Іван Голик і його брат – народні казки


Десь у тридев’ятому царстві, в тридесятому державстві жили собі князь із княгинею, і були в них два сини.
Одного разу князь покликав обох синів і пішов з ними до моря прогулятися. Ідуть берегом, а па березі стоять три дуби. Глянув на них князь і питає старшого сина:
– Сину мій любий, що б ти з цих трьох дубів зробив?
– Зробив би я, батечку, добру комору, щоб хлібороби мені до неї хліб звозили, а я б у заморські краї продавав та велике багатство придбав.
– Що ж, – батько каже, – буде з тебе хороший хазяїн..
– А ти, – питає меншого, – що б ти з цих дубів зробив?
– А я, батечку, зробив би собі корабель та доплив би морем світ за очі, аби тут не сидіти та з чужої праці не багатіти!
Розгнівався князь на такі слова:
– То що ж, це й я з чужої праці багатію?! Нащо мені такий син!
Іди собі й зараз до моря!
Штовхонув він сина спересердя, той і покотився просто в воду! А тут саме пливла кит-риба, вона його враз і проковтнула.
Попливла кит-риба в синє море, почала хапати човни й кораблі. Хапає, ковтає, а все мало.
А князів син всередині у рибі ходить, поміж тими човнами та кораблями бродить, перешукує, що є у човнах, тим і харчується.
Ідуть дні за днями, місяці за місяцями, а він все в рибі живе. Та ось якось знайшов він в одному човні люльку, тютюн та кресало. Наклав у люльку тютюну, викресав вогню і почав курити. Одну

люльку викурив, наклав другу – викурив, наклав і третю – викурив.
От кит-риба від диму й очманіла, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Один з них побачив і каже:
– Отаке, браття, наше щастя: по гаях та лісах скільки ходили, та нічого не знайшли. А тут ось, бачите, яка велика риба коло берега лежить? Давайте її рубати!
Ухопили вони топірці та й ну рубати! Рубали, рубали, коли це чують – хтось усередині кричить:
– Гей, браття! Рубайте рибину, та не зарубайте людину!
Почули вони це та з переляку як кинуться! – і повтікали. От він у ту дірку виліз, що вони прорубали, вийшов па берег і сидить. Сидить собі голий-голісінький, бо, поки всередині у рибі був, усе вбрання його подерлося та зотліло. Сидить і думає: “Як же мені тепер у світі жити?”
А тим часом його старший брат зробився сам великим паном. Батько помер, так він і зостався господарем на всьому князівстві.
Надумалося молодому князеві, що пора вже йому оженитися. Зібрав він цілий поїзд своїх прибічників та прислужників та й поїхав по близьких та далеких краях шукати собі дружину. їдуть вони, їдуть, під’їхали до моря, коли бачать – сидить чоловік голий-голісінький. Посилає князь слугу:
– Піди спитай, що то за чоловік? Пішов слуга, питає:
– Хто ти такий?
– Я, – каже, – Іван Голик. А ви хто такі будете?
– Ми з такої й такої землі, їдемо шукати нашому князеві дружину.
– Піди ж своєму князеві скажи, що як хоче свататися, хай мене з собою бере.
Переказав те слуга князеві.
Князь одразу звелів відімкнути валізи, вийняти сорочку гарну, шаровари й чоботи – все убрання.
Дали тому чоловікові, він убрався та до князя підійшов.
– Вже коли береш мене з собою, князю, – каже, – так мене й слухайся. Ото як слухатимешся, то будемо на Русі, а не слухатимешся – пропадемо усі.
Князь сказав: “Добре, слухатимусь”, – і всім наказав слухатись, їдуть вони, їдуть, коли це – мишаче військо через дорогу йде. Князь хотів так по мишах і проїхати, а Іван Голик:
– Ні, – каже, – почекайте, дайте мишам пройти, щоб і шерстинки не зачепити.
Тут увесь поїзд з дороги звернув і спинився. Всі миші пройшли, а задня обернулася й каже:
– Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав ти моє військо потоптати. Стану й я тобі в пригоді!
Їдуть далі, коли це летить комар із своїм крилатим військом. Налітає комарський воєвода: і – Гей, Іване Голику, дай ти моєму військові крові напитися! Як даси, то й ми тобі у великій пригоді станемо.
Іван Голик одразу сорочку з себе скинув, ще й руки собі звелів зв’язати, щоб ненароком не вбити жодного комара. Комари нассалися крові й полетіли.
Їдуть понад берегом, коли бачать – рибалка дві щуки впіймав у морі. Іван Голик і каже князеві:
– Купімо ті дві щуки в рибалки та й пустімо їх назад у море.
– Нащо?
– Не питай нащо, а купуй.
Купили ті щуки, в море пустили. Обернулися вони й кажуть:
– Спасибі тобі, Іване Ролику, що не дав нам загинути. Ми тобі у пригоді станемо.
Не так хутко діється, як швидко в казці кажеться. їдуть вони, їдуть, приїхали в іншу землю, в тридев’яте царство, тридесяте державство. А в тому царстві царював змій. Чимало людей загубив отой змій, хто тільки не до вподоби йому – одразу вбивав,
Та як приїхали Іван Голик із князем, змій зустрів їх наче й добрий. Прийняв у гостину, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя повів до своїх покоїв, до столу, став пригощати.
А в того змія було дванадцять дочок, як одна. Вивів їх до князя, показав старшу, й підстаршу, і всіх до останньої. Наймолодша князеві найбільше до серця припала. От він і каже змієві:
– Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.
– Добре, – каже змій, – тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш – тут і тобі, й усьому твоєму поїзду кінець прийде.
Погодився князь.
– У мене на току є триста скирт усякого хліба, – каже змій. – Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.
От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:
– Чого ти, князю, плачеш?
– Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! – і розповідає про все.
– Не плач, – каже Іван Голик, – лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.
Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися – де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:
– Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?
– На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.
Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи – ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов – скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився – ніде в колосках нема ні зернинки.
– Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! – кажуть миші. – Прощай!
І розбіглися всі. А Іван Голик став па точку, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув – очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!
– Що ж, – каже змій, – ходім, будемо ПРІТИ Й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.
От догуляли до вечора. Тут змій і каже:
– Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала – не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш – усім вам кінець!
Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:
– А чого ти, князю, плачеш?
Князь і розповідає – отака, мовляв, напасть.
– Бреше змій, – Іван каже, – то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.
Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:
– Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?
– На допомогу кличу, – каже Іван, – змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!
Щуки миттю пірнули у воду й попливли. Плавали, плавали, шукали, шукали – ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають – таке, мовляв, горе… Мати й каже їм:
– Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!
І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:
– Отже, тобі й наша відслуга!
Подякував Іван Голик двом щукам і побіг до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:
– А що, перстень є?!
– Є, – каже Іван.
Коли це змій сам іде, сердитий такий.
– Що ж, досі персня нема?
– От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв. Посміхнувся змій і каже:
– Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси.
Пішли до будинку, а там уже гості сидять – аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:
– Твій перстень?
А вона зашарілася й каже:
– Мій.
– Як твій, так візьми, та наперед не губи.
І пішли всі обідати. За обідом, при гостях, змій князеві й каже: – Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрілиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрілиш – усім вам кінець!
По обіді пішли всі відпочивати, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідає: тепер уже пропадати нам усім!
– Дурниця, – каже Іван Голик, – як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: “Я цим луком не хочу осоромитися, в мене всякий слуга з нього вистрілить”, та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.
От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір’я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:
– Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.
– Ану-ну, нехай спробують! – кажуть змій та його гості. Князь гукнув:
– Кличте сюди Івана Голика!
Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав та як вистрілить! – так шматок у двадцять пуд і відломився від лука. Князь тоді й каже:
– От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!
Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:
– Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.
Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав. Вислухав Іван і каже:
– А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: “Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не осоромитись, а нехай поїде мій слуга!” А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.
Вранці приходить князь на подвір’я, вітається з усіма, дивиться – одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:
– Ну, князю, зараз виведуть коня, побачимо, як ти на ньому попоїздиш.
Аж тут ведуть коня двоє зміїв, насилу втримують – так і рветься з рук. Князь обійшов кругом, подивився й каже:
– Ви намірились коня привести, а привели кобилицю! Я на ній їздити не хочу, щоб не осоромитися, я покличу слугу, нехай поїде.
Змій каже:
– Добре, хай поїде.
Князь покликав Івана Голика й наказує:
– Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.
Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його – аж під хмару! А звідти спустилася й вдарилася об землю – аж земля застогнала!.. А Іван Голик тоді витяг з-за халяви двадцяти-пудовий шматок лука та й ну її лупцювати! Вона понесла його туди й сюди, а він усе б’є її проміж вуха!.. От носила вона його, носила, та бачить, що нічого не вдіє, давай проситися:
– Іване Голику, не бий мене! Накажи все, що схочеш, все для тебе зроблю!
– Мені, – каже він, – нічого від тебе не треба, а тільки, як повернемось назад, щоб ти коло князя впала й ноги простягла.
Зітхнула вона й каже:
– Нічого робити, зроблю, як ти кажеш.
І понесла його понад лісом, понад містом, на подвір’я спустилася, коло князя впала й ноги простягла. Князь і каже:
– А ви ще хотіли, щоб я на ній їздив.
Змієві нема чого казати. Повів князя до столу обідати. От і найменша дочка виходить. Князь дивиться на неї – вона й так гарна була, а тепер ще кращою стала.
Змій каже:
– Ну, князю, остання тобі загадка: оце після обіду виведу я своїх дочок у двір. Як впізнаєш, де найменша, то тоді й весілля будемо гуляти.
По обіді пішов змій дочок своїх обряджати, а князь – до Івана Голика на пораду. Іван Голик як свисне – прилетів комар. Дізнався про всю пригоду та й каже:
– Як виведе змій своїх дочок у двір, то нехай князь дивиться – я над головою найменшої літатиму. Нехай обійде раз, другий – я все літатиму, а втретє як обходитиме, то я сяду в неї на носі, вона й не витримає, махне правою рукою.
Сказав це комар і в будинок полетів. Коли й змій присилає за князем. Увійшов князь у горницю, а там стоять усі дванадцять дочок, всі однаково вбрані, однаково усміхаються – немовби на одне лице. Він на них дивився, дивився – ніяк найменшої не впізнає… Один раз обійшов – не побачив комара. Вдруге обійшов – літає комар над головою в однієї. Як почав утретє обходити, той комар на носі в неї сів. Вона рукою – мах! А князь до неї: “Оце моя!” – і підводить до змія.
– Що ж, – змій каже, – як впізнав свою наречену, так сьогодні й весілля гуляти.
Почалося весілля. Пили, гуляли, з гармат стріляли, пісень співали. Тільки Іван Голик нишком до князя підійшов і каже:
– Гляди ж, князю, слухайся мене: завтра ж додому їхати, хоч як тебе змій умовлятиме. І ще слухай: жінці віри не діймай до семи років. Хоч як вона до тебе ласкатиметься, а ти їй всієї правди не кажи, бо як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.
– Добре, – каже князь, – все зроблю, як ти кажеш.
От на другий день почав князь збиратися додому. Змій умовляє – чого, мовляв, так швидко їхати? Погостювати б трохи!
– Ні, – каже князь, – сьогодні ж поїдемо!
От узяв він свою молоду, своїх людей зібрав, сіли й поїхали.
Як приїхали у своє князівство, князь настановив Івана Голика своїм першим радником, як той скаже, так усе й діється. А князь живе собі, ні про що клопоту не має.
Прожили вони так два роки, на третій рік народився у них синок. Князь радіє, втішається. Бере сина на руки й каже:
– Хіба є що краще на світі, як мені оце дитя?
А княгиня бачить, що князь так розніжився, почала до нього ластитися та розпитувати – як він сватався, як він усі накази змієві виконував? Князь і каже:
– Нічого б я не виконав, якби не Іван Голик.
Розгнівалася княгиня, та й виду князеві не показала, а сама хутко побігла до Івана Голика.
Сидить собі Іван і біди не чує, коли це біжить до нього княгиня. Витягла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним – так його надвоє й розрубала: ноги тут зосталися, а тулуб з руками й головою вгору полетів, дах на будинкові зніс і впав аж за сім верст від князівського подвір’я. Тоді, впавши, й каже:
– Ах ти ж, дурню! Я ж наказував не діймати жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!
Підвів голову і лежить. Коли це бачить: жене безрукий чоловік зайця. Жене просто на Івана Голика. Як побіг заєць до Івана – той його й ухопив.
Підбіг і безрукий:
– Чий же тепер заєць буде? Чи твій, чи мій?
Іван Голик на те каже:
– Я без ніг гнати б зайця не міг, а ти без рук ухопити б не міг. Ти погнав, я вхопив, то нехай буде заєць наш спільний. А нам з тобою слід побрататися та разом і йти, куди очі світять.
От побраталися вони, зробили візок. Безрукий запряжеться та безногого й возить. їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.
Доїхала до них і каже служницям:
– Подайте тим калікам оці гроші.
Служниці хотіли подати, а безногий і каже:
– Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?
Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає:
– Скажи мені, царівно, чого це ти така сумна та змарніла?
– Така вже біда в мене! – каже вона.
– Я знаю, яка в тебе біда і як цієї біди позбутися!
Коли це під’їздить і цар. Почув ті слова, звелів безногого та безрукого до палацу забрати й каже їм:
– Робіть, що знаєте, щоб від моєї дочки біду відвернути. Іван Голик каже:
– Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, яка біда в неї. Тут розплакалася царівна й призналася, що до неї змій літає і з неї кров тягне.
– Коли ж він літає? – питають.
– Саме перед світом, як уся сторожа спить, так він через комин і влетить.
– Постій же, – каже безногий, – мив сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить,
От притаїлися вони в сінечках. Коли ж перед світом паче іскрами під стелею засвітило. Царівна: кахи! – вони до неї, а змій заховався під подушки. Царівна з ліжка схопилася, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий ухопив руками того змія, та й почали удвох душити. Змій проситься:
– Пустіть мене! Ніколи не літатиму і десятому закажу!
Безногий і каже:
– Ну, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в побратима мого руки.
– Беріться за мене, – каже змій, – понесу, тільки не душіть мене.
Ухопилися вони за нього, той руками, а той ногами. От змій полетів з ними, прилітає до криниці й каже:
– Оце цілюща вода!
Безрукий хотів був туди вскочити, а безногий кричить на нього:
– Постій, брате! Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода!
Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум’ям. Як почали вони тоді змія душити! – він давай проситися:
– Не душіть, тут недалеко й цілюща вода!
Приніс їх до другої криниці. Безногий і тут суху паличку в воду встромив, а вона враз розпукуватися стала, зазеленіла вся.
Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.
Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.
Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить – недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться – і пізнає Івана Голика. Тоді Іван і каже:
– Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав – не діймай жінці віри до семи років!
Заплакав князь і каже:
– Прости мене, Іване Голику! – і в ноги йому впав.
От Іван Голик підвів його та й каже:
– Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову є. Тепер ще покнязюєш трохи!
Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:
– Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.
– Так поженімо ж удвох! – каже Іван..
А князь каже:
– Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ганку стоїть, дивиться й сміється.
Іван Голик і каже:
– Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра – годі!
Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ганку й сміється:
– От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!
Той, бідний, тричі поцілував свиню, вона й пішла у двір, а княгиня каже:
– Ось подивіться, він ще десь і підпасича собі взяв! – а що то Іван Голик – вона й не пізнала.
Загнали брати все стадо у хлів. Тоді Іван Голик і каже:
– Візьми ж, брате, у комірника конопель двадцять пудів та й принеси до мене в сад.
От князь пішов до комірника, став просити. Той відімкнув комору, а князь усе загадане й піднести не може. Тоді Іван Голик прийшов, в одну руку узяв коноплі, в другу смолу, і пішли в сад.
Як узяв Іван Голик пугу плести: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі пугу в сорок пудів. Тоді й спати полягали.
Вранці-рано повставали, Іван Голик став князеві казати:
– Був ти до сьогоднішнього дня свинарем, а тепер будеш ізнову князем. Ходімо, поженемо свині в поле.
– Ні, ще, мабуть, зарано, – каже князь, – княгиня ще на ганок не вийшла дивитись, як я з свинею цілуватимусь.
Іван Голик і каже йому:
– Як поженемо, то ти не цілуй, а поцілую я!
От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, сіла на ганку. Тут і змії з нею. Брати повиганяли з хліва свиней і женуть удвох.
Тільки догнали до воріт – свиня стала на воротях і стоїть. Княгиня із зміями дивиться й посміхається, а Іван Голик як розпустить пугу, як оперіщить ту свиню, так від неї і кістки розсипались! А тоді як замахнеться на зміїв – вони тікати, хто куди втрапив! А княгиня злякалася, як зіскочить з ганку, та до князя – та в ноги!..
– Прости мене, чоловіче, не карай! Присягаюся тобі ніколи з тебе не знущатися, бути тобі покірною жінкою!
Отак вона покинула свої змїївські норови і стала добре з чоловіком жити. Живуть собі, поживають та Івана Голика поважають.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Іван Голик і його брат – народні казки
сочинение на тему труд души