Григорій Сковорода і Василь Барка


Вплив Григорія Сковороди на Василя Барку вартий окремого коментарю. Багато критиків відзначає авторитетність, якщо не культовість, найвидатнішого барокового мислителя й поета України для Василя Костянтиновича, саме так – не меншою мірою на спосіб життя, ніж на творчість. Оксана Гринів відносить Барку (з психологічного боку) до типу сковородинської людини. Характеризуючи релігійність Барки як авторську й нетрадиційну, Богдан Рубчак указує на спільне зі Сковородою філософське підгрунтя його вчення. Незвичність постаті В. Барки (“він був чи не найколоритнішою людиною, яку я знав” – Богдан Бойчук), його дивацтва (відлюдність, дивні звички в їжі й побуті, підкреслена простота існування, словом, суміш хіпі й тибетського святого) відбивають його бажання відчути й пережити життєвий досвід українського любомудра.
Григорій Сковорода для Барки був перш за все зразком життєвого подвижництва. “Як він [Сковорода] сам висловився, світ його ловив, але не спіймав; сДабу відміну від того, можу сказати: світ мене спіймав, але не вдержав, – говорив Василь Костянтинович в одному зі своїх інтерв’ю. – Я, скажімо, пішов працювати санітаром до шпиталю, хоч мав запрошення до Гарварду [для викладання]. Потрібен час для зосередження й самоаналізу. Без повної свободи письменника не буде, його не зродить суєта. Потрібен творчий подвиг. [Наукові] конференції

загалом мало що дають тепер. Багато галасу. Достоєвський колись ставив питання про потребу освіченості. Автори [художніх творів] повинні стояти на вершині духовності. Освіченість не в університетському дипломі, а в умінні бачити великі істини, [тобто,] у розумінні святого [апостола] Павла, – істини Божого помислу. Окрім Біблії, нема дороги до творчості. Це вершина мислення”. У Барчиних творах сковородинські пріоритети помітні у прагненні жити в мирі, мати мале місце для власного щастя, самозосередженні, “приватнім” житті, утечі з міста задля духовного розвитку.
Цікаве прочитання ідеалу сковородинської людини помічаємо в романі “Рай”. Батько Антона Никандровича Споданейка-Віконника – богослов, теософ, – покинув посаду й став вести мандрівне життя – “ходіння в народ”: заводив довгі розмови про духовні речі, і діди наче сповідалися, що в них на серці. Ось опис похорону старого Споданейка: “Були й ченці в охайній чорній одежі, з строгим виразом на прозорих обличчях, і люди науки, і ремісники, військові, діди з хуторців, міщани, просто і траурно одягнені, – відчували, що втратили того, хто був їхньою совістю”. Барка розуміє справжній спосіб життя як чернечий шлях, що помітно в заповіті старого Споданейка синові: потрібен подвиг, щоб знищити деякі зв’язки з буденністю. Споданейко стверджує, що зрікся всього, бо правда дорожча. І в його сина Споданейка-Віконника улюблена книга – писання Сковороди. Філософ, на погляд Антона Никандровича, мав рацію, перевівши філософські шукання в інший план: духовного подвижництва серед самого життя, однак без того, щоб “датися світові в руки”, поступитись його спокусам.
Письменник показує, що навіть і серед широкої української інтелігенції на початку 1940-х років тривали суперечки щодо вчення Сковороди (тут, зрозуміло, йдеться про “мораль” Пісні першої зі збірки “Сад божественних пісень”): “Ще ніхто не відкупився і не відмолився, ні цар над царями, ні чернець між ченцями, ні раб під рабами. Виходить, найважніше: якщо вмирати, то чесною смертю людською, а не собачою. Для цього треба жити по-людському”. За Баркою, той, хто живе “по-людському”, духовний чоловік Сковороди – має боротися проти зла. Саме ця боротьба письменника й становить його розлоге моральне вчення.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Григорій Сковорода і Василь Барка
василь чухліб оповідання дикі каченята