ГОГОЛЬ МИКОЛА


ГОГОЛЬ МИКОЛА (01.04.1809, с. Великі Сорочішці, тепер Миргородського р-ну Полтавської обл. – 04.03.1852, Москва) – письменник – мислитель світового масштабу, найвидатніший серед романтиків “української школи” в російській літературі першої половини XIX ст.

Народився в родині драматурга В. Гоголя. Дитячі роки пройшли на Миргородщині. Навчався в повітовому училищі в Полтаві (1818 – 1819), у Ніжинській гімназії вищих наук (1821 – 1828). Формувався як творча особистість в унікальній духовній атмосфері краю і його інтелектуального центру – “полтавського Петербурга”. Збирав фольклор, лексикографічні матеріали. Складав вірші, пробував сили в різних літературних жанрах (ранні твори не збереглися).

У 1828 р. переїхав до Петербурга. Через рік видав поему “Ганц Кюхельгартен”, яка дістала несхвальні відгуки критики. Після невдалої спроби стати артистом служив чиновником, одночасно відвідуючи Академію мистецтв. Увійшов у коло провідних діячів російської інтелігенції, спілкувався з В. Жуковським, О. Пушкіним, Плетньовим та ін. З 1834 р. – ад’юнкт – професор університетської кафедри загальної історії. Роком пізніше написав історичну розвідку “Погляд на складання Малоросії”. На початку 30-х років М. Гоголь виступив в “Отечественных записках” із повістю “Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала”, що започаткувала “Вечори

на хуторі біля Диканьки” (1831-1832). Цикл набув широкої популярності, приніс молодому авторові великий успіх і загальне визнання. Після виходу книжок “Миргород” і “Арабески” (1835) письменника було визнано “головою літератури, главою поетів” (В. Бєлінський). Однак при цьому тогочасний авторитет обмежував річище гоголівського реалістичного романтизму дещо роздратованим запереченням фантастичного начала “Вія” і “Портрету”. Гоголь же “цілком природно” і лише “на час зробився далеким від усього сучасного”, “взявшись за свою внутрішню направу, віддавши довший час Біблії, Мойсею, Гомеру, законодавцям минулих віків, читаючи історію подій минулих і відживших, бажаючи пізнати глибше людську душу й зустрінувшись по цій дорозі з Тим, Хто найбільше за всіх нас знав людську душу”.

Чотири томи Гоголевих оповідань на українські теми вживили свіжий струмінь у російське письменство. Глибоке знання історії, фольклору, побутово-звичаєвого життя України в “олітературеній” великого таланту вилилося в незрівнянному відтворенні поезії народного буття, витворенні масштабно-романтичного образу української батьківщини, колоритних характерів її синів і дочок, пластичного образу її принадної природи. Таке осягнення вражає тим більше, що прозаїк не прагнув етнографічної чи історичної достовірності (це ставив йому на карб П. Куліш). Цікавлячись не так соціальним життям українського села, як передусім внутрішньою гармонією і традиційною філософією його мешканців, М. Гоголь зумів майстерно поєднати ліризм і гумор, риси казково-фантастичні й реальні.

Опоетизована та етично приваблива демократична стихія повістей збірки “Миргород” контрастує з чиновницьким світом, животінням “маленької людини”. Іронічно-реалістичний стиль циклу “Іван Федорович Шпонька і його тітонька”, повісті “Старосвітські поміщики”, сформувавшись у знамениту манеру “сміху крізь сльози”, не виключила моменту симпатії до патріархальної давнини та усталених форм дворянського побуту, що відходили в минуле. Духовний образ справді величного й славетного минулого в боротьбі України за волю, цільні характери відважних патріотів і людей широкої душі зображено в романтичній повісті “Тарас Бульба” (1835). Картини колишніх історичних змагань піднесено тут, за оцінкою Д. Чижевського, до рівня високої епопеї, що сполучила елементи стилю народних форм із творчою манерою Гомера й В. Скотта.

З “Арабесок” і циклу петербурзьких повістей М. Гоголь створює міський образ. Велике столичне місто під його пером постає осереддям жахливих контрастів, місцем принижень і трагічної самотності “маленької людини” (від “Записок божевільного” до “Шинелі”), місячним світом “людського клоччя” (М. Бердяєв). Така увага до тіньових явищ імперського життя зумовлювалася неприйняттям ворожих красі й гармонії безладдя й безглуздя, беззмістовності існування багатьох людей, позначалася мрією вказати шлях від несправжнього світу “мертвих душ” до реальності “душ живих”, людської духовності. Ключ до них, згідно з Гоголем, – у власних душі й серці як головних чинниках життя і творчості (типова риса українського менталітету й мислительної культури).

З петербурзьким циклом пов’язані задуми перших п’єс з життя чиновництва й дворян (“Володимир 3-го ступеня”, “Ранок ділової людини”, “Одруження”). Величезне значення в російському письменстві мала знаменита комедія “Ревізор”

,у якій виставлено напоказ “все погане в Росії”, розкрито етичну деградацію столичного та провінційного чиновництва. Нападки на постановку “Ревізора” владних структур, хвороба письменника простелили перед ним дорогу за кордон. Серед західноєвропейських країв особливо вразив його італійський – сонячна природа півдня, мистецька спадщина античності дарували високу естетичну насолоду, навіть почуття близькості “до божества”. М. Гоголь написав тут повість “Рим”, працював над драмою з історії Запорозької Січі. 1840 р. в Римі завершив першу частину поеми – роману “Мертві душі”. Опублікований 1842 р. твір сколихнув усю Росію.

Архітектоніка поеми дала змогу авторові представити все російське суспільство, вивести сатирично-гротескні типи, які набули прозивного значення. Деградовані поміщики й чиновники (Ноздрьов, Собакевич, Плюшкін, Коробочка та ін.), новонароджені хижаки (Чичиков) явили світові те, що спотворювало в них образ і подобу Божу. Це був показ “усієї глибини сучасної мерзоти суспільної з метою навернення громади до світла, всього високого і прекрасного” задля пробудження душ живих. Однак після публікації першого тому ставлення до нього з боку російської громадськості почало змінюватися на гірше. Нещадне викриття імперської дійсності викликало унісонні закиди в нелюбові до російських людей, життя, природи, що С. Венгеров пояснив органічністю його українського світосприймання. Воно, зокрема, породило в художній уяві М. Гоголя символічний відповідник Росії – химерний, майже кінцесвітний образ фантастичної трійки коней, що мчить невідь куди в зникаючу далину, наводячи жах.

Попри щире авторське прагнення створити “позитивну картину” російського життя, виставити “живі душі” в другому і планованому третьому томі поеми-роману, М. Гоголь, хоч і працював болісно і важко, подолати духовної кризи не зміг. Незадовго до смерті він удруге знищив рукопис другого тому, від якого залишилося лише кілька фрагментів. “Платою” за наполовину здійснений епохальний творчий задум стала втрата бодай симпатій петербурзьких знайомих: за свідченням С. Аксакова, жоден із них уповні тоді не цінував автора “Ревізора” і “Мертвих душ”.

Прагнучи зарятувати ситуацію, М. Гоголь 1847 р. віщає свою останню працю – “Вибрані місця з листування з друзями”. Цей результат глибоких і часто болісних розмислів над життям, покликанням людини, шляхами суспільно-духовного оновлення Росії став, однак, мішенню саркастично-гострого “Листа до Гоголя” (1847) В. Бєлінського, слідом за ним – осуду з боку М. Чернишевського, О. Герцена. Крім того, виступ Гоголя став об’єктом нестихаючої полеміки між тією більшістю, що оцінила “Вибрані місця…” як плід хворобливого стану автора, а то й як акт відречення від високих демократичних і гуманістичних ідеалів, із одного боку, і тими, хто адекватно сприйняв міркування Гоголя як зболену сповідь чесного художника – громадянина, сутнісні роздуми мислителя над багатьма вічними проблемами історіо – й релігієсофського прозирання в майбутнє, врешті етичний заповіт, адресований кожному: плекати своє душевне господарство, вберігаючи його від очерствіння, вносити працю, мир, лад, добро і красу в світ, іти за правдою, що є Богом.

Ментальна несумісність Гоголевої творчості зі світоглядною орієнтацією його російських сучасників спричинила й особисту його трагедію. Він, “переполовинений, повний суперечностей і контрастів… впав під вагою життя як жертва своєї дводушності” (С. Єфремов). Орієнтація на Росію як Русь вимагала “переходу до цивілізації, істотно відмінної” від української, а це означало для Гоголя “моральну смерть”, “культурно-національне самогубство” (Є. Маланюк). Із цієї причини після чарівної екзотики “Вечорів…” почав захмарюватися обрій його творчості.

Повернувшись 1848 р. після паломництва до Єрусалима остаточно в Росію, М. Гоголь періодично проживав у Петербурзі, Одесі й Москві. Та через тяжкий стан здоров’я прожив уже недовго. Проте головне своє призначення він уже виконав, і саме з гоголівської “Шинелі” вийшла нова, світової слави, російська література Толстого і Достоєвського. Їй великий полтавець прищепив органічно не властивий екзистенційний дух української ментальності. Писання М. Гоголя можна розглядати і як прикметну цьому духові спроможність зрозуміти інші (російські) природу, людину й народ. Він вирізняв окремішій “властивості характеру кожного народу”, на які по-різному можуть впливати ті самі події. Вельми цікавий письменник і з мовностильового боку: за надзвичайного словесного вміння оригінальність вживання української фразеології, зокрема фольклорного походження, роблять його своєрідним двомовним автором. Хоча більшу частину життя М. Гоголь прожив далеко від України, його думки були пов’язані з тим краєм, що дав йому сюжети й образи, наснажив неповторною творчістю народу.

Літ.: Гоголь і українська література XIX ст. К., 1954; Рильський М. Наш Гоголь // Тульський Максим. Твори: У 3 т. К., 1956. Т. 3; Крутікова II. М. В. Гоголь та українська література. К, 1957; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992; Мюнхен, 1983; Маланюк Є. Гоголь – Гоголь // Слово і час. 1991. № 8; Єфремов С. Між двома душами: М. Гоголі. // Єфремов Сергій. Літературно-критичні статті. К., 1993.

В. Бичко, В. Погребенник



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ГОГОЛЬ МИКОЛА
обломов скорочено