ІКАР – ЯРОСЛАВ ІВАШКЕВИЧ

ЯРОСЛАВ ІВАШКЕВИЧ

ІКАР

У Брейгеля є картина під назвою “Загибель Ікара”. Глянувши на неї, бачиш селянина, що оре землю на високому березі моря, пастуха, що спокійно пасе свою отару, рибалку, що витягає з моря свої вудки, мирне місто вдалині. Морем пливе корабель з нап’ятими вітрилами, а на палубі купці розмовляють про свої справи. Словом, ми бачимо буденне життя з його звичайними людськими клопотами й турботами. І тільки придивившись уважно, помічаємо в одному куточку дві ноги, що стирчать із води, та кілька пер у повітрі над морем, вирваних силою падіння з майстерно сконструйованих крил. Ікар щойно впав. Цей сміливець, приробивши собі крила, за грецькою легендою, піднявся високо в небо, так високо, що опинився поблизу сонця. Сонячне проміння розтопило віск, яким він приліпив до крил ряд пер, і юнак упав. Трагедія завершилась – ось він тоне, поринає в море, але люди цього не зауважили. Ані селянин, що оре, ані купець, що пливе вдалину, ані пастух, що втопив очі в небо,- ніхто не помітив смерті Ікара. Лише поет чи маляр побачив його загибель і оповів про неї нащадкам.

Ця картина постає мені перед очима щоразу, коли я згадую один випадок, свідком якого був. Сталося це у червні 1942 чи 1943 року. На Варшаву спадав чудовий літній вечір; химерні тіні лягали від зруйнованих стін, осяяних рожевим світлом вечірньої заграви, усюди панував жвавий рух, люди

поспішали сісти в трамвай, щоб добратися додому перед комендантською годиною, і в натовпі цивільних губилися вже нечисленні в цю пору військові мундири. Тому, хто дивився в такі хвилини на варшавські вулиці, людні й особливо гарні в це тихе червневе надвечір’я, на мить могло здатися, що в місті нема окупантів. Але тільки на мить…

Я стояв на трамвайній зупинці на розі Трембацької і Краківського Передмістя. Червоні трамваї, мов величезні туші, один по одному з гучним дзенькотом сунули Краківським передмістям. Люди юрбами пхались у вагони, висли на приступках, вилазили на їх буфери, гронами звисали ззаду і з боків. Коли-не-коли проносилась червона “нулівка”, призначена тільки для німців і тому майже порожня. Я досить довго чекав вагона, в який можна було б утиснутись. А коли такий вагон нарешті під’їхав, у мене вже пропала охота сідати в нього, мені було хороше серед цього натовпу, байдужого до мого існування. Переді мною на своїм високім п’єдесталі стояв Міцкевич, навколо пам’ятника, як завжди, цвіли й пахли скромні квіти; перед костьолом кармелітів зі скреготом завертали автомашини; розлягалися голосні викрики хлопчаків, що продавали газети; торговці цигарками й тістечками роїлися перед яскраво освітленим магазином; у крамничках з гуркотом опускали жалюзі й загартовували вікна та двері; у скверику, де старші люди й молодь позаймали на лавах геть усі місця, цвірінькали горобці, так само густо пообсідавши миршаві деревця,- і все це помалу огортала блакитна сутінь літнього вечора. В ці хвилини я чув, як б’ється серце Варшави, й несамохіть зволікав, щоб іще трохи побути серед людей і разом з ними втішатися цим літнім вечором.

Раптом я побачив, як один юнак, котрий ішов од вулиці Беднарської, вельми необачно вискочив із-за трамвая, що вже рушав, і, ставши на маленькім острівці лицем до бруку й спиною до колії, утопив очі в книжку, з якою виринув із густих сутінків. Йому було років п’ятнадцять, щонайбільше шістнадцять. Читаючи, він раз у раз стріпував білим, як льон, чубом, відкидаючи пасмо, що спадало йому на лоба. Одна книжка стирчала в нього з бічної кишені, другу він тримав перед очима, певно, не маючи сили від неї відірватись. Мабуть, він щойно взяв її в товариша або в підпільній бібліотеці, і, ще не дійшовши додому, тут – таки, на вулиці, став переглядати. Я жалкував, що не бачу, яка це книжка, здалеку вона скидалася на підручник, але, мабуть, жоден підручник не міг би так зацікавити юнака. Може, то були вірші? А, може, якась книжка з економіки? Не знаю.

Хлопчина якийсь час стояв на острівці, поринувши в читання. Він не звертав уваги на штовхани, ні на юрби людей, що пхались до вагонів. Кілька трамваїв червоними смугами промайнули позад нього, а він усе не відкривав очей од книжки. Та чи йому набридли штовхани й галас навколо, чи, може, хлопець підсвідомо відчув, що треба поспішати додому,- нараз я побачив, як він, уткнувши носа в книжку, ступив з острівця на брук,- просто під колеса автомобіля.

Розлігся скрегіт гальм і виск шин, що ковзали по асфальту, автомобіль, щоб не переїхати хлопця, різко звернув убік і спинився на самому розі Трембацької. Я з жахом побачив, що це машина гестапо. Юнак із книжкою хотів обминути її. Але в цю мить ззаду відчинилися дверцята і на брук вистрибнуло двоє чоловіків у касках із черепами. Вони опинилися біля юнака. Один із них щось гортанно закричав, другий широким глумливим жестом запросив хлопця в машину…

Я й досі бачу цього юнака, як він стоїть перед дверцятами автомобіля, розгублений, зніяковілий… Як відмагається, наївно крутячи головою, мов дитина, яка обіцяє, що вже більше ніколи не буде… “Я ж нічого не зробив,- здавалося, казав він,- я тільки так…” Показував на книжку – ось, мовляв, причина його неуважності. Ніби їм можна було щось пояснити. Він не хотів сідати в машину, передчуваючи свою загибель.

Жандарм зажадав, щоб юнак показав документи, вихопив добуту конкарту і брутально штовхнув його в машину. Другий допоміг йому, хлопець вліз усередину, за ним гестапівці; грюкнули дверцята, і машина, рвонувши з місця, помчала в бік Алеї Шуха…

Автомобіль зник з очей. Я оглядівся довкола, шукаючи іще в кого-небудь співчуття, розуміння того, що тут скоїлось. Адже юнак із книжкою загинув. На превеликий мій подив, я побачив, що ніхто не помітив цієї події. Все, що я описав, сталося так швидко, так блискавично, а кожен у вуличнім натовпі був такий заклопотаний і так поспішав, що ніхто не завважив, як схопили юнака. Жінки, що стояли біля мене, сперечались, яким номером трамвая їм зручніше їхати, два чоловіки закурювали за трамвайним стовпом, перекупка, поставивши під стіною кошика, безупинно, мов буддійське закляття, повторювала: “Цитрини, цитрини; гарні цитрини!”, а інші юнаки перебігали вулицю, наздоганяючи трамваї і ризикуючи попасти під інші машини… Незрушно стояв Міцкевич, і пахли квіти, і берізки та горобини навколо пам’ятника гойдались од легкого вітерця. Зникнення цієї людини нікого не обходило. Тільки я спостеріг, як Ікар потонув.

Ще довго я стояв на місці, очікуючи, поки натовп зрідіє. Гадав, що, може, “Михась” – так я в думці назвав його – вернеться. Уявляв собі його домівку, батьків, що чекають на нього, матір, яка готує вечерю, і в голові мені ніяк не вкладалося, що вони ніколи не дізнаються, як загинув їхній син. Знаючи звичаї окупантів, я не припускав, що юнак може вирватися з їхніх пазурів. А як безглуздо він попався! Безтямна жорстокість, з якою схопили цього юнака, схвилювала мене до глибини душі, хвилює ще й досі.

Ті, котрі полягли в борні, ті, котрі знали, за що гинуть, може, втішалися свідомістю того, що гинуть недаремно. А скільки ж було таких, як мій Ікар, що гинули в морі забуття, через якийсь жорстоко-безглуздий випадок!

Настав вечір, місто засинало гарячковим, нездоровим сном… Я врешті відірвався від мого стовпа, минув пам’ятник Міцкевичу і пішки подався додому… Але мене весь час переслідував образ Михася,- хлопець хитав головою, ніби кажучи: “Ні, ні, все це тільки через мою книжку… Тепер я вже буду уважніший”.

Переклала з польської ОЛЕНА МЕДУЩЕНКО


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ІКАР – ЯРОСЛАВ ІВАШКЕВИЧ

бедьє трістан та ізольда