КАТЕРИНА – ТАРАС ШЕВЧЕНКО


6-9 класи

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

КАТЕРИНА

Поема

(Скорочено)

Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года

І

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажусь – ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Згнущаються вами.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

Нехай собі тії люде,

Що хотять, говорять:

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Прийшли вісті недобрії –

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли

не загине,

Обіцявся вернутися.

Тойді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люде,

Що хотять, говорять.

Не журиться Катерина –

Слізоньки втирає,

Бо дівчата на улиці

Без неї співають.

Не журиться Катерина –

Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася – і раденька,

Що ніхто не бачив.

Не журиться Катерина

І гадки не має –

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

Виглядає Катерина…

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Нездужає Катерина,

Ледве-ледве дише…

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї ночують:

“В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запечку

Московського сина.

Чорнобривого придбала…

Мабуть, сама вчила…”

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

(…)

II

Батько й мати проганяють Катерину з байстрям із дому.

(…)

Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села – серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами за гіркими

І світа не бачить,

Тілько сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як янгелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла… Тілько мріє.

В селі довго говорили Дечого багато,

Та не чули вже тих річей

Ні батько, ні мати…

(…)

III

Кричать сови, спить діброва,

Зіроньки сіяють,

Понад шляхом, щирицею,

Ховрашки гуляють.

Спочивають добрі люде,

Що кого втомило:

Кого – щастя, кого – сльози,

Все нічка покрила.

Всіх покрила темнісінька,

Як діточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під копою

Сина забавляє,

Чи в діброві з-під колоди

Вовка виглядає?

Бодай же вас, чорні брови,

Нікому не мати,

Коли за вас таке лихо

Треба одбувати!

А що дальше спіткається?

Буде лихо, буде!

Зустрінуться жовті піски

І чужії люде;

Зустрінеться зима люта…

А той чи зустріне,

Що пізнає Катерину,

Привітає сина?

З ним забула б чорнобрива

Шляхи, піски, горе:

Він, як мати, привітає,

Як брат, заговорить…

(…)

За Києвом, та за Дніпром,

Попід темним гаєм.

Ідуть шляхом чумаченьки,

Пугача співають.

Іде шляхом молодиця,

Мусить бути, з прощі.

Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руці ціпок, а на другій

Заснула дитина.

Зострілася з чумаками,

Закрила дитину,

Питається: “Люде добрі,

Де шлях в Московщину?”

“В Московщину? Оцей самий.

Далеко, небого?”

“В саму Москву, Христа ради,

Дайте на дорогу!”

Бере шага, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навіщо?.. А дитина?

Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,

В Броварях спочила

Та синові за гіркого

Медяник купила.

Довго, довго, сердешная,

Все йшла та питала;

Було й таке, що під тином

З сином ночувала…

(…)

Де ж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк – зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках – лихо тяжке! –

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться – щось мріє…

Либонь, ідуть москалики…

Лихо!.. Серце мліє…

Полетіла, зострілася,

Пита: “Чи немає

Мого Йвана чорнявого?”

А ті: “Мы не знаєм”.

І, звичайно, як москалі,

Сміються, жартують:

“Ай да баба! Ай да наши!

Кого не надуют!”

Подивилась Катерина:

“І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше – більш ходила…

А може, й зостріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину”.

(…)

IV

(…)

Реве, свище заверюха,

По лісу завило;

Як те море, біле поле

Снігом покотилось.

Вийшов з хати карбівничий,

Щоб ліс оглядіти,

Та де тобі! Таке лихо,

Що не видно й світа.

“Еге, бачу, яка фута!

Цур же йому з лісомі

Піти в хату… Що там таке?

От їх достобіса!

Недобра їх розносила,

Мов справді за ділом.

Ничипоре! Дивись лишень,

Які побілілі!”

“Що, москалі?..” –

“Де москалі?”

“Що ти? Схаменися!”

“Де москалі-лебедики?”

“Та он, подивися”.

Полетіла Катерина

І не одяглася.

“Мабуть, добре Московщина

В тямку їй далася!

Бо уночі тілько й знає,

Що москаля кличе”.

Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише.

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один верхами.

“Лихо моєї Доле моя!”

До їх… Коли гляне –

Попереду старший іде.

“Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?”

Та до його… За стремена…

А він подивився,

Та шпорами коня в боки.

“Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене –

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?”

А він коня поганяє,

Нібито й не бачить.

“Постривай же, мій голубе!

Дивись – я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися, їй же богу, я Катруся!”

“Дура, отяжися!

Возьмите прочь безумную!”

“Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!”

“Возьмите прочь!

Что ж вы стали?”

“Кого? мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану…

З другою кохайся…

З цілим світом…

Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала…

Покриткою… Який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?..

Серце моє,

Не втікай од мене…

Я винесу тобі сина”.

Кинула стремена

Та в хатину. Вертається,

Несе йому сина.

Несповита, заплакана

Сердешна дитина.

“Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік!., нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! голубчики!

Возьміть за собою,

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте

Старшому за сина,

Возьміть його… бо покину,

Як батько покинув, –

Бодай його не кидала

Лихая година!

Гріхом тебе на світ Божий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!”

На шлях положила.

“Оставайся шукать батька,

А я вже шукала”.

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче бідне…

А москалям Байдуже; минули.

Воно й добре; та на лихо

Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась

Та в яр… біжить… Серед ставу

Мовчки опинилась.

“Прийми, Боже, мою душу,

А ти – моє тіло!”

Шубовсть в воду!..

Попід льодом

Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом –

І сліду не стало.

(…)

V

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати;

Торбинками обвішаний

Його повожатий,

Мале дитя, коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

Ісуса співає.

Хто йде, їде – не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата

Шажок міхоноші.

Задивляться чорноброві

І босе, і голе.

“Дала, – кажуть, – бровенята,

Та не дала долі!”

Їде шляхом до Києва

Берлин шестернею,

А в берлині господиня

З паном і сем’єю.

Опинився против старців –

Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця

Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув… Одвернувся…

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята…

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита пані, як зоветься?

“Івась”,- “Какой милый!”

Берлин рушив, а Івася

Курява покрила…

Полічили, що достали,

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

КАТЕРИНА – ТАРАС ШЕВЧЕНКО
якою має бути справжня людина