Ім’я Рози – Умберто Еко


ЯСНА РІЧ, РУКОПИС

16 серпня 1968 року до рук мені потрапив томик пера якогось абата Валле, Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Srancaise d’apres l’edition de Dom J. Mabillon (Aux Presses de l’Abbaye de la Source, Paris, 1842)(1). У цій книжці, наділеній доволі бідними історичними вказівками, твердилося, буцімто вона вірно відтворює рукопис XIV сторіччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирі цей великий ерудит сімнадцятого сторіччя, якому ми завдячуємо створенням історії бенедиктинського чину. Я втішався цією вченою знахідкою (а моя була вже третьою за чергою), чекаючи у Празі на близьку мені особу. Через шість днів у це безталанне місто вторглися радянські війська. Мені вдалося щасливо дістатися до австрійського кордону в Лінці, а звідти я вирушив до Відня, де й зустрівся з очікуваною особою, і ми разом вирушили в подорож угору по Дунаю.

У цій атмосфері великого неспокою я захоплено читав неймовірну історію Адса Мелькського, і вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати її, записавши кілька великих зошитів з папірні Жозефа Жільбера, по яких так приємно водити м’яким пером. Тим часом ми прибули в околиці Мелька, де над закрутом річки все ще прямовисно підноситься чудовий Stift(2), не раз відновлюваний за століття свого існування. Як читач вже, певно, здогадався, у монастирській бібліотеці я не знайшов і сліду Адсового рукопису.

(1) Рукопис о. Адса, перекладено французькою

за виданням о. Ж. Мабійона (Париж, друкарня абатства Ла Сурс, 1842) (фр.). – Прим, автора.

(2) Монастир (нім.).

Однієї трагічної ночі у невеликому готелі на берегах Мондзее, коли ми саме мали вирушати до Зальцбурга, наш альянс гвалтовно розпався і моя супутниця зникла, прихопивши із собою книжку абата Валле, не зі злоби, а через те сум’яття, серед якого так різко завершилися наші стосунки. Мені зосталася лиш купка зошитів, записаних моєю власною рукою, і велика пустка в серці.

Через кілька місяців, будучи вже в Парижі, я вирішив продовжити свої пошуки. Серед тих небагатьох відомостей, що їх я почерпнув у французькій книжці, було напрочуд детальне і точне посилання на джерело:

Vetera analecta, sive collectio veterum aliquot operum & opuscu-lorum omnis generis, carminum, epistolarum, diplomatoli, epitaphio-rum, &, cum itinere germanico, adnotationibus aliquot disquisitioni-bus R. P. D. Joannis Mabillon, Presbiteri ac Monachi Ord. Sancti Benedicti e Congregatione S. Mauri. – Nova Editio cui accessere Mabilonii vita & aliquot opuscula, scilicet Dissertatio de Pane Eu-charistico, Azymo et Fermentatio, ad Eminentiss. Cardinalem Bona. Subjungitur opusculum Eldefonsi Hispaniensis Episcopi de eodem argumento Et Eusebii Romani ad Theophilum Gallum epistola, De cultu sanctorum ignotorum; Parisiis, apud Levesque, ad Pontem S. Michaelis, MDCCXXI, cum privilegio Regis(1).

Я одразу знайшов Vetera Analecta У бібліотеці Сент-Женев’єв, однак, на моє велике здивування, це видання різнилося від описаного абатом Валле двома подробицями: насамперед там був вказаний інший видавець, Montalant, ad Ripam P. P. Augustinianoram (prope Pontem S. Michaelis)(2), і також інша дата, на два роки пізніша. Зайве й говорити, що ці analecta не містили й натяку на рукопис Адса з Мелька – тим паче, що то була, як легко перевірити, збірка текстів середньої і малої довжини, а історія, яку переписав Валле, займала кілька сотень сторінок. Тоді я взявся розпитувати відомих медієвістів, зокрема незабутнього Етьєна Жільсона, але не було сумніву, що єдиним виданням Vetera Analecta Було те, яке я бачив у бібліотеці Сент-Женев’єв. Відвідини абатства Ла Сурс, що поблизу Пассі, і розмова з моїм приятелем отцем Арне Ланештедтом остаточно переконали мене, що жоден абат Валле не видавав своїх книжок у друкарні абатства (якої, зрештою, там ніколи не було). Всім відомо, з якою недбалістю французькі ерудити ставилися до вимоги давати вірогідні бібліографічні вказівки, але тут це виходило за межі будь-якого розсудливого песимізму. Я став схилятися до думки, що до рук мені потрапила фальшивка. Саму книжку Валле годі було повернути назад (принаймні мені не вистачило духу попросити її в особи, яка забрала була її у мене). Мені зосталися лише мої нотатки, щодо змісту яких у мене вже почали виникати сумніви.

(1) Старожитня антологія, або Зібрання старожитніх праць і творів усілякого роду – поем, листів, епістул, епітафій, з німецьким коментарем, примітками та дослідженнями превелебного отця, доктора теології Жана Мабійона, єромонаха чину св. Бенедикта і згромадження св. Мавра. Нове видання, до якого долучено життєпис Мабійона і кілька невеликих творів, а саме дослідження “Про хліб причастя, прісний і квасний” для його преосвященства кардинала Бони. З додатком твору Ільдефонса, єпископа Іспанії, на ту ж тему і послання Євсевія Романського до Тео-філа Галла “Про почитання невідомих святих”, Париж, друкарня Ле-веск, при мості св. Михаїла, 1721. За дозволом короля (лат.).

(2) Монталан, на набережній оо. Августинців (при мості св. Михаїла) (лат.).

Бувають магічні моменти, коли нас охоплює велика фізична втома, рухи стають напруженими й метушливими, а перед очима виринають видива людей, яких ми знали у минулому (“en me retracant ces details, j’en suis a me demander s’ils sont reels, ou bien si je les ai reves”(1)).

Як я дізнався пізніше з чудової книжечки абата Бюкуа, подібно виникають примари ще не написаних книжок.

Якби не новий трапунок, я б і досі нічого не знав про походження історії Адса з Мелька. Але у 1970 році, нишпорячи по прилавках невеликої антикварної книгарні на вулиці Корр’єнтес у Буенос-Айресі, неподалік од знаменитого Патіо дель Танго, теж розташованого на цій чудовій вулиці, я розкопав іспанський переклад книжечки Міла Темешвара(2) “Про застосування дзеркал при грі у шахи”, яку я вже мав якось нагоду цитувати (щоправда, з чужих уст) у своїй книжці “Апокаліптики та інтегровані”, пишучи про пізніший його твір “Продавці Апокаліпси”.

(1) Пригадуючи ці подробиці, я не можу не питати себе, чи вони реальні, а чи просто наснились мені (фр.).

(2) Міно Темешвар – фіктивний автор, вигаданий Борхесом. Еко теж не раз використовує це ім’я для фіктивних посилань.

То був переклад раритетного оригіналу грузинською мовою (Тифліс, 1934), і, на превелике моє здивування, я знайшов там розлогі цитати з Адсового рукопису, проте як джерело наводився не Валле чи Мабійон, а отець Ата-назій Кірхер (але який твір мався на увазі?).

Один учений – якого я тут не хочу називати – згодом запевнив мене (цитуючи при цьому з пам’яті зміст усіх його творів), що великий єзуїт ніколи не згадував про Адса Мелькського.

Але я на власні очі бачив Темешварові сторінки, а епізоди, на які він посилався, цілковито збігалися з оповідями в рукописі, перекладеному Валле (зокрема, опис лабіринту не залишав місця жодним сумнівам).

Що б там не писав потім про це Беньяміно Плачидо(1), абат Валле таки жив колись на світі, як жив, безперечно, також Адсо з Мелька.

Так я дійшов висновку, що Адсові спогади, без сумніву, багато чим суголосні з подіями, про які він там оповідає, хоча б своїми численними розпливчастими таємницями, починаючи з особи автора і закінчуючи місцем розташування абатства, про яке Адсо вперто й наполегливо мовчить, і можна лиш снувати припущення, що йдеться про ближче не окреслений терен між Помпозою і Конком, а найімовірніше, це місце слід шукати вздовж апеннінського гірського пасма, між П’ємонтом, Лігурією та Францією (тобто десь між Лерічі та Турбією(2)).

Описані події розгорталися наприкінці листопада 1327 року; однак неясно, коли саме пише про них автор. Зважаючи, що, за його словами, у 1327 році він був новіцієм, а спогади свої писав уже близьким до смерті старцем, рукопис можна гіпотетично датувати останніми десятиліттями XIV сторіччя.

Якщо добре подумати, причин для того, щоб опублікувати італійський переклад малозрозумілого неоготичного французького переказу латинського видання XVII сторіччя, Яке містило твір, що його наприкінці XIV сторіччя написав латиною якийсь німецький монах, було небагато.

(1) La Repubblica, 22 settembre 1977. – Прим, автора.

(2)Алюзія до Данте – див.: “Божественна комедія”, Чистилище, 3, 49. Турбія і Лерічі – крайні пункти гористої місцевості між Генуєю і Ніццою на побережжі Лігурійського моря.

Насамперед, якого стилю тут дотримуватися? Спокусу взоруватися на італійських писаннях тієї доби слід було відкинути як цілковито необгрунтовану; мало того, що Адсо писав латиною – весь плин тексту свідчить про те, що його світогляд (чи світогляд ченців абатства, який, безперечно, сильно на нього вплинув) ще архаїчніший; його культура грунтувалася на нагромаджуваній століттями сумі знань та стилістичних прийомів, які можна ототожнити з пізньосередньовічною латинською традицією. Адсо мислить і пише як чернець, котрого ніяк не торкнувся той переворот, що ним був розвиток народних мов, як вихований на патристично-схоластичних текстах монах, котрий невідступно наслідує взірці, знайдені на сторінках книг у бібліотеці, про яку він розповідає. Судячи з мови та вчених цитат, його історія (якщо абстрагуватися від згадок про події XIV сторіччя, що їх сам Адсо описує досить розгублено і завжди з чужих уст) могла б так само добре бути написана у XII чи XIII сторіччі.

З другого боку, можна бути певним, що, перекладаючи Адсову латину неоготичною французькою, отець Валле повівся з текстом досить вільно, і не лише у стилістичному плані. Приміром, коли дійові особи говорять про достоїнства цілющих трав, вони явно покликаються на приписувану Альбертові Великому “Книгу таємниць”, яку впродовж століть не раз переробляли. Звісно, Адсо міг знати цей твір, але річ у тім, що він цитує з неї цілі уривки, які аж надто дослівно повторюють формулювання Па-рацельса або ж явно походять з видання цього твору, яке з певністю можна віднести до епохи Тюдорів(1). Зрештою, пізніше я з’ясував, що у добу, коли Валле переписував (?) Адсів рукопис, у Парижі популярний був так званий Великий і Малий Альберт(2), видання вісімнадцятого сторіччя,

(1) Liber aggregationis seu liber secretorum Alberti Magni, Londinium, juxta pontem qui vulgariter dicitur Flete brigge, MCCCCLXXXV. – Прим, автора.

(1) Les admirables secrets d’Albert le Grand, A Lyon, Chez les Heritiers Beringos, Fratres, a l’Enseigne d’Agrippa, MDCCLXXV; Secrets merveilleux de la Magie Naturelle et Cabalistique du Petit Albert, A Lyon, ibidem, MDCCXXIX. – Прим, автора.

Безнадійно засмічене пізнішими вставками. Одначе хіба можна мати певність, що у тексті, відомому Адсові та монахам, чиї бесіди він записував, поряд з розмаїтими глосами, схоліями і доповненнями, не було також фрагментів, які могла потім використати пізніша традиція?

І врешті, чи повинен я зберегти латиною ті уступи, що їх не вважав доцільним перекладати сам абат Валле – мабуть, щоб відтворити атмосферу тієї доби? Явних підстав для цього не було, хіба що до цього мене штовхало гі-пертрофоване прагнення бути вірним своєму джерелові… Я позбувся надміру латини, але дещо таки лишив. І боюсь, чи не зробив я так, як роблять кепські романісти, коли, виводячи на кін француза, велять йому говорити “parbleu!” та “la femme, ah! la femme!”(1).

Одне слово, мене переповнюють сумніви. І навіть не знаю, чому я, зібравшись з духом, вирішив оприлюднити рукопис Адса як автентичний. Скажімо так: то був жест закоханості. Чи, як хто бажає, спосіб звільнитися від багатьох давніх нав’язливих ідей.

Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний світ. У роки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцім писати слід лише з думкою про сучасне, щоб змінити цей світ. Та минуло понад десять років, і тепер потіхою для літератора (якому повернуто його високу гідність) є змога писати з чистої любові до писання. Тому тепер я вільний переповісти – з чистого уподобання оповідати – історію Адса з Мелька, насолоджуючись та втішаючись від того, як безмірно далека вона від нашої доби (тобто доби, коли чування розуму прогнало всіх тих монстрів, яких породило його спання), як дивовижно позбавлена вона зв’язку з нашим світом, як позачасово чужа нашим сподіванням і нашим уявленням.

Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденні знегоди, і, читаючи її, ми можемо повторити за великим наслідувачем Томою Кемпійцем: “In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro(2)”.

5 січня 1980 року

(1)До дідька!.. Жінка, ох, жінка! (Фр.)

(2) Всюди я шукав спокою, але знайшов його лиш в кутку з книжкою (лат.).

ПРИМІТКА

Адсів рукопис розділений на сім днів, а кожен день – на періоди, що відповідають розкладові богослужінь. Підзаголовки від третьої особи додав, очевидно, отець Валле. Та оскільки вони дають читачеві корисні вказівки і цей звичай не був чужим літературним творам тієї доби, написаним народною мовою, я не вважав за доцільне їх опускати.

Певні сумніви викликало у мене те, як Адсо визначав канонічні часи, і не лише тому, що у різних місцевостях та в різні пори року їх визначали по-різному, але й тому, що у XIV сторіччі, ймовірно, вже не дотримувалися з абсолютною точністю вказівок, поданих у Правилі святого Бенедикта.

Одначе, щоб читачеві було зручніше орієнтуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого їх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порівняння первісного правила і опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у праці “Les heures benedictines”(1):

Полуношниця (яку Адсо іноді називає також давнім словом Бдіння). Між 2.30 та 3 годиною ночі.

Хвалитни (які в давнішій традиції мали назву Утреня). Між 5 та 6 ранку, закінчуються, коли ледь світає.

Час перший. Коло 7.30, незадовго до світанку.

Час третій. Коло 9 години.

Час шостий. Полудень (у монастирях, де ченці не працювали на полі, і взимку це був також час трапези).

Час дев ‘ятий. Між 2 та 3 годиною пополудні.

Вечірня. Коло 4.30, перед заходом сонця (правило приписує вечеряти, коли ще не запали сутінки).

Повечер ‘я. Коло 6 години (найпізніше о 7 годині ченці вкладаються спати).

Обрахунок базується на тому, що наприкінці листопада у Північній Італії сонце сходить коло 7.30 ранку і заходить коло 4.40 пополудні.

(1) Schneider Edouard. Les heures Benedictines. Paris: Grasset, 1925. – Прим, автора.

ПРОЛОГ

Упочині було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Присно було Воно в Бога, і повинність вірного законника – з псалмопівчою покорою щоденно славити сю одиноку беззмінну подію, сю істину неспростовну. Та videmus nunc per speculum et in aenigmate(1), й істина, заки постане супроти нас твар у твар, являється одробинами воістину недовідомими у хибах світу сього, тому мусимо вчитуватися у знамення її неомильні навіть там, де вони здаються темними, мовби виплекала їх воля, без решти націлена на зло.

Дійшовши до кресу життя свого многогрішного, яко старець сивий, мов світ, загаявшися вже своїм важким і недужим тілом у сій келії любої мені Мелькської обителі, перед тим, як поринути у бездонну пропасть німотної, пустельної божественності і влитись у неописанне світло ангельських сутностей, лагоджуся оставити на сьому пергамені свідчення про події дивогідні й страхітливі, що їх лучилося мені уздріти замолоду, і повторити verbatim(2) те, що сам чув і бачив, не наміряючись осягнути смисл їх сокритий, а лиш бажаючи зоставити грядущим після мене (якщо не випередить їх Антихрист) знаки знаків, аби могли вони вправлятися на них у молитві розгадування.

Нехай сподобить мене Господь бути непомильним справоздавцем подій, що сталися в обителі, назву якої слушно й богобійно буде замовчати, наприкінці року Господнього 1327, коли цісар Людовік прийшов в Італію, аби відновити гідність Священної Римської імперії, у лад із помислом Всевишнього і на сум’яття мерзосвітнього узурпатора, святокупця і єресіярха, котрий в Авіньйоні соромотою покрив святе ім’я апостола (маю на мислі лукаву душу Жака Кагорця, що його безвірці почитають як Йоана XXII).

(1) Тепер ми бачимо в дзеркалі і в загадці (лат.). Див. 1 Кор 13, 12.

(2) Дослівно (лат.).

Аби краще зрозуміти історію, в гущі якої я опинився, може, варто нагадати, що діялось у той відтинок століття – так, як я розумів се тоді, і так, як пам’ятаю зараз, збагатившись іншими оповідями, які почув опісля, – якщо пам’ять моя буде у спромозі злучити між собою нитки численних і вельми заплутаних подій.

З найперших років того століття Папа Климент V переніс апостольський престол до Авіньйону, залишивши Рим на поталу амбіціям місцевих синьйорів. Тож поступово священний город християнського світу, розтерзаний звадами між його власними владоможцями, став схожий на цирковий балаган чи лупанарій; безпідставно називаючи себе республікою, він зазнавав нападів озброєних ватаг і терпів від насильства та грабунків. Церковні пастирі, які не бажали коритися світській владі, орудували зграями харцизників, жакували з мечем у руці, лиходіяли й обкручували негідні оборудки. Як тут було запобігти тому, що Caput Mundi(1) знову став, як і можна було сподіватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вінець Священної Римської імперії й відновити його гідність мирської потуги, якою він був за цезарів?

Отож року 1314 п’ятеро німецьких князів обрали у Франкфурті Людовіка Баварського на верховного державця імперії. Та того ж таки дня, по той бік Майну, па-латинський граф Рейнський й архиєпископ Кельнський обрали на ту ж гідність Фрідріха Австрійського. Два імператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воістину стало причинком великого безладу…

Два роки опісля в Авіньйоні було обрано нового Папу, Жака Кагорця, старця сімдесяти двох літ, який прибрав

Ім’я Йоана XXII, і нехай Бог боронить, щоб якийсь пон-тифік колись назвав себе цим ім’ям, таким споганеним для праведних. Француз і слуга ревний короля французького (люди сеї розбещеної землі завжди схильні сприяти інтересам своїх і нездатні дивитися на цілий світ як на свою духовну вітцівщину), він підтримав Філіпа Красивого проти лицарів-тамплієрів, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвітніх злочинах, аби з допомогою сього пастиря-віровідступника прибрати до рук їхні маєтності. Тим часом у цей спліт підступів устряв Ро-берт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над італійським півостровом, переконав Папу не визнавати жодного з німецьких імператорів і самому зостатися верховним воєводою церковної держави.

1) Столиця світу (лат.).

У 1322 році Людовік Баварський здолав свого суперника Фрідріха. Ще більше боячися одного імператора, ніж двох, Йоан одлучив од церкви переможця, а той і собі проголосив Папу єретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджі зібралася капітула францисканців, і генерал їхній, Михаїл з Чезени, прислухавшись до прохань “спіритуалів” (про них ще матиму нагоду розповісти), проголосив убожество Христа істиною віри, твердячи, що навіть якщо він і володів чимось разом зі своїми апостолами, то лише за usus facti(1). To було гідне рішення, яке мало на меті зберегти чесноту і чистоту ордену, але воно прийшлося вельми не до смаку Папі, який, мабуть, вбачав у ній загрозу своїм власним замислам, бо він як предсід-ник церкви намірявся відібрати в імперії право обирати єпископів, застерігаючи натомість за святим престолом право коронувати імператорів. Чи сі спонуки ним рухали, а чи інші, але 1323 року папським декретом Cum inter nonnullos(2) Йоан засудив постулат францисканців.

Саме тоді, мислю собі, Людовік побачив у францисканцях, котрі тепер вже стали ворогами Папи, своїх могутніх союзників. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя ідеям імперських богословів, себто Марсилія з Падуї та Жана де Жандена. І врешті, за кілька місяців до подій, про які тут буде мовитись, Людовік, уклавши угоду з переможеним Фрідріхом, прийшов в Італію, був уко-ронований в Мілані, вступив у посвар з родом Вісконті, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пізу, призначив цісарським каштеляном герцога Луккського та Пістойського Кастручча (і, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловіка од нього жорстокішого, крім, можливо, Угу-чона з Фаджоли) і вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешній синьйор.

(1) Фактичним вживанням (лат.).

(2)З-посеред декількох… (Лат.) Назви апостольських документів – це початкові слова латинського їх варіанта.

Отаке-то діялось на світі, коли я – уже тоді новіцій-бенедиктинець у Мелькському монастирі – змушений був покинути монастирський затишок, корячися волі свого вітця. Отець же мій, один із чільних баронів Людовіка, супроводжував його в баталіях і постановив узяти мене з собою, аби спізнав я дива Італії й на власні очі увидів коронацію цісаря в Римі. Та облога Пізи примусила його поринути у воєнні турботи. Цим я й скористався, аби помандрувати трохи містами Тоскани, почасти од безділля, а почасти з бажання пізнавати нове. Одначе отець-матка мої поміркували собі, що негоже давати отрокові, який склав обіт споглядального життя, таку нічим не обмежену свободу. І за порадою Марсилія, який ставився до мене вельми зичливо, вони вирішили віддати мене під опіку одного вченого францисканця, брата Вільяма з Баскерві-ля, а він саме готувався до певної місії, яка передбачала відвідини знаменитих міст та стародавніх абатств. І так я став його писарем і учнем водночас, і ніколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свідком подій, гідних того, аби закарбувати їх у пам’яті грядущих поколінь, над чим я зараз і труджуся.

Мені було тоді невтямки, чого шукав брат Вільям, а як по правді, то й нині я сього не відаю, і, мабуть, не знав того навіть й він сам, адже рухала ним лише спрага істини і підозра – яку я завжди помічав у ньому, – що істина є чимось іншим, ніж те, що здається йому істиною тепер. У ті роки припоручені йому мирські повинності відірвали його, мабуть, від його улюблених студій. Про посланниц-тво, довірене Вільямові, я нічого не знав упродовж цілої нашої подорожі, себто він зі мною про це не говорив. Якесь уявлення про істоту його завдання я зміг дістати лиш прислухаючись подеколи до бесід, які він провадив з настоятелями монастирів, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно я не знав нічого, аж поки ми не прибули до місця нашого призначення, про що буде ще мова далі. Ми вирушили на північ, але шлях наш був звивистим, і ми зупинялись у різних монастирях. Нам довелося звернути. на захід, сливе вздовж гірського пасма, який від Пізи веде у бік місць прощі святого Якова, дарма що наша остаточна мета була на сході. Ми спинялися у місцевостях, які точніше назвати не можу через страхітливі події, що перегодом тут відбулися, але їхні синьйори були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдино-душною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові. Наша повна пригод мандрівка тривала два тижні, і за той час я мав нагоду ліпше (але ніколи вповні) пізнати свого нового учителя.

На наступних сторінках я не надто дбатиму про опис вигляду людей – хіба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться мені знаками німої, але проречистої мови – адже, як каже Боецій, ніщо не є таким скороминущим, як зовнішня форма, позаяк вона в’яне й міняється, як польові квіти з настанням осені; то ж який сенс має нині говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки – бліді, коли й він сам, і всі, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сіризною їхні тіла (лише дух, волею Всевишнього, промениться тим світлом, яке ніколи не згасне)? Але Вільяма хочу описати, раз і назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив’язуватися до старшого і мудрішого мужа не лише завдяки чарам його слова і гостроті розуму, але й через зовнішню подобу його тіла, яка теж стає їм любою, як постать батька, чиї жести і порухи син закарбовує у пам’яті, чию посмішку він ловить – і жодна тінь хтивості не споганює сей, мабуть, єдиний непорочний різновид тілесної любові.

У давнину мужі були гожі й високі, а тепер вони схожі на дітей або карликів, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду світу, який старіється. Молодь не хоче здобувати знань, вченість занепадає, цілий світ ходить догори ногами, сліпі провадять сліпих і штовхають їх у прірву, птахи падають, ще не злетівши, осел грає на лірі, а воли танцюють, Марії вже не до вподоби споглядальне життя, а Марті – діяльне, Лія безплідна, а в Рахилиних очах – розкошелюбство. Катон вчащає до лупанарів, а Лукрецій геть збабів. Усе зійшло з путі істинної. Дяка Всевишньому, що у ті часи од свого учителя я перейняв спрагу знань і відчуття праведної путі, яке не губиться навіть тоді, коли стежка вельми звивиста.

Отож фізична постать брата Вільяма притьмом привертала до себе погляд навіть геть неуважного спостерігача. Зростом він був трохи вищий від інших людей, а через сухорлявість здавався ще вищим. Очі він мав орлині, а погляд – пронизливий; загострений і дещо гачкуватий ніс надавав йому сторожкого виразу, який не сходив з його обличчя, хіба що у хвилини заціпеніння, про які ще буде мова. Підборіддя його теж свідчило про тверду волю, але довгобразе і ластате обличчя його – подібні обличчя я часто бачив в уродженців земель між Гібернією та Нортумбрією – вряди-годи зраджувало непевність і розгублення. З плином часу я зрозумів, що ця гадана його невпевненість насправді була лиш допитливістю, але тоді я мало що знав про цю чесноту, яку мав радше за пристрасть пожадливого духу, вважаючи, що раціональний дух не повинен її плекати, а живитись лиш істиною, яка (так я гадав) дана нам з самого початку.

Мене, хлопчака, відразу вразили дивні віхті жовтявого волосся, що виставали йому з вух, і густі та біляві брови. Весен йому було, мабуть, з п’ятдесят, тож був він уже вельми похилого віку, але тіло його рухалось напрочуд невтомно і так спритно, що навіть мені нерідко важко було за ним поспівати. Бували в нього напади надмірної діяльності, і тоді снага його здавалась невичерпною.

Та іноді дух його немов завмирав і ставав неповоротким, мов рак, тоді він впадав у заціпеніння, і я бачив, як він годинами лежить колодою в келії на своєму ложі, ледве спромагаючись вимовити кілька односкладових слів і не ворухнувши жодним м’язом на обличчі. У такі хвилини його відсутні очі світили порожнечею, і я ладен був запідозрити, начебто він перебуває у владі якоїсь рослинної субстанції, що викликає видіння, якби очевидна повстяг-ливість його способу буття не веліла мені облишити цю думку. Не приховуватиму, одначе, що в дорозі він іноді зупинявся на краю луки чи на узліссі, збираючи якесь зілля (гадаю, завжди те саме), а тоді із замисленим виразом обличчя брався його жувати. Дещицю цього зілля він брав з собою і споживав його у хвилини великої напруги (скільки таких хвилин ми спізнали у тім абатстві!). Якось я спитав, що се таке, і він з усмішкою відповів, що добрий християнин навіть від невірних може іноді дечому навчитися; а коли я попрохав і собі покуштувати, він відповів, мовляв, як різним буває слово, звернене до посполитих, ділячись на paidikoi, ephebikoi і gynaikei(1), так різним буває й зілля, і що гоже для старого францисканця, те не гоже для молодого бенедиктинця.

Мандруючи разом, ми не мали змоги провадити вельми розмірене життя; в абатстві ми теж вночі чували, а вдень падали від утоми, тож не відвідували як годиться всіх богослужінь. Одначе рідко коли в дорозі він не вкладався спати після повечер’я, і звички його були вельми повз-держливі. Іноді цілий день він блукав по монастирському садку і розглядав рослини так, немов то хризопрази чи смарагди, а іноді я бачив, як він никає по скарбничній крипті, позираючи на гойно прикрашену смарагдами та хризопразами шкатулу так, немов то кущ чортополоху. А бувало, цілий день просиджував у великій залі бібліотеки, гортаючи рукописи, наче не маючи на думці нічого іншого, крім власної приємності (а тим часом навколо нас моторошно множилися трупи замордованих ченців). Якось я спіткав його, коли він походжав садком без жодної видимої цілі, мовби не треба буде йому здавати перед Богом справу про свої діла. У чині нашім мене навчали зовсім по-іншому порядкувати своїм часом, що я йому й сказав. А він відповів, що ліпоту вселенної явлено нам не лише як єдність у розмаїтості, але й як розмаїтість у єдності. Мені тоді здалося, що відповідь ся зумовлена його схильністю до грубої емпірії, але потім я зрозумів, що люди з його країв нерідко описують речі так, немов осіянна сила розуму не має над ними ніякої моці.

(1) Звернення до дітей, отроків і жінок (гр.).

У дні, які ми провели в тій обителі, руки його завжди були забруднені пилюкою з книг, слідами позолоти з іще свіжих мініатюр, плямами від жовтявих субстанцій, яких він торкався у Севериновій лічниці. Здавалось, він навіть думати не може, не дотикаючись до чогось руками, а я вважав, що се личить хіба що якомусь механікові (мене ж учили, що механік є moechus(1), який зраджує розумове життя, замість того, щоб поєднатися з ним непорочним шлюбом); але я помічав, що навіть коли він брав у руки найкрихкіші речі, як, приміром, деякі рукописні книги з іще вологими мініатюрами, чи поїдені часом, ламкі, наче опрісноки, сторінки, його доторк був напрочуд делікатним, і так само делікатно торкався він своїх причандалів. Мушу сказати, що сей химерний чоловік носив у своєму дорожньому мішку струменти, яких досі мені не доводилось бачити, називаючи їх своїми чудесними механізмами. Механізми сі, казав він, витворило майстерство, яке наслідує природу, відтворюючи не її форми, а саму її дію. І став пояснювати мені дивовижну дію годинника, астролябії та магніту. Наприпочатку я, правда, потерпав, що то якесь відьомство, й у ті ясні ночі, коли він, тримаючи в руці якийсь дивний трикутник, лаштувався спостерігати за зірками, я вдавав, буцімто сплю. Францисканці, з якими мені доводилось зустрічатись в Італії та у себе вдома, були людьми простими, часто-густо неписьменними, і ця його вченість мене страшенно чудувала. Але він, усміхаючись, сказав мені, що на його островах францисканці зовсім інші: “Роджер Бекон, якого я шаную як учителя,

(1) Розпусник (лат.).

Повчав нас, що колись промисел Божий явиться нам і через науку про механізми, вона-бо є магією природньою і священною. Колись закономірно з’являться такі знаряддя мореплавства, завдяки яким кораблі попливуть unico nomine regente(1), і далеко швидше, ніж судна, що їх несе сила вітру чи весел; з’являться й екіпажі “ut sine animali moveantur cum impetu inaestimabili, et instrumenta volandi et homo sedens in medio instrumenti revolvens aliquod inge-nium per quod alae artificialiter compositae aerem verberent, ad modum avis volantis”(2). Буде винайдено невеличкі пристрої, які підніматимуть велетенську вагу, і повози, які мандруватимуть дном моря”.

Коли я спитав його, де ж сі механізми, він відповів, що їх вже виготовляли у давнину, а деякі навіть у наш час: “Крім, хіба що, пристрою для літання, якого я не бачив, і не знаю нікого, хто б його бачив, зате знаю мудреця, який його вже обмислив. Будуть ще й мости, що перетинатимуть річку без стояків чи інших підпор, та інша нечувана машинерія. Але ти не повинен дивуватися, що їх ще нема, це ж не значить, що їх і не буде. І кажу тобі, Бог хоче, щоб вони були, і вони вже, безперечно, сущі у його помислах, хоч мій приятель Оккам і заперечує, буцім ідеї можуть існувати таким чином, і не тому, що ми можемо судити про божественну природу, а тому, що ми не можемо нічим її обмежувати”. І то не було єдине суперечливе твердження, яке я чув від нього; але навіть тепер, коли я далеко старший і мудріший, ніж був тоді, мені далі невтямки, як міг він так вірити своєму приятелеві Оккаму і водночас признавати рацію словам Бекона, як се часто бувало. Одначе то й справді були складні часи, коли мудрому чоловікові доводилося мислити речі, суперечливі між собою.

Ну ось, розповів я про брата Вільяма речі, мабуть, несусвітні, зібравши докупи усі ті несув’язні враження, які виникли були у мене тоді. Ким він був і що робив, ти, мій добрий читальнику, зможеш, напевне, краще виснувати з учинків його в ті дні, що їх ми провели в обителі. І не обіцяю намалювати тобі завершену картину, а радше прагну навести перелік фактів дивогідних і страшливих.

(1) Керовані лиш однією людиною (лат.).

(2) …які рухаються без помочі тварин з небаченою швидкістю, і летючі апарати, а в них всередині сидить людина, яка орудує муарованими пристроями, що змушують штучні крила битися в повітрі, на манір летючих птиць (лат.).

Так, поки день по дню я пізнавав свого учителя, збавляючи довгі години подорожі у довгих бесідах з ним, про які поведу ще тут мову, ми незчулися, як на уступах гори перед нами зависочіла обитель. То ж нехай і оповідь моя наблизиться тепер до неї, як ми тоді, і хай не схибить моє перо, коли я розповідатиму про те, що там діялося.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Першого дня ЧАС ПЕРШИЙ,

Де подорожні прибувають під обитель, а Вільям дає доказ неабиякої проникливості

Був чудовий пізньолистопадовий ранок. Уночі трохи падав сніг, але землю вкривав лиш свіжий сніговий серпанок, не товщий від трьох пальців. Ще затемна, одразу після хвалитен, ми вислухали месу в якомусь долішньому сільці. Відтак зі сходом сонця ми пустилися в путь до гір.

Ми піднімалися стрімкою стежиною, яка зміїлася навколо гори, і тут я побачив абатство. Мене здивували не мури, які оточували його з усіх боків, бо подібні я не раз бачив у цілому христ иянському світі, а радше махиня споруди, що її, як я потім довідався, називали Вежею. То була восьмикутна будівля, яка з віддалі здавалася чотирикутником (досконала фігура, яка виражає міць і неприступність Божого Граду); південні сторони її підносилися над дворищем обителі, а північні немов виростали із самих складок гори, спираючись на неї і нависаючи над безоднею. Знизу подекуди здавалось, що це скеля сягає самого неба і поступово, не змінюючи ні барви, ні фактури, переходить у донжон (діло рук гігантів, від яких не мають таємниць ні земля, ні небеса). Три ряди вікон надавали надбудові троїчного ритму, і те, що матеріально було квадратним на землі, ставало духовно трикутним у небі. Підійшовши ближче, я зрозумів, що з кожного кута цієї чотирикутної форми виростає по семигранній башті, п’ять граней якої виступають назовні – отже, чотири з восьми граней головного восьмигранника породжували чотири менші семигранники, які зовні виглядали п’ятигранниками. Хто б не постеріг дивогідної злагоди всіх сих святих чисел, кожне з яких містить витончений духовний смисл! Вісім – число досконалості кожного чотиригранника, чотири – число Євангелій, п’ять – число просторів світу, сім – число дарів Святого Духа. За масивністю і формою Вежа була схожа на замок Урсі-но або даль Монте, які мені довелося побачити опісля, але через своє неприступне розташування виглядала куди моторошніше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволі до неї наближався. На щастя, ранок видався напрочуд ясний, тому споруда ся не постала переді мною такою, якою вона постає у дні буремні.

Але я б не сказав, що вона вселяла радісні почуття. Мене вона перелякала, породивши легкий неспокій. Відає Бог, що не були то лиш примари незрілої моєї душі, і я слушно витлумачив достеменні провістя, закарбовані на камені з самого того дня, коли гіганти взялися за її спорудження, і ще до того, як сліпа воля монахів наважилася посвятити її на сторожу Божого слова.

Поки наші мули, шкандибаючи, долали останній гірський закрут, де гостинець розходився утрибіч, породжуючи дві бічні стежки, мій учитель на якусь мить зупинився, озираючись то на узбіччя шляху, то на сам шлях, то вище по шляху, де на певному відтинку ряд вічнозелених піній утворював ніби природній дах, посивілий од снігу.

“Багата обитель, – мовив він. – Абат не проти попишатися при публічних оказіях”.

Я вже звик чути від нього ексцентричні твердження, тому розпитувати не став. Відтак, проїхавши ще кавалок шляху, ми почули голоси, і на скруті дороги виринула невелика ватага ченців і челядників. Один із них, забачивши нас, вельми гречно виступив наперед: “Ласкаво просимо, мосьпане, – мовив він, – і не дивуйтесь, що я знаю, хто ви такі, нас бо повідомили про ваше прибуття. Я – Ремигій з Варагіни, монастирський келар. І якщо вашмость справді брат Гульєльмо з Баскавілли, про це слід попередити настоятеля. Біжи мерщій, – наказав він, повернувшись до пахолка зі свого почту, – і оголоси, що наш гість уже вступає у монастирські мури!”

“Дякую вам, отче келар, – сердечно відповів мій учитель, – я тим більше ціную вашу чемність, що ви перервали свої пошуки, аби привітати мене. Та не бійтесь, кінь пройшов сюди і звернув стежкою праворуч. Він ледве чи зайде далеко, бо, дійшовши до гноївні, напевне зупиниться. Він надто розумний, щоб кидатись униз урвищем…” “Коли ви його бачили?” – спитав келар. “Ми його не бачили, правда, Адсо? – мовив Вільям, повертаючись до мене з веселим виглядом. – Та якщо ви шукаєте Гнідого, тварина допевне там, де я оце сказав”.

Келар завагався. Зиркнув на Вільяма, тоді на стежку, і врешті спитав: “Гнідого? Звідкіля ви знаєте?”

“Ну як же, – мовив Вільям, – цілком очевидно, що ви шукаєте Гнідого, улюбленого коня настоятеля, найкращого румака у вашій стайні, темної масті, зростом у два аршини з трьома вершками, хвіст у нього пишний, копито мале і кругле, але чвал рівномірний; голова маленька, вуха гострі, а очі великі. Він пішов праворуч, кажу вам, і краще покваптеся”.

Келар на якусь мить завагався, відтак подав знак своєму почтові і вирушив униз стежкою праворуч, а тим часом наші мули знов почвалали під гору. Я саме збирався розпитати Вільяма, бо мене пекла цікавість, але він зробив мені знак зачекати: і справді, через кілька хвилин ми почули переможні вигуки і на закруті стежки знов показалися ченці і челядники, ведучи за вуздечку коня. Вони пройшли обіч, вельми зачудовано позираючи на нас, і поспішили перед нас до монастиря. Гадаю, що Вільям саме тому сповільнив крок, аби дати їм змогу розповісти іншим про цю приключку. Я ж бо не раз вже мав нагоду пересвідчитися, що мій учитель, хоча й вельми чеснотливий у всьому муж, гріхував таки марнослав’ям, коли була нагода дати доказ своїй проникливості, і тому, знаючи його дар тонкого дипломата, я зрозумів, що він хоче прибути до монастиря, увінчаний славою мудрої людини.

“Тепер скажіть мені, мосьпане, – не зміг врешті стриматися я, – звідки ви се знали?”

“Любий мій Адсо, – мовив учитель. – Впродовж цілої нашої мандрівки я вчу тебе розпізнавати сліди, через які світ мовить до нас, немов велика книга. Алан. Нільський говорив:

Omnis mundi creatura quasi liber et picture nobis est in speculum(1),

Маючи на увазі невичерпну скарбницю символів, якими Господь через свої створіння мовить нам про життя вічне. Але вселенна ще балакучіша, ніж гадав Алан, і говорить не лише про речі остаточні (тоді промовляє вона завжди у спосіб недовідомий), але й про речі дочасні, і тоді промовляє вона цілком зрозуміло. Мені соромно повторювати тобі те, що ти й сам повинен знати. Біля перехрестя, на ще свіжому снігу дуже виразно видніли відбитки кінських копит, які звернули на стежину ліворуч від нас. А що відстань між одним відбитком і другим була рівновелика і регулярна, самі копита – невеличкі і круглі, а почвал рівномірний, то я відразу зрозумів, який то був кінь, і те, що він ішов урівноважено, а не летів стрімголов, забри-кавшись. Там, де пінії утворюють такий собі природній дах, деякі галузки було недавно зламано саме на висоті у два аршини і три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч від себе, гордовито помахуючи своїм пишним хвостом, зосталися довгі чорні кінські волосини… І не кажи мені, буцім не знаєш, що ця стежка веде до гноївні, адже, долаючи нижній закрут, ми бачили сліди нечистот, що їх зливають вниз зі східної башти, споганюючи сніг; а саме розташування перехрестя свідчить про те, що ця стежка може вести лише у той бік”.

1) Всяке створіння на світі, немов зображення або книга, править нам за дзеркало (лат.).

“Гаразд, – мовив я, – а маленька голова, гострі вуха, великі очі…”

“Не знаю, чи він справді такий, але ченці саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севільї, що краса коня вимагає “ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patu-lae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas”(1). Якби кінь, шлях якого я вислідив, не був воістину найкращим у стайні, як тоді пояснити, чому навздогін йому кинулися не лише стайничі, але й завдав собі клопоту сам келар? А коли чернець вважає якогось коня чудовим, то хай як той кінь справді виглядає, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates(2), a найпаче, – і він лукаво усміхнувся до мене, – якщо він вчений бенедиктинець…”

“Гаразд, – відповів я, – а чому саме Гнідий?”

“Нехай пошле тобі Дух Святий трохи більше оливи до голови, ніж ти зараз маєш, сину мій! – вигукнув учитель. – Як же інакше ти б назвав коня, якщо навіть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижі, не знайшов кращого імені для лепського коня?”

Оце таким був мій учитель. Він не тільки вмів читати велику книгу природи, але й розумівся на тім, як ченці читали писані книги і мислили за їх посередництвом. І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступні дні. Зрештою, його пояснення тоді здалося мені цілком очевидним, і гордощі за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумів пояснити це самостійно, і я мало не запишався зі своєї проникливості.

(1) …щоб голова була мала і міцно посаджена, шкіра тісно прилягала до кісток, вуха щоб були короткі і загострені, очі – великі, ніздрі широкі, шия випростувана, грива і хвіст густі, копита тверді і круглі (лат.). Цитату взято з “Етимологій” Ісидора з Севіль’ї (див. Глосарій).

(2) Авторитети (лат.).

Ось яка сила істини, котра, як і добро, щедро дарує сама себе. І слава імені святому Господа нашого Ісуса Христа за чудовне се одкровення, якого я сподобився.

Та повернись до свого русла, моя оповіде, бо ж сей чернець ветхий бариться надто на маргіналіях. Повідай краще, як ми дісталися до головних воріт монастиря, і на порозі стояв абат, біля якого двійко послушників тримали золоту миску, повну води. Коли ми спішилися, він умив Вільямові руки, а тоді обняв його, цілуючи в уста, і дав святе благословення, а келар тимчасом зайнявся мною.

“Дякую, Аббоне, – мовив Вільям, – для мене велика радість ступити в обитель, підвладну вашій милості, адже слава про неї перейшла далеко за сі гори. Я приходжу як прочанин в ім’я Господа Нашого і як такого ви мене гідно вшанували. Але приходжу я також в ім’я нашого синьйора на цій землі, як повідомить вас послання, котре вам вручу, і від його імені теж дякую вам за гарний прийом”.

Абат взяв листа з імператорськими печатями і сказав, що, зрештою, про Вільямове прибуття ще раніше повідомили його інші послання від братів по ордену (звісно, подумав я з деякими гордощами, настоятеля бенедиктинців важко захопити зненацька), відтак звелів келареві провести нас до нашого мешкання, а тимчасом стайничі зайнялися нашими мулами. Абат пообіцяв зайти до нас пізніше, коли ми трохи перекусимо, і ми вступили у великий двір, де стояли монастирські будівлі, розкинувшись уздовж плескуватої галявини, яка згладжувала верхівку гори, утворюючи пологу западину – себто альпу.

Про розташування монастирських будівель я ще не раз матиму нагоду розповісти детальніше. За воротами (які були єдиним отвором у монастирських мурах) відкривався оточений деревами просад, який вів до монастирської церкви. Ліворуч од нього простягалася широка смуга городів і, як я дізнався згодом, ботанічний сад; посеред них, уздовж вигину мурів тяглися два будинки, де розташувалися лазні та шпиталь з зіллярнею. В глибині, ліворуч од церкви височіла Вежа; від церкви її відділяв клапоть землі, вкритий могилами. Північний портал церкви відкривався на південну башту Вежі, а прибулий, входячи у монастир, одразу натрапляв поглядом на західну башту, яка нависала над проваллям ліворуч, зливаючись з мурами, а далі за нею височіла північна башта, помітна лише для погляду збоку. Праворуч од церкви, дещо позаду видніли якісь будівлі, що оточували внутрішній дворик з кружганком: то були, безперечно, опочивальні, абатові палати і притулок для прочан, де нас поселили. Саме туди ми йшли, минаючи по дорозі чудовий садок. Праворуч позаду церкви, по той бік розлогого майданчика, вздовж південних мурів на схід вервечкою тяглися хижі челядників, хліви, млини, маслоробні, шпихліри і пивниці, а також будинок, який, мабуть, був помешканням новіціїв. Рівна, лише дещо хвиляста місцевість дозволила давнім будівничим місця сього святого дотримуватися законів взаємного розташування краще, ніж могли вимагати Гонорій з Отену чи Гійом Ду-ран. З положення сонця о тій порі дня я зрозумів, що портал виходить точно на захід, а отже, хори і вівтар звернені на схід; коли зрання сходило сонце, воно притьмом будило ченців в опочивальнях і тварин у стайнях. Я ніколи не бачив такої благоліпої і так чудово розташованої обителі, хоч згодом мені довелося споглядати Санкт-Галлен(1), Клю-ні, Фонтене і ще інші абатства, які, можливо, були більші, але не мали таких досконалих пропорцій. Від інших монастирів цю обитель відрізняла також незмірна махиня Вежі. Хоч не відаючи нічого про каменярське мистецтво, я відразу зрозумів, що вона куди стародавніша, ніж всі інші споруди, і зведено її було, мабуть, для інших цілей, а решта абатства розкинулася навколо неї вже у пізніші часи, причому розташування цієї великої будівлі намагалися узгодити з розташуванням церкви, або ж навпаки. Бо серед усіх мистецтв саме архітектура найпалкіше намагається відтворити у своєму ритмі лад вселенної, яку

Мається на увазі старовинний бенедиктинський монастир у м – Санкт-Галлен (Швейцарія); до нас дійшов його опис IX ст., і, ймовірно, саме цей монастир був прообразом абатства в романі.

Старожитні називали kosmos, себто окраса, адже вона схожа на велетенську тварину, яка тішить око досконалістю і злагодженістю всіх своїх членів. І хвала Творцю Нашому, який, за словами святого Августина, призначив усім речам число, вагу і міру.

Першого дня ЧАС ТРЕТІЙ,

Де Вільям провадить вельми пожиточну бесіду з абатом

Келар був чоловік огрядний, на вигляд посполитий, але життєрадісний, сивий, але ще молодцюватий, низенький, але прудкий. Він завів нас до наших келій у притулку для прочан. Точніше, завів нас до келії, призначеної для мого вчителя, пообіцявши, що наступного дня звільнить ще одну й для мене, адже, мовляв, хоч я й новіцій, та все ж їхній гість, а отже, приймати мене належить з усіма почестями. Тієї ночі я мав спати у широкій і довгій ніші, видовбаній у стіні келії, куди він звелів накласти доброї свіжої соломи. Там іноді стелили слугам деяких вельмож, додав він, коли їхні господарі бажали, щоб хтось чував над їхнім сном.

Відтак ченці принесли нам вина, сиру, оливок, хліба і смачних родзинок та й залишили нас підкріплятися. Ми попоїли і попили з великим смаком. Мій учитель не мав аскетичних звичок, властивих бенедиктинцям, і не любив їсти мовчки. Зрештою, мову завжди він вів про такі добрі й мудрі речі, що здавалось, ніби якийсь монах читає нам житія святих.

Того дня я не стримався і став далі розпитувати його щодо нашої пригоди з конем.

“Одначе, – мовив я, – коли ви читали сліди на снігу і на гілках, ви ще нічого не знали про Гнідого. Ці сліди свідкували про будь-якого коня, чи принаймні про будь-якого подібного коня. Отож чи не мусим ми сказати, що книга природи мовить нам лише про сутності, як це навчають багато славетних богословів?”

“Не зовсім, любий Адсо, – відповів мені учитель. – Звичайно, ці сліди говорили мені, якщо хочеш, про коня як verbum mentis(1), і вони говорили б те ж саме, де б я їх не побачив. Але сліди у тім місці й о тій порі дня підказували мені, що тут пробіг принаймні один з усіх можливих коней. І так я опинився на півдорозі між уявленням про ідею коня і пізнанням індивідуального коня. В кожному разі те, що я знав про узагальненого коня, повідомили мені сліди, а вони індивідуальні. Можна б сказати, що у той мент я був ув’язнений між індивідуальністю слідів і моїм незнанням, яке набувало доволі невиразної форми узагальненої ідеї. Коли ти бачиш щось здалеку і не розумієш, що це таке, спершу ти ствердиш, що це просторове тіло. Коли воно наблизиться до тебе, тоді ти опишеш його вже як тварину, хоч і не знатимеш іще, кінь це чи осел. І врешті, коли тварина підійде ще ближче, ти зможеш сказати, що це кінь, хоч не знатимеш іще, Гнідий це чи Рябий. І лиш коли ти будеш від нього достатньо близько, то побачиш, що це Гнідий (тобто, саме Той кінь, а не інший, хай як би його назвати). І то буде повне знання, осягнення індивідуального. Так і я годину тому готовий був побачити будь-якого коня, та не через широту мого розуму, а через убогість мого розуміння. І спрагу мого ума було втамовано лише тоді, коли я побачив цього індивідуального коня, якого ченці вели за вуздечку. Тільки тоді я справді зрозумів, що попередні мої умовиводи наблизили мене до істини. Отже, ідеї, які раніше допомогли мені уявити собі ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками ідеї коня були його сліди на снігу: а знаки і знаки знаків ми вживаємо лише тоді, коли не маємо перед собою речей”.

Ще раніше я чув, як він з великим скептицизмом говорив про універсальні ідеї і з великою шанобою – про речі індивідуальні: пізніше я переконався, що цю його схильність зумовило і його британське походження, і належність до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословські диспути: от я й зібгався клубочком у виділеному мені місці, обгорнувся ковдрою і запав у глибокий сон.

(1) Універсальне поняття (дослівно, “слово розуму”, Лат.). Термін Томи Аквінського.

Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так і справді здалося абатові, коли близько часу третього він прийшов поговорити з Вільямом. Тож мені вдалося непоміченим підслухати їхню першу бесіду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостеві було б куди негречніше, ніж смиренно принишкнути, що я й зробив.

Отже, Аббон увійшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радість з приводу Вільямового прибуття і сказав, що має поговорити з ним без свідків про доволі серйозні речі.

Він став вихваляти кмітливість, яку Вільям виказав в історії з конем, і запитав, яким чином він зміг так точно описати тварину, якої ніколи не бачив. Вільям стисло і незворушно описав йому шлях свого розумування, і гострота його розуму вельми втішила настоятеля. Мовляв, не можна було очікувати меншого від мужа, якого випереджала слава про його велику проникливість. Настоятель сказав, що одержав був листа від абата Фарфського, який не лише розповів йому про доручення, що його дав Вільямові імператор (про нього ще буде мова у наступні дні), але й повідомив, що мій учитель був інквізитором на деяких процесах в Англії та в Італії, де відзначився своєю проникливістю, а ще більше великою людяністю.

“Мені вельми припало до вподоби, – додав абат, – що у багатьох випадках ви визнавали невинність звинуваченого. Я вірю, а тим паче у сі вельми сумні дні, що лукавий ненастанно присутній у людських речах, – і крадькома озирнувся, мовби підозрюючи, що ворог блукає й у сих мурах, – але вірю і в те, що супостат не завше діє безпосередньо. Я знаю, що він може підбурити свої жертви, аби вони лиходіяли так, що провина впаде на праведного, і потім насолоджуваметься тим, що замість його прислужника спалять праведника. Нерідко, щоб довести свою горливість, інквізитори виривають зізнання у звинуваченого будь-якою ціною, гадаючи, що добрим інквізитором є лише той, хто доводить до кінця процес, знайшовши офірного козла…”

“Інквізитор теж буває начинням диявола”, – мовив Вільям.

“Цілком може бути, – погодився абат вельми обережно, – адже плани Всевишнього незглибимі, та не мені кидати тінь підозри на таких достойних людей. Ба більше, сьогодні мені потрібні саме ви, як один із них. Сталося у цій обителі щось таке, що потребує уваги і поради такої проникливої і обачної людини, як ваша милість. Досить проникливої, щоб відкрити, і досить обачної (якщо потреба), щоб прикрити. Адже часто конечним буває з’ясувати провинність людей, котрі мають підноситися над іншими своєю святістю, але так, щоб можна було усунути причину зла, не допустивши, щоби провинний викликав до себе зневагу загалу. Пастиря, що припустився гріха, треба усунути з лику пастирів, але горе, якщо овечки перестануть довіряти пастирям”.

“Розумію”, – мовив Вільям. Я вже раніше помітив, що коли він висловлюється так швидко і ввічливо, зазвичай то був чесний спосіб приховати незгоду або збентеження.

“Тому, – продовжував настоятель, – я вважаю, що кожен випадок, коли йдеться про переступ пастиря, належить ввіряти лише таким людям, як ви, котрі не просто вміють відрізнити добро від зла, але й розуміють, що доречне, а що недоречне. Мене тішить думка, що ваша милість виносила осудний вирок лише тоді, коли…”

“…звинувачені були винні у злочинних діях, у зловмисному отруєнні, у розбещенні невинних дітей та інших неподобствах, що їх мої вуста не сміють вимовити…”

“…що ви виносили осудний вирок лише тоді, – продовжував абат, не зважаючи на те, що його перебили, – коли присутність диявола була такою очевидною в очах загалу, що не можна було вчинити інакше, бо поблажливість була б ще ганебнішою, ніж сам злочин”.

“Коли я визнав когось винним, – уточнив Вільям, – він справді скоїв злочини такого кшталту, що я міг з чистим сумлінням передати його світському правосудцю”.

Абат на мить завагався, а тоді спитав: “Чому ви наголошуєте на злочинності дій, не згадуючи про їх диявольську причину?”

“Тому що міркувати про причини і наслідки – то річ вельми трудна, і єдиним суддею тут може бути Бог. Нам нелегко встановити достеменний зв’язок навіть між таким очевидним наслідком, як спалене дерево, та блискавицею, яка його спалила, а намагання прослідкувати іноді дуже довгі ланцюжки причин і наслідків мені здається таким же божевіллям, як намагання спорудити вежу, яка б сягала неба”.

“Наш учитель з Аквіна, – мовив абат, – не боявся самою силою розуму довести існування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самої неспричиненої першопричини”.

“Хто я такий, – смиренно мовив Вільям, – щоби перечити учителеві з Аквіна? Адже його доказ існування Бога підтверджують стільки інших свідчень, що й сам доказ сей од цього кріпне. Бог промовляє до нас в глибині нашої душі, це знав ще Августин, і ви, Аббоне, славили б Господа та очевидність його присутності, навіть якби Тома не…” Він зупинився і додав: “Я так собі мислю”.

“О, звичайно”, – поспішно запевнив його настоятель, і ось таким чудовим способом мій учитель поклав край цій схоластичній диспуті, котра, очевидно, була йому зовсім не до смаку. Відтак він заговорив знову.

“Повернімось до процесів. Розумієте, ось, скажімо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвідом. Судячи з деяких неспростовних знаків, я можу припустити, що спричинником отруєння була інша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, мій розум до певної міри може покладатись на власну силу. Але навіщо мені ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходійство втрутилася якась інша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджує свою присутність виразними знаками, як ваш Гнідий. Але навіщо мені шукати цих доказів? Чи не досить мені знати, що винуватцем є оцей чоловік, і передати його світському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь”.

“Але мені казали, що в одному процесі, який точився у Кількенні три роки тому і на якому кількох осіб звинувачено у скоєнні мерзенних злочинів, ви не відкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних”.

“Але й ніколи не підтверджував його відкрито. Хоча й не відкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати свої судження щодо підступів лукавого, зокрема тоді, – додав він, і схоже було, що він прагне наголосити на цьому аргументі, – коли всі оскаржувателі, єпископ, міські радці і все поспільство, а може, й самі оскаржені, справді бажали відчути присутність нечистого? Отож, можливо, єдиним правдивим доказом присутності диявола є заповзяття, з яким у ту хвилину всі хотіли б бачити його діяння…”

“Значить, ви твердите, – мовив абат стурбованим тоном, – що на багатьох процесах диявол орудує не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддів?”

“Чи зважився б я твердити подібне? – спитав Вільям, і я зрозумів, що запитання було сформульоване так, що абат не міг відповісти ствердно; і тут Вільям скористався з його мовчання, аби змінити хід бесіди. – Але насправді усе це діла давно минулі. Я облишив сю шляхетну справу, і якщо я так вчинив, то на те була Божа воля…”

“Без сумніву”, – погодився абат.

“…а тепер, – провадив далі Вільям, – я маю перейти до діла з іншими делікатними питаннями. І хотів би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милість мені усе розповість”.

Абат, схоже, був задоволений, що може завершити цю розмову і повернутися до своєї проблеми. І став розповідати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кілька днів тому і спричинив чимало сум’яття серед ченців. Він, мовляв, розповідає це Вільямові як великому знавцеві людської душі і підступів лукавого, сподіваючись, що той зможе вділити дрібку свого безцінного часу, аби пролити світло на одну вельми сумну загадку. Отож трапилося так, що якось уранці один козопас знайшов Адельма з Отранто – монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мініатюриста, який прикрашав бібліотечні рукописи чудовими малюнками – внизу крутосхилу, над яким підноситься одна з башт Вежі. Оскільки його бачили на хорах під час повечер’я, але на полуношницю він не з’явився, виходить, звалився він туди у найтемніші години ночі. То була ніч великої сніговиці, коли схожі на град, гострі мов лезо клапті снігу вирували у поривистому південному вітрі. Його тіло, просякле наскрізь вологою від снігу, який спершу розтанув, а тоді взявся крижаною плівкою, знайшли у підніжжі урвища, пошматоване об каменюки, через які воно прокотилося. Бідолашне і крихке смертне тіло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскільки тіло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з’ясувати, звідки воно впало: безперечно, з одного з вікон, які трьома ярусами виходили на провалля з трьох боків башти.

“Де ви поховали бідолашне тіло?” – спитав Вільям.

“Ясна річ, на цвинтарі, – відповів абат. – Ви, певно, його бачили – він лежить між північним муром церкви, Вежею та городом”.

“Розумію, – мовив Вільям, – і розумію, у чому полягає ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собі, буцім упав він випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вікон відчиненим, а натомість ви побачили, що всі вони зачинені, і біля жодного не видно слідів води”.

Настоятель, як я вже говорив, був чоловіком вельми дипломатичним і врівноваженим, та цього разу він не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого сліду тої достойності, яка, на думку Арістотеля, подобає особі зацній і шляхетній: “Хто вам це сказав?”

“Ви, – мовив Вільям. – Якби вікно було відчинене, ви б одразу подумали, що він сам через нього викинувся. Наскільки я міг роздивитися зовні, це великі вікна з непрозорими шибками, а подібні вікна у будівлях такого розміру зазвичай розміщені вище від зросту людини. Отже, якби воно було відчинене – а мало ймовірно, що той нещасний просто виглядав з нього і втратив рівновагу, – ви б тоді напевно подумали, що це самогубство. У такому разі ви б не дозволили поховати його у посвяченій землі. Але оскільки поховали ви його по-християнськи, це значить, що вікна були зачинені. А якщо вони були зачинені, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила підштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навіть на процесах відьом я не чував, щоб непокаяному небіжчикові Бог чи диявол дозволили вернутися з безодні, аби затерти сліди свого переступу. І ви хочете знати, хто б міг його, я не кажу штовхнути у прірву, а висадити проти волі на підвіконня, і вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатстві гуляє якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна”.

“Так і є… – мовив абат, і не ясно було, підтверджує він цим Вільямові слова чи схвалює міркування, які так блискуче виклав Вільям. – Але звідки ви знаєте, що під жодним вікном не було слідів води?”

“Бо ви мені сказали, що дув південний вітер, а він не міг мести снігом на вікна, які відчиняються на схід”.

“Мені замало хвалили ваші чесноти, – мовив настоятель. – Ваша правда, води не було, і тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумієте мій неспокій. То вже була б ганьба, якби хтось із братії заплямував себе огидним гріхом самовбивства. Але я маю підстави вважати, що хтось інший заплямував себе гріхом рівно ж огидним. І якби лише це…”

“Насамперед, чому ви гадаєте, що то був хтось із ченців? В абатстві є багато інших людей – стайничі, козопа-си, прислужники…”

“Звичайно, обитель наша невелика, але багата, – пихато погодився абат. – Сто п’ятдесят челядників на шістдесят ченців. Але все це сталося у Вежі. Ви вже, мабуть, знаєте, що на першому поверсі Вежі розміщена кухня і трапезна, але два горішні поверхи займають скрипторій та бібліотека. Після вечері Вежу зачиняють, і будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, – випередив він запитання Вільяма і відразу, але явно неохоче додав: – ченцям, ясна річ, теж, але…”

“Але що?”

“Але я цілковито відкидаю можливість – цілковито, розумієте? – що хтось із челядників мав відвагу проникнути туди вночі. – У його очах промайнув немов виkличний усміх, але він був миттєвий, наче блискавиця чи падуча зірка. – Вони б боялися, розумієте… іноді, даючи накази посполитим, варто підсилити їх якоюсь погрозою – приміром попередженням, що того, хто не підкориться, спіткає щось лихе, що він накличе на себе гнів надприродної сили. А от монах…”

“Зрозуміло”.

“Зрештою, монах може мати й інші причини, щоб відважитися проникнути у заборонене місце, я маю на увазі причини… як це сказати? Зрозумілі, хоч і супротивні правилові…”

Вільям помітив ніяковість абата і задав йому запитання, яким, можливо, хотів змінити хід бесіди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.

“Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали “і якби лише це”. Що ви мали на увазі?”

“Я так сказав? Звісно, без причини, нехай якої огидної, не вбивають. І я тремчу, уявляючи собі огидність причини, яка могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце і все”.

“Більш нічого?”

“Мені більше нічого вам сказати”.

“Ви хочете сказати, що нічого іншого вам не вільно мені сказати?”

“Благаю вас, брате Вільям, брате Вільям”, – абат двічі наголосив на слові “брате”. Вільям густо почервонів і мовив:

“Eris sacerdos in aeternum”(1).

“Спасибі, брате”, – мовив абат.

О Господи Боже, якої моторошної таємниці торкнулися в ту мить мої необачні зверхники, один під спонукою тривоги, а другий – допитливості. Бо я, смиренний новіцій, який збирався прийняти таїнство святого Божого священства, теж зрозумів, що абат щось таки знав, але дізнався він про це під печаттю сповіді. Він, мабуть, почув з чиїхось уст якусь гріховну подробицю, яка могла мати якийсь зв’язок з трагічною кончиною Адельма. Тому він просив брата Вільяма розгадати таємницю, про яку він сам здогадувався, але не міг нікому відкрити, і сподівався, що учитель мій силою свого інтелекту проллє світло на те, що він сам мусить огорнути темрявою, корячися найвищому велінню милосердя.

‘Ти був священик навіки (лат.). Див. Пс 109, 4, Єв 7, 17.

“Гаразд, – сказав тоді Вільям, – чи зможу я розпитати братію?”

“Зможете”.

“Чи зможу вільно пересуватися по обителі?”

“Я надам вам цю змогу”.

“Ви доручите мені цю місію coram monachis(1)?”

“Нині ж увечері”.

“Одначе я розпочну слідство вже зараз, ще до того, як ченці дізнаються про ваше доручення. А крім того, я б дуже хотів – і це не остання причина мого перебування тут – відвідати вашу бібліотеку, слава про яку ходить по всіх обителях християнського світу”.

Абат рвучко підвівся, обличчя його закам’яніло. “Я сказав, що ви можете пересуватися по цілій обителі. Але, звичайно, не по останньому поверсі Вежі, де бібліотека”.

“Чому ж?”

“Мені слід було пояснити вам це раніше, але я гадав, що вам це відомо. Ви знаєте, що наша бібліотека не схожа на інші…”

“Я знаю, що вона містить більше книг, ніж будь-яка інша бібліотека християнського світу. Знаю, що порівняно з вашими полицями книгозбірні монастирів Боббіо та Помпози, Клюнійської та Флерійської обителі схожі на кімнату хлопчика, який тільки-но починає вивчати табличку множення. Я знаю, що шість тисяч кодексів, якими пишалася Новалеза понад сто років тому, це ніщо порівняно з вашою книгозбірнею, зрештою, чимало їхніх томів, мабуть, зараз тут. Я знаю, що ваше абатство єдине в християнському світі може протиставитися тридцятьом шістьом бібліотекам Багдада, десятьом тисячам кодексів візира Ібн аль-Алкамі, що біблій у вас не менше, ніж дві тисячі чотириста коранів, якими пишається Каїр, і що вміст ваших полиць яскраво свідкує проти пихатої легенди невірних, які колись давно твердили (вони ж бо близькі друзі князя олжі), буцім бібліотека Тріполі має шість мільйонів томів, над якими працюють вісімдесят тисяч коментаторів і двісті переписувачів”.

(1)У присутності всієї братії (лат.).

“Так воно і є, хвача небесам”.

“Я знаю, що серед вашої братії є чимало ченців, які прибули з інших монастирів, розкиданих по цілому світі: хто перебуває тут тимчасово, щоб переписати рукописи, яких більш ніде нема, і забрати потім з собою у свій монастир, привізши взамін якийсь інший рідкісний рукопис, щоб ви переписали його, збагативши свій скарб; а хто приїхав надовго, іноді щоб зостатися довіку, бо лиш тут він може знайти твори, які освітлять шлях його пошуків. Серед вас живуть германці, даки, гішпани, французи й греки. Я знаю, що колись дуже давно імператор Фрідріх попросив вас укласти книгу про Мерлінові пророцтва і перекласти її потім арабською мовою, аби він міг переслати її у дар єгипетському султанові. І, врешті, знаю, що у сі вельми сумні часи навіть така славна обитель, як Мурбахський монастир, не має жодного переписувача, у Санкт-Галлені дуже мало письменних ченців, а у містах тепер виникають цехи та гільдії мирян, які працюють на університети, тож лише ваше абатство день у день підтримує – та що я кажу? – дедалі вище возносить славу вашого ордену…”

“Monasterium sine libris, – замислено процитував абат, – est sicut civitas sine opibus, castrum sine numeris, coquina sine suppellectili, mensa sine cibis, hortus sine herbis, pratum sine floribus, arbor sine foliis(1)… А наш орден, ревно дотримуючись подвійної заповіді працювати і молитися, завжди був світлом для цілого відомого світу, скарбницею знання, порятунком для надбань стародавньої вченості, яким загрожувала погибель в пожежах, грабунках і землетрусах, кузнею нових писань і вмістилищем старих… Ох, ви добре знаєте – живемо ми тепер у вельми темні часи, і мені соромно казати, що не так давно В’єнський собор змушений був підтвердити, що кожен монах має

(1) Монастир без книг… це немов місто без багатств, фортеця без війська, кухня без начиння, стіл без наїдків, сад без зілля, лука без квітів, дерево без листя (лат.). Цитата, ймовірно, взята з твору Якоба Лоубера з картезіанського монастиря в Базелі (кін. XV ст.).

Обов’язок послуху… Скільки наших монастирів, які двісті років тому були сяйливими осередками величі і святості, стали тепер прихистком для ледарів. Орден наш все ще могутній, але міський сморід вторгається у наші святі місця, народ Божий думає лиш про свої крамарські оборудки і міжусобиці, а у великих містах, де нема місця для духу святості, не лише розмовляють (бо від мирян не можна вимагати іншого), але й пишуть посполитим наріччям, та жодна з таких книг ніколи не зможе потрапити у наші стіни – вони ж бо причиняються до ширення єресі! Через гріхи людські світ завис на краю безодні, сама безодня проникла у нього і безодню прикликає(1). А незабаром, каже Гонорій, тіла людей стануть дрібнішими від наших, як і наші тіла мізерніші, ніж тіла древніх. Mundus senescit(2). Тож тепер Бог поклав на наш орден місію чинити спротив цій гонитві до прірви, зберігаючи, відтворюючи і захищаючи скарб мудрості, що його довірили нам праотці. Боже Провидіння зарядило, щоб вселенська управа, яка на зорі світу мала осідок на сході, поступово, як наспіває пора, переміщалася на захід, і се має остерегти нас, що кінець світу близько, бо хід історії вже досяг меж вселенної. Та поки не скінчилося остаточно тисячоліття, поки не вос-торжествував, хай і ненадовго, окаянний звір, ім’я якому Антихрист, на нас лежить повинність захищати скарбницю християнського світу і саме слово Боже, яке Господь вклав у вуста пророкам та апостолам, яке повторювали отці, не змінивши ніже тої коми, яке намагалася тлумачити вчена школа, хоча нині у тій самій школі загніздився змій гордині, заздрощів та безрозум’я. Й у присмерках сих ми далі триматимем наш світич, хай промениться світлом високо над небосхилом. І поки стоять сі мури, ми будемо вартівниками божественного Слова”.

“Воістину, – мовив Вільям побожним тоном. – Але як це пов’язане із забороною відвідувати бібліотеку?”

“Бачите, брате Вільям, – мовив абат, – щоб можна було провадити ту незмірну і святу працю, яка так збагачує цю обитель, – і вказав на махиню Вежі, яка видніла з вікон келії, маєстатично підносячись над самою монастирською церквою, – святобливі люди трудилися століттями, підкоряючись залізним правилам. Бібліотеку споруджено за планом, який протягом століть зоставався незнаним загалові, і пізнати його не має права жоден з монахів. Лише бібліотекар отримує цю таємницю від свого попередника, і сам ще за життя передає її своєму помічникові, щоб смерть, захопивши його зненацька, не відібрала у громади цього знання. І вуста обох запечатані обітницею тримати його у таємниці. Лише бібліотекар, знаючи цю таїну, має право пересуватися по лабіринті книг, лише він знає, де яку книгу знайти і куди покласти на місце, лише він відповідає за їх збереження. Інші ченці працюють у скрипторії і можуть ознайомитися зі списком книг, які зберігаються у бібліотеці. Але список назв часто говорить дуже мало, і тільки бібліотекар з розміщення книги може судити про те, як її знайти, які таємниці, які істини і які облуди криються у ній. Лише він вирішує, іноді порадившись зі мною, видавати її ченцеві, який її просить, чи ні, а якщо видавати, то як і коли. Адже не всі істини призначені для усіх вух, не завжди побожна душа може розпізнати всі облуди; та й, зрештою, ченці працюють у скрипторії над конкретними творами і для цього мають читати певні книги, а не інші, їм не вільно давати волю нерозумній цікавості, яка, буває, опановує їх то через слабкість ума, то через гординю, то через диявольські нашіптування”.

(1)Див. Пс42, 8.

(2) Світ старіється (лат.). Поширений топос у середньовічних авторів, адже вважалося, що світ вже пережив свою золоту добу, а тепер хилиться до занепаду, тобто до свого кінця та Страшного суду.

“Значить, в бібліотеці є також книги, які містять облуду…”

“Потвори існують на світі, бо вони є частиною Божого плану, і навіть у страхітливих їхніх подобах проявляється могутність Творця. Так само божественний план передбачає і чарівничі книги, юдейські кабали, казки поганських поетів, вигадки невірних. Ті, хто заснував і століттями підтримував цю обитель, були твердо і свято переконані, що навіть облудні книги в очах метикованого читальника можуть випромінювати бліде світло божественної мудрості. Тому бібліотека є пристановищем і для таких книг. Але зрозумійте, це і є причина того, що входити туди будь-хто не може. Зрештою, – додав настоятель, майже вибачаючись за мізерність цього останнього аргументу, – книга – творіння крихке, з часом вона зношується, боїться гризунів, негоди, невправних рук. Якби протягом усіх цих сотень літ кожен міг вільно торкатися наших рукописів, більшості з них вже давно б не було. Отже, бібліотекар оберігає їх не лише від людей, але й від сил природи, присвятивши своє життя боротьбі з силами забуття, сього ворога істини”.

“Отже, на останній поверх Вежі не має доступу ніхто, крім двох осіб…”

Абат посміхнувся: “Ніхто не має права туди ввійти. Ніхто не може туди ввійти. Ніхто, хай би як він хотів, не зуміє туди ввійти. Бібліотека сама себе захищає, вона бездонна, як істина, яку вона містить, і оманлива, як облуда, яку вона криє у собі. Духовному лабіринтові відповідає ще й лабіринт земний. Можна увійти, а потім не вийти. Цим я хочу сказати, що ви теж маєте дотримуватися правил нашої обителі”.

“Але ви не відкидаєте того, що Адельм міг випасти з котрогось вікна бібліотеки. Як я можу дошукуватись причин його смерті, якщо не побачу місця, де, можливо, почалася історія його загибелі?”

“Брате Вільям, – мовив абат примирливим тоном, – чоловік, який описав мого Гнідого, не бачивши його, і смерть Адельма, не знаючи про неї майже нічого, без труднощів може міркувати про місця, не маючи до них доступу”.

Вільям схилився у поклоні: “Ваша милість мудра навіть тоді, коли виказує суворість. Як бажаєте”.

“Якщо я був колись мудрим, то це тільки тому, що вмію бути суворим”, – відповів абат.

“І останнє, – мовив Вільям. – Де Убертин?”

“Він тут. Чекає на вас. Ви знайдете його у церкві”.

“Коли?”

“Будь-коли, – посміхнувся абат. – Знаєте, він хоч і вельми вчений, та не з тих людей, що засиджуються у бібліотеці. Він має її за мирську – спокусу… Його можна побачити здебільшого в церкві, у молитві й розважаннях…”

“Він постарів?” – вагаючись, поспитав Вільям.

“Коли ви бачили його востаннє?”

“Дуже давно”.

“Він стомився. Зовсім відійшов від речей сього світу. Йому шістдесят вісім років. Але, гадаю, він зберіг той дух, який був властивий йому замолоду”.

“Піду притьмом до нього, дякую вам”.

Абат спитав, чи не хоче він пообідати разом з братією після часу шостого. Вільям відповів, що він тільки-но попоїв досхочу і воліє тут же побачитися з Убертином. Абат попрощався.

Він саме виходив з келії, коли знадвору донісся пронизливий вереск, немов когось смертельно поранили, а тоді ще і ще залунали крики, такі ж несамовиті. “Що це?!” – спитав Вільям, збитий з пантелику. “Нічого, – відповів абат, посміхаючись. – Саме пора забивати свиней. То свинарі взялися до праці. Не ця кров має вас цікавити”.

І вийшов. Але сим він не виправдав своєї слави проникливої людини. Бо наступного ранку… Та стримай же своє нетерпіння, язику мій зухвалий. Бо за той день, про який я веду мову, до того, як запала ніч, сталося ще чимало всякої всячини, про що варто розповісти.

Першого дня ЧАС ШОСТИЙ,

Де Адсо замиловується порталом церкви, а Вільям знову зустрічається з Убертином Казальцем

Монастирська церква була не така велична, як інші церкви, що їх мені довелося бачити опісля у Страсбурзі, Шартрі, Бамбергу та Парижі. Вона більше нагадувала храми, якими я вже раніше милувався в Італії: міцно осаджені на землі, вони рідко запаморочливо стриміли до неба і часто були більші завширшки, ніж заввишки; але на першому рівні її, наче твердиню, вінчав ряд квадратних фортечних зубців, а вище підносилася ще одна споруда – то була навіть не вежа, а немов друга чимала церква, пронизана строгим рядом вікон, над якою височів гостроверхий дах. Цій міцній монастирській церкві, подібній до церков, що їх будували наші предки у Провансі та Лангедоку, був чужий сміливий розмах і надмір прикрас, властивий сучасному стилю, і, гадаю, лиш віднедавна її став оздоблювати шпиль над хорами, сміливо спрямований у небесне склепіння.

Перед входом, який на перше око здавався однією великою аркою, стояли дві прямі, нічим не прикрашені колони; від них двома уступами відходив одвірок, увінчаний низкою інших арок, які вели погляд, немов у глиб безодні, до самого порталу, що ховався у затінку. Над порталом нависав великий тимпан, з боків його підтримували два контрфорси, а посередині – різьблений пілястр, що розділяв вхід на два отвори, захищені кованими дубовими дверима. О тій порі дня бліде сонце майже прямовисно світило у дах, і світло косо падало на фасад, не освітлюючи тимпана; тому, минувши колони, ми раптом опинилися під гущавиною арочних склепінь, що відходили від ряду менших колон, які слугували домірною підмогою контрфорсам. Коли мої очі врешті звикли до напівзатінку, мій погляд раптом засліпила німа оповідь різьбленого каменя, безпосередньо доступна будь-чиєму зорові та уяві (недарма pictura est laicorum literatura(1)), зануривши мене у видіння, про яке навіть нині язик мій ледве у змозі говорити.

Я уздрів престол на небі і Того, Хто сидів на ньому. Лик Сидячого був суворий і безпристрасний, широко розплющені очі грізно позирали на земне людство, що дійшло до кінця своєї історії, маєстатичні волосся і борода, мов води ріки, однаковими, симетрично розділеними струмками спадали на обличчя і груди. Вінець у Нього на голові виблискував склицею й самоцвітами, царська туніка пурпурового кольору, оздоблена вишивкою і мереживом із золотих та срібних ниток, широкими фалдами спадала з колін. Лівиця, що спочивала на колінах, тримала запечатану книгу, правиця ж підносилась у благословляюче-грізному жесті. Лик Його яснів у сяйві страхітливо чудовного, пишно оздобленого хрещатого німба, а навколо престолу і над головою Сидячого виблискувала райдуга, подібна до смарагду. Перед престолом, під ногами Сидячого, плинуло море, до кришталю подібне, а навколо Нього і навколо престолу я уздрів чотирьох страхітливих звірів – страхітливих супроти мене, який дивився на них у захваті, але лагідних і сумирних супроти Сидячого, якому вони безнастанно співали хвалу.

(1) Образи – це література для простолюду (лат.).

Утім, не всі вони виглядали страхітливо, бо чоловік, який простягав книгу, ліворуч од мене (і праворуч од Сидячого), здався мені прекрасним і лагідним. Зате жахливим постав переді мною орел з могутніми кігтями, що розпростер свої великі крила з протилежного боку – дзьоб його був роззявлений, а схоже на кольчугу пір’я наїжене. В ногах Сидячого, під двома першими постатями – ще двоє, телець і лев, кожна з сих потвор стискала, хто у лапах, а хто в копитах, по книзі, тулубами вони відвернулись од престол а, а повернулись до нього головами, скрутивши спину і шию у рвучкому пориві, боки їх тріпотали, а кінцівки зводились немов у передсмертній судомі, пащі їхні були роззявлені, а хвости, по-зміїному згорнуті в кільце, закінчувалися язиками полум’я. Обидва вони були крилаті, обидва увінчані німбами, і попри страхітливу подобу, не були то створіння пекельні, а небесні, і виглядали вони моторошно, бо рикали во славу Грядущого, який судитиме живих і мертвих.

Навколо престолу, обіч чотирьох звірів і під ногами Сидячого, немов просвічуючи крізь прозорі води кришталевого моря, на двадцяти чотирьох невеликих сідалищах спочивало двадцять четверо старших, облаченних у біле й увінчаних золотом. Вони розташувались відповідно до трикутної структури тимпана і сливе заповнювали ціле поле бачення – внизу семеро і ще семеро, вище – троє і троє, і на самій горі, поруч з троном – двоє і двоє. Дехто з них тримав у руках старовинну віолу, а дехто – чашу з пахощами, лише один з них грав, а решта перебувала у полоні екстазу; обличчя їхні були повернуті до Сидячого, якому вони співали хвалу, а члени такі ж викручені, як кінцівки звірів, щоб усі вони могли бачити Його; але викручені вони були не по-звіриному, а в такт порухів екстатичного танцю – так, мабуть, танцював Давид навколо ковчега – і зусібіч погляди їхніх зіниць, всупереч законам розміщення тіл, незмінно збігалися в єдиній осяйній точці. Яка гармонія самозабуття і поривів, неприродних, але таких витончених поз, який злад у містичній мові членів, чудом звільнених від тяжкості тілесної матерії; благословенне множество налилось новою посутньою формою, немовби святе сеє зібрання опинилось у владі рвучкого вітру, подуву життя, несамовитої насолоди, і ликування їхнє чудовно воплотилось в образ, згуком бувши!

Замешкані Духом й осяяні одкровенням тіла та члени, зсудомлені зачудуванням лики, взнеслі од захвату погляди, роз’ятрені любов’ю щоки, розширені блаженством зіниці; одного пойняла ніжна туга, другого пронизала тужлива ніжність, того преобразило здуміння, а того омолодило радіння; й усе співає нову піснь – риси облич, бганки тунік, порухи і натужність кінцівок, вуста, напіврозту-лені усміхом вічної хвали. А під ногами у старших і над ними, дугою здіймаючись і симетричними смугами про-бігаючи над престолом і над чотириликим товариством, усі на один кшталт – учинило-бо їх мистецьке вміння взаємно сумірними – однакі у розмаїтості й розмаїті в однакості, одноцілі у різності й різні в досконалій од-ноцілості, у подиву гідній сумірності частин з утішною м’якістю барв, дивогідне співзвуччя і злагода не схожих між собою голосів, сув’язь, укладена на манір струн цитри, охоча й уважлива до незникомої спорідненості глибокою внутрішньою снагою, сотворителькою однозвуччя у поперемінній грі різнозвуччя, плетиво і злука створінь не сумірних і заразом сумірених, діло любовної сполуки за законом водночас небесним і людським (незламні бо й непорушні узи миру, любові, чесноти, устрою, уряду, ладу, родоводу, життя, світла, сяйва, виду й постаті), рясногранна й іскрометна рівновартість форм, що виблискують над домірними частинами матерії – отак-от сплелося там усе квіття й листя, усе пагіння, кущі й суцвіття усеньких зел, що красять сади землі й небес: фіалка, зіновать, чебрець, лілея, купальниця, нарциз, кала, акант, мальва, мирра і пахуча розрив-трава.

Але коли душа моя, захоплена сим суголоссям земних красощів і величавих надприродних знамень, мало не вибухнула у радісному гімні, око моє, мандруючи задомірним ритмом круглих ажурових віконець в ногах у старших, дісталося до сплетених разом постатей, що становили цілість із серединним пілястром, який підтримував тимпан. Чим були і яке символічне послання несли ці три пари левів, що сплелися у поперечний хрест, вигнувшись дугою, задніми лапами спершись об землю, а передні поклавши на спину свого товариша – скуйовджена грива спадає зміястими кучерями, паща роззявилася у грізному рикові, а самі вони немов злилися з самим тілом пілястра, опутані плетивом виноградних пагонів? Дух мій дещо вспокоїли поставлені обабіч пілястра, щоб приборкати диявольську натуру левів, велячи їм символічно вістити про речі вишні, дві неприродно витягнуті людські постаті, такі ж заввишки, як і сама колона, що їх віддзеркалювали ще дві такі ж фігури, розміщені навпроти і симетрично до них по обидва боки розписаних із зовнішніх боків контрфорсів, де починалися одвірки дубових дверей: були то постаті чотирьох старців, і з непомильних прикмет я впізнав у них Петра і Павла, Єремію та Ісаю; протистоячи левам, хоч бувши тієї ж матеріальної природи, вони теж немов звивались у танцювальному кроці, піднісши довгі кістляві руки з розчепіреними пальцями, наче крила, і наче крила були їхні бороди та кучері, розмаяні пророчим вітром, і бганки довгополих одінь, що хвилювали й бурунилися, порушувані довжелезними ногами. Ледве відірвавши зачароване око від сього загадкового багатоголосся святих кінцівок і пекельних з’яв, я уздрів, – обіч порталу, під глибокими арками, вирізьблені подекуди на підпорах, у прогалинах між тендітними колонами, які спомагали їх і прикрашали, а подекуди на оповитих рослинним орнаментом капітелях кожної колони, звідки вони розгалужувалися до гущавини арок, – інші страхітливі для ока ди-вовиддя, присутність яких у сім місці виправдовувала хіба лиш їхня інакомовна сила, могуття притчі або ж моральна наука, яку вони несли у собі: уздрів я хтиву жінку, голу й обдерту зі шкіри, яку пожирали огидні ропухи й висисали гади, а поруч з нею – череватого сатира з грифонячи-ми ногами, вкритими жорстким заростом, його безстидна пелька викрикувала собі самому вічне прокляття; й уздрів скупого, що закляк у смертній судомі на своєму ложі з пишними колонами, ставши вже безвладною здобиччю когорти бісів, один з яких виривав йому з хрипучих уст душу в подобі немовляти (гай-гай, ніколи не народитися йому для вічного життя); і уздрів гордівливого, якого осідлав нечистий, встромляючи пазурі йому в очі, а поруч двоє гидомирних ненажер врукопаш шматували один одного; увидів я й інші створіння, які мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лісі полум’я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. А навколо них, між ними, над ними і під ними – ще обличчя і ще кінцівки: чоловік і жінка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очі пропащої душі, якийсь чоловік, вишкірившись, гачкуватими руками роздирав пащу гідри – немов всяку звірину з бестіярію Сатани зібрали на консисторій і поставили віночком на варті трону, що їм протилежав, аби поразкою своєю вони співали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалі нелюди, сирени, гіпокентаври, горгони, гарпії, інкуби, дра-кононоги, мінотаври, рисі, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь із ніздрів, зуботи-рани, багатохвости, волохаті гади, саламандри, рогаті гадюки, кусючі панцерники, полози, двоголовці з наїженою зубами спиною, гієни, видри, ворони, крокодили, гідропи з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовці, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василіски, гіпнали, престери, спектафіки, скорпіони, ящури, кити, скитали, амфісбени, якулюси, дипсади, зелені ящірки, риби-причепи, поліпи, мурени та черепахи. Немов увесь пекельний люд зібрався на сходини, щоб постати переддвер’ям, темною хащою, пустищем безнадійного вигнання супроти з’яви Сидячого на тимпані, супроти його обітованого й грізного лику; вони, поборені в Армагеддоні, стояли перед Тим, Хто гряде остаточно відділити живих від мертвих. 1, мало не зомлівши від сього марева, не маючи певності, чи я у приязному місці, а чи у падолі Страшного суду, я впав у сум’яття й заледве стримав плач; мені причулися (а може, я й справді чув?) голоси і привиділися образи, які я пам’ятав зі своєї послушницької юності, коли вперше читав священні книги і ночами розважав на Мелькських хорах; і в очманінні своїх знесилених і змучених чуттів я почув голос грімкий, який, немов сурма, прорік: “З того, що бачиш, спиши книгу” (се я зараз і роблю), й уздрів я сім золотих лампад, а посеред них – Єдиного, подібного до синів чоловічих, оперезаного на грудях золотою стяжкою; голова його й волосся були білі, мов вовна білосніжна, очі – мов по-лумінь вогню, ноги – мов розпечена в печі бронза, голос – мов шум великої води; у правиці держав він сім зірок, а з уст йому виходив двосічний меч. Й увидів я, як розчинились у небі ворота, і Сидячий постав переді мною подібним до ясписа і сардія, і райдуга була навкруг престолу, а від престолу виходили громи і блискавиці. І взяв Сидячий в руки гострий серп і скрикнув: “Пошли серпа свого й жни, бо настала година пожати, дозріло бо жниво землі(1)”; і Сидячий скинув додолу серпа свого, і земля була вижата.

І ось тоді я зрозумів, що видіння се ні про що інше не мовило, як про те, що діялося в монастирі, про те, що ми вловили з неохочих абатових уст – й не раз у наступні дні я приходив сюди, щоб споглядати портал, маючи певність, що переживаю ту саму історію, яку він повідає. І я збагнув, що ми прибули сюди, аби стати свідками великого і несамовитого побоїща.

Я затремтів, мов облитий крижаним зимовим дощем. І тут почув я ще один голос, але тепер долинав він з-за моєї спини, і був то голос інший, бо цілком земний, а не породжений сліпучим осердям моєї візії; ба навіть він розбивав цю візію, бо й Вільям (лише в той мент я згадав про його присутність), який теж поринув був у споглядання, обернувся разом зі мною.

‘Од 14,15.

66

Істота у нас за плечима мала подобу ченця, хоч брудна й подерта ряса робила його більше схожим на бурлаку, а обличчя його мало різнилося від потворних ликів, які ми щойно бачили на капітелях. Зі мною зроду не траплялось, як це бувало натомість з багатьма моїми побратимами, щоб мене відвідав диявол, однак, гадаю, якщо колись він має явитися мені, уподібнившися до людини, але не можучи за Божим велінням цілковито приховати свою природу, він постане переді мною саме в тій подобизні, яка виринула тоді під видом нашого співрозмовника. Голова голомоза, але не поголена на знак покути, а поїджена якоюсь застарілою липкою висипкою, чоло таке низьке, що, якби він мав волосся на голові, воно б злилося з бровами, густими й неохайними, очі круглі, з невеличкими, дуже рухливими зіницями, а погляд – не знаю навіть, чи невинний, а чи лукавий, може, одне і друге нараз, бо мінявся він щомиті. Ніс його важко було навіть назвати носом, от лиш кістка виступала поміж очей і, тільки-но відірвавшись від обличчя, одразу поверталася назад, переходячи у дві темні печери, якими були широченні ніздрі, зарослі густим волоссям. Перекошені у правий бік уста, що їх сполучав з ніздрями рубець, були широкі й потворні, а між відсутньою верхньою та м’ясистою і випнутою нижньою губою несумірним ритмом виринали зуби, чорні й гострі, немов собачі.

Чоловік усміхнувся (чи так мені принаймні здалося) і, піднісши палець, повчально промовив:

“Penitenziagitel Покаяйтеся! Позоруй, ібо змій грядущий йме гризти твою душу! Смрть єсть super nos(1)! Мод-лися, жеби папіж свєнтий прийшов ослобонити нас од злого omnia peccata(2)! Овва, желанне вам се чарнокнижжя, заж то Domini Nostri Iesu Christi(3)! I паки радость в болі й laetitia(4) в терпінню… Глядись од діавола! Присно сокрився в леда куті, оби ся в’їсти мені в п’яти. Зась Сальватор не

(1) Над нами (лат.).

(2) Всі гріхи (лат.).

(3) Господа нашого Ісуса Христа (лат.).

(4) Втіха (лат.).

Глупий! Лепський се кляштор, тутай і їсти єсть, і мож ся помодлити Dominum nostrum(1). Прочеє ж не вартує нич. Амен. Хіба нє?”

Упродовж оповіді доведеться мені ще не раз говорити про се створіння і передавати його мову. Зізнаюсь, дуже важко мені це робити, бо й зараз, як і тоді, я не втямлю, якою мовою він говорив. То не була латина, якою бесідували вчені мужі в обителі, не було це й тутешнім народним наріччям, ані іншою посполитою говіркою, які мені доводилось чувати. Я передав, мабуть, лише блідий образ його способу висловлювання, навівши вище (так, як Їх Пам’ятаю) перші слова, які я почув од нього. Коли пізніше я дізнався про його повне пригод життя і про різні місця, в яких він жив, ніде не пускаючи коріння, я усвідомив, що Сальватор говорив усіма мовами і не говорив жодною. Себто він вигадав собі свою власну говірку, використовуючи клапті, вирвані з мов, на які натрапляв на своєму шляху; а якось я подумав, чи не була се – ні, не Адамова мова, якою розмовляло від початків світу аж до падіння Вавилонської вежі блаженне людство, об’єднане єдиним говором, і не одна з тих мов, які зродилися після тієї фатальної події, що розділила людство – сама вавилонська говірка, якою вона була першого дня після кари Божої, мова первобутного сум’яття. Зрештою, Сальвато-рове язичіє важко було назвати мовою, адже кожна людська мова має правила, а непорушний закон твердить, що кожне слово означає ad placitum(2) щось одне, і не годиться собаку називати то собакою, то котом, чи вимовляти звуки, яким люди за взаємною згодою не надали певного сенсу, бо хіба хтось втямив би щось зі слова “бумбара”? І все ж я сяк-так розумів, що хотів сказати Сальватор, так само розуміли його й інші. То був знак, що говорив він не одним, а всіма наріччями, і жодним як годиться, беручи слова то з одного, то з другого. Пізніше я навіть помітив, що він міг називати одну і ту ж річ то латиною, то провансальською, і усвідомив, що він не так складає

(1) Господеві нашому (лат.).

(2) За домовленістю (лат.).

Власні речення, як використовує disiecta membra(1) почутих раніше фраз, залежно від ситуації і від того, про що він говорить, немов він міг говорити про якийсь харч лише словами людей, серед яких він споживав його, і виражати свою радість лише висловами, які чув від людей радісних, у день, коли й сам відчував такі ж радощі. Його мова була схожа на його обличчя, яке немов було складене з шматків облич інших, чи на коштовні релікварії (si licet magnis componere parva(2), сиріч речі божественні з речами диявольськими), що їх виготовляли із залишків інших священних предметів. Коли я вперше побачив його обличчя і почув його мову, Сальватор здався мені дуже подібним до тих волохатих і копитоногих покручів, що їх я тільки-но бачив під порталом. Пізніше я зрозумів, що чоловік цей мав добре серце і веселу вдачу. А ще пізніше… Але не буду забігати наперед. Зрештою, тільки-но він заговорив, мій учитель з великою цікавістю почав його розпитувати.

“Чому ти кажеш – покаяйтеся?” – спитав він.

“Вашмосцю брате всечеснєйший, – відповів Сальватор, уклонившись з-чудернацька, – Йсус гряде і людям мус ся покаяти. Хіба нє?”

Вільям уважно глянув на нього: “Ти прийшов сюди з монастиря міноритів?”

“Не розумім”.

“Питаю, чи мешкав ти серед братчиків святого Фран-циска, чи знав так званих апостолів…”

Сальватор пополотнів, точніше, його засмагле твариняче лице посіріло. Він глибоко вклонився, промовив, ледь ворушачи губами: “Проч од мене!” – побожно перехрестився і втік, раз по раз озираючись.

“Що ви його запитали?” – спитав я у Вільяма.

Він на мить замислився. “Нічого такого, скажу тобі пізніше. Тепер зайдім у церкву. Треба знайти Убертина”.

Недавно минув час шостий. Із заходу всередину церкви крізь нечисленні вузькі вікна продіставалося бліде сон-Це. Слабка смужка світла ще торкалася великого вівтаря, покрівець якого виблискував золотистим сяйвом. Бічні нави запали у напівтінь.

Біля останньої каплиці у лівій наві, відразу перед вівтарем височіла тендітна колона, а на ній стояла кам’яна Богородиця, вирізьблена в сучасному стилі – незбагненна посмішка, випнутий живіт, на руках дитятко, вишукана одежа з вузьким корсетом. В ногах у Богородиці лежав чоловік в облаченні клюнійського чину, простертий у молитві.

(1) Розшматовані члени (лат.).

(2)Якщо великі речі можна порівняти з малими (лат.). З “Георгік” Публія Вергілія Марона.

Ми підійшли ближче. Чоловік, учувши звук наших кроків, підвів обличчя. То був безбородий і безволосий старець з великими небесно-блакитними очима, тонкими червоними губами, ясною шкірою, що обтягала костистий череп, від чого він був схожий на мумію, вимочену в молоці. Руки в нього були білі, з довгими тонкими пальцями. Він був схожий на дівицю, яка зів’яла, підтята передчасною смертю. Спершу його погляд зупинився на нас розгублено, немов ми розпорошили його екстатичну візію, а тоді лице його освітилось радістю.

“Вільяме! – вигукнув він. – Брате мій любий!” Він насилу підвівся і підійшов до мого вчителя, щоб обняти його і поцілувати в уста. “Вільяме! – повторив він, і сльози заволокли йому очі. – Скільки часу минуло! Але я таки тебе впізнав! Скільки часу, скільки подій! Скільки випробувань наклав на нас Господь!” Він заплакав. Ві-льям теж обняв його, явно зворушений. Перед нами був Убертин з Казане.

Про нього я вже чував, і немало, ще до того, як прибув до Італії, а найбільше, коли вчащав до францисканців при імператорському дворі. Хтось мені навіть повів, начебто найбільший поет тих часів, Данте Аліг’єрі з Флоренції, що переставився кілька років тому, склав поему (я не зумів її прочитати, бо написана вона тосканським наріччям), до якої руку приклали і небесні сили, і сили земні, і чимало рядків її були переказом уступів з Убертинового Arbor vitae crucifixae(1). Та се не було єдиною заслугою сього славетного мужа. Але щоб читальник мій краще зміг зрозуміти важливість цієї зустрічі, я спробую відтворити події тих років, як я сам розумів їх під час мого короткого побуту в серединній Італії, чуючи те, що говорив про них мій учитель, і прислухаючись до бесід, які Вільям провадив з настоятелями і ченцями впродовж нашої подорожі.

(1) Дерево хресного життя (лат.).

Постараюсь розповісти те, що я зрозумів з сього, хоч і не певен, що зможу викласти все як годиться. Мої вчителі в Мельку часто твердили мені, що північанину нелегко достеменно збагнути релігійні і політичні тонкощі того, що діється в Італії.

На цьому півострові могуття кліру було ще очевиднішим, ніж в будь-якій іншій країні, і клір там більш, ніж будь-де інде, виставляв напоказ своє всесилля і багатство. Але ось століття зо два тому саме там виникли рухи людей, які змагали до убогішого життя, виступаючи проти розбещених священиків і відмовляючись навіть приймати від них святі таїнства. Вони об’єднувались у незалежні спільноти і стали ненависними водночас синьйорам, імперії та міським управам.

Врешті прийшов святий Франциск і став ширити своє вчення про любов до убогості. Воно не суперечило приписам церкви, і завдяки цьому церква прийняла заклик до суворості звичаїв, який кинули ті давні рухи, й очистила їх від елементів хаосу, що загніздились були в них. Це мало б започаткувати добу смирення й святості, одначе францисканський чин набирав моці, притягуючи до себе найкращих людей, поволі ставав всеможним і надто погрузав у мирських ділах, тому чимало францисканців захотіли повернути йому давню чистоту. Зробити се було нелегко, тим паче орденові, який на час мого побуту в тій обителі налічував уже понад тридцять тисяч членів, розкиданих по цілому світі. Але попри все чимало братів святого Франциска заперечували правило, що його виробив для себе орден – мовляв, він сам уже перейняв звичаї тих Церковних інституцій, задля реформування яких він виник. І сталось це, мовляв, ще за життя самого Франциска – орден зрадив слова його та цілі. Багато хто відкрив тоді для себе твір одного ченця-цистерціанця, який писав на зорі XII століття нашої ери; звали його Йоахимом і приписували йому пророчий дух. Справді, він провіщав настання нової доби, коли Христовий дух, давно вже знівечений ділами його лжеапостолів, знову сповниться на землі. Терміни настання цієї доби, які він проголосив, ясно всім показали, що, сам того не відаючи, він говорив про францисканський чин. Чимало францисканців вельми втішились з цього, але, схоже, перебрали міру, бо в середині століття в Парижі сорбонські богослови засудили вчення авви Йоахима, мабуть, тому, що надто вчені францисканці (та й домініканці) здобували надто великий вплив в університетах Франції і їх хотіли позбутися, затаврувавши як єретиків. Цього, однак, не сталося, і було то велике благо для церкви, адже дало змогу поширюватися творам Томи Аквінця і Бонавентури Баньореджійця, які єретиками аж ніяк не були. Це свідчить про те, що й у Парижі вчені мужі не мали чіткого розуміння, або ж хтось хотів ще більше збити їх з пантелику, переслідуючи свої цілі. Це і є те лихо, що його приносить єресь християнському людові: вона затуманює думки і не одного спонукає стати інквізитором задля особистої користі. Побачене згодом у цій обителі (про що мовитиму далі) зродило у мені думку, що нерідко самі інквізитори творять єретиків. І не лише в тім сенсі, що вони бачать єретиків там, де їх катма: вони з таким запалом придушують єретичну заразу, що багато хто ладен пристати до єресі лише з ненависті до них. Це воістину безвихідне коло, що його вимудрував диявол, хай простить мене Господь.

Але я говорив про йоахимітську єресь (якщо це була єресь). І от з’явився в Тоскані один францисканець, Герард з Борго Сан Донніно, який зробився речником Йоахимових пророцтв і справив сильне враження на середовище братчиків-міноритів. Так серед них виникла когорта прихильників стародавнього правила. Вони виступали проти реорганізації ордену, що її намагався провести великий Бонавентура, який згодом став його генеральним настоятелем. В останнє тридцятиліття минулого століття, коли Ліонський собор, рятуючи францисканський чин від розпуску, надав йому у власність всі дібра, якими той користувався – адже цим правом вже давно законно тішилися старші ордени, – у Марках деякі брати збунтувалися, твердячи, що дух правила було остаточно зраджено, оскільки ані сам францисканець не повинен нічим володіти, ні його монастир, ні його орден. їх засудили до довічного ув’язнення. Не думаю, що вони проповідували щось супротивне Євангелію, але коли в гру вступає володіння мирськими речами, людям важко міркувати по справедливості. Кажуть, що через багато років новий генерал ордену Раймонд Гауфреді знайшов цих в’язнів в Анконі і, звільняючи їх, сказав: “Допустив Господь, аби весь чин наш і всі ми осквернилися цією провиною”. Це знак, що єретики кажуть неправду, бо в церкві все ще обитають мужі великої чесноти. Серед цих звільнених був Ангел Кларенець, який згодом зустрівся з одним провансальським ченцем, П’єром Ольє, який проповідував Йоахимові пророцтва, а відтак з Убертином Казальцем, і вони започаткували рух спіриту-алів. На трон папський зійшов тоді святіший пустельник Петро Морронець, який правив як Целестин V, і спіриту-али сприйняли його з полегшею: “Явиться святий, – було сказано, – і дотримуватиметься науки Христової, і житиме ангельським життя, то ж тремтіть, розтлінні прелати”. Можливо, Целестин жив аж надто ангельським життям, а прелати навколо нього були надто розтлінні, а може, він не міг витримати напруги довготривалої війни з імператором та іншими монархами Європи; так чи інак, Целестин відрікся від своєї гідності римського первосвященника й усамітнився в монастирі. Одначе за нецілий рік його правління сподівання спіритуалів цілковито сповнились: разом з Целестином вони заснували згромадження, зване спільнотою fratres et pauperes heremitae domini Celestini(1). З другого боку, Папа мусив якось залагоджувати чвари між найвпливовішими римськими кардиналами, а тим часом дехто з них, як кардинал Колонна чи кардинал Орсіні, таємно підтримував оновлений рух за убожество; то було воістину вельми дивне рішення з боку цих владних мужів, які жили серед непомірних розкошів та багатств, і я досі не знаю, чи вони просто використали спіритуалів для своїх шанолюбних цілей, чи, може, вважали, що зможуть виправдати своє сповнене плотських утіх життя, підтримавши рух духовних подвижників; а може, правда і одне, і друге, я ж бо дуже мало розуміюся на італійських справах. Але, приміром, саме кардинал Орсіні прийняв Убертина до себе капеланом, коли того, як найвпливовішого зі спі-ритуалів, мало не звинуватили в єресі. Той же кардинал став на його оборону й в Авіньйоні.

(1) Брати і убогі пустельники отця Целестина (лат.).

Одначе, як буває в таких випадках, проповіді Ангела з Убертином, з одного боку, не суперечили вченню церкви, а з другого боку, до їхніх проповідей по цілій країні прислухалися надто великі маси простолюду, геть зовсім виходячи з-під контролю. Так ці ченці та братчики, ревнителі убогого життя, затопили цілу Італію, і багато хто вважав їх небезпечними. Тепер уже важко було відрізнити спіритуалів-учителів, які підтримували зв’язок з церковною владою, від їхніх послідовників з простолюду, які тепер жили, віддалившись від ордену: вони жебрали і день у день працею рук своїх здобували собі поживу, не затримуючи для себе жодної власності. Саме їх народний поголос став називати братчиками, і ці братчики дуже були подібні до французьких бегінів, які сповідували ідеї П’єра Ольє.

Після Целестина V папський престол посів Боніфа-цій VIII, і Папа цей поквапився проявити вельми малу поблажливість до спіритуалів і братчиків загалом: в останні роки століття він підписав буллу Firma cautela(1), якою одним махом засудив сумників, себто мандрівних жебраків, крайнє відгалуження францисканського чину, і самих спіритуалів, себто тих, хто відійшов від життя ордену, щоб віддатися самітництву.

Згодом спіритуали допоминалися дозволу в інших понтифіків – наприклад, у Климента V – мирно відділитися від ордену. Думаю, вони б таки цього домоглися, та прихід Йоана XXII забрав їм будь-яку надію. Після свого обрання у 1316 році він написав королю Сицилії, аби той прогнав цих ченців зі своїх земель, де чимало з них знайшли собі притулок; і повелів закували в ланцюги Ангела Кларенця та провансальських спіритуалів.

Йому це, мабуть, дорого коштувало, адже багато хто з курії був супротивний цьому. А Убертин з Кларенцем таки допросилися, щоб їм дали змогу покинути орден, і першого прийняли бенедиктинці, а другого – целестинці. Але до тих, хто й далі жив вільним життям, Йоан був безжалісним, повелівши інквізиції переслідувати їх, і чимало з них було спалено.

(1) Сувора обережність (лат.).

Адже він розумів, що знищити лихе насіння братчиків, які підривали основи авторитету церкви, можна, лише засудивши твердження, на яких вони грунтували свою віру. Вони говорили, що Христос і апостоли не мали ніякої власності, ні особистої, ні спільної, тому Папа засудив цю ідею як єретичну. І то була вельми дивна річ, бо незрозуміло, як Папа міг оголосити хибною думку, що Христос був убогий; але річ у тім, що за рік до того у Перуджі зібралася генеральна капітул а францисканців, яка схвалила цю тезу, і так, засудивши одних, Папа засуджував й других. Як я вже казав, капітула ся завдала великої шкоди його боротьбі проти цісаря, і це було найголовніше. Так чимало братчиків, які нічого не знали ні про імперію, ні про Перуджу, загинули на вогнищах.

Ось про таке розмисляв я, дивлячись на легендарного Убертина. Учитель мій представив мене, і старець погладив мене по щоці гарячою, аж пекучою рукою. Від доторку цієї руки я збагнув чимало з того, що чував про сього святого мужа, і з того, що вичитав на сторінках Arbor Vitae, Зрозумів містичний огонь, який пожирав його з самого отроцтва, коли він, навчаючись в Парижі, утікав од богословських спекуляцій і уявляв, ніби перетворився на покаянну Магдалину; і ті вельми близькі стосунки, Що їх він підтримував зі святою Ангелою Фоліньянкою, яка відкрила перед ним скарби містичного життя і поклоніння хрестові; усвідомив я й те, чому одного дня його зверхники, стурбовані запалом його проповідей, відіслали його на усамітнення до Верни.

Я споглядав це обличчя з лагідними рисами, схоже на лик святої, з якою він перебував у високодуховних братніх стосунках. Воно, мабуть, мало куди суворіший вираз, коли у 1311 році В’єнський собор, усунувши ворожих спіритуалам францисканських настоятелів, декреталією Ехі-vi de paradiso(1) зобов’язав спіритуалів жити миром в лоні ордену, а цей поборник самовідречення відмовився піти на цей розсудливий компроміс і боровся за створення незалежного ордену на засадах якнайбільшої суворості. Великий ратник сей зазнав тоді поразки у своїй битві, адже у ті роки Йоан XXII оголосив хрестовий похід проти послідовників П’єра Ольє (до яких він сам колись належав) й осудив братів з Нарбони і Безьє. Але Убертин не завагався стати перед Папою на захист пам’яті свого товариша, і Папа, ускромлений його святістю, не насмілився осудити його (хоч інших таки осудив). Він навіть запропонував йому вихід зі становища, спершу порадивши, а відтак наказавши вступити до клюнійського чину. Убертин, хоч на позір такий безборонний і вразливий, був, очевидно, досить спритний, щоб здобути собі протекцію і союзників при папському дворі, і хоч він таки погодився вступити до монастиря в Гамблу у Фландрії, але так туди й не поїхав, а зостався в Авіньйоні під опікою кардинала Орсіні, щоб обстоювати справу францисканців.

Лише в останні роки (ходили такі невиразні чутки) йому перестало щастити при дворі, і він мусив утекти з Авіньйона, а Папа звелів переслідувати сього невгамовного чоловіка як єретика, який mundum discurrit vagabundus(2). Подейкували, що по ньому й слід пропав. Пополудні, з бесіди між Вільямом і настоятелем я дізнався, що тепер він переховується в цьому абатстві. І ось він стояв переді мною.

“Вільяме, – говорив він, – мене мало не вбили, розумієш, мені довелося тікати уночі”.

“Хто хотів твоєї смерті? Йоан?”

“Ні. Йоан ніколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Адже саме він десять років тому дав мені змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинців, і цим затулив рота моїм ворогам. Довго ходили всілякі поголоски й іронічні коментарі, мовляв, ось дивіться, поборник убожества вступив у такий багатий орден і живе при дворі кардинала Орсіні… Вільяме, ти знаєш, як мало мене обходять речі світу сього! Але то був спосіб зостатися в Авіньйоні і захистити своїх побратимів. Папа побоюється Орсіні, він не торкнувся б і волосини на моїй голові. Ще три роки тому він послав мене з посольством до арагонського короля”.

(1)Я вийшов з Раю (лат.).

(2) Мандрував по світі, як бурлака (лат.).

“То хто ж бажав тобі зла?”

“Усі. Вся курія. Вони двічі пробували вбити мене. Вони намагалися затулити мені рота. Ти ж знаєш, що сталося п’ять років тому. Два роки до того було засуджено нар-бонських бегінів, і Беренгарій Таллоні, який був одним із суддів, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкі часи, Йоан вже був видав дві булли проти спіритуалів, і навіть Михаїл Чезенець здався – до речі, коли він приїздить?”

“Буде тут через два дні”.

“Михаїл… Стільки часу я його вже не бачив. Тепер він прийшов до тями, зрозумів, чого ми хотіли, адже Пе-руджійська капітула визнала за нами рацію. Але тоді, у 1318 році, він скорився Папі і віддав йому в руки п’ятеро спіритуалів з Провансу, які не хотіли йти на компроміс, їх було спалено, Вільяме… Ох, як се жахливо!” Він сховав голову між руки.

“Але що ж достеменно сталося після того, як Таллоні подав клопотання?” – спитав Вільям.

“Йоан мусив знов оголосити дискусію, розумієш? Мусив, бо в курії були люди, які сумнівалися, францисканці з курії теж – сі фарисеї, гроби поваплені, готові продатися за пребенду, теж були охоплені сумнівами. Саме тоді Йоан попрохав мене написати пам’ятку про убогість. Вона вдалася мені на славу, Вільяме, хай простить Господь мою гординю…”

“Я читав її, Михаїл мені показував”.

“Й серед наших дехто вагався, приміром, провінціял Аквітанії, кардинал Сан Вітале, єпископ Каффи…”

“Дурень”, – мовив Вільям.

“Хай спочиває в мирі, він переставився два роки тому”.

“Бог не був такий милосердний. З Константинополя прийшла неправдива чутка. Він і далі серед нас, і мені казали, що він буде одним з легатів. Бережи нас, Господи!”

“Але він – прибічник тез Перуджійської капітули”, – сказав Убертин.

“В тім, власне, й річ. Він належить до того різновиду людей, які завжди є найкращими помагачами своїх супротивників”.

“Правду мовлячи, – сказав Убертин, – тоді теж він не надто допоміг справі. Зрештою, насправді все скінчилося нічим, але принаймні не утвердилась думка, буцім ідея ся єретична, а це важливо. Тому інші так і не простили мені. Вони намагалися всіляко мені шкодити, сказали, буцім я був у Захсенгавзені три роки тому, коли Людовік оголосив Йоана єретиком. А проте всі знали, що в липні я був разом з Орсіні в Авіньйоні… Вони вирішили, начебто в деяких місцях відозви цісаря відображено мої погляди – чисте тобі божевілля”.

“Не таке вже й божевілля, – мовив Вільям. – Ці думки підказав йому я, взявши їх з твоєї Авіньйонської пам’ятки і з деяких творів П’єра Ольє”.

“Ти? – радісно-здивовано вигукнув Убертин. – Отже, ти признаєш мою рацію!”

Вільям, схоже, збентежився: “То були слушні думки для цісаря у той момент”, – ухильно сказав він.

Убертин з недовірою глянув на нього. “Гм, то насправді ти у це не віриш, чи не так?”

“Розкажи мені ще, – мовив Вільям, – розкажи, як ти врятувався від тих собак”.

“Воістину то собаки, Вільяме. Скажені собаки. Знаєш, мені довелося поборотись з самим Бонаграцією”.

“Але ж Бонаграція з Бергамо з нами!”

“То тепер, після тривалих наших з ним бесід. Я таки переконав його, і він запротестував проти булли Ad condi-torem canonum(1). А Папа на рік кинув його до в’язниці”.

“Я чув, ніби тепер він зблизився з одним моїм другом, який належить до курії, Вільямом з Оккама”.

“Я мало знав його. Він мені не подобається. Людина без запалу, сама голова, серця ні на гріш”.

“Зате голова чудова”.

“Може, й так, та заведе вона його до пекла”.

(1) До засновника правил (лат.).

“Значить, я з ним там зустрінусь, і ми побалакаємо собі про логіку”.

“Помовч, Вільяме, – мовив Убертин, вельми приязно усміхаючись, – ти кращий від твоїх філософів. Лиш би ти захотів…”

“Що?”

“Пам’ятаєш, як ми бачились востаннє в Умбрії? Я тільки-но одужав од своїх хворостей, молитвами тієї чудової жінки… Клари з Монтефалько… – прошепотів він, й обличчя його запроменіло, – Клара… Коли жіноче єство, таке зіпсуте за своєю природою, підноситься у святості, воно стає носієм незрівнянної благодаті. Ти знаєш, Вільяме, що життя моє завжди поривалося до найчистішої чистоти, – він судомно схопив його за рамено, – знаєш, з якою жорстокою – авжеж, це відповідне слово – з якою жорстокою спрагою покаяння я намагався умертвити в собі живчик плоті, щоб стати цілковито відкритим для любові Розп’ятого Ісуса… І все ж у моєму житті були три жінки, які стали для мене небесними посланницями. Ангела Фоліньянка, Маргарита з Чітта-ді-Кастелло (вона підказала мені закінчення моєї книжки, коли я написав її всього третину) і, врешті, Клара з Монтефалько. То був дар Божий, що мені, саме мені випало розслідувати її чудеса і проголосити загалові її святість, ще до того, як за це взялася свята мати церква. І ти теж там був, Вільяме, й міг підтримати мене у цій святій справі, та не захотів…”

“Тобто, я мав послати на вогнище Бентівенгу, Джа-комо і Джованнуччо – ось до якої святої справи ти мене намовляв”, – тихо сказав Вільям.

“Вони затьмарювали її пам’ять своїми збоченнями. А ти був інквізитором!”

“Саме тоді я попросив, щоб мене звільнили від обов’язків інквізитора. Ця історія мені не подобалася. Не подобався, скажу відверто, й спосіб, яким ти змусив Бентівенгу зізнатися у своїх помилках. Ти вдав, нібито хочеш вступити в його секту, якщо це справді була секта, видо-°Ув у нього всі таємниці, а тоді звелів арештувати”.

“Але хіба можна поводитися інакше з ворогами Христовими! То були єретики, лжеапостоли, від них смерділо сіркою, як від фра Дольчина!”

“То були Кларині друзі”.

“Ні, Вільяме, навіть краєм тіні не торкайся Клариної пам’яті!”

“Але вони належали до її оточення…”

“Вони були міноритами, називали себе спіритуалами, але жили у спільнотах! І ти знаєш, що з’ясувало потім розслідування – Бентівенга з Губбіо проголошував себе апостолом, а потім разом з Джованнуччо з Беваньї зводив черниць, кажучи їм, нібито пекла нема і можна задовольняти тілесні жадання, не гнівлячи Бога, нібито можна причащатися тіла Христового (Господи прости!) після злягання з черницею, а Господові миліша була Магдалина, ніж дівиця Агнеса, нібито той, кого юрба називає демоном, – то сам Бог, бо демон – то мудрість, а мудрість – то і є Бог! Блаженна Клара, почувши таку мову, сподобилася візії, в якій сам Бог мовив їй, що вони – зловмисні визнавці Spiritus Libertatis(1)!”

“Ум цих міноритів запалав саме під впливом Клариних візій, а часто дуже малий крок відділяє екстатичну візію від шалу гріха”, – мовив Вільям.

Убертин схопив його за руки, і сльози знов заволікли йому очі: “Не кажи такого, Вільяме. Як можна сплутати мить екстатичної любові, яка палить тобі нутро пахощами ладану, і розпусту чуттів, яка відгонить сіркою? Бентівенга закликав торкатися оголених членів тіла, твердячи, ніби лише так можна звільнитися з-під влади чуттів, homo nudus cum nuda iacebat…”

“Et non commiscebantur ad invicem…”(2) “Брехня! Вони прагнули насолоди. Вони не мали за гріх, коли чоловік і жінка злягаються, аби втишити свій плотський потяг, коли вони торкаються і цілують одне одного у всі місця, коли він притискає своє оголене лоно до її оголеного лона!”

Те, як Убертин таврував чужий порок, правду кажучи, зовсім не спонукало мене до чеснотливих думок. Мій учитель, мабуть, помітив моє збентеження і перебив сього святого чоловіка.

(1) Вільного Духа (лат.).

(2) Нагий чоловік з нагою жінкою лежав… але не з’єднувалися вони між собою (лат.).

“Дух твій, Убертине, такий же палкий в любові Бога, як у ненависті до зла. Я мав на увазі, що різниця між палкістю серафимів і палкістю Люцифера невелика, бо і одна, і друга завжди родяться з граничного спалаху волі”.

“О, різниця є, вона є, і я добре її знаю! – натхненно мовив Убертин. – Ти хочеш сказати, що між прагненням до добра і прагненням до зла є лише малий крок, адже все залежить від того, куди спрямована та сама воля. Це правда. Та різниця в об’єкті, а об’єкт розпізнати дуже легко. Тут Бог, а там – диявол”.

“А я боюсь, що втратив здатність це розрізняти, Убертине. Хіба твоя Ангела Фоліньянка не розповідала, як одного дня дух її у найвищому захваті перенісся у Христовий Гріб? Хіба не казала вона, що спершу поцілувала йому груди, а він лежав із заплющеними очима, тоді поцілувала його в уста і відчула, як з тих уст сочаться невимовно солодкі пахощі, а через якусь хвилю притулила свою щоку до щоки Христа, а Христос погладив її по щоці і пригорнув до себе, і тоді – твердила вона – щастя її сягло вершини?..”

“Хіба це якось стосується чуттєвого потягу? – спитав Убертин. – То був містичний досвід, а тіло було тілом Нашого Господа”.

“Може, я звик до іншого в Оксфорді, – сказав Вільям, – там містичний досвід мав дещо інший характер…”

“Все в голові”, – усміхнувся Убертин.

“Або в очах. Відчуття Бога як світла, споглядання Його у промінні сонця, в образах у свічаді, у ряхтінні барв, що оповивають часточки упорядкованої матерії, у мерехкотінні денного світла на мокрому листі… Хіба така любов не ближча до любові Франциска, який славив Бога у його створіннях, квітах, травах, воді, повітрі? Не думаю, що така любов може завести на манівці. А от любов, яка переносить дрож плотських зносин на бесіду з Усевишнім, мені не до вподоби…”

“Блюзниш, Вільяме! Це не те ж саме. Від екстазу серця, залюбленого в Розп’ятого Ісуса, до розтлінного екстазу лже-апостолів з Монтефалько – величезний стрибок униз…”

“Вони не були лжеапостолами, то були брати Вільного Духа, ти сам це казав”.

“Байдуже! Ти не знав усього про той процес, я сам не наважився прикласти до актів деякі зізнання, щоб демонська тінь навіть на мить не торкнулася того підсоння святості, яке Клара там створила. Але я таки дещо дізнався, таки дізнався, Вільяме! Вони збиралися ночами в льоху, брали щойно народжене немовля і кидали одне одному, аж поки воно не вмирало від стусанів… чи чогось іншого… Той же, хто востаннє спіймав його живим, на чиїх руках воно помирало, ставав проводарем тої секти… А тіло дитини роздирали, змішували з борошном і пекли з нього свої блюзнірчі облатки!”

“Убертине, – твердо сказав Вільям, – усе це багато століть тому говорили вірменські єпископи про секту пав-ликіян. І богомилів”.

“То й що? Диявол тугодум, він знов і знов повертається до звичних способів обману і спокушання, повторяючи свої обряди щотисячоліття, він завжди однаковий, і саме тому у ньому можна впізнати ворога! Повір мені, у Пасхальну ніч вони запалювали свічки і приводили у льох дівиць. Відтак гасили свічки й накидалися на них, навіть коли були зв’язані з ними кровними узами… А якщо з цього злягання народжувалась дитина, знов починався пекельний обряд – усі збиралися навколо посудини, повної вина, яку називали барильцем, і впивалися цим вином, тоді розрізали на шматки дитину, кров її наливали у чашу, кидали ще живих дітей у вогонь, а попіл, що лишався від них, змішували з цією кров’ю й пили!”

“Але ж це триста років тому описав Михаїл Пселл у творі про бісівські підступи! Хто тобі розповів усе це?” “Вони, Бентівенга та інші, під тортурою!” “Одна-єдина річ хвилює живих створінь більше ніж насолода – страждання. Під тортурою людина наче перебуває під владою дурманного зілля. Все те, що ти колись чув, все, що читав, спливає у твоїй свідомості, немов ти у полоні шаленого пориву, але несе він тебе не до неба, а до пекла. Під тортурою ти скажеш не лише те, чого хоче інквізитор, але й те, що, на твою думку, могло б справити йому приємність, бо між тобою і ним виникає близький зв’язок (зв’язок воістину диявольський)… Все Це я знаю, Убертине, бо теж колись належав до тих, хто вважає, буцім правду можна видобути розжареним залізом. Але знай, жар істини породжений іншим огнем. Під тортурою Бентівенга міг говорити найнесусвітнішу брехню, бо то говорив не він, то говорило його любострастя, демони його душі”. “Любострастя?”

“Так, буває любострастя болю, як буває і любострастя віри, а навіть любострастя покори. Якщо бунтівним ангелам так мало треба було, щоб перемінити свою жагу віри і покори в жагу гордині й бунту, то що ж тоді казати про людину? Кажу тобі, щоб ти знав: саме ця думка свінула мені під час розслідувань. Тому я й відмовився від гідності інквізитора. Я більше не відважувався розслідувати хиби зловмисників, бо зрозумів, що такі самі хиби властиві й святим”.

Убертин слухав останні слова Вільяма, немов не розуміючи, про що той говорить. З виразу приязного співчуття, який дедалі виразніше вимальовувався на його обличчі, я зрозумів, що він вважає, ніби Вільям став жертвою почуттів, вартих великого осуду, та прощає йому все це з любові до нього. Перебиваючи його, він гірко мовив: “Байдуже. Якщо ти так до цього ставишся, то добре зробив, що зупинився. Зі спокусами треба боротися. Одначе мені бракувало твоєї підтримки, а ми ж могли розгромити цю нечестиву зграю. А що сталося насправді, ти знаєш – мене самого звинуватили в тому, що я був надто поблажливий до них, і запідозрили в єресі. Ти теж був надто поблажливий у боротьбі зі злом. Зло, Вільяме, куди не глянь – всюди зло; невже ніколи не щезне се прокляття, ся тінь, се багно, яке не дає нам торкнутися першоджерела? – Він ще ближче присунувся до Вільяма, немов боячись, що хтось його почує: – Ти знаєш, що воно закралося й сюди, між сі освячені молитвою мури?”

“Знаю, настоятель казав мені, навіть попрохав допомогти йому з’ясувати цю справу”.

“То ж з’ясовуй, розкопуй, дивись соколиним оком у двох напрямах – розкошелюбства і гордині…” “Розкошелюбства?”

“Авжеж, розкошелюбства. У загиблому юнакові було щось… жіноче, а отже, диявольське. Очі його були немов очі дівиці, яка хоче вступити у зв’язок з інкубом. А говорячи про гординю, я мав на увазі гординю ума: її не бракує у сьому монастирі, де звикли пишатися словом, творячи ілюзію мудрості…”

“Коли щось знаєш, допоможи мені”.

“Я нічого не знаю. Мені тут нічого знати. Але деякі речі відчуваєш серцем. Дозволь говорити своєму серцю, розпитуй обличчя, не слухаючи язиків… Та годі вже, чому ми все про сумне, хіба гоже так страхати нашого молодого приятеля?” Глянувши на мене своїми небесно-блакитними очима, він торкнувся моєї щоки своїми довгими, білими пальцями, а я інстинктивно мало не відсахнувся; одначе стримався, і добре зробив, бо образив би його, адже наміри його були чисті. “Розкажи краще про себе, – сказав він, знов повертаючись до Вільяма. – Що з тобою діялося весь цей час? Вже минуло…”

“Вісімнадцять років. Я вернувся у рідні краї. Знову взявся за науку в Оксфорді. Вивчав природу”.

“Природа – це добро, вона бо – дитя Боже”, – мовив Убертин.

“І Бог, мабуть, теж добрий, якщо породив природу, – усміхнувся Вільям. – Отож, я вчився і заприятелював з багатьма мудрими людьми. Тоді я познайомився з Мар-силієм, мене приваблювали його ідеї про імперію, про народ, про новий закон для земних царств, і так я опинився серед тих наших братів по ордену, які дораджують цісареві. Але все це ти знаєш, я ж тобі писав. Я так зрадів, коли в Боббіо прознав, що ти тут. Ми думали, що ти загинув. Але тепер, коли ти знову з нами, твоя присутність буде вельми до речі через кілька днів, коли прибуде Ми-ха’ш. То буде жорстока сутичка”.

“Я небагато можу додати до того, що сказав був п’ять років тому в Авіньйоні. Хто приїде з Михаїлом?”

“Дехто з учасників Перуджійської капітули, Арнальд з Аквітанії, Г’ю з Ньюкасла…”

“Хто?” – перепитав Убертин.

“Гуго з Новокастра, даруй мені, я подумки вживаю свою рідну мову, навіть коли висловлююсь доброю латиною. І ще Вільгельм Альнвік. Від авіньйонських францисканців можна чекати Єроніма, того дурня з Каффи, може, будуть також Беренгарій Таллоні та Бонаграція з Бергамо”.

“Уся надія на Бога, – мовив Убертин, – ці двоє не забажають надто настроювати Папу проти себе. А хто відстоюватиме позиції курії, я маю на увазі – хто з непримиренних приїде?”

“Судячи з того, що мені писали, буде, гадаю, Лоренцо Декоалькон…”

“Підступний чоловік”.

“Жан д’Анно…”

“Той знає всі богословські тонкощі, бережись його”.

“Якось дамо собі раду. І врешті, Жан де Бон”.

“Той зчепиться з Беренгарієм Таллоні”.

“Так, це, гадаю, буде страшенно кумедно”, – мовив мій учитель веселим тоном. Убертин глянув на нього з непевною усмішкою.

“Ніколи не розумію, коли ви, англійці, говорите серйозно. Нічого кумедного в такому серйозному питанні нема. Ідеться про виживання ордену, до якого ти сам належиш, і який я теж в глибині серця все ще вважаю своїм. Але я благатиму Михаїла не їхати до Авіньйона. Надто вже наполегливо Йоан запрошує, кличе, заманює його до себе. Не довіряйте тому старому французові. О Господи, в чиїх руках опинилась Твоя церква! – Він повернув голову до вівтаря. – Вона стала блудницею, розніжилась У розкошах, купається в розпусті, наче розгарячена змія! Від суворої чистоти Віфліємської яскині, від нагого дерева, lignum vitae(1) хреста, до вакханалій золота та каменю! І тут теж, розумієш, – ти ж бачив тутешній портал. Куди не глянь – всюди пишаються образи! Зрештою, недалекі вже дні Антихриста, і я боюсь, Вільяме! – Він озирнувся навколо, вдивляючись витріщеними очима у темні нави, немов Антихрист мав ось-ось з’явитися, і я відчув, що й сам сподіваюсь побачити його. – Його намісники вже Тут, він послав їх, як колись Христос послав у світ апостолів! Вони топчуть Град Божий, спокушають обманом, лицемірством і насильством. Тоді пришле Бог слуг своїх, Ілію та Еноха, яких Він зберіг при житті у земному раю, щоб вони сплутали плани Антихриста, і прийдуть вони, і проповідуватимуть у волосяницях, і навчатимуть покаяння прикладом і словом…”

(1) Дерево життя (лат.).

“Вони вже прийшли, Убертине”, – сказав Вільям, показуючи на свій грубий францисканський габіт.

“Але вони ще не здобули перемоги, саме настала мить, коли ошалілий Антихрист накаже замордувати Еноха та Ілію і виставити їхні тіла напоказ, щоб кожен їх бачив і боявся йти їхнім шляхом. Так, як хотіли замордувати мене…”

Тут мене охопив жах, я подумав, що Убертин у полоні якогось божественного безумства, і став побоюватися за його розум. Тепер же, через багато літ, коли я знаю те, що знаю, тобто що через кілька років його буде вбито в якомусь німецькому місті за вельми загадкових обставин і що винуватця так ніколи й не знайдуть, я відчуваю ще більший жах, бо вже не маю сумнівів, що того вечора Убертин пророкував.

“Знаєш, авва Йоахим говорив правду. Ми вступили в шосту еру людської історії, коли грядуть два Антихристи – містичний Антихрист й Антихрист істинний, і се станеться тепер, у шосту епоху, після того, як з’явився Франциск, який відобразив на своїй власній плоті п’ять ран Розп’ятого Ісуса. Містичним Антихристом був Боніфа-цій, відречення Целестина недійсне, Боніфацій – то звір, що виходить з моря(1), сім голів його зображають смертні гріхи, а десять рогів – зневажені заповіді, наближені до нього кардинали – то саранча, а тіло його – Аполліон(2)! Але число звіра, якщо написати його ім’я грецькими літерами, є Benedicti! – Він пильно глянув на мене, чи я все зрозумів, і повчально підніс палець. – Істинним Антихристом, звіром, що виходить із землі, був Бенедикт XI!

‘Див. Од 13.

(2) Аполліон (гр. Apollyon) – Губитель, ім’я ангела безодні в Одкровенні св. Йоана Богослова (див. Од 9, 11).

Бог допустив, щоб се втілення пороку й зла порядкувало в Його церкві, аби ще більшою славою засяяли чесноти його наступника!”

“Але ж, превелебний отче! – ледь чутно заперечив я, набравшись відваги, – його наступником є Йоан!”

Убертин заслонив собі рукою чоло, немов щоб прогнати болісний сон. Він був такий стомлений, що ледве дихав. “Авжеж. Всі ці розрахунки хибні, ми все ще очікуємо ангельського Папу… Але таки з’явилися Франциск та До-мінік. – Він підніс очі до неба і молитовним тоном мовив (але я був певен, що то він цитує уступ зі своєї славетної книги про дерево життя): – Quorum primus seraphico cal-culo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit(1)… Так, якщо ці обітниці справдяться, ми ще дочекаємось ангельського Папи”.

“Хай буде так, Убертине, – мовив Вільям. – А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського імператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино…”

“Не згадуй більше імені того гаспида! – вигукнув Убертин, і я вперше побачив, як він весь перемінився – смуток його заступила лють. – Він закаляв слово Йоахима Калабрійця і зробив з нього джерело смерті й бруду! Достотний посланець Антихриста! Але ти, Вільяме, говориш так, бо насправді не віриш у пришестя Антихриста, а твої оксфордські вчителі напоумили тебе схилятися перед розумом, нехтуючи пророчими властивостями серця!”

“Помиляєшся, Убертине, – вельми серйозно відповів Вільям. – Ти знаєш, що з усіх своїх учителів найдужче я шаную Роджера Бекона…”

“Який марив летючими машинами”, – насмішкувато-гірко мовив Убертин.

“Який говорив про Антихриста чітко і ясно, бо побачив його знамення у зіпсутті світу та в немочі мудрості. Але він навчав, що лише одним способом можна підготуватися до його пришестя: вивчати таємниці природи, щоб знання ці причинилися до вдосконалення людського роду. Можна готуватися до боротьби з Антихристом, вивчаючи цілющі чесноти трав, природу каменів, а навіть вигадуючи ті летючі машини, над якими ти смієшся”

.(1) Перший з яких, очищений серафічним каменем і наснажений небесним жаром, запалив цілий світ. Другий, багатий на правдиве пророче слово, засяяв яскраво над темрявою світу(лат.).

“Для твого Бекона Антихрист – лише привід для того, щоб плекати гордощі розуму”.

“Святий привід”.

“Ніщо святе приводу не потребує. Вільяме, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Знаєш, як я тобі вірю. Упокор свій розум, навчися оплакувати рани Господні, викинь геть свої книжки”.

“Я збережу лише твою, – усміхнувся Вільям. Убертин теж усміхнувся і покивав на нього пальцем: “Ото дурноверхий англієць. Не смійся занадто з ближніх. Краще бійся тих, кого не можеш любити. І стережися цієї обителі. Це місце мені не подобається”.

“А я якраз хотів краще його пізнати, – сказав Вільям, прощаючись. – Ходімо, Адсо”.

“Я кажу тобі, що воно недобре, а ти кажеш, що хочеш пізнати його. Ач який!” – сказав Убертин, хитаючи головою.

“До речі, – знов озвався Вільям, вже на півдорозі до виходу, – хто цей подібний до тварини монах, що розмовляє вавилонською мовою?”

“Сальватор? – обернувся Убертин, який вже був уклякнув. – Схоже, це я зробив цей подарунок абатству… Разом з келарем. Скинувши габіт францисканця, я на деякий час повернувся до свого колишнього монастиря в Казале. Там я побачив, що кілька ченців потрапило у скрутне становище, бо братія звинуватила їх у тому, буцім вони – спіритуали з моєї секти… так вони висловилися. Я заступився за них і домігся, щоб їм дозволили піти за моїм прикладом. І торік, коли я приїхав сюди, то побачив тут цих двох, Сальватора та Ремигія. Сальватор… Він справді схожий на звірину. Але охочий прислужитися”.

Вільям якусь мить вагався. “Я чув, як він каже “пока-яйтеся””.

Убертин замовк. Тоді махнув рукою, мовби проганяючи набридливу думку. “Та ні. Знаєш, які ці мирські брати.

Селюки, які десь, можливо, наслухались якогось мандрівного проповідника, а потім верзуть самі не знаючи що. Сальваторові можна багато що закинути, це захланна і розпусна бестія. Але нічого, нічогісінько йому не закинеш супроти правовір’я. Ні, зловмисником в монастирі є хтось інший, підозрюй краще того, хто знає забагато, а не того, хто не відає нічого. Не будуй замку підозр на одному слові”.

“Звісно, ні, – відповів Вільям. – Я покинув інквізиторство саме тому, що не хотів цього робити. Але я люблю слухати всілякі слова, потім є над чим поміркувати”.

“Ти забагато міркуєш. Хлопче, – мовив він, повертаючись до мене, – не бери поганого прикладу зі свого вчителя. Єдина річ, про яку варто міркувати, – то смерть, я зрозумів се лише на схилку свого життя. Mors est quies viatoris – finis est omnis laboris(1). Залиште мене, я хочу помолитися”.

Першого дня КОЛО ЧАСУ ДЕВ’ЯТОГО,

Де Вільям провадить учену бесіду із Северином-зіллярем

Ми знову пройшли серединною навою і вийшли через портал, яким були увійшли. Мені в голові все ще гуділи Убертинові слова, всі до одного.

“То… дивний чоловік”, – насмілився я сказати Віль-ямові.

“Під багатьма оглядами він є – чи був колись – великим чоловіком. Але саме тому він дивний. Лише малі люди здаються нормальними. Убертин міг би стати одним з тих єретиків, яких він допомагав палити, або ж кардиналом святої Римської Церкви. Він впритул підійшов До обох цих крайнощів. Коли я розмовляю з Убертином, мені здається, що пекло – це лише погляд на рай з іншого боку”.

(1) Смерть – спочинок ддя подорожнього, кінець усіх трудів (лат.).

Я не зрозумів, що він має на увазі: “З якого боку?” – спитав я.

“Авжеж, – погодився Вільям, – річ у тім, щоб знати, чи є сі боки і чи є якась цілість. Та не слухай мене. І не дивись більше на цей портал, – сказав він, легенько вдаривши мене по потилиці, коли я обертався, приваблений скульптурами при вході. – Сьогодні тебе вже досить лякали. Усі”.

Ідучи до виходу, я побачив перед собою ще одного ченця. Він був, мабуть, Вільямового віку. Він усміхнувся до нас і чемно привітався. Сказав, що він – Северин із Сант’Еммерано, отець-зілляр, який дбає про лазню, ліч-ницю та городи, і що він до наших послуг, якщо ми хочемо краще зорієнтуватися на теренах абатства.

Вільям подякував йому і сказав, що, заходячи, вже помітив чудовий город, який, схоже, містить не лише їстівну городину, але й цілющі зела, наскільки це можна побачити крізь сніг.

“Улітку або навесні, коли буяють розмаїті трави, кожну з яких прикрашають квіти, город цей ще краще співає славу Творцеві, – мовив Северин, немов вибачаючись. – Але й в цю пору року око зілляра бачить крізь сухе гілля, які рослини виростуть згодом, і можу сказати тобі, що в цьому городі ти знайдеш більше трав, ніж в будь-якій зіл-лярській книзі, і вони барвистіші від будь-якого їх найчудовішого зображення. Та й узимку ростуть гарні зела, а в зіллярні я тримаю в посудинах чимало зілля, назбираного заздалегідь, щоб мати напоготові. Адже корінням квасениці лікують бронхіти, з відвару коріння алтеї роблять примочки при шкірних хворостях, лопухом гоять екземи, а подрібнивши і змоловши кореневище змійовика, можна лікувати бігунку і деякі жіночі хвороби, перець сприяє травленню, підбіл добрий на кашель, маємо й непоганий тирлич на травлення, і солодець, і ялівець, з якого можна зробити добрий напар, і чорну бузину, з кори якої роблять примочки на печінку, і мильнянку, корені якої вимочують у холодній воді, а потім вживають при бронхіті, і валеріяну, чесноти якої ви, мабуть, знаєте”.

“У вас є різні корисні трави, які ростуть у різному підсонні. Як вам вдається всіх їх тут вирощувати?”

“З одного боку, мусимо за це дякувати милосердю Господа, адже розташований наш монастир на плоскогір’ї, яке на півдні виходить на море, звідки дують теплі вітри, а з півночі має високу гору, звідки доходить лісова прохолода. А з другого боку, я завдячую цим своєму замилуванню до сього мистецтва, яке я, недостойний, сподобився одержати від своїх учителів. Деякі рослини ростуть навіть у неприязному їм підсонні, якщо добре дбати про грунт і поживу для них, плекати їхній ріст”.

“Але ви також вирощуєте рослини, які йдуть лише на харч?” – спитав я.

“Знай, мій зголоднілий лошачку: нема рослин, які годяться у їжу, а не годяться для лікування, – треба тільки вживати їх у належній кількості. Лише надмір робить їх причиною недуг. Візьмімо гарбуз. Єство його холодне й водянисте, тому він втамовує спрагу, але якщо спожити його надгнилим, він викличе бігунку, й тобі доведеться скріпити свої нутрощі ропою, змішаною з гірчицею. А цибуля? Природа її тепла і волога; як спожити її небагато, вона дає силу при зляганні – звісно, се для тих, хто не давав наших обітів, – надмір же її робить голову важкою, а зарадити сьому може молоко з оцтом. А тому, – додав він лукаво, – молодому ченцеві годиться споживати її помірковано, їж краще часник. Природи він теплої й сухої, і помічний він від трутизни. Але й надуживати ним не варто, він бо виштовхує течива з мозку. А от квасоля сприяє виділенню сечі й набиранню тіла, а се вельми корисно для здоров’я. Одначе від неї важкий сон. Але вона не так вадить, як інші зела, що викликають лихі видіння”.

“Які видіння?” – спитав я.

“Гм, щось новіцій наш надміру допитливий. Знати речі ці має лише зілляр, інакше будь-яка нерозважлива голова могла б роздавати видіння на всі боки, дурманячи людям голови”.

“Але досить трохи кропиви, – зауважив Вільям, – званої також ройброю, а іноді олієрібусом, щоб убезпечитися від видінь. Сподіваюсь, у вас є й це добре зілля”.

Северин крадькома зиркнув на вчителя: “Ти знаєшся на зіллярстві?”

“Дуже мало, – скромно мовив Вільям, – якось до рук мені потрапив “Theatram Sanitatis”(1) Убубхасима з Баль-даха…”

“Абул Асана аль-Мухтер ібн-Ботлана”.

“Або Еллукасима Еліміттара, якщо хочеш. Цікаво, чи нема якихсь його творів тут?”

“Є щонайкращі, з численними препишними ілюстраціями”.

“Хвала небові. A “De virtutibus herbarum”(2) Платеарія?”

“І ця є, і “Deplantis”(3) Арістотеля, яку переложив Альфред з Сарешеля”.

“Я чув, нібито насправді вона не належить Арістоте-лю, – зауважив Вільям, – як виявилося, що Арістотелю не належить “De causis”(4)”.

“Хай там як, але то велика книга”, – зауважив Севе-рин, а мій учитель залюбки погодився, не перепитуючи, чи зілляр має на увазі “De plantis” чи “De causis”; жодного з цих творів я не знав, але з бесіди їхньої дійшов висновку, що обидва вони були вельми видатні.

“Буду радий, – завершив Северин, – побесідувати іноді з тобою про зела”.

“Я радітиму ще більше, – мовив Вільям, – та хіба сим ми не порушимо звичаю мовчанки, дотримуватися якого, здається, наказує правило вашого чину?”

“Правило, – мовив Северин, – століттями пристосовувалося до вимог різних спільнот. Воно приписувало lectio divina(5), але не студії: але ти знаєш, як ревно наш орден дбає про дослідження речей божественних і людських. Крім того, правило приписує спільну опочивальню, але часто ченці потребують віддаватись розважанням і вночі, тому кожен з них має власну келію, як це заведено у нас. Правило дуже суворе стосовно мовчанки, і в нас теж вимагається, щоб не лише той чернець, що робить ручну роботу, але й той, що пише або читає, уникав балачок зі своїми братами. Але обитель наша – це насамперед спільнота вчених мужів, і їм корисно обмінюватися між Собою скарбами знань, які вони нагромаджують. Будь-яка бесіда, що стосується наших студій, вважається законною і пожиточною, аби лиш її не провадили у трапезній чи під час богослужінь”.

(1) Театр здоров’я (лат.).

(2) Про достоїнства трав (лат.).

(3) Про рослини (лат.).

(4) Про причини (лат.).

(5) Читання Святого письма (лат.).

“Ти часто мав нагоду бесідувати з Адельмом Отрант-ським?” – спитав раптом Вільям.

Северина це, схоже, не здивувало: “Бачу, ти вже говорив з абатом, – мовив. – Ні. З ним я нечасто розмовляв. Він весь час розписував мініатюрами книги. Я чув іноді, як він дискутував про тонкощі своєї праці з іншими монахами – Венанцієм з Сальвемека чи Хорхе з Бургоса. Зрештою, день свій я коротаю не в скрипторії, а у своїй робітні”, – і кивнув на будівлю лічниці.

“Розумію, – сказав Вільям. – Отже, ти не знаєш, чи Адельм мав видіння”.

“Видіння?”

“Подібні до тих, які викликає твоє зілля”.

Северин заціпенів: “Я ж казав, що дуже дбаю про те, щоб небезпечні трави були недоступними для інших”.

“Я не це мав на увазі, – поспішно уточнив Вільям. – Я говорив про видіння взагалі”.

“Не розумію”, – наполягав Северин.

“Чернець, який уночі блукає по Вежі, де, за словами абата, з тими, хто входить туди о забороненій порі, можуть траплятися… жахливі речі, то ж я подумав, що він міг мати диявольські видіння і що це вони штовхнули його в прірву”.

“Я вже казав, що не буваю в скрипторії, хіба що іноді мені потрібна якась книга, та зазвичай мені досить тих травничих книг, які я тримаю в лічниці. Я ж казав тобі, Адельм часто розмовляв з Хорхе, з Венанцієм і, звичайно, з Беренгарієм”.

Я теж відчув легке вагання у Севериновому голосі. Не оминула його й увага мого вчителя: “З Беренгарієм? А чому – звичайно?”

“Беренгарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Вони були однолітками, разом відбували новіціят, то ж нічого дивного, що їм було про що поговорити, Я це мав на увазі”.

“Значить, ти це мав на увазі, – мовив Вільям. На моє здивування, розпитувати далі він не став. І відразу змінив Тему розмови. – Може, пора нам вже зайти у Вежу. Будеш нам за провідника?”

“Залюбки”, – сказав Северин з явною полегкістю. Він попровадив нас краєм городу, і ми підійшли до західного фасаду Вежі.

“Від городу є вхід до кухні, – мовив він, – але кухня займає лише західну половину першого поверху, а решту займає трапезна. З південного боку є ще двоє дверей, які ведуть до кухні та до трапезної – до них можна дістатися, обійшовши ззаду хори церкви. Але ми зайдемо сюди, адже з кухні можна прямо пройти до трапезної”.

Увійшовши в простору кухню, я помітив, що всередині Вежа має восьмикутний внутрішній двір; як я зрозумів пізніше, то був своєрідний великий глухий колодязь, на який з кожного поверху виходили широкі вікна, подібні до вікон у зовнішніх стінах. Кухня була величезною, повною диму залою, де метушилося чимало челядників, рихтуючи страви на вечерю. Двоє з них готували приправлену городиною запіканку з ячменю, вівса та жита, нарізаючи на великому столі ріпу, капусту, редьку та моркву. Неподалік ще один куховар, зваривши рибу у вині з водою, тепер присмачував її підливою з шавлії, петрушки, чебрецю, часнику, перцю та солі.

Під західною баштою стояла велетенська пекарська піч, де вже блимало червонувате полум’я. У південній башті стояла ще одна величезна плита, на якій кипіли казани й оберталися рожни. Через двері, що виходили на тік за церквою, свинарі саме вносили туші забитих свиней. Ми вийшли через ті ж двері й опинилися на току, розташованому на східному краю дворища, поблизу мурів, вздовж яких вишикувались господарські будівлі. Северин пояснив, що перша будівля – це свинарники, за ними тяглися стайні, стійла для волів, а далі – курники і крита загорода для овець. Перед свинарниками свинарі розмішували у великому глеку кров тільки-но забитих свиней, щоб вона не зсідалася. Якщо її відразу як слід вимішати, то при цій холодній погоді вона постоїть, не псуючись, ще кілька днів, поки з неї не нароблять кров’янки.

Ми знову зайшли у Вежу і лиш побіжно оглянули трапезну, проходячи через неї по дорозі до східної башти. Трапезна займала простір під двома баштами, у північній частині стояла грубка, а зі східної гвинтові сходи вели у скрипторій, себто на другий поверх. Саме цими сходами ченці щодня йшли до праці, або двома рядами інших, не таких зручних, зате добре опалених сходів, які спіраллю піднімалися позаду грубки та кухонної печі.

Вільям спитав, чи знайдемо ми когось в скрипторії, бо ж була неділя. Северин усміхнувся і сказав, що для ченця-бенедиктинця праця – це те ж саме, що молитва. У неділю богослужіння тривають довше, але ченці, які працюють над книгами, усе ж проводять нагорі кілька годин, зазвичай плідно обмінюючись ученими заувагами та порадами і розважаючи над Святим письмом.

Першого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ДЕВ’ЯТОГО,

Де описано відвідини скрипторію і знайомство з багатьма вченими мужами, переписувачами та рубрикаторами, а також зі сліпим старцем, який очікує Антихриста

Поки ми піднімалися по сходах, я побачив, що учитель мій придивляється до вікон, крізь які на сходи падало світло. Я, мабуть, ставав таким же кмітливим, як і він, бо відразу помітив, що вони розміщені так, що до них важко дістатися. Зрештою, вікна трапезної (єдині вікна на першому поверсі, які виходили на урвище) теж були важко-доступними, адже під ними не було високих меблів.

Піднявшись по сходах, ми увійшли у скрипторій з боку східної башти, і тут я не зміг стримати захопленого вигуку. Другий поверх не був розділений на дві частини, як нижній, а тому він розкинувся перед моїми очима у всій своїй просторій неосяжності. Вигнуте і не дуже високе склепіння (нижче, ніж у церкві, але вище, ніж в будь-якій капітулярній залі, яку я коли-небудь бачив), підперте міцними колонами, спиналося над цілим приміщенням. Весь простір пронизувало чудове світло, яке лилося крізь три величезні вікна з кожної більшої сторони і крізь п’ять менших вікон, прорубаних у кожній з п’яти зовнішніх сторін кожної башти; ще вісім високих і вузьких вікон впускали світло ще й з внутрішнього восьмикутного колодязя.

Завдяки усім цим вікнам велику залу щедро виповнювало рівне розсіяне світло, хоч був то зимовий пополу-день. Шибки не були кольоровими, як це буває у церквах, свинцеві кріплення тримали чотирикутники безбарвного скла, і всередину вливалося якнайчистіше світло, не переінакшене людською майстерністю, адже єдиною метою його було освітлювати працю тих, хто читає і пише. В інший час та в інших місцях я бачив чимало скрипторіїв, та не бачив жодного, де у струменях матеріального світла, яке робило простір осяйним, так світляно виблискувало б саме духовне начало, що його світло воплочає, – сіагі-tas, джерело всякої краси і мудрості, невід’ємний атрибут чудовної домірності, вираженої у цій залі. Красу бо творять спільно три речі: насамперед се integritas, або довершеність, і тому речі неповні ми почитуєм за негарні; тоді належна домірність, сиріч consonantia; і врешті claritas, світло, ми ж бо звемо прекрасними речі, яким властива світла барва(1). І оскільки візія прекрасного вселяє супокій, а наш апетит однаково прагне спочивати в мирі, добрі та красі, я відчув у собі велике вмиротворення і подумав: як, мабуть, утішно працювати у сьому місці.

У ту полуденну годину воно здалося моїм очам чудовним горнилом премудрості. Згодом у Санкт-Галлені я бачив скрипторій подібних розмірів, розташований окремо від бібліотеки (деінде ченці працювали в тому ж приміщенні, де зберігалися книги), але він не був так неперевершено домірний. Під кожним з вікон стояло по столу, за ними сиділи книжники, переписувачі, рубрикатори та інші вчені монахи. Всього вікон було сорок (воістину довершене число, одержане подесятерінням чотирикутника, або немов десять заповідей помножено на чотири богословські чесноти), тому водночас тут могло б працювати сорок ченців, хоч в той момент їх там було десь тридцять. Северин пояснив нам, що монахів, які працюють v скрипторії, звільнено від богослужінь третього, шостого і дев’ятого часу, щоб їм не довелося переривати працю у світлі години і зупиняли вони її лише при заході сонця, перед вечірнею.

(1) Так говорить про природу краси Тома Аквінський у своїй “Сумі богослов’я”.

Найкраще освітлені місця віддано найдосвідченішим мініатюристам, рубрикаторам та переписувачами. На кожному столі стояло все потрібне для розпису і переписування книг: ріжки з чорнилом, тонкі пера, які дехто з ченців підстругував тонким ножиком, пемзовий камінь, щоб вигладжувати пергамен, лінійки, щоб креслити лінії, на яких відтак проляже письмо. Біля кожного переписувача або на вершку нахиленої площини його стола стояв пюпітр, на ньому спочивав переписуваний рукопис, накритий шаблоном, що виділяв рядок на сторінці, який саме переписувався. Дехто писав чорнилом золотистої та інших барв. Інші натомість лише читали книги і виписували щось із них у свої особисті зшитки чи таблички.

Утім, мені не вдалося довше поспостерігати за їхньою працею, бо назустріч нам вийшов бібліотекар, і ми вже знали, що це Малахія з Гільдесгайма. Його обличчя намагалося виразити гостинність, але я мимохіть аж охнув супроти такої незвичайної фізіономії. Статури він був високої, украй худий, проте кінцівки його були великі й незграбні. Коли він ступав великими кроками, огорнений у чорний габіт ордену, його постать мала в собі щось моторошне. Він тільки-но прийшов знадвору і мав ще напнутий каптур, який кидав тінь на блідоту його обличчя і надавав його великим меланхолійним очам стражденного відтінку. Його фізіономія несла на собі сліди численних пристрастей, врешті приборканих волею, але так, немов вони, накресливши ці риси, згодом припинили їх оживляти. Печаль і суворість переважали у рисах його обличчя, а очі дивились так напружено, що одним позирком могли проникнути у серце співрозмовника й відчитати всі таємні мислі, тому важко було витримати їх пронизливість і хотілося не зустрічати їх вдруге.

Бібліотекар представив нас ченцям, які в ту хвилину там працювали. Малахія розповів нам також, яку роботу Виконує кожен з них, і я зачудувався глибокою їхньою відданістю пізнанню і дослідженню божественного слова. Так я познайомився з Венанцієм з Сальвамека, тлумачем з грецької та арабської, шанувальником Арістотеля, воістину наймудрішого з людей. Запізнався я і з Бенцієм з Упсали, молодим скандинавським монахом, знавцем риторики. З Беренгарієм з Арунделя, помічником бібліотекаря. З Аймаром з Александрії, який переписував твори, позичені бібліотеці всього на кілька місяців, і рівно ж з гуртом мініатюристів, вихідців з різних країн: Патриком з Клонмакнойза, Рабаном з Толедо, Магнусом з Іони, Вальдом з Герфорда.

Перелічувати їх, звісно, я міг би ще довго, перелік-бо сам по собі незрівнянна річ, спроможна породити подиву гідні гіпотипози. Та мушу перейти до теми наших бесід; вони дали нам чимало корисних вказівок, з яких ми почали розуміти той ледь чутний неспокій, яким віяло серед ченців, і те щось невисловлене, що вчувалось у кожній бесіді.

Учитель мій почав розмову з Малахією, вихваляючи красу скрипторію та дух працьовитості, який тут панує, і розпитуючи про працю, яка тут провадиться. Адже, сказав він вельми обережно, він чував немало про цю бібліотеку й хотів би переглянути багато книг. Малахія сказав йому те саме, що ми вже знали від абата: чернець просить у бібліотекаря твір, який хоче переглянути, і якщо прохання це доречне й богобійне, той іде за нею нагору, в бібліотеку. Вільям спитав, як бібліотекареві вдається пам’ятати назви всіх книг, які зберігаються у шафах нагорі, і Малахія показав йому товстезний том, густо заповнений списками і прикований золотим ланцюжком до його стола.

Вільям встромив руку в отвір у своїй рясі, де вона на грудях утворювала мішок, і вийняв звідти предмет, який я вже бачив був у нього в руках і на обличчі під час нашої подорожі. То був роздвоєний хомутець, зроблений таким чином, що він міг сидіти в людини на носі (а тим більше на його носі, великому й орлиному), як вершник сидить на крупі коня або птах на бантині. А по обидва боки цього хомутця, домірно з очима, були прикріплені два довгасті металеві кружальця, які тримали два товсті, як дно пляшки, скельця, подібні за формою до мигдалю. Вільям Любив читати, тримаючи ці скельця перед очима, і говорив, буцім бачить крізь них краще, ніж це дозволяє йому природний зір і немолодий вік, особливо коли смеркне. Вони потрібні були йому не для того, щоб бачити далеко, бо око він мав напрочуд гостре, а щоб бачити зблизька. З їх допомогою він міг читати рукописи, написані крихітними літерами, які навіть мені важко було розібрати. Він пояснив, що, коли людина перейде за половину свого життя, навіть якщо зір її завше був чудовий, око твердне і зіниця не в змозі легко пристосовуватись до віддалі, тому чимало вчених людей після п’ятдесятої весни свого життя немов помирають для читання і писання. То велика біда для тих, хто міг би ще багато років приносити своїм розумом великий пожиток. Тому слід хвалити Господа, що хтось винайшов і виготовив сей струмент. Розповів він мені це, пояснюючи ідеї свого приятеля Роджера Бекона, який твердив, що метою мудрості є також продовжувати людське життя.

Інші ченці дивилися на Вільяма з великою цікавістю, та не сміли ні про що питати. Я зрозумів, що навіть у це місце, яке пишалося своєю ревною відданістю читанню і писанню, сей подиву гідний предмет ще не проник. І відчув гордощі, що супроводжую людину, яка має чим здивувати інших людей, відомих у світі своєю мудрістю.

З цією штукою на очах Вільям нахилився над списками, які містилися в цій книзі. Я теж туди зазирнув, і ми побачили назви книг знаменитих і нікому не відомих; усі вони належали бібліотеці.

“”De pentagono Salomonis”, “Ars loquendi et intelligendi in lingua hebraica”, “De rebus metallicis”(1) Роджера з Герфорда, “Algebra” Аль-Куварізмі, латиною переложив Ро-берт Англік, “Пунічні війни” Силія Італіка, “Gesta franco-rum”, “De laudibus sanctae crucis”(2) Рабана Мавра та “Flavii Claudii Giordani de aetate mundi et hominis reservatis singulis litteris per singulos libros ab A usque ad Z”(3), – читав мій

‘”Про Соломонів пентакль”, “Мистецтво бесіди і розуміння гебрей-ської мови”, “Про властивості металів” (лат.).

(2) “Діяння франків”, “Про хвалу святому хрестові” (лат.).

(3) “Про вік світу і людей” (укладено книгами за літерами від А до Z) Флавія Клавдія Йордана (лат.).

Учитель. – Блискучі твори. Але в якому порядку їх записують? – Він запитував з якогось тексту, якого я не знав, але напевно знав Малахія: – “Habeat Librarius et registrum omnium librorum ordinatum secundum facultates et auctores, reponeatque eos separatim et ordinate cum signaturis per scrip-turam applicatis”(1). Як ви запам’ятовуєте місце, де лежить кожна книжка?”

Малахія показав йому анотації обік кожної назви. Я прочитав: ііі, IV gradus, V in prima graecorum; ii, V gradus, VII in tertia anglorum(2) і так далі. Я зрозумів, що перше число вказує місце книги на полиці, про полицю, або gradus, свідчить друге число, а третє число позначає шафу. Зрозумівши, що інші позначки означають залу або коридор бібліотеки, я насмілився попрохати детальніших пояснень щодо сих останніх distinctiones(3). Малахія зиркнув на мене суворо: “Може, ви не знаєте, або ж забули, що входити до бібліотеки дозволено лише бібліотекареві. А отже, цілком слушно і достатньо, аби лиш бібліотекар умів розшифрувати ці позначки”.

“А за яким порядком наведено книги у цьому списку? – спитав Вільям. – Це не схоже на предметне упорядкування”. Він не згадав порядок за авторами, відповідно до літер абетки, бо спосіб цей почали застосовувати лише недавно, а отже, він ще був не вельми поширений.

“Своїм корінням бібліотека сягає в глиб часів, – мовив Малахія, – і книжки реєструють в міру їх придбання чи одержання в дар, коли вони опиняються у наших мурах”.

“Серед них важко знайти потрібне”, – зауважив Вільям.

“Досить, щоб бібліотекар вивчив перелік напам’ять і знав, коли надійшла кожна книжка. Що стосується інших ченців, то вони можуть покластися на його пам’ять”, – він немовби мав на увазі не себе, а когось іншого; і я зрозумів, що говорив він про посаду, яку в той момент недостойно обіймав, але яку до нього обіймала сотня інших, вже померлих монахів, що передавали один одному свої знання.

(1) Бібліотекар повинен мати реєстр усіх книг, упорядкований за предметами і авторами, і вони мають бути поскладані за порядком з письмовими позначками на них (лат.).

(2) ііі, IV рівень, V у першій греків; іі, Урівень, VII у третій англів (лат.). ‘Тут: позначок (лат.).

“Зрозуміло, – мовив Вільям. – Отже, якби я шукав щось про пентакль Соломона, не знаючи достеменно, що саме, ви б могли сказати мені, що про це мовить книга, назву якої я оце прочитав, і знайти її на горішньому поверсі”.

“Якби вам справді треба було дізнатися щось про Соломонову зірку, – мовив Малахія, – то перш ніж дати вам цю книгу, я б волів порадитися з настоятелем”.

“Я оце прознав, – сказав тоді Вільям, – що недавно переставився один з ваших найталановитіших мініатюристів. Абат стільки розповідав мені про його майстерність. Чи не міг би я подивитись на кодекси, які він ілюстрував?”

“Адельм з Огранто, – сказав Малахія, недовірливо дивлячись на Вільяма, – з огляду на молодий вік, працював лише з маргіналіями. Він мав дуже жваву уяву і з відомих речей умів складати речі невідомі й дивовижні, приміром, сполучаючи людське тіло з кінською шиєю. Але онде його книги. Його стола ще ніхто не рухав”.

Ми підійшли до робочого стола Адельма, на якому лежали щедро розписані сторінки з Псалтиря. То були аркуші якнайтоншого сирівця – царя над пергаменами, – і останній був усе ще прикріплений до стола. Ледь протертий пемзою і пом’якшений крейдою, він був вигладжений шпателем, і крихітні дірочки, зроблені по боках тоненьким стилосом, накреслювали лінії, які мали провадити руку митця. Першу половину вже вкривали письмена, і мініатюрист почав уже виводити по краях фігури. Натомість глянувши на інші, вже завершені аркуші, ми з Віль-ямом зачудовано скрикнули. На полях Псалтиря виринав світ навиворіт, протилежний світові, до якого призвичаїли нас чуття. Здавалось, немов на приконеччі істинної оповіді розгортається інша оповідь, глибоко пов’язана з нею через дивовижні алюзії in aenigmate(1), оповідь оманна, яка повідає про вселенну догори ногами, де собаки тікають від зайця, а козулі полюють на лева. Крихітні голівки на пташиних лапках, тварини з людськими руками на хребті, кудлаті голови, з яких вистають ноги, смугасті дракони, чотириногі із зміїною шиєю, сплетеною у тисячу нерозв’язних вузлів, мавпи з оленячими рогами, птахоподібні сирени з перетинчастими крилами на спині, люди без рук, на спині яких, наче горби, виростають інші людські тіла, фігури із зубастим ротом на череві, люди з конячою головою і коні з людськими ногами, рибини з пташиними крилами і птахи з риб’ячими хвостами, потвори з одним тілом і двома головами або з однією головою і двома тілами, корови з півнячим хвостом і крилами метелика, жінки з головами, вкритими лускою, наче риб’яча спина, двоголові химери, що сплелися з ящеромррдими бабками, кентаври, дракони, слони, мантикори, одно-ноги, що простяглися на гілках дерев, грифон, з хвоста якого народжується лучник у повному воєнному обладун-ку, диявольські створіння з безконечною шиєю, череди людиноподібних звірів і звіроподібних карликів іноді на тій самій сторінці сусідували зі сценами сільського життя, де побут села було зображено так навдивовижу яскраво, що можна було подумати, буцім постаті ці живі – орачі, збирачі плодів, женці, прядильниці, сіячі, а поруч з ними озброєні арбалетами лиси і куниці напирали на наїжене баштами місто, яке обороняли мавпи.

(1)У подобі загадки (лат.).

Початкова літера, вигнута як L, у долішній своїй частині породжувала дракона, в іншому місці з великої літери V, що починала слово “verba”(1), наче природний пагін на стовбурі, виростала змія з тисяччю кілець, а з неї, мов листя і суцвіття, виростали інші гади.

Поруч з Псалтирем лежав напрочуд вишуканий Часослов, недавно, мабуть, закінчений, і був він такого малого розміру, що поміщався на долоні. Почерк був дрібний, а мініатюри на полях ледь помітні, око не могло відразу їх вловити, а мусило дослідити зблизька, й тоді вони поставали у всій своїй пишноті. І чудувався я: що за надлюдське знаряддя мав мініатюрист, який намалював їх, як зумів він зробити їх такими виразистими на цьому крихітному клаптику пергамену! Всі поля книги кишіли крихітними фігурками, які народжувались і виростали, немов живі, з кінцевих завитків кунштовно вималюваних літер: морські

(1) Слова (лат.).

Сирени, прудкі олені, химери, людські тулуби без рук, які, наче дощові хробаки, вилазять з-поміж рядків. В одному місці, немов продовжуючи “Sanctus, Sanctus, Sanctus(1)”, – що повторювалося у трьох різних рядках, виринали три звірині постаті з людськими головами: дві з них єднались у цілунку, причому одна вигнулась додолу, а друга – догори. Малюнок сей я без вагань назвав би безстидним, якби не був переконаний, що таку мініатюру в тім місці має виправдовувати нехай не очевидний, але глибокий духовний смисл.

Коли я гортав сі сторінки, німе захоплення змагалось у мені зі сміхом, бо хоч сусідували вони зі священними рядками, постаті сі нестримно схиляли до веселощів. А брат Вільям, який теж розглядав їх з усмішкою, зауважив: “Babewyn – ось як звуть їх на моїх островах”.

“У Галліях їх називають бабуїнами, – мовив Малахія. – Справді, свого мистецтва Адельм навчився у вашому краю, хоч пізніше вчився й у Франції. Це бабуїни, себто африканські мавпи. Фігури світу навиворіт, де будинки стоять на кінчику шпиля, а земля здіймається над небом”.

Я згадав собі кілька рядків, які чув колись рідною говіркою, і не міг стриматися, щоб не проказати їх:

Alter Wunder si geswigen,

Das Herde Himel hat iiberstigen,

Daz suit ir viir ein Wunder wigen(2).

І Малахія підхопив, цитуючи той сам вірш:

Erd ob un Himel unter das suit ir han besunder Viir alter Wunder ein Wunder(3).

“Молодець, Адсо, – вів далі бібліотекар, – справді, Ці образки розповідають про землі, куди можна дістатися

(1) Свят, Свят, Свят (лат.).

(2) Мовчи про всі чудеса, земля злетіла над небеса,

Саме це треба вважати чудом (нім.).

(3) Земля горі, небо долі

Це особливо слід вважати Чудом із чудес (нім.).

Верхи на голубій гусці, де яструби ловлять рибу в ручаях, а ведмеді женуться у небі за соколами, раки літають з голубками, а трьох велетнів, спійманих у пастку, дзьобає півень”.

Бліда усмішка освітила його вуста. Тоді інші монахи, які дещо боязко слідкували за розмовою, від серця розсміялись, немов чекали на бібліотекарів дозвіл. Він спохмурнів, а вони й далі сміялись, вихваляючи вдатність бідолашного Адельма і показуючи один одному найней-мовірніші фігури. Всі ще сміялися, коли з-за наших спин пролунав голос, урочистий і суворий.

“Verba vana aut risui apta non loqui”(1).

Ми обернулися. До нас промовляв чернець, зігнутий під тягарем років, сивий, як голуб, не те що волосся – навіть обличчя й зіниці його були сиві. Я зрозумів, що він сліпий. Голос його все ще був гучний, а кінцівки міцні, хоч тіло вже дещо заклякло від ваги літ. Він втупився у нас очима, ніби й справді бачив, і потім я не раз помічав, що він ходить і розмовляє так, ніби все ще володіє даром зору. Але тон його голосу міг належати лише тому, хто володіє даром пророцтва.

“Цей шанований за вік і мудрість чоловік, якого ви бачите, – Хорхе з Бургоса, – мовив Малахія Вільямові, показуючи на новоприбулого. – Він найстарший з усіх в монастирі, крім Алінарда з Гроттаферрати, і саме йому дуже багато наших ченців звіряють свої гріхи у таїнстві сповіді”. Тоді повернувся до старця: “Чоловік, що перед вами, се брат Вільям Баскервільський, наш гість”.

“Сподіваюсь, ви не розсердились за мої слова, – різким тоном сказав старий. – Я чув, як дехто тут реготав із сміховинних речей, тож нагадав їм одну із засад нашого правила. Як каже псалмопівець, той, хто заради обітниці мовчання утримується від добрих бесід, тим більше уникати має бесід лихих. А крім лихих бесід, бувають і лихі образи. Ці образи наводять оману і викривляють подобу сотвореного світу, показуючи його навиворіт, а не таким, яким він має бути, яким він завжди був і завжди буде на Віки вічні аж до кінця часів. Але ви прибульці з іншого ордену, де, як мені казано, поблажливо ставляться навіть до найнедоречніших веселощів”. Він натякав на чутки, які ходили серед бенедиктинців про дивацтва святого Фран-циска Ассізького, а може й про чудернацтва, приписувані братчикам і спіритуалам всілякого кшталту, які недавно зродились з лона францисканського чину, сіючи збентеження. Але брат Вільям удав, ніби не помітив інсинуації.

(1) Пустослів’ю і смішкам віддаватися не личить (лат.). З Правила св. Бенедикта, гл. 4.

“Маргінальні образки часто спонукають до усмішки, але ціль їх повчальна, – відповів він. – Як у проповідь іноді доречно вставляти exempla(1), нерідко жартівливі, щоб зачепити уяву благочестивого натовпу, так і мові образів не варто цуратися таких nugae(2). Для кожної чесноти і для кожного гріха можна знайти приклад в бестіаріях, а тваринний світ може бути алегорією світу людського”.

“Гм, звісно, – насмішкувато, але без усмішки, сказав старий, – кожен образ добрий, аби лиш заохочував до чесноти, навіть якщо велике діло сотворення доведеться обернути догори ногами і зробити предметом осміяння. Щоб слово Боже проявилося в ослі, який грає на лірі, в дурні, який оре щитом, у волах, які самі запрягаються в плуг, у річках, які пливуть до своїх верхів’їв, у морі, яке загорається, у вовку, який стає пустельником! Вполюйте зайця з допомогою вола, навчіться граматики від сов, нехай собаки покусають вошей, сліпі хай дивляться на німих, а німі хай просять хліба, хай мурашка народить теля, хай куряча печеня літає, а книші ростуть на дахах, хай папуги читають лекції з риторики, а кури запліднюють півнів, поставте віз перед волів, покладіть собаку спати в ліжко, і хай усі ходять вниз головою! Навіщо всі ці nugae? Щоб створити інший світ, світ навиворіт, протиставлений світові, що його сотворив Бог, і все це під приводом науки Божих заповідей!”

“Але Ареопагіт вчить нас, – смиренно мовив Вільям, – що Бога можна назвати лише через якнайбільше розмаїття речей. А Гуго Вікторинець нагадує нам: що більше подібність робиться неподібною, то більше під Покровом страхітливих і неприличних постатей відкривається нам істина, а уяву менше вдовольняє тілесна втіха, і вона змушена дошукуватись таїн, що криються під потворністю образів…”

(1) Приклади (лат.).

(2) Витівки (лат.).

“Знаю я сей аргумент! І з соромом визнаю, що то був коронний аргумент нашого ордену, коли клюнійські отці воювали проти цистерціянців. Але мав рацію святий Бер-нард: людина, яка жадає відкрити речі Божі per speculum et in aenigmate, і тому зображає потвор та чудернацтва природи, поволі набуває смаку до самого діла рук своїх, себто потворності, черпаючи в ній насолоду і дивлячись на світ тільки через неї. Подивіться-но лиш – поки ви зрячі – на капітелі колон на вашому кружганку, – і показав рукою за вікно, в бік церкви, – навіщо очам монахів, заглиблених у розважання, споглядати сих сміховинних покручів, цю потворну пишноту і пишну потворність? А навіщо ці бридкі мавпи? Ці леви, кентаври, недолюди з устами на череві, однією ногою і вухами, наче вітрила? А ці плямисті тигри, воїни в бою, мисливці, які дмуть у ріжки, ці багатоголові тіла і багатотілі голови? А чотириногі зі зміїним хвостом, рибини з головою чотириногих? Ось тварина, спереду схожа на коня, а ззаду – на козла, а ось рогатий кінь, і ще чимало подібного, то ж тепер монах воліє споглядати мармурові статуї, ніж читати рукописи, і подивляти діла людські, аніж медитувати про закон Божий. Сором пожаданню очей ваших, ганьба вашим смішкам!”

Великий старець зупинився, важко дихаючи. А я чуду-вався, що хоч він осліп, мабуть, вже багато років тому, але так добре пам’ятав ці образи і так яскраво описував нам їх бридкість. У мене навіть зродилась було підозра, що колись вони, певно, сильно спокушали його самого, якщо він і тепер говорить про них так пристрасно. Але найспо-кусливіші образи гріха мені часто траплялося бачити саме у писаннях тих мужів незламної чесноти, які засуджували їх чар і вплив. Це знак, що мужі сі сповнені були великого запалу свідкувати про істину, тому з любові до Бога не вагалися відносити на карб зла всі спокуси, якими воно прикривається, і прагнули якнайкраще просвітити людей щодо способів, якими вабить їх до себе лукавий. Слова Хорхе й справді зродили у мені велике бажання уздріти Зображення тигрів і мавп на кружганку, подивляти яких я іде не мав нагоди. Та Хорхе перебив хід моїх думок, бо знов заговорив, але вже не так пристрасно.

“Господь наш не потребував вдаватися до всіх сих глупств, щоб вказати нам путь праведну. Біблійні притчі не смішать і не страхають. Натомість Адельм, смерть якого ви зараз оплакуєте, так замиловувався своїми почварами, що втратив з виду остаточні речі, матеріальним уособленням яких вони мали б бути. І він пройшов усі, воістину всі, – тут голос його зробився урочистим і грізним, – стежки потворності. А Бог вміє за це карати”.

На присутніх впала важка мовчанка. Обірвати її осмілився Венанцій з Сальвамека.

“Превелебний Хорхе, – мовив він, – чеснота ваша спонукає вас до упереджених суджень. За два дні до Адель-мової смерті ви були присутні на вченому диспуті, який відбувся у цьому самому скрипторії. Адельм вельми дбав про те, аби його мистецтво, зосереджене на чудернацьких і фантастичних образах, несхибно змагало до слави Божої і слугувало пізнанню речей небесних. Брат Вільям згадував тут Ареопагітові слова про пізнання через неподібність. А того дня Адельм згадував ще одного високого авторитета, учителя з Аквіна, який твердив, що божественні речі краще представляти у подобі тіл нікчемних, ніж у подобі тіл шляхетних. По-перше, так легше звільнити людський дух від блуду; бо ж зрозуміло, що деякі прикмети речам божественним приписувати не годиться, а якби їх представлено у подобах шляхетних тілесних речей, це спричинило б сумніви. По-друге, цей спосіб зображення краще відповідає доступному нам на цій землі пізнанню Бога: Він бо являється нам більше в тім, чим Він не є, ніж У тім, чим Він є, а тому подібності речей, далеких від Бога, Дають нам точніше уявлення про Нього, нагадуючи нам, Що Він є понад усім тим, що ми говоримо і думаємо. І по-третє, у цей спосіб речі Божі краще сокриті від негідних людей. Отож мова тоді велася про те, як усі ці дотепні й загадкові чудернацтва, воплотившись в образах, можуть допомогти відкрити істину. А я ще нагадав йому, що у творах великого Арістотеля можна знайти вельми виразні твердження на цю тему…” “Не пригадую, – сухо перебив його Хорхе, – я вже дуже старий. Не пам’ятаю. Може й справді я був надто суворий. Вже пізно, треба йти”.

“Дивно, що не пригадуєте, – наполягав Венанцій, – був то вчений і захопливий диспут, своє слово сказали й Бенцій з Беренгарієм. Питання полягало в тім, чи не спонукають нас метафори, гра слів, загадки, що їх витворила уява поетів для чистого задоволення, до розмислів про речі у новий, незвичний спосіб, і я твердив, що й цю чесноту мудрець повинен плекати… Малахія теж там був…” “Якщо всечесний Хорхе не пригадує, май пошану до його віку і до стоми його розуму… втім, досі вельми жвавого”, – втрутився хтось із ченців, які прислухалися до розмови. Цю фразу було вимовлено пристрасним тоном, принаймні на початку, бо той, хто говорив, зрозумів, що, напоминаючи про пошану до старця, він насправді підкреслив його слабкість, і тому притишив запал своїх слів, закінчивши репліку вибачливим шепотом. Говорив Бе-ренгарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Дивлячись на цього блідолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очі його були схожі на очі хтивої жінки. Погляди всіх присутніх зупинились тепер на ньому, а він збентежено сплів пальці, немов щоб приглушити внутрішню напругу.

Венанцій повівся трохи дивно. Він глянув на Бе-ренгарія так, що той опустив очі: “Гаразд, брате, – мовив він, – якщо пам’ять є даром Божим, то здатність забувати теж може бути річчю благою, і її слід поважати. Я поважаю її у старшому побратимі, до якого звертався. Але від тебе я сподівався яскравішого спогаду про те, як ми тут тоді дискутували, і твій улюблений друг теж…”

Не маю певності, чи Венанцій справді наголосив на слові “улюблений”. Але я виразно відчув, як серед присутніх майнув подув збентеження. Кожен відвертав погляд куди інде, щоб не дивитися на Беренгарія, який сильно почервонів. Тут одразу рішуче втрутився Малахія: “Ходіть-но, брате Вільям, – мовив він, – я покажу вам інші цікаві книжки”.

Гурт розійшовся. Я помітив, що Беренгарій кинув на Венанція сповнений злоби погляд, а той з німим викликом відповів йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе відходить, я схилився у пориві шанобливого почуття, щоб поцілувати йому руку. Старець прийняв поцілунок, поклав руку мені на голову і спитав, хто я такий. Коли я назвав йому своє ім’я, обличчя його роз’яснилося.

“Ти носиш велике і славне ім’я, – мовив він. – Знаєш, хто такий був Адсо з Монтьє-ан-Дер?” – спитав він. Я, правду кажучи, сього не знав. Тоді Хорхе сказав: “Це автор великої і моторошної книги, “Libellus de Antichri-sto”(1), у ній він прозрів речі, які мають статися, та до нього не прислухалися”.

“Книга ця була написана ще до тисячного року, – мовив Вільям, – і речі ті не справдилися…”

“Не справдилися для тих, хто не має очей, щоб виді-ти, – мовив сліпий. – Шляхи Антихриста повільні й звивисті. Він гряде непередбачено, і не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми так і не навчилися”. Він повернувся лицем до зали і заволав так голосно, що аж склепіння скрипторію загриміло: “Він уже в дорозі! Не гайте послідніх днів на смішки з плямистошкірих і звивистохвостих почварок! Не змарнуйте останніх семи днів!”

Першого дня ВЕЧІРНЯ,

Де описано відвідини решти абатства, Вільям доходить деяких висновків щодо смерті Адельма і провадить бесіду з братом-склярем про скельця для читання та про видіння у тих, хто занадто любить читати

Тут задзвонили на вечірню, і ченці налаштувалися покинути свої робочі місця. Малахія дав зрозуміти, що й нам теж пора. Він же мав залишитися зі своїм помічником Беренгарієм, щоб привести все до ладу і (як він висловився) приготувати бібліотеку до ночі. Вільям спитав його, чи потім він замикає двері.

(1) “Про Антихриста” (лат.).

“Нема дверей, які б закривали доступ до скрипторію з кухні та трапезної чи зі скрипторію до бібліотеки. Сильнішою від будь-яких дверей має бути абатова заборона. А ченцям потрібен доступ до кухні і трапезної аж до повечер’я. Тоді, щоб не дати зайти у Вежу стороннім або тваринам, на яких заборона не діє, я сам замикаю внизу двері, які ведуть до кухні та трапезної, і з того часу Вежа стає недоступною”.

Ми зійшли униз. Ченці посунули на хори, а тим часом мій учитель вирішив, що Господь простить нам, якщо ми не підемо на богослужбу (Господеві багато чого ще довелось прощати нам у наступні дні!), і запропонував прогулятися з ним трохи по дворищі, щоб ми краще пізнали це місце.

Ми вийшли з кухні і перейшли через цвинтар: деякі нагробні камені були цілком ще недавні, а інші несли на собі відбиток часу, повідаючи про життя монахів минулих століть. Могили були безіменні, на них височіли кам’яні хрести.

Погода псувалася. Здійнявся холодний вітер, і небо затяглося хмарами. За городами ледь видніло призахідне сонце, а на сході небо темнішало, і ми пішли вздовж хорів церкви саме в той бік, до задньої частини дворища. Там, практично під самим окільним муром, де він зливався зі східною баштою Вежі, розташувались свинарники, і свинарі саме закупорювали глек, повний свинячої крові. Ми помітили, що за свинарниками окільний мур був нижчий, так що звідти можна було визирнути вниз. За межами мурів терен, який стрімко спускався вниз, був вкритий покидьками, яких сніг повністю не прикривав. Я зрозумів, що то була гноївня, в яку скидали послід, і доходила вона аж до того закруту, звідки відходила стежка, на яку звернув утеклий кінь. Я називаю це гноївнею, бо то була велика яма чогось сморідного, і сопух від неї доходив аж до парапету, з якого я визирав; навколишні селяни, мабуть, приходили сюди, щоб набрати гною для своїх полів. Але з тваринними і людськими екскрементами змішалися й інші, тверді відходи – сюди спливала вся мертва матерія, яку обитель виштовхувала зі свого тіла, Залишаючись прозоро-чистою у своєму стремлінні до верхівки гори і до неба.

Поруч були конюшні, і конюхи саме вели коней до ясел. Ми пройшли стежкою, вздовж якої з боку мурів тягнулася низка стаєнь; праворуч, поруч з хорами церкви, розташувались опочивальні монахів, а за ними – нужники. В кутку огорожі, де східний мур повертав на південь, стояла будівля, де розмістились майстерні. Ковалі, закінчуючи складати на місце свої причандали й гасити міхи, збирались на богослужбу. Вільям з цікавості підійшов до однієї з майстерень, дещо відокремленої від решти, де якийсь чернець саме збирав своє господарство. На столі у нього лежала чимала купка невеликих різнобарвних скелець, а до стіни були приперті більші листи скла. Поруч стояв незакінчений покровець для мощей, чи радше його срібний каркас, куди майстер, очевидно, вставляв скельця та камінці, яким він надавав форми самоцвітів своїми інструментами.

Так ми познайомилися з Николою з Морімондо, монастирським майстром-склярем. Він пояснив нам, що скло видувають у задній частині майстерні, а в передній, де працюють ковалі, скляні плити вставляють у свинцеві кріплення і виготовляють вітражі. Але, додав він, усі ті чудові вітражі, що прикрашають церкву й Вежу, виготовлені ще століття зо два тому. А тепер вони лиш виконують всілякі дрібні роботи і виправляють шкоду, завдану часом.

“І це дуже важко, – додав він, – нелегко тепер знайти такі барвники, як колись, зокрема той синій колір, який можна ще подивляти на хорах, – він такий прозорий, що, коли сонце стоїть високо, наву затоплює райське світло. Шибки західної частини нави, перероблені не так давно, вже не такі, і це добре видно у літні дні. Марна справу – додав він, – де й поділась мудрість древніх, доба гігантів скінчилася!”

“Так, ми карлики, – визнав Вільям, – але карлики, які стоять на плечах у тих гігантів(1), і при всій нашій малості ми іноді спроможні зазирнути далі за виднокіл, ніж вони”.

(1) Цей вислів приписують Бернардові Шартрському (XII ст.)-

“Хіба ми спроможні зробити щось краще, ніж робили вони? – вигукнув Никола. – Коли будеш у крипті церкви, де зберігається скарбниця обителі, побачиш релікварії такої вишуканої роботи, що оце страховиддя, яке я в убогості своїй тут ліплю, – і вказав на свою роботу на столі, – здасться тобі всього лиш сміховинною імітацією!”

“Звісно, давні умільці тямили зладити подиву гідні й віковічно тривкі речі, та ніде не написано, що майстри-склярі повинні вічно виготовляти вітражі, а сріблярі – релікварії. Інакше земля по вінця наповниться релікваріями, тим паче, що святих, мощі яких можна було б туди помістити, тепер обмаль, – пожартував Вільям. – Та й скільки тих вітражів можна зробити? А в різних країнах я бачив нові вироби зі скла, які свідчать про те, що в майбутньому скло не лише слугуватиме для прикраси божественних обрядів, але й допомагатиме подолати людську неміч. Хочу показати тобі творіння наших днів, найостан-нішим взірцем якого я маю щастя володіти”. Застромивши руку в рясу, він витяг звідти свої лінзи, які справили на нашого співрозмовника велике враження.

З великою цікавістю Никола взяв до рук хомутець, який простягнув йому Вільям: “Oculi de vitro cum capsu-la!(1) – вигукнув він. – Я чув про них від фра Джордана, з яким познайомився був у Пізі! Він казав, що від часу їх винайдення не минуло й двадцяти років. А відколи я говорив з ним, минуло ще двадцять років”.

“Гадаю, їх винайшли значно раніше, – сказав Вільям, – але їх важко виробляти, тут потрібні дуже досвідчені майстри-склярі. Вони коштують часу і праці. Десять років тому пару оцих скелець ab oculis ad legendum(2) в Болоньї продавали за шість сольдів. Понад десять років тому я одержав одну пару в дар від великого майстра Сальвініо дельї Арматі, і весь час ревно бережу їх, немов вони – як воно тепер і є – частина мого власного тіла”.

“Сподіваюсь, ти дозволиш мені добре розглянути їх колись на днях, мені кортить виготовити щось подібне”, – схвильовано мовив Никола.

(1) Скла для очей в оправі (лат.).

(2) На очі для читання (лат.).

“Звичайно, – погодився Вільям, – але май на увазі – товщина скла залежить від ока, для якого воно призначене, і поки знайдеш відповідну товщину, мусиш випробувати на пацієнті чимало таких лінз”.

“Чудо із чудес! – вів далі Никола. – Хтозна, чи не говоритимуть про відьомство або каверзи диявола…”

“Звісно, тут можна говорити й про магію, – погодився Вільям. – Але бувають два різновиди магії. Іноді магія є ділом диявола, який прагне занапастити людину способами, про які не вільно навіть згадувати. Але буває й магія, яка є ділом Божим, бо показує Божу мудрість через мудрість людську і слугує для того, щоб змінювати природу, а однією з цілей її є продовжити життя людини. Це свята магія, і вчені мужі повинні віддаватися їй дедалі більше, не лише відкриваючи нове, але й віднаходячи численні таємниці природи, які Божа премудрість ще раніше відкрила гебреям, грекам та іншим давнім народам, а нині навіть невірним (нема слів, які дивовижі можна знайти у книгах невірних про оптику і закони бачення!). Християнська наука повинна знов оволодіти всіма цими знаннями і перейняти їх від поган та невірних tamquam ab iniustis possessoribus(1)”.

“Але чому ті, що володіють цим знанням, не передають його всьому Божому народові?”

“Бо не весь народ Божий готовий прийняти ці таємниці. Тих, хто володів цією мудрістю, нерідко мали за чаклунів, зв’язаних угодою з дияволом, і за бажання передати іншим скарб свого знання вони платили своїм життям. Я й сам під час процесів, у яких когось підозрювано у зв’язку з дияволом, намагався не вживати цих лінз, прохаючи секретарів, щоб вони читали мені потрібні документи, інакше мене самого запідозрили б у прихильності до підсудних, адже в ту мить присутність нечистого здавалась непозбутньою, і кожен, так би мовити, відчував запах сірки. Та й, зрештою, ще великий Роджер Бекон застерігав, що не завжди таємниці науки мають ставати надбанням загалу, бо дехто може використати їх для лихих цілей. Нерідко учені мужі, щоб оберегти їх від безцеремонних очей, Мусять оголошувати магічними книжки, в яких насправді йдеться не про магію, а про звичайну науку”.

(1) Як від неправедних володарів (лат.).

“Отже, ти побоюєшся, що посполиті можуть вжити ці таємниці на лихе?” – спитав Никола.

“Що стосується посполитих, то, мабуть, на них ці таємниці наводять лише страх, тому вони схильні сприймати ці речі як диявольські штучки, про які аж надто часто говорять їм проповідники. Розумієш, я знав вельми вправних лікарів, які виготовляли ліки, здатні негайно зцілити від хворості. Але, даючи цю мазь або напар посполитим, вони проказували священні слова і виспівували щось схоже на молитви. Не тому, що самі ці молитви мають здатність зцілювати, а тому, що посполиті вірять в цілющу міць молитви, того й випивають напар або мастяться маззю. Так вони одужують, не доскіпуючись надто, звідки насправді цілюща сила ця взялася. Утім, душа, окрилена вірою в побожну формулу, охочіше кориться тілесній дії ліку. Та часто-густо скарби науки слід захищати не від посполитих, а від інших учених мужів. Нині виготовляють дивовижні механізми – про них я розповім тобі колись, – якими воістину можна змінювати природний хід речей. Але горе, коли вони потраплять до рук людей, які використовуватимуть їх для того, щоб зміцнити свою мирську могутність і наситити жагу володіння. Мені розповідали, нібито один хінський мудрець зробив порошок, який, зустрівшись з вогнем, може викликати страшний гуркіт і велике полум’я, знищуючи все на багато ліктів навколо. Це подиву гідний винахід, якщо його використовувати для того, щоб відвести русло річки або звільнити поле від кам’яних брил. Але якщо хтось використає його, аби завдавати шкоди своїм неприятелям?”

“Може, се й на благо, якщо то неприятелі Божого народу”, – побожно сказав Никола.

“Може, й так, – погодився Вільям. – Але хто є нині неприятелем Божого народу? Імператор Людовік чи Папа Йоан?”

“Господи-Боже милосердний! – сказав Никола, геть налякавшись: – Мені зовсім не хочеться самому вирішувати це моторошне питання!”

“Бачиш? – мовив Вільям. – Іноді краще, щоб деякі таємниці й надалі були сокриті під загадковими словами.

Незбагненність природи не можна відтворити на козячій чи овечій шкурі. Арістотель у своїй книзі таїн твердить: якщо занадто поширювати знання про таємниці природи й мистецтва, порушується небесна печать і може трапитись чимало лих. Це не значить, що таємниць не слід відкривати, але саме вченим мужам належить вирішувати, коли і як се робити”.

“Тому цілком слушно, що в таких місцях, як наш монастир, – мовив Никола, – доступ до деяких книг має не кожен”.

“То інша річ, – мовив Вільям. – Забагато говорити – то гріх, але занадто все замовчувати – теж гріх. Я не мав на увазі, що джерела знання треба приховувати. Ба більше, це здається мені великим злом. Я хотів сказати, що вчений муж, говорячи про таємниці, які можуть породити і добро, і зло, має право і обов’язок вживати затемнену мову, зрозумілу лише йому подібним. Шлях науки нелегкий, і нелегко відрізнити добро від зла. А часто вчені мужі нових часів є лише карликами на плечах у карликів”.

Приязна мова мого вчителя, мабуть, схилила Николу до звірень. Він підморгнув Вільямові (мовляв: ми з тобою розумієм один одного, бо говоримо про те саме) і натякнув: “Одначе тут, – і кивнув на Вежу, – таємниці мудрості охороняє дещо інше. Магічні формули…”

“Справді? – сказав Вільям, вдаючи байдужого. – Мабуть, замкнуті наглухо двері, суворі заборони, погрози”.

“Е, ні, ще щось…”

“Що, наприклад?”

“Ну, точно я не скажу, моя справа – скло, а не книжки, але в монастирі розповідають… дивні історії…”

“Які історії?”

“Дивні. Скажімо, про ченця, що якось вночі пробрався в бібліотеку по книгу, яку Малахія не хотів йому дати, і побачив зміїв, людей без голови і людей з двома головами. А коли вийшов з лабіринту, то мало не збувся розуму…”

“А чому ти говориш про магію, а не про диявольські з’явища?”

“Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсім вже простак. Навіщо дияволові (борони Боже нас від нього!) спокушати ченця зміями і двоголовими людьми? Він може знадокувати Хіба що сласними видіннями, як це було з отцями пустині. І зрештою, якщо торкатися деяких книг є злом, навіщо дияволові перешкоджати ченцеві чинити це зло?”

“Непогана ентимема”, – погодився учитель.

“А крім того, якось я лагодив шибки в лічниці і задля розваги погортав трохи деякі Северинові книжки. Була там одна книга про таємниці, написана, гадаю, Альбертом Великим; око моє привабили якісь чудернацькі мініатюри, і на тих сторінках я прочитав, що можна нанести мазь на гніт оливної лампадки, щоб випари, які від того утворюються, спричиняли видіння. Ти, може, помітив – а може, й не помітив, адже ж не провів ще в обителі жодної ночі, – що в нічні години на верхньому поверсі Вежі світиться. У певних місцях з вікон просочується слабке світло. Усі дивуються, що б се могло бути; дехто твердить, що то блудні вогні або ж душі покійних монахів-бібліоте-карів, які повертаються відвідати своє царство. Багато хто у це вірить. А мені здається, що то каганці, наготовлені таким чином, щоб викликати видіння. Розумієш, якщо взяти жир з вуха собаки і намазати ним гніт, той, хто вдихне дим від цієї лампади, подумає, буцім у нього собача голова, а присутні й справді побачать його з собачою головою. Є ще інше мастило, від якого той, хто опиниться поблизу лампади, відчує себе великим, як слон. А коли зробити гніт з очей кажана, двох рибин – не пам’ятаю вже яких – та жовчі вовка, то дим його дасть видіння усіх цих тварин. Хвіст ящірки покаже всі речі навколо немов притрушені сріблом, а від лою чорної змії з шматком погребального покривала може здатися, що ціла кімната повна змій. Я все це знаю. В бібліотеці є хтось дуже хитрий…”

“А може, всі ці магічні практики – діло рук померлих бібліотекарів?”

Николу це збентежило й занепокоїло: “Про це я не подумав. Може, й так. Хорони нас Бог! Вже пізно, вечірня вже почалася. Прощавайте”. І вирушив у бік церкви.

Ми пішли далі вздовж південних мурів: праворуч був притулок для прочан і капітулярна зала з садком, а ліворуч – маслоробні, млин, шпихліри, пивниці, будинок новіціїв. Усі, кого ми зустрічали, поспішали до церкви.

“Що ви думаєте про те, що розповів Никола, мосьпа-не?” – спитав я.

“Не знаю. В бібліотеці щось діється, і не думаю, що то діло душ померлих бібліотекарів…”

“Чому?”

“Вони, мабуть, були такі чеснотливі, що нині перебувають у царстві небеснім, споглядаючи лик Божий, якщо така відповідь тебе задовольнить. Що ж стосується лампад, то треба буде з’ясувати, чи справді вони там є. А відносно мастил, про які говорив наш скляр, то викликати видіння можна й простішими способами, і Северин непогано на них знається, як ти, певно, помітив нині. Ясна річ, в обителі не хочуть, щоб вночі хтось блукав по бібліотеці, а багато кого таки тягнуло і далі тягне туди”.

“А який зв’язок між цією історією і нашим злочином?”

“Злочином? Що більше я про це думаю, то більше переконуюся, що Адельм сам наклав на себе руки”.

“Чому ж?”

“Ти пам’ятаєш, як нині вранці я помітив гноївню? Поки ми піднімалися по закруті, над яким височить східна башта, я побачив там сліди, залишені зсувом: у тому місці, де збирається найбільше відходів, частина грунту зірвалася і сповзла аж під башту. Ось чому нині увечері, зазирнувши вниз, ми побачили, що сніг не прикриває відходів, тобто їх ледь притрусив останній, вчорашній снігопад, а не попередній сніг, що випав був у минулі дні. Настоятель сказав нам, що Адельмів труп сильно розтрощило об камені, а під прямовисними мурами східної башти ростуть сосни. Камені ж є власне в тому місці, де закінчується мур, вони там утворюють щось на кшталт східця, а вже потім починається схил, вкритий покидьками”.

“І що ж?”

“А тепер подумай: хіба не… як би це сказати?., економніше для нашого розуму вважати, що Адельм, через причини, які ще треба встановити, зі своєї власної волі кинувся з парапету муру вниз, його вдарило об камені, і він, вже мертвий, а може, лиш поранений, звалився у гноївню. Того вечора дув сильний вітер, він спричинив зсув, який перемістив частину грунту разом з покидьками і тілом того бідолахи під східну башту”.

“Чому ви кажете, що цей розв’язок був би економнішим для нашого розуму?”

“Любий Адсо, не варто множити причини і їх пояснення, якщо це не є конче необхідним. Коли припустити, що Адельм упав зі східної башти, то треба припустити також, що він пробрався якось в бібліотеку, що хтось вдарив його ще до того, як він зміг вчинити опір, що той хтось з бездиханним тілом на плечах зумів вилізти на вікно, відчинити його і кинути вниз того нещасного. Натомість для мого припущення нам досить Адельма, його самогубчого наміру і зсуву. Все пояснюється меншою кількістю причин”.

“Але навіщо йому було вбивати себе?”

“А навіщо комусь було вбивати його? Причину шукати треба в будь-якому разі. Ця причина, безсумнівно, є. У Вежі панує атмосфера недомовок, всі замовчують щось перед нами. А тим часом до нас вже дійшли деякі поголоски, правда, досить туманні, про те, що Адельма з Бе-ренгарієм пов’язували якісь дивні стосунки. А отже, нам варто уважніше придивитись до помічника бібліотекаря”.

Поки ми отак бесідували, вечірня скінчилася. Челядники поквапились до своєї роботи, щоб до вечері все закінчити, а ченці вирушили до трапезної. Небо вже зовсім стемніло, починалася сніговиця. Легкий сніг падав крихітними, м’якими клаптиками, і сніжило, гадаю, мало не цілу ніч, бо наступного ранку біла ковдра вкривала все дворище. Але про це ще буде мова.

Я зголоднів, а тому зрадів, що прийшла пора вечеряти.

Першого дня ПОВЕЧЕР’Я,

Де Більші і Адсо тішаться радою гостинністю абата і вислуховують гнівливі слова Хорхе

Трапезну освітлювали великі смолоскипи. Ченці сиділи вздовж ряду столів, а перпендикулярно до них, на широкому помості стояв стіл абата. З протилежного боку стояв амвон, на якому вже зайняв місце монах, який мав Читати під час вечері. Абат чекав нас біля рукомийника з білим рядном, щоб витерти руки після миття, за древнім приписом святого Пахомія.

Він запросив Вільяма за свій стіл і сказав, що в той вечір я, хоч всього лиш новщій-бенедиктинець, теж матиму цей привілей, як свіжоприбулий гість.

У наступні дні, сказав він мені по-батьківському, я сидітиму за столом з ченцями, а якщо мій учитель дасть мені на час трапези якесь доручення, я зможу до того чи опісля поїсти в кухні, де кухарі подбають про мене.

Тепер ченці нерухомо стояли біля столів – каптури опущені на обличчя, руки сховані у складках наплічників. Абат підійшов до свого стола і відмовив Benedicite(1).

Читець з амвона затягнув Edent pauperes(2). Абат дав своє благословення, і всі сіли.

Правило нашого засновника передбачає дуже скромну поживу на вечерю, але настоятель має змогу вирішувати, скільки їжі насправді потребують ченці. Утім, в наших монастирях тепер вже не так суворо ставляться до радощів столу. Я не говорю про ті обителі, які, на жаль, перетворилися на гнізда обжерства; але навіть у монастирях, які дотримуються приписів покаяння і чесноти, монахам, які здебільшого віддаються важкій праці розуму, подають поживу хоч і не витончену, зате ситну. Зрештою, на столі настоятеля завжди стоять кращі на’щки, адже нерідко там садять шанованих гостей, а монастирі пишаються плодами своєї землі і своїх хлівів, рівно ж як вправністю своїх кухарів.

За звичаєм ченці їли в мовчанці, спілкуючись між собою нашою звичною абеткою жестів. Першими обслуговувано новіціїв і молодших ченців, відразу по тому, як зі стола абата було передано страви, призначені для всіх.

За абатовим столом разом з нами сидів Малахія, келар і двоє найстарших ченців – Хорхе з Бургоса, сліпий старець, з яким я вже запізнався в скрипторії, і старезний Алінард з Гроттаферрати: йому було майже сто літ, він накульгував, виглядав немічним, і мені здалося, що він не сповна розуму. Настоятель розповів нам, що він Живе тут ще з часів свого новіціяту і пам’ятає щонайменше вісімдесят років історії монастиря. Він сказав нам це півголосом ще на початку, а потім, дотримуючись звичаю нашого чину, ми стали мовчки слухати читання. Але, як я вже сказав, за абатовим столом можна було дозволити собі деякі вольності, і ми похвалили запропоновані нам страви, а настоятель раз у раз вихваляв гарні властивості своєї олії або свого вина. А одного разу, наливаючи собі вина, він навіть згадав уступ з правила, де святий наш засновник зауважив, що монахам, звичайно, пити вино не личить, та в наші часи ченців уже не можна переконати зовсім не пити, то хай принаймні не впиваються, бо ж вино навіть мудреців штовхає до гріха, як нагадує нам Єкклезіаст. Бенедикт говорив про “наші часи”, маючи на увазі свої часи, такі вже від нас далекі; що ж тоді казати про ті часи, коли ми вечеряли в монастирі, часи великого занепаду звичаїв (я вже навіть згадувати не хочу про мої часи, коли я це пишу, скажу хіба, що тут, у Мельку, більше замиловуються пивом!); одне слово, пилося тоді без надміру, але й не без смаку.

(1) Благословіть (лат.). (1) Їдять убогі (лат.).

Ми їли смажене на рожні м’ясо недавно забитих свиней, і я помітив, що для інших страв тут використовували не тваринний жир і не ріпакову олію, а добру оливкову олію, яку доставляли з посілостей абатства в підніжжі гори біля моря. Абат пригостив нас куркою (страва ця була тільки в нього на столі) – я бачив раніше, як її готували в кухні. Я помітив ще одну рідкісну річ – він послуговувався металевою виделкою, яка формою нагадувала мені лінзи мого учителя: як чоловік шляхетного походження, наш господар не хотів бруднити собі руки їжею, і навіть запропонував нам цей свій інструмент, щоб ми могли накласти собі в тарілки м’ясо з великого полумиска. Я відмовився, але побачив, що Вільям охоче погодився і вельми невимушено орудував сим панським причандалом, може, щоб абат не подумав, буцім францисканці – люди зле виховані і посполитого походження.

Захопившись всіма цими смачними наїдками (після кількох днів дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергійне схвальне кректання Хорхе, і я зрозумів, що ми дійшли до місця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що він говорив пополудні, я зрозумів, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив: “Наслідуймо приклад пророка, який каже: я мовив – пильнувати я буду дороги своєї, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, занімів я в мовчанні, замовк навіть про добро(1). І якщо в цьому уступі пророк повчає нас, що іноді з любові до мовчання нам слід утримуватися навіть від дозволених розмов, то тим паче ми повинні утримуватися від розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей гріх! – І далі: – А непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, аби учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову”.

“Це стосується й малюнків на полях, про які нині говорилось, – не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. – Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся”.

“Його людська природа цього не забороняла, – зауважив Вільям, – адже твердять богослови, що сміх властивий людині”.

“Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse”(2), – відрубав Хорхе словами Петра Півчого.

“Manduca, jam coctum est”(3), – шепнув Вільям.

“Що це?” – спитав Хорхе, подумавши, що подали якусь нову страву.

“Ці слова, за Амвросієм, вимовив святий Лаврентій, лежачи на розжареній решітці і пропонуючи своїм катам перевернути його на другий бік, про це згадує також Пруденцій у “Peristephanon”(4), – сказав Вільям з вельми святобливим виглядом. – Отже, святий Лаврентій умів сміятися і говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів”.

“Це доводить, що сміх – це щось близьке до смерті і розкладання тіла”, – буркнув у відповідь Хорхе, і мушу визнати, що відповів він як добрий логік.

‘Див. Пс 39, 1.

(2) Хоч і міг, але не написано, що так чинив (лат.).

(3) їж, уже спечене (лат.).

(4) Про вінці (гр.).

Тут настоятель добротливо закликав нас до тиші. Тим часом вечеря закінчувалась. Абат підвівся і представив Ві-льяма ченцям. Він воздав хвалу його мудрості, розповів про славу і попередив, що йому доручено розслідувати смерть Адельма, тому він просить монахів, щоб вони відповідали на його запитання і звеліли своїм підлеглим в цілому монастирі чинити так само. Вони мають також полегшувати йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.

По закінченні вечері монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер’я. Вони знов накинули собі на обличчя каптури і вишикувалися напоготові перед дверима. Відтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар і заходячи на хори через двері з півночі.

Ми вирушили разом з настоятелем. “О цій порі замикають двері Вежі?” – спитав Вільям.

“Тільки-но челядники приберуть у трапезній та в кухні, бібліотекар зачинить всі двері, замкнувши їх зсередини на засув”.

“Зсередини? А сам він як вийде?”

Абат пильно дивився на Вільяма якусь мить, а тоді спохмурнів на виду: “Звісно, в кухні він не спатиме”, – мовив він різко. І приспішив крок.

“Гаразд, гаразд, – шепнув мені Вільям, – отже, є ще один вхід, але нам не вільно його знати. – Я усміхнувся, пишаючись його умовиводом, а він буркнув мені: – І не смійся. Як бачиш, в мурах сих сміх не тішиться доброю славою”.

Ми ввійшли на хори. Світилися лише одна лампадка на дебелому бронзовому триніжку у два людські зрости. Монахи посідали мовчки на свої місця, а тим часом читець читав уступ з гомілії святого Григорія.

Тоді абат подав знак, і півчий затягнув “Ти autem Do-mine miserere nobis”(1). Абат відповів “Adjutorium nostrum in nomine Domini”(2), і всі хором заспівали “Qui fecit coelum eterram”‘. Тоді розпочався спів псалмів: Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моєї; Хваїїитиму Господа усім серцем своїм; Хваліте, Господні раби, хваліть ім’я Господар На хорах для нас місць не було, і ми відійшли у головну наву. І звідти ми помітили, як раптом у темряві з бічної каплиці виринув Малахія.

(1) Помилуй нас, Господи (лат.).

(2) Поміч наша в ім’я Бога (лат.).

“Слідкуй за цим місцем, – сказав мені Вільям. – Можливо, тут починається прохід, який веде до Вежі”.

“Під цвинтарем?”

“Чому б і ні? Зрештою, якщо добре подумати, тут десь має бути оссарій, бо ж неможливо, щоб упродовж століть усіх монахів ховали на тому клаптику землі”.

“То ви й справді хочете пробратися вночі в бібліотеку?” – перестрашено спитав я.

“До мертвих монахів, гадів і таємничих вогнів, мій добрий Адсо? Ні, хлопче. Я помишляв про це нині, та не з цікавості, а тому що хотів знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаєш, я схиляюся до логічнішого пояснення, і взагалі я б волів не порушувати тутешніх звичаїв”.

“То навіщо вам знати про вхід?”

“Бо мудрість не лише в тім, аби знати все про те, що мусиш або можеш зробити, але й в тім, аби знати все про те, що міг би, але, може, не повинен робити. Ось чому нині я говорив майстрові-скляру, що вчений муж повинен до певної міри берегти таємниці, які він відкриває, Щоб інші ними не зловжили, одначе відкривати їх треба, а в цій бібліотеці, схоже, таємниці навічно зостаються со-критими”.

З цими словами він пішов до виходу, бо служба скінчилася. Обоє ми були дуже стомлені, тому відразу пішли в нашу келію. Я згорнувся клубком у своєму “склепику”, – як жартівливо назвав мою нішу Вільям, й одразу ж заснув.

(1) Який сотворив небо і землю (лат.). ‘Відповідно, Пс 4, 1, Пс 9, 2 і Пс 113, 1.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Другого дня ПОЛУНОШНИЦЯ,

Де пару годин містичного щастя обриває вельми кривава подія

Нема зрадливішої живини, ніж півень, символ то диявола, а то – воскреслого Христа. Чин наш знав півнів недбайливих, котрі не піли зі сходом сонця. Зрештою, особливо у зимові дні, служба полуношниці відправляється, коли надворі ще ніч уповні і вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темряві і довго в темряві молитися, очікуючи дня й освітлюючи морок полум’ям побожності. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братією, а відбувати ніч, ритмічно проказуючи визначене число псалмів, яке відмірює плин часу, щоб, коли проминуть години, виділені іншим для сну, подати їм знак до пробудження.

Отак-от розбудили й нас тієї ночі чувальники – дзвонячи у дзвіночки, вони обходили опочивальні й притулок для прочан, а один із них зазирав у кожну келію, гукаючи Benedicamus Domino(1), на що ченці відповідали Deo gratias(2).

(1) Благословім Господа (лат.).

(2) Дяка Богові (лат.).

Ми з Вільямом підкорилися бенедиктинським звичаям” за яких півгодини ми були вже готові зустріти новий день і подалися на хори, де ченці, простершись на землі, відмовляли перші п’ятнадцять псалмів і чекали, аж увійдуть новіції під орудою свого вчителя.

Тоді кожен сів на своє сідалище і хор заспівав “Domi-ne labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam”(1). Голоси здіймались до склепінь церкви, немов молитва дитини. Двоє ченців піднялися на амвон і виголосили дев’яносто четвертий псалом, “Venite exultemus”(2), а після нього – інші, приписані обрядом. І я відчув запал оновленої віри.

Ченці сиділи на своїх сідалищах – шістдесят однакових постатей в однакових габітах і каптурах, шістдесят тіней, ледь освітлених полум’ям великого триніжка, шістдесят голосів, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому. І, чуючи се зворушливе суголосся, передсінок райських блаженств, я спитав себе, чи можливо, щоб обитель ся була місцем сокритих тайнощів, свавільних спроб відкрити їх і похмурих грізьб. Бо тоді я бачив у ньому лише прихисток святості, пристанище чеснотливості, релікварій мудрості, ковчег обачності, вежу мудрості, заповідник лагідності, бастіон сили, кадило праведності.

Після шести псалмів почалося читання Святого письма. Декому з ченців очі злипалися від сонливості, і один з нічних чувальників з невеликою лампою обходив хори, дивлячись, чи хтось бува не заснув. Спійманий на дрімоті мусив спокутувати переступ – він брав лампу і сам продовжував обхід. Заспівали ще шість псалмів. Тоді абат дав своє благословення, гебдомадарій став відмовляти молитви, всі схилилися перед вівтарем і запали у мить самозаглиблення, всю солодкість якого не збагнути нікому, хто не пережив цих часин містичного запалу і глибокого внутрішнього сумиру. Урешті, знов опустивши каптури на обличчя, всі сіли й урочисто затягли “Те Deum”(3). Я теж возблагодарив Господа за те, що Він забрав у мене сумніви І звільнив од збентеження, яке заволоділо було мною першого дня в абатстві. Ми слабкі створіння, сказав я собі, і серед сих учених і побожних монахів теж рояться дрібні заздрощі та невидима неприязнь, але все то дим, що його розганяє буйний вітер віри, тільки-но всі зберуться в ім’я Отця, а Христос знов зійде поміж них.

Господи, відкрий мої уста, і вони зголосять хвалу Твою (лат.).

(2) Ходіте заспіваймо (лат.). ‘Тебе, Господи (лат.).

Між полуношницею і хвалитнами чернець не вертається до келії, хоч надворі все ще глибока ніч. Новіції пішли за своїм учителем у капітулярну залу вивчати псалми, дехто з ченців зостався в церкві, щоб подбати про священне знадіб’я, а більшість прогулювалася, мовчки розважаючи, по кружганку, що зробили й ми з Вільямом. Небо було ще темне, а челядь ще спала, коли ми повернулися на хори, щоб бути присутніми на хвалитнах.

Знов почалося псалмопіння, і один з-посеред приписаних на понеділок псалмів воскресив мої колишні страхи: “Грішне слово безбожного в серці моїм: – Нема страху Божого перед очима його – Слова його уст то марнота й обмана, перестав він бути мудрим, щоб чинити добро(1)”. Мені здалося лихою призвісткою, що саме на той день правило приписало такий страхітливий докір. Не втихомирило мого трепетливого неспокою і звичне читання Одкровення після хвалитних псалмів, і уяву мою знов заполонили постаті з порталу, які попереднього дня так гнітили моє серце й очі. Та після респонсонію, гімну і стиха, коли почалася піснь Євангелія, я помітив за вікнами хорів, якраз над вівтарем, блідий посвіт, що починав уже вигравати різнобарвними вітражами, котрі досі мертво спочивали у мороці. То не була ще вранішня зоря, яка торжествуватиме при часі першому, коли ми співатимем “Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere”(2). To було лише перше кволе провістя зимового світанку, але і його було досить, і досить було легкої півтіні, що помалу витісняла нічну пітьму в наві, аби звеселити моє серце.

(1) Пс 36, 2-4.

(2) Господь, який є сяйво святості дивогідне… Зійшла вже зоря світла (лат.). Другий гімн міститься в збірці пісень “Carmina burana” (XIII ст.).

Ми співали слова з божественної книги, свідкуючи про Слово, яке прийшло освітити народи, і мені здалося, що денне світило всім своїм сяйвом вливається у храм. у словах гімну немов виблискувало ще неприсутнє світло немов містична лілія пахучо розкривалася між хрестовинами склепіння. “Дякую, о Господи, за цю мить невимовної радості, – молився я мовчки, мовлячи своєму серцю: – Чого ж ти, дурне, боїшся?”

Але раптом за північними дверима здійнявся якийсь галас. Я здивувався, як це челядь, готуючись до праці, сміє заважати святому богослужінню. Тут увійшло троє свинарів з перестрашеними обличчями. Підійшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотіли. Настоятель спершу заспокоїв їх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввійшли інші челядники, і вигуки залунали голосніш: “Там чоловік, мертвий чоловік!” – говорив хтось, а інші гукали: – “То монах, хіба ти не бачив його чобіт?”

Молільники замовкли, а настоятель поспіхом вийшов, подаючи знак келареві, щоб той ішов за ним. Вільям поквапився їм услід, але вже й інші ченці покинули свої місця і притьмом посунули надвір.

Небо вже посвітліло, а від снігу на землі усе навколо здавалось ще світлішим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височіла велика посудина зі свинною кров’ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатої форми, схожий на дві тички, запхані у землю й обвішані ганчір’ям, щоб відполохувати птахів.

Але то були дві людські ноги, ноги чоловіка, запханого вниз головою у глек з кров’ю.

Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, у такій ганебній позі ніхто б не міг залишитися живим). Свинарі, вагаючись, підійшли до вінець глека і, брьо-хаючись кров’ю, витягай з нього закривавленого бідолаху. Як вже говорилося, напередодні кров залили в глечик, Добряче вимішали і зоставили студитись, тому вона не зсілася, але шар її, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг і не давав упізнати обличчя. Підійшов пахолок з відром води і вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся і ганчіркою протер лице, щоб можна було розгледіти його риси. І перед нашими очима з’явилося бліде обличчя Венанція з Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесідували пополудні біля Адельмових рукописів.

“Може, Адельм і наклав на себе руки, – мовив Віль-ям, дивлячись на нього, – але цей напевно ні, не варто також думати, буцім він необачно виліз на край глека й випадково впав у нього”.

Підійшов настоятель: “Як бачите, брате Вільям, в обителі щось діється, тому конче потрібна вся ваша мудрість. Але благаю вас, дійте швидше!”

“Чи був він на хорах під час богослужіння?” – спитав Вільям, киваючи на труп.

“Ні, – мовив настоятель. – Я помітив, що місце його пустувало”.

“Більше нікого не бракувало?”

“Здається, ні. Я нічого не помітив”.

Перед тим як сформулювати нове запитання, Вільям завагався і задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули інші: “Беренгарій був на своєму місці?”

Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мій живить підозру, яку й він сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумілі причини. Тоді швидко сказав: “Був, його місце в першому ряду, праворуч од мене”.

“Ясна річ, – мовив Вільям, – це ще нічого не значить. Не думаю, що, йдучи на хори, хтось проходив ззаду абсиди, а отже труп міг лежати тут вже не одну годину, принаймні від того часу, як всі пішли спати”.

“Звісно, челядь встає лише на світанку, тому його побачили лише зараз”.

Вільям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тілами. Умочивши у воду ганчірку, що лежала поруч з відром, він ретельно витер Венанцієве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися інші ченці, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав їх до тиші. Поміж Них пропхався Северин, обов’язком якого в обителі було дбати про небіжчиків, і нахилився поруч з моїм учителем. Щоб почути їхню розмову і допомогти Вільямові, якому треба було намочити іншу, чисту ганчірку, я підійшов до них, долаючи страх і відразу.

“Ти бачив колись потопельника?” – спитав Вільям.

“Не раз, – відповів Северин. – Якщо я правильно тебе зрозумів, вони виглядають інакше, у них набряклі обличчя”.

“Отже, цей чоловік був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек”.

“Навіщо він це зробив?”

“А навіщо він його вбив? Це діло рук якогось збоче-ного розуму. Тепер треба з’ясувати, чи на тілі є рани або синці. Пропоную занести його до лазні, роздягти, обмити і оглянути. Я скоро долучусь”.

І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарі перенесли тіло до лазні, мій учитель попросив, щоб абат звелів ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала відійти так, як прийшла, залишивши тік безлюдним. Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самі біля глиняного глека, з якого під час макабричної операції витягання тіла повиливалася кров, сніг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, і потемнівши там, де поклали були тіло.

“Кепські справи, – мовив Вільям, показуючи на складний візерунок слідів, що їх залишили навколо ченці і челядь. – Сніг, любий Адсо, се подиву гідний пергамен, на якому тіла людські лишають вельми виразні письмена. А оце – погано вичищений палімпсест, і ми, мабуть, нічого цікавого з цього не відчитаємо. З церкви сюди натовпом бігли ченці, а зі свинарників і стаєнь сунули юрми пахолків. Єдиним неторкнутим місцем є відтинок від свинарників до Вежі. Подивімось, чи не знайдеться там щось цікавеньке”.

“Але що ви шукаєте?”

“Якщо він не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди заніс і то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тіло іншоi людини, лишає в снігу глибокі сліди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш сліди, які виглядатимуть інакше, ніж сліди, залишені цими галасливими ченцями, які зі-псули нам пергамен”.

Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я – спаси мене Боже від марнославства – постеріг між глеком і Вежею те, що ми шукали. То були досить глибокі сліди людських ніг там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, це був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг вид-нівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.

“Трапезна, скрипторій або бібліотека, – сказав Віль-ям. – Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці”.

“Чому саме в бібліотеці?”

“Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Ве-нанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки”.

“А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?”

“Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше”.

“Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… – шепнув я. – А що б то міг бути за знак?”

“А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…”

“Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!”

“Жорстоко, – зауважив Вільям, – вбивати людину навіть щоб сказати Credo in unum Deum(1)…”

Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.

“Може, кара Божа на нього впала?” – спитав Вільям.

“Може”, – сказав Северин.

“А може, причиною була трутизна?”

Северин завагався. “Це теж може бути”.

“У тебе в робітні є отрути?” – спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.

“Отрути теж є. Та залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров’я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б’ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть”.

“А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?”

“Ні. Але чимало отрут не залишають слідів”.

Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні і череп’яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях вздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящи-нок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.

“Непогана збірка цілющого зілля, – сказав Вільям. – Усе це плоди вашого городу?”

“Ні, – мовив Северин, – чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но… товчений агалінгус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить

(1) Вірую в єдиного Бога (лат.).

До тями зомлілих. Арсеник – він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огірочна трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра…”

“Те саме, що його принесли тріє царі?” – спитав я.

“Те саме, але воно слугує також для запобігання викидням і походить з дерева, яке називається Balsamoden-dron myrra. А ось це мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Mandragola officinalis(1), добра на сон…” >

“І збуджує тілесне бажання”, – додав мій учитель.

“Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, – усміхнувся Северин. – Погляньте-но сюди, – сказав він, беручи одну з плящинок, – це туція, чудотворно впливає на очі”.

“А це що таке?” – з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.

“Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?”

“Авжеж, – сказав Вільям, – але це не ліки”. Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап’ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.

“Бачиш, – сказав мені Вільям, – це магніт”.

“А для чого він?” – спитав я.

“Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину”.

Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів: “Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon(2)”.

(1) Мандрагора лікарська (лат.).

(2) Зілля (гр.).

“І нічого звідси не пропадало останнім часом?”

Северин знов замислився, а тоді сказав, немов зважуючи слова: “Останнім часом нічого”.

“А давніше?”

“Хтозна. Не пам’ятаю. Я в цім монастирі вже тридцять літ, а лічницею займаюся двадцять п’ять”.

“Справді, важко все пам’ятати, – визнав Вільям. А тоді раптом сказав: – Вчора ми говорили про рослини, які викликають візії. Які це рослини?”

Своїми жестами і виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цієї теми: “Треба подумати, тут же стільки чудотворних субстанцій. Поговорім краще про Венанція. Що ти про все це скажеш?”

“Треба подумати”, – відказав Вільям.

Другого дня ЧАС ПЕРШИЙ,

Де Бенцій з Упсали звіряє дещо, ще дещо звіряє Беренгарій з Арунделя, а Адсо дізнається, що таке правдиве покаяння

Злощасна пригода збурила життя цілої спільноти. Гармидер, який зчинився, коли було знайдено труп, перервав богослужіння. Настоятель принукав ченців повернутися на хори, щоб помолитися за душу брата по ордену.

Голоси ченців звучали з надривом. Ми стали у місці, звідки добре було видно їхні обличчя, адже за звичаєм під час богослужіння каптури їхні не були опущені. Ми відразу глянули на лице Беренгарія. Воно було бліде, зсудомлене, лискуче від поту. Напередодні ми двічі чули закиди в його бік, що він, мовляв, мав якісь особливі стосунки з Адельмом; і дивувало не те, що вони, ровесники, були Друзями, а ухильний тон тих, хто говорив про цю приязнь.

Поруч з ним ми помітили Малахію. Він був похмурий, насуплений, неприступний. Біля Малахії видніло таке ж непроникне обличчя сліпого Хорхе. Натомість в око впадали нервові порухи Бенція з Упсали, знавця риторики, з яким напередодні ми познайомилися в скрипторії, і ще Ми перехопили швидкий погляд, що його він кинув у бік Малахії.

“Бенцій нервується, а Беренгарій наляканий, – зауважив Вільям. – Треба буде відразу їх розпитати”.

“Чому?” – простодушно спитав я.

“Трудне наше ремесло, – мовив Вільям. – Нелегке ремесло інквізитора, який мусить цілити у найслабших, ще й в мить їх найбільшої безпомічності”.

Тож ледве закінчилася служба, ми наздогнали Бенція, який ішов до бібліотеки. Здавалось, юнак був явно неза-доволений, коли почув, що Вільям його гукає, і спробував було викрутитись, безрадно посилаючись на заклопотаність. Йому, мовляв, терміново треба до скрипторію. Та учитель мій нагадав йому, що він провадить слідство за дорученням настоятеля, і повів його у дворик. Ми сіли між двома колонами на внутрішньому парапеті кружган-ку. Бенцій, раз у раз кидаючи погляди в бік Вежі, чекав, аж Вільям заговорить.

“Отже, – сказав Вільям, – про що була мова того дня, коли ви бесідували про Адельмові маргіналії – ти, Беренгарій, Венанцій, Малахія і Хорхе?”

“Ви ж вчора чули. Хорхе сказав, що книги, які містять істину, неподобно прикрашати сміховинними малюнками. А Венанцій відповів, що сам Арістотель говорив про дотепність і гру слів як знаряддя, які допомагають дістатись до істини, а якщо сміх може бути носієм істини, значить, річ се напевне не лиха. Хорхе зауважив, що, наскільки він пам’ятає, Арістотель говорив про це у своїй праці про поетику, з приводу метафор. А тут, мовляв, непокоять принаймні два моменти: по-перше, його “Поетика”, яка стільки часу і, можливо, за Божим повелінням була невідома християнському світові, прийшла до нас через невірних маврів…”

“Але ж переклав її латиною приятель ангельського доктора Аквінського”, – зауважив Вільям.

“Тож я йому це й сказав, – мовив Бенцій, одразу збадьорившись. – Я погано читаю грецькою, тому зміг приступити до цієї великої книги саме завдяки перекладові Вільгельма з Мербеке. Отож я сказав це<йому. Але Хорхе додав, що другою причиною для занепокоєння є те, що Там Стагірець(1) говорить ще й про поезію, яка є ділом неподобним і живиться вигадками. А Венанцій відказав, що псалми – теж поетичні твори, і в них є чимало метафор, та Хорхе розсердився і заявив, що псалми – твори бого-натхненні, і метафори їхні передають істину, а в творах поганських поетів метафори слугують для того, щоб передавати олжу, або просто для розваги, і це дуже мене вразило…”

“Чому?”

“Бо я вивчаю риторику і читаю багатьох поганських поетів, а тому знаю… точніше, вважаю, що через їх слово нам передано й істини naturaliter(2) християнські… Зрештою, наскільки я пам’ятаю, тоді Венанцій заговорив про інші книги, і Хорхе сильно розгнівався”.

“Про які книги?”

Бенцій завагався: “Не пригадую. Хіба важливо, про які книги була мова?”

“Дуже важливо, адже ми тут намагаємось з’ясувати щось, що сталося у громаді, яка живе книгами, між книгами, задля книг, а отже важливо й усе те, що говориться тут про книги”.

“Справді, – мовив Бенцій, вперше усміхнувшись і роз’яснившись на виду. – Ми живемо задля книг. Солодке се посланництво у сім світі, опанованім безладдям і занепадом. Значить, вам буде зрозуміло, що сталося того дня. Венанцій, який дуже добре знає… себто, дуже добре знав греку, сказав, що Арістотель присвятив сміхові другу книгу “Поетики”, а якщо сей великий філософ присвятив йому цілу книгу, значить, сміх – се річ важлива. Хорхе сказав, що не один отець церкви присвятив цілі книги гріхові, який є річчю важливою, але лихою, а Венанцій відповів, що Арістотель, схоже, говорив про сміх як про річ благу, знаряддя істини, і тоді Хорхе глузливо спитав, чи він часом не читав цієї Арістотелевої книги, а Венанцій відповів, що ніхто її не читав, бо ніхто її ніколи не бачив, і схоже, що вона безслідно втрачена. А й справді, ніхто ніколи не читав другої книги “Поетики”, Вільгельм з Мербеке ніколи не тримав її в руках. Тоді Хорхе сказав,

(1) Прізвисько Арістотеля за місцем його народження, македонським містом Стагір (сучасне Ставро).

(2) Природно, за своєю суттю (лат.).

Що її так і не було знайдено, бо насправді її так і не було написано, адже провидіння не бажало, аби прославлялись речі нікчемні. Я хотів заспокоїти їхні пристрасті – Хорхе легко спалахував гнівом, а Венанцій своїми словами провокував його, – тому сказав, що у відомій нам частині “Поетики” і в “Риториці” подибуємо чимало мудрих спостережень над дотепними загадками, і Венанцій зі мною погодився. Був там також Пацифік з Тіволі, який досить добре знає поганських поетів, і він сказав, що найдотепні-шими є загадки африканських авторів, у цьому вони непе-ревершені. Він навіть навів Симфозієву загадку про рибу:

Est domus in terris, clara quae voce resultat. Ipsa domus resonat, tacitus sed non sonat hospes. Ambo tamen currunt, hospes simul et domus una.(1)

Тут Хорхе сказав, що мова наша має обмежуватись до “так” або “ні”, як велів Ісус(2), а що понад те, се від лукавого; і щоб назвати рибу, досить сказати “риба”, – не прикриваючи сього поняття олживими згуками. І додав, що не почитує за мудре брати собі за взірець африканців… А тоді…”

“А тоді що?”

“Тоді сталося щось, чого я не зрозумів. Беренгарій засміявся, а коли Хорхе став його картати, сказав, що сміється, бо йому спало на гадку, що, добре пошукавши серед африканців, можна надибати цілком інші загадки, не такі легкі, як загадка про рибу. Малахія – а він теж там був – страшенно розлютився, схопив Беренгарія за каптур і відіслав пильнувати своїх обов’язків… Ви ж знаєте, Беренгарій – його помічник…”

“А тоді?”

“Тоді Хорхе пішов геть і цим поклав кінець дискусії. Ми всі розійшлися у своїх справах, але під час роботи я помітив, як спершу Венанцій, а відтак Адельм підходили до Беренгарія з якимсь запитанням. Я здалеку бачив, що він уникав відповіді, але у той день обидва вони ще раз

(1) Є на землі така домівка, що голос має гучний. Сама домівка повна галасу, та мовчазний її господар.

Й обоє вони, і домівка, і господар, весь час в русі (лат.).

(2) Див. Мт 5, 37.

Підходили до нього. А потім увечері того ж дня я бачив, як Беренгарій з Адельмом, перед тим як іти у трапезну, бесідували собі по-дружньому на кружганку. Оце все, що

Я знаю”.

“Тобто ти кажеш, що двоє людей, які допіру загинули за таємничих обставин, питали про щось Беренгарія”, – мовив Вільям.

Бенцій неохоче відповів: “Я цього не казав! Я розповів про те, що трапилось того дня і, оскільки ви мене питали…” Він замислився на мить, а тоді поспіхом додав: “Та якщо хочете знати мою думку, Беренгарій розповів їм про щось, що є в бібліотеці, і саме там вам слід шукати”.

“Чому ти так думаєш? Що мав на увазі Беренгарій, кажучи, що треба “пошукати серед африканців”? Хіба не те, що треба більше читати африканських поетів?”

“Може, і так, але чому тоді Малахія так розгнівався? Насправді це від нього залежить – дати прочитати книгу африканських поетів чи ні. Але одне я знаю: гортаючи каталог книг, серед позначок, відомих лише бібліотекареві, часто можна побачити позначку “Africa”, – і я бачив навіть позначку, що гласить “finis Africae'”. Якось я попрохав книжку – не згадаю вже яку саме, просто назва мене зацікавила – яка мала цю позначку; та Малахія сказав мені, що книжки з цією позначкою загублено. Ось що мені відомо. Тому кажу вам: придивіться таки до Беренгарія, і прослідкуйте, коли він піднімається в бібліотеку. Про всяк випадок”.

“Про всяк випадок придивимось”, – завершив розмову Вільям, прощаючись з ним. Відтак ми стали прогулюватись по кружганку, і він сказав мені ось що: насамперед, Беренгарій знову став об’єктом пліток братії; по-друге, схоже, що Бенцій щосили намагається підштовхнути нас до бібліотеки. Я зауважив, що він, мабуть, хоче, аби ми вивідали щось, що він теж хоче знати, і Вільям сказав, що так воно, мабуть, і є, але причиною могло бути й те, Що, підштовхуючи нас до бібліотеки, він хоче тримати нас подалі від якогось іншого місця. Від якого, спитав я. І Вільям сказав, що не знає, може, від скрипторію, а Може, від кухні, чи від хорів, чи від опочивальні, або від лічниці. Я зауважив, що напередодні саме його, Вільяма, так вабила бібліотека, а він відповів, що воліє, аби його вабило те, що подобається йому, а не те, що радять йому інші. Одначе, мовив він, бібліотеку треба тримати на оці, а навіть було б незле спробувати якось пробратися туди. Обставини, мовляв, тепер вже управнюють його посунутися у своїй цікавості поза межі чемності й шаноби до звичаїв і законів обителі.

(1) Край Африки (лат.).

Ми вийшли з дворика. З церкви після служби Божої виходили новіції і челядь. Обходячи західну стіну храму, ми побачили Беренгарія – він вийшов з дверей трансепту і пішов через цвинтар у бік Вежі. Вільям гукнув його, той зупинився, і ми його наздогнали. Він був ще більше схвильований, ніж тоді, на хорах, і Вільям, мабуть, вирішив скористатися цим станом його духу, як це він зробив з Бенцієм.

“Схоже, ти був останнім, хто бачив Адельма живим”, – сказав він йому.

Беренгарій хитнувся, немов ось-ось зомліє: “Я?” – вимовив він ледь чутно. Вільям спитав це майже навмання, може, тому, що Бенцій сказав йому, що бачив, як вони обидва балакали про щось на кружганку після вечірні. Та, мабуть, він втрапив таки у ціль, і Беренгарій, ясна річ, подумав про іншу, воістину останню зустріч, бо тремтливим голосом заговорив.

“Як ви можете таке говорити, я бачив його перед тим, як іти спочивати, як всі інші!”

Тоді Вільям вирішив, що не варто дати йому очуняти: “Ні, ти бачив його пізніше, і знаєш більше, ніж хочеш показати. Але смертей уже дві, і мовчати більше ти не можеш. Ти чудово знаєш, що є чимало способів розв’язати язика!”

Вільям не раз казав мені, що навіть бувши інквізитором, він завжди відчував огиду до тортур, але Беренгарій хибно його зрозумів (або ж Вільям сказав так зумисне); хай там як, але цей Вільямів маневр таки дав свої плоди.

“Так, так, – сказав Беренгарій, вибухнувши нестримним плачем, – я бачив Адельма того вечора, але бачив я його вже мертвим!”

“Як це? – спитав Вільям. – Унизу крутосхилу?”

“Ні-ні, я бачив його тут, на цвинтарі, він простував між гробами, примара серед примар. Я підійшов до нього і відразу помітив, що переді мною не живий чоловік, бо лице його було лицем трупа, а очі його споглядали вже вічнії муки. Ясна річ, я зрозумів, що то був його привид, лише наступного ранку, коли дізнався про його смерть, але вже тоді я відчував, що бачу видіння, що то проклята душа, потороча… О Господи, яким потойбічним голосом заговорив він до мене!”

“І що ж він сказав?”

“”Мене проклято!” – сказав. – “Той, кого бачиш ти зараз перед собою, тільки-но з самого пекла, і до пекла мусить вернутись”. Ось що він сказав мені. А я заволав до нього: “Адельме, ти справді з пекла? Які ж вони, пекельнії муки?” Я тремтів, бо саме вийшов був зі служби повечер’я, де читали страхітливі уступи про гнів Господній. А він мовив: “Муки пекельні безконечно моторошніші, ніж язик наш може виговорити. Чи бачиш”, – сказав він, – “сю пелену фальшивих мудрощів, яка огортала мене аж до нині? Вона тяжить і гне мене, мовби найбільша паризька вежа чи найвища у світі гора лягла мені на плечі, і ніколи я вже більш не зможу скинути її із себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливість за моє марнославство, за те, що тіло своє я мав за місце насолод, і що вважав, буцім то більше відаю від інших, що любувався я потворними речами, в уяві їх своїй леліючи, а тепер ще більших почвар породили вони в глибині душі моєї – і я мушу жити з ними вічно. Чи бачиш? Підшивка сеї пелени – немов жарини і палкий вогонь, і сей вогонь жере моє тіло, і мука ся дана мені за ганебний злочин плоті, яким себе я закаляв, й огонь сей безупинно палить і спустошує мене! Подай же руку, навчителю мій незрівнянний”, – вів далі він, – “щоб зустріч ся зі мною стала тобі корисною наукою, відплатою за всю ту науку, яку я одержав від тебе, подай же мені руку свою, мій неперевершений навчителю!” Він махнув рукою, і з пальця його, що ярівся вогнем, мені на руку впала краплина його поту і немов наскрізь пропекла мені руку, і багато днів мав я сей знак, лише ховав його від усіх. І він зник між гробами, а наступного Ранку я дізнався, що тіло того, хто вселив тоді у мене такий жах, у той час лежало вже бездиханне у підніжжі скелі”.

Беренгарій захлинався плачем. Вільям спитав його: “Чому він назвав тебе своїм неперевершеним навчителем? Ви ж були того самого віку. Ти чомусь його навчив?”

Беренгарій сховав голову, натягнувши каптура на обличчя, і впав навколішки, обхопивши Вільяма за ноги: “Не знаю, не відаю, чому він так назвав мене, я нічому його не вчив! – і вибухнув схлипами. – Я боюсь, отче, дозвольте висповідатись вам, змилуйтесь надо мною, диявол пожирає мої нутрощі!”

Вільям відсунув його від себе і простяг руку, допомагаючи підвестися. “Ні, Беренгарію, – мовив він йому, – не проси мене прийняти твою сповідь. Не запечатуй мої вуста, відкриваючи свої. Я хочу дещо почути від тебе, але мусиш сказати мені це іншим способом. А як не скажеш, я дізнаюсь самотужки. Проси у мене милосердя, якщо хочеш, та не проси мовчання. Занадто вперто всі мовчать у цій обителі. Скажи мені радше, як ти міг бачити, що його обличчя бліде, якщо то була глупа ніч, як він міг попекти тобі руку, якщо падав дощ з градом і снігом, і що робив ти

0 тій порі на цвинтарі? Ну ж бо, – і грубо струснув його за плечі, – скажи мені бодай це!”

Беренгарій весь тремтів: “Не знаю, що я робив на цвинтарі, не пам’ятаю. Не знаю, як я міг бачити його обличчя, може, я мав із собою якийсь світич, ні… то він мав, він мав із собою свічку, може, я бачив його лице у світлі полум’я…”

“Як він міг мати свічку, якщо падав дощ зі снігом?”

“То було після повечер’я, одразу після повечер’я, тоді

Ще сніг не падав, він почав падати пізніше… Пам’ятаю,

Що снігом мести почало, коли я тікав до опочивальні.

Я тікав до опочивальні, у протилежний від привида бік…

1 більш нічого я не знаю, прошу вас, не розпитуйте мене більше, якщо не хочете прийняти мою сповідь”.

“Гаразд, – мовив Вільям, – тепер іди, іди до церкви, поговори з Господом, бо з людьми говорити ти не хочеш, може, знайдеш когось, хто прийме твою сповідь, бо якщо ще відтоді ти не визнав своїх гріхів, але причащався Святих тайн, ти допустився святотатства. Іди. Ми ще побачимось”.

Беренгарій притьмом зник. А Вільям потер собі руки, як це він не раз робив на моїх очах, коли був чимось задоволений.

“Чудово, – мовив він, – це багато що з’ясовує”.

“З’ясовує, мосьпане? – спитав я. – Що це з’ясовує, якщо на додачу маємо ще й привид Адельма?”

“Любий Адсо, – мовив Вільям, – той привид мені ніскілечки не схожий на привида, в кожному разі слова, які він виголошував, я читав у якійсь книжці на вжиток проповідників. Ці монахи, мабуть, читають забагато, і у хвилини збудження їм ввижається те, що вони вичитали в книгах. Не знаю, чи Адельм справді говорив усе це, а чи Беренгарій почув це, бо хотів почути. Хай там як, але ця історія підтверджує цілий ряд моїх припущень. Ось це, наприклад: Адельм наклав на себе руки, а з Беренгарієвої історії можна виснувати, що перед смертю він не знаходив собі місця, бувши у полоні великого хвилювання, його мучили докори сумління за щось, що він був скоїв. Він був схвильований і наляканий через свій гріх, бо хтось нагнав на нього страху і, мабуть, змалював йому ту саму картину пекельної з’яви, яку він потім у нестямі так майстерно розіграв перед Беренгарієм. А через цвинтар він ішов, вертаючись з церкви, де був звірився (чи висповідався) комусь, хто вселив у нього страх і докори сумління. З цвинтаря ж він прямував, як сказав Беренгарій, у бік, протилежний до опочивалень. Отже, у бік Вежі, але й, можливо, в бік монастирського муру за свинарниками, звідки, за моїми припущеннями, він кинувся в урвище. Він кинувся туди ще до того, як затягла сніговиця, і загинув у підніжжі муру, і лише згодом зсув заніс його труп між північну і східну башту”.

“А крапля вогняного поту?”

“Вона була в історії, яку він почув і повторив, або яку Беренгарій уявив собі під впливом хвилювання та докорів сумління. Бо муки сумління Беренгарія виступають тут антистрофою до Адельмових мук сумління, ти ж сам чув. Якщо Адельм ішов з хорів, він, можливо, ніс свічку, і крапля, яка впала на руку його друга, була всього лиш Краплею воску. Але Беренгарій відчув цей біль набагато гостріше, бо Адельм назвав його своїм навчителем. А це значить, що докори Адельма стосувалися чогось, чого він навчився від Беренгарія і що врешті кинуло його у смертельний розпач. І Беренгарій це знає, він страждає, бо усвідомлює, що штовхнув Адельма до загибелі, намовивши до чогось недозволеного. І неважко уявити собі, що то було, бідолашний мій Адсо, після всього того, що ми чули про нашого помічника бібліотекаря”.

“Я зрозумів, що сталося між ними, – сказав я, соромлячись своєї проникливості, – але хіба ми всі не віримо у милосердного Бога? Ви кажете, що Адельм, мабуть, визнав свій гріх у сповіді; чому ж тоді він захотів спокутувати свій перший гріх гріхом ще тяжчим, чи принаймні таким самим тяжким?”

“Бо хтось сказав йому щось, що кинуло його у розпач. Я вже говорив, що слова, які настрахали Адельма і якими Адельм настрахав Беренгарія, взяті, схоже, з якоїсь сучасної збірки проповідей. Адже ніколи так, як в останні роки, проповідники не проголошували перед поспільством стільки кровожерних, несамовитих і страхітливих речей, прагнучи зміцнити побожність і острах Божий (а рівно ж ревність і шанобу до людського та Божого закону). Ніколи так, як у наші дні, не лунало серед процесій флагел-лантів стільки священних гімнів, натхненних стражданнями Христа і Богородиці, ніколи так, як нині, церква не намагалася зміцнювати віру посполитих, погрожуючи пекельними муками”.

“Може, це через потребу в каятті”, – мовив я.

“Адсо, я ніколи не чув стільки закликів до покаяння, як нині, коли ні проповідники, ні єпископи, ані навіть мої побратими спіритуали не спроможні більше провадити народ шляхом правдивого покаяння…”

“А третій вік, ангельський Папа, Перуджійська капіту-ла…” – розгублено сказав я.

“Туга за минулим. Велика доба покаяння скінчилася, тому про покаяння може говорити навіть генеральна ка-пітула ордену. Сто чи двісті років тому пронісся великий буревій оновлення. Тоді тих, хто про це говорив, спалювали, дарма – святі вони були, чи єретики. Тепер про Покаяння говорять усі. У певному сенсі про покаяння говорить навіть Папа. Не вір в оновлення людського роду, коли його голосить курія і двір”.

“І фра Дольчино”, – насмілився я, бо мені кортіло більше довідатися про того, чиє ім’я я кілька разів чув напередодні.

“Він помер, і помер так само негідно, як і жив, бо теж прийшов запізно. Та й що ти про це знаєш?”

“Нічого, тому й питаю…”

“Я б волів ніколи про це не згадувати. Маючи до діла з деякими так званими лжеапостолами, я міг спостерігати за ними зблизька. Сумна історія. Вона б посіяла сум’яття тобі в душу. Вона й мене кинула в сум’яття, і моя неспроможність сказати, чия тут правда, тебе б ще більше збентежила. Це історія чоловіка, який скоїв несосвітенні речі, бо втілив на практиці те, що проповідували йому всі ці святі. У певну мить я перестав розуміти, хто тут винуватий, мене немов… немов затуманив дух спорідненості, яким дихали два ворожі табори – табір святих, які проповідували покаяння, і табір грішників, які втілювали його в життя, часто коштом інших… Та я мовив про інше. А може, й далі про те ж: коли доба покаяння добігла кінця, потреба в покаянні стала потребою в смерті. І ті, хто вбивав збожеволілих покаяльників, віддаючи смерті те, що їй належить, запрагли подолати правдиве каяття, яке породжувало смерть, і покаяння душі замінили покаянням уяви, ваблячи до надприродних візій страждання і крові, називаючи їх “свічадом” правдивої покути. Свічадом, яке дає змогу посполитим – а подеколи й ученим – ще в цім житті уявно пережити муки пекла. Щоби – кажуть вони – ніхто не грішив. У сподіванні, що страхом можна стримати душі від гріха і не допустити бунту”.

“І тоді справді ніхто не грішитиме?” – спитав я схвильовано.

“Залежить, що ти маєш на увазі під гріхом, Адсо, – сказав мені учитель. – Мені б не хотілося бути несправедливим до людей країни, в якій я живу вже кілька років, але мені здається, що італійський люд не відзначається великою чеснотою, і якщо не грішить, то лише зі страху перед якимсь бовваном, якого вони часто-густо називають Ім’ям святого. Вони більше бояться святого Себастіяна чи святого Антонія, ніж Христа. Якщо хочеш зберегти якесь місце у чистоті, щоб його не запаскуджували сечею, як це італійці повсюди роблять, наче собаки, варто лиш повісити над ним образок святого Антонія з дерев’яним патиком, і він прожене усіх тих, хто хоче до вітру. Отож завдяки своїм проповідникам італійці ризикують повернутися до давніх забобонів. Вони більше не вірять у воскресення тіла, а страхаються лише тілесних страждань і напастей, тому дужче бояться святого Антонія, ніж Христа”.

“Але ж Беренгарій не італієць”, – зауважив я. <

“Байдуже, я маю на увазі атмосферу, яку церква і проповідницькі чини поширили на цьому півострові і яка звідси шириться далі. І дісталася вона навіть до цієї шани гідної обителі, населеної усіма цими вченими монахами”.

“Бодай би вони принаймні не грішили”, – не здавався я, готовий задовольнитися хоча б цим.

“Якби ця обитель була speculum mundi(1), ти б уже мав відповідь”.

“А вона ним є?” – спитав я.

“Щоб існувало дзеркало світу, треба, щоб світ мав якусь форму”, – завершив розмову Вільям, занадто з-фі-лософська, як на мій отрочий розум.

Другого дня ЧАС ТРЕТІЙ,

Де вибухає сварка між простаками, Аймар з Александрії на щось натякає, а Адсо розважає про святість і екскременти диявола. Відтак Вільям з Адсом повертаються у скрипторій, Вільям бачить дещо цікаве, утретє бесідує про дозволеність сміху, але в кінцевому підсумку не може роздивитись те, що хотів би

Перед тим як піднятись у скрипторій, ми зайшли до кухні, аби щось перекусити, бо ми ще нічого не їли, відколи прокинулись. Я одразу підкріпився кухлем гарячого Молока. Велика плита з південного боку вже палала, мов кузня, а тим часом в печі пікся хліб на цілий день. Двоє козопасів розкладали тушу тільки-но забитої вівці. Поміж кухарів я постеріг Сальватора, який усміхнувся мені своїм вовчим ротом. Тут я побачив, як він бере зі стола рештки вчорашньої курки і крадькома тицяє їх козопасам, а вони ховають їх у свої кожухи, задоволено гигикаючи. Але це помітив і головний кухар, який збештав Сальватора: “Ото вже мені келар з тебе, – сказав він, – ти маєш порядкувати монастирськими дібрами, а не тринькати їх!”

(1) Дзеркалом світу (лат.).

“Вони ж Filii Dei(1), – сказав Сальватор, – Йсус ка-зав-бо, зчините для него те, що зчините для одного з цих вбогих!”

“Братчик чортів, мінорит смердючий! – гаркнув на нього кухар. – Ти вже не серед своєї голодраної братії! Про те, щоб давати дітям Божим, подбає абатове милосердя!”

Сальватор спохмурнів на виду і, вкрай сердитий, обернувся: “Жаден я тобі не братчик-мінорит! Я’сьм мтнах Sancti Benedicti(2)! Merdre a toy(3), богомиле гівняний!”

“Від богомилачую, і богомилка та сучка, якути граєш тут по ночах прутнем своїм христопродавчим, плюгавче один!”

Сальватор притьмом вигнав козопасів і мимохідь кинув на нас стурбований погляд: “Брате, – озвався він до Вільяма, – оборонь свій чин, що моїм не є, повідж йому, що filios Francisci(4) не суть христопродавці! – Відтак шепнув мені на вухо: – Олжа се, тьху”, – і сплюнув на землю.

Кухар грубо виштовхав його за двері і зачинив за його спиною двері. “Брате, – шанобливо сказав він Вілья-мові, – я не говорив зле про ваш чин і про святих людей, які до нього належать. Я розмовляв з цим лжеміноритом і лжебенедиктинцем, а він ні риба ні м’ясо”.

“Я знаю, звідки він прийшов, – примирливо мовив Вільям. – Але тепер він – такий самий чернець, як і ти, і йому теж належиться братня пошана”.

(1) Діти Божі (лат.).

– Святого Бенедикта (лат.).

(3) Тут: Іди до дідька (споте, фр.). Фарс “Убу-король” французького драматурга Альфреда Жаррі (1873-1907), якого вважають предтечею театру абсурду, починається власне зі словаMerdre (насправді такого слова У Французькій мові нема).

(4) Діти Франциска (лат.).

“Але він пхає носа туди, де не треба, бо його захищає келар, і він сам вже став вважати себе келарем. Порядкує в абатстві і вдень, і вночі, мовби все це його!”

“Чому вночі?” – спитав Вільям. Кухар махнув рукою, мовляв, він не бажає говорити про нечестиві речі. Вільям більш нічого його не питав і допив своє молоко.

Моя цікавість розпалювалася все дужче й дужче. Зустріч з Убертином, поголоски про Сальваторове і келаре-ве минуле, дедалі частіші натяки на братчиків і міноритів-єретиків, які я чув у ті дні, небажання учителя розповісти мені про фра Дольчина… Вервечка образів у моїй голові почала складатися в картину. От, приміром, бувши в дорозі, ми принаймні двічі бачили процесії флагеллантів. За першим разом місцева людність дивилась на них, як на святих, за другим разом пішов поголос, що вони єретики. А то були ті самі люди. Вони ходили процесіями по вулицях міста, пара за парою, прикриті лише у соромливих місцях, позбувшись будь-якого почуття стиду. Кожен з них мав у руці шкіряний бич, яким вони били себе по спині до крові, щедро проливаючи сльози, немовби своїми очима бачили страсті Спасителеві, і жалібним співом благали Господнього милосердя і помочі від Богородиці. Не лише вдень, а й уночі, запаливши свічки, у зимову студінь, великими натовпами ходили вони навколо церков, простиралися в покорі перед вівтарями, а попереду йшли священики зі свічками і корогвами, і були то не лише посполиті чоловіки й жінки, але й шляхетні матрони, купці… Чинились тоді великії діла покаяння, крадії віддавали награбоване, інші теж визнавали свої злочини…

Та Вільям дивився на них байдуже і сказав мені, що то не правдиве каяття. Він говорив тоді те саме, що сказав уранці: доба великого покаяльного очищення добігла кінця, а в цей спосіб проповідники лишень дають якийсь лад побожності юрби, щоб не захлиснуло її прагнення іншого каяття, яке справді було єретичним і наводило на всіх пострах. Але різниця, хоч вона й була, зоставалась для мене геть неясною. Мені здавалось, що вона не у вчинках одних чи других, а в тому, як церква судила про той чи той вчинок.

Мені згадалась бесіда з Убертином. Вільям, безперечно, на щось натякав, він намагався розтлумачити Убертинові, що різниця між його містичною (і православною) вірою та схибленою вірою єретиків не така вже й велика. Убер-тин на це образився, немов ця різниця для нього цілком очевидна. У мене тоді склалося враження, що він відрізняється від інших саме тим, що вміє добре бачити відмінності. Вільям склав із себе обов’язки інквізитора, бо втратив здатність їх бачити. Тому йому не хотілося говорити зі мною про того таємничого фра Дольчина. Але, мислив я собі, тоді очевидно, що Вільям втратив благовоління Господа, який не лише велить бачити різницю, але й, сказати б, наділяє своїх обранців здатністю її бачити. Убертин і Клара з Монтефалько (навколо якої теж були самі грішники) були святими саме тому, що вміли розрізняти. Оце і є святість.

Але чому Вільям не вмів розрізняти? Його ум був такий гострий, а в явищах природи він тямив помічати найменшу відмінність і найменшу подібність між речами… Я поринув у ці думки, а Вільям допивав своє молоко, коли ми почули, як з нами хтось вітається. То був Аймар з Александрії, з яким ми запізналися були в скрипторії – мене тоді вразив вираз його обличчя, на якому вічно побутував кривий усміх, немов він ніяк не міг збагнути, чому всі людські створіння такі пусті, не надаючи, однак, сій космічній трагедії надто великого значення. “То що, брате Вільям, ви вже освоїлись у цім вертепі недоумків?”

“Це, гадаю, домівка мужів, гідних шани за свою святість та ученість”, – обережно мовив Вільям.

“Колись так і було. Коли абати робили своє діло, а бібліотекарі – своє. Ви ж бачили там, нагорі, – кивнув він на верхній поверх, – як той німець, напівтруп з очима сліпця, побожно вислуховує марення того іспанця, сліпця з очима трупа, і всі щоранку очікують пришестя Антихриста. Нарихтували нових пергаменів, а нових книжок обмаль… Ми тут сидимо і не рухаємося, а там, у містах, Щось діється… Колись наші монастирі керували світом. Нині цісар, бачте, згадав про нас – сюди їдуть його друзі на зустріч з його ворогами (я знаю дещо про вашу місію, ченці балакучі, вони ж не мають іншого до роботи). Але Сам сидить у місті, бо тільки звідти можна правити цією кращою. Ми тут збираємо зерно і вирощуємо птицю, а там лікті шовку обмінюють на штуки льону, штуки льону – на мішки спецій, і все це – на добрі гроші. Ми тут бережемо свої скарби, а там скарби помножують. І книжки. Куди кращі від наших”.

“Звісно, на світі діється чимало нового. Але чому ви вважаєте, що це абатова провина?”

“Бо він віддав бібліотеку в руки чужинців і порядкує так, що обитель стала схожа на цитадель, єдиною метою якої є захист бібліотеки. У бенедиктинському абатстві на італійській землі італійці мають вирішувати італійські питання. А що ж нині роблять італійці, які вже навіть папи не мають? Торгують, виробляють, а тому багатші від французького короля. То ж робім так і ми – якщо ми вміємо гарно переписувати книжки, чому б нам не переписувати їх для університетів, чому б більше не цікавитися тим, що діється там, за горами? Я не маю на увазі цісарського двору, з усією повагою до вашої місії, брате Вільям, я говорю про те, що роблять болонці і флорентійці. Звідси ми б могли керувати потоком прочан і купців, які їдуть з Італії в Прованс і назад. Чому б не допустити в бібліотеку творів, написаних посполитим наріччям, тоді вона б збагатилася й авторами, які латиною вже не пишуть. А натомість нами керує гурт чужинців, які далі провадять бібліотеку так, ніби в Клюні абатом все ще добрий Одільйон…”

“Але ж настоятель – італієць”, – мовив Вільям.

“Та що там настоятель, – з такою ж кривою усмішкою сказав Аймар. – Замість голови у нього – бібліотечна шафа. Поточена хробаками. Щоб дошкулити Папі, він приймає в обитель братчиків… я маю на увазі тих єретиків, вигнанців з вашого пресвятого чину… а щоб догодити цісареві, скликає сюди ченців з усіх монастирів півночі, ніби у нас нема своїх майстерних переписувачів і знавців греки й арабської, ніби у Флоренції чи в Пізі нема купецьких синів з багатих і щедрих родин, які охоче вступили б в орден, якби він дав їхнім батькам змогу помножити свою могутність і престиж. Але тут поблажливість до речей світу сього згадують лише тоді, коли треба дозволити Німцям… ох, Господи милий, спопели ж язик мій, бо норовить він виказати речі мало достойні!”

“В обителі діються мало достойні речі?” – неуважно поспитав Вільям, наливаючи собі ще трохи молока.

“Ченці теж люди, – прорік Аймар. Відтак додав: – Але тут вони меншою мірою люди, ніж деінде. Ясна річ, я нічого вам не говорив”.

“Дуже цікаво, – мовив Вільям. – Це лише ваші гадки, чи й інші думають так, як ви?”

“Й інші теж, багато хто так думає. Не один з тих, хто тепер оплакує нещасливу долю бідолашного Адельма, не надто б сумував, якби у прірву впав хтось інший – той, хто забагато вештається по бібліотеці”.

“Що ви маєте на увазі?”

“Я вже й так забагато сказав. Ми тут всі дуже балакучі, ви вже, певно, це помітили. З одного боку, мовчання тут вже більш ніхто не дотримується. А з другого – доводять його до крайнощів. А замість того, щоб говорити чи мовчати, належить діяти. У золоту добу нашого чину, коли настоятель не мав належного гарту, всього лиш одна чаша отруєного вина – і місце для наступника було вільне. Я сказав вам усе це, ясна річ, брате Вільям, не тому, що ремствую проти абата чи інших братів. Хай Бог боронить, лиха звичка ремствувати мені, на щастя, не властива. Але я б не хотів, щоб абат просив вас розслідувати щось про мене, чи про когось іншого, приміром Пацифіка з Ті-волі чи Петра з Сант’Альбана. До бібліотеки ми ніякого стосунку не маємо. Але хотіли б мати. То ж викрийте це зміїне кубло, ви ж стількох єретиків спалили”.

“Я ніколи нікого не спалив”, – сухо відповів Вільям.

“Це я просто так, до слова, – погодився Аймар з широкою усмішкою. – Гарного вам полювання, брате Вільям, але вночі будьте обережні”.

“А чому не вдень?”

“Бо вдень тут дбають про тіло з допомогою доброго зілля, а вночі збавляють розуму з допомогою лихого. Не дуже тому вірте, що в прірву Адельма підштовхнули чиїсь РУки, ані тому, що чиїсь руки запхнули Венанція у глек (3) кров’ю. Є тут хтось, хто не хоче, щоб ченці самі вирішували, куди іти, що робити і що читати. І намагається з Допомогою пекельних сил або заклять чаклунів, які знаються з пекельними силами, збити з пантелику цікавські голови…”

“Ви маєте на мислі отця-зілляра?”

“Северин з Сант’Еммерано – достойний чоловік. Звичайно, він – німець, як і Малахія…” Ще раз показавши, який він далекий від ремствування, Аймар піднявся нагору до своєї праці.

“Що ж він хотів нам сказати?” – спитав я.

“Усе і нічого. У монастирі ченці завжди воюють між собою, шоб запевнити собі головство у спільноті. У Мель-ку так само, але, мабуть, ти, бувши новіцієм, не мав ще нагоди це усвідомити. Втім, на твоїй землі здобути владу над монастирем означає завоювати собі позицію, з якої можна на рівних говорити з імператором. А в цій країні все по-іншому, імператор далеко, навіть коли він в Римі. Тут нема двору, тепер вже навіть папського. Зате є міста, як ти, напевне, помітив”.

“Звичайно, і вони мене вразили. Міста в Італії зовсім інші, ніж у моїх сторонах… Це не лише місце мешкання: всі рішення приймаються в містах, всі тут завжди на майдані, і більше важать міські радці, ніж імператор чи Папа. Ці міста… кожне з них наче окреме королівство…”

“А королями їхніми є купці. А їхньою зброєю є гроші. Гроші в Італії виконують іншу роль, ніж у твоїй чи моїй країні. Вони в обігу повсюди, але деінде життя великою мірою все ще опановане обміном дібрами, який його упорядковує. Обмінюють все – птицю і снопи збіжжя, серпи і підводи, а гроші потрібні, щоб купувати весь цей крам. І ти, певно, помітив, що в італійських містах все навпаки – дібра потрібні для того, щоб здобувати гроші. Навіть священики, єпископи і чернечі ордени мусять розраховуватися грішми. Ясна річ, саме тому бунт проти влади проявляється тут як заклик до вбогості, і бунтуються проти влади якраз ті, хто не має доступу до грошових відносин, саме тому кожен заклик до вбогості викликає таку напругу і такі суперечки, а хто надто ревно проповідує вбогість, того ціле місто, від єпископа до магістрата, вважає своїм Ворогом. Інквізитори відчувають сморід диявола там, де хтось збунтувався проти смороду екскрементів диявола. Зрозумівши це, зрозумієш і сенс Аймарових слів. У золоту добу ордену з бенедиктинських абатств пастирі керували паствою вірних. Аймар хоче повернути цю традицію. Але тепер життя пастви змінилося, і абатство може відновити цю традицію (і свою колишню славу та могутність), лише якщо саме зміниться і сприйме нові звичаї пастви. А оскільки паствою нині керують не зброєю чи пишнотою обрядів, а грішми, то Аймар хоче, щоб весь устрій обителі і навіть бібліотека були підпорядковані тому, щоб приносити гроші”.

“А як все це стосується злочинів чи злочину?”

“Цього я ще не знаю. А тепер я б хотів піднятися нагору. Ходімо”.

Ченці вже працювали. У скрипторії панувала тиша, але то не була та тиша, яку породжує працьовитий супокій сердець. Беренгарій, який прийшов тільки-но перед нами, зустрів нас збентежено. Інші ченці підвели голови від своєї праці. Вони знали, що ми тут намагаємось знайти щось, що стосується Венанція, і сам напрям їхніх поглядів скерував нашу увагу на порожнє місце під вікном, яке виходило на центральний восьмикутник.

Хоч днина видалась дуже холодна, в скрипторії було досить тепло. Недарма він був розташований над кухнею, з якої надходило досить тепла, а до того ж комини обох долішніх печей проходили через стовпи, які підтримували два ряди гвинтових сходів, розміщених у західній і південній башті. У північній башті, в протилеглому кінці великої зали, сходів не було, зате була велика грубка, яка палала, ширячи приємне тепло. Крім того, підлогу вкривала солома, і це робило наші кроки нечутними. Отже, найгірше опаленою була східна башта, і я справді помітив, що, оскільки монахів у скрипторії працювало не так багато і залишалось доволі вільних місць, мало хто хотів сідати за розміщені з того боку столи. Коли згодом я усвідомив, що тільки гвинтові сходи східної башти вели не лише вниз, до трапезної, але й уверх, до бібліотеки, я подумав було, чи система опалення зали не влаштована за мудрим розрахунком так, щоб знеохотити ченців до Цікавського винюхування у тому напрямку і полегшити бібліотекареві стеження за входом в бібліотеку. Але я, мабуть, переборщив трохи у своїх підозрах, убого мавпуючи свого вчителя, бо відразу зрозумів, що влітку такий розрахунок мало що б дав, тим паче, помислив собі я, що влітку той кут найбільше освітлює сонце, а отже він знову ж таки менш привабливий.

Стіл бідолахи Венанція стояв задом до великої грубки і був, мабуть, чи не найзручніше розміщеним. Тоді я ще мало відав про життя у скрипторії, але згодом провів там немало часу і знаю, яких страждань завдають – писареві, рубрикаторові чи книжникові довгі зимові години за столом, коли пальці коцюбнуть на стилосі (бо навіть при нормальній температурі після шести годин писання пальці вражає страхітливий “чернечий корч”, – а великий палець болить, мовби його товкли у ступі). Тому на полях рукописів нерідко можна подибати фрази, що їх переписувач зоставив як свідчення своїх страждань (і нетерплячості), приміром, “Дяка Богові, скоро темніє”, чи “Ох, мені б келих вина!”, чи ще “Нині зимно, світло слабке, пергамен з ворсом, робота не клеїться”. Як каже стародавнє прислів’я, перо тримають лише три пальці, але працює все тіло. І все тіло болить.

Та мова була про Венанціїв стіл. Він був менший, ніж інші, як, зрештою, всі столи, розміщені навколо восьмикутного подвір’я і призначені для книжників, тоді як столи під вікнами зовнішніх мурів, призначені для мініатюристів та переписувачів, були більшими. Венанцій теж використовував пюпітр, бо, ймовірно, зазирав в позичені монастирем рукописи, які переписувались. Під столом були низькі полиці, де громадилися розрізнені аркуші; а що всі вони були латиною, я дійшов висновку, що то були його недавні переклади. Написані поспіхом, вони не були оформлені як сторінки книги, бо згодом їх, мабуть, мали передати переписувачеві і мініатюристові. Тому прочитати щось там було годі. Поміж цих аркушів було кілька книжок грекою. Ще одна грецька книга була розкрита на пюпітрі, саме над нею Венанцій працював як перекладач у попередні дні. Я тоді ще не знав греки, але учитель мій сказав, що то був твір якогось Лукіяна, у якому розповідається про людину, обернену на осла. Я згадав тоді подібну казку Апулея, яку новіціям зазвичай суворо не радили читати.

“Навіщо Венанцій перекладав це?” – спитав Вільям Беренгарія, який од нас не відступав.

“її замовив у нашого монастиря синьйор Мілана, і за це монастир матиме привілей на виробництво вина у деяких маєтках на сході, – Беренгарій вказав рукою кудись далеко. Але відразу ж додав: “Не подумайте, що обитель бере за гроші замовлення від мирян. Але замовник постарався, щоб венеційський дож позичив нам цей цінний грецький рукопис, а одержав його він од візантійського кесаря, і по завершенні Венанцієвої праці ми б зробили два списки – один для замовника, а другий – для нашої бібліотеки”.

“Яка не цурається включати до своєї збірки й поганські казки”, – мовив Вільям.

“Бібліотека свідкує про істину і помилку”, – пролунав голос у нас за спиною. То був Хорхе. Я ще раз здивувався (та немало доведеться мені ще дивуватися у наступні дні), як раптово і негадано з’являвся сей дідуган, немов то ми його не бачимо, а не він нас. Мені було невтямки, що робить сліпий у скрипторії, але згодом я зрозумів, що Хорхе був всюдисущий, він бував у всіх закутках обителі. Часто бував він і в скрипторії – сидів на скрині біля каміна і мовби слідкував за всім тим, що відбувається в залі. Якось я почув, як зі свого місця він голосно спитав: “Хто це йде нагору?” – звертаючись до Малахії, який саме йшов до бібліотеки, ступаючи по соломі, яка приглушувала його кроки. Всі ченці дуже його поважали і часто зверталися до нього по допомогу, читаючи йому важко зрозумілі уступи, запитуючи його думку про якийсь коментар чи радячись, як краще зобразити якусь звірину чи якогось святого. Він же спрямовував у порожнечу свої погаслі очі, немов вдивляючись у сторінки, що жили в його пам’яті, і відповідав, що лжепророків зазвичай зображають єпископами, а з уст їм вискакують жаби, або пояснював, якими самоцвітами мають бути прибрані мури небесного Єрусалима; що арі-маспів слід малювати на мапах поблизу землі пресвітера Йоана(1) – і радив не зображати їх потворність надто яскраво: достатньо нашкіцувати їх приблизно, аби лиш можна було їх впізнати, адже вони не мають збуджувати надто уяву, а відразливість їхня не повинна викликати сміху.

Якось я почув, як він радить одному коментаторові, що тлумачити recapitulatio(2) в текстах Тихонія треба за святим Августином, аби уникнути донатистської єресі. Іншого разу я почув, як він дораджує спосіб відрізняти єретиків від схизматиків при укладанні коментарів. А ще якось він пояснював розгубленому книжникові, яку книгу той має шукати в каталозі бібліотеки, мало не вказуючи сторінку, на якій вона згадана, й запевняючи його, що бібліотекар радо видасть йому цю книгу, бо то твір богонатхненний. Врешті одного разу я почув, як він сказав, що таку і таку книгу не варто шукати, хоч вона і є в каталозі, бо ще п’ятдесят років тому її погризли миші і вона розсиплеться в руках у того, хто її торкнеться. Одне слово, він був воістину пам’яттю бібліотеки і душею скрипторію. Іноді він напучував ченців, чуючи, як вони теревенять між собою: “Поспішіть свідкувати про істину, час бо вже близько!” – натякаючи на пришестя Антихриста.

“Бібліотека свідкує про істину і помилку”, – сказав тоді Хорхе.

“Звісно, Апулей і Лукіян провинні у багатьох помилках, – мовив Вільям. – Але під покровом своїх вигадок ця казка містить і добру мораль, бо навчає, як дорого доводиться розплачуватися за власні помилки, та й зрештою я вважаю, що історія чоловіка, оберненого ослом, натякає на перетворення душі, оскверненої гріхом”.

“Можливо”, – сказав Хорхе.

“Утім, тепер я розумію, чому під час тієї розмови, про яку він розповідав учора, Венанція так зацікавила проблема комедії; бо ж казки такого штабу теж можна прирівняти до комедій старожитніх авторів. І одні, і другі не розповідають, як трагедії, про людей, що існували насправді, вони, каже Ісидор, мовлять про людей вигаданих: “fabulae

(1) Пресвітер Йоан – міфічна постать з середньовічних легенд, християнський правитель далеких східних країв. Його називали також християнським володарем Азії, правителем татарів, імператором Ефіопії.

(2) Стисле повторення (лат.).

Noetae a fando nominaverunt quia non sunt res factae sed tan-tum loquendo fictae(1)””.

Спершу я не міг зрозуміти, навіщо Вільям вдався в цю вчену діятрибу, і то з чоловіком, який, схоже, не полюбляє подібних тем, та відповідь Хорхе показала мені, яким проникливим був мій учитель.

“Мова того дня йшла не про комедії, а лише про доз-воленість сміху”, – насупившись, мовив Хорхе. А я чудово пам’ятав, що, коли напередодні Венанцій згадав про ту бесіду, Хорхе заявив, що не пригадує її собі.

“Ага, – недбало кинув Вільям, – а я думав, ви розмовляли про вигадки поетів і дотепні загадки…”

“Говорили ми про сміх, – сухо сказав Хорхе. – Погани писали комедії, щоб спонукати глядачів до сміху, і чинили зле. Господь наш Ісус Христос ніколи не розповідав ані комедій, ані казок, а лише прозорі притчі, які алегорично навчають нас, як заслужити собі рай, і нехай так буде”.

“Цікаво, – мовив Вільям, – чому вам так не до вподоби думка, що Ісус теж сміявся. Гадаю, сміх, як і купіль, – чудовий засіб для лікування гуморів та інших тілесних хворостей, зокрема меланхолії”.

“Купіль – добра річ, – мовив Хорхе, – навіть Акві-нець радить їх, щоб позбутися смутку, адже то лиха пристрасть, коли вона не звернена до зла, яке можна побороти відвагою. Купіль відновлює рівновагу гуморів. А сміх трусить тілом, спотворює риси обличчя і робить людину подібною до мавпи”.

“Мавпи не сміються, сміх властивий людині, він є знаменням її розумної природи”, – мовив Вільям.

“Знаменням розумної природи людини є також слово, а словом можна блюзнити Бога. Не все те, що властиве людині, обов’язково благе. Сміх – знамення глупоти. Той, хто сміється, не вірить у те, з чого сміється, але й не ненавидить його. А отже сміятися зі злого означає не бажати поборювати його, а сміятися з доброго означає не усвідомлювати сили, з якою добро поширює само себе. Тому-то Правило гласить: “decimus humilitatis gradus est si

(1) Поетичними назвали їх казками, бо вони оповідають не про речі дійсні, а про речі вигадані (лат.). З “Етимологій” Ісидора з Севільї.

Non sit facilis ac promptus in risu, quia scriptum est: stultus in risu exaltat vocem suam”‘”.

“Квінтильян, – перебив мій учитель, – твердить, що сміх належить стримувати в панегірику, з огляду на гідність, але його слід заохочувати в багатьох інших випадках. Тацит восхваляв іронію Кальпурнія Пізона, а Пліній Молодший писав: “aliquando praeterea rideo, jocor, ludo, homo sum”(2)”.

“To все погани, – відрік Хорхе. – Правило каже: “scurrilitates vero vel verba otiosa et risum moventia aeterna clausura in omnibus locis damnamus, et ad talia eloquia disci-pulum aperire os non permittimus”(3)”.

“Але коли Христове слово вже тріумфувало на землі, Синезій з Кирени сказав, що божество зуміло сумірно сполучити комічне й трагічне, а про цісаря Адріяна, мужа звичаїв возвишених і душі naturaliter християнської, Гелій Спарціян твердив, що той умів чергувати хвилини веселощів з хвилинами поважності. І, врешті, Авсоній радить помірковано дозувати серйозне і грайливе”.

“Але Павлін Ноланець і Климент Александрійський остерігають нас проти цих глупств, а Сульпіцій Север каже, що святого Мартина ніхто ніколи не бачив ані в полоні гніву, ані в полоні веселощів”.

“Одначе згадує деякі репліки святого, які можна б назвати spiritualiter salsa(4)”, – мовив Вільям.

“Вони були влучні й мудрі, а не смішні. Святий Ефраїм написав паренезу проти смішок серед монахів, a “De ha-bitu et conversatione monachorum”(5) радить уникати непристойностей і жартів, немовби то отрута гаспида!”

“Але Гільдеберт сказав: “admittenda tibi joca sunt post seria quaedam, sed tamen et dignis ipsa gerenda modis”(6). А Йоан із Солсбері дозволяв скромні веселощі. Навіть Єкклезіаст, на якого посилається ваше Правило і з якого ви цитували уступ про те, що сміх – прикмета дурня, допускає принаймні мовчазний сміх сумирної душі”.

(1) Десятий ступінь послуху полягає в тому, щоб не піддаватись легко поривам сміху, бо ж написано: дурень у сміху підносить голос свій (лат.).

(2) Іноді я сміюся, жартую, граюся, бо я людина (лат.).

(3) Непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, аби учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову (лат.).

(4)Дотепним (лат.).

(5) Про монаше облачення і бесіду (лат.).

(6) Після серйозної бесіди треба дозволити жарти, але вони повинні мати належну міру (лат.).

“Душа спокійна, лише коли споглядає істину і насолоджується сповненим добром, а з істини і добра не сміються. Ось чому Христос не сміявся. Сміх породжує сумнів”. “Але іноді треба сумніватися”.

“Не бачу для цього причини. Коли зроджується сумнів, належить звернутися до авторитету, до слів якогось святого отця чи учителя церкви, і тоді будь-яка підстава для сумніву зникне. Мені здається, що ви надто переймаєтеся всілякими сумнівними теоріями, як-от вчення паризьких логіків. Та святий Бернард вміло дав відсіч кастратові Абеляру, який намагався піддавати всі проблеми холодному і мертвому раціональному аналізові, віддаючи все на поталу розумові, не просвітленому писаннями, вирікаючи своє “це так, а це не так(1)”. Звичайно, той, хто погоджується з цими вельми небезпечними ідеями, схильний схвалювати і жарти неука, який сміється з того, що насправді є єдиною істиною, даною нам раз і назавжди. Тому, сміючися, неук немов каже “Deus non est”(2)”. “Превелебний Хорхе, мені здається, ви несправедливо називаєте Абеляра кастратом, адже знаєте, що такої долі він зазнав через чужу підлість…”

“Через свої гріхи. Через пиху своєї віри у людський розум. Бо віру посполитих висміяно, таїни Божі оголено перед всіма (принаймні деякі глупаки до цього бралися), питання вишніх речей потрактовано легковажно, отців же взято на глузи, бо вони вважали, що такі питання належить радше замовчувати, ніж розв’язувати”.

“Я не згоден, всечесний Хорхе. Бог хоче, щоб ми використовували свій розум для з’ясування багатьох неясних речей, які писання дозволило нам тлумачити на власний розсуд. Коли хтось пропонує якесь твердження, то перед тим, як повірити в нього, ви спершу мусите з’ясувати, чи воно прийнятне, бо розум наш сотворений Богом, і те, що любе нашому розумові, напевне любе й розумові божественному, про який, зрештою, нам відомо лише те, що через аналогію, а часто й через заперечення, ми висновуєм з міркувань нашого розуму. Тому іноді, щоб підірвати фальшивий авторитет абсурдного твердження, противного розумові, належним знаряддям може бути і сміх. Часто сміх потрібен також для того, щоб збити з пантелику лихих і ясно, як Божий день, показати їхню глупоту. Про святого Мавра розповідають, що погани вкинули його в окріп, а він ремствував, що купіль захолодна; поганський правитель, щоб перевірити, в глупоті своїй запхав руку в воду і попікся. Гарно вчинив сей святий мученик, висміявши ворогів віри”.

(1) Натяк на твір Абеляра “Так і ні” (див. Глосарій І далі в тексті).

(2) Бога нема (лат.).

Хорхе недобре посміхнувся: “В оповідках, що їх полюбляють проповідники, можна знайти чимало таких байок. Святий, занурений в окріп, страждає задля Христа і стримує свої крики, а не забавляється дитячими витівками перед поганами!”

“Бачите? – мовив Вільям. – Оповідка ся здається вам противною розумові, і ви звинувачуєте її в тому, що вона смішна! Нехай невидимо і здержуючи вуста, ви смієтеся з чогось і хочете, щоб я теж не сприймав цього всерйоз. Ви смієтеся зі сміху, та все ж смієтесь”.

Хорхе роздратовано махнув рукою: “Жартуючи зі сміху, ви втягуєте мене в пусті балачки. Але самі знаєте, що Христос не сміявся”.

“Я цього не певен. Коли він пропонує фарисеям кинути перший камінь, коли питає, хто зображений на монеті, якою сплачують податок, коли вживає гру слів, кажучи “Ти es petrus”(1), він, мислю собі, дотепними своїми речами хоче присоромити грішників і підтримати на дусі прихильників. Дотепність видно і в його словах, звернених до Каяфи: “Ти сказав”. А коментуючи книгу пророка Єремії, де Бог каже Єрусалимові “nudavi femora contra faciem tuam”(2), – Єронім пояснює: “sive nudabo et relevabo femora et posteriora tua”(3). Отже, навіть Господь висловлюється дотепно, щоб збити з пантелику тих, кого хоче покарати. І ви добре знаєте, що у найгарячіший момент бороть-

‘Ти – камінь (Петро) (лат.). Див. Мт 16, 18.

(2) Закочу подолки твої над обличчя твоє (лат.). Єр 13, 26.

(3) Оголить і покаже стегна свої і зад свій (лат.).

Би між клюнійцями і цистерціянцями перші висміювали других, звинувачуючи їх у тому, що ті не носять штанів. А в “Speculum Stultorum”(1) оповідається про те, як осел на ймення Бурий замислюється, що б сталося, якби вночі вітер підняв ковдри, і чернець побачив свій ерам…”

Ченці навколо засміялися, а Хорхе розлютився: “Ви мені втягуєте оцих братів у дурнуваті забави. Я знаю, що францисканці звикли здобувати собі прихильність поспільства подібними дурницями, але про ці забави я скажу вам словами одного вірша, почутого від когось з ваших проповідників: turn podex carmen extulit horridulum(2)”.

Сказано це було дещо зарізко. Вільям поводив себе зухвало, але тепер Хорхе звинувачував його в тому, що слова його погано пахнуть. Я замислився, чи сувора ця відповідь не означає, що старець велить нам покинути скрипторій. Та Вільям, ще недавно такий войовничий, зробився напрочуд смиренним.

“Прошу прощення, всечесний Хорхе, – мовив він. – Мої вуста зрадили мої думки, я не хотів бути нешанобливим до вас. Мабуть, те, що ви кажете, правда, а я помилявся”.

Супроти цього вишуканого чину покори Хорхе лиш крекнув, що могло означати як задоволення, так і прощення, і йому нічого іншого не залишалося, як вернутися на своє місце, та й ченці, які під час дискусії поступово підходили до нас, знов повернулися до своїх робочих столів. Вільям знову став навколішки перед Венанцієвим столом і почав нишпорити між паперами. Своєю покірливою відповіддю Вільям здобув собі кілька секунд спокою. І те, що він побачив протягом цих кількох секунд, подвигнуло його на пошуки у наступну ніч.

То тривало дійсно кілька секунд. Бо одразу ж до нього підступив Бенцій, вдаючи, буцім забув свій стилос на столі, коли був підійшов, прислухаючись до розмови з Хорхе, шепнув Вільямові, що йому терміново треба з ним поговорити, і призначив йому зустріч за лазнею. Вільям, мовляв, має вийти першим, а він його невдовзі наздожене.

(1) Дзеркало дурнів (лат.).

(2) Тут зад його випустив паскудний звук (лат.).

Вільям вагався якусь мить, тоді покликав Малахію, який з-за свого стола біля каталога слідкував за всім, що діялося навколо, і попрохав його, щоб той, зважаючи на мандат, одержаний від настоятеля (він наголосив на цім своїм привілеї), поставив когось сторожити стіл Венанція, бо для розслідування конче потрібно, щоб ніхто до нього не наближався впродовж цілого дня, аж поки Вільям не вернеться. Він сказав це голосно, таким чином не лише зобов’язуючи Малахію наглядати за монахами, але й монахів наглядати за Малахією. Бібліотекар не міг не погодитися, і ми з Вільямом вийшли.

Поки ми йшли через город, прямуючи до лазні, розташованої позаду лічниці, Вільям зауважив:

“Схоже, багатьом не до шмиги, що до рук мені потрапить щось, що лежить на Венанцієвому столі або під ним”.

“І що ж це таке?”

“Мені здається, що цього не знає навіть той, кому це не до шмиги”.

“Отже, Бенцієві нічого нам сказати, він тільки нас хоче виманити зі скрипторію?”

“Це ми зараз дізнаємось”, – мовив Вільям. Невдовзі Бенцій і справді наздогнав нас.

Другого дня ЧАС ШОСТИЙ,

Де Бенцій повідає дивну історію, яка з ‘ясовує деякі неподобні речі з життя обителі

Бенцієва оповідь була дещо плутаною. Схоже було, що він і справді хотів лише виманити нас зі скрипторію, але, мабуть, не зумівши вигадати правдоподібної причини, він виклав нам таки дещо з того, що знав.

Він сказав, що зранку дещо недомовив, але тепер, після зрілого розмислу, вирішив, що Вільям повинен знати всю правду. Під час тієї легендарної бесіди про сміх Бе-ренгарій згадав про “finis Africae”. Що ж це таке? Бібліотека повна тайнощів, і там чимало книжок, яких монахам Ніколи не видавали. Бенція вразили слова Вільяма про раціональний аналіз тверджень. Він заявив, що вчений монах, на його думку, має право знайомитися зі всім тим, що зберігається в бібліотеці, і виголосив полум’яні слова проти собору в Суассоні, який осудив Абеляра, і поки він говорив, ми усвідомили, що цього ще молодого шанувальника риторики трусить порив до незалежності, і він з трудом зносить пута, які монастирська дисципліна накладає на допитливість його розуму. Я завжди вважав, що до цієї допитливості ставитися слід з підозрою, але моєму учителеві, ясна річ, ця постава була до вподоби, і я помітив, що він симпатизує Бенцієві і довіряє його словам. Одне слово, Бенцій сказав нам, що не знає, про які секрети розмовляли Адельм, Венанцій та Беренгарій, але він не мав би нічого проти, якби завдяки цій сумній історії хоч трохи змінилися порядки в бібліотеці, і він сподівається, що мій учитель, куди б не завела його нитка розслідування, зуміє домогтися, щоб настоятель послабив дещо інтелектуальну дисципліну, яка тяжить над такими ченцями, як він. Адже ми прибули з такої далечі, додав він, саме для того, щоб живити свій розум дивами, схованими у просторих нутрощах бібліотеки.

Гадаю, Бенцій щиро сподівався від розслідування того, про що говорив. Одначе водночас, мабуть, як і припускав Вільям, його пекла таки цікавість: він хотів першим понишпорити у Венанцієвому столі, і тому, щоб відвести нас подалі від нього, він готовий був дати взамін інші відомості. І ось що він нам повів.

Багато хто з монахів знав, що Беренгарія пожирала нездорова пристрасть до Адельма, та сама пристрасть, скверну якої гнів Божий скарав у Содомі та Гоморрі. Так висловився Бенцій, можливо, з огляду на мій юний вік. Але той, чиє отроцтво проминуло в монастирі, хоч сам зберігши цноту, не раз чував про ці пристрасті, а іноді й сам був змушений стерегтися від підступів тих, хто був у їхній владі. Навіть я, бувши ще зовсім юним ченчиком, одержував від одного літнього монаха з Мелька цидулки з віршами, які миряни зазвичай присвячують жінкам. Чернечі обітниці тримають нас далеко від тієї клоаки пороків, жіночого тіла, але часто надто близько підводять нас до бі-,р™, Ш

Інших хиб. Зрештою, чи можу я приховати від самого себе, що навіть нині мої старі літа не в змозі вповні захистити мене від підступів біса полуденного, коли погляд мій затримується, бувало, на безбородому, по-дівочому чистому і свіжому обличчі якогось новіція на хорах?

Цим я зовсім не бажаю поставити під сумнів свій вибір на користь монашого життя, а лиш хочу пояснити заблуд багатьох з тих, кому свята ся ноша здається заважкою. І, мабуть, пояснити страшний злочин Беренгарія. Але, якщо вірити Бенцієві, цей монах, схоже, плекав цю свою ваду ще мерзеннішим чином, бо вдавався до шантажу, домагаючись від інших того, що цнотливість і пристойність їм забороняла.

Тож уже давно братія кепкувала собі з ніжних поглядів, що їх Беренгарій кидав на Адельма, який, кажуть, вельми був уродливий. А тим часом самого Адельма, цілковито залюбленого у свою працю, Беренгарієва пристрасть мало обходила, бо лиш з праці він черпав утіху. Та хтозна, може, в глибині своєї душі, сам того не відаючи, він теж схилявся до сього мерзосвітнього пороку. Хай там як, але Бенцій якось підслухав розмову між Адельмом та Беренгарієм: обіцяючи відкрити йому якусь таємницю, яку Адельм випитував у нього, Беренгарій пропонував йому мерзенну угоду, і навіть найпростодушніший читальник може здогадатися яку саме. І Бенцій почув, як з Адельмових вуст злетіли слова згоди, вимовлені майже з полегшею. Немовби, насмілився сказати Бенцій, у глибині душі іншого він і не бажав, і варто йому було знайти інший привід, ніж плотська жага, щоб дати свою згоду. А це значить, доводив Бенцій, що Беренгарієва таємниця стосувалася таїн мудрості, бо тоді Адельм міг живити ілюзію, буцім він погоджується на тілесний гріх, щоб втамувати прагнення розуму. Зрештою, з усмішкою додав Бенцій, він сам не раз бував у полоні таких сильних хотінь розуму, що погодився б вволити чужу тілесну жагу навіть всупереч своїм власним тілесним нахилам, аби лиш задовольнити їх.

“Хіба з вами не бувало такого, – спитав він у Вільяма, – що ви ладні були допуститися навіть осуду гідного вчинку, аби лиш дістати до рук книгу, яку шукаєте роками?” “Багато століть тому мудрий і чеснотливий Силь-вестр II віддав свою коштовну армілярну сферу взамін за рукопис, здається, Стація чи Лукана, – мовив Вільям. Однак відразу обережно додав: – Але йшлося про армілярну сферу, а не про доброчесність”.

Бенцій визнав, що запал завів його задалеко, і став розповідати далі. У ніч перед загибеллю Адельма він вирішив простежити за ними обома, бо його пекла цікавість. І побачив, як після повечер’я обоє вони пішли до опочивальні. Він довго чекав, тримаючи ледь прочиненими двері своєї келії, що була неподалік від їхніх, і, тільки-но тиша оповила сон монахів, побачив, як Адельм прослизнув у Беренгарієву келію. Після цього сон його не брав, і через якийсь час він почув, як Беренгарієві двері відчиняються і з них прожогом вискакує Адельм, а Беренгарій намагається його затримати. Адельм спустився на долішній поверх, і Беренгарій пішов услід за ним. Бенцій обережно прослизнув за ними і побачив Беренгарія, який, тремтячи, принишк в кутку на початку коридора долішнього поверху, втупившись поглядом у двері келії Хорхе. Бенцій зрозумів, що Адельм кинувся в ноги старому монахові, щоб визнати свій гріх. А Беренгарій тремтів, бо знав, що таємницю його розкрито, нехай навіть під печаттю святого таїнства сповіді.

Відтак Адельм вийшов, блідий як стіна, відсторонив від себе Беренгарія, який намагався щось йому сказати, і поспішив геть з опочивальні. Він обійшов абсиду церкви і через північний портал, який вночі завжди залишають відчиненим, увійшов на хори. Він, певно, хотів помолитися. Беренгарій пішов за ним, але в церкву не зайшов, а став блукати по цвинтарі між могилами, заламуючи руки.

Бенцій не знав, що робити, коли помітив, що поблизу є ще хтось четвертий. Той теж слідкував за цією парою і, певна річ, не помітив Бенція, який щільно притиснувся до стовбура дуба, що росте на краю цвинтаря. То був Венан-Цій. Побачивши його, Беренгарій принишк між могилами. Венанцій теж пішов на хори. Тут Бенцій, боячися, що його побачать, вернувся в свою келію. Наступного ранку Адельмів труп знайшли у підніжжі крутосхилу. Більш нічого він, Бенцій, не знав.

Наближалася обідня пора. Бенцій пішов, і мій учитель більш нічого його не питав. Ми барилися ще якийсь час за лазнею, відтак прогулялися кілька хвилин по городі, розмірковуючи над сими особливими одкровеннями.

“Крушина, – мовив раптом Вільям і схилився, щоб придивитись до рослини, яку він того зимового дня впізнав у голому кущі. – Напар з її кори помагає від геморою. А це – лопух, arctium lappa, гарна припарка з його свіжих коренів гоїть висипку на шкірі”.

“Ви тямите в цьому більше від Северина, – сказав я йому, – але тепер звольте сказати мені, мосьпане, що ви думаєте про те, що ми почули!”

“Любий Адсо, пора б тобі навчитися міркувати власною головою. Бенцій, мабуть, сказав нам правду. Його оповідь збігається з тим, що оповів нам нині рано-вранці Беренгарій, переплівши зі своїми мареннями. Спробуй відтворити хід подій. Беренгарій з Адельмом допускаються великого паскудства, це ми вже зрозуміли раніше. І Беренгарій, мабуть, відкриває-таки Адельмові ту таємницю, яка, на жаль, далі нею зостається. Адельм же, скоївши злочин супроти чистоти і законів природи, думає лиш про те, щоб звіритися комусь, хто б міг відпустити йому цей гріх, і біжить до Хорхе. А той вдачу має вельми сувору, як ми вже мали нагоду переконатися, тож накидається на Адельма з докорами, які вселяють у нього страх. Може, він не дає йому розгрішення, а може, накладає неможливу покуту – цього ми не знаємо, і Хорхе ніколи нам цього не скаже. Але як би там не було, Адельм прожогом біжить до церкви, щоб простертися перед вівтарем, та сумління його не знаходить спокою. Тут до нього підходить Венан-цій. Ми не знаємо, що вони сказали один одному. Можливо, Адельм звіряє Венанцієві таємницю, яку одержав у дар (чи в заплату) від Беренгарія – вона вже зовсім його не обходить, бо в нього тепер вже є своя таємниця, куди жахливіша і пекучіша. Що ж діється з Венанцієм? Його, ймовірно, охоплює та сама палка цікавість, яка нині спонукала до звірень нашого Бенція, і він, задоволений тим, що дізнався, зоставляє Адельма на поталу докорів сумління. Адельм відчуває себе покинутим, вирішує заподіяти Собі смерть, виходить у розпачі на цвинтар і там зустрічає Беренгарія. Він кидає йому в вічі жахливі слова, звинувачує у всьому, зве його навчителем мерзенностей. Гадаю, якщо очистити Беренгарієву оповідь від його галюцинацій, її можна вважати правдивою. Адельм повторив йому ті самі слова, які почув був від Хорхе і які зродили у ньому розпач. І Беренгарій в сум’ятті душі йде в один бік, а Адельм – в другий, щоб накласти на себе руки. Далі все йде так, як ми вже знаємо і як бачили на власні очі. Усі вважають, що Адельма замордовано, а це наводить Венан-ція на думку, що таємниця бібліотеки куди важливіша, ніж він гадав. І він самотужки береться за пошуки. Аж поки хтось не зупиняє його, до того чи після того, як він відкрив те, що шукав”.

“Хто його вбив? Беренгарій?”

“Можливо. Або Малахія, який має Вежу в своїй опіці. Або ще хтось. Беренгарій під підозрою, бо він явно наляканий, а він же знав, що Венанцію відома його таємниця. Малахію теж можна підозрювати: він, охоронець непорушності бібліотеки, виявляє, що хтось ту непорушність порушив, тому й вбиває. Хорхе відає все про всіх, знає Адельмову таємницю, не хоче, щоб я дізнався, що ж таке знайшов Венанцій… Багато що кидає на нього підозру. Але скажи мені, як сліпий чоловік може вбити іншого чоловіка, повного сил, і як цей старець, хоч і доволі міцний, міг перенести труп і кинути його в глек. Врешті, хіба вбивцею не міг бути той сам Бенцій? А може, він нам брехав, маючи якісь свої, невідомі нам цілі. І чому обмежувати коло підозрюваних лише тими, хто брав участь у бесіді про сміх? Злочин міг мати інші мотиви, не пов’язані з бібліотекою. В кожному разі нам треба зробити дві речі: дізнатись, як вночі потрапити до бібліотеки, і дістати свічку. Про свічку подбаєш ти. Повештайся по кухні в час обіду і прихопи якусь…” “Я маю її вкрасти?”

“Позичити, задля більшої слави Господа”. “Ну, тоді можете на мене покластися, мосьпане”. “Молодець. Щодо входу до Вежі, то ми бачили, звідки виринув Малахія вчора вночі. Нині піду оглянути церкву, а зокрема ту каплицю. Через годину пора в трапезну. А опісля у нас зустріч з настоятелем. Тебе теж буде допущено, бо я сказав, що мені треба, аби хтось записував те, що ми говоритимем”.

Другого дня ЧАС ДЕВ’ЯТИЙ,

Де виявляється, що настоятель пишається багатствами своєї обителі і побоюється єретиків, а насамкінець Адсо починає сумніватися, чи добре він зробив, пустившись у мандри по світі

Ми знайшли абата в церкві, перед головним вівтарем. Він наглядав за роботою кількох новіціїв, які витягнули з ванькиру чимало священного начиння – чаші, диско-си, ковчеги, а також розп’яття, якого я не бачив під час вранішнього богослужіння. Я не зміг стримати зачудованого вигуку, побачивши пишну красу цих священних вмістилищ. Був якраз полудень, і світло хвилями напливало з вікон на хорах, а ще більше з вікон фасаду, утворюючи білі водоспади, немов містичні потоки божественної субстанції, які перехрещувалися в багатьох місцях церкви, заливаючи сам вівтар.

Начиння, чаші – усе являло напоказ коштовність матеріалу, з якого воно виготовлене: я побачив, як посеред жовтини золота, непорочної білини слонової кістки і прозорості кришталю виблискують самоцвіти всіх барв і розмірів, і впізнав гіацинти, топази, рубіни, сапфіри, смарагди, хризоліти, онікси, рубіни, яшму й агати. І водночас я зауважив те, чого не помітив вранці, коли спершу мене охопив екстаз молитви, а відтак кинув у сум’яття жах: покрівець вівтаря й інші три запинала, які увінчували його, були щирозолоті, та й цілий вівтар, здавалось, виблискував золотом, хоч би з якого боку на нього дивитись.

У відповідь на моє здивування абат усміхнувся: “Оці багатства, які ви тут бачите, – мовив він до нас з учителем, – й інші, які ще побачите згодом, – це спадщина століть побожності й поклоніння, свідчення могуття й святості сеї обителі. Мирські князі і володарі, архи-єпископи і єпископи жертвували на сей олтар й олтарне знадіб’я персні своїх інвеститур, золото і самоцвіти, знаки своєї величі, бажаючи, щоб їх сплавили тут на більшу славу Господа і сього Його місця. Хоч нині монастир затьмарила ще одна скорботна подія, ми, усвідомлюючи свою кволість, не повинні забувати про силу і могутність Всевишнього. Наближається празник святого Різдва, і ми починаємо чистити священне знадіб’я, щоб згодом відсвяткувати народний Спасителя з усією пишнотою і урочистістю, якої вони заслуговують і вимагають. Кожна річ повинна постати у повноті свого сяйва… – додав він, втупившись поглядом у Вільяма, і вже потім я зрозумів, чому він так гордовито і наполегливо все це пояснював, – адже ми вважаємо, що хосенно і гоже не приховувати, а навпаки, восхваляти щедрі Божі дари”.

“Звичайно, – ввічливо мовив Вільям, – якщо ваша світлість вважає, що Господа слід прославляти саме так, ваша обитель досягла найвищих висот у цім прославлянні”.

“Саме так і треба, – мовив абат. – Якщо колись, корячись волі Божій і приписам пророків, у золоті амфори й вази, в позолочені урни збирали кров кіз, тельців і телиць у храмі Соломоновім, тим паче золоте начиння, прикрашене коштовним камінням, і всі найкращі клейноти серед створених речей належить з безнастанною шанобою і благоговінням вживати для того, щоб збирати кров Христову! Якби при другому сотворенні субстанція наша стала подібною до субстанції херувимів та серафимів, все ж вона була б ще негідною правити за вмістилище сій невимовній жертві…”

“Воістину”, – мовив я.

“Багато хто заперечує, кажучи, що натхненний ум, чисте серце, святобливе намірення – ось все, що конечне для сього священного служіння. Ми перші стверджуєм відкрито й рішуче, що речі сі воістину найсутніші; та ми переконані, що віддавати шану слід і зовнішньою пишнотою священного начиння, адже справедливо і достойно є служити нашому Спасителеві у повноті всіх речей, бо й Він не відмовився подбати про нас у повноті всього і безвиїмково”.

“Так завжди міркували великі мужі вашого чину, – погодився Вільям, – пригадую, як чудово писав про церковні прикраси великий і високоповажаний абат Сугерій”.

“Істинна правда, – мовив настоятель. – Погляньте на це розп’яття. Воно ще не закінчене… – Він з безконечною любов’ю взяв його в руку і став розглядати, і блаженство осяяло його обличчя. – Тут бракує ще кількрх перлин, я не знайшов потрібного розміру. Колись святий Андрій, взиваючи до хреста на Голгофі, сказав, що члени Христові прикрашають його, мов перли многоцінні. І сю скромну подобу того великого чуда теж належить прикрасити перлами. Утім, мені здалося слушним вставити тут, в цім місці, над самою головою Спасителя, найкращий діамант, який ви будь-коли бачили”. Своїми довгими білими пальцями він святобливо погладив найкоштовніші частини святого дерева, точніше, святої слонової кістки, адже саме з цього чудового матеріалу були зроблені рамена хреста.

“Коли я насолоджуюсь всіма пишнотами сього дому Божого, коли чар різнобарвних самоцвітів відриває мене від зовнішніх турбот, а піднесений роздум, переносячи матеріальне на нематеріальне, зосереджується на розмаїтості святих чеснот, тоді мені здається, що я потрапив, сказати б, у якийсь незвиклий закут вселенної, не ув’язнений цілковито у багні землі і не відірваний цілковито від чистоти небес. І мені уявляється, що ласка Божа сподобила мене анагогічним шляхом перенестись з долішнього сього світу до світу вишнього…”

Він говорив, повернувшись обличчям до нави. Хвиля світла, що проникала зверху, мов знамення особливого благовоління денного світила, освітлювала йому обличчя й руки, які він підняв хрестом у пориві екстазу. “Уся твар, – мовив він, – видима й невидима, є світло, що його привів до буття родитель всіх світел. Ця слонова кістка, цей онікс, і вся ця кам’яна споруда навколо нас – то світло, я ж бо відчуваю, що вони благі й прегарні, що існують вони за власними правилами пропорції, що видом і кшталтом своїм вони різняться від усіх інших видів і кшталтів, що визначає їх власне число, що не зраджують Вони своєму порядкові, що шукають вони своє особливе місце відповідно до своєї ваги. А що коштовніша за своєю природою субстанція, на яку я дивлюся, то більше все це відкривається передо мною і пишніше сяє творче могуття Бога, і якщо до вознеслої причини, недоступної у своїй повноті, легше можна дістатись, виходячи з воз-неслого наслідку, то наскільки краще мовить мені про божественну причину такий подиву гідний наслідок, як золото чи діамант, якщо про неї мені спроможні говорити навіть екскременти й комашня! Коли в самоцвітах цих мені являється видіння світу вишнього, душа моя плаче зворушено і радісно, та не з мирського марнославства чи жадоби до багатства, а з пречистої любові до нічим не спричиненої першопричини”.

“Кращого богослов’я годі й шукати”, – мовив Вільям з глибоким смиренням, а я подумав, що він вжив оту підступну фігуру думки, котру ритори звуть іронією; одначе її зазвичай вживають з належною pronunciatio(1), яка підкреслює і виправдовує її вжиток; та цього Вільям не робив ніколи. Тому настоятель, більше звиклий до фігур мови, сприйняв Вільямові слова дослівно, далі перебуваючи в полоні свого містичного екстазу: “Це матеріальне богоявлення – щонайпряміший зі шляхів, які дають нам торкнутися Всевишнього”.

Вільям увічливо кашлянув і мовив: “У-гм… е-гм…” То був знак, що він хоче змінити тему розмови. Йому вдалось це без труднощів, бо звичаєм його було – і, мислю собі, це типовий звичай людей з його сторін – розпочинати кожну розмову довгим попереднім кректанням, немов йому коштувало великого розумового зусилля задовільно викласти свою думку. А насправді, і в цім я вже переконався, що більше він кректав, готуючись заговорити, то більше був упевнений в слушності думки, яку мав висловити.

“У-гм… е-гм… – сказав, отже, Вільям. – Може, варто б нам обговорити зустріч і дискусію про убогість…”

“Про убогість… – повторив настоятель, далі у полоні своїх думок, немов несила йому було спуститися з того чудового закутка вселенної, куди занесли його самоцві-Ти – – Справді, зустріч…”

(1) Інтонацією (лат.).

І вони почали напружену розмову про те, що я почасти вже знав, а почасти зумів утямити, прислухаючись до їхньої бесіди. Мова була, як я вже сказав ще на початку цього незрадливого мого літопису, про подвійний спір, де, з одного боку, імператор протистояв Папі, а з другого – Папа протистояв францисканцям, які на Пе-руджійській капітулі, нехай багато років опісля, та все ж підтвердили тези спіритуалів про убогість Христа; і про те, що францисканці стали на бік імперії, а трикутник протистоянь і союзів тепер вже обернувся квадратом, бо в клубок цей вплутались ще й абати чину святого Бене-дикта, що для мене було геть незрозумілим.

Мені й досі невтямки, чому бенедиктинські абати дали захисток і притулок францисканцям-спіритуалам ще до того, як їх власний орден розділив до певної міри їхні погляди. Бо якщо спіритуали проповідували відмову від усіх земних дібр, старші мого ордену ішли шляхом не менш чеснотливим, одначе цілковито протилежним – і найвиразніше підтвердження цьому я бачив того ж таки дня. Але гадаю, що абати мислили собі, що надмірна влада Папи означає надмірну владу єпископів і міст, а тимчасом чин мій впродовж століть ревно боронив свою могутність саме від зазіхань світського кліру та купців-міщан, претендуючи на гідність прямого посередника між небом та землею і дорадника монархів.

Я не раз разів чув твердження, за яким Божий народ ділиться на пастирів (себто кліриків), собак (себто воїнів) та овець, себто поспільство. Та перегодом я зрозумів, що твердження це можна трактувати різними способами. Бенедиктинці часто говорили не так про три стани, як про дві великі царини, одна з них стосувалася порядкування земними речами, а друга – порядкування речами небесними. Поділ на клір, мирських володарів і поспільство мав силу щодо речей земних, одначе над цією троякою цариною височів ordo monachorum(1), прямий посередник між Божим народом і небом. Монахи не мали нічого спільного з мирськими пастирями, до яких належали священики та єпископи, ці зіпсуті неуки, готові служити інтересам міст, де вівцями були вже не добрі і вірні селяни, а купці І ремісники. Бенедиктинський чин не мав нічого проти того, щоб оруду над посполитими довірити світським клірикам, аби лиш право остаточно вирішувати про характер цих стосунків належала монахам, і в цьому вони, прямо спілкуючись з джерелом всякої небесної влади, так само прямо спілкувалися з джерелом всякої земної влади, себто імперією. Оце тому, мислю собі, немало абатів-бенедик-тинців, щоб відновити гідність імперії супроти міських управ (єпископів у спілці з купцями), погоджувалися навіть захищати францисканців-спіритуалів: їхніх ідей вони не поділяли, але їхня присутність була для них зручна, адже давала імперії непогані аргументи проти всемогуття Папи. Тому й Аббон, подумав собі я, погодився на співпрацю з Вільямом, цісарським посланцем, ставши посередником між францисканським чином і папським престолом. Адже попри бурхливі сутички, які сильно наражали на небезпеку церковну єдність, Михаїл з Чезени, якого Папа Йоан вже не раз викликав до Авіньйону, нарешті згодився прийняти запрошення, бо не хотів, щоб орден його остаточно зітнувся з понтифіком. Як генерал францисканців, він хотів водночас домогтися перемоги їх позиції і дістати папську згоду, адже він, зрештою, відчував, що без цієї згоди не зможе довго очолювати орден.

(1) Монаший чин (лат.).

Але багато хто остерігав його, що папа чекає на нього у Франції, щоб заманити у пастку, звинуватити в єресі і віддати під суд. Тому йому радили, що перед візитом до Авіньйону варто влаштувати перемовини. Марсилію спала на гадку ще краща ідея: разом з Михаїлом послати ще й імперського легата, який би представив Папі позицію прибічників імператора. Не так для того, щоб переконати старого Кагорця, як дта того, щоб посилити позицію Михаїла, адже коли Михаїл прибуде як член імперської легації, Папі важче буде з ним розквитатися.

Проте ця ідея теж мала численні незручності, і її не можна було здійснити притьмом. Звідси зродилася думка про попередню зустріч між членами імперської легації та посланцями Папи, щоб взаємно з’ясувати позиції сторін і скласти стосовно зустрічі угоду, яка б гарантувала італійським гостям безпеку. Організувати цю попередню зустріч було доручено саме Вільямові з Баскервіля. Він Же мав би потім викласти позицію імперських богословів в Авіньйоні, якщо вважатиме, що візит цей можна здійснити без жодної небезпеки. Легкою справою то не було, адже Папа хотів бачити Михаїла самого, бо так легше було присилувати його до послуху, тому можна було предбачи-ти, що він пошле до Італії легацію з напученням по змозі не допустити прибуття імперських посланців до його двору. Досі Вільям діяв вельми спритно. Після довгих бесід з багатьма бенедиктинськими абатами (саме тому наш шлях був таким звивистим), він вибрав абатство, де ми були зараз, бо відомо було, що тутешній настоятель без решти відданий імперії, але, завдяки своєму неабиякому дипломатичному талантові, не осоружний і папському двору. Отже, обитель ця була нейтральною територією, де могли зустрітися ці два угруповання.

Проте опір понтифіка цим не вичерпався. Він знав, що на землях абатства його посольство буде в абатовій юрисдикції; а що до нього повинні були увійти також представники світського кліру, він не погодився на це, заявивши, що побоюється пастки з боку імперців. Тому він висунув умову, щоб турботу про недоторканність його посланців було довірено чоті лучників французького короля під орудою його довіреної особи. Я дещо чув про це, коли Вільям розмовляв з одним із папських посланців у Боббіо: йшлося про те, щоб визначити формулу, яка б окреслила завдання цієї чоти, тобто що мається на увазі під захистом недоторканності папських легатів. Врешті зупинилися на запропонованій авіньйонцями формулі, яка виглядала розсудливою: стрільцям та їх зверхникові ввірено юрисдикцію “над всіма тими, хто якось намагався б вчинити замах на життя членів папської легації і насильницькими діями впливати на їх поведінку і судження”. Тоді угода ця здавалася суто формальною. Тепер же, після подій, які сталися недавно в обителі, настоятель занепокоївся і висловив Вільямові свої сумніви. Якщо посольство прибуде в монастир до того, як призвідця цих двох злочинів буде знайдено (наступного дня стурбованість настоятеля зросте ще більше, бо злочинів стане вже три), доведеться визнати, що в цих мурах блукає хтось, хто насильницькими діями може впливати на судження і поведінку папських легатів.

Спроба приховати скоєні злочини нічого б не дала, бо якби сталося ще щось, папські легати подумали б, що проти них снується змова. А отже були лишень два виходи. Або Вільям знаходить вбивцю ще до прибуття посольства (і тут настоятель пильно глянув на нього, немов німо дорікаючи, що він усе ще не розібрався в цілій цій справі), або ж доведеться лояльно попередити представника Папи про ситуацію і попрохати, щоб на час перемовин він поставив абатство під пильний нагляд. А це настоятелю було не до вподоби, бо означало зректися частини своєї влади і віддати своїх власних монахів під оруду французів. Та ризикувати було не можна. І Вільяма, і настоятеля дратувало те, як поверталися справи, але великого вибору не було. Тому вони домовилися, що остаточне рішення приймуть протягом наступного дня. А поки нічого іншого не зоставалося, як довіритися Божому милосердю і Вільямовій проникливості.

“Зроблю все, що у моїй змозі, ваша світлосте, – сказав Вільям. – Але з другого боку, насправді я не бачу, як це може поставити під загрозу зустріч. Навіть папський представник зрозуміє, що між ділом рук якогось божевільця чи кровопивця, чи просто заблудлої душі та поважними проблемами, що їх збираються обговорювати праведні мужі, є велика різниця”.

“Гадаєте? – спитав настоятель, пильно дивлячись на Вільяма. – Не забувайте, авіньйонці знають, що мають зустрітися з міноритами, а отже з людьми, надміру близькими до братчиків та інших, ще нестямніших шаленців, до небезпечних єретиків, які осквернилися такими злочинами, – і тут настоятель стишив голос, – супроти яких тутешні наші напасті, хай які жахливі, бліднуть, мов туман на сонці”.

“Але ж це не одне і те ж! – енергійно вигукнув Вільям. – Не можна тією самою міркою міряти міноритів Перуджійської капітули і банду єретиків, які, хибно зрозумівши євангельську ідею, перетворили боротьбу проти розкоші на цілу вервечку особистих помст і кривавих ша-ленств…”

“Не так багато років тому кілька миль звідси одна з цих банд, як ви їх звете, вогнем і мечем сплюндрувала землі єпископа Верчеллі та гори новарського краю”, – сухо сказав настоятель.

“Ви маєте на увазі фра Дольчина та апостоліків…”

“Лжеапостолів”, – поправив його настоятель. І знову я чув згадку про фра Дольчина та лжеапостолів, і знов їх згадували обережним тоном, мало не з острахом.

“Лжеапостолів, – охоче погодився Вільям. – Але ж вони не мають нічого спільного з міноритами…”

“Вони так само, як і мінорити, схилялися перед Йоа-химом Калабрійцем, – наполягав абат, – можете спитати про це у вашого побратима Убертина”.

“Насмілюсь звернути увагу вашої світлості, що тепер він ваш побратим”, – мовив Вільям з усмішкою і легким уклоном, немов вітаючи абата із здобутком, якого сподобився його чин, прийнявши у своє лоно такого славного чоловіка.

“Звісно, звісно, – усміхнувся настоятель. – Ви ж знаєте, з якою братньою турботою наш орден прийняв спіри-туалів, коли вони наразилися на гнів Папи. Я говорю не лише про Убертина, але й про багатьох інших, нижчих рангом братів, про яких ми знаємо небагато, хоч, може, варто було б знати про них більше. Бо вже бувало таке, що ми прийняли втікачів, які прийшли до нас, зодягнені у ряси міноритів, а потім я дізнався, що життєвий шлях привів їх на якийсь час надто близько до дольчиніян…”

“Тут теж?” – спитав Вільям.

“І тут теж. Відкрию вам щось, про що насправді знаю дуже мало, в кожному разі замало для того, щоб сформулювати звинувачення. Але якщо ви хочете розібратись у житті цього абатства, вам варто знати про це. Отож я підозрюю – майте на увазі, лише підозрюю, на основі чуток і власних здогадів., – що у житті нашого келаря, який пристав до нас багато років тому з хвилею утікачів-міноритів, був вельми темний період”.

“Келар? Ремигій з Варагіни – дольчиніянин? Та він здається мені створінням, сумирнішого від якого – в кожному разі менш стурбованого питанням убожества – я зроду не бачив…” – мовив Вільям.

“Насправді я нічого не можу сказати проти нього і користуюся його прислугами, за які ціла наша громада йому вдячна. Але вам я це кажу, щоб ви зрозуміли, як легко знайти пов’язання між братом і братчиком”.

“Ваша великодушність знов несправедлива, якщо так можна сказати, – перебив його Вільям. – Ми говорили про дольчиніян, а не про братчиків. Про братчиків чимало можна сказати – навіть загалом, не розрізняючи, хоч вони дуже різні, – але у кровожерності їх не звинуватиш. Щонайбільше їм можна дорікнути, що вони без великого глузду втілювали на практиці те, що поміркованіше проповідували спіритуали, яких надихала правдива любов до Бога, і щодо цього погоджусь, що межа між одними і другими дуже невиразна…”

“Але ж братчики – єретики! – сухо перебив його настоятель. – Вони не просто відстоюють убогість Хрис-та та апостолів; хоч я й не розділяю цього вчення, одначе вважаю, що воно може бути хосенне як противага авіньйонському марнославству. З цього вчення братчики роблять практичний висновок і обгрунтовують ним право на бунт, на пограбування, на розбещення звичаїв”.

“Але про яких братчиків ви говорите?”

“Про всіх загалом. Ви ж знаєте, що вони заплямували себе невимовними злочинами, що вони не визнають шлюбу, заперечують пекло, допускаються содомії, сповідують єресь богомилів ordo Bulgarie(1) та ordo Drygonthie(2)…”

“Прошу вас, – сказав Вільям, – не плутайте різних речей! Ви говорите так, ніби між братчиками, патаринами, вальденсами, катарами, в тому числі болгарськими бого-милами та драговицькими єретиками, нема ніякої різниці!”

“Різниці нема, – сухо мовив настоятель, – різниці нема, тому що всі вони єретики і ставлять під загрозу сам устрій цивілізованого світу, включно з устроєм імперії, якій ви, схоже, симпатизуєте. Понад сто років тому послідовники Арнальда з Бреші підпалили будинки вельмож (1) кардиналів – ось до чого призвела ломбардська єресь патаринів. Мені відома не одна жахлива історія про цих Єретиків, я читав їх у Цезарія з Айстербаха. У Вероні канонік церкви святого Гедеона Еверард помітив якось, що чоловік, у якого він мешкав, щоночі разом з дружиною і донькою виходить з дому. Він спитав когось із них, куди вони ходять і що роблять. Ходи з нами і побачиш, відповіли йому, і він пішов з ними і опинився у просторому приміщенні під землею, де зібралися люди обох статей. Усі чекали в тиші, і єресіярх промовляв до них блюзнірчими словами, маючи на мислі розбестити їхнє життя і звичаї. Відтак свічку було погашено, і кожен кинувся на свою сусідку, не зважаючи, законна це дружина чи незаміжня жінка, вдова чи дівиця, пані чи служниця, ані (а це найгірше, і хай Господь дарує мені, що я говорю такі жахливі речі) донька це чи сестра. Еверардо ж, бувши юнаком легковажним і спраглим утіх, видав себе за їх послідовника, присунувся чи то до доньки свого господаря, чи до іншої дівчини і, коли свічку було погашено, згрішив з нею. На жаль, робив він усе це понад рік, і врешті старший сказав, що той юнак так успішно відвідував їхні сходини, що невдовзі зможе навчати неофітів. Тут Еверардо зрозумів, у яку прірву провалився, і зумів вирватися з їхніх тенет, сказавши, що він відвідував дім цей не тому, що його вабить єресь, а тому, що його ваблять дівчата. От вони його й прогнали. Але таким є закон і таким є життя єретиків, всіляких патаринів, катарів, йоахимітів, спіритуалів – усі вони одним миром мировані. Та й не дивно: вони не вірують у воскресення плоті і в пекло як покару для нечестивих і вважають себе цілковито безкарними. Адже ж і називають вони себе catharoi, себто чисті”.

(1) Болгарського чину (лат.).

(2)Драговицького чину (лат.).

“Аббоне, – мовив Вільям, – ви живете на відлюдді у цій чудовій і святій обителі, далекій од мерзот світу. Життя у містах куди складніше, ніж ви собі гадаєте, і навіть помилка та зло, як відомо, мають різні відтінки. Лот був далеко меншим грішником, ніж його співгромадяни, які живили нечисті думки навіть стосовно ангелів, посланців Божих, а зрада Петра була нічим порівняно зі зрадою Юди, і справді, першого було прощено, а другого – ні. Не можна вважати патаринів і катарів тим самим. Пата-рини – це рух за реформу звичаїв в межах законів святої матері церкви. Вони хотіли лиш зробити спосіб життя церковнослужителів досконалішим”.

“Доводячи, що не можна приймати святі таїнства від нечистих священиків…”

“У цьому вони помилялись, але то була єдина їхня доктринальна хиба. Вони ніколи не посягали на Божий закон, не хотіли змінювати його”.

“Але понад двісті років тому у Римі патаринські ідеї Арнальда з Бреші підбили юрбу селюків підпалити будинки вельмож і кардиналів”.

“Арнальдо намагався залучити до свого реформаторського руху міські управи. Вони не пішли за ним, і він знайшов підтримку серед натовпу убогих і знедолених. Не його провина, що на його заклики очистити місто від скверни вони відповіли з надто великим запалом і люттю”.

“Місто завжди повне скверни”.

“Місто нині є домівкою народу Божого, чиїми пастирями є ви і ми. Це місце нечестя, де багатий прелат проповідує чеснотливість бідному і голодному поспільству. Це й породило заворушення патаринів. Явище це невеселе, але цілком зрозуміле. А катари – це щось зовсім інше. Це східна єресь, яка виходить за межі церковного вчення. Не знаю, чи вони справді коять або коїли колись ті лиходійства, які ставлять їм на карб. Знаю, що вони відкидають шлюб і не визнають пекла. Хтозна, чи ті, безперечно, мерзенні погляди, яких вони дотримувались, не спонукали приписати їм чимало й діянь, яких вони насправді не чинили”.

“Ви хочете сказати, буцім катари не змішалися з пата-ринами і що одні й другі не є всього лиш двома з-посеред незчисленних ликів того самого диявольського з’явища?” “Я хочу сказати, що незалежно від вчення, яке вони проповідують, чимало з цих єресей мають успіх серед посполитих, бо твердять, що можна жити по-іншому. Я хочу сказати, що дуже часто посполиті мало що тямлять у доктрині/ Я хочу сказати, що нерідко юрби посполитих плутали проповідування катарів з проповідуванням патаринів, а останнє – з проповідями спіритуалів. Життя посполитих, Аббоне, не просвітлене знанням і вигостреним відчуттям відмінностей, яке робить нас мудрими. Воно Одержиме недугами, злиднями, недорікуватістю і темнотою. Не один з них пристає до гурту єретиків лишень для того, щоб викричати свій розпач, і цей спосіб нічим не гірший від інших. Підпалити будинок кардинала можна і з прагнення зробити життя кліру доброчеснішим, і з переконання, що пекло, яке той клір проповідує, не існує. Але насправді причиною є те земне пекло, в якому живуть овечки, що їх ми пасемо. І ви дуже добре знаєте, що як вони не розрізняли болгарську церкву і послідовників пресвітера Ліпранда, так і імперська влада та її симпатики не бачили різниці між спіритуалами та єретиками. Нерідко угруповання гібелінів, щоб побороти супротивника, підтримували катарські настрої серед народу. На мою думку, вони чинили зле. Але річ у тім, що ті самі угруповання, щоб позбутися цих неспокійних і небезпечних, надто “посполитих” супротивників, часто-густо приписували одним єресі інших і спроваджували всіх на вогнище. Присягаюсь вам, Аббоне, я бачив, на власні очі бачив, як людей чеснотливого життя, які щиро сповідували засади убожества і чистоти, але були ворогами єпископів, ці самі єпископи віддавали в руки світського правосуддя, байдуже, було воно на службі імперії чи вільних міст, за звинуваченням у блудстві, содомії, мерзенних обрядах – в яких, можливо, були провинні інші, але не вони. Посполиті – се худоба на забій, їх використовують, коли треба побороти ворожу силу, і ними жертвують, коли вони стають не потрібні”.

“То як же, – сказав настоятель з очевидною єхидністю, – фра Дольчино з його шаленцями і Герардо Сегалел-лі з мерзосвітніми душогубцями були огидними катарами чи чеснотливими братчиками, богомилами-содомітами чи патаринами-реформаторами? Скажіть мені, Вільяме – ви ж стільки знаєте про єретиків, що й самі на єретика схожі, – де ж правда?”

“Іноді її нема ніде”, – сумно промовив Вільям.

“Бачите, ви теж не в змозі відрізнити одного єретика від другого? Я принаймні дотримуюсь якогось правила. Воно каже мені, що єретиками є ті, хто ставить під загрозу устрій, на якому тримається життя Божого народу. Я стаю в обороні імперії, бо вона є запорукою цього Устрою. Я борюся з Папою, бо він передає духовну владу єпископам міст, а вони вступають у спілку з купцями та цехами, і їм буде не під силу підтримувати цей устрій. Ми його підтримували століттями. І щодо єретиків я теж дотримуюсь певного правила, вираженого у відповіді, яку дав Арнальд Альмаріх, настоятель Сіто, коли у нього спитали, що робити з городянами міста Безьє, зараженого єрессю: убийте їх усіх, Бог своїх упізнає”.

Вільям опустив очі і деякий час мовчав. Відтак мовив: “Місто Безьє було взято, наші люди не зважали ні на гідність, ні на стать, ні на вік, і від меча загинуло майже двадцять тисяч осіб. Після цієї різанини місто розграбували і спалили”.

“Священна війна – се однаково війна”.

“Священна війна – се однаково війна. Тому, мабуть, священних війн бути не повинно. Та хіба я можу щось казати, адже прибув я сюди для того, щоб підтримати Людовіка, який теж спустошує вогнем Італію? Мене теж уплутали в цю гру дивних альянсів. Дивним є альянс між спіритуалами та імперією, дивним є альянс імперії з Мар-силієм, який відстоює верховенство народу. І дивним є альянс між нами двома, адже цілі наші і наші традиції так різняться між собою. Та ми маємо два спільні завдання. Успіх перемовин і викриття вбивці. Тож намагаймось далі робити своє діло в мирі”.

Настоятель розкрив обійми. “Обміняймось же поцілунком миру, брате Вільям. З таким вченим мужем, як ви, можна довго розправляти про тонкощі теології та моралі. Та не годиться нам піддаватись уподобі до диспутів, як це роблять паризькі метри. Адже ж на нас справді чекає важливе завдання і ми мусимо діяти в обопільній згоді. Але я говорив про все це тому, що бачу тут зв’язок, розумієте? Тут може бути зв’язок, точніше, інші можуть пов’язати скоєні тут злочини з тезами ваших братів по чину. Тому я вас остеріг, і ми маємо запобігти будь-якій підозрі чи інсинуаціям з боку авіньйонців”.

“Чи не слушно мені припустити, що ваша світлість підказує мені також слід для мого розслідування? Ви вважаєте, що в корені недавніх подій може лежати якась підозріла історія, пов’язана з єретичним минулим когось із ченців?”

Абат промовчав кілька секунд, дивлячись на Вільяма з непроникним виглядом обличчя. Відтак мовив: “У цій сумній справі слідство провадите ви. Це ваше діло підозрювати, і ризикувати, що підозри можуть виявитися несправедливими. Я тут лише батько їм усім. І, додам, якби я знав напевне, що минуле когось з моїх монахів дає підстави до реальних підозр, то вже давно вжив би заходів, щоб виполоти сей бур’ян. Ви знаєте, що саме я знаю. І мені доречно сподіватися, що завдяки вашій проникливості на яв вийде й те, чого я не знаю. Але завжди про все повідомляйте насамперед мене”. Кивнувши на прощання, він вийшов з церкви.

“Все це дедалі більше ускладнюється, любий Адсо, – мовив Вільям, спохмурнівши на обличчі. – Ми шукаємо рукопис, цікавимося діятрибами одних надто цікавських ченців і перипетіями інших надто хітливих ченців, а тут дедалі настійніше вимальовується ще один, цілком інший слід. Отже, келар… А з келарем прибився сюди й той чудний звір, Сальватор… Але зараз треба іти на спочинок, ми ж бо збираємось не спати вночі”.

“То ви все ще наміряєтесь нині вночі пробратися в бібліотеку? Ви не покинули цього першого сліду?”

“Зовсім ні. Зрештою, хто сказав, що це два різні сліди? Та й ця історія з келарем може виявитись всього лиш на-стоятелевим сумнівом”.

Він вирушив до притулку для прочан. Дійшовши до порога, він зупинився і заговорив, немов далі провадячи попередню розмову: “В принципі настоятель попрохав мене розслідувати смерть Адельма, бо гадав, що серед його молодих монахів діється щось нечисте. Але тепер смерть Венанція зродила інші підозри, і настоятель, можливо, відчув, що ключ до таємниці лежить в бібліотеці, а він не хоче, щоб я там нишпорив. І тому тепер він пропонує мені слід келаря, щоб відвернути мою увагу від Вежі…”

“Але чому б йому не хотіти, щоб…”

“Не питай забагато. Настоятель із самого початку сказав мені, що до бібліотеки мені зась. Напевне, у нього є на те причини. Може, він теж уплутаний в якусь справу, але не думав, що смерть Адельма пов’язана з нею, а тепер усвідомлює, що скандал розростається і може його теж зачепити. І не хоче, щоб правда вийшла на яв, принаймні не хоче, щоб розкрив її я…”

“Але тоді це значить, що Бог покинув це місце”, – мовив я, занепавши духом.

“А хіба ти бачив місце, де Бог міг би почуватися як удома?” – спитав мене Вільям, дивлячись на мене з висоти свого зросту.

І відіслав мене спочивати. Облягаючись спати, я дійшов висновку, що вітець мій зле вчинив, пославши мене у світ, який виявився складнішим, ніж я гадав. Забагато всього доводилось мені дізнаватися.

“Спаси мене ab ore leonis(1)”, – моливсь я, засинаючи.

Другого дня ПІСЛЯ ВЕЧІРНІ,

Де, хоч розділ цей короткий, старець Алінард повідає чимало цікавого про лабіринт і підказує, як в нього увійти

Я прокинувся, коли вже майже вибило годину вечірньої трапези. Я почував себе отупілим від сну, бо денний сон – то немов плотський гріх: що більше його, то більше його хочеться, та однаково почуваєш себе нещасливим, ситим і спраглим водночас. Вільяма у його келії не було, очевидно, він устав набагато раніше. Після недовгих пошуків я побачив, як він виходить з Вежі. Він сказав мені, що був у скрипторії, переглядав каталог і спостерігав за працею ченців, намагаючись доступитися до Венанцієво-го стола, щоб продовжити пошуки. Але схоже було, що то з однієї причини, то з другої кожен намагався не дати йому шукати між тими паперами. Спершу до нього підійшов Малахія, щоб показати якісь цінні мініатюри.

‘З левиної пащі (лат.). Див. Пс 22, 21.

Тоді морочив йому голову Бенцій під не вартими жодної уваги приводами. Ще пізніше, коли він знову був узявся за пошуки, біля нього почав крутитися Беренгарій, пропонуючи свою допомогу.

І врешті Малахія, зрозумівши, що учитель мій таки серйозно намірився зайнятися Венанцієвими речами, прямо у вічі сказав йому, що перед тим, як мишкувати між паперами небіжчика, годилося б дістати дозвіл настоятеля; мовляв, він сам, хоч і бібліотекар, утримався від цього, з огляду на шанобу і дисципліну; в кожному разі, до цього стола ніхто не підходив, як просив його подбати Вільям, і ніхто не підійде, аж поки настоятель не дасть своєї згоди. Вільям нагадав йому, що настоятель дав дозвіл провадити розслідування в цілій обителі, а Малахія не без єхидства спитав, чи настоятель призволив йому також вільно пересуватися по скипторії, а може й, не доведи Господи, по бібліотеці. Вільям зрозумів, що не варто мірятися силами з Малахією, хоча всі ці маневри і страхи навколо Венанцієвих паперів, звісна річ, ще дужче розпалили його бажання дізнатись про це більше. Але він так рішуче намірився повернутися туди вночі, хоч і не знав ще, як це зробити, що вирішив не здіймати зайвого галасу. Але думка про реванш, очевидно, не була йому чужа, і якби його не надихала спрага істини, вона могла б здатися гідною осуду ознакою впертості.

Перед тим як іти до трапезної, ми ще прогулялися трохи по кружганку, щоб розвіяти лишки сонливості у холодному вечірньому повітрі. Там все ще походжало кілька ченців, заглибившись у розважання. У садку поряд з двориком ми помітили старезного Алінарда з Гроттаферра-ти, який, кволий вже на тілі, більшість часу, коли він не молився в церкві, проводив між рослинами. Він сидів під зовнішньою аркадою, немов зовсім не відчуваючи холоду.

Вільям звернувся до нього з кількома словами привітання, і старий, схоже, втішився, що хтось зупинився побалакати з ним.

“Погожий нині день”, – мовив Вільям.

“Божою милістю”, – відповів дідуган.

“Погожий на небі, зате похмурий на землі. Ви добре знали Венанція?”

“Якого Венанція? – спитав старий. Тоді вогник зблиснув у нього в очах. – А-а, той хлопець, що загинув. То звір блукає по обителі…”

“Який звір?”

“Великий звір, що виходить з моря… Сім голів має, і десять рогів, а на рогах десять діадем, на головах же – три імена блюзнірчі. Звір, схожий на леопарда, з лапами, як у ведмедя, і пащею, як у лева… Я бачив його(1)”.

“Де ви його бачили? В бібліотеці?”

“В бібліотеці? Чому в бібліотеці? Вже багато років я не буваю в скрипторії і ніколи не бував у бібліотеці. В бібліотеці не був ніхто. Я знав тих, хто ходив у бібліотеку…”

“Хто це, Малахія, Беренгарій?”

“О, ні… – хрипко засміявся старий. – То було раніше. Бібліотекар, який був до Малахії, дуже давно…”

“Хто то був?”

“Не пам’ятаю, він помер, коли Малахія був ще молодий. А той, що був до Малахієвого учителя, за моїх молодих літ був молодим помічником бібліотекаря… Але в бібліотеку я ніколи й ногою не ступав. Лабіринт…”

“Бібліотека – це лабіринт?”

“Hunc mundum tipice laberinthus denotat ille, – неуважно зацитував старець. – Intranti largus, redeunti sed nimis arms(2). Бібліотека – се великий лабіринт, знак того лабіринту, яким є світ. Увійдеш і не знаєш, чи вийдеш. Не вільно виходити за Геркулесові стовпи…”

“То ви не знаєте, як увійти в бібліотеку, коли двері Вежі зачинені?”

“Аякже, знаю, – відповів старий, – багато хто знає. Шлях веде через оссарій. Можна пройти через оссарій, але не хочеться йти через оссарій. Мертві-бо монахи чувають”.

“Чувають мертві монахи чи ті, що поночі блукають по бібліотеці зі свічкою?”

“Зі свічкою? – Старий, схоже, здивувався. – Ніколи не чув про це. Мертві монахи лежать в оссарії, кістки поступово падають туди з кладовища і громадяться, охороняючи прохід. Ти ніколи не бачив вівтаря каплиці, яка веде до оссарію?”

‘Тут використано образи з Біблії: див. Дан 7, 4, Од 12, 3, Од 12, З, °Д 17, 3, Дан 7.

(2) Лабіринт алегорично зображає світ… Просторий для того, хто входить, тісний для того, хто виходить (лат.).

“Третя зліва після трансепту?”

“Третя? Може бути. Та, де на вівтарі вирізьблено тисячу кістяків. Четвертий череп праворуч, натисни на його очі… І ти в оссарії. Але не йди туди, я ніколи туди не ходив. Настоятель не велить”.

“А звір, де ви бачили звіра?”

“Звір? А-а, Антихрист… Він ось-ось гряде, .тисячоліття скінчилося, ми його чекаємо…”

“Але ж тисячоліття скінчилось триста років тому, і він тоді не прийшов…”

“Антихрист приходить не тоді, коли минає тисячоліття. Коли минає тисячоліття, настає царство праведних, а відтак приходить Антихрист, щоб ввести в оману праведних, і тоді гряде остаточний герць…”

“Але ж праведні царюватимуть тисячу років, – мовив Вільям. – Або вони царювали від Христової смерті і до кінця першого тисячоліття, а отже саме тоді мав прийти Антихрист, або вони ще не царювали, і Антихрист ще далеко”.

“Тисячоліття слід рахувати не від смерті Христа, а від Константинового дару(1). Якраз минає тисяча років…”

“Отже, царство праведних кінчається?”

“Не знаю, нічого вже не знаю… Я зморився. Рахувати важко. Беатус з Лієбани рахував, спитай у Хорхе, він молодий, добре пам’ятає… Але часи доспіли. Хіба ти не чув семи сурем?”

“Яких семи сурем?”

“Ти не чув, як помер той перший хлопець, мініатюрист? Перший ангел засурмив, і вчинилися град та огонь, перемішані з кров’ю. І другий ангел посурмив, і третина моря зробилася кров’ю… Хіба той другий хлопець не загинув у морі крові? Стережіться третьої сурми! Вимре третина створінь, що живуть у морі(2). То кара Божа. Цілий світ навколо обителі заражений єрессю, мені казали, що На римському престолі возсідає звироднілий Папа, який використовує гостію для чорнокнижницьких обрядів і годує нею своїх рибок… І в нас хтось порушив заборону, зламав печаті лабіринту…”

(1) Лат. Donatio Constantini – акт, яким імператор Константин нібито дарував Папі Сильвестру знаки імператорської гідності і владу над усіма Божими Церквами. У XV ст. італійський гуманіст Лоренцо Валла довів фальшивість цього документа.

(2) Див. Од 8, 7-9

“Хто вам це сказав?”

“Я чув це, всі шепочуться, що гріх вступив у нашу обитель. Маєш трохи гороху?”

Звернене до мене запитання здивувало мене. “Ні, гороху не маю”, – відказав я збентежено.

“Наступного разу принеси мені гороху. Я тримаю горошини в устах – бачиш, які у мене бідолашні беззубі вуста-аж поки всі вони не розм’якшаться. Від них прибуває слини, aqua fons vitae(1). Завтра принесеш мені гороху?”

“Завтра принесу вам гороху”, – сказав я йому. Але він уже задрімав. Ми залишили його і пішли до трапезної.

“Що ви думаєте про те, що він сказав?” – спитав я учителя.

“Він спочиває у лоні божественного безуму, властивого столітнім мужам. В його словах важко відрізнити істину від фальшу. Але, гадаю, він повів нам, як проникнути у Вежу. Я бачив, з якої каплиці вийшов Малахія минулої ночі. Там справді є кам’яний вівтар, а в основі вівтаря вирізьблено черепи, нині ввечері спробуєм”.

Другого дня ПОВЕЧЕР’Я,

Де відчиняється вхід у Вежу, по якій блукає таємничий відвідувач, вигулькує таємне послання, написане чорнокнижницькими знаками, і щезає, заледве знайдена, книга, пошуки якої триватимуть протягом багатьох інших розділів, та й не останньою пригодою є крадіжка цінних Вільямових лінз

Вечеря пройшла у скорботі й тиші. Минуло понад Дванадцять годин від того часу, коли було знайдено труп Венанція. Усі нишком позирали на його порожнє місце за столом. Коли настала пора повечер’я, вервечка монахів похоронним походом попрямувала на хори. На богослужінні ми стояли в наві і не спускали третьої каплиці з ока. Світла було мало, і, побачивши, як Малахія виринув з темряви і пішов на своє місце, ми не могли вгледіти, звідки достеменно він вийшов. В кожному разі ми відійшли у затінок і сховались у бічній наві, щоб ніхто не помітив, що ми зосталися в церкві після закінчення служби. У каптурі я мав каганець, який потаймиру поцупив був у кухні під час вечері. Згодом ми запалили його від великого бронзового триніжка, який світився цілу ніч. Я мав також новий гніт і багато оливи. Світла мало нам вистачити надовго.

(1) Вода – джерело життя (лат.).

Я був занадто збуджений тим, що ми лаштувалися зробити, щоб приділяти увагу обрядові, і майже не помітив, як він закінчився. Ченці опустили каптури на обличчя і повільною чередою вийшли, прямуючи до своїх келій. Церква, освітлена відблисками світла від триніжка, залишилась порожньою.

“Нумо, – мовив Вільям. – До роботи”.

Ми підійшли до третьої каплиці. Справді, основа вівтаря сама була схожа на оссарій – низка черепів з порожніми і глибокими очницями спочивала на рельєфно вирізьбленій купі гомілкових кісток, вселяючи страх у глядачів. Вільям тихо повторив слова, шо їх почув був від Алінарда (четвертий череп праворуч, натиснути на очі). Він запхав пальці в очниці цього безплотного обличчя, і ми відразу почули щось наче хрипкий брязкіт. Вівтар ворухнувся і повернувся на невидимій осі, відкриваючи перед нами темний отвір. Я підніс каганець, щоб освітити його, і ми побачили вогкі східці. Ми налаштувалися спуститись по них, порадившись перед тим, чи варто зачиняти за собою прохід. Краще ні, мовив Вільям, ми не знаємо, чи зможемо потім його відчинити. А щодо того, що нас може хтось викрити, то той, хто о цій порі прийде, щоб урухомити той сам механізм, і так знає, як туди ввійти, і зачинений прохід його не зупинить.

Ми спустились на яких десять східців униз і опинилися в коридорі, по боках якого відкривалися поземі ніші.

Подібні ніші мені потім не раз доводилося бачити в багатьох катакомбах, але тоді я вперше був в оссарії, і вони сповнили мене великим страхом. Впродовж століть там збирали кістки ченців, які викопували із землі і складали у ці ніші, не намагаючись скомпонувати з них подобу тіл, яким вони належали. Але деякі ніші містили лише дрібні кістки, інші – лише черепи, старанно укладені пірамідами, щоб один не падав на другий, і то було воістину страхітливе видовище, особливо у грі світлотіней, яку створював каганець вздовж нашої путі. В одній ніші я побачив лише руки, силу-силенну рук, навіки сплетених одна з одною у мереживі мертвих пальців. Я скрикнув, бо мені на мить здалося, що у цій домівці мертвих є щось живе – я почув писк і побачив, як щось метнулось у затінку.

“Щурі”, – заспокоїв мене Вільям.

“Що тут роблять щурі?”

“Проходять, як і ми, бо ж оссарій веде до Вежі, а отже – до кухні. І до смачних книг в бібліотеці. Тепер ти розумієш, чому Малахіїне обличчя таке суворе. Його посада зобов’язує його проходити тут двічі на день, ввечері й уранці. Хто-хто, а він мало має підстав для сміху”.

“Але чому Євангеліє ніде не говорить, що Христос сміявся? – спитав я без жодного на те приводу. – Хорхе каже правду?”

“Тим, хто допитувався, чи Христос сміявся, ім’я легіон. Мене це не особливо цікавить. Гадаю, що він таки не сміявся, бо, будучи всевідущим Сином Божим, знав, що накоїмо ми, християни. Але ось ми вже прийшли”.

І справді, коридор, дяка Богові, закінчився, і почався новий проліт сходів. Ми піднялися ними, і досить нам було штовхнути оковані залізом двері з твердого дерева, Щоб опинитися за кухонною плитою, прямо під гвинтовими сходами, які вели у скрипторій. Поки ми піднімалися, нам здалося, що зверху почувся якийсь шум.

Ми спинились на мить у тиші, відтак я сказав: “Не може бути. Ніхто не входив раніше від нас…”

“Якщо це єдиний вхід до Вежі. У минулі століття це була фортеця, і тут, мабуть, є більше таємних дверей, ніж ми про це знаємо. Піднімаймось обережно. Але вибору у Нас нема. Якщо погасимо каганець, то не знатимем, куди йдемо, якщо ж залишимо його горіти, сполохаєм того, хто там нагорі. Єдина надія на те, що якщо там хтось є, то він боїться більше від нас”.

Ми опинились у скрипторії, з боку південної башти. Венанціїв стіл стояв з протилежного боку. Просуваючись вперед, ми тепер освітлювали лише кілька ліктів стіни за раз, бо зала була надто просторою. Ми сподівалися, що з двору ніхто не запримітить світло, що просочувалося крізь вікна. Стіл, схоже, був неторканий, але тут Вільям, який одразу схилився, щоб понишпорити серед аркушів на нижніх полицях, з досадою скрикнув.

“Чогось бракує?” – спитав я.

“Нині я бачив тут дві книги, одна з них грецькою. І бракує власне її. Хтось її забрав, причому вельми похапки, бо один пергамен випав на підлогу”.

“Але за столом наглядали…”

“Звичайно. Може, хтось забрав її недавно. Може, він ще тут. – Він обернувся до затінку, і голос його луною розлігся між колонами: – Якщо ти тут, уважай!” Це видалось мені непоганим способом: як Вільям вже казав, краще, щоб той, хто вселяє у нас страх, боявся більше від нас.

Вільям поклав на стіл аркуш, який знайшов був унизу, і схилився над ним. Він попрохав, щоб я посвітив йому. Я підніс ближче каганець і побачив, що верхня половина сторінки чиста, а нижня половина записана дрібнюсінькими літерами, які я заледве впізнав.

“Це грека?” – спитав я.

“Так, але мені важко розібрати”. Він вийняв з ряси свої лінзи і туго насадив на ніс, відтак нахилився ще нижче.

“Це грека, дуже дрібно написано, і безладно. Навіть в лінзах мені важко читати, треба більше світла. Підійди сюди…”

Він узяв аркуш, тримаючи його перед обличчям, а я, замість того, щоб пройти у нього за спиною, тримаючи каганець високо над його головою, по-дурному став прямо перед ним. Він попрохав, щоб я відійшов убік, і, відходячи, я торкнувся полум’ям тильної сторони аркуша. Вільям штурханом прогнав мене, мовляв: ти що, хочеш спалити Рукопис, а відтак скрикнув. Я виразно побачив, як на верхній частині сторінки з’явилися якісь невиразні знаки жовто-брунатної барви. Вільям взяв у мене каганець і провів ним ззаду аркуша, тримаючи пломінь доволі близько до поверхні пергамену, але так, щоб лиш нагріти його, не торкаючись полум’ям. Я побачив, як поволі, немов невидима рука виводила “Мане, Текел, Фарес”(1), – на чистому боці аркуша, один за одним, в міру того, як Вільям рухав каганцем, а дим, який виходив з вершка полум’я, вкривав кіптявою лицьовий бік, вимальовувалися знаки, не схожі на жодну абетку, хіба що на абетку чорнокнижників.

“Дивовижно! – сказав Вільям. – Щораз цікавіше! – Він озирнувся: – Але належить подбати про те, щоб оберегти це відкриття від підступів нашого таємничого гостя, якщо він ще тут…” Він зняв лінзи, поклав їх на стіл, тоді дбайливо згорнув пергамен руркою і сховав його у складки свого габіту. Все ще отетерілий від цієї низки дивовижних, м’яко кажучи, пригод, я саме лаштувався далі розпитувати його, коли нашу увагу відвернув раптовий і різкий згук. Він пролунав десь біля підніжжя східних сходів, які вели до бібліотеки.

“Він там, хапай його!” – вигукнув Вільям, і ми кинулися в той бік, він швидше, а я – повільніше, бо тримав каганець. Я почув гуркіт, немов хтось перечепився і впав, тоді підбіг і побачив біля підніжжя сходів Вільяма – він дивився на важкий том з оправою, укріпленою металевими цвяхами. В ту ж мить ми знов почули галас, але з того боку, звідки ми прибігли. “Який же я дурень! – вигукнув Вільям. – Мерщій, до Венанцієвого стола!”

Я зрозумів, що хтось із затінку за нами кинув книгу, щоб виманити нас подалі від стола.

Вільям знову виявився спритнішим од мене і першим добіг до стола. Біжучи за ним, я побачив між колонами тінь, яка тікала по сходах західної башти.

Мене охопив войовничий запал, я віддав каганець Ві-льямові і кинувся наосліп по сходах, якими збіг униз утікач. В ту мить я почував себе воїном Христовим, що став на герць з усіма пекельними полчищами, і палав бажанням схопити невідомого, щоб передати його вчителеві. Я стрімголов злетів униз по гвинтових сходах, перечіпаючись за поділ свого габіту (присягаюсь, то була єдина мить у моєму житті, коли я пошкодував, що вступив у монаший чин!), та в той же мент мені зблиснула потішлива думка, що й мого супротивника теж, мабуть, сковує така ж завада. До того ж, якщо він забрав книгу, в нього, мабуть, і руки зайняті. Я прожогом влетів у кухню за хлібною піччю і у мерехтінні зоряної ночі, яке блідо освітлювало широкий прохід, побачив, як тінь, яку я переслідував, зникла за дверима трапезної, затріснувши їх за собою. Я поквапився туди, кілька секунд змагався з дверима, намагаючись їх відчинити, ввійшов, озирнувся і не побачив нікого. Двері, що виходили назовні, далі були на засуві. Я обернувся. Темінь і тиша. Я побачив, як з кухні наближається слабкий вогник, і притулився до стіни. На порозі проходу між двома приміщеннями з’явилася постать, освітлена полум’ям каганця. Я скрикнув. То був Вільям.

(1) Таємничі слова, які з’явилися на мурі під час бенкету, влаштованого царем Валтасаром. Пророк Даниїл витлумачив їх як знак неминучої загибелі царя (див. Дн 5,25-28).

“Нема нікого? Я так і думав. Через двері він не міг вийти. Він не чкурнув часом у коридор, що веде до ос-сарію?”

“Ні, він вийшов звідси, але не знаю як!”

“Я казав тобі, тут є інші виходи, і шукати їх марно. Можливо, наш гість саме виринає десь далеко. І з ним мої лінзи”.

“Ваші лінзи?”

“Авжеж. Наш приятель не зміг забрати у мене аркуш, але виявився бистрим на розум і, пробігаючи, прихопив зі стола мої лінзи”.

“Навіщо?”

“Тому що він не дурень. Він чув, що я говорив про ці нотатки, зрозумів, що вони важливі, подумав, що без лінз я не зможу розгадати їх, і добре знає, що я не наважусь нікому їх показати. І справді, тепер це так, ніби у мене цього аркуша нема”.

“Але звідкіля він знав про ваші лінзи?”

“Облиш, крім того, що ми говорили про них вчора з майстром-склярем, нині в скрипторії я почепив їх, шукаючи між Венанцієвими паперами. Отже, чимало людей знали наскільки цінним є цей предмет. Та й справді, я, може’ й зміг би читати звичайний рукопис, але не це, – він знову розгорнув таємничий пергамен, – де частина, написана грекою, надто дрібна, а верхня частина надто

Нечітка…”

Він показав мені таємничі письмена, які наче дивом з’явилися від тепла свічки: “Венанцій хотів приховати важливу таємницю і вжив особливе чорнило, яке ніби не залишає сліду, але при нагріванні проявляється. Або ж використав лимонний сік. Але оскільки я не знаю, яку речовину він вжив, і знаки можуть знову зникнути, мерщій, у тебе ж добрі очі, перепиши їх якомога точніше і, може, трохи більшим розміром”. Я так і зробив, не відаючи, що переписую. То була низка з чотирьох чи п’яти воістину відьомських рядків, і зараз я відтворюю найперші знаки, щоб дати читальникові уявлення про загадку, яку ми мали перед очима:

Коли я скінчив переписувати, Вільям почав це розглядати, на жаль, без лінз, тримаючи мою табличку на великій відстані від носа. “Це, безперечно, таємна абетка, яку треба буде розгадати, – мовив він. – Знаки накреслені погано, і ти, можливо, переписав їх ще гірше, але це, безперечно, зодіакальна абетка. Бачиш? У першому рядку маємо… – Він ще далі відсунув аркуш від себе і примружив очі, натужно зосереджуючись: – Стрілець, Сонце, Меркурій, Скорпіон…”

“І що це значить?”

“Якби Венанцій був простаком, він би використав по-ширенішу зодіакальну абетку: А Дорівнює Сонцю, В Дорівнює Юпітеру… Перший рядок тоді читався б… спробуй записати: RA1QASVL… – Він спинився. – Ні, це нічого не означає, простаком Венанцій не був. Він перегрупував абетку за іншим ключем. Мені треба буде його відгадати”.

“Це можливо?” – спитав я захоплено.

“Так, якщо трохи щось знати про мудрість арабів. Найкращі трактати з криптографії написали мудреці невірних, і в Оксфорді мені читали деякі з них. Бекон мав рацію, коли казав, що здобуття знань вимагає володіння мовами. Абу Бакр Ахмад бен Алі бен Вашійя ан-Набаті століття тому написав Книгу про шалене бажання побожного дізнатись про загадки давніх письмен і виклав чимало правил складання і розгадування таємничих абеток, потрібних не лише для магічних практик, а й для листування між військами чи між королем та його посланцями. Я бачив ще інші арабські книги, де описано цілий ряд вельми мудрованих прийомів. Ти можеш, приміром, замінити одну літеру іншою, можеш писати слова навспак, можеш переставити літери у зворотний порядок, беручи їх спочатку через одну, і потім решту, а можеш, як оце тут, замінити літери знаками зодіаку, призначити їм числове значення, а тоді за іншою абеткою перемінити числа на інші літери…”

“А котрий з цих прийомів використав Венанцій?”

“Треба випробувати їх усі, і ще багато інших. Та перше, що треба зробити, коли розгадуєш послання, це здогадатись, що воно означає”.

“Але тоді більш нема потреби його розгадувати!” – засміявся я.

“Не в цім сенсі. Слід сформулювати гіпотези про те, якими можуть бути перші слова послання, а тоді перевірити, чи правило, яке з цього випливає, справедливе для решти напису. Приміром, тут Венанцій, безперечно, занотував ключ, який допомагає проникнути у finis Africae. Якщо припустити, що послання говорить саме про це, я раптом починаю вловлювати ритм… Спробуй-но роздивитись перші три слова, та не зважай на літери, а лиш на кількість знаків… ІНШІЇ НІН ПІШІ… А тепер спробуй розділити їх на склади, щонайменше по два знаки в кожному і вимовити вголос: та-та-та, та-та, та-та-та… Тобі нічого не спадає на гадку?”

“Нічого”.

“А мені спадає. Secretum finis Africae(1)… А якщо так, тоді останнє слово має мати однакові першу і шосту літери, і так воно справді є, ось тут двічі символ Землі. І перша літера першого слова, S, повинна бути такою ж, як і остання літера другого слова: і дійсно, ось тут повторюється знак Діви. Можливо, ми на добрій дорозі. Але то може бути просто лиш низка збігів. Треба знайти правило відповідності…”

(1) Таємниця краю Африки (лат.).

“Де його знайти?”

“В голові. Вигадати його. А тоді перевірити, чи воно слушне. Але одна спроба, потім друга – і ця гра спроможна забрати мені цілий день. Та не більше – запам’ятай – нема бо таких таємних письмен, яких не можна було б розшифрувати, маючи дещицю терплячості. Але тепер ми надто забарились тут, а нам же треба побувати в бібліотеці. Тим паче, що без лінз я ніколи не прочитаю другої частини послання, а ти мені в цьому не допоможеш, бо знаки ці для твоїх очей…”

“Graecum est, non legitur”(1), – закінчив я, принижений.

“Отож-бо, бачиш, Бекон мав рацію. Учись! Та не варто журитися. Сховаймо пергамен і твої нотатки й ходімо в бібліотеку. Бо нині навіть десять пекельних полчищ не зможуть нас затримати”.

Я перехрестився. “Але хто ж то міг бути тут перед нами? Бенцій?”

“Бенцій палав бажанням дізнатись, що ж там криється між Венанцієвими паперами, але мені не схоже, що він схильний грати з нами в такі лукаві ігри. Фактично він запропонував нам співпрацю, зрештою, як на мене, йому б забракло сміливості пробратися вночі у Вежу”.

“Тоді Беренгарій? Чи Малахія?”

“Беренгарієві, гадаю, стало б духу щось таке зробити. Він, зрештою, теж відповідає за бібліотеку, його гризе сумління, що він зрадив якусь таємницю, і, подумавши, що Венанцій забрав звідти якусь книгу, хотів покласти її на місце. Піднятися нагору йому не вдалося, тепер він саме ховає цей том в якомусь місці, і коли він спробує повернути його на місце, ми, з Божою поміччю, зможемо схопити його на гарячому”.

(1) Це грекою, не можу прочитати (лат.): У середньовіччі цією фразою чернець-переписувач, який не знав греки, заміняв грецькі фрази, які зустрічав у тексті, що його він переписував.

“Але то міг бути й Малахія, який мав ті ж мотиви”.

“Я б сказав, ні. Малахія мав удосталь часу, щоб понишпорити у Венанцієвому столі, коли він зостався тут сам, щоб замкнути Вежу. Я це чудово знав, але не було способу цьому запобігти. Тепер ми знаємо, що цього він не робив. Якщо добре поміркувати, нема підстав підозрювати, що Малахія знав, що Венанцій побував у бібліотеці і забрав щось звідти. Це знають Беренгарій з Бенцієм, і це знаємо ми з тобою. Завдяки Адельмовій сповіді про це міг знати й Хорхе, але то напевно не він з такою прудкістю мчав стрімголов по гвинтових сходах…”

“Значить, або Беренгарій, або Бенцій”.

“А чому не Пацифік з Тіволі чи якийсь інший чернець, якого ми бачили тут нині? Чи скляр Никола, який знає про мої окуляри? Чи той чудернацький тип Сальватор, який, подейкують, вештається ночами по монастирі невідомо навіщо? Нам не можна надто звужувати коло підозрюваних лише тому, що звірення Бенція скерували нас в якийсь один бік. Може, Бенцій хотів нас заплутати”.

“Але він здався мені щирим”.

“Звичайно. Але затям собі, що першим обов’язком доброго інквізитора є обов’язок підозрювати насамперед тих, хто здається щирим”.

“Паскудна це робота, інквізиторство”, – мовив я.

“Тому я її й покинув. І, як бачиш, мушу знов за неї взятися. Але гайда, ходімо в бібліотеку”.

Другого дня НІЧ,

Де нарешті вдається проникнути в лабіринт, уздріти дивні видіння і, як се буває в лабіринтах, загубитися

Ми піднялися назад у скрипторій, високо тримаючи каганець, цього разу східними сходами, які вели на заборонений поверх. Я згадав собі слова Алінарда про лабіринт й очікував речей моторошних.

Коли ми опинились у забороненому для нас місці, я здивувався, побачивши семигранну залу, не дуже простору, без вікон, де панував сильний запах затхлості й плісняви, як, зрештою, на всьому поверсі. Нічого моторошного.

Як я сказав, зала мала сім стін, але лише в чотирьох із них, між двома невеликими колонами, вставленими у стіну, були отвори, досить широкі проходи, увінчані напівкруглими арками. Вздовж глухих стін тіснилися величезні шафи, повні рівномірно розкладених книг. Шафи мали таблички з номерами, такі ж таблички мала кожна окрема полиця: безперечно, то були ті самі номери, що їх ми бачили в каталозі. Посередині кімнати стояв стіл, теж закладений книжками. На всіх книжках був досить тонкий шар пилюки, а це означало, що книжки досить часто протирають. На долівці теж не було бруду. Над аркою одних дверей виднів намальований на стіні великий картуш зі словами: Apocalypsis Iesu Christi(1). Літери були старовинні, але не виглядали бляклими. Подібні картуші були й в інших кімнатах, і потім ми помітили, що вони насправді висічені в камені, і то досить глибоко, а відтак заглибини заповнили фарбою, як це роблять при розписі церков фресками.

Ми пройшли через один з отворів і опинилися в сусідній кімнаті, де було вікно, яке замість шибок мало пластини алебастру; кімната мала дві глухі стіни і один прохід, подібний до того, через який ми тільки-но пройшли; цей прохід вів до іншої кімнати, яка теж мала дві глухі стіни та вікно, і перед нами відкрилися ще одні двері. В обох кімнатах були картуші, за формою подібні до першого, який ми бачили раніше, але з іншим написом. В одній кімнаті картуш говорив: “Super thronos viginti quattuor”(2), в другій – “Nomen illi mors”(3). Хоч ці дві кімнати були менші, ніж та, через яку ми ввійшли в бібліотеку (дійсно, та була семикутна, а ці дві – прямокутні), обстанова була такою ж: шафи з книжками, а посередині – стіл.

(1) Апокаліпса Ісуса Христа (лат.). ^ Навколо престолу двадцять чотири (лат.). Од 4,4. На ім’я йому Смерть (лат.). Од 6,8.

Ми ввійшли в третю кімнату. У ній не було ні книжок, ні картуша. Під вікном стояв кам’яний вівтар. Вона мала троє дверей: через одні ми увійшли, другі виходили у вже відвідану семикутну кімнату, треті привели нас у ще одну залу, схожу на інші, але картуш її говорив: “Obscuratus est sol et aer”(1). Звідси був прохід у ще одну кімнату, на картуші якої було написано: “Facta est grando et ignis”(2); вона не мала інших дверей, себто, увійшовши в цю кімнату, ми не могли йти далі і мусили вертатися назад. “

“Поміркуймо, – мовив Вільям. – П’ять чотирикутних або ледь трапецієподібних кімнат, кожна з яких має вікно, розміщені колом навколо семикутної кімнати без вікон, у яку виходять сходи. Мені здається, це елементарно. Ми у східній башті, а зовні кожної башти видно по п’ять вікон і п’ять сторін. Все сходиться. Порожня кімната – це власне та, яка виходить на схід, в той же бік, що й хори церкви, тому сонячне світло на світанку освітлює вівтар, а це, як на мене, річ слушна і святоблива. Єдиними хитрощами мені здається ота штукерія з алебастровими пластинами. Удень вони пропускають чудове світло, а вночі крізь них не проникають навіть місячні промені. Зрештою, не така вже й велика загадка, цей лабіринт. Тепер подивимось, куди ведуть двоє других дверей семикутної зали. Гадаю, нам неважко буде зорієнтуватися”.

Мій учитель помилявся, а будівничі бібліотеки були куди кмітливіші, ніж ми гадали. Не можу як слід пояснити, що сталося, але коли ми вийшли з башти, порядок кімнат став дедалі більше плутатися. Деякі з них мали двоє дверей, а деякі – троє. Усі вони мали по вікні, навіть ті, в які ми потрапляли з іншої кімнати з вікном, гадаючи, що посуваємось всередину Вежі. Кожна з них мала однакові шафи і столи, згромаджені у строгому порядку фоліанти теж здавалися однаковими і, звичайно, ніяк не допомагали нам впізнавати кімнату з першого погляду. Ми спробували орієнтуватися по картушах. Ми вже раз проходили через кімнату, де було написано “In diebus illis”(3), і через якийсь час нам здалося, що ми знов туди повер-

(1) Затьмилося сонце і повітря (лат.). Од 9,2.

(2) Вчинилися град та огонь (лат.). Од 8,7.

(3) У ті дні (лат.). Од 9,6.

Нулися. Але ми пам’ятали, що двері перед вікном вели у кімнату з написом “Primogenitus mortuorum”(1), а тим часом тепер ми опинились в іншій кімнаті, в якій знов було написано “Apocalypsis Iesu Christi”, але то не була та семикутна зала, з якої ми були вирушили. З цього ми виснували, що іноді ті самі картуші повторюються у різних кімнатах. Ми побачили дві кімнати з написом Apocalypsis, одна поруч з другою, а відразу опісля йшла кімната з написом “Cecidit de coelo Stella magna”(2).

Було ясно, звідки взято слова на картушах – то були стихи з Йоанового Одкровення, але неясно було ані навіщо вони виписані на мурах, ані за якою логікою вони розташовані. Ще більше нас заплутало відкриття, що деякі картуші – їх було небагато – були не чорного, а червоного кольору.

У певний момент ми опинились у семикутній залі, звідки були вийшли (а її неважко було впізнати, бо там починалися сходи), і знову вирушили, тримаючись правого боку і намагаючись переходити прямо з кімнати в кімнату. Ми пройшли через три кімнати і опинилися перед глухою стіною. Єдиний вихід вів у ще одну кімнату, яка мала лишень одні двері, вийшовши через які ми проминули ще чотири кімнати і знов наштовхнулися на глуху стіну. Ми повернулись у попередню кімнату, яка мала два виходи, звернули у двері, через які ще не проходили, перетнули ще одну кімнату і знов опинились у початковій семикутній залі.

“Як називалася остання кімната, з якої ми повернули назад?” – спитав Вільям.

Я напружив пам’ять: “Equus albus(3)”.

“Гаразд, пошукаймо її знов”. Це було неважко. Звідти, якщо ми не хотіли повернутися по власних слідах, нам не залишалося нічого іншого, як пройти в кімнату під назвою Gratia vobis et pax(4), а там нам здалося, що праворуч є ще один прохід, який не повинен привести нас назад. І справді, ми пройшли ще раз через “In diebus illis” та

(1) Первенець з мертвих (лат.). Од 1,5. (2) Велика зоря спала з неба (лат.). Од 8,10. ^Кінь білий (лат.). Од 6,2; 19,11. (4) Благодать вам і мир (лат.). Од 1,4.

Primogenitus mortuorum (чи справді то були ті самі кімнати, в яких ми недавно побували?), але врешті потрапили в кімнату, в якій ми, схоже, ще не були: “Tertia pars terrae combusta est”(1). Але на той час ми вже не знали, де перебуваємо відносно східної башти.

Тримаючи свічку перед собою, я вирушив далі. Назустріч мені вийшов велетень грізного розміру, тіло його мінилось хвилями і пульсувало, немов привид.

“Диявол!” – скрикнув я і мало бракувало, щоб свічка випала мені з рук, коли я різко крутнувся, шукаючи прихистку у Вільямових обіймах. Він забрав мені свічку з рук і, відсунувши мене набік, з вельми шляхетною, як на мене, рішучістю ступив уперед. Він теж щось побачив, бо різко позадкував. Тоді знов нахилився вперед і підніс свічку горі. Тоді вибухнув сміхом.

“Воістину дотепно. Дзеркало!”

“Дзеркало?”

“Аякже, мій войовничий сміливцю. Недавно, в скрип-торії, ти з такою відвагою кинувся був на правдивого ворога, а тепер страхаєшся свого власного відображення. Дзеркало, яке повертає тобі твій же образ, збільшений і викривлений”.

Він узяв мене за руку і підвів до стіни навпроти входу до кімнати. Тепер на хвилястому склі, освітленому зблизька свічкою, я побачив два наші відображення, гротесково спотворені, які міняли форму і зріст залежно від того, чи ми підходили ближче, чи віддалялися.

“Тобі б варто почитати якийсь трактат з оптики, – мовив Вільям весело, – бо засновники бібліотеки, без сумніву, його читали. Найкращі з них написали араби. Альгазен написав трактат De aspectibus(2), де, наводячи точні геометричні доведення, він говорив про силу дзеркал. Деякі з них, залежно від того, яку форму має їхня поверхня, можуть збільшувати менші речі (чим же іншим є мої лінзи?), інші ж показують перевернуті чи нахилені образи або ж відображають два предмети замість одного і чотири замість двох. Ще інші, як от оце, роблять з карлика велетня, а з велетня – карлика”.

(1) Спалилась третина землі (лат.). Од 8,7.

(2) Про образи (лат.).

“Господи Ісусе! – мовив я. – Отже, це і є ті видіння, що їх дехто буцімто мав у бібліотеці?”

“Можливо. Вельми, вельми вигадлива ідея. – Він прочитав картуш на стіні над дзеркалом: “Super thronos viginti quatuor”. – Ми вже це бачили, але в тій кімнаті не було дзеркала. А ця, між іншим, не має вікон, хоч вона й не семикутна. Де ж ми? – Він озирнувся навколо і підійшов до шафи: – Адсо, без моїх благословенних oculi ad legen-dum не можу зрозуміти, що написано на цих книжках. Прочитай мені кілька назв”.

Я взяв навмання якусь книжку: “Учителю, тут нічого не написано!”

“Як це? Я ж бачу, що написано, подивись, що там?”

“Не можу нічого прочитати. Це не літери нашої абетки, і це не по-грецькому, я б упізнав. Це щось схоже на хробаків, або змійок, а може, сліди від мух…”

“Ага, це по-арабському. А ще подібні є?”

“Так, є кілька. Але ось, слава Богу, одна латиною. Аль… Аль Куварізмі, “Tabulae””.

“Астрономічні таблиці Аль Куварізмі, переложені Аде-лярдом з Бата! Вельми рідкісний твір! Нуж-бо, далі”.

“Іса ібн Алі, “De oculis”(1), Алькінді, “De radiis stella-tis”(2)…”

“Тепер подивись на столі”.

Я розгорнув великий фоліант, який лежав на столі, під назвою “De bestiis”(3). Мені трапилась сторінка з вишуканою мініатюрою, яка зображала прегарного єдинорога.

“Чудово зроблено, – прокоментував Вільям, який зображення бачив добре. – А ця?”

Я прочитав: “”Liber monstrorum de diversis generibus”(4). Тут теж чудові образки, але, схоже, вони давніші”.

Вільям нахилився над книгою: “Мініатюри виконали ірландські ченці щонайменше п’ять століть тому. Натомість книжка з єдинорогом набагато пізніша, мені здається, що зроблена вона на французький манір”. Ще раз лучилося мені подивляти вченість мого наставника. Ми ввійшли у наступну кімнату і перейшли ще через чотири кімнати, Всі вони мали вікна і були повні фоліантів невідомими мовами, а крім того, там було трохи творів з окультних наук; відтак ми наштовхнулись на стіну, яка примусила нас повернути назад, бо останні п’ять кімнат переходили одна в одну, не маючи інших виходів.

(1) Про очі (лат.).

(2) Про промені зірок (лат.).

(3) Про звірів (лат.).

(4) Книга потвор всілякого кшталту (лат.).

“З нахилу мурів судячи, ми, мабуть, у п’ятиграннику другої башти, – мовив Вільям, – але центральної семикутної зали нема – може, ми помиляємось”.

“А вікна? – сказав я. – Звідки тут стільки вікон? Неможливо, щоб всі кімнати виходили назовні”.

“Ти забуваєш про центральний колодязь, чимало з тих вікон, які ми бачили, виходять на восьмигранник колодязя. Якби це було вдень, різниця в освітленні підказала б нам, які вікна зовнішні, а які – внутрішні, а може, навіть відкрила б нам положення кімнати відносно сонця. Але ввечері ніякої різниці не видно. Повертаймо назад”.

Ми вернулись у кімнату з дзеркалом і підійшли до третіх дверей, через які ми, схоже, ще не проходили. Перед собою ми побачили анфіладу з трьох-чотирьох кімнат, а в останній виднілось якесь слабке світло.

“Там хтось є!” – вигукнув я здушеним голосом.

“Якщо так, то він уже помітив наш каганець”, – мовив Вільям, одначе прикрив-таки полум’я рукою. Ми застигли нерухомо на хвилину-дві. Світло далі легко колихалося, але не сильнішало і не слабшало.

“Може, це лишень лампада, – сказав Вільям, – одна з тих, які мають переконати монахів, що бібліотеку замешкують душі померлих. Але треба з’ясувати. Ти залишайся тут і прикрий свічку, а я обережно піду вперед”.

Я ще відчував сором за те, що оскандалився був перед дзеркалом, і запрагнув реабілітуватися у Вільямових очах: “Ні, піду я, – сказав я, – а ви залишайтесь тут. Я йтиму обережно, я менший і легший. Тільки-но переконаюсь, що небезпеки немає, то гукну вас”.

Так я й зробив. Легким кроком, наче кіт (або наче новіцій, який крадеться до кухні, щоб поцупити з комори сиру, бо в Мельку в ділі цім я був неперевершений), я проминув три кімнати, крадучись вздовж стін. Дійшовши до порога кімнати, звідки долинало це досить слабке Світло, я прослизнув уздовж муру, став позаду колони, яка правила за правий одвірок, і зазирнув до кімнати. Там не було нікого. На столі стояв якийсь чудернацький світич, він димівся, немов не в силі горіти. То не був каганець, як у нас, він нагадував радше кадило без накривки, полум’я не було, але під легким попелом щось жевріло. Я набрався відваги й увійшов. На столі поруч з кадилом розгорнутою лежала яскраво розмальована книга. Я підійшов ближче і побачив на сторінці чотири смужки різного кольору – жовту, яскраво-червону, блакитну і червоно-брунатну. Там був зображений звір, який жахав око, – величезний дракон з десятьма головами, який хвостом стягав з неба зірки і кидав їх на землю. Тут я побачив, що дракон множиться, а луски на його шкурі стають цілою тьмою блискіток, вони відірвалися від книги і вихором закрутилися мені навколо голови. Я відсахнувся і побачив, що стеля кімнати нахиляється і опускається на мене, тоді почув, немов засичали тисячі змій, але не моторошно, а радше спокусливо, і з’явилася жінка, осяяна світлом; вона наблизила своє обличчя до мого і дихнула на мене. Я відсторонив її простягнутими руками, і мені здалося, що руки мої торкнулися книг у шафі напроти, які немовби непомірно збільшилися. Я вже більше не усвідомлював, де я, де земля і де небо. Посеред кімнати я побачив Беренгарія, він пильно дивився на мене з огидною усмішкою, яка аж просякла жагою. Я прикрив обличчя руками, але вони здалися мені кінцівками жаби, слизькими і перетинчастими. Здається, я закричав, відчув кислуватий смак у роті, а тоді запався у безконечний морок, який немов дедалі більше відкривався піді мною, і більш нічого не пам’ятаю.

До тями я прийшов через відтинок часу, який, здавалось, тривав цілі століття, бо відчув удари, які відлунювали мені в голові. Я лежав на підлозі, а Вільям частував мене ляпасами по щоках. Я був уже в іншій кімнаті, мої очі помітили картуш, який гласив: “Requiescant a laboribus suis”(1).

“Ну ж бо, Адсо, опам’ятайся, – шепотів мені Вільям. – Нічого страшного…”

(1) Від праць своїх заспокояться (лат.). Од 14,13.

“Отам… – мовив я, все ще у нетямі. – Там звір…”

“Нема там ніякого звіра. Я знайшов тебе, коли ти марив під столом, на якому лежала чудова мозарабська Апокаліпса, розгорнута на сторінці, де mulier amicta sole(1) виступає супроти дракона. Але із запаху я зрозумів, що ти нанюхався чогось поганого, й одразу виніс тебе звідти. У мене теж болить голова”.

“Але що я бачив?”

“Нічого ти не бачив. Там просто горіли субстанції, які викликають видіння, я впізнав їх запах, це арабський зна-діб, може, той самий, який Гірський Старець давав вдихати своїм асасинам перед тим, як штовхнути на їхні діла. Ось ми й пояснили таємницю видінь. Хтось накладає на ніч магічного зілля, щоб переконати непрошених гостей, що бібліотеку стережуть диявольські сутності. Що ж ти відчув, зрештою?”

Я плутано, як пам’ятав, описав йому своє видіння, і Вільям засміявся: “Наполовину ти розвинув те, що побачив у книжці, а на другу половину дав вираз своїм бажанням і страхам. Саме так діє це зілля. Завтра треба поговорити з Северином, гадаю, він знає про це більше, ніж хоче зізнатись. Це зілля, всього лиш зілля, і нема жодної потреби в цих чорнокнижницьких приготуваннях, про які говорив скляр. Зілля, дзеркала… Сей закуток забороненої мудрості захищають багато мудрованих винаходів. Науку тут використовують для того, щоб ховати, а не щоб відкривати. Мені це не подобається. Святою справою охорони бібліотеки заправляє збочений ум. Але ніч видалась важка, пора йти звідси. Ти перехвилювався і потребуєш води та свіжого повітря. Марно намагатися відчинити ці вікна – вони надто високо і, мабуть, їх не відчиняли вже десятиліттями. Як можна було подумати, що Адельм викинувся звідси?”

Треба йти звідси, сказав Вільям. Немов це так легко. Ми знали, що ввійти в бібліотеку можна лише з одної башти, східної. Але де ми були в той момент? Ми геть втратили орієнтацію. Я все ще ледве тримався на ногах і потерпав од нудоти, а Вільяма турбував мій стан і дратувало те, що знань його виявилося обмаль. 1 так ми блукали, перестрашені, що нам ніколи не вийти звідти, і це підказало нам, тобто йому, ідею на наступний день. Нам треба повернутися в бібліотеку, якщо ми взагалі з неї вийдемо, з обвугленим шматком дерева чи чимось іншим, що може залишати знаки на мурах.

(1) Жінка, зодягнена в сонце (лат.). Од 12,1.

“Щоб знайти вихід з лабіринту, є лиш один спосіб, – процитував Вільям. – У кожному новому, тобто ще не відвіданому вузлі, вхід слід позначити трьома знаками. Якщо попередньо проставлені знаки на якомусь напрямі вузла покажуть, що цей вузол вже було відвідано, тоді на вході слід поставити один знак. Коли всі проходи вже будуть позначені, тоді треба вернутися назад і повторити шлях. Але якщо один або два проходи вузла ще не мають знаків, тоді на будь-якому слід поставити два знаки. Входячи у прохід з лише одним знаком, ми ставимо на ньому ще два, і тоді прохід матиме три знаки. Коли ми, ніколи не звертаючи у прохід з трьома знаками, дійдемо до вузла, де всі інші проходи матимуть вже знаки, лабіринт пройдено повністю”.

“Звідки ви це знаєте? Ви тямите щось у лабіринтах?” “Ні, я цитую з однієї давньої книги, яку колись читав”. “І за цим правилом з нього можна вибратися?” “Наскільки я знаю, це майже ніколи не вдається. Але ми все ж спробуємо. Зрештою, у наступні дні, коли я знов матиму лінзи, я зможу уважніше роздивитися книги. Може, там, де картуші збивають нас з пуття, книги підкажуть якесь правило”.

“Ви матимете лінзи? Як ви собі їх повернете?” “Я сказав, що матиму лінзи. Зроблю собі інші. Гадаю, що скляр жде не діждеться подібної нагоди, щоб спробувати чогось новенького. Якщо він має відповідні знаряддя, щоб відшліфувати шматки скла. А щодо шматків скла, то у своїй робітні він має їх подостатком”.

Поки ми блукали, шукаючи вихід, посеред однієї кімнати я раптом відчув, як моє обличчя немов погладила якась невидима рука, і якийсь стогін, який не міг належати ні людині, ні тварині, відізвався у цім приміщенні і в сусідньому також, немов із зали в залу блукав якийсь Привид. Я б уже мав звикнути до несподіванок, які таїла в собі бібліотека, але мене знов охопив жах, і я відскочив назад. Вільям теж, мабуть, відчув щось подібне, бо торкнувся своєї щоки, підніс вище свічку і озирнувся навколо.

Він підняв руку, тоді став розглядати полум’я, яке тепер палало яскравіше, а тоді послинив собі пальця і виставив перед себе.

“Зрозуміло”, – мовив він тоді, і показав мені два отвори на висоті людського зросту, що видніли на двох протилежних стінах. То були дві вузькі щілини, і якщо піднести до них руку, відчувалося, що ззовні проникає холодне повітря. А коли наблизити до них вухо, чувся якийсь шелест, немов надворі зараз дме вітер.

“Бібліотека мусить мати якусь систему вентиляції, – мовив Вільям, – інакше тут нічим було б дихати, особливо влітку. Крім того, ці щілини забезпечують і належний рівень вологості, щоб пергамени не пересихали. Та кмітливість засновників бібліотеки на цім не зупинилась. Розмістивши щілини під певним кутом, вони подбали й про те, щоб у вітряні ночі струмені повітря, проникаючи крізь ці отвори, зустрічалися з іншими струменями і, всмоктуючись в анфіладу кімнат, породжували звуки, які ми тільки-но чули. І ці звуки, разом із дзеркалами і зіллям, ще більше страхають тих необачних, яким трапиться сюди проникнути, як оце ми, не знаючи добре цього місця. Ми теж на мить подумали, що це привиди дихають нам в лице. І лише зараз ми зрозуміли, в чому річ, бо лише зараз піднявся вітер. Цю таємницю теж розгадано. Але попри це все, ми й досі не відаємо, як звідси вийти!”

Так бесідуючи, ми, геть збиті зі шляху, блукали без пуття, не читаючи вже картушів, які всі здавалися однакові. Ми набрели ще на одну семикутну залу, обійшли сусідні кімнати, але виходу не знайшли. Вернувшись по своїх слідах назад, ми тинялися ще з годину, геть утративши надію дізнатись, де ми. Вільям вже вирішив був здатися – нам не залишалось нічого іншого, як вкластися спати у якійсь залі і сподіватись, що наступного дня Малахія знайде нас. Нарікаючи на жалюгідний кінець нашого захопливого починання, ми неждано опинились у Залі, де починалися сходи. Ми палко подякували небесам і вельми радо спустилися вниз.

Опинившись у кухні, ми кинулися до плити, звернули у коридор, що вів до оссарію, і присягаюсь, що мертвотний оскал цих голих голів здався мені тепер усмішкою дорогих мені людей. Ми дійшли до церкви, вийшли через північний вхід і, щасливі, вмостилися врешті на кам’яних нагробках. Чудове нічне повітря здалось мені божественним трунком. Навколо нас сяяли зірки, і мої видіння в бібліотеці здалися мені вже чимось цілком далеким.

“Який світ чудовий і які паскудні лабіринти!” – мовив я з полегшею.

“Яким чудовим був би світ, якби існувало правило, як орієнтуватися в лабіринтах”, – відповів мій учитель.

“Цікаво, яка година?” – спитав я.

“Я втратив відчуття часу. Але нам краще повернутись до своїх келій до того, як задзвонять на полуношницю”.

Ми пішли вздовж лівого боку церкви, пройшли перед порталом (я відвернувся, щоб не бачити старших Апо-каліпси, Super thronos viginti quatuor!) І проминули кружга-нок, прямуючи до притулку для прочан.

На порозі стояв настоятель, який глянув на нас суворо. “Цілу ніч вас шукаю, – мовив він до Вільяма. – Нема вас в келії, нема й у церкві…”

“Ми йшли по сліду…” – невиразно мовив Вільям, явно збентежений. Абат довго дивився на нього, а тоді сказав повільно і суворо: “Я шукав за вами відразу після повечер’я. Беренгарія на хорах не було”.

“Та ви що!” – весело сказав Вільям. Йому тепер стало ясно^ хто це загніздився там у скрипторії.

“Його не було на хорах на повечер’ї, – повторив абат, – і він не повернувся у свою келію. Зараз дзвонитимуть на полуношницю, побачимо, чи тепер він з’явиться. Інакше я боюсь якого нового лиха”.

На полуношницю Беренгарій не з’явився.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Третього дня ВІД ХВАЛИТЕН ДО ЧАСУ ПЕРШОГО,

Де у келії зниклого Беренгарія знаходять рядно, забрукане кров ‘ю, от і все

Пишучи це, я почуваюся таким самим змореним, як тієї ночі, себто того ранку. Що тут казати? Після бого-служби абат забив на сполох і кинув на пошуки більшість ченців, і хоч шукали скрізь, усе було намарне.

Перед хвалитнами, нишпорячи в Беренгарієвій келії, один чернець знайшов під сінником біле рядно, забрукане кров’ю. Його показали настоятелеві, у якого це зродило щонайпохмуріші здогади. Там був і Хорхе, який, дізнавшись про це, мовив: “Кров?”, немов це здалося йому неймовірним. Коли про це сказали Алінардові, він похитав головою і сказав: “Ні-ні, по третій сурмі смерть приходить з водою…”

Вільям роздивився рядно і мовив: “Тепер усе зрозуміло”.

“То де ж Беренгарій?” – спитали його.

“Не знаю”, – відповів він. Його почув Аймар, який закотив очі до неба і шепнув Петрові із Сант’Альбана: “Вони, англійці, всі такі”.

Десь близько часу першого, коли вже зійшло сонце, послали пахолків оглянути підніжжя крутосхилу навколо мурів. На третій час вони вернулися, не знайшовши нічого.

Вільям сказав мені, що нічого тут вдіяти не можна. Треба чекати на розвиток подій. І подався до майстерень, де зав’язав жваву розмову з Николою, майстром-склярем.

Я ж примостився в церкві біля центрального порталу, поки там відправляли службу. І святобливо заснув, і то на тривалий час, бо ж молоді, схоже, мають більшу потребу в сні, ніж старі, які вже виспалися досхочу, а тепер готуються заснути на цілу вічність.

Третього дня ЧАС ТРЕТІЙ,

Де Адсо у скрипторії замислюється над історією свого ордену і над долею книг

Я вийшов з церкви вже не такий стомлений, але з сум’яттям у душі, бо тіло здатне насолоджуватися спокійним відпочинком лише в нічну пору. Я піднявся у скрип-торій, поспитав дозволу в Малахії і почав гортати каталог. Кидаючи неуважні погляди на сторінки, що пробігали мені перед очима, я насправді спостерігав за ченцями.

Мене вразив спокій і безжурність, з якою вони віддавалися своїй праці, мовби їхнього побратима не шукали гарячково по цілому монастирі і мовби ще двоє братів не загинуло раніше за страхітливих обставин. Ось вона, мовив я сам до себе, велич нашого чину: впродовж довгих століть його люди бачили, як юрмища варварів грабують “їхні обителі, як цілі царства западаються у вогненні вири, а все ж далі тривали в любові до пергаменів і чорнила, далі, ледь ворушачи губами, читали слова, які передавалися зі століття у століття, і самі переповідали їх майбутнім вікам. Вони читали і переписували, коли наближався кінець тисячоліття, чому ж їм не робити сього зараз?

Напередодні Бенцій зізнався, що готовий допуститися гріха, аби лиш запопасти рідкісну книгу. Він не обманював і не жартував. Чернець, звісна річ, повинен любити Свої книги смиренно, прагнучи їхнього добра, а не звеличення власної допитливості; та спокуса знань для ченців є тим самим, чим для мирян є перелюб, а для білого духовенства – жадоба багатства.

Я гортав каталог, і мені перед очима шалено танцювали таємничі назви: Quinti Sereni de medicamentis, Phaenomena, Liber Aesopi de natura animalium, Liber Aethici peronymi de cosmographia, Libri tres quos Arculphus episcopus Adamnano escipiente de locis sanctis ultramarinis designavit conscribendos, Libellus Q. Iulii Hilarionis de origine mundi, Solini Polyshistor de situ orbis terrarum et mirabilibus, Almagesthus(1)… Мене не дивувало, що таємниця злочинів явно пов’язана з бібліотекою. Для цих мужів, які присвятили себе писанню, бібліотека була водночас небесним Єрусалимом і підземним світом на межі між незнаною землею і пеклом. Бібліотека, її обіцянки і заборони панували над ними. Вони жили з нею, для неї і, можливо, всупереч їй, гріховно сподіваючись вирвати у неї колись всі її тайнощі. Чому б їм було не ризикнути життям, щоб втамувати допитливість свого розуму, чому б не допуститися вбивства, щоб перешкодити комусь заволодіти їх ревно береженою таємницею?

Звісно, це все спокуси, гординя ума. Цілком іншого монаха-переписувача уявляв собі наш святий засновник – здатного переписувати, не розуміючи, готового покластися на Божу волю, охочого писати, бо писання – то його молитва. Чому тепер все не так? Ох, не лише в цім, звичайно, занепад нашого ордену! Він став надто могутнім, його старші змагаються з королями, хіба Аббон не був прикладом монарха, який з монаршою поставою намагається владнати спір між іншими монархами? Навіть знання, що його громадили монастирі, тепер використовувалося як товар на обмін, стало підставою для гордині, приводом до хвастощів і величання; як лицарі пишаються зброєю і хоругвами, так наші абати пишаються розписаними фоліантами… Тим паче (це просто божевілля!), що наші монастирі вже втратили навіть першенство в мудрості: катедральні школи, міські корпорації, університети тепер теж переписували книги, ба навіть більше і краще від нас, і творили нові – може, то й була причина всіх нещасть.

(1) “Про цілющі знадоби”, “Явища” Квінта Серена, “Про природу тварин” Езопа, “Про космографію” Етика Пероніма, “Три книги про святі заморські місця, списані єпископом Аркульфом при помочі писаря його Адамнана”, “Книжечка Кв. Юлія Іларіона про сотворення світу”, “Про земну географію і чудеса” Соліна Полігістора, “Альмагест”… (лат.)

Абатство, де я перебував, було, мабуть, останнім, яке могло пишатися досконалістю у створенні і відтворенні мудрості. Але, мабуть, саме тому його ченців не вдовольняло більше святе діло переписування, і вони, ставши жадібними до нових речей, теж запрагли доповнювати природу. І не помічали, що цим вони освячують занепад своєї слави – я невиразно відчував це тоді і добре знаю тепер, посивівши від літ і досвіду. Бо якщо нове це знання, яке вони хотіли виробляти, вільно випливе за межі цих мурів, ніщо більше не відрізнятиме святе це місце від катедральної школи чи міського університету. Зостаючись сокритим, воно натомість зберігає непорушними свій престиж і свою силу, не зазнає розтління, що його вносять диспути і схоластичне марнославство, яке прагне піддати кожну таїну і кожну велич прискіпливому аналізові sic et non(1). Ось причина того, міркував я, що бібліотеку огортає мовчання і темрява, вона є заповідником знання, але зберігати це знання недоторканим спроможна, лише не допускаючи до нього нікого, навіть самих монахів. Знання – не монета, якій навіть найганебніші торги не можуть нічого уйняти; воно радше схоже на чудову одежу, яка зношується при вжитку і виставлянні напоказ. Хіба не такою є сама книга, сторінки якої кришаться, чорнило й позолота тьмяніють, якщо її торкається забагато рук? На моїх очах Пацифік з Тіволі неподалік гортав старовинний том, сторінки якого через вогкість злиплися. Він слинив собі вказівний та великий пальці і так гортав цю книгу, і з кожним доторком послинених пальців сторінки втрачачи міцність, гортати їх означало згинати, віддавати на поталу суворої дії повітря й пилу, які нищать делікатні прожилки, що ними вкрився пергамен з часом, дають змогу проростати плісняві там, де слина пом’якшила і ослабила ріжок аркуша. Як від надміру лагідності воїн робиться надто м’яким і недолугим, так від надміру владної, допитливої любові книгу вражає недуга, яка приводить її до згуби.

(1) Так і ні (лат.).

Як цьому зарадити? Перестати читати, а лиш зберігати? Чи були слушними мої побоювання? Що б сказав на це мій учитель?

Недалеко від себе я запримітив рубрикатора, Магнуса з Іони, який саме закінчив шкребти сирицю пемзою і тепер пом’якшував її крейдою, щоб потім шпателем відшліфувати її поверхню. Поряд з ним ще один, Рабан з То-ледо, закріпив пергамен на дошці, позначивши його поля ледь помітними дірочками з обох боків, між якими він тепер металевим вістрям проводив тонесенькі тгоземі лінії. Невдовзі обидва аркуші виповняться барвами та формами, і сторінка, немов релікварій, засяє самоцвітами, інкрустованими в майбутню богоугодну тканину письма. Ці два ченці, помислив я собі, саме переживають свій час земного раювання. Вони творять нові книги, такі ж самі, як і ті, що їх невдовзі безповоротно знищить час… Отже, бібліотеці не загрожує жодна земна сила, вона бо жива… Але якщо вона жива, то чому боїться наразитися на ризик пізнання, відкритися для тих, хто спраглий знань? Чи не цього хотів Бенцій, та й, можливо, ще раніше Венанцій?

Мене охопило сум’яття й острах супроти власних думок. Вони, мабуть, не личили новіцієві, який довіку мав усього лиш сумлінно й покірливо підкорятися правилові – що я згодом і робив, більш не питаючи себе ні про що, а тим часом світ навколо мене поринав у бурю крові й нетями.

Підійшла пора вранішньої трапези, я пішов на кухню, де вже заприятелював з кухарями, і дістав від них кілька ласих шматочків.

Третього дня ЧАС ШОСТИЙ,

Де Адсо вислуховує звірення Сальватора, які важко підсумувати кількома словами, але які надихають його на довгі, тривожні розмисли

Снідаючи, я запримітив у кутку Сальватора, який, вочевидь, помирився з кухарем і тепер весело наминав паштет з ягнятини. Він їв так, ніби не їв зроду, пильнуючи, Щоб навіть крихта не впала на долівку, і, схоже, воздавав дяку Богові за цю надзвичайну милість.

Він підморгнув мені і сказав своєю чудною говіркою, що надолужує за всі ті роки, впродовж яких мусив постити. Я почав розпитувати його. І він повідав мені про своє страдницьке дитинство у селищі, де повітря було нездорове, часто дощило, поля пріли, і все отруювали смертоносні міазми. Як я зрозумів, цілими місяцями там нуртували повені, тому на полях не видно було борозен, і мірка зерна давала хіба що один гарець, а з гарця вже й зовсім не було нічого. Синьйори були такі ж бліді, як і злидарі, проте, зауважив Сальватор, злидарі мерли більше, ніж синьйори, може, тому (додав він, усміхаючись), що їх самих було більше… Гарець зерна коштував п’ятнадцять сольдів, а мірка – шістдесят, проповідники голосили кінець світу, але Сальваторові батьки й діди пригадували, що так само було і в давнину, і доходили висновку, що світові весь час настає кінець. І от, коли поїли вже всіх здохлих птахів і всіх нечистих тварин, яких тільки можна було знайти, пішов поголос, буцім хтось із селищан став викопувати мерців. Сальватор дуже дотепно, мов якийсь лицедій, зображав, як ці “лихі людяки” наступного дня по якомусь похороні пальцями порпалися в землі на цвинтарі. “Мням!” – мовив він і надкусив свій ягнячий паштет, але на лиці його я побачив гримасу людини у безвиході, яка пожирає труп. А деяким нечестивцям, гіршим від інших, мало було порпання в посвяченій землі, і вони, наче розбишаки, замаювалися в лісі і нападали на подорожніх. “Чик!” – казав Сальватор, приклавши ніж до горла, і “Мням!”. А найгірші з гірших приманювали яйцем або яблуком дітей і пожирали їх, але, вельми серйозно уточнив Сальватор, перше їх зваривши. Він розповів, як один чоловік приходив у селище і продавав за безцінь варене м’ясо, а селищани не могли збагнути, звідки в нього таке щастя, але потім священик пояснив, що то людське м ясо, і розлючена юрба розтерзала того чоловіка. Але в ту ж ніч один селищанин пішов і розкопав могилу вбитого і з’їв плоть канібала, а коли його викрили, селище засудило до смерті і його.

Але Сальватор розповів мені ще дещо. Я натужно намагався згадати відому мені дещицю провансальської мови та італійських говірок, поки він знівеченими словами розповідав мені історію своєї втечі з рідного селища і блукання світами. Тоді в його оповіді я впізнав багатьох з тих, кого мені довелось зустріти по дорозі раніше, а тепер впізнаю багатьох інших, з ким я зазнайомився згодом, тому я далеко не певен, що з відстані часу не приписую йому пригод і злодіянь, що їх чинили інші, до нього і після нього, бо всі ці люди тепер у моїй стомленій тямі зливаються і творять єдиний образ, велика бо сила уяви, яка, поєднуючи спогад про золото і спогад про гору, вміє створити ідею золотої гори.

Не раз під час мандрів я чув, як Вільям говорив про посполитих, і словом цим деякі його брати по чину звали не лише простолюдців, а й усіх невчених людей. Це слово завше здавалось мені надто загальним, бо в італійських містах я зустрічав людей купецького і ремісничого стану, які кліриками не були, але не були й неуками, хоч знання свої висловлювали посполитим наріччям. А деякі володарі, які правили в той час на цьому півострові, нічого не тямили ні в богословській науці, ні в медицині, ні в логіці чи латині, але, безперечно, зовсім не були посполитими чи простаками. Тому уявляється мені, що учитель мій, говорячи про посполитих, теж дещо спрощував. Але Сальватор, без сумніву, був-таки посполитим, він походив з місцевості, яку століттями розпинав голод і знущання феодальних синьйорів. Він був посполитий, але не безмозкий. Утікши з рідного дому, він тягнувся до іншого світу, який, за його словами, мав подобу країни Кокань, де з дерев, які сочаться медом, звисають голови сиру і пахучі ковбаски.

Під спонукою цієї надії, не бажаючи визнати, що світ цей є всього лиш паділ плачу, де (як мене вчили) неправда теж є даром Провидіння, який зберігає рівновагу речей, хоч часто нам цього не збагнути, Сальватор мандрував різними краями, від свого рідного Монферрато до Лігурії, а тоді з Провансу до земель французького короля.

Він тинявся світом, жебраючи, злодюжачи, вдаючи недужого, прислуговуючи часово якомусь синьйорові і Знов даючи драла у ліс чи на битий шлях. З його оповіді я зрозумів, що він зв’язався зі зграями вагантів – потім, v наступні роки, дедалі більше їх тинялось по Європі: лжемонахи, шарлатани й махлярі, паливоди і волоцюги, ярижники, моти й п’янюги, прокажені й каліки, казкарі і дудники, клірики-безхатченки і мандровані студенти, шулери, бурлаки, фіглярі і гайдамаки, блудні гебреї, які врятувались од невірних, божевільні, юродиві й вигнанці, зловмисники з відрубаними вухами, содоміти, а між ними – мандрівні ремісники, ткачі, лудильники, столярі, точильники, набивачі опудал, муляри, і ще дурисвіти різного штибу: ворожбити, облудники і пройдисвіти, шахраї, попи і крутопопи, обманщики, негідники, гультяї, ошуканці, плути і звідники, старці, крутії, урвиголови, босяки, святокупці, шельмуваті казнодії і ксьондзи, ще й всілякий люд, що жив з легковір’я інших, підробники папських булл і печаток, бродячі ченці, що втекли з монастирів, торговці святими мощами, продавці індульгенцій, віщуни і хіроманти, чорнокнижники, цілителі й фальшиві збирачі пожертв, блудники різного гатунку, спокусники черниць і дівиць, які домагалися свого обманом і насильством, лжехворі водянкою, чорною неміччю, гемороєм, падучою і виразками, а також меланхолійним божевіллям. Були й такі, що ставили собі наліпки на тіло, які здавались невигойними язвами, інші ж заповнювали рот речовиною кольору крові, симулюючи напад сухот; були шахраї, які придурювались безногими каліками, спираючись на палицю без потреби, удавали падачку, імітували коросту, нариви й набряки за допомогою бандажів, просякнутих шафрановими настоянками, носили ланцюги на руках і пов’язки на голові; вони рачки вповзали у церкви, розносячи страшний сморід, зненацька валилися з ніг на майданах, пускаючи слину і вителющуючи очі, бризкаючи з ніздрів кров’ю, зробленою з соку ожини, змішаного з циноброю, Щоб вициганити їжу або гроші у богобійних людей, які пам’ятали заохоту святих отців до милостині: розділи з голодним свій хліб, приведи у дім бездомного, бо так ми навідуєм Христа, приймаєм Христа, одягаєм Христа, і як вода очищує вогонь, так і милостиня очищує гріхи наші. Мандруючи за течією Дунаю, вже після подій, про які я тут оповідаю, я бачив і ще далі бачу багацько цих шарлатанів, різновиди і гатунки яких незчисленні, як незчисленні є демонські легіони: скопці, шептуни, прото-знахарі, убогі христосики, покірники, голодущі, хресто-давці, перелесники, мощеносці, ворожбити, шалопути, тогосвітники, дивоносці, кухонники, обрізанці і вкушені тарантулом, ярижники і постомоли, лихвоносці, трясуни, звіздарі, псалмопівці, падучі, сльозоливці й шепелявці.

Вони багнюкою стікали стежками нашого світу, а поміж них втеребилися і щиросерді проповідники, і єретики у пошуках нововірців, і розмаїті сіячі розбрату. Отож Папа Йоан, який завжди побоювався посполитих рушень, що проповідували і практикували убогість, напосівся на цих жебрущих пророків, бо вони, за його словами, вимахуючи розцяцькованими хоругвами, зваблювали цікавих, задурювали людям голови і вимагали грошей. Чи була правда по боці цього аморального Папи-святокупця, коли він прирівнював ченців, які збирали пожертви і проповідували убожество, до ватаг ізгоїв і харцизяк? У ті дні, після мандрів по італійському півострові, в голові мені геть все перемішалося: я чув про ченців з Альтопашо – у своїх проповідях вони погрожували анатемою тим, хто не купував у них індульгенцій, за дзвінку монету розгрішували від грабіжництва і братовбивства, від душогубства і кривоприсяг, збирали обфиті датки, вихваляючись, що у їхній лічниці щодня відправляється до ста мес і що зі своїх дібр вони справили посаг двомстам бідним дівчатам. Чував я й про брата Павла Кульгавого, який жив у лісовому скиті поблизу Рієті – він нахвалявся, буцім прямо від Святого Духа сподобився одкровення, що тілесне злягання не є гріхом; цим він зваблював до себе жінок, зовучи їх сестрами, велів їм п’ять разів колінопреклонитися і простертися хрестом, а сам шмагав їх по голому тілі, а потім представляв своїх жертв Богові і вимагав од них того, що він звав цілунком миру. Чи була то правда? Що пов’язувало цих так званих просвітлених печерників з братчиками убогого життя, які мандрували шляхами півострова, здійснюючи правдиву покуту, ненависні клірові та єпископам, чиї пороки і побори вони таврували? З Сальваторової оповіді, яка змішувалася з тим, що я вже знав з власного досвіду, різниці між ними видно не було: усі здавались на одне лице. Іноді Сальватор здавався мені схожим на тих туренських старців-калік, про яких оповідає байка: наблизившись до чудотворних мо-щів святого Мартина, вони кинулись навтікача, боячись, що святий зцілить їх і так позбавить джерела заробітку, але святий безжалісно оздоровив-таки їх і покарав за зловмисність, відновивши справність членів, ще поки вони дістались до кордону. Але іноді звірине його лице променіло ніжним світлом – це коли він повідав мені про те, як, живучи між цих ізгоїв, він почув слово проповідників-францисканців, таких самих утікачів, як і він, і зрозумів, що це його убоге блукальче життя належить сприймати не як похмуру конечність, а як радісний жест посвячення, а тому став прилучатися до гуртів і сект покаяльників, перекручуючи їх назви і геть хибно тлумачачи їхнє вчення. З цього я виснував, що він, либонь, знався з патаринами і вальденсами, а може, й з катарами, арнальдистами та уміліятами. Блукаючи світом, він переходив від гурту до гурту і поступово став сприймати свій блукальчий стан як посланництво і чинив задля Господа те, що раніше чинив для свого власного черева.

Як же все це виглядало і доки тривало? Наскільки я зрозумів, років з тридцять тому він пристав до якогось монастиря міноритів у Тоскані і там прийняв габіт святого Франциска, але рукоположення не одержав. Там, гадаю, він і вивчився тієї дещиці латини, якою говорив, мішаючи її з наріччями усіх місцевостей, де він, убогий і безрідний, побував, і з говірками всіх товаришів по блуканнях, з якими водився, – від найманців родом з моїх земель до далматинських богомилів. Там він віддавався покутньому життю (покаяйтеся, твердив він з натхненними очима, і я знов почув формулу, яка зацікавила була Вільяма), але, схоже, міноритів, серед яких він жив, теж біс попутав, бо вони, розсердившись на каноніка поблизької церкви (1) звинувативши його в грабежах та інших неподобствах, напали якось на його дім і спустили його зі сходів, від чого грішник помер, а вони пішли грабувати церкву. Тоді єпископ наслав на них жовнірів, ченці розбіглися, а Сальватор тривалий час вештався по північній Італії з бандою жебрущих братчиків, себто міноритів, які вже не визнавали ні закону, ні послуху.

Від них він прибився в околиці Тулузи, де пережив дивну історію, яка сповнила його запалом і прагненням повторити славні подвиги хрестоносців. Сила-силенна пастухів та інших простолюдців скупчилась там великою юрбою, збираючись вирушити за море і воювати проти ворогів віри. їх прозвали “пастушками”. Насправді вони просто хотіли втекти з цієї проклятої землі. Вони мали двох ватажків, які задурманювали їх всілякими байками, – один був священик, якого через ганебну поведінку прогнали з парафії, а другий – чернець-відступник чину святого Бенедикта. Вони настільки позводили з глузду тих бідолах, що ті кидали все і юрмами бігли за ними, взявши з собою лише торбину і палицю, без грошей, полишивши свої поля, за ними йшли навіть хлопчаки шістнадцяти років проти волі батьків, наче стадо, і була їх тьма. Вони вже не слухалися ні глузду, ні справедливості, а знали лише силу і свою волю. Опинившись в гурті таких самих, як вони, звільнившись від гніту, окрилені невиразними сподіваннями на обітовану землю, вони немов сп’яніли. Носилися селами і містами, забираючи собі все, що бачили, а якщо когось з них хапали, вони нападали на в’язницю і звільняли його. Коли вони ввірвались у паризьку фортецю, щоб звільнити своїх товаришів, яких синьйори звеліли арештувати, паризький прево спробував був чинити опір, та вони побили його, спустили вниз по сходах фортеці і вивалили ворота в’язниці. Відтак вишикувались на Сен-Жерменській луці, лаштуючись до бою. Та ніхто не наважився виступити проти них, тож вони покинули Париж і вирушили до Аквітанії. А по дорозі вбивали всіх гебреїв і відбирали їхнє майно…

“Чому гебреїв?” – спитав я Сальватора. “А чому ні?” – відповів він. І пояснив, що ціле життя вони чули від проповідників, мовляв, гебреї – вороги християнського люду, вони нагромаджують багатства, відбираючи від них, злидарів. Я спитав, хіба не синьйори та єпископи нагромаджують статки, збираючи десятину, хіба то гебреї Були справжніми ворогами “пастушків”? Він відповів, що коли справжні вороги надто сильні, треба знайти ворогів серед слабших. Ось чому простаків називають простаками, міркував я собі. Лише сильні світу сього завше добре знають, хто їхні справжні вороги. Синьйори не хотіли, щоб “пастушки” стали загрозою для їхніх дібр, і їм було дуже на руку, що отамани “пастушків” стали ширити думку, буцім багато дібр належать гебреям.

Я спитав, хто нацькував натовп на гебреїв. Сальватор не пам’ятав. Гадаю, коли збирається така тьма народу і окрилюється надією, нетерпеливлячись здобути бажане, ці люди не питають себе, хто першим кинув заклик. Ватажки їхні, помислив я собі, вчилися в монастирях і єпархіальних школах, тому висловлювались як синьйори, але ідеї свої описували словами, зрозумілими пастухам. А пастухів далекий Папа мало обходив, зате гебреї були під боком. Якось вони взяли в облогу високу і міцну вежу, яка належала французькому королю, бо там знайшло схрон чимало переляканих гебреїв. Дехто з гебреїв вийшов під мури вежі, вони боронилися відважно й відчайдушно, відбиваючись від напасників дерев’яними колодами і камінням. Та “пастушки” підпалили ворота вежі, димом і вогнем завдаючи мук забарикадованим там гебреям. Спасіння їм не було, і вони воліли накласти на себе руки, аніж загинути від руки необрізаних, тому попрохали одного зі своїх, най-відважнішого, щоб він повбивав їх мечем. Той погодився і позбавив життя майже п’ять сотень своїх одноплемін-ців. Відтак вийшов з вежі, ведучи з собою гебрейських Дітей, і попрохав “пастушків”, щоб вони охрестили його. Га “пастушки” сказали йому: ти вчинив таку різанину над своїми ж одноплемінцями, а тепер хочеш уникнути смерті. І порубали його на шматки, пощадивши дітей, котрих звеліли охрестити. Тоді вирушили на Каркасон, грабуючи (1) проливаючи кров на своєму шляху. На ту пору французький король зрозумів, що вони перебрали міру, і наказав, щоб у кожному місті, через яке вони проходили, їм Уло чинено опір, захищаючи навіть гебреїв, немов вони теж люди короля… Чому раптом король став так піклуватись про гебреїв? Либонь, він почав усвідомлювати, що “пастушки” можуть наробити чимало лиха в цілому королівстві, бо стає їх дедалі більше. Тому він став співчувати навіть гебреям, адже гебреї давали користь торгівлі в королівстві, але найголовнішим тепер було знищити “пастушків”, – та й дати добру науку всім добрим християнам, яким тепер доведеться оплакувати їхні злочини. Але чимало християн не послухались короля, вважаючи, що захищати гебреїв не слід, адже вони завжди були ворогами християнської віри. В багатьох містах люди, які мали сплачувати гебреям лихву, тішилися, що “пастушки” примушували їх спокутувати за їхні статки. Тоді король під страхом смерті заборонив допомагати “пастушкам”. Він зібрав велике військо і напав на них; чимало з них було вбито, інші врятувалися втечею і поховались у лісах, де гинули від голоду і холоду. Одне слово, всіх їх було знищено. А люди короля виловлювали їх і вішали по двадцятеро-тридцятеро за раз на найвищих деревах, щоб видовище їхніх трупів було вічним напоми-нанням для тих, хто захоче знов збурити мир у королівстві.

Дуже особливим було те, що у Сальваторових устах історія ця звучала так, немов то був якийсь героїчний подвиг. Він справді був переконаний, що натовп “пастушків” прагнув завоювати Христовий Гріб і звільнити його від невірних, – я так і не зміг його переконати, що Святий Гріб вже було славно завойовано за часів Петра Пустельника та святого Бернарда і за правління Людовіка Святого Французького. Хай там як, але Сальватор так і не потрапив до краю невірних, а мусив якнайшвидше драпати з Франції. За його словами, він прибився в околиці Новари, але як там було, так ясно і не сказав. Врешті він дійшов до Казале, де знайшов прихисток у монастирі мі-норитів (і саме там, гадаю, зустрів Ремигія). То були якраз ті часи, коли, боячись папських гонінь, багацько міно-ритів міняло габіт і шукало притулку в монастирях іншого ордену, щоб не опинитися на огнищі. Це ми вже чули від Убертина. Сальватор був вельми повороткий у всіляких чорних роботах (навправлявшись у всьому досхочу спершу в нечестивих цілях, коли блукав сам по собі, а потім У святобливих цілях, коли мандрував заради Христової іюбові), і келар одразу взяв його за помічника. Тому вже багато років він живе тут, мало цікавлячись пишнотою ордену, а більше – порядкуванням в пивниці і коморі, маючи змогу їсти, не крадучи і, хвалити Господа, не боячись бути спаленим.

Отаку-от історію почув я од нього між одним шматком їдла і другим. І я питав себе, що ж він тут вигадав і що замовчав.

Я дививсь на нього з цікавістю, та не тому, що пригоди його були чимось винятковим, а саме тому, що вони напрочуд ясно підсумовували всі ті численні події і нур-тування, які робили тогочасну Італію такою захопливою і незбагненною.

Що ж я дізнався з цих оповідок? Передо мною постав образ людини, яка вела повне пригод життя і здатна була завиграшки убити собі подібного, навіть не усвідомивши власного злочину. Хоч тоді всі переступи божественного закону в моїх очах все ще були однаково ганебні, я вже починав розуміти деякі речі, про які чув, і збагнув, що одна річ – різанина, якої допускається юрба у полоні сливе екстатичного захвату, плутаючи закони диявольські з законами Господніми, і зовсім інша річ – особистий злочин, скоєний холоднокровно, мовчки і лукаво. І я не думав, що Сальватор здатен заплямувати себе таким злочином.

З другого боку, я хотів з’ясувати, що ж означають настоятелеві натяки, і мені не давала спокою думка про фра Дольчина, про якого я майже нічого не знав. А все ж привид його був немов невидимо присутній при багатьох розмовах, що їх я почув за ті два дні.

Тому я й спитав навпростець: “Чи не зустрічав ти бува У своїх мандрах фра Дольчина?”

Реакція Сальватора була вельми особливою. Він ви-телющив очі, якщо їх можна було ще більше вителющи-ти, почав безперестанку хреститися, пробурмотів кілька обривистих фраз мовою, якої я того разу справді зовсім не зрозумів. Але мені здалося, що він заперечує. Досі він Дивився на мене прихильно й довірливо, я б навіть сказав – приязно. А в ту мить він зиркнув на мене мало не з ненавистю. А тоді під якимось приводом пішов геть.

Мене пожирала цікавість. Ким же був той чернець, який вселяв страх у кожного, хто чув його ім’я? Я вирішив не стримувати більше свого бажання знати. Думка блиснула мені в голові. Убертин! Він сам назвав це ім’я, ще першого вечора, коли ми з ним зустрілися, і він добре знав історію, явну і потайну, братів, братчиків і всіх інших угруповань останніх років. Де ж його знайти о цій порі? Він напевне в церкві, заглиблений в молитву. А позаяк я мав трохи вільного часу, туди я й пішов.

Але там його не було, і я не бачив його аж до вечора. І так моя цікавість зосталася незаспокоєною, а тим часом скоїлися інші події, про які тепер пора розповісти.

Третього дня ЧАС ДЕВ’ЯТИЙ,

Де Вільям розповідає Адсові про велику ріку єресі, про роль посполитих у церкві, про свої сумніви стосовно пізнаваності універсальних законів і мимохідь пояснює, як він розгадав чорнокнижницькі знаки, що їх залишив Венанцій

Вільяма я знайшов у майстерні, він працював разом з Николою, обоє були вельми заглиблені у свою роботу. Вони розклали на столі силу-силенну маленьких скелець, призначених, мабуть, для вітражів; деякі з них були вже зменшені відповідними інструментами до бажаної товщини. Вільям випробовував їх, підносячи собі до очей. Ни-кола ж пояснював ковалям, як ті мають зробити хомутець, у який потім буде вставлено підхожі скельця.

Вільям роздратовано бурчав, бо лінза, яка поки що найбільше його задовольняла, була смарагдового кольору, а він, мовляв, не хоче, щоб пергамени в його очах були схожі на моріжки. Никола відійшов, щоб понаглядати за ковалями. Поки Вільям перебирав скельця, я переповів йому свою розмову з Сальватором.

“Немало пережив цей чоловік, – мовив він, – може, він і справді братався з дольчиніянами. Монастир цей – Цілий мікрокосм, і до повної картини бракує ще хіба легатів Папи Йоана і брата Михаїла”.

“Учителю, – сказав я йому, – я геть нічого не тямлю”.

“У чому не тямиш, Адсо?”

“Насамперед, у відмінностях між різними гуртами єретиків. Але про це я розпитаю вас пізніше. Тепер же мене мучить питання, що таке сама відмінність. Мені здалося, що, бесідуючи з Убертином, ви хотіли довести йому, що всі вони, святі та єретики, на один копил. Натомість розмовляючи з настоятелем, ви силкувалися пояснити йому відмінності між одним єретиком і другим та між єретиком і православним. Тобто, ви докоряли Убертинові, що він вважає відмінним те, що насправді однакове, а настоятелеві – що він вважає однаковим те, що насправді різниться”.

Вільям поклав на мить лінзи на стіл. “Любий мій Адсо, – мовив він, – спробуймо встановити певні дистинкції, застосовуючи термінологію і метод паризької школи. Отже, там кажуть, що всі люди мають ту саму субстанціальну форму, я не помиляюсь?”

“Звичайно, – мовив я, пишаючись своїми знаннями, – вони живі створіння, обдаровані розумом, і їм властива здатність сміятися”.

“Чудово. Але Тома відрізняється від Бонавентури, бо Тома гладкий, а Бонавентура – худий, а може виявитися також, що Угучон лихий, а Франциск – добрий, Альде-мар флегматичний, а Агілульф – жовчний. Чи ні?”

“Це безперечно так”.

“Значить, різні люди тотожні між собою у сенсі їх субстанціальної форми і відмінні у сенсі акцидентальних ознак, себто в тому, що стосується їх зовнішньої форми”.

“Звісно, це так”.

“То ж коли я кажу Убертинові, що і в основі любові до добра, і в основі любові до зла лежить та сама людська природа у всій складності її діянь, я намагаюсь переконати Убертина в тотожності людської природи. Коли я потім кажу абатові, що є різниця між катаром і вальденсом, я наголошую на розмаїтості їх акцидентальних ознак. І я наголошую на цьому, бо буває, що спалюють вальденса, Приписуючи йому акцидентальні ознаки катара, і навпаки. А коли спалюють людину, то спалюють її індивідуальну субстанцію і знищують те, що було конкретним актом існування, а тому чимось благим, принаймні в очах Бога, який підтримував це існування. То що скажеш, хіба це не достатня причина наголошувати на відмінностях?”

“Так, мосьпане, – мовив я із запалом. – Тепер я зрозумів, чому ви так говорили, і подивляю вашу чудову філософію!”

“Це не моя філософія, – мовив Вільям, – і я навіть не знаю, чи справді вона така вже чудова. Але важливо, що ти це зрозумів. Перейдім тепер до другого твого запитання”.

“Річ у тім, – мовив я, – що я, мабуть, ні на що не здатен. Я не бачу відмінностей в акцидентальних ознаках між вальденсами, катарами, Ліонськими вбогими, уміліята-ми, бегінами, святениками, ломбардійцями, патаринами, апостоліками, ломбардськими вбогими, арнальдистами, вільгельмітами, визнавцями вільного духа та люциферинами. Що мені робити?”

“Бідолашний Адсо, – засміявся Вільям, лагідно ляснувши мене по потилиці, – ти не так вже й помиляєшся! Розумієш, схоже, що вже два століття, а навіть ще раніше, цим нашим світом пробігають вихори нетерпимості, надії і розпачу, всі водночас… Та ні, це не дуже вдала аналогія. Уяви собі річку, повноводну й величаву, миля за милею вона протікає поміж високими берегами, і ти знаєш, де річка, де береги, а де суходіл. У певному місці річка втомлюється, бо текла надто довго і надто здалека, бо вже близько море, яке уневажнює в собі всі річки, і вона вже не знає, що вона таке. Вона стає своєю дельтою. Можливо, головний потік залишиться, але від нього відгалузяться багато менших потоків, вони пливтимуть у різних напрямах, деякі злиються з іншими, і ти вже більше не знаєш, що від чого походить, а іноді вже не розумієш, де ще річка, а де вже море…”

“Якщо я правильно зрозумів вашу алегорію, річка – це Град Божий, або царство праведних, яке наближається до тисячоліття, і в цю непевну добу все розпадається, тому Народжуються фальшиві і справжні пророки, і все тече до великої рівнини, де відбудеться Армагеддон…”

“Я не зовсім це мав на увазі. Але й справді, ми, францисканці, завжди леліяли ідею про третій вік і пришестя царства Святого Духа. Ні, я радше намагався тобі пояснити, що тіло церкви, яке століттями було також тілом цілого суспільства, цілого Божого народу, стало надто розмаїтим і густим, ця річка несе у собі жужелицю з усіх країн, через які вона пливла, а тому вона втратила свою чистоту. Розгалуження у дельті – це теж, сказати б, намагання річки якнайшвидше дістатися до моря, тобто до миті очищення. Та алегорія моя недосконала, вона потрібна лише для того, щоб пояснити тобі, як множаться різні гілки єресі і всілякі рухи за оновлення, коли річка вже не тримається купи, і як одне переплітається з другим. До моєї кепської алегорії можеш ще додати образ того, хто намагається силоміць відбудувати береги річки, але це йому не під силу. Деякі відгалуження він засипає, інші штучними каналами відводить назад до річки, ще інші залишає неторканими, бо не можна стримати всього. А щоб зберегти цілісність своєї течії, її виразний напрямок, річка мусить втратити частину своєї води”.

“Я дедалі менше розумію”.

“Я теж. Я не мастак говорити притчами. Забудь цю історію з річкою. Спробуй натомість зрозуміти, що деякі рухи серед тих, які ти згадував, виникли принаймні двісті років тому і вже давно віджили, а інші постали недавно…”

“Але мовлячи про єретиків, їх завжди беруть як одне ціле”.

“Авжеж, але це один зі способів, яким єресь поширюється, і один зі способів, яким її знищують”.

“Знов не розумію”.

“Боже милий, як усе складно. Гаразд. Уяви собі таке: ти хочеш удосконалити звичаї, збираєш однодумців і ви оселяєтесь на верхівці гори, щоб провадити убоге життя. Невдовзі до тебе починають приходити люди, багато людей, навіть з далеких країв, вони стають твоїми послідовниками, тебе вважають пророком, новим апостолом. Як гадаєш, вони справді приходять заради тебе і твоїх ідей?” “Не знаю, сподіваюсь, що так. Як же інакше?”

“Вони ж чули від своїх батьків оповіді про інших реформаторів, перекази про інші спільноти більш чи менш досконалого життя і ототожнюють все це з твоєю спільнотою”.

“Так кожен рух успадковує послідовників інших рухів”.

“Звичайно, бо до цих рухів пристають переважно посполиті, які нічого не тямлять в доктринальних тонкощах. Та водночас всі ці реформаторські рухи, які прагнуть змінити звичаї, дуже різні – вони народжуються по-різному в різних місцях і проповідують різні вчення. Часто плутають, приміром, катарів і вальденсів. Але між ними велика різниця. Вальденси проповідували реформу звичаїв у межах церкви, а катари проповідували іншу церкву, інше бачення Бога і моралі. Катари вважали, що світ розділений між протилежними силами добра і зла, досконалі в їхній церкві були відмежовані від простих вірних і мали свої таїнства та свої обряди; катари мали дуже жорстку ієрархію, майже таку ж жорстку, як і в нашій святій матері церкві, і зовсім не прагнули цілковито знищити владу. Це має пояснити тобі, чому до катарів приставало й немало людей з владного прошарку, землевласники, синьйори. Не прагнули вони й змінити світ, бо вважали, що протистояння між добром і злом ніколи не розв’яжеться. Натомість вальденси (а разом з ними й арнальдисти або ж ломбардські вбогі) хотіли на основі ідеалу вбогості побудувати інший світ, а тому приймали до себе безрідних злидарів і жили в спільнотах працею своїх рук. Катари не визнавали церковних таїнств, а вальденси їх визнавали, вони заперечували лише сповідь на вухо”.

“То чому ж тоді їх плутають і говорять про них всіх гамузом, немов це той самий бур’ян?”

“Я вже тобі казав: те, що дає їм життя, приносить їм і смерть. Вони зростають, до них масами сунуть посполиті, бо на них вплинули інші рухи, і вони гадають, що це та сама хвиля бунту і надії; а інквізитори знищують їх усіх, ставлячи на карб одним помилки других, і якщо учасники одного руху скоять злочин, його припишуть кожному учасникові кожного руху. Інквізитори хибують у своїх

Міркуваннях, бо валять на одну купу дуже відмінні вчення; натомість вони міркують слушно щодо хиб інших, бо коли в якомусь місті виникає рух, скажімо, арнальдистів, до нього пристають також ті, хто деінде пристав би до катарів чи вальденсів. Проте апостоли фра Дольчина проповідували фізичне знищення кліриків та синьйорів і допустилися багатьох безчинств; а вальденси, як і братчики, виступають проти насильства. Та я певен, що у часи фра Дольчина до його гурту долучалося й чимало тих, хто вже раніше прислухався до проповідей братчиків або вальденсів. Посполиті не можуть вибирати собі єресь, Адсо, вони йдуть за тим, хто проповідує в їхніх краях, хто проходить через їх селище чи майдан. Цим і користуються їхні вороги. Показати поспільству їх усіх як одну-єдину єресь, яка ратує водночас за єднання тіл і за відмову від статевої насолоди, – ось у чому сіль проповідницького мистецтва; воно зображає єретиків єдиним плетивом диявольських суперечностей, противних здоровому глуздові”.

“Отже, між ними нема зв’язку і лише диявольська омана заводить поміж катарів простолюдця, який хотів би стати йоахимітом або спіритуалом, або навпаки?”

“Ні, це зовсім не так. Спробуймо знов спочатку, Адсо, і запевняю тебе – я оце пробую пояснити тобі дещо, але й сам гаразд не знаю, де тут криється істина. Як на мене, неслушно вважати, що спершу була єресь, а вже тоді до неї пристали посполиті (собі на погибель). Насправді спочатку був стан посполитих, а тоді вже єресь”. “Як це?”

“Ти уявляєш собі структуру Божого народу? Велике стадо, добрі вівці і лихі вівці, яких стримують сторожові собаки, себто військо і світська влада, імператор і синьйори, під орудою пастухів, себто кліриків, тлумачів слова Божого. Картина досить чітка”.

“Але неправдива. Пастухи воюють з собаками, бо кожен з них хоче загарбати собі права іншого”.

“Воістину, і це нівечить саму природу стада. Собаки й пастухи лиш гризуться між собою, зовсім не дбаючи про стадо. І частина овець відбивається від нього”. “Як це – відбивається?”

“Залишається поза стадом. Селяни, які не є селянами, бо не мають землі або ж їхня земля не прогодовує їх. Міщани, які не є міщанами, бо не належать до жодного цеху чи корпорації, це міська голота, яка стає легкою здобиччю для будь-кого. Ти, певно, бачив іноді по дорозі зграї прокаженців?”

“Авжеж, бачив якось аж сотню. Страхітливі на вигляд – білувата шкіра, плоть розкладається, вони йшли на милицях, очі під набряклими повіками кривавили; вони не могли ні говорити, ні кричати, лиш пискали, наче миші”. “Для християнського народу вони – інші, ізгої. Стадо їх ненавидить, а вони ненавидять стадо. Вони б хотіли, щоб усі ми повмирали або теж заразилися проказою і стали, як вони”.

“Так, пам’ятаю історію про короля Марка, який засудив прекрасну Ізольду до смерті, і її вже вели на вогнисько, як надійшли прокаженці й сказали королю, що вогнисько – то замала кара, бо є кара куди гірша. І стали волати: віддай нам Ізольду, нехай належить нам усім, бо ж недуга запалює нашу жагу, віддай її нам, твоїм вірним прокаженцям, дивись, лахміття наше прилипло до ран, які сочаться кров’ю, а вона була поруч з тобою і тішилася пишними тканинами, підбитими хутром і прикрашеними самоцвітами, то ж коли тепер вона уздрить цей свій почет з прокаженців, коли ввійде у наші халупи і спатиме з нами, тоді воістину визнає свій гріх і тужитиме за цим гарним терновим огниськом!”

“Бачу, ти читав якісь дивні книжки, як для новіція святого Бенедикта, – пожартував Вільям, а я почервонів, бо знав, що новіцієві негоже читати романи про кохання, але у Мелькському монастирі ми, хлопчаки, читали-таки їх нишком вночі при світлі свічки, передаючи з рук в руки. – Та байдуже, – вів далі Вільям, – ти зрозумів, що я хотів сказати. Вигнані з суспільства прокаженці прагнуть, щоб усі зазнали їхнього нещастя. І що більше їх проганяють, то злішими вони стають, а що більше їх зображають як зграю лемурів(1), які прагнуть твоєї згуби, то наполегливіше суспільство проганяє їх. Це зрозумів святий Франциск, і перше, що він зробив, це оселився серед прокажених. Змінити Божий народ можна, лише повернувши ізгоїв назад у його тіло”.

(1) Духи померлих, привиди.

“Але ви говорили про інших ізгоїв, бо ж не прокаженці творять єретичні рухи”.

“Стадо можна зобразити у вигляді концентричних кіл – одні розташовані близько до центра, а інші – на далекій периферії. Прокаженці символізують вигнання з суспільства загалом. І святий Франциск це розумів. Він не просто хотів допомогти прокаженим, бо тоді то був би звичайний акт недолугого і безсилого милосердя. Він хотів заявити про дещо інше. Тобі розповідали, як він проповідував птахам?”

“Так, звичайно, чув я цю чудовну історійку і подивляв святого, який тішився товариством цих солодких Божих створінь”, – сказав я з великим запалом.

“Значить, тобі розповіли не ту історію, тобто її тобі розповіли так, як орден представляє її нині. Франциск промовляв спершу до міщан і міських радців, але побачив, що вони його не розуміють, тоді пішов на цвинтар і почав проповідувати до круків, яструбів і гайвороння, до хижих птахів, які годуються трупами”.

“Як жахливо, – мовив я, – отже, то не були гарні пташки!”

“То були хижі птахи, такі ж ізгої, як і прокажені. Франциск, звісно, мав на увазі той стих з Апокаліпси, який рече: І побачив я одного ангела, що стояв на сонці; і кликав він голосом великим, глаголячи усьому птаству, що літало посеред неба: ходіть і зберітесь на вечерю великого Бога, щоб їсти тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней, і тих, що сидять на них, і тіла всіх вольних і невольних, і малих і великих!(1)”

“Отже, Франциск підбурював ізгоїв до бунту?”

“Ні, підбурював хіба що Дольчино зі своїми людьми. Франциск же хотів повернути в лоно Божого народу цих готових повстати ізгоїв. Щоб навести лад у стаді, треба було повернути в нього ізгоїв. Францискові це не вдалося, і це сповнює мене великою гіркотою. Щоб повернути Вигнанців у стадо, він мусив діяти в межах церкви, а щоб діяти в межах церкви, він мусив укласти своє правило. На основі цього правила виник новий орден, який відновив той сам образ кола, на маргінесі якого розташовані ізгої. Тепер розумієш, звідки взялися зграї братчиків і йоахи-мітів, чому навколо них знов і знов збираються ізгої”.

“Але ми говорили не про Франциска, а про те, що єресь є ділом рук посполитих та ізгоїв”.

“Авжеж. Ми говорили про тих, кого вигнано зі стада овець. Поки Папа з цісарем скубли один одного в своїх суперечках за владу, ізгої століттями далі жили на маргінесі, вони були справжніми прокаженцями, бо прокажен-ці – лише символ, яким Бог хотів допомогти нам збагнути цю дивовижну притчу, тож під висловом “прокаженці” слід розуміти “вигнані, забуті, убогі, посполиті, безрідні, безземельні на селі, принижені в місті”. Та ми цього не збагнули, і таємниця прокази зосталась таємницею, яка мучить нас, бо ми не осягнули її природи як знаку. Відлучені від стада, всі вони були готові слухати і творити самі будь-яку проповідь, яка, посилаючись на слово Христове, насправді звинувачувала б поведінку собак і пастухів й обіцяла б, що колись всіх їх буде покарано. Сильні світу сього це завжди розуміли, і, позаяк повернення ізгоїв у суспільство означало зменшення їхніх привілеїв, тих вигнанців, які усвідомлювали свій стан вигнанців, таврували як єретиків, незалежно від вчення, яке ті сповідували. А насправді ізгоїв, засліплених усвідомленням свого стану, жодне вчення не цікавило. У цьому вся оманливість єресі. Кожен є єретиком і водночас ортодоксом, байдуже, яку віру обстоює той чи той рух, – важлива надія, яку він несе. Всі єресі є штандартом стану вигнання. Колупни глибше єресь – і знайдеш прокаженця. Всяка боротьба проти єресі змагає до одного: щоб прокаженець зоставався прокаженцем. А чого можна вимагати від самих про-каженців? Хочеш, щоб вони вміли відрізнити слушне від помилкового у тринітарній догмі чи в дефініції євхаристії? Ні, Адсо, це ігри для нас, людей учених. У посполитих інші проблеми. І, вважай, розв’язують вони їх хибним способом. Тому й стають єретиками”. “Але чому дехто з учених їх підтримує?” “Бо вони потрібні для їхньої гри, у якій рідко коли йдеться про віру, а набагато частіше про здобуття влади”. “Тому римська церква звинувачує в єресі всіх своїх супротивників?”

“Саме тому, і саме тому вона визнає православ’ям ту єресь, яку спроможна тримати під контролем або яку мусить прийняти, бо інакше вона була б надто сильним і грізним супротивником. Але тут нема твердого правила, все залежить від людей і від обставин. Це стосується й мирських синьйорів. П’ятдесят років тому міська управа Падуї видала розпорядження, згідно з яким провинного за вбивство клірика присуджували до великого грошового штрафу…”

“Яка мала покара за вбивство!”

“Ото ж бо. Таким-от способом підстьобували ненависть простолюду до кліриків, а місто тоді саме воювало з єпископом. Тепер тобі зрозуміло, чому колись давно в Кремоні прибічники імператора допомагали катарам – вони робили це не з міркувань віри, а щоб дошкулити римській церкві. Іноді міські управи сприяють тому, щоб єретики перекладали Євангеліє посполитими говірками: посполита говірка стала тепер мовою міст, а латина – мовою Риму і монастирів. Вони підтримують вальденсів, бо ті твердять, що всі, чоловіки й жінки, великі і малі, можуть навчати і проповідувати, і пахолок, який повчився днів з десять, вже шукає когось, кого б він сам міг навчати…” “І так вони затирають різницю, яка робить кліриків незамінними! Тоді чому ті самі міські управи повертаються, буває, проти єретиків і допомагають церкві палити їх?” “Бо усвідомлюють, що ширення єресі поставить під загрозу й привілеї мирян, які розмовляють народною говіркою. Ще на Латеранському соборі 1179 року (бачиш, усе це заварилося ще майже двісті літ тому) Вальтер Man остерігав проти надмірної довіри до того дурного і темного люду, яким були вальденси. Якщо добре пам’ятаю, він сказав, що вони не мають постійного житла, блукають босоніж, нічим не володіють, користуються всім спільно, своєю наготою наслідуючи нагого Христа; поки що, мовляв, вони поводять себе сумирно, бо вони ізгої, та якщо дати їм волю, вони проженуть нас усіх. Тому згодом міста прихильно поставилися до жебрущих орденів, а зокрема до нас, францисканців: бо ми даємо змогу налагодити гармонійний взаємозв’язок між потребою в покаянні і міським життям, між церквою і міщанами, заклопотаними своєю торгівлею…”

“Отже, було досягнуто гармонії між любов’ю до Бога і любов’ю до крамарства?”

“Ні, рухам за духовну віднову поклали край, відвівши їх в русло церкви і втиснувши в рамці ордену, визнаного Папою. Але те, що нуртувало в їхніх глибинах, відвести в це русло не вдалося. Все це вилилося в рухи флагеллан-тів, які не завдають нікому шкоди, в утворення озброєних зграй на кшталт зграї фра Дольчина, у поширення відьмацьких обрядів, якими були, приміром, практики ченців з Монтефалько, про яких згадував Убертин…”

“То по чийому ж боці була і є правда, а по чийому – олжа?” – розгублено спитав я.

“Усі мають свою правду, й усі улягають олжі”.

“А ви, мосьпане, – вирвалось мені в бунтівничому пориві, – чому ви не станете на чиюсь сторону, чому не скажете мені, де істина?”

Вільям якусь мить мовчав, піднісши до світла лінзу, яку саме обробляв. Тоді опустив її на стіл і показав мені через лінзу якусь залізячку, що правила йому за струмент: “Дивись, – сказав мені, – що ти бачиш?”

“Залізяка, трохи збільшена”.

“Ну от, найбільше, що можна зробити, це краще придивитись”.

“Але це та ж сама залізячка!”

“Венанціїв рукопис теж зостанеться тим самим рукописом, коли завдяки цій лінзі я прочитаю його. Але, можливо, прочитавши його, я краще пізнаю якусь частину істини. І завдяки цьому можна буде, сподіваюсь, хоч трохи поліпшити життя цієї обителі”.

“Але ж цього мало!”

“У моїх словах більше істини, ніж тобі здається, Адсо. Не вперше я розповідаю тобі про Роджера Бекона. Може, то й не був наймудріший муж усіх часів, але мене завжди Дуже приваблювало те, що рушієм його любові до мудрості була надія. Бекон покладав надію на силу, потреби, духовну винахідливість посполитих. Він не був би справжнім францисканцем, якби не вважав, що устами вбогих, знедолених, неотес і неписьменних часто промовляє Наш Господь. Якби він міг пізнати братчиків зблизька, вони б зацікавили його куди більше, ніж провінціяли ордену. Посполиті обдаровані чимось більшим, ніж учені мужі, які надто часто забувають про все у пошуках універсальних законів. Посполиті мають безпосереднє знання поодиноких явищ. Але самого цього знання замало. Посполиті відчувають якусь свою істину, яка, може, правдивіша від істини учителів церкви, але потім розтринькують її в необміркованих вчинках. Що ж тоді робити? Допустити посполитих до науки? Надто легко або надто важко. Та й, зрештою, до якої науки? До абатової бібліотеки? Францисканські вчителі замислювались над цим. Великий Бо-навентура казав, що мудрі повинні доводити істину, со-криту в жестах посполитих, до концептуальної ясності…”

“Як це було на Перуджійській капітулі та у вченій пам’ятці Убертина, де заклики посполитих до убогості преобразились в богословські постанови”, – мовив я.

“Так, але ти сам розумієш – усе це стається запізно, а коли таки стається, виявляється, що істина посполитих стала вже істиною могутніх, яка більше годиться для цісаря Людовіка, ніж для ченця убогого життя. Як черпати з досвіду посполитих, не збавляючи його, сказати б, дієвої сили, здатності перетворювати і покращувати свій світ? Це питання й ставив собі Бекон: “Quod enim laicali ruditate turgescit non habet effectum nisi fortuito(1)”, – казав він. Досвід посполитих завжди виливається у щось дике і непередбачуване. “Sed opera sapientiae certa lege vallantur et in finem debitum efficaciter diriguntur(2)”. Це значить, що навіть для виконання практичних завдань – механіка це чи рільництво, а чи міське врядування – конечне щось на кшталт богослов’я. Бекон вважав, що новим великим

(1) Бо те, що походить з невченого поспільства, може мати вплив хіба що волею випадку (лат.).

(2) А діло мудрості захищене твердим законом і завжди націлене на необхідну мету (лат.).

1

Ділом учених мужів має стати нова наука про природу і завдяки новим знанням про природні процеси вони зможуть дати раду тим засадничим потребам, які становлять невпорядковану, але по-своєму слушну і справедливу частину сподівань посполитих. Нова наука, нова природна магія. Одначе, на думку Бекона, у ділі цьому має головувати церква, але, гадаю, він вважав так тому, що в його часи спільноту кліриків ототожнювали зі спільнотою мудреців. Тепер все вже по-іншому, адже носії мудрості з’являються й поза монастирями та соборами і навіть поза університетами. Ось маємо приклад у цій країні: найбільший її філософ був не ченцем, а аптекарем(1). Я маю на увазі того флорентійця – ти, певно, чув про його поему – я її не читав, бо не розумію того наріччя, а судячи з того, що я про неї знаю, мені вона б навряд чи сподобалась, бо він фантазує про речі, дуже далекі від нашого досвіду. Але, гадаю, він вельми мудро писав про природу стихій та цілої вселенної і про державне правління, наскільки це взагалі дано нам зрозуміти. Оскільки нині ми з моїми друзями вважаємо, що уряджати закони для облаштування людського життя належить не церкві, а народному зібранню, я думаю, що в майбутньому спільнота вчених мужів ви-працює нове, людське богослов’я, яким є природна філософія і позитивна магія”.

“Чудовий задум, – мовив я, – але хіба таке можливе?”

“Бекон у це вірив”.

“А ви?”

“Я теж у це вірив. Але щоб вірити, треба мати певність, що правда по боці посполитих і що їм властиве єдине правильне знання – безпосереднє знання поодиноких явищ. А якщо вважати правильним лише безпосереднє знання поодиноких явищ, то хіба зможе наука дати лад універсальним законам і тлумачити їх так, щоб добра магія давала конкретні плоди?”

“От власне, – мовив я, – хіба вона це зможе?”

“Я вже й сам не знаю. В Оксфорді ми немало дискутували про це з моїм приятелем Вільямом з Оккама, який

(1) Мається на увазі Данте Аліг’єрі, який належав до корпорації аптекарів.

Зараз в Авіньйоні. Він зронив у мою душу зерно сумніву. Бо якщо слушне лиш безпосереднє знання поодиноких явищ, тоді важко довести твердження, що подібні причини мають подібні наслідки. Те саме тіло в одних обставинах може бути холодним або гарячим, солодким або гірким, вологим або сухим – а в інших обставинах ні. Як мені відкрити той універсальний зв’язок, який дає лад всьому, якщо я не можу й пальцем ворухнути, щоб не створити безлічі нових сутностей, адже ^ цим порухом змінюються всі просторові зв’язки між моїм пальцем і всіма іншими об’єктами? Ці зв’язки – це спосіб, яким мій розум сприймає стосунки між окремими сутностями, але звідкіля мені знати, чи справді спосіб цей універсальний і непорушний?”

“Але ж ви знаєте, що певній товщині скла відповідає певна здатність бачення, і саме тому, що ви це знаєте, тепер ви можете виготовити такі самі лінзи, як ті, які ви загубили, інакше як би ви це могли зробити?”

“Дотепна відповідь, Адсо. Справді, я сформулював твердження, що однаковій товщині скла має відповідати однакова здатність бачити. Я сформулював його, бо іншими разами у мене виникли подібні поодинокі здогади. Це ж відома річ – той, хто досліджує цілющі властивості трав, знає, що всі поодинокі зела тієї самої природи так само впливають на недужого у тому самому стані, а тому досліджувач має право сформулювати твердження, що всяке зілля такого типу сприятливо впливає на людину, яку б’є пропасниця, або що всяка лінза такого типу тією ж мірою посилює зір. Нема сумніву, що наука, про яку говорив Бекон, грунтується саме на таких твердженнях. Та гляди, я маю на увазі твердження про речі, а не самі речі. Наука має до діла з твердженнями і їх членами, а члени ці вказують на поодинокі речі. Розумієш, Адсо, я не можу не вірити, що моє твердження слушне, бо пізнав я його на власному досвіді, але щоб вірити в це, я мушу допустити існування універсальних законів, однак цього я не можу зробити, бо саме твердження про те, що існують універсальні закони і усталений порядок речей, означало б, що Бог теж їм підлягає, а насправді Бог аж так свобідний, Що якби захотів, то єдиним чином своєї волі зробив би світ цілком інакшим”.

“Отже, якщо я добре зрозумів, ви дієте і знаєте, чому так дієте, але не знаєте, звідки ви знаєте, що знаєте, як діяти?”

Мушу з гордістю сказати, що Вільям глянув на мене із захопленням: “Може, й так. Хай там як, але це пояснює тобі, чому я так мало впевнений у своїй істині, навіть коли в неї вірю”.

“Ви містик, ще більший від Убертина!”-лукаво мовивя.

“Може, й так. Але, як бачиш, мене цікавить природа. І в розслідуванні, яке ми провадимо, я не хочу знати, хто добрий, а хто лихий, – мені треба лише знати, хто був учора ввечері у скрипторії, хто поцупив мої окуляри, хто залишив на снігу відбитки тіла, яке волочить ще одне тіло, і де Беренгарій. Це факти, а тоді я спробую пов’язати їх між собою, якщо це можливо, бо важко сказати, яка причина викликала який наслідок; досить втручання якогось ангела, щоб усе змінилось, тому не варто дивуватися, якщо не вдається довести, що якась одна річ є причиною іншої. Одначе пробувати треба завжди, що я й роблю”.

“Важко вам жити на світі”, – мовив я.

“Але я знайшов-таки Гнідого”, – вигукнув Вільям, натякаючи на пригоду з конем два дні тому.

“А отже, є у світі якийсь лад!” – вигукнув я переможно.

“Отже, є трохи ладу у цій моїй бідолашній голові”, – відповів Вільям.

Тут увійшов Никола і тріумфально показав майже готовий хомутець.

“А коли цей хомутець сидітиме на моєму бідолашному носі, – мовив Вільям, – можливо, моя бідолашна голова здобуде ще трохи ладу”.

Увійшов новіцій і сказав, що настоятель хоче бачити Вільяма й очікує його в садку. Мій учитель змушений був відкласти свої досліди на пізніше, і ми поспішили до місця зустрічі. По дорозі Вільям вдарив себе по чолі, немов лиш тепер згадав щось, що був забув.

“До речі, – мовив він, – я розшифрував кабалістичні знаки Венанція”.

“Усі?! Коли?” ] “Поки ти спав. Залежить, що ти маєш на увазі, кажучи “усі”. Я розшифрував знаки, які з’явилися під впливом полум’я і які ти переписав. Написи грекою мусять зачекати, аж я матиму нові окуляри”.

“То що ж? Там йдеться про таємницю finis Africae?”

“Так, і ключ виявився досить легким. Венанцій міг оперувати дванадцятьма знаками зодіаку і ще вісьмома знаками п’яти планет, двох світил і землі. Всього двадцять знаків. Досить, щоб позначити ними літери латинської абетки, оскільки для позначення звуків на початку слів unum і velut(1) можна вжити ту саму літеру. Порядок літер ми знаємо. Яким же міг бути порядок знаків? Я припустив, що це порядок небесних сфер, від самого краю зодіакального ряду. Отже, Земля, Місяць, Меркурій, Венера, Сонце і так далі, а тоді знаки зодіаку у їх традиційній послідовності, починаючи від Овна і весняного рівнодення аж до Риб, як їх класифікує також Ісидор з Севільї. Якщо спробувати застосувати цей ключ, Венанцієве послання набирає сенсу”.

Він показав мені пергамен, на якому великими латинськими літерами було занотоване послання: Secretum finis Africae manus supra idolum age primum et septimum de quatuor.

“Зрозуміло?” – спитав він.

“Рука над ідолом діє на першого і сьомого з чотирьох… – повторив я, хитаючи головою. – Зовсім не зрозуміло!”

“Знаю. Треба б насамперед знати, що Венанцій мав на увазі під idolum. Образ, привид, постать? Та й що таке ці четверо, серед яких є перший і сьомий? І що з ними робити? Смикати їх, тягнути, штовхати?”

“Значить, ми далі нічого не знаємо, як і раніше”, – мовив я з великою досадою. Вільям зупинився і не вельми схвально глянув на мене.

“Хлопче, – мовив він, – перед тобою – убогий францисканець, який при помочі своїх скромних знань і дещиці спритності, якими завдячує всемогуттю Господньому, за кілька годин зумів розшифрувати таємне письмо, яке Його автор мав за незбагненне для всіх, крім нього… і ти, безталанний і неотесаний шибенику, дозволяєш собі говорити, буцім ми знаємо лиш те, що раніше?”

(1) Одного… ніби (лат.).

Я незграбно попрохав пробачення. Я зранив марнославство свого учителя, хоч знав, як він пишається бистротою і точністю своїх умовисновків. Вільям воістину звершив діло, варте всякого захоплення, і не його вина, що хитрун Венанцій не просто приховав те, що дізнався, під виглядом незрозумілої зодіакальної абетки, а й вигадав головоломку, яку неможливо розгадати.

“Байдуже, байдуже, не вибачайся, – перебив мене Вільям. – Фактично, твоя правда, ми знаємо ще дуже мало. Ходімо”.

Третього дня ВЕЧІРНЯ,

Де знов точиться бесіда з настоятелем, Вільямові спадають на гадку деякі неймовірні ідеї, як розгадати загадку лабіринту, і йому це якнайрозсудливіше вдається. Відтак подають сир в мундурі

Настоятель чекав на нас. Вигляд він мав похмурий і стурбований. В руці він тримав якийсь аркуш.

“Я оце дістав листа від конкського настоятеля, – сказав він. – Він повідомляє ім’я того, кому Йоан довірив очолити французьких стрільців і дбати про безпеку папської легації. Він не військовий, не придворний, і водночас також член посольства”.

“Рідкісне поєднання різноманітних чеснот, – занепокоєно мовив Вільям. – Хто ж то може бути?”

“Бернард Гі, або ж Бернардо Гвідоні, називайте його як хочете”.

У Вільяма вирвався вигук його рідною мовою, якого ні я, ні абат не зрозуміли, і може, це й краще для всіх, бо слово, яке вимовив Вільям, пролунало якимсь непристойним свистом.

“Все це мені не подобається. – додав він притьмом. – Бернард довгі роки був пострахом єретиків в околицях Тулузи і написав Practica officii inquisitionis heretice pra-vitatis(1) для тих, кому випаде переслідувати і знищувати вальденсів, бегінів, святеників, братчиків та дольчиніян”.

“Знаю. Знаю цю книжку, гідну подиву за її вченість”.

“Так, вченість її гідна подиву, – погодився Вільям. – Він відданий Йоанові, який останніми роками довірив йому чимало поручень у Фландрії і тут, на півночі Італії. Навіть коли його призначили в Галісію єпископом, він так і не з’явився у своїй єпархії, а й далі провадив свою інквізиторську діяльність. Я думав, що тепер він таки прийняв єпископство в Лодеві, але, схоже, Йоан знов узяв його до діла, і саме тут, у північній Італії. Чому саме Бернард і чому він має очолити стрільців?…”

“На це є відповідь, – мовив настоятель, – і вона підтверджує всі побоювання, які я висловив учора. Ви добре знаєте – хоч мені ви в цьому зізнатися не хочете, – що ті самі тези про убожество Христа і церкви, які підтримала Перуджійська капітула, опираючись на численні богословські аргументи, далеко не так розсудливо підтримує чимало єретичних рухів, поведінка яких далека від ортодоксії. Неважко довести, що позиція Михаїла Чезен-ця, яку перейняв імператор, це та сама позиція, що і в Убертина та Ангела Кларенця. Щодо цього обидві легації дійдуть згоди. Але Гі може піти далі, і він на це здатен: він спробує довести, що Перуджійські тези тотожні позиціям братчиків або лжеапостолів. Ви згодні зі мною?”

“Ви маєте на увазі, що це правда, чи що Бернард Гі скаже, що це правда?”

“Скажімо, я маю на увазі, що він це скаже”, – обережно погодився настоятель.

“Щодо цього я згоден. Але це було передбачено. Тобто було відомо, що до цього справа може дійти й без Бернар-да. Щонайбільше Бернард зробить це ефективніше, ніж більшість тих нікчемних придворних, і дискутувати з ним доведеться тонше”.

“Так, – мовив абат, – але тепер перед нами питання, про яке ми говорили вчора. Якщо ми до завтра не знайдемо винного у цих двох, а може, й трьох злочинах, мені

Доведеться передати Бернардові нагляд над життям обителі. Я не можу приховати від чоловіка, наділеного такою владою, як Бернард (і пам’ятайте, ми обоє з цим погодились), що тут, в абатстві, діялися і далі діються незрозумілі речі. Інакше, якщо він про це провідає, або якщо (Боже борони) станеться ще одна така подія, він матиме повне право кричати про зраду…”

(1) Поради щодо урядового розслідування єретичних ухилів (лат.).

“Ваша правда, – стурбовано пробурмотів Вільям. – Нема ради. Треба бути насторожі і не спускати ока з Бернарда, поки він вистежуватиме таємничого вбивцю. Може, це й добре: заклопотаний пошуком вбивці, Бернард не зможе надто втручатися в дискусію”.

“Бернард, заклопотаний пошуками вбивці, буде шпичкою в бік моєї влади, не забувайте. Темна ця справа вперше примушує мене поступитися частиною моєї влади в межах цих мурів, і це новина не лише в історії цієї обителі, але й в історії самого клюнійського чину. Я готовий на все, аби лиш цього уникнути. Перша річ, яку я мав би зробити, це відмовити посольствам в гостинності”.

“Я палко прошу вашу світлість добре поміркувати над цим серйозним рішенням, – мовив Вільям. – Ви дістали листа від цісаря, який дуже просить вас…”

“Я знаю, що мене пов’язує з цісарем, – різко сказав абат, – і ви теж це знаєте. А отже, знаєте, що я, на жаль, не можу відступити. Але все це дуже паскудна історія. Де Бе-ренгарій, що з ним сталося, що ви дізналися в цій справі?”

“Я всього лиш монах, який колись давно провів кілька вдалих інквізиторських розслідувань. Ви самі розумієте, що істину за два дні не знайдеш. А зрештою, які повноваження ви мені надали? Хіба я можу ввійти в бібліотеку? Хіба я можу розпитувати про те, що хочу, опираючись на ваш авторитет?”

“Я не бачу зв’язку між злочинами і бібліотекою”, – сердито мовив настоятель.

“Адельм був мініатюристом, Венанцій – перекладачем, а Беренгарій – помічник бібліотекаря…” – терпляче пояснив Вільям.

“У цім сенсі всі шістдесят ченців мають відношення до бібліотеки, так само як, скажімо, до церкви. Чому ж ви тоді не шукаєте в церкві? Брате Вільям, ви провадите розслідування за моїм наказом і в тих межах, у яких я просив вас його провадити. Щодо решти, то тут, в цих мурах, я є єдиним господарем після Бога і завдяки Його ласці. Це ж саме стосуватиметься й Бернарда. З другого боку, – додав він м’якше, – ніде не сказано, що Бернард їде сюди саме заради цієї зустрічі. Конкський абат пише мені, що він має приїхати до Італії і продовжити свій шлях далі на південь. Він також каже, що Папа попрохав кардинала Бертранда з Поджетто приїхати сюди з Болоньї, щоб очолити папську легацію. Може, Бернард приїздить, щоб зустрітись з кардиналом”.

“Що у ширшій перспективі було б ще гірше. Берт-ранд – пострах єретиків в серединній Італії. Ця зустріч двох борців з єретиками може знаменувати ширший наступ у цілій країні, який втягне в цю боротьбу цілий францисканський рух…”

“Про це ми відразу сповістимо імператора, – мовив абат, – але в такому разі небезпека не буде безпосередньою. Ми будемо пильні. Прощавайте”.

Абат пішов, а Вільям поринув у мовчанку. Тоді сказав мені: “Насамперед, Адсо, намагаймося не поспішати. Не можна швидко знайти розв’язок, коли треба зібрати стільки дрібних поодиноких свідчень. Я вертаюсь до майстерні, бо без окулярів я не лише не зможу прочитати рукопис, але й не буде сенсу знов іти нині вночі в бібліотеку. А ти піди дізнайся, чи відомо щось про Беренгарія”.

Тут до нас підбіг скляр Никола з поганими новинами. Коли він намагався краще відшліфувати добру лінзу, на яку Вільям покладав такі сподівання, вона зламалася. А ще одна лінза, яка могла б її, можливо, замінити, тріснула, коли він спробував вставити її в хомутець. Никола безутішно показав нам на небо. Підходила пора вечірні, і западали сутінки. Того дня вже більше не буде змоги працювати. Ще один день пішов намарне, гірко погодився Вільям, придушуючи в собі (як він мені потім зізнався) спокусу схопити за горло недолугого скляра, який, зрештою, вже й так почувався нещасливим.

Ми залишили його наодинці з його нещастям і пішли розпитати про Беренгарія. Звісна річ, його не знайшли.

Руки у нас були зв’язані. Ми прогулялися трохи по кружганку, не знаючи, що робити. Та невдовзі я побачив, що Вільям заглибився у себе, блукаючи незрячим поглядом у просторі. Перед тим він вийняв був зі своєї ряси дрібку того зілля, яке він на моїх очах збирав кілька тижнів тому, і тепер жував його, немов це давало йому щось на кшталт лагідного збудження. Він і справді здавався відсутнім, але подеколи очі йому зблискували, немов у порожнечі його ума спалахувала якась нова думка; відтак він знов западав у те своє особливе, невтомне отупіння. Раптом він сказав: “Звичайно, можна було б…”

“Що?” – спитав я.

“Я думав про те, як зорієнтуватися в лабіринті. Це не просто, але з цього могло б щось і вийти… Вихід розташований у східній башті, це нам відомо. Тепер уяви собі, що в нас є механізм, який показує нам, з якого боку північ. Що тоді?”

“Тоді досить було б повернути праворуч і ми б пішли на схід. А коли ми повернемо у протилежний бік, то підемо до південної башти. Але навіть якби подібний магічний механізм існував, лабіринт зостається лабіринтом, і тільки-но ми звернемо на схід, одразу наштовхнемось на стіну, яка не дасть нам іти прямо, і ми знову зіб’ємось з дороги…” – зауважив я.

“Так, але механізм, про який я говорю, завжди мав би вказувати на північ, навіть якби ми пішли іншим шляхом, і в кожному місці він вказував би нам, куди звертати”.

“Це було б чудово. Але треба мати цей механізм, і він повинен уміти впізнавати північ уночі і в замкнутому просторі, не бачачи ні сонця, ні зірок… Не думаю, що навіть ваш Бекон має подібний механізм!”

“Помиляєшся, – сказав Вільям, – бо подібний механізм вже існує і деякі мореплавці ним вже користувалися. Він не потребує ні зірок, ні сонця, позаяк використовує силу одного чудесного каменя, подібного до того, який ми бачили у Севериновій лічниці, – каменя, який притягає залізо. Його вивчав Бекон і один пікардійський маг, П’єр де Марікур, який описав розмаїті способи його вжитку”.

“І ви б змогли змайструвати такий механізм?”

“Саме по собі це не так важко. З цього каменю можна змайструвати чимало чудесних речей, серед яких і механізм, який безнастанно рухається без жодної зовнішньої сили, але найпростіший спосіб описав один араб, Байлек-аль-Кабаякі. Береш посудину з водою і кладеш на воду шматок корка, встромивши в нього залізну голку. Тоді коловими рухами поводиш магнітним каменем над поверхнею води, аж поки голка не набуде тих самих властивостей, які має камінь. І тут голка – але так само поводився б і сам камінь, якби мав змогу обертатися навколо осі – повертається своїм кінцем у північному напрямі, і навіть коли ти переносиш посудину, голка незмінно повертається за північним вітром. Зайве й казати, що, позначивши на краю посудини відносно півночі також південь, схід і захід, ти завжди знатимеш, куди йти в бібліотеці, щоб дістатися до східної башти”.

“Воістину дивовижна річ! – вигукнув я. – Але чому голка завжди звернена на північ? Цей камінь притягує залізо, я це бачив, тому, певно, його притягує якась величезна маса заліза. А це значить… значить, у напрямі полярної зірки, на краю світу розташовані великі поклади заліза!”

“Дехто справді так каже. Але голка не вказує точно на полярну зірку, вона вказує на точку, де зустрічаються небесні меридіани. А це знак, що, як казали, “hie lapis gerit in se similitudinem coeli”(1) і полюси магніту підкоряються полюсам небесним, а не земним. Чудовий приклад руху, який не має прямого матеріального рушія, а спричинений з відстані; це питання вивчає мій приятель Жан де Жан-ден, коли цісар не вимагає від нього, щоб він примусив Авіньйон запастися в надра земні…”

“То ж ходім візьмімо Северинів камінь, посудину з водою і корок…” – піднесено сказав я.

“Не поспішай, – мовив Вільям. – Не знаю чому, але я ніколи не бачив, щоб машина, досконала в описі філософів, потім була б такою ж досконалою у своєму механічному функціонуванні. А мотика селянина, яку не описував жоден філософ, функціонує як належить… Бо-

(1) Цей камінь містить у собі подобу небес (лат.).

Юсь, що ходити по лабіринті зі свічкою в одній руці і з посудиною, повною води, в другій… Зажди, я ще дещо придумав. Цей механізм вказує на північ, навіть коли ми поза лабіринтом, правда?”

“Так, але поза лабіринтом він нам не потрібен, бо ми ж бачимо сонце і зірки…” – мовив я.

“Звісно, звісно. Але якщо цей механізм функціонує і всередині, і зовні, чому б тоді не мала так само функціонувати й наша голова?”

“Наша голова? Звичайно, вона функціонує і зовні, бо ж зовні ми чудово бачимо, як розташована Вежа! Це всередині ми вже нічого не розуміємо!”

“Отож-бо. Але забудь поки про механізм. Думка про механізм спонукала мене поміркувати про природні закони і про закони нашого мислення. Ось у чому заковика: треба знайти спосіб, щоб іззовні можна було описати, як влаштована Вежа всередині…”

“І як це зробити?”

“Дай-но мені подумати, це не має бути важко…”

“А той метод, про який ви говорили вчора? Хіба ви не хотіли пройти лабіринтом, проставляючи знаки вуглиною?”

“Ні, – мовив він, – що більше я про це думаю, то менш мене це переконує. Може, я не пригадую достеменно правила, а найімовірніше, річ в тім, що орієнтуватися в лабіринті можна тоді, коли при виході стоїть якась приязна Аріадна, яка тримає кінець нитки. Але таких довгих ниток нема. А навіть якби вони були, це означало б (казки іноді кажуть правду), що з лабіринту можна вибратися лише з зовнішньою допомогою. Адже закони зовнішнього простору тотожні законам внутрішнього. Отож, Адсо, вдаймося до математичної науки. Лише в математичній науці, як каже Аверроес, відомі нам поняття, тотожні поняттям абсолютним”.

“Ну от, значить, ви таки допускаєте існування універсальних понять”.

“Математичні поняття – це твердження, побудовані нашим розумом так, щоб вони завжди виступали як правдиві, чи то тому, що вони природжені, чи тому, що математику вигадали ще до виникнення інших наук. А бібліотеку Сконструював людський розум, який мислив математичними категоріями, бо без математики лабіринт побудувати неможливо. А отже, треба зіставити наші математичні твердження з твердженнями будівничого, і з цього порівняння можна дещо виснувати, адже математика – це наука про дефініції дефініцій. Зрештою, припини втягувати мене у метафізичну дискусію. Що це тебе вхопило нині? Краще візьми пергамен – очі ж у тебе добре бачать – чи табличку, або щось, на чому можна писати, і стилос… чудово, все в тебе при собі, молодець, Адсо. Ходім обійдемо навколо Вежі, поки ще є трохи світла”.

Отож ми довго ходили навколо Вежі. Тобто ми здалеку оглядали східну, південну і західну башти та мури, які їх з’єднували. Бо все інше виходило на урвище, але за симетрією воно мало бути таким самим, як те, що ми бачили.

А бачили ми, – зауважив Вільям, звелівши мені все точно записувати на табличці, – що кожен мур має по двоє вікон, а кожна башта – по п’ять.

“Тепер поміркуй, – мовив мій учитель. – Кожна кімната, яку ми бачили, має вікно…”

“Крім семикутних”, – відповів я.

“Це природно, бо то кімнати в центрі кожної башти”.

“І є ще кілька, які не семикутні і не мають вікон”.

“Забудь про них. Спершу знайдім правило, а тоді поміркуємо, як пояснити винятки. Отже, з кожної башти назовні виходять п’ять кімнат, мури ж мають по дві кімнати, кожна з вікном. Але якщо з кімнати, яка має вікно, просуватися до середини Вежі, ми бачимо ще одну кімнату з вікном. Це значить, що то внутрішні вікна. А якої форми внутрішній колодязь, який видно з кухні та зі скрипторію?”

“Він восьмигранний”, – мовив я.

“Чудово. На кожній грані восьмигранника цілком може бути по два вікна. Це значить, що кожна грань восьмигранника має по дві внутрішні кімнати? Слушно?”

“Так, а що ж ті кімнати без вікон?”

“Всього їх вісім. А семикутна внутрішня зала в кожній башті має п’ять стін, суміжних з п’ятьма кімнатами кожної Вежі. З чим же суміжні ще дві стіни? Не з кімнатою, розташованою вздовж зовнішнього муру, бо тоді там були б вікна, і з тих самих причин вона не може бути суміжною з кімнатою, розташованою вздовж восьмигранника, та й кімнати тоді були б надто довгастої форми. Спробуй-но накидати рисунок, як виглядала б бібліотека, якщо дивитися на неї згори. Бачиш, кожна башта повинна мати дві кімнати, які межують з семигранною залою і виходять у дві кімнати, які межують з внутрішнім восьмигранним колодязем”.

Я спробував малюнком зобразити те, що говорив мій учитель, і не стримав радісного вигуку. “Тоді ми все знаємо! Дайте-но я порахую… Бібліотека має п’ятдесят шість кімнат, з яких чотири семикутні і п’ятдесят дві майже квадратні, з них вісім не мають вікон, двадцять вісім виходять назовні і шістнадцять – досередини!”

“А кожна з чотирьох башт має по п’ять чотирикутних кімнат і одну семикутну залу… Бібліотеку споруджено за законами небесної гармонії, яка криє в собі розмаїті й подиву гідні значення…”

“Блискуче відкриття, – мовив я, – але тоді чому там так важко орієнтуватися?”

“Бо розміщення отворів між кімнатами не слідує жодному математичному законові. З деяких кімнат можна пройти до кількох сусідніх, з інших – лише до однієї, і варто з’ясувати, чи нема кімнат, які не мають виходу в жодну іншу кімнату. Якщо взяти це до уваги, а також врахувати брак світла і змоги орієнтуватися по сонцю (до цього додай ще видіння і дзеркала), можна зрозуміти, чому лабіринт спроможний збити зі шляху будь-кого, хто у нього потрапив, тим паче, якщо його вже й так гризе почуття провини. З другого боку, згадай наш розпач вчора ввечері, коли ми ніяк не могли знайти дорогу назад. Щонайбільша плутанина, досягнута через щонайбільший лад: це воістину неперевершений розрахунок. Будівничі бібліотеки були великими умільцями”.

“То як нам тоді орієнтуватися?”

“Тепер це вже не так важко. Послуговуючись картою, яку ти тут намалював і яка, гадаю, більш-менш точно відповідає планові бібліотеки, ми вийдемо з першої семикутної зали і підемо так, щоб відразу потрапити до однієї з двох глухих кімнат. Тоді, весь час повертаючи праворуч, пройшовши через три або чотири кімнати, ми неминуче опинимось у північній башті; там ми знайдемо ще одну глуху кімнату, яка ліворуч межує з семигранною залою, і підемо праворуч шляхом, аналогічним тому, який я тільки-но тобі описав, і він приведе нас до західної башти”.

“Так, це якби всі кімнати мали виходи у всі інші кімнати…”

“Справді. Тому нам потрібна буде твоя мапа, на якій ми позначимо стіни без отворів, щоб знати, на скільки ми відхилилися. Та це не буде важко”.

“А ви певні, що все буде саме так?” – збентежено спитав я, бо все це здалось мені надто простим.

“Так і буде, – відповів Вільям. – Omnes enim causae ef-fectuum naturalium dantur per lineas, angulos et figuras. Aliter enim impossibile est scire propter quid in illis(1), – зацитував він. – Це слова одного з великих оксфордських учителів. Та, на жаль, ми ще не все знаємо. Ми зрозуміли, як не заблукати. А тепер треба зрозуміти, за якою закономірністю розміщені по кімнатах книги. Стихи з Одкровення мало що нам говорять, до того ж вони нерідко повторюються в різних кімнатах…”

“А з книги апостола можна взяти куди більше, ніж п’ятдесят шість стихів!”

“Безперечно. Отже, з неї було взято лише деякі стихи. Дивно. їх, схоже, менш, ніж п’ятдесят – тридцять чи двадцять… О-о, на Мерлінову бороду!”

“Чию бороду?”

“Байдуже, був такий чаклун в моїх краях… Вони використали стільки стихів, скільки літер має абетка! Звичайно, саме так! Текст стихів неважливий, важливі лише початкові літери. Кожну кімнату позначено літерою абетки, і всі разом вони складають якийсь текст, який нам треба прочитати!”

“Як фігурний вірш, у формі хреста або рибини!”

“Більш-менш так – мабуть, у ті часи, коли споруджували бібліотеку, такі вірші були в моді”.

(1) Бо всі причини природних наслідків дані в лініях, кутах і фігурах. Інакше неможливо знати, що від чого (лат.).

“Але де починається цей текст?”

“З картуша, більшого від інших, в семигранній залі вхідної башти… або ж… Звісна річ, з написів червоним кольором!”

“їх же багато!”

“А отже і текстів багато або багато слів. Тепер краще і в більшому розмірі перемалюй свою мапу, а потім, вже в бібліотеці, легенько позначатимеш стилосом не лише кімнати, якими ми проходимо, і не лише розташовання дверей та стін (і також вікон), а й початкову літеру стиха, який там ми прочитаємо, а червоні літери намалюєш великими, як личить гарному мініатюристові”.

“Як так може бути, – мовив я захоплено, – що вам вдалося розгадати таємницю бібліотеки, дивлячись на неї іззовні, коли ви не могли її розгадати, коли були всередині?”

“Так само й Бог знає світ, бо перед сотворенням замислив його у своєму умі, немов іззовні, а от ми не знаємо його правил, бо живемо в ньому всередині і бачимо його вже готовим”.

“Значить, речі можна пізнавати, дивлячись на них іззовні!”

“Так пізнають речі мистецькі, бо в умі ми повторюємо ті дії, які здійснив мистець. Але не природні речі, бо вони не є плодом праці нашого ума”.

“Та для бібліотеки цього досить, правда?”

“Так, – мовив Вільям. – Але тільки для бібліотеки. Тепер ходім на спочинок. Я не можу нічого робити аж до завтрашнього ранку, коли – сподіваюся – я матиму вже свої лінзи. А тепер краще вкластися спати, щоб завтра раніше встати. Я ще трохи поміркую”.

“А вечеря?”

“А, так, вечеря. її пора вже минула. Братія вже пішла на повечер’я. Але кухня, певно, ще відчинена. Піди роздобудь чогось”.

“Я маю красти?”

“Попроси у когось. У Сальватора – він же твій приятель”.

“Але тоді крастиме він!”

“Хіба ти сторож брата твого?” – спитав Вільям словами Каїна. Та я зрозумів, що він жартує і має на увазі, що Бог великий і милосердний. Я подався шукати Сальватора і знайшов його поблизу конюшні.

“Чудовий кінь, – мовив я, вказуючи на Гнідого, щоб зав’язати розмову. – Мені б хотілося осідлати його”.

“Не вольно. Абатів він. Але не треба ладного коня, щоб прудко мчати… – І вказав мені на дужого, але незграбного коня: – Тогово тож доста… Vide illuc, tertius equi(1)…”

Він мав на увазі третього коня. Я засміявся з його смішної латини. “А що ти з ним робитимеш?” – спитав я.

І він розповів мені дивну історію. Мовляв, він може зробити будь-якого коня таким самим прудким, як Гнідий, – навіть найстаршого і найкволішого. До вівса йому домішуєш зілля, званого зозулячим, добряче перемоловши його, а стегна намазуєш оленячим жиром. Потім сідаєш верхи на коня, а перед тим як вдарити острогами, повертаєш його морду на схід сонця і тричі проказуєш тихим голосом йому на вухо слова: “Гаспар, Мельхіор, Мерхісард”. Кінь помчить кар’єром і за годину пробіжить шлях, який Гнідий долає за вісім годин. А якщо ще повісити йому на шию зуби вовка, якого той кінь убив на бігу, тварина навіть не відчує втоми.

Я поспитав, чи він сам колись пробував це зробити. Обережно присунувшись до мене, він зашепотів мені до вуха, обдаючи своїм воістину бридким подихом, що це дуже важко, бо зозуляче зілля тепер вирощують лише єпископи і їхні друзі лицарі, які потребують його для збільшення своєї могутності. Я перервав його оповідь і сказав, що нині ввечері мій учитель намірився почитати деякі книги в келії, а тому хоче поїсти у себе.

“Учиню вам, – мовив він, – учиню сир в мундурі”.

“Що це?”

“Facilis(2). Узьми сир, жеби не був слишком стар, ані слишком солен, та й поріж на кавалки квадратами, чи

(1) Дивись туди, третього з коня (споте, лат.).

(2) Тут: дуже просто (лат.).

Sicut(1) тобі до вподоби. А втеди возьми нямнога масла чи, може, свіжого тлушчу та й постав на жар. І туди полож два кавалки сиру, а коли він добре зм’єкне, досип сахару і цинамону supra positurum(2) два рази. Й одразу на стол, ібо кушати належит його гор’ячим”.

“Гаразд, нехай буде сир в мундурі”, – сказав я йому. Він звелів мені зачекати і зник в кухні. По півгодині він знов з’явився з тарелем, прикритим рядном. Пахло гарно.

“Держи”, – сказав він мені і простягнув ще великий, по вінця заправлений оливою каганець.

“Навіщо це?” – спитав я.

“Не вім, – мовив він похмуро. – Філляйхт твій магіс-тер зехце піти у темну мясцину сеї ночі”.

Сальватор, очевидно, знавбільше, ніж я міг підозрювати. Я більше не розпитував і заніс їжу Вільямові. Ми попоїли, і я пішов до себе в келію. Чи то пак вдав, що пішов. Я ще хотів знайти Убертина і тайкома повернувся до церкви.

Третього дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР’Я,

Де Убертин повідає Адсові історію фра Дольчина, а ще інші історії Адсо сам пригадує або вичитує в бібліотеці, відтак йому трапляється зустріти дівчину прегарну й грізну, мов військо, що вишикувалось до бою

І справді, я знайшов Убертина біля статуї Богородиці. Я мовчки уклякнув коло нього і якийсь час вдавав (зізнаюсь), що молюся. Тоді лиш наважився заговорити.

“Всечесний отче, – мовив я йому, – можу я просити вияснення і поради?”

Убертин подивився на мене, підвівся і, взявши мене за руку, повів до лави, де ми сіли. Він міцно обняв мене, і я відчув на своєму обличчі його подих.

“Синку мій любий, – мовив він, – все те, що сей убогий старий грішник може зробити для твоєї душі, буде Зроблено з радістю. Що тебе тривожить? Мучить неспокій, правда? – спитав він, немов сам у неспокої, – неспокій плоті?”

(1) Як (лат.).

(2) Покладений зверху (лат.).

“Ні, – відповів я, червоніючи, – радше неспокій ума, який хоче забагато знати…”

“А це зле. Господь все знає, і нам належить лиш поклонятись його мудрості”.

“Але нам також належить відрізняти добро від зла і розуміти людські пристрасті. Я поки що новіцій, але стану монахом і єреєм, тому мушу навчитись бачити, де криється зло, як воно виглядає, щоб потім вміти розпізнавати його і вчити цьому інших”.

“Це слушно, хлопче. То що ж ти хочеш дізнатись?”

“Про бур’ян єресі, отче, – переконано сказав я. А тоді одним духом випалив: – Я чув про одного лиходія, що спокусив чимало інших, – про фра Дольчина”.

Убертин завмер у тиші. Тоді промовив: “Справді, ти чув, як ми з братом Вільямом згадували про нього того вечора. Але це дуже паскудна історія, яку мені боляче оповідати, бо вона вчить – авжеж, у цім сенсі тобі варто знати її, щоб вона була тобі корисною наукою, – бо вона, кажу, вчить, як з любові до покаяння і з бажання повернути світові чистоту може народитись кровопролиття й заглада”. Він зручніше вмостився, і його рука перестала стискати мої плечі, одначе залишилась лежати на моїй шиї, немовби він збирався фізично передати мені не знаю що – свою мудрість чи свій запал.

“Історія ця почалася ще до фра Дольчина, – мовив він, – понад шістдесят років тому, коли я ще був дитиною. То було в Пармі. Там почав проповідувати такий собі Ге-рардо Сегалеллі, який закликав усіх до покаянного життя, вигукуючи по вулицях “penitenziagite!”, – чим він, чоловік невчений, хотів сказати: “Penitentiam agite, appropinquabit enim regnum coelorum(1)”. Він закликав своїх учнів уподібнитися до апостолів, домагався, щоб його секту возвели в чин апостолів, і хотів, щоб його послідовники ходили по світі убогими старцями, живучи лише з милостині…”

(1) Чиніть покаяння, наближається бо царство небесне (лат.).

“Як братчики, – сказав я. – Хіба не це заповідав Наш Господь і ваш Франциск?”

“Так, – погодився, зітхаючи, Убертин з легким ваганням в голосі. – Але Герард, мабуть, перебрав міру. Його і людей, що були з ним, звинуватили в тому, що вони не визнають авторитету священиків, відправи богослужінь, сповіді, а лиш тиняються без діла”.

“Але в цьому звинувачували й францисканців-спіри-туалів. А хіба нині мінорити не заперечують авторитету Папи?”

“Так, але не авторитету священиків. Ми самі священики. Хлопче, тут все таке заплутане, що важко розрізнити. Межа, яка відділяє добро від зла, така крихка… Герард так чи інакше впав у помилку і заплямував себе єрессю… Він попрохав, щоб його прийняли до чину міноритів, та наші брати не прийняли його. Він цілі дні проводив у церкві міноритів і бачив тут образи апостолів у сандаліях на ногах і в плащах, які огортали їхні плечі, тому й собі запустив волосся й бороду, взув сандалії, заперезався мотузкою братів менших – адже кожен, хто хоче закласти нове згромадження, завжди щось запозичає від чину блаженного Франциска”.

“То, значить, він був по слушному боці…”

“Але в дечому таки помилився… У білому плащі поверх білої туніки, довговолосий, він швидко здобув собі славу святого поміж посполитих. Він продав свою хатину і, одержавши гроші, виліз на камінь, з якого у давнину промовляли до народу посадники. В руці він тримав мішечок з грішми, але не порозкидав їх, ані не віддав убогим, а покликав ярижників, які грали в кості поблизу, і, кинувши їм гроші, мовив: “Беріть це, хто хоче”, – і ярижники взяли гроші і пішли грати на них у кості, і зводили хулу на Бога живого, а він, що дав їм гроші, чув це і навіть не почервонів”.

“Але й Франциск позбувся усього, і нині я чув од Ві-льяма, що він пішов проповідувати крукам і яструбам, як рівно ж прокаженцям, себто тому шумовинню, яке відштовхують ті, хто вважає себе чеснотливими…”

“Так, але Герард таки схибив, а Франциск ніколи не ворогував зі святою церквою, та й Євангеліє велить давати убогим, а не ярижникам. Герард роздав своє і нічого не одержав взамін, бо роздавав він лихим людям, і його затія мала кепський початок, кепський розвиток і кепський кінець, адже громада його заробила несхвалення Папи Григорія X”.

“Може, – мовив я, – цей Папа був не такий далекоглядний, як той, що схвалив Францискове правило…”

“Так, але Герард упав у блуд, а Франциск добре знав, що робить. Зрештою, хлопче, ці свинопаси і чередники, які раптом стали лжеапостолами, хотіли, не обливаючись потом, блаженно жити собі з милостині людей, яких з такими трудами і через такі героїчні взірці убогості виховали мінорити! Та річ не в цім, – додав він одразу, – а в тім, що, прагнучи уподібнитись до апостолів, які були юдеями, Герардо Сегалеллі звелів себе обрізати, а це супротивне тому, що сказав святий Павло галатам, – і ти знаєш, що чимало святих голосить, начебто майбутній Антихрист прийде з народу обрізаних… Та Герард пішов ще далі – він став збирати навколо себе посполитих і казав їм: “Ходіть зі мною у виноградники”, – й ті, хто його не знав, ішли разом з ним в чужі виноградники, вважаючи їх своїми, і їли чужий виноград…”

“Але хіба мінорити захищають чужу власність?” – необережно сказав я.

Убертин глянув на мене суворим оком: “Мінорити хочуть самі бути убогими, але ніколи не вимагали убогості від інших. Не можна безкарно замахуватись на власність добрих християн, бо добрі християни затаврують тебе як розбійника. Так сталося й з Герард ом. Зрештою про нього кажуть (завваж, я не знаю, чи це правда, але довіряю словам брата Салімбена, який добре знав той люд), що, випробовуючи силу своєї волі і свою здержливість, він спав з жінками, не маючи з ними статевих стосунків; але коли його учні спробували наслідувати його, результати були зовсім іншими… Е-е, про такі речі хлопцеві не варт знати, жінка бо – начиння диявола… Герард усе волав “репі-tenziagite”, – а тим часом один його учень, такий собі Гвідо Путаджо, спробував перейняти провід в його гурті і став з великою помпою гарцювати повсюди, розкидатися грішми, влаштовувати бенкети, як це роблять кардинали Римської церкви. Тут почалась гризня між ними за владу в секті, і стали діятися гидотні речі. Та до Герарда далі йшло чимало люду, не лише селяни, а й міщани, записані в цехи, і Герард позбавляв їх усього, щоб вони нагими наслідували нагого Христа, і посилав їх у світ проповідувати, а собі справив білу одежу з цупкої тканини без рукавів, і в цій одежі він був більше схожий на блазня, ніж на монаха! Жили вони просто неба, але іноді виходили на церковні казальниці, прогнавши проповідників і вносячи зам’яття у зібрання побожного люду, а якось раз у церкві святого Урса в Равенні вони посадили на єпископський престол маленького хлопчика. І називали себе спадкоємцями вчення Йоахима Флорійця…”

“Але францисканці теж його почитали, – мовив я, – і Герард з Борго Сан Донніно, і ви!” – вигукнув я.

“Заспокойся, хлопче. Йоахим Флорієць був великий пророк, він першим зрозумів, що Франциск започаткує добу віднови в церкві. Та лжеапостоли використали його вчення, щоб виправдати своє божевілля. Сегалеллі тримав коло себе одну апостолесу, якусь Трипію чи Рипію, яка твердила, буцім вона має дар пророцтва. Мав коло себе жінку, розумієш?”

“Але ж, отче, – спробував було заперечити я, – ви самі говорили того вечора про святість Клари з Монте-фалько та Ангели Фоліньянки…”

“То були святі жінки! Вони жили смиренно, визнаючи владу церкви, і ніколи нахабно не приписували собі дар пророцтва! Натомість лжеапостоли твердили, що й жінки можуть ходити з міста у місто і проповідувати, як це казало й багато інших єретиків. Вони не визнавали різниці між неодруженими і одруженими, і жодного обіту не вважали вічним. Одне слово, щоб занадто не набридати тобі сумними цими історіями, тонкощів яких тобі й так не зрозуміти, скажу, що єпископ Пармський Обіццо вирішив урешті закувати Герарда в кайдани. Але тут сталася дивна річ, яка показує тобі всю слабкість людської природи і всю підступність бур’яну єресі. Бо зрештою єпископ звільнив Герарда, запросив до свого столу і сміявся з його витівок, тримаючи коло себе за блазня”.

“Чому ж він так зробив?”

“Не знаю, а може, боюся знати. Єпископ був шляхетного роду і погорджував міськими купцями та ремісниками. Може, йому припало до душі, що Герард, проповідуючи убожество, виступав проти них і перейшов від жебрання до грабунку. Але врешті втрутився Папа, єпископ повернувся до своєї слушної суворості, і Герард закінчив на вогнищі як нерозкаяний єретик. То було на початку цього століття”.

“А яке відношення має до цього всього фра Дольчино?”

“Має відношення, і з його історії ти зрозумієш, як єресь виживає, попри знищення самих єретиків. Дольчино цей був незаконним сином священика новарської єпархії, у цій частині Італії, трохи далі на північ. Дехто казав, що він народився деінде, в долині Оссола або у Романьяно. Але це байдуже. Був то юнак вельми гострого ума. Він навчився грамоти, а тоді обікрав священика, який ним опікувався, і втік на схід, у місто Тренто. Там він взявся проповідувати Герардове вчення, ще більше поглибивши його єретичність, – він називав себе єдиним правдивим Божим апостолом і твердив, що всяка річ має бути спільною в любові і що дозволено мати стосунки з усіма жінками без розбору, тому нікого не можна звинувачувати у перелюбі, навіть якщо він має стосунки і з дружиною, і з донькою…”

“Він справді проповідував це чи його в цім лиш звинувачували? Бо я чув, що спіритуалів теж звинувачували у всіляких злочинах, як, приміром, монахів з Монтефалько…”

“De hoc satis(1), – різко обірвав мене Убертин. – То вже були не монахи. То були єретики. Дольчино звів їх з пуття. Зрештою, кажу тобі, дізнавшись, що накоїв Дольчино опісля, ти погодишся, що то був лиходій. Я й не знаю, як він познайомився з вченням лжеапостолів. Можливо, замолоду він бував у Пармі і слухав Гєрардові проповіді. Відомо, що після смерті Сегалеллі він знюхався з цими єретиками в околицях Болоньї. Але точно відомо, що проповідувати він почав у Тренто. Там він спокусив прегарну дівчину зі знатної родини, Маргариту, а може, то вона звела його, як Елоїза звела Абеляра, бо пам’ятай – в

■Досить про це (лат.).

Серця чоловіків диявол проникає через жінку! Тоді трент-ський єпископ прогнав його зі своєї єпархії, та Дольчино вже зібрав понад тисячу послідовників і розпочав довгий похід, який привів його в краї, де він народився. По дорозі до нього приставали інші люди, обдурені, спокушені його словами; можливо, до нього долучилося також чимало єретиків-вальденсів, що жили в горах, через які він проходив, а може, то він хотів долучитися до вальденсів у цих північних землях. В околицях Новари Дольчино знайшов сприятливе середовище для заколоту, бо місцева людність прогнала геть васалів верчелійського єпископа, які правили в Гаттінарі від його імені, а тому Дольчинових харцизників прийняла як добрих союзників”.

“Що ж накоїли єпископські васали?”

“Не знаю, і не мені про це судити. Але, як бачиш, єресь не раз вступає у спілку з бунтом проти синьйорів, а тому єретик починає з проповідування святого убожества, а відтак падає жертвою всіх спокус влади, війни і насильства. У Верчеллі точилася війна між кількома місцевими родами, і лжеапостоли цим скористалися, а ці роди скористалися сум’яттям, спричиненим лжеапостолами. Феодальні синьйори наймали авантюристів, щоб ті грабували міщан, а міщани просили захисту в єпископа Новарського”.

“Яка заплутана історія. А по чиєму боці був Дольчино?”

“Не знаю, він був сам по собі і вклинився у всі ці суперечки, шукаючи нагоди, щоб проповідувати боротьбу проти чужої власності в ім’я убожества. Разом зі своїми людьми, яких було вже три тисячі, Дольчино став табором на горі поблизу Новари, званій Лисе Урвисько; там вони спорудили невеликі фортеці, тимчасові житла, і Дольчино панував над усім цим натовпом чоловіків і жінок, які ганебно жили впереміж. Звідти він надсилав послання до своїх вірних, де викладав своє єретичне вчення. Він говорив і писав, що ідеалом їхнім є убожество, що вони не зв’язані жодним обов’язком зовнішнього послуху, що його, Дольчина, послав Бог, щоб зламати печать пророцтв і збагнути написане у Старому і Новому Завіті. І називав світських кліриків – проповідників та міноритів – служителями диявола, звільняючи усіх від обов’язку підкорятися їм. І говорив про чотири доби в житті Божого народу: Перша – це доба Старого Завіту, патріархів і пророків ще до Христового пришестя, коли шлюб був річчю слушною, адже людність мала розмножуватися; друга доба – це доба Христа і апостолів, і була то доба святості й чистоти. Відтак настала третя доба, коли понтифіки прийняли земні багатства, щоб мати змогу керувати народом, але коли люди почали відходити від любові Бога, прийшов святий Бенедикт і виступив проти будь-якого дочасного володіння. Коли ж зрештою Бенедиктові монахи теж стали нагромаджувати багатства, з’явилися монахи святого Франциска і святого Домініка, які ще суворіше від Бене-дикта проповідували відмову від земної влади і багатств. А ось тепер, коли життя багатьох прелатів знов почало суперечити всім цим чудовим приписам, ми врешті дійшли, мовляв, до кінця третьої доби і належить знов навернутися до вчення апостолів”.

“То значить, Дольчино проповідував те, що проповідували й францисканці, а серед них і спіритуали, та й ви самі, отче!”

“Авжеж, але з цього вчення він виснував вельми підступний силогізм! Він казав, що покласти край цій третій добі зіпсуття може лише якнайжорстокіша смерть усіх кліриків, ченців і монахів; твердив, що всіх прелатів церкви, каноніків, ченців і черниць, монахів і монахинь та всіх тих, хто належить до проповідницьких орденів, міноритів і пустельників, і самого Папу Боніфація має знищити імператор, якого обере він, Дольчино, і цим імператором мав бути Фрідріх Сицилійський”.

“А хіба Фрідріх в Сицилії не прийняв прихильно спі-ритуалів, яких прогнали були з Умбрії, і хіба мінорити не вимагають, щоб імператор, яким зараз є Людовік, поклав край дочасній владі папи і кардиналів?”

“Єресі, або ж божевіллю, властиво викривляти щонай-праведніші думки і повертати їх так, щоб наслідки їхні були супротивні законові Божому і людському. Мінорити ніколи не вимагали, щоб імператор вбивав інших кліриків”.

Тепер я знаю, що він помилявся. Бо по кількох місяцях Баварець запанував у Римі, і Марсилій разом з іншими міноритами вчинили з вірними папі ченцями саме те, чого вимагав Дольчино. Цим я не хочу сказати, що Дольчино мав рацію, то радше Марсилій теж схибив. Але я замислився, особливо після пополудневої бесіди з Віль-ямом, чи могли посполиті, які приставали до Дольчина, бачити невідповідність між гаслами спіритуалів і тим, як їх здійснював Дольчино. Хіба не в тому його вина, що він застосував на практиці ідеї, які люди, відомі своїм православ’ям, проповідували в суто містичному сенсі? Може, саме в цім вся різниця? Може, святість в тім і полягає, щоб очікувати, коли Бог дасть нам те, що обіцяли його святі, і не намагатися досягти цього земними середниками? Тепер я знаю, що так воно і є, і знаю, де схибив Дольчино: не можна змінювати порядку речей, хоч треба палко уповати на його зміну. Але того вечора я був у полоні суперечливих думок.

“Зрештою, – говорив мені Убертин, – ознакою єресі завжди є гординя. Року 1303, у другому своєму посланні Дольчино призначив себе верховним головою згромадження апостолів, а своїми намісниками призначив ту мерзосвітню Маргариту (жінку), Лонгіна з Бергамо, Фе-деріка з Новари, Альберта Карентіна та Вальдерика з Бреші. І почав маячити про вервечку майбутніх пап, двоє з яких, перший і останній, мають бути добрими, а двоє, другий і третій – лихими. Перший – то Целестин, другий – Боні-фацій VIII, про якого словами пророка можна сказати: “Твоє горде серце тебе завело в оману, тебе, що живеш у розщілинах скалистих(1)”. Третього Папу не названо, але то немов про нього Єремія сказав: “Ось він, неначе лев(2)”. І лева – яка ганьба! – Дольчино впізнав у Фрідріхові Сицилійському. Четвертого Папу, за словами Дольчино, ще ніхто не знає, і то має бути той святий, ангельський Папа, про якого говорив авва Йоахим. Він, мовляв, буде Божим обранцем, а тоді Дольчино разом з усіма своїми людьми (на той час їх було вже чотири тисячі) одержить благодать Святого Духа, який оновить церкву аж до кінця світу. Але за ті три роки, що передують його пришестю, має бути вичерпане все зло. Що й намагався робити Дольчино, приносячи війну повсюди. Натомість четвертим Папою – і з цього видно, як нечистий збиткується зі своїх слуг, – був власне Климент V, який оголосив хрестовий похід проти Дольчина. І цілком слушно, бо у своїх посланнях Дольчино тепер вже обстоював теорії, які ніяк не можна було примирити з православ’ям. Він твердив, що римська церква – то блудниця, що не слід коритися священикам, що всяка духовна влада вже перейшла до секти апостолів, що лиш апостоли становлять правдиву церкву, що апостоли можуть скасовувати шлюб, що ніхто не буде спасенний, якщо він не належить до секти, що жоден Папа не може відпускати гріхів, що не треба платити десятини, що життя без обітів досконаліше, ніж життя з обітами, що посвячений храм не кращий для молитви, ніж стайня, і що поклонятися Христові можна не лише в церквах, айв лісах”.

(1) Єр 49,16.

(2) Єр 49,19.

“Він і справді все це говорив?”

“Звичайно, щодо цього нема сумніву, бо все це він писав. Але, на жаль, він допустився ще гіршого. Отаборившись на Лисому Урвиську, він почав грабувати селища в долині, чинив набіги, щоб поповнити свої запаси, одне слово, розпочав справжню війну проти поблизьких селищ”.

“І всі селища стали проти нього?”

“Невідомо. Може, дехто й підтримував його, я ж казав тобі, що він устряг у заплутаний клубок місцевих звад. Настала зима року 1305-го, одна з найсуворіших за останні десятиліття, і всюди навколо лютував великий голод. Дольчино послав своїм послідовникам третє послання, і ще чимало людей пристало до нього, та життя там ставало нестерпним, голод був такий, що вони їли м’ясо коней та інших звірів і варили сіно. Багато хто від цього помер”.

“То проти кого вони воювали?”

“Єпископ Верчелійський поскаржився Климентові V, і той оголосив хрестовий похід проти єретиків. Для всіх, хто візьме у ньому участь, було видано необмежену індульгенцію, прикликали й Людовіка Савойського, лом-бардійських інквізиторів, архиєпископа Міланського. Чимало людей взяло на себе цей хрест і виступило на допомогу мешканцям Верчеллі та Новари, прибули люди навіть з Савойї, з Провансу, з Франції, а верховодив усіма єпископ Верчелійський. Між авангардами обох військ раp

У раз відбувалися сутички, та Дольчинові укріплення були неприступні, і цим поганцям вдавалося якось діставати допомогу”.

“Від кого?”

“Він інших нечестивців, гадаю, адже багатьом з них цей розсадник безладу був по мислі. Наприкінці року 1305-го єресіярх, однак, був змушений покинути Лисе Урвисько, залишивши поранених та хворих. Він перебрався на терени Тріверо, де окопався на горі, яку тоді називали Дзубелло, а відтоді й надалі – горою Ребелло, сиріч Бунтівничою, бо тепер вона стала твердинею бунтарів проти церкви. Одне слово, не можу розповісти тобі про все, що там діялося, але коїлись там страшні душогубства. Та врешті заколотників примусили здатися, Дольчина та його людей спіймали, і вони цілком слушно скінчили на огниську”.

“І прегарна Маргарита теж?”

Убертин зиркнув на мене: “Ти запам’ятав, що вона була гарна, правда? Кажуть, вона й справді була вельми вродлива, і чимало місцевих вельмож хотіли одружитися з нею, щоб врятувати від вогнища. Та вона не захотіла і загинула непокаяною разом зі своїм непокаяним полюбовником. І хай буде це тобі наукою – стережись Вавилонської блудниці, навіть якщо вона постає у подобі прегарного створіння”.

“Але тепер скажіть мені ось що, отче. Я прознав, що монастирський келар, а з ним, може, й Сальватор, стріли колись Дольчина і пристали до нього…”

“Помовч і не суди поспішно. Я запізнався з келарем у монастирі міноритів. Це й справді було після історії з Дольчином. У ті роки, ще заки ми вирішили шукати прихистку в чині святого Бенедикта, чимало спіритуалів провадило неспокійне життя і мусило покинути свої монастирі. Не знаю, де бував Ремигій до того, як я зустрів його. Знаю лиш, що він завжди був добрим монахом, принаймні під оглядом ортодоксії. Що ж до іншого, то, на жаль, плоть наша слабка…”

“Що ви маєте на увазі?”

“Тобі не годиться цікавитися такими речами. Та зрештою, оскільки ми про це заговорили, а ти маєш вміти відрізняти добро від зла… – він ще трохи вагався, – скажу тобі, що тут, у цій обителі, я чув поголоски, буцім келар не спроможний опиратися певним спокусам… Але все це обмови. Ти маєш навчитися навіть не думати про таке. – Він знов пригорнув мене до себе, міцно обнявши, і вказав на статую Богородиці: – Ти мусиш збагнути, що таке любов, чиста, мов сльоза. Ось та, у кому жіночість вознеслась на вершини. Тому про неї можна сказати, що вона прекрасна, як молода з Пісні Пісень. У ній, – мовив він, і лице його освітила внутрішня радість, яка раніше освітлювала абатове лице, коли той говорив про самоцвіти й золото свого священного знадіб’я, – у ній навіть тілесна врода є знаменням краси небесної, і тому скульптор прикрасив її всіма оздобами, які личать жінці. – Він показав мені на делікатні груди Богоматері, високо й тісно стягнуті корсетом, шнурівкою якого гралися рученята Дитяти. – Бачиш? Pulchra enim sunt ubera quae paululum supereminent et tument modice, nee fluitantia licenter, sed leniter restricta, repressa sed non depressa(1)… Що відчуваєш ти перед прегарним сим видивом?”

Я сильно почервонів, відчувши, як всередині у мені запалав вогонь. Убертин, мабуть, теж відчув це, а може, помітив палахкотіння моїх щік, бо відразу ж додав: “Але мусиш навчитись відрізняти вогонь надприродної любові від млості чуттів. Це нелегко навіть святим”.

“А як впізнати праведну любов?” – тремтячи, спитав я.

“Що є любов? Ніщо на світі – ні людина, ні диявол, ані жодна інша річ – не вселяє в мене стільки підозри, як любов, адже вона проникає в душу глибше, ніж будь-що інше. Ніщо інше не займає і не зв’язує серце так, як любов. Тому душа, коли не має зброї, щоб усмирити її, заради любові западає в страшну руїну. Гадаю, якби не Маргаритині спокуси, Дольчино не занапастив би себе, а якби не розпусне і свавільне життя на Лисому Урвиську, бунт його причарував би куди менше людей. Пам’ятай, я маю на увазі не лише лиху любов, якої, звичайно, всім слід уникати як диявольської мани. Сповнений великого страху, я маю на увазі й любов праведну, що спалахує між

Богом і людиною, між ближніми. Часто буває, що двоє або троє людей, чоловіки це чи жінки, любляться сердечно і живлять одне до одного особливу прихильність, тому й прагнуть завжди бути разом, а чого прагне одна сторона, того хоче й друга. Зізнаюсь тобі, що подібне почуття живив і я до тих чеснотливих жінок, Ангели і Клари. І навіть це високодуховне і присвячене Богові почуття теж гідне докору… Бо навіть любов душі, якщо вона не озброєна, а переживається з надмірним запалом, призводить до згуби або ж сіє сум’яття. О, любов має багато властивостей, душа спершу нею зворушується, а відтак занедужує… А потім відчуває правдивий пал божественної любові, і волає, і стогне, і стає немов камінь, кинутий у піч, який розпадається на вапно і тріщить під огненними язиками…”

(1) Адже соски теж чудові, ледь настовбурчені і лиш напухли злегка, а не стирчать свавільно, притиснуті, але не сплюснуті (лат.).

“І це праведна любов?”

Убертин погладив мене по голові, і я побачив, що очі його заслали сльози: “Так, це врешті праведна любов. – Він зняв руку з моїх пліч: – Але як важко, – додав він, – страх як важко відрізнити таку любов від іншої. Й іноді, коли душу твою спокушають демони, ти почуваєшся, мов повішенений за горло, який висить на шибениці зі зв’язаними ззаду руками і пов’язкою на очах, але далі живе, без жодної помочі, без жодної підтримки, без виходу, гойдаючись в порожнечі…”

Його обличчя не лише омивали сльози, воно було вкрите шаром поту. “Тепер іди собі, – мовив він поспіхом, – я сказав тобі те, що ти хотів знати. З сього боку – ангельскі плеяди, а з того – ворота пекла. Іди, і хай хвала буде Господеві”. Він знов простерся перед Пречистою, і я почув, як він тихо схлипує. Він молився.

Але з церкви я не вийшов. Розмова з Убертином зродила у моїй душі й в моєму нутрі дивний вогонь і невимовний неспокій. Може, саме тому я схилився до непослуху і вирішив повернутись сам у бібліотеку. Я й сам не знав, що я там шукаю. Я хотів самостійно дослідити невідоме місце, мене захопила думка спробувати зорієнтуватися там без допомоги учителя. Я піднявся туди, мов Дольчино на Бунтівничу гору.

Я мав із собою каганець (навіщо я взяв його? може, у мені вже раніше теплився цей потаємний намір?), тож легко проник до оссарію. Невдовзі я був у скрипторії.

Гадаю, то був доленосний вечір, бо, мишкуючи між столами, на одному з них я побачив розгорнутий рукопис, який переписував цими днями хтось із ченців. Назва привабила мене відразу: “Historia fratris Dulcini Heresiarche”(1). Мабуть, то був стіл Петра з Сант’Альбана, про якого я чув, що він пише монументальну історію єресі (після того, що сталося в обителі, він, звісно, так її і не написав – та не випереджаймо події). Отже, нічого незвичайного в тому, що тут лежала ця книга, не було, а поряд з нею лежали й інші книжки на подібну тему, про патаринів і флагеллан-тів. Але я сприйняв цю обставину як надприродне знамення, та не скажу точно – небесне чи диявольське, і схилився, жадібно читаючи написане. Текст був не дуже довгий, і в першій частині йшлося, з більшими подробицями, які я вже забув, про те, що розповів був мені Убертин. Там також говорилося про численні злочини, що їх скоїли дольчиніяни під час війни та облоги. І про надзвичайно криваву останню битву. Але знайшов я там і те, чого Убертин мені не оповів, – то була оповідь очевидця, який, певно, бачив усе це і все ще перебував під враженням побаченого.

Тож я дізнався, що в березні 1307 року, у Великодню суботу, спійманих Дольчина, Маргариту і Лонгіна доправили у місто Б’єлла і віддали в руки єпископа, який очікував на рішення Папи. Коли Папа дізнався про цю новину, він сповістив про це французького короля Філіпа, до якого написав: “Дійшла до нас вість вельми охвітна, що радість нам несе, і ликування, бо мерзосвітній гемон той, вилупок Веліялів і єресіарх гидомирний Дольчино разом зі своїми посіпаками гниє врешті у нашій темниці, а спіймано його у день святої вечері Господньої завдяки трудам преподобнішого брата нашого Раньєра єпископа Верчелійського по неабияких небезпеках, натугах, масак-рах і частих потичках, а численний люд той, що йшов із ним, заражений сею пошестю, того ж самого дня вигублено до ноги”. Папа був немилосердний до спійманих і наказав єпископові стратити їх. Й у липні того ж року, в перший день місяця, єретиків було передано світській владі. Дзвонили всі дзвони міста, а їх разом з катами посадили на віз, і під вартою стражників повезли той віз через ціле місто, і на кожному розі розжареними кліщами ли-хочинцям виривали плоть. Маргариту спалили першою, на очах у Дольчина, обличчя якого навіть не здригнулося, і рівно ж не чути було від нього жодного стогону, коли кліщі роздирали йому тіло.

(1) Історія брата Дольчина, єресіарха (лат.).

І віз поїхав далі, а тим часом кати мордували його залізними прутами, встромляючи їх у посудини, повні гарячої смоли. Дольчино зазнав й інших тортур, та німо мовчав, хіба що здвигнув плечима, коли йому відрізали ніс, а коли відірвали чоловічий орган, то лиш глибоко зітхнув і вирвалось тоді в нього щось, наче зойк. Останні слова його свідчили про непокаянність, бо він заявив, що на третій день воскресне. Тоді його спалили, а попіл розвіяли з вітром.

Я згорнув рукопис, руки мої тремтіли. Я знав, що Дольчино скоїв чимало злочинів, але те, що його спалили, було жахливо. І на вогнищі він показав… що? Муче-ничу твердість духа чи зухвалість пропащого? Піднімаючись нетвердими ногами по сходах, які вели в бібліотеку, я зрозумів, чому це так схвилювало мене. Мені раптом згадалась одна подія, свідком якої я був кілька місяців до того, невдовзі після мого приїзду до Тоскани. Я навіть дивувався, як це я міг її майже забути, немов хвора моя душа хотіла стерти спогад, який марою тяжів над нею. Точніше, я не забув її, бо щоразу, коли чув, як згадують братчиків, перед моїми очима поставало це видовище, але я одразу проганяв його у потайні закутки моєї душі, немов вчинив гріх, бувши свідком того жахіття.

Саме тоді, у Флоренції, я й почув про братчиків вперше, бачивши, як один з них горить на вогнищі. То було ще заки я зустрів у Пізі брата Вільяма. Він мав прибути туди, але ще десь барився, й отець мій дозволив мені оглянути тим часом Флоренцію, про чудові храми якої ми чули чимало захоплених слів. Я повештався трохи Тосканою, щоб краще вивчити італійську посполиту говірку, і Врешті на тиждень зупинився у Флоренції, бо багато чув про цей славний город і мені хотілося побачити його.

Сталося так, що тільки-но прибувши, я прознав про велику подію, яка схвилювала ціле місто. У ті дні в присутності єпископа та інших церковнослужителів чинився суд інквізиції над одним братчиком-єретиком, якого звинувачували у злочинах проти релігії. Люди, які мені про це розповіли, завели мене туди, а там я почув, як люди казали, що братчик сей, на ймення Михаїл, насправді був чоловіком побожним і проповідував покаяння та убогість, повторюючи слова святого Франциска, а перед суддів його привела злоба деяких жінок, які, вдаючи, нібито йдуть до нього на сповідь, приписали йому потім єретичні твердження; ба більше, люди єпископа схопили його якраз у домі цих жінок, і мене це здивувало, бо церковний муж не повинен іти зі святими тайнами у такі невідповідні місця, але, схоже, слабким місцем братчиків було те, що вони не мали великого пошанівку до правил пристойності, і, мабуть, була-таки якась правда у поголосках, які твердили, що вони не тільки єретики, але й люди недоброзвичайні (як про катарів завжди казали, буцім вони булгари і содоміти).

Я підійшов до церкви святого Сальватора, де чинився суд, але увійти не зміг, бо перед церквою зібралася велика юрба. Деякі люди навіть видерлися на вікна і, вчепившись за грати, бачили і чули все, що там діялося, переповідаючи іншим, що стояли внизу. Тоді братові Михаїлу саме зачитували зізнання, яке він склав попереднього дня, де він твердив, що Христос і його апостоли “не мали в посілості жадної речі, ані особно, ані сполечне”, – та Михаїл запротестував, що нотар додав слова “многії фалшиві ви-сновання” і волав (і це я чув знадвору): “Ви ще відповісте У Судний день!” Але інквізитори прочитали зізнання так, як вони його записали, і врешті спитали його, чи бажає він смиренно прийняти опінію церкви і всього міського народу. І я почув, як Михаїл голосно заволав, що він бажає прийняти лише те, у що вірить, а вірить він “в убогого розп’ятого Христа, а Папа Йоан XXII – єретик, бо каже супротивне”. З того виникла велика суперечка, бо інквізитори, серед яких було чимало францисканців, хотіли розтлумачити йому, що у Писанні нема того, що Він каже, а він винуватив їх у тому, що вони зрікаються правила свого власного ордену, а тоді вони заповзялися на нього, мовляв, як це – він, може, вважає, що розуміє Святе письмо краще від них, вельми у писанні вчених? А брат Михаїл був воістину дуже впертий і заперечував їм, вони ж стали накидатися на нього з провокаціями на кшталт “вимагаємо, щоб ти визнав Христа володільцем, а папу Йоана – православним і святим”. Та Михаїл не відступав: “Ні, єретик він”. Вони ж говорили, що ніколи ще не бачили, аби хтось упирався так у своїй зловмисності. Та не один посеред юрби на площі казав, що він – немов Христос серед фарисеїв, і я зрозумів, що багацько людей вірило у святість брата Михаїла.

Врешті люди єпископа відвели його назад до в’язниці, закувавши в кайдани. А ввечері мені сказали, що деякі з ченців, що підтримували єпископа, пішли до нього і зневажали його, вимагаючи, щоб він відрікся від своїх переконань, але він відповідав як той, хто певен власної правди. І кожному повторював, що Христос був убогий, і що так думали також святий Франциск зі святим До-мініком, і тим ліпше, якщо за проповідування сього праведного твердження його засудять на муки, бо тоді він в короткому часі сподобиться побачити те, про що говорить Писання – двадцять чотирьох старших Апокаліпси, й Ісуса Христа, і святого Франциска, і славних мучеників. А ще, подейкували, він казав: “Коли ми так ревно читаємо вчення деяких святих отців, то ще більш ревно і радо маєм ми бажати опинитися посеред них”. На такі слова інквізитори виходили з в’язниці, аж чорні на виду, й обурено кричали (я сам це чув): “Сам диявол сидить у ньому!”

Наступного дня ми дізналися, що вирок винесено, тож я пішов до єпископського осідку, щоб подивитися на цей пергамен, і почасти переписав його собі на табличку.

Починався він так: “In nomine Domini amen. Hec est quedam condemnatio corporalis et sententia condemnationis corporalis lata, data et in hiis scriptis sententialiter pronump-tiata et promulgata…(1)” і так далі, а тоді йшов суворий опис

(1) Во ім’я Господа, амінь. Це засуд тіла і вирок тілесного осудження: винесений, наказаний до виконання і коротко викладений та оприлюднений сим декретом (лат.).

Гріхів і провин чоловіка, званого Михаїлом, і частину його я наведу тут, щоб читальник міг судити сам:

Johannem vocatum fratrem Micchaelem Iacobi, de comi-tatu Sancti Frediani, hominem male condictionis, et pessime conversations, vite et fame, hereticum et heretica labe pollu-tum et contra fidem cactolicam credentem et afflrmantem… Deum pre oculis non habendo sed potius humani generis ini-micum, scienter, studiose, appensate, nequiter et animo et in-tentione exercendi hereticam pravitatem stetit et conversatus fuit cum Fraticellis, vocatis Fraticellis della povera vita here-ticis et scismaticis et eorum pravam sectam et heresim secutus fuit et sequitur contra fidem cactolicam… et accessit ad dictam civitatem Florentie et in locis publicis dicte civitatis in dicta inquisitione contentis, credidit, tenuit et pertinaciter affirmavit ore er corde… quod Christus redentor noster non habuit rem aliquam in proprio vel comuni sed habuit a quibuscumque rebus quas sacra scriptura eum habuisse testatur, tantum sim-plicem facti usum…(1)

Та не лише ці злочини ставили йому на карб, і одне зі звинувачень здалось мені особливо мерзотним, хоч і невдогад мені було (бо бачив я, як проходив суд), чи й справді він таке казав, але в кожному разі твердили, що мінорит цей заявляв, начебто святий Тома Аквінець – ніякий не святий і що він не втішається вічним спасінням, а його проклято і душа його пропаща! В кінці вироку було визначено покару, оскільки звинувачений покаятися не хотів:

Costat nobis etiam ex predictis et ex dicta sententia lata per dictum dominum episcopum florentinum, dictum Johannem

(1) Джованні, званий братом Михаїлом Яковом, зі спільноти св. Фредіа-на, чоловік зловредного поведення і ще зловреднішого своїми бесідами, вчинками і славою, єретик і визнавець гріховної єретичної скверни, який виступає проти католицької віри… Бога перед очима не маючи, точніше, ворогом людського роду будучи, вміло, старанно, поступово, безстидно в душі і в намірах своїх в єретичній скверні вправлявся, і в зносинах бувши з тими єретиками і схизматиками, братчиками, званими фратичеллами убогого життя, тримався їх нечестивої і єретичної секти і діяв проти католицької віри… і прийшов у город сей Флоренцію, і в місцях публічних сього города, як виявилось в цьому розслідуванні, твердив, відстоював і наполягав уперто устами й серцем… начебто Христос наш Спаситель не посідав жодної речі осібно, ані у спілці, а всяка річ, про яку в Писанні говориться, що була його, мав лиш у фактичному користуванні… (Лат.)

Fore hereticum, nolle se tantis herroribus et heresi corrigere er emendare, et se ad rectam viam fidei dirigere, habentes dictum Johannem pro irreducibili, pertinace et hostinato in dictis suis perversis herroribus, ne ipse Johannes de dictis suis sceleribus et herroribus perversis valeat gloriari, et ut eius pena aliis tran-seat in exemplum; idcirco, dictum Johannem vocatum fratrem Micchaelem hereticum et scismaticum quod ducatur ad locum iustitie consuetum, et ibidem igne et fiammis igneis accensis concremetur et comburatur, ita quod penitus moriatur er ani-ma a corpore separetur…(1)

Коли вирок оприлюднили, священики знов пішли до в’язниці і попередили Михаїла, що з ним станеться; я навіть чув, як вони казали: “Брате Михаїл, готові вже митри й мантії, а на них намальовано братчиків, яких поривають дияволи”. Так вони хотіли його налякати і примусити врешті до зречення. Та брат Михаїл став навколішки і мовив: “Мислю собі, що коло огниська буде отець нас Фран-циск, ба більше – мислю, що будуть там Ісус з апостолами, і славні мученики Варфоломей з Антонієм”. Отак-от він востаннє відкинув пропозиції інквізиторів.

Наступного ранку я знов прийшов на міст біля єпископського палацу, де зібралися інквізитори, перед яких приведено закованого в кайдани брата Михаїла. Один з вірних упав перед ним навколішки, просячи благословення, але стражники відразу схопили його й відвели до в’язниці. Відтак інквізитори ще раз зачитали засудженому вирок і ще раз спитали, чи не хоче він покаятися. В кожному місці, де вирок твердив, що він – єретик, Михаїл відповідав: “Не єретик я, грішник, аякже, але православний християнин”, – а коли у тексті згадувано “препо-

(1) Тому випало нам ствердити, з огляду на сказане раніше і вище згаданий присуд, винесений згаданим мосьпаном єпископом Флорентійським, що згаданий Джованні є єретик, який не хоче виправитися і визнати многії блуди та єресі свої і навернутися на праву путь віри; тому, маючи згаданого Джованні за невиправного, впертого і запеклого у вказаних нечестивих його блудах, щоб Джованні сей не міг хизуватися вказаними злочинами своїми і нечестивими блудами і щоб покара його була наукою для інших, хай відведено буде вказаного Джованні, званого братом Михаїлом, єретика і схизматика, на звичне місце страти, і хай там же буде спалено його у полум’ї огня, щоб повністю збувся він життя і щоб душа його відділилася від тіла (лат.).

Добного і пресвятого Папу Йоана XXII”, – Михаїл відповідав: “Не преподобний і не пресвятий, а єретик”. Тоді єпископ звелів, щоб Михаїл став перед ним навколішки, але той відповів, що він не преклоняє коліна перед єретиками. Його силоміць поставили на коліна, і він пробурмотів: “Бог простить мене за це”. І оскільки його привели у повному священичому облаченні, розпочався обряд, під час якого з нього поступово, одне за одним, знімали ризи, аж поки він не залишився в самій лиш сорочині, яку місцевий люд зве рубаткою. І як велить звичай стосовно клірика, якого позбавляють свячень, гострим ножем стято йому пучки пальців і зголено волосся. Тоді його передали капітанові та його людям, які обійшлися з ним вельми жорстоко, закували у кайдани і відвели назад до в’язниці, а по дорозі він промовляв до юрби: “Per Dominum morie-mur(1)”. Як мені сказали, спалити його мали аж наступного дня. А того дня його знов спитали, чи не хоче він висповідатися і причаститися. Він відмовився, бо, мовляв, не хоче впасти у гріх, приймаючи таїнства від грішників. І я мислю собі, що вчинив він зле, бо показав, що заплямований єрессю патаринів.

І ось настав ранок страти; за ним прийшов гонфа-лоньєр, який здався мені приязно налаштованим, бо спитав його, що він за чоловік, що так упирається, коли досить підтвердити те, що твердить весь люд, і прийняти опінію матері святої церкви. Та Михаїл твердо тримався свого: “Я вірую в убогого і розп’ятого Христа”. І гонфа-лоньєр, розвівши руки, пішов собі. Тоді надійшов капітан зі своїми людьми, і вони відвели Михаїла у двір, де був намісник єпископа, який ще раз зачитав зізнання і вирок, Михаїл знов заперечив хибні твердження, які йому приписували: то були такі тонкощі, що я не запам’ятав їх, та й тоді добре не втямив. Але, звісно, саме вони були вирішальними, коли Михаїла засуджували до смерті, а братчиків – до переслідувань. І я геть цілком не розумів, чому мужі церкви і світська влада так скаженіли проти людей, які хотіли жити в убогості і вважали, що Христос не володів земними благами. їм належало б радше, міркував я собі, боятися людей, які хочуть жити у

(1) За Господа помремо (лат.).

Розкошах і відбирати гроші від інших, приводячи таким робом церкву до гріха і узвичаюючи симонію. Мені стало несила більше терпіти, і я заговорив про це з якимсь чоловіком, який стояв поряд зі мною. Він глузливо посміхнувся і сказав мені, що чернець, який практикує убогість, є кепським прикладом для поспільства, якому потім важко буде звикнути до ченців, які її не практикують. І додав, що проповідування вбогості вселяє лихі думки в голови людей, адже хтозна, чи вони не захочуть побачити у своїй убогості підставу для пишання, а воно може призвести до багатьох вчинків гордині. Зрештою, сказав він, я б мав знати – хоч йому самому невтямки, з якого силогізму робиться цей висновок, – що проповідування убогості означає, що ці ченці на боці імперії, а Папі це не до вподоби. Усе це здалося мені цілком слушним, хоч і почув я це з уст невченого чоловіка. Я тільки не розумів, чому брат Михаїл погодився померти такою страшною смертю, щоб приподобатися цісареві і втишити суперечку між чернечими чинами. І справді, хтось з присутніх мовив: “Ніякий він не святий, його прислав Людовік, щоб сіяти розбрат серед міщан, а хоч братчики і тосканці, за ними стоять посланці цісаря”. А інші твердили: “Та ж він схиблений, у нього вселився злий дух, його аж розпирає від пихи – він тішиться зі свого мучеництва, а все через прокляту гординю, цим чорноризцям в головах попереверталося від читання житій святих, краще б вони одружувалися!” А ще інші говорили: “Ні, усі християни мають бути такими – готовими свідкувати про свою віру, як у поганські часи”. Слухаючи всі ці балачки, я не відав, що й думати, але тут мені трапилось побачити обличчя засудженого, якого юрба раз у раз заслоняла від мене. То було обличчя людини, яка споглядає щось, що не є від світу сього, як іноді я це бачив у статуях святих у полоні екстатичної візїї. І я зрозумів, що він – байдуже, провидець чи божевільний – явно хотів померти, бо вірив, що, вмираючи, він переможе свого ворога, ким би той ворог не був. І я зрозумів, що його приклад надихне на смерть інших. Я лиш чудувався його твердістю, бо й нині не знаю, чи в таких людях переважає гордовита любов до істини, в яку вони вірять і яка веде їх до смерті, чи гордовите бажання Смерті, яке надихає їх на те, щоб свідкувати про їхню істину, якою б вона не була. Це сповнило мене захватом і острахом.

Та повернімось до страти, бо люд весь уже посунув до місця смертної кари.

Капітан і його люди виволокли його за ворота, а він у своїй напіврозстебнутій сорочині йшов широким кроком, схиливши голову і відмовляючи молитву, немов уже належав до сонму мучеників. Юрмище було несосвітенне, і багато хто кричав: “Не вмирай!”, а він відповідав: “Хочу померти за Христа”. “Але ти вмираєш не за Хрис-та”, – казали йому, а він одрікав: “Я вмираю за істину”. Коли похід підійшов до місця, званого Проконсулів ву-гол, хтось з натовпу гукнув, щоб він молив Бога за них усіх, і він благословив натовп. Біля мурів святої Ліперати хтось сказав йому: “Дурню, повір у Папу!”, а він відповів: “Ви божка собі зробили з цього вашого Папи” і додав: “Ох же ж і обскубають вас ці папуги” (як мені пояснили, в тосканському наріччі то була гра слів, яка пап обертала на тварин). І всі зачудувалися, що він жартує, йдучи на смерть.

Біля церкви святого Йоана йому гукнули: “Рятуй своє життя!”, а він відповів: “Рятуйтесь від гріхів!”; біля Старого Торжища йому крикнули: “Рятуйся, рятуйся!”, а він відповів: “Рятуйтесь від пекла”; біля Нового Торжища йому заволали: “Покайся, покайся”, а він відповів: “Покайтесь у своєму лихварстві”. Біля церкви святого Хреста він побачив ченців свого чину, які стояли на сходах, і став докоряти їм, чому вони не виконують правила святого Франциска. Дехто з них здвигнув плечима, але інші від сорому позакривали собі обличчя каптурами.

Біля воріт Справедливості багато хто говорив йому: “Відречись, не йди на смерть, а він відповідав: “Христос пішов на смерть за нас”. А вони: “Але ж ти не Христос, ти не мусиш іти на смерть за нас!”, а він: “Але я хочу померти за нього”. На луці Справедливості хтось спитав, чому він не зробить так, як зробив один зі старших братів його ордену, який зрікся, але Михаїл відповів, що той зовсім не зрікався, і я побачив, що багато людей у натовпі схвально закричали, підбадьорюючи Михаїла: як і чимало Інших людей, я зрозумів, що то були його прибічники, і ми відійшли вбік.

Врешті ми вийшли за міську браму; перед нами з’явилось огнисько, або халабуда, як його там називали, бо дерево було укладене хатиною, й озброєні вершники оточили його колом, щоб люди не підходили заблизько. А тоді брата Михаїла прив’язали до стовпа. Я знов почув, як хтось гукнув йому: “За що ж ти помираєш?”, – а він відповів: “За істину, що оселилась у мене всередині, а про неї іншого свідчення, ніж смерть, дати не можна”. Огнисько підпалили. Брат Михаїл спочатку почав відмовляти “Credo(1)”, а відтак заспівав “Те Deum”. Він проспівав, може, з вісім стихів, а тоді зігнувся, немов хотів чхнути, і впав на землю, бо пута його згоріли. І був уже мертвий, бо людина вмирає ще до того, як тіло згорить, – від великого жару, який розриває серце, і від диму, який заповнює груди.

Відтак огнище розгорілось на повну силу, немов смолоскип, й осяяло все навкруги, і якби крізь палаючі дрова все ще не прозирало бідолашне, обвуглене тіло Михаїла, я б сказав, що передо мною – неопалима купина. І я був так близько до того, щоб забутись у видінні (тепер я згадав це, піднімаючись сходами в бібліотеку), що на вуста мені мимохіть спливли слова про екстатичний захват, які я читав колись у книгах святої Гільдегарди: “У полум’ї злучились іскрометна ясність, внутрішня снага й огненний жар, але іскрометною ясністю воно виблискує, а огненним жаром спалює”.

Мені згадалось те, що Убертин говорив про любов. Образ Михаїла на огниську злився мені з Дольчином, а образ Дольчина – з образом прегарної Маргарити. Мене знов охопив той самий неспокій, який насунув був на мене в церкві.

Я вирішив прогнати ці думки і рішуче попрямував до лабіринту.

Я вперше проникав туди сам – довгі тіні, що їх кидав мій каганець на долівку, лякали мене так само, як видін-

(1) Вірую (лат.).

Ня минулих ночей. Кожної миті я боявся, що опинюся перед ще одним дзеркалом, бо така вже чародійна сила дзеркал – навіть знаючи, що перед тобою дзеркало, не можеш не бентежитись.

Зрештою, мені було однаково, куди я йду, я навіть не намагався уникнути кімнати із пахощами, що викликають видіння. Я гарячково йшов уперед, не знаючи куди й навіщо. Насправді я не відійшов далеко від відправної точки, бо невдовзі знов опинився у семикутній кімнаті, через яку був увійшов. Тут на одному зі столів були розкладені якісь книги, яких я не бачив попереднього вечора – принаймні так мені здавалося. Я зрозумів, що то були книги, які Малахія приніс зі скрипторію і ще не розклав по призначених для них місцях. Я не знав, чи далеко від мене зала із запахами, бо почувався немов очманілим, а це могло бути спричинене випарами, які дійшли аж сюди, або ж химерами, які досі займали мені голову. Я розгорнув багато розмальований фоліант, який, з огляду на його стиль, прибув, схоже, з монастирів крайземної Туле.

На сторінці, де починалося святе Євангеліє від апостола Марка, мене вразив малюнок лева. То, безперечно, був лев, хоч я ніколи не бачив його наживо, і мініатюрист вірно відтворив його кшталт; можливо, його надихали леви, яких він бачив у Гібернії, на землі потворних створінь, і я переконався, що тварина ся, як, зрештою, говорить Fisiologus(1), зосереджує у собі всі прикмети чогось водночас страхітливого і магічного. Адже зображення навіювало мені водночас образ ворога роду людського і образ Господа Нашого Ісуса Христа, я не знав, у якому символічному ключі його тлумачити, – мене всього затрусило від страху, та й від вітру, який проникав крізь щілини у стінах.

Паща лева, на якого я дивився, їжилася зубами, а голова його була закована в панцир, наче голова змії; жаский тулуб його, який спирався на лапи з гострими, хижими нігтями, руном своїм нагадував килим, подібний до тих, Що їх, як я дізнався згодом, привозили зі Сходу; він був укритий червоною і смарагдовою лускою, крізь яку проступало жовте, наче чума, страхітливе і потужне мереживо Кісток. Хвіст його теж був жовтий, він зміївся від спини уверх, аж до голови, а останній завиток закінчувався чорно-білою китицею шерсті.

(1) Фізіолог (лат.) – див. Глосарій.

Лев справив на мене дуже сильне враження (і я не раз обертався, немов побоюючись, що раптом подібний звір вирине позаду мене), але я вирішив передивитися інші аркуші, й око моє впало на малюнок чоловіка, розміщений на початку Євангелія від Матея. Не знаю чому, але він налякав мене ще дужче, ніж лев: обличчя було людське, але чоловік цей був закований у щось на кшталт жорстких риз, які вкривали його аж до ніг, і ризи ці чи збрую облицьовували тверді червоні і жовті камені. І мені здалося (яким богохульником зробив мене страх!), що його голова, яка загадково стирчала із фортеці із рубінів та топазів, і є тим таємничим убійником, невидимими слідами якого ми ішли. Врешті я зрозумів, чому той звір і закований у лати чоловік здалися мені так тісно пов’язаними з лабіринтом: обоє вони, як і всі інші постаті у тій книзі, виринали з візерунку, який складався з переплетених лабіринтів, де агатові і смарагдові лінії, халцедонові нитки, берилові стрічки немов знаменували те плетиво кімнат і переходів, у якому я перебував. На цій сторінці погляд мій губився серед осяйних стежок, як ноги губилися у бентежній вервечці бібліотечних зал; я збагнув, що ці пергамени відображають мої блукання, це сповнило мене неспокоєм і переконало, що кожна з цих книг, які так таємниче вищирилися на мене, криє в собі всю мою теперішню історію. “De te fabula narratur(1)”, – сказав я собі і замислився, чи не таїться часом на цих сторінках й оповідь про майбутні миттєвості, які мене очікують.

Я розгорнув ще одну книгу – вона, схоже, була іспанської роботи. Сліпучі барви, червінь, схожа на кров або вогонь. То була книга одкровення апостола, і знов, як попереднього вечора, погляд мій упав на сторінку, де йшлося про Mulier amicta sole. Але то не була та сама книга – мініатюра була інша, тут художник детальніше зупинився на формах жінки. Я порівняв її обличчя, груди,

(1) Про тебе йдеться (лат.). Цитата з Горація, “Сатири”, І, 1, 70 (переклад А. Содомори).

вигини її стегон зі статуєю Пречистої, яку я споглядав разом з Убертином. Обриси були іншими, але й ся mulier(1) здалася мені пречудовою. Я подумав, що мені не годиться забарюватися на цих думках, і перегорнув кілька сторінок. Я побачив ще одну жінку, але тепер то була Вавилонська блудниця. Мене вразили не так її форми, як думка, що вона теж жінка, як та інша, одначе ця є начинням всілякого пороку, а та – посудиною всілякої чесноти. Але форми в обох жіночі, і в певну мить різниця між ними в моїй уяві затерлася. Я знов відчув внутрішнє хвилювання, і образ Пречистої з церкви наклався на образ прегарної Маргарити. “Пропаща моя душа!” – сказав я собі. Або ж: “Я несповна розуму”. І вирішив, що довше залишатися в бібліотеці мені не можна.

На щастя, сходи були неподалік. Я кинувся вниз, ризикуючи перечепитися і погасити каганець, і опинився під широкими склепіннями скрипторію, але й там не затримався і кинувся вниз по сходах, що вели до трапезної.

Там я, задихавшись, спинився. Крізь вікна проникало місячне світло, ніч була напрочуд ясна, і я майже не потребував каганця, без якого натомість не обійтися було в кімнатах і проходах бібліотеки. Але не гасив його, немов черпаючи в нього розраду. Я все ще важко дихав і подумав, що непогано було б напитися води, щоб утихомирити хвилювання. Кухня була неподалік, я перетнув трапезну і повільно прочинив одні з дверей, які виходили в другу половину цокольного поверху Вежі.

Тут мій страх, замість того щоб улягтися, зріс ще дужче. Бо я одразу запримітив, що в кухні хтось є, і цей хтось зачаївся біля хлібопекарної печі: принаймні в тому куті світилася свічка, і я, побачивши її, погасив з переляку свій каганець. Сам настраханий, я теж викликав страх, і справді, той інший (чи інші) теж хутко погасив свою свічку. Але марно, бо нічне світло достатньо освітлювало кухню, щоб перед собою на долівці я побачив одну чи більше невиразних тіней.

(1) Жінка (лат.).

Я аж похолов і не наважувався ні ступити назад, ні піти вперед. До мене долинув звук приглушеної розмови, і мені здалося, що я почув притишений жіночий голос. Тоді від безформної плями, яка невиразно вимальовувалася на тлі печі, відділилася темна присадкувата тінь і кинулася навтікача через зовнішні двері, очевидно, лиш причинені, затріснувши їх за собою.

В кухні зостався я, застигнувши на порозі між трапезною та кухнею, і те щось невиразне біля печі. Воно – як це назвати? – квилило. Тобто від тіні долинали стогони, мало не придушений плач, розмірене схлипування, викликане страхом.

Ніщо так не додає відваги полохливому, як чужий страх; та не відвага штовхнула мене у бік тіні. Мене радше штовхало, сказати б, певне сп’яніння, схоже на те, яке заволодівало мною, коли мене відвідували видіння. Бо в кухні пахло чимось схожим на той дурман, який заскочив мене в бібліотеці напередодні. Може, то було інше зілля, але на мої вкрай збуджені чуття вплинуло воно так само. Я відчув густий запах траганту, галуна і винного каменя, який вживали кухарі, щоб надати вину духмяності. А може, це тому, як я прознав пізніше, що саме в ті дні варили пиво (яке у тих північних краях досить-таки поціновували), і робили це за рецептом з моїх країв, додаючи верес, болотяний мирт і дикий розмарин. Усі ці пахощі п’янили не так мій ніс, як розум.

Раціональне моє єство хотіло заволати “vade retro!(1)” і чимдуж тікати від того квиління, бо то напевно був суккуб, насланий на мене лукавим, а тим часом моя vis appetitiva(2) пхала мене вперед, немов я прагнув уздріти якесь диво.

Я підійшов до тієї тіні; і тут, у нічному світлі, яке падало крізь великі вікна, я помітив, що то була жінка – вона тремтіла, однією рукою притискаючи до грудей якийсь згорток, і, схлипуючи, задкувала до жерла печі.

Боже, Пречиста Діво і всі святі, що на небесах, поможіть мені тепер повідати те, що зі мною приключилося. Цнотливість моя і гідність мого стану (стану ченця, вже

(1) Згинь! (Лат.). (2)Жадальна снага (лат.).

Ветхого літами, у славному нашому Мелькському монастирі, притулку миру й закутку погідних розважань) велять мені бути розважливим і повстягливим. Мені б годилося просто сказати, що трапилося щось лихе, не розкриваючи, що саме, і це оберегло б од сум’яття мою душу, та й душу мого читальника.

Але я поклав собі розповісти істинну правду про ті далекі події, а правда неподільна, вона сяє сліпучою яснотою, яка не дає нам переполовинити її – чи то боронячи свої інтереси, чи то через сором. Річ радше в тім, щоб описати цю подію не так, як я бачу її і пригадую тепер (хоч я й досі все пам’ятаю з немилосердною яскравістю – може, покута, яку я потім відбув за це, так виразно закарбувала в моїй пам’яті події й думки, а може, мізерність сеї покути все ще мордує мене, оживляючи в моїй зболеній душі кожну найменшу відтінь мого стиду), а так, як я бачив і переживав її тоді. І мені неважко зробити це з докладністю літописця, бо, всього лиш заплющивши очі, я можу повторити не тільки все те, що я робив, але й що думав у ті хвилини, немовби переписуючи написаний тоді пергамен. Так я й вчиню, і хай архангел Михаїл хоронить мене: на мислі маючи напоумлення майбутніх читальників і бичування моєї власної провини, я хочу тепер розповісти, як легко юнакові потрапити у тенета диявольські, і нехай тенета ці постануть явно й очевидно, щоб тому, хто в них спіймається, легше було подолати їх.

Отже, то була жінка. Та що я кажу – молоденька дівчина. Оскільки доти (та й опісля, слава тобі, Господи) досвід мій спілкування з істотами сеї статі був невеликий, мені навіть важко сказати, якого вона була віку. Знаю, що була вона юна, майже підліток, було їй, либонь, весен шістнадцять чи вісімнадцять, а може, й двадцять, і мене вразила людська теплота, яку вона випромінювала. Значить, то не було видіння, принаймні я був певен, що вона – valde bona(1). Може, це тому, що вона тремтіла, мов пташеня взимку, і плакала, і боялась мене.

Тому, помисливши собі, що повинністю кожного доброго християнина є помагати своєму ближньому, я підійшов до неї і доладною латиною вельми лагідно мовив, що їй нічого боятись, бо я їй друг, в кожному разі не ворог, а вже напевне не той ворог, якого вона боїться.

(1) Дуже добра (лат.). Бут 1,31.

Заспокоєне, мабуть, лагідністю, яка плила з мого погляду, дівча підійшло до мене. Я помітив, що моєї латини вона не розуміла, й мимоволі заговорив до неї своєю рідною німецькою говіркою, а це страшенно її налякало – не знаю, чи різкими звуками, до яких не звик люд тих країв, чи тому, що звуки ці нагадали їй про якесь пережиття, пов’язане з вояками, прибулими з моєї землі. Тоді, подумавши, що мова жестів і обличчя зрозуміліша, ніж мова слів, я усміхнувся, і вона заспокоїлась. І теж усміхнулась мені, і мовила кілька слів.

Я дуже мало розумів її наріччя, зрештою, воно відрізнялось від говірки, яку я трохи засвоїв у Пізі, але у тоні її я відчув ніжність, і мені здалося, ніби вона каже: “Ти такий молодий, гарний…” Новіцієві, який усе своє дитинство прожив у монастирі, рідко трапляється чути слова про свою красу, ба більше – його зазвичай наставляють, що тілесна уродливість минуща, і не варт її цінувати; але підступи ворога людського не мають меж, і зізнаюсь, що слова її про мою привабливість, нехай і оманливі, все ж ніжними пестощами влилися у мої вуха і нестримно зворушили мене. Тим паче, що з цими словами дівчина простягнула руку і пучками пальців торкнулася моєї щоки, тоді ще по-дитячому гладенької. Мені враз стало млосно, але в ту мить я не відчув ані тіні гріха у своєму серці. Ось на що здатен біс, коли напосідається на нас, щоб стерти з нашої душі усі сліди благодаті.

Що я відчував? Що бачив? Пам’ятаю лише, що почуття мої в ту першу хвилину зосталися німими, бо язик мій і розум не були навчені називати подібні речі. Аж потім на мене напливли інші, внутрішні слова, вимовлені й почуті деінде, в інший час і, безперечно, з іншою метою, але в ту мить вони здалися мені навдивовиж суголосними моїй радості, немов зродилися з нею єдиносущними, щоб дати їй вираз. Слова, які з’юрмились у печерах моєї пам’яті, піднялися на німу поверхню моїх уст, і я забув, що у Святому письмі та в житіях святих їх вживано для об’явлення речей далеко осяйніших. Але хіба була насправді різниця Між щастям, про яке говорили святі, і тим блаженством, яке відчувала в ту мить моя вкрай схвильована душа? Моє завжди пильне відчуття різниці кудись пропало. А це, мислю собі, є достеменним знаком занурення у безодню власного єства.

Раптом дівчина здалася мені тією чорною, але прекрасною молодою, про яку мовиться у Пісні над Піснями. На ній було поношене платтячко з грубої тканини, яке безсоромно розкривалося у неї на грудях, а на шиї вона мала дешеве намисто з кольорових камінців. Та голова її гордо височіла на білій шиї, немов вежа слонової кості, а очі її були ясні, немов ставки Хешбону, а ніс її був немов ліванська вежа, а кучері на голові – немов пурпур. Так, кучері її були немов козяче стадо, а зуби – мов стрижених овець отара, що з купелі виходять, і кожен з них має свою пару, не виступаючи перед других. “Яка ж бо ти прекрасна, моя люба, яка ж бо ти прекрасна, – несамохіть зашепотів я. – Твоє волосся, мов козяче стадо, що сходить з Гілеад-гір, немов кармазинова стьожка, – твої губи, немов розрізане надвоє яблуко гранатове, – твої скроні, шия твоя, немов Давидова башта, на якій тисяча щитів повисло(1)”. І я чудувався, настраханий і захоплений – хто ж вона така, що підноситься передо мною, мов вранішня зоря, прекрасна, мов місяць, осяйна, мов сонце, terribilis ut castrorum acies ordinata(2).

Тоді дівчина ще ближче підійшла до мене, кинувши в кут темний згорток, який досі вона міцно притискала до грудей, знов піднесла руку, погладила мене по обличчі й ще раз повторила слова, які я вже чув. І поки я вагався, чи тікати від неї чи ще ближче присунутися, поки голова моя стугоніла, наче сурми Ісуса Навина ось-ось повалять мури єрихонські, поки я палко бажав і водночас боявся торкнутися її, вона радісно посміхнулася, приглушено мугикнула по-козячому, розпустила шнурівки, які стягували їй плаття на грудях, скинула плаття, наче туніку, і стала передо

(1) ПП 4 1-4.

(2) Грізна, мов військо, що вишикувалось до бою (лат.). Див. ПП 6,4. У цій сцені широко використані мотиви з Пісні над Піснями, а також цитати з творів св. Гільдегарди з Біргену, св. Бернарда з Клерво (див. Глосарій) Та ін.

Мною – так Єва, мабуть, з’явилася Адамові в едемсько-му саду. “Pulchra sunt ubera quae paululum supereminent et tument modice”, – прошепотів я слова, почуті від Уберти-на, бо перса її здалися мені як двоє оленяток, близняток олениці, які серед лілей пасуться, її пупок був наче кругла чаша, в якій ніколи не бракує вина з прянощами, а живіт її – гора пшениці посеред польових квітів.

“О sidus clarum puellarum! – вигукнув я. – О porta clausa, fons hortorum, cella custos unguentorum, cella pig-mentaria!(1)” – і сам не знаю як, я опинивсь позаду її тіла, відчуваючи його тепло і терпкий запах незнаних мастил. Мені згадалось: “Діти мої, коли приходить любов безумна, безсилий супроти неї чоловік!” – і я зрозумів – чи були то підступи ворога, а чи дар небесний, однаково не в силі я був опиратися поривові, який заволодів мною: “Oh langueo, – заволав я, – Causam languoris video пес caveo!(2)”, бо ж уста її дихали запахом ружаним, і гарні були її ступні у сандалях, і ноги її були наче колони, і наче колони були вигинисті її стегна, робота рук мистецьких. О кохання моє, о моя люба у розкошах, цар у заплітках твоїх кіс упіймався, шепотів я сам до себе, і враз опинився в її раменах, і ми впали обоє на голу кухонну долівку, і не знаю, чи то я сам, чи з допомогою її умілих рук, але я звільнився від своєї послушницької ряси, і не соромилися ми своїх тіл, et cuncta erant bona(3).

І вона поцілувала мене цілунком своїх вуст, і любощі її були солодші понад вино, і запах її запахущий, і прегарна була її шия між перлами, і ланіти між ковтками, яка ж бо ти прекрасна, кохана моя, яка ж бо ти прекрасна, очі твої – голубки (примовляв я), дай глянути на твоє личко, дай голос твій почути, бо голос твій солодкий, і личко твоє принадне, ти полонила моє серце, моя сестро, ти полонила моє серце одним лиш твоїм оком, однією перлиною твого намиста, з уст твоїх крапле медом, мед і молоко у тебе під язиком, а запах твого подиху, мов запах

(1) О зірко ясна серед дівиць… о ворота замкнуті, водограю садовий, вмістилище олійок запашних, чарунко з пахощами (лат.).

(2) О, слабо мені… Бачу причину своєї слабості, та не боронюсь од неї (лат.).

(3)1 все було добре (лат.). Див. Буг 1,31.

Яблук, груди твої, мов виногрона, мов грона виноградні, твоя розмова, мов вино добірне, що прямо до моєї любові по устах моїх і по зубах стікає… Джерело садкове, нард і шафран, пахуча тростина і цинамон, мірра і алое, я їв мою крижку з медом, пив моє вино з моїм молоком – хто ж вона така, що підноситься, мов вранішня зоря, прекрасна, мов місяць, осяйна, мов сонце, грізна, мов рать під знаменами?

О Господи, коли душа увись вознеслась, тоді єдина цнота в тому, щоб возлюбити те, що бачиш (хіба не правда?), тоді найвище щастя мати те, що маєш, тоді впиваєшся життям блаженним з його джерел (хіба не так було сказано?), тоді вкушаєш життя правдиве, яким судилось жити нам у вічності обіч ангелів після життя земного… Такі-от думки роїлися мені в голові, і мені здавалося, що пророцтва врешті справджуються, а тим часом дівчина обдаровувала мене несказанними пестощами, і тіло моє немов стало оком, що бачить спереду і ззаду, і я бачив усе навколо. І зрозумів я, що саме з неї, з любові народжується водночас єднання й ніжність, добро, цілунок і обійми, як мені колись казали, але я думав тоді, що мова про щось інше. І лиш на мить, коли блаженство моє вже майже торкнулось зеніту, мені подумалось: хоч зараз і ніч, може, то заволодів мною полуденний біс, якому судилось оголити врешті свою правдиву демонську природу перед душею, коли вона в екстазі питає “хто ти?”, – він бо вміє кинути душу в захват, а тіло – в оману. Але одразу я сповнився переконанням, що диявольськими були лиш мої сумніви, адже ніщо не може бути праведнішим, благішим, святішим, ніж те, що я відчуваю, і розкіш ся зростала з кожною миттю. Як краплина води розчиняється у вині, приймаючи барву його і смак, як розпечене й ятряне залізо уподібнюється до вогню, втрачаючи первісну свою форму, як повітря, насичене сонячними променями, виграє таким сяйвом і яснотою, що здається вже не вмістилищем світла, а самим світлом, так і я відчув, що дощенту розчиняюсь у сій ніжності, аж сил мені лишається тільки на те, щоб прошепотіти слова з псалму: “Нутро моє, немов вино без стоку, що нові міхи розриває”(1), – й одразу уздрів я Світло пресліпуче, а в ньому – якийсь кшталт шафірового кольору, який палав огнем осяйним і ніжним, і яскраве се світло розлилось на осяйний огонь, а осяйний огонь – на пломенистий кшталт, і сліпуче світло й осяйний огонь затопили його по вінця.

(1) Іов 32, 19.

Коли я, сливе зомлівши, опадав на тіло, з яким поєднався, на останньому подихові життєвої моці я зрозумів, що в полум’ї злучились іскрометна ясність, внутрішня снага й огненний жар, але іскрометною ясністю воно виблискує, а огненним жаром спалює. І осягнув я ту від-хлань, і всі ті ще глибші відхлані, до яких воно взиває.

Тепер, пишучи ці слова тремтливою рукою (чи то жахаючись гріха, про який оповідаю, а чи гріховно тужачи за цією подією, яку я воскрешаю в пам’яті), я усвідомлюю, що для опису своєї стидовищної екстази я вжив тоді ті самі слова, що й у розповіді про вогонь, який спалив му-чениче тіло братчика Михаїла, на кілька сторінок раніше. Недарма моя рука, покірна слугиня душі, вивела ті самі слова, описуючи два такі різні пережиття, бо, мабуть, до-знавав я їх подібним чином, і в той час, коли це діялось, і тепер, коли я обох їх оживляю на пергамені.

Завдяки певній таємничій мудрості ми можемо тими ж словами називати далекі одне від одного явища, рівно ж божественним речам можем давати земні імена. В багатозначності символів Бога звано левом або леопардом, смерть – раною, радість – полум’ям, а полум’я – смертю, смерть же – безоднею, безодню – погибеллю, погибель – нетямою, а нетяму – пристрастю.

Чому смертну екстазу мученика Михаїла, яка вразила мене, я, молодий хлопець, виразив тими ж словами, якими свята виразила екстазу свого життя у Бозі, і чому тими ж словами я описав грішну і минущу екстазу земної насолоди, яка, зрештою, відразу опісля обернулась відчуттям заглади і смерті? Тепер я розмислюю про те, як протягом всього лиш кількох місяців я пережив дві події, обидві водночас бентежні й болісні. І про те, як протягом всього лиш кількох годин тієї ночі в абатстві я споминав одну з них і переживав чуттєво другу. І про те, як зараз, виводячи ці літери, я переживаю їх ще раз. І намагаюсь збагнути, чому у всіх трьох випадках я сам для себе облачав їх у слова зовсім іншого пережиття святої душі, яка розчинялась у видінні божества. Може, я блюзнив (тоді чи тепер)? Чим вони подібні між собою – Михаїлове прагнення смерті, екстаза, що охопила мене, коли я дивився, як його пожирає полум’я, жага тілесного єднання, яку я пережив з дівчиною, містична цнотливість, з якою я одягав цю жагу в шати алегорії, і саме це бажання радісного розчинення в ніщоті, яке спонукало святу померти від своєї любові, щоб жити у вічності? Невже мислимо, щоб такі неоднозначні речі виражались так однозначно? Утім, саме цього навчали нас найбільші з учителів: omnis ergo figura tanto evidentius veritatem demonstrat quanto apertius per dissimilem similitudinem figuram se esse et non veritatem probat(1). Але якщо любов до полум’я і відхлані глибокої є фігурою любові Бога, то чи може вона бути фігурою любові до смерті і любові до гріха? Авжеж, так само як лев і змій є водночас фігурою Христа і диявола. Та річ у тім, що істинність тлумачення може підтвердити лиш авторитет святих отців, а для цього випадку, який так крає мою душу, я не бачу auctoritates, на які міг би послатися слухняний мій ум, тому й згораю в сумнівах (і тут знов спливає фігура вогню, виражаючи нищівний для мене брак істини і надмір хиби!). Що діється, о Господи, в моїй душі тепер, коли, кинувшись у вир спогадів, я воскрешаю в собі одразу різні епохи, немов наміряючись вплинути на порядок світил і послідовність їх руху по небесах? Звісно, так я виходжу за межі свого грішного й недужого ума. Гаразд, повернімось до завдання, до якого я смиренно себе зобов’язав. Я мав оповісти про той день і про цілковите сум’яття чуттів, у яке я провалився. Отож я й виклав тут усе, що пам’ятав про ту подію, і сим хай обмежиться моє слабке перо вірного і правдивого літописця.

Не знаю, скільки часу я пролежав поруч з дівчиною. Легкими порухами рука її далі гладила моє тіло, вологе від поту. Всередині у мені все ликувало, але то не був мир, а радше останній, приглушений зблиск огню, який баривсь погаснути під попелом, коли полум’я вже померло.

(1) Кожна фігура настільки очевидніше показує істину, наскільки від-критіше через неподібну подібність вона доводить, що вона фігура, а не істина (лат.).

Не завагаюсь назвати блаженним того, хто сподобився в земнім житті пережити щось подібне (я бурмотів це немов уві сні), нехай навіть зрідка (і справді, я пережив це лиш раз), нехай дуже швидко, всього лиш за одну мить. Немов тебе вже зовсім нема, немов зникаєш для самого себе, западаєш у безодню, цілковито обернений на ніщо-ту. Якби хтось зі смертних (казав я собі) міг бодай на мить скуштувати того, чого скуштував я, він одразу б зненавидів лихий сей світ, катуючись злигоднями щоденного існування, болісно відчуваючи тягар смертного тіла… Хіба не так мене вчили? Стремління всього мого духу забутись у блаженстві було, безперечно, – тоді я це збагнув – промінням вічного сонця, яке несе радість, а вона відкриває, розправляє, побільшує людину, і глибока безодня, що її людина носить у собі, вже не замикається так легко – бо то рана, нанесена мечем любові, й нема в сім світі речі, солодшої від неї і грізнішої. Але таке вже право сонця: воно вражає пораненого своїм промінням і ятрить всі рани, людина отвирається і розправляється, навіть жили її відкриті, і життєва снага вже неспроможна виконувати одержані накази, вона знає лиш жадання, а дух згорає, запавшись у провалля того, чого торкнувся, і те, що він пережив і переживає, перевищило його жадання і його істину. І він зачудовано споглядає свою власну нетяму.

Поринувши у це відчуття невимовної внутрішньої розкоші, я заснув.

Коли трохи пізніше я розплющив очі, нічне світло сильно ослабло – може, насунула хмара. Я мацнув рукою і не відчув коло себе тіла дівчини. Я повернув голову: її не було.

Відсутність об’єкта, який розпалив моє бажання і втамував спрагу, враз примусила мене відчути і марність сього бажання, і підступність спраги. Omne animal triste post coitum(1). Я усвідомив, що согрішив. Тепер, на відстані довгих літ, далі гірко оплакуючи своє падіння, я не можу забути тої великої радості, яку я відчув того вечора, і я був би несправедливий до Всевишнього, який всі речі сотворив у добрі й красі, якби не визнав, що й у цій приключці двох грішників було щось, naturaliter споріднене з добром і красою. А може, просто я, тепер старець ветхий, гріховно схильний вважати добром і красою все те, що належить до моєї юності. Хоч натомість мені б годилося звернути свою мисль до смерті, яка дедалі ближче. Тоді ж я був ще молодий і не думав про смерть, але все одно палко і щиро заплакав над своїм гріхом.

(1) Всяке живе створіння сумує після злягання (лат.). Цю фразу приписують Арістотелю або Галену.

Я підвівся, тремтячи, бо довго лежав на студеній кам’яній підлозі кухні, і тіло моє задубіло. Майже гарячково я одягнувся. І тут я помітив в кутку пакунок, який покинула дівчина, утікаючи. Я нахилився, щоб роздивитись, що це: то був якийсь згорток, замотаний у ганчірку, поцуплений, схоже, з кухні. Я розгорнув його, але і брак світла, і безформність цього предмета не дали мені відразу зрозуміти, що там всередині. Відтак я зрозумів: посеред згустків крові і клаптів в’ялого, білуватого м’яса перед моїми очима лежало мертве, але все ще трепетливе драглистим життям неживих нутрощів, помережане синюватими прожилками величезне серце.

Темна пелена заслала мені очі, кислувата слина заповнила рот. Я скрикнув і впав, наче той, хто нагло вмер(1).

Третього дня НІЧ,

Де Адсо у сум ‘ятті душі сповідається Вільямові і розмислює над функцією жінки у плані сотворення, але потім знаходить труп чоловіка

Я прийшов до тями, коли хтось кропив водою моє лице. То був брат Вільям, який, тримаючи у руці каганець, підкладав мені щось під голову.

“Що сталося, Адсо? – спитав він мене. – Ти що, ходиш вночі до кухні цупити тельбухи?”

‘Див.: Дайте. Божественна комедія, Пекло, 5, 142.

Коротко кажучи, Вільям прокинувся, з якоїсь причини пішов шукати мене і, не знайшовши, запідозрив, що я пішов шукати пригод у бібліотеці. Підходячи до Вежі з боку кухні, він побачив, як з дверей вислизнула якась тінь і побігла у бік городу (то тікала геть дівчина, яка, мабуть, почула, що хтось надходить). Він хотів дізнатися, хто це, і пішов за нею, але вона (тобто та, хто для нього була тінню) попрямувала до зовнішніх мурів і щезла. Тоді Вільям – дослідивши околиці – пішов до кухні і знайшов там мене, непритомного.

Коли я, все ще переляканий, сказав йому про згорток з серцем, бурмочучи щось про новий злочин, він засміявся: “Адсо, та яка людина може мати таке велике серце? Це серце корови або бика, тут нині ж таки забили якусь скотину! Скажи радше, звідки воно у тебе?”

Тут, пригнічений докорами сумління, очманілий од великого страху, я вибухнув невтішним плачем і попрохав, щоб він уділив мені таїнство сповіді. Він погодився, і я розповів йому все, не приховуючи нічого.

Вислухав мене брат Вільям дуже серйозно, але дещо поблажливо. Коли я закінчив, він споважнів на виду і мовив: “Адсо, ти згрішив, це ясно, згрішив супроти заповіді, яка велить не блудити, і супроти твоїх обов’язків новіція. На твоє виправдання можна сказати, що ти опинився у становищі, коли занапастити себе міг би навіть отець пустині. Про жінку як причину спокуси багато говорить саме Святе письмо. Єкклезіаст каже про жінку, що її бесіда – немов палючий вогонь, а у Приповідках мовиться, що вона полює на цінну душу чоловіка(1), і навіть найсильніших приводила до згуби. І ще говорить Єкклезіаст: я дізнався, що жінка гіркіша від смерті, що її серце – тенета й петлі, а її руки – пута. А інші називали її посудиною диявола. Це ми з’ясували, любий Адсо, але я не можу повірити, що Бог захотів дати створеному світові таку нікчемну істоту, не обдарувавши її якоюсь чеснотою. І не можу не замислитися над тим фактом, що Він надав їй чимало привілеїв і переваг, серед яких виділяються три. Адже сотворив Він чоловіка у сім мерзеннім світі з болота, а жінку сотворив

(1) Прип 6, 26.

Пізніше, у раю і з шляхетного людського матеріалу. І сотворив її не з ніг чи нутрощів Адамового тіла, а з ребра. По-друге, Господь, бувши всемогутнім, міг би якимсь чудесним чином воплотитися прямо в чоловіка, а натомість Він вирішив замешкати в утробі білоглови, а це знак, що не така вже вона й нікчемна. І після воскресення Він явився саме жінці. А врешті, у царстві небеснім жоден чоловік не буде царем, але царицею буде жінка, яка ніколи не грішила. Отже, якщо Господь з такою увагою ставився до самої Єви і до її доньок, то чи справді осуду гідне те, що й нас приваблює краса і шляхетність сеї статі? Це значить, Адсо, що ти, звичайно, не повинен більше цього робити, одначе той факт, що ти уліг спокусі, не такий вже й ганебний. З другого боку, якщо чернець принаймні раз у своєму житті досвідчить тілесну пристрасть, то потім буде поблажливим і виявлятиме розуміння до грішників, яких має розрадити і потішити… отож, любий Адсо, не гоже бажати, аби щось подібне сталося, але й каратися надто не варто, якщо воно таки з тобою приключилося. Тому іди з Богом і закінчимо з цим. А щоб ти не думав забагато про те, що краще забути, якщо змога… – і мені здалося, що тут його голос затремтів, немов від якогось внутрішнього зворушення, – поміркуймо, що ж мають значити події цієї ночі. Хто ся дівчина і з ким вона тут стрічалася?”

“Цього я не знаю, я не бачив чоловіка, що був тут з нею”, – мовив я.

“Гаразд, але з багатьох безсумнівних прикмет можна виснувати, хто він. Насамперед, він був старий і бридкий, такому дівчина віддається неохоче, особливо коли вона така вродлива, як ти кажеш, – хоча мені здається, любе моє цуценятко, що будь-який харч здався б тобі апетитним”.

“Чому старий і бридкий?”

“Бо дівчина прийшла до нього не з кохання, а заради купки тельбухів. Нема сумніву, що то була дівчина з селища, і вона, мабуть, не вперше віддається якомусь розпусному ченцеві з нужди, отримуючи у винагороду якусь поживу для себе і своєї родини”.

“Блудниця!” – жахнувшись, мовив я.

“Убога селянка, Адсо. З братами-сестрами, яких треба прогодувати. Яка, коли є змога, віддалася б з кохання, а Не задля вигоди. Що вона й зробила нині. Адже ти казав, що вона назвала тебе молодим і гарним, тому задарма, з кохання до тебе вона дала тобі те, що іншим дала б за коров’яче серце і шматок легенів. І так запишалася цим безкорисливим даром, який вона піднесла тобі, так ним окрилилася, що втекла, не взявши нічого взамін. Саме тому я мислю собі, що той чоловік, з яким вона тебе порівняла, не був ні молодим, ані гарним”.

Зізнаюсь, що, попри все своє палке каяття, я відчув, що пояснення це сповнює мене солодкими гордощами, але промовчав і далі слухав учителя.

“Цей бридкий дідуган, очевидно, займається тут чимось таким, що дає йому змогу бувати у селищі й спілкуватися з селищанами. Він, мабуть, знає, як можна привести когось в обитель і вивести його звідси, йому відомо, що в кухні є ці тельбухи (а завтра, ймовірно, почуєш, що двері забули замкнути, тому забіг собака і зжер їх). І насамкінець, йому, очевидно, властиве певне почуття ощадливості і зацікавленість у тому, щоб щоцінніший харч не виносився з кухні, інакше він дав би їй шматок полядвиці або якусь іншу, смачнішу частину. Тепер ти бачиш, що образ нашого невідомця вимальовується дуже чітко і що всі ці прикмети, або акцидантельні ознаки, збігаються в субстанції, яку я не побоюся визначити як нашого келаря, Ремигія з Варагіни. А якщо не він, то наш таємничий Сальватор. Який, зрештою, сам з цих країв, тому добре вміє порозумітися з місцевим людом і знає, як умовити дівчину зробити те, що вона б таки зробила, якби не нагодився ти”.

“Так воно і є, – мовив я переконано, – але що нам зараз дає те, що ми це знаємо?”

“Нічого. І все, – мовив Вільям. – Ця історія може мати щось спільне зі злочинами, якими ми займаємося, але може й не мати. З другого боку, якщо келар був дольчиніянином, ця історія стає зрозумілою, і навпаки. І, врешті, тепер ми знаємо, що вночі по обителі крутиться всякий люд і вершиться не одна пригода. Хтозна, чи наш келар або Сальватор, які так невимушено вештаються тут у темряві, не знають чого більшого, ніж те, що говорять”.

“Але хіба вони зізнаються в цьому?”

“Якщо ми будемо з ними надто м якосердими, то не зізнаються. Але якщо нам справді треба буде щось дізнатися, ми маємо спосіб розв’язати їм язика. Іншими словами, якщо буде така потреба, келар з Сальватором наші, і Бог простить нам ці крайнощі, як прощає чимало іншого”, – сказав він і лукаво зиркнув на мене, а мені не стало духу висловити свої сумніви щодо законності цих його намірів.

“А тепер треба йти спати, до полуношниці залишилась всього година. Але, бідолашний Адсо, я бачу, ти далі схвильований, далі переляканий своїм гріхом… Ніщо так не умиротворяє душу, як гарна молитва у церкві. Я тобі відпустив гріхи, але хто його знає. Піди попрохай підтвердження у Господа”. І він дав мені гарного потиличника – чи то як доказ батьківської і чоловічої прихильності, чи то як поблажливу покару. А може (як грішним ділом подума-лось мені в ту хвилину), через щось на кшталт добротливих заздрощів людини, спраглої нових, яскравих пережиттів.

Ми вирушили до церкви, вийшовши нашим звичним шляхом, який я подолав поспіхом, заплющивши очі, бо всі ці кістяки надто очевидно нагадували мені в ту ніч, що й я теж – порох, і показували, якими нерозважливими були гордощі моєї плоті.

Увійшовши в наву, ми побачили якусь тінь перед головним вівтарем. Я думав, що то все ще Убертин. А натомість то був Алінард, який не відразу нас упізнав. Він сказав, що йому не спиться, тому він вирішив провести ніч у молитві за того зниклого молодого ченця (він навіть не пам’ятав його імені). Він молився за його душу, якщо той помер, і за його тіло, якщо той лежав десь недужий і самотній. “Стільки мерців, – мовив він, – стільки мерців… Але так записано у книзі апостола. З першою сурмою настав град, з другою – третина моря стала кров’ю, і одного ви знайшли серед граду, а другого – в крові… Третя сурма звіщає, що впаде з неба зоря велика на третину річок і джерела вод. То ось чому, кажу вам, зник третій наш брат. І бійтесь за четвертого, бо вражено буде третину сонця і третину місяця, і третину зірок, і темрява буде майже повна…”

Коли ми виходили з трансепту, Вільям замислився, чи нема у словах старого якоїсь правди.

“Але, – зауважив я, – це б означало, що загибель цих трьох людей – якщо припустити, що Беренгарій теж мертвий – влаштував якийсь диявольський ум, керуючись Апокаліпсою. Натомість ми знаємо, що смерть Адельма була самохітною…”

“Справді, – мовив Вільям, – але той самий диявольський або ж хворий ум міг скористатися смертю Адельма, щоб заподіяти смерть двом іншим у тому ж символічному ключі. А якби це було так, Беренгарія вже знайшли б у річці або в джерелі. Але в абатстві нема річок, ані джерел – принаймні таких, де хтось міг би втопитися сам або з чиєюсь допомогою…”

“Є лише лазні”, – майже ненароком зауважив я.

“Адсо! – мовив Вільям. – А знаєш, це ідея! Лазні!”

“Але там, мабуть, вже шукали…”

“Я бачив, як нині вранці слуги зазирали туди – вони відчинили двері будинку лазні і глянули навколо, не шукаючи докладно, вони не знали, що треба шукати щось добре сховане, а сподівалися, що труп лежатиме на видноті, як труп Венанція в глиняному глеку… Ходімо подивимось, однаково ще темно, і мені здається, що наш каганець світить ще цілком охоче”.

Так ми й зробили. Ми без труднощів відчинили двері будівлі лазні, позаду лічниці.

Там стояли шаплики для купелі, відокремлені один від одного широкими заслонами, вже не пам’ятаю, скільки їх було. Ченці вживали їх для своєї гігієни у день, приписаний правилом, а Северин використовував їх для лікувальних цілей, адже ніщо так не заспокоює тіло і розум, як купіль. Груба в кутку давала змогу легко нагрівати воду. Ми спостерегли, що вона повна свіжого попелу, а перед нею стоїть великий казан, перевернутий догори дном. Воду можна було взяти з кринички в кутку.

Ми зазирнули у перші шаплики, вони були порожні. Лише останній, затягнутий шторою, був повний, а поряд з ним безформною купкою лежав одяг. На перше око поверхня води у світлі каганця здалась нам спокійною:

Але піднісши каганець вище, ми побачили на дні бездиханне наге людське тіло. Ми повільно витягли його: то був Беренгарій. У нього, сказав Вільям, справді обличчя потопельника. Воно все набрякло водою. Біле і м’яке безволосе тіло було схоже на жіноче, якби не непристойно виставлений напоказ в’ялий чоловічий орган. Я почервонів, а відтак здригнувся. І перехрестився, а тим часом Вільям благословляв труп.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Четвертого дня ХВАЛИТНИ,

Де Вільям із Северином оглядають Беренгаріїв труп, виявляють, що язик його чорний, а се дивна річ у потопельника. Відтак мова йде про небезпечні трутизни і про одну давню крадіжку

Не зупинятимусь на розповіді про те, як ми давали знати настоятелеві, як ще до канонічного часу прокинулася ціла обитель, про вигуки жаху, про переляк і біль, які видно було на обличчі кожного, про те, як новина розійшлася між усім тутешнім людом, а челядь хрестилася, замовляючи вроки. Не знаю, чи відправили того ранку перше богослужіння як належить і хто на ньому був. Я пішов за Вільямом та Северином, які веліли загорнути Беренгарієве тіло у ряднину, перенести в лічницю і покласти на стіл.

Коли відійшли абат з братією, зілляр з моїм учителем з холоднокровністю медиків довго розглядали труп.

“Він помер від утеплення, – мовив Северин, – тут нема жодного сумніву. Лице набрякло, живіт надутий…”

“Але його не втопили, – зауважив Вільям, – інакше він би чинив убійникові опір, і навколо ванни були б сліди розхлюпаної води. А натомість тут повний лад, чистота, немов Беренгарій нагрів собі води, налив її у шаплик і з власної волі ліг у неї”.

“Нічого дивного, – сказав Северин. – Беренгарія часто хапали корчі, і я сам не раз казав йому, що тепла купіль – добрий засіб для того, щоб заспокоїти збуджене тіло і дух. І він не раз просив у мене дозволу піти до лазні. Мабуть, так само він зробив і цієї ночі…”

“Минулої ночі, – зауважив Вільям, – бо це тіло – ти ж бачиш – лежало у воді принаймні день…”

“Може, й минулої ночі”, – погодився Северин. Вільям розповів йому дещо про події попередньої ночі. Він не сказав, що ми потай побували у скрипторії, але, приховавши різні обставини, пояснив, що ми йшли назирці за якоюсь таємничою постаттю, яка перехопила нам книгу. Северин зрозумів, що Вільям розповів йому лиш частину правди, але ні про що не спитав. Він зауважив, що якщо тим таємничим крадієм був Беренгарій, то, перехвилювавшись, він міг потім шукати заспокоєння у покріпній купелі. Беренгарій, спостеріг він, від природи був дуже вразливий, іноді якісь прикрощі або емоції спричиняли в нього тремтіння і холодний піт, тоді він витріщав очі і валився на землю, випускаючи білувату піну.

“Хай там як, – мовив Вільям, – але перед тим, як прийти сюди, він, певно, побував деінде, бо книги, яку він викрав, у лазні я не бачив”.

“Так і є, – підтвердив я з деякими гордощами, – я підняв його одяг, що лежав поруч з шапликом, і не побачив навіть сліду якогось об’ємного предмета”.

“Молодець, – усміхнувся мені Вільям. – А отже, він побував десь в іншому місці, а потім, припустімо, прагнучи заспокоїти своє збудження, а може, й сховатися від нас, пробрався в лазню і заліз у воду. Северине, як ти вважаєш – могло так бути, що хворість, якою він страждав, спричинила в нього непритомність, через яку він втопився?”

“Цілком могло бути, – з сумнівом відповів Северин. – З другого боку, якщо це сталося дві ночі тому, то навітьm Якби навколо була розхлюпана вода, вона б могла уже висохнути. Тому не можна виключати, що його втопили”.

“Ні, – мовив Вільям. – Ти бачив коли, щоб силоміць утоплений роздягався перед тим, як його мали втопити?” Северин похитав головою, немов аргумент цей не надто вагомий. Він уже кілька хвилин розглядав руки трупа: “Дивись-но, яка цікава річ…” – сказав він.

“Що таке?”

“Вчора, коли тіло Венанція обмили від крові, я глянув на його руки і спостеріг одну деталь, якій не надав тоді великого значення. Пучки двох пальців правиці Венанція були темні, немов забарвлені якоюсь темною субстанцією. Точнісінько так – бачиш? – як пучки двох пальців у Беренгарія. Деякі сліди є тут навіть на третьому пальці. Тоді я подумав було, що Венанцій забруднив собі пальці чорнилом у скрипторії…”

“Дуже цікаво, – зауважив Вільям замислено, схиляючись, щоб ближче роздивитись Беренгарієві пальці. Надворі світало, а всередині ще далі було досить темно, і мій учитель, очевидно, гостро відчував брак своїх лінз. – Дуже цікаво, – повторив він. – Пучки вказівного і великого пальців потемніли, а середній палець потемнів лиш трохи, і тільки з внутрішнього боку. Але й на лівій руці є ледь помітні сліди, принаймні на вказівному і великому пальцях”.

“Якби це було лише на правій руці, то можна подумати, що він тримав у ній щось невелике, або довге і тонке…”

“Наприклад, стилос. Або кусник чогось їстівного. Або комаху. Або змію. Або ковчег. Або патика. Забагато можливостей. Але якщо сліди є й на другій руці, це могла бути і чаша – правою рукою він міцно тримає її, а лівою лиш підтримує, не прикладаючи сили”.

Северин тепер легко потирав пальці померлого, але потемніння не зникало. Я помітив, що він одяг пару рукавичок, якими користувався, мабуть, коли мав справу з отруйними речовинами. Він понюхав Беренгарієві пальці, але не відчув нічого. “Я б міг назвати тобі чимало рослинних (а рівно ж і мінеральних) субстанцій, які залишають подібні сліди. Деякі з них смертельні, інші ні. У мініатюристів пальці часто забрукані золотим порошком…”

“Мініатюристом був Адельм, – мовив Вільям. – Гадаю, коли ти побачив його розтерзане тіло, тобі не спало на гадку оглянути його пальці. Але ці двоє могли торкнутися чогось, що належало Адельмові”.

“Не знаю, що й казати, – мовив Северин. – Двоє мертвих, пальці в обох почорнілі. Що можна з цього виснувати?”

“Нічого: nihil sequitur geminis ex particularibus unquam(1). Обидва випадки належить звести до якогось правила. Наприклад: є субстанція, яка чорнить пальці того, хто її торкається…”

Я переможно завершив силогізм: “У Венанція і Беренгарія пальці почорніли, ergo(2) вони торкалися цієї субстанції!”

“Молодець, Адсо, – сказав Вільям, – та, на жаль, силогізм твій хибний, бо aut semel aut iterum medium ge-neraliter esto(3), а в цім силогізмі середній член ні разу не є загальним. Це свідчить про те, що ми хибно вибрали більший засновок. Мені не можна було казати: усі ті, хто торкався деякої субстанції, мають чорні пальці, бо цілком можуть бути також люди з чорними пальцями, які не торкалися цієї субстанції. Мені слід було сказати: лише ті, хто має чорні пальці, безсумнівно торкалися цієї субстанції. Венанцій, Беренгарій і так далі. А це дає нам чудовий приклад Darii, силогізму третього модусу першої фігури”.

“Це значить, що ми маємо відповідь!” – задоволено сказав я.

“На жаль, ні, Адсо, ти занадто віриш у силогізми! Маємо лиш нове запитання. Тобто ми припустили, що Венанцій і Беренгарій торкалися тієї самої речі, а це припущення, безперечно, цілком розсудливе. Та ми лиш припустили існування субстанції, яка єдина дає цей результат (а це ще треба довести), але не знаємо, що це за субстанція, де вони її знайшли і чому її торкалися. І май на увазі, ми навіть не знаємо, чи саме ця субстанція, якої Вони торкалися, спричинила їхню смерть. Уяви собі, що якийсь божевільний захотів убити всіх тих, хто торкається золотого порошку. Хіба можна сказати, що причина смерті – золотий порошок?”

(1) 3 двох частковостей ніколи ніщо загальне не випливає (лат.).

(2) Отже (лат.).

(3) Принаймні в одному засновку середній термін має бути загальним (лат.).

Я збентежився. У мене завжди була певність, що логіка – це універсальна зброя, а тепер я зрозумів, наскільки її корисність залежить від способу, яким її вживати. Зрештою, спілкуючись з учителем, я усвідомив – і ще глибше усвідомлював це в наступні дні, – що логіка може бути річчю вельми хосенною, та лиш за умови, що, використавши її, ми зумієм швидко її спекатись.

Северин, який, звісно, добрим логіком не був, тим часом міркував на основі власного досвіду: “Світ отрут такий самий різноманітний, як і таємниці природи, – сказав він. І вказав на вервечку глечиків і плящин, якими ми вже мали нагоду милуватися раніше, – вони вишикувались у строгому порядку на полицях вздовж стін, де було також чимало книг. – Як я вже тобі казав, багато з цих трав, якщо їх відповідним чином змішати у відповідних пропорціях, можуть утворити вбивчі трунки і масті. Ось тут, внизу, datura stramonium(1), беладона, цикута: вони викликають сонливість, збудження, або одне і друге; якщо їх застосовувати обережно, вони – чудові ліки, а у надмірних дозах спричиняють смерть…”

“Але жодна з цих субстанцій не могла залишити сліди на пальцях?”

“Гадаю, що жодна. Зрештою, деякі речовини небезпечні лише коли їх проковтнути, а інші натомість діють на шкіру. Біла чемериця може спричинити блювоту, якщо схопити її за гичку, щоб вирвати з землі. Коли садівник торкнеться середушника або ясенця у цвіту, він захмеліє, немов випив вина. Чорна чемериця викликає бігунку, варто лиш торкнутися її. Інші рослини спричиняють сильне серцебиття, ще інші – вдаряють в голову або позбавляють голосу. Натомість від отрути гадюки, намазаної на шкіру – якщо вона не проникне в кров, – буде всього лиш легке подразнення… Але якось мені показали одну сполуку: коли намазати її на внутрішню частину стегон Собаки, поблизу Геніталій, вона в короткому часі призводить до поступового заклякання кінцівок і смерті тварини в жорстоких судомах”.

‘Дурман звичайний (лат.).

“Ти чимало знаєш про трутизни”, – зауважив Вільям тоном, в якому чулося захоплення. Северин пильно подивився на нього і якусь мить витримував його погляд: “Я знаю те, що повинен знати лікар, зілляр, адепт науки про людське здоров’я”.

Вільям надовго занурився у свої думки. Тоді попрохав Северина відкрити трупові рота і подивитись на язик. Заінтригований Северин зробив це тонкою лопаткою, яка належала до його лікарського знадіб’я. Тоді здивовано вигукнув: “Язик чорний!”

“Значить, таки правда, – пробурмотів Вільям. – Він схопив щось пальцями і проковтнув його… Це виключає отрути, про які ти говорив, що вони вбивають, проникаючи крізь шкіру. Але це не полегшує нам справи. Бо тепер ми знаємо, що у нього й у Венанція то був свідомий жест, а не випадковий, здійснений внаслідок неуважності або необережності, і не вимушений силою. Вони взяли щось в руки і поклали собі в рот, знаючи, що роблять…”

“Якесь щло? Напій?”

“Можливо. А може… ну, скажімо, музичний інструмент на кшталт флейти…”

“Безглуздя”, – мовив Северин.

“Звичайно, що безглуздя. Але ми не можемо нехтувати жодною гіпотезою, якою б незвичайною вона не була. Та спробуймо тепер з’ясувати, що то була за отрута. Якби хтось, хто знається на трутизнах так, як ти, проник сюди і використав деякі з цих твоїх трав, чи зміг би він зробити убивче мастило, яке залишає такі сліди на пальцях і на язику? Яке можна домішати в якусь їжу, в напій, намазати на ложку, на щось, що кладуть до рота?”

“Так, – визнав Северин, – але хто б то міг бути? А потім, навіть якщо прийняти це припущення, яким же чином цю трутизну було підмішано цим нашим бідолашним побратимам?”

Щиро кажучи, мені теж важко було уявити собі, що Венанцій та Беренгарій могли погодитися на пропозицію З’їсти або випити якусь таємничу субстанцію. Але Вільяма це, схоже, не турбувало. “Про це ми подумаєм пізніше, – сказав він, – а тепер я б хотів, щоб ти спробував пригадати, чи не траплялось чогось такого, про що ти, може, вже й забув, – не знаю, може, хтось колись розпитував тебе про зілля або мав легкий доступ у лічницю..!”

“Зажди-но, – мовив Северин, – дуже давно, багато літ тому, я мав на одній з цих полиць одну дуже потужну субстанцію, яку дістав був від одного брата, що побував у далеких краях. Він не міг мені сказати, з чого вона виготовлена – звичайно, з трав, та не всі з них відомі. Вона виглядала в’язкою і жовтявою, але він порадив мені не торкатися її, бо варто їй навіть потрапити мені на губи, як вона дуже швидко вб’є мене. Брат цей сказав мені, що якщо ковтнути навіть дуже незначну її кількість, за півгодини вона викликає відчуття сильної втоми, тоді повільний параліч усіх кінцівок, а врешті – смерть. Він не хотів мати її при собі, тому подарував мені. Я довго зберігав її, бо все збирався якось дослідити. Але одного дня налетіла на нас велика буря. Один мій помічник, новіцій, зоставив двері лічниці незачиненими, і сильний вітер поперевертав усе в цій кімнаті. Плящинки побилися, течива порозливалися на долівку, зілля і порошки порозсипалися. Я сам цілий день приводив до ладу свої речі, і вдався до помочі інших, лише щоб мені змели з підлоги черепки і ні до чого вже не придатні трави. Врешті я помітив, що бракує саме тієї плящини, про яку я говорив. Спершу я занепокоївся, а тоді подумав, що вона, мабуть, розбилася і перемішалася з іншими уламками. То ж я звелів добре помити підлогу лічниці, а також полиці…”

“А ти бачив цю плящину невдовзі перед тим ураганом?”

“Так… Точніше, ні, якщо добре згадати. Вона стояла позаду ряду глечиків, добре схована, і я не перевіряв її щодня…”

“Отже, як ти кажеш, її могли викрасти ще задовго до цього урагану і ти б цього не помітив?”

“Тепер, коли я над цим замислююсь, авжеж, безперечно, так могло статися”.

“Або той твій новіцій міг викрасти її, а відтак скористатися ураганом, вчинити розгардіяш у твоєму господарстві і зумисне зоставити двері відчиненими”.

Северин, схоже, сильно розхвилювався: “Звичайно. Ба більше, оце тепер я згадав – тоді мене дуже здивувало, що ураган, нехай і сильний, стільки всього поперевертав. Цілком може бути, що хтось скористався ураганом, щоб поперекидати все в кімнаті і наробити більшої шкоди, ніж міг причинити сильний вітер!”

“Хто був той новіцій?”

“Його звали Августином. Минулого року він помер – упав з риштувань, коли разом з іншими ченцями і челядниками чистив скульптури на фасаді церкви. Зрештою, якщо краще пригадати, він Христом Богом присягався, що перед бурею двері відчиненими не залишав. То я спересердя звинувачував його в цьому. Може, й справді він не був винен”.

“Значить, про твою отруту знав ще хтось третій, можливо, набагато досвідченіший від твого новіція. Кому ти про неї розповідав?”

“От цього я геть не пам’ятаю. Звичайно, я розповів настоятелеві, бо мусив просити дозволу тримати в себе таку небезпечну речовину. І ще комусь, може, навіть у бібліотеці, бо я шукав гербарії, де б говорилося про неї”.

“Але хіба ти не казав мені, що книги, корисні для твого мистецтва, тримаєш у себе?”

“Так, тримаю, і чимало, – відповів він, показуючи на кілька полиць в кутку кімнати, заповнених десятками фоліантів. – Але тоді я шукав деякі книги, яких у себе тримати не міг, мало того – Малахія вперто не хотів видавати їх мені, аж я мусив просити дозволу в настоятеля. – Він стишив голос, немов не хотів, щоб я почув його. – Розумієш, у якомусь невідомому місці бібліотеки зберігаються навіть чорнокнижницькі твори, книги чорної магії, рецепти диявольського чар-зілля. Мені дозволили переглянути деякі з них, бо була така потреба, і там я сподівався знайти опис тієї трутизни та її дії. Але марно”.

“Отже, ти розповів про неї Малахії”.

“Звичайно, йому теж, а може, навіть тому ж Бе-ренгарію, який йому допомагав. Але не варто робити поспішних висновків: не пам’ятаю вже, може, коли я про це розповідав, там були й інші ченці, адже іноді у скрипторії буває чимало люду…”

“Я нікого не підозрюю. Я лиш намагаюся зрозуміти, що могло статися. В кожному разі, ти сказав, що випадок цей стався кілька років тому, і постає питання: невже хтось викрав отруту тоді, щоб використати її лиш через стільки часу? Це свідчило б про лиху волю, яка потаймиру довго плекала вбивчі наміри”.

Северин перехрестився з виразом жаху на обличчі. “Хай Бог простить нас усіх!” – мовив він.

Більш нічого було сказати. Ми накрили Беренгарієве тіло, яке мали приготувати в останню путь.

Четвертого дня ЧАС ПЕРШИЙ,

Де Вільям примушує спершу Сальватора, а потім – келаря розповісти про своє минуле, Северин віднаходить украдені лінзи, Никола приносить нові, а Вільям шістьма очима береться розшифровувати рукопис Венанція

Ми саме виходили, коли ввійшов Малахія. Схоже, йому не дуже по мислі було бачити нас тут, і він відступив крок назад. Северин зсередини помітив його і сказав: “Ти до мене? Тобі треба…” І обірвав, зиркнувши на нас. Малахія зробив йому ледь помітний знак, немов кажучи: “Поговоримо пізніше…” Ми виходили, він входив, і всі троє ми опинилися разом у дверному проході. Малахія цілком непотрібно сказав:

“Я прийшов до брата-зілляра… У мене… у мене болить голова”.

“То, певне, через затхле повітря в бібліотеці, – сказав йому Вільям тоном турботливого розуміння. – Приміщення здалося б обкурити”.

Малахія ворухнув губами, немов хотів ще щось сказати, тоді зрікся свого наміру, схилив голову і ввійшов, а ми пішли собі.

“Що йому треба від Северина?” – спитав я.

“Адсо, – нетерпляче сказав учитель, – навчися сам ворушити мізками. – Тоді змінив тему: – Тепер нам треба розпитати деяких людей. Принаймні, – додав він, оки-даючи поглядом дворище, – поки вони ще живі. До речі: відтепер нам слід добре вважати на те, що ми їмо і п’ємо. Бери завжди їжу зі спільної тарілки, а питво наливай з глечика, з якого вже пили інші. Після Беренгарія найбільше знаємо ми. Крім, звичайно, вбивці”.

“Кого ж ви хочете зараз розпитати?”

“Адсо, – мовив Вільям, – ти вже зрозумів, що найцікавіші речі стаються тут вночі. Вночі гинуть люди, вночі хтось гуляє по скрипторії, вночі в ці мури приходять жінки… Тут є обитель денна і обитель нічна, причому нічна обитель, як це не сумно, викликає куди більший інтерес, ніж денна. Тому нас цікавить кожен, хто блукає тут ночами, включно, скажімо, з тим чоловіком, якого вчора ввечері ти бачив з дівчиною. Може, історія з дівчиною ніяк не стосується історії з трутизною, а може, й стосується. В кожному разі я зрозумів дещо про того вчорашнього чоловіка – то має бути хтось, хто чимало знає про нічне життя сього святого місця. І, про вовка промовка, онде він якраз іде”.

І показав пальцем на Сальватора, який теж нас побачив. Я помітив, що він стишив крок, завагався, немов хотів уникнути нас, і зупинився, щоб повернути назад. Але то була лише мить. Очевидно, він зрозумів, що зустрічі не уникнути, і знов рушив з місця. Широко посміхаючись, він солодкавим голосом звернувся до нас зі своїм “benedicite”(1). He даючи йому закінчити, мій учитель різким тоном заговорив до нього.

“Ти знаєш, що завтра тут буде інквізиція?” – спитав він.

Схоже, Сальватора це зовсім не втішило. Ледь чутно він спитав: “А я що?”

“А тобі краще сказати правду мені, бо я твій друг, до того ж мінорит, як і ти колись, аніж говорити її завтра сам знаєш кому”.

(1) Благословіть (лат.).

Від такого різкого натиску Сальватор, схоже, покинув будь-яку думку про опір. Він покірливо глянув на Вілья-ма, немов даючи йому зрозуміти, що готовий розповісти все, що той йому звелить.

“Цієї ночі в кухні була якась жінка. Хто був з нею?”

“Ох, жонка, що продає себе як крам, лихе створіння єсть, і необичайне”, – залементував Сальватор.

“Мене не цікавить, чи вона порядна дівчина. Мене цікавить, хто був там з нею!”

“Боже, ото лукавий ум у тих женщин! Денно й нощно токмо й в голові, оби лиш хлопа осмішити…”

Вільям рвучко схопив його за барки: “Хто був з нею, ти чи келар?”

Сальватор зрозумів, що більше брехати нема сенсу. І почав свою химерну розповідь, з якої ми насилу зрозуміли, що він, аби приподобатися келареві, приводив йому дівчат із селища, впускаючи вночі у монастир, але яким шляхом, сказати нам не захотів. Одначе лицемірно присягався, що чинив це лиш з доброго серця, і в його словах вчувався кумедний жаль, що йому ніяк не вдавалося скористатися цим для власної насолоди і вмовити дівчину, щоб вона, задовольнивши келаря, вділила щось і йому. Усе це він виклав, липко і масно усміхаючись та підморгуючи, немов даючи зрозуміти, що говорить до чоловіків з плоті, звиклих до таких самих заведенцій. І зиркав на мене з-під лоба, а я не міг дати йому відсіч, хоч як мені хотілося, бо відчував, що нас пов’язує спільна таємниця, що він мій співучасник і товариш у гріху.

Тут Вільям вирішив піти до кінця. І спитав раптом його: “Ти познайомився з Ремигієм до того, як пристав до Дольчина, чи опісля?” Сальватор упав йому в ноги, благаючи в сльозах не занапащати його і врятувати від інквізиції, і Вільям урочисто присягнув, що нікому не розповість того, що почує, і Сальватор, не вагаючись, видав келаря на нашу ласку. Вони познайомились на Лисому Урвиську, обоє були в зграї Дольчина, з келарем він утік і вступив у монастир в Казале, з ним же він перебрався до клюнійців. Белькочучи і затинаючись, він благав прощення, і було зрозуміло, що більше від нього дізнатися годі. Вільям вирішив, що варто спробувати заскочити Ремигія Зненацька, і залишив у спокої Сальватора, який побіг до церкви шукати потіхи.

Келаря ми знайшли в другому кінці монастиря, перед шпихлірем – він саме торгувався з кількома селищанами з долини. Він глянув на нас з острахом і спробував було вдати страшенно заклопотаного справами, але Вільям наполіг на розмові. Досі з цим чоловіком ми мало мали до діла; він був увічливий з нами, а ми – з ним. Того ранку Вільям звернувся до нього як до свого побратима по ордену. Келаря, схоже, збентежив цей довірливий тон, і з самого початку він відповідав з великою осторогою.

“З огляду на обов’язки ти, мабуть, змушений ходити по монастирі, коли всі інші вже сплять”, – мовив Вільям.

“Коли як, – відповів Ремигій, – іноді треба доробити якісь дрібні справи, і я мушу присвятити їм кілька годин свого сну”.

“А коли так бувало, тобі ніколи не потрапляло на очі щось, що могло б підказати нам, хто, не маючи твоїх для цього причин, блукає десь поблизу кухні чи бібліотеки?”

“Якби я щось бачив, я б сказав настоятелеві”.

“Слушно, – погодився Вільям і різко змінив тему: – Селище внизу не дуже заможне, правда?”

“І так, і ні, – відповів Ремигій, – там мешкають селяни, які працюють на наших землях і залежать від монастиря, тому в урожайні роки їм теж поводиться добре. Приміром, у день святого Івана вони одержали дванадцять мірок солоду, коня, сім волів, бика, чотири телички, п’ять телят, двадцять овець, п’ятнадцять свиней, п’ятдесят курей і вісімнадцять вуликів. А крім того – двадцять вуджених підсвинків, двадцять сім горщиків смальцю, пів-чвертки меду, три чвертки мила, рибальську сіть…”

“Я зрозумів, зрозумів, – перебив його Вільям, – але погодься, це ще нічого не говорить про становище в селищі, скільки з його мешканців – монастирські селяни, скільки землі мають ті, хто на монастир не працює…”

“А-а, ти це маєш на увазі, – сказав Ремигій, – пересічна сім’я іноді володіє навіть п’ятдесятьма відрізами землі”.

“А скільки це – один відріз?”

“Ясна річ, чотири квадратні кусні”.

“Квадратні кусні? А скільки це?”

“Кусень має тридцять шість квадратних стіп. А вісімсот лінійних куснів становлять п’ємонтську милю. І врахуй, що одна родина – на північних землях – вирощує оливкові дерева, які дають принаймні півчвертки олії”.

“Півчвертки?”

“Авжеж, чвертка має п’ять мірок, а мірка – вісім гарців”.

“Зрозуміло, – спантеличено мовив мій учитель. – У кожному селі своя міра. Вино, наприклад, ви вимірюєте в суліях?”

“Або у відрах. Шість відер – одне барильце, вісім барилець – одна бочівка. Або, якщо хочеш, відро має шість глечиків по два кухлі”.

“Гадаю, я все зрозумів”, – зневірено сказав Вільям.

“Ще щось хочеш знати?” – спитав Ремигій тоном, у якому, як мені здалося, пролунав виклик.

“Так! Я питав тебе про те, як живеться тамтешнім людям, бо нині в бібліотеці я розмірковував над проповідями для жінок Гумберта Романця, а зокрема над розділом Ad mulieres pauperes in villulis(1). Там він твердить, що жінки ці через своє злиденне становище більше від інших схильні до плотського гріха, і мудро каже, що вони peccant enim mortaliter, cum peccant cum quocumque laico, mortalius vero quando cum Clerico in sacris ordinibus constituto, maxime vero quando cum Religioso mundo mortuo(2). Ти ліпше від мене знаєш, що навіть в таких святих місцях, як монастирі, полуденний біс не втомлюється спокушати. Цікаво, чи ти, маючи зносини з селищанами, не прознав часом, що хтось із ченців, не доведи Господи, схиляв якихсь дівчат до блуду”.

Хоч мій учитель і сказав це майже неуважним тоном, читальник цих рядків, мабуть, зрозумів, як ці слова занепокоїли бідолаху келаря. Не можу сказати, чи він зблід насправді, але я був такий впевнений, що він зблідне, що й справді побачив, як він пополотнів.

(1) До убогих жінок в селах (лат.).

(2) Смертним гріхом вони гріхують, коли допускаються гріха з якимось мирянином, ще важче гріхують, коли зійдуться зі священиком, а найважче – коли согрішать з монахом, який помер для світу (лат.).

“Якби я про щось таке прознав, то вже б давно розповів абатові, – смиренно відповів він. – Зрештою, ці відомості, певно, потрібні тобі для розслідування, тому якби мені довелося щось дізнатися, я не змовчу про це перед тобою. Ба навіть зараз, оскільки ти мені пригадав, з приводу твого першого запитання… У ніч, коли загинув бідолаха Адельм, я ходив по дворі… розумієш, була тут одна історія з курми… до мене дійшли чутки, що хтось з ковалів унадився по ночах до курника. То ж тієї ночі мені трапилось побачити – здалеку, заприсягтися не можу, – як Беренгарій вертався до опочивальні, йдучи вздовж хорів церкви, і схоже було, що він вийшов із Вежі… Мене це не здивувало, бо поміж ченцями вже давно ходили чутки про Беренгарія, може, вони дійшли й до тебе…”

“Ні, розкажи”.

“Гаразд, як це сказати? Беренгарія підозрювали у тому, що він живить пристрасті, які… не личать монахові…”

“Ти, може, натякаєш, що він мав зносини з селищан-ками, як це я тебе питав?”

Келар зніяковіло кашлянув і цинічно посміхнувся: “Ні-ні… мова про ще недобропристойніші пристрасті…”

“А чернець, який тілесно втішається з селищанками, живить натомість пристрасті, які можна назвати хоч трохи добропристойними?”

“Я сього не казав, але ти сам знаєш, що ієрархія існує як серед чеснот, так і серед провин. Плоть може підлягати спокусам природним і… спокусам протиприродним”.

“Ти кажеш, буцім Беренгарій відчував плотський потяг до людей своєї статі?”

“Я кажу, що ходив такий поголос про нього… Я розповів тобі це, щоб довести свою щирість і добру волю…”

“Я вельми тобі вдячний. І погоджуюсь з тобою, що содомський гріх куди гірший від інших форм розпусти. Проте, щиро кажучи, розслідувати такі речі мені не до вподоби…”

“Все це дрібні грішки, навіть якщо і правда”, – з-фі-лософська мовив келар.

“Авжеж, Ремигію. Усі ми грішники. Я б нізащо не шукав соломини в оці брата, бо надто боюся, що у моєму Оці – ціла колода. Але буду тобі вдячний, якщо ти розповідатимеш мені про всі колоди, які побачиш. Так ми зможемо зайнятися великими і товстими колодами, залишивши соломинки на волю вітрів. То скільки, ти казав, має кусень?”

“Тридцять шість квадратних стіп. Але не хвилюйся. Коли захочеш про щось дізнатись, приходь до мене. Вважай, що маєш у мені вірного друга”.

“Таким я тебе і вважаю, – мовив Вільям гаряче. – Убертин казав мені, що колись ти належав до мого чину. Я б ніколи не зрадив колишнього побратима, особливо нині, коли тут очікують на прибуття папського посольства на чолі з великим інквізитором, відомим тим, що він спалив чимало дольчиніян. То, кажеш, кусень має тридцять шість квадратних стіп?”

Келар не був дурнем. Він вирішив, що не варт більше гратися у кота з мишею, а поготів тому, що він зрозумів, що за мишу тут він.

“Брате Вільям, – мовив він, – бачу, ти знаєш набагато більше, ніж я думав. Не зрадь мене, і я тебе не зраджу. Це правда, я бідний невільник свого тіла, неспроможний опиратися спокусам плоті. Сальватор сказав мені, що ти – чи твій новіцій – вчора ввечері застукав їх в кухні. Ти багато подорожував, Вільяме, і добре відаєш, що навіть авіньйонські кардинали не є взірцями чесноти. Я знаю, ти розпитуєш мене не для того, щоб вивідати про ці незначні, нікчемні грішки. Але я також зрозумів, що ти дізнався дещо й про мої давні перипетії. Я жив неспокійним життям, як це буває з багатьма міноритами. Багато літ тому я повірив в ідеал убогості і покинув свій монастир, щоб жити життям бурлаки. Я вірив у проповідування Дольчина, як і багато інших таких, як я. Я невче-ний чоловік, мене було рукоположено, але я ледве вмію відправити службу Божу. Я мало що тямлю в богослов’ї. Та й, мабуть, ідеї теж мало мене приваблюють. Розумієш, колись я спробував було збунтуватися проти синьйорів, а тепер служу їм і від імені синьйора цих земель порядкую собі подібними. Бунтуватися або зраджувати – іншого вибору в нас, посполитих, нема”.

“Іноді посполиті розуміють дещо краще, ніж учені”, – промовив Вільям.

“Може бути, – відповів келар, здвигнувши плечима. – Але я навіть не знаю, навіщо я робив те, що робив. Розумієш, щодо Сальватора це зрозуміло – він утік з кріпацтва, маючи за плечима дитинство у голоді й недугах… Дольчино був символом бунту, знищення можновладців. У мене ж було інше становище, я походжу з родини міщан, і мені не треба було тікати від голодної смерті. Не знаю, як і сказати… то було свято божевільних,, весела гулянка… Там, у горах, з Дольчином, ще до того, як нам довелося їсти м’ясо своїх власних товаришів, що загинули в бою, до того, як чимало з нас померло від виснаження, а що неможливо було поїсти їх усіх, тому їх кидали зі схилів Бунтівничої гори на корм птахам та диким звірям… а може навіть і тоді… ми дихали повітрям… чи вільно мені так сказати? – свободи. Раніше, до того, я не знав, що таке свобода, а проповідники нам казали: “Істина зробить вас свобідними”. Ми почувалися свобідними і думали, що то і є істина. Ми думали, що чинимо слушно…”

“І там ви звикли… до вільних стосунків з жінками?” – спитав я, сам навіть не знаю навіщо, бо від попередньої ночі мене невідступно переслідували слова Убертина, те, що я прочитав у скрипторії, і те, що трапилось потім зі мною. Вільям з цікавістю глянув на мене – мабуть, він не сподівався від мене такої сміливості, а навіть деякого нахабства. Келар зиркнув на мене, мов на якогось небаченого звіра.

“На Бунтівничій горі, – мовив він, – було повно людей, які ціле своє дитинство спали по десятеро і більше в крихітній кімнатці – сестра з братом, батько з донькою. Сам подумай – хіба їм важко було погодитися на це нове становище? Вони могли робити з власної волі те, що раніше робили з конечності. Зрештою, вночі, коли ти весь час у полоні страху перед ворожим наступом, коли, лежачи до землі, притискаєшся до товариша, щоб не відчувати холоду… Єретики? Ви, ченці, яких ще юними із замку віддають до монастиря, вважаєте, що такий спосіб мислення навіює диявол. Натомість це просто спосіб життя, і Келар енергійно заперечив: “Ні, то не Малахія. Себто не думаю… В кожному разі, я не сказав тобі нічого, що могло б зашкодити Малахії…”

“Не турбуйся, який би борг тебе не пов’язував з Ма-лахією. Він щось про тебе знає?”

“Так, – почервонів келар, – і він показав себе чоловіком порядним. На твоєму місці я б краще придивився до Бенція. Він мав якісь дивні стосунки з Беренгарієм і Ве-нанцієм… Але присягаюсь, більш нічого я не бачив. Якщо дізнаюсь щось, скажу тобі”.

“Поки що цього досить. Я прийду до тебе, якщо буде потреба”. Келар, у якого, очевидно, відлягло від серця, повернувся до своїх торгів, гостро докоряючи селянам, які тим часом попересували якісь там мішки з насінням.

Аж тут до нас підійшов Северин. Він тримав у руці Віль-ямові лінзи, ті самі, які йому були вкрали позатоніч. “Я знайшов їх у Беренгарієвій рясі, – сказав він. – Вони були у тебе на носі позавчора в скрипторії. Вони твої, правда?”

“Хвала Богу, – радісно вигукнув Вільям. – Ми вирішили дві справи! Я знов маю лінзи і нарешті знаю напевне, що то Беренгарій обікрав нас тієї ночі в скрипторії!”

Ледве ми скінчили розмову, як прибіг Никола з Морі-мондо, який світився ще більшою радістю, ніж Вільям. У руках він тримав пару готових лінз, оправлених в хомутець: “Вільяме, – вигукнув він, – у мене вийшло, я їх зробив сам, гадаю, все як слід!” Тоді побачив на Вільямо-вому обличчі інші лінзи і закам’янів. Вільям, щоб не принизити його, зняв старі окуляри і поміряв нові: “Ці кращі, – сказав він. – Тобто я триматиму старі про запас, а носитиму твої. – Тоді повернувся до мене: – Адсо, я йду до себе в келію, спробую прочитати відомі тобі аркуші. Нарешті! Почекай на мене десь. Я вам вельми вдячний, браття мої любі”.

Дзвонили на третій час, і я подався на хори, щоб разом з іншими співати хвалу, псалми, стихи зі Святого письма і Кугіе(1). Всі молились за душу померлого Беренгарія. Я дякував Богові за те, що він повернув нам не одну, а дві пари лінз.

(1) Господи (гр.). Кугіе eleison – Господи помилуй.

Мене охопило велике умиротворення. Забувши про всі жахливі речі, які я бачив і чув, я задрімав і прокинувся, коли богослужіння вже скінчилося. Я згадав, що цієї ночі зовсім не спав, і мене турбувало те, що я ще й зужив чимало сил. А коли я вийшов з церкви, моїми думками почав заволодівати спогад про дівчину.

Я спробував було розвіятись і почав бігати по дворищі. Мене охопило легке відчуття запаморочення. Я плескав закляклими долонями. Тупотів ногами по землі. Мені ще хотілося спати, але я вже почував себе притомним і сповненим життя. Я не розумів, що зі мною коїться.

Четвертого дня ЧАС ТРЕТІЙ,

Де Адсо б’ється у любовних переживаннях, тоді надходить Вільям з Венанцієвим текстом, який, навіть розгаданий, зостається загадковим

Справді, інші страхітливі події, що сталися після моєї гріховної зустрічі з дівчиною, примусили мене майже забути цю історію. Зрештою, після того як я висповідався перед братом Вільямом, душа моя позбулася гніту докорів сумління, які я відчув, прокинувшись після свого злочинного падіння, і мені здалося, що разом зі словами я передав братові Вільяму весь той тягар, який ці слова озвучували.

Навіщо ж іще потрібне благодатне омовіння сповіді, якщо не для того, аби просто на груди Нашого Господа зняти вагу гріха і докорів сумління, які є його наслідком, і разом з прощенням знов віднайти окрилену легкість душі, забувши про тіло, змучене злом? Та цілковито я не звільнився. Походжаючи у блідому й зимному сонці того зимового ранку, посеред метушні людей і тварин, я став згадувати минулі події по-іншому. Немовби зі всього, що трапилось, зосталось не каяття і розрада від покаяльного омовіння, а самі лиш образи людських тіл та кінцівок. У моїй надто збудженій уяві плигав привид Беренгарія, Роздутого від води, і я здригався від огиди й жалощів. Тоді, щоб прогнати цю з’яву, моя тяма поверталась до інших образів, які недавно знайшли прихисток у моїй пам’яті, і я не міг уникнути того, щоб перед моїми очима (очима душі, але сливе немов і перед тілесними очима) ясно не постав образ дівчини, прегарної й грізної, мов військо, що вишикувалось до бою.

І знов собі обіцяю (я, ветхий переписувач досі не написаної книги, яка довгими десятиліттями промовляла у моїй душі) бути вірним літописцем, і не лише з любові до істини, чи з бажання (хоч яке воно шляхетне) напутити своїх майбутніх читальників, але й для того, щоб полегшити свою збляклу пам’ять, яка стомилася від видив, що катували її ціле життя. А отже, мушу розповісти все – не виходячи за межі пристойності, але без сорому. Тому тепер мені належить виразно і чітко описати те, що я думав тоді, коли, намагаючись приховати від себе самого свої думки, я проходжався по дворищі, іноді пускаючись бігти, немов щоб приписати швидкому рухові несподіване биття свого серця, коли зупинявся, щоб помилуватися працею челядників, сподіваючись, що це відверне мою увагу, коли на повні груди вдихав зимне повітр