Іван – мужичий син – народні казки


Жили колись у старовину цар з царицею, і був у них один-єдиний син. От як підріс отой син, вирішили батько з матір’ю його оженити. А він і каже:
– Не буду я женитися, поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить – на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається.
Цар скликав усіх богатирів, почав розпитувати:
– Може, хто з вас знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?
– Ні, – богатирі кажуть, – не знаємо ми, не чули про такого коня. Розіслав цар гінців по всій землі, щоб скрізь оголошували:
– Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить. От приїхав один з гінців у якесь село і там оголосив. Почув це
Один селянин, додому прийшов і розповідає жінці:
– Так і так, – каже, – якби такий молодець у нашому селі знайшовся, що про коня знає, то велено йому до царя прийти.
А син його, хлопець молодий, і каже:
– Та я ж знаю, де такий кінь є!
– Сиди вже й мовчи, – каже батько, – вийдеш за ворота, то тебе й діти б’ють, де вже тобі до такого коня підступитися!
А син усміхається:
– Та невже ж мені з малими дітьми зв’язуватись? А от ходімо, тату, надвір, сам побачиш, чи є в мені сила!
Вийшли. Він одною рукою дуба як схопив – пригнув аж до землі, потім пустив.

А батько стоїть, очі витріщив – аж злякався сам, що в нього син отакий богатир.
– Ну, синку, – каже, – тепер вірю, що з тим конем впораєшся. Якщо знаєш, де він є, то й іди до царя.
От і пішов хлопець. Ішов, ішов, приходить нарешті до царського палацу. Тут його царські слуги спиняють, розпитують, хто такий і чого до царя прийшов?
– Я, – каже він, – Іван – мужичий син, а прийшов того, що про такого коня знаю.
Пішли царські слуги до царя, доповідають: так і так, прийшов такий собі Іван – мужичий син, каже, що про того коня знає. Цар не повірив, щоб мужичий син міг про коня знати, але все ж наказав слугам привести його перед царські очі.
От цар і питає:
– Чи ти справді знаєш, де такий кінь є?
– Знаю, – Іван каже, – і дістати можу.
– А що ж тобі для цього треба?
– Треба мені коня хорошого та палицю добру.
– Ну що ж, – цар каже, – іди до табунщика, що в степу мої табуни пасе, та й вибирай собі коня, якого схочеш.
Пішов Іван до табунщика, той каже:
– Оце зараз пожену я коней напувати, а ти вибирай.
Став Іван вибирати, та за якого не візьметься за хвіст – то хвіст в руках зостанеться; візьметься за гриву – гриви не стане. Зняв двадцять шкур, а коня не добрав собі.
Йде назад, дивиться – стоїть хатка обідрана, а в ній бідна бабуся живе. Тут саме дощова хмара насувається. Бабуся й просить:
– Допоможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають, ніхто не допоможе.
От він і накрив тими шкурами її хатку, щоб дощем крізь обідрану стріху не залило. Вона йому подякувала й каже:
– Вночі вийди в степ та свисни, прибіжить до тебе кінь, його й бери!
Повернувся Іван до царя.
Той питає:
– Що ж, так і не добрав коня?
– Нічого, – Іван каже, – завтра буде кінь.
Настала ніч. Вийшов Іван у степ, як свисне богатирським посвистом, от і прибігає до нього кінь. Прибіга і питає:
– Чого, хазяїне любий, бажаєш?
– Пора нам в путь-дорогу вирушати.
– Добре, – каже кінь.
Завів Іван коня у царську стайню, прив’язав, дав пшениці біло-ярої, а сам спати пішов.
Цар устав ранком, послав по Івана, питається:
– Може, хоч уві сні коня бачив? Той каже:
– Є вже в мене кінь, на стайні стоїть.
Вийшли, подивилися, цар аж здивувався, що такий великий та добрий кінь.
– Тепер треба мені ще палицю, таку, щоб привезли її з лісу на двох парах волів.
Привезли йому з лісу палицю на двох парах волів. А вій підкинув її вгору, сам ліг на півтори доби спати. Прокинувся – летить палиця назад… Він підставив мізинний палець – вона у друзки й розсипалась.
– Привезіть мені, – каже, – палицю па чотирьох парах волів, бо ця негожа.
Вони зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув її вгору, а сам ліг на три доби спати. Прокинувся, чує – палиця летить назад, гуде. Він підставив їй середній палець – вона вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.
– Ну, – каже Іван, – ця добра буде.
І збирається в дорогу. Цар каже йому:
– От як дістанеш такого коня, що моєму синові забажалося, то я тобі яку схочеш нагороду дам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.
Поїхав він. Але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван – мужичий син та й коня такого сам дістав. От він покликав двох богатирів, панських синів, наказує їм:
– Здоганяйте, – каже, – Івана та й їдьте разом з ним.
Наздогнали богатирі Івана і кажуть йому, що цар наказав їм разом з ним їхати.
– Гаразд, – каже Іван, – тільки як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, щоб ми комусь одному підкорялися.
Ну, ці богатирі, панські синки, зразу ж один наперед другого:
– Я буду старшим, я буду старшим!..
А Іван – мужичий син каже:
– Ні, так не годиться. Давайте по дорозі палиці кидати – чия далі впаде, той і буде старшим.
Погодились. Кинув один палицю поперед шляху. їдуть день, їдуть другий – палиці нема… На третій день бачать – лежить палиця. Кинув другий, їдуть день, два, три – нема палиці… Знайшли аж через тиждень.
Кинув тоді палицю Іван – мужичий син. їдуть тиждень, другий, третій – нема палиці!..
– Це вже ми твою палицю, мабуть, проминули, – кажуть богатирі.
– Не може того бути, – Іван відповідає, – моя палиця десь у гостях.
Проїхали ще тиждень, коли це бачать: стоїть великий дім, навколо мідна огорожа, глибокий рів, через той рів – мідний міст. Дивляться – Іванова палиця через огорожу перелетіла, ріг дому одбила, там і лежить.
А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх вдома не було – воювали десь. От зайшли Іван з богатирями до того дому, коней до стайні завели, самі на ночівлю розмістилися.
– Сьогодні ти підеш на міст вартувати, – каже Іван одному богатиреві, – а ти, – другому каже, – біля коней ляжеш, а я в будинку спатиму. Та гляди ж, – першому каже, – не спи, брате, уважно стережи…
Пішов той богатир на міст, ходив-ходив, а потім ліг та й заснув міцним сном. А Іван опівночі прокинувся, вийшов на міст, бачить – спить вартовий. Коли це вітер гуде, земля двигтить – змій шестиголовий летить. Підлетів до мосту й каже своєму коневі:
– Стій, не чмихай, не трусись! Проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван – мужичий син, та його й кісток сюди ворон не занесе!
– Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам зайде! – каже Іван.
– Чи битися, чи миритися прийшов?
– Та вже ж битися, не миритися!
– Ну, – каже змій, – бий ти перший.
– Ні, – Іван відповідає, – бий ти.
Шестиголовий змій як ударив, то Іван тільки з місця трохи здвигнувся, а тоді як вдарив змія своєю палицею, то заразом усі шість голів зніс.
Посік він змія, спалив кістки і на вітер попіл пустив, а сам пішов у дім і спати ліг. На ранок і питає того, що на мості вартував:
– А що, добре стеріг?
– Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала, – каже той.
На другий день послав другого вартувати на мості, а того на стайню. Той по мості походив, походив та й заснув під мостом. А Іван прокинувся, дивиться – час іти. Пішов і став на мості. Коли це чує – вітер гуде, земля двигтить, дев’ятиголовий змій летить!.. Каже змій своєму коню:
– Стій, не тремти, проти нашої сили нема дужчої на землі. Є тільки Іван – мужичий син, та сюди й ворон його кісток не занесе!
– Брешеш, – Іван каже, – добрий молодець сам зайде!
– Чи битися, чи миритися прийшов?
– Авжеж битися, не миритися!
– Ну, бий!
– Ні, бий ти перший!
Дев’ятиголовий змій як ударив – так по кісточки Івана в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія – заразом сім голів одрубав. Вдруге замахнувся – останні дві голови зрубав… Посік тоді змія, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов у дім і спати ліг.
На ранок і того спитав:
– А що, добре стеріг моста?
– Так стеріг, що й миша не пробігла.
На третю ніч покликав Іван обох богатирів, повісив на стіні рукавичку й сказав:
– Піду я сам стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку – як буде з неї піт капати, то пускайте мого коня. А як потече з неї кров, то самі на допомогу мені поспішайте.
Богатирі пообіцяли все те зробити, та тільки Іван пішов до мосту, вони спати полягали та й позасинали міцним сном.
Став Іван під мостом. Опівночі чує – земля двигтить, листя на дубах осипається. Це найстарший змій, дванадцятиголовий, летить на тому коні, що жар може їсти, а полум’я пити. Летить він і каже до свого коня:
– Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема дужчої на всьому світі. Є десь Іван – мужичий син, ну, та він сюди не зайде, сюди й ворон кісток не занесе.
А Іван на те:
– Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам прийде!
– Битися прийшов чи миритися?
– Не за тим добрий молодець прийшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися!
– Ну, бий, – говорить змій.
– Ні, ти бий перший, ти ж найдужчий.
Як ударив змій, як ударив Іван – бились, бились… Вже в змія з дванадцяти голів тільки три зосталось. А Іван вже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім охляне…
В домі з Іванової рукавички піт капотить, а богатирі сплять, нічого не чують. Тут Іван з останніх сил з руки другу рукавичку стягнув та як кине навідмаш! – і розбив стайню. Кінь його як вирвався, як прибіг до нього, став копитами бити, землю розриває…
А ті богатирі прокинулись, бачать – з рукавички кров ллється! Треба Іванові на допомогу поспішати, а вони бояться: для чого свої голови під небезпеку підставляти?!
А кінь тим часом землю оббив, вихопився з землі Іван і каже змієві:
– Тепер я тебе вб’ю!
– Хоч і вб’єш, – засичав змій, – хоч і коня чарівного забереш, та не доведеш його додому: є ще в мене три сестри, й мати, і батько цар Ірод. Вони тобі за мене відплатять, зі світу зживуть!
Відрубав останні голови Іван, задумався – як йому нової небезпеки позбутися?
Тим часом ота бабуся, що він кінськими шкурами її хату вкрив, почула, що на Івана біда насувається. Бо та бабуся чародійниця була і все знала, що на світі діється. От вона й послала до нього свого песика. Прибіг песик до Івана та й каже йому:
– Як їхатимете ви додому й схочете пити, то побачите праворуч криничку – вода як скло чиста. Не пийте ж її, а лише вдар по ній навхрест палицею, то й побачиш, що з неї буде. Як поїдете далі, схочеться вам їсти – стоятиме край дороги яблуня, вкрита наливними яблуками. Не їжте їх, а лише вдар по ній навхрест палицею – побачиш, що буде. А ще далі поїдете – побачите копицю м’якого сіна.
Як схочеться вам на ньому спочити, то не лягайте, а тільки вдар навхрест палицею – побачиш, що буде.
Вислухав це Іван, подякував песикові, забрав того чарівного коня і разом з двома богатирями поїхав додому. їдуть вони, їдуть і схотілося їм пити. Коли це бачать – біля дороги криничка, – вода як скло чиста.
– Нап’ємось, – кажуть богатирі.
– Е, ні, не можна! – каже Іван. Та як вдарить навхрест по цій криниці своєю палицею – так кров і потекла! Бо то була не криничка, а змієва сестра.
Поїхали далі. Схотілося їм їсти. Коли це стоїть яблуня, вся вкрита наливними яблучками. Богатирі до тих яблук, а Іван каже:
– Е ні, не можна! – Та як вдарить навхрест палицею по тій яблуні,
Так кров і потекла. Бо то була друга змієва сестра.
Поїхали далі, потомилися дуже. Бачать – коло дороги стоїть копиця м’якого сіна. Богатирі хотіли відпочити на ньому, та Іван ізнову не дозволив, рубонув по тій копиці – а то була третя змієва сестра.
Та тільки вони того лиха позбулися, аж наступає попід небом велика хмара. Придивилися – а це зміїха-мати за ними женеться!
– Давайте ж, братці, втрьох битися з нею, – каже Іван, – бо сам я її не подужаю.
Але ті два богатирі перелякалися, битись не хочуть. Пришпорили своїх коней – та й тікати!.. Повтікали зовсім, аж до свого краю.
– Ну й нехай, – каже Іван, – все одно з ними тільки морока, а допомоги ніякої.
Тільки що ж робити? Бачить Іван, що й сам проти старої зміїхи нічого не вдіє. Коли згадав, що недалеко за горою, за лісом є велика кузня. От він туди й прискочив на своєму коні, а другий кінь на поводі.
– Одчиніть! – гукає ковалям.
Ковалі відчинили йому дванадцятеро залізних дверей. Він вскочив до кузні, а двері самі собою й зачинилися. А зміїха сіла коло кузні та й почала вогненним язиком двері пролизувати.
Тут Іван і каже ковалям:
– Швидше робіть плуга, та такого здорового, щоб аж під стелю сягав, та викуйте ще великі щипці.
Ковалі враз узялися за роботу, а зміїха все далі й далі двері пролизує. Вже тільки троє дверей залишилося, а ковалі вже зробили й плуг, і щипці.
Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван за щипці та й вхопив її за губу розжареними щипцями! Накинув на неї плуга, вибіг надвір та й почав нею землю орати – такі скиби вивертає, як хата завбільшки. Оре й батогом періщить, а сам все щипцями за губу тисне. Орав, орав змією доти, доки вона впала й ноги простягла.
Сів тоді Іван знову на коня, поїхав далі. Чарівного коня на поводі веде. їде він, ще, а назустріч дід старий.
– Здрастуйте, – каже Іван, – день добрий вам, дідусю!
– І тобі день добрий, – дід відповідає, – отак ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайся. Слухай же, що я тобі скажу: їхатимеш ти, а назустріч ітиме такий кривий та миршавий дід на дерев’янці і казатиме він тобі, що й на своєму доброму коні ти його не випередиш… Так ти ж, гляди, з ним не зв’язуйся, не сперечайся. А вже далі, як хто тобі на путі траплятиметься, тих приймай, не відмовляйся.
Подякував Іван дідові за пораду, поїхав далі. Коли це й справді – йде назустріч такий кривий та миршавий дідок.
– Хе-хе, – говорить, – добрий молодче, хоч і гарні в тебе коні, а мене не випередиш!
– Та я з тобою й сперечатися не стану, – каже Іван.
Тільки те Іван промовив, як отой миршавий дідок – дерев’янкою в стремено, скочив на чарівного коня, а Івана стрілою з сідла збив. А тоді ухопив Іванового коня за повід та й загув – з обома кіньми!..
А то був не хтось, а сам цар Ірод – зміїв батько.
Іван як впав з коня – ледве підвівся.
“Е, це вже біда, – думає, – видно, цар Ірод мене отруєною стрілою вдарив… Та я ж йому цього не подарую!”
Пошкандибав Іван дорогою, почуває, що зовсім охляв. Коли це назустріч йому дід, борода до землі. Поздоровкались, розпитались – хто куди? Дід і каже:
– Піду я з тобою.
– Хто ж ви такий?
– А я “той, що може від собак оборонити”.
– Що ж, ходімте.
Пішли далі. Невдовзі зустрічається другий дід, теж до них пристає.
– Хто ж ви такий?
– Я, – каже, – Мороз.
Ідуть далі, а тут і третій дід. Теж до них пристав.
– Я, – каже, – “той, що море викосить і в копиці складе”.
Четвертий, що зустрівся, назвався: “той, що їсть і не наїсться”.
П’ятий: “що п’є і не нап’ється”. Шостий: “біжу й не набіжуся”, сьомий: “на двадцять верст бачу”, восьмий: “за двадцять верст бичем улучу”. Отак набралося їх стілечки, та й ідуть усі разом до царя Ірода у його державство.
Побачив їх цар Ірод та й звелів випустити на них презлих собак, що кожна по дві голови має.
Біжать собаки – як хмара чорніє. Що тут робити?
– Та я ж тут, – каже перший дід, – я ж той, що може від собак оборонити!
Та як почав отих собак хапати – вибив усіх і на скирти постягав. Цар Ірод бачить – собаки не помогли, він і не став більше проти них нікого випускати, дав їм у двір зайти. Зайшли вони у двір, а там посеред двору таке велике залізне склепіння. Вони під оте склепіння зайшли, а воно враз опустилося й замкнуло їх. Опинився Іван з усіма дідами нібито в такій залізній хаті. А цар Ірод наказав своїм слугам скласти хмиз навколо стін тої хати та й запалити його – щоб вони там попеклися.
Навалили вони гору хмизу під стіни й ну палити. Та як почало припікати, тут вже другий дід узявся за діло – як напустив морозу, аж іній на стінах став. Наказав Ірод слугам відкрити хату, щоб вугілля вигребти, аж дивиться – а вони там усі живі-здорові!.. Ще й кажуть:
– Що ж ти, царю, у таку холодну хату нас загнав? Ми ж мало не померзли…
Бачить цар Ірод, що так просто не подолати Івана, вирішив схитрувати.
– Нічого я вам злого не зроблю, – каже, – задам тільки вам кілька задач. Як виконаєте, пущу живих, а не зробите – голови позрубую.
От перша задача: за одну ніч море висушіть, пісок у купу складіть.
Ліг Іван спати, а той дід, що може море викосити, – викосив його за ніч та в копиці й поскладав. Прокинувся цар Ірод, глянув – нема води й краплі ніде… “Що за чудасія!” – думає та й задає другу задачу:
– Наготую я зараз обід, що й цілий світ нагодувати можна. Отже, коли ви самі його споживете, то пущу вас живих, а не зробите – голови позрубую.
“Хоч би рана моя швидше загоїлася, – думає Іван, – показав би я тобі, як з нас знущатися!”
А в Ірода була полонянка, така гарна дівчина, що й в світі другої такої нема, та ще й розумна та вміла. От вона і взялася Івана лікувати: знала різні цілющі трави та ліки.
Тим часом наварив цар Ірод обід, що й цілий світ можна нагодувати: стільки казанів, що й у дворі не вміщаються, горілки поналивав кілька тисяч бочок. Посідали всі до столу. Іван журиться: “Ми ж і за три роки стільки не з’їмо”. Аж тут як заходилися їсти та пити оті діди, що “їсть і не наїсться” та “п’є та не нап’ється”, як почали вони обидва трощити, то ще й мало здалося!..
Дивується цар Ірод, каже:
– Хто завтра раніше води з моря принесе: чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви – живі будете, а ні – голови з пліч.
Вранці царева дочка взулася у чоботи-скороходи, шапку-невидимку надягла й подалася до моря. А той дід, що “біжить – не набіжиться”, побіг ще швидше та раніше за неї набрав води з моря, біжить назад. Вона як побачила – сипонула йому під ноги сонного зілля, він і впав та й заснув біля відра.
Жде Іван із своїми дідами – нема щось того, що побіг. Чути – вже й дочка-скорогонка повертається, а того нема… Де ж він? Глянув тоді той, що “за двадцять верст бачу”, і побачив – лежить той і спить. Кличе мерщій того, що “за двадцять верст бичем улучу”. Цей як розпустить свій бич та як потягне того, що заснув!.. Враз прокинувся, за відро й щодуху бігти! – і прибіг, воду приніс раніше, ніж Іродова дочка.
Бачить Ірод, що нічого не може вдіяти хитрістю, розлютився дуже й наказує тягти Івана та його супутників на залізний тік – голови рубати. Виводять Івана, а дівчина-полонянка й каже йому:
– Загоїлася вже твоя рана.
Тут як ухопив Іван царя Ірода та як шпурнув його аж на гострий шпиль його палацу – так цар Ірод і дух спустив, а слуги всі перелякалися та й порозбігалися хто куди.
Узяв Іван того коня, що жар їсть і полум’я п’є, сів на нього, а дівчину-полонянку на свого коня посадив. Діди ж йому кажуть:
– Послужили ми тобі, Іване, а тепер підемо іншим добрим людям служити.
Попрощалися з Іваном та й пішли.
Приїхав Іван у своє царство, до царського палацу, віддає цареві того коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Зрадів цар, каже синові:
– Є тепер в тебе той кінь, що ти хотів мати. Треба тобі наречену шукати.
– А чого ж там її шукати, – царевич каже, – коли ось дівчина передо мною, що такої красуні, мабуть, в цілому світі не знайти! З нею я й одружуся.
– Е, ні, – каже Іван, – ця дівчина – моя наречена. Вона мене врятувала, вилікувала, а я її з полону визволив. Я її люблю, й вона мене любить, і нікому я її не віддам.
А ті два богатирі, що з Іваном їздили, стоять тут же та аж корчаться з заздрощів, що Іван – мужичий син без них і коня чарівного здобув, ще й дівчину-красуню. От вони й кажуть цареві:
– Хіба ж годиться із такою красунею мужичому синові одружуватися?! Вона може бути жінкою тільки царського сина або богатиря панського роду!
– Правильно говорите, – каже цар, – хай буде вона моєму синові жінкою!
Тоді Іван скипів та до царя:
– Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніколи кривди мені не чинити! Де ж твоє тверде царське слово?! Я трьох зміїв-велетнів убив, сестер зміїних знешкодив, стару зміїху й царя Ірода порішив, щоб не було вже від них людям горя та лиха, ще й коня чарівного привів тобі. Коли ж ти за все отак платитимеш, своє слово ламатимеш, то й тебе з усім твоїм родом зі світу зведу!
Та як замахнеться своєю палицею – аж всі дерева пригнулися, а царський палац захитався. Цар злякався, замахав руками:
– Годі, годі, забирай свою дівчину, йди собі куди хочеш! Синові своєму я королівну яку-небудь висватаю!
А Іван – мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо. Але вже ніколи не вірив він ні царському, ані панському слову.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Іван – мужичий син – народні казки
особливості твору гобсек