КЛИМКО – ГРИГІР ТЮТЮНИК (1931 – 1980)

Українська література 7 клас – Л. Т. Коваленко – Освіта 2015
ПРО МИНУЛІ ЧАСИ
ГРИГІР ТЮТЮНИК (1931 – 1980)
КЛИМКО

(Скорочено)

РОЗДІЛ І

Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, – без жайворіння, без легких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини, щоб зогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув солому напроти очей. Він спав під скиртою.

Сонце, мабуть, тільки що зійшло, бо від скирти через тік і ще далі на стернях лежала довга тінь у сизій росі, солодко пахло втоптаним у землю набубнявілим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачими гніздами. Звечора миші лоскотали Климка, гасаючи йому по руках і ногах, пищали раденько, що є їм розвага, і Климко проганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито – аж доки й заснув.

Уночі йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш. А то була не зграя і не химера опівнічна – то був вихор з великого кленового та дрібного вишневого листя, що знявся над висілком, коли Климко вийшов у степ за станцію і востаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала у піднебесся. вище й вище, а там здрібніла, розсипалася і зникла геть з очей.

Де те

листя потім сіло? Чи, може, воно ще й досі кружляє?..

Климко звівся на лікоть, щоб краще було видно шлях, яким йому йти далі, і його затрусило так. що аж зуби зацокотіли від терпкого застояного холоду в усьому тілі.

“Нічого, – подумав. – Пробіжуся з гори – зогріюся”. […]

Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було “сто літ”, і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощі, ні сніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та слину.

Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. […]

Дядько Кирило був машиністом великого паровоза ФД і ходив на роботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вже спав. Повертався він завжди несподівано – з залізною скринькою в руці, зморений очима і усміхнений до Климка.

– Як тут мій помошничок? Не боявся сам уночі? – питався, бувало, знімаючи шкіряного картуза з білими молоточками, від якого на лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійти до чергової зміни.

Потім дядько вмивався над великою мідною мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч і сам він, і Климко знали, що руки все одно не одмиються.

– Ось побільшаєш, Климе, і гайда до нас на паровоз, – казав дядько. – Вивчимо тебе на помічника машиніста і заживемо: разом на роботу, разом з роботи… А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.

Умившись, дядько надівав чисту сорочку і сідав до столу.

– А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це була найбільша радість Климкова – покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, – гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”. […]

Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запасній колії, ще гарячий від недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курів дим, тихо сапала пара з патрубків і огортала зморені колеса – ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною міддю. Біля нього і взимку було тепло.

– Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночі спи і не бійся, – казав дядько. – Вночі воно все так, як і вдень, тільки й того, що поночі.

І коли Климко біг потім назад до барака, дядько всміхався йому вже з паровозної будки і махав рукою – отако, самими пальцями. […]

І одної з таких ночей не повернувся на станцію дядьків Кирилів ФД, хоч на нього давно вже чекала нова зміна машиністів. Климко цілу ніч проблукав тоді на станції, вслухаючись у далекі злякані гудки паровозів, але так і не почув серед них знайомого. Він був один на весь світ – гудок дядькового ФД, – і Климко впізнав би його серед тисячі…

Удосвіта на станцію приїхала дрезина-рейковоз і привезла дядька Кирила, його помічників, старого Кіндратовича, що їздив іще на царських паровозах, і кочегара Славка-гармоніста. Дрезину оточили з усіх боків черговіобходчики, змажчики, стрілочники, і Климко ніяк не міг пробитися крізь той натовп. Він побачив тільки, що всі познімали картузи й похилили голови, і закричав, і застукав кулачками в погорблені спини:

– Пустіть мене!

Його впізнали і розступилися… Климко побачив лише сиву дядькову чуприну з-під брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злізти нагору, але хтось придержав його за плечі й сказав:

– Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знімемо – і подивишся.

– Пряме влучення… – квапливо розказував хтось. – У тендер, їх вугіллям побило…

Дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака. […]

Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біля порога й сказала:

– Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хто тепер тебе догляне?

Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати за собою – зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину – він умів і сам. Давно вже вмів. […]

РОЗДІЛ II

Климко йшов уже восьму добу.

Першого дня йому йшлося легко, навіть весело. Пухка пилюга на дорозі гріла босі ноги, в кишенях дядькової діжурки лежало шість великих сухарів з білого хліба і чимала торба на сіль. А тут іще степу, сонця кругом повнісінько. Вітерець лоскоче ковил-траву, колошкає полини, щоб вони дужче пахли. І ніде ані лялечки. Тільки ящірки шастають поміж травою та теплим камінням на голих пагорбках. […]

Сонце стало вже височенько і пригрівало в спину, а земля була холодна, від неї потерпли підошви і зробилися як дерев’яні. Коли вони мерзли так, що аж пекли, і не було вже терпцю йти далі, Климко сідав просто посеред дороги й одтирав їх руками, хукав на них, піднімаючи до рота то одну, то другу, і знову одтирав.

Попереду забовванів лісок, самі вершечки дерев. Таке, як вибалок, чи що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помітив Климко, тоненькою цівочкою підіймався вгору димок. Він не танув і не падав набік, як то буває при вітрові, а лиш погойдувався ледь-ледь у ранковому супокої. Климко зрадів тому димкові й подався на нього.

Багаття жевріло неподалік від путівця, на картоплищі поміж прижовклими осиками й кленами.

Грядка була невелика, пообіч неї на межах лежали купки старого почорнілого од моху каміння – видно, хтось колись не день і не два труждався тут, щоб звільнити землю від каменю і посадить у неї якусь цеберчину картоплі. Коло багаття лежала купа прим’ятого картоплиння, змішаного з опалим листям, і видно було глибокий слід від тачки. Картоплю вибирано, либонь, учора звечора. бо земля в лунках ще не просохла. Климко розворушив палицею багаття – з нього викотилося дві чорні, як-вугілля, картоплини. Шкірка на них так пригоріла, що аж відстряла од серединок. рожевих та пахучих. Климко швидко зжував їх, забувши навіть, що в нього є сіль. І тоді йому так схотілося їсти, що сльози самі виступили на очах. Він повитрушував з кутиків у кишенях діжурки крихти від сухарів, легенько видмухнув з них остюки та солом’яну потеруху і ще трохи поласував. Останню половину сухаря він із’їв учора зранку і відтоді не мав ані рісочки в роті. Щоправда, в одному ліску над шляхом трапився йому в гущавині рясний кущ глоду. Климко обірвав його до останньої ягоди і їв доти, аж доки не занудило. […]

Климко підкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок і довго одігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх просто до полум’я. Нагріє, потре добренько обома руками і знову суне до полум’я. Аж доки вигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття, і пішов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.

– Одна! – вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. – О! Друга! О! Третя!..

Сонце вже припікало, – не дуже, одначе, по-осінньому, але Климко працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Він скинув діжурку і знову став до роботи. При самій межі знайшов кілька невикопаних, притоптаних дитячими ногами кущів (“Он хто картопельку пік!”), і, розриваючи їх палицею, приказував:

– А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь!

До обіду Климко накопав п’ятдесят сім картоплин – великих, менших і зовсім дрібних. Дванадцять, най дрібніших, він спік. їв помаленьку, вмочуючи в коробочку з сіллю: помаленьку – щоб довше, та й живіт не заболить. А то глоду он переїв – і знудило. Потроху треба було…

На дорогу він ще раз добре одігрів ноги, закинув за плечі торбину з картоплею і рушив далі через вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка поміж камінням справді біг струмок, мив боки тому камінню, полоскав зеленісіньку травицю, що клалася на воду рівними чубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навколішки, припав до води – холодна та добра! – тоді вмився і втерся галстуком од матроски. А вгорі над струмком дрімала жовто-зелена тиша осені й наче уві сні ронила листя. Було так м’яко і затишно в цьому вибалку над співучою поміж камінням водою, що Климко не одразу підвівся з колін, а стояв і стояв…

Ілюстрація Володимира Савадова

Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі – грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько коротко свиснув паровоз – “кукушка”… Климко аж зупинився, розгублений і зляканий: чи не приблукав оце він, кружляючи незнайомими дорогами, назад, на свою станцію. Та ні ж, ні. […]

За містечком знову був степ і степ. Сонце звернуло з полудня, світило навкіс, і Климкова тінь з торбиною ковзала у надвечірньому промінні – ближчали й ближчали, ставали більші й жовтогарячіші. Незабаром Климко побачив велике місто у долині, зупинився і роздивлявся його довго, мружачи очі проти сонця. Воно вже співало свою тиху червону пісню вечорову, і Климко заозирався довкола: треба ж на ніч стати, бо в місті де притулишся? Далеко в полі, гонів за десять, він розгледів низеньку чорну копичку сіна чи соломи, коли б не торішньої, і звернув з дороги…

РОЗДІЛ III

То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив’ялим уже огудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав’яззю кавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожеву холодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осінь…

У курені було багацько соломи, твердої, злежаної, – сторожі вкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб ним укритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так від надвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху, зогрівся й принишк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гори з цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. “Скоро з-під них почнеться ніч, – думав Климко. – і піде-постелеться степом далі й далі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці, де був барак, а тепер лиш купа попелу впереміш з головешками зосталася…”

Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатці на шахтній сортувальні, де була колись вагова. […]

Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вони мали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі-розовки, два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин – і зажив у ваговій сам-один. А втім, він рідко коли залишався наодинці у закіптюжених стінах, бо в нього частенько, – бувало, що й до ночі, – засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство – бідові непосидющі висілкові хлоп’яки. А Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гареева з хлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухих штибових кучугур на одшибі від висілка – ніби на Робінзоновому острові… Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять – без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної “буржуйки”. Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись і слухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.

Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговій так незатишно, так самотньо, що аж. […]

А чврез півмісяця – сталося те зранку – після короткого бою на станцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися по висілку за курми, стріляли по них із карабінів та автоматів і лементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат не знали, що кури можуть літати не згірш за всяку птицю, тільки невисоко). Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє, пхалися від двору до двору і шукали собі їжу за гроші.

– Марка, марка!.. – вигукували вони.

Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялися марки для конвертів, виносили їх італійцям. Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі:

– Дурні! Сольдато італьяно… дати вам маркен… Денаро деля… Гросдойчен Райхес, унд зі мюссен… ві повінні дати… фюр дізес вертфоллє гельд: лютте – молько, бурро – масльо, формаджо – сір… Манджяре! Ессен! їсти!..

Про це розповів Климкові Зульфат, бо італійці приходили й до них. Дід Гарєєв сказав їм:

– У нас є вугілля… Більш нічого в нас немає.

Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, де кращий.

Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почався голод.

На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в них найновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й “кіровські” годинники на вузеньких ремінцях. .. І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути: “Солі… Солі ні в кого немає? Віддаю за склянку солі…”

Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще недавно з жовтих дерев’яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хліб і де ще й досі пахло хлібним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди – надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах, – якби там не зчинився гвалт.

Біля старих дерев’яних прилавків, побачили вони, стояла підвода, її оточили з обох боків і кричали, піднімаючи над головою у кого що було:

– Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..

– Бери костюм. Шевйотовий, не надіваний і разу…

– Черевики хромові треба?..

– Драп на пальто… Попробуй, який важкий. Вічне буде пальто.

Ілюстрація Володимира Сввадова

На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:

– Тихо, тихо… Що мені треба – все візьму. Сам виберу. Тільки тихо, граждани! Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом і встюжу. Мацає воно… Ти.

З драпом, давай. Що тобі? Борошно є, кукурудза, сіль біла, слов’янська… Натовп ізнову загув, заколихався. […]

І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. […]

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Прочитай речення: Попереду забовванів лісок… Установи лексичне значення слова бовваніти із синонімів у наведених нижче реченнях:

– За вигоном, край села, виднілось друге село (М. Коцюбинський).

– Попереду ясно вимальовувалися чорні фігури вершників {Григорій Тютюнник).

– Он на кінці видно круга мріє село (Олена Пчілка).

– Гостроверхі шапки маячіли здалека… Це були татари (Б. Грінченко).

– Над лісом, що майорів півколом, небо здавалося бліднішим (Ірина Вільде).

– Вдалині… виднілися довжанські ліси (Григорій Тютюнник).

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Ски́рта – великий стіг сіна або соломи, щільно укладений для зберігання просто неба.

Стерня́ – зрізані біля кореня стебла рослин.

Ку́ций – короткий (про одяг і т. ін.)

Діжу́рка – тут: верхній одяг, форма залізничника.

Па́трубок – коротка трубка, що служить відводом від основної труби.

Дрези́на – невеликий залізничний візок, який приводиться у рух вручну.

Те́ндер – причіпна частина паровоза, де містяться запаси води, палива, мастила.

Коло́шкати – тут: кошлатити.

Путіве́ць – польова дорога.

Цеберчи́на – від цебро: відро.

Остю́к – довгий щетинистий вусик на колосковій лусці у багатьох злаків.

Потеру́ха – подрібнені тертям часточки чого-небудь.

Брукі́вка – дорога або вулиця, вимощена камінням.

Лі́гвисько – від лігво: заглиблення або інше місце в землі, де живе тварина.

Пластіве́ць – шматки чого-небудь м’якого.

Шевйо́товий – виготовлений із шевйоту – дорогого сорту м’якої, легкої, трохи ворсистої шерстяної або напівшерстяної тканини.

Хро́мовий – виготовлений із хрому – м’якої тонкої шкіри.

Драп – шерстяна або напівшерстяна тканина, призначена для пошиття верхнього одягу.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. У творі переплетено минуле й сучасне життя Климка. У прочитаному уривку стисло перекажи події спочатку так, як к зобразив автор, а потім – у хронологічній послідовності. Зроби припущення, чому автор порушив послідовність подій.

2. Знайди в повісті й прочитай портрет Климка. Яку роль він виконує у творі – розкриває риси характеру чи тільки подає опис зовнішності героя? Свою відповідь обгрунтуй.

3. На якій художній деталі в портреті героя наголошує автор і з якою метою? Свою відповідь обгрунтуй.

Художня деталь – це найменша художня подробиця: елемент пейзажу чи портрета, окремий предмет, психологічний рух тощо. Художня деталь доповнює й поглиблює художній образ.

Наприклад, у портреті Климка автор кілька разів згадує діжурку, акцентуючи увагу на походженні хлопчика з робітничого середовища. Це зовнішня деталь.

Але у творі можуть бути також психологічні деталі, які малюють нам внутрішній світ людини. У творі зовнішня деталь перетворюється на психологічну, якщо передає ті чи інші душевні порухи героя або його внутрішній стан.

4. Поясни, чи можна з прочитаної частини повісті зрозуміти, куди і з якою метою йде Климко. Відповідаючи, цитуй уривки з твору.

5. Гр. Тютюнник казав, що він пише лише про те. що добре знає. Перекажи стисло той епізод у повісті, який має спільне з біографією автора.

6. Прочитай виразно або стисло перекажи позасюжетні елементи повісті та поясни, яку роль вони виконують у творі.

7. Поспостерігай за динамікою подій у прочитаній частині повісті. Позасюжетні елементи надають твору динамічності чи уповільнюють дію? Свою відповідь обгрунтуй.

8. Поясни, навіщо автор описує сон Климка. Спробуй витлумачити його символічне значення.

9. 3 описаних подій зроби висновок про життя людей в Україні під час війни. Спирайся також на ілюстрації до твору.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Передбач, як можуть розгортатися надалі події. Прочитай наступну частину повісті й перевір свої здогади.

2. Склади й запиши в зошиті простий план до 1-3 розділів повісті.

3. Зроби закладки в підручнику (розділи 1-3) до характеристики образу Климка.

***

Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла. Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:

– Добрий день, Наталю Миколаївно…

Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всміхаючись.

– Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали… – І осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, і холодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось зараз на станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок. […]

Вони відійшли вже далеченько від базару… […]

– А можна, ми подивимося на вашого маленького?

– Маленьку… – на щоках у Наталі Миколаївни виступили ледь помітні блідо-рожеві троянди, – її звати Оля. – Вона трохи підняла косинчик бузкової сповивачки, і Климко з Зульфатом разом, зіткнувшись лобами, заглянули під той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющені повіки, що здригалися від сонця, а губеняти, не червоні, а синюваті, ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.

– Зараз, зараз… – промовила до личка Наталя Миколаївна.

Хлопці не зрозуміли, що означало те “зараз”, лиш усміхалися: “Олю, О-олю!” – і причмокували губами.

– Де ти живеш тепер, Климку? – Наталя Миколаївна сумно глянула Климкові в очі. – Я знаю, мені розказували про все, що тоді сталося, і… мені дуже хотілося… треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день…

Климко посумнішав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.

– Ми зараз удвох із Зульфатом, – сказав Климко. – Додому до нього, правда, навідуємося щодня – води наносимо, вугілля навибираємо під териконом… Таги тепер усі гребуться. І знову до мене. У ваговій живемо, на сортувальні. Де штибові кучугури, знаєте? Італійці туди ні разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка є залізна, картопля… – Климко перезирнувся з Зульфатом. Той на мить заплющився, тоді швидко закивав головою. – Наталю Миколаївно…

– Климко зупинився і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. – Не треба вам нічого промінювати, а переходьте – це ми вас із Зульфатом удвох просимо, – переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…

– Все помагать будем! – вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю Миколаївну гарячими відданими очима. – А Олі я колиску принесу. У нас є. Залізна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький був. У кузні гнув, електрозваркою варив!

Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі: їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в школі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкільному саду вогнища і смалили над ними курей, з реготами й співами). Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла із своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками. Та й уся школа стала схожа на казарму, а в класах стояв нудотний дух курячої смалятини. Не те що жити – моторошно й жаль дивитися було на стареньку приземкувату школу з чорними, як синяки, вибитими вікнами…

– Спасибі, – тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопців і додала ще тихіше: – Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива…

Климко і Зульфат упоралися швидко. Від полудня до вечора вони перенесли з кімнати Наталі Миколаївни все, що в ній було: ліжко, стільці, книги, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки були чомусь порізані, і з них віялося пір’я). Зостався тільки великий вазон у дерев’яній діжечці – розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати її саму, і вони вже смерком, щоб ніхто не бачив, обнявши бочонок з обох боків, спотикаючись і сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагової і троянду.

Вже геть споночіло, коли Зульфат приправив колиску, надівши її сіткою на голову. […]

Слідом за Зульфатом прийшов і дідусь Гарєєв, низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях. Дідусь приніс торбинку сухарів і, торохтячи ними, поклав на столі, а сам пішов до порога, щоб там сісти. Зульфат поспішив за ним слідом і підставив стілець.

Дідусь зіперся руками й грудьми на ціпок і мовчки дивився, як Наталя Миколаївна, маленька, з рожевим у сяйві од “буржуйки” волоссям на плечі, поїть дитину чаєм з пляшечки.

– Тобі тут буде хорошо. Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй… Маленькому-чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, кості фіть. […]

– Молока треба! – сказав суворо.

Наталя Миколаївна подивилася на нього винуватими очима:

– Немає… Не стало. Муса Шафарович…

Дідусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:

– Підеш на Лобовку до Файзуліних. Там є молоко.

– Зараз? – підхопився Зульфат.

– Завтра, – сказав дідусь.

– Hi-ні, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, – благально мовила Наталя Миколаївна.

Ілюстрація Володимира Савадова

– Мовч! – сердито, як і на Зульфата. сказав їй дідусь Гарєєв. і хлопцям стало від цього ніяково перед Наталею Миколаївною, а вона лише усміхнулася, схилившись над дитиною.

Дідусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб ішов за ним і Зульфат.

Климко догнав їх уже за штибовими купами. В пітьмі біліла і похитувалася голова дідуся Гарєєва (він ходив швидко); Зульфат чимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, і вони трохи відстали.

– Знаєш, що я придумав, Зульф, – збуджено сказав Климко. – Я піду по сіль.

Зульфат зупинився.

– Куди?

– У Слов’янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав: “Сіль слов’янська, біла?” […]

– Сам не підеш, – уперто сказав Зульфат. – Я теж з тобою.

– А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дідусем? Аз Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нікому…

– Не пустять, – погодився Зульфат.

На прощання він сказав:

– Завтра?

– Вдосвіта, поки ще спатимуть, – сказав Климко. – А ти потім розповіси Наталі Миколаївні, куди я подався. […]

Він прокинувся дуже рано. Між кучугурами ще тільки-но почало сіріти. Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком.

Біля неї тулилася Оля. Вона майже цілу ніч поплакувала, а тепер спала міцно, і щоки їй узялися ледь помітним сонним рум’янцем.

Климко тихо підсипав у “буржуйку” вугілля (він і вночі вставав підсипати, як звик те робити, ще живучи в бараці з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олівець і написав:

“Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим”.

…Над баштаном і куренем стояв молочний надщерблений місяць. Була вже північ. Климко ворушився в соломі і кашляв до сліз, що заливали й холодили йому щоки.

Він утирався сонний і знову засипав. І знову кашляв.

А на баштанищі то тут, то там блищали холодною росою кавунчата. Тої ночі кінчився вересень і почався жовтень.

РОЗДІЛ IV

Він устав разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’яній постелі і туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що й надворі теж жовто.

“Ще захворію”, – подути а в Климко. І злякався: що тоді? Були б оце сірники або хоч кресало, розпалив би солом’яне вогнище, зогрівся, картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотілося.

Дістав з торби галети, подержав у руках – просто так, аби знати, що вони є, – і поклав назад. “Хай, пригодяться”. – І знову тяжко закашлявся.

В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах та кавунячому огудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затис між коліньми.

“Треба швидше йти. Там хоч люди”. […]

Він ще посидів у курені, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечі торбу і пішов до шляху, раз по раз корчачись від вибухів кашлю.

Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші. Той жмуток тридцяток, п’ятнадцять червоних цупких папірців, що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спідній кишені діжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мідною дротиною і закрутив її. Можна й спробувати. Адже солі тут, мабуть, стільки, що за так бери. Якщо гроші – безцінь, то й сіль не дорожча.

“Спробую”, – порішив Климко і пішов швидше.

Місто починалося такими ж будиночками в садах, як і в звичайному висілку. […]

Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела:

– Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару… А вона не розступається. Прошу-прошу – не хоче й квит… – В пелені у бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десяток гривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: – Іди, іди хлопчику, це я не тобі розказую…

Климко видлубав з кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену, а сам швидко пішов геть. […]

Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки – великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.

Швець поманив Климка пальцем:

– Здалеку йдеш чи тутешній? – спитав.

З Донбасу я, – сказав Климко.

– A-а! Землячок… По сіль, кажеш?

Климко кивнув.

– А що ж у тебе на сіль?

– Торбинка осьо, – Климко зняв з плеча торбу.

– Ні, – усміхнувся швець, і кожна його зморшка теж усміхнулася. – Я питаю, на що міняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки?

– Такого нема, – зітхнув Климко, розглядаючи тапочки (“Чи не спробувати вимінять”?). – Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди, – він махнув рукою, – там я й даром наберу. Так же?

– А чого ж босий?

– Щоб легше на ноги… – Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись.

– Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда…

– Візьми приміряй.

Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.

– Більші бери, щоб онуча влізла, – порадив швець. Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.

– Не треба, – сказав швець. – Носи собі, раз уже ти землячок…

Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички і сказав, огортаючись димом:

– А саль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвих пройшов. Сіль – це біла Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому). Так ото біля нього станція така є, називається вона Сіль. Там сіль. А тут що – крейда, cода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш… Проминув ти, брат, сіль.

Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися, як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ганок і мовчав, стиснувши долонями щоки.

– Що ж… треба вертатися, – насилу вимовив він, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.

– О, як тебе пробрало. – Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою. – Нічого, не скисай, щось придумаємо.

З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами за плечима і плоскими німецькими багнетами при боці. […]

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

1. Прочитай речення: Над баштаном і куренем стояв молочний надщерблений місяць.

2. Доведи, що йому притаманна образність і поетичність.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Терико́н – конусоподібний насип порожньої породи на поверхні землі

Біля шахти.

Штиб – дрібне або подрібнене кам’яне вугілля.

Чу́ні – мотузяні, солом’яні і т. ін. постоли, личаки.

Ко́стур – груба палиця часто із загнутим верхнім кінцем; ціпок.

Гале́та – тонкий сухий коржик з прісного тіста.

Скро́ня – бокова частина черепа від вуха до лоба.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Розкажи, хто така Наталя Миколаївна. Які емоції вона в тебе викликає і на підставі чого ти робиш такий висновок? Відповідь підтверджуй цитатами.

2. Визнач, як до своєї вчительки ставляться Климко та Зульфат. Відповідаючи, спирайся на текст твору.

3. У III розділі художньою деталлю є легенька, як пух, сукня з трояндами Наталі Миколаївни. Поясни, що вона символізує. До зовнішніх чи до психологічних деталей вона належить?

4. Поясни, чи міг Климко не йти до Слов’янська. З’ясуй, що змусило його покинути свою кімнатку у ваговій і вирушити в дорогу. А як би на його місці вчинив/учинила ти?

5. Прочитай уривок: Климко тихо підсипав у “буржуйку” вугілля (він і вночі вставав підсипати, як звик те робити, ще живучи в бараці з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олівець / написав: “Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим”. Яку роль ця художня деталь відіграє для розуміння характеру героя?

6. Коли хлопці запропонували своїй учительці переїхати до них жити, вона сказала:

– Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива… Прокоментуй її фразу. Що саме мала вона на увазі?

7. Визнач, яка частина повісті виконує роль експозиції. Перекажи стисло, про що ти з неї дізнаєшся.

8. Про те, що Климко вирушив за сіллю до Слов’янська, тобі стало відомо з розділу І. Чому тоді про справжню причину подорожі автор розповідає тільки наприкінці розділу III? Який висновок з цього ти можеш зробити про особливість сюжету повісті?

9. Назви подію, яка в повісті є зав’язкою твору. Свою відповідь обгрунтуй.

10. Проаналізуй, чи наявне в зав’язці протистояння героїв з протилежними поглядами. Якщо такого зовнішнього протистояння погляде або позицій немає, говорять про внутрішній конфлікт. Визнач характер конфлікту в повісті – він зовнішній чи внутрішній? Свою відповідь обгрунтуй.

11. Перекажи стисло події, які служать для розвитку дії у творі. Поясни, як через них розкривається характер Климка.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Передбач, як можуть розгортатися далі події. Прочитай наступну частину повісті й перевір свої здогади.

2. У повісті протиставляються добро і зло у роки лихоліття. Накресли в робочому зошиті таблицю і запиши в колонку ліворуч усі події, пов’язані з поняттям “добро”, у правій – із поняттям “зло”. Усно поясни, чому автор контрастно зображує Україну.

Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстані один від одного швидко йшли понад обома парканами.

– Ловитимуть когось…

В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, одрубом, на майдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базару через токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточками почали вишевкуватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вже відбазарувалися, потім швидше, швидше… І раптом біля прилавків надривно, страшно серед тиші закричала жінка:

“Ай, що ж це ви робите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!” Все торжище разом скарапудилося, гойднулось – і люди побігли, збиваючи одне одного, вириваючи з-поміж плечей свої клунки, вузли, торби…

– А-а-а!… – злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.

А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климкові слово: “Облава!.. Облава!..”

Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але на вулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоцикли і грузовики. Пролунало кілька автоматних черг – видно було, що стріляли вгору, – і натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцейські шинелі. […]

Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на голову вищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї з карабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом за ними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечима і сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’яній ступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїй вимахував. – певно, боячись відстати.

– …Та тут самі старі, ми вже дивилися, – почув Климко і впізнав голос поліцая в кубанці, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів. – Де ж це та пташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні.

– Ну да, – заперечив йому другий, у синьому картузі, вигнутому на німецький манер. – А вона б рейвах підняла. Тоді всі розбіглися б.

Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця:

– Спасіть мене, дядю, спасіть…

– Тихо-тихо-тихо, – швидко сказав їй швець. – Не бійся…

А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку:

– Якби не надірвана, то була б довша… Так надірвана… – а в голові стукотіло: “Хоч би пройшли, хоч би пройшли!”

– Хах! Ось де вона сховалась!

Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову і дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.

– Уююй… Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?

– Не руш дитини, – тихо, але владно сказав швець.

– Ш-шо? – перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. – Ш-шо ти промекав?!

– Не руш дитини, кажу, – хрипко вимовив швець.

– Ану встань! – випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. – Вста-ать, кому сказано!!!

– Немає на що стать, – осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна.

Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.

Швець похитнувся назад, але не впав – устиг обіпертись на руки.

Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки – дві дощечки з обшитими шкірою ручками.

Ілюстрація Володимира Савадова

– Шмаркач, – незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. – Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це – по зубах…

Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби поправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:

– То тебе що – просить? – сказав крізь зуби, вхопив її за руку і смикнув на себе.

Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав:

– Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте?

Вона мені за матір!!

– Та облиш ти цих старців, Стьопа… – сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. – Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.

– Н-нух, – зло видихнув той, що в кубанці. – Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!.

Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми.

– От бачиш – і минулося, – сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи.

Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, що розіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілими пальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю. Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, але він сказав:

– Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу – швидше загоїться.

Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалу розійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумно до воріт: який там тепер базар.

Дівчина враз немов опритомніла, вхопила шевця за руку, гладила її тонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи:

– Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький… Отак вони вас… через мене… Повіки не забуду… Спаси…

Швець легенько вивільнив руку.

– Чого ж ти плачеш? Минулося – і цур йому, радій, що минулося. Далеко тобі ще йти?

– В Сумщину, дядечку… Я на шахтах була в Донбасі. А тут війна… Тепер до мами добиваюся…

– І доб’єшся, – лагідно хмурячи брови, сказав швець. – Чого ж. Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб ні лиця, ні очей не було видно. Та серединою міста не їдь, а глухими вуличками – і на шлях. А там людей багато, з ними веселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками. – Швець усміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата.

Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою.

Тоді обернулася до Климка і винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима.

– Спасибі тобі, хлопчику… Я тебе зразу так і злякалася… Тобі, бува, не по дорозі зо мною, ні?

– Мені назад, – сказав Климко. крізь кашель. – У Донбас.

– Ато й справді був би моїм братиком… – Дівчина жалібно підняла брови. – У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас…

– Назад мені треба, – сказав Климко.

Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж.

Швець озвався до неї:

– Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.

– Та хотіла, – сказала жінка і зупинилася з тачкою. – Ви ж бо просили борошенця хоч скляно”: п’ять. Нема, чоловіче, борошенця, не взяла.

– Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик, – швець кивнув на Климка, – земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш?

Жінка швидко зиркнула на Климка.

– Роздала ж бо я, хазяїне, сіль. Те просить, те: “Дайте, тітонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю”. Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десяток осталося.

“Десять склянок!” – подумав Климко і уявив купку солі, величеньку таку. І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.

– Дома в мене то ще є, та й багатенько. Я солі привезла два мішечки, як війна почалася. А тут – осьо, тільки на денці… – Жінка дістала з тачки жовтий сировий клуночок.

– Давайте, скільки є. – сказав швець, – та вибирайте собі взувачку, яка на вас дивиться. – Тоді подумав і додав: – А може, хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солі досипали б іще, га?

– Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! – Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима.

Жінка зажурено подивилася на нього:

– Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так насиплю з півпуда, а то й більше, скільки донесеш. – І спитала в шевця з надією в очах: – Що ж воно оце далі буде, хазяїне?

– А що буде, – одказав швець. – Ось вернуться наші, пошию вам усім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні… А ви мені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! – І він посміхнувся. – Отак і буде. А як же інакше?

І всі заусміхалися теж, дивлячись на його веселі зморшки біля очей і по всьому виду, і над похмуро порожнім, усипаним сміттям майданом ніби проясніло. А швець дістав з-під свого візка старий речовий мішок солдатський, поскладав у нього парами тапочки – ті, що зосталися, – ковдру, зав’язав тугенько і накинув лямки на плечі.

– Що ж, рушаймо, одбазарувалися, – сказав він. – Ти, дівчино, паняй за мною, я покажу, де тобі повернути. – Узяв у руки дерев’яні підпихачки, дужо обіперся ними об землю і перший, з мішечком за плечима, покотив до воріт.

Усі рушили за ним.

За ворітьми швець сказав жінці:

– Ви ж підмогніть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька. Бувай. – І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою.

Він, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром по негустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, – озивалися підшипникові коліщата під його візком. А дівчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев’яних колесах.

– Поїхали й ми, тітонько. – сказав до жінки Климко. – Разом веселіше буде, еге ж?

– А ти бідовенький, – завважила жінка. – Бідовенький же?

– Не знаю, – зніяковів Климко.

Він узявся за холодну залізну ручку в дишлі тітчиної тачки і ще раз, востаннє подивився услід шевцеві, що котив помалу мережаним тротуаром: із тіні в сонце, із тіні в сонце… І все глухіше було чути: тьох-тьох, тьох-тьох…

РОЗДІЛ V

…Перше, що побачив Климко, коли розплющив очі, – велике, рівно обведене око червоного сонця у вікні (воно світило, мов крізь морок), і став пригадувати, де він. А пригадавши, спитав:

– Тітонько, тьотю Марино… Що воно – ранок чи вечір? Де ви. тітонько? – спитав так тихо, що ледве почув свій голос.

– Тут я, синок, осьо, – тітка Марина схилилася над ним і поторкала теплими губами його чоло. – Слава Богу! – зраділа. – Охолонув лобик. А то ж горів, як жарина. Ранок зараз, дітки, сонечко тільки що зійшло.

– Довго я спав, тьотю? – спитав Климко.

– Не спав, а в гарячці був. Без пам’яті був трохи не три дні. Так тебе тіпало, бідолагу, що аж підкидало на ліжку. Не знали вже. чим і вкривати. Застудився ти дуже…

Климко поворухнувся під важкою вкривачкою і сказав:

– Треба йти.

Він хотів підвестися, але ні спина, ні шия. ні руки не скорилися йому – тільки в жар кинуло, і на лобі виступив піт.

– Лежи, лежи, – придержала його тітка Марина. – Куди ж ти підеш отакий-о немічний. Підчинишся трохи, тоді й підеш. Лежи, а я тобі молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала на стільці, їж. Тільки гляди ж не вставай.

“Три дні!” – Климко відчував, що йому запекло в очах, як тоді, в балці, де він дожував останні крихти від Бочонкових сухарів, і заплющився.

Три дні… Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо’, й більше ніж половину, бо назад, із сіллю, ішов би швидше. Та й ніг уже не треба було б сідати гріть. Він ішов би так, як тоді, коли вони з тіткою вихопилися за Слов’янськ і Климко побачив і впізнав далеко в полі той курінь, у якому ночував минулої ночі, а ще далі – станцію і чепурний виселок, де він сидів під парканом та ждав, що горобці зіб’ють йому двійко червивих яблук. Отже, він вертався додому!

– А нам з вами, тьотю, ще й по дорозі! – сказав тоді Климко і став тягти так завзято і так легко й широко ступав у нових тапочках, хоч вони трошки і хляпали без онуч, що тітка Марина – так звали жінку – ледве встигала за ним і дивувалася:

– Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний.

Климко-бо із вдячності до неї розказав, звідки, чому і як ішов сюди. А надвечір, уже в тітчиній хаті, його раптом почало так трусити, що й слова не міг вимовити. Він іде встиг помитись у ночвах з літеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися у велику чисту чоловічу сорочку, що пахла, як і дядькові Кирилові сорочки, простим чорним милом, – і тоді його звалило. Далі він чув тільки, як йому давали пити щось гірке, а зуби цокотіли об вінця залізного кухля…

Климко розплющився. Тітки Марини в хаті не було. Він поскидав із себе одну за одною всі вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якісь кофти, діжурку свою – і встав, спустивши ноги додолу. В хаті було чисто і ясно від сонця, веселих вишиваних рушників на стінах та від червоних калачиків і хвастунців, що цвіли на лутках у кожному вікні. На стільці коло ліжка лежала скибка хліба, намазана смальцем і потрушена зверху сірою сіллю, та двоє червонобоких яблук. Климко повільно, стримуючи себе, з’їв хліб і одне яблуко. “А те хай, – подумав про друге, – у дорогу візьму”. Він побачив на лаві рівно складену чисту свою одежу, матроску і штани (вилиняли після прання ще дужче, аж побіліли), устав і вдягся. Потім накинув діжурку і вийшов надвір. Сонце різонуло в очі, з них побігли дві сльозини. Климко витер їх пальцем. У повітрі пахло садовим димом. Так пахло восени і в їхньому висілку.

“Листя палять, – подумав Климко. – Треба ж роботу якусь зробити тітці, ато тільки набалакав: і те зроблю, і те…”

Він знайшов у сінях якийсь віник-деркач і промів тічок біля порога та вузеньку між споришем стежку до хвіртки – так вони замітали щоосені і щовесни в шкільному дворі. Тоді обійшов тітчину хату, повисмикував старий цупкий бур’ян попід призьбою – і хата одразу ніби повищала. Обдивився довкола – що б його ще таке зробити? – і помітив за хлівом солом’яний погрібничок, теж зарослий густим бур’яном. Він підійшов до погрібничка, вхопився обома руками за найдебелішу гіллясту бур’янину, щоб її вирвати, і раптом почув приглушене підземельне: “Ко-ко-ко-ко?!” Заджеркотіли й кури, але тихіше й не так сердито, як півень, і теж з-під землі. “А-а-а”, – здогадався Климко, усміхаючись, і облишив бур’ян: хай, серед нього не всяк одразу й помітить погрібничок. Він пішов у хату, застелив ліжко і сів перепочити, бо втомився. “А як же оце йти, як і од віника вхоркався?” – і заспокоїв себе тим, що добре попоїв, тож сили прибуде.

Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум’янощока, очі сміються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квітками по боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни.

– Таки встав? – здивувалася і високо, – ялиночкою підняла брови (вона і в дорозі піднімала к так. коли дивувалася). – Ну й меткий! У вас там на шахтах що – всі такі? І в дворі він уже, бачу, хазяйнував. Хіба ж можна отакому хворому – і за роботу? Тобі ще лежати та лежати.

– Я піду, тьотю, – тихо сказав Климко. – Сьогодні. Ато ще один день пропаде…

Тітка Марина поставила глек з молоком на лаву і подивилася на Климка спершу злякано, потім обличчя їй жалібно скривилося, очі набралися слізьми.

– А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? – спитала вона невпевнено. – Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж – хворе хлопченя… А вчителька з дитинкою якось переб’ється, серед людей же… Я тебе вдягла б як слід і взула, їсти в мене, хвалити Бога, є що – німці до нас тільки вряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни – хай там його, козака, смерть обминає – житимемо втрьох, будеш нам за рідного сина… В школу тебе оддамо… Га? – В очах у неї світилася надія і ще щось таке ласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода стало тітки, і він сказав:

– Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…

Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степ і довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгірці, звідки має прийти Климко; що часто разом з ним виходить за переїзд і Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках, тоді вони дивляться на дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать, картаючи себе в душі: Зульфат – що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна – що не почула, як він пішов. Надвечір вертають онімілим у голодному горі висілком назад до вагової, і їм здається, що там їх уже чекає Климко – усміхнений, мовчазний і синьоокий. Але його немає…

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Поліца́й – під час Великої Вітчизняної війни – особа, завербована з місцевого населення тимчасово окупованих фашистами районів на службу в поліції.

Верве́чка – ряд людей, що йдуть один за одним.

О́друбом – тут: у ту саму мить.

Токови́сько – від тік: розчищене місце, спеціально підготовлений майданчик.

Више́вкуватися – збиратися.

Схарапу́дитися – налякатися.

Ре́йвах – безладна біганина, метушня.

Пеня́ти – рушати; прямувати.

Лі́тепло – про що-небудь тепле; тепло.

Погрібничо́к – надбудова над погребом.

Дебе́лий – товстий.

Вхо́ркатися – стомитися.

Ме́мо – тут: будемо.

Мо’ – може.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Тітка Марина зауважує Климкові: А ти бідовенький. Поясни, який епізод підтверджує ці її слова і як в ньому розкривається характер хлопчика.

2. Перекажи епізод у творі, який підтверджує, що Климко – дуже відповідальна людина.

3. Як ти думаєш, як могли б розвиватися події на базарі, якби поліцаї схопили дівчину? Які наслідки для Климка могло мати його заступництво?

4. Поясни, як у творі виявляється характер шевця-каліки. Наведи приклади, які підтверджують твої висновки.

5. У народі кажуть, що тяжкі обставини випробовують людину на справжність. Війна стала тією подією, яка виявила сутність кожної людини. Поясни, які спостереження та узагальнення про людей у роки війни робить автор.

6. Проаналізуй, перед яким вибором опинився Климко на початку V частини повісті. Який мотив рухав його вчинками? Відповідаючи, спирайся на твір.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Передбач, як можуть розгортатися далі події. Прочитай наступну частину повісті й перевір свої здогади.

2. Запиши в зошиті автобіографію, написану від імені Климка.

Климко цього не знав. Він знав лише одне: там його ждуть.

Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим, стурбованим голосом:

– Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу. Вона внесла з хатини склянку і налила в неї молока, густого і тепло-пахучого.

– А півня, тітонько, ви краще заріжте, бо він і курей продасть… – сказав Климко. Тітка Марина тихо засміялася і подивилася на нього залюбленими очима:

– Хто тебе й викохав отакого… А що, хіба його чуть?

– Як підійдеш близько, чуть, а з двору ні.

– Він у мене й на волі розбишакуватий був та горлатий. Думала, хоч у погребі посмирнішає. От босяцюра! – Тітка зітхнула. – Я не хотіла тобі зразу казати, думала ж, зостанешся… Німці товарний поїзд учора пустили в Донбас, до Єнакієвого чи до Горлівки, точно не знаю. А сьогодні ввечері ще один піде. З нашої станції. – (Климкові стало важко дихати – так стисло в грудях.) – Це мені той чоловік, де я молоко брала, сказав. Він перед війною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже. Кажуть, не підеш – корову заберем. Може, він підсобить тобі сісти, як перегомоніти з ним, га? – І сама ж собі відповіла:

– Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч до полудня поспи – здоровіший будеш. Піду я в печі розтоплять.

Климко скуштував ковток молока, ще ковток… У склянці поменшало на третину. Подумав, подумав – і долив її водою з кухля, що стояв на столі. Потім ще надлив і ще раз долив, і ще… Поки стало не молоко, а синя бурдичка.

– Що то ти робиш? – почув він і підняв голову: в хатинних дверях стояла тітка Марина.

– Доливаю… – винувато сказав Климко.

– Водою?!

Климко опустив очі й кивнув.

– Мені, тітонько Марино, якби хоч пляшечку з собою взяти, додому, – сказав тихо. – Може, довезу…

– То й візьмеш! Спарю – і візьмеш! Сміливо пий, я ще дістану. – Вона вернулася в хатину і голосно зітхнула там.

А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й ліг. Він дивився у вікно й ждав полудня, аж доки й заснув.

Було вже поночі. На станції ані вогника, ані голосу людського. Тільки паровоз, видно, старенький уже, хрипко дише та кидає негусті іскри в захмарене небо.

“Вугілля в топку закидають”, – подумав Климко, – інакше іскри не летіли б”. Вони вилітають з труби лише на ходу і коли “шурують” топку, щоб підняти пару. Климко знав це ще змалечку від дядька Кирила. В паровозній будці тим часом погасли червоні відблиски, – дверці закрились, – перестала шурхати об вугілля лопата. Климко захвилювався: скоро відправлятимуть. Він сидів під якоюсь будкою біля клунка, а тітка Марина пішла шукати обходчика.

З кінця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка. Воно ближчало. А коли порівнялося з будкою, де сидів Климко, стихло, зарипіла черепашка під ногами, і Климко почув шепіт тітки Марини:

– А порожні вагони є, Гнатовичу?

– Вони всі порожні, – одказав їй хрипкий старечий голос. – Веди свого пасажира до другого з кінця, там уже є люди. Та й чисто: з-під лісу вагон. Тільки двері тихо одчиняйте.

Климко побачив маленьку чорну тінь обходчика з довгоносою мастильницею в руці – і знову задзвенів по колесах молоточок. Підійшла тітка Марина, теж як тінь, з ночі виринула, зашепотіла:

– Ходімо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей. Вона легко закинула клунок на плечі і взяла Климка за руку.

– Осюдою, поза вокзальчиком ходімо, бо ще наскочимо на того виродка… Начальник станції тут об’явився новий.

Біля передостаннього вагона вони постояли прислухаючись, потім тітка Марина легенько постукала в двері і сказала неголосно:

– Свої, не бійтеся…

Двері тихо відкотилися, утворивши чорну щілину.

– Може, підсобити? – озвався зсередини чоловічий голос, і простяглася рука.

Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка, зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче:

– Прощай, синочку… Так хотілося мені тебе зоставити в себе, такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів, – серця б тобі увірвала… Приїжджай… Пішки не йди – далеко… А приїжджай…

– Я не забуду вас, тьотю Марино, – надломленим голосом сказав Климко.

– Я… спасибі вам… я приїду… Чесне слово! – Паровоз тоненько свиснув. Тітка ще раз поцілувала Климка, шепочучи щось сама собі, і поїзд, брякнувши буферами, рушив.

У вагоні пахло старою сосновою стружкою, на стрілках він погойдувався і рипів, а коли поїзд набрав швидкість, його стало метляти з боку в бік, і він уже не рипів, а стогнав.

Чоловік, – мабуть, той. що брав Климків клунок, – довго черкав сірником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок у кутку і під ними душ п’ять жінок з якимись пожитками в мішках і кошиках. Жінки дивилися на вогник тьмяно-блискучими сміливими очима.

“Наші, – подумав Климко, – донбасівські”. І йому стало легко, тепло й затишно у цьому рипучому вагоні.

А чоловік прикурив цигарку і сказав Климкові уже в пітьмі:

– Візьми підмости собі стружок під боки, то подрімаєш у дорозі.

– Нічого, я і сидячи вмію спати, – бадьоро одказав Климко.

Він сів біля дверей, притулився спиною до стіни вагона, що ходила сюди-туди, мовби приколихувала, і дивився в прочинені двері на небо. Низькі чорні хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як вони час від часу засмолювали негусті дрібні зорі і як ті зорі знову ненадовго з’являлися, Климко здогадався, що хмари біжать.

Поїзд ішов нерівне: то смикався і набирав шаленої швидкості, то гальмував так само різко, як і розганявся, то зупинявся просто посеред степу і довго стояв, а від переднього вагона біля паровоза було чути німецьке гелгекання. Тоді в кутку, де сиділи жінки, нишкли, а чоловік гасив цигарку. Він курив часто, і в спалахах сірника було видно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами.

І знову поїзд рушає, помалу, навпомацки долаючи ніч та посвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядьків ФД так не їздив. Він пролітає станцію, як ураган. І Климко, зачувши його потужний лицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити з барака, щоб помахати дядькові Кирилові і побачити, як він усміхається йому і махає рукою, а білява хвиляста чуприна в’ється на вітрі. То був веселий і мудрий паровоз… Він міг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки сивого диму під вагонні колеса, а міг нищечком, як довга чорна щука, підкрастися під самісінький барак, поставити на землю дядька Кирила із залізною скринькою в руці, потім гучно зачахкати трубою, мовби зареготівши, і задки швидко покотитися на станцію.

Та було інколи й так, що ФД зникав кудись на цілу добу чи й дві, а дядько лишався вдома. Найчастіше це траплялося у свято, коли депо, шахта, станція, клуб і школа сяяли вночі червоно-синьо-жовто-зеленими гірляндами, що гасли аж по тому, як сходило сонце, а з вікон у висілку грали патефони, і в бараці крізь тонкі стіни було чути з кімнати в кімнату святковий гомін. Дядько Кирило, є білих напрасованих брюках, білих парусинових черевиках і блакитній сорочці, легко перехопленій у стані шовковим поясом, одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою. в нові рипучі сандалі, брав його за руку, і вони йшли до магазинів по морозиво та цукерки – смугасту “Ракову шийку”… Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав кругле морозиво, а дядько присідав біля нього навпочіпки і казав:

– Біжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами.

Очі в нього були усміхнено-печальні – він ніколи неусміхався ними весело, – а біляве хвилясте волосся світилося на сонці шовком.

“Посадимо із Зульфатом вишню над ним, – думав Климко, уткнувшись головою в коліна. – Весною вона біло цвістиме, влітку ягідьми блищатиме, шпаки налітатимуть… А восени встелятиме могилу червоним листям з усіх боків…”

Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрічки від безкозирки лоскотали і лоскотали Климкові шию – так м’яко, так ніжно…

Він прокинувся від гучного гуркоту дверей. І не зразу розгледів на тлі сірого дощового неба німця у вагоні, що стояв простоволосий, без зброї, у довгих по самі лікті шкіряних рукавицях. Німець обвів ліхтариком усі кутки, помовчав, розставивши ноги і згасивши ліхтарик, і раптом крикнув, як вистрілив:

– Гераус!!!

Першим пішов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього був кошик і невеличкий вузлик. Німець ждав його, стежачи за ним зосереджено, спідлоба. Коли дядько підійшов близько, німець відкинувся плечима назад, обкрутнувся на одній нозі, а другою з усього маху вдарив старого вище колін. Дядько охнув і сторчма випав з вагона. Німець знову став у попередню позу і ждав жінок. Климко попробував одчинити свої двері, але вони не подавалися, видно, намокли за ніч під дощем. Зойкнула жінка, закричала друга, третя… Німець бив їх так само, як і старого, – мовчки, із усього маху. Климко на превелику силу встає з клунком за плечима і пішов до дверей. Він помітив, що німець б’є лише правою ногою, і хотів проскочити зліва від нього. Німець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив з нього очей. Не дійшовши до дверей кроків три, він зігнувся калачиком. аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи вліво од німця і разом з клункам полетів з вагона, перекинувся в повітрі й посунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче придавив шию. Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди… Климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні так заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі. Біля переднього пасажирського вагона стояв гурт німців. Вони курили й реготалися. Коли до них підійшов той, що викидав, гурт обступив його і зареготав ще дужче.

Скоро поїзд рушив.

Климко розтер груди й коліно. “Добре, що тітонька Марина дала штани, хоч були вони й великі, а то живого місця на ногах не зосталося б”, – подумав він, підвівся і видерся на насип. Недалеко, кілометрів за три. він побачив станцію і впізнав її: то було Дебальцеве!

Тепер йому лишалося пройти кілометрів шістдесят. Климко повернув за акацієву посадку і побачив неподалік у степу старого з кошиком та жінок з мішками за плечима. Вони посувалися помалу і дуже горбилися. Климко пішов слідом за ними.

А мокрий степ гірко пах полином і тихо шумів од вітру. Низько над ним сунули хмари.

РОЗДІЛ VI

Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощу надвечір’я. Дощова роса м’яко блищала на пожухлих придорожніх травах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскріло у кожній росині.

Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею.

Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі.

В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов і йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги.

Йшов він помалу ще й тому, що не треба вже було поспішати: он він, виселок, мріє крізь безлисту посадку, а он лежить за іржавими коліями великий залізний бак зваленої водокачки, звиваються димки по німому териконові – порода горить. У висілку теж деінде курять негусті дими з димарів і тануть над посадкою.

Дома, дома!.. Уже дома.

Він не піде висілком, ні. На переїзді він зверне ліворуч і колією, мимо станції, депо, печища на місці барака і хлібопекарні дістанеться до вагової. Постукає тихенько в двері… “Хто там? – спитає Наталя Миколаївна. – Заходьте, будь ласка…” Климко усміхнувся і, сам того не помічаючи, пішов швидше.

Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнув автомат. “Невже знову італійці?” – подумав Климко.

Вони й тоді, як прийшли, зчинили таку стрілянину по курях, наче у висілку точився бій. Так де ж ті кури зараз, як їх витрощили до одної?

Знову бухнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.

І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжить якийсь чоловік – босий, у солдатському галіфе з розв’язаними поворозками і в гімнастерці без реміняки.

Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному, і один з них припав на коліно і вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.

І тоді Климко все зрозумів.

– Туди, дядю, біжіть! – закричав він, показуючи рукою праворуч від себе.

– Туди! Там балка!..

Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.

Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.

А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль…

– Климка-а-а! Кли-и-мка-а! – почув Климко з гарячої пітьми і нічого вже більше не чув.

Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Бурда́ – каламутна, несмачна рідка страва або напій.

Куштра́тий – кудлатий.

Ни́шкнути – замовкати, затихати, заспокоюватися.

Патефо́н – музичний апарат, який відтворює звуки, записані на особливі пластинки.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Перекажи стисло епізод, коли Климко розбавляє молоко водою. Прокоментуй цей вчинок Климка і поясни, як він характеризує героя.

2. Наведи не менше трьох прикладів на підтвердження тези: війна не може зробити черствими душі справжніх людей.

3. Назви подію, яка є кульмінацією повісті. Поясни, чому у творі немає розв’язки.

4. Поясни, у чому полягає трагізм ситуації, зображеної у творі.

5. Наприкінці повісті автор пише: А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль… Поясни, якого значення надає письменник цій художній деталі. Чому автор в кінці цього речення поставив три крапки?

6. Усі події повісті об’єднує мотив дороги. Яку роль відіграє цей прийом у композиції твору? Свою відповідь обгрунтуй.

7. Поясни, чому автор саме так назвав повість. Чи можеш ти запропонувати інші варіанти заголовка?

8. Поясни, яким є ставлення автора до Климка. У чому воно виражається? Наведи докази на підтвердження своєї думки, цитуючи уривки з твору.

9. Поясни, як до Климка ставишся ти. Які риси характеру хлопчика тобі найбільше імпонують? Поясни, чим саме.

10. Розкажи, що в повісті вразило тебе найбільше і чому.

11. Визнач тему та ідею твору.

12. Назви найголовніші проблеми, які порушує автор у повісті.

13. Доведи, що твір “Климко” – повість.

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Ми прийшли до висновку, ідо на початку повісті діжурка Климка є зовнішньою деталлю. Автор згадує про неї знову наприкінці твору, але ця художня деталь набуває додаткового значення. Через неї письменник досягає яскравого увиразнення: хлопчик із робітничої сім’ї(простий за походженням) своїм коротким життям виявляє взірець високої шляхетності духу.

ПОДИСКУТУЙ З ОДНОКЛАСНИКАМИ

Чи варто брати на себе моральні зобов’язання перед іншими людьми? Може, краще жити для себе?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Склади простий план характеристики Климка.

2. Усно за планом охарактеризуй героя.

ТИ – ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

В “Автобіографії” Гр. Тютюнник писав, що він найбільше любив народну казку “Котигорошко”. У Климка, як і в Котигорошка, не було дитинства. Обом героям доля послала змалку місію – рятувати своїх рідних і близьких від біди.

Уяви собі, що обидва герої зустрілися. Що вони могли б сказати один одному? Запиши в зошит їхній діалог, намагаючись якнайповніше розкрити характери героїв.

ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

1. Підготуй сценарій для моновистави, головний герой якого – Климко. Разом з однокласниками здійсніть його постановку для учнів школи (класу).

2. Климка можна віднести до категорії дітей, які не мають дитинства. Досліди використовуючи інтернет-джерела, розповіді членів родини, власні спостереження, чи є в наш час діти, позбавлені дитинства, і які причини їхнього раннього дорослішання. Разом із творчою групою однокласників розробіть проект, який пропонуватиме допомогу таким дітям у вашому місті, селі, районі.

ПЕРЕВІР, ЧИ СТАРАННО ТИ НАВЧАЄШСЯ

І. Візьми упасть в обговоренні проблемного запитання розділу

1. Вислови свою думку та наведи два-три аргументи на її захист. Вислухай однокласників і оціни, тези кого з них під час дискусії були переконливіші й оригінальніші. Чим саме?

2. Поділися враженнями від обговорення з членами своєї родини. Дізнайся, що вони думають із приводу порушених питань.

II. Підбий підсумки своєї роботи

1. Визнач, як ти досягав/досягала засвоєння матеріалу розділу. Для цього в зошиті накресли табличку та заповни її або виконай це завдання усно.

Які види робіт я виконував/ виконувала?

Яка це

Робив/робила?

Де і як я ці знання/ вміння зможу застосувати?

2. Усно дай відповідь на запитання.

1. Чи задоволений/задоволена ти результатом своєї навчальної діяльності? Що сприяло твоєму успіху?

2. Що саме із запланованого не вдалося досягнути? У чому ти вбачаєш причини своїх невдач?

3. У чому ти змінився/змінилася як читач, опрацювавши розділ?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

КЛИМКО – ГРИГІР ТЮТЮНИК (1931 – 1980)

лист подрузі