КІТ У ЧОБОТЯХ – Грімм Якоб і Вільгельм

КІТ У ЧОБОТЯХ

Німецька народна казка У одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кіт, звісно, ловив миші. Коли мельник умер, сини поховали його і почали спадщину ділити. Старший узяв собі млин, середущий – осла, а молодшому дістався кіт. Зажурився молодший та й каже сам до себе: – Ох, дісталось мені найгірше: старший буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бідний, робитиму зі своїм котом? Хіба пошию з його шкурки пару рукавиць, більш нічого. – А послухай-но мене, – озвався кіт: він зрозумів усе, що сказав хлопець. – Навіщо тобі мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць із моєї шкурки? Справ мені краще чоботи, щоб я міг у них між люди вийти й себе показати, тоді я скоро тобі в пригоді стану. Мельників син дуже здивувався, почувши, що кіт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвір і сказав зняти з кота мірку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кіт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив’язав шворку, щоб зашморгувати, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору. А король тієї країни дуже любив смажених куріпок. Та ось біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх аж кишіло, та вони були такі полохливі, що жоден мисливець не міг і підступитися до них. Кіт знав це і надумав

зробити хитріше. Прийшовши в ліс, він розв’язав торбу з зерном, шворку протяг по траві за кущі, а сам причаївся і став ждати. Куріпки не забарилися, прилетіли, побачили зерно і одна по одній полізли в торбу ласувати. Коли їх там зібралося чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу. Потім швидко підбіг, поскручував куріпкам голови і, закинувши торбу на плечі, почимчикував прямо до королівського палацу. Вартовий гукнув: – Стій, куди йдеш? – До короля, – сміливо відповів кіт. – Ти що, здурів? Кіт – до короля? – Та хай іде, – втрутився другий, – адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче. Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав: – Мій господар, граф, – він назвав якесь довге й знамените ім’я, – передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок – він їх щойно впіймав на сильце. Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме. – Віднеси оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок. А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв’язує її і висипає золото перед хлопцем. – Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку. Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося. Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав: – Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф. Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото. Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити й виходити, коли його воля, і гуляти по всьому палацу, де захоче. Одного разу сидів кіт на кухні в палаці й грівся біля вогню, коли входить королівський візничий і лається на всі заставки: – А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні. Хотів піти до корчми трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро. Почув це кіт, вискочив із кухні й щодуху помчав додому, до свого господаря. Прибіг та й каже: – Коли хочеш стати графом і бути багатим, то гайда зі мною на озеро, будеш там купатися. Мельників син не знав, що на це й сказати, проте подався за котом до озера, роздягся і стрибнув у воду. А кіт узяв його одежу, заніс у кущі й сховав. Щойно він упорався з цим, аж їде король. А кіт як почне лементувати, та так голосно: – Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре. Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань. Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався. А тим часом кіт уже побіг далеко вперед. Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять. – Гей, люди, а чиї це луки? – питає кіт. – А це великого чарівника. – То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть. І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві Двісті женців жнуть жито. – Гей, люди, а чиє це жито? – Чарівникове. – Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть – графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть. Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова. – Гей, люди, а чий це ліс? – Та чарівника. – Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть. І побіг далі. А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив як людина. Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба. Кіт низенько вклонився і мовив: – Довелося мені чути, що ти можеш перекинутись у всякого звіра, в якого лишень захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона. – Це для мене дрібниця, – відказав чарівник і вмить обернувся в слона. – Оце-то так! А на лева? – І це для мене ніщо, – мовив чарівник і став перед котом у подобі лева. Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув: – Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги. Чарівник аж розімлів від таких лестощів. – Авжеж, любий котику, я можу й це,- приязно сказав він, і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з’їв. А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки. – А чиє це сіно? – запитав король. – Графове,- гукнули косарі, як навчив кіт. – Гарний клапоть землі маєш, графе, – сказав король. Потім приїхали до великої ниви. – Гей, люди, а чиє це жито? – запитав король. – Графове, – гукнули всі женці. – О, графе, то й це ж неабиякий шматок земельки. А тоді приїхали до лісу. – Гей, люди, а чиї це дрова? – Графські, – відповіли дроворуби. Король здивувався ще дужче і сказав: – Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси. Нарешті приїхали вони до палацу. Кіт уже стояв на сходах, і тільки-но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив: – Ваша величносте, прошу вступити до палацу мого господаря – графа. Його така честь зробить щасливим на все життя. Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, що був, може, більший і прекрасніший, ніж його власний. А граф повів королівну в залу, що аж засяяла від золота й самоцвітів. А потім граф одружився з королівною, і коли помер її батько, сам став королем, а кіт – першим міністром при ньому.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

КІТ У ЧОБОТЯХ – Грімм Якоб і Вільгельм

писня про себе