ятрівка Хвенна Зозулиха… не можна мені біля її хати йти, так і доклада мені про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скрині, так вона мене злодійкою узива і усякі докладки доклада; так чи не можна її, підрізавши, теж з села вигнати?

– Та для чого не можна? Тільки кажи, усе зроблю… – Так казав пан Уласович, повеселішавши, що вже відьма стала до нього добріша.

– Отеє усе коли зробиш, то і я…

– Мурлу, мурлу! – замурликав вп’ять кіт, і Зубиха знов стала договорюватись і каже:

Та ще от у чім пожаліюсь. Демко Сіроштан просвітку мені не дає; позавчора хваливсь, що мого кота вб’є, як його не берегтиму, а він таки вб’є. – Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи…

– Та провчу ж, провчу, тітусю, так що до нових віників буде тямити; тільки зроби і моє діло… – пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, і чого б то він не обіщався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжівна за нього пішла.

Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бігати хорунжівна Олена і ночі не спати, як і ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю!..

– Мурлу, няв, мурлу, няв!

– Добре ж, – казала Явдоха. – А іди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лівою ногою на пісок, щоб твій слід обізначивсь на піску.

От і вивела його з хати і слід його зібрала у хусточку і зав’язала; а далі, вернувшись у хату, посадила на лаві край стола, а Ригоровичу звеліла каганцем світити, а сама, узявши пана Забрьоху за лівий ус, і стала волосся відділяти. Заколупне нігтем волос та й лічить: “Раз, два, три… – та як відбере дев’ять волосів, та дев’ятий і рвоне зовсім… Пан сотник кричить, пан писар регочеться. Явдоха Зубиха щось шепче та спльовує, а кіт мурличе на усю хату… От так-то у бідного Микити Уласовича відьма виривала дев’яте волосся з лівого уса і нарвала їх усіх аж восьмеро, достала шматок паперу і завернула туди теє волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому і текли від скубіння, став питати відьму, що “коли, – каже, – вже зовсім поворожила, то вже я й піду?”

– Іди, синку, здоров додому та лягай спати, та й жди від хорунжівни присилу, щоб слав за рушниками.

Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись – додому, щоб відьма не здумала ще де в нього виривати волоссів. Побіг, сердешний, не дождавсь і свого писаря, бо той зостався ще у відьми і щось довго з нею гомонів, і кіт з ними мурликав; а як виходив пан Пістряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав:

– І се усе благонаміренно устроївши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!

– Ідіть здорові! – сказала Явдоха, зачиняючи за ним двері у хату, та й одізвалась до кота: – Кицю, кицю, кицю, кицю!..

– Мурлу, няв, мур-р-р-лу!

Тут зараз узявши, зняла з голови очіпок, сіду, як молоко, косу розпустила, узяла білу сорочку та й наділа на себе, та ні пояса, ні плахти не підв’язала, так і стала по хаті ходити та шептати усяке колдовство, та у всякім углі тричі спльовувала; далі узяла жлукто та й положила його серед хати і стала знов щось по-відьомськи бормотати; далі узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою і себе, і жлукто усередині… А кіт що є духу нявчить, а далі аж на ноги устав та потягнувсь і засвітив очима ще дужче, чим каганець у хаті палав… Тут Явдоха мерщій у жлукто і полізла… а як вилізла, так стала дівкою! Та й дівка ж немудра? І молода, і хороша, і чорнява, і ще, мабуть, красивіша від чернігівської протопопівни!

От, як переродилась наша відьма, узяла жаб’ячої сметанки та кобилячого сиру, головок від тарані і, поскладавши на тарілочку, поставила перед свого котуся і каже: “Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобі ласощів; не скучай без мене, поки я вернусь”. А сама, доставши аж п’ять дійничок, погасила каганець і пішла з хати доїти, кого їй треба було.

Тільки таки що другий півень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату і впала мов нежива. А як віддихнула і устала… так вп’ять стала старою бабою, як і була. Зараз кинулась до свого кота і розказує, мов чоловікові: “Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усіх коров, овечок, а се ще мені треба було щучого молока на одно діло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж і крикнув перший півень; та хоч він нам не страшний, та усе-таки треба було поспішати, щоб не заспівав другий; тогді б так на вулиці простяглась, як тепер тутечка…”

А кіт знай хвостом помахує та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйці, що вернулась.

От вона йому постановила ще усякого молока і сметани, і стала поратись, та дещо мішати, та варити на чаклування, аж ось і світ!.. А тут трохи погодя і прийшла до неї жінка, уся голова обв’язана, і йде оха, і прийшла оха, і сіла і усе оха.

– А відкіля ти, молодице? – пита її Явдоха.

– Та я здалека! – каже молодиця, охаючи. – Коли знаєте хутір, що на Сухій Балці, а зоветься Безверхий… ох!..

Явдоха моргнула на кота та й каже:

– Ні, не чула, і зроду не була, і не знаю, хто там і живе… Ти ж чого до мене прийшла?

– Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику мені роздуло… ох!.. Так отеє мене люди нараяли, щоб до вас іти… Зділайте милость, тітусю, робіть, що знаєте, тільки поможіть, щоб я сьогодні виспіла до панянки нашої хорунжівни Йосиповни Олени, – та, сеє кажучи, і положила на стіл буханець, п’ятірко яєць і шага грошей.

Зубиха зараз і кинулась, положила долі ніж і звеліла молодиці стати на ньому босою ногою проти тієї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару і положила туди кусок страшної свічки, та ладану, та клаптик тієї хустки, на чім становлять паску під свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нікуди більш не йшов, тільки на неї, а сама, знай, шепче, та спльовує, та дме на жар, а кіт нявчить на всю хату. От курить та курить, як тут молодиця… геп! і впала на долівку мов нежива. Зубиха її відволодала, і посадила на лавку, та й каже:

– Не журися ж тепер: минеться, як на собачі присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидовав…

– Так і є! Се ж наш панич, – казала молодиця. – Таки як мене не вздрить, так у вічі і загляда; а на тій неділі узяв та рукою погладив мене по щоці та й сказав: “Що за з чорта гарна молодичка!” Я так і згоріла, та від того часу так мене й узяло…

Тут Явдоха і стала її розпитувати… об чім їй треба було… а далі і проводила з хати та й каже: “От тепер добре! Тепер усе знаю, що мені треба…”

VІІ-Х

На другий день Явдоха з’являється на хутір Безверхий до хорунжівни Олени і хитрощами та чаклунством намовляє Олену відмовитися від любого її серцю судденка Халявського і вийти заміж за Микиту Забрьоху.

Дмитро Халявський із жахом дізнається, що його наречена Олена дала згоду вийти заміж за конотопського сотника Забрьоху і вже готується до весілля. Але тут до нього приходить Явдоха й обіцяє допомогти. Вона наказує судденку теж готуватися до весілля, а сама повертається на хутір Безверхий.

XI

Смутна і невесела убиралася у своїй хаті панна хорунжівна, Йосиповна Олена, на своєму Безверхому хуторі, що на Сухій Балці. І вбирається, і не вбирається; треба б то поспішати, бо вже у селі передзвонили до вутрені ув один дзвін і стали уво всі дзвони дзвонити; треба їй поспішати до церкви, бо учора на домовинах так порадились, щоб їй тут у вутрені і звінчатись з конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а від хутора до села буде верстов з п’ять або дві: так от треба їй поспішати, щоб вспіти, так щось руки не підіймаються. Уже вона і розчесалася; вже і коси у дрібушки поплела, стала ленти покладати… зирк! Що ні найлучча скиндячка, що їй подарував пан судденко… її так і узяло із-за плечей; згадавши його, засумовала і трошки сплакнула. Зубиха ж тут так і розсипається. І сюди шатнеться, і туди мотнеться: і намисто Олені нав’язує на шию, і голову квітча; а як нарядила зовсім, то й вибігла мерщій надвір; повернулась на одній нозі проти сонця тричі, зашепотіла щось таке собі нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала:

Хто має поспішати,

Нехай не вийде з хати,

І щоб до сход сонця

Не знайшов ні дверей, ні віконця.

Увішедши вп’ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вінця; звеліла їй тричі поклонитись у ноги батькові і матері, що для такого случаю знайшли, а далі і братикові рідному. Старшій дружці дала пару свічечок п’ятакових до вінця, хустку руки зв’язати, рушник під ноги і шага під рушник паламареві за ставник, а далі тихесенько, щоб ніхто не бачив, дала теж дружці якусь кісточку та якийсь-то реп’яшок і навчила її, що і коли з ними робити. От і пішла наша молода з старшою дружкою у село, поспішаючи до вутрені, щоб там шлюб приньмати з паном Забрьохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичем.

Що ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхім хуторі? Там дівувала годів сорок дівка, а звали її Солоха. Бідна та пребідна: ні одежі у неї не було і нічого. Та ще на одно око сліпа, від паршів волосся повилазило, і голова голісінька, як долоня; уся шия у чиряках та в пістряках, аж тече; на щоці огник; зубів недолік, горбатенька, курноса, тільки ямка замість носа; на одну ногу крива і правої скарлюченої руки до рота не піднесе. От таку-то кралю Зубиха взявши, та й убрала в ленти і замість кіс порозпускала кінці, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами і пов’язала їй на шию, та, як вже зовсім убрала, Явдоха посадила її верхи на паличку, а сама сіла на другу, цмокнула, ньокнула… палички чкурнули скільки духу, аж пил за ними хмарою. Прибігши у село до церкви, Явдоха і каже Солосі: “Стій же ти, дівко, на рундуку4, біля куни, та держи в руці отсю маківку. Який козак прийде, то озьме тебе за руку, та уведе вінчатись, не дрочись, не царамонься, вінчайсь сміливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця”. Солоха стала і дожида, а Явдоха мотнулась до свого діла.

Олена ж з старшою дружкою знай ідуть та поспішають у село, щоб поспіти до вутрені. Олена, що йде, то усе вихваля пана Забрьоху, який то він гарний, чорнявий, повновидий, які то в нього уси штепні і який сам увесь лепський та моторний. Як же, ідучи, де тільки зійдуть на перехрестя, то старша дружечка кісточкою, що дала Явдоха, тричі панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: “А геть, нелюбе!”; то Олена її і пита: “Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?” – “Та то я, панночко, пір’ячко зняла, на кунтуші було прилипло”. То Олена і стане вп’ять про пана Уласовича казати, та вже не з-так його похваляє: то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другім перехресті й уси поганіші, чим у пана Халявського; далі вже він і сякий, і такий, і стидкий, і бридкий, і поганий, і мерзенний. А як дійшли до церкви, то старша дружечка тихенько ззаду й розв’язала шнурочок, на чім повішений був капшучок, а у тім капшучці була жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кісточка, та Микитового сліду трохи. От як розв’язала, а той капшучок і спав, так що Олена і незчулася; от вона зараз і крикнула: “Цур же йому, пек йому, тому Забрьосі, не хочу та й не хочу за нього заміж! Вернімося, сестро, додому”. – “Та чого ж вертаться? – каже дружечка. – Постіймо хоч трохи у церкві; коли ж пан сотник до тебе підійде, щоб шлюб приньмати, то ти тут і відкинься. Се ще йому стидніш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш…” – “Отсе справді, що так, – каже Олена, – таки тут йому межи очі і плюну. Ходім же у церкву”.

Увійшли у церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церкві – нема пана Уласовича. Вже швидко і вийдуть, а його нема; от вона то почервоніє, як мак, то побіліє, як полотно; усе, сердешна, боїться, щоб він не ввійшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тільки що дочиталися до “во утриє ізбивах”, аж шасть у двері: свашки, світилки, бояри, дружко, піддружий, старости; та усе не прості, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тільки поцмокай! Ще важніш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохвиї ходив, та, оженившись на нашій дяківні, у нас у селі попом став. А за таким-то поїздом увійшов і молодий… Хто ж то такий? Олена так і затрусилася, як вздріла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщій тим реп’яхом, що відьма дала, та її у спину товк! та й примовила тихенько: “Причепись вп’ять”. Олена після сього так і згоріла, та промеж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сіп! і каже: “Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, я їй, суці, тут же очі видряпаю. То я було обожеволіла, а тепер умру, коли мене покинеш…” – “Та я ж за тим, панночко, і прийшов, щоб з тобою закон прийняти”, – сказав пан судденко та й потяг її за руку до стільця, а вже піп був поєднаний. Не забарились, проспівали “лозу плодовиту”, окрутили круг стільця, звеліли молодим поціловатись, вчистили з молодого півкопи та й відпустили додому, а самі зосталися то свічки гасити тощо.

Смутний і невеселий ходить по хаті пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись як можна гарніш, і виголившись чистесенько, і чуб підстригши любесенько. Ходить він по хаті, куди ще звечора приїхав з Конотопа у село, щоб у вутрені вінчатися з панною хорунжівною Йосиповною, як учора домовилися. Тільки що вдарили в дзвін до утрені, вже він і скочив, і розбудив пана писаря Пістряка, Ригоровича, що покликав його у старші бояри.

Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; і як вже була пора, то, одягнувши нові, кримських смушків кожухи, стали виходити.

– Та отверзайте, пане Уласович, без преткновенія. Приспі-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защіпкою глумляєтесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сіни, – так командував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не відчиня.

– Але! – каже Микита Уласович. – Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!..

– Чесо ради сиє бисть! – каже пан писар. – Двері суть на празі, а праг на дверях. Востягніть лишень плямку…

– Та яка тут у чорта плямка? Стіна гола, а дверей катма. От сам подивись!

Кинувсь пан Пістряк… хап, хап! мац, мац! – нема дверей, та й плямки не налапа; сама стіна стала перед ними. Шука один, шука – аж употіє, свариться другий і перемінить його, стане скрізь обмацувати, – нема та й нема!

– Що за недобра мати? Де у гаспида подівалися двері? – аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всі дзвони передзвонили.

– Видіх двері, отверзающиїся сімо і овамо і се не бі! – так гарчав Ригорович, аж патли на собі рвучи. Далі каже: – А що сотворімо, пане сотнику? Розверзімо об’ятія і приступім на прикосновеніє, дондеже сотворимо совокупленіє.

– Та кажи мені просто, пане писарю! Тепер не до письма! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович. – Я й так себе не тямлю, а він ще письмом очі ковиря. Кажи-бо просто.

– Прикосновеніє, осязаніє, сиріч мацаніє. Дадіте вашу десницю у мою шуйцю, та й будем разом мацаніє воспроізводити круг усії хати, чи не сокришася де двері во онім місці або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.

Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От і прийнялися мацати по стіні. Один іде ув один бік, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! “Чи є, Ригорович?” – “Ність! Іщезоша, яко дим”,- “Ходім дальш”. Вп’ять пішли. “Чи обріли, пане Уласовичу?” – “Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й “достойно” дзвонять. А! Морока, та й годі!..”

Облапають усю хату, зійдуться вп’ять докупи… нема дверей та й нема. Вп’ять розійдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зійдуться… нема! Вже б раді хоч би віконце намацать, так і те кат його зна де ділося. Аж плачуть обидва Пан Уласович Микита сів на долівці та давай уголос: “Вже досі і вутреня відійшла, а мене панна хорунжівна дожидалась-дожидалась та, може, вже і додому пішла. Ой, лелечко лелечко!” А пан Пістряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями і тільки що хотів щось сказати аж ось… брязь плямка! рип двері!., шасть у хату Явдоха Зубиха їх приятелька, конотопська відьма, що сама таку мару на них напустила і двері від них сховата. От і загомоніла на них:

– Чи ви подуріли, чи показалися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вінчатись? Але затого вийдуть з вутрені, і молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.

Ох, тітусю! – насилу промовив пан Забрьоха. – Тут зовсім біда.

– Смущеніє веліє учинися, – казав Ригорович, спідлоб’я приглядаючись на Зубиху. – Сія двер, з ню же проізведеніє сотворяєть увесь род чоловічеський, бисть погибшая; і се паки обріжтеся, на како? Не вім!

– Розкажи ти, пане Микито, мені по-людськи, а його ніхто не второпа. Що тут вам за привиденіє було? – так питала Явдоха, буцімто і не знала нічого.

– Та тут таке було, – казав пан Забрьоха, – що як його і розказати. Хтось було двері в нас вкрав! Вже ми їх лапали-лапали, обмацовали-обмацовали; пришилось було пробі кричати, а ти тут і ввійшла.

– Те-те-те! Знаю-знаю! – каже відьма – Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Іди лишень з боярином швидше до церкви та й бери свою дівку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тільки бери ту, що стоїть на рундуку, біля куни, та у руках червону маківку держить.

Гляди ж, не дуже вередуй, і на Олену, хоч її і побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з маківкою твоя. Бач, прибігла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще зліша мене, та не з так зна, як я. Вона перш у тебе двері вкрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцімто вона і сліпа, і крива, і чирякувата, і коростява, і буцімто вона зовсім не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посміялася над нами. Вінчайся сміливо; а як прийдете від вінця, так я усе злеє відверну і її, стару суку, прожену. Біжіть же швидш. – Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дяківськи та й сказав сам собі: “Догадавсь!”

От наші хлопці, подякувавши Явдосі усяк за своє, мерщій пішли собі. Поки дійшли до церкви, аж вже усі повиходили, тільки самі попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей хто, то свічечки міняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з поїздом і духу не зосталося. А Солоха стоїть собі на рундуку, біля куни, маківку у руках мне і жениха жде. Пан Микита на неї зирк! Так у нього у животі і похолонуло. Хороша краля!

Дививсь, сердешний, на неї, та, здохнувши важко, і каже:

– Що то за проява стоїть?

– Мню, – каже писар, – яко сія єсть єдиная із семидесяти дщерей царя Ірода, їх же він, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п’ята поганка, і прочиї, їм же ність числа. Аз же мню…

– Та не мни-бо, пане писарю, а кажи діло. Чи це перевертень, чи се вона справді така?

– Єй, господине! Єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжівну, Йосиповну, превелеліпную дівицю; єгда же разсмотряю її гріховними, плотськими очима, то обрітаю її їз’їдомою паршами паче усіх мерзостей усього лиця землі. Аз же мню, яко сіє єсть обаваніє Явдохи велемудрої, рикше Зубихи, єже устрої посміяння ради тресугубо-анахтемськи-проклятої відьми київської.

– Так що ж, пане писарю, брати?

– Та беріть, добродію. Аще совість не зазрить, беріть. Сотворіте совокупленіє, а по совокупленії усякоє обаваніє іщезаєть, яко дим, і расточається, яко прах перстний.

От пан Уласович підтяг живіт та підійшов до Солохи та й каже:

– Чи не соізволяєте, панночко, зо мною шлюб прийняти?

А Солоха і загугнявила:

– Соізволяю.

Мерщій побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, і ввійшли у церкву та до стільця.

Не забарились і їх обкрутити. Панотець і каже: “А поцілуйтесь!” Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! На усю церкву та з радощів і викинув попові аж п’ять алтин, та усе денежками, і пішов зі своєю молодою у Безверхий хутір. А старший

Боярин, пан Пістряк, кишки рве зо сміху, та біга по селу, та збира свій поїзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.

Смутний і невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторі біля панських хат, дивлячись, що панна хорунжівна, Олена Йосиповна, сидить на посаді з паном судденком, Дем’яном Омеляновичем Халявським, а біля нього стоїть… Солоха! Дівка гарна, чепурна, одягна… бо що було на ній до вінця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди своє познімали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорна, дірява, розхристана, і тільки що шматком старої плахти зап’ялась, та й годі. От усе убрання на ній! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська відьма, за той бешкет, що він їй і на річці, і над річкою при усій громаді зробив. А й не він же то, коли по правді сказати, то поравсь з нею пан Пістряк; він і пана сотника на се навів; ну, та знаєте, що на світі усе так йде: що писар збездільнича, так йому і нічого; а суддя здуру, не знаючи діла, підпише, так він і у відвіті; на ньому усе лихо і складеться.

Стояв-стояв пан Уласович довгенько і розуму не приложить, що йому теперечки на світі і робити! Забіг би на край світу, та уже шлюбу не розірве: казав-бо при вінчанні, що “не покину її аж до смерті”. А як гляне у вікно – його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспівують вже не так, як учора, замість Микитки та вже Дем’янка, а сліпий скрипник, сидячи у сінях, що є духу скрипить Дербентський марш, а бісова відьма, Явдоха Зубиха, замість матері сидить у червоних юхтових чоботях з підковами у п’ядь, а на голові кибалка, що усе-то зять, пан Халявський, надарував, та ще вона визирне до нього у віконце та й глузує над ним: так аж об поли б’ється руками і зубами клаца.

Пан Ригорович мав було покинути і своє боярство і притулитися до чужого весілля, бо бачив, що тут і страва усяка мудра, і горілки багацько, і поштують наподряд усіх, не розбираючи, хто першу п’є, а хто вже і п’яту. Піткнувсь було, так йому і чарки понюхати не дали, і у хату ходу не дали: “Іди, – кажуть, – собі на своє весілля”. От він подумав, що, каже, “живе покину, а мертвого піду ськати”, плюнув їм через поріг та й пішов до свого поїзду.

От їх дружко зібрав усіх і каже:

– А що ж, пане сотнику! Якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє діло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону і скінчати; вже й нерано.

Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грішне Солошине тіло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стіл; страви ж було усякої

Наварено, була ж і горілка, була и варен. Таки нічого сказати: було діло з порядком.

Чи співали дружечки, чи не співали, чи танцювали парубки з дівчатами, чи не танцювали, а мерщій поділили коровай та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м’якесеньких подушечках спав би він з панною хорунжівною, і усе… і теє… а тут довелось лягати на своїй паничівській перині та ще з коростявою Солохою… Та ще на ту біду, збираючись на панні Йосиповні женитись, Пазьку, таки наньмичку свою, що йому усегда після обід у головці ськала, відпустив до пана писаря до того ж діла. А сидячи на посаді зі своєю Солохою, як вздрів Пазьку, що прийшла на весілля дивитися, так… аж оскома його узяла…

Ну, сяк-так переночувала. Яка не була Солоха, а прийшлось тій, що замість матері, по закону хомут надівати, як водиться часом по весіллям у городі…

Ще ж дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський зі своєю молодою прибіг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючці запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина… і коням чуби, і музиці і руки, і скрипку, і чуб, і уси червоними лентами поперев’язовали; і покривали молодих у церкві. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч є і стьожки, є й хустки, та ба! не вивезло. Повів Солоху покривати дружко… на сміття, по закону. Лихо нашому панові Забрьосі, та й годі!!!

Зібралися люди, лагодяться калач розділяти, змовляються, чим пана Забрьоху даровати: “Сякий-такий, а він є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не відбудеш; а коли “є так, то він таки своє коли-небудь віддячить”. От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, і вже пан Пістряк, звичайно, як писар, узявши вугіль у руки, хоче записувати на стіні, хто що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує… аж ось і вбіг козак із Чернігова і зараз подав письмо до пана сотника від самісінького пана полковника чернігівського.

Надувсь наш пан Забрьоха, мов індик, і став шикати, щоб усі замовчали, і каже: “Цитьте лишень, мовчіть! Пане писарю! А прочитайте сей лепорт. Бач, мені ніколи: я теперечки на посаді сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якої новини або якої милости? Та голосніш читай!”

Поки пан Пістряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нічого; як же став по верхам читати, так ну! – фіть! фіть… та й тільки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника черніговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернігів, як йому було писано, а замість того зополіскував у ставку конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з півдесятка їх на смерть утопив; а далі, як вишукав промеж них відьму, та їй і піддався, і чортяці душу закріпостив, та й літав у вирій, мов той птах заморський, що усі люди бачили, і дивувались, і полякались, а деяким малим дітям і переполох виливали так-то добре кумандовав пан сотник над своєю сотнею; так за те його з сотничества і змінити…

Як се почув народ, так і вжахнулись, і стоять, роти пороззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся… і казати б то, і у горлі застряло, і поблід, і посинів, і запінився, і сльози пустив. А Ригорович йому і каже: “От так же, пане сот… чи то пак вже, пане Микито! Так тобі і треба. Ти вже було дуже розібрався, і вже й писаря не слухав, і мав умніший його бути, та, бач, у вирій літав, та сотничество і пролітав. Се ж ще на першому листку так писано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усі, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому і на ралець з гостинцями ідіте”.

Та й перевернув папір, уси розгладив, озирнув усіх, щоб дивилися на нього, і кахикнув тричі по-школярськи, і став читати… Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як він бажав і щиро надіявся, і з тим і Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотні узяли судденка, Дем’яна Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, і голову похилив, і довго думав, думав, далі підняв голову та й каже собі: “Дарма! Підіб’юсь під нового та й буду над ним орудувати. Недовго буде пановати. Пошию і сього у дурні, його і змінять, тоді вже, певно, я буду. Оставайся ж, пане сот… чи то пак, пане Микито, зі своєю Солохою, а я піду до нового пана сотника, Дем’яна Омеляновича, і той подарунок, що лагодив тобі на весілля, понесу йому на ралець. А хто, хлопці, за мною?”

– Я! я! я! я! – заревла громада і потягли з хати, невважаючи, що й чарки поналивані і калач дружко покраяв. І що то сказати: усі, і дружко, і піддружий, і бояри, і усі розійшлись; зоставсь сам Микита із Солохою; нікому було й страви їсти, що на обід понаварювали.

Оттаке-то було весілля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному містечкові паном сотником!

Смутний і невеселий увійшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар Прокіп Ригорович Пістряк. Та, ввішедши, так і поточився на лаву, схиливсь на стіл та й заголосив…

– Не задавай жалю, Ригорович! – каже йому Уласович. – Тут і так нудно на світ дивитись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хіба чи не напала і на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?

– Бодай усі на світі і Солохи, і Пазьки, і Явдохи, усі, усі покоростявіли, то мені й байдуже. Горе, Уласовичу! Горе постиже мою утробу до раздраженія!

– А мені що за нужда? – казав Микита, згадавши, як відійшов від нього Пістряк, почувши, що його змінили, і не дав йому ніякої порадоньки, та ще у вічі і насміявся.

– Не возпом’яни моїх первих беззаконній, друже. Нині і аз, грішний, у простоті содержуся.

– Як так? – спитав Уласович; а Пістряк по-своєму, по-письменницьки, і розказав, як він прийшов до нового сотника прехваброї Конотопської сотні, Дем’яна Омеляновича пана Халявського, і як той, каже, “воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на пса смердяща”, і звелів йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такім і об такім ділі. Ригорович захотів помудрувати і, щоб з першої пори зануздати пана сотника по-своєму, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-своєму. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писареві: “Не так!” – а писар йому ув одвіт: “Так! Я вже знаю, що по-моєму лучче буде!” Пан сотник крикнув: “Пиши по-моєму!” – а писар каже: “Я на те писар, я знаю, як і що треба!” Як же пан сотник розлютується, як крикне: “Такти вже не писар, сякий-такий сину!” і почав коренити і батька, і матір, поперед Забрьошиних, а далі й Пістрякових, і ввесь род їх, а далі самого Пістряка лаяв-лаяв на усі боки, та у потилицю і вигнав його з хати, і змінив його з писарства, а намість його настановив підписчого, хлопця, блазня, “его же, – так закінчив Пістряк, – не єдиножди за возлобіє чухрав і по лядвіям поруганіє чиних”.

– Скажи мені на милость, Ригорович, – питав Микита Уласович, – хто се нам таку капость укрутив?

– Оле мені! – здихнувши, казав Пістряк. – Враг рода чоловічеського, Явдоха Зубиха, великоіменитая відьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетів єси, аки птиця пернатая; вона обуяла і панну хорунжівну, нині паню Халявську, та ще – ох! – і сотничку, воєже би іміти непреткновенноє наміреніє соїтися з тобою у брак; вона і до убитку тебе препроведе; вона і глумленіє над нами вчинила, похитивши в нас двері; вона превратила гнусообразную твою паню Солоху – нехай здорова буде! – замість ліпообразної панни Олени і одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть і вина, і причина, і предмет. А все сіє учини ув отмщеніє за по-руганіє над лядвіями єя. Вотще ми її, друже, замість прочуханки, не сожгохом, яко язичницю хварисейку, садукейку і митарку, у пещі халдейськой!

– Так подаймо на неї лепорт! – казав Забрьоха. – Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позміняли та ще мене на Солосі оженили. Нехай її посадять у колоду…

– Овва! – здихнув Ригорович і каже: – Не імать нині власті над нею ніхто. Пані сотничка учинила їй парчеве возглавіє, сиріч очіпок, і нову намітку, і плахту; а пан сотник Халявський пристави к ній раба і даде коня і местника, і ділателя, щоб і дрова рубав, і воду возив, і кота годував. І дана їй власть на усьому лиці земному і чаклувати, і обаяти, і глумитися цілоє урем’я і полвремені.

– Так знаєш, що зробимо? Закличем її, мов добрі, до себе в гості. Перш почастуєм, а далі надаєм тусанів, і щоки їй попіб’єм, і зуби останні повибиваєм.

Плюнь, друже, на сію Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде паче і обаче.

– Та й випиймо ж!

От Уласович і гукнув на Солоху, а вона їм уточила і унесла, чого треба було. Стали кружати. Повиціджувавши гарненько скільки там носаток, з журби ледве розійшлись по хатам. І після того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нічого їм було більш робити. Минулося панство!

ЗАКІНЧЕНІЄ

А сюю повість, або казку, та розказував мені покійний Панас Месюра – коли знаєте; і вона дуже довга. Там є таке, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному містечкові Конотопі намість Микити Уласовича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, і його з сотенства змінили. А його жінка, себто Олена Йосиповна, що була панна хорунжівна і попереду жила у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, так щось там… якось-то… гм! Проброїла… не знаю, що і як… тільки мужик їй і очіпок збив, усі патли пообривав, і очі попідбивав, а далі підрізану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намість Прокопа Ригоровича Пістряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та півголови йому уподовж оббрив, та й прогнав від себе…

Усім же їм се сталося ось за що. Пану Забрьосі – щоб не дававсь на писаря, а робив сам, як він є начальник, та щоб робив по правді, щоб слухав, що приказано від начальства, а то йому начальство предписує у поход іти, може, боронити народ від неприятеля, а він узявсь заполіскувати жінок, бач, топити відьом, щоб вернули дощ на землю; буцімто відьми можуть проти небесної сили яку капость на світі зробити? Усе йде по Божому повелінію. Та щоб не топив народу; бо, поки до відьми добрався, скільки душ згубив позанапрасно? Щоб не удавався в чаклування, покинувши Бога милосердного, бо чортяка зараз через свою наньмичку, Зубиху, попорався над ним добре, що і у вирій полетів, мов гусак, людям насміх!

Пістряку Ригоровичу – щоб не обдурював свого начальника, не пошивав його у дурні, а щоб робив і казав перед ним усю правду. Щоб, розсердившись на людей, не робив їм біди, як тут з жінками: на кого сердився, а скільки душ занапастив, у воді потопив, і сиріт зоставив? А що найпуще, щоб не пив так цупко горілки. І пану Халявському з його жінкою не минулося; не пожили у ладу. Зачим зараз кинулися до відьми? Зачим через чаклування та ворожіння, покинувши Закон Святий, собі побралися? Еге! Хоч і прийняли шлюб, та як не через Божу волю, а через Явдоху та через її реп’яхи, та кісточки сушеної жаби, так воно усе і пало прахом.

А що Зубисі досталося, так нехай Бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкоші. Був їй і батрак, була й наньмичка, від сотника панщиною приставлена, і на ралець ходили до неї люди зараз після сотнички, і ніхто не смів її не тільки відьмою або чим взивати, та ще й величали її по менню: Семеновна або пані Зубиха. От до чого було прийшло! Як же пана Халявського змінили, так і на неї увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавліла і скоро дуба дала. Та ще не зараз і вмерла. Що вже страждала! Умира і не вмира; і руками, і ногами не двига; а стогне на всю хату, так що і на вулицю чути було. А тут ще кіт її розходився та нявчить за нею скільки є духу… От там-то не страшно було!.. Далі зірвали стелю… тут де взявся ворон, та чорний-чорний; улетячи у хату, надлетів над неї, крилами махнув… тут їй і амінь… тільки зуби вискалила!.. а кіт так і лопнув, як пузир; а ворон, хто його зна, де і дівсь!.. Нікуди її по-людськи ховати; виволокли за село, зарили ниць у яму, прибили осиковим кілком та зверху і заплішили, щоб ще не скочила. Собаці собача смерть!

От вам і конотопська відьма!

1 Карватка (кавратка) – кухоль.

2 Дулівка – наливка з груш.

3 Куна – залізна скоба, у яку вкладали руку жінки, караючи її за порушення правил пристойності.

4 Рундук – ганок.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА – ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО


вірш дивна звичка
КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА – ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО