Франц КАФКА (1883-1924) – З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ


З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

Франц КАФКА (1883-1924)

Доля притлумила біль Франца Кафки, зробивши його абсолютно байдужим до слави. Його творчість була для нього (як він сам пише в щоденнику) “однією з форм молитви”. Не скажу, що його зовсім не обходило те, що світ думає про нього. Просто він не мав часу перейматися тим.

М. Брод

Життєвий і творчий шлях

Існує багато міфів, зокрема, це стосується й творчості знаменитого австрійського письменника Франца Кафки. Мовляв, жив такий собі відлюдник, вів непомітний спосіб життя маленького чиновника, працюючи дрібним клерком у страховій компанії. Після його смерті здивовані сучасники знайшли в шухлядах письмового столу багато списаного паперу. Коли знайдене надрукували, воно вразило світ. Так у літературі з’явилися геніальні твори Кафки… Що тут правда, а що – міф?.. Розгляньмо конкретні факти.

У романі “Процес” Кафки банківський службовець Йозеф К. є обвинуваченим. Він і хотів би виправдатися, але справа в тому, що не розуміє, у чому саме його звинувачують… Нарешті відбувається суд. А оскільки в судовій залі було темно, пін мало що збагнув. Звісно, Йозеф здогадується, що засуджений, але не замислюється над тим, який саме вирок йому оголосили, і продовжує жити так, як і до суду. Через тривалий час до нього приходять два чемних, пристойно одягнених пани й запрошують піти з

ними. Вони виводять його за межі міста, кладуть голову на камінь і ввічливо заколюють двосічним ножем м’ясника. Умираючи, він вимовляє лише два слова: “Як собака”… Якщо врахувати, скільки у XX ст., уже після смерті Кафки. особливо в тоталітарних країнах відбудеться усіляких абсурдних (але з багатьма людськими жертвами) судових процесів, то ця алогічна ситуація з роману “Процес” сприйматиметься як справжнісіньке віщування письменника-пророка. І це одна з причин неймовірно! популярності Кафки у світі.

Людину спокійно й чемно зарізали, усе відбулося буденно, як на бойні. Цей жах описано так спокійно, неначе йдеться про планово прибирання прибудникової території. У цьому – увесь Кафка. Узагалі його герой із самого початку позбавлений права на високий жанр трагедію. Він проживає життя без натхнень і падінь, без героїзму й злодійства, без минулого й майбутнього життя абсурдне. “Усе постає переді мною як конструкція”, – записав Кафка в щоденнику про своє світовідчуття. Як застигла форма, конструкція можлива, коли всі головні питання вирішені, а для Кафки вони були вирішені від самого початку: влада зла уявлялася йому абсолютною, а отже, спротив їй є неможливим, зобов’язань перед собою і світом немає, тому життя безглузде. І його герой Йозеф К., ідучи на заклання1, навіть не намагається втекти чи обурюватися…

Нині є чимало страшних історій, створених “під Кафку” спритними письменниками, які прагнуть швидкої слави й грошей. Можливо, на симуляції кошмарів вони трохи й підзаробили, але “другим Кафкою” ніхто не став, це точно. Уважається, що кафкіанський світ відчаю, жаху й безвиході виріс як з особистої драми його творця, так і з тієї ситуації, яка саме тоді складалася у світі і в йото приреченій Австро-Угорській імперії.

Франц Кафка народився в 1883 р. в єврейській родині в Празі, що була тоді одним із міст цієї імперії. Його духовною батьківщиною стала німецька культура – хлопчика віддали до німецької школи. Батько Франца, людина настирлива, із життєвою хваткою, вибився з бідності в галантерейні крамарі. Тиранічна батьківська вдача з дитинства пригнічувала волю хлопчика й позначилася на його психіці. Пізніше, у відомому “Листі до батька” (1919), Кафка писав: “Через Тебе (зверніть увагу, що до свого батька він звертався як до Бога, пишучи займенники “Ти”, “Тебе” з великої літери. – Авт.) я втратив віру в себе, натомість набув почуття безмежної провини”…

Попри очевидну схильність Франца до занять літературою (“Я увесь складаюся з літератури”, – писав він), батько примусив його вступити на юридичний факультет Празького університету (можливо, це одна з причин загостреної уваги майбутнього письменника до “правничої тематики”: судових процесів, виправних закладів, знарядь покарання). Після закінчення університету (1906) Кафка працював (1908 1922) дрібним службовцем у страховому товаристві, потім – у конторі зі страхування від нещасних випадків, займаючись розслідуванням справ, пов’язаних із виробничим травматизмом. Відточений на службі, сухий, офіційно-діловий, “канцелярсько-протокольний” стиль уплинув і на його творчість. “Художні твори Кафки, – пише відомий український дослідник його творчості академік Д. Затонський, – майже не відрізняються від його щоденникових записів, листів, афоризмів тощо… Творчості Кафки притаманні шокуючі поєднання жахливої фантасмагорії з тверезою буденністю, утіленою насамперед у навмисне архаїзованому стилі, сповненому канцеляризмів”.

1На смерть.

Надзвичайної популярності Кафка набув під час і особливо після Другої світової війни. Представники відразу декількох літературних напрямів проголосили його своїм предтечею. Твори письменника алогічні, ірраціональні, песимістичні. Він був близьким до експресіоністів, які проголошували єдиною реальністю суб’єктивний духовний світ людини. Часто темою експресіоністичних творів є зображення внутрішнього стану “маленької людини” в період соціальних зрушень, що ми й знаходимо у творах письменника.

Особлива сила впливу творів Кафки на читача якраз і полягає в уражаючому контрасті, у “поєднанні непоєднаного”. З одного боку, усі його жахи, чудовиська, потвори, кошмари та привиди вимагали, здавалося б, надривно-рваного стилю, волання на повні груди (що й робили інші експресіоністи, і не лише письменники, до речі, досить кинути побіжний погляд на відому картину Е. Мунка, що так і називається “Крик”, яка стала подією у світовому експресіонізмі). З іншого ж боку, письменник пише про всі ці жахи й примари настільки незворушно, неначе веде нудний протокол для своєї страхової контори. І ефект перевершує всі сподівання: так на глядача діє підкреслений спокій людини, яку садять на палю, а вона сміється в очі своїм катам…

У творах письменника конфлікти мають як соціальний, так і глибоко особистісний характер. Він випередив час щодо розуміння явищ, які позбавляють особистість гідності й волі.

Крізь призму власного песимістичного світобачення Кафка показав безпорадність людського існування, відчуження людської особистості в хащах сучасної цивілізації, віддзеркалив процес неминучої бюрократизації державної влади при збереженні імітації “демократичного” суспільства1.

Щоденне (за родом служби агента із страхування від нещасних випадків) зіткнення з людським горем посилювало похмурі настрої й без того схильного до песимізму юнака. Притулком від тусклої повсякденності стало мистецтво. “Усе, не пов’язане з літературою, я ненавиджу, – писав Кафка. Мені нудно ходити в гості, страждання та радощі моїх родичів наводять на мене безмірну нудьгу. Розмови позбавляють усі мої думки важливості, серйозності, справжності”. Захоплення письменством у сім’ї не заохочувалося, тож йому доводилося це приховувати. “Для мене це жахливе подвійне життя, – писав він у щоденнику, – з якого, можливо, є лише один вихід – божевілля”. Коли батько почав наполягати, аби після служби син працював ще й у його крамниці, а не займався “літературними дурницями”, Франц був близьким до самогубства й написав прощального листа своєму другові Максу Броду (згодом той став біографом Кафки). “В останню мить мені пощастило, утрутившись абсолютно безцеремонно, захистити його від “люблячих батьків”, пише М. Брод у книжці “Франц Кафка. Біографія”, – Якщо батьки його так люблять, то чому вони не дадуть сину 30 000 гульденів, як доньці, аби він міг піти з контори і де-небудь на Рив’єрі. у дешевому містечку, писати твори, які Бог мас намір через нього передати світові”. Як не дивно, а вісім сторінок листа М. Брода таки справили на фрау Кафку певне враження: від обов’язків крамаря Франца позбавили, хоча службу він змушений був продовжувати. Мабуть, драматичні стосунки з батьком пояснюють особливу любов Кафки до “Підлітка” Ф. Достоєвського. герой якого, як і письменник, упродовж років теж розгадував фатальну загадку батькової влади над ним. Від батьківського тиску Кафка так і не позбувся до кінця свого недовгого життя. Навіть на порозі смерті, за свідченням М. Брода, “він приймав від сім’ї гроші та продуктові посилки в стані великої пригніченості. Адже йому здавалося, що цс загрожувало його ледь досягнутій самостійності”.

Франц Кафка з його слабким характером і страхами2, відчував себе сам на сам зі всесвітньою “пасткою”, жертвою й іграшкою великих і малих сил, що безцеремонно вривалися в його існування.

1 І в цьому Кафка виявився пророком: найстрашніші тирани XX ст. – Гітлер і Сталім прийшли до клади саме завдяки тому, що формували й догоджали сірому та безликому, але всесильному “апарату держслужбовців”, безжально й методично винищуючи всіх яскравих особистостей навколо себе (за принципом: “чим темніше небо, тим я яскравіша зірка”).

2 “Основа мого єства страх”, – написав Ф. Кафка своїй коханій

Як відомо, нантонші психологи – люблячі жінки. Мілена Єсенська, жінка, яку кохав Ф. Кафка і яка його кохала, написала: “Ми всі ніби пристосовані до життя, але це лише тому, що ми змогли знайти порятунок у брехні, у сліпоті, в оптимізмі, у непохитності переконання, у чому завгодно. Він ніколи не шукав рятівного притулку, ні в чому. Він абсолютно не спроможний брехати. Для нього ніде немає притулку та прихистку. Він як голий серед одягнених”.

Літературний дебют Ф. Кафка відбувся в 1908 p., коли в журналі “Гіперіон” були надруковані два його невеличких оповідання. Приблизно через шість років Кафка був нагороджений однією з престижних премій Німеччини – премією Фонтане. Отже, не можна сказати про роль невизнаного генія, яку йому іноді хочуть приписати: це було неабияке прижиттєве визнання, про яке багато хто з письменників лише мріяв.

За життя письменника було опубліковано лише кілька його книжок: три збірки оповідань (“Спостереження”, 1913, “Сільський лікар”, 1919 і “Художник голоду”, 1924), де вміщено найкращі оповідання “Вирок”, “Перевтілення”. “У виправній колонії” та ін. Він працював над романами “Процес” (виданий 1925) і “Америка” (1927), але жодного з них не завершив. Кафка так і не побачив основних своїх творів опублікованими. Це пов’язано як з його хворобливою невпевненістю в собі, так і з підвищеною самокритичністю, а також із відірваністю від літературного середовища.

Подбала про неопубліковані рукописи Кафки М. Єсенська (подібна ситуація виникне згодом із романом М. Булгакова “Майстер і Маргарита”). Узагалі “тема кохання” багато що пояснює в особистості Франца Кафки. Він був заручений кілька разів – з Феліцією Бауер (двічі) і Юлією Вохрищек. Його кохали й він кохав, але попри це щоразу тікав із-під вінця. Чому? Пояснення знаходимо в щоденнику письменника. Напередодні весілля з Феліцією він підбиває підсумок усього того, що свідчить “за” і “проти” одруження сім пунктів. І “проти” перемагало: “Мені часто необхідно залишатися самому. Усе, що я зробив, є результатом усамітненості… Чи не буде (шлюб) на шкоду письменству? Тільки не це, тільки не це!” Потрібно зауважити, що, попри притлумлену батьком здатність до волевиявлення, Ф. Кафка зберіг маніакальну затятість у відстоюванні власної творчої свободи. Ця сама жага творчої свободи й сформувала його звичку до самотності.

Феліція. одразу відчувши його охолодження, слала йому зрошені сльозами листи. А Кафка записав у щоденнику: “Я кохаю її, наскільки здатен на це, але моє кохання душать страх і самобичування”. Стосунки між ним і Феліцією були розірвані. Заручини з Юлією закінчилися так само – він так і залишився самотнім.

У 1920 р. Ф. Кафка познайомився з М. Єсенською. талановитою журналісткою й першою перекладачкою його творів чеською мовою. Вона була однією з тих, хто ще за його життя побачив у ньому геніального письменника. Добре знаючи чеську мову, письменник зумів гідно поцінувати її літературні здібності. Мілена стала найбільшим його коханням. Проте, кохаючи його, вона не поспішала розлучатися зі своїм чоловіком, віденським банкіром. Дотепна, життєрадісна та енергійна, жінка зуміла розворушити похмурого та боязкого Кафку, цього “худющого здорованя”, який, призначаючи побачення, абсолютно серйозно писав: “Прошу тебе, Мілено, не лякай мене не з’являйся несподівано збоку або ззаду”. Вона викликала й безмежну довіру до себе, що спонукало відлюдькуватого Кафку бути з нею надзвичайно відвертим: “Я хворий духом, а захворювання легенів є лише наслідком того, що духовна хвороба вийшла з берегів”, – писав письменник їй про прогресуючий туберкульоз, на який вій захворів у 1917 р.

Франк Кафка вимагав у листах, аби Мілена залишила чоловіка, проте вона зволікала з рішенням. Можливо, її стримували деякі особливості його натури, які вона не лише бачила, а й відчувала інтуїтивно. Так, саме тоді М. Єсенська перекладала його оповідання “Перевтілення”, тож цілком вірогідно могла замислитися над таким, наприклад, “зізнанням” автора: “Я завжди навіюватиму жах людям, а понад усе – самому собі”. Причому її позиція не є позицією нерішучої людини (так вона виявила неабияку мужність під час Другої світової війни, ставши учасницею чеського руху Опору, за що потрапила до німецького концтабору, де й загинула 1944 p.). Отже, з Міленою у Ф. Кафки стосунки також не склалися.

У 1921 р. письменник передав їй свої щоденники та рукописи романів “Замок” та “Америка”. За сприяння Єсенської вони були опубліковані вже після його смерті: “Замок” у 1926 p., “Америка” – у 1927-му. Ці публікації принесли йому величезну посмертну славу. Світ героїв автора сірраціональним, зламаним, страшним і безнадійним, він усотав у себе занепадницькі настрої та апокаліптичні страхи, що залишила Перша світова війна. Однак жоден з усіх світових песимістів ще не показував нікчемність людини в таких формах, як це зробив Ф. Кафка у своєму знаменитому оповіданні “Перевтілення”. Важко не погодитися з французьким письменииком-екзистенціалістом А. Камю, який писав, що “в образній системі “Перевтілення” відбилася етика втрати віри”.

“Одного ринку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху” – так починається цей “вирок людині”. Боязка маленька людина, дрібний комівояжер Грегор навіть подумки не протестує проти фантастичного нещастя. що спіткало його. Неважко здогадатися, що перетворення Замзи є просто матеріалізацією його самовідчуття. Не дивуються його перетворенню й не дошукуються причин цього і його близькі, які більше переймаються тим, як би краще приховати “комаху” віл чужих очей. Зрештою, те “воно”, на яке перетворився Грегор, помирає з голоду в зачиненій кімнаті, і сім’я полегшено зітхає, сприймаючи це як вирок долі.

Тема людського життя як вічного вироку продовжується в оповіданні “У виправній колонії” (1914). Молодий офіцер показує мандрівникові машину для страти, яку він обслуговує, і характеризує її як знаряддя справедливості. На запитання: чи є в засудженого можливість захищатися, офіцер відповідає: “Виносячи вирок, я дотримуюся правила:”Провина завжди безсумнівна”1. У цих словах міститься формула людської долі взагалі (як її розумів Кафка), і вона збігається з формулой” його особистого світовідчуття, яку він висловив у вже згаданому “Листі до батька”: “Безмежне відчуття провини”.

Нині твори сприймаються як одкровення старозавітних пророків. Так, у згаданій ситуації з оповідання “У виправній колонії” дослідники вбачають пророцтва про майбутні концтабори. Що й казати, тортури Освенціма чи Бухенвальда перевершили найпохмуріші прогнози Ф. Кафки. А якщо до цього додати, що його три сестри загинули у фашистських концтаборах, а Гітлер народився саме в Австрії, то твори письменника ще довго будуть непокоїти людство, як непокоїли троянців лихі віщування Кассандрн, бо змальовують метафоричну картину того, що людство збудувало на Землі. Можливо, саме хвора людина, наділена талантом письменника, якраз і змогла побачити особливості “хворого” століття або й “хворого” людства?

1 Франц Кафка одним із перших письменників відчув незахищеність людини у XX ст. Згодом наведену думку з оповідання “У виправній колонії” майже дослівно повторить в автобіографії відомий сербський письменник-постмодерніст М. Павич: “Жив я у XX столітті, коли треба було доводити невинність, а не провину”.

Мабуть, не випадково улюбленим філософом австрійського письменника-модерніста був один з основоположників екзистенціалізму Сьйореч К’єркегор (1813-1855), якому належить вислін: “Відчай – смертельна хвороба”. З таким відчуттям довго жити важко. Франц Кафка помер у сорок один рік від туберкульозу.

Помираючи, письменник заповів знищити всі свої рукописи, проте його заповіт не виконали, і завдяки М. Броду та М. Єсенській вони побачили світ. І не лише побачили, а й підкорили. Недаремно кажуть, що в літературному світі для талантів смерті не існує: твори письменників продовжують своє життя. Треба зазначити, що серед письменників XX ст. Ф. Кафці щодо кількості досліджень його творчості належить провідне місце.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Франц КАФКА (1883-1924) – З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ
твір поетимчна творчість олександлрма олеся