КАР’ЄРА РУГОНІВ – Еміль Золя


Еміль Золя

КАР’ЄРА РУГОНІВ

ПЕРЕДМОВА

Я хочу показати сім’ю, невелику групу людей, її пове Дінку в суспільстві, яким чином, розростаючись, вона дає Життя десяти, двадцяти істотам, на перший погляд, зовсім Різним, але, як свідчить аналіз, тісно пов’язаним між собою. Спадковість, як і сила тяжіння, має свої закони.

Розв’язуючи подвійне питання – Про темпераменти і се­ Редовище, я спробую знайти і простежити нитку, що з ма Тематичною точністю веде від людини до людини. І коли я Зберу всі нитки, коли в моїх руках буде ціла соціальна гру­ Па, я покажу її в дії, як учасника певної історичної епохи, Я створю обстановку, в якій виявиться складність усіх вза Ємовідносин, я проаналізую одночасно і волю кожного з її Членів, і загальну скерованість цілого.

Ругон-Маккари, та група, та сім’я, котру я збираюся ви­ Вчати, вирізняється нестримними жаданнями, могутнім на­ Тиском нашої доби, що рветься до втіх. З фізіологічного по­ Гляду для них властиве повільне чергування нервового роз­ Ладу і захворювань крові, що проявляються з роду в рід, як наслідок первісного органічного ушкодження, і визначають, залежно від оточення, почуття, бажання і пристрасті кож­ної окремої особи – всі природні та інстинктивні прояви людської натури, наслідки яких умовно звуться чеснотами й вадами. Історично ці особини виходять з народу, вони роз­порошуються

по всьому сучасному суспільству, досягають будь-яких посад завдяки тому глибоко новітньому імпуль­сові, що спонукає нижчі класи пробиватися крізь соціальну товщу. Своїми особистими драмами вони розповідають про Другу імперію, починаючи від пастки – Державного пере­ Вороту й кінчаючи седанською зрадою.

Три роки збирав я матеріали для моєї великої праці, і Цей том був уже написаний, коли падіння Бонапарта, яке Потрібне було мені як художникові і яке неминуче мало, за моїм задумом, завершити драму,- Я не смів сподіватися, що *?*?*?*?*?*?*?*?*?* Дало мені страшну й необхідну????. Твір мій нині Скінчено, він рухається в замкненому Колі, він Перетвор Юється на картину померлого царювання, химерної доби безуму й ганьби.

Цю працю, що складатиметься з багатьох епізодів, я Уявляю собі природною і соціальною історією однієї сім’ї За часів Другої імперії. І перший епізод, “Кар’єра Ругонів”, має наукову назву – “Походження”.

ЕМІЛЬ ЗОЛЯ

Париж, 1 липня 1871 року

I

Якщо вийти з Плассана через Римську браму, розташо­вану біля південної застави, то праворуч від шляху на Ніццу, за першими будинками передмістя, можна побачити незабудовану ділянку, відому в цій місцевості під назвою пусти­ря св. Мітра.

Пустир св. Мітра тягнеться доволі великим чотирикут­ником уздовж шляху і відокремлений від нього лише смуж­кою витоптаної трави. Праворуч пролягає вуличка з нуж­денними халупами, що кінчається глухим кутом; ліворуч і з протилежного краю пустир обнесено замшілим муром, з-за якого видно верховіття шовковиць великого маєтку Жа-Мефрен,- ворота його виходять у передмістя. Замкне­ний отак із трьох боків, пустир скидається на площу, але во­на нікуди не веде, і сюди ходять тільки на прогулянку.

Колись тут було кладовище св. Мітра, провансальського святого, дуже шанованого в тамтешніх краях. У 1851 році старі плассанці ще пам’ятали мури давнього кладовища, за­недбаного багато років тому. Земля, понад століття годова­на трупами, наситилася смертю, і довелося відкрити новий цвинтар на другому краю міста. Покинуте старе кладовище щовесни очищалося, вкриваючись темною, рясною рослин­ністю. Масна земля, що з неї заступ гробаря за кожним штихом викидав людські останки, була надзвичайно родю­ча. Після травневих дощів та червневої спеки зело розро­сталося так буйно, що з дороги було видно над муром верхівки кущів, а всередині немовби розливалося глибоке темно-зелене море, поцятковане великими, напрочуд яскра­вими квітами. Відчувалося, що внизу, в пітьмі, під плети­вом стебел у вологому чорноземі, шумують, піднімаючись, соки.

В ті часи найпринаднішим на кладовищі були грушеві дерева з викривленим вузлуватим віттям; вони давали вели­чезні плоди, що на них, проте, не зазіхнула б жодна плассанська господиня. У місті про кладовищенські груші гово­рили з гримасою огиди; але хлопчаки з передмістя, не такі бридливі, ввечері, як тільки смеркне, ватагами дерлись на мури і рвали груші, не даючи їм навіть достигнути.

Буйна життєва сила трав та дерев швидко перемогла смерть на старому кладовищі св. Мітра. Квіти й плоди жа­дібно поглинали людський прах, і настав нарешті час, коли, проходячи повз цю клоаку, люди чули тільки гострі пахощі диких левкоїв. Для цього вистачило кількох весен.

Тут місто почало думати про те, як використати суспіль­не добро, що отак дармувало. Знесли мури понад вулицею і завулком, попололи траву, повикорчовували груші. Потім перенесли кладовище. Землю перекопали на кілька метрів завглибшки і повернені землею кістки звалили купою в од­ному кутку. Хлопчаки журилися за грушами, зате мало не цілий місяць гралися черепами, мов кулями, а однієї ночі збитошники поприв’язували людські кістки до всіх дверних дзвінків у місті. Неподобні витівки, що їх плассанці не за­були й досі, припинилися, коли вирішено було поховати кіст­ки в ямі, викопаній на новому цвинтарі. Але в провінції ро­боту виконують з мудрою забарністю, і жителі Плассана щодня протягом цілого тижня бачили, як вулицями проїж­джає одна-однісінька підвода, перевозячи людські останки навалом, немов сміття, що лишається на будівництві. Най­гіршим було те, що з підводи, яка сунула через увесь Плассан, на кожній вибоїні занехаяної бруківки сіялися кістки і грудки масної землі. Останки перевозили неквапливо, з брутальною байдужістю; і згадки не було про релігійну це­ремонію. Ніколи ще місто не відчувало такої огиди.

Минуло багато років, але колишнє кладовище св. Мітра все ще наганяло на людей жах. Пустир край битого шляху, відкритий усім і кожному, так і не був заселений, і скоро там знов буяли дикі трави. Місто мало намір продати його під забудову, але покупці не знаходилися, мабуть їх відстрашу­вали спогади про купу кісток та про ту самотню підводу, яка плуганилася туди й сюди вулицями, набридливо, немов ли­хий сон. А може, причину треба б шукати в провінційних лі­нощах; провінція дуже неохоче руйнує старе й створює щось нове. Так чи інакше, а місто лишило цю ділянку за собою і зрештою забуло, що хотіло продати її. Пустир навіть не об­городили: заходь кому охота. І от з роками до занедбаної місцини почали звикати: люди відпочивали скраю на траві, переходили через пустир, обжили його. Ноги перехожих ви­топтали трав’яний килим, земля стала сіра й тверда, і ко­лишнє кладовище почало нагадувати сяк-так вирівняний майдан. А щоб зовсім стерти з пам’яті обивателів неприємні спогади, їх поступово, непомітно підготували до зміни назви: зберегли тільки ім’я святого, надавши його також і за­вулкові в кутку пустиря; так виникли площа св. Мітра й завулок св. Мітра.

Все це було давно. Вже понад тридцять років площа св. Мітра має своєрідний вигляд. Місто, надто бездіяльне й сон­не, не використало пустиря і здало його за мізерну плату ка­ретникам з передмістя, які влаштували там склад дерева. Площа й досі захаращена величезними, десяти – п’ятнадцятиметровими колодами, схожими на високі повалені коло­ни. По цілому полю, з краю в край, тягнуться купи балок, розкиданих по землі; це улюблене місце хлопчаків. Поде­куди колоди порозкочувалися і вкривають землю, ніби ок­руглі мостини, пройти по яких можна тільки зі спритністю акробата. З ранку до вечора ватаги хлопчаків займаються цими вправами. Вони стрибають по грубих дубових дошках, ходять низкою по вузькому ребру балок, їздять на них вер­хи, затівають різні ігри, що кінчаються звичайно бійкою й сльозами. А то посідають душ із десяток рядком, щільно притулившись один до одного, на кінець балки, піднятої на кілька футів над землею, і колисаються годинами. Пустир св. Мітра став місцем забав, де вже чверть віку протирають штанці всі шибеники з передмістя.

Неабиякої мальовничості надавали цій місцині мандрівні цигани, що за традицією обирали її своїм пристановищем. Тільки-но прибуває до Плассана дім на колесах, де вмі­щується ціле циганське плем’я,- як він уже стає в гли­бині площі св. Мітра. Площа ніколи не буває порожньою: завжди никає тут якийсь підозрілий люд – грізні на вигляд чоловіки, страшенно виснажені жінки, а поміж них кача­ються в поросі вродливі циганчата. Цей народ живе не со­ромлячись просто неба, на очах у всіх варить їжу, їсть не знати що, розвішує своє діряве манаття, спить, б’ється, об­німається; від нього тхне злиднями й брудом.

Мертве й безлюдне поле, де колись серед тиші літньої спеки самі тільки шершні гули над пишними квітами, тепер ожило: чути, як гомонять та сваряться цигани, кричать дітлахи з передмістя. До пронизливих голосів домішується глухий бас тартака, який притулився в одному з кутків і дзижчить без угаву. Тартак зовсім примітивний: колоду кладуть на високі козла, і двоє пилярів – один зверху, на самій колоді, а другий, якому тирса засипає очі, внизу – рівномірними одноманітними рухами тягнуть широку міц­ну пилку вгору та вниз. Цілими годинами вони згинаються й розгинаються, немов картонні паяци, ритмічно й чітко, як машина. Попиляне дерево складають уздовж муру, в кінці площі, штабелями по два-три метри заввишки, дбайливо, дошка до дошки, правильними кубами. Стоси дощок, схожі на квадратні скирти, стоять там не одне літо і обростають знизу травою; в них одна з принад площі св. Мітра. Вузькі й таємничі стежки поміж ними ведуть до широкого проходу, залишеного між штабелями та муром,- глухої місцини, повної зелені, звідкіля видно тільки латку неба. У цій алеї, де мури поросли мохом, а нога ступає наче по товстому пух­настому килиму, панує ще буйна рослинність і трепетна ти­ша старого кладовища. Тепле, невловиме дихання смертної млості виходить із старих могил, нагрітих палючим сонцем. В околицях Плассана немає місця зворушливішого, більше насиченого теплом, самотою й коханням. Он де, мабуть, чу­дово кохати! Коли зруйнували старе кладовище, то, певне, саме в цей куток звалили кістки, бо й тепер ще іноді наступаєш у вогкій траві на уламок черепа.

Ніхто, проте, не згадує більше про померлих, що спочи­вали під цією травою. Вдень тільки діти забігають поза шта­белі дощок, гуляючи в хованки. Зелена алея так і лежить не­займана, забута. Здалеку видно лише склад, завалений дош­ками і сірий від пилу. Вранці й пополудні, коли спадає спека, вся місцевість вирує життям, і над цією метушнею, над хлоп­чаками, що граються між колодами, над циганами, що роз­палюють багаття під своїми казанами, вимальовується проти неба виразний силует пиляра на колоді; він хитається туди й сюди, розмірено, немов маятник, і ніби керує всім тим ки­пучим, новим життям, посталим на колишньому полі вічно­го супокою. Тільки старі люди, сидячи на колодах та грію­чись у променях вечірнього сонця, іноді ще гомонять про кістки, що їх колись перевозила вулицями Плассана леген­дарна підвода.

А коли настає ніч, площа св. Мітра безлюдніє й нагадує величезну чорну яму. Тільки десь у глибині миготять гаснучі відблиски циганських вогнищ. Часом чиїсь тіні безгучно зни­кають у густій пітьмі. Особливо моторошно тут узимку.

Однієї неділі, на початку грудня 1851 року, годині о сьо­мій вечора, з завулка св. Мітра тихо вийшов юнак і став про­биратися поміж колодами тартака, крадучись понад муром. Стояла суха морозна погода. Повний місяць світив ясно, як звичайно світить тільки взимку. Тієї ночі все було безмов­не, все заклякле від холоду, і площа вже не так зловісно чорніла, як у непогожі ночі. Залита потоками місячного світла, вона застигла у тихому смутку.

Юнак зупинився край поля, сторожко дивлячись уперед. Він прикривав полою куртки приклад довгої рушниці; дуло, опущене до землі, виблискувало в місячному світлі. Тулячи рушницю до грудей, він пильно оглядав прямокутні тіні, що падали від штабелів у глибині складу. На землі, немов на шахівниці, перемежовувалися чітко окреслені білі й чорні квадрати світла й тіні. Посеред площі, на сірому, голому грунті, вимальовувалися козла пилярів, довгі, вузькі, нез­грабні, схожі на величезну геометричну фігуру, накреслену тушшю. Вкрита брусами, наче паркетом, площа була подіб­на до широкого ложа, на якому спочивало місячне промін­ня, злегка помережане тонкими чорними тінями, що сла­лися вздовж дощок. В сяйві зимового місяця, в крижаному безгомінні, колоди, що лежали на землі, нерухомі, немов ску­ті холодом і сном, нагадували про померлих старого кладо­вища. Юнак окинув поглядом цей безлюдний простір: ні душі, ні звуку – нема чого боятися, що хтось побачить або почує. Але темні плями в глибині турбували його. Проте шви­денько придивившись, він зважився й хутко перейшов поле.

Опинившись під захистком, юнак пішов повільніше. В зеленому проході між дошками та муром не чути було навіть звуку кроків, мерзла трава ледь потріскувала під но­гами. Йому зразу полегшало на душі: мабуть, він любив це місце, де ніщо не загрожувало йому, де його чекало тільки гарне та приємне. Він уже не ховав рушниці. Алея простяг­лася перед ним, як темна просіка; де-не-де місячне промін­ня, прослизнувши поміж штабелями, перетинало траву смуж­кою світла. І тіні, і місячні промені – все поринуло у гли­бокий, солодкий і сумний сон. Яким спокоєм віяло від сте­жини! Юнак пройшов по ній аж до кінця. Там, де мури Жа-Мефрену утворюють кут, він зупинився, прислухаючись, чи не долине якийсь звук із сусідньої садиби. Не почувши ні­чого, він нахилився, розсунув дошки і сховав між ними ру­шницю.

Тут, у кутку, була давня могильна плита, забута, коли переносили старе кладовище, і поставлена ребром, трохи навскоси, як висока лава. Дощі повикришували її краї, мох поволі роз’їдав камінь, але при місячному світлі можна було ще розібрати уривки епітафії, викарбуваної на чільному боці плити, що вгрузла в землю: “Тут спочиває… Марія… померла…” Решту стер час.

Заховавши рушницю, юнак знову прислухався і, не почувши нічого, виліз на камінь. Мур був низький, юнак обперся на нього ліктями. За рядом шовковиць, що росли вздовж муру, він побачив тільки рівнину, залиту світлом. Поля Жа-Мефрену, рівні, без жодного деревця, стелилися в місячнім сяйві, як величезний шмат небіленого полотна; кроків за сто від муру яскравішими білими плямами висту­пали дім та господарчі будівлі. Юнак стурбовано поглядав у той бік, аж раптом годинник на міській вежі повільно і врочисто вибив сьому годину. Він порахував удари і скочив з каменя, трохи здивований і заспокоєний. Потім сів на ка­мінь, явно приготувавшись довго чекати, і немовби навіть не відчував холоду. З півгодини він сидів нерухомий, задум­ливо втупивши очі в пітьму. Куток, який він обрав собі, був спочатку в затінку, але місяць піднімався дедалі вище, і го­лова юнака незабаром опинилась на світлі.

Це був міцний, дужий хлопець; делікатний рот і ніжна ще шкіра свідчили про молодість. Йому, мабуть, було років сім­надцять. Він відзначався своєрідною, характерною вродою.

Худорляве, довгасте обличчя здавалося вирізьбленим рукою могутнього скульптора. Круте чоло, навислі брови, орлиний ніс, широке підборіддя, запалі щоки з випнутими вилицями надавали обличчю особливої енергійності й сили. З літами воно, мабуть, стало б маслакуватим і сухим, як у мандрівного лицаря, але зараз, у пору змужніння, коли на щоках і підборідді пробивався пушок, деяку жорстокість обличчя згладжувала певна чарівна ніжність, дитяча неви­кінченість окремих рис. Теплі чорні очі, очі підлітка, теж пом’якшували суворий вираз обличчя. Не всяка жінка спо­добала б його: хлопцеві далеко було до того, що зветься кра­сунем, але всі його риси так пашіли життям, так вабили до себе небуденною красою молодечого запалу, що тутешні дівчата, смугляві дівчата півдня, певно, задивлялись на ньо­го, коли він паркими липневими вечорами проходив повз їхні ворота.

Юнак усе сидів, замислившись, на надгробку, не відчу­ваючи, як місячне проміння ллється йому на груди й ноги. Він був середнього зросту, кремезний, з міцними руками, руками трударя, вже загрубілими від роботи; ноги, взуті у важкі шнуровані черевики, теж були міцні, з широкими ступ­нями. Широка кістка, форма рук і ніг, деяка незграбність рухів свідчили про те, що він простого роду, але в гордій по­ставі голови, у блиску розумних очей відчувався глухий про­тест проти грубої фізичної праці, що вже починала приги­нати його до землі. Під вайлуватістю, притаманною його породі, його класу, вгадувався природний розум, ніжна тон­ка душа, яка страждала від того, що не може вирватися з своєї грубої оболонки і, сяючи, піднятись над нею. Тим-то, незважаючи на всю свою силу, він був боязкий і невпевне­ний. Він несвідомо соромився своєї недосконалості й того, що не знав, як її позбутись. Це був добрий хлопець; його не­відання перетворилося на ентузіазм; мужнє серце юнака, що ним керував ще хлоп’ячий розум, було здатне й на беззавітну відданість, і на геройський подвиг. Цього вечора на ньому були вельветові штани та куртка зеленуватого відтін­ку. М’який фетровий капелюх, трохи зсунутий на потилицю, кидав на чоло смугу тіні.

Коли годинник на вежі вибив півгодини, юнак раптом пробудився від задуми. Побачивши, що він увесь залитий білим місячним світлом, він стурбовано озирнувся і рвучко відсунувся в тінь, та нитку думок уже було згублено. Але тепер хлопець відчув, що ноги й руки в нього заклякли, і йо­го охопило нетерпіння. Він знову виліз на камінь і заглянув понад мур в Жа-Мефрен, але там було так само тихо й без­людно. Не знаючи, як згаяти час, він скочив додолу, витяг рушницю з купи дощок і почав, бавлячись, клацати курком. Це був довгий і важкий карабін, що, без сумніву, належав колись якомусь контрабандистові; по товстому прикладу та масивному ложу можна було впізнати старовинну кремінну рушницю, яку місцевий зброяр переробив на пістонну. Такі карабіни ще й досі трапляються по селах, де їх чіпляють над каміном. Юнак любовно гладив свою рушницю; він ра­зів із двадцять спускав курок, встромляв мізинець у дуло, уважно розглядав приклад. У його юнацькому захопленні було ще багато дитячого. Нарешті він притулив карабін до щоки й став цілитись у простір, як новобранець на муштрі.

Незабаром годинник мав пробити восьму годину. Хло­пець усе ще цілився, коли раптом з Жа-Мефрену долинув тихий, трохи засапаний голос, легкий, як подих вітерцю.

– Ти тут, Сільвере? – спитав хтось.

Сільвер кинув рушницю й одним скоком опинився на мо­гильній плиті.

– Тут, тут,- відповів він теж приглушеним голосом.- Стривай, я допоможу тобі.

Та не встиг юнак простягти руки, як над муром показа­лася дівчина. Надзвичайно спритно, мов те кошеня, вона видерлася по стовбуру шовковиці. Рухи її були впевнені й легкі: видно було, що вона не раз удавалася до цього шляху.

В одну мить вона вже сиділа на мурі. Сільвер підхопив її й переніс на лаву. Вона запручалася.

– Пусти,- казала вона, заливаючись дитячим смі­хом.- Та пусти ж… Я сама можу злізти. Вмостившись на камені, вона спитала:

– Ти давно чекаєш? Я бігла щодуху, зовсім захека­лась.

Сільвер не відповів. Йому, здавалося, було не до сміху; він сумно дивився на дівчину. Сівши поруч з нею, він сказав:

– Я мусив побачитися з тобою, М’єтто. Я чекав би ці­лісіньку ніч. Завтра, на світанку, я вирушаю.

М’єтта тільки тепер помітила рушницю, що валялася на траві. Вона одразу стала серйозною й прошепотіла:

– А!.. Отже, вирішено… он і рушниця… Настала мовчанка.

– Так,- невпевнено відповів Сільвер.- Це моя руш­ниця. Я виніс її з дому звечора, а то вранці тітка Діда поба­чить, що я її беру, й розхвилюється… Я її сховаю, а перед тим, як рушати, прийду сюди по неї.

М’єтта не могла відірвати очей від рушниці, так необач­но покинутої на траві, тож Сільвер підвівся й знову засунув її між дошки.

– Вранці ми дізналися,- сказав він, знов сідаючи на плиту,- що повстанці з Палю та Сен-Мартен-де-Во вже вийшли і минулої ночі стояли в Альбуазі. Вирішено приєдна­тися до них. Сьогодні частина робітників Плассана вже по­кинуло місто, а інші завтра вирушать слідом за своїми бра­тами.

Слово “брати” він вимовив з юнацьким захопленням. Потім, запалившись, додав дзвінким голосом:

– Боротьба неминуча, але правда за нами, і ми пере­можемо.

М’єтта слухала Сільвера, пильно дивлячись перед со­бою, але нічого не бачачи. Коли він закінчив, вона сказала просто:

– Атож. Помовчавши, вона додала:

– Ти попереджав мене… а я все-таки сподівалася… Що ж, коли вирішено…

Обоє не знаходили слів.

В пустельному закутку на зеленій просіці стало сумно й тихо, тільки місяць невтомно пересував по траві тінь дощок. Юнак і дівчина, що сиділи на надгробній плиті, в блі­дому світлі місяця були нерухомі й мовчазні, неначе скульптурна група. Сільвер обняв М’єтту за стан, і вона притули­лася до його плеча. Вони не цілувалися, в їхніх обіймах була зворушлива й чиста братерська ніжність.

М’єтта куталася в широкий коричневий плащ з відлогою, який ховав усю її постать і спадав аж до землі; видно було тільки голову та руки. Прості жінки Провансу – селянки та робітниці – ще й досі носять такі широкі плащі; їх назива­ють там шубами, і мода на них перейшла з давніх-давен. М’єтта, прийшовши на побачення, відкинула відлогу. Дів­чина звикла жити просто неба, кров у ній кипіла, головні убо­ри були їй непотрібні. Її непокрита голова різко виділялася на фоні білого від місячного сяйва муру. М’єтта була ще дів­чинкою, але в дівчинці вже прокидалася жінка. Для неї на­стала пора, коли у вчорашньому підлітку пробуджується дівчина. У цю пору з’являється ніжність нерозпуклої квіт­ки: незакінченість форм сповнена невимовного чару; округ­лі і звабні лінії тільки намічаються в невинній худорлявості дитини,- в ній народжується жінка з її першою цнотли­вою соромливістю, вона ще вагається розлучитися з дитя­чим тілом, але вже кожна її риса має на собі познаку статі. Для деяких дівчат це невдячна пора: вони швидко ростуть, поганіють, робляться жовтими, хирлявими, як скороспілі рослини. А для М’єтти, як і для всіх дівчат з гарячою кров’ю, що ростуть на волі, це була пора хвилюючої, неповторної грації. М’єтті минуло тринадцять років. Хоч вона була рос­лою і дужою як на свій вік, їй все-таки не можна було дати більше – такою простосердою та ясною усмішкою світи­лось її обличчя. Але вона вже досягла зрілості, завдяки клі­матові та суворому життю в ній швидко розквітала жінка. М’єтта була майже така сама на зріст, як і Сільвер, міцна, бадьора, життя в ній так і буяло. Як і її друг, вона не була вродливою у загальноприйнятому розумінні цього слова. Правда, ніхто не назвав би її бридкою, але багатьом краси­вим юнакам вона здалася б принаймні дивною. У неї було розкішне, чорне як смола волосся; шорстке і пряме над чо­лом, воно здіймалося, неначе бурхливий прибій, струмувало по тімені і потилиці, як ті хвилі на морі, примхливі й неспо­кійні. Волосся було таке густе, що М’єтта не могла дати йо­му ради, воно їй заважало. Вона скручувала його джгутами, завтовшки в дитячий кулак, щоб воно займало якнайменше місця на голові, і пришпилювала на потилиці. І хоч їй не бу­ло коли морочитись із зачіскою, все ж цей вузол, укладений без дзеркала і нашвидкуруч, набував під її пальцями якоїсь особливої вишуканості. Дивлячись на цей живий шолом, на цю масу кучерявого волосся, що вибивалося на скронях і закривало шию, мов звіряче хутро, можна було зрозуміти, чому дівчина ходить з непокритою головою, незважаючи на доці та морози. Низьке чоло, під темною лінією волосся, формою й золотистим відтінком нагадувало півмісяць. Ве­ликі опуклі очі, короткий, широкий біля ніздрів і трохи кир­патий ніс, дуже червоні й повні губи – всі ці риси окремо були б негарні, але в цілому, на чарівному округлому й рух­ливому обличчі, вони створювали враження своєрідної та яскравої краси. Коли М’єтта сміялась, відкинувши голову назад і ніжно схиливши її на праве плече, вона скидалася на античну вакханку своїми грудьми, що трепетали від дзвін­кого сміху, дитячими круглими щічками, широкими білими зубами й кучерями, що маяли навколо голови, уквітчуючи її, немовби вінок з виноградної лози. А щоб знову побачити в ній невинну дівчинку, тринадцятирічну дитину, треба було зау­важити, який щиросердий цей гучний звабливий сміх, а, го­ловне, роздивитись, які по-дитячому ніжні лінії підборіддя, яке чисте і ясне її чоло. Засмагле обличчя М’єтти інколи мінилося бурштином. Легкий чорний пушок відтіняв уже верхню губу. Груба робота встигла зіпсувати маленькі руки, які безділля могло б перетворити на принадні пухкенькі ручки буржуазної дами.

М’єтта і Сільвер довго сиділи мовчки. Вони вгадували тривожні думки одне одного. Разом вони поринали в страш­ну невідомість завтрашнього дня, і дедалі тісніші ставали їхні обійми. Кожний з них розумів, що діялося в серці дру­гого; обоє мовчали, відчуваючи, що скарга, вимовлена вго­лос, була б непотрібною жорстокістю. Але М’єтта не могла стримуватися більше; вона задихалась і все, що турбувало їх обох, висловила в одній фразі.

– Ти повернешся, правда? – прошепотіла вона, об­вивши рукою йому шию.

Сільвер не озивався, в нього перехопило в горлі, він бо­явся розплакатись і, не знаходячи іншої втіхи, поцілував її в щоку, як брат. Вони відсунулись одне від одного, й знову настала мовчанка.

Раптом М’єтта здригнулася. Вона не спиралася більше на плече Сільверові й відчула, що все її тіло застигло від хо­лоду. Ще вчора вона не тремтіла б у цьому глухому закутку, на цій могильній плиті, де, оточені вічним супокоєм, під за­хистом померлих, вони стільки місяців були щасливі своїм коханням.

– Як холодно! – сказала вона, накриваючи голову відлогою.

– Може, походимо? – запитав юнак.- Ще немає дев’ятої, пройдімося шляхом.

М’єтта подумала, що тепер надовго буде позбавлена радості побачень, вечірніх розмов, заради яких жила цілий день.

– Добре, походимо,- жваво погодилася вона,- пі­демо аж до млина… Я ладна проходити і всеньку ніч, аби тільки ти захотів.

Вони підвелися й увійшли в тінь за дошками. М’єтта роз­горнула свій плащ на яскраво-червоній підбивці, простебнованій дрібними ромбиками, накинула теплу широку полу на плечі Сільверові, прикривши його цілком, і міцно при­горнула до себе. Обнявшись за стан, вони ніби злилися в одну істоту, сховану під складками плаща, який приховував обриси людського тіла, і поволі, дрібними кроками рушили до дороги, безбоязно переходячи площу, залиту блідим мі­сячним світлом. М’єтта закутала Сільвера, і він сприйняв це як щось цілком природне, ніби щовечора плащ правив їм за таку схованку.

Шлях на Ніццу, обабіч якого лежить передмістя, в 1851 році облямовували столітні берести, ще могутні древні ве­летні, але вже поточені часом; муніципалітет, любитель по­рядку, недавно вирубав їх і замінив хирними платанами. Коли Сільвер і М’єтта проходили під берестами, величезне і Ілля яких місяць різьбив на землі, то разів зо три зустріли безформні постаті, що мовчки рухалися вздовж будинків. Це були такі ж, як вони, закохані пари, що, загорнувшись у шматок тканини, обмінювалися в темряві невинними песто­щами.

У південних містах закохані здавна уподобали собі такі прогулянки. Хлопці й дівчата, які мають незабаром побра­тись, а поки що не від того, щоб поцілуватися, не знають, де б їм побути на самоті, не викликаючи пліток. Правда, батьки дають їм повну волю, але коли б вони надумали найняти кім­нату в місті й зустрічатися там, то наробили б собі сорому на цілу округу; з другого боку, вони також не мають часу і щовечора ходити далеко за місто, в поля і луки. Отож вони знайшли вихід: вони блукають передмістям, пустирями, алеями, скрізь, де мало перехожих і де багато темних закутків. Усі місцеві жителі знають одне одного в обличчя, і тому з обережності, щоб їх не впізнали, закохані ховаються під ши­рокими плащами – під таким плащем могла б знайти собі притулок ціла сім’я. Батьки дивляться крізь пальці на такі прогулянки в темряві, сувора провінційна мораль терпить їх: вважається, що закохані не зупиняються в темних кутках і не сідають на траву в глухих місцях,- цього до­сить, щоб заспокоїти стривожену цнотливість. На ходу мож­на хіба поцілуватися, не більше. Буває, проте, що дівчину спіткає лихо,- значить, закохані десь присіли.

Справді, немає нічого чарівнішого за ці любовні прогу­лянки. В них цілком відбилася південна хитра та винахід­лива уява. Це справжній маскарад, багатий на маленькі ра­дощі, приступний для бідноти. Дівчина розгорне плаща, і ось уже готовий притулок для коханого,- вона ховає його біля серця, у теплі свого одягу, як міщаночки ховають по­любовника під ліжком або в шафі. Заборонений плід стає особливо солодкий: ним смакують на волі, серед байдужих перехожих, йдучи вздовж дороги. Закохані впевнені в тому, що можуть безкарно обніматися на людях, проводити цілі вечори, пригорнувшись одне до одного, не боячись, що їх упізнають і показуватимуть на них пальцем. Це найприєм­ніше і надає поцілункам солодкої бентеги. Як добре обер­нутися на темну безформну постать, подібну до всякої іншої пари. Запізнілий перехожий бачить, як повз нього рухають­ся невиразні силуети,- це промайнуло кохання, кохання безіменне, кохання вгадане, але невідоме. Закохані знають, що вони добре сховані, вони перемовляються тихим голо­сом, вони в себе; а найчастіше вони зовсім не розмовляють, бродять цілими годинами, щасливі від того, що пригорта­ються одне до одного, закутавшись широкою тканиною. В цьому багато чуттєвого й багато невинного. Головний ви­нуватець – клімат; він і привчив закоханих ховатися по кутках передмістя. В гарні літні ночі не можна пройти по Плассану, не зустрівши в затінку, під кожним муром, таку закутану пару, в деяких місцях, наприклад, на площі св. Мітра, цих темних доміно дуже багато; теплої ясної ночі вони проходять повільно, безгучно, ледь черкаючи одні одних, немов гості на примарному балу, який дають зорі, святкую­чи кохання бідняків. Коли настає спека й дівчата вже не одягають теплих плащів, вони прикривають приятеля ши­роким подолом спідниці. Взимку навіть мороз не лякає тих, чия любов найпалкіша. Сільвер та М’єтта, йдучи шляхом на Ніццу, і не думали скаржитися на холод грудневої ночі.

Молодята пройшли сонне передмістя, не обмінявшись жодним словом. З безмовною радістю вони повернулися до теплого чару обіймів. Але на серці в обох залягла печаль: до втіхи, якої вони зазнавали, пригортаючись одне до одного, домішувалося сумне передчуття розлуки; їм здавалося, що вони ніколи не вичерпають усієї насолоди й усієї гіркоти безгоміння, яке повільно заколисувало їхні кроки. Незаба­ром будинки порідшали; закохані дісталися до краю перед­містя, до брами Жа-Мефрену – двох масивних стовпів, з’єднаних решіткою, крізь грати якої видно було довгу алею шовковиць. Проходячи повз браму, Сільвер і М’єтта мимо­волі озирнулися на маєток.

Від Жа-Мефрену шлях положисто спускається в доли­ну, де тече невеличка річка Вйорна,- влітку вона біжить струмком, а взимку обертається на бурхливий потік. По­двійний ряд берестів у ті роки виходив за межі передмістя, перетворюючи шлях на чудовий проспект, який перетинав широкою алеєю гігантських дерев лани та нужденні виноградники, що вкривали схил гори. Цієї грудневої ночі не­давно зорані поля обабіч шляху здавалися під ясним і хо­лодним сяйвом місяця широкими пластами сіренької вати, які приглушували звуки, несені вітром. Тільки глухе дзюр­чання Вйорни порушувало безмежний спокій поля.

Коли молодята почали спускатися алеєю, думки М’єтти звернули до Жа-Мефрену, який залишився позаду.

– Сьогодні важко було вирватися,- мовила вона.- Дядько не відпускав. Він замкнувся в підвалі,- мабуть, за­копував гроші, бо вранці дуже перелякався, коли почув про те, що готується.

Сільвер ще ніжніше обняв її.

– Нічого,- сказав він,- не бійся. Прийде час, коли ми будемо вільно зустрічатися вдень… Не журися.

– Ех,- труснула головою дівчина,- ти все маєш на­дію… А я часом так сумую! І не від тяжкої праці; навпаки, я часто навіть рада, коли дядько грубий, коли він навалює на мене роботу. Він зробив з мене наймичку і слушно вчи­нив. Ще невідомо, що б з мене вийшло. Знаєш, Сільвере, іно­ді я думаю, що наді мною тяжить прокляття… Краще б умер­ ти… Я весь час думаю про нього… ти знаєш, про кого…

Ридання урвали її голос. Сільвер майже різко зупинив її:

– Припини, ти ж мені обіцяла більше не думати про це. Твоєї вини тут немає.

Потім додав трохи лагідніше:

– Адже ми любимо одне одного? Коли ми поберемося, все минеться.

– Я знаю,- прошепотіла М’єтта,- ти добрий, ти хо­чеш мене підбадьорити. Але що вдієш? На мене находить страх, а іноді в мені щось повстає, ніби мене скривдили, і тоді я стаю злою. Адже від тебе я нічогісінько не приховую. Кожного разу, коли мені колють очі батьком, я почуваю, що мене нею пече вогнем. А коли хлопчаки кричать мені навздогін: “Гей, Шантегрей!” – я аж нетямлюсь. Я ладна їх прибити.

Вона спохмурніла і, помовчавши, додала:

– Ти чоловік, ти стрілятимеш з рушниці… Тобі добре. Сільвер дав їй вилити душу. Пройшовши кілька кроків, він сумно мовив:

– Ти не маєш рації, М’єтто, погано, що ти гніваєшся. Не слід обурюватися проти того, що справедливе. Адже я йду битися за наші права, за всіх нас, а зовсім не заради помсти.

– Все одно,- провадила дівчина,- я б хотіла бути чо­ловіком і стріляти з рушниці. Мабуть, мені стало б легше.

Сільвер мовчав, і вона зрозуміла, що він незадоволений нею. Увесь її запал одразу вщух. Вона прошепотіла з бла­ганням у голосі:

– Ти не сердишся на мене? Мені гірко, що ти йдеш у похід, через те й лізуть у голову такі думки. Я знаю, твоя правда. Я мушу скоритися…

Вона заплакала. Розчулений Сільвер узяв її руки й по­цілував їх.

– Ну ж бо,- сказав він ніжно,- ти, мов дитина, то гні­ваєшся, то плачеш. Будь розумницею. Я не сварю тебе… Я просто хочу, аби тобі було краще, а це багато в чому за­лежить від тебе.

Спомин про драму, що про неї М’єтта говорила з таким болем, засмутив закоханих. Декілька хвилин вони йшли, схиливши голову, стривожені своїми думками.

– Невже ти гадаєш, я набагато щасливіший від тебе? – запитав Сільвер, мимоволі повертаючись до розмови.- Як­ би бабуся не взяла мене до себе та не виховала, що сталося б зі мною? Тільки один дядько Антуан, такий же робітник, як і я, навчив мене любити республіку, а всі інші родичі бо­яться, щоб я їх не забруднив, коли проходжу мимо.

Розпалившись, він зупинився серед дороги, стримуючи і М’єтту.

– Богом свідчусь,- провадив він,- я нікому не заздрю й ні до кого не почуваю ненависті. Та коли ми переможемо, я викажу цим бундючним панам геть-чисто усе. Дядько Ан­туан чимало про них знає. Ти побачиш, коли ми поверне­мось. Ми всі будемо вільні й щасливі.

М’єтта легесенько потягла його, і вони пішли далі.

– Як ти її любиш, свою республіку! – сказала вона ніби жартома.- Мабуть, дужче, ніж мене.

Вона сміялася, але в її сміхові вчувалася гіркота. Певне, їй здавалося, що Сільвер надто легко розлучається з нею, йдучи в похід. Але хлопець відказав серйозно:

– Ти моя дружина. Тобі я віддав серце. А республіку я люблю, бо люблю тебе. Коли ми одружимось, нам треба буде багато щастя, і ось по це щастя я й піду завтра вран­ці… Адже ж ти сама не захочеш, щоб я залишився?

– Ні, ні! – палко вигукнула дівчина.- Чоловік пови­нен бути дужим. Як прекрасно бути хоробрим!.. Вибач, що я тобі заздрю. Мені б хотілося бути такою ж сильною, як ти. Тоді ти кохав би мене ще більше, правда?

І, помовчавши, вона додала з чарівною жвавістю й щи­росердям:

– Ну й розцілую я тебе, коли ти повернешся!

Цей крик закоханого й мужнього серця глибоко зво­рушив Сільвера. Він обняв М’єтту й поцілував її в обидві щоки. Вона, сміючись, пручалася, очі її були повні сліз.

Навколо закоханих в безмірно холодній тиші спали по­ля. Сільвер і М’єтта дійшли до середини схилу. Ліворуч ви­сочів пагорб, на вершині якого біліли руїни вітряка, осві­тлені місяцем; вціліла лише башта, один бік її обвалився. Тут вони домовилися повернути назад. Від самого перед­містя вони ні разу не глянули на поля, що розкинулися довкола. Поцілувавши М’єтту, Сільвер підвів голову. Він по­бачив вітряк.

– Як ми швидко йшли! – вигукнув він.- Ось і вітряк. Мабуть, уже половина десятої. Пора додому.

М’єтта закопилила губки.

– Пройдімо ще трохи,- попросила вона.- Лише кіль­ка кроків, до путівця, не далі… Правда, тільки туди.

Сільвер, усміхаючись, обняв її, і вони знову пішли вниз по дорозі. Тепер їм не треба було боятися цікавих на березі Вйорни. Але вони не зупинились, а спускалися далі, ніби не помічаючи перехрестя, де домовлялися повернути назад. Лише через кілька хвилин Сільвер тихо мовив:

– Мабуть, уже дуже пізно. Ти втомишся.

– Ні, слово честі, я зовсім не втомилася,- відповіла дівчина.- Я можу пройти ще кілька миль.

Потім вона додала влесливим голосом:

– Хочеш, дійдемо до лук Сент-Клер? Тільки туди, а потім повернемося.

Сільвер, Заколисаний її рівномірною дитячою ходою, дрімаючи з розплющеними очима, не заперечував. Знов їх опанувала знемога. Вони йшли повільно, боячись того мо­менту, коли їм доведеться повертатися тим же схилом. По­ки вони йшли вперед, їм здавалося, що вони вічно йтимуть отак, обнявшись, злившись одне з одним. Зворотний шлях означав розлуку, болісне розстання.

Спуск потроху ставав пологішим. По всій долині, аж до Вйорни, що текла на другому її кінці, біля підніжжя низьких пагорбів прослалися луки Сент-Клер, відокремлені від шля­ху живоплотом.

– Слухай,- вигукнув Сільвер, у свою чергу, дійшовши до першої смуги трави,- ходімо ще до мосту.

М’єтта дзвінко засміялася. Вона обняла хлопця за шию й гучно поцілувала його.

На той час довга алея берестів закінчувалася коло живо­плоту двома великими деревами, двома гігантами, ще вищи­ми за решту. Луки, починаючись біля самого шляху, ніби широкі стрічки зеленої вовни, тяглися до прибережних верб та беріз. Від останніх берестів до мосту було не більше як триста метрів. Закохані витратили чверть години, щоб про­йти цю відстань. Нарешті, хоч як вони зволікали, зійшли на міст і зупинилися.

Перед ними, на протилежному березі, підіймався по схи­лу шлях на Ніццу. Вони бачили тільки невеликий його від­тинок, бо за півкілометра від мосту шлях круто повертає й губиться серед лісистих пагорбів. Обернувшись, вони по­бачили другий його кінець – той, який вони щойно про­йшли. Він починався від Плассана і провадив до Вйорни. В яскравому сяйві зимового місяця шлях здавався довгою сріблястою стьожкою з темною крайкою берестів. Обабіч, як сірі туманні озера, широко простяглися ниви. Шлях, увесь білий від інею, прорізав їх блискучою, металічною стріч­кою. А ген, угорі, на обрії, сяяли, наче іскри, освітлені вікна передмістя. М’єтта і Сільвер крок за кроком непомітно ві­дійшли на ціле льє. Вони обійняли поглядом пройдений шлях і завмерли в німому захваті, дивлячись на величезний амфітеатр, який здіймався аж до неба; по ньому, немов по уступах гігантського водоспаду, струменіли потоки голу­буватого світла; він височів нерухомо, в німому мовчанні, ніби химерна декорація грандіозного апофеозу. Нічого не могло бути величнішого.

Молодята, спершись на поруччя мосту, глянули вниз.

Під їхніми ногами з глухим, безупинним шумом котилася Вйорна, роздута від дощів. Угору і вниз за течією, між ви­долинками, де темрява здавалася ще густішою, можна було розгледіти темні обриси прибережних дерев. Де-не-де по ііоді ковзав промінь місяця, залишаючи за собою струмінь розтопленого олова, що коливався й відсвічував, наче від­блиски на риб’ячій лусці. Ці одсвіти надавали сірій водя­ній гладіні таємничої чарівності, вони текли разом з нею під неясними тінями листя. Долина здавалася зачарованим, казковим царством, де тіні й світло жили дивовижним, при­марним життям.

Закоханим цей куточок був добре знайомий. Вони часто спускалися сюди паркими липневими ночами, шукаючи про­холоди. Тут, на правому березі, вони проводили цілі години, сховавшись під вербами, в тому місці, де зелені луки Сент-Клер підходять аж до води. Вони знали всі вигини берега, знали, по яких каменях потрібно ступати, щоб перейти вбрід Вйорну, влітку вузеньку, як нитка; знали порослі травою ло­щинки, де вони сиділи, забувшись у мріях про своє кохання. І тепер М’єтта з жалем дивилася на правий берег.

– Якби було тепло,- зітхнула вона,- ми б трохи від­почили внизу, а потім пішли б назад.

Вона замовкла, потім, не відриваючи очей від берега, до­дала:

– Поглянь, Сільвере, бачиш ген там щось чорніє перед греблею… Пам’ятаєш? Це кущі, під ними ми сиділи з тобою на свято Тіла господнього.

– Так, ті самі кущі,- тихо відповів Сільвер.

Там вони вперше наважились поцілуватися. Спогад ви­кликав у обох солодке хвилювання, і минулі радощі змішувалися в ньому з надіями на майбутнє. Немовби освітлені блискавкою, перед ними постали чудові вечори, проведені разом, а той святковий вечір вони пам’ятали до найменших подробиць: глибоке ясне небо, прохолода в затінку верб ко­ло Вйорни, ласкаві слова. І в той час, як у серці поставали любі радощі минулого, перед ними відкривалося майбутнє: їм здавалося, що мрія справдилася, що вони пліч-о-пліч ідуть життям, як ішли оце шляхом, тепло закутані плащем. Вони захоплено дивилися одне одному в вічі й усміхалися, забувши про все цієї мовчазної місячної ночі.

Раптом Сільвер підвів голову. Він одхилив полу плаща її прислухався. Здивована М’єтта зробила те саме, хоч і не розуміла, чому він одсунувся від неї.

Якийсь невиразний гомін уже кілька хвилин долинав з-за пагорбів, що серед них губився шлях на Ніццу. Здавалося, десь далеко торохтить валка возів. Плюскотання Вйорни заглушало ці невиразні звуки, але поступово вони дужча­ли й нагадували тепер тупіт війська в поході. Гул наростав, і вже чувся багатоголосий крик натовпу, мішаючись з рів­номірними поривами бурі; здавалося, гуркоче грім, захо­дить гроза і її наближення порушує сонне повітря. Сільвер слухав і не міг розпізнати голосів урагану, що губилися за горбами. Раптом з-за повороту з’явилися чорні юрби. За­лунала марсельєза, велична, грізна, закликаючи до помсти.

– Вони! – закричав Сільвер, не тямлячи себе від ра­дості й захвату.

І він кинувся бігти, тягнучи за собою М’єтту. Ліворуч пі­діймався схил, порослий дубами. Сільвер видерся на нього разом з дівчиною, боячись, щоб їх не захопив із собою бур­хливий людський потік.

Опинившись на схилі, в затінку кущів, М’єтта, трохи блі­да, почала тривожно вдивлятися в натовп. Самого лише спі­ву цих людей було досить, щоб вирвати Сільвера з її обіймів, їй здавалося, що натовп став між ними. Оце щойно вони бу­ли такі щасливі, пов’язані так тісно, далекі від усього світу, загублені в неосяжній тиші, в блідому місячному сяйві! А зараз Сільвер одвернувся від неї, забув, що вона тут, і не бачить нічого, крім оцих чужих людей, яких називає братами.

Натовп наближався в могутньому, нестримному пориві. Грізним і величним було це вторгнення багатьох тисяч лю­дей в мертвотний крижаний спокій безмежного горизонту. Шлях перетворився на потік, хвиля йшла за хвилею, і зда­валося, їм не буде кінця-краю. З-за повороту з’являлися все нові й нові чорні валки, і їхній спів приєднувався до громо­вого голосу людської бурі. Коли появились останні загони, пролунали оглушливі розкоти. Марсельєза виповнила небо, наче гіганти сурмили у велетенські сурми, і пісня тріпотіла, дзвеніла міддю, перекочуючись через усю долину. Сонні по­ля враз прокинулися, здригнулись, мов барабан під ударами палички, відгукнулися з самих надр, повторюючи багато­голосою луною полум’яний мотив національного гімну. Спі­вав тепер не тільки натовп: аж до обрію – на далеких кру­чах, на нивах і луках, у гаях та чагарях учувалися людські голоси; весь грандіозний амфітеатр від річки до Плассана, весь цей величезний водоспад, по якому розливалося голу­бувате місячне сяйво, немовби вкрито було незчисленною, невидимою юрбою, що вітала повстанців. Здавалося, в зато­нах Вйорни, на берегах, біля води, помережаної таємничими стрічками розтопленого олова, нема жодного темного закутка, де б не ховалися люди, які з гнівною силою під-\ оплювали приспів. Поля волали про помсту й волю, і стрясаючи повітря й землю. І весь час, поки військо і пускалося схилом, рокіт натовпу котився хвилями, а часом гомін був такий сильний, що здригався навіть брук на шляху.

Сільвер, збліднувши від хвилювання, слухав і пильно вдивлявся. Перші повстанці швидким кроком наближалися до мосту; за ними, колихаючись, з шумом і гуркотом тягся довгий людський потік, страхітливо безформний у темряві.

– Я думала,- прошепотіла М’єтта,- що ви не про­йдете через Плассан.

– Напевне, змінили план походу,- відповів Сільвер.- Ми мали йти Тулонським шляхом, ліворуч від Плассана і Оршера. Вони, мабуть, удень вийшли з Альбуаза, а ввечері пройшли Тюлет.

Колона порівнялася з Сільвером і М’єттою. В маленькій армії виявилося більше ладу, ніж можна було сподіватися під збіговиська ненавчених людей. Повстанці кожного міс­та, кожного селища об’єднувалися в окремі батальйони, що йшли на невеликій відстані один від одного. Певне, кожен загін корився своєму начальникові, але порив, з яким вони зараз спускалися схилом пагорба, злютував усіх у єдину, могутню громаду однодумців. Тут було, мабуть, близько трьох тисяч чоловік. Вітер гніву з’єднав їх і поніс із собою. Тінь, що падала на дорогу від високого косогору, заважала розгледіти подробиці цього незвичайного видовища. Але за кілька кроків від кущів, де заховалися М’єтта і Сільвер, схил обривався, і по дну урвища бігла вузька стежка, спускаю­чись до берега Вйорни. Місячне проміння, прослизнувши через цей прохід, кидало на дорогу широку смугу світла. Перші загони вступили в неї, і раптом різке біле світло на­прочуд виразно окреслило найдрібніші риси облич і деталі одягу. Перед Сільвером і М’єттою, зненацька постаючи з темряви, проходили грізні, незліченні батальйони.

Коли з’явився перший, М’єтта інстинктивно притули­шся до Сільвера, хоча почувала себе в безпеці, знаючи, що її ніхто не зможе побачити. Вона обняла юнака за шию і схилила голову на його плече. Її щоки, облямовані відлогою, були бліді, вона стояла, втопивши очі у смугу світла, де миготіли незвичайні, змінені ентузіазмом лиця, чорніли роззявлені роти, з них линули звуки марсельєзи, що кликала до помсти.

Сільвер увесь тремтів. Нахилившись до М’єтти він почав називати загони, які проходили перед ними.

Колона йшла рядами по вісім чоловік. Попереду кроку­вали високі головаті хлопці, у яких, здавалося, геркулесів­ська сила поєднувалася з простодушною довірою велетнів. У них республіка знайшла сліпих, відважних оборонців. На плечі у кожного була велика сокира, і нагострені леза ви­блискували в місячному світлі.

– Лісоруби із Сейських лісів,- мовив Сільвер.- 3 них сформовано загін саперів… Подай їм тільки знак, і вони пі­дуть прямо на Париж, повалять міські брами, як столітні дуби в горах.

Юнак, очевидно, пишався здоровенними кулачиськами своїх побратимів. Побачивши, що з лісорубами йде гурт ро­бітників і засмаглих людей з кудлатими бородами, він провадив:

– А от загін з Палю. Це містечко повстало першим. Он оті, в блузах, деревообробники – вони обробляють корковий дуб, а ті, в оксамитових куртках, певне, мисливці та вуглярі із Сейських ущелин… Мисливці, мабуть, знали твого батька, М’єтто. Вони мають добру зброю і вміють з нею поводитися. От якби всі були так озброєні! Надто вже мало у нас рушниць. Бачиш, у робітників самі ломаки.

М’єтта дивилася й слухала мовчки. Коли Сільвер нага­дав їй про батька, кров кинулася дівчині в обличчя. Вона з гнівом, але заразом з якоюсь дивною симпатією дивилася на мисливців. Щоки її палали вогнем. З цього моменту і її почало охоплювати гарячкове збудження, що його несла з собою пісня повстанців.

Колона знову заспівала марсельєзу; люди йшли швидко, ніби гнані подувами холодного вітру. Постанців з Палю змі­нив інший загін робітників, серед яких було досить багато буржуа, одягнених у пальта.

– Сен-Мартен-де-Во,- сказав Сільвер.- Вони пов­стали майже одночасно з Палю… Хазяї пристали до робіт­ників. Тут чимало заможних людей, М’єтто; багатії могли б спокійно сидіти вдома, а вони ризикують життям, борючись за свободу. Таких треба любити… У багатьох не вистачає зброї. Дивись, усього кілька мисливських рушниць… Бачиш, М’єтто, людей із червоними пов’язками на лівій руці? Це ко­мандири.

Але Сільвер не встигав перелічувати загони, вони випе­реджали його слова. Поки він розповідав про людей з Сен-Мартен-де-Во, вже два нових батальйони поминули смугу білого світла.

– Бачила? – спитав він.- Пройшли повстанці з Альбуаза і Тюлета. Я впізнав коваля Бюрга… Вони, мабуть, при­єдналися сьогодні. Як вони поспішають!

Тепер і М’єтта нахилилася вперед, щоб довше не губити з очей маленькі загони, котрі називав Сільвер. По її тілу пробігав дрож; хвилювання стискувало їй груди й пере­хоплювало горло. В цей час появився новий батальйон, численніший і краще навчений, ніж інші. В ньому майже всі повстанці були вбрані однаково – в сині блузи з червоними поясами. Посередині їхав вершник із шаблею при боці. Більшість цих імпровізованих солдатів мала руш­ниці – карабіни та стародавні мушкети національної гвардії.

– Не знаю, хто вони,- сказав Сільвер.- Он той, на коні, мабуть, командир; мені про нього казали. Він привів із собою батальйони з Фавероля й сусідніх сіл. От якби одяг­ ти отак усю колону!

Він швидко перевів подих.

– Ага! Ось і села! – вигукнув він.

За фаверольцями йшли невеликі групи, душ по десять, по двадцять, не більше. Усі були в коротких куртках, що носять селяни на півдні. Вони співали, потрясаючи вилами й косами; у деяких були просто величезні заступи копачів. Села надіслали всіх своїх здорових чоловіків.

Сільвер пізнавав батальйони по командирах і схвильо­ваним голосом перелічував їх:

– Загін із Шаваноза – усього вісім чоловік, але які молодчаги! Дядько Антуан їх знає… Ось Назер, а он Пужоль. Усі тут, усі відгукнулися… Валькерас… Диви, навіть кюре з ними. Мені розповідали про нього. Він чесний республіканець.

Сільвер був, як п’яний. Зараз, коли в загонах налічува­лося лише по кілька чоловік, йому доводилося поспішати, і він аж нетямився.

– Ах, М’єтто! – провадив він.- Як вони йдуть! Любо дивитися. Розан, Верну, Корб’єр! І це ще не всі, ти зараз по­бачиш!.. У них самі лише коси, але вони скосять солдат, як граву на луках… Сент-Етроп! Мазе! Ле-Гард! Марсан, уся північна сторона Сея!.. Ще б пак, ми переможемо! Вся кра­їна з нами! Поглянь на їхні руки. Чорні, міцні, як залізо… Кіиця-краю не видно. Он Прюїна, Рош-Нуар. Це контра­бандисти, у них карабіни… А от знову пішли коси та вила, знову селянські загони. Кастель-ле-В’є! Сент-Анн! Грай! Естурмель! Мюрдаран!

Здавленим від хвилювання голосом Сільвер перерахо­вував групи людей, а вони зникали, поки він їх називав, ніби підхоплені вихором. Він неначе виріс, обличчя його пашіло, він показував на загони, і М’єтта стежила за нервовими ру­хами його руки. Вона відчувала, що шлях унизу притягує її, як прірва. Щоб не оступитися, вона обняла за шию юнака. Щось захопливе, п’янке йшло від натовпу, натхненого рі­шимістю й вірою. Люди, осяяні місячним промінням, юна­ки, чоловіки, діди, що вимахували чудернацькою зброєю, убрані в найрізноманітніший одяг,- тут були блузи чорно­робів і сюртуки буржуа,- вся ця нескінченна колона, ці обличчя, котрим нічна доба і вся обстановка надавали надзви­чайної виразності, котрі закарбовувалися в пам’яті своїм фанатичним запалом і відвагою, здавалися дівчині нестрим­ним, бурхливим потоком. Були хвилини, коли їй ввижалося, що не вони йдуть, а Марсельєза несе їх, що їх женуть грізні розкоти могутнього співу. М’єтта не могла розібрати слів, вона чула тільки безупинний гомін, що переходив від низь­ких нот до високих, тремтячих, тонких, мов жала, і ті жала мовби впиналися їй у тіло. Громові вигуки, заклик до боро­тьби і смерті, спалахи гніву, жагуче прагнення волі, диво­вижне поєднання жадоби руйнування з найблагороднішими поривами вражали її в самісіньке серце й, наростаючи, про­никали дедалі глибше, завдавали їй солодкого болю, неначе мучениці, що всміхається під ударами бича. Людські хвилі текли разом з потоком звуків. Батальйони проходили всьо­го лише кілька хвилин, а Сільверові й М’єтті колона здавалася нескінченною.

М’єтта була ще дитиною. Вона зблідла, побачивши пов­станців, вона оплакувала втрачені втіхи, але її палка, при­страсна натура легко запалювалась ентузіазмом. Хвилю­вання захлеснуло її, лилося через край. Вона немовби перетворилася в хлопця. З якою радістю вона взяла б рушни­цю й пішла б за повстанцями! Вона дивилася на рушниці й коси, що миготіли перед нею, яскраво-червоні губи її роз­тулилися, відкривши гострі зуби, наче у вовченяти, готового вкусити. Сільвер усе швидше й швидше перелічував селян­ські загони, і їй здавалося, що з кожним його словом колона все навальніше простує вперед. Незабаром вона перетвори­лася в бурхливий вихор, у хмару куряви, здійняту ураганом. Усе закрутилося. М’єтта заплющила очі. Великі, гарячі сльози по­текли по її щоках. У Сільвера теж забриніли на віях сльози.

– Щось не видно наших, а вони ж сьогодні вийшли з Плассана,- прошепотів він.

Він пильно вдивлявся в темряву, з якої ще не появився кінець колони. І раптом переможно вигукнув:

– А ось і вони!.. Вони несуть прапор. Їм довірили прапор! Він почав було спускатися зі схилу, щоб приєднатися до своїх товаришів, але повстанці саме зупинилися. Вздовж колони передавали наказ. Пролунали останні розкоти мар-сельєзи, і тепер чувся лише невиразний гомін схвильовано­го натовпу. Прислухавшись, Сільвер розібрав слова наказу, що передавався від загону до загону: плассанців закликали стати на чолі колони. Батальйони разступилися, пропуска­ючи наперед прапор. Сільвер, тримаючи М’єтту за руку, став підніматися назад на кручу.

– Ходімо,- сказав він,- ми раніше від них добіжимо до мосту й переймемо їх з того боку.

Вилізши нагору, до зораних нив, вони побігли до греблі, перейшли Вйорну по дошці, покладеній мірошником, і біг­цем пустилися навпростець через луки Сент-Клер, тримаючись за руки, не кажучи ні слова. По широкому шляху чор­ною стрічкою в’юнилася колона, і вони йшли за нею понад живоплотом. Між кущами глоду подекуди були просвіти, і через один з них Сільвер і М’єтта вибралися на шлях.

Хоч вони і йшли манівцями, але прибули одночасно з плассанцями. Сільвер тиснув руки приятелям. Очевидно, вони вирішили, що він дізнався про змінений маршрут повстанців і вийшов їм назустріч. На М’єтту, обличчя якої було напівзакрите відлогою, поглядали з цікавістю.

– Е! Та це ж Шантегрей,- сказав хтось із жителів пе­редмістя,- племінниця Ребюфа, чинбаря з Жа-Мефрену.

– Чого це ти тут вештаєшся? – крикнув другий.

Сільвер, хвилюючись, не подумав про те, в яке ніякове становище може попасти М’єтта, коли з неї почнуть глузувати робітники. Дівчина розгублено дивилася на нього, ніби прохаючи допомоги й захисту. Але не встиг він відповісти, як з натовпу почувся грубий голос:

– Батько її на каторзі. Нам не потрібна дочка злодія та вбивці.

М’єтта страшенно зблідла.

– Брехня! – сказала вона.- Мій батько вбив, але не крав.

Бачачи, що Сільвер, блідий від гніву, стискає кулаки й тремтить дужче за неї, М’єтта додала:

– Облиш, це стосується тільки мене.

І, звертаючись до натовпу, голосно крикнула:

– Ви брешете, брешете!.. Він не вкрав жодного су! Ви це знаєте. Чому ж ви його ображаєте, адже він не може себе захистити!

Вона випросталась, прекрасна у своєму гніві. Її палка, бунтівлива натура досить спокійно сприймала обвинува­чення у вбивстві, але те, що батька винуватили у крадіжці, доводило її до нестями. Всі це знали, і тому люди з безглуз­дою жорстокістю найчастіше кидали їй в обличчя саме таке обвинувачення.

Чоловік, який назвав її батька злодієм, повторив зараз те, що говорилося вже багато років. Гнів М’єтти викликав сміх. Сільвер стояв, стискаючи кулаки. Справа могла скін­читися погано, якби за дівчину не заступився мисливець із Сея, що присів відпочити на купі каміння.

– Вона каже правду,- озвався він.- Шантегрей був із наших. Я його знаю. Справа ця заплутана. Я, наприклад, вірю в те, що він сказав на суді. Він застрелив жандарма на полюванні, але ж той сам цілився в нього з карабіна. Кожен на місці Шантегрея став би захищатися. Але Шантегрей – чесна людина, Шантегрей не крав.

Як завжди в таких випадках, досить було заступитись одному, щоб знайшлися й інші оборонці. Виявилося, що ба­гато робітників теж знали Шантегрея.

– Так, так, це правда,- підхопили вони.- Він не зло­дій. А скільки в Плассані негідників, яких треба було б по­слати на каторгу замість нього… Шантегрей наш брат… За­спокойся, дівчинко, заспокойся.

Ніколи ще М’єтта не чула доброго слова про свого бать­ка. Звичайно його називали при ній волоцюгою, мерзотни­ком, а тут раптом добрі душі знаходили для нього слова ви­правдання, запевняючи, що він чесна людина. М’єтта зали­лася сльозами, її охопило те саме зворушення, від якого в неї стискалося горло при звуках марсельєзи. Їй захотілося віддячити цим людям, які співчувають знедоленим. Спершу їй спало на думку по-чоловічому потиснути їм усім руки, але серце підказало інше. Біля неї стояв повстанець, що тримав прапор. Вона доторкнулася до древка і замість подяки ска­зала благальним голосом:

– Дайте мені прапор. Я понесу його.

Робітники, люди прості серцем, зрозуміли наївне бла­городство цього пориву.

– Справді! – вигукнули вони.- Хай дочка Шантегрея несе прапор.

Хтось із лісорубів зауважив, що вона швидко втомиться и довго не пройде.

– Ні, я сильна,- гордо заявила М’єтта і, закотивши ру­кава, показала свої круглі руки, міцні, як у дорослої жінки. Їй подали прапор.

– Стривайте! – гукнула вона.

Швидко скинувши плащ, дівчина вивернула його й на­пнула на плечі червоною підбивкою назовні. Освітлена бі­лим місячним сяйвом, вона стояла перед натовпом ніби в широкій пурпуровій мантії, що спадала аж до землі. Відлога зачепилася за зачіску, і здавалося – на голові красується фрігійський ковпак. М’єтта взяла прапор, притулила дер­жак до грудей і отак стояла, випроставшись, під цим кри­ваво-червоним знаменом, що майоріло над нею. Її натхнен­не дитяче обличчя, в ореолі кучерявого волосся, з великими вологими очима і всміхненими напіврозтуленими устами, було гордо й рішуче підведене до неба. В цю мить вона зда­валась уособленням незайманої Свободи.

Повстанці вибухнули гучними оплесками. Південці з властивою їм палкою уявою були захоплені, коли перед ни­ми раптом з’явилася висока, в червоному плащі дівчина, що так пристрасно тулила до грудей їхній прапор. В загоні по­чулися вигуки:

– Браво, Шантегрей! Хай живе Шантегрей! Хай зали­шається з нами! Вона принесе нам щастя!

Вони ще довго вітали б її, якби не пролунав наказ іти да­лі. Колона рушила, і М’єтта, стиснувши руку Сільверозі, що стояв поруч неї, прошепотіла йому на вухо:

– Чуєш? Я залишаюся з тобою. Ти згоден?

Сільвер мовчки відповів на потиск її руки. Він погоджу­вався. Він був глибоко зворушений, його захопило загальне піднесення. М’єтта здавалась йому такою чарівною, такою неличною, такою святою! І, підіймаючись по схилу, він увесь час дивився на неї, осяйну, в промінні слави. Вона стала для нього образом другої його коханої – образом обожнюва­ної Республіки. Йому хотілося якнайшвидше дійти до міста, якнайшвидше взяти на плече рушницю, але повстанці йшли поволі. Було дано наказ зчиняти якомога менше шуму. Колона рухалася алеєю берестів, звиваючись, мов величезна гадюка. Морозна груднева ніч стала знову безгомінною, і тільки Вйорна, здавалося, клекотіла ще дужче.

Коли порівнялися з першими будинками передмістя, Сільвер побіг по карабін на площу св. Мітра. Вона все так само дрімала під місячним сяйвом. Повстанців він наздогнав уже біля Римської брами. М’єтта нахилилася до нього й сказала з дитячим усміхом:

– Мені здається, що це хресний хід і я несу корогву.

II

Плассан – супрефектура, що налічує біля десяти тисяч жителів. Місто збудоване на плоскогір’ї над Вйорною; на півночі воно прилягає до Гаррігських горбів – останніх відног Альп – і лежить ніби в глухому куті. У 1851 році його зв’язували з навколишнім світом тільки два шосейні шляхи: один, на сході, збігав схилом гори до Ніцци, другий, на за­ході, підіймався на Ліон, продовжуючи перший майже по прямій лінії. Згодом до Плассана провели залізницю: колія її проходить з південного боку, біля підніжжя горба, що кру­то уривається від старовинного фортечного валу до річки. Коли вийдеш з вокзалу, що стоїть на правому березі бур­хливої річки, можна, підвівши голову, побачити перші бу­динки Плассана і сади, розташовані терасами. Проте, щоб дійти до цих будинків, треба підійматися добру чверть го­дини.

Років двадцять тому, мабуть, через відсутність шляхів сполучення, у Плассані ще панував по-святенницькому ари­стократичний дух, притаманний стародавнім провансаль­ським містам. Там був, та ще й досі зберігся цілий квартал великих особняків, вимуруваних за часів Людовіка XIV та Людовіка XV, з десяток церков, кілька будинків єзуїтів і капуцинів та чимало монастирів. У Плассані класовий по­діл довгий час визначали квартали міста. Кварталів цих три, і кожний утворює окреме, самостійне містечко із своїми церквами, місцями для прогулянок, своїми звичаями та ін­тересами.

Дворянський квартал, названий за однією із своїх па­рафій кварталом св. Марка,- це маленький Версаль, з пря­мими вулицями, порослими травою, і з великими квадрат­ними кам’яницями, за якими ховаються чималі садки. Він розкинувся на південному боці плоскогір’я. Деякі особняки збудовані на самому краю схилів, що спускаються терасами, звідки видно всю долину Вйорни – чарівний пейзаж, слав­нозвісний у цих краях. На північному заході, в старому квар­талі,- колишньому місті,- уступами піднімаються вузь­кі, звивисті вулиці з ветхими будинками; тут мерія, міський суд, ринок, жандармерія; в цій частині Плассана, найбільш населеній, живуть робітники, торговці, всякий дрібний люд, і трудящий та вбогий. І, нарешті, на північному сході довгим чотирикутником розляглося нове місто; тут мешкає буржуазія – всі ті, хто мало-помалу збив собі достаток, а також люди вільних професій; будинки їхні вишикувано в ряд і пофарбовано в світло-жовтий колір. Цей квартал, за окрасу якого править супрефектура, неоковирний, тинькований, оздоблений розетками будинок, у 1851 році мав ледве п’ять або шість вулиць. Він виник недавно і один тільки й розрос­тається, особливо після того як проклали залізницю.

У наші дні Плассан розподілено на три незалежні, чітко розмежовані частини ще й тому, що кожен квартал відо­кремлений від інших широкою вулицею. Проспект Совер, що переходить у вузьку Римську вулицю, йде від заходу на схід, від Головної брами до Римської брами, розрізуючи місто навпіл, і відокремлює дворянський квартал від двох інших, а ті, в свою чергу, розділяє вулиця Банн, найкраща її Плассані; вулиця Банн починається від проспекту Совер і підіймається на північ; ліворуч від неї темними брилами розкидані особняки старого кварталу, а праворуч тягнуться світло-жовті будинки нового міста. Майже посередині ву­лиці, на маленькій площі, обсадженій миршавими деревами, височить супрефектура – гордість плассанських буржуа.

Ніби щоб відгородитися від цілого світу, ще дужче зам­кнутись у своїх мурах, Плассан оперезано стародавнім фор­течним валом, від якого місто здається ще похмурішим і тіснішим. Досить рушничного залпу, щоб зруйнувати його сміховинні укріплення, не вищі й не грубші за монастирський мур, оповиті плющем і порослі диким левкоєм. У фортечно­му валу є кілька виходів, основні з них – Римська брама та Головна брама. Римська брама виходить на шлях до Ніцци, а Головна – в іншому кінці міста – на Ліонський шлях. До 1853 року ще були цілі величезні заокруглені вго­рі дерев’яні ворота, оковані залізом. Влітку об одинадцятій, п взимку о десятій годині вечора їх замикали на два замки. І місто, замкнувшись, мов ляклива дівчина, засинало спо­кійним сном. Сторож, який мешкав у маленькій будці біля воріт, був зобов’язаний відчиняти їх запізнілим городянам. Ллє щоразу велися довгі переговори. Сторож нікого не впускав, не освітивши прибульця ліхтарем і не розглянувши пильно через віконце: хто йому не подобався, міг ночувати за ворітьми. Дух міста, все його боягузтво, егоїзм, зашка­рублість, ненависть до всього, що проникає ззовні, його святенництво і прагнення до відособленого життя виявилися в цьому щоденному замиканні воріт. Плассан, коли все було надійно замкнене, казав: “Я у себе вдома”,- із задоволен­ням побожного буржуа, який, не боячись за свою скриню, впевнений, що його сон ніщо не потривожить, спокійно про­читавши молитви, з насолодою простягався на ліжку. Мені здається, немає другого міста, що так довго і так уперто за­микалося б на ніч, немов монастир.

Населення Плассана ділиться на три групи: скільки квар­талів, стільки й окремих маленьких світів. Урядовців нема потреби рахувати; супрефект, збирач податків, хранитель заставних, поштмейстер – усе це люди зайшлі; їх не люб­лять, їм заздрять, і вони живуть, як їм заманеться. Що ж до корінних мешканців, тих, хто виріс тут і твердо вирішив тут померти, то вони так глибоко шанують успадковані звичаї й усталені межі, що квапляться пристати до того чи іншого суспільного кола.

Дворяни відгородилися від усіх неприступним муром. Після падіння Карла X1 вони рідко виходять з дому, спішать повернутися в свої похмурі особняки, проходять крадькома, як у ворожому таборі. Вони ні в кого не бувають і нікого не приймають, навіть людей свого кола. Лише священики час­ті гості їхніх салонів. Літо дворяни проводять у своїх замісь­ких садибах, взимку сидять біля каміна. Це живі мерці, яким обридло жити. В їхніх кварталах панує гнітюча тиша кла­довища. Двері й вікна будинків ретельно замкнені, можна подумати, що то – монастирі, далекі від людської суєти. Тільки коли-не-коли вулицею пройде абат; його скрадлива хода неначе підкреслює тишу, навислу над замкненими осе­лями; двері прочиняються, і він зникає, як тінь.

Буржуазія – комерсанти, що відійшли від справ, адво­кати, нотаріуси, увесь шанолюбний, заможний маленький світ нового міста – намагається якось розворушити життя в Плассані. Вони ходять на вечори до пана супрефекта й мріють самі давати такі ж бали. Вони шукають популярнос­ті, кажуть робітникам “друзяко”, гомонять із селянами про врожай, читають газети і в неділю вирушають із дружинами на прогулянки. Це місцеві передові уми; тільки вони одні на­смілюються кепкувати з міських валів і не раз вимагали, щоб плассанські власті зруйнували фортечні мури, “ці пережит­ки минулого”. Проте навіть найзатятіші скептики відчувають неабияке радісне хвилювання, коли який-небудь маркіз або граф ушанує їх легким поклоном. Мрія кожного бур­жуа нового міста – бути допущеним в салони кварталу св. Марка. Вони чудово розуміють, що мрія ця нездійсненна й тому гучно іменують себе “вільнодумними” людьми, од­наче насправді ці вільнодумці вельми шанують владу й готові кинутись в обійми першому-ліпшому рятівникові при найменшому ремстві народу.

Населення, що працює й нидіє у старому кварталі, не таке прикметне. Там переважає простолюд, робітники, про­те є й дрібні крамарі й навіть кілька великих комерсантів. Плассан аж ніяк не комерційний центр, уся його торгівля вводиться до збуту місцевих виробів: олії, вина, мигдалю. Щодо промисловості, то вона представлена трьома-чотирма шкіряними заводами, що отруюють повітря на одній з вулиць старого кварталу, кількома фабриками фетрових капелюхів і миловарним заводом у передмісті. Торговці та фабриканти хоч і відвідують на великі свята буржуа нового міста, але все їхнє життя проходить серед робітників старого кварталу. Крамарі, дрібні купці, робітники тісно пов’язані спільністю інтересів. Тільки в неділю хазяї приче­пурюються й тримаються осторонь. А втім, робітники ста­новлять лише п’яту частину населення і губляться серед гультяїв.

Влітку жителі всіх кварталів Плассана зустрічаються раз на тиждень віч-на-віч. У неділю після обідні все місто і виходить погуляти на проспект Совер, навіть дворяни. Але й на проспекті, схожому на такий собі бульвар з двома платановими алеями, утворюються три окремі потоки. Буржуа нового міста з’являються тільки мимохідь: вони виходять через Головну браму, звертають праворуч на широку вули­цю Майль і гуляють там до смерку, а дворяни й простолюд походжають проспектом Совер. Понад сто років тому дво­ряни обрали собі алею, яка проходить з південного боку проспекту вздовж ряду особняків, де найраніше з’являється тінь. Простолюд змушений вдовольнятись північною і леєю – тією стороною, де містяться кафе, готелі, тютюнові крамнички. Цілий день простолюд та аристократи проходжуються туди й сюди, вгору і вниз по проспекту, і ніколи мідному робітникові, жодному дворянинові й на думку не спадає перейти на другий бік. Їх відокремлюють шість або вісім метрів, але між ними тисячі льє, і вони сумлінно три­маються паралельних ліній, яким не судилося зустрітись на цьому світі. Навіть за часів революцій вони не переходили на чужу алею. Традиційні недільні прогулянки, що­денний оберт ключа в міських воротах – явища того самого роду, яких досить, щоб скласти думку про десять тисяч жителів Плассана.

________

1К а р л X – французький король; був скинутий липневою револю­цією 1830 року.

У цьому своєрідному середовищі до 1848 року скніла мало кому відома й малошанована сім’я, голові якої, П’єрові Ругону, судилося в майбутньому завдяки надзвичайним обставинам відіграти вельми значну роль.

П’єр Ругон був сином селянина. Його родичам з боку матері, Фукам, як їх називали, наприкінці минулого сто­ліття належала чимала садиба в передмісті, за старим кла­довищем св. Мітра; згодом цю ділянку приєднано до Жа-Мефрену. Фуки були найбагатшими городниками в усій окрузі, вони постачали овочі цілому кварталові Плассана. Їх­ній рід згас за кілька років-до революції Вижила тільки єди­на дочка Фуків, Аделаїда, що народилася 1768 року. На ві­сімнадцятому році вона залишилася круглою сиротою – батько її помер у божевільні. Дівчина була високою, тонкою, блідою, з розгубленим виразом обличчя й чудними манера­ми. В дитинстві її вважали просто дикункою. Але, підроста­ючи, вона ставала ще чуднішою, а деякі її вчинки були такі безглузді, що їх не могли до ладу пояснити навіть люди, кот­рих мали в передмісті за мудреців. Невдовзі почали подей­кувати, що й вона, як і її батько, несповна розуму. Через півроку після того як Аделаїда зосталась сама на білому світі, успадкувавши маєтність, що робила її багатою наре­ченою, пролетіла чутка, що вона вийшла заміж за городника на прізвище Ругон, неотесаного селюка, родом з Нижніх Альп. Останній з Фуків найняв його на літо; Ругон залишив­ся працювати в дочки померлого, і от наймит раптом посів завидне становище – став чоловіком господині. Шлюб цей вразив усіх; ніхто не міг зрозуміти, чому Аделаїда обрала грубого, вайлуватого, незграбного злидаря, що ледве роз­мовляв по-французькому, а не кого-небудь із синів замо­жних хліборобів, що вже давно залицялися до неї. В про­вінції ніщо не може лишатися нез’ясованим, тож усі вирі­шили, що тут криється якась таємниця, твердили навіть, що весілля було викликане невідкладною потребою. Але факти спростували наклеп. Аделаїда породила сина аж через рік після весілля. Кумасі були невдоволені: вони не хотіли ви­знати, що помилились, і поклали собі будь-що розкрити дра­жливу таємницю. Почали шпигувати за Ругонами і скоро мали багату поживу для пліток. Через рік і три місяці після одруження Ругон помер наглою смертю від сонячного удару, що спіткав його якось опівдні, коли він полоз у городі моркву.

Ледве минув рік, як поведінка молодої вдови спричинилася до нечуваного скандалу в передмісті. Стало відомо, що Аделаїда завела коханця, та й вона, очевидно, з цим не крилася. Багато хто чув, як вона при людях казала “ти” наступ­никові бідолахи Ругона. Як! Не побула вдовою навіть і року, а вже полюбовника придбала! Таке нехтування моральністю суперечило здоровому глуздові, здавалося жахливою без­соромністю. Та найбільше обурював Аделаїдин дивний вибір. За тих часів у кінці завулка св. Мітра, в хатині, задвірок якої виходив на ділянку Фуків, жив чоловік, що мав погану славу, відомий за прізвиськом “Маккар-волоцюга”. Маккар тикав іноді на цілі тижні, потім, наче нічого й не було, знову з’являвся одного надвечір’я, йшов, заклавши руки в ки­шені, й посвистував, ніби повертався з прогулянки. Жінки, сидячи біля дверей, оглядали його, коли він проходив мимо, іі казали: “Дивись-но, Маккар-волоцюга об’явився. Мабуть, сховав рушницю й мішок десь у ямі на Вйорні”. Всі знали, що Маккар, не маючи ніяких прибутків, добре їв, пив і тішився байдикуванням під час своїх недовгих відвідин мі­ста. Пив він з якоюсь несамовитою люттю; проводив усі вечори в шинку, сидячи самотою за столиком, безтямно вту­пившись очима у склянку, нічого не чуючи й не бачачи нав­коло себе. І коли шинкар замикав двері, Маккар виходив твердим кроком, гордо піднявши голову, немовби хміль на­давав йому бадьорості. “Маккар чогось уже занадто рівно йде, мабуть, п’яний як ніч”,- казали перехожі, дивлячись, як він повертався додому. Тверезий він ходив згорбившись і з якоюсь вовкуватою полохливістю уникав цікавих по­глядів.

Після смерті батька, робітника шкіряного заводу, що залишив у спадок синові тільки хатину в завулку св. Мітра, Маккар не мав ані родичів, ані друзів. Близькість кордону та Сейських лісів обернула цього ледачого, чудного парубка на контрабандиста й браконьєра – на одного з тих підозрілих типів, про яких перехожі говорять: “Не хотів би я здибати таку пику опівночі в лісі”. Височенного зросту, з густою бородою й пропитим лицем, Маккар наганяв жах на доброчесних жінок передмістя; вони запевняли, що він жив­цем поїдає немовлят. У тридцять років йому можна було дати всі п’ятдесят. На його бородатому обличчі з-під довгого, кудлатого, як шерсть у пуделя, волосся блищали карі метушливі очі, сумні очі природженого бродяги, озлобленого пияцтвом й людською зневагою. Щоразу, коли в місті траплялися крадіжка або вбивство, перша підозра падала на Маккара, хоча ніхто не мав доказів його злочину. І цього людожера, розбійника, волоцюгу вибрала собі Аделаїда! За рік і вісім місяців вона мала вже двох дітей – хлопчика і дівчинку. Про шлюб між ними не було й мови. Ніколи ще передмістя не бачило такої зухвалої безсоромності. Загаль­ний подив був такий великий, а сама думка, що Маккар зу­мів знайти молоду, багату коханку, настільки перевернула уявлення кумась, що вони майже співчували Аделаїді. “Бі­долаха, вона геть з’їхала з глузду,- казали вони.- Якби в неї були родичі, вони давно вже запроторили б її в боже­вільню”. Ніхто не знав справжньої історії цього чудного кохання, тим-то знов обвинуватили “негідника Маккара”: звісно, він скористався недоумством Аделаїди, щоб прибра­ти до рук її грошенята.

Законний син Аделаїди, П’єр Ругон, зростав разом з її позашлюбними дітьми. Мати залишила в себе обох “вов­ченят”, як називали у передмісті Антуана та Урсулу, і ста­вилася до них не гірше і не краще, ніж до дитини від пер­шого шлюбу. Здавалося, що вона не зовсім виразно уявляла собі, яка доля чекає цих двох бідолашних дітей. Для неї це були її діти, такі ж як і первісток. Іноді вона виходила з до­му, ведучи за одну руку П’єра, а за другу Антуана, не помі­чаючи, що вже тепер до малят ставляться далеко не одна­ково.

Це був химерний дім.

Протягом майже двадцяти років тут кожен жив як йому заманеться. Дітям теж дали повну волю. Ставши жінкою, Аделаїда немовби залишилася тією самою високою чудною дівчиною, яку в п’ятнадцять років уже мали за дивачку. Во­на не була божевільною, як вважали в передмісті, але якась нервова неврівноваженість, якийсь розлад в діяльності моз­ку та серця примушували її жити не звичайним життям, не так, як інші люди. Вона була безпосередня і по-своєму ціл­ком послідовна, але в очах сусідів ця послідовність була чис­тісіньким безумством. Здавалось, Аделаїда навмисне давала привід для пліток, навмисне старалася, щоб усе в неї йшло якнайгірше, тоді як вона лише немудро, простодушно ко­рилася вимогам свого темпераменту.

Після перших пологів у неї почалися нервові напади, во­на кидалася в страшних корчах. Напади ці повторювалися періодично кожні два-три місяці. Зверталися до лікарів, ті відповідали, що нічим допомогти не можна, що згодом напади минуть, і прописали їй недосмажене м’ясо та хінну настойку. Від постійних припадків Аделаїда зовсім схиб­нулась. Вона жила день за днем, як дитя, немов лагідна, су­мирна тварина, що підкоряється своїм інстинктам. Коли Маккар зникав з міста, вона цілими днями нічого не робила і все про щось мріяла, звертаючи увагу на дітей лише для того, щоб приголубити їх, погратися з ними. Та щойно її по­любовник вертався, вона йшла з дому.

За хатиною Маккара був невеликий двір, відокремлений муром від садиби Фуків. Якось уранці сусіди дуже здивува­лися, побачивши в цьому мурі хвіртку, якої напередодні вве­чері ще не було. Протягом однієї години все передмістя вже встигло оглянути її. Коханці, мабуть, трудилися цілу ніч, аби пробити отвір та приладнати хвіртку. Тепер вони могли вільно ходити одне до одного. То був новий виклик. Цього разу до Аделаїди поставилися не так поблажливо, бо вона ввела в неславу передмістя. Ця хвіртка, це безсоромне ви-шання незаконних любощів викликали більше обурення, ніж двоє позашлюбних дітей. “Хоч би про людське око до­трималися пристойності”,- говорили найбільш вибачливі і жінок. Аделаїда не розуміла, що означає “дотримуватися пристойності”. Вона була дуже задоволена й гордилася хвірткою; вона допомагала Маккару виймати цеглини з муру іі навіть замішувала вапно, щоб робота йшла швидше. Вран­ці вона з дитячою втіхою прийшла полюбуватися на працю своїх рук, і трьом кумасям, що побачили, як вона уважно розглядає ще зовсім свіже мурування, це здалося кричущою розпустою. З того часу щоразу, як тільки Маккар з’являвся її передмісті, вважалося, що молода вдова, яка в такі дні ніде не показувалася, перебирається до нього в хатину в завулку і в. Мітра.

Контрабандист повертався через неоднакові проміжки часу і завжди несподівано. Ніхто не знав, як жили полюбов­ники ті два або три дні, коли Маккар перебував у місті. Двері пули на замку, й маленька хатина тоді здавалася безлюд­ною. Жителі передмістя, вирішивши, що Маккар спокусив Аделаїду тільки заради її грошей, дивувалися, бачачи, що він, як і раніше, ходить у дранті й надовго зникає, вештаючись по горах та долах. Можливо, що чим рідше вони бачились, тим дужче любила його молода жінка, а може, він не піддавався на її умовляння, почуваючи непоборний потяг життя, сповненого непевних пригод. Багато різних га­лок припускали, а все ж не могли зрозуміти цього зв’язку, що почався й тривав так химерно. Оселя в завулку св. Мітра була завжди наглухо замкнена і ховала свою таємницю. Здогадувалися, що Маккар б’є Аделаїду, хоч з хатини не чути було ні сварки, ані крику. Не раз вона з’являлася з синцями, з розпатланим волоссям, але ніколи не помічали в неї на обличчі страдницького або хоча б сумного виразу. Вона й не крилася із своїми синцями, вона усміхалася й здавалася щасливою. Очевидно, вдова безмовно кори­лася коханцеві, і так вони прожили понад п’ятнадцять років.

Аделаїда, вертаючись додому, заставала там цілковитий розгром, але це її анітрохи не турбувало. Вона була далека від будь-якої практичності. Вона не знала ціни речам, не ро­зуміла, що в домі потрібен лад.

Діти її росли, як ті дикі сливи при дорозі, що їх пече сон­це і поливає дощ. Тож дички, яких не торкався ніж садів­ника, яких не підрізували й не щепили, принесли свої плоди. Ніколи ще природні нахили не мали такої волі, ніколи ще маленькі капосні істоти не виростали так вільно, тримаю­чись своїх інстинктів. Вони качалися по городині, проводили час на вулиці, скублячись та б’ючись. Вони крали харчі вдо­ма, ламали фруктові дерева, як хижі й крикливі злі духи, вони псували й нищили все, що їм попадалося під руки в цьому дивному будинку, де панувало безумство. Коли мати зникала на цілі дні з дому, діти здіймали такий гармидер, вигадували такі сатанинські витівки, аби позбавити сусідів терпцю, що ті уговкували їх, погрожуючи різками. Аделаїди ж діти зовсім не боялися, і якщо менше докучали людям, коли мати була вдома, то тільки через те, що обирали її своєю жертвою. Вони пропускали заняття в школі п’ять-шість разів на тиждень і немов навмисне намагалися накли­кати на себе кару, аби лише зняти ревище на цілий куток. Однак Аделаїда ніколи їх не била, навіть не сварилась на них; безтурботна, млява, байдужа, вона не помічала ні га­ласу, ні колотнечі. Кінець кінцем жахливий гармидер трьох бешкетників став для неї потребою, він заповнював її по­рожню голову. Коли їй доводилося чути: “Скоро діти бити­муть її, так їй і треба”,- вона лагідно всміхалася. Хай би хоч що сталося, її байдужий вигляд ніби казав: “Дарма!” Господарством вона клопоталася ще менше, ніж дітьми. Ді­лянка Фуків за довгі роки цього безладного життя стала б пустирем, але, на щастя, молода вдова довірила справу досвідченому городникові. За угодою він мав частку в прибут­ках та безсоромно обкрадав її, про що Аделаїда не здогадувалася. Проте це мало й добрі наслідки: щоб більше вкрасти, городник старався якнайкраще використати ділянку і майже подвоїв її прибутковість.

П’єр, законний син Аделаїди, ще змалку верховодив над братом та сестрою,- чи то ним керував сліпий інстинкт, а ми то він помітив, як ставляться до них чужі люди. Під час “парок він, мов хазяїн, бив Антуана, хоч і був слабший за нього. Урсулі ж, кволій, малій, блідій дівчинці, однаково пе­репадало від обох. А втім, до п’ятнадцяти-шістнадцяти ро­ків усі троє лупцювали одне одного по-братерському, не за­мислюючись над глухою взаємною ненавистю й не розумі­ючи, наскільки вони чужі між собою. І тільки в юності, коли склалися їхні характери, вони зіткнулись як свідомі особис­тості.

У шістнадцять років Антуан вигнався і став довготеле­сим хлопцем, у якому втілилися всі вади Маккара та Аде­лаїди, ніби злиті докупи. Проте Маккарових задатків було більше: Антуан успадкував любов до бродяжництва, нахил до пияцтва, звірячу запальність. Але під впливом Аделаїдиної нервової натури вади, що виявлялися в батька з якоюсь повнокровною відвертістю, в сина перетворилися на боягузливу й лицемірну потайність. Від матері він успадкував і цілковиту відсутність гідності й сили волі, егоїстичність хтивої жінки, що не гребує наймерзотнішим ліжком, аби виле­жуватися досхочу, аби тільки поспати в теплі. Про Антуа­на казали: “Яка бестія! Батько хоч мав сміливість, а цей і вб’є нишком, шпилькою”. Фізично Антуан успадкував від матері тільки чуттєві губи; всі інші риси були батькові, але пом’якшені, не такі виразні й рухливіші.

В Урсулі, навпаки, переважала фізична та моральна по­дібність до матері. Щоправда, і тут була глибока суміш обох начал, але бідолашна дівчинка народилася тоді, коли Аделаїда все ще кохала палко, а Маккар уже охолов до неї, і дочці передалося разом зі статтю тавро материнського тем­пераменту. В ній натури батьків не зливалися в одно, а ско­ріше протиставлялись у тісному зближенні. Химерна, неврівноважена Урсула часом усіх цуралася, часом удавалася її журбу або ж у запальність парії, але найчастіше вона нервово реготала або ніжно мріяла, як жінка з навіженим сер­цем, з навіженою головою. Погляд її інколи блукав розгублено, як в Аделаїди, очі були прозорі, немов кришталь; такі очі бувають у молодих кішок, що вмирають від сухотки.

Поряд з обома незаконними дітьми П’єр усякому, хто не збагнув його справжньої суті, міг би здатися чужим, цілком відмінним від них. А проте хлопець успадкував порівну риси людей, що його породили,- селянина Ругона і нерво­вої панянки Аделаїди. В ньому батьківські риси були від­шліфовані рисами матері. Приховане зіткнення темпера­ментів, що з часом спричинюється до поліпшення або за­непаду породи, здавалося, принесло в П’єрові свої перші плоди. Він був селянин, але не такий товстошкірий, як бать­ко, не з таким грубим обличчям, з розумом ширшим і гнуч­кішим. У П’єрові начала батька й матері вдосконалили одні одних. Аделаїдина натура, витончена постійним нервовим збудженням, чинила опір повнокровній незграбності Ругона і почасти зм’якшувала її, а ваговита сила батька давала від­січ материнському навіженству й не дозволяла йому відбитися на дитині. У П’єра не було ні запальності, ні хворобливої мрійливості “маккарових вовченят”, він був погано вихова­ний, розбещений, як і всі діти, що не знають ніякого стриму, але все ж певний здоровий розум оберігав його від безглуз­дих учинків. Його вади – лінощі, жадоба до насолод – не були такі буйні й виразні, як у Антуана. П’єр плекав їх, щоб у майбутньому задовольняти відкрито, з гідністю. В усій його товстій, присадкуватій постаті, в довгастому, безбарв­ному обличчі, в якому батькові риси пом’якшувались витон­ченістю ліній материного обличчя, вже можна було прочи­тати таємне, хитре честолюбство й невгамовне прагнення задовольнити його, черстве серце і невсипущу заздрість се­лянського сина, з якого багатство й материна нервозність зробили буржуа.

У сімнадцять років, коли П’єр дізнався про Аделаїдину розпусту, збагнув дражливе становище Антуана й Урсули, він не засмутився й не обурився, а хіба стривожився, не зна­ючи, якого берега триматися, щоб надійніше убезпечити свої інтереси. З трьох дітей тільки він більш-менш ретельно відвідував школу. Селянин, усвідомивши необхідність учи­тися, стає жорстоко кмітливим. У школі товариші своїми кпинами та зневажливим ставленням до Антуана навіяли П’єрові перші підозри. Згодом йому стало багато чого зро­зуміло: двозначні погляди, натяки. Нарешті він побачив, що в домі панує цілковитий розгардіяш. З того часу він став ди­витися на Антуана й Урсулу як на безсоромних дармоїдів, на зайві роти, що пожирають його добро. Аделаїду він, як і всі жителі передмістя, вважав за божевільну, яку давно б треба посадити під замок і яка розтринькає всі його стат­ки, якщо він не вживе заходів. Але найприкріше його вра­зили крадіжки городника. Пустотливий хлопчисько відразу перетворився на розважливого егоїста. Те чудне марнотратне життя, від одного погляду на яке в нього тепер краялося серце, передчасно розвинуло в ньому власницькі інстинкти. Городина, що давала городнику великі прибутки, належала йому, П’єрові; йому належало й вино, яке випи­нали нешлюбні діти його матері, хліб, який вони з’їдали. Весь будинок, усе майно належали йому. За його селянською логікою все мав одібрати в спадщину він, законний син. А господарство підупадало, кожен жадібно відривав кусні під його майбутнього багатства, і П’єр став добирати способу, як би викинути за поріг і матір, і брата, і сестру, і служ­ників, щоб самому загарбати спадщину.

Боротьба була запекла. П’єр зрозумів, що перший удар треба завдати матері. Він терпляче, вперто, крок за кроком здійснював план, усі подробиці якого заздалегідь обміркував. Його тактика полягала в тому, щоб стояти перед Аде­лаїдою живим докором. Він не дратувався, не осипав її гір­кими словами, не докоряв за непристойну поведінку,- ні, пін тільки пильно дивився на неї, не кажучи ні слова, і це і сповнювало її жахом. Коли Аделаїда поверталася від Мак-кара, вона з трепетом зводила очі на сина і відчувала на собі мого погляд, холодний та гострий, як сталеве лезо, що поволі, без жалю впиналося їй в серце. Суворе мовчання П’є­ра, сина людини, так швидко нею забутої, бентежило її бід­ний хворий мозок. Їй здавалося, що Ругон воскрес для того, щоб покарати її за розпусту. Тепер з нею щотижня траплялися нервові напади, які її геть виснажували. Ніхто не звертав на неї уваги, коли вона билася в корчах. Отямившись, вона поправляла спідниці й підводилася, знесилена, ледве волочачи ноги. Вона часто ридала вночі, стискуючи голову руками, приймаючи П’єрові образи як кару божу. Але іноді вона зрікалася сина, не впізнавала своєї крові в цій безсер­дечній людині, чий спокій болісно остуджував її збуджені нерви. Навіщо син дивився на неї так пильно, краще б уже пін бив її. Невблаганний синів погляд переслідував її всюди і так змордував, що вона не раз постановляла собі покинути коханця. Та варто було з’явитися Маккару, як вона забувала всі свої клятви й бігла до нього. А коли поверталася до­дому, знов починалася боротьба, ще мовчазніша, ще страш­ніша. Минуло кілька місяців, і Аделаїда зовсім підпала під синову владу. Вона тремтіла перед ним, як маленька дівчин­ка, що завинила й боїться різки. Спритний П’єр зв’язав її по руках і ногах, зробив з неї покірну служницю; він досяг­нув цього мовчки, не вдаючись до важких і неприємних розмов.

Коли молодий Ругон відчув, що мати цілком під його орудою і що нею можна попихати, як рабинею, він зумів до­бути вигоду з її недоумства й безмежного жаху, який наві­ював їй самий його погляд. Ставши хазяїном у господі, він зразу ж прогнав городника й замінив його надійною люди­ною. Він узяв на себе керування всіма справами, продавав, купував, забирав усю виручку. А втім, він не пробував ні пе­реінакшити Аделаїду, ні боротися з лінощами Антуана та Урсули. Яке все це могло мати значення, раз він вирішив здихатися їх при першій же можливості. Він задовольнився тим, що почав обліковувати і хліб, і воду. Потім, прибравши до своїх рук усе майно, він став чекати нагоди, що дала б йому змогу розпорядитись багатством на власний розсуд.

Обставини на диво йому сприяли. Як старший син удови, він не підлягав призову. Через два роки Антуан витягнув жеребок. Невдача його не засмутила,- він сподівався, що мати поставить за нього рекрута. Аделаїда справді хотіла звільнити сина від військової служби, але гроші були в П’єра, а П’єр мовчав. Від’їзд брата був для нього надто щасли­вим випадком. Коли мати заговорила з ним про Антуана, він глянув на неї так, що вона замовкла на півслові. Його по­гляд ясно казав: “То ви що, хочете розорити мене ради сво­го байстрюка?” І Аделаїда егоїстично зреклась Антуана, турбуючись тільки про спокій та волю. П’єр не полюбляв кру­тих заходів і радів, що йому пощастило вижити брата без усякої сварки. Він тільки нарікав на скруту: мовляв, рік ду­же тяжкий, грошей в домі немає, довелося б продати шмат землі, а це перший крок до розорення. Він пообіцяв Антуанові, що викупить його на наступний рік, хоча твердо вирі­шив цього не робити. Антуан повірив йому і поїхав майже заспокоєний.

Урсули П’єр здихався ще більш несподівано. Її пристра­сно покохав такий собі Муре, шаповал з передмістя,- дів­чина здавалася йому тендітною та ніжною, мов панночка з кварталу св. Марка. Він одружився з нею. Це був шлюб з кохання, нерозважний вчинок, без усякого розрахунку. Що ж до Урсули, то вона дала згоду тільки для того, щоб утек­ти з дому, де старший брат робив її життя нестерпним. Ма­тір, яка віддалася своїй пристрасті й з останніх сил нама­галася захистити себе, ніщо вже не обходило. Вона навіть раділа, що дочка піде з дому, бо сподівалася, що П’єр тоді не сердитиметься і дасть матері жити спокійно, як їй хо­четься. Як тільки вони побралися, Муре зрозумів, що треба виїхати з Плассана, а то йому на кожному кроці доведеться чути образливі зауваження на адресу дружини й тещі. Він не став правити ніякого посагу, і коли П’єр, здивований безкорисливістю зятя, почав бурмотіти якісь пояснення, Муре урвав його, кажучи, що воліє сам заробляти на хліб для своєї жінки. Гідний син селянина Ругона занепокоївся: чи не криється тут якась пастка?

Залишилась Аделаїда. Нізащо в світі П’єр не хотів далі жити разом з нею. Вона його компрометувала. Якби змога, ти передусім позбувся б її. Становище було нелегке: зали­шити матір у себе означало ділити з нею далі її ганьбу, взяти на себе тягар, який завадить його честолюбним замірам; вигнати її – на нього вказуватимуть пальцем, як на пога­ного сина, а П’єр хотів здобути собі репутацію порядної лю­дини. Передчуваючи, що йому потрібен буде весь Плассан, він прагнув відновити своє добре ім’я в очах міста. Лиша­лося одне – довести Аделаїду до того, щоб вона пішла сама. Щоб досягти цієї мети, П’єр не гребував нічим. Він вважав, що його жорстокість цілком виправдана поганою поведін­кою матері. Він карав її, як карають дитину, що провини­лася. Вони помінялися ролями. Живучи постійно під занесеною над нею рукою, бідолашна жінка аж згорбилася. Вона заїкалася від страху і в сорок два роки здавалася розгуб­леною, затурканою бабою, що геть здитиніла. А син пере­слідував її й далі суворим поглядом, сподіваючись, що вона кінець кінцем не витримає і втече з дому. Бідолаха, неви­мовно страждаючи від сорому, від незадоволеної пристрасті, під вічного приниження, покірливо сприймала удари і все ж не розлучалася з Маккаром, воліючи скоріше померти, ніж поступитися. Інколи вночі вона ладна була кинутися в річку, але все єство цієї слабодухої, нервової жінки здри­галося від жаху на саму думку про смерть. Кілька разів вона поривалася втекти до полюбовника на кордон, а все ж ли­шалася вдома, терпіла презирливе мовчання й приховану брутальність сина, бо їй нікуди було подітися. П’єр відчував, що вона давно б пішла, якби мала якийсь притулок. Він че­кав слушної нагоди, щоб найняти їй десь окреме приміщен­ня, але раптом допоміг випадок, на який він не насмілював­ся навіть сподіватися. У передмісті пройшла чутка, що Маккара вбив на кордоні митний стражник тієї хвилі, коли він і. ісмно переправляв до Франції велику партію женевських годинників. Чутка справдилася. Труп контрабандиста навіть не привезли додому, а поховали на кладовищі малень­кого гірського сільця. Горе геть прибило Аделаїду. Син з ці­кавістю стежив за нею і не бачив, щоб вона зронила хоч сльозинку. Маккар відписав їй усе своє майно. Вона дістала в спадщину хатину небіжчика в завулку св. Мітра і карабін, що його приніс їй чесно контрабандист, якому пощастило втекти від кулі митника. Наступного ж дня Аделаїда пере­бралася до своєї хатини, почепила карабін над каміном і стала там жити, байдужа до всього світу, самотня й мов­чазна.

Аж ось коли П’єр Ругон став повним господарем у домі. Фуківська садиба належала йому якщо не за законом, то фактично. Але П’єр і не думав лишатися в передмісті: надто вже вузьке було тут поле для його амбітних планів. Оброб­ляти землю”, вирощувати городину здавалося йому ницим заняттям, недостойним його здібностей. Він прагнув якнай­швидше позбутися землі. Нервовий темперамент матері трохи витончив його натуру, збудивши нестримний потяг до насолод буржуазного життя, тому всі його розрахунки снувалися навколо продажу садиби. Це дало б йому відразу кругленьку суму, а заразом і можливість одружитися з доч­кою якогось комерсанта, що взяв би його в компаньйони. В ті часи війни Імперії значно зменшили число женихів, і батьки стали не такі вибагливі, добираючи собі зятів. П’єр був певен, що гроші все влаштують і ніхто не дослухати­меться до пліток кумась із передмістя. Він зуміє вдати з себе жертву, доброго хлопця, який гірко страждає від родин­ного сорому, але не бере ганьби на себе і ніяк її не випра­вдовує. Ось уже кілька місяців П’єр придивлявся до Фелісіте Пеш, дочки торговця олією. Фірма “Пеш і Лакан” містилася на одній з найпохмуріших вуличок старого кварталу; справи її були аж ніяк не в квітучому стані, кредит по­хитнувся, й подейкували навіть про банкрутство. Але саме через ці чутки Ругон і повів атаку. Жоден з удачливих комерсантів не віддав би за нього дочки. П’єр вирішив поче­кати і, коли старий Пеш геть заплутається, посвататися де Фелісіте, купити її і вжити свого розуму і енергії, щоб уря­тувати фірму від краху. Це був спосіб піднятися на один ща­бель, відразу вивищитися над своїм класом. Але насамперед П’єр хотів порвати з осоружним передмістям, де паплюжи­ли його родину, примусити плассанців забути всі брудні пе­ресуди, стерти з їхньої пам’яті саму назву “садиби Фуків”. Смердючі вулички старого кварталу здавалися йому раєм. Там, тільки там зуміє він розпочати нове життя.

Незабаром трапилася довгождана нагода. Фірма “Пеш і Лакан” конала. П’єр спритно й обережно повів переговори про одруження. Його сватання зустріли коли вже не як порятунок, то принаймні як неминучий і цілком при­йнятний вихід. Домовившись про шлюб, П’єр енергійно за­тіявся продажем ділянки. Власник Жа-Мефрену, бажаючи округлити свої землі, вже кілька разів звертався до П’єра з цього приводу: їхні садиби відокремлював лише низький мур. П’єр спритно скористався з нетерплячки заможного сусіда, а той, щоб задовольнити свою примху, згодився за­платити за ділянку п’ятдесят тисяч франків, тобто вдвічі більше проти її дійсної вартості. З суто селянською хитрістю П’єр змусив себе прохати, кажучи, що не збирається продавати ділянки, що мати нізащо не згодиться розстатися і землею, яка з прадідів належала Фукам протягом двох ві­ків. Удавано вагаючись, він тим часом намагався прискори­ти оборудку. В нього виникли побоювання. За його примітив­ною логікою виходило, що вся ділянка належить йому і він може розпоряджатися нею як завгодно. Все ж таки за його впевненістю ворушилась якась тривога: він боявся ускладнень, що можуть виникнути з боку Зводу законів, і вирішив натя­ками випитати про все у судового виконавця передмістя.

Він почув аж надто неприємні речі. Виявилося, що закон зв’язує йому руки. Одна тільки мати має право продати землю та будинок. Про це П’єр, власне, й сам догадувався. Але пін ніяк не чекав, що Урсула та Антуан, оті байстрюки, оті вовченята, теж мають право на спадщину. Його немов обу­хом по голові ударило. Як! Ці виродки можуть обікрасти, можуть пограбувати його, законного сина! Пояснення судового виконавця були чіткі й точні. Правда, коли Аделаїда брала шлюб з Ругоном, було обумовлено спільність майна, але оскільки все майно було нерухомим, то воно за законом після смерті чоловіка переходило знову до вдови. А що Мак­кар і Аделаїда визнали своїх дітей, то вони мали право на спадщину з боку матері. Залишалася одна втіха, що закон дуже урізував частку позашлюбних дітей на користь закон­них. Але це нітрохи не розрадило П’єра. Йому потрібна була вся спадщина. Він не бажав і десяти су виділити Урсулі та Антуанові. А все ж застереження в складних статтях закону відкрило перед ним нові можливості, які він заходився ста­ранно, всебічно обмірковувати. Він одразу зрозумів, що і спритна людина мусить завжди діяти так, щоб закон був на її боці. І от він самотужки знайшов вихід, ні в кого не прохаючи поради, навіть у судового виконавця, боячись викликати підозру. Він знав, що може використовувати матір, мов неживу річ. Якось уранці він привів її до нотаріуса й при­мусив підписати купчу на продаж садиби. Аделаїда ладна була продати не тільки свою землю, а й увесь Плассан, аби тільки їй залишили хатину в завулку св. Мітра. А втім, П’єр забезпечував їй щорічну ренту в шістсот франків і заприсягся всіма святими, що піклуватиметься про брата й сестру. Аделаїда вдовольнилася присягою. Немов урок, вона пере­казала нотаріусові все, чого навчив її син, і справу було зала­годжено. Другого ж дня П’єр попрохав у неї розписку про одержання п’ятдесяти тисяч франків за садибу. То й був йо­го шахрайський задум. Коли мати здивувалася, що треба да­вати розписку на п’ятдесят тисяч, не одержавши жодного су, П’єр сказав їй, що це лише проста формальність, яка нічого не значить. Сховавши розписку в кишеню, він по­думав: “Хай-но тепер вовченята вимагають від мене звіту. Я скажу, що стара все розтринькала. Вони не насміляться вчинити позов”. Через тиждень муру між садибами не стало, і плуг зорав грядки, де раніше росла городина. Від садиби Фуків, як того й бажав молодий Ругон, залишився тільки ле­гендарний спогад. А ще через кілька місяців власник Жа-Мефрену розібрав і стару, напівзруйновану оселю городників. Одержавши п’ятдесят тисяч франків, П’єр не гаючись одружився з Фелісіте Пеш, маленькою, чорнявою дівчиною, яких багато у Провансі. Вона нагадувала цикаду, одне з тих брунатних стрекотливих створінь, що, стрімко злітаючи, б’ються об гілля мигдалевих дерев. Худорлява, плоскогруда, з гострими плечима, з різко окресленим обличчям, схожим на тхорячий писок, Фелісіте не мала віку: їй можна було дати й п’ятнадцять, і тридцять років, хоча насправді їй щой­но сповнилося дев’ятнадцять – вона була на чотири роки молодша за свого жениха. Щось лукаве, котяче таїлося в глибині її чорних, маленьких, немов дірки, проткнуті ши­лом, очей. Низьке опукле чоло, ніс із приплющеним переніс­сям, широкі ніздрі, завжди тремтливі, ніби створені на те, щоб до всього принюхуватися, вузенька риска червоних губ, випнуте підборіддя, глибокі западини на щоках,- вся фізіономія цієї лукавої карлиці була втіленням заздрого, неспокійного марнолюбства. Невродлива Фелісіте мала все ж таки якусь своєрідну звабливу грацію. Про неї казали, і що вона коли схоче, може бути або гарненькою, або бридкою. Мабуть, це залежало від того, як вона укладала своє справді розкішне волосся; але ще більше це залежало від усмішки, тої переможної усмішки, яка зовсім змінювала смугле обличчя Фелісіте, коли їй здавалося, що вона бере гору. Фелісіте вважала, що народилася під нещасливою зорею, оскільки доля обділила її красою. Найчастіше вона й не хотіла бути гарненькою, але не здавалася,- вона дала собі слово, що колись усе місто лусне від заздрощів, поба­чивши її щастя, її розкіш, зухвало виставлені напоказ. І коли б вона знайшла собі ширшу арену, де б її тонкий розум міг цілком виявити себе, вона, напевне, швидко здійсни­ма б свою мрію. Розумом вона далеко перевищувала дівчат твого кола. Злі язики твердили, що її мати, яка померла, коли Фелісіте була ще дитиною, в перші роки свого заміжжя мала інтимний зв’язок із маркізом де Карнаваном, молодим дво­рянином з кварталу св. Марка. Та й справді, у Фелісіте були но­ги й руки маркізи, що з огляду на її походження було дивно.

Старий квартал цілий місяць не міг заспокоїтися, дізнавшись, що Фелісіте виходить заміж за П’єра Ругона, неотесаного городника з передмістя, та ще з родини, про яку йшла така погана слава. Фелісіте не зважала на пере­гуди й з загадковою усмішкою приймала вимушені вітання подруг. Вона все обдумала, вона вибрала П’єра не як чоловіка, а скоріше як спільника. Батько ж, погоджуючись від­дати дочку за молодого Ругона, бачив перед собою п’ятдесят тисяч франків – порятунок фірми від банкрутства. Але Фелісіте була куди далекоглядніша. Вона зазирала в май­бутнє й розуміла, що їй треба чоловіка здорового, хай навіть і грубуватого, але такого, щоб вона нишком могла керувати ним, як маріонеткою. Вона не терпіла провінційних хлюстів, заморених помічників нотаріусів і майбутніх адвокатів, що клацають зубами, чекаючи на клієнтів. Безприданка Фелісіте не сподівалася вийти заміж за сина багатого купця і вважала, що простий селюк, який буде слухняним знаряд­дям у її руках, у сто разів кращий, ніж який-небудь худорлявий бакалавр, що чванився б перед нею своєю шкільною вченістю й, марно намагаючись задовольнити свою порожню пиху, прирік би її на невилазні злидні. Фелісіте була певна, що чоловіка ліпить жінка, і вважала себе здатною зробити з пастуха міністра. Її привабили широкі плечі, міцна, кремезна постать Ругона, не позбавленого певної статечності. Без­перечно, чоловік з такою статурою зможе легко й бадьоро шести весь тягар інтриг, який вона збиралася звалити йому на плечі. Цінуючи силу й здоров’я свого жениха, Фелісіте зуміла також побачити, що він далеко не телепень, що під нинішньою незграбністю криється гнучкий, пронозливий розум. І все ж вона недооцінювала Ругона, вважаючи його дурнішим, ніж він був насправді. Через кілька днів після весілля, шпортаючись у шухлядах письмового столу, вона випадково знайшла розписку на п’ятдесят тисяч франків, підписану Аделаїдою. Фелісіте відразу зрозуміла все і зля­калася: її примітивно чесна натура гребувала такими засо­бами. Але до переляку домішувалося й певне захоплення. Ругон ставав у її очах сильною людиною.

Молоде подружжя відважно кинулося в гонитву за ба­гатством. Виявилося, що фірма “Пеш і Лакан” не така вже розорена, як гадав П’єр. Боргів було не так багато, бракувало тільки готівки. У провінції комерцію проводять з неабиякою обережністю, і це рятує від великих катастроф. Пеш і Лакан були найобережнішими з обережних: вони тремтіли, ризи­куючи тисячею екю, й тому їхня фірма мала дуже маленький оборот. П’ятдесяти тисяч франків, що їх П’єр уклав у діло, вистачило на те, щоб виплатити борги й пожвавити торгівлю. Спершу все йшло гаразд. Три роки підряд був добрий уро­жай маслин. Фелісіте відважилася на сміливий крок і, на­лякавши П’єра й старого батька, змусила їх закупити чималу кількість олії й придержати її в коморі. Два наступні роки, як і передбачала молода комерсантка, був недорід, ціни на олію підскочили, і фірма продала всі свої запаси з великим зиском.

Незабаром після такої удачі Пеш та Лакан відійшли від справ, цілком задоволені надбаними грошима, мріючи тільки дожити віку як рантьє.

Молоді, зоставшись єдиними господарями фірми, вирі­шили, що тепер фортуна в їхніх руках.

– Ти поклав край моєму безталанню,- казала Фелісіте чоловікові.

Одною із слабостей цієї енергійної жінки була певність, що її переслідує недоля. Досі, казала вона, ні їй, ні її бать­кові, незважаючи на всі їхні зусилля, ні в чому не щастило. Марновірна, як і всі південки, вона ладна була боротися з долею, як борються з живою істотою, що хоче вас задушити.

Події, як не дивно, виправдали її побоювання. Настала смуга невдач. Ругонам не велося; щороку на їхні голови звалювалося нове лихо. Один з їхніх клієнтів збанкруту­вав, і вони втратили кілька тисяч франків; через якийсь не­ймовірний збіг обставин не справдилися надії на добрий врожай; найпевніші, здавалося б, спекуляції провалювались, жаль та й годі. Була то війна, без пощади, без перепочинку.

– Ну от, ти й сам бачиш, що я народилася під нещасли­вою зіркою,- гірко казала Фелісіте.

І все ж вона опиралася, боролася люто, завзято, не розу­міючи, чому, виявивши першого разу такий тонкий нюх, вона тепер дає чоловікові тільки нікчемні поради.

П’єр, приголомшений невдачами і не такий непохит­ний, давно б уже ліквідував діло, якби не впертий, якийсь затятий опір дружини. Фелісіте прагнула багатства. Вона розуміла, що єдина підпора її честолюбству – гроші. Якби у них було кілька сотень тисяч франків, вони стали б господарями міста; тоді вона влаштувала б чоловіка на яку-небудь важливу посаду, а сама керувала б усім. А те, яким чином завоювати почесне становище, її нітрохи не турбувало, вона почувала себе при повній зброї для боротьби. Але як здобути перший мішок золота? І хоча Фелісіте не бентежила думка про владу над людьми, вона відчувала безсилу лють, мір­куючи про блискучі, холодні, байдужі п’ятифранкові монети; всі її викрути не мали над ними влади, вони вперто не дава­лися їй в руки.

Тридцять років тривала ця боротьба. Пеш помер, і його смерть завдала Ругонам нового удару. Фелісіте сподівалася дістати в спадщину не менше сорока тисяч франків, але виявилося, що старий егоїст, бажаючи порозкошувати на старість, уклав усі свої невеликі статки в довічну ренту. Фелісіте захворіла від розчарування. Потроху вона озлобля­лася, ставала ще черствішою, ще в’їдливішою. З ранку до вечора вона товклася біля глеків з олією, ніби сподівалася пожвавити торгівлю, кружляючи навкруг них, як набридлива муха. Ругон, навпаки, поважчав, набрав сала, став брезклим під невдач. Ці тридцять років боротьби не довели їх, проте, до розорення. Кожного року вони сяк-так зводили кінці і кінцями і коли терпіли збитки в одне літо, то надолужували їх у наступному. Але це животіння, ці дріб’язкові розрахунки день у день доводили Фелісіте до розпачу. Краще вже справжнє, явне банкрутство. Тоді вони, можливо, по­чили б життя заново, перестали б чіплятися за злиденні прибутки, псувати собі кров, щоб заробити на прожиток. За третину віку Ругони не відклали й п’ятдесяти тисяч франків.

Треба сказати, що вже з перших років шлюбу їхня сім’я стала розростатися й поступово зробилася для них важким тягарем. Фелісіте, як багато маленьких жінок, виявилася навдивовижу плодючою, чого аж ніяк не можна було чекати, дивлячись на її мізерну постать. За п’ять років, з 1811 по 1115 рік, у неї народилося троє синів – кожні два роки по дитині. За наступні чотири роки вона народила двох дочок. Ніщо так не сприяє збільшенню сімейства, як спокійне, ?????? життя провінції. Подружжя без усякої радості зустріло появу двох останніх дітей; коли немає посагу, дочки завдають багато клопоту. Ругон заявляв привселюдно, що з нього вже досить,- самому дияволові не вдасться накинути йому шосту дитину. І справді, Фелісіте більше не родила, а то хтозна, на якій цифрі вона б зупини­лася.

А втім, молода жінка не дивилася на дітей як на причину розорення. Навпаки, вона почала будувати для синів ті над­хмарні замки, які впали руїною для неї самої. Їм не було ще й десяти років, як вона вже міркувала про їхню майбутню кар’єру. Втративши надію самій коли-небудь добитися успі­ху, вона сподівалася, що сини допоможуть їй перемогти лиху долю. Саме вони й здійснять її несправджені често­любні плани, принесуть багатство, доможуться високого ста­новища, якого вона марно прагнула. Відтоді, не припиняючи боротьби, яку вела фірма, Фелісіте повела другу кампанію за вдоволення своєї пихи. Їй здавалося неймовірним, щоб ні один з трьох її синів не став людиною видатною, не збага­тив усієї родини. Вона запевняла, що має таке передчуття. Своїх хлопчиків вона пестила, виховувала з великою рев­ністю, плекала з суворістю матері й турботою лихваря. Вона любовно відгодовувала їх, ростила як капітал, що згодом дасть відсотки.

– Та кинь-бо,- кричав П’єр,- усі діти невдячні. Ти їх псуєш, а нас розоряєш!

Він розгнівався, коли Фелісіте заговорила про те, щоб віддати їх до колежу: латинь – зайва розкіш, досить з них і уроків у сусідньому пансіоні. Але молода жінка домоглася-таки свого. У неї були вищі прагнення, і вона пишалася з того, що її діти здобувають освіту; вона розуміла, що синів не можна залишати такими неуками, як її чоловік, коли вона хоче, щоб вони пробили собі дорогу. Вона мріяла про те, що всі троє житимуть у Парижі й посядуть там високі пости, хоча й не знала, які саме. Ругон здався, і хлопці один по одному вступили до колежу. Фелісіте не тямила себе від без­межної радості, вперше зазнавши почуття задоволеного честолюбства. Вона слухала, мов зачарована, як діти роз­мовляють поміж собою про вчителів та уроки. Того дня, і коли старший змусив молодшого провідміняти латинське слово Rosa, тобто троянда, їй здавалося, що вона чує чарівну музику. Треба віддати їй належне: ця радість була аж ніяк не корислива. Навіть П’єр запишався, як пишається мало­письменна людина, коли бачить, що діти вченіші за неї. Товариські стосунки, які встановилися між малими Ругонами й синами міських верховодів, зовсім запаморочили голову подружжю. Хлопчики казали “ти” синові мера, синові супрефекта і навіть кільком молодим дворянчикам із кварталу св. Марка, котрих батьки зволили віддати до плассанського колежу. Фелісіте вважала, що за таку честь не шкода ніяких грошей. Проте освіта трьох синів дуже піді­рвала бюджет фірми Ругонів.

Поки сини закінчували школу, батьки, що платили за навчання ціною великих жертв, жили надією на їхній успіх. Коли молоді Ругони одержали дипломи бакалаврів, Фелісіте вирішила завершити справу своїх рук і послати всіх трьох до Парижа. Двоє стали вивчати право, а третій вступив на медичний факультет. Але, коли вони стали зовсім доросли­ми й, до кінця вичерпавши засоби фірми Ругонів, змушені були повернутися й осісти у провінції, для бідолашних бать­ків настала пора розчарування. Провінція заволоділа своєю здобиччю. Молоді люди обважніли, опустилися. Вся жовч невдачі підступила до горла Фелісіте. Сини принесли їй банкрутство. Вони розорили її, не повернувши відсотків на вкладений у них капітал. Останній удар лихої долі був особливо жорстокий, бо вражав не тільки жіноче честолюбство, а й материнську гордість. Ругон з ранку до вечора торочив: “А що я тобі казав?” – і це доводило Фелісіте до цілкови­того розпачу.

Одного разу, коли вона гірко дорікала старшому синові, нагадуючи, скільки грошей витрачено на його навчання, той відповів з не меншою гіркотою:

– Я розплачуся з вами, як тільки матиму змогу. Але якщо вам бракувало коштів, то треба було зробити з нас ремісників. Ми декласовані, наше становище гірше за наше.

Фелісіте зрозуміла всю глибину цих слів. Відтоді вона перестала дорікати дітям і перенесла весь свій гнів на долю, ика й досі переслідувала її. Знову почалися скарги на без­грошів’я: через це вона й зазнає поразки біля самої мети. К оли Ругон казав: “Твої сини – ледарі, вони нас оббирати­муть довіку”,- вона злісно відповідала: “Було б що давати! Іидолашні хлопці нидіють тільки тому, що не мають жодно­го су”.

На початку 1848 року, напередодні лютневої революції, всі три сини Ругонів посідали в Плассані вельми хитке ста­новище. Вони становили три цікавих і геть різних типи, хоча й були паростки одного кореня. Власне, вони духовно були вищі за батьків. Рід Ругонів облагороджували жінки. Аделаїда виховала сина пересічних здібностей, з ницими прагненнями, але сини Фелісіте мали вже розвиненіший розум і за­датки великих вад і великих чеснот.

На той час старшому, Еженові, було близько сорока років. Він був середнього зросту, трохи лисий і починав уже гладшати. Його обличчя, довгасте, з грубими рисами, як у батька, ставало брезклим, набувало жовтуватого, воско­вого відтінку. В квадратній, масивній формі його голови відчувався селянин; але все лице мінялося, освітлювалося зсередини, коли пробуджувався його погляд, підіймались обважнілі повіки. Батькова опасистість у сина перетвори­лася на статечну поставу. Звичайно цей гладун здавався сонним, у нього були ліниві, широкі жести, як у велетня, який потягується перед боєм. З якоїсь примхи природи, однієї з тих уявних примх, у яких наука вже починає роз­пізнавати закономірності, Ежен, при цілковитій фізичній подібності до П’єра, успадкував духовне обличчя Фелісіте. Він являв собою цікаве поєднання моральних та розумових г рис матері з незграбною важністю батька. Ежен відзначався величезним честолюбством, прагненням до влади, презир­ством до дрібних розрахунків і дрібних успіхів. Плассанці, напевне, не помилялися, підозріваючи, що Фелісіте мала в жилах трохи благородної крові. Ненаситна жадоба втіх, притаманна всій родині Ругонів, набирала в Еженові шля­хетнішого характеру. Він теж шукав задоволення своїх при­страстей, але задоволення духовного, він поривався до вла­ди. В провінції такі люди не мають успіху. Ежен п’ятнад­цять років скнів у Плассані, але його думки весь час линули до Парижа, і він чекав тільки слушної нагоди. Щоб не їсти дурно батьківського хліба, він у Плассані приписався до адвокатського стану. Вряди-годи він виступав оборонцем у якій-небудь судовій справі, ледве зводив кінці з кінцями і не підіймався над рівнем чесної посередності. В Плассані вважали, що голос у нього тягучий, а рухи незграбні. Він рідко вигравав справу. В захисній промові він часто відхилявся від питання,- “витав у хмарах”, як казали місцеві дотепники. Якось, захищаючи справу про відшкодування витрат і збит­ків, він, забувшись, поринув у такі складні політичні мірку­вання, що голові довелося перебити його. Ежен одразу ж сів на своє місце, усміхаючись дивною усмішкою. І хоч його клієнта присудили до виплати значної суми, Ежен, здава­лося, нітрохи не розкаювався в своїй промові. Очевидно, він розглядав свої виступи на суді як звичайнісінькі вправи, що можуть стати в пригоді згодом. Усе це було незрозуміло для Фелісіте і вкидало її в розпач; вона хотіла, щоб синове слово було законом для плассанського суду. Кінець кінцем, у неї склалася дуже несхвальна думка про старшого сина: вона прийшла до переконання, що цьому сонному товсту­нові не судилося прославити сім’ю. А П’єр, навпаки, усі свої надії покладав на Ежена; але не тому, що був прозорливіший за дружину,- ні, він міркував поверховіше і тішив своє самолюбство, вірячи в геніальність сина, який був його живим портретом. За місяць до лютневих подій Ежен стрепе­нувся; якесь передчуття підказувало йому, що наближається вирішальна година. Йому не сиділося в Плассані. Він блукав бульварами, мов неприкаяний. А потім щось раптом надумав і подався до Парижа. В кишені в нього не було й п’ятисот франків.

Арістід, наймолодший з Ругонових синів, був, так би мовити, геометричною протилежністю Ежена. Обличчям він скидався на матір, але брали гору в ньому батькові інстинк­ти: він був жадібний, потайливий, схильний до кляуз. При­рода часто прагне до симетрії. Арістід був миршавий, його хитре обличчя нагадувало набалдашник ціпка, вирізьблений у вигляді голови паяца; безсоромний і нетерплячий у своїх бажаннях, він завжди скрізь нишпорив, вивідував, винюхував. Гроші він любив так само, як його старший брат любив плацу. І поки Ежен у мріях підкоряв своїй волі народи, п’я­ніючи від думки про майбутню могутність, Арістід уявляв собі, що він мільярдер, живе в розкішному палаці, добре їсть і п’є, насолоджується всіма чуттєвими втіхами. Але найбільше він мріяв раптово розбагатіти. Коли він зводив надхмарні замки, ці замки поставали миттю, бочки золота з’являлися з-під землі: такі мрії тішили його лінощі; а засо­би, як здобути багатство, його не бентежили,- найшвидші здавалися йому найкращими. Рід Ругонів, грубих, жадібних і селян з ницими бажаннями, визрів надто швидко. Прагнення до матеріальних благ посилилося в Арістіда під впливом поверхової освіти, стало свідомішим, а тому ще більш хижацьким і небезпечним. Фелісіте, незважаючи на свою тонку жіночу інтуїцію, більше любила молодшого сина; вона не розуміла, наскільки їй ближчий Ежен; вона виправдовувала розбещеність і неробство молодшого сина, гадаючи, що йому випало стати великою людиною, а великі люди мають право байдикувати, поки виявляться їх таланти. Арістід безсовісно зловживав її поблажливістю. В Парижі він провадив розпусне, бездіяльне життя й належав до тих студентів, які вивчають свої науки по пивницях Латинського кварталу. Правда, він пробув у Парижі всього два роки.

Батько стурбувався, що син не склав жодного іспиту, по­вернув його до Плассана й намовив одружитися, споді­ваючись, що сімейне життя зробить з нього статечну лю­дину. Арістід не заперечував проти одруження. В той час він ще й сам не збагнув до пуття своїх честолюбних праг­нень; провінційне життя йому подобалося, він перейшов на підніжний корм, їв, спав, розважався. Фелісіте так палко благала за нього, що Ругон погодився притулити молодят у себе, але вимагав, щоб син узявся до справ фірми. Для Арістіда настала чудова пора цілковитого неробства: ті­каючи з батькової контори, як той школяр, він проводив у клубі цілі дні й більшу частину вечорів, програючи золоті, які потай тицяла йому мати. Треба знати звичаї такої глуши­ни, щоб уявити собі, яке тваринне, тупе життя він вів на про­тязі чотирьох років. У кожному малому містечку є нероби, що живуть коштом батьків, іноді вдають, ніби працюють, а насправді підносять свої лінощі до культу і схиляються перед ним. Арістід був з тих непоправних шалапутів, що цілими днями никають порожніми вулицями провінційних міст. Чотири роки він займався тільки тим, що грав в екарте. І поки нероба просиджував у клубі, його дружина, млява, безбарвна білявка, допомагала руйнувати фірму Ругонів своєю пристрастю до крикливих туалетів і страшенною не­нажерливістю, несподіваною в такій тендітній істоті. Анжела кохалася в блакитних стрічках та смаженому філе. Її батько, відставний капітан на прізвище Сікардо, якого всі звали майором, дав за нею десять тисяч посагу – всі свої заоща­дження. Вибравши Анжелу, П’єр гадав, що укладає надзви­чайно вигідну оборудку,- так дешево цінував він Арістіда. Одначе десять тисяч франків, що вирішили справу, згодом перетворилися у зашморг на його шиї. Арістід уже й тоді був спритним пройдисвітом. Він віддав усі десять тисяч батькові, вступив з ним у спілку, не залишивши собі жодного су, виявивши нечувану безкорисливість.

– Нам нічого не треба,- казав він,- адже ви утриму­ватимете мене та мою жінку. Колись порахуємося.

П’єр, потребуючи грошей, погодився, але його трохи не­покоїла синова безкорисливість. А той розрахував, що бать­ко не скоро зможе повернути йому десять тисяч готівкою і що вони з жінкою розкошуватимуть на кошти батьків, поки не буде розірвано їхню ділову спілку. Важко було б йому вигідніше вмістити свій маленький капітал. Коли ж торго­вець олією збагнув, як його ошукали, він уже не міг спе­катись Арістіда. Анжелин посаг був пущений в оборот і поки що не давав прибутків. П’єрові довелося залишити молодих в себе, хоч його обурювали й у самісіньке серце вражали невситимий невістчин апетит та синове ледарство. Якби він міг відкупитися від них, то давно б витурив цих парази­тів, що, за його енергійним висловом, смоктали його кров. А Фелісіте потайки їм потурала; Арістід, знаючи її честолюбні мрії, щовечора ділився з нею своїми планами на май­бутнє, запевняючи, що вони от-от мають здійснитися. Хоч як дивно, Фелісіте була в найкращих стосунках з невісткою. Треба сказати, що Анжела не мала своєї волі, і кожен міг послуговуватися нею, мов якоюсь річчю. П’єр дратувався, коли жінка починала казати йому про майбутні успіхи мо­лодшого сина, і кричав, що той скоріше доведе фірму до цілковитого розорення. Всі чотири роки, що молоді прожили в батька, Ругон збивав бучу, виливаючи свій безсилий гнів у нескінченній лайці, причому ні Арістід, ні Анжела ніколи не втрачали рівноваги й спокійно посміхалися. Вони міцно вкоренилися в домі, і ніщо не могло зрушити їх з місця. Зрештою П’єрові пощастило, і він повернув синові десять тисяч франків. Але, коли почали підсумовувати, Арістід вдався до таких дріб’язкових причіпок, що батько махнув рукою і нічого не вирахував за харчування та квартиру. Мо­лоді оселилися в старому кварталі, на площі Сен-Луї, за кілька кроків од батьків. Десяти тисяч вистачило не надовго. Треба було подумати про роботу. Доки в домі були гроші, Арістід нічого не змінив у своєму способі життя. Але коли дійшлося до останнього стофранкового білета, він став нервувати. Він блукав по місту з розгубленим виглядом, від­мовився від щоденної чашки кави у клубі і блискучими очима стежив за грою, не торкаючись карт. Злидні зробили його ще гіршим, ніж він був доти. Все ж він протримався досить довго, вперто не бажаючи нічого робити. 1840 року в нього наро­дився син, Максім. Коли хлопчик підріс, бабуся Фелісіте примістила його пансіонером до колежу і потайки платила за його утримання. У Арістіда на одного їдця поменшало, але бідолашна Анжела була завжди голодна, і чоловікові до­велося нарешті шукати роботи. Йому пощастило дістати посаду в супрефектурі. Він прослужив на одному місці десять років і не досяг вищого окладу за тисячу вісімсот франків. Озлоблений, жовчний, він жадав лише тих насолод, яких був позбавлений. Скромне становище дрібного урядовця його лютило; злиденні півтори сотні франків, які він одержував щомісяця, здавалися йому іронією долі. Він згорав від незадоволених бажань. Фелісіте, якій він звіряв свої страждання, була трохи й рада з його невдоволення; вона сподіва­лася, що злидні переможуть його лінощі. Арістід почав приглядатися до подій потайки, насторожено, немов зло­дій, що чекає нагоди. На початку 1848 року, коли брат його подався до Парижа, Арістід хотів був і собі рушити за ним, але брат був неодружений, а Арістід не міг тягти за собою жінку, не маючи грошей. І він зостався, вичікуючи, перед­чуваючи наближення катастрофи, готовий кинутися на першу-ліпшу здобич.

Середульший син Ругонів, Паскаль, здавалося, нічим не скидався на решту членів сім’ї. Він належав до тих типів, які часто спростовують закони спадковості. В сім’ї інколи народжується істота, в якій виявляються тільки творчі сили природи: Паскаль не скидався на Ругонів ні духовно, ні фізично. Він був високий на зріст, з приємним суворим об­личчям, його щирість, любов до науки були цілковитою протилежністю шанолюбним прагненням і корисливості його родичів. Здобувши в Парижі прекрасну медичну освіту, Паскаль доброхіть повернувся до Плассана, незважаючи на умовляння професорів. Йому подобалося мирне провінційне життя, він вважав, що для вченого воно корисніше за па­ризьку метушню. Але в Плассані він не намагався придбати клієнтуру. Його потреби були дуже скромні, він зневажав гроші і задовольнявся небагатьма хворими, що випадково потрапляли до нього. Він дозволив собі тільки одну роз­кіш – оселився в маленькому світлому будиночку нового міста, де жив самотою, вивчаючи природу. Особливо захоп­лювала його фізіологія. В місті знали, що він купує трупи у гробаря з богадільні, і це наганяло жах на делікатних па­ній та полохливих буржуа. Правда, вони не дійшли до обви­нувачення Паскаля в чаклунстві, але пацієнтів у нього стало ще менше. Його мали за дивака, і люди з пристойного това­риства не довірили б йому лікувати подряпинку на мізинці, щоб не скомпрометувати себе. Дружина мера якось сказала: “Я краще помру, ніж стану лікуватися в цього пана. Від нього тхне трупом”.

Відтоді Паскаля почали цуратися. А він не шкодував, що нагонить жах. Чим менше було пацієнтів, тим більше лишалося в нього часу для улюбленої науки. А що Паскаль брав за візити дуже мало, простий народ залишився йому вірним. Він жив собі спокійно на свій скромний заробіток, осторонь від обивателів, тішачись чистою радістю вченого – радістю дослідів та відкриттів. Час від часу він надсилав статтю до Паризької Академії наук. Плассан і не підозрював, що дивак, “пан, від якого тхне трупом”, має велику славу, великий авторитет у вченому світі. Бачачи, як він у неділю вирушає в екскурсію на Гаррігські горби, з ботанізіркою через плече та геологічним молотком у руці, плассанці знизували плечима і порівнювали його з другим міським ліка­рем, таким медоточивим з дамами, котрий носив прегарні краватки й ширив довкола себе найтонші пахощі фіалок. Не розуміли Паскаля і батьки. Фелісіте була вражена, по­бачивши, яке він веде вбоге та відлюдне життя. Вона почала дорікати йому, що він обдурив її надії. Арістідові вона про­щала все, вважаючи його лінощі плодотворними, але скром­ний побут Паскаля, його любов до самоти, його презирство до багатства і твердий намір лишатися в тіні її просто-таки обурювали. Ні, не цьому синові судилося задовольнити її честолюбство!

– Та в кого ж ти вдався? – казала вона іноді.- Ти не такий, як ми. Подивись на своїх братів: вони борються, нама­гаються використати свою освіту. А ти? Ти робиш самі тіль­ки дурниці. Погано ти віддячив нам за те, що ми розорились, аби вивести вас у люди. Ні, ти не наш.

Паскаль, що вважав за краще сміятися замість сварити­ся, відповідав весело, з тонкою іронією:

– Та ну-бо, не журіться. Ви не зовсім прорахувались. Я вас безплатно лікуватиму, коли ви захворієте.

Скоряючись несвідомому почуттю, він рідко зустрічався і родичами, хоч і не виявляв до них неприязні. Він не раз виручав Арістіда, доки той не посів посаду в супрефектурі. Паскаль не одружувався. Він і не підозрював про те, що наближаються важливі події. Уже два чи три роки він пра­цював над великою проблемою спадковості, порівнював породи тварин, різні людські типи, і цілком поринув у до­слідження, захоплений їхніми цікавими результатами. Спо­стереження над самим собою і над своєю сім’єю правили для нього за вихідний пункт. Прості люди, маючи непохибну інтуїцію, добре розуміли, наскільки він не схожий на Руго­нів, і називали його просто “доктор Паскаль”, не додаючи ніколи його прізвища.

За три роки до революції 1848 року П’єр і Фелісіте про­дали свою торговельну фірму. Надходила старість. Обоє переступили вже за п’ятдесят років, та й втомилися від бо­ротьби, їм не таланило, і вони боялися, що помруть стар­цями, якщо й далі будуть такими впертими. Сини, не виправ­давши їхніх надій, завдали їм останнього удару. Вони вже не сподівалися розбагатіти з їхньою допомогою і хотіли забезпечити собі хоч шматок хліба на старечі роки. Коли во­ни припинили торгівлю, у них залишилося всього сорок ти­сяч франків. Такий капітал міг дати дві тисячі франків при­бутку – ледве достатньо для вбогого життя в провінції. На щастя, вони залишилися самі: обидві дочки, Марта і Сідонія, вийшли заміж, і одна жила в Марселі, друга в Па­рижі.

Після ліквідації торгівлі Ругонам дуже хотілося перебра­тись у нове місто, в той квартал, де жили всі колишні комер­санти, але вони не зважились на це. При своїй сутузі вони мали б там дуже жалюгідний вигляд. Довелося піти на ком­проміс – найняти квартиру на вулиці Банн, що відокремлює старий квартал від нового. Але їхній будинок був на краю старого кварталу, вони, по суті, лишилися в тій частині міста, де жив простий люд. Правда, з вікон своєї квартири, за кіль­ка кроків від себе, вони бачили місто багатіїв: вони зупини­лися на порозі обітованої землі.

Їхня квартира була на третьому поверсі і складалася з трьох великих кімнат: їдальні, вітальні та спальні. На другому поверсі жив сам власник будинку, що торгував пара­сольками та ціпками, а на першому поверсі містилася його крамниця. Будинок, вузький і невисокий, мав тільки три по­верхи. Коли Фелісіте переїхала на нову квартиру, серце в неї стиснулося. В провінції жити не у власному будинкові – означає відкрито визнати свою вбогість. У Плассані всі заможні люди живуть у власних домах, тим більше, що ціни на нерухоме майно там дуже низькі. П’єр рахував кожне су й не хотів і слухати про купівлю обстави, довелося вдовольнитися старою: знову розставили, навіть не полагодивши, поламані, клишоногі, потерті меблі. Фелісіте, добре розуміючи причи­ну такої скупості, з усієї сили намагалася надати блиск старому мотлохові. Вона власноручно позбивала й попід­клеювала розхитані стільці, сама заштопала витертий оксамит на кріслах.

В їдальні, розташованій у кінці коридора, поруч з кухнею, меблів майже не було,- стіл та дюжина стільців губилися! в сутінках цієї просторої кімнати, вікно якої дивилося на сіру І стіну сусіднього будинку. До спальні ніхто із сторонніх ніколи не заходив, тому Фелісіте попереносила туди всі не­потрібні речі; крім ліжка, шафи, письмового столу та туалету, там стояли дві колиски, одна на одній, буфет без дверцят і зовсім порожня книжкова шафа – гідні поваги руїни з якими старій жінці шкода було розлучитися. Зате най­більше вона подбала, щоб опорядити вітальню, і вийшла досить затишна кімната: диван і крісла, оббиті жовтим тисне­ним оксамитом, посередині столик з мармуровою стільни­цею, а в двох кутках – високі дзеркала на підставках. Був навіть килим, що вкривав тільки середину паркету, і люстра п білому мусліновому чохлі, засидженому мухами. На сті­нах висіли шість літографій, що зображали головні битви Наполеона. Вся обстава була часів перших років Імперії. Фелісіте домоглася, щоб кімнату обклеїли новими шпале­рами, жовтогарячими, з великими розводами. Цей різкий жовтий колір надавав кімнаті сліпучого блиску, що аж різав очі. Меблі, шпалери, фіранки на вікнах теж були жовті; килим і навіть мармур круглого столика й піддзеркальників мали жовтуватий відтінок, але коли штори опускали, різкі гони пом’якшувались, і вітальня ставала майже чепурною. Не про таку розкіш мріяла Фелісіте! Вона з німим розпачем поглядала на цю ледь приховану вбогість. Майже весь час проводила вона у вітальні, найкращій кімнаті в квартирі, біля вікон, що виходили на вулицю Банн. Дивитись у вікно було для неї найприємнішим і воднораз найсумнішим за­няттям. Навскоси видніла площа Супрефектури – той обі­цяний рай, про який вона мріяла. Невеличкий, безлюдний майдан з чистенькими світлими будинками по краях здавав­ся їй райським садом. Вона віддала б десять років життя за те, щоб мешкати в одній з цих осель. Особливу заздрість викликав у неї наріжний будинок ліворуч, де жив збирач податків. Фелісіте позирала на його особняк з нестримним жаданням, які бувають у вагітних жінок. Коли вікна були відчинені, їй щастило розгледіти окремі подробиці багатої обстановки, і, бачачи чужу розкіш, вона давилася жовчю.

В цей час Ругони переживали цікавий душевний злам, викликаний ошуканими сподіванками, незадоволеними апе­титами. Ті іскорки доброго почуття, що вони мали,- ви­гасли. Вважаючи себе жертвами лихої долі, вони, проте, не вгамувалися, жадібність розпалювалась у них дедалі дужче, вони вперто бажали доскочити свого. Власне, вони не зрек­лися жодної своєї надії, незважаючи на поважний вік. Фе­лісіте заявляла, що помре багатою, що в неї таке передчуття. Але з кожним днем злидні ставали дедалі гнітючіші. Коли подружжя згадувало всі свої марні зусилля, тридцятилітню ненастанну боротьбу, розчарування в дітях, коли вони бачили, що всі їхні надхмарні палаци звелися до цієї жовтої вітальні, в якій треба було спускати штори, щоб заховати її убогість, їх опановувала безсила лють. Щоб якось потішити себе, вони снували плани, як розбагатіти, добирали всілякі комбінації; Фелісіте мріяла виграти сто тисяч франків у ло­тереї, а П’єр – вигадати якусь незвичайну спекуляцію. Вони жили однією думкою: раптово, за кілька годин, стати бага­тіями, втішатися всіма радощами життя, хай недовго, бодай один рік. Усім своїм єством вони прагнули цього, рвалися на­храпом, нестримно. Вони все ще трохи надіялись на синів, егоїстично не в змозі примиритися з тим, що дали дітям освіту і не здобули з того ніякої вигоди.

Фелісіте майже не постарілась. Ця мала чорнява жіноч­ка, здавалося, ніяк не всидить на місці, моторна, наче ци­када. На вулиці її можна було прийняти за п’ятнадцяти­річну дівчинку – зі швидкої ходи, худеньких плечей і тон­кого стану. Навіть обличчя її мало змінилося, тільки змар­ніло і ще більше скидалося на тхорячий писок; вона все ще мала обличчя дівчинки, що висохло, але зберегло колишні риси.

Щодо П’єра Ругона, то він нагуляв собі черево, зробився дуже поважним буржуа, якому бракувало тільки капіталу, щоб здобути цілковиту пошану. Його брезкле, безбарвне обличчя, його кремезна постать і заспаний вигляд – усе вказувало на багатство. Якось один селянин, не знаючи Ру­гона, сказав при ньому: “Ото гладун! Мабуть, багатій. Звісна річ, йому голова не болить, чим завтра пообідати!” Ці слова вразили П’єра в самісіньке серце. Він подумав: як жорстоко поглузувала доля, давши йому опасистість, самовдоволену ■ велич мільйонера і залишивши його злидарем. Щонеділі, голячись перед маленьким дешевим дзеркальцем, почепле­ним біля вікна, він тішив себе думкою, що у фраці та в білій краватці виглядав би на прийомі в супрефекта куди значні­шим за багатьох плассанських чиновників. Цей селянський син, поблідлий від комерційних клопотів і розтовстілий від сидячого життя, приховував свої ниці бажання під незво­рушним від природи виразом обличчя і справді мав ту безлицю і показну зовнішність, ту безглузду самовпевненість, Ц що надають солідного вигляду на офіційних прийомах. Подейкували, що він під пантофлею в жінки, і помилялися. Він був упертий, як осел; чужа, різко висловлена воля такі його лютила, що він був ладен схопитися на кулаки. Але Фелісіте була надто хитра й відкрито йому не перечила. Ця карлиця мала живий, запальний характер, але вона не брала перешкод з бою: постановивши добитись чогось чоловіка або штовхнути його на вигідніший, на її думку, шлях, вона вилася круг нього, пурхала, мов цикада, жалила то тут, то там, сто разів товкла одне й те саме, поки він, зрештою, не поступався, сам того не помічаючи. До того ж він відчував, що дружина розумніша за нього, й досить тер­пляче вислухував її поради. Фелісіте виявилася кориснішою, ніж та муха в байці, і часто допоминалася свого самим тіль­ки дзижчанням над П’єровим вухом. Хоч як дивно, подруж­жя майже ніколи не дорікало одне одному за свої невдачі. Тільки питання про освіту дітей викликало колотнечу.

Революція 1848 року застала Ругонів насторожі: всі вони були озлоблені безталанням і ладні за горло схопити фортуну, якби тільки перестріли її десь у глухій місцині. Всі члени цієї родини вичікували подій, як розбишаки в за­сідці, готові кинутися на здобич. Ежен чатував у Парижі, Арістід мріяв пограбувати Плассан, а батько й мати, може, ще жадібніші, ніж вони, мали намір попрацювати самі, але були й не проти поживитися коштом синів. Лише Паскаль, скромний служитель науки, жив самотньо в маленькому світлому будинку нового міста, байдужий до всього, крім своєї улюбленої справи.

III

У Плассані, цьому замкненому в собі місті, де 1848 року гак чітко визначилося станове розмежування, політичні події знаходили слабкий відгук. Навіть за наших часів голос народу тут ледве чути: його заглушає буржуазія своєю розважливістю, дворянство своїм німим відчаєм, духовенство своїми тонкими інтригами. Хай валяться трони, виникають республіки – місто зберігає спокій. Коли в Парижі б’ються, у Плассані сплять. Але коли на поверхні все тихо й спокійно, то в глибинах іде глуха робота, вельми цікава для спостере­ження. Правда, на вулицях не чути стрілянини, зате салони нового міста і кварталу св. Марка кишать інтригами. До 1830 року з народом зовсім не рахувалися. Та й досі його ще нехтують. Усі справи вершать духовенство, дворянство і а буржуазія. Священики, яких у місті дуже багато, задають і он у місцевій політиці: тут звичайна річ підкопи, удари з-за рогу – мудра й обачна тактика, що допускає раз на десять років крок уперед або крок назад. Таємні підступи людей, що найбільше бояться розголосу, потребують особливої спритності прийомів, дріб’язкового розрахунку, витримки й тверезості. Провінційна неквапливість, з якої так глузують у Парижі, таїть у собі зради, підступні вбивства, таємні по­разки й таємні перемоги. Зачепіть їхні інтереси – і ці лагідні люди, не виходячи з дому, уб’ють вас щиглями так само певно, як убивають з гармат на майданах.

Політична історія Плассана, як і інших дрібних міст Провансу, має цікаву особливість. До 1830 року плассанці були ревними католиками й завзятими роялістами: навіть народ присягався тільки богом та законними королями. Але поступово погляди змінилися: віра згасла, робітники та буржуа зреклися Легітимістів і прилучилися до великого демократичного руху нашої доби. Коли вибухнула револю­ція 1848 року, самі лише дворяни й духовенство стали на бік Генріха V. Вони довго вважали воцаріння Орлеанів за безглузду спробу, що рано чи пізно призведе до повернення Бурбонів; правда, їхні надії сильно похитнулись, але вони все ж не припиняли боротьби, обурюючись відступництвом колишніх соратників і намагаючись повернути їх до своїх лав. Квартал св. Марка, при підтримці всіх своїх парафій, узявся до роботи. В перші дні після лютневих подій буржуа­зія й особливо простий народ нетямилися з радощів. Респуб­ліканські новачки поспішали виявити свій революційний за­пал. Але в рантьє нового міста він спалахнув і погас, як соло­ма. Дрібних власників, колишніх торговців, усіх тих, хто за часів монархії висиплявся до полудня або округляв свої ка­пітали, швидко охопила паніка; за Республіки життя було повне всіляких потрясінь, і вони тремтіли за свою калитку, за своє безжурне егоїстичне існування. І тим-то 1849 року, з початком клерикальної реакції, майже всі плассанські буржуа перейшли до партії консерваторів. Їх прийняли з розкритими обіймами. Ніколи ще нове місто не зближалося так тісно з кварталом св. Марка: деякі дворяни стали навіть ручкатися з адвокатами і колишніми торговцями олією.

______

Легітимісти (від латин. Іегійтиз – законний) – прихильній скинутої династії Бурбонів.

Це несподіване панібратство скорило новий квартал, і він зараз же оголосив непримиренну війну республіканському урядові. Скільки спритності й терпіння довелося проявити духовенству, щоб добитись такого зближення! По суті, плассанське дворянство перебувало в глибокій прострації, у своє­рідній агонії: воно зберегло свою віру, але, поринувши у гли­бокий сон, визнавало за краще нічого не робити, здавшись на божу ласку; найохочіше воно протестувало мовчки, мабуть, невиразно відчуваючи, що його кумири померли і що йому залишається тільки приєднатися до них. Навіть в епоху пере­вороту, катастрофи 1848 року, коли ще можна було сподіватися на повернення Бурбонів, дворяни лишалися інертними її байдужими; на словах вони готові були кинутися в бій, а на ділі дуже неохоче відходили від свого каміна. Духовенство безнастанно боролося з цим духом пригніченості і покірливості. Воно боролося завзято. Коли священик упадає в розпач, він б’ється ще запекліше. Вся політика моркви полягає в тому, щоб неухильно йти вперед, якщо треба, відкладаючи здійснення своїх планів на кілька століть, але не втрачаючи жодної години, весь час, без упину руха­тися далі. І тому в Плассані реакцію очолило духовенство. Дворянство грало роль підставної особи, не більше; духовенство ховалось за ним, керувало, спонукало і навіть нама­галося вдихнути в нього якусь подобу життя. Коли нарешті пощастило домогтися від дворян, щоб вони, переборовши свою упередженість, об’єдналися з буржуазією, духовенство відчуло впевненість у перемозі. Грунт було чудово підготов­лено: старе місто роялістів, місто мирних буржуа й боягуз­ливих комерсантів, рано чи пізно, неминуче мало пристати до “партії порядку”. Мудра тактика духовенства прискорила перехід. Завербувавши великих власників нового міста, воно зуміло умовити й дрібних крамарів старого кварталу. Місто опинилося під владою реакції, репрезентованої людьми різ­ких переконань. Важко уявити різномастішу компанію, мішанину озлоблених лібералів, легітимістів, орлеаністів, бонапартистів і клерикалів. Але в той момент різнобіжності не мали значення. Важило одне – добити Республіку. А Республіка була в агонії. Мізерна частка населення, якась і тисяча робітників, не більше, з десяти тисяч жителів Плас­сана, ще й досі вітала дерево Свободи, посаджене на площі Супрефектури.

Навіть найтонші політики Плассана, керівники реакцій­ного руху, не зразу відчули наближення Імперії. Популяр­ність принца Луї-Наполеона здавалась їм тимчасовим захопленням юрби, з яким неважко впоратись. Сама особа принца не викликала в них великих симпатій. Його вважали за нікчему, пустого мрійника, нездатного накласти руку на Францію, а надто утриматися біля керма. Він був для них простим знаряддям, яке вони мали намір використати для досягнення своєї мети, а потім викинути, щойно з’явиться справжній претендент. Проте збігло кілька місяців, і політи­ки занепокоїлися; вони почали здогадуватися, що їх обду­рюють, їм не дали часу оговтатись. Стався державний переворот, і лишалося тільки вітати його. Велику блудницю, Республіку, було вбито. Вже саме це можна було вважати перемогою. Духовенство й дворянство примирилися з доко­наними фактами, відклали на потім здійснення своїх надій і, помщаючись за свої ошукані сподівання, об’єдналися з бона­партистами, щоб доконати республіканців.

На цих-от подіях Ругони й побудували своє благо­получчя. Беручи участь у всіх стадіях кризи, вони зуміли піднестися на руїнах свободи. Ці розбишаки, що чигали в за­сідці, пограбували Республіку; коли її було замордовано, вони взялися паювати здобич.

У перші ж дні після лютневих подій Фелісіте, найпронозливіша в сім’ї, відчула, що вони нарешті стали на правильний шлях. Вона почала упадати коло чоловіка, під’юджувати його, спонукати до дії. Перші розкоти революції налякали і П’єра. Але коли дружина розтлумачила йому, що втрачати нема чого, а в загальній веремії можна багато виграти, він швидко погодився з нею.

– Не знаю, що саме тобі слід робити,- повторювала Фелісіте,- але, мені здається, дещо зробити можна. Прига­дуєш, на днях пан де Карнаван казав, що він розбагатів би, якби повернувся Генріх V, і що король щедро віддячить усім, хто за нього. Можливо, в цьому наше щастя. Адже мусить колись і нам поталанити!

Маркіз де Карнаван, той самий дворянин, котрий, як ві­рити скандальній хроніці міста, був колись коханцем матері Фелісіте, час від часу навідував Ругонів. Лихі язики твер­дили, що пані Ругон схожа на нього. Маркізові було тоді сімдесят п’ять років. Він був малого зросту, сухорлявий, рухливий, і Фелісіте, старіючись, справді почала скидатися на нього рисами обличчя й манерами. Казали, що маркіз витратив на жінок рештки майна, яке й так уже зменшив його батько під час еміграції. Та він і не приховував своєї бідності. Родич маркіза, граф де Валькерас, прихистив його в себе, і той жив у графа нахлібником, їв і пив за графсь­ким столом і спав у комірчині на горищі графського особ­няка.

– Дитинко,- казав було маркіз, поплескуючи Фелісіте по щоці,- якщо Генріх V поверне мені мої статки, я все відкажу тобі.

Фелісіте було за п’ятдесят, а він усе ще називав її “ди­тинкою”. Саме це фамільярне поводження й постійні обі­цянки спадщини й спонукали пані Ругон штовхнути чоло­віка на шлях політики. Маркіз де Карнаван часто гірко на­рікав на те, що не в змозі їй допомогти. Звісно, він потур­бується про неї, як батько, коли обставини зміняться. П’єр, якому жінка натякнула на справжній стан речей, згодився діяти за вказівками маркіза.

Маркіз де Карнаван завдяки своєму особливому становищу з перших же днів Республіки став енергійним агентом реакції. Цей метушливий чоловічок, доля якого залежала під повернення законних престолонаслідників, ревно трудив-і я на користь своєї партії. Тоді як багаті дворяни кварталу і и. Марка дрімали в німому розпачі, мабуть, побоюючись і компрометувати себе й знову опинитись у вигнанні, маркіз появлявся скрізь, агітував, вербував прихильників. Він був знаряддям в чиїхось невидимих руках. У Ругонів він тепер бував щодня. Йому потрібна була штаб-квартира. Його ро­дич, граф де Валькерас, заборонив йому приводити в дім однодумців, і тому маркіз обрав для своєї мети жовтий салон Фелісіте. До того ж він знайшов у П’єрові вельми цінного помічника. Сам маркіз не міг вести агітацію на користь легітимістів серед дрібних торговців і робітників старого кварталу; його б зустріли глузами й презирством. А П’єр провів з ними ціле життя, розмовляв їхньою мовою, знав їхні потреби; він умів до них підійти й переконати їх. Неза­баром без П’єра не могли обійтись. Не минуло й двох тижнів, як Ругони стали запеклішими роялістами, ніж сам король. Маркіз, побачивши П’єрову завзятість, спритно сховався за його спиною. Та й навіщо муляти людям очі| коли є людина і широкими плечима, на яку можна звалити всі помилки, і опущені партією. І маркіз дав П’єрові грати роль, пишатися, чванитися, набирати владного тону, а сам задовольнявся і тим, що стримував або підштовхував його, залежно від обставин. Колишній торговець олією швидко зробився важною персоною. Вечорами, коли вони залишалися на самоті, Фелісіте говорила чоловікові:

– Продовжуй, нічого не бійся. Ми на правильному шля­ху. Коли так піде й далі, ми неодмінно розбагатіємо, у нас буде така ж вітальня, як у збирача податків, ми будемо влаштовувати прохані вечірки.

Дім Ругонів став центром консерваторів; вони щовечора збиралися в жовтому салоні тільки для того, щоб ганити Республіку.

Тут було три-чотири колишніх комерсанти, що тремтіли за свою ренту і всім єством прагнули “мудрого й твердого уряду”. Головою цієї групи був Ісідор Грану, колишній торговець мигдалем, член муніципальної ради. Заяча губа, круглі очі, самовдоволений і водночас ошелешений вираз обличчя надавали йому схожості з відгодованим гусаком, що Перетравлює їжу, з острахом озираючись на кухаря. Грану говорив повільно, важко добираючи слова, і прислухався до бесіди тільки тоді, коли мова заходила про те, що респуб­ліканці збираються грабувати багатіїв; тут він буряковів так, що здавалося, його от-от поб’є грець, і мурмотів глухі про­кльони, усе приказуючи: “Дармоїди, мерзотники, злодії, вбивці!”

Але не всі завсідники жовтого салону відзначалися та­кою тупістю, як цей гладкий гусак. Багатий землевласник Рудьє, котрий мав пухле обличчя і вкрадливі манери, цілими годинами розводився з запалом орлеаніста, чиї розрахунки пішли прахом після падіння Луї-Філіппа. Рудьє, в минулому торговець трикотажними виробами у Парижі і постачальник імператорського двору, влаштував сина на державну службу, розраховуючи на те, що Орлеани відкриють молодикові доступ до високих посад. Революція вбила ці надії, і Рудьє стрімголов кинувся в реакцію. Завдяки своєму багатству, колишнім діловим стосункам з Тюїльрі, котрим він нама­гався надати характеру дружніх зв’язків, а також завдяки престижу, що оточує в провінції людей, які, наживши стат­ки в Парижі, забиваються в глушину, щоб відпочити, Рудьє мав неабияку вагу; дехто вірив йому, немов оракулові. Але всіх відвідувачів жовтого салону, безперечно, пере­вершив Арістідів тесть, майор Сікардо. Цей вояка геркуле­сової статури, з цеглясто-червоним обличчям, покритим шрамами і всіяним кущиками сивого волосся, прославився у великій армії своєю тупоголовістю. Під час лютневих подій його обурювали тільки вуличні бої: він раз у раз із гнівом повертався до цієї теми, заявляючи, що так воювати – гань­ба, і з гордістю згадував славне царювання Наполеона. Крім того, у Ругонів бував такий собі Вюйє, підозрілий суб’єкт з липкими руками. Вюйє мав книгарню і постачав образки й чотки усім плассанським святенникам; він був ревний католик і тому мав велику клієнтуру серед численних монастирів та церков. Йому спала щаслива думка поєднати торгівлю з виданням газети. “Плассанський вісник” виходив двічі на тиждень і був присвячений виключно інтересам духовенства. Вюйє втрачав на газеті щороку не менш як тисячу франків, але натомість вона створювала йому ре­путацію поборника церкви й допомагала збувати церковний; крам, що залежався в крамниці. Цей малограмотний невіглас сам писав статті для своєї газети, причому сумирність, та жовч заміняли йому талант. Коли маркіз розпочав свою кампанію, він одразу зрозумів, яку користь матиме з цієї великопісної фізіономії паламаря, з цього бездарного і продажного пера. Починаючи з лютого, в “Плассанському віс­нику” стало менше помилок: його редагував маркіз.

Легко уявити, яке цікаве видовище являв собою вечо­рами жовтий салон Ругонів. Люди найрізноманітніших поглядів збиралися тут і хором лаяли Республіку. Їх об’єднувала спільна ненависть. А втім, маркіз, який не пропускав жодних зборів, самою своєю присутністю втихомирював су­перечки, що виникали іноді між майором Сікардо та іншими відвідувачами. Всіх цих обивателів у глибині душі тішив по­тиск руки, яким удостоював їх маркіз, вітаючись і про­щаючись з ними. І тільки Рудьє, вільнодумець з вулиці Сент-Оноре, казав, що маркіз не має жодного су за душею і чхати йому на маркіза. А в маркіза не сходила з обличчя люб’язна усмішка світської людини; спускаючись до цих обивателів, пін не дозволяв собі жодної презирливої гримаси, від чого не втрималися б інші мешканці кварталу св. Марка. Життя нахлібника навчило маркіза гречності. Він був душею цього гуртка. Він керував ним від імені якихось невідомих осіб, ніколи не розкриваючи їхнього інкогніто. “Вони хочуть” або “вони заперечують”,- заявляв він. Ці невидимі боги, що і захмарних висот стежили за долями Плассана, особисто не втручаючись у громадські справи, були, мабуть, високо­поставлені духовні особи, політичні тузи цього краю. Коли маркіз вимовляв таємниче слово “вони”, що навівало при­бутнім поштивий трепет, Вюйє всім своїм побожним вигля­дом показував, що чудово знає, про кого йдеться.

Але найщасливішою з усіх була Фелісіте. Нарешті її салон почали відвідувати. Правда, вона трохи соромилася своїх убогих меблів, оббитих жовтим оксамитом, але тішила себе надією на те, що придбає розкішну обставу, коли справедлива справа переможе. Ругони кінець кінцем твердо по­ні рили в монархію. Коли в салоні не було Рудьє, Фелісіте запевняла навіть, що вони не розбагатіли на. торгівлі олією тільки через Липневу монархію. Отже, їхні злидні набували політичного забарвлення. Фелісіте для всіх знаходила лас­каве слово, навіть для Грану, й щовечора вишукувала новий спосіб непомітно розбудити його перед відходом гостей.

Її салон, це кубло консерваторів, що належали до різних партій, з кожним днем набував дедалі більшого впливу, завдяки такому розмаїттю переконань, а головне, завдяки таємному впливу гурток став центром реакції, звідки тяглися нитки по всьому Плассану. Тактика маркіза, що й далі залишався в тіні, полягала в тому, щоб висувати Рутона як лідера цієї групи. Збиралися в Ругона, і цього було досить для недалекоглядної більшості, щоб проголосити його вождем, привернути до нього увагу Плассана. Всю заслугу припису­вали П’єрові, його вважали головним поборником руху, що поволі навертав до партії консерваторів тих, хто ще вчора був запеклим республіканцем. Бувають обставини, з яких мають вигоду тільки люди із заплямованою репутацією. Вони будують своє щастя там, де люди зі становищем і біль­шою вагою побоялися б ризикувати своїм іменем. Безпе­речно, Рудьє, Грану й чимало інших багатих і поважних людей були б у сто разів кращою, ніж П’єр, кандидатурою на роль активного ватажка консерваторів. Але жоден з них не погодився б зробити свою вітальню політичним центром: їхні переконання не були твердими, вони не наважилися б! одверто компрометувати себе; по суті, це були просто базіки, провінційні пліткарі, завжди готові поплескати язиком із су­сідом про Республіку, а надто коли відповідальність падала на сусіда. Гра була дуже небезпечною, і з усієї плассан-ської буржуазії йти на ризик погоджувалися лише Ругони, незадоволені, озлоблені, ладні на крайнощі.

У квітні 1849 року з Парижа несподівано приїхав Ежен і прожив у батька два тижні. Мета цієї поїздки так і лиши­лася невідомою. Гадали тільки, що Ежен прибув до рідного міста, щоб позондувати грунт, дізнатися, чи може він розра­ховувати на успіх своєї кандидатури в члени Законодавчих зборів, що мали незабаром замінити собою Установчі. Ежен був надто обережний, щоб ризикувати невдачею. Мабуть, громадська думка здалася йому несприятливою, бо він утримався від будь-яких виступів. А втім, у Плассані не знали, ким він став і що робить у Парижі. В місті помі­тили, що він схуд і став не таким сонним. Ним зацікавились, пробували викликати на розмову; він удавав, що нічого не знає, викликав на одвертість інших, але сам щирим не був. Люди проникливіші зрозуміли б, що під його зовнішньою байдужістю ховається гострий інтерес до політичних на­строїв міста. Очевидно, він знайомився з обстановкою і, певне, не так для себе, як для якоїсь партії.

Незважаючи на те, що Ежен відмовився від усяких особистих надій, він пробув у Плассані до кінця місяця, ретель­но вчащаючи до жовтого салону. Як тільки лунав перший дзвінок, він примощувався у віконній ніші, якомога далі від лампи. Там він просиджував цілий вечір, спершись підборіддям на праву руку й слухаючи з побожною увагою. Навіть найкричущіші дурниці не порушували його цілковитого спокою. На все він схвально кивав головою, навіть на недоладне карамаркання Грану. Коли питалися його думки, він чемно приставав до більшості. Ніщо не дратувало його – ні пуста балаканина маркіза, який говорив про Бурбонів так, ніби все ще був 1815 рік, ні просторікування буржуа Рудьє, що розчулювався, згадуючи, скільки пар шкарпеток він продав королю-громадянинові. Навпаки, серед цього вавілонського стовпотворіння Ежен, вочевидь, почував себе як риба у воді. Часом, коли всі ці блазні люто накидались на Республіку, її його очах з’являлася посмішка, але губи не всміхалися. Його манера слухати бесідника, його незмінна люб’язність здобули йому загальну симпатію. Його мали за обмежену, але добросерду людину. Коли який-небудь торговець олією або мигдалем не міг серед галасу повідати про те, як саме пін врятував би Францію, якби його влада, він підсідав до Ежена і гучно з’ясовував йому свої чудові задуми. А Ежен “легка похитував головою, ніби зачарований тими велич­ними ідеями. Тільки Вюйє підозріло поглядав на нього. Книгар – помісь паламаря з журналістом – був не такий бала­кучий, як решта, він більше спостерігав. Помітивши, що адвокат шепочеться по кутках з майором Сікардо, він ви­рішив простежити за ними; але йому ні разу не пощастило підслухати жодного слова. Як тільки він наближався, Ежен поглядом зупиняв майора. Відтоді Сікардо, говорячи про Наполеона, завжди загадково посміхався.

За два дні перед від’їздом до Парижа Ежен зустрів на проспекті Совер свого брата Арістіда, і той учепився за нього з настирливістю людини, яка потребує поради. Арістід був у великій скруті. Щойно проголосили Республіку, як він виявив палку відданість новій владі. Його розум, вигостре­ний дворічним перебуванням у Парижі, був набагато прозор­ливіший за неповороткі мозки плассанців. Арістід угадував безсилля легітимістів та орлеаністів, але ще не з’ясував собі, хто той третій злодій, якому випало пограбувати Республіку. І Іро всяк випадок він перейшов на бік переможця. Він розірвав будь-які стосунки з батьком і прилюдно заявляв, що той збожеволів, що старого дурня ошукали дворяни.

– Але ж мати – розумна жінка,- додавав він.- Зро­ду б не подумав, що вона штовхне чоловіка до партії, при­реченої на провал. Врешті-решт вони залишаться жебраками. Та хіба жінки тямлять щось у політиці!

Сам Арістід намірявся продати себе якнайдорожче. За­ковика була в тому, щоб угадати, звідки віє вітер, і своєчасно перейти на бік тих, хто щедро винагородить його після перемоги. На нещастя, він брів навпомацки, загублений у провін­ційній глушині, як у лісі, без компаса, без провідної нитки. Очікуючи, поки хід подій виведе його на правильний шлях, Арістід і далі вдавав із себе полум’яного республіканця, додержуючись лінії, обраної з першого дня. Завдяки цьому він утримався в супрефектурі; йому навіть підвищили плат­ню. Але скоро його стало мордувати бажання грати якусь. роль; він зумів умовити книгаря, конкурента Вюйє, вида­вати демократичну газету і зробився одним з найзавзятіших її редакторів. “Незалежний”, підбурюваний Арістідом, ого­лосив нещадну війну реакціонерам. Мало-помалу течія за­несла Арістіда далі, ніж він хотів; зрештою він став писати такі зухвалі статті, що аж сам тремтів, перечитуючи їх. У Плассані справила велике враження газетна кампанія, що її повів син проти осіб, котрих батько щовечора приймав у своєму знаменитому жовтому салоні. Багатство таких людей, як Рудьє та Грану, доводило Арістіда до люті, і він втрачав усяку обережність. Опанований заздрощами й зліс­тю зголоднілої людини, він зробив уже собі з буржуазії не­примиренного ворога; але Еженів приїзд і його поведінка в Плассані ошелешили Арістіда. Він вважав брата за тонкого політика. На його думку, цей сонний гладун спав тільки од­ним оком, як кішка перед мишачою норою. І от, виявля­ється, Ежен проводить усі вечори в жовтому салоні і шаноб­ливо вислуховує блазнів, яких він, Арістід, так безжально висміює. Дізнавшись з міських пересудів, що Ежен подає руку Грану й ручкається з маркізом, Арістід запитав себе: чому ж вірити? Невже він так грубо помиляється? Невже легітимісти чи орлеаністи мають шанси на успіх? Ця думка жахала його. Він втратив спокій і, як це часто трапляється, ще лютіше накинувся на консерваторів, щоб помститись за своє осліплення.

За день до зустрічі з Еженом на проспекті Совер Арістід умістив у “Незалежному” громову статтю про підступи духовенства у відповідь на замітку Вюйє, який обвинувачі чував республіканців у тому, що вони збираються зруйнувати храми. Вюйє був особливо осоружний Арістідові. Не минало й тижня, щоб обидва журналісти не обмінялися; найдошкульнішими образами. У провінції, де ще процвітає витіюватий стиль, суперечники вбирають у пишномовні фрази найбазарнішу лайку. Арістід називав свого противника “Іудою” та “слугою св. Антонія”, а Вюйє відбивав удар, величаючи республіканця “страховиськом, що впилося кров’ю, яку йому постачає мерзенна гільйотина”.

Бажаючи вивідати що-небудь у брата, але не насмілюючись одверто виявити занепокоєння, Арістід спитав його:

– Ти читав мою вчорашню статтю? Що ти про неї ска­жеш?

Ежен знизав плечима.

– Ти бовдур, братику,- відповів він просто.

– Виходить,- скрикнув журналіст, пополотнівши,- ти гадаєш, що Вюйє має рацію? Ти віриш у перемогу Вюйє?

– Я? Чи я вірю у Вюйє?..- Ежен напевне хотів сказати: “Вюйє такий же бовдур, як і ти”, але, побачивши пере­кошене братове обличчя, передумав і спокійно відповів: – Вюйє має своє переваги.

Після розмови з Еженом Арістід ще більше збентежився. Брат, мабуть, поглузував з нього; важко було уявити собі паскуднішу особу, ніж Вюйє. Арістід вирішив надалі бути обачнішим і нічим не зв’язувати себе,- щоб зберегти сво­боду дій на той випадок, коли доведеться помогти якійсь партії задушити Республіку.

Вранці перед від’їздом, за годину до відходу диліжанса, Ежен замкнувся з батьком у спальні і довго з ним розмовляв. Фелісіте, залишившись у вітальні, марно намагалася під­слухати їх. Чоловіки говорили пошепки, немовби побоювались, що хто-небудь почує бодай слово. Коли вони вийшли із спальні, вигляд у них був збуджений. Попрощавшись і батьком і з матір’ю, Ежен, який звичайно цідив слова, промовив несподівано жвавим і схвильованим голосом:

– Ви все зрозуміли, батьку? В цьому запорука нашого успіху. Дійте в цьому напрямі, не шкодуючи сил. Покла­діться на мене.

– Я все виконаю точно,- відповів Ругон,- але й ти не забувай, що я прошу в нагороду за мої труди.

– Якщо ми переможемо, всі ваші бажання буде задоволено, даю вам слово. А втім, я писатиму вам, буду скеровувати вас залежно від перебігу подій. Не треба ні паніки, ні надмірного запалу. Сліпо слухайтеся мене.

– Про що це ви змовляєтеся? – з цікавістю спитала Фелісіте.

– Люба мамо,- відповів Ежен усміхаючись,- ви так довго сумнівалися в мені, що я не можу поділитися з вами моїми надіями, та вони поки що і вельми туманні. Для того щоб розуміти, треба вірити. А втім, батько вам все роз­повість, як настане час.

Бачачи, що його слова образили Фелісіте, він іще раз поцілував її й шепнув їй на вухо:

– Адже я весь удався в тебе, хоч ти мене й не визнаєш. Зараз надто розумна людина може пошкодити. А коли на­ дійде вирішальний момент, ти візьмеш справу в свої руки.

Ежен вийшов, потім прочинив двері й додав наказовим тоном:

– Головне, остерігайтесь Арістіда: цей баламут усе зіпсує. Я добре вивчив його і певен, що він завжди викрутить­ся. Жаліти його не треба. Якщо ми розбагатіємо, він зуміє видурити в нас свою пайку.

Коли Ежен поїхав, Фелісіте спробувала вивідати таєм­ницю, яку від неї ховали. Вона надто добре знала свого чоловіка, щоб спитати його відверто: він би сердито відповів, що це її не обходить. Але, незважаючи на всі свої тонкі підходи, вона не довідалась анічогісінько. В цей тривожний час, коли потрібна була особлива обережність, Ежен вибрав собі чудо­вого спільника. П’єр, потішений синовим довір’ям, напустив на себе ще більшу непроникність і непохитність, котрі пере­творили його на якусь незграбну, поважну брилу. Фелісіте, зрозумівши, що нічого не доб’ється, перестала увиватися коло нього. Її непокоїло тільки одне, найпекучіше питання. Чоловік і син говорили про якусь нагороду, що її вимовив для себе П’єр. Яка ж це нагорода? Для Фелісіте, зовсім байдужої до політики, весь інтерес зводився саме до цього. Вона знала, що чоловік дешево себе не продасть, і тому палала від нетерпіння дізнатися, за яку ціну його куплено. І Якось увечері, лежачи в постелі й бачачи, що П’єр у доброму гуморі, вона завела розмову про те, як їй вже остогидли злидні.

– Час би уже покінчити з цим,- сказала вона.- Від­коли до нас почали вчащати всі ці пани, ми просто розо­ряємося на опаленні й освітленні. А хто нам заплатить? Ніхто.

П’єр піймався-таки на гачок. Він самовдоволено й поблажливо всміхнувся.

– Потерпи трохи,- мовив він і з лукавим виглядом додав, дивлячись дружині просто в вічі: – Хочеш бути жінкою збирача податків?

Фелісіте зашарілась від радості. Вона сіла на ліжку й по-дитячому сплеснула сухими старечими долонями.

– Правда? – прошепотіла вона.- Тут, у Плассані?

П’єр мовчки кивнув головою. Він тішився, що так здивував дружину. А та задихалася від хвилювання.

– Але ж для цього треба велика застава,- вимовила вона нарешті.- Мені казали, що нашому сусідові, панові Перотові, довелося внести до скарбниці вісімдесят тисяч Франків.

– Ну то й що,- відповів колишній торговець олією,- мене це не стосується. Ежен усе бере на себе. Він добуде мені заставу в якого-небудь паризького банкіра. Сама розу­мієш, я вибрав собі найвигідніше місце. Ежен спершу не погоджувався, казав, що для такої посади треба мати статки, що звичайно вибирають людей зі становищем. Але я правив своєї, і він поступився. Збирачеві податків не треба ні грець­кої, ні латини. Я, як пан Перот, візьму собі помічника, що нестиме справи.

Фелісіте захоплено слухала.

– Я добре розумію,- провадив П’єр,- що турбує на­шого любого сина. Нас тут не поважають. Усі знають, що ми жебраки; почнуться балачки. То й що ж! Ще й не таке буває під час кризи. Ежен хотів був, щоб мене призначили в інше місто. Але я не згодився – хочу залишитися в Плассані.

– Так, так, треба залишитися,- жваво підхопила ста­ра.- Тут ми страждали, тут будемо і святкувати перемогу. Я вже їм покажу, всім цим франтихам на Майлі, що дивляться спогорда на мої шерстяні сукні… А я й не думала про місце збирача податків, мені здавалося, що ти хочеш стати мером.

– Мером? Отакої! Це ж посада без оплати! Ежен теж говорив мені про мерію. Але я йому сказав навпрошки: “Я згоден, якщо ти даси мені на додачу п’ятнадцять тисяч франків прибутку”.

В їхній розмові великі цифри сипались, мов ракети, і це розпалювало Фелісіте. Вона крутилася від нетерплячки, ніби всередині їй щось свербіло. Нарешті, трохи вгамував­шись, вона сказала:

– Ану-бо, порахуємо, скільки ти будеш одержувати?

– Твердий оклад, якщо не помиляюся, три тисячі франків,- відповів П’єр.

– Три тисячі франків,- повторила Фелісіте.

– Потім відсотки від збору. В Плассані це може дати тисяч дванадцять.

Виходить, разом п’ятнадцять тисяч.

– Так, біля п’ятнадцяти тисяч. Перот стільки й заробляє. Але це не все. Він займається ще банківськими операціями. Це дозволено. Може, коли нам пощастить, і я навчуся.

– Ну, скажімо, всього двадцять тисяч… Двадцять тисяч франків прибутку! – повторила Фелісіте, приголомшена цією цифрою.

– Доведеться повернути аванс,- зауважив П’єр.

– Дарма,- відповіла Фелісіте,- все одно ми будемо заможнішими за багатьох із цих панів. Ну, а маркіз і всі інші? Тобі, мабуть, доведеться поділитися з ними нашим пирогом?

– Ні, ні, все дістанеться нам одним.

Фелісіте розпитувала далі, але П’єр, думаючи, що вона хоче виманити у нього таємницю, насупився.

– Ну, годі,- сказав він різко.- Вже пізно. Пора спати. Нема чого нам наперед рахувати, а то ще наврочимо. Я ще ж не дістав посади. А головне – нікому анічичирк.

Погасили лампу, але Фелісіте не могла заснути. Заплющивши очі, вона багатіла думкою, будуючи надхмарні зам­ки. Двадцять тисяч франків кружляли перед нею в темряві в якомусь диявольському танку. Вона жила в новому місті, в чудовій квартирі, такій же розкішній, як у пана Перота, вона влаштовувала вечірки, засліплювала своїм багатством усе місто. Але найбільше тішила її самолюбство чудова посада, що чекала її чоловіка. Він виплачуватиме ренту Грану і Рудьє, всім буржуа, котрі тепер заходять до неї, як до кав’ярні, потеревенити й дізнатися про останні новини. Фелісіте добре бачила, як безцеремонно ці люди поводяться в її вітальні, і ненавиділа їх за це. Навіть маркіз зі своєю іронічною ввічливістю подобався їй уже значно менше. Бути єдиними переможцями, забрати собі все, весь пиріг, як вона говорила,- ось помста, яку вона плекала. Коли всі ці грубіяни почнуть запобігати перед паном збирачем податків Ругоном, тоді настане її черга зневажати їх. Цілу ніч роїлися в голові їй ці думки. Вранці вона повідчиняла віконниці передовсім несамохіть поглянула на вікна пана Перота побачивши за шибами широкі штофні занавіски, вона посміхнулася.

Надії Фелісіте, діставши інший напрямок, стали ще завзятішими. Як і всім жінкам, їй подобалася деяка таємничість: невідома мета, до якої прямував її чоловік, приваблювала її куди більше, ніж легітимістичні інтриги маркіза де Карнавана. Вона без усякого жалю відмовилася від розрахунків, заснованих на успіху маркіза, тепер, коли П’єр намірявся здобути всі вигоди для самого себе. А втім, вона проявила надзвичайну обачливість і стриманість.

Але цікавість і далі не давала їй спокою: вона вивчала найменші П’єрові жести, намагаючись збагнути їхню таємну суть. А що, як він на хибному шляху? Що, коли Ежен тягне чого до якоїсь пастки, і їх чекає голод і чорні злидні? Однак вона починала вірити. Ежен міркував так авторитетно, що вона кінець кінцем повірила в нього. Тут знов-таки діяв чар невідомого. П’єр з таємничим виглядом говорив про високих осіб, з якими старший син зустрічається в Парижі. Але якщо Фелісіте не знала, що робить Ежен у Парижі, то вона не могла заплющувати очі на шалені вчинки Арістіда в Плассані. Журналіста-демократа найсуворіше гудили в її власній вітальні, не соромлячись її присутності. Грану крізь зуби називав його розбійником, а Рудьє два-три рази на тиждень повторював Фелісіте:

– Ваш син пише неможливі речі. Тільки вчора він з огидним цинізмом накинувся на нашого друга Вюйє.

І весь салон хором повторював те саме. Майор Сікардо грозився дати зятеві ляпаса. П’єр рішуче зрікався сина. Бідолашна мати схиляла голову, ковтаючи сльози. Іноді її охоплювало обурення, їй хотілося крикнути Рудьє в лице, що попри все її дорогий синочок у сто разів кращий, ніж усі вони разом узяті. Але Фелісіте відчувала себе зв’язаною, вона боялася похитнути становище, завойоване з такими труднощами. Бачачи, що все місто проти Арістіда, вона н розпачі думала, що бідолаха губить себе. Двічі вона по­тайки розмовляла з сином, заклинаючи його повернутися до них, не дратувати більше жовтого салону. Арістід від­повідав їй, що вона нічого не тямить у цих справах і при­пустилася великої помилки, зробивши чоловіка маркізовим знаряддям. Фелісіте довелося відступити, але вона твердо вирішила, що в разі успіху змусить Ежена поділитися з бід­ним хлопчиком, який усе-таки лишався її улюбленцем.

Після від’їзду старшого сина П’єр Ругон і далі стояв у центрі реакції. Здавалося, ніщо не змінилося в поглядах славнозвісного жовтого салону; щовечора ті самі люди, як і раніше, вихваляли монархію, і господар дому підтримував їх з тим же завзяттям. Ежен виїхав з Плассана першого травня. Через кілька днів жовтий салон радісно захвилювався. Обговорювався лист президента Республіки до гене­рала Удіно про Римський похід. Цього листа вважали за доказ блискучої перемоги, що її пощастило здобути завдяки непохитності партії реакціонерів. З 1848 року палати обго­ворювали римське питання: потрібен був Бонапарт, щоб задушити Республіку, що тільки народжувалася, з допомо­гою інтервенції, якої ніколи б не допустила вільна Франція. Маркіз заявив, що неможливо краще працювати на користь легітимістів. Вюйє спромігся на прекрасну статтю. Загальне захоплення досягло апогею через місяць, коли майор Сікардо, прийшовши ввечері до Ругонів, оголосив, що французька армія б’ється під мурами Рима. Серед радісних в гуків він багатозначно потиснув руку П’єрові. Потім, сівши, почав вихваляти президента Республіки, котрий один, запевняв майор, може врятувати Францію від анархії.

– То хай рятує якнайшвидше,- перебив його маркіз, і хай він надалі також виконає свій обов’язок і поверне владу законному монархові.

П’єр, здавалося, щиро схвалив таку прегарну відповідь. Довівши свою палку відданість роялізмові, він насмілився зауважити, що в цьому випадку всі його симпатії на бої принца Луї-Бонапарта. Між ним і майором відбулася коротка розмова, причому обидва вихваляли добрі наміри президента; складалося враження, що свої фрази вони заздалегідь приготували і вивчили. Вперше до жовтого салону від­крито проник бонапартизм. Правда, після грудневих виборів до принца почали ставитися вже приязніше. Йому, безперечно, віддавали перевагу перед Кавеньяком, і вся реакційна кліка голосувала за нього. Все ж на принца дивилися скоріше як на спільника, ніж на друга; і цьому спільникові і довіряли, закидаючи йому те, що він загрібає жар чужим руками. Але того вечора завдяки римському походові збори прихильно поставилися до вихвалянь майора і П’єра.

Група Грану і Рудьє починала вже вимагати, щоб президент порозстрілював усіх цих мерзотників республіканців Маркіз, притулившись до каміна, пильно роздивлявся злинялий візерунок на килимі. Коли він нарешті підвів голову, П’єр, що крадькома стежив за дією своїх слів, раптом замовк. Маркіз де Карнаван осміхнувся і багатозначно глянув на Фелісіте. Цієї швидкої гри не помітили присутні буржуа. І тільки Вюйє мовив уїдливо:

– Як на мене, то краще, щоб ваш Бонапарт був не в Парижі, а в Лондоні. Наша справа виграла б від цього.

Колишній торговець олією трохи зблід, побоюючись, видав себе.

– Я зовсім не відстоюю “мого” Бонапарта,- сказав він досить твердо.- Ви знаєте, куди б я заслав його, як моя влада. Я просто вважаю, що Римська експедиція гарна річ.

Фелісіте спостерігала цю сцену з цікавістю й подивом. Вона нічого не сказала потім чоловікові, але цей випадок дав поштовх її таємному передчуттю. Маркізова усмішка, значення якої вона ще не розуміла, примусила її замисли­тися.

З цього дня Ругон раз у раз, як тільки випадала нагода, закидав слівце на користь президента Республіки. В такі вечори майор Сікардо люб’язно підтакував йому. Проте в жовтому салоні все ще панували клерикальні настрої. Гру­па реакціонерів набула в місті чималого впливу, особливо наступного року, коли реакційний рух охопив Париж. Ціла низка антиліберальних заходів, що отримала назву “рим­ської експедиції всередині країни”, остаточно забезпечила перемогу Ругонів у Плассані. Останні ентузіасти з буржуазії, бачачи, що Республіка конає, поспішали приєднатися до консерваторів. Година Ругонів настала. Нове місто влаштувало їм щось на зразок овації того дня, коли на площі Супрефектури спиляли дерево Свободи. Це дерево, молода тополя, пересаджена з берегів Вйорни, потроху всихало, на пре­великий жаль робітників-республіканців, котрі щонеділі приходили стежити за перебігом хвороби і не могли зрозу­міти причин його повільної смерті. Кінець кінцем один з під-майстрів-шаповалів заявив, що на власні очі бачив, як з бу­динку Ругонів вийшла жінка і линула під дерево відро отрує­ної води. З того часу пішла чутка, що Фелісіте встає ночами и поливає тополю купоросом. Коли дерево всохло, муніци­пальні власті заявили, що його треба зрубати, що цього ви­магає гідність Республіки. Але оскільки боялися незадово­лення робітників, то призначили для цього пізню вечірню юдину. Рантьє, консерватори нового міста, дізнавшись про гаку врочистість, з’явилися всі на площу Супрефектури, щоб побачити, як упаде дерево Свободи. Все товариство жовтого салону розсілося біля вікон. Коли тополя глухо затріщала і впала в темряві, як падає смертельно вражений герой, Фелісіте визнала за потрібне помахати білою хуст­кою. В натовпі почулись оплески, глядачі теж почали махати хустками, група людей підійшла під самі вікна, гукаючи:

– Ховати так ховати!

Очевидно, вони мали на увазі Республіку. З Фелісіте під хвилювання трохи не зробилася істерика. Для жовтого салону це був знаменний вечір.

Тим часом маркіз поглядав і далі на Фелісіте з тією самою таємничою посмішкою. Цей дідок був надто хитрий, щоб не розуміти, куди йде Франція. Він один з перших учув Імперію. Згодом, коли Законодавчі збори гайнували свої си­ли на марні суперечки, коли навіть орлеаністи й легітимісти примирилися з думкою про державний переворот, мар­кіз вирішив, що справу програно безповоротно. Але розу­мів це тільки він один. Правда, Вюйє відчував, що рух на користь Генріха V, який підтримувала його газета, стає вкрай непопулярним, але це його не бентежило; він був слухняною креатурою духовенства, і вся його політика полягала в тому, щоб збути якомога більше чоток та образків. Що ж до Рудьє і Грану, то вони жили в сліпому страху; важко сказати, чи мали вони якісь переконання; їм хотілося тільки спокійно їсти і спокійно спати; ось цим і обмежувались їхні політичні прагнення. Маркіз, розпорощавшись зі своїми надіями, все-таки й далі регулярно ходив до Ругонів. Це його розважало. Зіткнення амбіцій, прояв обивательської тупості – все це щовечора ставало для нього веселим видовищем. Він аж здригався на думку про те, що залишиться ся сам у кімнатці, де він жив з ласки графа де Валькераса. З таємничою зловтіхою він ховав від усіх свою впевненість, що час Бурбонів ще не настав. Він прикидався сліпим, працював, як і доти, на користь партії легітимістів і завжди відстоював інтереси духовенства й дворянства. З першого дня він розкусив нову П’єрову тактику, але був переконаний, що Фелісіте заодно з чоловіком. Якось увечері, прийшовши раніше за інших, він застав її саму.

– Ну, що, дитино,- спитав він із своєю звичайною ласкавою фамільярністю, – то як воно ведеться? Тільки з якого дива ти криєшся від мене?

– Я не криюся,- відповіла здивована Фелісіте.

– Гляньте-бо, вона хоче обдурити мене, такого старого лиса. Мила дитинко, я ж твій друг і готовий допомагати вам потайки. Будь же зі мною щира.

У Фелісіте блискавкою майнула думка. Критися їй не було з чим, але коли вміло мовчати, то можна багато дечого довідатися.

– Ти всміхаєшся? – знову почав маркіз.- Це вже початок признання. Я так і знав, що ти ховаєшся за чоловіковою спиною. П’єр надто незграбний,- він сам зроду не додумався б до такої чудової зради, яку ви готуєте. Далебі, я від усього серця бажаю, щоб Бонапарт дав вам те, чого я збирався просити для вас у Бурбонів.

Ця проста фраза підтвердила сумніви, що вже деякий час непокоїли Фелісіте.

– А правда, що принц Луї має всі шанси на успіх? – Жваво спитала вона.

– Сподіваюсь, ти мене не викажеш, коли я признаюся, що й сам так думаю? – сміючись, відповів маркіз.- Я вже давно змирився з цим, дитинко. Я старий і вже своє від слі­пав. Коли я й робив дещо, то лише для тебе. Та якщо ти й без моєї допомоги знайшла правильний шлях, то я тішитимуся думкою, що ти виграєш від моєї поразки. Головне – ніяких секретів. Звертайся до мене, якщо матимеш якусь халепу.

І він додав із скептичною посмішкою дворянина, що пустився берега:

– Зрештою, чого б і не вчинити маленької зради!

У цю хвилю ввійшла вся кліка колишніх торговців олією та мигдалем.

– А, любі реакціонери! – шепнув маркіз де Карнаван. – Розумієш, дитинко, в політиці найбільше мистецтво полягає в тому, щоб дивитися обома, коли інші нічого не бачать. У цій грі в тебе всі козирі.

На другий день Фелісіте, під’юджена цією розмовою, захотіла впевнитися, чи слушні її підозріння. Був початок 1851 року. Вже півтора року Ругон регулярно двічі на місяць одержував листи від Ежена. Замкнувшись у спальні, він читав їх, а потім ховав до старої конторки, ключ од якої зберігав у жилетній кишені. Коли жінка розпитувала його, мін відповідав тільки: “Ежен пише, що здоровий”. Фелісіте давно мріяла дістатися до тих листів. Вранці, коли чоловік ще спав, вона обережно встала, знайшла в П’єровому жи­леті ключа від конторки і замінила його ключем від комода, таким самим завбільшки. Як тільки чоловік пішов з дому, вона й собі зачинилася в спальні, витягла шухляду і з гаряч­ковою цікавістю почала читати листи. Маркіз де Карнаван не помилився, справдилися й усі її підозріння. У шухляді було біля сорока листів; читаючи їх, Фелісіте могла просте­жити всі етапи широкого бонапартистського руху, що мав привести до Імперії. Це був немовби коротенький щоден­ник, в якому Ежен викладав факти, один по одному, вислов­лював свої надії, засновані на тих фактах, давав поради. Ежен був певен. Він говорив про принца Луї-Бонапарта як про необхідну, долею послану людину, яка одна могла б урятувати становище. Ежен повірив у принца ще до того, як той повернувся до Франції, коли бонапартизм здавався пустою химерою. Фелісіте зрозуміла, що її син з 1848 року був таємним агентом, та ще й вельми діяльним. Він не повідомляв, яке становище посідає в Парижі, але було очевидно, Що він працює на користь Імперії за вказівками певних осіб, про яких він відзивався трохи фамільярно. В кожному листі говорилося, що справа посувається і що можна сподіватися на близьку розв’язку. Майже всі листи закінчувалися ви­кладом того, якої лінії поведінки П’єр мав дотримуватися в Плассані. Аж тепер Фелісіте зрозуміла сенс деяких слів і вчинків чоловіка: П’єр корився синові, сліпо виконуючи його вказівки.

Коли стара дочитала останнього листа, вона вже пройня­лася переконаністю сина. Увесь Еженів задум став їй ясний. Він сподівався в загальному сум’ятті зробити політичну кар’єру й розплатитися з батьками за одержану освіту, кинувши їм кусень од здобичі, коли її ділитимуть. Хай тільки батько поможе йому, хай буде корисний для справи, і Ежен легко виклопоче для нього посаду приватного збирача по­датків. Як відмовити тому, хто власноручно виконував найсекретніші доручення? Еженові листи остерігали батька і допомогли йому уникнути багатьох помилок. Фелісіте відчула палку вдячність. Вона знову перечитала деякі місця з листів, ті, де Ежен туманно говорив про остаточну катастро­фу. Ця катастрофа, значення і розмірів якої вона собі не уявляла, здавалася Фелісіте чимось на зразок кінця світу: бог поставить праведних праворуч, а грішників – ліворуч, і вона опиниться серед праведних.

Наступної ночі їй пощастило покласти ключа назад до жилетної кишені; вона намірялася тим самим способом знайомитися з кожним новим листом. Вона вирішила вда­вати, ніби нічогісінько не знає. Ця тактика виявилася чудовою. Відтепер Фелісіте могла допомагати чоловікові, і тим успішніше, що робила це ніби ненароком. ІГєрові здавалося, що він працює один, але часто-густо жінка звертала розмову в бажаному напрямку й вербувала спільників для рі­шучого моменту. Фелісіте страждала від того, що Ежен їй не довіряє. Вона так хотіла мати можливість сказати йому після перемоги: “Я все знала і, замість того щоб стати на перешкоді, сприяла вашому успіхові”. Ніколи ще жоден змовник не працював з меншим галасом і з більшим путтям! Маркіз, якому вона звіряла свої таємниці, був у захваті.

Але Фелісіте й далі турбувалася за долю свого любого Арістіда. Відколи вона увірувала в старшого сина, її ще більше лякали несамовиті статті “Незалежного”. Вона палко прагнула навернути нещасного республіканця до своєї віри, але не знала, як це зробити обережніше. Пам’ятаючи, як Ежен наполегливо застерігав її проти Арістіда, вона розповіла про це маркізові де Карнавану, котрий цілком погодився з Еженом.

– Дитинко,- казав він,- у політиці треба бути его­їстом. Коли б ви навернули свого сина і “Незалежний” почав би захищати бонапартизм, то ви завдали б великої шкоди справі. “Незалежний” приречений: саме його ім’я дратує плассанських буржуа. Хай ваш любий Арістід викручується сам: це корисно молодикам. Мені здається, він не з тих, хто довго грає роль жертви.

Але Фелісіте нетерпеливилася наставити всіх рідних на правильний шлях тепер, коли вона знала істину, і вона взя­лася повчати Паскаля. Лікар, з егоїзмом ученого, що пори­нув у свої дослідження, мало цікавився політикою. Імперії могли валитися,- коли б він у цей час робив дослід, він не повернув би голови. Проте він поступився перед матери­ними просьбами, яка докоряла йому за відлюдницьке життя.

– Коли б ти бував серед порядних людей,- казала вона,- ти мав би практику в доброму товаристві. Ну хоч би приходь вечорами в наш салон. Познайомишся з Рудьє, Гра­ну, Сікардо. Усе це люди статечні, вони платять по чотири-п’ять франків за візит. А від бідняків не дуже розбагатієш.

Прагнення до успіху, до збагачення всієї сім’ї пере­творилось у Фелісіте на справжню манію. Щоб не засму­чувати матері, Паскаль провів кілька вечорів у жовтому са­лоні. Йому не було нудно, як він сподівався. Вперше його вразило, до якого ступеня дурості може дійти здорова лю­дина. Колишні торговці олією та мигдалем – і навіть маркіз і майор – здалися йому цікавими тваринами, яких йому ще не траплялося спостерігати. Паскаль з цікавістю натура­ліста розглядав їхні фізіономії, на яких застигла гримаса; по ній Паскаль угадував їхні заняття, їхні бажання. Він слухав їхні пусті балачки, немов намагався добрати глузду її нявканні кішки чи собачому гавкоті. В той час він захоплювався порівняльною зоологією і переносив на людей спосте­реження над спадковістю у тварин. У жовтому салоні він почував себе ніби у звіринці. Він одшукував подібність у кожному з цих обивателів з якою-небудь твариною. Мар­кіз своєю сухорлявістю й маленькою голівкою з лукавим личком до смішного нагадував великого зеленого коника-стрибунця; Вюйє здавався йому безбарвною слизькою жабою; Паскаль трохи поблажливіше ставився до Рудьє – вгодованого барана, і до майора – старого, беззубого дога. Зате Грану його ошелешив. Лікар цілий вечір вивчав його лицьовий кут. Слухаючи, як Грану бурмотить якісь погрози на адресу кровопивців-республіканців, Паскаль весь час чекав, що він замукає, як теля, а коли Грану підводився з місця, лікареві здавалося, що він зараз навкарачки вибіжить із вітальні.

– Чого ж ти мовчиш? – шепотіла мати.- Постарайся дістати практику в цих панів.

– Я не ветеринар,- відповів Паскаль, коли йому на­ решті ввірвався терпець.

Якось увечері Фелісіте відвела його в куток і спробувала навести на розум. Вона рада, що він став частіше бувати в них, сподівається, що він уже ввійшов до їхнього гуртка; кажучи це, вона, звісна річ, не здогадувалась, яке дивне задоволення він відчуває, кепкуючи з багатіїв. Фелісіте плекала таємну надію зробити сина модним лікарем у Плассані. Для цього досить було, щоб його визнали такі люди, як Грану та Рудьє. Але, головне, треба було накинути Паскалеві політичні погляди сім’ї; вона зрозуміла, що лікар тільки виграє, коли стане прихильником того режиму, який замі­нить Республіку.

– Друже мій,- казала вона,- тепер, коли ти порозум­нішав, треба подумати й про майбутнє. Тебе обвинувачують в тому, що ти республіканець, бо ти з дурощів безплатне лікуєш усіх міських старців. Скажи відверто: які в тебе по­гляди?

Паскаль з наївним здивуванням глянув на матір. Потім, і усміхаючись, відповів:

– Мої погляди? Далебі, не знаю… Ви кажете, мене обвинувачують у тому, що я республіканець? Ну, що ж. Мене і це нітрохи не бентежить. Мабуть, воно так і є, коли під цим і словом розуміють людину, що всім бажає щастя.

– Але ж це тобі нічого не дасть,- жваво перебила його Фелісіте,- ти нічого не досягнеш. Поглянь-но на братів: вони намагаються вибитися в люди.

Паскаль зрозумів, що йому нема чого виправдовуватися перед матір’ю у своєму егоїзмі вченого, Вона звинувачували його тільки в тому, що він не здобуває вигоди з політичної ситуації, яка склалася. Він засміявся, правда, трохи сумно і звернув розмову на інше. Фелісіте так і не вдалося переконати його, щоб він добре обміркував це питання і вступиш до тієї партії, яка має найбільше шансів на успіх. Все ж таки Паскаль іноді проводив вечори в жовтому салоні. Грану цікавив його, немов якась допотопна тварина.

А тим часом події розгорталися. Для плассанських політиків 1851 рік був роком тривог та хвилювань, що прислужилися таємному задумові Ругонів. З Парижа доходили найсуперечливіші чутки: то перемагали республіканці, то партія консерваторів чавила Республіку. Відгуки суперечок, що роздирали Законодавчі збори, долинали до провінції перебільшені або, навпаки, применшені і такі перекручені, що навіть найпроникливіші політики блукали ніби потемки. Проте всі відчували, що наближається розв’язка. А що ніхто не знав, якою вона буде, то полохливі обивателі потерпали збиті з пантелику. Вони чекали кінця. Вони страждали під невідомості й готові були вітати хоч турецького сул­тана, якби султан зволив “порятувати Францію від анархії”.

Маркізова усмішка ставала все загадковішою. Увечері в жовтому салоні, коли Грану починав з переляку бурмо­тіти щось невиразне, маркіз підходив до Фелісіте й шепотів їй на вухо:

– Ну, дитинко, плід дозрів… Покажіть себе, будьте ко­рисні.

Фелісіте, яка й далі читала Еженові листи і знала, що кризи можна чекати з дня на день, сама розуміла, як важ­ливо “бути корисним”; вона тільки не могла придумати, як до цього взятися Ругонам. Зрештою вона порадилася з мар­кізом.

– Усе залежить від подій,- відповів старий.- Доки в департаменті все спокійно, доки якесь повстання не на­лякає плассанців, вам важко буде відзначитись і проявити відданість новому урядові. Тому моя рада вам: сидіть удома й спокійно чекайте на ласку вашого сина Ежена. Але коли народ повстане й нашим бравим буржуа загрожуватиме якась небезпека, тоді можна буде зіграти дуже вигідну роль… Щоправда, твій чоловік трохи неповороткий…

– Пусте,- зауважила Фелісіте,- я розворушу його. А як ви гадаєте, департамент повстане?

– На мою думку, неодмінно повстане. Плассан, може, й ні, бо тут дуже глибоко вкоренилася реакція. Але в сусід­ніх містах, містечках та селах давно вже діють таємні спіл­ки, і всі вони належать до крайньої республіканської партії. Коли станеться переворот, ударять на сполох по всьому краю, від Сейських лісів аж до плоскогір’я Сен-Рур.

Фелісіте замислилася.

– То, виходить,- провадила вона,- ви гадаєте, що тільки повстання може забезпечити наше майбутнє?

– Я впевнений у цьому,- відповів маркіз де Карнаван. І додав з трохи іронічною посмішкою:

– Нову династію можна заснувати тільки з бою. Кров – прекрасне добриво. Чому б Ругонам, як багатьом знатним фаміліям, не розпочати свого родоводу з якої-не-будь різанини?

Від цих слів і посмішки, з якою вони були вимовлені, у Фелісіте мороз пробіг поза шкірою. Але вона була жінка з головою, а до того ж гарні штори пана Перота, на які вона щоранку поглядала з якоюсь побожністю, підтримували в ній мужність. Коли вона відчувала, що слабне, то підхо­дила до вікна й дивилася на будинок збирача податків. Це був її Тюїльрі. Вона ладна була на все, аби тільки потрапити в нове місто, на цю обітовану землю, перед порогом якої вона знемагала стільки років.

Розмова з маркізом допомогла їй остаточно з’ясувати стан речей. Через кілька днів їй пощастило прочитати нового листа від Ежена: найманець державного перевороту теж розраховував на повстання, щоб прославити батька. Ежен добре знав свій департамент. Усі його поради зводилися до того, щоб реакціонери жовтого салону набули якнайбільшого впливу; тоді в критичний момент Ругони заволодіють містом. Його вказівки було виконано, і на листопад 1851 ро­ку жовтий салон став на чолі Плассана. Рудьє репрезенту­вав багату буржуазію; його поведінка, без сумніву, мала правити за приклад для всього нового міста. Ще ціннішим був Грану – за ним стояла муніципальна рада,- те, що він був одним з найвпливовіших п членів, могло дати уяв­лення про інших. І, нарешті, в особі майора Сікардо, якого маркізові пощастило призначити начальником національної гвардії, жовтий салон мав у своєму розпорядженні збройну силу. Ругони, ці злидарі з поганою славою, зуміли кінець кінцем зібрати навколо себе все необхідне знаряддя свого майбутнього добробуту. Кожен, чи то з боягузтва, чи з ду­рості, корився їм і сліпо трудився над їхнім піднесенням.; Ругони могли боятися тільки одного: щоб хто-небудь не зду­мав діяти в тому ж напрямі і, отже, не применшив би їхніх заслуг. А цього вони боялися найбільше, бо прагнули самі виступити в ролі рятівників. Ругони знали заздалегідь, що духовенство і дворянство не тільки їм не завадять, а швидше підтримають їх. Але в тому разі, коли супрефект, мер та інші представники влади виступлять і негайно придушать по­встання, подвиги Ругонів не тільки применшаться, а й будуть навіть припинені. Вони не матимуть ні часу, ані нагоди стати корисними. І тому вони мріяли про цілковиту пасивність чиновників, охоплених панікою. Коли представники влади зникнуть з міста, коли Ругони бодай на один день стану вершителями долі Плассана,- їхню кар’єру забезпечено.

На їхнє щастя, серед адміністрації не було жодної пере­конаної або енергійної людини, готової піти на ризик. Супрефект був ліберально настроєний, і виконавча влада залишила його в Плассані, певно, тільки завдяки добрій ре­путації міста; несміливої вдачі, нездатний надужити своєю владою, супрефект у разі повстання попав би в неабияку скруту. Ругони, знаючи його демократичні симпатії, все-таки не дуже боялися його ретельності, але з цікавістю за­питували себе, яку позицію він займе. Муніципалітет теж не більше лякав їх. Мер, пан Гарсонне, був легітимістом; кварталові св. Марка вдалося провести його на цей пост у 1849 році; він ненавидів республіканців і поводився з ними вкрай зневажливо; але він був надто тісно зв’язаний з духо­венством, щоб активно брати участь у бонапартистському перевороті. В такому ж становищі була й решта чиновників: мирові судді, поштмейстер, скарбник, збирач податків пан Перот,- усі були ставлениками клерикальної партії і не мог­ли надто палко вітати Імперію. І хоча Ругони ще не знали, як позбутися цих людей, як розчистити місце, щоб самим зали­шитися на видноті, вони все ж були сповнені надій, бо не бачили нікого, хто міг би перехопити у них роль рятівників. Розв’язка наближалася. В останні дні листопада вже ширилися чутки про державний переворот і принца-президента обвинувачували в тому, що він хоче проголосити себе імператором.

– Що ж, проголосимо його ким завгодно! – вигукнув Грану.- Аби тільки він перестріляв цих зарізяк республі­канців!

Всі думали, що Грану, як звичайно, куняє, і його вигук викликав велике хвилювання. Маркіз удав, ніби не чує, але всі буржуа дружно закивали головами, схвалюючи виступ колишнього торговця мигдалем. Рудьє, що не боявся голосно висловити своє схвалення, бо був багатий, заявив, скоса по­глядаючи на маркіза, що становище зробилося нестерпним і що давно пора чиїми завгодно руками навести у Франції лад.

Маркіз ще раз промовчав, і його мовчанку сприйняли за згоду. Кліка консерваторів явно зрікалася легітимізму іі насмілювалася мріяти про Імперію.

– Друзі мої,- сказав майор Сікардо, підводячись,- нині потрібний Наполеон, щоб захистити порядних людей та їхню власність, якій загрожує небезпека… Не турбуйтеся, я вжив усіх необхідних заходів, щоб у Плассані панував порядок.

І справді, майор разом з Ругоном заховали в сараї біля міського муру запас патронів та чимало рушниць. Крім того, майор заручився підтримкою національної гвардії, вва­жаючи, що на неї можна покластися. Його слова справили сильне враження. В цей вечір мирні буржуа жовтого салону, розходячись по домівках, гомоніли про те, що необхідно перебити “червоних”, коли ті насміляться підняти голову. Першого грудня П’єр Ругон одержав листа від Ежена і з своєю звичайною обережністю пішов читати його до спальні. Коли він вийшов з кімнати, Фелісіте помітила, що чоловік дуже стривожений. Вона цілісінький день вешталася біля конторки. Надвечір терпець її урвався. Як тільки чоло­вік заснув, вона тихенько встала, вийняла ключа з жилетної кишені і якомога безшумніше дістала листа. Ежен у кількох рядках повідомляв батька про те, що криза настала, й радив увести матір у курс справи. Надійшов час і їй про все дізна­тися: її поради могли стати у пригоді.

Вранці Фелісіте даремно чекала відвертої розмови: її не відбулося. Вона не зважувалася виявити цікавість і далі вдавала, ніби нічого не знає, хоча її дратувала безглузда недовіра чоловіка, який, либонь, вважав її балакучою і слаб­кою, схожою на інших жінок. П’єр з чоловічою зарозумі­лістю, певний, що він голова родини, приписував Фелісіте всі їхні минулі невдачі. Відколи він, на його думку, сам узяв­ся за справи, все пішло як по маслу. І П’єр твердо вирішив обійтися без жінчиних порад і ні в що її не втаємничувати, незважаючи на вказівки сина.

Фелісіте до того образилася, що, чого доброго, почала б; уставляти палиці в колеса, коли б сама не прагнула успіху так само палко, як і П’єр. Вона й далі енергійно готувала перемогу, а тим часом їй хотілося помститися чоловікові. “Ой, коли б я могла його добре налякати,- думала вона.- Коли б він вчинив якусь велику дурницю!.. Хоч-не-хоч прийшов би до мене просити поради. Тоді настала б моя, черга: я показала б йому, де раки зимують!”

Вона боялася, що П’єр дуже запишається, здобувши; перемогу без її підтримки. Коли вона, виходячи заміж, від­дала перевагу селянському синові перед нотаріусом, вона розраховувала крутити чоловіком, немов тим паяцом, якого можна сіпати за шворку. І раптом у вирішальний момент цей паяц, у своєму безглуздому засліпленні, захотів пере­суватися самотужки. Ввесь її хитрий розум, вся потреба га­рячкової діяльності повставали проти цього. Вона знала, що П’єр здатний діяти дуже рішуче й брутально, як і тоді, коли він змусив матір дати розписку на п’ятдесят тисяч франків. П’єр був знаряддям, цілком придатним і не надто розбір­ливим; але Фелісіте розуміла, що ним треба керувати, особ­ливо за нинішніх обставин, які вимагають надзвичайної гнучкості.

Офіційне повідомлення про державний переворот дійшло до Плассана тільки в четвер 3 грудня. Після сьомої години вечора вся компанія в повному складі зібралася в жовтому салоні. Хоча всі вони вже давно з нетерпінням чекали кризи, на обличчях відбивалося хвилювання. Точилися безперервні балачки: салон обговорював події. П’єр, блідий, як і решта, з обачності вважав за потрібне виправдати перед присутні­ми орлеаністами й легітимістами рішучий виступ принца Луї.

– Подейкують про відозву до народу,- сказав він.- Нація зможе обрати собі уряд до вподоби… Президент не така людина, щоб залишитися, коли з’явиться законний претендент.

Один тільки маркіз, зберігаючи холоднокровність дворя­нина, зустрів ці слова посмішкою. Решту в ту хвилину не обходило, що буде далі! Всі переконання гинули. Рудьє, цей колишній крамар, забувши про свою любов до Орлеанів, гру­бо перебив П’єра; залунали вигуки:

– Нема часу розмірковувати! Ліпше подумаймо, як би нам підтримати порядок!

Ці обивателі до смерті боялися республіканців. Тим ча­сом місто не дуже заворушилося, почувши про паризькі події. Правда, люди юрмились перед відозвами, розклеєними на дверях супрефектури; ходили чутки, що кількасот робіт­ників покидали роботу й намагаються організувати опір. Та й усе. Очевидно, ніяких серйозних виступів не перед­бачалося. Куди більше непокоїло всіх, як поведуться око­лишні міста й села, але поки що не було відомо, як вони сприйняли переворот.

Близько дев’ятої години з’явився захеканий Грану; щой­но закінчилося екстрене засідання муніципальної ради. Тремтячим від хвилювання голосом він розповів, що мер, пан Гарсонне, заявив,- правда, з деякими застереження­ми,- що має намір підтримувати лад найенергійнішими заходами. Але найбільший переляк викликала в жовтому са­лоні новина про відставку супрефекта; цей урядовець рішуче підмовився оголосити депеші міністра внутрішніх справ; пін, як запевняв Грану, залишив місто, і відозви порозклеювали з розпорядження мера. Мабуть, то був єдиний супрефект у Франції, що мав сміливість признатися в своїх демократичних переконаннях.

Але коли Ругони в душі стривожилися, почувши про рішучість пана Гарсонне, то вони єхидно насміхалися над супрефектом, бо його втеча відкривала їм поле діяльності. Цього незабутнього вечора було ухвалено, що гурток жовто­го салону визнає переворот і одверто вітає події, що сталися. Вюйє доручили негайно написати відповідну статтю для на­ступного номера газети. Ні він, ні маркіз не заперечували. Вони вже, без сумніву, мали певні інструкції від таємничих осіб, про яких інколи натякали надзвичайно шанобливо. Духовенство та дворяни скорилися необхідності й вирішили підтримувати переможців, аби тільки знищити спільного ворога – Республіку.

Цього ж вечора, в той час, коли жовтий салон обгово­рював події, переляканий Арістід обливався холодним по­том. Мабуть, ще жоден гравець, ставлячи на карту останнього червінця, не зазнавав подібної муки. Удень відставка супрефекта, його начальника, змусила Арістіда неабияк задума­тися. Він чув, як той не раз повторював, що переворот не вдасться. Цей обмежений, але чесний чиновник вірив у оста­точну перемогу демократії, хоча йому бракувало мужності сприяти цьому тріумфу, чинячи переворотові опір. Арістід мав звичку підслуховувати під дверима супрефекта, щоб бути в курсі подій; він відчував, що блукає потемки, і чіпляв­ся за новини, украдені в адміністрації. Думка супрефекта його вразила; він був збитий з пантелику. Він міркував: “Чому ж він тікає, коли певний, що принц-президент зазнає поразки?” Але треба було прийняти якесь рішення, і Арістід надумав триматись і далі опозиції. Він написав статтю, спря­мовану проти державного перевороту, і того ж вечора відніс її до редакції “Незалежного” для ранкового номера. Ви­правивши коректуру, він повертався додому майже заспо­коєний, як раптом, проходячи вулицею Банн, машинально підвів голову і побачив вікна Рутонів. Вони були яскраво освітлені.

“Що вони там затівають?” – запитав себе журналіст із тривожною цікавістю.

У нього з’явилося непоборне бажання дізнатись, як жовтий салон ставиться до останніх подій. Правда, Арістід був невисокої думки про мудрість реакційної групи, але тепер у нього знову виникли сумніви; він був у такому настрої, коли людина ладна спитати поради в чотирирічної дитини. Годі було й думати, щоб завітати до батька після того цькування, яке він провадив проти Грану та решти. І все ж він піднявся сходами, уявляючи собі, який матиме безглуздий вигляд, якщо його заскочать зненацька. Але з-за дверей Ругонів долинав лише невиразний гомін голосів.

“Яке хлоп’яцтво! – подумав Арістід.- Я зовсім здурів від страху”.

Він хотів був повернути назад, коли почув, що мати ко­гось проводжає. Він ледве встиг сховатися в темному кутку за сходами, які вели на горище. Двері відчинилися: з’явився маркіз, а за ним Фелісіте. Маркіз де Карнаван завжди вихо­див раніше, ніж рантьє нового міста, очевидно, для того, щоб не подавати їм руки на вулиці.

– Бач, дитинко,- сказав він, вийшовши на площадку і притишуючи голос,- вони ще боягузливіші, ніж я гадав. З такими людьми Франція завжди належатиме тому, хто перший насмілиться її взяти.

І з жалем, ніби сам до себе, додав:

– Ні, монархія надто благородна для нинішнього мо­менту, її часи вже минулися.

– Ежен написав батькові і попередив його,- сказала Фелісіте,- він упевнений у перемозі принца Луї.

– Дійте,- відповів маркіз, ступаючи вже по східцях.- Через два-три дні весь край буде зв’язано по руках і ногах. До завтра, дитинко.

Фелісіте зачинила двері. У Арістіда, який причаївся в темному кутку, запаморочилася голова. Не чекаючи, поки маркіз вийде на вулицю, він, перестрибуючи через кілька східців, скотився вниз і як навіжений помчав до друкарні “Незалежного”. Думки плуталися в його голові. Він був лю­тий, він обвинувачував своїх родичів у тому, що вони обду­рили його. Он як! Ежен тримав батьків у курсі подій, і мати ні разу не показала йому листів старшого брата. Та він осліп ішов би за його порадами! І ось тільки тепер він випадково дізнався, що брат упевнений в успіхові державного пере­пороту. Щоправда, Арістід і сам це передчував, але не при­слухався до своїх передчуттів через йолопа супрефекта. Найбільше Арістід гнівався на батька; він вважав, що П’єр досить дурний для того, щоб бути легітимістом, а той раптом при слушній нагоді опинився на боці Бонапарта.

– Скільки я накоїв дурниць через них! – бурмотів він на бігу.- Ну й гарний я матиму вигляд. Ох, яка наука! Грану і той розумніший за мене.

Арістід вихором влетів до редакції “Незалежного” і здавленим голосом зажадав свою статтю. Вона була вже зверстана. Він звелів подати набір і не заспокоївся, поки сам не розібрав його, люто перемішуючи літери, мов кісточки до­міно. Книгар, видавець газети, здивовано поглядав на нього; власне, він був задоволений, бо і йому стаття здавалася не­безпечною. Але, щоб випустити газету, потрібний був мате­ріал.

– Ви дасте що-небудь інше? – спитав він Арістіда.

– Неодмінно,- відповів той.

Він сів до столу й заходився писати панегірик держав­ному переворотові. З першого ж рядка він запевняв, що принц Луї врятував Республіку. Але не скінчивши сторінки, він зупинився, обмірковуючи, що б сказати далі. На його хижому обличчі відбилася тривога.

– Мені пора додому,- сказав він нарешті.- А статтю я вам надішлю. В крайньому разі газета вийде трохи пізніше.

Арістід повертався додому повільно, поринувши в думки. Його знов опанували сумніви. Чи варто так швидко міняти позицію? Ежен розумний хлопець, але мати могла пере­більшити значення якоїсь випадкової фрази в листі. За будь-яких обставин обачніше чекати й мовчати.

Через годину Анжела прибігла до книгаря у вдаваному розпачі.

– Мій чоловік щойно покалічив собі руку,- сказала вона.- Коли він входив, то прищикнув дверима чотири пальці. Він страшенно страждає, але все ж продиктував мені цю замітку і просить надрукувати її завтра.

Наступний номер “Незалежного” складався майже ви­ключно з відділу пригод, а на першій сторінці було вміщено таку замітку:

“Нещасливий випадок, що стався вчора з нашим шанов­ним співробітником Арістідом Ругоном, позбавляє нас на деякий час його статей. Він вельми засмучений тим, що змушений мовчати в такий вирішальний момент. Але жоден з наших читачів, звісно, не візьме під сумнів його патріотич­ні почуття і те, що він зичить добра Франції”.

Цю двозначну замітку було написано після зрілих роз­думів. Останню фразу можна було витлумачити на користь будь-якої партії. Заздалегідь вітаючи переможців, Арістід забезпечував собі можливість приєднатися до них, хоч би хто вони були. Наступного дня журналіст походжав по місту з перев’язаною рукою. Мати, перелякана газетною заміткою, прибігла до нього, але він не схотів показати їй руку і гово­рив з такою гіркотою, що стара швидко здогадалася, в чім річ.

– Нічого, минеться,- прощаючись, трохи в’їдливо ска­зала заспокоєна Фелісіте.- Тобі потрібен відпочинок.

Завдяки цьому вигаданому нещастю і раптовому від’їзду супрефекта, “Незалежному” дали спокій, на відміну від біль­шості інших демократичних газет департаменту.

Четверте грудня пройшло в Плассані досить спокійно. Ввечері відбулася народна маніфестація, але юрба відразу розсіялась, як тільки з’явилися жандарми. Група робітників прибула до пана Гарсонне, вимагаючи обнародувати па­ризькі телеграми. Він пихато відмовився; йдучи від нього, робітники вигукували: “Хай живе Республіка! Хай живе конституція!” Потім знову запанував лад. Жовтий салон довго обмірковував цю невинну прогулянку і дійшов виснов­ку, що все йде на краще.

Але дні 5 й 6 грудня були куди тривожніші. З’явилися чутки про повстання сусідніх містечок; на півдні департа­менту народ узявся до зброї. Палю та Сен-Мартен-де-Во повстали перші, запалюючи своїм прикладом селища Шава-ноз, Назер, Пужоль, Валькерас і Верну. Тоді в жовтому са­лоні зчинилася паніка. Особливо лякало всіх те, що Плассан опинився в самому центрі заколоту. Певне, загони повстан­ців уже никають в околицях і відрізають шляхи сполучення. Грану з переляканим виглядом повторював, що мер не має ніяких відомостей. Починали вже подейкувати про те, що в Марселі ллється кров, а в Парижі вибухнула жахлива революція. Майор Сікардо, обурений боягузтвом обивателів, заявив, що помре на чолі свого загону.

В неділю 7 грудня паніка досягла свого апогею. В жов­тому салоні, де утворилося щось подібне до реакційного комітету, на шосту годину вечора зібралися бліді, тремтячі люди, що розмовляли між собою пошепки, немовби в домі був небіжчик. Вдень стало відомо, що колона повстанців – біля трьох тисяч чоловік – зупинилася в Альбуазі, десь за три льє від Плассана. Правда, запевняли, що колона прямує до головного міста департаменту і обійде Плассан з лівого боку; але ж план походу міг змінитися, до того ж досить було полохливим рантьє дізнатися, що повстанці всього за кілька кілометрів, як вони відчули, що мозолисті руки робіт­ників хапають їх за горло. Вранці вони дістали перше уяв­лення про заколот: нечисленні плассанські республіканці, бачачи, що в місті не вдається організувати нічого серйоз­ного, вирішили приєднатися до своїх братів з Палю й Сен-Мартен-де-Во. Перший загін, співаючи Марсельєзу, вийшов об одинадцятій годині через Римську браму; дорогою розбили кілька шибок, в тому числі й в одному з вікон Грану. Він розповідав про це, заїкаючись від страху.

Тим часом жовтий салон тривожно вичікував. Майор послав свого служника дізнатися про наміри повстанців, і всі чекали на його повернення, роблячи найрізноманітніші здогади. Зібралися всі. Рудьє і Грану, безсило опустившись у крісла, жалібно позирали один на одного, а за їхніми спи­нами стогнали колишні комерсанти, сторопілі від страху. Вюйє, ніби не дуже й переляканий, думав про те, яких захо­дів ужити, щоб урятувати свою крамницю й себе самого; він обмірковував, де б йому краще сховатися – на горищі чи в льоху, і віддавав перевагу льохові. П’єр та майор походжали по вітальні, часом перекидаючись уривчастими словами. Колишній торговець олією хапався за свого друга Сікардо, намагаючись позичити в нього хоч трохи мужності. Ругон, який уже давно чекав на цю кризу, силкувався трима­тися стійко, хоч його душило хвилювання. Що ж до маркіза, то він, як завжди, причепурений, усміхнений, розмовляв у кутку з Фелісіте, яка теж здавалася дуже веселою.

Нарешті хтось подзвонив. Усі здригнулися, немов від пострілу. Фелісіте пішла відчиняти, а в салоні запанувала тиша: бліді, перелякані обличчя обернулися до дверей. На порозі з’явився задиханий служник майора й відразу доповів господареві:

– Пане, повстанці, будуть тут за годину. Присутніх ця звістка приголомшила, мов грім з ясного неба. Всі посхоплювалися, кричачи, зводячи до стелі руки. Кілька хвилин в загальному галасі нічого не можна було розібрати. Посланця оточили, засипали запитаннями.

– Годі, хай йому чорт! – вигукнув зрештою майор.- Заспокойтеся, або я ні за що не відповідаю!

Усі знову посідали, важко зітхаючи. Тут пощастило дізнатися про деякі подробиці. Гонець зустрів колону біля Тюлета й поквапився вернутися до міста.

– Їх не менше трьох тисяч,- казав він,- і вони йдуть, як солдати, батальйонами. Мені здалося, що вони ведуть з собою полонених.

– Полонених! – вигукнули хором перелякані буржуа.

– Атож,- перервав маркіз своїм тоненьким голосом. – Мені казали, що повстанці арештовують осіб, відомих своїми консервативними поглядами.

Ця новина остаточно доконала жовтий салон. Дехто під­вівся й крадькома вислизнув за двері, зметикувавши, що тре­ба швидше знайти собі надійну схованку.

Повідомлення про арешти, що їх чинять повстанці, очевидно, вразило Фелісіте. Вона відвела маркіза в куток і спи­тала:

– Що вони роблять з арештованими?

– Забирають з собою,- відповів маркіз де Карнаван.- Для них то цінні заложники.

– А, он воно що,- протягла стара дивним голосом.

Замислившись, вона спостерігала за панікою, що охо­пила салон. Мало-помалу всі буржуа зникли. Лишилися тільки Вюйє та Рудьє, котрим близька небезпека додала трохи мужності. Щодо Грану, то він, немовби прикутий, си­дів у своєму кутку: ноги зовсім не слухалися його.

– Слово честі, так краще,- сказав Сікардо, помітивши втечу своїх однодумців.- Ці боягузи доводять мене до роз­пачу. Вони вже два роки торочать, що треба порозстрілювати всіх республіканців у наших краях, а сьогодні не зважуються клацнути навіть іграшковим пістоном.

Він узяв капелюха й попрямував до дверей.

– Ну що ж, час не жде,- провадив він,- ходімо, Ругоне.

Фелісіте, здавалося, чекала цього моменту. Вона кину­лась до дверей, заступаючи чоловікові дорогу, хоч той зовсім не квапився йти слідом за грізним Сікардо.

– Ні, я не пущу тебе! – закричала вона, вдаючи від­чай.- Нізащо з тобою не розлучусь! Ці поганці вб’ють тебе!

Майор, здивований, зупинився.

– Що за біс! – буркнув він.- Не вистачало ще жіно­чих сліз!.. Ходімо ж, Рутоне.

– Ні, ні! – репетувала стара, зображуючи страшенний переляк.- Він не піде з вами, я його не пущу!

Маркіз, вражений цією сценою, з цікавістю поглядав на Фелісіте. Невже це та сама жінка, яка щойно так весело розмовляла з ним? Навіщо вона розігрує цю комедію? Тим часом П’єр, відколи жінка почала затримувати його, робив вигляд, ніби неодмінно хоче йти.

– А я кажу тобі, що не підеш! – повторювала стара, чіпляючись за його руку.

І, вдаючись до майора, сказала:

– Чинити опір – безглуздя. Адже їх три тисячі, а ви берете й сотні хоробрих людей. Та ви ж ідете на видиму смерть.

– Ми повинні виконати свій обов’язок! – вигукнув Сі­кардо, втрачаючи терпець.

Фелісіте розридалася.

– Якщо вони навіть не вб’ють тебе, то все одно захоплять у полон,- провадила вона, пильно дивлячись на чоловіка.- Боже мій! Що ж я робитиму сама в беззахисному місті.

– Та невже ви гадаєте,- вигукнув майор,- що нас усіх не позаарештовують, коли ми впустимо заколотників до міста? Ручаюся вам, за годину мер і всі чиновники опиняться в полоні, не кажучи вже про вашого чоловіка й усіх відвідувачів вашого салону.

Маркізові здалося, ніби на вустах Фелісіте з’явилася легесенька усмішка, коли вона з переляканим вигляді спитала:

– Ви так думаєте?

– Ще б пак! – відповів Сікардо.- Республіканці не такі дурні, щоб залишити ворогів у себе в тилу. Завтра у Плассані не залишиться жодного чиновника, жодного чесного громадянина.

На ці слова, які вона сама зуміла викликати, Фелісіте випустила чоловікову руку. Він уже й не поривався йти. Завдяки дружині, чиєї вмілої тактики він не збагнув і тому навіть на мить не запідозрив, що вона його таємна спіль­ниця, перед ним відкрився план дій.

– Треба добре обміркувати, перш ніж зважитися на щось,- сказав він майорові.- Жінка, мабуть, має слушність, дорікаючи нам, що ми забуваємо про свої сім’ї.

– Так, так, ваша дружина має слушність! – вигукнув Грану, який з захопленням боягуза слухав репетування Фелісіте.

Майор енергійним жестом насунув глибше капелюха й твердо заявив:

– Має вона слушність чи ні, мені байдуже. Я майор національні гвардії, і мені давно вже пора бути в мерії. Признайтесь, що ви злякалися і кидаєте мене самого. Що ж, прощавайте!

Він уже взявся за ручку дверей, але Ругон утримав його!

– Послухайте, Сікардо…

І він потягнув його в куток, зауваживши, що Вюйє нашорошив свої здоровенні вуха. Потім він тихенько пояснив майорові, що треба залишити в резерві хоч трохи людей, щоб відновити порядок у місті, коли повстанці підуть. А що роз­гніваний вояка вперто не хотів покинути свій пост, то П’єр зголосився стати на чолі резерву.

– Дайте мені ключ від сарая, де зберігається зброя та амуніція,- сказав він,- і накажіть, щоб чоловік п’ятдесят наших були напоготові.

Сікардо погодився зрештою на такі запобіжні заходи. Він довірив П’єрові ключа від сарая, і сам, звісно, розуміючи, що даремно чинити опір повстанцям, але все ж вважаючи за свій обов’язок пожертвувати собою.

Під час цих переговорів маркіз з хитрим виразом шепнув кілька слів на вухо Фелісіте,- напевне, він вітав її з май­стерно розіграною сценою. Стара не могла приховати посмішки. Коли Сікардо, збираючись іти, потиснув руку Ругонові, вона спитала його з пригніченим виглядом:

– То це вже вирішено, ви нас кидаєте?

– Старий наполеонівський солдат ніколи не відступить перед наволоччю,- відповів він.

Він був уже на сходовій площадці, коли Грану кинувся за ним:

– Якщо ви йдете до мерії, до попередьте мера про те, що діється. А я побіжу заспокою жінку.

Фелісіте в свою чергу нахилилася до маркізового вуха й прошепотіла з прихованою радістю:

– Далебі, мені хочеться, щоб майора заарештували. Надто вже він старається.

Тим часом Ругон провів Грану назад до вітальні. До них підійшов Рудьє, що весь час мовчки спостерігав із свого кутка за всією сценою й енергійними жестами схвалював усі застережні заходи. Коли маркіз і Вюйє теж підвелися, П’єр сказав:

– Тут лишилися самі мирні люди, то я от що пропоную: треба нам усім сховатися, щоб уникнути арешту й бути на волі, коли сила знову буде на нашому боці.

Грану ладен був обійняти його. Рудьє та Вюйє вільніше зітхнули.

– Незабаром ви мені будете потрібні, панове,- поваж­но провадив колишній торговець олією.- Нам випаде честь підновити порядок у Плассані.

– Розраховуйте на нас! – вигукнув Вюйє з запалом, що налякав Фелісіте.

А час минав. Дивні захисники Плассана, які ховалися, щоб краще захистити місто, поспішали кожен до своєї нори. Лишившись віч-на-віч з дружиною, П’єр порадив їй не бари­кадуватись, а коли до неї прийдуть, відповісти, що чоловік ненадовго поїхав. А що Фелісіте корчила з себе дурненьку, прикидаючись, що їй страшно, і запитувала, чим усе це скін­читься, то він гостро сказав:

– Хай це тебе не обходить. Дозволь мені самому вести наші справи. Вони від того тільки виграють.

Через кілька хвилин він уже хутко чимчикував вулицею Банн. Дійшовши до проспекту Совер, він побачив, що із старого кварталу вийшов загін озброєних робітників. Вони співали марсельєзу.

“Хай йому грець! – подумав він.- Ледве встиг! У міст повстання!”

Він прискорив ходу й попрямував до Римської брами. Поки сторож поволі її відчиняв, П’єр умивався холодним потом. Ступивши кілька кроків по шляху, він побачив при місячному світлі, на другому кінці передмістя, колону повстанців; їхні рушниці поблискували вузькими білими сму­гами. П’єр чимдуж подався до завулка св. Мітра і прибіг до матері, в якої не був уже багато років.

IV

Антуан Маккар повернувся до Плассана після падіння Наполеона. Йому дуже пощастило: він не брав участі в жо­дному з останніх смертоносних походів імператора. Він переходив з однієї роти до іншої, ведучи далі те саме без­глузде солдатське існування. Таке життя сприяло пишному розквіту його природних порочних нахилів. З лінощів, з пияцтва, що накликало на нього постійні стягнення, він ство­рив собі культ. Але наймерзеннішим у цьому негідникові було його явне презирство до бідняків, які в поті чола заробляють собі на хліб.

– У мене вдома є грошенята,- казав він частенько своїм товаришам.- Відслужу строк і заживу буржуєм.

Ця впевненість і глибоке невігластво перешкодили Антуанові дослужитися хоча б до чину капрала.

За весь цей час він ані разу не приїздив у відпустку до Плассана, бо П’єр завжди знаходив якийсь привід, аби тільки тримати його якомога далі. І тим-то Антуан і гадки ні мав, як спритно П’єр заволодів майном матері. Аделаїда байдужа до всього на світі, не написала йому за ці роки й трьох листів, хоча б для того, щоб повідомити про своя здоров’я. Мовчання, яким вона звичайно відповідала на його безнастанні просьби надіслати грошей, не викликало в Антуана підозрінь. Знаючи П’єрову скнарість, він розумів, чому з такою бідою вдається інколи вимантачити в нього яких”‘ небудь двадцять франків. Це, звичайно, ще більше озлоблювало його проти брата, який змусив його нидіти в солдат незважаючи на всі свої обіцянки. Антуан поклявся, що повернувшись додому, не слухатиме вже брата, мов мале хлоп’я, а рішуче зажадає своєї частини спадщини і заживе собі до вподоби. У диліжансі, що віз його на батьківщину, він мріяв про безтурботне, ледаче життя. Тим страшніший був крах його надій. В’їхавши до передмістя й не знайшовши садиби Фуків, Антуан остовпів. Йому довелося розпитувати про нову адресу матері. У домі Аделаїди сталася жахлива сцена. Аделаїда спокійно розповіла Антуанові про продаж садиби. Він так розлютився, що навіть підняв руку на матір. Бідолашна жінка розгублено повторювала:

– Твій брат усе забрав. Він піклуватиметься про тебе, ми з ним так домовилися.

Антуан нарешті пішов од неї й побіг до П’єра, якого повідомив про свій приїзд; той підготувався до зустрічі, поклав­ши собі назавжди порвати з братом при першій же бру­тальній вихватці.

– Слухайте-бо,- промовив торговець олією, демон­стративно уникаючи колишнього “ти”,- не гнівіть мене, бо я викину вас за двері. Кінець кінцем я вас знати не знаю. У нас навіть прізвища різні. З мене досить і того, що мати була поганої поведінки; ще тільки бракувало, щоб її байст­рюки ображали мене. Я дуже прихильно ставився до вас, але коли ви так нахабно поводитеся, я не робитиму для вас більше нічого, анічогісінько.

Антуанові аж дух перехопило від люті.

– А мої гроші? – кричав він.- Поверни мені гроші, злодюго, або я подам в суд!

П’єр знизав плечима.

– У мене немає ваших грошей,- відповів він незво­рушно.- Мати розпорядилася своїм майном, як вважала за потрібне. Я не збираюся встромляти носа в її справи. Я са­мохіть зрікся всяких надій на спадщину, і мене не лякають наші ниці звинувачення.

Антуан, збитий з пантелику врівноваженістю брата, по­чав заїкатися від шаленства і вже не знав, чому вірити; II’єр показав йому Аделаїдину розписку. Прочитавши її, Антуан геть занепав духом.

– Добре,- сказав він майже спокійно,- тепер я знаю, що мені робити.

Але, правду кажучи, він зовсім не знав, на що зважитися. Свідомість, що він безсилий чимось тут зарадити, щоб верну-пі свою пайку й помститися за себе, ще більше дратувала його. Він повернувся до матері й учинив їй ганебний допит. Але нещасна жінка й далі посилалася на П’єра.

– Чи ви ж таки гадаєте,- вигукнув він зухвало,- що я так і бігатиму туди й сюди? Заждіть, я дізнаюся, хто з вас двох загарбав гроші. А може, ти вже все процвиндрила?

І, натякаючи на її минуле, Антуан почав розпитувати матір, чи немає в неї якогось поганця-полюбовника, котрому вона віддає останні су. Він навіть не пощадив пам’яті батька, п’яниці Маккара, як він висловився, який, мабуть, об’їдав її до самої своєї смерті й залишив своїх дітей злидарями. Бі­долашна слухала його з безтямним виразом. Рясні сльози котилися по її щоках. Вона виправдувалася, мов перелякана дитина, відповідала синові, як на суді, присягалася, що пово­диться цілком порядно, і вперто повторювала, що не одержа­ла жодного су, що П’єр забрав усе. Антуан кінець кінцем майже повірив їй.

– Мерзотник! – промимрив він.- Через те він і не ви­купив мене!

Антуанові хоч-не-хоч довелося ночувати у матері на сін­нику, постеленому в кутку. До Плассана він повернувся з по­рожніми кишенями і тепер впадав у відчай, що не має ні кола, ні двора, що його викинуто, мов собаку, на вулицю, тим часом як брат, здавалося йому, облагоджує різні махі­нації, ласо їсть і м’яко спить. Антуан не мав навіть за що купити собі цивільний одяг і наступного дня вийшов з дому у формених штанях і кепі. На щастя, він розшукав у шафі стару жовту оксамитову куртку, зношену й латану-перелатану, що колись належала Маккарові. У цьому чудному вбранні він почав ходити по місту, розповідаючи кожному свою історію й волаючи про справедливість.

Проте люди, до яких він удавався, зустріли його з такти презирством, що Антуан заплакав від образи. Провінція нещадна до сімей з заплямленим ім’ям. На думку всіх, Ругони й Маккари завжди гризлися між собою; і замість того,1 щоб помирити, їх ще й під’юджували. А втім, П’єрові вдалося трохи змити з себе фамільну пляму. Люди сміялися з його шахрайства, знайшлися навіть і такі, що казали: мов­ляв, непогано, коли він і справді привласнив гроші,- це буде доброю наукою для інших гультяїв.

Антуан повернувся до матері зовсім пригнічений. Адво­кат, до якого він звернувся, спершу випитав, чи вистачить у нього грошей, щоб позиватися, а потім з бридливою міною порадив не виносити сміття з хати. На його думку, справа була надто заплутана, затяжна, а успіх непевний. До того ж потрібні гроші, багато грошей.

Того вечора Антуан ще жорстокіше повівся з матір’ю, бажаючи на комусь зігнати злість, він знову вдався до своїх ганебних обвинувачень і до самісінької ночі знущався з не­щасної жінки, що тремтіла від сорому й жаху. Дізнавшись од Аделаїди, що П’єр дає їй на утримання, Антуан оста­точно переконався в тому, що брат справді присвоїв п’ятдесят тисяч, але й далі з витонченою жорстокістю, від якої йому ніби трохи легше ставало на душі, удавав, ніби ще сумнівається в цьому. З підозріливим виглядом він усе допи­тувався в матері, буцімто вважав, що вона розтринькала і татки на полюбовників.

– Мабуть, мій батько був у тебе не один,- брутально кинув він наприкінці.

Почувши цю останню образу, Аделаїда, хитаючись, віді­йшла од сина, впала на стару скриню й проплакала цілу ніч.

Антуан швидко зрозумів, що самому, без грошей, йому несила тягатися з братом. Він спробував був спочатку за­цікавити в цій справі Аделаїду; позов, поданий від її імені, міг би привести до серйозних наслідків. Але бідолашна жін­ка, завжди байдужа й покірлива, після перших же Антуанових слів рішуче відмовилась виступити проти старшого сина.

– Нехай я погана жінка,- стиха мовила вона,- і ти маєш право гніватися на мене. Але я взяла б ще більший гріх на душу, якби довела свого сина до в’язниці. Краще її же вбий мене.

Антуан побачив, що нічого не доб’ється від неї, крім і ліз, і додав лише, що покарано її справедливо і він не має ніякого жалю до неї. Ввечері з Аделаїдою, приголомшеною безперервними сценами, стався її звичайний нервовий напад; вона лежала заклякла, з розплющеними очима, наче небіж­чиця. Син поклав її на ліжко і, навіть не розстебнувши на ній сукні, почав нишпорити по всьому домі, чи не сховала вона де гроші. Він знайшов щось із сорок франків, забрав їх і, покинувши матір непритомну, спокійнісінько сів у диліжанс і поїхав до Марселя.

Йому спало на думку, що Муре, капелюшний майстер, одружений з його сестрою Урсулою, мабуть, теж обурений П’єровим шахрайством і захоче отримати жінчину частку. Але Муре не виправдав його сподівань. Він заявив, що завжди вважав Урсулу сиротою і нізащо в світі не стане заводитися з її ріднею. Справи їхні ішли непогано. Антуана приймали дуже холодно, і він поспішив на диліжанс. Але перед від’їздом йому заманулося помститися за приховане презирство, яке він прочитав в очах Муре; йому здалося, що сестра зблідла та якось змарніла, і він з лихою жорстокістю кинув чоловікові на прощання:

– Бережіть сестру: вона завжди була слабенька. Як на мене, вона дуже змінилася. Глядіть, щоб ви не втратили її…

Сльози набігли на очі Муре, і Антуан зрозумів, що влучив у живу рану. Так йому і треба,- ці ремісники надто пишаються своїм щастям.

Вернувшись до Плассана й остаточно впевнившись, що його зв’язано по руках і ногах, Антуан став поводитися ще нахабніше. Цілий місяць він вештався по місту, розповідаючи про свої справи першому-ліпшому. Якщо йому щастило виканючити в матері франк, він квапився пропити його в шинку; там він кричав, що його брат мерзотник, але скоро і йому буде непереливки. Побратимство, що ріднить усіх і п’яничок, забезпечувало йому в шинках загальне співчуття; всі міські гультяї стояли за нього; вони лаяли на всі заставки і поганця Ругона, який відібрав шматок хліба у відважного солдата. Пиятики звичайно закінчувалися нещадним осудом усіх багачів. Антуан, мов зазнаючи насолоди від витонче­ної помсти, все ще ходив у своєму кепі, формених штанях і старій жовтій оксамитовій куртці, хоч мати й пропонувала йому купити пристойний одяг. Він виставляв напоказ своє лахміття, хизувався ним у неділю на проспекті Совер.

Найсолодшої втіхи заживав Антуан, проходячи разів з десять на день повз П’єрову крамницю. Він розтягував пальцями дірки на своїй куртці, сповільнював ходу, іноді зупинявся й починав розмову перед самісінькими дверима крамниці, щоб якнайдовше затриматися там. Звичайно він приводив з собою якого-небудь п’яничку-приятеля, щоб той підтакував йому; Антуан гучним голосом розповідав про викрадення п’ятдесяти тисяч франків, пересипаючи свою оповідь лайками та погрозами, намагаючись, щоб чула вся вулиця, щоб кожне брутальне слово долинало куди слід, аж у глибину крамниці.

– Кінець кінцем,- казала журячись Фелісіте,- він стане жебрачити під нашими вікнами.

Марнославна жінка тяжко зносила ці скандали. Часом вона навіть каялась, що вийшла заміж за Ругона,- надто; вже огидна в нього родина. Вона віддала б усе на світі, аби тільки Антуан перестав розгулювати в лахмітті. Але П’єр, якого братова поведінка доводила до шалу, не хотів чув його імені. Коли жінка вмовляла його дати Антуанові трохи грошей, щоб покласти цьому край, він утрачав самовладання і кричав:

– Нізащо! Ні сантима! Хай подихає!

Проте незабаром і він визнав, що Антуанова поведінка стає нестерпною. Якось Фелісіте, вирішивши за всяку ціну спекатися його, гукнула “цього чоловіка”, як вона з презирливою гримасою називала Антуана. “Цей чоловік” саме обзивав її шахрайкою, стоячи посеред вулиці з приятелем, ще обідранішим, ніж він сам. Обидва були напідпитку.

– Ходімо, чуєш, нас кличуть,- насмішкувато озвався Антуан до приятеля.

Фелісіте позадкувала.

– Ми хочемо поговорити з вами віч-на-віч,- промимрила вона.

– Нічого,- заперечив Антуан.- Мій приятель добрий хлопчина, при ньому можна не критися. Він буде моїм свідком.

Свідок важко опустився на стілець. Він не зняв шапки іі озирався навколо себе з безглуздою посмішкою п’яниці й нахаби, свідомого свого нахабства. Фелісіте, засоромлена, стала у дверях крамниці, щоб з вулиці не було видно, які н неї гості. Добре, що чоловік поспішив на допомогу. Між братами зчинилася сварка. Варнякаючи неслухняним язи­ком, Антуан без кінця повторював одні й ті ж докори, пере­сипаючи їх лайкою. Він навіть розплакався, і його хвилювання мало не довело до сліз і приятеля. П’єр захищався і великою гідністю.

– Я бачу,- заявив він нарешті,- що ви справді не­щасна людина, й мені вас шкода. І хоча ви тяжко образили мене, я не можу забути, що ми діти однієї матері. Але коли и вам що-небудь дам, то знайте, що я роблю це з ласки, а не під страху… Хочете сто франків, щоб зарадити скруті?

Ця несподівана пропозиція вразила приятеля. Він ди­вився на Антуана з радісним виглядом, немовби говорив: “Коли буржуа дає сто франків, то нема чого більше й роз­мовляти”. Але Антуан вирішив спекульнути на добрих на­мірах брата. Та що П’єр, сміється? Він бажає дістати свою майку – десять тисяч франків.

– Дарма, це вже ти дарма,- бурмотів приятель.

Зрештою, коли П’єрові увірвався терпець і він сказав, що викине обох за двері, Антуан пішов на поступки і раптом згодився на тисячу франків. Вони торгувалися ще з чверть і години, аж тут втрутилася Фелісіте. Перед крамницею почав уже збиратися натовп.

– Слухайте,- жваво сказала вона,- чоловік дасть вам двісті франків, а я куплю вам костюм і найму помешкання ті цілий рік.

Ругон розгнівався. Але Антуанів приятель із захватом вигукнув:

– Авжеж, мій друг згоден!

І Антуан понуро підтвердив, що згоден. Він відчував, що більше нічого не доб’ється. Умовилися, що гроші й одяг йому надішлють завтра, а через кілька днів Фелісіте знайде квар­тиру, і він туди перебереться. Прощаючись, п’яниця, що супроводив Антуана, був настільки поштивий, наскільки спершу був нахабний. Разів десять він ніяково й незграбно і вклонявся, мимрячи якісь слова вдячності, немовби Ругони облагодіяли його самого.

Через тиждень Антуан перейшов до великої кімнатна в старому кварталі. Фелісіте, крім обіцяного, купила йому ліжко, стіл та стільці, взявши з Антуана чесне слово більше їх не турбувати. Аделаїда без жалю розсталася з сином його недовге перебування змусило її три місяці перебиватися з хліба на воду. Антуан швидко проїв і пропив свої двісті франків. Йому і в голову не прийшло вкласти їх в яку-небудь дрібну торгівлю і тим самим забезпечити собі засоби до існування. Лишившись без єдиного су, не знаючи ніякого ре­месла та ще й почуваючи огиду до будь-якої праці, він спробував знову вдатися до Ругонової калитки. Але обставини змінилися, і йому не вдалося залякати брата. П’єр скористався нагодою і вигнав його геть, назавжди заборонивши переступати поріг свого дому. Даремно Антуан повторював свої обвинувачення: місто вже знало про щедрість, виявлене братом і сильно перебільшену Фелісіте; Антуана ганили і називали лежебокою. Тим часом голод давався взнаки. Антуан погрожував, що стане контрабандистом, як його батько, або ж учинить який-небудь злочин і знеславить цілу родину. Ругони знизували плечима: вони знали, що він боягуз і не зважиться ризикувати своєю шкурою. Кінець кінцем, проклинаючи родичів і суспільство, Антуан надумав шукати роботу.

В одному шиночку передмістя він познайомився з кошикарем, що працював удома, і запропонував йому свою допомогу. Антуан швидко навчився плести грубі, дешеві кошики, на які завжди був великий попит. Незабаром він став працювати самостійно. Це легке ремесло подобалось йому: вій міг досхочу байдикувати, що для нього важило найбільше. Антуан брався до роботи тільки тоді, коли вже далі годі було відкладати, нашвидкуруч сплітав дюжину корзин і зараз же відносив їх на ринок. Доки були гроші, він гуляв, тинявся по шинках, грівся на сонечку; потім, попостувавши день-другий, знову брався до своєї лози, лаючись і кленучи багатіїв, які живуть нічого не роблячи. Але ремесло кошикаря не дуже вигідне, коли так працювати; заробітку Антуана не вистачило б навіть на випивку, якби він не добрав способу даром діставати собі лозу. Він ніколи не купував її в Плата­ні, запевняючи, ніби щомісяця поповнює свій запас у сусід­ньому містечку, де вона начебто дешевша. Насправді ж він нарізав її темними ночами у верболозі на березі Вйорни. Сільський сторож піймав його якось на гарячому, і Антуана посадили на кілька днів до в’язниці. Відтоді він зажив собі слави палкого республіканця, твердячи, ніби тихо-мирно палив люльку на березі річки, коли його схопив сторож. І до­давав:

– Звісно, вони хотіли б позбутися мене, бо добре зна­ють мої переконання. Але я не боюся цих клятих бага­чів!

Після десяти років байдикування Маккар дійшов виснов­ку, що він усе ще багато працює. Він мав одну мрію – знайти спосіб добре жити, нічого не роблячи. Він не задовольнився б хлібом та водою, як багато лінтюхів, що воліють голодувати, аби тільки сидіти згорнувши руки. Ні, він потре­нував і смачної їжі, і цілковитого неробства. Якось він зби­рався піти в служники до одного дворянина в кварталі св. Марка. Але знайомий конюх налякав його своїми роз­повідями про те, які вимогливі пани. Відчуваючи відразу до корзин і передбачаючи, що рано чи пізно йому доведеться купувати лозу, Маккар уже ладен був продатися в рекрути й вернутися до солдатського життя, що здавалося йому куди привабливішим за життя ремісника, як раптом зустріч і жінкою змінила всі його плани.

Жозефіна Гаводан, яку всі в місті звали просто Фіною, була здоровою, гладкою молодицею років тридцяти, з квад­ратним обличчям, широким, як у чоловіка; на підборідді й над верхньою губою в неї росло рідке, але незвичайно дов­ге волосся. Її вважали козир-молодицею, здатною, коли треба, й стусанів надавати. Широченні плечі й величезні руки Фіни викликали у хлопчаків таку пошану, що вони навіть не насмілювалися глузувати з її вусів. При цьому Фіна мала слабенький голосок, тоненький та дзвінкий, як у дитини. Люди, які її знали близько, запевняли, що, незва­жаючи на грізний вигляд, Фіна сумирна, мов ягнятко. Завзята до роботи, вона могла б відкласти трохи грошей, якби не любов до наливки, вона вподобала ганусівку. В неділю ввечері її часто-густо доводилося приводити додому.

Весь тиждень Фіна працювала як віл. У неї було три чи чотири професії: вона торгувала на ринку фруктами або смаженими каштанами, залежно від пори року, ходила до кількох рантьє прибирати в помешканні, у святкові дні мила посуд у домах буржуа, а в вільний час лагодила плетені сидіння стільців. Саме як майстриню лагодити стільці й знало її все місто. На півдні великий попит на стільці з солом’яними сидіннями,- вони там дуже поширені.

Антуан Маккар познайомився з Фіною на критому ринку. Взимку, коли він приходив туди продавати кошики, то старався влаштуватись ближче до пічки, на якій вона смажила каштани. Цей ледар, що боявся роботи, як вогні дивувався з її працьовитості. Поволі під зовнішньою грубістю огрядної торговки він відкрив заховану сором’язливість і доброту. Він часто спостерігав, як Фіна жменями роздавала каштани обідраним хлопчакам, що зупинялися перед її казаном, приваблені смачними пахощами. Бувало, що інспектор ринку кривдив її, і тоді Фіна мало не плакала, забуваючи про свої важкі кулаки. Кінець кінцем Антуан вирішив, що йому потрібна саме така жінка. Вона працюватиме за двох, а він буде господарем у домі. Вона стане для нього слухняною й невтомною робочою худобиною. Що ж до схильності до наливок, то Антуан вважав її за цілком природну. Зваживши добре всі переваги подібної спілки він посватався – Фіна страшенно зраділа. Досі ще жоден чоловік не насмілювався залицятися до неї. Даремно казали їй, що Антуан – несусвітний гультяй; у неї не стало духу відмовитися від заміжжя, якого вже давно вимагала могутня натура. В день весілля молодий перебрався на квартиру до дружини, на вулицю Сівадьєр, біля ринку. Це помешкання з трьох кімнат було вмебльоване куди краще, ніж його, і він, із задоволенням зітхнувши, розлігся на двох м’яких матрацах жінчиного ліжка.

Перші дні все йшло гаразд. Фіна, як і доти, займалася своїми різноманітними професіями. Антуан, в якому прокинулося чоловіче самолюбство, дивне навіть для нього самого сплів за один тиждень більше кошиків, ніж раніше за місяць. Але в неділю схопилася буря. В домі назбиралася досить кругленька сума, і подружжя чимало з неї витратило. Обоє напилися й почали бити й тасувати одне одного. Вранці вони ніяк не могли пригадати, з чого саме зайшла в них сварка: адже вони були дуже ніжні одне до одного аж до десятої години вечора, коли Антуан раптом ні з того ні з сьо­го почав лупцювати жінку, а Фіна, втративши терпець і забувши свою лагідність, відповідала стусаном на кожен ляпас. Другого дня вона притьмом узялася до роботи, мовби в них нічого й не було. Але Антуан затаїв злість; він устав пізно й до вечора просидів на сонці, палячи люльку.

З цього дня в Маккарів установилися своєрідні стосун­ки. Подружжя ніби домовилося між собою, що жінка має працювати не покладаючи рук, щоб утримувати чоловіка. Фіна, яка інстинктивно любила роботу, не заперечувала. Будучи тверезою, вона виявляла надзвичайне терпіння, вва­жаючи за цілком природну річ, що чоловік ледарює, і сама навіть старалася позбавити його найменших клопотів. Але хильнувши ганусівки, вона ставала не те щоб злою, а лише справедливою, і якщо Антуан починав сікатися до неї тими вечорами, коли вона розкошувала за пляшкою своєї улюб­леної настойки, Фіна накидалась на нього, дорікаючи за лінощі й невдячність. Сусіди вже звикли до криків та лайки, що раз у раз долинали з кімнати Маккарів. Подружжя би­лося нещадно, але якщо жінка лупцювала Антуана, мов мати, що карає дитину, то чоловік підступно і злісно розра­ховував кожен удар і кілька разів мало не покалічив нещасну жінку.

– Та невже тобі краще буде, коли ти зламаєш мені руку чи ногу? – казала вона.- Хто ж тоді годуватиме тебе, ледарю?

Якщо не зважати на ці сцени, Антуанові почало вже подобатись його нове життя: він мав пристойний одяг, їв і нив досхочу. Своє ремесло він зовсім занедбав: іноді з нудьги він брався сплести до базару дюжину кошиків, але най­частіше не закінчував і першого. Під канапою валялася в’язка лози, яку він не використав би й за двадцять років.

У Маккарів було троє дітей: дві дочки та син. Старша Ліза, що народилася в 1827 році, через рік після одруження, недовго залишалася вдома. Це була пухкенька, вродлива дівчинка, здорова, жвава й дуже схожа на матір. Але вона по вспадкувала материної покірливості робочої тварини. Маккар передав дочці яскраво виражений потяг до життєвих насолод. Ще дитиною Ліза ладна була працювати цілий дінь, аби тільки дістати тістечко. Їй ще не було й семи років, як її взяла до себе в служки дружина поштмейстера, сусід­ки Маккарів; дівчинка дуже їй сподобалась. 1839 року господиня овдовіла, переїхала до Парижа і взяла з собою й Лізу. Власне, батьки віддали її зовсім.

Друга дочка, Жервеза, що народилася через рік після Лізи, була кривонога. Зачата п’яними батьками однієї з тих ганебних ночей, коли подружжя билося, вона народилася з викривленим і недорозвиненим правим стегном – це ус­падковане каліцтво було наслідком жорстоких побоїв, яких зазнавала мати під час п’яних бійок. Жервеза була хвороб­ливою дитиною, і Фіна, бачачи, яка вона бліда і квола, стала лікувати її ганусівкою, запевняючи, що це зміцнить дівчину. Бідолаха схудла ще більше. На цій висохлій, хирлявій дівчинці плаття, завжди надто широкі, теліпалися, немов на вішалці. Тендітне, покалічене тіло Жервези прикрашала гар­ненька, як у ляльки, голівка; личко було кругле, бліде, з ви­тонченими, ніжними рисами. Її кульгавість здавалася майже граційною; стан м’яко згинався, ритмічно погойдуючись за кожним кроком.

Син Маккарів, Жан, народився ще через три роки. Це був здоров’як, нітрохи не схожий на немічну Жервезу. Він, як і старша дочка, вдався в матір, хоча зовні і не скидався на неї. Він, перший з Ругон-Маккарів, мав обличчя з правиль­ними рисами, холодне і нерухливе, що вказувало на серйоз­ну, але обмежену натуру. Хлопець ріс з твердим наміром добитися незалежного становища. Він акуратно відвідував школу і ретельно втовкмачував у свою тупу голову основи грамоти та арифметики. Потім він пішов учнем до майстра і працював з такою ж старанністю, тим похвальнішою, що витрачав цілий день на те, що інші учні виучували за годину.

Антуан усе бурчав на бідолашних дітей. Ці зайві роти поїдали його пайку. Він, як і П’єр, зарікався не мати більше дітей – бо вони тільки об’їдають і доводять до злиднів батьків. Треба було послухати його докори, коли за стіл сідали вже вп’ятьох і мати підсувала кращі кусні Жанові, Лізі та Жервезі.

– Так, так,- бурчав він.- Пхай, пхай у них, бодай вони полопались!

Кожна нова одежина, кожна пара черевиків, що їх купувала Фіна для дітей, псувала йому настрій на кілька днів. Якби він тільки був знав! Зроду не завів би цієї орави, через яку не може витрачати на тютюн більше чотирьох су на день, через яку на обід занадто часто подають картопляне рагу – страву, котру він не міг терпіти.

Згодом, коли Жан і Жервеза стали приносити перші монетки по двадцять су, батько визнав, що мати дітей не так уже й зле. Ліза вже не жила вдома. Антуан без докорів сум­ління примусив дітей утримувати себе, так само як приму­шував жінку. Це був добре обміркований розрахунок. З восьми років Жервеза ходила до сусіда-торговця чистити мигдаль; вона заробляла щодня десять су, і батько велично клав їх собі в кишеню, а Фіна не насмілювалася навіть спи­тати, на що він їх витрачає. Потім дівчина пішла вчитися до прачки. Незабаром вона сама стала пралею й почала одержувати по два франки на день, і ці два франки не ми­нали Маккарових рук. Батько оббирав і Жана, який навчив­ся столярної справи. У ті дні, коли син одержував платню, Маккар намагався перепинити його десь на дорозі, щоб той не віддав гроші матері. Іноді ці гроші вислизали від Антуана, годі він ходив як хмара, цілий тиждень вовком поглядав на жінку й дітей, чіплявся до всяких дрібниць, але все ж таки соромився признатися, чого саме гнівається. А як надходив час наступної получки, він уже знову пильнував і, відібравши заробіток у дітей, зникав на цілі дні.

Жервеза, забита, вихована на вулиці в компанії сусід­ських хлопчаків, у чотирнадцять років завагітніла. Батькові її дитини не було й вісімнадцяти. Це був робітник з чинбарні на прізвище Лантьє. Маккар спочатку страшенно розлю­тився, але, дізнавшись, що мати Лантьє, жінка лагідна й добра, вирішила взяти дитину до себе, заспокоївся. Та він не відпустив Жервезу; вона заробляла вже двадцять п’ять су, і батько й слухати не хотів про її заміжжя. Минуло чотири роки, і в неї народився другий хлопчик, якого мати Лантьє теж забрала. Маккар цього разу вдав, ніби нічого не знає. Коли Фіна боязко натякнула, що треба було б пого­ворити з чинбарем і узаконити стосунки, про які в місті вже пліткують, Антуан рішуче заявив, що він дочку нізащо не підпустить і віддасть її спокусникові тільки тоді, коли той “буде гідний її і зможе придбати меблі”.

Це був найщасливіший час у житті Антуана Маккара. Він одягався як буржуа, носив сюртуки та штани з тонкого сукна. Старанно виголений, гладкий, він анітрохи не ски­дався на колишнього обірваного, голодного пройдисвіта й завсідника шинку. Антуан відвідував кав’ярні, читав газети, прогулювався проспектом Совер. Доки в кишені були гроші, він удавав з себе пана, а коли кишеня порожніла, залишався вдома, роздратований тим, що змушений нуди­шся в своїй конурі й не може випити звичної чашки кави. Н такі дні він обвинувачував у своїй бідності весь рід людський, робився хворий від люті й заздрощів, аж Фіна часто з жалості віддавала йому останнього срібняка, аби він міг провести вечір у кав’ярні. Цей добродій був жорстоким егоїстом. Жервеза приносила в дім щомісяця по шістдесят франків і ходила в благеньких ситцевих платтях, тоді як батько замовляв собі чорні атласні жилети в найкращих плассанських кравців. Жана, дорослого юнака, який заробляв уже щодня по три-чотири франки, батько оббирав безсоромніше. Кав’ярня, де Антуан просиджував цілісінькі дні, була якраз навпроти столярної майстерні, і Жан, ору­дуючи гемблем або пилкою, бачив, як по той бік майдану “пан” Маккар кладе цукор у каву або грає в пікет з якимсь дрібним рантьє. Старий нероба програвав синові гроші. Сам Жан ніколи не ходив до кав’ярні: в нього не лишалося й п’яти су на чашку кави з коньяком. Антуан поводився з сином, як з дівчиною, не давав йому жодного сантима й вимагав докладного звіту про те, як Жан проводить час. Якщо товариші вмовляли Жана провести день де-небудь на березі Вйорни або в Гаррігських горах, батько сердився, замахувався на сина й довго не прощав йому чотирьох франків, яких бракувало в черговій платні. Він тримав сина в цілковитій покорі й доходив до того, що відбивав дівчат, де яких залицявся молодий столяр. До Маккарів ходили Жервезині подруги, робітниці шістнадцяти-вісімнадцяти років веселі дівчата, в яких під задерикуватою грайливістю прокидалася жіноча зрілість. Іноді вечорами вони сповнювали квартиру молодими веселощами. Бідолашний Жан, позбавлений усякої розваги, змушений сидіти вдома, бо не мав грошей, поглядав на них блискучими від жадання очима, але життя маленького хлопчика, яким йому й досі доводилося жити, розвинуло в ньому непоборну боязкість; граючись із сестриними подругами, він не насмілювався торкнутися до них кінчиком пальця. Маккар поблажливо знизував плечима.

– Ну й простак! – бурмотів він з виглядом насмішкуватої переваги.

Він, а не син, цілував дівчат у шию, коли жінка не ба­чила. Він зайшов надто далеко з однією молоденькою пралею, до якої Жан залицявся більше, ніж до інших. Батько відбив її в сина, вкрав, мало не видер з його обіймів. Старий волоцюга пишався своїми успіхами в жінок.

Є чоловіки, що живуть на утриманні коханки. Маккар так само безсоромно і так само зухвало жив на утриманні в жінки й дітей. Він без найменшого докору сумління грабував домочадців і йшов шукати собі розваг деінде, коли в домі не лишалося й сантима. До того ж поводився він з ними вкрай зарозуміло: повертаючись із кав’ярні, гірко насміхався зі злиднів, що визирали з кожного кутка; він заявляв, обід нікудишній, що Жервеза дурна, що Жан ніколи не стане мужчиною. Цей егоїст з’їдав кращі шматки, потирав руки, неквапливо курив люльку, а тим часом бідолашні діти, зне­силені втомою, засинали за столом. Так минали дні, безжур­ні й щасливі Йому здавалося цілком природним, що його утри­мують, як дівку, дають йому байдикувати, розсиджуватися по шинках або цілими годинами гуляти в холодку проспек­том чи вулицею Майль. Він дійшов до того, що почав звіряти синові свої любовні пригоди, а той слухав з блискучими, голодними очима. Діти не ремствували: вони бачили, що мати – покірна прислужниця батька. Фіна, дужа молодиця, що лупцювала чоловіка, коли обоє були п’яні, твереза трем­тіла перед ним і дозволяла йому деспотично панувати в домі. Ночами він крав мідяки, зароблені нею вдень на ринку, а во­на навіть не зважувалась одверто дорікати йому. Іноді, про­ївши всі гроші в домі на тиждень наперед, він накидався на безталанну жінку, яка працювала, не розгинаючи спини, кричав, що вона дурна й не вміє господарювати, а Фіна з ян­гольською покірністю відповідала йому своїм дзвінким, то­неньким голоском, таким несподіваним при її богатирській статурі, що їй уже не двадцять років і що гроші тепер не­легко заробляти. Щоб утішитися, вона купувала літр ганусівки, і ввечері вони з дочкою розпивали її маленькими чар­ками, коли Антуан ішов до кав’ярні. Це була їхня єдина розвага. Жан лягав спати, а обидві жінки сиділи за столом, весь час прислухаючись, готові заховати пляшку й чарки при найменшому шумі. Коли Маккар повертався пізно, вони, бувало, непомітно впивалися. Очманілі, дивлячись одна на одну з безглуздою усмішкою, мати й дочка мимрили якусь нісенітницю. Рожеві плями виступали на Жервезиних що­ках; її маленьке, лялькове обличчя, таке тонке й ніжне, ви­ражало тупе блаженство, і боляче було бачити, як ця квола, безкровна дівчинка, розпалена вином, сміється ідіотичним сміхом п’янички. Фіна обважніло осідала на стільці. Іноді вони забували прислухатись або не мали вже сили сховати пляшку та чарки, коли на сходах лунали Антуанові кроки. Такими днями в Маккарів зчинялася бійка. Жан зіскакував з постелі, щоб розборонити батьків та допомогти сестрі добратися до ліжка, а то вона проспала б цілу ніч на під­лозі.

Кожна політична партія має своїх блазнів і своїх негідників. Антуан Маккар, палаючи від заздрощів і знена­висті, мріючи про помсту всьому суспільству, вітав Республіку як щасливу еру, коли йому дозволено буде напхати кишені за рахунок сусіда й навіть задушити цього сусіда, коли той насмілиться виявити незадоволення. Життя завсідника кав’ярень і читання газетних статей, яких він не розумів, обернули його на крикуна, що проповідував найхимерніші політичні погляди. Треба побувати у провінції й послухати, як просторікують по шинках такі заздрісники, які погано перетравили прочитане, щоб уявити собі, до якої безглуздої злоби дійшов Маккар. А що він був великим балакуном, служив колись у війську і взагалі здавався метким хлопцем, то довірливі люди купчилися круг нього, прислухаючись до його мови. Хоч він і не очолював жодної партії, йому вдалося згуртувати навколо себе невелику групу робітників, що сприймали його заздрість і лють за чесне обурення пере­конаної людини.

Після лютневих днів Антуан вирішив, що Плассан віднині належить йому, і, проходячи вулицями, глузливо погля­дав на дрібних крамарів, що перелякано стояли на порозі своїх крамниць; увесь його вигляд ясно говорив: “Ну, що, божі ягнятка, прийшло й до нас свято, тепер ви у нас потан­цюєте!” Він став неймовірно нахабним і до того ввійшов у роль завойовника й деспота, що перестав навіть платити в кав’ярні, а простак господар тремтів перед виряченими Антуановими очима, не насмілюючись подати йому рахунок. Він випив за цей час незліченну кількість чашок кави; іноді він запрошував своїх приятелів і цілими годинами кричав, і що народ помирає від голоду і що багачів треба змусити поділитися. Сам він не дав би жебракові й одного су.

Але що остаточно обернуло його на завзятого республіканця – це надія поквитатися з Ругонами, котрі стали від­крито на бік реакції. Який це буде тріумф, коли П’єр і Фелісіте залежатимуть від його ласки! Нехай їхні справа кепські, вони все-таки зробилися буржуа, а він, Маккар, за лишився простим ремісником. З цим він не хотів примиритися. Найобразливішим було те, що один з їхніх синів став адвокатом, другий лікарем, третій службовцем, тим часом як його Жан працював столяром, а Жервеза – прачкою. Коли він порівнював Маккарів з Ругонами, то страшенно соромився ще й того, що його жінка торгує на ринку кашта­нами, а ввечері лагодить старі, засмальцьовані стільці для всього кварталу. Адже П’єр – його брат, то чому ж він мас більше прав, ніж Антуан, жити розкошуючи й одержувати прибутки? Бо ж він удає з себе великого пана тільки завдяки грошам, украденим у нього, Антуана. Коли Маккар торкався цієї теми, то аж кипів увесь від люті; він міг бушувати годинами, без кінця повторюючи ті самі обвинувачення й заяви: “Якби брат був там, де йому місце, то рантьє був би я, а не він”.

А коли його питали, що то за місце, він відповідав громовим голосом: “Каторга!”

Його ненависть зросла ще більше, коли Ругони згуртували навколо себе консерваторів і набули в Плассані певного впливу. У його безглуздих шинкових просторікуваннях жов­тий салон перетворювався на розбійницьке кубло, в збіговисько мерзотників, які щовечора присягалися на кинджалах погубити народ. Щоб намовити проти П’єра всіх неза­можних, Антуан пустив чутку, ніби колишній торговець олією не такий уже й бідний, як удає з себе, але ховає свої капітали з жадібності й страху перед злодіями. Він нама­гався викликати обурення злидарів найнеймовірнішими вигадками, в які зрештою й сам починав вірити. Правда, йому кепсько вдавалося приховати свою особисту образу й жа­лобу помсти під машкарою щирого патріотизму, але він виявляв стільки запалу, говорив таким гучним голосом, що ніхто не міг узяти під сумнів його переконання.

Власне, всі члени цієї сім’ї мали такий самий звірячий і грубий апетит. Фелісіте розуміла, що Маккарові філіппіки були не що інше, як безсила лють, заздрощі й озлоблення, і охоче заплатила б йому за мовчанку. На жаль, у неї не було грошей, а залучити його до небезпечної гри, яку затіяв її чоловік, вона не зважувалася. Антуан дуже шкодив Ругонам її очах рантьє нового міста. Досить було вже й того, що він їхній родич. Грану й Рудьє безперестанно в’їдливо дорікали Рутонам за те, що в їхній сім’ї є така особа. І Фелісіте з три­вогою запитувала себе, чи пощастить їм коли-небудь змити і себе цю пляму.

Непристойно, неприпустимо, щоб у майбутньому пан Ругон мав брата, жінка якого торгує каштанами і який сам веде розпусне, ледаче життя. Кінець кінцем Фелісіте стала побоюватися за успіх їхнього таємного задуму, бо Антуан робив усе, щоб скомпрометувати своїх родичів. Коли їй роз­повідали, як Антуан прилюдно картав жовтий салон, вона тремтіла від страху, як би він зовсім не осатанів і своїми скандалами не звів нанівець усі їхні плани.

Антуан чудово розумів, наскільки неприємні Ругонам його вихватки, і що не день висловлював усе кровожерніші погляди, аби тільки дійняти їх до живого. У кав’ярні він говорив про П’єра “мій братик” таким тоном, що всі відвідувачі повертали до нього голови. На вулиці, зустрівши якогось реакціонера з жовтого салону, він бурмотів лайки, і статечний буржуа, вражений такою зухвалістю, доповідав про це вве­чері Ругонам, мабуть, вважаючи їх відповідальними за прикру зустріч.

Одного разу Грану прийшов до Ругонів, украй розлю­тований.

– Справді, це вже не можна терпіти! – закричав він ще з порога.- Тебе ображають на кожному кроці!

І, звертаючись до П’єра, провадив:

– Добродію, коли мають такого брата, як ваш, то треба якось захистити від нього суспільство… Я йшов сьогодні спокійно площею Супрефектури, коли раптом цей пройдисвіт, проходячи повз мене, пробурмотів кілька слів, і я виразно почув, як він сказав “старий шахрай”.

Фелісіте зблідла й стала квапливо вибачатися перед Грану, але той і слухати нічого не хотів, і сказав, що зараз же йде додому. Маркіз поспішив утрутитися:

– Не може бути,- сказав він,- щоб цей волоцюга обізвав вас старим шахраєм. Ви певні, що образа стосувалася саме вас?

Грану розгубився. Зрештою, цілком можливо, що Антуан сказав: “знову йдеш до старого шахрая”.

Маркіз де Карнаван потер рукою підборіддя, приховуючи мимовільну посмішку.

Ругон зауважив якнайспокійнішим тоном:

– Я зразу подумав, що “старий шахрай” – це я. Добре, що непорозуміння з’ясувалося. Прошу вас, панове, уникайте цього типа. Я від нього рішуче відрікаюсь.

Але Фелісіте не могла холоднокровно сприймати такі речі. Вона болісно переживала кожен ганебний вибрик Маккара; ночами її мучила думка про те, що думають про них усі ці пани.

За кілька місяців до перевороту Ругони одержали анонімного листа – три сторінки найбрутальнішої лайки,- де їх повідомляли, що коли їхня партія переможе, то в газеті з’явиться опис Аделаїдиних скандальних пригод і крадіжки, вчиненої П’єром, коли він примусив матір, що збожеволіла від розпутного життя, дати розписку на п’ятдесят тисяч франків. Цей лист приголомшив Ругона, наче удар обухом по голові. Фелісіте не втрималась і дорікнула чоловікові за його підлу, ницу сім’ю, бо подружжя жодної хвилини не сумнівалося в тому, що листа написав Антуан.

– Треба будь-що здихатися цієї сволоти,- похмуро сказав П’єр.- Це вже занадто.

Тим часом Маккар, дотримуючись давньої тактики, вербував спільників проти Ругонів саме в їхній сім’ї. Спочатку, читаючи грізні статті “Незалежного”, він покладав надії на Арістіда. Але молодик, хоч і засліплений лютою заздрістю, був не настільки дурний, щоб зв’язатися з таким суб’єктом, як його дядько. Арістід не вважав за потрібне спілкуватися з ним і тримав його на певній відстані, тим-то Антуан оголо­сив племінника підозрілою особою. По шинках, де верховодив Антуан, запевняли навіть, що журналіст – прово­катор. Піймавши тут облизня, Маккар вирішив спробувати щастя в дітей своєї сестри Урсули.

Урсула померла 1839 року, справдивши похмуре про­роцтво брата. Нервозність матері перейшла у дочки в сухоти, що помалу вкоротили їй віку. Після Урсули залишилося троє дітей: вісімнадцятилітня дочка Елен, що вийшла заміж за урядовця, і двоє синів – старший, Франсуа, юнак двадцяти трьох років, і молодший, Сільвер – бідолашне маленьке створіння років шести. Смерть коханої жінки вразила Муре, мов грім із неба. Він протягнув іще рік, занедбавши справи, проживаючи заощаджені гроші. Одного ранку його знайшли мертвим, він повісився в кімнаті, де ще зберігалися Урсулині плаття. Старший син, який здобув добру комерційну освіту, став прикажчиком у свого дядька Ругона, замінивши Арістіда, який на той час поїхав з дому.

Незважаючи на глибоку ненависть до Маккарів, Ругон охоче прийняв небожа, бо знав його скромність і працьовитість. Йому потрібна була віддана людина, яка допомогла б налагодити торгівлю. До того ж у часи процвітання Муре П’єр перейнявся пошаною до родини, яка вміла заробляти гроші, й невдовзі помирився з сестрою. А може, беручи Франсуа на службу, П’єр хотів ніби винагородити його: по­грабувавши матір, він позбавлявся докорів сумління, даючи роботу її синові; шахраї іноді йдуть на такі угоди з совістю. Для Ругона це було вигідно. Він знайшов у племінникові потрібного йому помічника. І якщо за тих часів фірма Гугонів не розбагатіла, то не з вини цього тихого, ретель­ного хлопця, який, здавалося, народився на те, щоб стояти за прилавком поміж глечиків з олією та в’язок сушеного лабардану. Незважаючи на фізичну схожість з матір’ю, Франсуа успадкував від батька обмежений, практичний розум, інстинктивний нахил до поміркованого життя і обе­режну розсудливість дрібного торговця. Через три місяці П’єр, додержуючись політики компенсації, видав за Франсуа свою молодшу дочку Марту, яку хотів якнайшвидше збути з рук. Молоді люди покохали одне одного відразу, з перших же днів. Можливо, що їхня прихильність виникла і зміцніла завдяки одній чудній обставиш: вони надзвичайно схожі були між собою, подібні, мов брат і сестра. Мати передала Франсуа риси обличчя родоначальниці Аделаїди, що ж до Марти, яка теж була живим Аделаїдиним портретом, то ця схожість вражала тим більше, що П’єр Ругон жодною рисою не нагадував матір. Тут спадковість, поминувши батька, ще дужче проявилася в дочці. Але на цьому й кінчилася схожість молодого подружжя. Якщо Франсуа був достойним сином капелюшника Муре, статечного й трохи флегматичного, то Марта, чудна й точна копія своєї бабусі, успадкувала її розгубленість і душевну неврівноваженість. Мабуть, саме це поєднання фізичної схожості й відмінності вдач і привабило їх одне до одного. З 1840 по 1844 рік у них народи­лося троє дітей. Франсуа лишався у дядька, доки той не припинив торгівлі. П’єр хотів передати йому фірму, але Франсуа надто добре уявляв собі перспективи торгівлі в Плассані. Він відмовився, переїхав до Марселя і влаштував­ся там на свої скромні заощадження.

Маккар скоро збагнув, що йому не пощастить настроїти проти Ругона цього незграбного, працьовитого молодика, котрого він зі злістю дармоїда звинувачував у скупості й ли­цемірстві. Зате він сподівався знайти спільника в другому синові Муре, п’ятнадцятилітньому Сільверові. Коли Муре повісився серед спідниць покійної дружини, малий Сільвер не ходив ще навіть до школи. Старший брат, не знаючи, куди подіти бідолашного малюка, привіз його з собою до дядька. П’єр, побачивши дитину, скривився, бо не мав наміру захо­дити в своїй великодушності аж так далеко, щоб годувати зайвий рот. Фелісіте теж не злюбила Сільвера; занедбаний, зростав він, обливаючись сльозами, доки бабуся, що зріди відвідувала Ругонів, зглянулася на нього й зголосилася за­брати його до себе. П’єр був дуже задоволений; він охоче віддав хлопця, але навіть і словом не прохопився про те, щоб збільшити ту мізерну пенсію, яку виплачував матері, – віднині її повинно було вистачати на двох.

Аделаїді було тоді років сімдесят п’ять. Вона постарілась, живучи як черниця, і вже нічим не нагадувала ту худор­ляву, пристрасну жінку, що в дні молодості тікала з дому в обійми браконьєра Маккара. Вона зсохла, закостеніла, животіючи сама в своїй хатині, в завулку св. Мітра, похму­рій, темній норі. Вона майже не виходила з хати, харчува­лася картоплею та сушеними овочами. Дивлячись на неї, кожен згадував старих черниць, блідих, млявих, з безживною ходою, що зреклися світу. Її безкровне обличчя, обрам­лене чепурною білою косинкою, здавалось обличчям уми­раючої, застиглою маскою, байдужою й незворушною. Звич­ка мовчати зробила її німою. Від темряви в її оселі, від спо­глядання одних і тих же знайомих речей очі згасли й стали прозорими, немов джерельна вода. Цілковите зречення сві­ту, повільне фізичне й духовне згасання поступово пере­творили нерозсудливу, палку коханку в сувору матрону. Коли її очі втуплювались в якусь точку, нічого не бачачи, в їхній прозорій глибині відчувалася безмірна душевна по­рожнеча. Де й поділися колишні чуттєві поривання, лиши­лися тільки кволість тіла та старече тремтіння рук. Замо­лоду вона кохала грубо, як вовчиця, а тепер від її жалюгід­ної, зужитої істоти тхнуло тільки сухим, зів’ялим листям. Це зробили нерви, жагучі бажання, що перетліли в жорсто­кій, вимушеній цнотливості. Після смерті Маккара, в якому було все її життя, любовна жага і далі палила, мордувала п, мов черницю, замкнену в монастирі; проте Аделаїді й на думку не спадало задовольнити свою пристрасть. Розпусне киття, мабуть, менше виснажило і притупило б її, ніж оця постійна невтолима жадоба, яка, не маючи виходу, поволі підточувала її, руйнуючи її організм.

Але іноді в цієї живої небіжчиці, в цієї старої, немічної жінки, яка, здавалося, не мала вже ні краплини крові, трап­лялися нервові напади, що, мов електричний струм, галь­ванізували її, повертаючи на якусь годину болісно напру­жене життя. Аделаїда довго лежала на ліжку, заклякла, і розплющеними очима; потім на неї нападала гикавка, її тіпало, й вона починала битися з несамовитою силою істе­ричок, яких треба прив’язувати, щоб вони не розбили собі голову об стіну. Ці повторення колишньої пристрасті, ці раптові приступи боляче стрясали її бідне, виснажене тіло. Здавалося, палка, бурхлива молодість ганебно відроджується її холодному тілі сімдесятирічної баби. Коли Аделаїда підводилася після нападу, зовсім очманіла, то ледве трима­лася на ногах й здавалася такою розгубленою, що кумасі передмістя казали: “Вона знову напилася, ця божевільна стара”.

Дитяча усмішка малого Сільвера, немов останній, блі­дий промінь, зігрівала її захололе тіло. Аделаїда взяла дити­ну, бо втомилася від самотності, боялася вмерти сама під час нападу. Хлопчик, що пустував біля старої, немовби відвертав від неї смерть. Не зраджуючи своєї мовчанки, не по­м’якшуючи своїх автоматичних рухів, вона прихилилась усією душею до дитини. Непорушна, німа, вона годинами спостерігала, як хлопчик бавиться, насолоджувалася нестерпним гамором, яким він сповнював стару хатину. Ця домовина стрясалася від шуму, коли Сільвер гасав по кімнаті, верхи на вінику, забивався об одвірок, здіймав крик і плач. Він повертав Аделаїду до життя; вона доглядала його з якимсь чарівним невмінням. Замолоду коханка в ній була дужча за матір, зате тепер вона зазнавала чудової втіхи молодої матері, умиваючи, одягаючи, безперестанку пестячи тендітне, маленьке створіння. Це був останній спалах лю­бові, остання пом’якшена пристрасть, послана небом жінці, яка вмирала від потреби кохати, зворушлива агонія серця, яке все життя палилося чуттєвими жаданнями і тепер зга­сало в любові до дитини.

В Аделаїді збереглося надто мало життя для захопленої, балакливої ніжності, притаманної добрим гладким бабусям. Вона любила сирітку потай, сором’язливо, як юна дівчина, не вміючи виявити ласку. Іноді вона брала хлопчика на коліна й довго дивилася на нього своїми тьмяними очима. І коли він, наляканий її блідим, застиглим обличчям, захо­дився голосним плачем, вона й сама, збентежена тим, що накоїла, опускала його швидко додолу, навіть не поцілувавши. Може, вона знаходила в ньому якусь далеку подібність до браконьєра Маккара.

Сільвер зростав сам і нікого не бачив, крім Аделаїди. По-дитячому ласкаво він називав її “тітка Діда”, і це ім’я лишилося за старою: в Провансі слово “тітка” вживається як приязне звертання. Дитина почувала до бабусі дивну і ніжність, змішану з шанобливим острахом. Коли Сільвер був ще зовсім малим і з нею траплялися напади, він тікав, плачучи, переляканий її скривленим обличчям; після нападу він боязко повертався, готовий знову тікати, неначе бідолашна стара здатна була вдарити його. Пізніше, маючи вже років дванадцять, він мужньо залишався з нею, пильнував, щоб вона не впала з ліжка й не забилася. Він просиджував цілі ночі, міцно обнявши її, стримуючи судоми, що корчили їй руки й ноги. В проміжках між нападами він з невимовним жалем дивився на її спотворене обличчя, на схудле тіло, яке спідниці обліплювали, немов саван. Ця захована від усіх драма повторювалася щомісяця,- нерухома, мов труп, ста­ра і хлопчик, що в темряві схилився над нею, мовчки че­каючи повернення життя, становили в напівтемряві хижі чудну картину глибокого розпачу й жалощів, що краяли серце. Опритомнівши, тітка Діда насилу підводилася, поправляла на собі одяг й починала поратися в господі, ні про що не питаючи Сільвера: вона нічого не пам’ятала, а дитина з інстинктивною обережністю уникала наймен­шого натяку на те, що сталося. Ці постійні напади глибоко прив’язали внука до бабусі. Вона палко любила його без багатослівних звірянь, його любов до неї теж була прихована й соромлива. Хлопець був удячний їй за те, що вона при­хистила й виховала його; бабуся здавалась йому незвичай­ною істотою, яка страждає від невідомої недуги і яку треба жаліти й шанувати. Певне, в Аделаїді лишалося вже надто мало людського; вона була така бліда й нерухома, що Сіль­вер не насмілювався кинутися до неї, чіплятися їй на шию. Вони жили в сумному мовчанні, але безмежна ніжність єдна­ла їх.

Похмура, безрадісна атмосфера, якою з дитинства дихав Сільвер, загартувала його душу, сповнену високих поривань. Він був не по літах серйозний та вдумливий, уперто прагнув освіти. Хлопчик навчився грамоти й лічби в монастирській школі, яку йому довелося кинути в дванадцять років і стати учнем у ремісника. Йому бракувало найелементарніших знань, але він прочитав багато книжок, що випадково по­трапляли до рук, і набув таким чином досить своєрідний розумовий багаж; він мав уявлення про найрізноманітніші речі, але відомості ці були неповні, погано засвоєні і не вкла­далися ясно в його голові. Ще зовсім малим Сільвер ходив гратися до сусіда-каретника, приязного чоловіка на ім’я Віан,- його майстерня стояла біля входу до завулка, навпро­ти пустиря св. Мітра, де каретник складав дерево. Сільвер залазив на колеса екіпажів, відданих до направи, бавився важкими інструментами, які ледве міг підняти малими руче­нятами. Найбільше йому подобалося допомагати робітни­кам, підтримуючи дерев’яні бруски або подаючи залізні обо­ди до коліс. Коли Сільвер підріс, він, цілком природно, став учнем Віана; той полюбив хлопця, який завжди крутився біля нього, і запропонував Аделаїді взяти його в підмайстри, підмовившись від будь-якої плати за науку. Сільвер з радістю погодився, мріючи вже про той день, коли поверне бідній тітці Діді все, що вона на нього витратила. Дуже швидко гін став чудовим робітником. Але Сільвер мав далеко вищі запити. Побачивши якось в одного плассанського коліс­ника надзвичайно гарну нову карету, блискучу від лаку, він вирішив, що колись майструватиме такі самі екіпажі. Ця карета запам’яталась йому як рідкісний, неповторний витвір мистецтва, як ідеал і мета всіх його прагнень. Бідки, над якими він досі трудився у Віана з такою любов’ю, здавалися йому тепер невартими зусиль. Він почав відвідувати школу малювання й подружився там з колишнім, учнем колежу; той дав йому старий підручник геометрії. Сільвер поринув у заняття без усякого керівництва, сушачи собі тижнями голову над найпростішими речами. Він належав до числа тих робітників, що ледве вміють підписати своє ім’я, але розводяться про алгебру як про щось добре відоме. Ніщо не шко­дить так незміцнілому розуму людини, як уривки знання без міцних підвалин. Найчастіше ці крихти науки дають зовсім хибне уявлення про великі істини і перетворюють обмеже­них людей на нестерпно самовпевнених і тупих. У Сільвера і ці клапті украдених знань тільки розпалювали його благо­родне завзяття. Він дізнався, що існують недосяжні для нього обрії. Він створив собі святиню з речей, яких не міг торкнутися рукою, він глибоко і щиросердо вірив у високі ідеї й високі слова, намагаючись піднятися до них, але не завжди їх розуміючи. Це була проста душа, але душа благо­родна, яка зупинилася на порозі храму, ставши на коліна пе­ред свічками, що здалеку здавалися їй зірками.

Хатина Аделаїди не мала сіней; з вулиці потрапляли прямо у велику кімнату з кам’яною долівкою, що правила одночасно за кухню й за їдальню; там стояло лише кілька плетених стільців, стіл, точніше, дошка, покладена на козли, і стара скриня, яку Аделаїда перетворила на канапу, накрив­ши її шматком шерстяної тканини. Зліва від широкого ка­міна, в кутку, стояла оздоблена штучними квітами гіпсова статуетка Діви Марії, традиційної заступниці всіх старих провансальських жінок, навіть і не дуже побожних. Неве­личкий коридор з’єднував вітальню з маленьким подвір’ям позаду хатини, де був колодязь. Ліворуч по коридору місти­лася кімната тітки Діди, вузенька комірчина з залізним ліж­ком та одним стільцем; праворуч, у тісному ванькирчику, де ледве ставало розкладне ліжко, спав Сільвер; він вигадав цілу систему полиць, аж до стелі, на яких зберігав свої улюб­лені, розрізнені томи книжок, куплені на мідяки в лахміт­ника. Вночі Сільвер чіпляв лампу на кілочку в головах над ліжком і читав. Коли з бабусею траплявся напад, він одра­зу ж підбігав до неї.

Вирісши і ставши юнаком, Сільвер не змінив свого спо­собу життя. Тут, у цьому глухому закутку, було зосереджене все його існування. Він успадкував він батька відразу до шинку й недільного байдикування. Йому були осоружні гру­бі втіхи товаришів. Він вважав за краще читати, сушити собі голову над якоюсь нескладною теоремою. Переклавши на внука дрібні господарські турботи, тітка Діда з деякого часу вже й з хати не виходила, цураючись навіть родичів. Іноді юнак замислювався, як це стара, живучи так близько від дітей, не бачить їх, а вони зовсім не згадують про матір, ніби вона вже померла. І Сільвер став любити її ще дужче, любив за себе і за інших. А коли йому часами спадала невиразна думка, що тітка Діда спокутує якісь давні гріхи, то він казав собі: “Я повинен усе, усе їй простити”.

Такий палкий, зосереджений розум, природно, мав захо­питися республіканськими ідеями. Уночі в своїй комірчині Сільвер читав і перечитував томик Руссо, який він знайшов у сусіда-лахмітника в купі іржавих замків. За читанням він проводив ніч до ранку. Його полонила мрія всіх знедолених, мрія про загальне щастя; слова “свобода, рівність, братер­ство” лунали для нього як благовіст, зачувши який віруючі падають навколішки. Дізнавшись, що у Франції проголо­шено Республіку, він вирішив, що відтепер для всіх настане небесне раювання. Деяка освіченість давала йому змогу бачити далі, ніж інші робітники; його запити не обмежу­валися самим насущним хлібом; але безмежна наївність, цілковите незнання людей робили з нього непоправного мрійника, який вірив у райський сад, де панує споконвічна справедливість. Він довго розкошував у цьому раю, не помі­чаючи нічого довкола. А коли нарешті побачив, що не все йде гаразд у цій найкращій з республік, він був прикро вражений; тоді в нього виникла нова мрія: примусити людей бути щас­ливими, хоч би проти їхньої волі. Кожний вчинок, скеро­ваний, на його думку, проти інтересів народу, викликав у ньому протест і жадобу помсти. Лагідний, мов дитина, він був несамовитий у своїх громадянських почуттях. Не­здатний убити муху, Сільвер увесь час твердив, що треба “арешті взятися за зброю. Свобода стала його пристрастю, безоглядною, всеосяжною, якій він віддався з усім палом своєї гарячої крові. Осліплений власним ентузіазмом, за­надто неосвічений і разом з тим занадто начитаний для того, щоб бути терпимим, він не хотів зважати на живих людей; він вимагав якогось ідеального державного ладу, за­снованого на цілковитій справедливості й цілковитій сво­боді. Саме в цей час дядько Маккар надумав нацькувати Сільвера на Ругонів; на його думку, юний шаленець був здат­ний на найвідчайдушніші вчинки, досить його тільки як слід розпалити. Цей розрахунок не був позбавлений деякої проникливості.

Аби приручити Сільвера, Антуан почав удавано захоплю­ватися його ідеями. Проте напочатку він мало не зіпсував усього задуму; він так корисливо розраховував на перемогу Республіки, вважаючи її щасливою добою неробства і об’ї­дання, що образив чисто духовні поривання небожа. Зрозу­мівши, що йде хибним шляхом, Антуан вдався до надзви­чайного пафосу, сиплячи гучними, пустими словами, які зда­валися Сільверові вагомим доказом його громадянських почуттів. Незабаром дядько й небіж стали зустрічатися двічі-тричі на тиждень. Під час довгих дискусій, коли безпово­ротно вирішувалася доля країни, Антуан намагався переко­нати юнака в тому, що салон Ругонів – головна перешкода до щастя Франції. Але й тут він припустився помилки, на­звавши в присутності Сільвера свою матір “старою хвойдою”. Він навіть розповів йому всі колишні скандальні при­годи Аделаїди. Юнак, червоний від сорому, слухав його, не перепиняючи. Він не хотів цього знати, ці викриття завда­вали йому жорстокого душевного болю, ображали шанобли­ву ніжність, яку він відчував до тітки Діди. З цього дня він став ще більше піклуватися про бабусю, завжди маючи для неї лагідну усмішку й привітний погляд, які ніби прощали їй усе. А Маккар, побачивши, що зробив дурницю, намагався зіграти на Сільверовій прихильності, обвинувачуючи Руго­нів у тому, що вони обібрали й кинули Аделаїду напризволя­ще. Він, Антуан, завжди був добрим сином, але брат учинив просто-таки безчесно: він пограбував матір, а тепер, коли во­на залишилася без гроша за душею, соромиться її. На цю те­му Маккар міг говорити без кінця-краю. Сільвер обурювався дядьком П’єром, на превелике задоволення Антуана.

Щоразу, як хлопець приходив до Маккарів, розігрувала ся та сама сцена. Сільвер з’являвся ввечері, коли Маккари обідали. Невдоволений батько неохоче їв картопляне рагу, вибираючи шматки сала і пасучи очима блюдо, що перехо­дило до Жанових чи Жервезиних рук.

– Бачиш, Сільвере,- казав він з глухою люттю, яку марно намагався приховати під виглядом іронічної байду­жості,- у нас знову картопля, вічно картопля! Нічого іншо­го ми не їмо. М’ясо – воно для багатих. Хіба зведеш кінці з кінцями, коли діти їдять мов не в себе?

Жервеза та Жан схиляли голови над тарілками, не насмілюючись навіть відрізати собі хліба. А Сільвер, витаючи десь у хмарах, поринувши у мрії, зовсім не розумів того, що відбувалося в дядьковій сім’ї. Він спокійним тоном ви­мовляв слова, що зчиняли бурю:

– Вам, дядьку, треба було б працювати.

– Та невже? – криво посміхався Маккар, дійнятий до живого.- Тобі хочеться, щоб я працював, еге ж? Для того, щоб прокляті багатії експлуатували мене! Більше двадцяти су я не зароблю, тільки псуватиму собі кров! Дідька лисого!

– Кожен заробляє скільки може,- відповідав юнак.- Двадцять су – це двадцять су, все-таки як-не-як підмога сім’ї. Адже ви відставний солдат, чому б вам не підшукати собі якої-небудь служби?

Тоді втручалася Фіна з необережністю, в якій сама потім каялася.

– Я ж бо йому щодня про це товчу,- вставляла вона.- Ось, до речі, інспекторові на ринку потрібен помічник; я ка­зала йому про чоловіка, і гадаю, він би не був проти…

Маккар перепиняв її убивчим поглядом.

– Замовкни! – гримав він, ледве стримуючи гнів.- Ці жінки самі не знають, що кажуть. Мене все одно не візьмуть: мої переконання надто добре відомі.

Щоразу, коли йому пропонували роботу, він страшенно дратувався. Він сам безнастанно просив підшукати йому якусь посаду, а потім відмовлявся від усіх пропозицій, по­силаючись на найхимерніші доводи.

Коли Жан по обіді брався за газету, батько заявляв:

– Ти б краще йшов спати. А то ще проспиш узавтра й знову втратиш день… Подумати тільки, цей хлопчисько минулого тижня приніс на вісім франків менше, ніж нале­жало. Але я просив хазяїна більше не видавати йому гро­шей на руки. Я сам одержуватиму за нього.

Жан ішов спати, щоб не слухати батькових докорів. Він недолюблював Сільвера; політика здавалась йому нудною, і він вважав, що його двоюрідному братові “бракує клепки”. Лишалися самі жінки, і коли вони, прибравши зі столу, по­чинали, на своє лихо, тихенько розмовляти між собою, Маккар кричав:

– Гей! Ви, ледацюги! Хіба в домі вже нема чого лаго­дити? Та всі ж ходимо в лахмітті… Слухай, Жервезо, я за­ходив до твоєї хазяйки, вона мені все розповіла. Ти все десь бігаєш і не берешся як слід до роботи.

Жервеза, доросла дівчина двадцяти з гаком років, черво­ніла від того, що її лають у присутності Сільвера. А йому, дивлячись на неї, теж ставало ніяково. Якось увечері він прийшов пізніше, ніж звичайно, коли дядька не було вдома, і застав матір з дочкою перед порожньою пляшкою, п’яних як ніч. Відтоді щоразу, зустрічаючись із своєю двоюрідною сестрою, він пригадував це ганебне видовище: дівчина з дріб­ним блідим личком, укритим червоними плямами, сміється безглуздим сміхом. Крім того, його бентежили погані чутки, що ходили про неї. Цнотливий, мов чернець, він іноді крадь­кома поглядав на Жервезу з тою боязкою цікавістю, з якою школяр дивиться на повію.

Жінки бралися за голку, і поки вони псували очі, латаючи старі Маккарові сорочки, голова сім’ї, розвалившись на най­зручнішому стільці, попивав вино та курив з виглядом лю­дини, що тішиться безділлям. Наставала година, коли старий шахрай картав багатіїв, що п’ють народну кров. Він і кипів благородним обуренням, викриваючи панів з нового міста, які проводять життя в лінощах, примушуючи бідноту працювати на себе. Уривки комуністичних ідей, підхоплені з ранкових газет, ставали в його устах якимись нісенітними та химерними. Антуан говорив, що близький уже час, коли ніхто не буде змушений працювати. Але особливо люто він ненавидів Ругонів. Ця ненависть не давала йому перетра­вити з’їдену картоплю.

– Сьогодні я бачив,- казав він,- як ця мерзотниця Фелісіте. купувала на ринку курча… Вони, бачте, їдять тепер курчат, ці злодії, що вкрали мою спадщину!

– А тітка Діда говорить,- заперечував Сільвер,- що дядько П’єр вам допоміг, коли ви повернулися з військової служби. Адже він витратив великі гроші, щоб одягти вас і найняти вам квартиру.

– Великі гроші! – ревів розлютований Маккар.- Твоя баба глузду одбігла!.. Ці розбійники розпускають такі чутки, щоб затулити мені рота. Нічого я не одержав!

Фіна знову не до речі встрявала в розмову, нагадуючи чоловікові, що він одержав двісті франків, та ще й пристойний костюм і помешкання на рік. Антуан наказував їй замовкнути й провадив далі, ще більше скаженіючи:

– Двісті франків! Подумаєш! Він же мені винен десять тисяч! Хай усе віддасть. Ти бач, загнали мене в буду, мов собаку, кинули старий сюртук, якого П’єр уже соромився одягти,- такий він був брудний та подертий!

Він брехав, але, бачачи його гнів, ніхто не важився йому перечити. Потім, звертаючись до Сільвера, він додав:

– Ти ще дуже наївний і тому захищаєш їх. Вони погра­бували твою матір, вона не вмерла б, коли б мала на що ліку­ватись.

– Ні, ви несправедливі,- наполягав юнак,- вона померла не тому, що ЇЇ не лікували. І я добре знаю, що мій бать­ко не взяв би грошей від її рідних.

– Годі! Дайте мені спокій! Твій батько взяв би гроші, як будь-хто інший. Нас безсоромно пограбували. Ми повинні повернути своє майно.

І Маккар усоте повторював ту саму оповідку про п’ят­десят тисяч франків. Племінник, що знав її напам’ять у всіх варіантах, нетерпляче слухав.

– Якби ти був мужчина,- казав зрештою Антуан,- то пішов би до Ругонів якось разом зі мною, і ми наробили б їм гарного бешкету. Ми не пішли б од них без грошей.

Але Сільвер із серйозним виглядом рішуче відповідав:

– Якщо ці негідники пограбували нас, тим гірше для них. Не треба мені їхніх грошей. Ні, дядьку, не нам карати нашу власну сім’ю. Якщо вони вчинили зле, то прийде день, коли вони будуть жорстоко покарані.

– Чи ви бачили таку дитину! – кричав дядько.- Коли сила буде на нашому боці, я й сам подбаю про себе. На не­бесах не дуже піклуються про нас. Ох і підла наша сім’я, що й казати. Коли я здихатиму з голоду, то ні один із цих мерзотників не кине мені скоринки хліба.

Балачкам на цю тему не було кінця й краю. Маккар роз’ятрював свої рани, мордуючись безсилою заздрістю. Він скаженів на саму думку, що тільки він один у сім’ї такий безталанний і мусить їсти картоплю, тоді як інші мають удосталь м’яса. Він перебирав усіх родичів, аж до племін­ників та внуків, і кожному щось закидав і чимось загрожу­вав.

– Так, так,- гірко повторював він,- вони дадуть мені здохнути, як собаці.

Іноді Жервеза, не підводячи голови й безупинно ору­дуючи голкою, боязко кидала:

– А все ж таки, тату, кузен Паскаль був дуже добрий до нас торік, коли ти хворів.

– Він лікував тебе й не взяв з нас жодного су,- казала Фіна, підтримуючи дочку,- і не раз залишав мені п’ять франків тобі на бульйон.

– Паскаль! Та він би уморив мене, якби не моє здо­ров’я! – кричав Маккар.- Вас кожен обдурить, як тих ді­тей. Усі вони були б раді побачити мене у труні. Якщо я знову захворію, прошу вас не кликати до мене небожа, бо я й того разу не дуже був спокійний, коли попав до його рук. Це не лікар, а коновал; жодна порядна людина в нього не лікується.

Потрапивши в укочену колію, Маккар уже не міг зупинитися.

– А ця гадюка Арістід,- провадив він,- облудний друг! Зрадник! Невже тебе, Сільвере, можуть ошукати його статті в “Незалежному”? Тоді ти дурний як пень. Таж вони казна-як написані. Я завжди казав, що він тільки вдає з себе республіканця, а сам заодно зі своїм татком збиткується з нас. Ти ще побачиш, як він змінить шкуру… А брат його, знаменитий Ежен, гладкий бевзь, із яким Ругони носяться, як з писаною торбою. І вони ще мають нахабство твердити, що він обіймає в Парижі важливу посаду! Знаю, що то за посада. Служить на Єрусалимській вулиці: шпик.

– Хто вам сказав? Адже ви нічого не знаєте,- пере­бивав Сільвер. Його прямодушність було ображено брехли­вими нападками дядька.

– Це я не знаю? Ти так думаєш? А я тобі кажу, що він шпик. Тебе, з твоєю добрістю, острижуть мов барана. Ти не мужчина! Не хочу казати нічого поганого про твого брата Франсуа, але на твоєму місці я б образився на його став­лення. Він заробляє грубі гроші в Марселі і хоч би раз при­слав тобі двадцять франків на розваги. Якщо ти колись впадеш у злидні, то не раджу тобі звертатися до нього.

– Мені ніхто не потрібен,- відказував юнак гордо, але не зовсім твердим голосом.- Мого заробітку вистачає для нас з тіткою Дідою. А ви жорстокий, дядьку.

– Я кажу тільки правду… Я хотів одкрити тобі очі. Наша сім’я – підла сім’я; хоч як сумно, але це так. Навіть малий Максім, синок Арістідів, дев’ятилітнє хлоп’я, показує мені язика, коли я проходжу мимо. Ця дитина скоро битиме свою матір, і так їй і треба. Як собі хочеш, а ці люди не за­ служили свого щастя; але ж у сім’ях завжди так: добрі страждають, а злі багатіють.

Уся ця брудна білизна, яку Маккар з таким задоволен­ням викладав перед племінником, викликала в юнака гли­боку огиду. Йому хотілося вернутися до своїх улюблених тем. Але як тільки він починав виявляти нетерпіння, Антуан удавався до найсильніших засобів, щоб настроїти його проти родичів.

– Захищай їх! Захищай! – казав він ніби трохи спокій­ніше.- Мені байдуже, я з ними більше діла не маю. Коли я що й кажу, то тільки з прихильності до моєї бідної матері, до якої вся ця зграя ставиться просто обурливо.

– Негідники! – бурмотів Сільвер.

– Еге! Ти ще нічого не знаєш, нічого не розумієш. Нема таких помий, яких Ругони не лили б на чесну жінку. Арістід заборонив синові вітатися з нею. Фелісіте каже, що її треба запроторити до божевільні.

Тут юнак, пополотнівши, перебивав дядька.

– Годі! – кричав він.- Я не хочу більше слухати. Тре­ба покласти цьому край!

– Гаразд, я замовкну, коли це тобі неприємно,- про­вадив старий шахрай, удаючи з себе добрягу.- Проте є такі речі, які тобі треба знати, щоб не пошитися в дурні.

Маккар, нацьковуючи Сільвера на Ругонів, відчував особ­ливе задоволення, коли на очах юнака бриніли сльози образи. Він ненавидів Сільвера, мабуть, ще дужче, ніж ін­ших, бо той був чудовий робітник, і ніколи не пив. Антуан з витонченою жорстокістю вигадував наймерзенніші накле­пи, які вражали бідолашного хлопчика в саме серце, і ті­шився, бачачи, як той полотніє, як тремтять його руки, як в очах його відбивається розпач. Маккар радів так, як зло­втішається ница людина, що обмірковує удари і лучить у найболючіше місце. Коли Антуан бачив, що Сільвер до­сить роздратований і засмучений, він переходив до по­літики.

– Подейкують,- починав він, притишучи голос,- що Ругони готують якусь каверзу.

– Каверзу? – перепитував Сільвер, одразу насторо­жуючись.

Так, запевняють, що однієї з найближчих ночей усіх чесних громадян міста схоплять і кинуть до в’язниці.

Спочатку юнак виказував сумніви. Але дядько наводив точні подробиці, казав, що вже складено списки, називав осіб, занесених до тих списків; він знав, як саме, о котрій годині й за яких обставин план буде здійснено. І Сільвер потроху починав вірити цим казочкам і палав обуренням, клянучи ворогів Республіки.

– Це їх,- кричав він,- їх треба прибрати! Вони зра­джують батьківщину! А що вони збираються робити з ареш­тованими громадянами?

– Що вони збираються робити? – повторював Маккар і різким, сухим сміхом.- Та, звісна річ, розстріляють у підземних склепах.

А що юнак завмирав від жаху і дивився на нього, не зна­ходячи слів, Антуан провадив:

– Це їм не первина. Проберись якось увечері за буди­нок суду, і ти почуєш постріли й стогін.

– Падлюки! – шепотів Сільвер.

Далі дядько з небожем пускалися у високу політику. Фіна й Жервеза, бачачи, що почалися суперечки, йшли ти­хенько спати; а чоловіки, не помічаючи, що вони пішли, про­сиджували до півночі, обговорюючи паризькі новини, бала­каючи про близьку й неминучу боротьбу. Маккар гірко на­рікав на товаришів по партії. Сільвер, наче розмовляючи сам з собою, висловлював уголос свою мрію про ідеальну свободу. Дивні були ці розмови, під час яких дядько хилив чарку за чаркою, а племінник п’янів від ентузіазму. Але Антуанові все-таки не пощастило втягти юного республі­канця в свої підступні плани, намовити його до участі в поході проти Ругонів; марно він підбивав його: від Сільвера він чув тільки заклики до вічного правосуддя, яке рано чи пізно покарає винних.

Правда, великодушний юнак запально говорив про те, що пора взятися за зброю й перебити всіх ворогів Республі­ки; але тільки-но ці вороги виходили з царини мрій і втілю­валися в образ дядька Ругона чи іншої знайомої особи, як Сільвер починав сподіватися, що небо позбавить його від жахів кровопролиття. Можливо, Сільвер перестав би ходити до Маккара, чия заздрісна лють залишала неприємний осад, коли б не змога вільно поговорити про свою улюблену Рес­публіку. І все ж дядько справив рішучий вплив на його долю. Своїми жовчними тирадами Антуан розладнав Сільверові нерви і розпалив пристрасне прагнення до збройної бороть­би, до насильницького завоювання загального щастя.

Коли Сільверові минуло шістнадцять років, Маккар увів його в таємне товариство монтаньярів – могутню органі­зацію, що охопила весь південь. Тепер юний республіканець не зводив очей з карабіна, який Аделаїда почепила над ка­міном. Якось уночі, коли бабуся спала, Сільвер почистив і полагодив зброю; потім знову повісив її на гвіздок і став чекати подій. Він заколисував себе мріями фанатика, його ідеалом були гомерівські битви, щось на зразок лицарських турнірів, де перемагали поборники волі, яких захоплено ві­тав увесь світ.

Але Маккар, незважаючи на даремні свої зусилля, не втрачав надії. Він утішав себе думкою, що й сам зуміє впора­тися з Ругонами, якщо йому пощастить загнати їх на слизь­ке. Його лють заздрісного й зголоднілого нероби ще дужче зросла, коли обставини примусили його знову взятися за роботу. На початку 1850 року Фіна раптово померла від запалення легенів; вона застудилась якось увечері, коли пра­ла білизну на Вйорні і потім, мокру, несла її на спині додому.

Повернулася Фіна, вся вимокла, спітніла, зморена не в міру важкою ношею, злягла й більше не підвелася. Її смерть тяж­ко вразила Маккара. У нього не стало найпевнішого джерела прибутку. Продавши через кілька днів казан, в якому жінка смажила каштани, та козли, на яких вона лагодила старі стільці, Антуан почав несамовито клясти бога, що забрав у нього дружину, цю дужу жінку, якої він соромився за життя і яку тільки тепер оцінив по заслузі. Ще з більшою жадібністю почав він одбирати заробітки дітей. Але через місяць Жервеза, якій остогидло його безупинне здирство, пішла від нього зі своїми двома дітьми і з Лантьє, мати якого на той час померла. Коханці виїхали до Парижа. За­смучений Антуан на всі заставки шпетив дочку, передрі­каючи, що вона здохне в лікарні, як усі, подібні до неї. Проте ця нескінченна лайка не поліпшила його становища, і справ­ді дуже важкого. Незабаром і Жан пішов за прикладом сестри. Він діждався виплати грошей і сам їх одержав. Покидаючи майстерню, Жан сказав своєму приятелеві, а той переказав Антуанові, що не хоче більше годувати батька-ледаря, а коли той спробує повернути його з допомогою по­ліції, то він нізащо в світі не візьметься за пилку й рубанок. Другого дня, марно прошукавши сина й залишившись без жодного су в кишені, сам у квартирі, де він протягом двадцяти років жив розкошуючи, Антуан казився від люті, розкидав копняками стільці й сипав найжахливіші прокльо­ни. Потім, знесилений, почав волокти ноги й стогнати, як хворий. Він і справді захворів на саму думку, що йому дове­деться заробляти собі на хліб. Коли Сільвер прийшов до нього, Маккар з сльозами на очах став жалітися на невдячних дітей. Хіба він був поганим батьком? Жан і Жервеза – отвори; от як вони віддячили за всі його турботи. Вони инули його, бо він старий, бо з нього більше нічого не ви­тягнеш.

– Одначе, дядьку,- зауважив Сільвер,- ви не такий уже й старий, ви ще можете працювати.

Але Маккар кахикав, гнувся й похмуро хитав головою, ніби показуючи, що не витримає і найменшої втоми. Коли небіж зібрався йти, він позичив у нього десять франків. Він прожив місяць, носячи до лахмітника одну по одній старі речі дітей, розпродуючи поволі хатнє начиння. Незабаром лишилися тільки стіл, ліжко, стілець та одяг, що був на ньо­му. Він навіть поміняв ліжко горіхового дерева на складану койку. Коли вже не було чого продавати, Антуан, плачучи і досади, похмурий, блідий, мов людина, що вирішила заподіяти собі смерть, витягнув в’язку лози, яка пролежала в кутку мало не чверть століття. Йому здавалося, що він зрушує гору. І от він знову заходився плести кошики, зви­нувачуючи в своєму лихові увесь рід людський. Він з піною на губах кричав, що багатії повинні ділитися з бідняками. Він був непримиренний. Він виголошував запальні промови в шинку, де його несамовиті погляди забезпечували йому необмежений кредит. Працював він тільки тоді, коли йому не щастило видурити якоїсь сотні су в Сільвера або в товари­шів. Тепер це вже був не “пан Маккар”, ремісник, що кор­чить із себе буржуа, причепурений по-святковому і чисто поголений навіть у будень; він знову став голодранцем, як у ті дні, коли спекулював на своєму лахмітті. Відтоді як він почав майже кожного базарного дня торгувати кошиками, Фелісіте не зважувалась показуватися на ринку. Якось він влаштував їй жахливу сцену. Його ненависть до Ругонів зростала разом з убозтвом. Він придумував найстрашніші погрози і присягався, що доб’ється справедливості й помститься багатіям, які примушують його працювати.

З таким настроєм він зустрів державний переворот – із палкою й бурхливою радістю собаки, що зачув здобич. У міс­ті було кілька чесних лібералів, але вони не зуміли домови­тися між собою, трималися осторонь, і Антуан, природно, став одним з ватажків повстання. І хоча робітники були тепер найгіршої думки про цього ледацюгу, їм хоч-не-хоч довелося згуртуватися навколо нього. Перші дні в місті було спокійно, і Маккар уже подумав, що його плани не здійсняться. Але потім, дізнавшись, що повстала ціла округа, він почав знову сподіватися. Нізащо в світі не покинув би він Плассан. Тим-то він вигадав якийсь привід, щоб не приєднуватися до робітників, які вирушили в неділю вранці на підмогу до повстанців Палю й Сен-Мартен-де-Во. Ввечері, коли він зі своїми одно­думцями сидів у шинку старого кварталу, один з товаришів прибіг попередити їх, що повстанці всього за кілька кіло­метрів від Плассана. Цю новину приніс гонець, якому пощастило проскочити в місто; йому доручено було відкрити ворота, аби впустити колону. Повідомлення викликало вибух радості. Маккар не міг прийти до тями від захвату: неспо­діване прибуття заколотників здавалось йому особливою ласкою провидіння. У нього аж руки тремтіли на думку, що незабаром він схопить Ругонів за горло.

Антуан і його приятелі швидко вийшли з шинку. Скоро всі республіканці, які ще не покинули міста, зібралися на проспекті Совер. Оцей загін і побачив Ругон, коли біг ховатися до матері. Коли вони дійшли до вулиці Банн, Маккар, що йшов позаду, зупинив чотирьох приятелів: це були кре­мезні недалекі молодики, яких він ошелешував своїми ба­лачками в кав’ярнях. Він легко переконав їх, що треба зараз же заарештувати всіх ворогів Республіки, щоб уникнути ве­ликого лиха. Насправді ж він боявся випустити П’єра в тій веремії, яку мало викликати прибуття повстанців. Четверо здорованів, слухняно, наче діти, пішли слідом за ним і захо­дилися гуркотати в двері Ругонів. У цю критичну хвилину Фелісіте виявила надзвичайну мужність. Вона зійшла вниз і відчинила парадні двері.

– Нам треба зайти до тебе,- грубо заявив Маккар.

– Прошу, панове, заходьте,- відповіла Фелісіте з іронічною чемністю, вдаючи, ніби не впізнає свого дівера.

Піднявшись нагору, Маккар звелів їй покликати чоло­віка.

– Чоловіка немає вдома,- відповіла вона незворуш­но.- Він поїхав у справах марсельським диліжансом сьо­годні о шостій годині вечора.

Ця відповідь, виголошена виразним, спокійним голосом, викликала у Маккара досадливий жест. Він удерся до сало­ну, пройшов у спальню, розкидав постіль, заглянув за штори й під стіл. Четверо здорованів допомагали йому. Цілих п’ятнадцять хвилин вони шастали по кімнатах. Фелісіте спокій­но вмостилася на канапі в салоні й стала зав’язувати пово­розки своїх спідниць, немовби її тільки що розбудили і вона не встигла як слід одягтись.

– А цей боягуз і справді втік,- пробурмотів Маккар, повернувшись до салону.

Але він і далі підозріло озирався. Він відчував, що П’єр не міг покинути справу в найвирішальніший момент. Він підступив до Фелісіте, що позіхала, сидячи на канапі.

– Кажи, де сховався твій чоловік,- звелів він.- Я тобі обіцяю, що йому не заподіють ніякої шкоди.

– Я сказала правду,- нетерпляче відповіла вона.- Як я можу видати вам чоловіка, коли його нема? Адже ви шукали скрізь? Ну так дайте мені спокій.

Маккар, розлючений її холоднокровністю, напевне, вда­рив би її, але в цю мить знадвору долинув глухий гомін. Це колона повстанців з’явилася на вулиці Банн.

Антуанові довелося покинути жовту вітальню, він показав Фелісіте кулака, обізвав її старою мерзотницею й пообі­цяв незабаром вернутися. Спустившись униз, він одвів набік одного з своїх супутників, землекопа на ім’я Кассут, найтупішого з чотирьох, і звелів йому сидіти на ганку й не рушати з місця до нового наказу.

– Прийдеш мене повідомити,- сказав Антуан,- коли цей поганець вернеться додому.

Кассут важко опустився на східці: Стоячи на хіднику, Маккар підвів очі й побачив у вікні жовтого салону Фелісіі спершись на підвіконня, вона з цікавістю дивилася на повстанців, ніби то був полк, що проходив з музикою по місту. Цей останній доказ її цілковитого спокою до краю обурив Антуана; він ладен був повернутися й викинути стару вулицю. Але, опанувавши себе, рушив за колоною, стиха бурмочучи:

– Так, так, милуйся на нас. Побачимо, чи завтра вийдеш на балкон.

Було близько одинадцятої години вечора, коли повстанці увійшли до міста Римською брамою. Робітники, що залишилися в Плассані, відчинили її навстіж, незважаючи на пре тести сторожа,- в нього силоміць одібрали ключі. Все життя він ревно ставився до своїх обов’язків і звик пускати тільки по одній людині, та ще й пильно придивившись до неї; тепер він став ні в сих ні в тих, побачивши таку хмару людей; він шепотів, що його навіки зганьблено. На чолі колони, як і раніше, йшли плассанці, ведучи за собою решту. М’єтта була в першому ряді, ліворуч од неї – Сільвер. Вона гордо під носила прапор, відчуваючи за гратчастими віконниця перелякані погляди потривожених буржуа. Повстанці йшли з обережною повільністю Римською вулицею й вулицею Банн; вони побоювалися, що їх зустрінуть на перехрест пострілами, хоча й знали спокійну вдачу мешканців, місто ніби вимерло; тільки подекуди з вікон чулися приглушені вигуки. І за ввесь час, поки вони йшли, прочинилося віконниць п’ять-шість, не більше; літній рантьє в нічній со­рочці, із свічкою в руках, висунувся у вікно, нахиляючись щоб краще бачити; але, вгледівши високу дівчину в червоному, що, здавалося, тягнула за собою юрбу чорних демонів він мерщій зачинив вікно, переляканий диявольським видовищем. Тиша, що панувала в сонному місті, поступово заспо­коїла повстанців, вони насмілилися звернути у вулички старого кварталу й вийшли на Ринкову площу й на площу Ратуші, що сполучалися короткою, широкою вулицею. Оби­дві площі, обсаджені миршавими деревами, були залиті мі­сячним сяйвом. Недавно відремонтований будинок ратуші вирізнявся на ясному небі великою яскраво-білою плямою, на якій тонкими чорними лініями чітко вимальовувалися залізні арабески балкона другого поверху. Можна було роз­пізнати кількох осіб, що стояли на балконі: це були мер, майор Сікардо, три-чотири муніципальні радники та кілька інших чиновників. Унизу двері були зачинені. Три тисячі республіканців заповнили обидві площі; підвівши голови, зони зупинилися очікуючи, готові одностайним натиском ви­ламати двері.

Поява повстанців у таку пізню годину заскочила владу зненацька. Перш ніж податися до мерії, майор Сікардо за­вернув додому одягти мундир. Потім він побіг будити мера. На той час, коли сторож Римської брами, відпущений по­встанцями, прибіг до мерії й доповів, що розбишаки вдерли­ся до міста, майорові з великими труднощами вдалося зібра­ти чоловік двадцять солдатів національної гвардії. Не встиг­ли навіть попередити жандармів, хоч їхня казарма була поряд. Наспіх зачинили двері й почали радитися. Не минуло й п’яти хвилин, як глухий, дедалі гучніший шум сповістив про наближення колони.

Пан Гарсонне, щиро ненавидячи Республіку, природно, хотів захищатися. Але він був людиною обережною і, по­бачивши біля себе лише кількох блідих, заспаних урядов­ців, зрозумів, що чинити опір марно. Радилися недовго. Один тільки Сікардо наполягав на своєму: він конче бажав битися й твердив, що досить двадцяти чоловік, щоб упоратися з трьома тисячами наволочі. Пан Гарсонне знизав плечима й заявив, що єдиний вихід – з гідністю капітулювати. А що натовп гомонів дедалі дужче, то він вийшов на балкон, а за ним і решта. Помалу запанувала тиша. Внизу, в хисткій чорній масі, рушниці й коси блищали в місячному про­мінні.

– Хто ви й чого вам треба? – голосно вигукнув мер.

Чоловік у пальті, фермер з Палю, виступив наперед.

– Відчиніть двері,- сказав він, не відповідаючи на за­питання пана Гарсонне.- Не доводьте до братовбивчої війни.

– Розійдіться! – гукнув мер.- Наказую вам іменем закону.

Ці слова викликали в юрбі гучне ремство. Коли гомін трохи вщух, до балкона стали долинати бурхливі вигуки:

– Саме в ім’я закону ми й прийшли!

– Ви, як службова особа, повинні поважати основні закони країни, її конституцію, яку щойно грубо пору­шено.

– Хай живе конституція! Хай живе Республіка!

Пан Гарсонне намагався говорити, покликаючись на своє становище службової особи, але фермер з Палю, що стояв перед балконом, перебив його:

– Ви службова особа поваленої влади. Ми позбавляємо вас ваших повноважень.

Досі майор Сікардо тільки покусував вуса та бурмотів глухі прокльони. Ломаки й коси обурювали його. Він стри­мувався неймовірним зусиллям, щоб не всипати як слід цим нікчемним воякам, з яких не кожен мав навіть рушницю. Але, почувши, що добродій у цивільному пальті збирається скинути мера, оперезаного шарфом, він утратив терпіння й гукнув:

– Гей ви, потолоч! Коли б у мене було чотири солдати й капрал, я накрутив би вам вуха й навчив шануватися!

Цього було досить, щоб викликати найрішучіші дії. Про­тяжний гомін прокотився по натовпу, і люди кинулися до дверей мерії. Сторопілий пан Гарсонне поквапився піти з балкона, благаючи Сікардо бути розсудливішим, коли він не хоче, щоб їх усіх перебили. Двері не витримали й двох хвилин натиску; юрба ринула в мерію й роззброїла націо­нальних гвардійців. Мера й інших чиновників заарештували. Сікардо відмовився віддати шпагу, й начальникові тюлетського загону, людині надзвичайно холоднокровній, довело­ся захищати його від гніву бунтівників. Коли ратуша опи­нилася в руках республіканців, полонених одвели до неве­личкої кав’ярні на Ринковій площі й лишили там під вартою.

Загони не повинні були проходити через Плассан, але начальники вирішили, що людям потрібна їжа та відпочинок. Замість того щоб одразу ж захопити головне місто департаменту, колона збочила ліворуч, зробивши немовби широкий обхід, що й призвело її до загибелі. Виною всьому була недосвідченість і непростима нерішучість імпровізованого гене­рала, що командував загоном. Повстанці прямували до плоскогір’я Сен-Рур, за десять льє від Плассана, і перспек­тива довгого переходу примусила їх увійти до міста, незва­жаючи на пізню годину,- було вже пів на дванадцяту.

Пан Гарсонне, почувши, що армія потребує харчів, узяв­ся достачити припаси. За таких складних обставин він ви­явив тонке розуміння ситуації. Треба було за всяку ціну на­годувати три тисячі зголоднілих людей; не можна допусти­ти, щоб мешканці, прокинувшись, побачили, що повстанці сидять на тротуарах уздовж вулиць; якщо заколотники ви­рушать до світанку, то вони пройдуть сонним містом як пога­ний сон, як те лихе привиддя, що розвіється на світанні. Пан Гарсонне, залишаючись під арештом, в супроводі двох вартових пішов грюкати у двері булочних і звелів розподілити між повстанцями всі продукти, які зумів дістати.

О першій годині ночі три тисячі чоловік їли, сидячи на Землі й поставивши зброю між ніг. Ринкова площа і площа Ратуші перетворились на величезні їдальні. Незважаючи на пронизливий холод, в натовпі було чути жарти; окремі групи людей чітко вимальовувались у місячному сяйві. Зголоднів­ши, бідолахи задоволено поїдали свої пайки, хукаючи на закляклі пальці; а з сусідніх вулиць, де на білих порогах будинків бовваніли невиразні чорні постаті, долинали заводи сміху, що вихоплювалися з темряви й губилися у велелюд­ному гамі. З вікон вихилялися цікаві жінки; кумасі, пов’язані фуляровими хустками, осмілівши, дивилися, як їдять ці страшні бунтарі, як ці кровожерні вбивці по черзі ходять до базарної помпи й п’ють просто з пригорщі.

Поки юрба захоплювала ратушу, жандармерія, розташована за два кроки від неї, на вулиці Канкуен, що виходить на ринок, так само перейшла до рук народу. Жандармів застали в ліжках і обеззброїли за кілька хвилин. М’єтту та Сільвера натиском юрби віднесло в цей бік. Дівчину, яка й досі тулила до грудей прапор, притиснуло до муру казарми, а Сільвер, підхоплений людською хвилею, дістався в середи­ну будинку й став допомагати товаришам виривати у жан­дармів карабіни, за які ті встигли схопитися. Розлютований, сп’янілий від загального запалу, Сільвер напав на здоровен­ного жандарма на ім’я Ренгад і кілька хвилин боровся з ним. Нарешті Сільверові пощастило різким рухом вирвати кара­бін. Ствол рушниці сильно вдарив Ренгада в обличчя й вибив йому праве око. Линула цівкою кров і оббризкала руки Сільверові, який одразу ж протверезився. Він глянув на свої пальці і, кинувши карабін, побіг стрімголов, вимахуючи руками, щоб струсити з них кров.

– Тебе поранено? – скрикнула М’єтта.

– Ні, ні,- відповів він здавленим голосом,- я щойно вбив жандарма.

– Він помер?

– Не знаю, у нього все лице в крові. Ходімо швидше!

Він потяг її за собою. Дійшовши до ринку, він посадив дівчину на кам’яну лаву й сказав, щоб вона чекала на нього тут. Хлопець усе поглядав на свої руки й щось бурмотів. І його уривчастих слів М’єтта нарешті зрозуміла, що він ноче перед відходом попрощатися з бабусею.

– Ну то йди,- сказала вона.- Не турбуйся про мене. Та вимий руки.

Він подався прудкою ходою, розчепіривши пальці й не здогадуючись ополоснути їх під колонками, повз які прохо­див. З тої миті, як він відчув на своїй шкірі теплу кров Ренгада, його посіла одна думка: бігти до тітки Діди, вимити руки в жолобі біля колодязя у глибині їхнього маленького двору, бо тільки Там, здавалось йому, можна змити цю кров. У ньому пробудилося раптом усе його мирне, ніжне дитин­ство; він відчув непереборну потребу хоч на хвилину захо­ватись у бабусиних спідницях. Захекавшись, прибіг він до­дому. Тітка Діда ще не лягала. Іншим часом це, певно, зди­вувало б Сільвера. Ввійшовши до кімнати, він не зразу помітив свого дядька Ругона, що сидів у кутку на старій скрині. Сільвер не став чекати розпитів старої.

– Бабусю,- почав він швидко,- пробачте мені… Я… йду з усіма… Бачите, на мені кров. Я, здається, вбив жандарма.

– Ти вбив жандарма? – перепитала тітка Діда якимсь чудним голосом.

Її очі яскраво спалахнули і вп’ялися в червоні плями. Раптом вона обернулась до каміна.

– Ти взяв рушницю? – спитала вона.- Де рушниця? Сільвер, який залишив карабін біля М’єтти, заприсягся, що зброя ціла. Вперше в присутності внука Аделаїда згада­ла про контрабандиста Маккара.

– Ти принесеш рушницю? Обіцяй мені! – сказала вона з несподіваною енергією.- Це все, що лишилося мені від нього. Ти вбив жандарма; а його ж застрелили жандарми.

Вона все ще пильно, з жорстокою втіхою дивилася на Сільвера і, здавалося, не збиралась затримувати його. Вона не зажадала ніяких пояснень, не заплакала, як добрі бабусі, котрим здається, що внук може померти від найменшої по­дряпини. Вона була в полоні одної думки і нарешті висло­вила її.

– Ти вбив жандарма з карабіна? – спитала вона з пал­кою цікавістю.

Сільвер або не розчув, або не зрозумів її.

– Так,- відповів він.- Я піду вимию руки.

Тільки повернувшись від колодязя, він помітив дядька. П’єр зблід, коли почув його слова. Фелісіте справді мала рацію, кажучи, що його родичі ніби навмисне компромету­ють його. Ось і тепер один з його небожів убив жандарма. Ніколи вже не дадуть йому посади збирача податків, якщо цей навіжений пристане до бунтарів. П’єр став перед две­рима, вирішивши затримати його.

– Послухайте,- сказав він Сільверові, здивованому його присутністю,- я голова сім’ї. Я забороняю вам іти з дому. Йдеться про мою і вашу честь. Завтра я постараюся переправити вас через кордон.

Сільвер знизав плечима.

– Пропустіть мене,- відповів він спокійно.- Я не шпигун. Я не скажу, де ви сховалися, можете бути спокійні.

Ругон усе правив про родинну честь та про свої права го­лови сім’ї, але юнак перебив його:

– А хіба я член вашої сім’ї? Ви ж завжди цуралися мене. Сьогодні тільки страх загнав вас сюди, бо ви відчу­ваєте, що день розплати настав. Та пустіть-бо! Адже я не ховаюсь; я повинен виконати свій обов’язок.

Ругон не ворухнувся. Тоді тітка Діда, що слухала в яко­мусь екстазі палкі слова Сільвера, поклала свою висохлу руку на плече сина.

– Пусти, П’єре,- мовила вона,- хлопцеві треба йти. Юнак легенько відштовхнув дядька й кинувся на вулицю. Ругон старанно замкнув за ним двері і сказав матері голо­сом, у якому звучала злісна погроза:

– Коли з ним трапиться якесь лихо, нарікайте на себе. Ви божевільна баба і самі не знаєте, що ви зараз накоїли.

Але Аделаїда, здавалося, не чула його. Вона підкинула хмизу в пригаслий вогонь і бурмотіла, злегка посміхаючись:

– Я-бо знаю! Він пропадав по кілька місяців, а потім знову повертався немовби нічого й не було.

Безперечно, вона говорила про Маккара.

Тим часом Сільвер чимдуж мчав до ринку. Наближаючись до того місяця, де залишив М’єтту, він почув гомін і побачив гурт людей; це примусило його прискорити ходу. Тут щойно відбулася жорстока сцена. Коли повстанці взялися до їжі, в їхній юрбі почали з’являтися дехто з обивателів. Серед цікавих був і Жюстен, син чинбаря Ребюфа, юнак років двадцяти, миршава, нікчемна істота. Він люто ненавидів свою двоюрідну сестру М’єтту. Вдома він завжди докоряв їй за кожен шматок хліба, обзивав жебрачкою, підібраною з ласки десь на вулиці. Очевидно, дівчина не захотіла стати його полюбовницею. Засмоктаний, блідий, з надмірно дов­гими руками й ногами, з перекошеним обличчям, він по­мщався на ній за свою потворність, за те, що ця вродлива й дужа дівчина погребувала ним. Він мріяв про те, щоб бать­ко вигнав її. Він невтомно шпигував за М’єттою. Недавно він дізнався про її побачення з Сільвером і чекав тільки нагоди, щоб донести про це Ребюфа. Того вечора, поба­чивши, що М’єтта о восьмій годині втекла з дому, він, уже неспроможний стримувати свою ненависть, не міг далі мовчати. Ребюфа, вислухавши його розповідь, розлютувався й заявив, що коли тільки ця шльондра насмілиться повер­нутися, він вижене її копняками під зад. Жюстен ліг спати, наперед смакуючи приємну сцену, що відбудеться вранці. Однак йому кортіло якнайшвидше втішитися з помсти. Він одягся й вийшов. Можливо, пощастить зустріти М’єтту; і хлопець вирішив, що поводитиметься якнайзухваліше. Він бачив, як повстанці вступили до міста, і пройшов з ними аж до ратуші, передчуваючи, що зустріне тут закоханих. Справді, незабаром він помітив свою кузину, що сиділа на лаві, чекаючи Сільвера. Побачивши, що вона в теплому пла­щі і що поряд стоїть червоний прапор, прихилений до стовпа, він став сміятися й грубо глузувати з неї. Дівчина, вражена його появою, мовчала, не знаючи, що відповісти, а потім заридала під градом образ. Вона здригалася від плачу, схи­ливши голову, затуливши обличчя руками, а Жюстен обзи­вав її дочкою каторжника й кричав, що його батько Ребюфа дасть їй доброго прочухана, коли вона тільки посміє верну­тися до Жа-Мефрену. Добру чверть години знущався він з неї, а вона все тремтіла від страху та образи. Довкола зі­бралися роззяви й реготали з цієї обурливої сцени. Кінець кінцем кілька повстанців заступилися за М’єтту й пригро­зили парубкові, що добре відлупцюють його, коли він не дасть дівчині спокою. Жюстен відступив, заявляючи, що ні­кого не боїться. У цю мить з’явився Сільвер. Молодий Ре­бюфа, побачивши його, відскочив убік, збираючись тікати; він боявся Сільвера, бо знав, що той значно дужчий за нього. Проте він не міг стриматися від спокуси ще раз образити дівчину в присутності її коханого.

– Я так і знав,- закричав він,- що каретник десь не­далеко. То, виходить, ти втекла від нас до цього навіженого? І подумати тільки – їй немає ще й шістнадцяти ро­ків! Ну, а коли ж хрестини?

Помітивши, що Сільвер стискує кулаки, він відступив ще на кілька кроків.

– А головне,- провадив Жюстен, гидко всміхаю­чись,- не здумай прийти до нас родити, а то не треба буде й повитухи. Батько дасть тобі такого копняка, що зразу розродишся.

Тут він з голосним зойком кинувся тікати: обличчя його було розбите. Сільвер одним стрибком опинився біля нього і зацідив його кулаком по пиці. Але він не погнався за Жюстеном. Він підійшов до М’єтти, що тремтіла, наче в лихоманці, витираючи долонею сльози. Сільвер ніжно погля­нув на неї, намагаючись її втішити, але вона відповіла, поривисто махнувши рукою:

– Ні, я вже не плачу, ти ж бачиш… Нічого, так краще. Тепер мене не гризтиме сумління, що я пішла з дому… Я вільна.

Вона взяла прапор і повела Сільвера до повстанців. Було вже близько другої години ночі. Холод усе дужчав, республі­канці стоячи доїдали хліб і тупали ногами, щоб зігрітися. Нарешті начальники дали наказ вирушати. Колона вишику­валася. Полонених поставили посередині. Крім пана Гарсонне та майора Сікардо, заколотники арештували й забрали і собою збирача податків Перота й ще декого з чиновників.

Цієї миті в натовпі з’явився Арістід. Він переходив від гурту до гурту. Спритний журналіст, побачивши загальне піднесення, вирішив, що обачніше буде виявити деяке спів­чуття до республіканців, але, з другого боку, йому не хоті­лося скомпрометувати себе, і він, перев’язавши руку, при­йшов попрощатися з ними, гірко нарікаючи на кляту рану, що не дає йому взятися за зброю. В натовпі він зустрів і сво­го брата Паскаля, який ніс валізку з інструментами і похід­ну аптечку. Лікар спокійно повідомив його, що йде з повстанцями. Арістід тихенько обізвав його дитиною і не­помітно накивав п’ятами, боячись, щоб йому не доручили охорону міста, вважаючи цей пост вельми небезпечним.

Повстанці не сподівалися утримати Плассан. У місті надто сильна була реакція, щоб можна було створити хоча б демократичний комітет, як це робилося по інших місцях. Вони б мирно пішли, однак Маккар, розпалений своєю ненавистю, зголосився підтримувати лад у Плассані, якщо йому падуть двадцять відважних бійців. Йому дали двадцять чоловік, він став на чолі свого загону і вирушив займати мерію. Тим часом колона спустилася проспектом Совер і вийшла через Головну браму, залишаючи за собою тихі й безлюдні мулиці, якими вона прокотилася, мов буря. Вдалині стелилися шляхи, залиті блідим місячним сяйвом. М’єтта не захотіла спертись на руку Сільверові; вона ступала рішуче й твер­до, тримаючи обома руками червоний прапор, не скаржачись на холод, від якого в неї посиніли пальці.

V

Вдалині стелилися шляхи, залиті блідим місячним сяйвом. Загін повстанців продовжував свій героїчний похід серед холодного, ясного простору полів. Епопея, що підхопила і понесла з собою М’єтту та Сільвера, цих дорослих дітей, які прагнули любові й свободи, вривалася, неначе а вільний вітер, у ниці комедії Маккарів і Ругонів. Грізний народний голос інколи гримів, заглушаючи балаканину жовтого салону й просторікування дядька Антуана. І фарс, га­небний, вульгарний фарс обертався на велику історичну і драму.

Вийшовши з Плассана, повстанці звернули на шлях, що веде до Оршера. Вони гадали прибути до міста годину на десяту ранку. Шлях в Оршер в’ється за течією Вйорни, поміж схилами горбів, коло підніжжя яких річка несе свої води. Ліворуч долина розширяється, стелиться безмежним зеленим килимом, де-не-де поцяткованим сірими плямами сіл. Праворуч громадяться безрадісні вершини Гаррігського кряжа, кам’янисті поля, іржаві, неначе попалені сонцем, стрімчаки. Широка грунтова дорога, що подекуди пере­ходить у шосе, тягнеться серед величних скель, поміж якими на кожному кроці відкривається вид на долину. Нема нічого дикішого, химерно грандіознішого, ніж ця дорога, прорубана у схилі гори. Ці місця навівають якийсь побожний страх, особливо вночі. В блідому місячному світлі повстанці, і здавалося, проходили широкою вулицею зруйнованого міста, серед руїн гігантських храмів; місяць перетворював кожну скелю то на уламки колони, то на повалену капітель, то на мур з таємничими портиками. У височині дрімали Гаррігські гори, величезний масив, ледь забарвлений молоч­ною білиною, схожий на місто гігантів, з вежами, обеліс­ками, будинками і терасами, що заступали півнеба; а внизу, там, де лежала долина, ширився океан розсіяного світла, неосяжний простір, де стелився серпанком сяйливий туман. Повстанцям здавалося, що вони йдуть безконечним шосе, круговою дорогою, прокладеною понад берегом моря, що фосфоресціювало, оперізуючи кордони незнаної країни.

У ту ніч Вйорна глухо гомоніла під придорожніми ске­лями. Крізь безугавне ревіння води повстанці чули прониз­ливі зойки дзвонів. Села, розкидані по рівнині по той бік річки, піднімалися одне по одному, били на сполох, запалю­вали вогнища. До самого ранку колона, яку цілу ніч супроводив безупинний похоронний дзвін, бачила, як повстання пробігає долиною, ніби вогонь пороховою ниткою. Криваві вогні багать прорізували пітьму, долинав приглушений від­гомін далекого співу, безмежний простір потопав у сріблястій місячній млі, хвилювався, немов од раптових спалахів гніву. Протягом усього походу картина не мінялася.

Люди йшли, гарячково збуджені; паризькі події запалили і серця республіканців; вони раділи, бачачи цей обшир, охоп­лений заколотом. Сп’янілі мрією про загальне повстання, вони вірили, що вся Франція йде слідом за ними; там, за Вйорною, в безкрайньому морі розлитого сяйва, їм увижалися незліченні лави, що, як і вони, поспішали на захист Республіки. Ці малорозвинуті, наївні й легковірні люди не сумнівалися в швидкій і певній перемозі. Вони схопили б і розстріляли як зрадника кожного, хто в цю урочисту годину насмілився б сказати, що тільки вони одні мужньо викону­ють свій обов’язок, а весь край, паралізований страхом, дав зв’язати собі руки й ноги.

До того ж їх підбадьорювало те, як їх зустрічали в придо­рожніх селах, розкиданих по схилах Гаррігських гір. Як тільки наближався загін, мешканці схоплювалися з ліжок; жінки вибігали з будинків й бажали повстанцям швидкої перемоги, напіводягнені чоловіки хапали першу-ліпшу юрою і приставали до загону. І в кожному селі колону зу­стрічали привітаннями, радісними вигуками і проводжали теплими напутніми словами.

Перед світанком місяць сховався за вершинами Гарріг­ських гір; повстанці все йшли і йшли прудкою ходою в густій темряві зимової ночі; вони не розрізняли більше ні долини, ні гір, вони чули тільки жалібне бовкання дзвонів, що зву­чали у мороці, неначе бій невидимих, не знати де захованих барабанів, і їхні відчайдушні заклики невпинно підганяли повстанців.

Юрба захопила з собою М’єтту й Сільвера. На ранок дівчина почала знемагати від утоми. Вона ледве переступала дрібними, швидкими кроками, не встигаючи за дужими мо­лодчагами, серед яких опинилася. Проте вона з усіх сил ста­ралася не нарікати: їй важко було признатися, що вона слаб­ша за чоловіків. Ще на початку походу Сільвер узяв її під руку; тепер, бачачи, що прапор поволі вислизає з її закляклих пальців, він хотів був понести його, щоб вона відпочила, але дівчина розгнівалась; вона тільки дозволила йому підтри­мувати прапор однією рукою, а сама несла його далі на плечі. З дитячою впертістю вона не хотіла розлучатися зі своєю героїчною роллю і посміхалась юнакові щоразу, як той поглядав на неї з ніжним піклуванням. Але коли місяць зайшов, дівчина в пітьмі геть ослабла. Сільвер відчув, як вона дедалі важчала в нього на руці. Він узяв у неї прапор і обій­няв за стан, щоб вона не впала. Але вона ні разу не поскар­жилася на втому.

– Ти зовсім підбилася, бідна моя М’єтто,- сказав Сільвер.

– Так, трохи втомилася,- озвалася вона здавленим го­лосом.

– Може, перепочинемо?

Вона не відповіла, але Сільвер відчув, що вона ледве сто­їть на ногах. Тоді він передав прапор одному з повстанців і вийшов з лав, підтримуючи М’єтту. Вона пробувала пруча­тися, їй було соромно, що з нею поводяться, мов з дитиною. Але Сільвер заспокоїв її, сказавши, що знає стежку навпро­стець – вдвоє коротшу за дорогу. Можна буде відпочити добру годину й прийти до Оршера одночасно з загоном.

Було близько шостої години ранку. Легенький туман підіймався над Вйорною. Ніч, здавалося, стала ще чорнішою. Юнак і дівчина навпомацки вибралися по схилу і сіли на скелі. Вони загубились у зяючій безодні мороку, ніби на стрімчаку, що виступає з океану. Коли вдалині завмер гомін загону, в цій безодні чути було тільки два дзвони: один, дзвінкий, долинав звідкись ізнизу, з якогось придорожнього села, а другий, далекий, приглушений, наче відповідав його пристрасні скарги глухим риданням. Здавалося, дзвони десь у безодні небуття розповідають один одному про тра­гічну загибель світу…

М’єтта і Сільвер, зігріті швидкою ходою, спочатку відчували холоду. Вони мовчки слухали з невимовним сумо” цей сполох, від якого здригалася ніч. Нічого не було видно. М’єтті стало боязко, вона знайшла Сільверову руку й стис її. Гарячкове збудження останніх годин, що підгонило їх, несло їх уперед, змусивши забути про все, раптово вляглося; вони сиділи на цьому несподіваному привалі, припавши одне до одного, розгублені, розбиті, наче прокинувшись від яко­гось важкого сну. Їм здавалося, що море вихлюпнуло їх на край дороги і відринуло назад. Непереборна втома кинула їх в бездумне заціпеніння; їхній запал зник; вони забули про загін, який мали наздогнати; і сумно, і солодко їм було сидіти так, удвох, тримаючись за руки в непривітній імлі.

– Ти не гнівається на мене? – спитала нарешті дів­чина.- Я йшла б з тобою цілу ніч, але вони так швидко бігли, що я геть захекалася.

– Та чого б я гнівався? – сказав Сільвер.

– Не знаю. Я боюсь, що ти мене розлюбиш. Я хотіла б робити такі великі кроки, як ти, і все йти і йти, не зупи­няючись. А тепер ти будеш думати, що я ще дитина.

Сільвер усміхнувся в темряві; М’єтта здогадалась, що він усміхається. Вона провадила рішучим тоном:

– Ти й досі ставишся до мене, як до сестри. А я хочу бути твоєю жінкою.

І вона притягла Сільвера до своїх грудей, міцно обняла його й прошепотіла:

– Ну й холод! Давай зігріємось, отак.

Настала мовчанка. Досі, до цієї бентежної миті, їхнє кохання мало відтінок братерської ніжності. В своєму не­віданні вони все ще вважали за дружбу потяг, що приму­шував їх безперестанно обійматися, тримати одне одного в обіймах міцніше, довше, ніж брат і сестра. Але хоч яке чисте було їхнє кохання, палка кров з кожним днем все біль­ше вирувала. З віком, з пізнанням ця ідилія мала перейти н палку пристрасть, сповнену південного вогню. Коли дів­чина кидається на шию хлопцеві, це означає, що вона вже стала жінкою і жіноча природа, яка ще спить у ній, готова прокинутися від першої ж ласки. Коли закохані цілуються її щоку, це означає, що вони, самі про те не здогадуючись, уже шукають губи. Поцілунок породжує коханців. У цю чорну, холодну грудневу ніч, під скорботні зойки дзвонів, М’єтта і Сільвер обмінялися поцілунком, від якого вся кров ринула від серця до вуст.

Вони мовчали, тісно пригорнувшись одне до одного. М’єтта сказала Сільверові: “Давай зігріємось”,- і вони просто­душно чекали, що їм стане тепліше. Скоро гарячі хвилі почали проходити крізь одяг. Вони відчули, що обійми па­лять їх, почули, як груди їхні здіймаються єдиним подихом, їх опанувала знемога й навіяла на них якусь тривожну сон­ливість, їм стало жарко; заплющивши очі, вони бачили спа­лахи світла, в голові у них шуміло. Цей стан болісного щастя тривав усього кілька хвилин, але їм він здався безконеч­ним. Непомітно, наче вві сні, уста їхні злилися. Поцілунок був пожадливий, довгий. Їм здавалося, що вони ще ніколи не цілувалися. Їм стало боляче, вони відсунулись одне від одного. Нічний холод остудив їм кров; зніяковілі, вони си­діли на деякій відстані одне від одного.

Дзвони і далі моторошно перегукувалися в чорній, зяю­чій навколо безодні. М’єтта тремтіла, перелякана, й не насмілювалась притулитися до Сільвера. Вона не знала навіть, чи він тут: його не було чути. Обоє були сповнені гострого почуття, яке збудив у них поцілунок; слова підступали до вуст, їм хотілося подякувати одне одному, поцілуватися знову, але вони соромилися свого жагучого щастя, воліли б ніколи більше не зазнати його, ніж заговорити про нього вголос. Коли б не швидка хода, що схвилювала їм кров, коли б не спільниця – темна ніч, вони б іще цілувалися в щоку, як щирі друзі. В М’єтті озвалася дівоча соромливість. Після палкого Сільверового поцілунку в ласкавій темряві, де розкрилося її серце, вона пригадала раптом грубі образи Жюстена. Всього кілька годин тому вона слухала не черво­ніючи, як він узивав її шльондрою, питав, коли хрестини, кричав, що батько допоможе їй розродитися копняком, коли тільки вона насмілиться повернутися до Жа-Мефрену. М’єтта плакала, хоч і не розуміла всього, плакала, бо вгадувала в його словах щось брудне. Але зараз, стаючи жінкою, вона, через свою наївність, боялася, що поцілунок, який і досі па­лав на її лиці, вкриє її ганьбою, тією ганьбою, якою таврував її Жюстен. Їй стало страшно, й вона розридалася.

– Що з тобою? Чого ти плачеш? – занепокоївся Сільвер.

– Та нічого,- прошепотіла вона.- Я й сама не знаю. А потім несамохіть, крізь сльози додала:

– Яка я нещасна! Мені ще не було десяти років, як у ме­не вже шпурляли камінням. А тепер зі мною поводяться, як з останньою тварюкою. Жюстен вчинив правильно, що прилюдно спаплюжив мене. Те, що ми з тобою робимо, Сільвере, великий гріх.

Сільвер був приголомшений, він обійняв її, намагався заспокоїти.

– Я ж люблю тебе,- шепотів він,- я твій брат. Який же тут гріх? Ми поцілувались, бо нам було холодно. Адже ми цілувалися щовечора, коли прощалися.

– Зовсім не так, як оце зараз,- ледве чутно проше­потіла М’єтта.- Чуєш, не треба більше так робити. Це, ма­буть, і справді гріх, бо мені стало якось не по собі. Тепер чоловіки почнуть сміятися з мене, а я не посмію нічого ска­зати, бо їхня правда…

Сільвер мовчав, не знаходячи слів, щоб заспокоїти роз­тривожену уяву цієї тринадцятирічної дівчинки, тремтя­чої, наляканої першим любовним поцілунком. Він ніжно пригорнув її до себе, відчуваючи, що вона знайде розраду в теплих пестощах обіймів. Але М’єтта відштовхнула його.

– Знаєш що, ходімо звідси, зовсім покинемо ці місця. Я не можу вернутися до Плассана: дядько поб’є мене, і все місто показуватиме на мене пальцями…

Раптом її огорнув розпач.

– Ні, ні, на мені прокляття, не хочу, щоб ти пішов зі мною і кинув тітку Діду! Покинь мене де-небудь на битій дорозі!

– М’єтто, М’єтто! – заблагав Сільвер.- Ну що ти кажеш!

– Ні, ні, я звільню тебе! Подумай сам, мене вигнали, як повію. Якщо ми повернемося разом, тобі доведеться щодня битися через мене. Ні, я не хочу!

Сільвер поцілував її в губи, шепочучи:

– Ти будеш моєю жінкою. Ніхто не посміє тебе скрив­дити.

– Прошу тебе! – слабо скрикнула вона.- Не цілуй мене так, мені боляче!

Потім, трохи помовчавши, додала:

– Ти сам знаєш, що я не можу стати твоєю жінкою. Ми ще дуже молоді. Доведеться чекати, а я тим часом помру під сорому. Дарма ти обурюєшся: все одно тобі доведеться кинути мене де-небудь.

Тут Сільвер не витримав і розридався тим сухим чолові­чим плачем, який шматує серце. М’єтта злякалася; бідний хлопець увесь тремтів у її обіймах, і вона цілувала його в об­личчя, забувши про те, що поцілунки обпалюють уста. Вона і сама винна. Вона, дурненька, не змогла знести пекучої насолоди його ласки. Чого це її обсіли сумні думки, коли Сіль­кор поцілував її так, як ще не цілував ніколи? І вона пригортала його до своїх грудей, просила в нього вибачення за те, що засмутила його. Вони плакали, стиснувши одне одного і тремтячими руками, і від їхніх сліз темна груднева ніч здавалася ще похмурішою. А вдалині не переставали, задихаю­чись, ридати дзвони…

– Краще вмерти,- повторював Сільвер серед плачу,- краще вмерти!

– Не плач, вибач мені,- белькотала М’єтта.- Адже я сильна, я зроблю все, чого ти тільки забажаєш.

Юнак витер сльози.

– Ти правду кажеш,- вимовив він.- Нам не можна повертатися до Плассана. Але зараз не час вішати носа. Коли ми переможемо, я візьму тітку Діду, і ми всі поїдемо далеко-далеко. А якщо не переможемо…

Він завагався.

Якщо не переможемо? – тихо повторила М’єтта.

Тоді хай буде воля божа,- ще тихше сказав Сіль­вер.- Тоді мене, напевно, вже не буде серед живих, і тобі

Доведеться втішати бідну бабусю. Так буде краще.

– Правда,- прошепотіла дівчина,- краще вже вмерти. Це бажання смерті примусило їх щільніше притулитися одне до одного. М’єтта твердо вирішила вмерти разом з Сіль-вером. Він говорив тільки про себе, але вона відчувала, що він з радістю візьме її з собою в домовину. Там вони зможуть кохатися вільніше, ніж під сонячним світлом. Тітка Діда теж помре і з’єднається з ними. Це прагнення неземної втіхи було ніби передчуттям, і журні голоси дзвонів, здава­лося, обіцяли їм, що небо скоро вволить їхнє бажання. “Вмерти! Вмерти!” Дзвони повторювали це слово все гучніше й гучніше, і закохані піддалися цьому заклику з темряви; їм здавалося, що вони поринають в останній сон, непро­будну дрімоту, заколисані теплом обіймів, палкою ласкою вуст, що знову злилися.

М’єтта вже не відсувалась від Сільвера. Вона сама при­пала вустами до його вуст, а він мовчки, пристрасно впи­вався пестощами, гострого болю яких вона спочатку не мог­ла стерпіти. Думка про близьку смерть схвилювала її; не соромлячись, вона горнулася до свого коханого; здавалось, їй бажалося, перед тим як лягти в домовину, випити до дна всі ті радощі, яких вона ледве торкнулась устами; здавалось, вона сердиться, що не може зразу пізнати всю їхню болісну, невідому втіху. М’єтта вгадувала, що за поцілунками хова­ється щось інше; воно лякало й водночас вабило її пробуджені почуття, яким вона вся віддалася. З наївною безсо­ромністю невинності вона ладна була благати Сільвера зі­рвати останню заслону. А він, збожеволівши від її ласки, упиваючись повним щастям, знесилений, не бажав нічого більше і нібито навіть не вірив, що є якась вища насо­лода.

Коли у М’єтти перехопило подих, коли вона відчула, що пекуча радість перших обіймів потроху слабшає, вона про­шепотіла:

– Я не хочу вмирати, поки ти мене не полюбиш по-справжньому. Я хочу, щоб ти любив мене ще дужче…

Їй бракувало слів, і не тому, що вона соромилась, а тому, що сама не знала, чого хоче. Вона вся тремтіла від жагучого хвилювання, від безмежної жадоби щастя.

В своїй наївності вона ладна була тупати ногами з нетер­плячки, мов дитина, якій не дають іграшку.

– Я люблю тебе! Люблю тебе,- повторював у знемозі Сільвер.

Але М’єтта хитала головою: неправда, він щось ховає од неї. Таємний інстинкт здорової натури говорив їй про закон продовження життя, який панує в природі, і вона не хотіла помирати, не зазнавши його влади. І цей бунт крові й нервів проти смерті наївно виявлявся у трепеті гарячих рук, у без­ладному лепеті й благанні.

Нарешті вона заспокоїлась, поклала голову на плече Сільверові й замовкла. Схилившись до неї, він цілував її довгими поцілунками. А вона, втішаючись ними, намагалася розгадати їхній сенс, збагнути їхню таємну принаду. Вона прислухалася до дрожу, що пробігав по її жилах, запитуючи себе, чи така любов, чи така пристрасть. Її охопила знемога, й вона задрімала, але й уві сні відчувала Сільверові пестощі. Він загорнув її у великий червоний плащ і сам прикрився по­лою, їм не було холодно. Почувши рівне дихання М’єтти, Сільвер зрозумів, що вона спить, і зрадів на думку, що після відпочинку вони зможуть бадьоро продовжувати свій шлях. Він вирішив, що дасть їй поспати з годинку. Небо все ще було темне, і тільки на сході ледве помітна бліда смуга вісту­вала близький світанок. Десь позаду їх був, мабуть, сосно­вий бір, і юнак прислухався до музики його пробудження під першим подихом зорі. Жалібне бовкання дзвонів і далі лунало в ранковому повітрі, заколисуючи М’єтту, як і тоді, коли їхнє ридання вторувало її лихоманковій пристрасті.

До цієї тривожної ночі Сільвер і М’єтта кохали одне одного тим ніжним, ідилічним коханням, що іноді народжу­ється в робітничому середовищі у знедолених, у чистих серцем, де ще зустрічається простодушне кохання давньо­грецьких міфів.

М’єтті минуло ледве дев’ять років, коли її батька заслали на каторгу за вбивство жандарма. Процес Шантегрея прогримів по всьому краю. Браконьєр не заперечував, що вбив жандарма, але присягався, що жандарм сам цілив у нього. “Я тільки встиг вистрілити раніше, ніж він,- запев­няв Шантегрей,- я захищався; це дуель, а не вбивство”. Довести йому, що це не так, не було ніякої змоги. Марно голова суду втокмачував йому, що жандарм має право стріляти в браконьєра, а браконьєр не сміє стріляти в жандарма. Шантегрей уникнув гільйотини тільки завдяки своїй щирій переконаності та ще добрій репутації в минулому. Коли до нього, перед відправкою в Тулон, привели дочку, він плакав, мов дитина. Дівчинка, яка ще в колисці втратила матір, залишилася жити з дідом у селі Шаваноз, в ущелині Сея. Коли браконьєра заслали, старий та дівчинка животіли з милостині. Мисливці, мешканці Шаваноза, допомагали безталанній сім’ї каторжника, але старий невдовзі помер од горя, М’єтта зосталась одна і, певно, пішла б жебрати, якби сусідки не згадали, що в неї є тітка в Плассані. Якась добра душа взялася відвезти М’єтту до тітки, але та прийняла її не так уже й радо.

Елалі Шантегрей, дружина кушніра Ребюфа, була висо­ка чорнява жінка; владна й свавільна, вона заправляла всім господарством. Свого чоловіка вона мала ні за що, при­наймні так говорили в передмісті. І справді, Ребюфа, скупий, жадібний до роботи й до грошей, відчував якусь пошану до цієї здоровенної сварливої молодиці, напрочуд витрива­лої, розважливої та ощадної. Завдяки їй родина процвітала. Коли чоловік увечері, повернувшись з роботи, застав удома М’єтту, він почав було буркотіти, але жінка швидко затулила йому рота, сказавши своїм грубим голосом:

– Годі! Дівчинка дужа, вона замінить нам служницю; ми будемо її тільки годувати і заощадимо на платні.

Таке міркування сподобалося Ребюфа. Він навіть обма­цав руки дитини й задоволено заявив, що вона дуже міцна як на свої літа. М’єтті було всього дев’ять років. Наступного дня він уже й роботу їй знайшов. Праця селянок на півдні далеко легша, ніж на півночі. Жінки рідко копають землю і носять важкі речі; вони взагалі не виконують чоловічої роботи. Їхнє діло – в’язати снопи, збирати маслини й листя шовковиці; найважче – це полоти. М’єтта працювала за­любки. Життя на чистому повітрі давало їй радість та здо­ров’я. Доки жива була тітка, дівчинці жилося непогано. Не­зважаючи на свою грубість, Елалі любила М’єтту, як дочку, й не пускала до тяжкої роботи, яку Ребюфа намагався іноді їй накинути.

– Ач, який спритний! – гримала вона на чоловіка.- Хіба ж ти не тямиш, капустяна голово, що коли дівча сьо­годні надірветься, то завтра взагалі не зможе працювати.

Цей доказ переконував Ребюфа, він згоджувався й сам переносив тягар, що хотів був звалити на дитячі плечі.

М’єтта, певно, й жила б собі щасливо під таємним за­хистом тітки Елалі, коли б її двоюрідний брат, шістнадцяти­річний Жюстен, не чіплявся до неї. Він одразу зненавидів дівчинку і знічев’я будь-що намагався отруїти їй життя. Він бував дуже радий, коли йому вдавалося звести на неї якийсь наклеп і їй діставалася нагінка. Він наступав їй на ногу, грубо штовхав її, ніби ненароком, і при цьому зловтішно хихотів. М’єтта мовчки, з гідністю підводила тоді на нього свої великі чорні дитячі очі, що палали гнівом, і полохливий хлопець несамохіть переставав сміятися. Власне, він боявся її до смерті.

Дівчинці йшов одинадцятий рік, коли тітка Елалі нагло померла. З цього дня все змінилося в домі. Ребюфа помалу-малу почав ставитися до М’єтти як до наймички. Він звалив па неї всю чорну роботу, використовував її як робочу худо­бину. Вона не скаржилася, вважаючи, що мусить виплачувати борг вдячності. Ввечері, розбита втомою, вона плакала, при­гадуючи тітку, цю сувору жінку, чиє добре серце вона оці­нила тільки тепер. А втім, навіть найважча праця була їй до вподоби. Вона любила силу, пишалася своїми міцними рука­ми і широкими плечима. Але її засмучувала дядькова недовіра, його безперестанні докори, його тон незадоволеного господаря. Тепер вона була чужа в домі. Та й з чужою не поводяться так, як поводилися з нею. Ребюфа безсовісно експлуатував маленьку родичку, яку залишив у себе тому, що це було йому вигідно. Своєю працею вона вдесятеро оку­пала його жорстоку гостинність, але не минало й дня, щоб пін не дорікав племінниці за шматок хліба. Особливо сікався Жюстен. Після материної смерті, коли дівчинка залиши­лася без захисту, він спрямував усю свою злу винахідливість на те, щоб зробити їй життя нестерпним. Найжорстокішої муки завдавав він М’єтті тим, що без упину говорив про її батька. Тітка суворо забороняла згадувати при М’єтті про каторгу й каторжників, і бідна дівчинка, за життя тітки мало бувавши серед людей, навіть не розуміла до ладу значення цих слів. Жюстен пояснив їй усе і по-своєму розповів про вбивство жандарма та про суд над Шантегреєм. Він так і сипав жахливими подробицями: каторжникам приковують до ноги гарматне ядро; працюють вони по п’ятнадцять годин на добу; мало не всі вмирають. Нема нічого на світі страш­нішого за каторгу,- і, смакуючи, він змальовував усі її жахи. М’єтта слухала його сторопіла, налякана, вмиваючися сльозами. Але іноді вона впадала в лють, і тоді Жюстен швидко відскакував од неї, боячись її стиснутих кулаків. Він мав неабияку насолоду від цих жорстоких повідомлень. Коли батько накидався на дівчинку через якусь абищицю, Жюстен ставав на його бік, радіючи, що може безкарно ображати її. Якщо М’єтта пробувала захищатися, він казав:

– Годі тобі! Яблуко від яблуні недалеко котиться. Ти скінчиш на каторзі, як і твій батько.

І М’єтта ридала, вражена в саме серце, засоромлена, беззахисна.

Вона вже починала перетворюватися на дорослу дівчину. Рано дозрівши, вона зносила всі знущання з надзвичайною мужністю. Рідко занепадала вона духом, та й то лише тоді, коли Жюстен своїми образами вражав її природжену гор­дість. Незабаром М’єтта навчилася без сліз терпіти постійні сікання цього поганого хлопчиська, а він, хоча й дражнив її, завжди побоювався, щоб вона не кинулась на нього з кула­ками. Вона примушувала його замовчати, пильно дивлячись йому в очі. Не раз у неї виникала спокуса втекти з Жа-Мефрену, але вона відганяла цю думку з гордості, не ба­жаючи визнати себе переможеною. Зрештою вона заробляє свій хліб, вона не з ласки живе у Ребюфа, і цієї певності було досить, щоб заспокоїти її самолюбство. І вона залишалася для того, щоб боротися далі, напружуючи всю силу, живучи постійною думкою про самозахист. М’єтта взяла за правило мовчати і робити своє діло, відповідаючи німим презирством на кпини. Вона розуміла, що дядькові вигідно її держати, тому він не дуже прислухається до злих наклепів Жюстена, який тільки й мріє про те, щоб М’єтту вигнали. Вона кидала їм виклик, не йдучи з дому самохіть.

В довгі години упертого мовчання М’єтта поринала в див­ні мрії. Життя її минало за огорожею садиби, далеко від людей, і, зростаючи, вона пройнялася духом протесту, в неї виробилися власні погляди на речі, що, напевне, не на жарт налякали б жителів передмістя. Найбільше її турбувала батькова доля. В її пам’яті спливали Жюстенові слова. Кі­нець кінцем вона примирилася з думкою, що батько вчинив убивство. Вона вирішила, що батько добре зробив, застре­ливши жандарма, який хотів його вбити. Один землекоп, що працював у Жа-Мефрені, розповів їй, як усе було, і відтоді М’єтта, коли вона зрідка виходила з дому, навіть не оберталася, почувши, як хлопчаки гукали їй навздогін: “Гей, ти, Шантегрей!”

Вона лише прискорювала ходу, затявши вуста; в чорних очах її палав гнів. І тільки повернувшись додому й зачинив­ши за собою хвіртку, вона кидала на зграю хлопчаків один-єдиний довгий погляд. Вона, певно, стала б запеклою, про­йнялася б дикою злобою до цілого світу, якби в ній іноді не прокидалася дитина. Адже їй було всього одинадцять років, і коли вона ще по-дитячому тужила, їй ставало якось легше. Вона плакала, вона соромилася батька, соромилася самої себе. Щоб виплакатися вволю, вона забивалася в клуню, розуміючи, що треба ховати сльози, інакше її катуватимуть ще дужче. Наплакавшись досхочу, вона йшла на кухню, вми­валася холодною водою й знову прибирала звичного байду­жого вигляду. Але М’єтта ховалася не тільки зі страху; силь­на не по літах, вона пишалася своєю силою і не хотіла зда­ватися дитиною. З роками вона б неодмінно озлобилася. На щастя, її врятувало те, що на своєму шляху вона зустріла ласку, якої так потребувала її любляча натура.

Колодязь у дворі дому, де жили тітка Діда та Сільвер, належав двом суміжним володінням. Мур Жа-Мефрену перерізав його навпіл. Раніше, ще до того, як ділянка Фуків злилася з сусідньою садибою, городники щодня брали воду з цього колодязя. Але він був далеко від дворищ, і після купівлі ділянки мешканці Жа-Мефрену, що мали інші, зруч­ніші водойми, майже перестали ним користуватися. Зате по той бік муру щоранку чулося рипіння журавля: це Сільвер тягнув воду для тітки Діди.

Якось колодязний журавель зламався. Молодий стель­мах витесав нового міцного журавля з дуба й вирішив при­ладнати його ввечері, після роботи. Для цього йому дове­лося вилізти на мур. Упоравшись, він відпочивав, сидячи на мурі і з цікавістю поглядаючи на велику садибу Жа-Мефрену. Його увагу привернула селянка, що полола бур’ян за кілька кроків од нього. Стояв липень, і було дуже жарко, хоч сонце вже хилилося до обрію. Селянка зняла кофту й за­лишилася в білому корсеті й квітчастій косинці, накинутій на плечі. Рукави сорочки були засукані по лікті. Вона сиділа навпочіпки, і круг неї стовбурчилися зборки синьої полот­няної спідниці, шлейки якої перехрещувалися на спині. Пересуваючись навколішках, селянка спритно виполювала бур’ян і кидала його в кошик. Сільвер бачив тільки, як мель­кали її голі, обпалені сонцем руки, хапаючи то тут, то там ще не вирваний бур’ян. Він зацікавлено стежив за швидкою і рою її рук, і йому подобалося, що вони такі міцні й проворні. Вона насторожилась, коли Сільвер перестав працювати і стук молотка припинився, але потім відразу опустила голову, перш ніж він устиг розгледіти її риси. Цей полохливий рух заінтригував його, і він залишився на мурі. Він з юнацькою цікавістю поглядав на неї, машинально посвистуючи і вибиваючи такт долотом, що тримав у руці, як раптом воно вислизнуло, впало по той бік муру, вдарилось об край криниці й одскочило на кілька кроків. Сільвер, нахилившись, дивився на долото, не зважуючись спуститися по нього. Але, очевидно, селянка куточком ока стежила за юнаком: вона мовчки підвелася, підняла долото й простягла його Сільверові. Тут він побачив, що перед ним підліток. Він здивувався і трохи зніяковів. Освітлена червоними про­менями вечірнього сонця, дівчинка намагалася дотягтися до хлопця. Мур у цьому місці був низький, але для її зросту все ж надто високий. Сільвер перехилився через край муру, а селяночка стала навшпиньки. Вони не вимовили жодного слова, тільки дивились одне на одного, ніяково усміхаючись. Сільверові хотілося, щоб вона якнайдовше залишалася в цій позі, повернувши до нього чудове личко; її великі чорні очі та червоні уста вразили і збентежили його. Сільвер ще ні разу не бачив дівчат так близько; він і не думав, що дивитися на уста й на очі може бути так приємно. Все в ній, здавалось йому, мало якусь чарівну принадність: і квітчаста хустка, і білий корсет, і синя спідниця на шлейках, що їх напнуло підняте плече. Його погляд пробіг по руці, що подавала інструмент: до ліктя вона була золотисто-смугла, ніби одяг­нута в засмагу, але далі, під закоченим рукавом сорочки, Сільвер розгледів голе округле плече, біле, як молоко. Вір зніяковів, перехилився ще нижче і нарешті схопив долото. Селяночка і собі засоромилась. Обоє завмерли в тих самих позах і все всміхалися: дівчинка – стоячи внизу і підвівши голову, хлопець – напівлежачи на краю муру. Вони не зна­ли, як їм розійтися. Вони ще не обмінялися жодним словом. Сільвер забув навіть подякувати їй.

– Як тебе звуть? – спитав він.

– Марія,- відповіла селяночка,- але мене всі звуть М’єттою.

Вона сп’ялася навшпиньки й запитала чистим, дзвінким голосом:

– А тебе?

– Мене звуть Сільвер,- відповів молодий робітник.

Настала мовчанка; обоє з задоволенням прислухалися до звучання своїх імен.

– Мені п’ятнадцять років,- провадив Сільвер.- А тобі?

– Мені буде одинадцять на день усіх святих,- відпо­віла М’єтта.

Сільвер здивувався.

– Он як,- засміявся він.- А я думав, що ти вже до­росла дівчина… У тебе такі дужі руки.

Вона теж засміялася, глянувши на свої руки. Більше вони нічого не сказали. Вони ще довго дивились одне на од­ного і всміхалися, але Сільверові, очевидно, не було вже більше про що питати її, і М’єтта спокійно відійшла від муру іі знову заходилася полоти, не підводячи голови. А він усе ще сидів на мурі. Сонце заходило, скісне проміння тягнулося по жовтому полю Жа-Мефрену. Земля палала. Здавалося, по ній пробігає полум’я пожежі, і крізь цю вогненну завісу Сільвер бачив селяночку, що опустилася навпочіпки; її голі руки знову замигтіли. Синя полотняна спідниця немовби вицвіла, відсвіти вечірнього сонця блищали на бронзових руках. Нарешті Сільверові стало ніяково, що він так довго ба­риться, і він зліз з муру.

Увечері Сільвер, захоплений цією пригодою, почав роз­питувати тітку Діду. Може, вона знає, що це за дівчинка М’єтта з такими чорними очима й такими червоними вуста­ми. Але відколи тітка Діда переселилася в хатину в завулку св. Мітра, вона ні разу не зазирнула за мур свого маленького подвір’я. Цей мур здавався їй непереборною перепоною, що відокремлювала її від минулого. Вона не знала, не хотіла знати, що діється тепер по той бік муру, в колишній садибі Фуків, де вона поховала свою любов, своє серце, свою плоть. Як тільки Сільвер запитав її, вона глянула на нього з якимсь дитячим переляком. Невже й він ворушитиме попіл давно згаслих днів, невже змусить її плакати, як її син Антуан?

– Не знаю,- поквапно відповіла вона.- Я тепер не ви ходжу з дому, я нікого не бачу…

Сільвер з нетерпінням чекав наступного дня. Прийшовши на роботу, він завів розмову з товаришами по майстерні. Не розповідаючи про свою зустріч з М’єттою, він мимохідь натякнув на дівчину, яку бачив здалека в Жа-Мефрені.

– А, та це ж Шантегрей! – вигукнув один з робітників.

І товариші, не чекаючи дальших запитань Сільвера, роз­повіли йому всю історію браконьєра Шантегрея та його дочки М’єтти, виявляючи безглузду злість, з якою юрба завжди ставиться до знедолених. Особливо жорстоко вони відгукувалися про дівчинку. Вони не мали для неї іншої назви, окрім “дочки каторжника”, нібито цього досить було, щоб засудити безневинну дитину на вічну ганьбу.

Каретник Віан, чесна й добродушна людина, кінець кінцем нагримав на них.

– Та замовкніть ви, лихі язики! – вигукнув він, шпур­нувши на землю голоблю, яку тримав у руках.- Чи не сором вам так нападати на дитину? Я знаю цю дівчинку, вона дуже скромна, і мені казали, що вона ніколи не ухиляється від роботи і зараз уже працює незгірш за дорослу жінку. У нас тут є ледарі, що й мізинця її не варті. Дасть бог, вона знайде собі доброго чоловіка і той покладе край усім цим паскудним пліткам.

Сільвер, прикро вражений жартами й лайкою робітників, при останніх словах Віана відчув, як сльози набігають йому на очі. Але він і пари з уст не пустив. Він схопив молот, що лежав біля нього, й став щосили бити ним по маточині колеса.

Ввечері, вернувшись із майстерні, Сільвер побіг до муру і видерся на нього. Він застав М’єтту за тією ж роботою, що й учора. Він гукнув її. Вона підійшла, сором’язливо усмі­хаючись, з чарівною ніяковістю дитини, яка виросла, не знаючи ласки.

– Ти Шантегрей, правда ж? – руба запитав він. Вона відсахнулась, усмішка збігла їй з уст, очі потемніли, стали шорсткими, блиснули недовірою. Значить, і він обра­жатиме її, як інші. Не відповідаючи, вона відвернулася від нього. Але Сільвер, вражений раптовою зміною її обличчя, швидко додав:

– Стривай, не йди… Я не хотів образити тебе… Мені треба так багато тобі сказати.

Вона підступила, хоч і з острахом. Сільвер вирішив ви­словити їй усе те, що переповняло його серце, але мовчав, не знаючи, з чого почати, боячись, як би знову не діткнутися болючого місця.

– Хочеш, будемо друзями? – сказав він схвильовано, вкладаючи всю душу в ці слова.

М’єтта, дуже здивована, підвела на нього очі; вони були вологі, усміхнені. Сільвер жваво додав:

– Я знаю, що тебе кривдять. Треба покласти цьому край. Тепер я боронитиму тебе. Добре?

Дівчинка аж засяяла від радості. Дружба, яку їй пропо­нували, врятує її від злих думок, від притаєної ненависті. Але вона похитала головою й сказала:

– Ні, я не хочу, щоб ти бився через мене. З усіма ж не впораєшся. До того ж є люди, від яких ти все одно не змо­жеш мене захистити.

Сільверові хотілося гукнути, що він захистить її від усіх на світі, але вона зупинила його лагідним жестом:

– Мені досить і того, що ти будеш моїм другом. Вони погомоніли ще кілька хвилин, зовсім тихо. М’єтта розповіла Сільверові про свого дядька й двоюрідного брата. Вона дуже боялася, що вони побачать, як він сидить тут верхи на мурі. Жюстен не дасть їй просвітку, коли матиме таку зброю проти неї. Вона говорила про свої побоювання, наче перелякана учениця, що зустрілася з подругою, з якою мати заборонила їй товаришувати. Сільвер зрозумів тільки одне – йому нелегко буде бачитися з М’єттою. Це його за­смутило. Проте він пообіцяв їй, що більше не вилазитиме на мур. Вони стали придумувати, де б їм зустрітись, як М’єтта раптом крикнула, щоб він швидше йшов: Жюстен просту­вав подвір’ям до колодязя. Сільвер мерщій скочив з муру і, опинившись у своєму дворику, став прислухатися, невдоволений, що йому довелося втікати. За кілька хвилин він на­смілився знову вилізти на мур і заглянути в садибу Жа-Мефрен, але, побачивши, що Жюстен розмовляє з М’єттою, швидко сховав голову. Наступного дня йому не пощастило побачити її навіть здаля: мабуть, вона скінчила роботу в цій частині городу. Минув тиждень, а друзі не мали нагоди обмі­нятися навіть словечком. Сільвер був у розпачі; він уже думав піти просто до Ребюфа й викликати М’єтту.

Спільний колодязь був досить великий, але не дуже гли­бокий. Обабіч муру цямрини утворювали широкі півкола. До води було всього три-чотири метри; на її спокійній по­верхні відбивались обидва отвори колодязя, два півмісяці, відокремлені чорною смугою тіні, що падала від муру. На­хилившись над колодязем, можна було в потемках побачити двоє дзеркал надзвичайного блиску й чистоти. Сонячним ранком, коли краплини, стікаючи з вірьовки, не каламу­тили поверхні, обоє дзеркал, ці відображення неба, світи­лися в зеленуватій воді, де дивовижно чітко вимальовува­лося листя плюща, що вився вздовж муру над колодязем.

Якось уранці, прийшовши набрати води для тітки Діди й ухопившись за вірьовку, Сільвер ненароком нахилився над колодязем. Він аж здригнувся й завмер на місці. Йому здалося, що в глибині колодязя він бачить лице М’єтти, що вона, всміхаючись, дивиться на нього. Але, шарпнувши вірьовку, він сколихнув воду і в помутнілому дзеркалі вже нічого не було видно. Сільвер почекав, поки заспокоїться вода; серце в нього калатало, він боявся ворухнутися. Потроху кола на воді ширшали, і перед ним знову постало видиво. Воно тремтіло, гойдалося на поверхні, і рух води на­мивав рисам якоїсь примарної чарівності. Нарешті відобра­ження встановилося. Сільвер побачив усміхнене обличчя М’єтти, її стан, її барвисту хустку, білий корсет і сині шлей­ні. А в другому дзеркалі він побачив себе. Тоді, здогадав­шись, що вони бачать одне одного, обоє закивали головами. Деякий час вони мовчали. Потім привіталися:

– Добридень, Сільвере!

– Добридень, М’єтто!

Незвичний звук голосів здивував їх. У цій вогкій ямі вони лунали приглушено й надзвичайно м’яко. Здавалося, вони долинали відкілясь здалека, як вечорами далекий спів з полів. Вони зрозуміли, що почують одне одного, навіть коли розмовлятимуть пошепки. Колодязь дуднів при най­меншому шереху. Спершись на цямрину й дивлячись одне на одного, вони почали розмовляти. М’єтта розповіла йому про всі свої прикрощі за цей тиждень. Вона працювала на другому кінці саду й могла приходити сюди тільки рано-вранці. Кажучи це, вона невдоволено скривилась. Сільвер помітив її гримаску і відповів досадливим кивком голови. Вони ділилися своїми таємницями, немовби сиділи поруч; їхня міміка відповідала їхнім словам. Не біда, що їх роз­діляє мур, адже вони бачать одне одного в загадковій гли­бині колодязя.

– Я знаю,- провадила М’єтта, роблячи лукаву міну,- ти щодня в один і той же час набираєш воду. Мені чути з дому, як рипить журавель. І знаєш, що я придумала: я ска­зала їм, що краще варити овочі в колодязній воді. Тепер я бу­ду щоранку приходити сюди водночас із тобою, буду віта­тися з тобою, і ніхто про це не дізнається.

Вона засміялася, простодушно радіючи із своєї вигадки, і додала:

– Мені і в голову не приходило, що ми зможемо поба­чити одне одного у воді.

І справді, це була несподівана радість. Обоє були захоп­лені. Вони говорили лише для того, щоб бачити, як вору­шаться губи. Обоє мали ще так багато дитячого, і нова гра забавляла їх. Вони на різні голоси пообіцяли одне одному ніколи не пропускати ранкового побачення. Та ось М’єтта вирішила, що їй треба вже йти, і сказала Сільверові, щоб він тягнув відро. Але він зволікав, не наважуючись сіпнути вірьовку. М’єтта все ще стояла, схилившись над колодязем, він дивився на її усміхнене обличчя, і йому жаль було роз­бити її усмішку. Він легенько хитнув відром, вода задри­жала, усмішка потьмяніла. Сільвер завмер, він злякався, йому здалося, що він скривдив М’єтту й вона плаче. Але М’єтта кричала: “Та ну ж бо! Та ну!” – вона сміялася, і луна повторювала її сміх дзвінкими розкотами. Вона з шумом опустила відро і зняла в колодязі справжню бурю. Все щезло в чорній воді. Тоді й Сільвер почав наповнювати свої глеки, прислухаючись до М’єттиної ходи, що віддалялася від муру.

З цього дня вони ні разу не пропустили ранкового побачення біля колодязя. Ця сонна вода, ці прозорі дзеркала, н яких вони милувалися своїми відображеннями, надавали їхнім побаченням невимовної чарівності; їхня жвава, дитяча уява довгий час задовольнялася ними. Вони зовсім не прагнули зустрічатися віч-на-віч. Їм здавалося куди цікаві­шим дивитися в колодязь, наче в дзеркало, й довіряти його луні своє ранкове “добридень”. Незабаром колодязь став їхнім добрим другом. Вони любили нахилятися над важким нерухомим плесом, схожим на розтоплене срібло. Внизу, в таємничій півтемряві, пробігали зелені блискітки, пере­творюючи вогку яму в лісову галявину. Їхні обличчя визи­рали з зеленого кубелечка, вистеленого мохом, овіяного свіжістю води й листя. А невідома глибина колодязя,- цієї перевернутої башти, над якою вони нахилялися з лег­ким тремтінням,- вабила їх, і до їхньої радості домішу­вався приємний острах. Їх огортало божевільне бажання спуститись у колодязь на велике каміння, що виступало пів­колом усього за кілька сантиметрів від поверхні води; на ньому можна було б сидіти, як на лаві, звісивши ноги в воду, й балакати цілими годинами,- нікому й на думку не спало б шукати їх там. Але коли вони думали про те, що таїться внизу, їм ставало моторошно: ні, досить уже й того, що їхні відображення спускаються туди, в глибину, в зелені сутінки, де на каменях леліють химерні відблиски, де з темних кут­ків долинає загадковий шум. М’єтту й Сільвера особливо непокоїв цей шум, що виходив з незримих глибин; часто їм учувалося, що хтось відгукується на їхні голоси; вони за­мовкали й прислухалися до незрозумілих тихих скарг; по пінах колодязя поволі сочилася волога, тихо зітхало повіт­ря, краплини, стікаючи по каменях, падали, відлунюючи гучно, як ридання. Щоб підбадьоритися, М’єтта й Сільвер приязно кивали одне одному. Колодязь зачаровував їх, і в його зачаруванні, що змушувало їх схилятися над ним, як і в усяких чарах, таївся страх. Але все-таки колодязь зали­шався їхнім добрим другом. Який це чудовий привід для побачень! А Жюстенові, що шпигував за кожним кроком М’єтти, ніколи й на думку не спадало, чому це вона ранком так охоче йде по воду. Іноді здаля він бачив, як М’єтта ба­риться, нахилившись над криницею. “Бач, яке ледащо! – бурмотів він.- Тішиться, дивлячись на водяні кола!” Та й хіба міг він здогадатись, що по той бік муру стоїть закоха­ний хлопець, милується у воді на її усмішку і каже: “Хай тільки цей рудий віслюк Жюстен насмілиться скривдити. Йому доведеться мати справу зі мною”.

Понад місяць тривала ця гра. Стояв липень. З самого ранку палила спека; що за насолода прибігати сюди в цей вогкий, затишний куток! Як приємно обвівав обличчя холод­ний подих колодязя, як хороше було любити одне одного в цій джерельній воді в годину, коли небо горить пожежею! М’єтта бігла по стерні навпростець, вона задихалася од бігу, дрібненькі кучерики вибивалися на чолі і скронях. Поста­вивши глек на цямрину, вона нахилялася над водою, рум’я­на, розпатлана, й весело сміялась. А Сільвер, що майже завжди приходив першим, раптом побачивши її у воді, зазнавав такого ж гострого почуття, якого зазнав би, коли б вона кинулась йому в обійми на повороті стежки. Навколо дзвенів і радів ясний літній ранок. Потік гарячого світла, пронизаний дзижчанням комах, струменів по старому муру на колодязний журавель, на цямриння. Сільвер і М’єтта вже не помічали ні ранішніх променів, ні мільйонів голосів, що підіймалися од землі; сховані у своїй зеленій криївці, гли­боко під землею, в таємничій і трохи страшнуватій ямі, вони забували про все на світі, втішалися прохолодою й присмер­ком, тремтячи од радості.

Іноді, бувало, М’єтта, не схильна за своїм темперамен­том до довгого споглядання, починала пустувати: вона сми­кала вірьовку й навмисне розхлюпувала воду, розбиваючи ясні дзеркала й спотворюючи відображення. Сільвер благав її заспокоїтися. Палкіший і стриманіший за неї, він не знав більшої втіхи, ніж милуватись обличчям подруги, так чітко й виразно відображеним у воді. Але М’єтта не слухалась, вона жартувала й навмисне говорила грубим голосом, страшним голосом людожера, який пом’якшувала й приглу­шувала луна.

– Ні! Ні! – сердито казала вона.- Сьогодні я не люблю тебе. Бачиш, як я кривляюсь. Правда, я бридка?

І реготала, дивлячись, як їхні обличчя розширяються, танцюючи по воді.

Раз якось вона всерйоз розгнівалася; не заставши одного ранку Сільвера на місці, вона прождала його добру чверть години, марно риплячи журавлем. Коли вона нарешті втра­тила терпець і хотіла вже було йти, прибіг Сільвер. Поба­чивши його, вона зчинила в колодязі справдешню бурю. Вона роздратовано розмахувала відром, і чорна вода виру­вала й плескалася об каміння. Даремно Сільвер виправду­вався тим, що тітка Діда затримала його; М’єтта не слухала ніяких пояснень і тільки товкла своє:

– Ні, ти мене образив, я не хочу більше тебе бачити.

Бідний хлопець з розпачем дивився в темну яму, спов­нену жалібного шуму, де в минулі дні його зустрічав ясний образ на непорушному плесі. Він пішов, так і не побачивши М’єтти. На другий день Сільвер прийшов на півгодини рані­ше і сумно поглядав у колодязь, нічого не чекаючи, кажучи собі, що вперте дівча, певно, вже не прийде, коли раптом М’єтта, яка чатувала на нього по той бік муру, з реготом нахилилася над водою. Все було забуто.

Тут були свої драми й свої комедії, і колодязь брав у них участь. Його ясні дзеркала й мелодійна луна сприяли роз­квіту їхньої ніжності. Їм здавалося, що колодязь живе якимсь примарним життям; вони наповнили його своїм молодим коханням, і ще довго після того, як припинилися їхні зустрічі біля колодязя, Сільвер, тягнучи щоранку воду, сподівався побачити усміхнене обличчя М’єтти у тремтячій півтемряві, що ховала в собі радість, яку вони навіяли їй.

Цей місяць розквіту їхньої дитячої ніжності врятував М’єтту від її німого розпачу. Вона відчувала, що в ній про­буджується потреба любити, пробуджується щаслива дитяча безтурботність, пригнічена озлобленою самотністю, в якій минало її життя. Впевненість у тому, що її хтось любить, що вона вже не сама на світі, допомагала М’єтті терпіти переслідування Жюстена й хлопчаків передмістя. В її серці нині дзвеніла пісня, що заглушала їхнє гигикання. Вона зга­дувала про батька з ніжністю, з тихим жалем і перестала мріяти про жорстоку помсту. Кохання, що тільки зароджувалося, проганяло злу лихоманку, немов ясна ранкова зоря. Разом з тим у М’єтти з’явилася хитрість закоханої дівчини. Вона зрозуміла, що їй треба й далі зберігати вигляд німого протесту, щоб не викликати підозри в Жюстена. Але, незважаючи на все це, очі її сяяли ніжністю навіть тоді, коли капосний хлопчисько сікався до неї,- вона розучилася дивитись на нього, як раніше, лютим і похмурим поглядом. Він чув, як вона за сніданком щось тихенько наспівує собі.

– Еге! Чого це ти така весела, Шантегрей? – кидав мін, з недовірою поглядаючи на неї.- Б’юсь об заклад, що ти щось накоїла.

Вона знизувала плечима, але в душі тремтіла від страху, примушуючи себе якнайшвидше вернутись до своєї ролі обуреної мучениці. Але хоча Жюстен і здогадався, що в неї з’явились якісь таємні радощі, він довго не міг прослідку­вати, яким побитом його жертва вислизає від нього.

Сільвер теж був глибоко щасливий. Щоденні побачення і М’єттою давали йому поживу для роздумів у похмурі години, які він просиджував удома. Своє самотнє життя, довгі мовчазні вечори віч-на-віч з тіткою Дідою він тепер прикра­шав спогадами про ранкову зустріч, відновлюючи в пам’яті найменші подробиці. Він був переповнений своїм почуттям і ще більше замкнувся в чернечому житті, яке він провадив біля бабусі. Від природи Сільвер любив самотність і затишні кутки, де він міг давати повну волю своїм думкам. В ту пору він жадібно взявся до читання всіх випадкових книжок, які йому щастило розшукати в лахмітників передмістя, і ця самоосвіта привела його до своєрідної і шляхетної соціаль­ної релігії. Безладне, погано засвоєне читання, позбавлене твердого фундаменту, малювало йому життя, а надто жінок у світлі марноти й чуттєвих пристрастей, і це могло б збенте­жити його розум, якби серце залишалося невдоволеним.

Та от з’явилася М’єтта, і Сільвер спочатку бачив у ній друга, а потім – радість і мету всього свого життя. Ввечері, усамітнившись у своїй комірчині і повісивши лампу в голо­вах постелі, він брав з полиці, що висіла над ним, перший-ліпший том і починав з побожністю читати. На кожній сто­рінці старезної, припалої пилом книжки він знаходив М’єтту. Коли в книжці мова йшла про вродливу й доброчесну дівчину, він одразу надавав їй рис своєї коханої. І сам він брав участь у дії. Якщо він читав роман, то наприкінці одру­жувався з М’єттою або вмирав разом із нею. Коли ж то була політична стаття або трактат з політичної економії, яким він оддавав перевагу перед романами з дивного потягу напів-освічених людей до серйозного читання,- йому все ж таки щастило прилучити її й до цієї сухої матерії, часто незрозу­мілої йому самому: він гадав, що виховує в собі серце, роз­виває здатність любити, маючи на увазі час, коли вони одру­жаться. У своїх найфантастичніших мріях Сільвер завжди відводив місце М’єтті. Ця невинна ніжність захистила його від розтлінного впливу непристойних казок XVIII століття, що випадково потрапили йому до рук. Та найбільше Сільвер любив гуманітарні утопії, які винаходять у наші дні великі уми, захоплені химерою загальнолюдського щастя. Сільвер поринав у них разом із М’єттою; без неї він не мислив собі ні знищення пауперизму, ні остаточної перемоги революції. То були ночі гарячкового читання, коли його напружена думка не могла відірватися від книжки, яку він то кидав, то знову брав до рук,- ночі, сповнені солодкого хвилювання, яким він упивався до ранку, мов забороненим вином; йому ставало тісно у вузькій комірчині, очі різало від жовтого, миготливого світла лампи, але він доброхіть підкорявся владі пекучого безсоння, складаючи проекти нового суспіль-і па, безглузді й наївно благородні, де народи схилялися пе­ред ідеальною жінкою, втіленою в образі М’єтти. Сільвер мав успадкований нахил до фанатичної віри в утопії. Нервовий розлад бабусі в нього перетворився на постійне під­несення, на поривання до всього високого й недосяжного. Самотнє дитинство, уривками набута освіта сприяли роз­питкові цих природних нахилів. Але Сільвер ще не досяг того віку, коли в людському мозку міцно вкорінюється невідчепна ідея. Вранці, освіживши голову холодною водою, пін забував свої божевільні мрії, сповнені наївної віри й невимовної ніжності. Він знову робився дитиною й мчав до колодязя з єдиним бажанням – побачити усмішку своєї коханої, разом з нею тішитися радістю променистого ранку. Траплялося, що Сільвер, захоплений мріями про майбутнє або просто піддавшись раптовому пориву, кидався до тітки Діди і цілував її в обидві щоки, а стара дивилась йому в вічі, стурбована тим, що вони такі ясні і світяться знайомим їй щастям.

Тим часом М’єтті й Сільверові набридло споглядати свої тіні. Вони вже натішилися цією забавою і мріяли про повніші втіхи, яких не міг дати колодязь. Їм хотілося чогось відчутнішого, хотілося дивитись одне одному в лице, бігати удвох по луках, повертатися додому втомленими, обійняв­шись і міцно пригорнувшись одне до одного, щоб глибше відчувати свою дружбу. Якось уранці Сільвер запропонував М’єтті простісінько перелізти через мур і погуляти з нею по Жа-Мефрену. Але дівчина благала його не робити такої дурниці, що віддала б її в руки Жюстенові,- і Сільвер пообі­цяв придумати якийсь інший спосіб.

Мур, що ділив колодязь, круто звертав за кілька кроків од нього, утворюючи нішу, де закохані могли б заховатись, коли б їм пощастило туди добратись. Але як туди потра­пити? Щоб не хвилювати М’єтту, Сільвер кинув думку пере­лізти через мур; але потай обмірковував інший план. Хвірт­ка, яку Маккар та Аделаїда колись прорубали за одну ніч, уціліла в занедбаному кутку просторої сусідньої садиби, її навіть забули забити; чорна від вогкості, зелена від цвілі, і іржавим замком і завісами, вона здавалася частиною ста­рого муру. Певно, й ключ од неї давним-давно загубився; трава, що виросла на порозі, і горбок, який утворився перед ним, говорили про те, що через нього вже багато років не переступала нічия нога. Ось цього загубленого ключа й на­думав розшукати Сільвер. Він знав, як побожно тітка Діда зберігає реліквії минулого, даючи їм зотлівати на звичних місцях. Проте він цілий тиждень марно нишпорив по всій хатині. Щоночі Сільвер крадькома пробирався до хвіртки, щоб перевірити, чи не підійде один з ключів, знайдених ним удень. Він перепробував більше тридцяти ключів, які, на­певне, вціліли ще з часів Фуків; він одшукував їх усюди – на полицях, на споді старих шухляд – і вже починав утра­чати надію, коли раптом жаданий ключ знайшовся. Вияви­лось, що він просто прив’язаний мотузочком до ключа від хатніх дверей, що стирчав у замку, і провисів так майже сорок років. Мабуть, тітка Діда щодня торкалась його ру­кою, але не зважувалася викинути цей болісний спогад про минуле щастя. Пересвідчившись, що ключ справді відмикає хвіртку, Сільвер став чекати ранку, уявляючи, як зрадіє і здивується М’єтта, якій він ні слова не сказав про свої по­шуки.

Другого дня, зачувши, що дівчина поставила глек біля колодязя, він тихесенько відімкнув хвіртку і швидко її роз­чинив, прим’явши траву на порозі. Просунувши голову, Сільвер помітив, що М’єтта стоїть, нахилившись над колодя­зем і вдивляється у воду, вся захоплена чеканням. Тоді, два рази ступнувши, він опинився в ніші, утвореній муром, і ледь чутно покликав: “М’єтто! М’єтто!” Дівчина здригну­лася й підвела голову, думаючи, що він сидить на мурі. Але коли вона побачила, що він у Жа-Мефрені, за кілька кроків од неї, вона тихенько скрикнула від подиву й кинулася до нього. Вони взялися за руки й дивились одне на одного, зачудовані несподіваною близькістю; кожному здавалося, що другий став іще прекраснішим під гарячим промінням сонця. Це було в кінці серпня, в день першої пречистої; зда­лека докочувався урочистий передзвін, і повітря було про­зоре, яке буває на велике свято, немовби пройняте якоюсь світлою радістю.

– Добридень, Сільвере!

– Добридень, М’єтто!

Голоси, що вимовляли їхнє звичайне ранкове вітання, звучали тепер по-новому. Закохані знали тільки відгомін своїх голосів, приглушений луною колодязя. Тепер голоси здавалися дзвінкими, мов той жайворонків спів. Ой, як хо­роше було в цьому сонячному закутку, в цьому променисто­му повітрі! Вони все ще трималися за руки. Сільвер стояв, притулившись спиною до муру, М’єтта трохи відхилилась назад, обох осявало сяйво їхньої усмішки. Вони хотіли вже розповісти одне одному все, чого не насмілювалися довірити гучній луні колодязя, як раптом Сільвер, обернувшись на легкий шерех, зблід і випустив руки дівчини. Він побачив тітку Діду: вона стояла, випроставшись на повен зріст, на порозі хвіртки…

Бабуся вийшла до колодязя випадково. Помітивши в ста­рому чорному мурові білий просвіт одчиненої хвіртки, вона відчула, як щось ударило її просто в серце. Білий просвіт здався їй безоднею світла, що брутально вдирається в її минуле. Вона знову побачила саму себе в яскравому раніш­ньому світлі, побачила, як вона, Аделаїда, біжить, швидко переступає поріг, бо її підганяє пристрасть. А Маккар уже гам, він чекає на неї. Вона кидається йому на шию й завми­рає на його грудях; а сонце тим часом сходить і разом з нею проникає крізь навстіж відчинену хвіртку, яку вона, поспішаючи, не мала часу причинити, і купає їх обох косим про­мінням. Це раптове видиво було для неї як жорстока кара; воно нещадно розбило її старечий сон, роз’ятрило пекучий біль спогадів. Ніколи їй на думку не спадало, що хвіртку можуть відчинити. Їй здавалося, що Маккарова смерть раз і назавжди замурувала її. Якби колодязь, якби весь мур зненацька провалився крізь землю, це не так би вразило Аделаїду. І до її здивування домішувалося глухе обурення проти блюзнірської руки, що осквернила цей поріг і зали­шила за собою білий просвіт, зяючий, як розкрита могила. Стара підступила ближче, наче її притягувало якимись ча­рами, і зупинилася на порозі.

Те, що вона побачила, викликало в неї прикрий подив. Правда, їй казали, що садибу Фуків приєднано до Жа-Мефрену, але вона й гадки не мала, що все її минуле могло гак без сліду зникнути. Здавалося, порив вітру зніс усе, що вона берегла в своїй пам’яті. Старий будинок, чималий город і зеленими грядками – все пропало. Ні камінчика, ні дерев­ії я не вціліло від колишніх часів. Там, де стояв її рідний дім, її якому вона зросла і який ще вчора могла уявити собі, за­плющивши очі, розіслалася тепер оголена земля, широкі смуги стерні, безрадісної, наче пустеля. Тепер, коли вона заплющить очі і захоче воскресити минуле, їй неодмінно ввижатиметься ця стерня, що жовтим саваном покрила зем­но, де поховано її молодість. Аделаїда дивилася на це сумне, байдуже поле, і їй здавалося, що серце її вмирає вдруге. Всьому кінець. У неї відібрано навіть видива минулого. Те­пер вона шкодувала, що піддалася спокусі й заглянула в бі­лий просвіт, у ці двері, навстіж відчинені в навіки минулі дні.

Тітка Діда збиралася вже піти геть, зачинити прокляту хвіртку, не пробуючи навіть дізнатися, чия це зухвала рука її відкрила, коли раптом помітила М’єтту й Сільвера. Поба­чивши закоханих, що засоромлені, похнюпившись, чекали її погляду, вона загаялася на порозі, діткнута ще гострішим болем. Вона все зрозуміла. Отож поки світу, їй судилося бачити себе й Маккара, злитих в обіймах, в ясному ранковому світлі. Хвіртка знову стала спільницею: стежкою, вто­рованою коханням, знову йшло кохання – вічне відроджен­ня, що обіцяє радість сьогодні і сльози в прийдешньому. Тітка Діда бачила самі сльози, і нараз її опанувало перед­чуття – перед нею постали М’єтта і Сільвер, закривавлені, вражені в саме серце. Зворушена спогадами про колишні му­ки, збудженими спогляданням цих місць, тітка Діда опла­кувала долю свого любого Сільвера. Вона сама винна: якби колись не пробила в мурі хвіртку, Сільвер не опинився б отут, у цьому забутому закутку, біля ніг дівчини, не п’янів би від щастя, яке дратує смерть і викликає її заздрість.

Тітка Діда підійшла й мовчки взяла Сільвера за руку. Певно, вона не стала б заважати закоханим і дала б їм пого­ворити біля муру, коли б не почувала себе спільницею в їхній смертоносній радості. І вона потягла за собою Сільвера; зачувши легкі кроки М’єтти, вона обернулася. Дівчинка схо­пила глек і побігла через поле. Вона тікала, радіючи, що так легко відбулася, і тітка Діда мимоволі усміхнулася, дивля­чись, як дівчинка мчить полем, мов та коза, що вирвалась на волю.

– Яка молода! – пробурмотіла вона.- Ще встигне!

Мабуть, вона хотіла сказати, що М’єтта ще встигне на­страждатись і наплакатись. Потім, глянувши на Сільвера, що захоплено дивився, як М’єтта біжить під яскравим сонцем, вона спокійно додала:

– Бережись, хлопчику, від цього вмирають!

Більше вона нічого не сказала про цю подію, яка роз’ят­рила рану в її серці. Вона виробила в собі своєрідний культ мовчання. Коли Сільвер увійшов до хати, вона замкнула хвіртку й кинула ключ у колодязь. Тепер вона може бути спокійна – хвіртка більше не зробить з неї спільниці. Востаннє вона подивилася на замкнену хвіртку, радіючи, що мур знову став похмурий і непроникний. Могилу закрито, білий просвіт назавжди загороджено дошками, почорнілими від вогкості, зеленими від цвілі, на які равлики ронили срібні сльози.

Увечері з тіткою Дідою трапився нервовий приступ; під час нападів, які час від часу в неї повторювалися, вона іноді говорила голосно, безладно, ніби в маячні. Сільвер, що тримав її на ліжку, пройнятий гострим жалем до нещасної старої, яку зводили корчі, чув, як вона, задихаючись, гово­рила про митних стражників, про постріли, про якесь убивство. Вона відбивалася, просила пощади, клялася помститися. Коли криза минула, її, як завжди, обійняв незрозумі­лий жах, вона тремтіла від страху так, аж зубами дзвонила, підводилася на постелі, диким поглядом озиралася по кутках і знову падала на подушку, довго зітхаючи. Очевидно, її мучили галюцинації. Вона обняла Сільвера й пригорнула його до себе, немовби пізнаючи онука, але потім знову по­чала його з кимось плутати.

– Вони тут! – белькотіла вона.- Бачиш, вони хочуть тебе схопити. Вони знову тебе вб’ють… Я не хочу… Прожени їх, скажи їм, що я не хочу… Мені боляче, коли на мене дивляться…

І вона повернулася до стіни, щоб не бачити людей, про яких говорила. Трохи помовчавши, вона знову провадила:

– Ти тут, дитино моя? Не кидай мене… Мені щойно здавалося, що я вмираю… Ох, навіщо ми пробили хвіртку в мурі! З того дня почалися мої страждання. Я так і знала, що хвіртка принесе нам нещастя… Бідні, бідні діти!.. Скільки сліз! їх теж пристрелять, наче тих собак…

Бідолашна жінка була як непритомна і вже не розуміла, що поруч з нею Сільвер. Раптом вона схопилася: певно, їй щось приверзлося в ногах ліжка; обличчя її було спотворене під жаху.

– Чому ти їх не проженеш? – кричала вона, ховаючи свою сиву голову на грудях у Сільвера.- Вони знову тут. Он отой з рушницею, він прицілився, він зараз вистрелить!..

Незабаром вона заснула глибоким сном, яким звичайно мішалися в неї припадки. На другий день вона нічого не пам’ятала. Ні разу вона не згадала про той ранок, коли застала Сільвера з його подругою за старим муром.

Юнак і дівчина не бачились цілі два дні. Коли М’єтта насмілилась вернутися до колодязя, вони вирішили не повторювати своєї витівки. Проте після першого, так нагло перерваного побачення їм страх як захотілося знову побути вдвох, зустрітися в якомусь відлюдному куточку. Сільвера вже не задовольняли радощі, які давав їм колодязь; щоб не засмучувати тітку Діду, він поклав собі ніколи не переходити через мур і став благати М’єтту призначити йому побачення десь в іншому місці. Вона не примусила себе довго просити і зустріла його пропозицію радісним сміхом, як дівчинка котра не думає ще про щось заборонене. Їй стало весело ще й тому, що можна буде хитро ошукати шпигуна Жюстена. Закохані довго обмірковували, де б їм краще бачитися. Сільвер придумував найнеймовірніші місця: то він мріяв про далекі подорожі, то пропонував зустрічатися опівночі на горищі Жа-Мефрену. Практичніша М’єтта знизувала пле­чима й обіцяла що-небудь придумати. Другого дня вона побула біля колодязя всього хвилинку, усміхнулася Сільверові й сказала йому, щоб він увечері, годині о десятій, при­йшов на пустир св. Мітра. Звісно, Сільвер з’явився вчасно. Цілісінький день він сушив собі голову, чому М’єтта обрала це місце. Його цікавість іще збільшилась, коли він вступив у вузький прохід за купами дощок, аж у кінці пустиря. “Ма­буть, вона прийде звідти”,- міркував він, поглядаючи на шлях, що веде до Ніцци. Раптом за муром зашурхотіли віти і над його краєм показалася розсміяна скуйовджена голів­ка, що радісно кивала йому.

– А от і я!

Справді, це була М’єтта. Вона, наче той хлопець, видер­лася на одну з шовковиць, які й тепер ще ростуть уздовж мурів Жа-Мефрену. Стрибнувши, вона опинилася на мо­гильній плиті, що виступала з землі кінець алеї. Сільвер захоплено поглядав, як вона спускається з муру, забувши навіть допомогти їй. Він узяв її за руки й сказав:

– Яка ти спритна! Ти лазиш краще за мене.

Так вони вперше зустрілися в цьому глухому закутку, де їх чекало стільки щасливих годин. Відтоді вони бачилися там майже щовечора. До колодязя вони вдавалися тепер тільки для того, щоб повідомляти одне одного про неспо­дівані обставини, що перешкоджали побаченню, про зміну часу зустрічі, про різні дрібні новини, які здавались обом надто важливими й невідкладними. Той, кому треба було по­відомити другого, починав хитати журавель, скрип якого було чути здалеку. Бували дні, коли вони викликали одне одного по декілька разів, щоб поділитися якоюсь надзви­чайно важливою дрібницею; але щирої радості вони зазна­вали тільки вечорами, в пустельній алеї. М’єтта була напро­чуд пунктуальна. На щастя, вона спала над кухнею, в комір­чині, де до її приїзду зберігалися зимові запаси. Туди вели окремі сходи, отже, М’єтта могла в будь-який час входити і виходити непомітно для дядька Ребюфа й Жюстена. А втім, коли б навіть Жюстен випадково побачив, як вона повер­тається додому, вона одразу вигадала б якесь пояснення і подивилася б йому в очі суворим поглядом, що немов кляпом затуляв йому рот.

Які то були щасливі, теплі вечори! Стояли перші дні вересня, що в Провансі буває ясним і сонячним. Закохані могли сходитися не раніше дев’ятої години. М’єтта перелазила через мур. Скоро вона навчилася так спритно перестрибувати через нього, що майже завжди вже сиділа на могильній плиті, коли Сільвер ще тільки простягав руки, щоб допомогти їй спуститися. М’єтта сміялася, радіючи зі своєї спритності; розпатлана, вона стояла, важко дихаючи, і осмикувала спідницю. Сільвер, сміючись, називав її пустот­ливим хлопчиськом. Однак йому подобалася її відвага. Він і хвально дивився, як вона перестрибує через мур, ніби стар­ший брат, що спостерігає за вправами меншого братика. Скільки дитячого було в їхній любові, що тільки-но почала зароджуватись! Часто вони мріяли про те, щоб податися по пташині гнізда на берег Вйорни.

– От побачиш, як я вмію лазити по деревах! – гордо казала М’єтта.- У нас у Шаванозі я видиралась аж на верховіття горіхових дерев отця Андре. А ти дер коли-не­будь сорочачі гнізда? Ох, і важко!

Спалахувала суперечка, як краще лазити на тополі. М’єтта висловлювалася рішуче, як знавець.

Але Сільвер підхоплював її, знімав з плити, і вони почи­нали ходити алеєю, обнявшись за стан. Вони сперечались, и к краще упиратися руками й ногами в розсохи, коли дерешся на дерево, і тісніше тулилися одне до одного, почуваючи, як від обіймів розливається дивний вогонь і палить їх не­сподіваною радістю. Авжеж, тут було куди любіше, ніж біля колодязя! Все ж вони й надалі лишалися дітьми, гомо­ніли й гралися, мов хлопчаки, і, ще не знаючи слів кохання, тішилися взаємною близькістю, як закохані, просто з того, що кінчики їхніх пальців торкалися. Кожен інстинктивно шукав теплу руку друга, не розуміючи, куди його ваблять почуття й серце. В цю пору блаженного невідання обоє навіть боялися признатись одне одному в чудному хвилюванні, яке охоплювало їх при найменшому дотику. Всміхаючись, іноді дивуючись радості, що проймала їх, тільки-но вони тор­кались одне одного, вони віддавались насолоді нових почувань, без угаву гомонячи про сорочі гнізда, до яких так важ­ко дістатися.

Закохані походжали туди й сюди доріжкою між купами дощок та муром Жа-Мефрену. Вони ніколи не виходили із Глухого завулка і, дійшовши до кінця, щоразу повертали назад. Тут вони були ніби вдома. І часто М’єтта, радіючи, що вони так добре сховалися, зупинялася й починала за­хоплюватися своєю вдалою думкою.

– Як це я гарно придумала! – казала вона задово­лено.- Пройди хоч цілу милю й не знайдеш такого за­кутка!

Густа трава заглушала їхні кроки. Вони тонули в пітьмі, як у потоці, заколисувані між двох темних берегів, і тільки над головою видніла темно-блакитна смуга неба, всіяна зо­рями. Грунт під ногами здавався хистким, алея нагадувала казкову річку, що текла під чорним в золотих блискітках небом; їх огортало якесь невиразне хвилювання, й вони при­тишували голос, хоча й знали, що їх ніхто не почує. Довкола струмувала ніч, і закохані, віддавшись її потоку, відчуваючи незвичайну легкість тіла й душі, ділилися найдрібнішими враженнями прожитого дня, охоплені любовним трепетом.

Світлими вечорами, коли мур і штабелі дощок виразно вимальовувались у місячному сяйві, М’єтта й Сільвер знову ставали дітьми. Алея зникала в темряві, перетнута смугами світла, така приязна, така знайома. І друзі ганялися одне за одним, реготали, мов ті школярі під час перерви, наважу­валися навіть вилізати на купи дощок. Сільверові щоразу доводилося вгамовувати М’єтту; він лякав її, запевняючи, що Жюстен, мабуть, чигає за муром. Потім, переводячи подих, вони блукали алеєю, тішачись думкою, що колись побігають навзаводи по луках Сент-Клер.

На зорі свого кохання їм було хороше і в темні, і в світлі ночі. Серце вже озвалося в них, і тільки сутеніло, як обійми ставали ніжнішими, а сміх лунав пестливим покликом. Облюбований притулок, такий привітний під місячним світ­лом, такий хвилюючий в темні вечори, здавалося, відгуку­вався і на дзвінкий сміх, і на трепетну мовчанку. Закохані не розлучалися до півночі; тим часом місто засинало, й вогні передмістя гасли один по одному.

Ніщо не турбувало їхньої самотності. В цю пізню годину хлопчаки вже не гралися в хованки під купами дощок. Іноді до молодят долинав якийсь шум, пісня робітників, що про­ходили дорогою, голоси з сусідніх вулиць. Тоді вони з остра­хом оглядалися на пустир св. Мітра. Перед ними простяга­лося пустельне поле, завалене колодами, по якому зрідка снували тіні. Теплими вечорами подекуди видніли невиразні силуети закоханих пар та діди, що сиділи на колодах край шляху. А коли вечори свіжішали, на похмурому, занедба­ному пустирищі видно було тільки циганські вогнища, біля яких миготіли великі чорні тіні. В спокійному нічному по­їм грі лунко розносилися окремі слова, випадкові звуки: буржуа, зачиняючи двері, зичив сусідові доброї ночі, стукала віконниця, важко вибивав на башті годинник – завмираю­чий шум провінційного містечка, яке вкладається спати. А коли Плассан засинав, усе ще чулися сварки циган, потріскування багаття або раптом розлягалися гортанні голоси дівчат, що співали пісню незнайомою мовою.

Однак пустир св. Мітра не вабив закоханих, вони поспі­шали повернутися до своїх улюблених місць і знову почи­нали ходити заповітною стежкою, такою таємничою й відлюдною. Що їм до інших, до всього міста? Купа дощок, що відокремлювала їх од злих людей, оберталася в їхній уяві на неприступну фортецю. Їм було так затишно, так привіль­но в цьому закутку, в самому центрі передмістя, за якихось п’ятдесят кроків од Римської брами; часом їм здавалося, ніби вони десь далеко, біля закруту Вйорни або серед чистого поля. З усіх звуків, що долинали до них, вони з хвилюванням і тривогою дослухалися тільки до дзвону міського годин­ника, що повільно вибивав серед нічної тиші. Іноді закохані вдавали, ніби не чують його; іноді раптом зупинялись як вкопані, наче на знак протесту. По кілька разів домовля­лися вони почекати ще хоч десять хвилин, але все-таки треба було прощатися. Вони ладні були до самісінького ранку гратися, гомоніти, обійматися, щоб відчути чудний щем у грудях, такий солодкий і незбагненний. Нарешті М’єтта зважувалася вилізти на мур. Але цим не кінчалося, і прощання тяглося ще добру чверть години. Перелазячи через мур, М’єтта барилася, спершись ліктями на виступ, тримаючись за гілля шовковиці, що правила їй за драбину. А Сільвер, стоячи на могильній плиті, брав її за руку й провадив далі розмову впівголоса. Вони десять разів повторювали: “до завтра” й знову починали гомоніти.

Нарешті Сільвер казав сердитим тоном:

– Ну-бо злазь, пора, вже перша година.

Але М’єтта, вперта, як усі дівчатка, наполягала, щоб він неодмінно стрибнув перший; вона подивиться, як він ітиме. Сільвер правив своєї, тоді М’єтта, щоб відомстити, лякала його:

– Я зараз плигну, ось дивись!

І плигала з шовковиці, на превеликий жах Сільвера. Він чув глухий шум її падіння, чув, як вона з реготом тікала, не відповідаючи на його останнє “до побачення”. Кілька І мілин він ще стояв, дивлячись, як зникає в темряві її тінь, а потім тихо зіскакував з каменя і прямував до завулка св. Мітра.

Протягом двох років вони приходили сюди щоденно. В перші побачення вечори були ще зовсім теплі. Закохані гадали, що повернувся травень, коли бродять соки, коли в теплому повітрі пахне листям і молодим зелом. Ця припізніла осінь була для них ласкою неба, вона дозволила їм по­довгу блукати алеєю й ще тісніше скріпити свою дружбу.

Потім пішли дощі, сніги, вдарили морози. Але навіть злі витівки зими не могли їх утримати вдома. М’єтта при­ходила, загорнута у великий коричневий плащ, і вони з Сільвером сміялися з негоди. В сухі ясні ночі, коли легкі подуви вітру здіймали морозний пил і шмагали по обличчю, як то­ненькі лозинки, вони не зважувалися присісти; вони тільки прискорювали кроки, снуючи вперед і назад стежкою, мерзлякувато кутаючись у плащ; щоки синіли, очі сльозилися з холоду, а вони сміялися, радісно збуджені від швид­кої ходи на морозі. Одного разу, коли падав сніг, вони злі­пили величезну снігову кулю й закотили її в закуток, де куля пролежала більше місяця, і вони щоразу дивувалися з неї, приходячи на побачення. Дощ теж не лякав їх. Вони зустрі­чалися в найбільші зливи й промокали аж до кісток. Сільвер прибігав, кажучи собі, що М’єтта не прийде, що це боже­вілля, а коли М’єтта з’являлась, він не мав духу їй докоряти. Адже він чекав на неї. Кінець кінцем Сільвер вирішив по­шукати місця від негоди, знаючи, що вони все одно зустрі­чатимуться, хоча й обіцяли одне одному не виходити в дощ. Виявилося, що сховок не так важко знайти. Сільвер розкидав купу дощок і влаштував так, щоб їх можна було легко витягати й вставляти назад. Тепер закохані могли сховатися в маленькій хижці, це було щось на зразок халабуди, де вони сиділи, притиснувшись одне до одного, на колоді, яку зали­шили в своєму притулкові. В дощові вечори той, хто прихо­див перший, ховався в норі, потім приходив другий, і вони вдвох задоволено слухали, як порошить злива, вибиваючи по дошках барабанний дріб. Перед ними, круг них, у нічній пітьмі, чорній, мов чорнило, струмували невидимі ручаї; без­угавний шум нагадував гомін юрби, а проте вони були самі, на краю світу, в глибині вод. Їм було так добре, так затишно серед цього потопу, під купою дощок, звідки їх щохвилини могло змити потоком, що спадав з неба. Їхні зігнуті коліна майже торкалися краю отвору, й вони намагалися відсу­нутись якнайдалі; їх щоки й руки засипав тонкий дощовий пил. Великі краплини стікали з дощок і падали рівномірно, з гучним плюскотом. Закоханим було тепло в плащі і так тісно, що М’єтта сиділа мало не на Сільверових колінах. Піти гомоніли; потім замовкали, охоплені млістю, приспані теплом обіймів і одноманітним шерехом дощу. Вони просиджували так цілі години, тішачись зливою, схожі на дітей, котрі поважно ходять у дощ під маленькою парасолькою. Мабуть, вони понад усе любили дощові вечори. Правда, розлучатися тоді було ще важче. М’єтті доводилося перелазити через мур під страшенною зливою і в густій темряві пере­стрибувати калюжі Жа-Мефрену. Тільки-но дівчина випус­кала руку Сільвера, як одразу губилася в пітьмі, в шумі дощу. Оглушений, осліплений дощем, він марно напружував слух. Ллє навіть хвилювання, яке вони відчували, отак раптово розлучаючись, мало свою чарівність. До наступного поба­чення їх мучив неспокій, чи не трапилося чого лихого в таку негоду, коли добрий хазяїн і собаку не вижене з хати; лег­ко ж бо посковзнутися, можна й заблудити; ці побоювання змушували їх увесь час думати одне про одного, і при на­ступній зустрічі вони ставали ще ніжнішими.

Та ось повернулася весна. Квітень приніс теплі ночі, її зеленій алеї буйно розрослася трава, потоки життя стру­меніли з неба, піднімалися з землі, а закохані, вдихаючи весняний дурман, іноді тужили за своєю зимовою самот­ністю, за дощовими вечорами, за морозяними ночами, коли вони почували себе такими загубленими, такими далекими під людського шуму. Тепер дні стояли довгі, закохані про­клинали безконечні сутінки, а коли нарешті наставала темна ніч і М’єтта могла непомітно перелізти через мур, коли вони поверталися в свою улюблену алею, вони не знаходили ко­лишньої самотності. На пустирі св. Мітра з’явилися люди, хлопчаки гралися на колодах, з криком гасали один за од­ним мало не до одинадцятої години; траплялося навіть, що якийсь десятилітній шибеник, заховавшись за купою дощок, починав нахабно гиготіти, побачивши М’єтту й Сільвера. Побоювання, що їх заскочать зненацька, пробудження життя, гомін його, що починав лунати дедалі голосніше,- все це вносило неспокій в їхні побачення.

До того ж їм ставало вже душно в темній алеї. Здава­лося, земля була просякнута жагучим трепетом; з грунту занедбаного кладовища піднімалися задурливі випари. Але Сільвер і М’єтта були ще дітьми й не могли відчути всі сласні чари цього закутка, розтривожені весною. Трава виросла по коліна, заважала ходити, і коли вони наступали на мо­лоді пагінці, від рослин шибав терпкий аромат, од якого паморочилася голова. Тоді закоханих опановувала чудна втома, ноги їхні ніби заплутувались у траві; збентежені, вони прихилялися до муру, приплющивши очі, не маючи вже сили йти далі. Їм здавалося, що їх переповнює розлита в природі млість.

Та жвавим підліткам ця кволість була не до вподоби, і вони, кінець кінцем, подумали, що в їхньому захистку бра­кує повітря: їхнє кохання рвалося на волю, в поля. І от щове­чора вони почали вирушати в похід. М’єтта приходила у пла­щі; вони обоє вкривалися ним і, крадучись попід муром, вибиралися на битий шлях, ішли на широкі ниви, на простори, де, мов хвилі у відкритому морі, прокочувалися могутні подуви вітру. Тут їм дихалося вільно, вони знову ставали дітьми і відчували, як минає дурман, навіяний травами пустиря св. Мітра.

Двоє літ поспіль вони блукали по цілому краю. Тепер їм був знайомий кожен прискалок, кожна галявина, всі гаї, тини, кущі стали їхніми друзями. Мрії Сільвера і М’єтти на­решті здійснилися; вони, мов навіжені, гасали по луках Сент-Клер. М’єтта бігала так швидко, що Сільверові дово­дилось робити величезні кроки, щоб наздогнати її. Ходили вони і по сорочачі гнізда; М’єтта будь-що хотіла показати Сільверові, як вона лазила по деревах у Шаванозі; підв’язав­ши спідницю уривком шворки, вона видиралася на найвищі тополі. Сільвер стояв унизу, тремтів од страху і простягав руки, щоб підхопити її, якщо вона зірветься. Ігри вгамо­вували їхні ніжні почуття, і якось увечері вони трохи не по­билися, наче хлопчаки після школи. Але і в просторі полів були куточки, небезпечні для кохання. Вони йшли, весело сміючись, штовхали одне одного, часом борюкалися; прохо­дили цілі милі, іноді добиралися до Гаррігського перед­гір’я, простуючи вузькими стежками або навпрошки через ниви; весь край належав їм, вони володіли ним, немовби якоюсь завойованою державою, тішачись небом і землею. М’єтта, що мала суто жіноче поняття про чесність, без со­рому зривала то гроно винограду, то гілочку зеленого мигда­лю, що хльоснула її по лицю. Такі вольнощі не подобалися Сільверові, який додержувався суворих поглядів, але він не насмілювався лаяти М’єтту, він надто журився, коли вона сердилася на нього, хоч це бувало дуже рідко. “Ач, капосне дівчисько! – думав він, по-хлоп’ячому згущуючи фарби.- Вона зробить з мене злодія”. А М’єтта тим часом пхала йому до рота його пайку здобичі. Він удавався до хитрощів: утри­мував її за стан, обминав фруктові дерева, біля виноградників пускався бігти, змушуючи наздоганяти себе, щоб відвернути від спокуси, але фантазія його швидко вичерпувалась, і він починав умовляти її посидіти спокійно. Тоді вони знову починали задихатися. Закрути Вйорни таїли хвилюючий затінок. Коли втома приводила їх до берега річки, дитяче завзяття відразу вщухало. Під вербами слалися сірі сутінки, легкі й духмяні, як жіночий серпанок. І вони відчували, як цей серпанок, зігрітий ніжними дотиками ночі, голубить їм скроні, огортає їх незборимою млістю. В далині, на луках Сент-Клер, сюрчали коники, а в гомоні Вйорни, що бігла біля їхніх ніг, учувався шепіт закоханих, прити­шені звуки поцілунків. З дрімливого неба, наче краплини теплого дощу, падали зірки. І закохані, лежачи поруч на гайні в густій траві, зачаровані трепетом вод, вітру й тіней, ніжилися, втопивши зір у пітьму, і руки їхні зустрічалися в короткому потискові.

Іноді Сільвер, невиразно відчуваючи небезпеку цього ні­мого захвату, схоплювався на рівні ноги й пропонував М’єтті перебратися на острівець, що виступав посеред обмілілої ріки. Обоє роззувалися і входили у воду; М’єтта не звертала уваги на камінці, вона не хотіла, щоб Сільвер підтримував її, і якось упала на середині річки, але там було мілко, і вона тільки намочила верхню спідницю. Перейшовши на острі­вець, вони лягали долілиць на піщаній косі так, що очі їхні пули врівні з водою і дивилися в далечінь, де в сяйві місячної ночі сріблястою лускою виблискувала річка. М’єтта уявляла собі, що вона на човні, й запевняла, ніби острів рухається; вона відчувала, як їх відносить течією. Вони стежили за пли­ном води, поки не паморочилася голова; це розважало їх і надовго затримувало на березі; вони тихенько наспівували, як співають човнярі, вдаряючи веслами по воді. Якщо берег був низький, вони сідали на краю, наче на дерновій лаві, звісивши ноги в річку. Вони балакали цілими годинами, ляскаючи ногами по воді, здіймаючи цілу бурю, каламутячи спокійну гладінь, і студена вода охолоджувала їхнє збудження.

Ці ножні ванни навіяли М’єтті бажання, що ледве не зіпсувало їхню чарівну невинну любов. Вона конче захотіла купатися по-справжньому. Трохи вище, за мостом, був ти­хий затон, завглибшки з метр, дуже зручний, казала вона, і цілком безпечний; зараз тепло, можна зайти у воду по самі плечі; крім того, їй страх як хочеться навчитися плавати. Сільвер її навчить. Проте Сільвер заперечував: уночі купатися небезпечно; їх можуть помітити, й це їм пошкодить. Та про головну причину він змовчав: його інстинктивне непокоїла думка про нову забаву. Він думав, як це вони роз­дягатимуться і як він підтримуватиме М’єтту в воді. А її здавалося, зовсім не обходили такі труднощі.

Якось увечері вона принесла з собою купальний костюм, перешитий із старого плаття. Сільверові довелося вернутися додому до тітки Діди по штанчата. Витівка була цілком наївна. М’єтта навіть не відійшла вбік, а роздяглася в затін­ку верби, такому густому, що її дитяче тіло лиш на якусь мить блиснуло невиразною білиною. Смугляве тіло Сільвера вимальовувалося в пітьмі, наче стовбур молодого дуба, а округлі ноги й руки М’єтти нагадували молочно-білі віти берези. Листя прибережних дерев одягало їх темними плямами, і вони весело ввійшли у воду, перегукуючись, скрикуючи від несподіваного холоду. Збентеження, таємна сором’язливість – усе було забуто. Вони купалися понад годину, плюскоталися, бризкали одне одному в обличчя, М’єтта то гніва­лася, то реготала, а Сільвер, даючи перший урок плавання, раз по раз занурював її з головою, щоб “загартувати”. Ухо­пивши М’єтту однією рукою за стан, другою він підтримував її зісподу, а вона чимдуж била по воді руками й ногами, ду­маючи, що пливе, але як тільки Сільвер відпускав її, вона починала борсатися й кричати, несамовито вдаряла руками по воді, чіплялася за його плечі й шию. На мить вона припа­дала до нього й відпочивала, зводячи дух; з неї струмочками збігала вода, а намоклий костюм окреслював звабливу форму її юних груденят.

– Ну, ще разочок! – кричала вона.- Ні, ти навмисне! Ти не тримаєш мене!

І нічого поганого не було ні в обіймах Сільвера, що під­тримував її, ні в переляканих рухах М’єтти, яка чіплялася за його шию; свіжість купання надавала всьому кришталевої чистоти. В теплу ніч серед дрімливого листя лунав голосний сміх цих двох невинних голих істот. Після першого купання Сільвер дорікав собі за погані думки. М’єтта роздягалася так швидко, була така свіжа в його обіймах, так дзвінко сміялася!

Не минуло й двох тижнів, як дівчинка навчилася плавати. Вільно орудуючи руками й ногами, вона гойдалася на хвилях, гралася з ними, насолоджуючись піддатливою ніжністю води, проймаючись спокоєм неба, споглядаючи гарні, замріяні береги.

Вони безшумно пливли поряд, і М’єтті здавалося, що густе віття дерев схиляється над ними з обох берегів річки, прикриває їх величезною завісою. А в місячні ночі лелітки снували між стовбурами дерев, і примарні постаті в білому вбранні гуляли понад берегом. Але М’єтта не боялася. З невимовним захопленням стежила вона за грою тіней. Вона пливла повільно, і тиха вода, в якій, немов у дзеркалі, відбивався місяць, з її наближенням бралася брижами, наче гаптована сріблом тканина; кола ширшали, розпливаючись біля берегів у затінку верб, звідки долинав якийсь таємничий плескіт; кожен вимах руки наближав її до чорної вирви, сповненої звуків, яку вона старалась якнайшвидше оминути; миготіли купи дерев; їхні темні обриси змінювали контури, довшали, здавалося, бігли за нею берегом. А коли М’єтта ля­гала на спину, то ще більше захоплювалася глибиною неба. і долини, з-за невидного обрію, до неї долинав урочистий, протяглий голос ночі, повний шерехів і зітхань.

М’єтта не була з натури мрійницею. Всім своїм тілом, всіма почуттями вона насолоджувалася небом, річкою, ті­нями й світлом, а найбільше річкою, що, безупинно рухаю­чись, колисала її з безмежною ніжністю. Яка насолода під­німатися проти течії, відчувати, як пружні струмені вдаря­ють об груди, пробігають по ногах, викликають легенький лоскіт, такий ніжний лоскіт, що його можна стерпіти без нервового сміху. М’єтта поринала глибше, опускалась у воду аж по самі вуста, щоб течія оповила плечі, охопила її всю, під підборіддя до ніг, вкриваючи швидкими цілунками. Дів­чину опановувала млість, вона нерухомо лежала на поверхні річки, і струмочки пробігали по тілу під костюмом, розди­маючи тканину; вона ніжилася на водяній гладіні, наче ко­шеня на килимі, переходила з мерехтливої води, де купався місяць, в чорну воду, затемнену деревами, і її проймав лег­кий дрож, немовби вона тільки що вийшла з сонячної долини і відчувала, як свіжість віття холодить їй потилицю.

М’єтта почала відходити вбік, щоб роздягтися, вона стала вже ховатись. У воді вона не пустувала, не хотіла, щоб Сільвер торкався її. Вона непомітно підпливала до нього з ледь чутним шумом, наче пташка, що пролітає крізь за­рості, або крутилася коло нього, відчуваючи якийсь незрозу­мілий острах. Він теж відсувався, коли випадково торкався її. Тепер на річці закохані зазнавали п’янкої млості, чудного оціпеніння, яке бентежило їх. Коли вони виходили з води, починав морити сон, у голові паморочилося, їх опановувала якась знемога. М’єтта одягалася дуже довго. Спершу вона накидала на себе сорочку та спідницю і лягала на траву, нарікаючи на втому; вона кликала Сільвера, що стояв за кілька кроків, відчуваючи порожнечу в голові і чудну бен­тежну млявість у всьому тілі. А коли вони поверталися, їхні обійми ставали ще палкішими, вони відчували крізь одяг пружне тіло, прохолодне від купання, і зупинялися, важко зітхаючи. Від вологих М’єттиних кіс, від її шиї й плечей ішов свіжий аромат, що п’янив юнака. На щастя, М’єтта якось увечері заявила, що не купатиметься більше, бо від холодної води вся кров приливає до голови. Вона пояснила це з наїв­ною простодушністю.

І знову почалися довгі розмови. Випробування, що його зазнало їхнє невинне кохання, викликало в Сільвера тільки захоплення фізичною силою М’єтти. За два тижні вона на­вчилася плавати, й часто вони плавали наввипередки; вона розрізала воду такими ж швидкими помахами рук, як і він. Сільвер захоплювався фізичною силою і любив фізичні вправи, й серце його завмирало від ніжності, коли він бачив, яка вона дужа, витривала й спритна. Особливою пошаною він перейнявся до її сильних рук. Раз якось після купання – одного з перших веселих купань – вони обхопили одне од­ного за стан і кілька хвилин борюкалися на мілині; Сільверові ніяк не вдавалося звалити М’єтту, нарешті він утратив рівновагу, а вона встояла. Закоханий ставився до неї як до хлопця; ось чому далекі походи, гасання наввипередки, роз­шуки пташиних гнізд на верховіттях дерев, борюкання – всі ці бурхливі забави довго захищали їхню любов, зберігали їхню чистоту. Та в Сільверовій любові, крім захоп­лення М’єттиним завзяттям, таїлася ще особлива ніжність. Тільки-но Сільвер бачив нещасну істоту, вбогу, босу дитину на курному шляху, як йому стискалося серце з жалю; він любив М’єтту тому, що ніхто не любив її, бо їй випала жор­стока доля зневаженої. Коли вона сміялася, він був щасли­вий, що може дати їй радість. До того ж дівча було таке ж відлюдне, як і він, обоє вони дружно ненавиділи плетух передмістя. Мрії, в які він поринав удень, сильними ударами молота набиваючи обіддя на колеса, були сповнені шляхетного безумства. Він думав про те, що повинен відновити М’єттину честь. Усе прочитане поставало в його свідомості – він одружиться зі своєю подругою, щоб люди шанували і перед ним стоїть святий обов’язок – врятувати дочку торжника. Він так захопився своєю роллю рятівника, бачив усе в неприродному світлі; впадаючи в містицизм Сільвер марив про якийсь апофеоз, уявляв, що М’єтта сидить на троні, на проспекті Совер, і все місто вклоняється и їй, просить у неї вибачення, співає їй хвалу. На щастя, він забував про всі ці чудові видива, як тільки М’єтта з’являлася з-за муру або гукала йому десь на битому шляху:

– Давай навзаводи! Ручуся, що ти мене не доже­неш.

І хоча Сільвер і вві сні й наяву мріяв про свою кохану, в ньому все ж була така велика потреба справедливості, що він не раз доводив М’єтту до сліз розмовами про її батька. Правда, дружба з Сільвером дуже пом’якшила її норов, а все ж часами на неї находили приступи колишньої впертості й бурхливого гніву, тоді очі її темнішали, вуста заціплюва­лися, і вона твердила, що батько її добре зробив, убивши жандарма; земля належить усім і кожен має право стріляти там, де йому заманеться. А Сільвер серйозним тоном пояс­нював їй сенс законів, так, як він їх розумів, і давав чудні тлумачення, від яких здригнулися б судді Плассана. Ці роз­мови найчастіше відбувалися десь на луках Сент-Клер. Навкруги, скільки сягало око, стелився зеленувато-чорний трав’яний килим, без жодного дерева; на високому небес­ному куполі мерехтіли зірки. Закоханих ніби заколисувало це море зелені.

М’єтта довго не здавалася: невже Сільвер вважає, що краще було б, якби її батько дозволив жандармові вбити себе? Сільвер на мить замовкав. Але потім заперечував, кажучи, що краще бути жертвою, ніж убивцею, і що немає більшого нещастя, як убити ближнього, навіть коли дово­диться захищатись. Для нього закон був святинею, судді правильно вчинили, засудивши Шантегрея до каторги.

М’єтта нетямилася, ладна була прибити свого друга, кричала, що він такий же злий, як і всі. Однак Сільвер і далі твердо обстоював ідею правосуддя; вона починала ридати, запевняючи крізь сльози, що він, напевне, червоніє через неї, раз він повсякчас дорікає їй батьковим злочином. Суперечки звичайно кінчалися сльозами й хвилюванням. І хоч дівчина плакала і визнавала, що вона не права, все ж у гли­бині душі залишалася дикою й невгамовною. Раз якось вона, регочучи, розповіла йому, що бачила, як жандарм упав і коня і зламав собі ногу. А втім, вона жила тепер тільки думками про Сільвера. Коли він питав про дядька чи двою­рідного брата, вона відповідала: “Ну їх!”; коли ж він наполягав, турбуючись, що їй надто вже зле живеться в Жа-Мефрені, вона казала, що багато працює, що нічого не зміни­лося. Все ж їй здавалося, що Жюстен здогадується, чому вона співає ранками, чому в її очах така ніжність. І вона додавала:

– То й що з того? Хай тільки поткнеться до нас, ми його так зустрінемо, що в нього пропаде охота втручатися в наші справи!

Іноді вони втомлювалися від довгих прогулянок на сві­жому повітрі. Вони завжди поверталися на пустир св. Мітра, у вузьку алею, де бувало так душно літніми вечорами від пряних пахощів прим’ятої трави, від гарячих бентежних випарів. Але іноді в алеї ставало затишніше, вітер освіжав повітря, закохані довго залишалися там, не відчуваючи за­паморочення. Як добре було відпочивати в алеї! Вони сиділи на могильній плиті, не звертаючи уваги на галас дітлахів й циган; вони мали таке відчуття, ніби сидять у себе вдома. Сільвер не раз знаходив тут кістки й уламки черепів, і зако­хані любили розмовляти про колишнє кладовище. Вони мали багату фантазію, і їм уявлялося, що їхнє кохання – чудове здорове соковите зілля, котре виникло на цьому удобреному смертю грунті, в цьому глухому закапелку. Кохання їхнє зросло, як буйні трави, розцвіло, як ці маки, що хитаються від найменшого вітерцю, подібні до розкритого закривав­леного серця. Закохані розуміли тепер, чий подих вони від­чувають у себе на обличчі, чий шепіт учувається в темряві, що за трепет пробігає по алеї: то мерці дихають на них своєю минулою пристрастю, мерці розповідають їм про свою шлюбну ніч, мерці перевертаються в домовині, пройняті невтоленним жаданням кохати, знову спізнати жагу. Ці кістяки були сповнені ніжності до закоханих. Вогонь їхньої юності зігрівав розбиті черепи, потрощені кістки ніби за­хоплено шепотіли, трепетали від схвильованого співчуття і заздрості. А коли закохані йшли звідти, старе кладовище починало плакати. Трави, що в жаркі ночі обвивались круг їхніх ніг, намагаючись їх зв’язати, немов тонкі пальці, висох­лі в могилі, тяглися з землі, щоб затримати, кинути їх одне одному в обійми. Гострий, терпкий дух зламаних стеблин п’янив, як млосний аромат, як могутні соки життя, що за­роджуються в глибині гробів і дурманять коханців, заблудлих на цих відлюдних стежках. Мерці, давні мерці вимагали шлюбу М’єтти й Сільвера…

Ніколи закохані не відчували страху. Розлита навкруги ніжність зворушувала їх, вони починали любити ці незримі істоти, відчували інколи їхню присутність, ніби трепет крил. Часом закоханих оповивав якийсь тихий смуток, вони не розуміли, чого хочуть від них мертві. Вони й далі невинно кохали одне одного на цьому занедбаному кладовищі, де масна земля дихала життям, де все настирливо вимагало, щоб вони поєдналися. У вухах дзвеніло від спеки, кров приливала до лиця, та однак вони нічого не розуміли. Бували дні, коли голоси мертвих звучали так гучно, що М’єтта, млосна, напівлежачи на могильній плиті, дивилася на Сільвера затуманеним поглядом, немовби запитуючи: “Чого їм треба? Що то за вогонь у моїх жилах?” А Сільвер, знеси­лений, розгублений, не насмілювався відповісти, не насмілю­вався вимовити палкі слова, які витали в повітрі, послуха­тися божевільних порад буйних трав, відлюдної алеї, заки­нутих могил, що, здавалося, жадали стати любовним ложем.

Закохані часто говорили про кістки, які вони знаходили у траві. М’єтта по-жіночому любила все страшне. Кожна нова знахідка давала привід до нескінченних припущень. Коли кістка була тонка, М’єтта уявляла собі гарну молоду дівчину, яка хворіла на сухоти або вмерла від пропасниці напередодні весілля; коли ж кістка була здорова, то, мабуть, належала величному дідові, військовому, судді або якій-небудь могучій людині. Але найцікавішою була могильна плита. Раз при ясному місячному світлі М’єтта роздиви­лася на одному боці напівстерті літери; вона змусила Сільвера ножем зішкрябати мох, і вони розібрали вибитий на камені напис: “Тут спочиває… Марія… що вмерла…” М’єтта, прочитавши своє ім’я, заціпеніла. Сільвер обізвав її дурнень­кою. Але вона не могла стримати сліз. Вона казала, що її ніби щось ударило в груди; що вона, певне, незабаром помре і що ця плита призначена для неї. Юнак увесь похолов, але тут же почав її соромити. Як! Вона, така хоробра, і раптом вигадує всякі дурниці! Кінець кінцем обом стало смішно. Після цього випадку вони уникали говорити про мерців. Ллє в години смутку, коли над алеєю нависало похмуре небо, М’єтта починала розмову про цю невідому Марію, могила якої так довго сприяла їхнім побаченням. Може, кістки цієї бідолашної дівчини й досі спочивають тут. Одно­го вечора М’єтті спала на думку дивна забаганка: вона по­просила Сільвера перевернути камінь і подивитися, що під ним. Він не згоджувався, вважаючи це блюзнірством. Його відмова надала нового напряму М’єттиним мріям, що витали круг любої тіні, яка мала її ім’я. М’єтта запевняла, що Марія померла в її віці, в тринадцять років, у розквіті кохання. Навіть камінь будив її жаль, камінь, через який вона так і спритно стрибала, на якому вони так часто сиділи, камінь, остуджений смертю і зогрітий їхнім коханням. Вона гово­рила:

– Ось побачиш, це не на добре… Якщо ти помреш, я прийду сюди помирати; і я хочу, щоб мене поховали під цією плитою.

У Сільвера перехоплювало горло; він сварив її за те, що вона вигадує такі сумні речі.

Так майже два роки вони кохалися і в цій вузькій алеї, і в просторах полів. Їхня ідилія перейшла через холодні грудневі дощі й полум’яні заклики липня, не занепавши до банального зв’язку; вона зберегла чарівну красу античної легенди, палку чистоту, наївне бентеження плоті, яка не усвідомлює своїх жадань. Мерці, давні мерці марно нашіптували їм на вухо спокуси. Закохані винесли зі старого кладовища тільки ніжний сум, невиразне передчуття, що їм лишилося жити недовго; якийсь голос говорив їм, що вони загинуть, забравши з собою свою цнотливу любов, загинуть перед самим весіллям, того дня, коли захочуть віддатися одне одному. Напевне, саме тут, на цій могильній плиті, серед кісток, захованих у густій траві, виник у них дивний потяг до смерті, пристрасне бажання лягти разом у домовину, бажання, яке схвилювало їх на Оршерському шляху тієї грудневої ночі, коли так жалібно перегукувалися дзвони…

М’єтта мирно спала, схиливши голову на груди Сільверові, а він тим часом згадував колишні побачення, чудесні роки незатьмареного щастя. На світанку дівчина прокинулася. Перед ними лежала долина, вся світла під білим небом. Сонце ще не сходило з-за горбів. Кришталева ясність, прозора й холодна, мов джерельна вода, осявала блідий обрій. Вдалині вилася Вйорна, мов біла атласна стрічка, губля­чись серед рудих і жовтих полів. Перед ними слався без­конечний обшир, сіре море оливкових дерев, виноградники, схожі на широкі полотнища смугастої тканини, цілий край, що здавався ще безмежнішим у прозорому повітрі й холодній тиші. Різкі пориви вітру шпигали обличчя. Закохані швиденько підвелися, зрадівши вранішньому світлу. Нічні страхи і смуток зникли разом із тьмою, і вони захоплено дивилися на величезну округлу долину, слухали бамкання дзвонів, які тепер лунали радісно, як на великдень.

– Як я добре спала! – вигукнула М’єтта.- Мені снилося, що ти мене цілуєш… Ти мене цілував? Справді?

– Дуже можливо,- сміючись, відповів Сільвер.- Мені було не дуже жарко. Холод собачий.

– А в мене тільки ноги померзли.

– Тоді побіжімо! Нам треба ще пройти добрих два льє. Ти скоро зігрієшся.

Вони спустилися схилом і бігцем вернулися на шлях. Опинившись внизу, вони підвели голови, ніби прощаючись із скелею, на якій плакали й обпалили уста поцілунками: але ні словом більше не згадували про ті жагучі пестощі, що збудили в них нове, ще не виразне бажання, в якому вони не насмілювалися признатися. Вони навіть не взялися за руки, мовляв, так швидше йти, і весело простували, ніяковіючи, самі не знаючи від чого, щоразу, як їхні погляди зустрічалися. А тим часом день уже прокидався. Сільвер, якого господар нерідко посилав до Оршера, упевнено звер­гав на вузенькі стежки, обираючи найкоротший шлях. Біль­ше двох миль вони йшли яругами, уздовж тинів та нескін­ченних мурів. М’єтта дорікала Сільверові, що він її кудись завів. Іноді добру чверть години вони нічого не бачили над мурами та огорожами, крім довгих рядів мигдалевих дерев, голе гілля яких вимальовувалося на блідому небі.

І раптом вони вийшли просто до Оршера. Гучні крики ра­дості, гомін натовпу дзвінко розлягалися в прозорому пові­трі. Загін повстанців щойно вступив до міста. М’єтта і Сільвер увійшли разом з відсталими. Ніколи ще вони не бачили такого піднесення. Вулиці були прикрашені, як у дні Хрес­ного ходу, коли вікна оздоблюють парадними драпіровками. Повстанців вітали як визволителів. Чоловіки обіймали їх, жінки несли харчі. А на порогах будинків стояли старі й пла­кали. Чисто південна радість бурхливо виявлялася в піснях, танцях і жестикуляції. М’єтту підхопив і потяг за собою величезний танок, що кружляв на Головній площі. Сільвер пішов слідом за нею. Думки про смерть і приреченість мит­тю зникли. Йому хотілося битися, дорого продати своє життя. Мрія про боротьбу знову сп’янила його. Йому вви­жалася перемога, щасливе життя з М’єттою, блаженні роки загального миру Всесвітньої Республіки.

Гостинна зустріч жителів Оршера була останньою ра­дістю для повстанців. День минув, сповнений цілковитої безтурботності й радісних надій. Полонені – майор Сікардо, Гарсонне, Перот та інші,- яких замкнули в залі мерії, і подивом і ляком спостерігали з вікон, котрі виходили на Головну площу, всі ці фарандоли, хвилю ентузіазму, що ви­купала перед ними.

– Яка босота! – бурмотів майор, спершись на підві­коння, мов на оксамитовий бар’єр театральної ложі.- І подумати тільки, що немає жодної батареї, щоб змести всю цю наволоч.

Він помітив М’єтту й додав, звертаючись до пана Гарсонне:

– Гляньте-бо, пане мер, на цю високу дівчину в черво­ному,- он там. Яка ганьба! Вони поприводили з собою своїх повій. Коли так буде й надалі, то ми ще й не таке побачимо.

Гарсонне хитав головою, говорив про “розгнуздані при­страсті” і про “ганебний період нашої історії”, а пан Перот, блідий як полотно, мовчав; тільки раз він розтулив уста, щоб сказати майорові Сікардо, який без упину несамовито лаявся:

– Та тихше, добродію. Ви докричитеся до того, що нас усіх переб’ють.

Одначе повстанці ставилися до цих панів надзвичайно лагідно. Ввечері їм подали розкішний обід. Але таких боягузів, як збирач податків, подібна увага ще дужче налякала: мабуть, повстанці навмисне їх відгодовують, щоб потім з’їсти.

На смерку Сільвер зустрівся віч-на-віч із своїм кузеном, доктором Паскалем. Учений ішов разом із загоном, бесі­дуючи з робітниками, які вельми його шанували. Спочатку він намагався відвернути їх од боротьби, але потім, певне, переконаний їхніми словами, сказав, усміхаючись, як сто­ронній спостерігач, що все ж таки співчуває:

– Може, й ваша правда, друзі. Що ж, бийтеся, а я тут для того, щоб лагодити вам руки та ноги.

Вранці він спокійно заходився збирати камінці й рослини обіч шляху. Він страшенно жалкував, що не взяв із собою геологічного молотка та ботанізирки. Його кишені були напхом напхані крем’яхами, а з валізки з інструментами, яку він тримав під пахвою, звисали пучки довгих трав.

– Овва, це ти, хлопчику! – гукнув він, побачивши Сільвера.- А мені здавалося, що я тут сам із усієї нашої родини.

Останні слова він вимовив з якоюсь іронією, добродушно підсміюючись із каверз батька і дядька Антуана. Сільвер дуже зрадів цій зустрічі з двоюрідним братом,- доктор, єдиний з усіх Ругонів, тиснув йому руку, зустрівшись, і ви­являв щиру прихильність. Побачивши, що Паскаль увесь запорошений після походу, і вирішивши, що він приєднався до республіканців, юнак щиро радувався. Він з хлоп’ячим запалом почав говорити про права народу, про священний обов’язок, про безперечну перемогу. Паскаль, усміхаючись, слухав його й зацікавлено стежив за його жестами, за пристрасною грою обличчя, ніби вивчав незвичайний випадок; пін анатомував ентузіазм юнака, намагаючись побачити, що ховається за його благородним запалом.

– Який же ти завзятий! Який завзятий! Та ти ж справ­жній онук своєї бабуні!

І додав тихенько, як учений, що робить нотатки:

– Істерія чи ентузіазм, недоумство чи священний безум. Вічно ці прокляті нерви!

Потім голосно, наче підсумовуючи свою думку, за­кінчив:

– Сім’я тепер повна. В ній буде ще й герой.

Сільвер не розчув. Він і далі говорив про свою любу Рес­публіку. За кілька кроків від нього стояла М’єтта, все ще закутана в червоний плащ; вона не відходила від Сільвера. Вони рука об руку оббігали все місто. Ця висока дівчина її червоному нарешті зацікавила Паскаля; він раптом пере­рвав Сільвера й спитав:

– Що це за дівчинка з тобою?

– Це моя дружина,- поважно відповів Сільвер. Лікар витріщив на нього очі. Він не зрозумів, у чому річ. Дуже несміливий з жінками, він на прощання шанобливо вклонився М’єтті.

Ніч була неспокійна. Над повстанцями повіяв лиховісний вітер. Піднесення вчорашнього дня розвіялось, як тільки по­чало сутеніти. На ранок обличчя у всіх були похмурі; люди обмінювалися сумними поглядами; запала довга, гнітюча мовчанка. Поширювалися тривожні чутки; недобрі новини, які начальники напередодні намагалися приховати, вже розійшлися, хоч ніхто не проговорився: їх передавали невидимі уста поголоски, які сіяли паніку в натовпі. Подей­кували, що Париж втихомирено, що провінції зв’язано руки й ноги; додавали, що численне військо виступило з Марселя під командуванням полковника Массона і префекта департаменту, пана де Блеріо, і простує форсованим маршем, щоб розправитися з повстанцями. Всі надії загинули; наступило пробудження, сповнене розпачу й гніву. Люди, які ще вчора палали в патріотичній гарячці, тремтіли від жаху на саму думку про те, що Францію скорено й поставлено навколішки. Виходить, тільки вони героїчно виконували свій обов’язок! А тепер вони потонули в загальній паніці, в мертвій мовчанці країни; вони стали бунтівниками, на них полюватимуть, наче на тих диких звірів. А вони мріяли про велику війну, про повстання всього народу, про звитяжне завоювання прав! Перед лицем цілковитої поразки, всіма покинута ця жменя людей оплакувала свою пропащу віру, свою потоптану мрію про справедливість. Дехто лаяв Фран­цію за боягузтво; вони покидали зброю й сіли край шляху, кажучи, що чекатимуть солдатських куль, щоб показати, як умирають республіканці.

Хоча цих людей чекало вигнання або смерть, серед них майже не знайшлося дезертирів. Міцна солідарність згурту­вала загони. Гнів їхній був упав на ватажків, які справді виявилися неспроможними. Допущено було непоправних помилок, і тепер, покинуті всіма, дезорганізовані, під керів­ництвом нерішучих командирів, майже без сторожової охо­рони, повстанці були віддані на поталу першого-ліпшого загону солдатів.

В Оршері вони пробули ще два дні, вівторок і середу, марнуючи час, погіршуючи своє становище. Генерал, той самий чоловік із шаблею, якого Сільвер показав М’єтті на шляху, вагався, пригноблений величезною відповідальністю, що лягла на нього. В четвер він вирішив, що довше лиша­тися в Оршері небезпечно. О першій годині дня він дав наказ виступати і повів свою невеличку армію на висоти Сен-Рура; ця позиція була б неприступною, якщо вміло її захищати. Будинки Сен-Рура розташовані один над одним по схилу горба; позаду містечка величезні скелі застують обрій. До цієї природної фортеці можна дістатися тільки з долини Нор, що розкинулась біля підніжжя плато. Над долиною височить еспланада, перетворена на площу для гуляння і об­саджена могутніми берестами. Тут і стали табором повстан­ці. Заложників замкнули в готелі “Білий мул”, розміщеному на площі. Ніч була чорна й похмура. Поповзли чутки про зраду. Ранком чоловік із шаблею, який не вжив найнеобхід-ніших застережних заходів, оглянув свою армію. Загони повстанців вишикувалися спиною до долини; впадала у вічі химерна мішанина вбрання: коричневі куртки, темні пальта сині блузи, підперезані червоними поясами; на сонці виблис­кувала найнесподіваніша зброя: нагострені коси, широкі заступи землекопів, потемнілі мисливські рушниці. В ту мить, коли імпровізований генерал проїздив верхи перед ма­ленькою армією, прибіг дозорець, що випадково залишився в оливковому гаю. Розмахуючи руками, він кричав:

– Солдати! Солдати!..

Здійнялося неймовірне сум’яття. Спершу подумали, що то фальшива тривога. Повстанці, забувши будь-яку дисцип­ліну, кинулися наперед, підбігли до краю еспланади, щоб побачити солдатів. Лави розпалися. І коли з-поза сірої завіси оливкових дерев з’явилася, полискуючи багнетами, темна струнка шеренга солдатів, усі подалися назад; поча­лася веремія, хвиля паніки прокотилася по всьому плато.

Тим часом посеред еспланади шикувалися грізні, стійкі загони з Палю й Сен-Мартен-де-Во. Велетень-лісоруб кри­чав, розмахуючи червоним шарфом:

– До нас, Шаваноз, Грай, Пужоль, Сент-Етроп! До нас, Гюлет! До нас, Плассан!

Юрби людей перебігали площу. Чоловік із шаблею, ото­чений фаверольцями, повів кілька загонів селян з Верну, Корб’єра, Марсана та Прюїна, маючи на меті обійти ворога й напасти на нього з правого флангу. Інші загони – з Валькераса, Назера, Кастель-ле-В’є, Рош-Нуара, Мюрдарана – кинулися ліворуч і розсипалися по долині.

Площа збезлюдніла, а городяни й селяни, яких закликав лісоруб, поступово зібралися під берестами і стояли тем­ною, безформною юрбою, не дбаючи про військовий стрій; це була величезна суцільна маса, ладна заступити дорогу ворогові або вмерти. Плассанці стояли в центрі цього героїчного батальйону. Серед сірих блуз і курток, в синюватих відблисках зброї, плащ М’єтти, яка тримала обіруч прапор, вирізнявся великою багряною плямою, наче свіжа кривава рана.

Запанувала глибока тиша. У вікні “Білого мула” з’яви­лося бліде обличчя пана Перота. Він щось говорив, від­чайдушно жестикулюючи.

– Ховайтеся! Зачиніть віконниці! – несамовито кричали повстанці.- Вас же вб’ють!

Віконниці хутко зачинилися, і тепер чути було тільки розмірений тупіт солдатів, що наближалися.

Минула нескінченна хвилина. Військо сховалося за па­горком, і незабаром повстанці побачили з боку долини, нарівні з землею, шерегу багнетів,- вони підіймалися, ви­ростали, погойдувалися в промінні ранкового сонця, наче нива сталевого колосся. В цю мить в очах Сільвера, який тремтів від збудження, постав образ жандарма, чия кров обагрила йому руки. Товариші сказали йому, що Ренгад живий, що йому тільки вибито око,- і Сільвер виразно у явив собі жандарма з порожньою очицею, закривавленого, страшного. Думка про цю людину, про яку він ні разу не згадав відтоді, як пішов з Плассана, була нестерпною. Сільвер злякався: невже він боїться? Він щосили стискав карабін, очі застеляв туман, йому не терпілося розрядити рушницю, пострілом прогнати образ жандарма. Багнети повільно під­німалися…

Коли з-за краю еспланади з’явилися голови солдатів, Сільвер інстинктивно обернувся до М’єтти. Дівчина стояла поряд, випроставшись, і обличчя її рожевіло в складках червоного прапора; вона підвелася навшпиньки, щоб по­бачити військо; від нервового напруження ніздрі її трепе­тали, між червоних вуст видніли білі зуби, міцні, як у вовче­няти. Сільвер усміхнувся до неї. Не встиг він повернути голови, як почалася стрілянина. Солдати, яких видно було тільки до плечей, відкрили вогонь. Сільверові здалося, ніби вихор промчав над його головою; листя, зрізане кулями, дощем посипалося з берестів. Короткий звук, подібний до тріску сухої гілляки, примусив його обернутися праворуч. На землі лежав високий лісоруб, той самий, що на голову був вищий за інших; на лобі в нього чорніла маленька дірочка. Тоді Сільвер, не цілячись, розрядив свого карабіна, потім знову зарядив, знову вистрілив. Він стріляв без перерви, розлючений, як звір, не думаючи, поспішаючи вбивати. Він навіть не розрізняв солдатів: дим стелився під берестами, мов клапті сірого серпанку. Листя й далі сипалося на пов­станців. Солдати цілилися надто високо. Часом крізь оглу­шливий тріск стрілянини Сільвер чув зітхання, глухе хрипін­ня; в маленькому загоні почався рух: люди відступалися, да­ючи місце нещасному, який падав, чіпляючись за плечі су­сідів. Вогонь тривав десять хвилин.

Потім, у паузі між залпами, хтось гукнув: “Рятуйся, хто може!” – диким від жаху голосом. Почувся гул, обурений гомін: “Боягузи! Боягузи!” Всіх облетіла зловісна чутка: ге­нерал утік, кавалерія рубає шаблями стрільців, що розсипа­лися по долині Нор. А постріли не змовкали, вони лунали через неоднакові проміжки, прорізуючи дим вогненними спалахами. Чийсь суворий голос крикнув, що треба вмерти на місці. Але другий, збезумілий голос заглушав його: “Ря­туйся, хто може! Рятуйся, хто може!” Люди тікали, кидаючи зброю, перестрибуючи через убитих. Інші змикали лави. Вціліло всього з десяток повстанців. Двоє кинулось тікати; трьох з восьми скосило одним залпом.

Сільвер і М’єтта все ще стояли на місці, нічого не розу­міючи. Що меншим ставав загін, то вище М’єтта підносила прапора; вона тримала його перед собою, ніби величезну свічку, міцно стискуючи руками. Прапор був увесь посіче­ний кулями. Коли у Сільвера в кишенях не стало більше патронів, він припинив стріляти, тупо дивлячись на карабін. Раптом якась тінь промайнула в нього по обличчю, немовби величезний птах зачепив його крилом. Він підвів очі й побачив, що прапор падає з М’єттиних рук. Дівчина притиснула руки до грудей і, одкинувши голову, з лицем, спотвореним від страждання, повільно повернулася на місці. Вона навіть не скрикнула, вона впала навзнак на червоне полотнище прапора.

– Вставай! Вставай мерщій! – кричав у нестямі Сільвер, простягаючи їй руку.

Але вона лежала нерухомо, широко розкривши очі, не кажучи ні слова. Сільвер зрозумів. Він упав навколішки.

– Тебе поранено? Скажи, куди тебе поранено?

Вона нічого не відповіла; вона задихалася, вона диви­лася на нього широко розплющеними очима, її бив дрібний дрож. Тоді він розхилив їй руки.

– Сюди? Скажи. Сюди?..

Він розірвав кофтину, оголив їй груди. Він шукав, але нічого не бачив. На очі йому набігали сльози. Потім під лівою груддю він розгледів маленький рожевий отвір; тільки одна краплина крові витекла з рани.

– Нічого,- пробелькотав він,- я зараз знайду Паскаля, він вилікує тебе. Якби ти могла встати!.. Ти не можеш встати?..

Солдати перестали стріляти, вони кинулись ліворуч, переслідуючи загони, які повів чоловік із шаблею. На спо­рожнілій еспланаді залишився один Сільвер, навколішках перед М’єттиним тілом. З розпачливою впертістю він стис­кував її в обіймах. Він хотів її підвести, але вона вся аж здригнулася від болю, і він знову поклав її. Він благав:

– Скажи мені хоч що-небудь, прошу тебе. Ну чому ти мовчиш?

Але вона не могла говорити. Вона ворухнула рукою, і кволим жестом показуючи, що це не її вина. Смерть зми­кала їй вуста. Волосся її розсипалося, голова відкинулася на багряні складки прапора, і тільки очі ще жили, чорні очі, що блищали на блідому обличчі. Сільвер ридав. Погляд цих величезних скорботних очей шматував йому серце. У них він читав безмірний жаль за згасаючим життям. М’єтта поглядом казала йому, що вмирає одна, не діждавшись весілля, вмирає, не ставши його дружиною; і ще вона казала, що він сам їм цього не захотів, що йому треба було б кохати її так, як інші хлопці кохають дівчат. В агонії, в жорстокій борні міцного організму із смертю вона оплакувала своє дівоцтво. Сільвер, схилившись над нею, зрозумів гірку скаргу цієї юної плоті. Йому чулися оддалік заклики давніх мерців; він згадував поцілунки, що обпалили їм уста вночі край шляху; М’єтта кидалась йому на груди, вона благала кохан­ня, а він не зрозумів її, і от вона покидає його у безутішному горі, бо не встигла зазнати всієї повноти насолоди. Тоді в розпачі від думки, що вона візьме з собою в домовину спо­гад про нього лише як про доброго товариша, він почав цілу­вати її дівочі груди, чисті, незаймані груди, які він розкрив. Він уперше побачив їх в усій чарівності юного розквіту. Сльози змочили його вуста. Ридаючи, він припав до неї губа­ми. І від цих поцілунків коханця в М’єттиних очах спалах­нула остання радість… Вони кохали одне одного, і їхня іди­лія скінчилася смертю…

Але Сільвер не міг повірити, що вона вмирає. Він повто­рював:

– От побачиш, це минеться… Не розмовляй, якщо тобі боляче… Стривай, я підведу тобі голову, зараз я зігрію тебе, в тебе руки, як лід.

Знову затріскотали постріли ліворуч, серед оливкових дерев. Глухий тупіт кавалерії долинав з долини Нор. Часом розлягалися зойки людей, яких убивали. Густий дим знімав­ся вгору, стелячись під берестами, що оточували еспланаду. Та Сільвер уже нічого не чув і не бачив. Паскаль, бігцем спускаючись в долину, помітив, що двоюрідний брат лежить на землі, і рушив до нього, думаючи, що хлопця поранено. Впізнавши доктора, Сільвер учепився за нього. Він пока­зував на М’єтту.

– Бачите,- казав він,- її поранено сюди, під грудьми… Ой, як добре, що ви прийшли; ви врятуєте її.

В цю мить умираюча здригнулася. Тінь страждання; майнула по її обличчю, заціплені вуста розтулилися з тихим зітханням. Широко розкриті очі все ще були звернені до юнака.

Паскаль нахилився над нею, потім підвівся і стиха мовив:

– Вона вмерла.

Вмерла! Почувши це слово, Сільвер похитнувся. Він сто­яв навколішках і тепер впав ниць, ніби його підкосило М’єттине легесеньке зітхання.

– Вмерла! Вмерла! – повторював він.- Неправда, вона дивиться на мене… Ви ж бачите, що вона на мене диви­ться.

Він хапав лікаря за одяг, благав його не йти, запевняючи, що він помилився, що М’єтта не вмерла, що він може вряту­вати її, коли захоче. Паскаль намагався визволитися й ла­гідно йому казав:

– Я нічого не можу вдіяти. Мене чекають інші. Пусти мене, мій бідний хлопчику… Адже вона вмерла.

Сільвер розтулив руку і впав. Вмерла! Вмерла! Знову це і слово… Воно лунало в його вухах, як похоронний дзвін. Залишившись сам, він підповз до вбитої. М’єтта все ще дивилася на нього. Він припав до неї, поклав голову на її оголені груди, зросив сльозами її тіло. Він був як непритом­ний. Він палко припадав губами до її ніжних округлих і грудей. Він вкладав у поцілунок усе полум’я свого кохання, все своє життя, щоб воскресити її. Але вона холонула під його пестощами. Він відчував, як її нерухоме тіло важчає в його обіймах. Його охопив жах; приголомшений, він сів біля неї, схиливши голову і звісивши руки. Він немов за­дерев’янів і все повторював:

– Вона вмерла, але вона дивиться на мене, вона не за­плющує очей, вона мене бачить…

Ця думка розчулювала його. Він не ворушився і невід­ривно дивився в мертві М’єттині очі, які смерть ще більше поглибила: він прочитав у них останні жалощі дівчини, що оплакувала свою незайманість…

Тим часом кавалерія все ще рубала втікачів у долині Нор; кінський тупіт, зойки конаючих поступово оддалялися, тихшали, наче далека музика, що завмирала в прозорому повітрі. Сільвер забув, що навкруги б’ються. Він навіть не помітив двоюрідного брата, що піднявся по схилу і переходив еспланаду. Паскаль мимохідь підняв Маккарів карабін, що його кинув Сільвер. Він упізнав цю рушницю – вона висіла над каміном тітки Діди – і вирішив урятувати її, не віддати до рук переможцям. Тільки-но ввійшов він у готель “Білий мул”, куди позносили силу-силенну пора­нених, як юрба повстанців, котрих солдати пригнали, мов стадо, затопила еспланаду. Чоловік із шаблею встиг утекти, солдати переслідували останні загони селян. Зчинилася жахлива різанина. Полковник Массон та префект пан де Блеріо, охоплені жалістю, марно намагалися зупинити розправу. Розлютовані солдати продовжували стріляти в юрбу, багнетами пришпилювали втікачів до муру. Покінчивши з во­рогами, вони заходилися обстрілювати готель “Білий мул”. Віконниці розлетілися в дрізки; з одного вікна, яке не встиг­ни зачинити, зірвалась рама, задеренчало розбите скло. З будинку пролунали жалібні голоси: “Ми – полонені, полонені!” Але солдати не слухали і стріляли далі. На мить усі побачили оскаженілого майора Сікардо, котрий вискочив на поріг, щось вигукуючи і розмахуючи руками. Поруч із ним з’явилася миршава постать і перелякане обличчя збирача податків пана Перота. Пролунав залп, і пан Перот упав, мов лантух, ницьма на землю.

Сільвер і М’єтта дивились одне на одного. Юнак усе ще схилявся над мертвою серед пострілів, серед зойків ко­наючих; він навіть не повернув голови, але, відчувши, що навколо люди, цнотливо прикрив оголені груди М’єтти складками червоного прапора. І вони все дивилися одне на одного.

Битва закінчилася. Вбивство збирача податків протве­резило солдатів. Вони нишпорили по всіх закутках еспланади, щоб не дати втекти жодному повстанцеві. Якийсь жандарм, помітивши Сільвера під деревами, підбіг до нього, але, побачивши, що це ще хлопчик, спитав:

– Ти що тут робиш, малий?

Сільвер дивився в М’єттині очі. Він не відповів.

– А, розбишако! Та в нього руки чорні від пороху! – вигукнув, нахилившись, солдат.- Вставай, негіднику! Ти своє дістанеш!

Сільвер чудно всміхався й усе ще не рушав з місця. Жан­дарм помітив, що поряд з ним лежить загорнутий у прапор труп жінки.

– Гарна дівчина, шкода!..- пробурмотів він.- Твоя коханка, га, негіднику?

Потім він додав, зареготавши, як справжній жандарм:

– Ну, вставай!.. Ти ж не будеш з нею спати, раз вона вмерла.

Він брутально рвонув Сільвера, примусив його встати й потяг за собою, мов собача. Сільвер дозволив тягти себе мовчки, слухняно, наче дитина. Він обернувся, глянув на М’єтту. Йому було тяжко залишати її саму під деревами. Востаннє він побачив її здаля. Вона лежала, незаймано прекрасна, на червоному прапорі; голова її була злегка відкинута, великі очі дивилися в небо.

VI

О п’ятій годині ранку Ругон нарешті зважився вийти від матері. Стара заснула, сидячи на стільці. П’єр тихцем прокрався до кінця завулка св. Мітра. Ні шелесту, ні тіні. Він дістався до Римської брами. Розчинена навстіж брама зяяла у темряві заснулого містечка. Плассан спокійно спав, і гадки не маючи про величезну небезпеку, яка йому загрожувала: адже браму не було замкнено! Здавалося, місто ті мерло. Ругон набрався смілості й звернув на вулицю Ніцци. Він здалеку оглядав перехрестя, тремтів біля кож­ного підворіття, боячись, як би на нього не напала банда повстанців. Проте без ніяких пригод він дійшов до проспекту Совер. Очевидно, повстанці розвіялися в темряві, наче мара.

П’єр на мить зупинився на безлюдному тротуарі. Торжествуючи, він глибоко, з полегшенням зітхнув. Значить, ці мерзотники республіканці залишили йому Плассан. Цієї нічної години місто належало йому; місто безтурботно спа­ло, воно лежало перед ним, темне й спокійне, німе й довірливе; досить тільки простягти руку, щоб оволодіти ним. Ця коротка зупинка, цей погляд, кинутий згорда на сонні вули­ці, дали йому невимовну насолоду. Він стояв, схрестивши руки, сам, у пітьмі, немов великий полководець напередодні битви. Здалека чути було тільки дзюрчання фонтанів на проспекті, струмочки з тонким дзвоном спадали в басейни.

Аж тут П’єр знову занепокоївся. А що, як, на лихо, Імпе­рію проголосили без нього? Що, як усі ці Сікардо, Гарсонне, Пероти не заарештовані й не забрані бандою повстанців, а навпаки, самі запроторили її всю цілком до міських в’язниць? Весь у холодному поту, він прискорив ходу, сподіваючись дістати точні відомості у Фелісіте. Він швидко простував, скрадаючись повз будинки вулиці Банн, як раптом, задерши голову, завмер на місці від подиву. Одне з ві­кон жовтого салону було освітлене, і на яскравому тлі маячіла чорна постать, у якій він упізнав дружину: вихилив­шись із вікна, вона несамовито махала йому руками. Він стояв, нічого не розуміючи; раптом щось тверде впало на брук біля його ніг. Фелісіте кинула йому ключ від сарая, де було сховано рушниці. Цей ключ казав без слів, що треба братися до зброї. Він повернув назад, не збагнувши, чому це жінка не впустила його, і уявляючи всілякі страхіття.

Він попрямував до Рудьє; той не спав і був напоготові, хоча нічого не знав про нічні події. Рудьє мешкав на околиці нового міста, в глухій місцині, куди не долинав гармидер повстанського походу. П’єр запропонував йому піти разом і ним до Грану, котрий жив на розі площі Францисканців, повз його вікна повинні були пройти загони повстанців. Служниця муніципального радника довго перемовлялася і ними, не зважуючись впустити їх, і вони чули, як бідолаха Грану кричав згори тремтячим голосом:

– Не відчиняйте, Катрін! На вулиці розбійники!

Він сидів у себе в спальні без світла. Пізнавши своїх добрих приятелів, він відчув полегкість, але не дозволив служниці принести лампу, бо боявся, щоб на світло не зале­тіла сліпа куля. Грану, певне, вважав, що місто ще повне бунтівників. Розлігшись у кріслі біля вікна, в самих каль­сонах, пов’язаний фуляровою хустиною, він жалібно стогнав:

– Ох, друзі мої! Якби ви тільки знали!.. Я пробував заснути, але стояв такий гамір! Тоді я сів у це крісло. Я все бачив, чисто все! Які страшні пики – просто зграя каторжників-утікачів! Потім вони пройшли знову й забрали з собою хороброго майора Сікардо, шановного пана Гарсонне, поштмейстера,- всіх-усіх,- і при цьому репетували, мов дикуни!..

Ругона аж у жар кинуло від радості. Він перепитав Грану, чи справді той добре розгледів мера та всіх інших серед банди розбишак.

– Та кажу ж вам! – пхикав Грану.- Я сховався за ві­конницею. Там був і Перот. Вони заарештували його. Я чув, як він казав, проходячи в мене під вікном: “Панове! Не мучте мене!” Вони, мабуть, катували його… Яка ганьба, яка ганьба!..

Рудьє заспокоїв Грану, запевнивши його, що місто вільне. І цього шановного добродія знову охопив войовничий запал, коли П’єр сказав, що прийшов по нього і вони разом рятуватимуть Плассан. Троє визволителів почали радитися. Вони вирішили, що розбудять своїх приятелів і потім зберуться в сараї, в цьому потайному арсеналі реакціонерів. Ругон і далі сушив собі голову: що означали несамовиті жести Фелісіте? Він відчував, що десь криється небезпека. Гра­ну, найдурніший з трьох, перший зметикував, що в місті, певно, лишилися республіканці. Ця думка майнула, мов блискавка, і в Ругона зразу ж виникло лихе передчуття, яке незабаром справдилося.

“Еге, тут, напевне, не обійшлося без Маккара”,- сказав він сам до себе.

За годину всі троє зійшлися в глухому кварталі, де був сарай. Вони нишком пообходили всі знайомі будинки, обережно смикаючи дзвінки і тихенько стукаючи в двері, на­магаючись зібрати якомога більше людей. Але з’явилося не більше сорока чоловік: приходили поодинці, скрадаючись у пітьмі, без краваток, перелякані, з блідими заспаними обличчями. Сарай, найнятий у бондаря, був завалений ста­рими обручами й бочками без днищ, які купами лежали, по кутках. Посередині стояли три довгих скрині з рушницями. Воскова свічка, приліплена до колоди, осявала цю химерну сцену хистким світлом нічного каганця. Коли Ругон під­пив віка скринь, видовище набрало трагікомічного відтінку. Стволи рушниць мінилися якимсь синюватим фосфоричним блиском, а на стінах в жовтому світлі свічки дрижали веле­тенські тіні носів і розпатланих чуприн.

Реакціонери підрахували свої сили; побачивши, що їх не багато, почали вагатися: всього тридцять дев’ять чоловік – вони йдуть на певну смерть! Якийсь батько родини послався па своїх дітей; інші вже без усякого приводу подалися до дверей. Але тут приспіло ще двоє змовників: вони жили на площі Ратуші й знали, що в мерії залишилося не більш як двадцять республіканців. Почали знову радитися: сорок один чоловік проти двадцяти – таке співвідношення сил здавалося прийнятним. Коли почали роздавати зброю, у всіх поза спиною пробіг дрож. Ругон діставав зброю із скрині, і кожен, узявши в руки рушницю із заледенілим на морозі стволом, відчував, як смертельний холод проймає його до кісток. Тіні на стінах набирали комічних поз, нагадуючи незграбних новобранців з безглуздо розчепіреними пальцями. П’єр із жалем закрив скрині: там лишилося ще сто десять рушниць, які йому так хотілося роздати! Потім він перейшов до патронів. В глибині сараю стояли дві великі бочки, по вінця наповнені патронами: їх вистачило б, щоб захистити Плассан від цілої армії. Цей куток поринав у темряві, хтось узяв був свічку, але один із змовників – товстий ковбасник з величезними кулаками – визвірився на нього: хіба можна підносити вогонь так близько до пороху. Всі схвалили ці слова. Патрони було розподілено в темряві. Кишені напхали по саме нікуди. Потім, коли все було закінчено, коли рушниці з безмежною обережністю було заряджено, всі завмерли на місці, підозріливо дивлячись один на одного, обміню­ючись поглядами, в яких крізь тупість просвічували боягузтво й жорстокість.

Вийшовши на вулицю, вони мовчки рушили попід му­рами, низкою, мов ті дикуни, що йдуть на війну. Ругон вва­жав за свій обов’язок іти на чолі загону. Приспів час, коли для досягнення заповітної мети треба було ризикувати влас­ною головою. Піт виступив у нього на лобі, незважаючи па мороз, проте він зберігав войовничий вигляд. Відразу за ним крокували Рудьє та Грану. Разів два вони зупинялись: їм учувався здалеку гамір бою, але виявилось, що то вітер хитає маленькі, почеплені на ланцюжках мідні тази, які на півдні правлять за вивіски голярам. Після кожної такої зупинки рятівники Плассана продовжували у темряві свій обережний похід. Перелякані герої дійшли до площі Ратуші. Там усі скупчилися навколо Ругона й знову стали радитись. Саме навпроти, на темному фасаді мерії, світилося одне вікно. Було близько сьомої години ранку. Починало розвиднятися.

Змовники, посперечавшись добрих десять хвилин, вирі­шили підійти до дверей і дізнатися, що їх чекає в цій тривож­ній тиші й пітьмі. Двері були напіводчинені. Один із змов­ників просунув був голову, але миттю відсахнувся, запев­няючи, що в сінях хтось спить, прихилившись до стіни, поставивши рушницю між колін. Ругон, зметикувавши, що можна зразу ж почати з подвигу, ввійшов перший, схопив сплячого і тримав його, поки Рудьє затикав полоненому рот кляпом. Ця перша перемога, здобута в тиші, надзвичайно надихнула невеличкий загін, який боявся кровопролитної перестрілки. Ругон владними жестами стримував своїх солдатів, щоб вони не надто бурхливо виявляли радість.

Вони навшпиньки посунули далі. Ліворуч від входу був поліцейський пост; при тьмяному світлі ліхтаря, почепле­ного на мурі, вони побачили чоловік з п’ятнадцять – усі лежали на похідних ліжках і гучно хропли. Ругон, оста­точно перетворившись на великого полководця, залишив біля дверей половину своїх вояків, наказавши не будити сонних, але пильно наглядати за ними й схопити їх, як тіль­ки вони ворухнуться. Його непокоїло освітлене вікно, яке вони бачили з площі. Він підозрівав, що за всім цим криєть­ся Маккар. Зметикувавши, що треба спочатку захопити тих, хто чатує нагорі, він вирішив заскочити їх зненацька, перш ніж вони встигнуть забарикадуватися, почувши шум боротьби. Він тихенько піднявся сходами в супроводі двад­цяти героїв, що лишилися під його орудою. Рудьє коман­дував загоном, що оточив двір.

І справді, нагорі в кабінеті мера, в його кріслі за письмовим столом, вигідно влаштувався Маккар. Після відходу повстанців він, поглинутий однією думкою, упиваючись перемогою, з непохитною самовпевненістю недалекої людини, вирішив, що віднині Плассан належить йому, що він може поводитись як завойовник. На його думку, тритисячний загін, який щойно пройшов через місто, був непере­можною армією, самої близькості якої досить для того, щоб тримати в покорі слухняних і смиренних буржуа. По­встанці замкнули жандармів у казармі, національна гвардія розбіглась, дворянський квартал тремтів від страху, а рантьє з нового міста, напевне, ніколи в житті не тримали в руках рушниці. А втім, коли нема зброї, нема й солдатів. Маккар не вжив ніяких запобіжних заходів, навіть не зачинив двері, а його солдати виявили ще більшу безтурботність і позасинали. Він спокійнісінько чекав світанку, впевнений, що вдень навколо нього зберуться й згуртуються всі місцеві республіканці.

Він уже мріяв про великі революційні заходи: проголо­шення комуни, на чолі якої він стане сам, арешт усіх поганих патріотів, особливо людей, що були йому не до вподоби. Думаючи про поразку Ругонів, про спорожнілий жовтий салон, про те, як уся ця зграя проситиме у нього пощади, Маккар зазнавав неабиякої втіхи. Щоб якось скоротати час, пін вирішив звернутися з відозвою до населення Плассана. Цю відозву складали вчотирьох. Коли її було закінчено, Маккар, що сидів у кріслі мера, набрав поважного вигляду і наказав прочитати її вголос, перш ніж відіслати до дру­карні “Незалежного”, на патріотизм якого він покладався. Один з авторів узявся з пафосом читати: “Жителі Плассана! Настав час свободи, настало царство справедливості…” – як раптом за дверима кабінету зчинився якийсь шум, і вони мочали повільно відчинятися.

– Це ти, Кассуте? – спитав Маккар, перепиняючи чи­тання.

Відповіді не було, а двері все відчинялися.

– Та заходь-бо! – нетерпляче вигукнув він.- Що, мій братик-розбійник повернувся додому?

Тут обидві стулки дверей з такою силою розчинилися навстіж, що вдарились об стіну, і потік озброєних людей ринув до кабінету. Попереду йшов Ругон, червоний, з виря­ченими очима. Змовники розмахували зброєю, наче пали­цями.

– Ах, негідники, та в них зброя! – зарепетував Маккар. Він хотів був схопити пару пістолетів, що лежали на столі, але п’ять чоловік уже вчепилися йому в горло; всі чо­тири автори відозви кілька хвилин чинили опір; чути було гуркіт перекидуваних меблів, глухе тупотіння ніг, стукіт падаючих тіл. Бійцям дуже заважали рушниці, зовсім непо­трібні, але вони нізащо не бажали з ними розлучатися. Під мас боротьби Ругонова рушниця, яку один з повстанців сил­кувався вирвати в нього з рук, раптом сама випалила, і лун­кий постріл наповнив кабінет димом; куля розбила на друзки чудове дзеркало, почеплене над каміном, дзеркало, що його мали за найкраще в місті. Цей випадковий постріл приголом­шив усіх і поклав кінець баталії.

Поки переможці одхекувалися, знадвору долинуло три постріли. Грану підбіг до вікна кабінету. Обличчя повитя­гувалися; всі тривожно очікували, ніхто не мав охоти бити­ся з вартовими, про яких у захваті від перемоги забули. Але Рудьє гукнув знизу, що все гаразд. Сяючи з радості, Грану зачинив вікно. Виявилося, що Ругонів постріл роз­будив сплячих; вони швидко здалися, бачачи, що чинити опір немає сенсу. Але троє з загону Рудьє, яким кортіло якнайшвидше впорати цю справу, вистрілили в повітря у відповідь на постріл нагорі, самі не знаючи навіщо. Бувають хвилини, коли рушниці в руках боягузів стріляють самі по собі.

Ругон наказав міцно зв’язати руки Маккарові шнурами від довгих зелених завіс кабінету. Той криво всміхався, мало не плачучи від люті.

– Так, так, шкварте,- бурмотів він.- Сьогодні ввечері або завтра повернуться наші, і тоді вже ми поквитаємось!

Від цього натяку на повернення повстанців у переможців мороз пробіг поза шкірою. Ругонові перехопило подих. Маккар казився через те, що його, мов дитину, схопили ці боягузливі буржуа, ці жалюгідні шпаки, котрих він зне­важав, як старий солдат, і він визивно дивився на П’єра очи­ма, що аж палали від ненависті.

– Я ж бо знаю, я ж бо все знаю,- сказав він, не спус­каючи з нього очей.- Спробуйте тільки віддати мене під суд, я розкажу суддям багато цікавого.

П’єр позеленів. Він до смерті боявся, що Маккар почне говорити і осоромить його в очах цих панів, які щойно до­помогли йому врятувати Плассан. Але всі вони, вражені драматичною зустріччю двох братів, тактовно відійшли вбік, передбачаючи бурхливу сцену. Ругон прийняв героїчну ухвалу. Він наблизився до них і сказав тоном високого благородства:

– Цього чоловіка ми залишимо тут. Хай він поміркує над своїм становищем, а потім він зможе дати нам деякі корисні відомості.

І з ще більшою гідністю додав:

– Я виконую свій обов’язок, панове. Я присягався вря­тувати місто від анархії, і я його врятую, хоч би для цього мені довелося стати катом власного брата…

Можна було подумати, що стародавній римлянин прино­сить свою родину в жертву на олтар вітчизни. Грану, глибоко схвильований, потис йому руку з плаксивою міною, що промовляла: “Я вас розумію, ви – людина і великою душею!” Він зробив Ругонові чималу послугу, повівши всіх за собою під тим приводом, що треба забрати звідси чотирьох полонених.

Коли П’єр залишився наодинці з братом, до нього вер­нувся весь його апломб. Він правив далі:

– Ви не чекали на мене, правда ж? Тепер я розумію: ви, мабуть, влаштували мені вдома пастку. Нещасний! Ба­чите, до чого вас призвели вади й розпусне життя!

Маккар знизав плечима.

– Знаєш що,- мовив він,- іди під три чорти. Ти – старий шахрай. Ти ще сміятимешся на кутні.

Ругон, не знаючи, що робити з братом, штовхнув його її туалетну кімнату, де іноді відпочивав пан Гарсонне. З цієї кімнати, освітленої лише зверху, був тільки один вихід. Там стояли крісла, канапа та мармуровий умивальник. П’єр замкнув двері на ключ, перед тим трохи попустивши мотузки на братових руках. Чути було, як Маккар кинувся на канапу й заспівав щосили: “Все буде гаразд”1,- ніби під­бадьорюючи себе.

Залишившись нарешті сам, Ругон усівся в крісло мера. Він зітхнув і витер з лоба піт. Як важко здобувати багатство та пошану! Але він уже близький до мети. Він відчував, як пружинить під ним м’яке крісло, і машинально гладив рукою стіл червоного дерева, рівний і гладенький, наче шкіра гарної жінки. Він ще більше наприндився, прибравши такої ж величної пози, як за хвилину перед тим Маккар, коли слухав читання відозви. Тиша кабінету, здавалося, була наси­чена урочистістю, що наповнила йому душу невимовною насолодою. Роздимаючи ніздрі, він побожно, мов ладан, вдихав запах пилу і старих паперів, що валялися по кутках. Ця кімната з вицвілими шпалерами, вся ніби просякнута дріб’язковими чварами, мізерними клопотами закуткового містечка, оберталася на храм, а він сам ставав якимсь божеством. Ругон немовби потрапив у святилище, і хоча раніше недолюблював священиків, тепер йому пригадалося солодке хвилювання під час першого причастя, коли він щиро вірив, що ковтає плоть Христову.

1 “Все буде гаразд” (Сa ira) – популярна пісня часів французької буржуазної революції 1789 р.

Але, незважаючи на своє захоплення, він нервово здригався щоразу, коли до його вух долинав громовий голос Маккара. Слова “аристократів на ліхтар”, загрози повісити проривалися крізь зачинені двері, брутально розбиваючи його райдужні мрії. Завжди ця людина! І мрія про Плассан, простертий біля його ніг, раптово змінювалася картиною суду: присяжні, судді й публіка вислуховують ганебні Маккарові викриття, історію п’ятдесяти тисяч франків і все інше; спочиваючи у м’якому кріслі пана Гарсонне, він раптом бачив себе повішеним на ліхтарі вулиці Банн. Як спекатися цього негідника? Нарешті Антуан заснув, і П’єр добрих десять хвилин зазнавав незатьмареного раювання.

Рудьє й Грану вивели його з цього блаженного стану. Вони вернулися з в’язниці, куди відвели полонених. Уже розвиднилося. Скоро прокинеться місто. Треба приймати якесь рішення. Рудьє заявив, що насамперед слід звернутися з відозвою до населення. П’єр тим часом саме читав відозву, залишену на столі повстанцями.

– Та ось! – гукнув він.- Вона цілком підійде. Потрібно лише змінити кілька слів.

І справді, не минуло й чверті години, як Грану вже читав схвильованим голосом:

– “Жителі Плассана! Настав час розплати. Настало царство порядку…”

Вирішено було надрукувати відозву у друкарні “Плассанського вісника” й порозклеювати на всіх перехрестях.

– Слухайте, панове,- сказав Ругон,- ми підемо зараз до мене, а тим часом пан Грану збере тут усіх членів муніципальної ради, яких не заарештовано, й повідомить їх про страшні події сьогоднішньої ночі…

Потім він додав з величним виглядом:

– Я готовий відповідати за всі свої вчинки. Коли те що я вже зробив, буде визнане доказом моєї відданості законній владі, я ладен стати на чолі тимчасового комітет до того часу, поки буде відновлено законну владу. А щоб мені не закидали шанолюбство, я повернусь у мерію тільки на вимогу моїх співгромадян.

Грану та Рудьє запротестували. Плассан не буде не­вдячним. Зрештою, саме Ругон і ніхто інший, урятував місто. І вони пригадали все, що їхній друг зробив для партії поряд­ку: і жовтий салон, завжди відчинений для прихильників влади, і пропаганду доброго діла в усіх трьох кварталах, і склад зброї, ідея якого належала йому, а головне – цю незабутню ніч, коли він проявив стільки розсудливої обе­режності й героїзму, ніч, що уславила його навіки. Грану додав, що він заздалегідь певен захопленого схвалення та шості з боку панів муніципальних радників. Він закінчив словами:

– Не виходьте з дому; я прийду за вами і з тріумфом приведу вас сюди.

Рудьє заявив, що він розуміє такт і скромність свого і а й цілком схвалює їх. Нікому й на думку не спаде обвинувачувати його в шанолюбстві, але всі, звісно, оцінять ту делікатність, з якою він відмовляється брати на себе хоч будь-які повноваження без згоди своїх співгромадян. Це вельми достойно, вельми благородно й велично.

Під цією зливою похвал Ругон скромно схилив голову п мимрив: “Ні, що ви, це вже занадто!” – умліваючи від насолоди, мов людина, яку ніжно лоскочуть. Кожна фраза колишнього панчішника та колишнього торговця мигдалем, що сиділи праворуч і ліворуч від нього, приємно тішила мого слух. Розкинувшись у кріслі мера, сп’янілий від адміністративних пахощів кабінету, він уклонявся на всі боки з ви­глядом наслідного принца, якого переворот зробив імператором.

Втомившись від похвал, усі спустилися вниз. Грану по­дався розшукувати членів муніципальної ради. Рудьє запро­понував Ругонові піти попереду: сам він оддасть необхідні розпорядження про охорону мерії, а потім з’явиться до нього. П’єр дійшов до вулиці Банн ще безлюдним тротуаром, гучно стукаючи підборами, наче військовий. Уже добре розвиднілося. Незважаючи на сильний холод, П’єр тримав капелюха в руці. Від задоволеної пихи вся кров кинулася йому до голови.

На сходах свого будинку він побачив Кассута. Грабар за весь час навіть не зрушив з місця, бо в дім ніхто не заходив. Він сидів на нижній приступці, підперши руками здоровезну голову, втупившись перед себе бездумним поглядом, з німою впертістю вірного собаки.

– Ви на мене чекаєте, чи не так? – спитав П’єр, який, побачивши його, зрозумів усе.- От і добре, зараз же йдіть і скажіть Маккарові, що я повернувся. Спитайте його в мерії.

Кассут підвівся й почимчикував геть, незграбно вкло­нившись. Він пішов під арешт безтямно, немов баран, на величезну втіху П’єра, який сміявся, підіймаючись сходами. Він дивувався сам із себе, і в нього майнула невиразна думка: “Виявляється, я хоробрий. А може, я ще й дотепний?”

Фелісіте цієї ночі так і не лягала. Вона причепурилась, як на свято: одягла чепчик із стрічками лимонного кольору; у неї був вигляд дами, яка чекає гостей. Цілу ніч вона просиділа біля вікна, нічого не чула й тепер вмирала від цікавості.

– Ну що? – спитала вона, кидаючись назустріч чоловікові.

П’єр, важко дихаючи, подався до жовтого салону; вона пішла слідом за ним, старанно причинивши за собою двері. Він впав у крісло і сказав придушеним голосом:

– Все гаразд. Я буду збирачем податків.

Вона кинулась йому на шию і розцілувала.

– Справді? Невже? – вигукнула вона.- А я ж нічого не чула! Ну, розкажи мені все, розкажи, любий мій чоловіченьку!

Їй знову було п’ятнадцять років; вона ластилась до чоло­віка, мов кошеня, пурхала навколо нього, наче цикада, що здуріла від тепла і світла. І П’єр, радіючи з перемоги, розкрив перед нею душу. Він не обминув жодної подробиць. Він навіть виклав їй свої плани на майбутнє, зовсім забувши про своє твердження, що жінки нічого не розуміють у полі­тиці і що його дружина нічого не повинна знати, коли вій хоче лишитися господарем у домі. Фелісіте ловила кожне П’єрове слово; вона примусила його ще раз переказати деякі місця оповідання, запевняючи, що не розчула. І справді, від радості у неї шуміло в голові, і часом вона глухла від щастя, втрачала тяму. Коли П’єр розповів їй про події в мерії, вона зареготала. Вона пересідала з крісла у крісло, пере­сувала меблі, не могла всидіти на місці. Нарешті після соро­карічних безупинних зусиль вони схоплять долю за горло. Від цієї думки Фелісіте мало не збожеволіла й забула про всяку обережність.

– Ага, таж усім цим ти завдячуєш мені! – вигукнула вона з тріумфом.- Коли б я дала тобі волю діяти на влас­ний розсуд, ти по-дурному попав би в лабети до заколотників. Дурнику! Цим хижим звірам треба було кинути Гарсонне, Сікардо та інших.

Вона засміялася, наче дівчисько, показуючи свої старечі, розхитані зуби.

– Хай живе Республіка! Вона очистила нам місце. Але П’єр насупився.

– Все ти, все ти! – бурмотів він.- Тобі завжди зда­ється, що тільки ти все передбачаєш. Це ж мені спала думка, що треба сховатися. Хіба жінки розуміються хоч трошки на політиці! Годі, моя старенька, коли б ти орудувала ділом, ми б недалеко заїхали.

Фелісіте стиснула вуста. Вона зайшла надто далеко, вона забула про свою роль доброї німої феї. Але її охопив глухий гнів, як завжди, коли чоловік пригнічував її своєю зверх­ністю. Вона знову пообіцяла собі, як тільки випаде нагода, відплатити йому за все: вона прибере його до рук!

– А я й забув,- озвався Ругон,- пан Перот ускочив у халепу. Грану бачив, як він пручався в руках заколот­ників.

Фелісіте здригнулася. Вона стояла саме біля вікна, ласо позираючи на вікна збирача податків. Їй закортіло глянути ні них, бо до радісного почуття перемоги в неї домішувалася заздрість до цієї розкішної квартири, меблями якої вона вже давно подумки користувалася.

Вона обернулася й перепитала чудним голосом:

– Так пана Перота арештовано?

Вона вдоволено посміхнулася, але потім її обличчя за­нив рум’янець. В глибині душі у неї промайнуло жорстоке бажання: от якби заколотники вбили його! П’єр, мабуть, прочитав цю думку в її очах.

– Ай справді! – пробурмотів він.- Було б непогано, якби в нього влучила яка-небудь сліпа куля, це нас цілком влаштувало б. Не треба б тоді його усувати, правда ж? Та й нам нічого не могли б закинути.

Але Фелісіте, більш чутлива, здригнулася. Їй здалося, ніби вона щойно засудила цю людину на смерть. Коли вб’ють пана Перота, вона бачитиме його уві сні, він увесь мас ввижатиметься їй. Тепер вона крадькома позирала на сусідські вікна очима, повними любострасного жаху. Від­нині її радість набула присмаку якогось злочинного страху, під чого ставала ще гострішою.

А П’єр, виливши душу, згадав і про зворотний бік ме­далі. Він заговорив про Маккара. Як позбутися цього негідника? Але Фелісіте, збуджена успіхом, вигук­нула:

– Не все зразу! Ми йому затулимо рот. Достобіса! Доберемо якогось способу…

Вона ходила туди й сюди, переставляючи крісла, змі­таючи пил зі спинок. Раптом вона зупинилась посередині кімнати і окинула довгим поглядом злинялі меблі.

– Господи! – зітхнула вона.- Як же тут гидко! А до нас же зараз прийдуть!

– Годі охати! – відповів П’єр з чудовою байдужістю.- Ми замінимо все це.

Ще вчора сповнений пошани до цих крісел і канапи, сьогодні він уже ладен був топтати їх. Фелісіте відчувала

Таке ж презирство; вона навіть штовхнула одне крісло, якому бракувало коліщатка і яке не слухалось її.

У цю мить увійшов Рудьє. Фелісіте здалося, що він став набагато люб’язнішим. Слова “пан”, “пані” лунали в його вустах немов чарівна музика. Тим часом постійні відвідувачі прибували один по одному, і салон швидко наповнився. Ніхто ще не знав подробиць нічних подій. Всі прибігали з виряченими очима, силувано всміхаючись, схвильовані чутками, що почали ходити по місту. Ці пани, що вчора ввечері, почувши про наближення повстанців, так швидко позалишали жовтий салон, тепер поверталися галасливі, цікаві, налазливі, наче рій мух, розвіяний вітром. Деякі не встигли навіть пристебнути шлейки. Вони виявляли велике нетерпіння, але видно було, що Ругон чекає на когось, перш ніж почати розповідь. Щохвилини він спокійно поглядав на двері. Цілу годину гості обмінювали багатозначними рукостисканнями, туманними поздоровленнями, чути було захоплений шепіт; стримана радість тільки й чекала на одне слово, щоб перейти у захват.

Нарешті з’явився Грану. Він на мить зупинився на порозі, заклавши праву руку за борт застебнутого сюртука. Він марно намагався приховати своє хвилювання, напус­каючи на себе врочистість; його гладке брезкле обличчя сяяло. Як тільки він з’явився, в салоні запанувала тиша: всі відчули, що зараз станеться щось надзвичайне. Гості розступилися, утворивши живий коридор, і Грану попростував до Ругона. Він простяг йому руку.

– Мій друже,- сказав він,- складаю вам глибоку по­дяку від імені муніципальної ради. Вона запрошує вас очолити її, поки не повернеться наш мер. Ви врятували Плассан! В жахливу добу, яку ми переживаємо, нам потріб­ні люди з таким розумом і такою мужністю, як у вас. Прийдіть…

Грану, виголошуючи напам’ять коротеньку промову, яку з великою бідою склав собі, поки йшов від мерії до вулиці Банн, відчув, що пам’ять його зраджує. Але Ругон, теж хвилюючись, перебив оратора і, потискуючи йому руки лепетав:

– Спасибі, мій любий Грану. Велике спасибі!..

На більше він не спромігся. Пролунав оглушливий вибух захоплення. Всі кинулись до нього, простягаючи руки; його засипали похвалами, поздоровленнями, жадібно роз­питували. Та Ругон одразу прибрав поважної постави і за­явив, що йому треба кілька хвилин погомоніти з панами, Грану та Рудьє. Справи насамперед. Місто в критичному стані. Всі троє відійшли в куточок вітальні і там пошепки поділили між собою владу, а завсідники салону, тримаючись на поштивій віддалі, приховуючи нетерплячку, крадькома поглядали на них з захопленням і цікавістю. Ругонові випадав пост голови тимчасового комітету, Грану призначався секретарем; що ж до Рудьє, то він ставав коман­диром реорганізованої національної гвардії. Вони заприсяглися в усьому підтримувати один одного і діяти солідарно. Фелісіте, підступивши до них, раптом запитала:

– А Вюйє?

Вони перезирнулися. Ніхто не бачив Вюйє. На обличчі Ругона промайнула тінь неспокою.

– А може, його забрали разом з іншими? – сказав він, щоб заспокоїти себе.

Фелісіте похитала головою. Вюйє не така людина, щоб попастися. Коли його не видно й не чутно, значить, він задумав щось погане.

Двері відчинилися, і ввійшов Вюйє. Низенько схиливши і олову, він привітався до всіх зі своїми звичайними моргами і пісною посмішкою псаломника. Потім простягнув свою пітну долоню Ругонові та іншим. Вюйє встиг залагодити всі свої оборудки. Він сам відрізав собі шматок пирога, як сказала б Фелісіте. Сховавшись у льох, він крізь віконце бачив, як повстанці заарештували поштмейстера, контора якого була поруч з його книгарнею. І рано-вранці, саме тоді, коли Ругон умощувався у крісло мера, він спокійнісінько засів у кабінеті поштмейстера. Він знав в обличчя всіх службовців і, коли вони поприходили, заявив, що заступатиме їхнього начальника до його повернення, отож їм нема чого турбуватися. Потім він перерив ранкову пошту, не приховуючи своєї цікавості; він принюхувався до листів, мабуть, розшукуючи серед них якогось одного, йому потрібного. Без сумніву, ця нова посада сприяла його та­ємним задумам, бо він був такий задоволений, що навіть подарував одному чиновникові томик “Веселих оповідок” Пірона1. Вюйє мав чималий вибір непристойних книжок. Мін зберігав їх у великій шухляді під чотками та образками. Він наводняв місто порнографічними фотографіями й гравюрами, причому це зовсім не шкодило його торгівлі молитовниками. Проте вранці він почав побоюватися, що надто зухвало захопив поштову контору, і став міркувати, як би взаконити своє узурпаторство. Ось чому він і прибіг до Ругона, який безсумнівно ставав поважною персоною.

– Де це ви пропадали? – підозріливо спитала його Фелісіте.

Він почав розповідати про свої пригоди, звичайно, дуже прибріхуючи. За його словами, він урятував поштову контору від пограбування.

– Ну й гаразд! Залишайтеся там,- сказав П’єр, трохи подумавши.- Постарайтеся бути корисним.

Остання фраза таїла в собі головне побоювання Ругонів; найбільше вони боялися, щоб хтось не став надто вже корисним, не перевершив, не затьмарив їх у ролі рятівників міста. Але П’єр не бачив ніякої небезпеки в тому, щоб залишити Вюйє тимчасовим поштмейстером; це навіть допомагало позбутися його. Але Фелісіте аж пересмикнуло з досади.

Коли нарада скінчилася, четверо цих панів приєдналися до груп гостей, що товпилися у салоні. Час було нарешті задовольнити загальну цікавість. Їм довелося в усіх подробицях розповісти про всі ранкові події. Ругон був незрівнянний. Він доповнив, прикрасив і драматизував усе те, що розказував уранці дружині. Розподіл рушниць і патронів викликав загальний трепет. Та остаточно при­голомшила всіх розповідь про похід безлюдними вулицями й захоплення мерії. Кожну нову подробицю переривали вигуки:

– І вас було всього сорок один чоловік? Дивовижно!

– Далебі! Адже було темно, хоч в око стрель!

– Ні, визнаю, я б ніколи не насмілився.

– Значить, ви його так просто й схопили за горло?

– А бунтарі? Що ж вони казали?

Але ці уривчасті фрази тільки підохочували Ругона. Він відповідав усім, він доповнював розповідь жестами, мімікою. Цей товстун, захоплений власними подвигами, розпалився, мов школяр; він без кінця пригадував щось нове, повторювався, звідусіль сипалися запитання, здиво­вані вигуки; раз у раз обговорювалася яка-небудь подро­биця, і Ругон вихваляв себе в пориві епічного натхнення. А Грану й Рудьє підказували йому факти, дрібні, непомітні факти, які він пропускав. Вони згоряли від бажання вста­вити й своє слово, розповісти про якийсь епізод і часом перебивали його. Іноді говорили всі троє разом. Та коли Ругон захотів розповісти про те, що сталося у дворі, як захопили поліцейський пост, приберігаючи наостанці надзвичайний епізод з дзеркалом, Рудьє заявив, що він перекручує розповідь, міняючи послідовність подій. Вони навіть досить різко засперечалися. Через кілька хвилин Рудьє, скориставшись доброю нагодою, несподівано вигукнув:

– Добре! Хай буде так! Адже вас там не було… Дозвольте ж мені сказати…

______________

1 П і р о н Алексіс – французький поет (1689-1773), автор “Метроманії”, багатьох сатир і непристойних пісеньок.

І він докладно розповів, як прокинулися заколотники і як їх узяли на приціл і обеззброїли. На щастя, додав він, обійшлося без пролиття крові. Ця остання фраза розчарувала аудиторію, яка жадала почути хоч би про один труп.

– Але ж ви, здається, стріляли? – перебила Фелісіте, бачачи, що драма не досить ефектна.

– Так, так, тричі,- провадив колишній панчішник.- Ковбасник Дюбрюель, пан Льєвен та пан Массіко із зло­чинним поспіхом розрядили свої рушниці.

І заявив у відповідь на ремствування:

– Так, із злочинним, я наполягаю на цьому слові. На війні й так багато вимушеної жорстокості, навіщо марно проливати кров… Я хотів би побачити вас на моєму місці… А втім, вони запевняють, що не винні; вони й самі не розу­міють, чому їхні рушниці вистрілили… А все ж їхні руш­ниці вистрілили… І якась випадкова куля відскочила од муру й черкнула по щоці одного з бунтівників…

Цей синець, ця несподівана рана задовольнила слу­хачів. На якій щоці синець? Яким чином куля, навіть ви­падкова, може влучити в щоку і не пробити її? Все це ви­кликало нескінченні коментарі.

– А нагорі,- провадив Ругон, намагаючись говорити якомога голосніше, щоб підтримати загальне збудження,- нагорі у нас було жарко. Боротьба була запекла…

І він якнайдокладніше описав арешт брата й чотирьох піших заколотників, кажучи про Маккара як про “ватажка” й не називаючи його на ім’я. Слова “кабінет пана мера”, “крісло пана мера”, “стіл пана мера” щохвилини злітали з його уст і надавали в очах аудиторії особливої величі цій жахливій сцені. Сутичка відбувалася вже не в швейцарській, а в кабінеті головного адміністратора міста. Рудьє зовсім померк перед Ругоном. Нарешті П’єр дійшов до епізоду, який підготовляв з самого початку і який мав остаточно обернути його на героя.

– І ось,- мовив він,- один з повстанців кидається на мене. Я відсуваю крісло пана мера, хапаю цього молодчагу за горло й починаю душити його,- ви собі уявляєте! Рушниця мені заважала, але я не хотів її кидати, зброю ніколи не можна випускати з рук. Я тримав її ось так, під лівою пахвою. Раптом вона стріляє, і…

Вся аудиторія дивилася в рот Ругонові. Грану все витягував губи – його жерла нетерплячка теж щось розповісти – і нарешті вигукнув:

– Ні, ні, діло було зовсім не так. Ви не могли бачити, мій друже: ви билися, як лев… А я допомагав зв’язувати одного з полонених і бачив усе… Цей чоловік хотів вас убити. Це він випалив з рушниці. Я добре бачив, як його чорні пальці просунулися вам під руку.

– Ви гадаєте? – збліднувши, спитав Ругон.

Він навіть не підозрівав, що був у такій небезпеці; розповідь колишнього торговця мигдалем примусила його похолонути від жаху. Грану, як правило, не брехав, але в день битви дозволено бачити речі в драматичному світлі.

– Та кажу ж вам, цей чоловік хотів вас убити,- повторював він переконано.

– Так ось чому,- сказав Ругон притишеним голосом,- я чув, як куля просвистіла біля мого вуха.

Всі в салоні дуже захвилювалися; аудиторія відчула якусь священну повагу до героя. Він чув, як куля просвистіла біля його вуха! Звичайно, жоден із присутніх буржуа не міг похвалитися чимсь подібним. Фелісіте визнала за потріб­не кинутися в обійми чоловіка, аби ще дужче розчулити збори. Але Ругон зараз же визволився й закінчив своє оповідання героїчною фразою, що назавжди лишилася в пам’яті плассанців:

– Лунає постріл, я чую, як куля дзижчить над вухом і – торох! – розбиває дзеркало пана мера!

Всі були вражені. Таке чудове дзеркало! Неймовірно! Нещастя, що трапилося з дзеркалом, трохи відвернуло увагу цих добродіїв від подвигу Ругона. Дзеркало ставало якоюсь живою істотою, про нього розмовляли чверть го­дини з вигуками жалю і палким співчуттям, наче його поранено в серце. Це й була розв’язка, підготовлена П’єром, апофеоз цієї чудової одіссеї. В жовтому салоні знялися голосні балачки. Присутні повторювали один одному щойно прослухану розповідь, і часом хтось одходив від групи, щоб узнати в одного з трьох героїв точну версію спірного епі­зоду. Герої відновлювали факти з дивовижною точністю: вони відчували, що їхні слова стануть здобутком історії.

Тим часом Ругон і обидва його ад’ютанти заявили, що на них чекають у мерії. Запанувала поштива тиша; вони відкланялися, багатозначно всміхаючись. Грану аж роздувся під важності. Адже ніхто, крім нього, не бачив, як бунтів­ник спустив курок і пострілом розбив дзеркало: це додавало йому особливої пихи, він увесь так і сяяв. Виходячи і салону, він узяв Рудьє під руку й промовив з виглядом великого полководця, розбитого втомою:

– Вже тридцять шість годин, як я на ногах! Бог знає коли мені вдасться відпочити.

Ругон, уже йдучи, відвів убік Вюйє й сказав йому, що партія порядку розраховує на нього і на його “Вісник”. Треба надрукувати добру статтю, щоб заспокоїти населен­ня й вишпетити як слід банду мерзотників, що пройшли через Плассан.

– Будьте певні! – відповів Вюйє.- Газета мала вийти завтра вранці, але я випущу її ще сьогодні ввечері.

Вони вийшли, а завсідники жовтого салону затрима­лися ще на хвилинку, базікаючи, мов ті кумасі, що юр­мляться на тротуарі й дивляться на канарку, яка виле­тіла з клітки. Відставні комерсанти, торговці олією, ка­пелюшники цілком віддалися феєричній драмі. Ніколи ще їм не випадало зазнавати такого зворушення. Вони ніяк не могли опам’ятатися від того, що серед них знайшлися такі герої, як Ругон, Грану та Рудьє. Нарешті їм стало душно в салоні, набридло переказувати те саме оповідання, їм закортіло якнайшвидше поширити велику новину по місту, і вони зникли один по одному. Кожен хотів перший про все розповісти. Фелісіте, залишившись сама, спостеріга­ча з вікна вітальні, як вони мчали по вулиці Банн, збуджено вимахуючи руками, мов великі кістляві птахи, розносячи тривогу по всіх кутках міста.

Була десята година ранку. Плассанці з самого ранку металися по вулицях, збуджені чутками. Ті, хто бачив загін або чув про нього, розповідали найнеймовірніші та суперечливі історії, висловлювали безглузді здогади. Але більшість навіть не знала, про що йде мова; жителі околиць слухали, роззявивши рота, мов чарівну казку, оповідь про те, як кілька тисяч бандитів наповнили вулиці й зникли вдосвіта, наче армія привидів. Тільки скептики вигукували: “Та годі вже!” Та деякі подробиці все ж відповідали дійсності. Плассан кінець кінцем повірив, що, поки він спав, над ним прокотилося страшенне лихо, не зачепивши його. Нічна пітьма й суперечливі чутки надавали цій таємни­чій катастрофі якогось невиразного, незбагненного жаху, від якого здригалися навіть найхоробріші. Але хто ж одвер­нув удар? Хто сотворив чудо? Розповідали про невідомих рятівників, про невеличкий загін, що відтяв голову гідрі, про­те подробиць не наводили, і тому все це здавалося малоймо­вірним. Аж ось на вулицях з’явилися відвідувачі жовтого салону, повторюючи біля кожних дверей ту саму оповідку.

Як вогонь по пороховій нитці, звістка з краю до краю облетіла все місто. Ругонове ім’я переходило з уст в уста з вигуками здивування в новому місті, з криками захоп­лення у старому кварталі. Думка про те, що в Плассані нема ні супрефекта, ні мера, ні поштмейстера, ні збирача податків, ні будь-якої влади, спочатку приголомшила меш­канців, їм здавалось жахливим, що вони, як завжди, мирно прокинулись і раптом опинилися без усякого уряду. Коли перше замішання минуло, вони радісно кинулися в обійми визволителів.

Нечисленні республіканці знизували плечима, але дрібні торговці, дрібні рантьє, всякого гатунку консерватори б; благословляли скромних героїв, що здійснили свій подвиг темряві. Коли ж дізналися, що Ругон заарештував власного брата, захопленню не було меж; згадали про Брута те, чого П’єр так боявся, несподівано збільшило його славу. В той час, коли страх ще не розвіявся, всі відчували вдячність. Ругона визнали одностайно визволителем.

– Подумати тільки! – казали боягузи,- їх було всьо­го-на-всього сорок один чоловік!

Цифра “сорок один” остаточно вразила місто. Так у Плассані виникла легенда про сорок одного буржуа, що стерли на порох три тисячі заколотників. Лише кілька заздрісників з нового міста – адвокати без клієнтури та відставні військові, яким соромно було, що вони проспали таку ніч,- висловлювали деякий сумнів. Зрештою, повстан­ці могли піти й самі. Адже не лишилося ніяких слідів, битви – ні трупів, ні крові. Далебі, цим добродіям перемога дісталася не так уже й важко.

– А дзеркало? Дзеркало? – твердили фанатики. – Ви ж не будете заперечувати, що дзеркало пана мера розбите. Підіть і подивіться самі.

І справді, до самісінької ночі цілі юрби людей під уся­кими приводами заходили до кабінету мера; а втім, Ругон навмисне залишив двері відчиненими. Всі, як укопані, зу­пинялися перед дзеркалом, в якому куля пробила круглу дірку, оточену променеподібними тріщинами, і бурмотіли одну й ту ж фразу:

– Ото куля! Хай їй біс!

І виходили цілком переконані.

Фелісіте, сидячи біля вікна, упивалася цим гомоном славослов’я та вдячності, що долинав з усіх кінців міста. Весь Плассан заговорив про її чоловіка. Вона відчувала, як обидва квартали там, унизу, тремтіли від збудження й обіцяли їй близький тріумф. Ох і знущатиметься вона з цього міста, що так пізно впало до її ніг! Вона прига­дувала всі свої кривди, всі минулі прикрощі, і їй хотілося якнайшвидше навтішатися торжеством.

Вона підвелася й повільно обійшла салон. Ось тут оце щойно тяглося до них стільки рук. Вони перемогли; бур­жуазія була коло їхніх ніг. Жовтий салон був ніби освяче­ний цією перемогою. Покалічені меблі, витертий оксамит, люстра, засиджена мухами,- весь цей мотлох обертався в її очах на славетні останки на полі бою. Вона б менше хви­лювалась, якби оглядала Аустерліцьку рівнину.

Вернувшись до вікна, вона помітила Арістіда, що блу­кав по площі Супрефектури, наче щось винюхуючи. Вона подала йому знак піднятися. Він тільки цього й чекав.

– Та заходь же,- сказала мати, стоячи на сходовій площадці і бачачи, що він вагається.- Батька немає вдома.

Арістід мав зніяковілий вигляд блудного сина. Вже чотири роки він не переступав порога жовтого салону. Рука в нього все ще була перев’язана.

– У тебе й досі болить рука? – насмішкувато спи­тала Фелісіте.

Він почервонів і збентежено відповів:

– Вже набагато краще, майже пройшло.

Він стояв серед кімнати, не знаючи, що сказати. Фелісіте допомогла йому.

– Ти чув про подвиг батька? – запитала вона. Він сказав, що в цілому місті тільки й говорять про це.

До нього вернувся весь його апломб, і він відповів матері насмішкою на насмішку. Дивлячись їй просто в обличчя, пін додав:

– Я прийшов довідатися, чи тата не поранено?

– Слухай, не клей дурня! – скрикнула Фелісіте з властивою їй різкістю.- Я б на твоєму місці діяла просто. Визнай, що ти помилився, приєднавшись до цих паскуд-республіканців. Тепер ти, певно, охоче кинув би їх і пере­йшов на наш бік, бо ми сильніші. Що ж, наші двері для тебе відчинені.

Але Арістід запротестував. Республіка – велика ідея. Та й повстанці можуть ще перемогти.

– Облиш, будь ласка! – роздратовано вигукнула стара.- Ти просто побоюєшся, що батько зустріне тебе не дуже радо. Добре, я все влаштую… Послухай-бо мене: йди до своєї редакції і приготуй на завтра добрий номер. Пиши на користь перевороту, а завтра ввечері, після виходу газети, приходь до нас: тебе приймуть з розкритими обіймами.

Але Арістід мовчав, тож вона притишила голос і палко мовила:

– Зрозумій, ідеться про наше, а також і твоє щастя. Не здумай продовжувати свої дурниці. Ти вже досить скомпрометував себе.

Арістід відповів жестом, жестом Цезаря, коли той переходив Рубікон. Тим самим він ухилився від усного зобов’язання. Він уже налагодився йти, коли мати додала, взявшись за вузол його пов’язки:

– І найперше зніми цю ганчірку. Знаєш, це вже стає смішним!

Арістід не заперечував. Знявши хустку, він старанно згорнув її і сховав у кишеню. Потім поцілував матір і сказав:

– До завтра.

Тим часом Ругон офіційно приймав справи в мерії. Залишалося тільки вісім муніципальних радників, решта були в полоні у повстанців разом з мером та його двома помічниками. Ці панове, такі ж відважні, як і Грану, аж спітніли від страху, коли той з’ясував їм, в якому критич­ному становищі перебуває місто. Щоб зрозуміти розгубле­ність, що кинула їх в обійми Ругона, треба знати, з яких йолопів складаються муніципальні ради багатьох малень­ких містечок. У Плассані мера оточували неймовірні дурні, пасивні знаряддя його волі. Отже, коли пана Гарсонне не стало у Плассані, муніципальний апарат повинен був не­минуче вийти з ладу й дістатися тому, хто зуміє заволодіти його механізмом. Оскільки супрефект теж відбув із міста, то Ругон, природно, з огляду на обставини, став єдиним і абсолютним господарем міста: дивний збіг подій, що віддали владу в руки людини з заплямованим іменем, якій ще вчора ніхто в місті не позичив би й сотні франків.

П’єр почав з того, що оголосив про перехід влади до рук тимчасового комітету. Потім він заходився реорга­нізовувати національну гвардію; йому пощастило зібрати триста чоловік. Їм роздали сто дев’ять рушниць, що лишалися в сараї. Таким чином, кількість людей, озброєних реакцією, досягла півтораста. Друга половина гвардії скла­далася з добровольців-буржуа і солдатів Сікардо. Командир Рудьє зробив огляд маленької армії на площі Ратуші і з прикрістю відзначив, що торговці городиною сміються з неї крадькома. Далеко не всі гвардійці були в мундирах, деякі з них мали вельми недоладний вигляд – у чорних капе­люхах, у цивільних сюртуках, з рушницями в руках. Але власне, наміри в усіх були добрі. В мерії поставили варту. Решта війська рушила повзводно охороняти всі міські брами. Рудьє взяв на себе командування постом біля Го­ловної брами, якій загрожувала найбільша небезпека.

Ругон, відчувши вже свою силу, сам подався на вулицю Канкуен і попросив жандармів, щоб вони не виходили з казарм і ні в що не втручалися. А втім, він звелів відчинити двері жандармерії, ключі від яких забрали повстанці. Але він хотів тріумфувати один; він зовсім не бажав, щоб жандарми вкрали в нього частину слави. Він покличе їх, коли вони будуть потрібні; та зараз, пояснив він, їхня присутність тільки дратуватиме робітників і погіршить становище. Бри­гадир палко схвалив таку передбачливість. Дізнавшись, що в казармах є поранений, і бажаючи здобути собі популярність, Ругон вирішив його навідати. Він застав Ренгада в ліжку з пов’язкою на оці, з-під якої стирчали довгі вуса. Ругон спробував підбадьорити його, хвалячи за ви­конаний обов’язок, але сліпий на одне око пхикав і про­клинав своє поранення,- тепер йому доведеться залишити службу. Ругон пообіцяв прислати лікаря.

– Вельми вдячний вам, пане,- відповів Ренгад,- але, бачите, мені зразу б полегшало без усяких ліків, якби я міг скрутити в’язи тому негідникові, який вибив мені око. Я його миттю впізнаю,- невисокий такий хлопець, сухор­лявий, блідий, ще зовсім молодий…

Ругон згадав кров на руках Сільвера. Він мимоволі позадкував, ніби боявся, що Ренгад схопить його за горло й гукне: “Це твій небіж скалічив мене… Почекай, я з тобою поквитаюсь за нього!” І, проклинаючи подумки свою нік­чемну сім’ю, він урочисто заявив, що коли винуватець і найдеться, його буде покарано з усією суворістю закону.

– Ні, ні, це не кара,- твердив одноокий,- я сам скручу йому в’язи.

Ругон поспішив назад до мерії. Час після полудня він витратив на деякі необхідні заходи. Відозва, розклеєна на стінах, справила чудове враження. Вона кінчалася закликом зберігати спокій і запевненням, що порядок буде всіляко підтримуватися. І справді, аж до присмерку в місті панував бадьорий настрій, сповнений довіри до влади. На тротуарах люди, читаючи відозву, говорили:

– Ну, з цим покінчено, незабаром ми побачимо за­гони, послані навздогін за бунтівниками.

Всі настільки повірили в те, що солдати вже близько, що гуляки з проспекту Совер рушили на дорогу до Ніцци зустрічати військовий оркестр. Повернулися вони мало не вночі, розчаровані, нікого не зустрівши. По місту знову пробігла невиразна тривога.

В мерії на засіданні тимчасового комітету так довго товкли воду в ступі, що члени його дуже зголодніли і, пере­лякані власним базіканням, відчули, як їх знову змагає страх. Ругон одпустив їх обідати, запропонувавши знову зібратися на дев’яту годину вечора. Він уже лагодився піти з кабінету, як раптом прокинувся Маккар і почав що­сили грюкати у двері своєї в’язниці. Він заявив, що вже п’ята, прикинувся здивованим і з диявольською злістю про­бурмотів, що повстанці обіцяли повернутися значно ра­ніше, що вони чогось не поспішають його визволити. Ругон наказав дати йому поїсти і вийшов, роздратований тим, що Маккар усе править про повернення повстанців.

На вулиці П’єр відчув себе кепсько. Місто, здавалось йому, змінилося, набрало дивного вигляду: тротуарами швидко сновигали тіні, скрізь було безлюдно й тихо. Разом з сутінками похмурі будинки огортав жах, сірий, затяжний, настирний, наче осінній дощ. Радісне пожвавлення дня фатально завершувалося безпричинною панікою, острахом перед наближенням ночі; жителі втомилися, переситилися тріумфом, і тепер їм увижалася страшна помста заколотників. Ругон здригнувся, відчувши переляк. Він прискорив ходу, йому здавило горло. Проходячи повз кав’ярню на площі Францисканців, де щойно позасвічували лампи й де збиралися всі дрібні рантьє нового міста, він почув уривок розмови, вельми невтішної.

– Е! Послухайте-но, пане Піку,- казав хтось грубим голосом,- ви чули новину? Військовий загін, якого всі так чекали, виявляється, не прийшов.

– Та ніякого загону й не чекали, пане Туш,- відповідав пронизливий голос.

– Вибачте, хіба ви не читали відозви?

– Воно правда, там сказано, що в разі потреби лад буде підтримано силою.

– От бачите, сказано: “силою”, тобто – збройною си­лою.

– А що кажуть?

– Та всі бояться, звичайно; дивуються, чому солдати не приходять, дуже можливо, що заколотники їх пере­били.

В кав’ярні почулися перелякані вигуки. Ругон хотів був увійти й сказати цим буржуа, що у відозві жодним словом не згадувалося про прибуття війська, що не можна читати між рядків і поширювати такі безглузді чутки. Але в гли­бині душі він і сам, можливо, сподівався на військо і теж починав дивуватися, чому й досі немає жодного солдата. Він повернувся додому дуже стурбований. Фелісіте, жвава й бадьора, сповнена мужності, розсердилася, що його на­лякали такі дурниці. За десертом вона почала заспоко­ювати його.

– Ех ти, дурна голово,- сказала вона,- тим краще, що префект забув про нас. Ми самі врятуємо місто. Як на мене, то я б хотіла, щоб заколотники повернулися. Ми б зустріли їх пострілами і вкрили б себе славою… Слухай, накажи позачиняти міські брами, та не надумай лягати спати. Постарайся якомога більше метушитися сьогодні вночі, це тобі зарахується.

П’єр повернувся до мерії трохи підбадьорений. Але йому довелося зібрати всю свою мужність, щоб лишитися непохитним серед пхикання й нарікань колег. Члени тим­часового комітету принесли паніку у складках своїх сюрту­ків, як запах дощу в негоду. Вони запевняли, що споді­валися на підмогу, кричали, що не можна отак залишати чесних громадян на поталу бунтівникам. П’єр, щоб відкараскатися від них, майже обіцяв їм, що завтра прибуде військо. Потім він урочисто оголосив, що збирається позачиняти брами. Це трохи втішило присутніх. Національним гвардійцям наказано було негайно вирушити до брам і замкнути їх на подвійні засуви.

Коли вони повернулися, більшість членів комітету призналися, що тепер у них спокійно на душі. А коли П’єр сказав, що критичне становище міста зобов’язує їх зали­шатися на своєму посту, декотрі почали лаштуватися про­нести ніч у кріслі. Грану надів чорну шовкову ярмулку, яку передбачливо захопив із дому. Біля одинадцятої години майже всі члени комітету вже спали круг столу пана Гарсонне. Лише дехто сидів з розплющеними очима і під рівномірні звуки кроків національних гвардійців, що долинали з двору, мріяв про те, як він виявить відвагу і за­служить орден. Висока настільна лампа освітлювала цю чуд­ну нічну варту. Ругон був задрімав, але раптом підхопився й наказав послати по Вюйє. Він щойно згадав, що ще не одержав “Вісника”.

Книгар з’явився лихий, у поганому настрої.

– Ну? – спитав Ругон, відійшовши з ним убік.- А стаття, яку ви мені обіцяли? Я так і не бачив газети.

– І ви через це потурбували мене? – визвірився Вюйє.- Хай йому біс! “Вісник” не вийшов. Я зовсім не бажаю, щоб мене завтра прирізали, коли раптом повер­нуться заколотники.

Ругон із силуваною усмішкою заперечив, що, хвалити бога, нікого різати не збираються. Навпаки, саме тому, що ходять такі нісенітні, панічні чутки, стаття, про яку йдеться, могла б дуже прислужитися благородній справі.

– Може, й так,- відповів Вюйє,- але найблагородніша справа – це зберегти голову на плечах.

І додав ущипливо:

– А я гадав, що ви перебили всіх бунтівників до одного. А їх, виявляється, ще сила-силенна, і я не можу ризику­вати собою.

Ругон, залишившись сам, здивувався з обурення цього чоловіка, завжди такого покірливого й підлесливого.

Поведінка Вюйє здалася йому підозрілою. Але йому ніколи було дошукуватися правди. Не встиг він умости­тися в кріслі, як увійшов Рудьє, несамовито брязкаючи шаблею, почепленою до пояса. Ті, що спали, посхоплюва­лися з переляку. Грану подумав, що закликають до зброї.

– Га? Що? Що там таке? – питав він, похапцем хо­ваючи до кишені чорну шовкову ярмулку.

– Панове,- без усякої передмови почав засапаний Рудьє,- мені здається, до міста підступає ватага бунтів­ників…

Його слова зустріли переляканою мовчанкою. І тільки в Ругона стало духу запитати:

– Ви їх бачили?

– Ні,- відповів колишній панчішник,- але з поля до­линає якийсь чудний гомін. Один солдат запевняє, що бачив вогні на схилах Гаррігських гір.

А що всі, пополотнівши, мовчки перезиралися між собою, то Рудьє провадив:

– Я повертаюсь на свій пост. Боюсь, коли б не було атаки. А ви теж приготуйтеся.

Ругон хотів було його наздогнати, добути ще якісь ві­домості, але Рудьє був уже далеко. У членів комітету від­разу пропав сон. Чудний гомін! Вогні! Атака! – і все це серед ночі! Легко сказати: “Підготуйтеся!” Але що ж їм робити? Грану трохи не запропонував тактику, яка так добре вдалася їм напередодні: сховатися й чекати, поки заколотники пройдуть через Плассан, а потім здобути перемогу на порожніх вулицях. Але, на щастя, П’єр пригадав поради дружини й заявив, що Рудьє міг помилитися; краще піти й пересвідчитися на власні очі. Деякі члени ради скри­вились, та коли було ухвалено, що комітет супроводитиме озброєний загін, усі з чудовою мужністю зійшли вниз. Залишивши біля ратуші кількох чоловік варти, вони ото­чили себе тридцятьма національними гвардійцями і лише тоді насмілилися вийти на вулиці заснулого міста. Місяць тихо плив над дахами, одкидаючи довгі тіні. Вони перехо­дили від валу до валу, од брами до брами, але обрій зату­ляли мури, і нічого не пощастило роздивитися й почути. Щоправда, національні гвардійці на різних постах запев­няли, що з полів крізь зачинені брами долинають якісь підозрілі шерехи. Вони прислухалися, але нічого не могли вловити, крім віддаленого клекоту, в якому Грану впізнав шум Вйорни.

Проте вони не заспокоїлись. Вони вже лагодилися по­вернутись до мерії, дуже стурбовані, хоча знизували уда­вано плечима й обзивали Рудьє боягузом і фантазером. Аж тут Ругон, щоб остаточно заспокоїти своїх друзів, за­пропонував їм оглянути долину з підвищення, звідки видно було на кілька льє. Він повів невеличкий загін до квар­талу св. Марка і постукав у двері особняка де Вальке-расів.

Граф, тільки-но зачувши про заколот, виїхав до свого замку Корб’єр. В особняку лишився маркіз де Карнаван. З учорашнього дня він передбачливо тримався осторонь не через острах, а тому, що не хотів у вирішальний момент бути заодно з Ругоном. У глибині душі він згорав від ці­кавості. Він замкнувся, щоб утриматись від бажання поди­витись на цікаву сцену інтриг жовтого салону. Коли ка­мердинер раптом, серед ночі, доповів, що його питають унизу якісь пани, він одразу втратив усю свою розваж­ність і мерщій вийшов до них.

– Дорогий маркізе,- сказав Ругон, представляючи Йому членів комітету,- ми прийшли до вас з невеличким проханням. Чи не можна нам пройти у сад?

– Звичайно,- відповів здивований маркіз,- я сам про­веду вас туди.

Дорогою йому розповіли, в чому справа. У кінці саду була тераса, яка височіла над долиною. Тут крізь чималий вилом у мурі фортечного валу добре було видно широку рівнину. Ругон згадав, що ця тераса може правити за чудо­вий спостережний пункт. Національні гвардійці залиши­лися біля брами. Члени комітету, ведучи далі розмову, сперлися на бильця тераси. Але незвичайна картина, що і розгорнулася перед ними, змусила їх замовкнути. Далеко-далеко в глибокій долині Вйорни, що простягалася на захід між пасмом Гаррігських гір і горами Сея, потоком струмувало місячне сяйво. Купи дерев, темні скелі здава­лися острівцями й мисами в цьому морі світла. Подекуди, на закрутах, Вйорна виблискувала, наче сталева зброя, виграваючи серед тонкого сріблястого дощу, що сипався з неба. В сутінках морозної ночі широкий простір здавався океаном, якимсь незнаним світом.

Попервах спостерігачі нічого не чули й не бачили. Небо було освітлене трепетним сяйвом, здалеку невиразно лунали якісь голоси. Грану, від природи не надто схильний до поезії, все ж таки промимрив, захоплений величною красою тихої зимової ночі:

– Яка чудова ніч, панове!

– Ну, звісно, Рудьє приверзлося,- зневажливо кинув Ругон.

Але маркіз нашорошив свої чуйні вуха.

– Ого! – вимовив він різким голосом.- Я чую сполох. Всі перехилилися через бильця, затамувавши подих.

І ось з долини почувся чистий, мов кришталь, далекий дзвін. Члени комітету не могли не погодитися з маркізом. Били на сполох. Ругон запевняв, що впізнає дзвін Беажа – маленького села, до якого від Плассана було добре льє. Він казав це, щоб заспокоїти своїх колег.

– Слухайте, слухайте! – перебив маркіз.- А це вже дзвін Сен-Мора.

Він показав на іншу точку обрію. І справді, в сяйві місячної ночі залунало ридання другого дзвона. Скоро їхній слух призвичаївся до нічних шумів і почав розріз­няти розпачливі скарги десяти, двадцяти дзвонів. Звіду­сіль долинали тужливі заклики, схожі на хрипіння вми­раючого. Ридала вся долина. Тепер уже ніхто не сміявся з Рудьє. Маркіз, якому завдавало жорстокої втіхи лякати цих буржуа, став пояснювати їм причину сполоху.

– Це об’єднуються сусідні села, щоб на світанку на­пасти на Плассан, – мовив він.

Грану вирячив очі.

– Ви нічого не бачите ген там? – спитав він раптом. Ніхто нічого не бачив. Усі заплющили очі, щоб краще чути.

– А он, дивіться! – сказав він трохи перегодя.- Он там, за Вйорною, біля тієї темної маси.

– Так, бачу,- відповів з розпачем у голосі Ругон,- запалюють вогнище.

Зразу ж зайнялося друге вогнище, навпроти першого, потім третє, четверте. Червоні цятки спалахували по всій долині, майже на однаковій віддалі одна від одної, немов ліхтарі на гігантському проспекті. Полум’я багать блідло під місяцем, і в його непевному світлі вони здавалися ка­люжами крові. Ця лиховісна ілюмінація доконала муні­ципальний комітет.

– Сто чортів! – уїдливо бурмотів маркіз своїм пискля­вим голосом.- Та ж ці розбійники подають сигнали один одному.

І він послужливо почав рахувати вогні, щоб дізнатися, з якими приблизно силами доведеться мати справу “слав­ній національній гвардії Плассана”. Ругон спробував запе­речити, запевняючи, що селяни беруться до зброї, щоб приєднатися до повстанської армії, а зовсім не для того, щоб напасти на Плассан. Але інші члени комітету похмуро мовчали: в них уже склалася думка, і втішати їх було марно.

– А зараз я чую марсельєзу,- сказав Грану підупалим голосом.

Він не помилився. Мабуть, загін проходив берегом Вйор­ни, під самими міськими мурами. Слова “До зброї, грома­до! Шикуйтеся в загони!” долинали спалахами, напружені, виразні. Яка жахлива ніч! Члени комітету мовчки стояли на терасі, спершись на парапет, закляклі від лютого холоду, безсилі одвести очі від долини, що палала сигнальними вогнями. Це море світла, протяте кривавими вогнями, втомлювало очі, у вухах дзвеніло від лементу дзвонів; їм уже зраджували чуття і ввижалися неймовірні страхіття. Нізащо в світі не зрушили б вони з місця; їм здавалося: досить повернутися спиною до рівнини,- і ціла армія кинеться за ними навздогін. Як більшість боягузів, вони чекали набли­ження небезпеки, мабуть, для того, щоб чкурнути у вирі­шальну хвилину. Вдосвіта, коли зайшов місяць і перед ними зяяла лише чорна безодня, вони відчули смертельний жах. Їм марилося, що невидимі вороги скрадаються в тем­ряві і от-от учепляться їм у горлянку. При найменшому шереху вони уявляли, що лиходії радяться біля підніжжя тераси й зараз полізуть на неї. А навкруги – нічого, зовсім нічого, тільки непроглядна пітьма, де безнадійно потопав зір. Маркіз, утішаючи їх, повторював іронічним тоном:

– Не турбуйтеся! Вони зачекають світанку.

Ругон проклинав усе на світі. Його знов обійняв страх. І Грану геть посивів за цю ніч. Та от повільно стала займатися зоря. Проте й світання не принесло полегкості. Ці пани сподівалися, що в першому ранковому промінні вони побачать армію, вишикувану до бою. А день сьогодні наче десь забарився, світанок ліниво ширився від обрію. Ви­тягнувши шиї, напружуючи слух, вони допитливо вдивлялися в білястий туман. І в хисткій півтемряві їм ввижалися дивоглядні силуети; рівнина обернулася на криваве озеро, скелі – на трупи, що плавали в його хвилях, купи дерев – на грізні батальйони. А потім світло остаточно розвіяло привиди, і настав день,- такий блідий, сумний і журливий, що навіть у маркіза стиснулося серце. Повстанців ніде не було видно, шляхи були вільні, а пустельна сіра долина скидалася на покинуте розбишацьке кубло. Вогні погасли, але дзвони все ще гули. О восьмій годині Ругон помітив лише кількох чоловіків, що йшли понад берегом Вйорни, віддаляючись від міста.

Члени комітету знемагали від холоду і втоми. Пере­свідчившись, що безпосередньої небезпеки ще немає, вони вирішили відпочити кілька годин. На терасі залишили вартового, наказавши йому негайно попередити Рудьє, як тільки він помітить удалині який-небудь загін. Грану та Ругон, знесилені нічним хвилюванням, підтримуючи один одного під руки, подалися додому. Вони були сусідами.

Фелісіте турботливо вклала чоловіка спати. Вона називала його “бідне кошеня”, умовляла не занепадати духом, – усе минеться. Але П’єр хитав головою, він мав серйозні побоювання. Вона дала йому поспати до одинадцятої години. Потім, коли він поснідав, лагідно вирядила його з дому, переконавши перед тим, що треба мужньо триматися до кінця. В мерії Ругон застав тільки чотирьох членів комі­тету: решта не з’явилися, вони захворіли з переляку. Зранку паніка захлюпнула місто. Члени муніципального комітету не втерпіли й розповіли вдома про моторошну ніч, яку вони провели на терасі особняка де Валькерасів. А служ­ниці поквапилися розповсюдити новину, прикрасивши її драматичними подробицями, і тепер усім стало відомо, що члени муніципального комітету спостерігали з висот Плассана танці канібалів, які поїдали бранців; відьом, що кружляли в диявольському танку навколо казанів, де варилися діти; незліченні загони бандитів, зброя яких виблискува­ла при місячному світлі. І ще розповідали про дзвони, що бамкали самі собою; запевняли навіть, що повстанці під­палили навколишні ліси – і весь край у вогні.

Був вівторок – базарний день у Плассані. Рудьє наказав повідчиняти міські брами, щоб впустити кількох селянок і городиною, маслом та яйцями. Але муніципальний комітет, що складався на той час усього з п’яти чоловік, рахуючи й голову, зразу ж визнав це за непростиму необережність. Хоч вартовий, якого залишили на терасі особняка, досі нічого підозрілого не помітив, а все ж таки треба тримати брами замкненими. На Ругонову вимогу оповісник у супро­воді барабанщика обійшов усі вулиці і оголосив, що місто перебуває у стані облоги і коли хто з жителів вийде з нього, то повернутися вже не зможе. Точно опівдні всі брами було урочисто замкнено. Цей захід, вжитий для того, щоб за­спокоїти населення, нагнав на всіх ще більшого жаху. Цікаво було подивитися на місто, яке замикало брами, за­сувало іржаві засуви серед білого дня в середині дев’ятнад­цятого століття!

Коли Плассан, підперезаний ветхим поясом валів, зачи­нився на всі засуви, як обложена ворогом фортеця, очі­куючи атаки, смертельна туга оповила похмурі будинки. Жителям центру міста безперестану чулося, ніби з перед­містя долинає стрілянина. Ніхто не знав нічого, всі сиділи немовби замуровані у глибокому льосі і тільки тоскно че­кали порятунку або загибелі.

Вже два дні будь-яке сполучення із зовнішнім світом було перерване через повстанців, загони яких блукали в околицях. Плассан у своєму закутку був відрізаний од усієї Франції. Він був самотній серед повсталого краю; навкруги били дзвони на сполох; марсельєза гриміла з такою силою, що здавалось, ніби з берегів вийшла повновода ріка. Місто, покинуте напризволяще, тремтіло від страху, мов здобич, обіцяна переможцеві. Городяни, що гуляли проспектом, щохвилини переходили від розпачу до надії; їм увижалися біля Го­ловної брами то блузи заколотників, то солдатські мундири. Супрефектура, круг якої все валилося, переживала болісну агонію.

Близько другої години поширилася чутка, що державний переворот не вдався: принца-президента ув’язнено у вежу Венсенського замку; Париж у руках найзапекліших дема­гогів; Марсель, Тулон, Драгіньян,- одне слово, весь пів­день захопила переможна повстанська армія. Надвечір Плассан захоплять бунтівники і переб’ють усіх жителів.

Городяни обрали депутацію, яка прийшла до мерії і заявила протест з приводу того, що замкнули брами; такий захід міг тільки розлютити повстанців. Ругон, украй роз­гублений, обстоював свій наказ з усією енергією, на яку був здатний. Наказ позамикати брами здавався йому наймудрішим розпорядженням в усій його адміністративній діяльності, і він знаходив переконливі докази на його обо­рону. Але його перебивали, засипали питаннями: де ж солдати? де обіцяний ним загін? П’єр почав вибріхуватися і, нарешті, заявив руба, що нічого не обіцяв. Головною причиною паніки саме й була відсутність цього легендар­ного полку; жителі так пристрасно про нього мріяли, що кінець кінцем повірили в його реальність. Знайшлися по­інформовані люди, яким було точно відомо, де повстанці перебили солдатів.

О четвертій годині Ругон у супроводі Грану вернувся в особняк де Валькерасів. Вдалині, понад Вйорною, раз по раз проходили невеличкі групи людей, які прямували до Оршера на підмогу повстанцям. Цілісінький день хлопчаки тільки те й робили, що лазили на вали; буржуа приходили, щоб глянути крізь бійниці. Ці добровільні вартові посилю­вали загальний страх; вони вголос підраховували людей, які проходили долиною і яких поголоска відразу обертала на грізні батальйони. Переляканим обивателям здавалося, що крізь амбразури валу вони бачать готування до все­світньої жахливої різанини. Надвечір, як і напередодні, містом промчав крижаний подув паніки.

Повернувшись у мерію зі своїм нерозлучним Грану, Ругон зрозумів, що становище загострилося до краю. За їхньої відсутності зник ще один член комітету. Залиши­лося тільки четверо. Ці пани зрештою зрозуміли, що смішно сидіти отак цілими годинами й мовчки дивитися на бліді обличчя один одного. До того ж їх жахала думка, що до­ведеться й другу ніч провести на терасі в саду.

Ругон з поважним виглядом заявив, що, оскільки об­ставини не змінилися, немає потреби постійно чергувати. Коли ж трапиться якась важлива подія, членів комітету повідомлять. Після належного обговорення Ругон доручив Рудьє всі адміністративні клопоти. Бідолашний Рудьє, який не забував про те, що він був національним гвардійцем у Па­рижі за часів Луї-Філіппа, ревно охороняв Головну браму.

Мов приголомшений, повертався П’єр додому, ховаю­чись у затінку будинків. Він відчував, як зростає до нього порожнеча плассанців, чув, як в окремих групах його ім’я вимовляють з гнівом та презирством. Хитаючись, уми­наючись потом, підіймався він до себе по сходах. Фелісіте зустріла його мовчки, із засмученим обличчям. Вона теж починала втрачати надію. Всі їхні мрії йшли за вітром. Подружжя сиділо у жовтому салоні віч-на-віч. День згасав, тьмяні зимові сутінки надавали якогось бруднуватого від­тінку жовтогарячим шпалерам з великими розводами. Ні­коли ще кімната не здавалася такою побляклою, такою жалюгідною та огидною. На цей час вони були самі; їх уже не оточувала юрба підлабузників, не засипала при­вітаннями; вистачило одного дня, щоб занапастити їх – саме в ту мить, коли вони вже святкували перемогу. Якщо й завтра становище не зміниться, все пропало! Фелісіте ще вчора мріяла про Аустерліц1, споглядаючи мотлох жовтого салону, а сьогодні ця сама кімната, така похмура й порожня, нагадувала прокляте Ватерлоо2.

Чоловік усе ще мовчав; вона мимоволі підійшла до вікна, до того вікна, біля якого вчора тішилася вітаннями цілого міста. Внизу, на площі, стояли групи людей. Помі­тивши, що всі голови звернені до їхнього будинку, Фелі­сіте квапливо зачинила віконниці, побоюючись яких-небудь ворожих вихваток. Вона відчувала, що говорили про них.

________

1 Мається на увазі вирішальна перемога Наполеона над російсько-“нстрійською армією (2 грудня 1805 р.).

2 Під Ватерлоо Наполеон, розгромлений союзними арміями Англії та Пруссії, зазнав цілковитої поразки (18 червня 1815 р.).

У темряві до неї долітали голоси. Якийсь адвокат роз­водився тоном сутяги, що виграв процес:

– Я вже вам казав: повстанці пішли самі по собі, й вони, звичайно, не проситимуть у сорока одного захисника доз­волу повернутися в місто. Сорок один! Брехня! Я певен, що їх було принаймні двісті.

– Та ні ж,- заперечив товстий комерсант, торговець олією і завзятий політик.- Їх і десятка не було. Адже вони навіть не билися. Інакше вранці ми б неодмінно бачили кров. Я вам кажу,- я сам ходив у мерію дивитись – двір був чистісінький, як моя долоня.

Якийсь робітник, що несміливо прослизнув у цей гурток, додав:

– Захопити мерію не дуже хитра штука, коли там і двері не були замкнені.

Гучний регіт зустрів цю фразу, і робітник, підбадьоре­ний, провадив:

– Хто ж не знає Ругонів! Невелике цабе!

Ця насмішка вразила Фелісіте в саме серце. Невдяч­ність народу невимовно обурювала її, бо зрештою вона сама починала вірити в місію Ругонів. Вона покликала чоловіка: нехай дізнається, яка непостійна юрба.

– А оте дзеркало,- провадив адвокат.- Скільки гала­су наробили через якесь жалюгідне дзеркало! Ви знаєте, Ругон здатний був навмисне стрельнути, аби примусити всіх повірити в битву.

П’єр ледве не скрикнув від розпачу. Як! Вони не ві­рять навіть у дзеркало! Незабаром почнуть твердити, ще він навіть не чув, як над його вухом продзижчала куля. Легенда про Ругонів забудеться, і слава їхня загине, на цьому його страждання не закінчились. Люди на площі паплюжили його з таким самим запалом, з яким учора ви­хваляли. Колишній власник капелюшної майстерні, житель передмістя, старий років сімдесяти, почав копирсатися минулому Ругонів. Напружуючи пам’ять, яка його вже зраджувала, він усе-таки згадав про садибу Фуків, про Аделаїду та її любощі з контрабандистом. Сказаного було досить, щоб дати новий поживок для пересудів. Гурти об’єднувалися; слова: “наволоч, злодії, безсоромні інтригани” долинали до вікна, а П’єр і Фелісіте, стоячи за ві­конницями, нетямилися від гніву й страху. На площі договорилися нарешті до того, що почали співчувати Маккарові. Це був останній удар. Ще вчора Ругон був Брутом1, стоїком, який для вітчизни не щадив своїх близьких, а сьо­годні Ругон ставав негідним честолюбцем, здатним заду­шити власного брата, аби тільки доскочити успіху.

– Ти чуєш? Чуєш? – бурмотів П’єр здавленим голосом.- Які мерзотники! Вони нас доконають. Тепер нам уже ніколи не оговтатися від такого удару…

Розлючена Фелісіте тарабанила пальцями по віконниці.

– Нічого, хай собі говорять, хай! – відповіла вона.- Коли наше буде зверху, я їм ще покажу. Я знаю, з якого боку повіяв вітер. Нове місто підбурює проти нас людей.

Вона справді вгадала. Раптовий крах популярності Ругонів був справою адвокатів нового міста, роздратованих значенням, якого став набувати колишній торговець олією, людина неписьменна, та ще й майже банкрут у минулому. Квартал св. Марка в останні два дні наче вимер. Залиша­лися старий квартал та нове місто. І от вони скористалися з паніки, щоб заплямувати жовтий салон в очах комер­сантів та робітників. Рудьє та Грану – чудові люди, ша­новні громадяни; їх обдурили інтригани Ругони. Дарма, їм відкриють очі. Хіба можна допустити, щоб цей товстун, цей пройдисвіт без сантима за душею сидів у кріслі пана мера? Там повинен сидіти пан Ісідор Грану. Заздрісники докоряли Ругонові за всі вжиті ним заходи під час його адміністративної діяльності, що тривала ледве добу. Не треба було залишати на місці колишню муніципальну раду. Хіба не безглуздя було замикати брами? Через Ругонову дурість п’ять членів муніципального комітету схопили за­палення легенів на терасі особняка де Валькерасів. І не було кінця-краю цим обвинуваченням. Республіканці й собі підвели голову. Подейкували, що робітники з перед­містя збираються захопити мерію. Реакція була в агонії… П’єр, бачачи, як гинуть всі його надії, почав розмірко­вувати, на чию підтримку можна ще сподіватися.

1 Б р у т Марк Юній – римський патрицій, що очолив змову аристократів-республіканців проти єдиновладдя Юлія Цезаря, який був його особистим другом.

– Адже, здається, Арістід мав прийти сьогодні ввечері миритися? – спитав він.

– Так,- відповіла Фелісіте,- він обіцяв написати гар­ну статтю. Але “Вісник” так і не вийшов.

Раптом П’єр перебив їй мову:

– Еге! Глянь, чи не він ото виходить з супрефектури? Старій досить було одного погляду.

– Він знову надів пов’язку! – вигукнула вона.

Справді, Арістід знову перев’язав руку. Імперія по­хитнулась, але Республіка не святкує перемогу, і він перед­бачливо вирішив тим часом повернутися до ролі інваліда. Нишком, навіть не підвівши голови, він перейшов площу. Потім, очевидно, почув з гурту якісь небезпечні або ком­прометуючі слова й поквапився зникнути за рогом вулиці Банн.

– Бачиш, він і не подумав зайти до нас,- гірко сказала Фелісіте.- Вже по всьому… Навіть рідні діти нас покинули.

Вона спересердя з грюком зачинила вікно, щоб більше нічого не бачити й не чути. Засвітивши лампу, подружжя сіло обідати. Їли вони нехотя, пригнічені, залишаючи шмат­ки на тарілці. Треба якнайшвидше вжити якихось заходів. На ранок Плассан повинен бути біля їхніх ніг, повинен просити пощади, якщо вони не хочуть назавжди розлучитися з мрією про багатство. Цілковита відсутність будь-яких новин була єдиною причиною їхнього страху та не­рішучості. Фелісіте своїм ясним розумом швидко це збаг­нула. Коли б вони знали, які наслідки перевороту, вони або зухвало, хоч би там що, розігрували б далі роль визволи­телів міста, або ж, навпаки, постарались би швидше пустити в непам’ять програну партію. Але вони були немовби в потемках, вони не могли дати собі ради, обливалися холодним потом, ставлячи на карту все своє майбутнє, не маючи уявлення про події в країні.

– І ще цей негідник Ежен нічого не пише! – вигукнув у розпачі Ругон, не зауважуючи, що виказує жінці таєм­ницю свого листування.

Фелісіте удала, ніби не чує, але вигук чоловіка глибоко вразив її. Справді, чому Ежен нічого не пише батькові? Він так сумлінно його повідомляв увесь час про успіхи бона­партистів… Не міг же він не сповістити батька про перемогу або поразку принца Луї. З самої обережності він мав повідомити батькам цю новину. Якщо Ежен мовчить, значить, Республіка перемогла і його посадили разом із претен­дентом у темницю Венсенського замку. Фелісіте аж похо­лола від жаху; мовчання сина відбирало останню надію.

В цю хвилину їм принесли номер “Вісника”, тільки що з друкарні.

– Як? – вигукнув П’єр, дуже здивований.- Вюйє випустив “Вісника”?

Він розірвав обгортку, прочитав передову статтю і, попо­лотнівши, безсило похилився на стільці.

– На прочитай,- сказав він, передаючи газету Фелі­сіте.

Це була чудова стаття, просякнута неймовірною люттю проти повстанців. Ніколи ще з пера не спливало стільки жовчі, брехні й облудної мерзоти. Вюйє починав з роз­повіді про вступ до Плассана повстанського загону. Справжній шедевр! Тут були й “бандити”, і “пики вішальників”, і “покидьки каторги, що наповнили місто, сп’янілі від горілки, розпусти й грабунків”. Вюйє розводився про те, вони “шастали містом, лякаючи мирне населення дики криками, прагнучи лише насильства і крові…”. Сцена з мерії й арешт властей подавались як кривава драма: “Вони схопили найшановніших громадян: мера, хороброго майора національної гвардії, поштмейстера, цього мирного чиновника; негідники увінчали жертви терновими вінками, як Ісуса Христа, і плювали їм в обличчя”. Абзац, присвя­чений М’єтті та її червоному плащу, був пройнятий лі­ричним обуренням. Вюйє нарахував десять, двадцять дів­чат, залитих кров’ю: “І хто не бачив серед цих страховищ повій, одягнених у червоне, які, напевне, качалися в крові жертв, замордованих цими розбійниками по дорозі? Вони розмахували прапорами й на перехрестях оддавалися огид­ним пестощам усієї зграї”. Вюйє додавав з біблійним па­фосом: “Республіку завжди супроводять проституція і вбивства”.

Така була перша частина статті.

Скінчивши свою оповідь, книгар патетично запитував: “Чи довго ще країна терпітиме ганебний розгул цих диких звірів, що не шанують ні власності, ні окремої особи?” Він звертався з закликом до всіх достойних громадян, пере­конуючи, що дальше потурання неприпустиме, бо зако­лотники можуть прийти знову й вирвати “дочку з обій­мів матері, жінку з обіймів чоловіка”. Нарешті після по­божної заяви, що бог вимагає знищення лиходіїв, стаття закінчувалась таким бойовим гаслом: “Кажуть, що ці мер­зотники знову стоять під нашими брамами. Що з того! Дружно візьмімось за рушниці й переб’ємо їх, мов собак. Я піду в перших лавах і радітиму, коли ми зітремо з лиця землі цих гадів!”

Ця стаття, де невмілий провінційний журналіст при­крашав лайку пишномовними фразами, вразила Ругона. Коли Фелісіте поклала газету на стіл, він прошепотів:

– Яка падлюка! Він просто добиває нас,- подумають, що я підбурив його на це звернення.

– Але ж ти ще вранці казав мені,- озвалася жінка, про щось думаючи,- що він навідріз відмовився писати проти республіканців. Його налякали чутки. Адже ти сам запевняв мене, що він був блідий як смерть.

Авжеж, я й сам нічого не розумію. Коли я став напо­лягати, він навіть закинув мені, чому ми не перебили всіх повстанців… Таку статтю треба було написати вчора, сьо­годні вона нас погубить.

Фелісіте не знала, що й думати. Яка це муха вкусила Вюйє? Вона на мить уявила собі цього псаломщика з руш­ницею в руках, який стріляє з плассанських укріплень,- от сміховина! Звісно, за цим ховається якась важлива та­ємниця, розгадати котру вона поки що не в змозі. Лайка Вюйє була така зухвала, хоробрість така нарочита, що годі було повірити, ніби повстанська армія й справді стоїть під міськими брамами.

– Я завжди казав, що він підла людина,- провадив Ругон, перечитавши статтю.- Може, він просто хоче нам нашкодити. Я зробив дурницю, доручивши йому управління поштою.

Ці слова були променем світла. Фелісіте схопилася, осяяна раптовою думкою. Вона наділа чепчик, накинула шаль.

– Куди ти? – здивовано спитав чоловік.- Вже десята година.

– Лягай-но спати,- відповіла вона досить різко,- ти зморений, відпочинь. Поки що спи. Коли треба буде, я тебе розбуджу, і ми побалакаємо.

Фелісіте вийшла своєю прудкою ходою й подалася до поштової контори. Вона несподівано вступила до кабінету, де Вюйє ще сидів за роботою. Побачивши її, він незадоволено скривився.

Ніколи в житті Вюйє ще не був такий щасливий. Тепер, коли він міг нишпорити своїми тонкими пальцями в стосах листів, він зазнавав такої глибокої втіхи, якої зазнає ці­кавий священик, наперед смакуючи сповіді парафіянок. Усі таємні натяки, всі нескромні пересуди ризниці лунали в його вухах. Майже торкаючись листів довгим блідим носом, він з любов’ю вдивлявся в адреси своїми косими очима копирсався в конвертах, як молоді абати копирсаються в душах незайманиць, завмираючи з насолоди, приємного лоскоту; йому стали доступні тисячі плассанських секретів; він тримав у своїх руках честь жінок, добробут чоловіків; досить зламати печатку, і він знатиме не менше, ніж со­борний вікарій, який сповідає всіх порядних громадян міста. Вюйє належав до тих озлоблених, уїдливих пліткарів, які все знають, усе чують і розпускають чутки, щоб шкодити людям.

Він часто мріяв про те, щоб засунути руку в поштову скриньку аж по плечі. З учорашнього дня кабінет поштмейстера став для нього величезною сповідальнею, оповитою присмерком містичної таємниці, де він умлівав, убираючи в себе приглушений шепіт, трепетні признання, які йшли від листів. Книгар облагоджував свої дільця без усякого сорому. Колотнеча в країні забезпечувала йому безкарність. Якщо листи трохи спізняться або й зовсім пропадуть, то всю провину звернуть на босоту-республіканців, що никають полями, перериваючи сполучення з мі­стом. Коли зачинили браму, він спершу був зажурився, але потім швидко домовився з Рудьє, що поштарів пускати­муть і вони приноситимуть кореспонденцію прямо до нього, обминаючи мерію.

Правду мовити, він устиг розпечатати лише кілька листів, зате найважливіших; паламарський нюх підказував йому, де шукати новини, які йому корисно узнати першому. Читаючи, він приховав окремо в шухляді ті листи, які вирішив притримати: вони могли розкрити очі іншим, і він втратив би ореол героя, що зберіг мужність у той час, коли ціле місто тремтіло від страху. Цей святенник, обравши посаду поштмейстера, виявив вельми тонке розуміння мо­менту.

Коли пані Ругон увійшла, він длубався у великій купі листів і газет, удаючи, ніби сортує їх. Він підвівся, всмі­хаючись своєю влесливою усмішкою, й присунув їй стільця. Його червоні повіки тривожно кліпали. Але Фелісіте, не сі­даючи, різко мовила:

– Мені потрібен лист.

Вюйє вирячив на неї очі з виразом невинного ягняти.

– Який лист, вельмишановна пані? – спитав він.

Лист, що прийшов сьогодні вранці на ім’я мого чоло­віка… Та швидше, пане Вюйє, я поспішаю…

А що Вюйє, запинаючись, мимрив, що він нічого не знає й нічого не бачив, що все це дуже дивно, Фелісіте дода­ла з глухою погрозою в голосі:

– Це лист із Парижа від мого сина Ежена; ви чудово знаєте, про що я кажу, правда ж?.. Дайте-но я пошукаю сама.

І вона простягла руку до листів, розкиданих на столі. Тут Вюйє заметушився, сказав, що зараз пошукає. Нічого не вдієш, адже зараз скрізь безладдя. Може, й справді був такий лист; коли так, то знайдеться. Щодо нього самого, то він присягається, що такого листа не бачив. Балакаючи, він бігав по кабінету, перегортав папери, потім почав ви­сувати шухляди, розгортати папки. Фелісіте незворушно чекала.

– Ваша правда, ось лист на ваше ім’я,- вигукнув він нарешті, витягаючи кілька конвертів з папки.- Які негідни­ки оті службовці: користуються з непевного становища й працюють абияк.

Фелісіте взяла листа й уважно оглянула печатку, ні трішечки не турбуючись, що така перевірка образлива для Вюйє. Вона ясно бачила, що конверт одкривали; книгар ще мало досвідчений у цих справах, підправив печатку темнішим сургучем. Стара обережно розірвала конверта, не зачепивши печатки, щоб вона в разі потреби могла правити за доказ. Ежен у кількох словах повідомляв про блискучий успіх перевороту; він святкував перемогу. Париж приборкано, провінція не сміє ворухнутися; він радив бать­кам триматися стійко, не боятися повстання, яке зачепило тільки південь. Наприкінці він обіцяв, що коли вони й надалі міцно триматимуться, їхній добробут буде забезпе­чено.

Пані Ругон сховала листа в кишеню й повільно сіла, не спускаючи очей з Вюйє. Той, удаючи, ніби дуже закло­потаний, знову заходився сортувати листи.

– Послухайте-бо, пане Вюйє,- сказала вона.

Він підвів голову. Вона провадила:

– Давайте висвітимо карти. Ви даремно вдаєтеся до зради, це вас не доведе до добра. Коли б, замість того щоб розпечатувати наші листи…

Він запротестував, прикинувся ображеним. Але вона спокійно провадила далі:

– Знаю, знаю цю вашу манеру, ви ніколи ні в чому не признаєтеся… Гаразд. Не треба зайвих слів. На що ви розраховуєте, захищаючи переворот?

Вюйє знову почав розводитися про свою незаплямовану чесність; їй увірвався терпець.

– Ви маєте мене за дурну, чи як? – вигукнула вона.- Я читала вашу статтю… Вам вигідніше домовитися з нами.

Тоді, не признаючись ні в чому, він одверто сказав їй, що хотів би мати клієнтуру в колежі. Колись він постачав туди класичну літературу. Та згодом виявилося, що він з-під поли продає учням порнографію, і то в такій великій кількості, що парти були переповнені непристойними малюнками й книжками. Вюйє навіть загрожував виправній суд. З того часу він, згораючи від злоби й заздрощів, мріяв про те, щоб знову здобути ласку адміністрації колежу.

Фелісіте була здивована такою скромністю його бажань. Вона навіть сказала йому про це. Розпечатувати листи, ризикувати попасти у в’язницю – і все це для того, ще продати кілька словників!

– Ба, ні! – відповів Вюйє своїм деренчливим голосом.- Це певні чотири-п’ять тисяч франків щороку. Я мрію про неможливе, як деякі інші.

Вона мов недочула натяку. Про розпечатування листів не було більше мови. Вони дійшли згоди: Вюйє зобов’язався не розголошувати ніяких відомостей, не вихоплюватись наперед, а Ругони за це повернуть йому клієнтуру колежу. На прощання Фелісіте порадила йому не ком­прометувати себе. А втім, листи треба затримати й пороз­давати не раніш, як післязавтра.

– Ну й пройдисвіт! – пробурмотіла вона вже на вулиці, забувши про те, що сама тільки-но заборонила доставляти пошту.

Додому Фелісіте поверталася повільно, глибоко замис­лившись. Вона навіть накинула гак і пройшла проспектом Совер, щоб добре все обміркувати дорогою. Під деревами бульвару вона зустріла маркіза де Карнавана; він користався ніччю, щоб понишпорити містом, не компромету­ючи себе. Плассанське духовенство, що уникало відкри­тих виступів, після звістки про переворот дотримувалося цілковитого нейтралітету. Вважаючи, що Імперія перемогла, духовенство вичікувало слушної нагоди, щоб знову розпо­чати свої одвічні інтриги, щоправда, в новому напрямку. Маркіз тепер став непотрібним агентом, і він хотів тільки дізнатися, чим скінчиться вся ця метушня і в який спосіб Ругони дограють свою роль до кінця.

– Це ти, дитинко? – сказав він, упізнавши Фелісіте.- А я саме збирався до тебе. Ну, як справи? Дуже заплу­тались?

– Анітрохи, все йде гаразд,- відповіла вона закло­потано.

Тим краще, ти все мені розповіси, правда ж? Мушу признатись тобі, вчора на терасі я неабияк налякав твого чоловіка та його колег. Якби ти тільки бачила, який у них був кумедний вигляд, коли я показував їм банди зако­лотників у кожному гайку долини… Ти не гніваєшся?

– Я вам вдячна за це,- жваво відповіла Фелісіте.- Ви добре зробили, що налякали їх до смерті. Мій чоловік надто хитрує. Приходьте якось уранці, коли я буду сама.

Вона попрощалась і пішла далі прискореною ходою; давалося, зустріч з маркізом примусила її на щось зважитися. Вся її маленька постать виражала непохитну волю. Нарешті вона помститься П’єрові за його потайливість, гриматиме його під каблуком, назавжди стане повновлад­ною господинею в домі. Вона придумала цілу інсценізацію, хитру комедію, і вже загодя тішилась, обмірковуючи план дій з усією витонченістю ображеної жінки.

Коли вона вернулась, П’єр спав важким сном. На одну мить вона наблизила до ліжка свічку і трохи не з жалем подивилась на його брезкле обличчя, по якому раз у раз пробігала легка судорога. Потім вона сіла в головах ліжка, зняла чепчик, розпатлала коси й, удаючи глибоку розпуку, почала голосно хлипати.

– Га? Що? Що з тобою? Чого ти плачеш? – спитав, раптом прокинувшись, П’єр.

Вона, не відповідаючи, гірко плакала.

– Та відповідай же нарешті! – знову сказав чоловік, наляканий її німим розпачем.- Куди ти ходила? Ти ба­чила повстанців?

Вона похитала головою. Потім приглушеним голосом пробурмотіла:

– Я була в особняку де Валькерасів. Хотіла спитати поради в пана де Карнавана. Ох, мій бідний друже, все загинуло…

П’єр, пополотнівши, сів на ліжку. Його бичача шия, що виглядала з розстебнутої сорочки, все його опасисте тіло на­пружилося від жаху. Він закляк на зім’ятій постелі, мов китайський болванчик, блідий, з плаксивою міною.

– Маркіз гадає,- провадила Фелісіте,- що принц Луї зазнав поразки. Ми зруйновані, ми назавжди залишимося старцями.

Тут П’єр, як це часто буває з боягузливими людьми, розлютився. В усьому винен маркіз, винна жінка, винна вся родина. Хіба ж він колись думав про політику? Це ж бо маркіз де Карнаван та Фелісіте втягли його в безумну авантюру.

– Я вмиваю руки! – кричав він.- Це ви удвох наро­били дурниць! Чи не розумніше було б тихенько жити на наші скромні прибутки? Але ти завжди прагнула панувати. Бачиш, до чого ти нас призвела!

П’єр утратив тяму, він уже забув, що в жадібності не поступався дружині. Він відчував тільки одне нестримне бажання: зігнати на комусь злість, звалити на інших провину за свою поразку.

– До того ж,- провадив він,- хіба можна чогось добитися з такими дітьми, як наші? Ежен кидає нас у вирішальний момент; Арістід обливає нас брудом, і навіть цей простачок Паскаль компрометує нас, займаючись фі­лантропією серед повстанців… І подумати тільки, ми від­ривали од рота останній шматок, щоб дати їм освіту!

У пафосі розпачу він уживав таких слів, яких раніше ніхто від нього не чув. Фелісіте, скориставшись з паузи, м’яко зауважила:

– Ти забуваєш про Маккара.

– А так, я забув! – підхопив П’єр, ще більше розпалюючись.- Теж добрий фрукт! На саму згадку про нього я скаженію… Але це ще не все. Знаєш, того вечора я застав у матері малого Сільвера! В нього всі руки були в крові, він вибив око жандармові. Я нічого не сказав, щоб не налякати тебе. Ні, ти уяви собі – мій племінник перед судом присяжних! Ну й сімеєчка!.. А Маккар так мені допік, що я вчора ладен був розтрощити йому голову прикладом руш­ниці. Атож, у мене виникло таке бажання…

Фелісіте не перебивала; нехай зіб’є оскому. Чоловікові докори вона сприймала з ангельською лагідністю, схилив­ши голову, мов винна, але нишком смакувала цю сцену. Своєю смиренністю вона ще дужче розпалювала П’єра й доводила його до сказу. Коли бідолаха вже захрип, вона почала тяжко зітхати, вдавано каятися, а потім розпачливо заголосила:

– Що ж нам у світі робити? Боже мій, що робити?.. Ми по вуха в боргах!

– Це все ти винна! – закричав П’єр, вклавши в цей зойк рештки своїх сил.

Ругони справді багато заборгували. Надія на близький успіх відібрала в них усяку розсудливість. З початку 1851 ро­ку вони дозволяли собі щовечора частувати гостей жов­того салону сиропами, пуншем, тістечками, влаштовували справжні бенкети, на яких пили за загибель Республіки. Крім того, П’єр віддав чверть свого капіталу в розпоряд­ження реакції, бажаючи взяти участь у купівлі рушниць та патронів.

– Рахунок у кондитера не менше як на тисячу фран­ків,- провадила Фелісіте солоденьким голоском,- у виноторговця, мабуть, удвоє більше. А потім ще різник, булочник, городник…

П’єр був сам не свій. Фелісіте доконала його:

– Я не кажу вже про десять тисяч франків, які ти дав на зброю.

– Я… я… я…- затнувся він.- Мене обдурили, мене обібрали! Цей дурень Сікардо підклав мені свиню. Він при­сягався, що Наполеон переможе. Я думав, що даю в позику. Але я примушу цього старого шкарбуна повернути мені гроші.

– Еге, так тобі їх і повернуть,- озвалася жінка, знизуючи плечима.- Ми потерпіли од війни – та й по всьому. Але коли ми з усіма розплатимося, в нас не залишиться й на хліб. Гарненька справа, що й казати! Ось побачиш, нам ще доведеться перебратися в якусь халупу в старому кварталі.

Остання фраза пролунала зловісно, немов похоронний дзвін. П’єр уявив собі халупу в старому кварталі, про яку говорила жінка. Виходить, йому судилося вмерти на вбогому ложі, йому, що все життя прагнув дозвілля й насолод. Даремно пограбував він матір, даремно устрявав у найбрудніші інтриги, даремно брехав стільки років. Імперія не сплатить його боргів, та сама Імперія, яка тільки й могла врятувати його від розорення. Він скочив з ліжка в самій сорочці й закричав:

– Ні, краще візьмуся за рушницю! Нехай бунтівники вб’ють мене!

– Ну що ж,- спокійнісінько відказала Фелісіте,- це ти можеш зробити завтра або післязавтра, бо республіканці зовсім близько. Звичайно, це теж непоганий ви­хід.

П’єр остовпів. Йому здалося, що йому на голову хтось вилив повне відро крижаної води. Він важко влігся й, опинившись під теплою ковдрою, заплакав. Цей товстун часто обливався тихими й рясними сльозами, які мимоволі текли з його очей. Почалась неминуча реакція: приступ гніву скінчився втомою і дитячими наріканнями. Фелісіте, яка тільки й чекала на кризу, раділа, бачачи, що він такий безсилий, спустошений, принижений. Вона все ще не розтуляла рота, прикидаючись пригніченою та покірною долі. Обоє довго мовчали; її німа туга й безнадійний вигляд довели П’єра до цілковитого розпачу.

– Та скажи хоч слово! – благав він.- Придумаємо разом. Невже-таки немає жодної ради?

– Жодної, ти ж добре знаєш,- відповіла вона.- Ти сам розумієш, у яку халепу ми встряли. Нам немає звідки чекати допомоги, навіть діти – і ті нас кинули.

– Тоді треба тікати… Хочеш, покинемо Плассан уночі, зараз?

– Тікати? Але, мій любий друже, ми вже завтра станемо посміховищем усього міста… Ти, мабуть, забув, що сам звелів позамикати брами.

П’єр зовсім знесилився. Він довго сушив собі голову, потім, остаточно переможений, прошепотів благально:

– Прошу тебе, придумай що-небудь; адже ти ще нічого не сказала.

Фелісіте підвела голову, прикидаючись здивованою, і мовила з жестом цілковитого безсилля:

– Та я ж дурна в цих справах. Ти сам тисячу разів мені торочив, що я нічого не тямлю в політиці.

Чоловік мовчав, геть запаморочений, опустивши очі. Вона провадила повільно, без усякого докору:

– Ти ж не вважав за потрібне ознайомити мене із своїми справами. Я нічого не знаю, я навіть не можу дати тобі ніякої поради… А втім, ти, мабуть, правильно робив: жінки іноді дуже балакучі, і куди краще, коли чоловіки самі ведуть свої справи.

Вона говорила з такою тонкою іронією, що чоловік навіть не відчув у її словах жорстокої насмішки. Він став гірко каятися. І раптом він признався їй в усьому. Він роз­повів про Еженові листи, виклав свої плани, пояснив усю гною поведінку, багатослівно, як людина, що перевіряє власне сумління й благає порятунку. І раз у раз сам себе перебивав, запитуючи: “А як би ти вчинила на моєму міс­ці?”, або вигукував: “Адже я мав слушність! Я не міг діяти інакше!” Фелісіте навіть оком не змигнула. Вона слухала його з суворою незворушністю судді. В душі вона відчувала глибоку втіху: нарешті цей гладкий хитрун попав у її тенета! Вона бавилася ним, як кицька кулькою паперу, а він сам простягав руки, щоб вона наділа на них кайдани.

– Стривай,- сказав він, швидко сплигуючи з ліжка,- я зараз прочитаю Еженові листи. Тоді ти краще зрозумієш наше становище.

Вона марно намагалася вдержати його за сорочку. Він порозкладав листи на нічному столику, ліг у постіль і почав читати їй уголос цілі сторінки, примушуючи і її перегля­дати деякі листи. Вона стримувала посмішку, їй ставало жаль бідолахи.

– Ну, як? – боязко спитав він, закінчивши читання.- Тепер ти все знаєш. Чи не бачиш ти якогось рятунку?

Вона все ще мовчала. Здавалось, вона поринула в гли­бокі роздуми.

– Ти розумна жінка,- озвався П’єр, щоб підлестити їй.- Я зробив помилку, ховаючись від тебе, тепер я визнаю…

– Не будемо про це говорити,- відповіла вона.- По-моєму, коли б у тебе вистачило мужності…

Бачачи, як він жадібно на неї дивиться, чекаючи її слів, вона зупинилася й додала з усмішкою:

– А ти обіцяєш, що більше нічого від мене не хова­тимеш? Нічого не робитимеш, не порадившись зі мною?

Він поклявся, згоджуючись на найсуворіші умови. Тоді Фелісіте теж лягла у ліжко; вона перемерзла й тому притулилася до П’єра, щоб зогрітися. Потім тихим голосом, наче їх могли підслухати, докладно розповіла йому про свій план кампанії. На її думку, треба, щоб паніка остаточно оволоділа містом, а П’єр повинен зберігати геройський вигляд серед нажаханих обивателів. Вона має якесь таємне передчуття, що повстанці ще далеко. А втім, рано чи пізно, “партія порядку” неодмінно переможе, й Ругони дістануть винагороду. Після ролі визволителів непогано буде виступи­ти в ролі жертви. Фелісіте так майстерно все розіграла, говорила так переконливо, що чоловік, спочатку здивований простотою її задуму, побудованого на ризику, зрештою повірив у її геніальну тактику й пообіцяв дотримуватись її, виявляючи якнайбільше мужності.

– І пам’ятай, що це я тебе рятую,- шепотіла стара лукаво.- Дивись, і ти будь до мене лагідніший.

Вони поцілувалися й сказали одне одному “на добраніч”. Здавалося, в серцях старого подружжя, сп’янілого мріями, пробудилася весна. Але ні він, ні вона не заснули; за чверть години П’єр, що розглядав на стелі круглу сяйливу пляму від нічника, повернувся й пошепки поділився з дружиною думкою, яка щойно майнула йому в голові.

– О ні, ні! – здригнувшись, прошепотіла Фелісіте.- Це було б надто жорстоко.

– Хай йому біс! – вигукнув він.- Ти ж сама хотіла приголомшити наших городян… Коли вигорить те, про що я тобі кажу, ставлення до мене відразу зміниться…

Потім, розвиваючи свій план, він додав:

– Можна використати Маккара… До речі, так легше здихатись його.

Фелісіте захопила ця думка. Деякий час вона міркувала, вагалася і, нарешті, схвильованим голосом прошепотіла:

– Либонь, твоя правда. Побачимо… Ми були б дурні, якби проявили надмірну делікатність: для нас це питання життя або смерті… Дозволь мені це зробити, я піду завтра до Маккара й спробую з ним збалакатися. Бо ти почнеш сперечатись і все зіпсуєш… На добраніч! Спи спокійно, мій бідненький… Нашим стражданням скоро настане край.

Вони ще раз поцілувалися й заснули. А кругла на стелі світилася, мов злякане, широко розплющене око, яке пильно вдивлялось у цих двох блідих сонних буржуї котрі плекали злочин під ковдрою і бачили вві сні, що в кімнаті йде кривавий дощ і буйні краплини, падаючи підлогу, перетворюються в золоті монети…

На світанку Фелісіте, діставши настанови від П’єра, подалася до мерії побачитися з Маккаром. Вона захопила і собою чоловіків мундир національного гвардійця, за­горнутий у серветку. На посту було всього кілька чоловіків, що міцно спали. Швейцар, якому доручено було приносити полоненому їжу, відчинив туалетну кімнату, обернену на тюремну камеру, і спокійно пішов геть.

Маккар просидів тут дві доби. Він мав досить часу, щоб на дозвіллі гарненько про все поміркувати. Виспавшись, він почав буянити від гніву й безсилої люті. Він ладен був розтрощити двері, уявляючи собі брата, котрий бундючно засідає в сусідній кімнаті. Він поклявся задушити Ругона власними руками, як тільки повстанці його визволять. Але надвечір, в сутінках, він утихомирився й перестав бігати по тісній кімнатці. Він вдихав пахощі парфумів, і поступово його огортало вдоволення, нерви заспокоювалися. Пан Гарсонне, людина заможна й витонченого смаку, дбайливо стежив за своєю зовнішністю і надзвичайно вишукано обладнав цей куточок: канапа була м’яка й тепла, на мар­муровому умивальнику стояли парфуми, помада, мило. Вечірнє світло, тихо згасаючи, падало зі стелі м’яко й ніжно, мов світло нічника в алькові. Маккар, приспаний пряними, нудотними ароматами туалетної кімнати, заснув з думкою про те, що цим проклятим багатіям “живеться з біса добре”. Він укрився ковдрою, яку йому дали, й ви­лежувався до самісінького ранку, пообкладавшись з усіх боків подушками. Коли він розплющив очі, сонячне про­міння світило у віконце. Маккар не вставав, йому було тепло й затишно; він розмірковував, озираючись навкруги, і говорив собі, що ніколи в житті в нього не буде такого ку­точка для вмивання. Особливо зацікавив його умивальник.

“Не хитра штука,- думав він,- ходити чистим, коли маєш таку силу слоїків і пляшечок”. Тут він гірко задумався над своїм пропащим життям. Йому спало на думку, що він, мабуть, обрав неправильний шлях. Яке з того пуття, що він подався з пройдисвітами? Краще б він не костричився, а поладнав з Ругонами. Але відразу ж він відкинув цю думку: Ругони – злодії, вони обібрали його. Одначе тепло і пруж­ність канапи зм’якшували його настрій, навіваючи якісь невиразні жалощі. Адже повстанці покинули його, їх побили, як дурнів. Антуан кінець кінцем дійшов висновку, що Рес­публіка – чисте ошуканство. Щастить же цим Ругонам. І він пригадав усі свої нерозумні, злісні вибрики, всю свою глуху ворожнечу. Ніхто в сім’ї не підтримав його: ні Арістід, ні Сільверів брат, ні сам Сільвер, цей простачок, який в телячому захваті від республіканців і ніколи нічого не доб’ється в житті. Тепер і дружина померла, і діти його покинули, він здохне з голоду десь під парканом, мов собака. Ні, йому неодмінно треба було продатися реакціо­нерам. З такими думками Антуан скоса поглядав на умивальник, охоплений непереборним бажанням вимити руки особливим мильним порошком, що білів у кришталевій баночці.

Маккар, як і всі дармоїди, що живуть на утриманні дружини або дітей, мав смаки перукаря. Він носив латані штани, проте любив пахтитися парфумами. Він просиджував цілісінькі години в голяра, де правили про політику й ро­били зачіски, не припиняючи дискусій. Спокуса була надто велика: Маккар підійшов до умивальника. Він помив руки, обличчя, зачесався, напахтився, зробив повний туалет. Він перепробував усі флакони, всі бруски мила, всі порошки й пудри. Але найприємнішим було витиратися рушником мера, таким м’яким і пухнастим. Маккар занурив у нього мокре обличчя і з насолодою вдихнув пахощі багатства. Потім, напомадившись, напахтився з голови до ніг, він знову ліг на канапі, помолоділий, в миролюбному настрої. Встромивши носа в усі слоїки пана Гарсонне, Маккар від­чув ще більше презирство до Республіки. Йому спала думка, що, може, ще не пізно помиритися з братом, і він почав обмірковувати, яку ціну можна заправити за зраду. Правда, злість на Ругонів усе ще душила його, але він переживав один з тих моментів, коли людина, лежачи на ліжку, дорікає собі гіркими істинами, лає себе за те, що своєчасно не пожертвувала своєю завітною ненавистю і не придбала собі такою ціною затишного притулку, щоб на дозвіллі плекати свої душевні й плотські вади. Надвечір Антуан поклав собі завтра ж покликати брата. Але коли наступного ранку до нього ввійшла Фелісіте, він зрозумів, що в ньому мають потребу, і відразу насторожився.

Переговори тяглися довго, сповнені лукавства, і провадилися з витонченою дипломатичністю. Спочатку обоє об­мінялися туманними скаргами. Фелісіте, здивована тим, що Антуан майже чемний з нею після брутальної сцени, яка сталася в неї вдома у неділю ввечері, повела розмову в тоні м’якого докору. Їй прикро, що їхню сім’ю роздирають чвари. Але ж Антуан обмовляв і переслідував брата так уперто, що бідолашному Ругонові кінець кінцем увірвався терпець.

– Хай йому біс! П’єр ніколи не ставився до мене як до брата,- заявив Маккар із стриманою люттю.- Хіба ж він прийшов мені на допомогу? Йому б і за вухом не свербіло, якби я здохнув… Якось він по-людському поставився до мене,- пам’ятаєте, коли він дав мені двісті франків – мені тоді, здається, не можна було дорікнути, ніби и кажу про нього щось погане. Я кожному говорив, що він добрий чоловік.

Усе це означало:

“Якби ви й надалі давали мені гроші, то я був би лю­б’язний з вами, допомагав би вам, замість того щоб боро­тися з вами. Самі винні. Чому ви мене не купили?”

Фелісіте чудово зрозуміла його й відповіла:

– Я знаю, ви звинувачуєте нас у жорстокості, бо всі мають нас за багатих. Але люди помиляються, дорогий брате, ми вбогі, ми ніколи не могли ставитися до вас так, як нам підказувало серце.

Трохи подумавши, вона провадила:

– В крайньому разі, за надзвичайних обставин, ми мог­ли б піти на жертву. Але справді, ми такі вбогі, такі вбогі!

Маккар нашорошив вуха.

“Вони в моїх руках!” – подумав він. І, вдаючи, ніби не розуміє завуальованої пропозиції невістки, він жалібним гоном почав перелічувати всі свої нещастя, розповів про смерть дружини, про втечу дітей. Фелісіте, зі свого боку, падала про критичний момент, який переживає країна; вона запевняла, що Республіка дощенту розорила їх. Слово по слову, вона стала проклинати часи, які примушують брата арештувати брата. Серце в них обкипає кров’ю, коли вони думають про те, що правосуддя не захоче віддати свою жертву! І вона вимовила слово “каторга”.

– Овва, тільки спробуйте! – спокійно сказав Маккар. Але вона запротестувала:

– Я ладна власною кров’ю врятувати честь родини! Кажу вам про це тільки тому, аби показати, що ми вас не покинемо… Я й прийшла допомогти вам утекти, дорогий Антуане.

Вони пильно подивилися одне одному в вічі, міряючись поглядом перед початком боротьби.

– На яких умовах? – нарешті спитав він.

– Без усяких умов,- відповіла вона.

Вона сіла біля нього на канапі й провадила рішучим тоном:

– Більше того, коли ви, перш ніж перейти кордон, побажаєте заробити тисячу франків, я можу вам у цьому допомогти.

Знову запанувало мовчання.

– Якщо тільки справа чиста…- промимрив Антуан, ніби роздумуючи.- Знаєте, я не хочу втручатися в усі ці ваші махінації.

– Ніяких махінацій немає,- зауважила Фелісіте, ми­моволі посміхаючись з делікатності старого шахрая. – Все дуже просто: ви зараз вийдете з цього кабінету, підете й сховаєтеся в матері, а ввечері зберете своїх друзів і разом з ними з’явитеся сюди, щоб захопити мерію.

Маккар не міг приховати свого подиву. Він нічого не розумів.

– Я гадав, що ви перемогли,- сказав він.

– Ну, мені ніколи вам розтлумачувати,- нетерпляче відповіла стара.- Згоджуєтесь ви чи ні?

– Отак відразу, ні, не згоджуюсь… Треба ж усе обміркувати. Я був би останнім дурнем, коли б через якусь там тисячу франків ризикував, може, цілим багатством.

Фелісіте підвелася.

– Воля ваша, дорогий мій,- холодно сказала вона.- Ви не усвідомлюєте, яке у вас становище. У моєму домі ви обізвали мене старою негідницею, а коли я від щирого серця простягаю вам руку, щоб витягти вас із ями, куди ви провалилися з власної дурості, ви ще починаєте коверзувати, не хочете, щоб вас врятували. Ну що ж, залишайтесь тут і чекайте, поки повернуться власті. А я вмиваю руки.

Вона була вже біля дверей.

– Стривайте,- зупинив її Антуан з благанням у голосі,- поясніть мені, в чому річ. Не можу ж я домовитися з вами, нічого не розуміючи. Я сиджу тут уже двоє діб і гадки не маю, що діється в місті. Хтозна, може обкрадаєте мене.

– Ви просто дурень! – відповіла Фелісіте, що вернулася, почувши цей крик душі.- Даремно ви боїтеся безоглядно нам довіритися. Тисяча франків – добрі гроші. Хто ж стане ризикувати такою сумою, не маючи певності в успіху. Моя вам рада – згоджуйтеся.

Він усе ще вагався.

– Та хіба нам дадуть спокійно ввійти, коли ми захо­чемо зайняти мерію?

– От цього я не знаю,- відповіла вона з усмішкою, – може, й доведеться обмінятися пострілами.

Він пильно подивився на неї.

– А скажіть-но, матінко,- сказав він хрипко,- чи збираєтесь ви часом уліпити мені кулю в лоба?

Фелісіте почервоніла. В неї справді промайнула думка, що під час нападу на мерію куля могла б зробити добру послугу й назавжди визволити їх від Антуана, до того ж заощадити їм тисячу франків. Тим-то вона сердито про­бурмотіла:

– Що за дурниці?.. Викиньте з голови ці жахливі думки!

Потім, раптом заспокоївшись, запитала:

– Ви згодні? Ви зрозуміли? Ну, то як?

Маккар чудово зрозумів. Йому пропонували заманити товаришів у пастку. Але він не уявляв собі ні мети, ні на­слідків і тому торгувався й далі. Заговоривши про Рес­публіку, як про коханку, котру він, на жаль, розлюбив, Маккар став розводитися про ризик, на який наражається, й зрештою заправив дві тисячі. Але Фелісіте стояла на своєму. Вони довго сперечались, аж поки вона, кінець-кінцем, не пообіцяла виклопотати йому після повернення до Франції таку посаду, де можна було б нічого не робити й одержувати добру платню. На цьому вони й зійшлися. Вона запропонувала йому одягти мундир національного гвардій­ця, який принесла з собою. Маккар повинен був прості­сінько податися до тітки Діди, а потім, опівночі, привести на площу Ратуші всіх республіканців, яких тільки знайде, запевнивши їх, що в мерії нікого немає й що досить штовх­нути двері, щоб заволодіти нею. Антуан зажадав завдаток і одержав двісті франків. Фелісіте пообіцяла виплатити йому решту вісімсот франків наступного ж дня. Ругони ризи­кували останніми грошима.

Зійшовши вниз, Фелісіте зупинилась на площі, щоб подивитися, як виходитиме Маккар. Він спокійно поминув вартових, сякаючись і затуляючи обличчя хусткою. Перед тим він кулаком вибив горішнє вікно в туалетній кімнаті, щоб подумали, що він виліз тудою.

– Домовлено,- сказала Фелісіте чоловікові, повернув­шись додому.- Це буде опівночі… Тепер мені нікого не жаль. Хоч би їх усіх перестріляли! Як вони вчора паплю­жили на вулиці наше ім’я!

– А ти ще вагалася з доброти душевної,- відповів П’єр, намилюючи щоки для гоління.- На нашому місці кожен би вчинив так само.

Того ранку – була середа – він особливо ретельно за­ймався своїм туалетом. Жінка сама пригладила йому чу­прину й зав’язала краватку. Вона крутила його на всі боки, як школяра, котрий іде одержувати нагороду за успіхи в навчанні. Потім, коли чоловік був готовий, вона ще раз оглянула його й заявила, що він уже досить чепурний і матиме цілком статечний вигляд, коли дійдеться до вирішальних подій. Справді, на блідому, брезклому обличчі П’єра було написано самовдоволення й героїчна рішучість. Фелісіте провела його по сходах аж до надвірних дверей, повторюючи останні настанови: він повинен зберігати муж­ній вигляд, хоч би яка була навкруги паніка; треба за­мкнути міські брами міцніше, щоб усе місто, оточене валами, тремтіло від жаху; найкраще коли виявиться, що один Ругон ладний був накласти головою, захищаючи порядок.

Ох, і деньочок! Ругони ще й досі говорять про нього, як про рішучу й славетну битву. П’єр відразу попрямував до мерії, не бентежачись ні поглядами, ні словами, підслуханими по дорозі. Ввійшовши до мерії, він влаштувався там солідно, як людина, що твердо постановила не покидати свого поста. Рудьє він послав коротеньку записку, повідомляючи його, що знову переймає владу до своїх рук. “Наглядайте за брамами,- писав він, знаючи, що ці рядки згодом стануть відомі всьому населенню,- а я охоронятиму внутрішній порядок. Я примушу шанувати власність і особу. В годину, коли розпалюються і беруть гору ниці пристрасті, добрі громадяни повинні всіма засобами придушувати їх, хоч би й ризикуючи власним життям”. Стиль та орфографічні помилки надавали цидулці героїчного відтінку. До мерії не прибув жоден із членів тимчасового комітету. Найревніші прибічники, навіть Грану, завбачливо відсиджувалися вдома. З усього комітету, члени якого, розвіялися під крижаним подихом паніки, тільки один Ругон залишився на посту – в кріслі голови. Він не зволив навіть послати їм повідомлення. Сам він на місці – цього досить. Виявлену ним високу громадянську доблесть місцева газетка оспівала згодом такими словами: “В ньому мудрість поєдналася з обов’язком”.

Цілий ранок П’єр муляв усім очі, то заходячи, то виходячи з мерії. Він був сам-один у величезному порожньому будинку, де високі зали гучно відлунювали гупання його закаблуків. Усі двері були відчинені. П’єр, голова без радників, розгулював по цій пустці, так перейнятий поважністю своєї місії, що швейцар, зустрічаючи його в коридорах, щоразу здивовано і шанобливо вклонявся йому. П’єр показувався в усіх вікнах і, незважаючи на дошкульний холод, кілька раз виходив на балкон з пачками паперів у руках, наче поглинута справами людина, що чекає важливих повідомлень.

Опівдні він почав обходити місто, відвідав усі пости, попередив про можливий напад, дав зрозуміти, що бун­тівники близько, але він сподівається на мужність слав­ної національної гвардії; коли буде потрібно, всі, як один, повинні умерти за справедливу справу. П’єр повертався з обходу неквапом, поважно, як герой, готовий пожертвувати собою для блага батьківщини. Він помітив, що всі, хто траплявся йому по дорозі, зупинялися, вкрай здивовані. На проспекті Совер дрібні рантьє, ці невиправні флане­ри, яких ніяка катастрофа не могла б утримати від звич­ної прогулянки в сонячні години; поглядали на нього за­чудовано, ніби не впізнаючи, ніби не вірячи, що людина їхнього середовища, колишній торговець олією, наважу­ється протистояти цілій армії.

У місті страх дійшов до межі. З хвилини на хвилину чекали бунтівників. Звістка про втечу Маккара викликала найлиховісніші гадки. Запевняли, що його визволили червоні, що він десь зачаївся, чекаючи ночі, щоб кинутись на жителів і підпалити місто з усіх чотирьох боків. Плассан, замкнений наглухо, мордуючись страхом, вигадував усе нові жахіття. Республіканці, побачивши гордовиту Ругонову по­ставу, трохи замислились. Що ж до нового міста, адво­катів та відставних комерсантів, які ще напередодні па­плюжили жовтий салон, то сьогодні вони були настільки здивовані, що не насмілювалися одверто виступати проти людини такої відваги. На їхню думку, нерозумно було дра­тувати переможців – це марне геройство тільки накличе на Плассан величезне лихо. Потім, годині о третій, вони по­слали до нього делегацію. П’єр, якому кортіло похизуватися самовідданістю перед своїми співгромадянами, навіть і не мріяв про таку чудову нагоду. Він просторікував дуже пишномовно. Голова тимчасового комітету прийняв деле­гацію нового міста в кабінеті мера. Делегати, віддавши належне патріотизмові Ругона, благали його кинути й думати про можливість опору; але П’єр поважно заговорив про обов’язок і вітчизну, про порядок і свободу та про інші високі матерії. А втім, він нікого не силує наслідувати його приклад; він просто робить те, що підказує йому сумління й серце.

– Як бачите, панове, я сам,- закінчив він.- Я беру на тебе всю відповідальність, щоб ніхто, крім мене, не був с компрометований. А коли потрібна буде жертва, я готовий пожертвувати собою; я бажав би ціною свого життя врятувати життя моїх співгромадян.

Нотаріус, найрозумніша голова з усієї делегації, зауважив йому, що він іде на певну смерть.

– Знаю,- суворо відповів Ругон.- Я готовий!..

Всі перезирнулися. Слова “я готовий!” справили над­звичайне враження. Справді, він – хоробра людина. Но­таріус благав його закликати на допомогу жандармів, але Ругон відповів, що кров солдатів дорогоцінна і що він дозволить проливати її тільки тоді, коли виникне конечна потреба. Схвильовані делегати повільно вийшли. А за годину весь Плассан визнав Ругона героєм, і тільки безнадійні страхопуди величали його “старим йолопом”.

Увечері, на превеликий подив Ругона, до нього прибіг Грану. Колишній торговець мигдалем кинувся П’єрові в обійми, називаючи його “великою людиною”, і присягався, що хоче вмерти разом з ним. Оте славетне “я готовий!”, переказане йому служницею, зі слів перекупки овочів, ви­кликало в ньому спалах ентузіазму. Під кумедною зов­нішністю цього боягуза ховалася зворушлива наївність. П’єр залишив Грану біля себе, подумавши, що від нього, звичайно, не буде великої користі. П’єра зворушила від­даність Грану, і він дав собі слово, що попросить префекта прилюдно похвалити сердегу – хай інші буржуа, які так ганебно втекли, луснуть від досади! І вони вдвох стали чека­ти ночі в безлюдній мерії.

О цій самій порі Арістід у себе вдома схвильовано ходив по кімнаті. Стаття Вюйє його здивувала, а батькова поведінка й зовсім спантеличила. Він тільки що бачив його у вікні мерії; батько був у білій краватці, в чорному сюр­туку, такий спокійний перед лицем близької небезпеки, що бідолашний Арістід остаточно розгубився. Адже ж повстанці вертають з перемогою – про це гомонить ціле місто. Арістіда посіли сумніви: все це скидається на якийсь зло­вісний фарс. Не насмілюючись піти до батьків, він послав до них дружину. Повернувшись, Анжела сказала йому своїм тягучим голосом:

– Матінка чекає на тебе. Вона зовсім не гнівається, але мені здається, що вона з тебе глузує. Вона повторила мені кілька разів, що ти можеш знову сховати пов’язку в кишеню.

Арістіда це глибоко уразило. Проте він одразу ж помчав на вулицю Банн, готовий смиренно скоритися. Мати зустрі­ла його зневажливим сміхом.

– Бідолашний хлопчику,- сказала вона,- ти пошився в дурні!

– Та хіба можна про щось дізнатися в такій дірі, як Плассан! – з прикрістю вигукнув Арістід.- Слово честі, я тут зовсім обаранів! Жодної звістки, і всі навкруги трем­тять. А все тому, що замкнулися в цих клятих мурах… Ох, чому я тоді не поїхав з Еженом до Парижа!

Потім побачивши, що Фелісіте й далі сміється, гірко до­дав:

– Ви погано до мене ставитеся, мамо. Я ж бо теж дещо знаю… Брат повідомляв вас про всі політичні події, а ви хоч би раз дали мені добру пораду!

– Виходить ти знаєш про це? – сказала Фелісіте і від­разу насторожилася й споважніла.- Тим краще, тоді ти не такий дурний, як я гадала. Може, й ти розпечатуєш листи, як один наш знайомий?

– Ні, я підслухую під дверима,- відповів Арістід з чудовим апломбом.

Така відвертість сподобалася старій. Вона посміхнулась і спитала вже трохи м’якше:

– То чому ж ти, дурнику, не приєднався до нас ра­ніше?

– Та, бачите…- почав заникуватися молодик.- Я не дуже вірив у вас. Ви приймаєте в себе таких телепнів, як мій тесть, як Грану та інші. До того ж мені не хотілося наражатися на ризик…

Він замовк. Здавалося, він вагався. Потім повів далі схвильованим голосом:

– Але тепер принаймні ви твердо впевнені в успіхові перевороту?

– Я? – вигукнула Фелісіте, ображена сумнівами си­на.- Ні, я ні в чому не впевнена.

– Але ж ви звеліли мені зняти пов’язку?

– Так, бо всі сміються з тебе.

Арістід став наче вкопаний, безтямно втупившись в жовтогарячі шпалери, немовби уважно розглядаючи на них візерунки. Синова нерішучість нарешті набридла Фелісіте.

– Ну, от що,- сказала вона,- я повертаюся до своєї колишньої думки: ти не дуже розумний. А ще хочеш, щоб тобі читали Еженові листи! Таж ти своїми вічними сумнівами зіпсував би нам всю справу. Ти все вагаєшся…

– Це я вагаюся? – перебив він, кинувши на матір ясний і холодний погляд. Ви погано мене знаєте. Та я ладен підпалити місто, щоб погріти собі ноги! Але зрозу­мійте – я боюся зробити хибний крок, мені вже остобісіло їсти черствий хліб, я вирішив обдурити фортуну. Я гратиму тільки напевно.

Він промовив це з такою пристрастю, що мати пізнала голос власної крові в цій несамовитій жадобі успіху.

– Твій батько – мужня людина,- прошепотіла вона.

– Так, я бачив його,- всміхнувся Арістід.- У нього вельми статечний вигляд. Просто Леонід при Фермопі­лах…1 Це ви, мамо, надихнули його?

І, зробивши рішучий жест, він весело вигукнув:

– Гаразд! Я – бонапартист! Тато не така людина, щоб даремно важити життям.

– Твоя правда,- відповіла мати.- Зараз я нічого не можу сказати тобі, але завтра ти побачиш сам.

_______________

1 Під проводом царя Леоніда триста спартанців героїчно захищали гірський Фермопільський прохід, б’ючись проти стотисячного перського війська.

Арістід не наполягав; він пішов, заприсягнувшись, що незабаром вона матиме всі підстави пишатися ним. А Фелісіте відчула, як знову в душі у неї прокидається колишня прихильність до нього. Стоячи біля вікна й дивлячись йому вслід, вона думала про те, що він все ж таки з біса розум­ний,- не могла ж вона відпустити його, не наставивши на добру стежку.

Третя моторошна ніч, ніч, сповнена незнаних жахів, насувалась на Плассан. Місто, що вмирало від страху, вже доходило. Буржуа квапливо поверталися додому, замикали двері, грюкаючи засувами й залізними прогоничами. Всім здавалося, що завтра Плассан щезне з лиця землі – западе під землю або злетить у повітря. Коли Ругон ішов додому обідати, на вулицях була пустка. Це безлюддя засмутило і стурбувало його. Наприкінці обіду він зовсім занепав духом і спитав у дружини, чи варто доводити до кінця повстання, яке готував Маккар.

– Адже цькування припинилося,- сказав він.- Коли б ти тільки бачила, як нове місто вітало мене! Мені здається, тепер немає потреби вбивати людей. Га? Як ти думаєш? Ми свого доскочимо й так!

– Ох! Який же ти тюхтій! – з гнівом вигукнула Фелісіте.- Сам усе заварив, а тепер задкуєш! А я тобі кажу, що без мене ти нічого не доб’єшся… Ні, ні, йди вже своїм шляхом! Ти думаєш, республіканці помилують тебе, коли ти потрапиш до них у лапи!

Повернувшись до мерії, Ругон почав готувати пастку. Тут Грану став йому у великій пригоді. П’єр послав його передати наказ вартовим на валах: національні гвардійці повинні були підходити до ратуш потаємці, невеличкими групами. Ругон навіть не повідомив Рудьє,- цей паризький буржуа, що забрів у провінцію, міг усе зіпсувати своїми гуманними поглядами. На одинадцяту годину двір мерії наповнився гвардійцями. Ругон налякав їх, повідомивши, що республіканці, які залишилися в Плассані, збираються зробити одчайдушну спробу оволодіти мерією, він хва­лився, що з допомогою своєї таємної поліції своєчасно дізнався про це. Потім, намалювавши картину кривавої різанини, яка станеться в місті, якщо ці мерзотники за­хоплять владу, П’єр дав наказ додержувати тиші й погасити всюди вогні. Він і сам узяв рушницю. Зранку він ходив наче уві сні, не впізнаючи самого себе; він відчував у себе за спиною Фелісіте, в руки якої віддався минулої ночі. Коли б його повели на шибеницю, він подумав би: “Не біда, жінка прийде й витягне мене із зашморгу!” Аби зчинити ще більшу бучу й збаламутити спляче місто, він наказав Грану піти до собору й ударити на сполох, як тільки пролу­нають перші постріли. А щоб церковний сторож відчинив двері, до нього треба звернутися від імені маркіза. У дворі мерії, в темряві, серед моторошної тиші національні гвардій­ці чекали, перелякані до нестями, не спускаючи ока з ганку, щохвилини ладні стріляти, як мисливці у засідці на вовків.

Тим часом Маккар перебув день у тітки Діди. Він роз­лігся на старій скрині, жалкуючи за канапою пана Гарсон-не. Не раз його охоплювало безглузде бажання піти до сусідньої кав’ярні й пропити до останнього су свої двісті франків. Ці гроші, сховані до жилетної кишені, пекли його; щоб згаяти час, він витрачав їх у своїй уяві. Мати, до якої останніми днями раз у раз прибігали сини, бліді й роз­гублені, мовчала, як завжди; із застиглим, як маска, об­личчям, рухаючись, як автомат, вона ходила повз Маккара і, здавалося, навіть не помічала його присутності. Вона ні­чого не знала про паніку, що бушувала в місті; вона була “а тисячу миль від Плассана, в полоні невідчепної ідеї, без троблиску думки в широко розплющених очах. Проте якийсь неспокій, якась турбота хвилювала її, і повіки її ледь-ледь тремтіли. Антуан не встояв проти спокуси поласувати і послав її до трактиру в передмісті купити сма­жене курча. Сівши за стіл, він сказав:

– Ну, ти, певно, не часто їси курчат? Га? Це страва для тих, хто працює, хто вміє обладнувати свої діла. А ти, ти завжди тільки тринькала гроші… Б’юсь об заклад, що ти віддала всі свої заощадження цьому святоші Сільверу. А він, шалапут, завів собі коханку. Гляди, коли маєш десь панчоху з грішми, то він колись до неї добереться.

Він осміхався, він так і пашів хижою радістю. Гроші, що брязкали у нього в кишені, затіяна зрада, певність у тому, що він не продешевив,- усе це викликало в нього зло­радне задоволення; як запеклий мерзотник, він весело підсміювався, готуючи капость. Тітка Діда нічого не чула, крім імені Сільвера.

– Ти бачив його? – спитала вона, розтуливши нарешті вуста.

– Кого? Сільвера? – відповів Антуан.- Він прогулю­вався в таборі заколотників під руку з якоюсь високою дівкою в червоному. Коли його пристрелять,- туди йому й дорога!

Стара пильно подивилась на нього.

– Чому? – спитала вона суворо.

– Не можна бути таким дурнем, як він,- трохи знія­ковівши, відповів Антуан.- Хіба варто ризикувати своєю шкурою заради ідеї? Я, скажімо, обладнав свої дільця. Я не дитина.

Але тітка Діда більше не слухала. Вона бурмотіла:

– У нього руки були в крові… Вони вб’ють його, як то­го… дядьки нашлють на нього жандармів.

– Що ви там мимрите? – запитав Антуан, обгризаючи кістки курчати.- Ви знаєте, я люблю, щоб мені казали прав­ду в вічі. Коли я й балакав іноді з малим про Республіку, то тільки для того, щоб навести його на розум. Він зовсім з глузду з’їхав. Так, я люблю свободу, але вона не повинна переходити в розгнузданість… А щодо Ругона, то я його шаную. Це людина з головою й до того ж смільчак.

– У нього була рушниця? Так? – перебила тітка Діда; вона, здавалося, подумки йшла за Сільвером далекими дорогами.

– Рушниця? А так, Маккарів карабін,- сказав Анту­ан, кинувши погляд на те місце над каміном, де звичайно висіла рушниця.- Здається, я бачив карабін у нього в руках. Добра цяцька, саме на те, щоб гасати полями з дівкою під руку. Ох, і дурень же!

Він вважав за необхідне відпустити кілька масних жар­тів. Тітка Діда знову почала снувати по кімнаті. Вона не вимовила більше ні слова. Надвечір Антуан надів блузу, на сунув на очі кашкет, який купила для нього мати, й по­дався з дому. До міста він увійшов так само, як і вийшов, розповівши якусь байку національним гвардійцям, що охо­роняли Римську браму. Потім він попрямував до старого кварталу й почав нишком переходити від дверей до дверей. Всі ревні республіканці, всі їхні прибічники, які не пішли з армією, зібралися на дев’яту годину вечора в брудному шинку, де Маккар призначив місце зустрічі. Коли їх набра­лося близько п’ятдесяти чоловік, він звернувся до них із промовою, в якій згадав про свою особисту помсту, і за­кликав їх одним наскоком скинути ганебне ярмо; напри­кінці він запевнив їх, що за десять хвилин верне їм мерію. Він сам тільки що звідти, там пустка; досить їм захотіти, і над мерією цієї ж ночі замайорить червоний прапор. Ро­бітники стали радитися: реакція конає, повстанці вже біля брам; як славно було б захопити владу, не чекаючи на них; вони зустрінуть повстанців, як братів, широко розчинивши брами, прикрасять прапорами вулиці і площі. Нікому й на думку не спало засумніватися в Маккарові: його нена­висть до Ругонів, прагнення особистої помсти доводили його відданість. Умовилися, що всі мисливці, всі, хто має вдома рушниці, принесуть їх, і опівночі загін збереться на площі перед ратушею. Одна важлива обставина трохи була не зупинила їх: не було куль. Але вони вирішили зарядити рушниці дробом, та, власне, й у цьому не було потреби: адже вони не зустрінуть ніякого опору.

І Плассан знову побачив, як тихими вулицями, залитими місячним світлом, скрадаються попід будинками озброєні люди. Коли загін зібрався біля ратуші, Маккар, який весь час тримався насторожі, сміливо виступив наперед. Він постукав, і коли швейцар, добре навчений загодя, спитав, чого їм треба, він вибухнув такими лютими погрозами, що той прикинувся переляканим і поспішив зникнути. Двері повільно розсунулися, відкриваючи чорну, зяючу пащу.

Маккар голосно вигукнув:

– За мною, друзі!

Це було гасло. Сам він тут же відскочив убік. Респуб­ліканці кинулися вперед, і в ту ж мить з пітьми двору з гур­котом вирвався сніп полум’я і град куль. Двері виригали смерть. Національні гвардійці, роздратовані чеканням, квап­лячись струснути кошмар, що гнітив їх у цьому похмурому дворі, випалили всі разом з гарячковим поспіхом. Вогонь спалахнув так яскраво, що Маккар добре розглядів Ругона, який у когось цілився. Антуанові здалося, що дуло Рушниці направлено просто на нього; він згадав, як тоді почервоніла була Фелісіте, й кинувся тікати, бурмочучи:

– Нема чого дурня клеїти! Цей шельма ще уколошкає мене! А він же мені винен вісімсот франків!

Несамовитий зойк пролунав серед ночі. Республіканці, заскочені зненацька, волаючи, що їх зраджено, і собі від­крили вогонь. Одного гвардійця уклали біля ганку. Але самі втратили трьох убитими. Вони кинулися тікати, пере­чіплюючись через трупи, знавіснілі від страху. Їхні роз­пачливі крики: “Наших убивають!” – не зустріли відгуку на безлюдних вулицях. Захисники порядку тим часом зарядили рушниці і, мов навіжені, метнулися на порожню площу, стріляючи навздогін, на всі боки, повсюди, де в моро­ці підворіття, в тіні ліхтаря, за виступом тумби їм ввижа­лися повстанці. Хвилин десять вони стріляли в порож­нечу.

Нічний бій, наче грім, розбуркав сонне місто. Жителі сусідніх вулиць, розбуджені пекельною стріляниною, сі­дали на ліжка, дзвонячи зубами від страху. Нізащо в світі вони не висунули б носа надвір. Аж ось у повітрі, шмато­ваному пострілами, пролунав гучний дзвін кафедрального собору. Били на сполох; дивний, безладний бамкіт нага­дував удари молота по ковадлу або гудіння величезного казана, по якому несамовито гатить палицею хлопчись­ко. Виття дзвона, яке буржуа не відразу впізнали, налякало їх ще більше, ніж постріли; декому навіть здалося, ніби вони чують, як по бруківці з гуркотом котиться нескінченна валка гармат. Вони знову полягали, позабивалися під ков­дри, немовби сидіти на ліжку в зачиненій кімнаті було небезпечно. Натягнувши ковдри до самого підборіддя, важ­ко дихаючи, вони зіщулилися й немов поменшали, і фуля­рова хустка, сповзаючи на обличчя, затуляла їм очі,- а їхні жінки, лежачи поруч, завмирали від страху і зари­валися головою в подушки.

Національні гвардійці, які чатували на укріпленнях, теж почули постріли. Вони прибігли врозбрід, по п’ять-шість чоловік, подумавши, що повстанці увійшли до міста якимсь підземним ходом; їхній безладний тупіт порушив тишу вулиць. Рудьє примчав одним з найперших. Але Ругон одіслав усіх назад на пости, суворо зазначивши, що вони не мають права покидати міські брами. Присоромлені цим докором (в паніці вони справді залишили брами без охо­рони), вони тією ж дорогою побігли назад, з іще більшим гуркотом. Цілу годину плассанцям увижалося, що якась знавісніла орда гасає з кінця в кінець по всьому місту. Стрілянина, дзвін на сполох, марші, контрмарші національ­них гвардійців, брязкіт зброї, яку вони тягли за собою, мов ломаки, їхні одчайдушні вигуки в темряві,- все це злива­лося в оглушливий гамір; здавалось, місто взято штурмом і піддане на поталу. Все це остаточно доконало нещасних жителів, які були певні, що вернулися повстанці; вони-бо передчували, що це остання ніч, що Плассан до ранку провалиться під землю або злетить у повітря. Лежачи в постелі, вони чекали катастрофи, чманіючи від жаху, від­чуваючи, що стіни й підлога ходять ходором.

Грану без упину бив на сполох. Коли в місті знову запанувала тиша, бовкання дзвона стало ще тужливішим. Ругон, який аж палав від гарячкового збудження, відчув, що вже неспроможний зносити це глухе ридання. Він ки­нувся до собору. На порозі малих відчинених дверей стояв церковний сторож.

– Гей, годі! – крикнув П’єр.- Це схоже на якісь дикі зойки й діє на нерви.

– Та це ж не я, добродію,- з розпачем в голосі ви­правдувався сторож.- Це все пан Грану. Він сам виліз на дзвіницю… Треба вам сказати, що я з наказу пана кюре зняв серце з дзвона, щоб не били на сполох. Але пан Грану і слухати не захотів. Він все-таки виліз на дзвіницю. Біс його знає, чим він отак гатить у дзвін.

Ругон швидко піднявся сходами на дзвіницю, горлаючи па повен рот:

– Досить! Годі! Заради бога, припиніть!

Вибігши на площадку, він побачив Грану; освітлений місячним промінням, що пробивалося крізь зубчастий отвір склепіння, той стояв без капелюха й несамовито гатив у дзвін великим молотком. Він бив що було духу, відступав, замахувався і нападав на дзвінку бронзу, наче хотів її розтрощити. Вся його огрядна постать підібралася; він скажено кидався на величезний нерухомий дзвін, а коли двиготіння металу відкидало його назад, налітав з новим за­палом. Можна було подумати, що коваль кує розпечене залізо, але цей коваль був у сюртуку, приземкуватий, лисий, і незграбними і розлютованими рухами.

Першої миті Ругон завмер від подиву, побачивши, як цей оскаженілий буржуа бореться із дзвоном, що виблискував V місячному сяйві. Тепер він зрозумів, що означало гудін­ня, яким дивовижний дзвонар потрясав ціле місто. П’єр крикнув, щоб Грану спинився, але той ніби оглух. Ругонові довелося смикнути його за сюртук. Тільки тоді Грану впі­знав його.

– Ну як? – мовив він з тріумфом.- Ви чули? Я про­бував спочатку бити по дзвону кулаками, але мені стало бо­ляче. На щастя, я знайшов молоток. Може, ще разів два-три, га?

Але Ругон потяг його з собою. Грану аж сяяв від радості. Він витирав лоба; він узяв слово з приятеля, що той завтра розкаже всім, що він, Грану, наробив стільки га­мору звичайним молотком. Оце-то подвиг! Якої ваги надасть йому це шалене дзвоніння!

Перед ранком Ругон згадав, що треба б заспокоїти Фелісіте. За його наказом національні гвардійці замкнулися в мерії; він не дозволив прибрати трупи, кажучи, що слід дати д