КАРДУЧЧІ, Джозуе

(1835 – 1907)

КАРДУЧЧІ, Джозуе (Carducci, Giosue – 27.07.1835, Валь-ді-Кастелло – 16.02. 1907, Болонья) – італійський поет, лауреат Нобелівської премії 1906 p.

Кардуччі народився у провінції Тоскана, в сім’ї лікаря, прихильника руху карбонаріїв, котрі боролися за возз’єднання Італії проти австрійського панування у країні. Сім’я Кардуччі часто переїжджала із одного італійського міста в інше, поки не осіла у Флоренції, де Джозуе закінчив школу. У шкільні роки він багато читав, особливо захоплювався творчістю поетів-романтиків – Дж. Н. Г. Байрона та Й. К. Ф. Шиллера, а пізніше сам почав віршувати. У 1853 р. Кардуччі став стипендіатом Пізанської вищої школи, після закінчення якої певний час викладав в одній із провінційних гімназій. У роки навчання в Пізі він остаточно порвав зі своїм юнацьким захопленням поета-ми-романтиками, а в 1857 р. видав першу поетичну збірку “Юнацькі вірші” (“Juvenilia”). За отримані гроші від продажу книги автор мріяв розрахуватися із кредиторами, оскільки колишній розгульний спосіб життя спричинився до значних боргів. Проте сподівання автора були марними. Збірка не мала успіху. У “Юнацьких віршах” Кардуччі риторично оспівував національно-визвольну боротьбу, одноковою мірою прославляючи Савойську династію і сицилійських революціонерів.

Кілька наступних років Кардуччі був у скрутному матеріальному стані, змінив

кілька місць роботи, поки нарешті не став у 1860 р. викладачем італійської літератури в Болонському університеті, де й працював практично до кінця життя.

Із ранніх творів Кардуччі найвідомішим є його гімн “До Сатани”, у якому оспівана могуть і велич непереможного людського розуму. У період 50-х – поч. 60-х pp. (зб. “Легке та вагоме” – “Levia Gravia”) поет виробляв свою досить своєрідну концепцію класицизму, позначену безумовним впливом У. Фосколо та Дж. Леопарді. Кардуччі рішуче заперечує інтуїтивність, ірраціональність поетичної творчості, романтичну концепцію генія. Водночас концепція класицизму у Кардуччі пов’язана із принциповими ідеями романтичного покоління: поет вважає класицизм засобом громадянського виховання та боротьби за національне відродження. Так, постаючи в естетиці К. як мистецтво національне, зорієнтоване на дійсність, класицизм виявився здатним до зближення з романтизмом, до збагачення його стильовими досягненнями. Це й відбувається у найзначнішій збірці Кардуччі “Ямби й еподи” (“Giambi edepodi”, 1867-1879).

У “Ямбах й еподах” збережені основні теми класицистичної лірики: свобода та незалежність народу, героїчний опір людини. Вірші збірки створені на основі конкретних фактів, реальних історичних подій, проте сам підхід до їхнього поетичного втілення значною мірою пов’язаний із класицистичною поетикою. Але поряд із цим у збірці прослідковується значний вплив романтизму, який наклав свій відбиток на лад віршів Кардуччі, спричинив зміну поетичної мови та відхід від монотонності класицистичного вірша. У “Ямбах й еподах” безсумнівний вплив “Ямбів” О. Бар-б’є та “Відплат” В. Гюго. Кардуччі зближує з його французькими попередниками наступальний характер поезії, саме звернення до жанру сатиричного розвінчування. Звідси і безпосередність, різкий, неправильний, “нервовий” вірш, уведення форм розмовної мови.

У збірці “Нові вірші” (“Ште nuove”, 1861 – 1887) відхід від класицистичної поетики ще відчутніший. Поет виривається за межі класицистичних уподобань, занурюючись у чуттєвий світ, жадібно вбираючи його фарби, звуки, запахи. Одномірність “Ямбів” зникає, значно посилюється складність людської особистості взагалі та самого поетичного “я” зокрема. “Нові вірші” – це незнайоме раніше італійській поезії зачудування безмежною і прекрасною природою, пов’язаною із внутрішньою, емоційною сферою людини; вона стає неодмінним учасником її духовного життя. В “Еллінських піснях “через повернення до улюблених тем і прийомів класицизму Кардуччі зробив спробу власної міфотворчості. Осібно в “Еллінських піснях” стоїть “Александрійська весна”, у якій з надзвичайною майстерністю проявилися такі нові риси Кардуччі, як пластичність, відчуття своєї влади над словом.

Проте спроби Кардуччі ставитися до нинішнього життя “по-античному” зазнали невдачі. Збірка поета “Варварські оди” (“Delle odi barbare”) засвідчила неспроможність класицистичних прийомів в іншій, “негероїчній” історичній обстановці. В античній тематиці “Варварських од” (“На річницю заснування Рима”, “Біля терм Каракалли”, “До джерела Клітумна”) на першому плані постає історія з усіма атрибутами своєї величі, як урочистий парадний портрет. Ідеалізованому минулому відведена домінуюча роль, і майбутнє “моделюється” з нього.

Кардуччі був також відомим і як філолог. Він належав до т. зв. “історичної школи” і займався головним чином епохою Пізнього Середньовіччя та Відродження: “Дослідження про перші століття розвитку італійської літератури, про трубадурів і рицарство” (“Studii su la letteratura italiana dei primi secodi. I trovatori e la cavalleria”), статті про Данте, Ф. Петрарку та Дж. Боккаччо, курс “Про розвиток національної літератури” (“Dello svolgi-mento della letteratura nazionale” ,1868-1871) та ін.

Як одного із найпопулярніших поетів Італії, авторитетного публіциста, оратора, ученого, Кардуччі у 1890 р. вибрали в італійський сенат. У 1906 p., за рік до своєї смерті, він став лауреатом Нобелівської премії з літератури “за глибокі знання, творчу енергію та ліричну силу творів”.

Українською мовою окремі вірші Кардуччі переклали П. Грабовський, В. Щурат, Я. Бардигола, Д. Паламарчук та ін. Про Кардуччі згадували І. Франко, Леся Українка, М. Бажан.

За С. Ломідзе


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

КАРДУЧЧІ, Джозуе

смертная казнь за или против эссе