ФІЄСТА (І СОНЦЕ СХОДИТЬ)- ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ


РОМАН Ви всі – втрачене покоління. Гертруда Стайн (з розмови). Покоління відходить і покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонце сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно. Віє вітер на південь і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круги свої вертається вітер… Всі потоки до моря пливуть, але море – воно не наповнюється: до місця, і звідки пливуть, ті потоки вертаються, щоб знову плисти! Екклезіаст THE SUN ALSO RISES /FIESTA/ 1926 Переклав Map Пінчевський Книга перша РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Роберт Кон був колись чемпіоном Прінстонського університету в середній вазі. Звання, як на мене, досить скромне, та Кон пишався ним. Боксу він не любив, але сумлінно, не шкодуючи себе, опановував його, щоб подолати почуття беззахисності і власної неповноцінності, викликані тим, що в Прінстоні до нього, єврея, ставилися зверхньо. Його втішала думка, що він може збити з ніг будь-якого кривдника, хоч, маючи незлобиву і вразливу вдачу, він давав волю кулакам тільки в спортзалі. Кон був найкращим учнем Павучиська Келлі. А той навчав своїх вихованців битися так, як б’ються в найлегшій вазі, дарма, чи важили вони сто п’ять чи двісті п’ять фунтів. Конові, очевидно, саме це й потрібно було. Реакція в нього була чудова. Він робив такі успіхи, що Павучисько вирішив довести свою перевагу й у вільному бою раз і назавжди розплющив йому носа.

Це поглибило Конову нелюбов до боксу, та, як не дивно, піднесло його самоповагу і, безумовно, поліпшило форму його носа. На останньому курсі в Прінстоні він багато читав і почав носити окуляри. Ніхто з його випуску не пам’ятав його. Ніхто не пам’ятав навіть, що він був чемпіоном з боксу в середній вазі. Я не дуже довіряю людям одвертим і простодушним, а особливо тим, що надто докладно розповідають про себе, і довгий час я сумнівався, чи Роберт Кон справді був чемпіоном з боксу. Може, то кінь наступив йому на обличчя, думав я, чи, може, мати його чогось злякалася або ж він малим вдарився об щось. Та нарешті один знайомий з’ясував усе те у самого Павучиська Келлі. Той Келлі не тільки пам’ятав Кона, а й часто думав про те, що з нього вийшло. По батькові Роберт Кон належав до однієї з найбагатших єврейських родин Нью-Йорка, а по матері – до однієї з найстародавніших. У військовому училищі, де він готувався до вступу в Прінстонський університет і де відзначався неабиякими успіхами на футбольному полі, ніхто не згадував про його походження. Ніхто не колов йому очей тим, що він єврей, поки він не опинився в університеті. Він був добрий хлопець, товариський і дуже несміливий, але тут він озлився. Віддушиною для нього став бокс, і з Прінстона він вийшов з ураженим самолюбством та розплющеним носом і дав обкрутити себе першій же дівчині, яка його вподобала. За п’ять років подружнього життя він прижив трьох дітей, розтринькав майже всі п’ятдесят тисяч доларів, які йому відписав батько (решта спадку перейшла до матері), і, засмиканий чварами з багатою дружиною, перетворився на дратівливого відлюдька; та саме тоді, коли він остаточно вирішив розійтися, дружина сама кинула йог о – втекла з якимсь художником-мініатюристом. Оскільки він давно думав розлучитись і спиняло його лише побоювання, що без нього дружина пропаде, її втеча стала для нього доброю наукою. Після розлучення Роберт Кон подався на західне узбережжя В Каліфорнії він потрапив до літературного середовища, а оскільки в нього ще лишалося трохи від п’ятдесяти тисяч, то незабаром він уже фінансував видання одного мистецького журналу. Журнал цей почав виходити в Кармелі, штат Каліфорнія, а скінчив своє існування в Провінстауні, штат Массачусетс. На той час Кон, якому спершу відводили роль доброго ангела й ім’я якого на титульній сторінці губилося в списку членів редколегії, став єдиним редактором журналу. Зрештою журнал виходив на його гроші, а сам він потроху приохотився до редакторського всевладдя. На його превеликий жаль, через непомірні витрати видання журналу все-таки довелося припинити. А втім, на той час він мав уже інший клопіт: його прибрала до рук одна жіночка, яка сподівалась уславитися разом із журналом. Жіночка та була вельми заповзятлива, і лагідний Кон просто не міг уникнути її рук. До того ж він узяв собі в голову, що кохає її. Коли жіночка пересвідчилася, що слави журналові не зажити, то трошки охолола до Кона й вирішила, поки не пізно, підмести те, що ще можна була підмести: вмовила Кона поїхати з нею в Європу, де вона здобула колись освіту й де Кон мав тепер стати письменником. У Європі вони пробули близько трьох років: рік мандрували, а два прожили в Парижі. За цей час Роберт Кон завів собі двох друзів – Бреддокса й мене. Бреддокс був його літературним другом, а я тенісним. Жіночка, що заарканила його, – звали її Френсіс, – наприкінці другого року раптом помітила, що врода її починає в’янути, і її наче підмінили: якщо доти вона не дуже цінувала Роберта, то тепер заповзялася будь-що оженити його на собі. Тим часом Робертова мати призначила йому утримання – щось із триста доларів на місяць. Навряд, щоб за ті два з половиною роки Роберт Кон бодай глянув на іншу жінку. Велося йому щасливо, хіба що трохи дошкуляла знайома багатьом американцям у Європі туга за батьківщиною; до того ж він відкрив для себе радість письменницької праці. Він написав роман, досить слабенький, але зовсім не такий і кепський, як запевняли критики. Він багато читав, грав у бридж, у теніс і тренувався з боксу в спортзалі неподалік свого дому. Вперше я зрозумів тактику дами його серця одного вечора, коли ми втрьох, пообідавши в ресторані “Авеню”, зайшли випити кави в кафе “Версаль”. Після кави й кількох чарок коньяку я сказав, що мушу вже йти, і тут Кон раптом запропонував мені податися куди-небудь удвох на уїк-енд. Він хотів вибратися за місто і добре розім’ятись. Я запропонував вилетіти в Страсбург і звідти пройти пішки до Сент-Оділя чи якогось іншого місця в Ельзасі. – У Страсбурзі я маю знайому дівчину, і вона покаже нам місто, – сказав я. Хтось штурхнув мене під столом ногою. “Мабуть, ненавмисне”, – подумав я й провадив далі: – Вона живе там уже два роки й знає місто, як свої п’ять пальців. Дуже гарна дівчина. Мене знову штурхнули під столом. Я звів очі й побачив, що у Френсіс – Робертової дами – обличчя кам’яніє, а підборіддя войовниче випинається. – А втім, – сказав я, – можна й не в Страсбург! Поїдьмо в Брюгге чи в Арденни. Кон повеселішав, і під столом мене більше ніхто не штурхав. Я попрощався й рушив до виходу. Кон сказав, що проведе мене до рогу, бо хоче купити газету. – Господи, – вигукнув він, – нащо ти завів мову про ту дівчину в Страсбурзі? Ти бачив, як змінилася Френсіс? – А чого мені на неї дивитись? Яке Френсіс діло до того, що в Страсбурзі в мене є знайома американка? – Їй однаково, чия це знайома. Головне, що дівчина. Будь-яка. Вона б не відпустила мене, і край. – Не кажи дурниць. – Ти просто не знаєш Френсіс. Для неї головне – що дівчина. Будь-яка. Ти бачив, яке в неї було обличчя? – Ну, гаразд. Їдьмо тоді в Санліс, – сказав я. – Та ти не сердься. – А я й не серджуся. Санліс – гарне місце, ми можемо зупинитись у “Гранд-серфі”, поблукати лісами й повернутися. – Ну й чудово! – Тоді до завтра. До зустрічі на корті, – сказав я. – На добраніч, Джейку, – відповів він і рушив до кафе. – Ти забув купити газету! – гукнув я. – А й справді. – Він пройшов зі мною до кіоска на розі. – То ти не сердишся, Джейку – згортаючи газету, спитав він. – А за що сердитись? – Побачимося на корті, – сказав він і, помахуючи газетою, пішов назад до кафе. Я постояв трохи, дивлячись йому вслід. Гарний хлопець. А вона, певно, крутить ним, як хоче. РОЗДІЛ ДРУГИЙ Узимку Роберт Кон повіз свій роман до Америки, й досить відомий видавець погодився його надрукувати. Я чув, що Френсіс не хотіла його відпускати й вони дуже посварилися. Отоді, гадаю, вона і втратила Роберта, бо в Нью-Йорку жінки виявляли до нього прихильність, і в Париж він повернувся зовсім іншим. Він не міг нахвалитися Америкою і вже не був ні таким простодушним, ні таким несміливим. У видавництві його роман зустріли захоплено, і він неабияк запишався. До того ж кілька жінок пішли на все, аби сподобатись йому, і тепер він дивився на світ новими очима. Аж чотири роки його обрій обмежувався тільки подружнім життям. Три чи майже три роки він за Френсіс не бачив нікого. І я певен, що доти він ще ніколи не закохувався по-справжньому. Він одружився мовби рикошетом, шукаючи розради після прикрих студентських років, і з Френсіс теж вийшов мовби рикошет: вона взялась утішати його, коли він виявив, що не став для своєї дружини цілим світом. А тепер, ще не звідавши кохання, він збагнув, що приваблює жінок і що в прагненні жінки зійтися з ним немає ніякого дива. Це відкриття так перемінило його, що зустрічі з ним уже не радували мене, як колись. До того ж, граючи в бридж із нью-йоркськими знайомими на ставки, зависокі як на його достатки, він виграв кілька сотень доларів. Він запишався своїм успіхом і кілька разів уже заводив мову про те, що в біді кмітливу людину може прогодувати і бридж. Але й це ще не все: він захопився В. Г. Хадсоном. На перший погляд, нічого поганого в цьому ніби нема, але Кон читав і перечитував “Пурпурову країну”. А “Пурпурова країна” – вкрай небезпечна книжка, якщо її читати не замолоду. В ній ідеться про вишукані любовні пригоди бездоганного англійського джентльмена в страшенно романтичній країні, природу якої змальовано справді добре. У тридцять чотири роки сприймати цю книжку як путівник по життю так само небезпечно, як, скажімо, в тому ж таки віці вийти на Уолт-стріт просто із французької монастирської школи, озброївшись зібранням творів Елджера. По-моєму, Кон сприймав кожне слово “Пурпурової країни” так само буквально, як повідомлення з біржі. Певно ж, якісь застереження він мав, але загалом книжка була для нього одкровенням. На ній він остаточно і схибнувся. Я навіть не уявляв, наскільки він на ній схибнувся, поки одного дня він не заявився до мене на кореспондентський пункт. – Вітаю, Роберте, – сказав я. – Чим порадуєш? – Джейку, ти хотів би гайнути до Південної Америки? – спитав він. – Ні. – Чому? – Не знаю. Ніколи не мав такого бажання. І таких грошей. А на південноамериканців можна надивитися й тут, у Парижі. – Це не справжні південноамериканці. – А як на мене, аж надто справжні. Я мав спішно відправити залізницею на пароплав кореспонденцію за тиждень, а не написав ще й половини. – Свіженьких пліток немає? – спитав я. – Ні. – Ніхто з твоїх вельможних знайомих не розлучається? – Ні. Послухай, Джейку, ти гайнув би зі мною до Південної Америки, якби я оплатив усі витрати? – Чому саме я? – Бо ти знаєш іспанську. І вдвох воно веселіше. – Ні, – сказав я, – мені й тут добре. А влітку я збираюся в Іспанію. – Все життя я мріяв про таку подорож, – мовив Кон і сів. – Видно, поки зберуся, і постарію. – Отакої, – відказав я. – 3 твоїми грошима ти можеш податися хоч на край світу. – Та знаю. Але ніяк не зберуся. – Ет, не сумуй, – сказав я. – Всі країни однакові, як видові кінострічки. Мені, проте, було шкода його. Він зовсім скис. – Мене весь час гризе думка: життя так швидко минає, а я по-справжньому наче й не жив. – А по-справжньому ніхто ніколи й не живе. Крім, хіба, матадорів. – До дідька матадорів. У них життя ненормальне. Мені хочеться в Південну Америку, де недосліджені простори. Оце була б подорож! – А на полювання в Британську Східну Африку ти б поїхав? – Ні, це не для мене. – Отуди я з тобою – хоч зараз. – Африка мене не цікавить. – Це тому, що ти про неї нічого не читав. Піди прочитай книжку про любовні пригоди з розкішними чорношкірими принцесами. – Ні, я хочу в Південну Америку. Була в нього така риса – несхитна єврейська затятість. – Ходімо вниз і вип’ємо по чарці. – А ти вже звільнився? – Так. Ми спустилися на перший поверх в кафе. Я давно впевнився, що так найкраще спроваджувати друзів. Вип’єш з ними по чарці й скажеш: “Ну, мені час нагору – відправляти телеграми”, – та й по всьому. В газетярській справі, етика якої вимагає, щоб ніхто ніколи не бачив тебе за роботою, вкрай важливо вміти спритно викрутитись. Отож ми спустилися в бар і замовили по віскі з содовою. Кон обвів очима стіну-щільник, у кожній чарунці якого лежала пляшка. – А тут непогано, – сказав він. – Є що випити, – погодився я. – Слухай, Джейку. – Він наліг грудьми на стойку. – В тебе ніколи не виникає відчуття, що життя спливає, а ти наче й не живеш? Ти замислюєшся над тим, що півжиття вже лишилося позаду? – Часом замислююсь. – Ти знаєш, що років за тридцять – тридцять п’ять ми будемо покійниками? – Тю на тебе, Роберте, – сказав я. – Облиш. – Я серйозно. – Це мене не турбує, – сказав я. – А даремно. – З мене досить і тих турбот, що я мав. Я вирішив нічим більше не перейматися. – А мені все ж хочеться у Південну Америку. – Послухай, Роберте, хоч куди б ти подався, тобі легше не буде. По собі знаю. Хоч би скільки ти мандрував, а від себе не втечеш: це марна справа. – Але ж у Південній Америці ти не був. – Далася тобі та Південна Америка! З таким настроєм тобі там буде не краще, ніж будь-де. Чим тобі погано тут? Чому в Парижі не можна почати справжнє життя? – Мені набрид Париж, набрид Латинський квартал. А ти не ходи в той квартал. Гуляй собі сам-один, і якась пригода тебе спіткає. Мене нічого не спіткає. Якось я провештався цілу ніч, і зі мною нічого не трапилося; от тільки поліцейський на велосипеді зупинив мене й зажадав документи. – Але ж ти принаймні милувався нічним містом. – Ні, я не люблю Парижа. Ну що ти скажеш йому. Мені було шкода його, але що вдієш, коли цей упертюх взяв собі в голову, що Південна Америка – земля обітована, а Париж – це діра! Перше він вичитав у книжці, та й друге, певно, теж. – Ну, – сказав я, – мені треба вертатися нагору – послати телеграми. – Спішно треба? – Атож. Телеграми… – Можна, я піднімуся з тобою й трохи посиджу в тебе? – А чого ж, посидь. Він сидів у приймальні, читав газети й журнал “Редактор і видавець”, а я дві години не підводив голови. Тоді розклав друковані примірники, відтиснув штемпелем свій підпис, повкладав матеріали у великі конверти і, викликавши посильного, звелів віднести їх на вокзал Сен-Лазар. Потім вийшов у приймальню і – на тобі: Роберт Кон ще сидів у великому кріслі. Сидів і спав, поклавши голову на руки. Мені жаль було будити його, але я хотів замкнути приміщення й вийти на свіже повітря. Я торкнувся його плеча. Він похитав головою. – Я цього не зроблю, – промовив він і ще глибше уткнувся головою в руки. – Не зроблю. Нізащо. – Роберте, – сказав я і поторсав його за плече. Він підвів голову, всміхнувся й закліпав очима: – Я щось казав? – Щось незрозуміле. – Господи, й насниться ж таке! – Мабуть, це моя машинка тебе заколисала. – Мабуть. Я цілу ніч не спав. – Чому? – Та… Розмовляв. Я зразу уявив собі ту розмову. Є в мене погана звичка – уявляти своїх друзів в альковних ситуаціях. Ми подалися до кафе “Наполітен” – посидіти за аперитивом і подивитися вечірній натовп на бульварі. РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Стояв теплий весняний вечір, і коли Роберт пішов, я залишився сидіти на терасі “Наполітена”. Я сидів за столиком і дивився, як густішають сутінки й спалахують реклами, як блимають червоні й зелені сигнали світлофорів, дивився на густий натовп, на суцільний потік таксі, обіч якого неквапно цокотіли підковами запряжені у фіакри коні, й на повій, що поодинці й парами прогулювались в пошуках вечері. Ось гарненька дівчина пройшла повз мій столик, і я провів її очима, поки вона не зникла, а потім провів очима іншу і раптом побачив, що та перша повертається. Коли вона знов проходила повз мене і я перехопив її погляд, вона підійшла й сіла за мій столик. З’явився офіціант. – Що питимеш? – запитав я. – Перно. – Це не для маленьких дівчат. – Сам ти маленький. Гарсоне, чарку перно! – Мені теж. – В тебе що сьогодні – вечір розваг? – спитала вона. – Атож. А в тебе? – Ще не знаю. В цьому місті не вгадаєш. – Тобі не подобається Париж? – Ні. – Чому ж тоді не їдеш кудись-інде? – Бо інде нема ніде. – Бачу, в тебе веселий настрій. – Веселий, аякже. Далі нікуди. Перно – це зеленкувата підробка під абсент. Якщо додати до нього води, воно стає каламутно-білим. А смаком нагадує солодець і спочатку добряче запаморочує голову, але потім прояснює її саме настільки, наскільки запаморочило. Ми сиділи й пили його, і дівчина весь час супилася. – То що, – сказав я, – почастуєш мене вечерею? Вона пирхнула, і я зрозумів, чому вона намагалась не сміятися. Зі стуленими устами вона була така гарна дівчина. Я заплатив за перно, й ми зійшли з тераси. На мій оклик фіакр під’їхав до тротуару. Зручно вмостившись, ми повільно й плавно рушили широкою, осяйною, майже безлюдною авеню Опери, повз замкнені двері й освітлені вітрини крамниць. Коли ми проїздили повз заставлене годинниками вікно кореспондентського пункту “Нью-Йорк геральд”, вона спитала: – Навіщо їм стільки ходиків? – Вони показують час у різних містах Америки. – Так я тобі й повірила. Ми звернули на вулицю Пірамід, перетнули запруджену Ріволі й через темну браму в’їхали в Тюїльрі. Дівчина пригорнулася до мене, і я обняв її. Вона підставила мені уста й торкнулася мене рукою, але я одвів її руку. – Не треба. – Чому? Ти хворий? – Так. – Хто тепер не хворий! Я теж хвора. Ми виїхали з Тюїльрі під ліхтарі мосту, перетнули Сену й завернули на вулицю Святих Отців. – Не треба було пити перно, якщо ти хворий. – Тобі теж. – Мені те байдуже. Жінці те байдуже. – Як тебе звати? – Жоржет. А тебе? – Джейкоб. – Це фламандське ім’я. – І американське. – Ти часом не фламандець? – Ні, американець. – Це добре. Фламандців я терпіти не можу. Ми під’їхали до ресторану. Я звелів кучерові спинитися. Ми зійшли, і Жоржет вигляд ресторану не сподобався. – Я бачила й кращі шинки. – Вірю, – сказав я. – Якщо тобі більш до вподоби “Фуайо” – онде фіакр, сідай і їдь. Я взяв її з собою, піддавшись невиразному сентиментальному бажанню повечеряти з ким-небудь удвох. Я давно вже не вечеряв з повією і встиг забути, яка це нудота. Ми ввійшли до ресторану й повз конторку, за якою сиділа мадам Лавінь, пройшли до малої зали. За столом Жоржет пожвавішала. – А тут, їй-богу, непогано, – заявила вона. – Шику, щоправда, ніякого, але готують пристойно. – Краще, ніж у Льєжі? – Ти хочеш сказати – в Брюсселі. Ми взяли ще пляшку вина, і Жоржет почала жартувати. Вона всміхнулася, показавши свої зіпсовані зуби, і ми цокнулись. – А ти, видно, хлопець непоганий, – сказала вона. – І треба ж було тобі захворіти. Ми б з тобою поладнали. А що в тебе? – Мене поранило на війні, – відповів я. – У-у, клятуща війна. Потім ми з нею, напевне, обмінялися б думками про війну й зійшлися б на тому, що війни занапащають цивілізацію й що без них жилося б краще. З нудьги й не такі речі кажуть. Та раптом із сусідньої зали хтось загукав: – Барнсе! Агов, Барнсе! Джейкобе, це ти? – Приятель кличе, – пояснив я і вийшов. За великим столом сидів Бреддокс, а з ним ціла компанія – Кон, Френсіс Клайн, місіс Бреддокс і ще якісь незнайомі мені люди. – Ходімо з нами на танці! – сказав Бреддокс. – На які танці? – В дансинг, звісно, – втрутилася місіс Бреддокс. – Хіба ви не знаєте, що ми відновили моду на вечори танців? – Їдьмо з нами, Джейку. Ми всі їдемо, – докинула Френсіс із другого кінця столу. Вона сиділа дуже рівно й силувано посміхалась. – Звичайно, він піде, – сказав Бреддокс. – Приєднуйтеся до нас, Барнсе, нам зараз принесуть каву. – Гаразд. – І ведіть сюди свою приятельку, – всміхнулася місіс Бреддокс. Вона була канадка і, як більшість канадок, мала товариську вдачу. – Дякую, зараз прийдемо, – сказав я й повернувся до малої зали. – Хто твої друзі? – спитала Жоржет. – Письменники й художники. – На цьому боці Сени їх аж кишить. – Атож, їх тут забагато. – Звідкіля вони тільки й беруться. А проте деякі непогано заробляють. – Ще й як. Ми скінчили вечеряти, допили вино. – Ходімо, – сказав я, – вип’ємо з ними кави. Жоржет розкрила сумочку і, дивлячись у дзеркальце, злегка припудрила обличчя, підфарбувала уста й поправила капелюшок. – Я готова, – оголосила вона. Ми ввійшли до переповненої великої зали. Бреддокс та інші чоловіки за столом підвелися. – Знайомтеся: це моя наречена, мадемуазель Жоржет Лєблан, – сказав я. Жоржет продемонструвала свою чарівну усмішку, й ми потиснули всім руки. – Ви часом не родичка співачки Жоржет Леблан? – спитала місіс Бреддокс. – Connais pas1, – відповіла Жоржет. – Вас звуть так само, – лагідно пояснила місіс Бреддокс. – Та ні, – сказала Жоржет. – Моє прізвище Обен. – Але ж містер Барнс відрекомендував вас як мадемуазель Жоржет Леблан. Я добре чула, – наполягала місіс Бреддокс, яка, розмовляючи по-французькому, прагнула передусім говорити швидко й тому часом не розуміла, що каже. Він дурень, – відповіла Жоржет. О, то це, виходить, жарт, – сказала місіс Бреддокс. Еге ж, сказала Жоржет. – Смішки-пересмішки. – Ти чув, Генрі, – гукнула місіс Бреддокс через стіл своєму чоловікові. – Містер Барнс відрекомендував свою наречену як мадемуазель Леблан, а насправді вона – мадемуазель Обен. – Атож, люба. Це мадемуазель Обен. Ми з нею давні знайомі. – Скажіть, мадемуазель Обен, – заляскотіла Френсіс Клайн, яка, на відміну від місіс Бреддокс, очевидно, не відчувала ні особливої гордості, ні подиву з приводу того, що так легко говорить по-французькому, – ви давно в Парижі? Вам тут подобається? Ви любите Париж? – Хто це? – запитала мене Жоржет. – Їй теж треба відповідати? Вона обернулася до Френсіс, яка сиділа, згорнувши руки, звівши голову на тонкій шиї, і всміхалася стуленими губами, ладна балакати далі. – Ні, Париж мені не подобається. Через дорожнечу й бруд. – Бруд? По-моєму, Париж – одне з найчистіших міст в Європі. – А по-моєму – брудне. – Дивно, дивно. Може, ви тут недавно? – Уже й забула відколи. – Але люди тут приємні. Цього в них не відбереш. Жоржет обернулася до мене: – В тебе не друзі, а золото. Френсіс трохи сп’яніла, і їй хотілося поплескати язиком, але тут подали каву й мадам Лавінь принесла лікери. Після цього ми всі вийшли й рушили до дансингу, що його вподобали Бреддокси. Дансинг містився в клубі на вулиці Де-ля-Монтань-Сент-Женев’єв, у районі Пантеону. П’ять вечорів на тиждень там розважався робочий люд із довколишніх кварталів, на один вечір клуб ставав дансингом, а в понеділок – не працював. Коли ми приїхали, там не було нікого, крім поліцейського, який сидів коло дверей, хазяїнової дружини за оббитою цинком стойкою й самого хазяїна. На наші голоси униз зійшла хазяїнова дочка. В кімнаті стояли довгі столи й лави, вільне місце за ними правило за танцювальний майданчик. – Невже люди не можуть сходитись раніше, – сказав Бреддокс. Хазяїнова дочка підійшла й спитала, що ми питимемо. Хазяїн сів на високий табурет під стіною й заграв на акордеоні. Нога в нього була обв’язана шнурком з дзвіночками, і він, граючи, відбивав нею такт. Усі пішли танцювати. В кімнаті стало жарко, й ми повернулися до столу спітнілі. – Господи, – вигукнула Жоржет, – ну й парильня! – Так, жарко. – Не те слово! – А ти зніми капелюшок. – Ай справді. Хтось запросив Жоржет танцювати, і я підійшов до стойки. Було справді душно, й акордеон приємно звучав у гарячому вечірньому повітрі. Я випив кухоль пива, стоячи в дверях, на прохолодному протязі. Стрімкою вулицею спускалися два таксі. Обидва зупинилися перед дверима клубу. З машин вийшли хлопці без піджаків – хто в джемпері, а хто в сорочці. В світлі, що падало з дверей, я бачив їхні руки й щойно вимиті, зачесані кучері. Поліцейський коло дверей глянув на мене й усміхнувся. Хлопці ввійшли досередини. Коли вони проходили повз мене, жваві, рухливі, галасливі, їхні білі руки, хвилясте волосся, білі обличчя мигтіли в яскравому світлі. З ними була Брет. Вона сяяла вродою і в цій компанії трималась як своя. Один із хлопців помітив Жоржет і вигукнув: – Що я бачу? Справжня повія! Я потанцюю з нею, Летте. А ти помилуйся, гаразд? Високий чорнявий хлопець, на ім’я Летт, сказав: – Тільки без дурниць. Кучерявий блондин відповів: – Не ревнуй, серденько. – І оце з ними була Брет. Я розлютився. Вони чомусь завжди викликали в мене лють. Я знав, що їх заведено не сприймати всерйоз, що треба виявляти поблажливість, але мені так і кортіло зацідити котромусь у зуби, однаково, котрому, аби лише збити з них оту манірну пиху. Натомість я вийшов на вулицю й випив кухоль пива в барі сусіднього танцклубу. Пиво було погане, і я прополоскав рот коньяком, на смак іще гіршим. Коли я повернувся до дансингу, всі танцювали, й Жоржет танцювала з високим блондином, який, схиливши голову набік, закочував очі й крутив стегнами. Щойно танець скінчився, її запросили знову. Вони передавали її з рук у руки. Я знав, що тепер вони всі танцюватимуть з нею. В них завжди так. Я сів за стіл – поряд з Коном. Френсіс танцювала. Місіс Бреддокс привела й відрекомендувала нам якогось Роберта Прентіса. Виявилося, що він з Нью-Йорка, хоч останнім часом жив у Чікаго, і що він здібний письменник-початківець. Говорити він намагався з англійським акцентом. Я запропонував йому випити. Щиро дякую, – сказав він, – я оце випив чарку. Випийте ще одну. Що ж, доведеться. Дякую. Ми покликали хазяїнову дочку й замовили по чарці коньяку й пляшку води. – Я чув, ви з Канзас-Сіті, – сказав він. – Так. – Вам не нудно в Парижі? – Ні. – Справді? Я трохи захмелів – не так, щоб дуже, але висловів уже не добирав. – Хрест святий, – сказав я, – що ні. А вам? – Ох, вам так личить сердитися, – сказав він. – Як я заздрю тим, хто вміє сердитись. Я підвівся й пішов до тих, що танцювали. Місіс Бреддокс подалася за мною. – Не гнівайтеся на Роберта, – попросила вона. – Ви ж бачите, він ще зовсім дитина. – Я не гніваюся, – сказав я. – Просто мене занудило. – Ваша наречена має великий успіх. – Місіс Бреддокс постежила очима за Жоржет, яка танцювала в обіймах високого чорнявого хлопця на ім’я Летт. – Невже? – спитав я. – Величезний успіх, – запевнила місіс Бреддокс. Підійшов Кон. – Ходімо, Джейку, – сказав він, – вип’ємо. – Ми перейшли до стойки. – Що з тобою? Хтось зіпсував настрій? – Та ні. Просто мені остобісів цей балаган. До стойки підійшла Брет. – Привіт, хлопці. – Привіт, Брет, – сказав я. – Чому ти не п’яна? – А я вирішила більше не напиватися. Дайте-но людині коньяку з содовою. Вона стояла з чаркою в руці, і я побачив, як Роберт Кон дивиться на неї. Такі очі були, певно, у його співплемінника, коли той побачив землю обітовану. Кон, звичайно, був куди молодший. Але погляд його виражав ту саму палку, невгамовну жагу. Брет – у тонкому джемпері й твиновій спідниці, з хлопчачою зачіскою – була напрочуд гарна. Від неї й пішла та мода. Довершеністю форм вона нагадувала гоночну яхту, і щільний джемпер тільки підкреслював кожен вигин. – І компанія ж у тебе, Брет, – сказав я. – Один в один, правда ж? Ну, а ти, золотко, де ти підхопив оте диво? – В “Наполітені”. – І, звісно, вечір провів як у казці? – Як у раю, – сказав я. Брет засміялася. Як тобі не соромно, Джейку. Так шокувати всіх нас. Що скаже Френсіс, що скаже Джо? Це вже адресувалося Кону. – До того ж ти підриваєш промисел, – додала Брет. І знову засміялася. – Ти сьогодні просто на диво твереза, – зауважив я. – Мені й самій дивно. Справді-бо – в такому товаристві, як оце, можна було б напитися, не ризикуючи нічим. Заграла музика, і Роберт Кон сказав: – Дозвольте запросити вас, леді Брет. Брет усміхнулася йому. – Я обіцяла цей танець Джейкобу. – Вона засміялася. – В тебе страшенно старозавітне ім’я, Джейку. – А наступний? – спитав Кон. – Потім ми йдемо, – відповіла Брет. – Нас чекають на Монмартрі. Танцюючи, я глянув через плече Брет на Кона: той стояв біля стойки й не зводив очей з Брет. – Ще одне розбите серце, – сказав я їй. – Не кажи. Бідолашний хлопчик. Я тільки тепер помітила. – Так я тобі й повірив. По-моєму, ти їх колекціонуєш. – Не мели дурниць. – Авжеж, колекціонуєш. – А коли й колекціоную, то що? – Нічого, – відповів я. Ми танцювали під акордеон, і хтось почав пригравати й на банджо. Було жарко, але я почував себе щасливим. Ми мало не наштовхнулися на Жоржет, що танцювала з одним із отих типів. – Як ти додумався привести її сюди? – Сам не знаю. Привів – і край. – На романтику тягне? – Та ні, нудьга жити не дає. – І зараз? – Зараз – ні. – Ходімо звідси. Вона тут не пропаде. – Ти справді хочеш іти? – Якби не хотіла, то не казала б. Ми пішли до виходу, я зняв з вішалки і надів свій плащ. Брет чекала коло стойки. Кон щось казав їй. Я підійшов до стойки її попросив конверта. Дістав із кишені п’ятдесятифранкову банкноту, вклав у конверт, заклеїв і передав хазяйці. Будь паска, якщо дівчина, з якою я приїхав, спитає про мене, віддайте їй це, – попросив я. – Якщо ж вона піде з кимось із отих добродіїв, збережіть до мого повернення. – C’est entendu, Monsieur2, – пообіцяла хазяйка. – Ви вже йдете? Так рано? – Іду, – відповів я. Ми рушили до дверей. Кон і далі казав щось Брет. Вона попрощалася з ним і взяла мене під руку. – Добраніч, Коне! – гукнув я. На вулиці ми зупинилися, виглядаючи таксі. – Плакали твої п’ятдесят франків, – сказала Брет. – Атож. – Жодного таксі. – Можна пройти до Пантеону й там узяти. – Зайдімо краще до сусіднього шинку, замовимо по чарці, а по таксі пошлемо. – Ти вже, бачу, зайвого кроку пішки не ступиш. – Коли без цього можна обійтися. Ми зайшли до сусіднього шинку, і я послав офіціанта по таксі. – Ну от, ми й утекли від них, – сказав я. Ми стояли біля високої, оббитої цинком стойки, мовчали й дивились одне на одного. Офіціант повернувся й сказав, що таксі чекає. Брет міцно стисла мою руку. Я дав офіціантові франк, і ми вийшли. – Куди поїдемо? – спитав я. – Куди завгодно. Я звелів шоферові їхати в парк Монсурі, сів і зачинив за собою дверцята. Брет сиділа в кутку, відкинувшись на спинку, заплющивши очі. Я вмостився поряд із нею. Машина рушила з місця. – Ох любий, я така нещасна! – промовила Брет. РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Машина піднялася вулицею вгору, перетнула освітлену площу, а тоді пірнула в темряву, знову їдучи вгору, потім виїхала на темну вулицю за церквою Сент-Етьєн-дю-Мон, далі прошурхотіла асфальтом під деревами й повз автобус на зупинці на площі Контрескарп і завернула на бруківку вулиці Муфтар. Обабіч вулиці світилися вікна барів і вітрини ще не зачинених крамниць. Ми сиділи окремо, та на повороті на стару вибоїсту вулицю нас притисло одне до одного. Брет зняла капелюха. Відкинула голову. При світлі, що падало з вітрин, я бачив її обличчя, потім стало темно, а потім, вже на авеню Де-Гобелен, я знову виразно побачив її обличчя. Вулиця була розкопана, на трамвайній колії працювали робітники. Яскраве світло карбідних ламп вихоплювало з темряви її біле обличчя і довгий вигин шиї. Таксі знову пірнуло в темряву, і я поцілував Брет. Вона відповіла на поцілунок, а тоді відвернулася й забилась у куток, якнайдалі від мене. Понуривши голову, вона сказала: – Не займай мене. Будь ласка, не займай мене. – Що з тобою? – Це нестерпно. – Брет! – Не треба! Ти ж знаєш. Для мене це нестерпно. Ох, любий, зрозумій же, будь ласка. – Ти не кохаєш мене? – Не кохаю? Та я вся тану від одного твого дотику. – Невже ми нічого не можемо зробити? Тепер вона сиділа випростана. Я обійняв її, і вона пригорнулася до мене; ми затихли. Вона дивилася мені в очі так, як уміла дивитися лише вона – так, що вже здавалося, ніби то не її очі. Вони дивилися, невідривно дивилися й тоді, коли будь-які інші очі перестали б дивитися. Вона дивилася так, наче в світі не існує нічого, на що вона не наважилася б так дивитись, а насправді ж світ для неї був повен жахів. – І ми анічогісінько не можемо зробити, – сказав я. – Не знаю, – мовила вона. – І не хочу вертатися знову в те пекло. – Виходить, нам краще не зустрічатися. – Ні, не бачитися з тобою я не можу. Зрештою йдеться ж не тільки про це. – Не тільки. Але закінчується завжди цим. – Це моя вина. Хіба за все, що ми робимо, нам не доводиться розплачуватись? Вона дивилася мені в очі. Глибина її очей бувала різною, іноді вони здавалися мені зовсім пласкими. Але тепер вони були прозоро бездонними. – Як згадаю, скільком я зіпсувала життя… Тепер я за це розплачуюсь. – Дурниці, – сказав я. – Та й те, що мене спіткало, вважається дуже смішним. Я вже більше про це не думаю. – Аякже, не думаєш. – Ну, годі про це. Колись і я з цього сміялася. – Вона не дивилася на мене. – Приятель мого брата повернувся таким з Монса. Хлопцям це здавалося страшенно смішним. Хлопці взагалі нічого не розуміють, правда? – Правда, – відповів я. – Ніхто взагалі нічого не розуміє. Мені особисто тут було все давно зрозуміле. Свого часу я вже зі всіх боків зважив це питання і, зокрема, переконався, що певні каліцтва й вади викликають сміх, хоча для того, хто їх має, вони – тяжке нещастя. – Бо це таки смішно, – сказав я. – Дуже смішно. І бути закоханим теж смішно. – Справді? – Очі її знову стали пласкими. – Ти мене не зрозуміла. Бути закоханим – це, що не кажи, радість. – Ні, – сказала вона. – По-моєму, це пекельна мука. – Бачити одне одного – це радість. – Якби ж то. – Ти не хотіла б мене бачити? – Я не можу тебе не бачити. Тепер ми сиділи, мов чужі. Праворуч був парк Монсурі. Ресторан, де є ставок із живою фореллю й де можна сидіти й дивитися в парк, був зачинений і темний. Водій озирнувся на нас. – Куди поїдемо? – спитав я. Брет одвернула обличчя. – Нехай везе в “Селект”. – Кафе “Селект”, – сказав я водієві. – Бульвар Монпарнас. Ми поїхали прямо, а там, де Бельфорський лев пильнує Монрузьку трамвайну колію, звернули. Брет дивилася просто себе. На бульварі Распай, коли попереду засвітився Монпарнас, Брет порушила мовчанку: – В мене до тебе прохання. Тільки ти не сердься, гаразд? – Не кажи дурниць. – Поцілуй мене ще раз, поки ми не приїхали. Коли таксі зупинилось, я вийшов і розрахувався. Брет підсунулася до дверей, надіваючи капелюха. Вона сперлася на мою руку, коли виходила з машини. Її рука тремтіла. – У мене, мабуть, жахливий вигляд? – Вона насунула на очі свій чоловічий фетровий капелюх і ввійшла до кафе. Там за стойкою й за столиками сиділо майже все товариство, що було в дансингу. – Привіт, хлопці! – вигукнула Брет. – Отепер я таки вип’ю! – Брет! Брет! – До неї підбіг миршавий грек-портретист, який називав себе герцогом і якого всі називали Зізі. – У мене для вас сюрприз! – Привіт, Зізі, – сказала Брет. – Я хочу відрекомендувати вам свого приятеля, – мовив Зізі. Підійшов гладкий чоловік. – Граф Міппіпопуло – моя приятелька леді Ешлі. – Дуже приємно, – сказала Брет. – Як вам у Парижі, міледі? Не нудно? – спитав граф Міппіпопуло. На ланцюжку від годинника в нього висів лосячий зуб. – Ні, аніскільки, – відповіла Брет. – Париж – чудове місто, що й казати, – мовив граф. – Але, ви, певно, і в Лондоні не нудьгуєте. – Ви вгадали, – сказала Брет. Бреддокс покликав мене до свого столика. – Випий з нами, Барнсе, – запропонував він. – Знаєш, ота твоя дівчина зчинила жахливий скандал. – Чого це? – Хазяїнова дочка щось там сказала про неї. І почалося! Але повелася вона просто артистично. Показала свій жовтий квиток і зажадала, щоб та пред’явила свій. Небувалий, скажу тобі, скандал. – І чим усе скінчилося? – Хтось узявся відвезти її додому. Гарненьке дівча. І як хвацько лається! Сідай до нас, бери чарку. – Ні, – сказав я, – мені пора відчалювати. А де Кон? – Поїхав з Френсіс додому, – втрутилася місіс Бреддокс. – Сердега, мав дуже пригнічений вигляд, – докинув Бреддокс. – Авжеж, – підтвердила місіс Бреддокс. – Мені пора відчалювати, – повторив я. – Бувайте. З Брет я попрощався коло стойки: граф саме замовляв шампанське. – Випийте з нами келих вина, сер, – запропонував він. – Ні, щиро дякую. Мені час іти. – Ти справді йдеш? – спитала Брет. – Так, – відповів я. – Голова розвалюється. – Завтра побачимось? – Прийдеш на корпункт? – Навряд. – А де б ти хотіла? – Будь-де, годині о п’ятій. – Тоді десь на тому березі. – Гаразд. О п’ятій я буду в “Крійоні”. – Постарайся не забути, – сказав я. – Отакої. Коли це я обманювала тебе? – відповіла Брет. – Від Майкла щось чути? – Сьогодні отримала листа. – До побачення, сер, – сказав граф. Я вийшов на вулицю й попрямував до бульвару Сен-Мішель, пройшов повз столики все ще переповненого кафе “Ротонда” й глянув через дорогу на кафе “Дю Дом”, столики якого тіснились аж до краю тротуару. Хтось помахав мені звідти рукою, я не роздивився, хто саме, і не зупинився. Я хотів швидше дістатися додому. Бульвар Монпарнас був безлюдний. У Лавіня вже спустили жалюзі, а з тротуару перед “Клозері-де-Ліла” забирали столики. Я пройшов повз пам’ятник Нею, що стояв серед молодої зелені каштанів у світлі ліхтарів. До його підніжжя був приставлений вінок із вицвілою червоною стрічкою. Я зупинився й прочитав напис: від бонапартистських груп і дата, яка, не пам’ятаю. Маршал Ней мав хвацький вигляд – у ботфортах, із шаблею в руці, на тлі свіжої зелені каштанів. Я мешкав через дорогу – трохи навскіс – на бульварі Сен-Мішель. У кімнаті консьєржки світилось, я постукав, і вона віддала мені пошту. Я сказав їй: “На добраніч” – і піднявся нагору. Надійшло два листи й кілька газет. Я переглянув листи під газовою лампою в їдальні. Обидва зі Штатів. Один був банківським повідомленням: мій вклад дорівнював 2432 доларам 60 центам. Я дістав чекову книжку, вирахував суму чотирьох чеків, виписаних після першого числа поточного місяця, і виявив, що решта становить 1832 долари 60 центів. Тоді записав цю суму на звороті квитанції. У другому конверті було шлюбне оголошення. Містер Алоїзіус Кербі з дружиною повідомляли про одруження своєї дочки Кетрін – я не знав ні молодої, ні молодого. Видно, повідомлення розсилали за адресними довідниками. Кумедне ім’я. Ні, я нізащо не забув би людини на ім’я Алоїзіус. Щиро католицьке ім’я. І папір з гербом. Ще один Зізі – грецький герцог. Чи граф як його там. Кумедний тип, отой граф. У Брет теж титул. Леді Ешлі. Під три чорти Брет. Ідіть ви під три чорти, леді Ешлі. Я засвітив лампу біля ліжка, виключив газ і навстіж розчинив вікна. Ліжко стояло далеко від вікна, і я сидів при розчинених вікнах біля ліжка й роздягався. Нічний вантажний трамвай, що розвозив по ринках городину, прогуркотів по рейках. Ці трамваї особливо діймали мене вночі, коли не спалося. Роздягаючись, я дивився на себе в дзеркалі великої шафи, що стояла поряд із ліжком. Типово французький спосіб розставляти меблі. І, як подумати, зручний. І треба ж, щоб тебе поранило саме так. Кумедно – як подумати. Я надів піжаму й ліг у ліжко. З поштою прибули два тижневики, де було все про кориду, і я вийняв їх із бандеролей. Один тижневик був оранжевий, другий – жовтий. Обидва писали про те саме, тож, прочитавши один, не знайдеш нічого нового в другому. “Ле Торіль” був кращий, і я почав з нього. Прочитав його від першого до останнього рядка, аж до оголошень та головоломок. Потім погасив лампу. Може, вдасться заснути. І знову – ті думки. Давня кривда. І треба ж мені було схопити кулю, покалічитися на такому оперетковому фронті, як італійський! В італійському госпіталі ми навіть домовилися заснувати своє товариство. І назву придумали – по-італійському вона звучала дуже кумедно. Цікаво, як склалася доля тих хлопців-італійців? Ми лежали в Мілані, в Головному госпіталі, в корпусі Понте. А сусідній будинок називався корпусом Цонди. І там стояла статуя Понте. Чи, може, Цонди. Саме там і відвідав мене штабний полковник. Ото була таки комедія! Тоді мені чи не вперше стало смішно. Я був геть забинтований. Але йому розповіли про мене. І він тут-таки виголосив блискучу промову: “Ви, чужоземець, англієць (всіх чужоземців називали англійцями), віддали більше, ніж життя”. Ото була промова! Треба було мені записати її золотими літерами й повісити в рамці у себе в кабінеті. Він жодного разу не всміхнувся. Певно, весь час уявляв себе на моєму місці. “Che mala fortuna! Che mala fortuna!”1 Певно, сам я цього тоді не усвідомлював. Намагався звикнути й не псувати людям життя. Мабуть, воно не зіпсувало б життя і мені, якби в Англії, куди мене перевезли з Італії, я не зустрівся із Брет. Видно, їй просто захотілося неможливого. У людей завжди так. Ет, під три чорти людей. Католицька церква чудово залагоджує такі речі. Бодай доброю порадою. Мовляв, не думай про це. Гарна порада, правда? От і слухайся. Слухайся, та й годі. Я лежав і не спав, а думки безладно снувалися. Потім я більше не міг відганяти це від себе – почав думати про Брет і тільки про неї. Я думав про Брет, і думки вже не снувались, а текли немовби повільними хвилями. Потім я зненацька заплакав. Трохи згодом мені полегшало, і я лежав у ліжку й слухав, як на вулиці гуркочуть вантажні трамваї, а потім заснув. Пробудив мене галас, що долинав знадвору. Я прислухався й ніби почув знайомий голос. Я накинув халат і підійшов до дверей. Унизу голосно розмовляла консьєржка. І дуже сердито. Я почув своє ім’я й гукнув їй. – Це ви, мосьє Барнс? – озвалася консьєржка. – Так, я. – Прийшла якась дама, збудила всю вулицю. Це ж тільки у злодіїв бувають справи о такій порі! Хоче, мовляв, побалакати з вами. Я сказала, що ви спите. Потім я почув голос Брет. Спросоння я чомусь вирішив, що то Жоржет. Не знаю чому. Адже вона не знала моєї адреси. – Впустіть її, будь ласка. Брет піднялася сходами. Я побачив, що вона зовсім п’яна. – Вийшло по-дурному, – сказала вона. – Таке зчинила. Ти ж не спав, правда? – А що ж я, по-твоєму, робив? – Не знаю. Котра година? Я подивився на годинник. Пів на п’яту. – Я й уявлення не мала, котра година, – сказала Брет. – Послухай, дозволь людині сісти, га? Ти не гнівайся, любий. Я оце щойно попрощалася з графом. Він привіз мене сюди. – Що він за один? – спитав я, дістаючи бренді, содову і склянки. – Мені – крапельку, – сказала Брет. – Не намагайся споїти мене. Граф? Нічого хлопець. Свій. – Він таки граф? – Будьмо. По-моєму, граф. Принаймні має право називатися. Про людей він знає геть усе й навіть більше. Звідки він усе те бере, га? У нього мережа кондитерських в Америці. Вона надпила зі склянки. – Він так і сказав: мережа. Начебто так. Він їх усіх сплів докупи – розповів, як саме. Ото цікаво! Але він – свій. Цілком. Це зразу видно. Вона надпила ще трохи. – Ти мене краще спитай, навіщо він мені. Слухай, ти ж не сердишся, правда? Знаєш, він дуже допомагає Зізі. – А Зізі – справжній герцог? – Певно, справжній. Тільки грецький. А художник – кепський. Знаєш, граф мені сподобався. – Де ви з ним були? – Скрізь! Він оце щойно привіз мене сюди. Пропонував десять тисяч доларів, якщо я поїду з ним у Біарріц. Скільки це фунтів? – Близько двох тисяч. – Сила грошей. Я йому сказала, що не можу. Він сприйняв це дуже галантно. Я йому сказала, що в мене забагато знайомих у Біарріці. Брет засміялася. – Та пий же, – сказала вона. Доти я тільки раз пригубив склянку. Я зробив добрий ковток. – Оце вже краще, – сказала Брет. – Вийшло дуже смішно. Він пропонує: їдьмо в Канни. Я кажу, в мене забагато знайомих у Каннах. Тоді в Монте-Карло. Я кажу, в мене забагато знайомих у Монте-Карло. Кажу, в мене скрізь забагато знайомих. І, між іншим, воно й справді так. Потім я попросила, щоб він привіз мене сюди. Вона дивилася на мене, спершись зап’ястком на край столу, тримаючи в пальцях склянку. – Не треба на мене так дивитися, – сказала вона. – Я призналася йому, що кохаю тебе. І це, між іншим, правда. Не дивись на мене так. Він сприйняв це з біса галантно. Хоче повезти нас завтра вечеряти. Поїдеш? – Чому б і ні? – Ну, я, мабуть, піду. – Вже? – Я тільки хотіла глянути на тебе. І заманеться ж таке, правда? Може, вдягнешся і зійдеш зі мною? Він чекає з машиною тут недалеко. – Граф? – Власною персоною. І шофер у лівреї. Хоче покатати мене. Поснідаємо в Булонському лісі. Цілий кошик делікатесів. Набрав у Зеллі. Дюжина пляшок “Мюмма”. Не спокусишся? – Мені треба вранці працювати, – відповів я. – Та й однаково тебе я вже не наздожену – тільки нудьгу наганятиму. – Не будь дурнем. – Не можу. – Ну, гаразд. Передати йому вітання? – Авжеж. Найтепліші. – На добраніч, любий. – Я чую в голосі сльози? – Ну й бридкий же ти. Ми поцілувалися на прощання, і Брет затремтіла. – Краще я піду, – сказала вона. – На добраніч, любий. – Ти могла б і не йти. – Ні. На сходах ми поцілувалися ще раз, я гукнув консьєржці, і та пробуркотіла щось, ідучи до дверей. Я повернувся нагору й у відчинене вікно дивився, як Брет підійшла до великого лімузина, що чекав коло тротуару під ліхтарем. Вона сіла, й машина рушила. Я відвернувся. На столі стояли порожня склянка і склянка, наполовину наповнена бренді з содовою. Я виніс обидві на кухню й вилив недопите в раковину. Потім вимкнув світло в їдальні, сів на ліжко, скинув капці й ліг. І через оцю-от Брет я плакав! Але тут я згадав, як вона йшла вулицею й сідала в машину, і, певна річ, за мить мене знов охопив відчай. Удень не штука вдавати із себе залізного. Інша річ – уночі. РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Вранці я пройшов бульваром Сен-Мішель до вулиці Суфле й випив кави з булочкою. Ранок був гарний. У Люксембурзькому саду цвіли каштани. Приємна прохолода вранішнього повітря віщувала спекотний день. За кавою я переглянув газети, потім викурив сигарету. З ринку вже йшли квіткарки, в’яжучи на ходу букетики. В один бік поспішали студенти-юристи, в другий – студенти Сорбонни. Бульваром бігли трамваї, люди поспішали на роботу. Я проштовхався на задню площадку автобуса і доїхав до церкви Мадлен, а звідти пройшов бульваром Капуцинок до Опери й завернув до корпункту. Дорогою я проминув чоловіка, що продавав заводних жабок, і чоловіка, що продавав іграшкових боксерів. Я завернув убік, щоб не наступити на нитки, за допомогою яких його помічниця приводила в рух боксерів. Вона тримала їх у схрещених руках, але дивилася кудись убік. Продавець умовляв двох туристів купити іграшки. Ще троє туристів зупинилися поглянути. Я пішов далі за чоловіком, який штовхав перед собою коток, друкуючи великими літерами на тротуарі слово CINZANO. Скрізь, куди не кинеш оком, люди поспішали на роботу. Було приємно йти на роботу. Я перетнув вулицю й зайшов на корпункт. Піднявшись до себе, я прочитав французькі ранкові газети, покурив, а тоді сів за машинку й добре попрацював цілий ранок. Об одинадцятій я взяв таксі, поїхав на Кед’Орсе й просидів з півгодини разом з десятком кореспондентів, слухаючи, як представник міністерства закордонних справ, молодий дипломат у рогових окулярах, відповідає на запитання. Прем’єр-міністр поїхав у Ліон виступати чи, точніше, вже повертався після виступу до Парижа. Кілька журналістів поставили запитання тільки для того, щоб послухати самих себе, кілька запитань поставили кореспонденти телеграфних агентств, яких справді цікавили відповіді. Ніяких новин не було. З міністерства я поїхав в одному таксі з Вулсі й Крамом. – Що ти робиш вечорами, Джейку? – спитав Крам. – Тебе ніде не видно. – Переховуюсь у Латинському кварталі. – Треба буде колись туди зазирнути. В “Дінго”. Там це, здається, наймодніше кафе? – Так. А є й нове, ще краще – “Селект”. – Я давно збираюся, – сказав Крам. – Та хіба ж вирвешся, коли вдома жінка, діти… – А в теніс ти граєш? – спитав Вулсі. – Який там теніс, – сказав Крам. – Цього року ще не брав до рук ракетки. Кілька разів хотів вирватися, але як неділя, то дощ, та й на корт не протовпишся. – В англійців і в суботу вихідний, – докинув Вулсі. – Щастить тим паразитам, – сказав Крам. – Але побачите. Колись я покину гарувати на агентство. Отоді вже не сидітиму ані дня в місті… – А що ще людині треба? Жити за містом і мати своє авто. – Я вже запланував собі машину на наступний рік. Я постукав по скляній перегородці. Шофер загальмував. – Я приїхав, – сказав я. – Ходімо, вип’ємо по чарці. – Ні, дякую, брате, – відповів Крам. Вулсі похитав головою. – Мені треба обробити те, що він там набалакав. Я сунув Крамові в руку двофранкову монету. – Ти з глузду з’їхав, Джейку, – сказав він. – Я сам заплачу. Однаково ж платить редакція. – То нехай платить моя. Я махнув їм на прощання рукою. Крам висунув голову. – Ти будеш на денному прийомі в середу? – Обов’язково. Я піднявся до себе ліфтом. Мене чекав Роберт Кон. – Привіт, Джейку, – сказав він. – Ходімо снідати. – Ходімо. От тільки гляну, чи не надійшло чогось термінового. – Куди підемо? – Будь-куди. – Я переглянув папери на столі. – А куди-б ти хотів? – Може, до Ветцеля? Там добрі закуски. У ресторані ми замовили пиво й закуску. Офіціант приніс пиво – холодне, у високих запітнілих кухлях. Подали з десяток різних закусок. – Як ти вчора – добре погуляв? – спитав я. – Не сказав би. – А як тобі пишеться? – Кепсько. Друга книжка застряла й ані руш. – У всіх так буває. – Авжеж, авжеж. Тільки мені від цього не легше. – А в Південну Америку ти ще хочеш? – Хочу. – Чому ж ти не їдеш? – Через Френсіс. – То візьми її з собою. – Така подорож – не для неї. Вона любить інше. Велике товариство. – Тоді пошли її під три чорти. – Не можу. Я маю щодо неї певні обов’язки. Він одсунув тарілку з нарізаними огірками й узявся за маринованого оселедця. – Що тобі відомо про леді Брет Ешлі, Джейку? – Леді Ешлі – її прізвище. Брет – ім’я, – сказав я. – Вона гарна дівчинка. Розлучається з чоловіком і має намір вийти заміж за Майкла Кембелла. Майкл тепер у Шотландії. А що? – Вона надзвичайно приваблива жінка. – Згоден. – В ній є щось особливе, якась витонченість. Вона здається мені винятково витонченою і щирою. – Вона дуже гарна. – Я навіть не знаю, чим вона так вабить до себе, – сказав Кон. – Певно, це порода. – Бачу, вона тобі припала до серця. – Дуже. Мені навіть здається, що я закохався в неї. – Вона п’яниця, – сказав я. – Вона кохає Майкла Кембелла й вийде за нього заміж. А він колись нечувано розбагатіє. – Я не вірю, що вона вийде за нього заміж. – Чому? – Не знаю. Не вірю – і край. Ти з нею давно знайомий? – Давно, – сказав я. – Вона була сестрою в госпіталі, де я лежав під час війни. – Певно, вона тоді була ще дитина. – Їй тепер тридцять чотири. – А коли вона одружилася з Ешлі? – Під час війни. Відразу по тому, як її коханого прибрала на той світ дизентерія. – Я чую в твоєму голосі сарказм. – Даруй, це ненавмисне. Але так було. – Я не вірю, що вона може одружитися з тим, кого не кохає. – А проте вона робила це двічі. – Не вірю. – Слухай, – сказав я, – нащо ти чіпляєшся до мене з дурними запитаннями, якщо тобі не подобаються відповіді? – Я про це тебе не питав. – Ти просив мене розповісти про Брет Ешлі. – Але не просив наговорювати на неї. – Ет, іди ти до дідька. Він сполотнів і підвівся, блідий і лютий, над столом, заставленим закусками. – Сідай, – сказав я. – Не дурій. – Забери свої слова назад! – Та кинь ти свої школярські штучки. – Забери свої слова назад. – Про мене. Як хочеш. Я знати не знаю Брет Ешлі. Задоволений? – Ні. Не це. Ти послав мене до дідька. – Не йди до дідька, – сказав я. – Сиди тут. Ми ж тільки почали снідати. Кон усміхнувся й сів. Скидалося на те, що він зрадів можливості сісти. Цікаво, що він у біса робив би, якби не сів? – Тобі очорнити людину – за іграшку, Джейку. – Вибач. У мене лихий язик. Але я ніколи не лихословлю навмисне. – Знаю, – сказав Кон. – Ти ж, зрештою, мій найліпший друг, Джейку. “Отакої”, – подумав я, а вголос сказав: – Я не хотів образити тебе. Пробач. – Та нічого, все гаразд. Я вже не серджуся. – От і добре. Давай замовимо ще чогось. Попоївши, ми перейшли до кафе “Де-ля-Пе” й випили кави. Конові явно кортіло знову завести мову про Брет, але я не піддавався. Ми побалакали про те про се, а потім я попрощався з ним і пішов на корпункт. РОЗДІЛ ШОСТИЙ О п’ятій годині я був у готелі “Крійон” – чекав Брет. Вона не з’являлась, отож я сів і написав кілька листів. Листи вийшли не дуже вдалі, але я сподівався, що папір із зображенням і адресою готелю “Крійон”, на якому вони були написані, компенсує все. Брет так і не прийшла, і за чверть до шостої я спустився в бар і випив з барменом Жоржем по коктейлю “Джек Роуз”. У барі Брет теж не було, і я, перше ніж вийти, ще раз пошукав її нагорі, оглянув вестибюль, а тоді взяв таксі й поїхав до кафе “Селект”. Переїжджаючи Сену, я бачив буксир із цілою флотилією порожніх барж, що високо сиділи у воді. Вони пливли за течією, й на кожній за стерном стояв матрос, готуючись пройти під мостом. Річка милувала око. В Парижі завжди приємно переїздити мостом. Таксі об’їхало пам’ятник винахідникові семафора, що сам править за семафор, завернуло на бульвар Распай, і я відкинувся на сидінні, щоб не бачити цього відрізка дороги. Їзда бульваром Распай завжди нудить мене. На лінії Париж-Ліон-Марсель є перегін між Фонтенбло й Монтеро, який навіює мені смертельну тугу щоразу, як я ним їду. Певно, такі мертві місця в знайомих маршрутах викликані якимись асоціаціями. У Парижі є чимало вулиць, не менш бридких, ніж бульвар Распай. І пішки я тим бульваром ходжу спокійно. А от їхати ним для мене – мука. Певно, я колись прочитав щось про нього. А на Роберта Кона діє так весь Париж. Цікаво, звідки в Кона ця нелюбов до Парижа? Чи не від Менкена? Менкен, по-моєму, ненавидить Париж. А стільки молодих людей навчаються любити й не любити за Менкеном! Таксі зупинилося перед “Ротондою”.Хоч би яке монпарнаське кафе ви назвали водієві, сідаючи в таксі на правобережжі, він неодмінно привезе вас до “Ротонди”. За десять років вони, певно, возитимуть до “Дю Дома”. А втім, відстані там невеликі. Я пройшов повз безлюдні столики “Ротонди” до кафе “Селект”. Усередині кілька чоловік пили за стойкою, а на вулиці сидів один-єдиний відвідувач – Гарві Стоун. Перед ним здіймалася купка блюдечок, і щік його давно не торкалася бритва. – Сідай, – сказав Гарві, – я тебе шукав. – А що сталося? – Нічого. Просто так шукав. – Ти з іподрому? – Ні. Не був там з неділі. – Що чути із Штатів? – Нічого. Анічогісінько. – А що сталося? – Не знаю. Але я з ними більше справ не маю. Ніяких. Він подався вперед і зазирнув мені в очі: – Сказати тобі щось, Джейку? – Скажи. – В мене вже п’ять днів ріски в роті не було. Я швиденько прикинув: три дні тому Гарві виграв у мене двісті франків у покерні кості в барі “Нью-Йорк”. – А чого? – Грошей чортма. Не надійшли гроші. – Він помовчав. – Знаєш, Джейку, так дивно. Коли я опиняюся в такому становищі, мені хочеться бути на самоті. Хочеться сидіти у себе в кімнаті. Я мов той кіт. Я помацав пальцями в кишені. – Тебе сотня влаштує, Гарві? – Так. – Ну то ходімо їсти. – Встигнемо. Випий зі мною. – Краще б ти поїв. – Ні. Коли на мене находить отаке, мені однаково, їсти чи не їсти. Ми випили. Гарві поклав моє блюдечко на свої. – Ти знайомий з Менкеном, Гарві? – Знайомий. А що? – Що він за один? – Пристойний чоловік. Вміє пожартувати. Коли ми з ним обідали востаннє, мова зайшла про Гоффенгаймера. “Все лихо в тому, – сказав він, – що в Гоффенгаймера всі розв’язки тримаються на підв’язках”. Непогано сказано. – Непогано. – Але він уже видихся, – вів далі Гарві. – Він уже написав про все, що знав, а тепер пише тільки про те, чого не знає. – Може, він і пристойний чоловік, – сказав я. – Тільки читати його я не можу. – Та його вже ніхто не читає, – мовив Гарві. – За винятком хіба тих, що звикли читати наукові записки Інституту Александра Гамільтона. – Гм, – сказав я. – І це непогано сказано. – Авжеж, – кивнув Гарві. Якийсь час ми посиділи мовчки в глибокій задумі. – Ще по чарці портвейну? А чого ж, – погодився Гарві. – Он іде Кон, – сказав я. Роберт Кон переходив вулицю. – А-а, той недотепа, – зауважив Гарві. Кон підійшов до нашого столика. – Привіт, бродяги! – сказав він. – Привіт, Роберте, – відповів Гарві. – Я оце втовкмачував Джейкові, що ти недотепа. – Як це розуміти? – От скажи відразу. Не роздумуючи. Що б ти найохочіше робив, якби тобі дозволили робити, що заманеться? Кон задумався. – Тільки не думай. Кажи відразу. – Не знаю, – сказав Кон. – І взагалі, до чого це? – Я тебе питаю, що б ти найохочіше робив. Кажи перше, що спаде на думку. Навіть безглуздя. – Не знаю – сказав Кон. – Як на мене, найохочіше я взявся б знову грати у футбол. – Я помилився, назвавши тебе недотепою, – сказав Гарві. – Ти просто взірець загальмованого розвитку. – Зате ти страшенно дотепний, Гарві, – сказав Кон. – Ти діждешся, що тобі хтось затопить у пику. Гарві Стоун засміявся. – Даремно ти так гадаєш. Ніхто цього не зробить. Бо мені на це начхати. Я не боксер. – Тоді не начхаєш. – А от і начхаю. В цьому й полягає твоя помилка. Бо ти людина недалека. – Годі базікати про мене. – Будь ласка, – сказав Гарві. – Мені начхати. Для мене ти – порожне місце. Дай спокій, Гарві, – втрутився я. – Випий ще портвейну. – Ні, – сказав він. – Піду поїм десь поблизу. Бувай, Джейку. Він підвівся з-за столика й пішов вулицею. Я дивився, як він переходить на той бік, лавірує між таксі, – присадкуватий, повільний, певний себе. – Він завжди дратує мене, – сказав Кон. – Терпіти його не можу. – А мені він подобається, – мовив я. – Я його люблю. Не варто на нього сердитись. – Знаю, – сказав Кон. – Просто він діє мені на нерви. – Ти сьогодні працював? – Ні. Не пишеться чогось, і край. Ця книжка посувається куди важче, ніж перша. З якого боку не почну – нічого не виходить. Від, сказати б, здорової самовпевненості, з якою він повернувся напровесні з Америки, не лишилося й сліду. Тоді він не сумнівався в своїх здібностях, і діймала його тільки жадоба пригод. Тепер ця впевненість зникла. Я відчуваю, однак, що не зумів іще виразно зобразити Роберта Кона. Річ у тім, що, поки він не закохався в Брет, я не чув од нього жодного слова, яке вирізнило б його з-поміж інших людей. За ним приємно було стежити на тенісному корті, він мав спортивну фігуру й тримався у формі, вправно грав у бридж і чимось мило й смішно нагадував студента. Я жодного разу не чув, щоб у товаристві він сказав що-небудь оригінальне. Він носив сорочки-теніски – так ми називали їх замолоду, й так вони звуться, мабуть, і нині, – але вічного юнака із себе не вдавав. Навряд чи він дуже дбав про свій одяг. Зовнішньо він сформувався в Прінстоні. Внутрішньо він склався під впливом двох жінок, які виховали його. Була в ньому мила хлоп’яча щирість, якої ні першій, ні другій не вдалося витравити, й, очевидно, цієї риси я не зумів показати. Він, скажімо, любив перемагати у грі в теніс. Певно, йому кортіло здобути перемогу не менше, ніж Ланглен. А проте, коли він програвав, то програвав весело. Закохавшись у Брет, він як тенісист зійшов на пси. Він почав програвати таким партнерам, які доти й не мріяли перемогти його. Але ставився до цього дуже спокійно. Отож ми сиділи на терасі кафе “Селект”, і Гарві Стоун саме перейшов вулицю. – Ходімо до “Ліла”, – сказав я. – У мене тут побачення. – О котрій? – Френсіс має прийти о чверть на восьму. – Он вона йде. Френсіс Клайн прямувала до нас через вулицю. Вона була дуже висока і, йдучи, робила багато зайвих рухів. Вона помахала нам рукою і всміхнулась. Ми дивились, як вона переходить вулицю. – Привіт, Джейку, – сказала вона. – Я дуже рада, що ви тут Я хочу побалакати з вами. – Привіт, Френсіс, – відповів Кон. Він усміхнувся. – О, привіт, Роберте! І ти тут? – Вона швидко заторохтіла далі: – Ну й нахвилювалась я сьогодні. Оцей тип, – вона кивнула на Кона, – не прийшов додому обідати. – А ми й не домовлялись. – Авжеж. Але ти не попередив куховарку. А потім я пішла на побачення з Полою, та не застала її на роботі. Я вирішила діждатись її у “Рітці”, але вона так і не з’явилась, а при мені, звісно, не було грошей, щоб пообідати в “Рітці”. – І що ж ви зробили? – Пішла собі геть, що ж іще. – Вона говорила все це удавано весело. – Я завжди додержую свого слова. Чого ніхто тепер не робить. А ви, Джейку, як живете? – Добре. – Привели на танці таку гарненьку дівчину, а втекли з отією Брет. – Вона тобі не подобається? – спитав Кон. – По-моєму, вона просто чарівна. А по-твоєму? Кон промовчав. – Послухайте, Джейку. Я хочу з вами побалакати. Чи не перейшли б ви зі мною до кафе “Дю Дом”? А ти, Роберте, почекай тут, гаразд? Ходімо, Джейку. Ми перейшли бульвар Монпарнас і сіли за столик. До нас підскочив хлопчик з “Періс таймс”, я купив у нього газету й розгорнув. – Що сталося, Френсіс? – Нічого, – сказала вона, – окрім того, що він хоче кинути мене. – Як це – кинути? – Він усюди казав, що ми одружуємось, а я й собі сказала матері і геть усім. А тепер він не хоче. – А що сталося? – Він вирішив, що ще не нагулявся. Я знала, що так буде, коли він поїхав у Нью-Йорк. Вона глянула на мене ясними очима й повела далі, намагаючись говорити байдужим тоном: – Якщо він не хоче, то я за нього й не піду. Це ж зрозуміло. Я тепер нізащо за нього не піду. Але навіщо було стільки тягти, цілих три роки, аж дотепер, коли я нарешті розлучилася. Я промовчав. – Ми збиралися відсвяткувати цю подію, а натомість сваримося. Поводимось, як діти. Він плаче, благає мене не переживати й тут-таки заявляє, що просто не може цього зробити. – Кепська справа. – Ще й яка кепська. Я на нього змарнувала два з половиною роки. А тепер уже й не знаю, чи схоче хто зі мною одружитися. Два роки тому в Каннах я могла б вийти за будь-кого. Усі старі парубки, що вже нагулялися й шукали ефектної дружини, упадали коло мене. А тепер я навряд чи знайду кого. – Що ви. Перед вами ніхто не встоїть. – Навряд. До того ж я прихилилась до нього. І хочу мати дітей. Я все сподівалася, що в нас будуть діти. – Вона глянула на мене ясними очима. – Хоч я не дуже люблю дітей, але й припускати не хочу, що в мене їх не буде. Я все сподівалася, що коли в мене з’являться діти, я полюблю їх. – У нього є діти. – Атож. У нього є діти, і в нього є гроші, і мати в нього багата, і він написав книжку, а те, що пишу я, ніхто не хоче друкувати, жоден видавець. А я ж пишу непогано. І грошей у мене немає зовсім. Я могла б домогтись аліментів, та хотіла якнайшвидше взяти розлучення. – Вона знову подивилася на мене дуже ясними очима. – Це несправедливо. Звісно, я й сама винна. Але не в усьому. Треба було мати голову на плечах. Та коли я все це йому кажу, він починає плакати й твердить, що не може одружитись. А чому не може? З мене вийшла б гарна дружина. Вдача в мене лагідна. Свободи його я не обмежую. Ет, що там казати. – Кепсько виходить. – А таки кепсько. Але балачками тут не зарадиш, правда? Ходімо назад, до кафе. – Я теж, звісно, нічим зарадити не можу. – Не можете. Не кажіть йому тільки, що я вам усе розповіла. Я знаю, чого йому хочеться. – І тут їй уперше зрадив удавано бадьорий тон. – Він хоче повернутися до Нью-Йорка саме в той час, коли вийде його книжка, щоб стати кумиром тамтешніх шльондр. Ось чого йому хочеться. – Може, він і не стане їхнім кумиром. І взагалі він, по-моєму, не такий. Їй-богу. – Ви, Джейку, не знаєте його так, як я. Саме про це він і мріє. Я знаю. Знаю. Саме тому він і не хоче одружуватися. Він хоче цієї осені сам натішитися своєю славою. – То вернімося до кафе? – Так. Ходімо. Ми підвелись – офіціант так і не підійшов до нас – і перейшли через вулицю до “Селекта”, де Кон сидів, усміхаючись, за столиком із мармуровим верхом. – Чого б ото я всміхалася? – сказала Френсіс. – Від надміру щастя, чи що? – Мені смішно, що в тебе з Джейком знайшлися секрети. – О, те, що я сказала Джейкові, зовсім не секрет. Це незабаром знатимуть усі. Просто я хотіла, щоб Джейк довідався про все від мене, а не від когось. – Про що? Про твою поїздку до Англії? – Атож, про мою поїздку до Англії. Ах, Джейку, я забула сказати вам: я їду до Англії. – Це ж чудово! – Атож, саме так воно робиться в благородних родинах. Роберт відсилає мене. Дає мені двісті фунтів, і я вирушаю гостювати до друзів. Правда ж, чудово? Тим друзям, звісно, ще нічого не відомо. Вона обернулася до Кона й усміхнулася йому. Він уже більше не всміхався. – Ти збирався дати мені тільки сто фунтів, так, Роберте? А я змусила його дати двісті! Не думайте, він дуже щедрий. Адже ти щедрий, так, Роберте? По-моєму, Робертові Кону просто не можна було казати таких жахливих речей. Є люди, яких не можна ображати. Такі люди навіюють тобі відчуття, що світ розпадеться, просто-таки розпадеться, якщо ти дозволиш собі сказати при них щось не те. І ось Кон вислуховував усе це. І відбувалося це в мене перед очима, і я неспроможний був покласти цьому край. А це ще ж були невинні жарти в порівнянні з тим, що я почув далі. – Що ти кажеш, Френсіс? – перебив її Кон. – Чуєте – він ще й питає! Я їду до Англії. Їду гостювати до друзів. Вам доводилося гостювати в друзів, яким ви не потрібні? О, вони, звісно, приймуть мене. “Як поживаєш, люба? Ми так давно не бачилися! Як твоя люба матуся?” Атож, як моя люба матуся? Вона вклала всі свої заощадження у французьку воєнну позику. Їй-богу, правда. Певно, вона одна така в світі й знайшлася. “А як Роберт?” Або навпаки – вдаватимуть, ніби Роберта не існує. “Пам’ятай, золотко, про Роберта – ні слова. Сердешна Френсіс, яка вона нещасна”. Ото буде весело, правда ж, Робер-те? Правда, весело, Джейку? Вона обернулася до мене з отією своєю відчайдушно веселою усмішкою. Присутність свідка, очевидно, тішила її. – А де будеш ти, Роберте? Звісно, я сама винна. Тільки я, і ніхто більше. Коли я змусила тебе спекатися тієї твоєї секретарочки, мені слід було б подумати, що так само колись ти спекаєшся й мене. Джейк не знає цієї історії. Розповісти йому? – Ради бога, Френсіс, замовкни. – Ні, я розповім йому. У Роберта в редакції була секретарка. Гарненьке дівча, і він вважав її чарівною, але прийшла я, і він вирішив, що я теж чарівна. Отож я змусила його спекатися секретарки, а він же привіз її до Провінстауна з Кармела, коли переїхав туди із споїм журналом. І що б ви думали – він не дав їй навіть грошей на квиток назад, до узбережжя. Хотів, бачте, догодити мені. Тоді я була для нього всім. Правда, Роберте? Ви тільки не подумайте нічого поганого, Джейку. З тією секретаркою стосунки в нього були чисто платонічні. Ні, навіть не платонічні. Власне, ніяких не було. Гарненьке дівча – от і все. І він відіслав її, щоб потішити мене. Що ж, мабуть, і справді – той, хто взявся за меч, від меча й загине. Влучно сказано, правда? Запам’ятай це, Роберте, – використаєш у своїй новій книжці. Розумієте, Роберт збирає матеріал для нової книжки. Правда, Роберте? Через те він і кидає мене. Вирішив, що я не фотогенічна. Бачте, поки ми жили разом, він був страшенно зайнятий своєю книжкою і тому не затямив нічого з того, що було між нами. Тож тепер він вирушає на пошуки нового матеріалу. Сподіваюсь, він знайде щось неймовірно цікаве. Послухай, Роберте, золото моє. Я дам тобі одну пораду. Ти ж не образишся, правда? Ніколи не сварися зі своїми юними пасіями. Постарайся не сваритися. Бо без плачу ти не вмієш сваритися, а коли ти плачеш, то дуже себе жалієш і не можеш запам’ятати, що тобі кажуть у відповідь. Так ти не втримаєш у голові жодного діалогу. Тож постарайся зберігати спокій. Я знаю, це страшенно важко. Але пам’ятай: це потрібно задля літератури. Ми повинні жертвувати всім в ім’я літератури. Подивисьно на мене. Я покірно від’їжджаю до Англії. В ім’я тієї ж таки літератури! Ми всі повинні допомагати молодим письменникам. Ви згодні, Джейку? А втім, ви не молодий письменник. А ти, Роберте? Тобі тридцять чотири роки. Ні, як на великого письменника ти ще замолодий. Згадай-но Гарді. Згадай-но Анатоля Франса. Він якраз нещодавно помер. Хоча Роберт вважає його слабеньким письменником. Так йому сказали його друзі-французи. Самому йому читати по-французькому важкенько. Франсові далеко до тебе, правда, Роберте? Як ти гадаєш, йому теж доводилося ходити на пошуки матеріалу? Як по-твоєму, що він казав своїм коханкам, коли відмовлявся з ними одружуватися? Цікаво, чи він теж плакав? Ой, я, здається, здогадуюсь! – Вона приклала до уст руку в рукавичці. – Так, я вже знаю, чому Роберт не хоче зі мною одружитися. Щойно здогадалася. Тут, у кафе “Селект”, на мене зійшло одкровення. Чистісінька містика, правда? Коли-небудь тут приб’ють меморіальну дошку. Як у Лурді. Сказати, Роберте? То слухай. Це ж так просто. Дивно, як я раніше не додумалася. Бачите, Роберт весь час хоче мати коханку. Я коханка, поки він не одружився зі мною. “Вона його коханка – вже понад два роки”. Збагнули? А якщо він одружиться зі мною, як обіцяв, романтиці буде кінець. Геніальний здогад, га? І це ж правда, правда! Якщо не вірите – подивіться на нього. Ви куди, Джейку? – Мені треба зайти в бар, я маю справу до Гарві Стоуна. Коли я виходив, Кон звів очі. Він був страшенно блідий. Чому він сидів тут? Чому він сидів і вислухував усе це? Я стояв, прихилившись до стойки, і мені було видно їх у вікно. Френсіс усе ще говорила з отією ясною усмішкою, зазираючи йому в обличчя щоразу, коли питала: “Правда, Роберте?” А може, й не питала. Може, казала щось інше. Я сказав барменові, що не буду нічого пити, і вийшов у бічні двері. Вже за дверима я глянув крізь товщу двох шибок і побачив їх за столиком. Вона й досі щось йому казала. Я пройшов завулком до бульвару Распай. Зупинивши таксі, я назвав водієві адресу своєї квартири. РОЗДІЛ СЬОМИЙ Коли я підійшов до сходів, консьєржка постукала в скляні двері своєї сторожки, і я зупинився, чекаючи її. Вона подала мені кілька листів і телеграму. – Ось ваша пошта. І до вас приходила дама. – Вона залишила картку? – Ні. Її супроводив якийсь пан. Це була та сама, що приходила до вас вночі. Знаєте, цього разу вона мені дуже сподобалась. – З нею був хтось із моїх знайомих? – Не знаю. Я того пана бачила вперше. Він дуже великий. Дуже, дуже великий. А вона дуже мила. Дуже, дуже мила. Вночі вона була трохи… – Консьєржка підперла підборіддя рукою й кілька разів гойднула головою вперед і назад. – Я вам щиро скажу, мосьє Барнс, уночі вона зовсім не видалася мені такою милою. Вночі я подумала про неї зовсім інакше. Але затямте мої слова: вона tres, tres gentille4. Видно, з дуже пристойної родини. Це відразу впадає в око. – Вони нічого не переказували? – Так, переказували. Що повернуться за годину. – Впустіть їх, коли вони прийдуть. – Гаразд, мосьє Барнсе. А та дама – о, вона не проста! Може, трошки дивакувата, але не проста, ні! Консьєржка, перш ніж стати консьєржкою, торгувала напоями на паризькому іподромі. Все своє життя вона працювала під трибунами, але не спускала ока з людей, що на тих трибунах сиділи, і вельми пишалася своїм умінням визначати, хто з моїх гостей добре вихований, хто з благородної родини, а хто – справжній спортсмен. Одне тільки лихо: тим людям, що, на її думку, не належали до жодної з цих трьох категорій, вона за всіх обставин казала, що мене немає вдома. Один мій приятель, мізерний на вигляд художник, якого мадам Дюзінель аж ніяк не могла зарахувати до людей добре вихованих, родовитих чи спортсменів, написав мені листа з проханням видати йому перепустку, щоб він міг проходити повз мою консьєржку, коли часом увечері захоче мене відвідати. Я піднявся до себе, міркуючи, як же це Брет спромоглася улестити мою консьєржку. Телеграфував Білл Гортон: він прибував пароплавом “Франс”. Я поклав пошту на стіл, пішов до спальні, роздягся і прийняв душ. Коли я витирався, коло вхідних дверей пролунав дзвінок. Я накинув халат, вступив у капці й пішов відчиняти. То була Брет. За нею стояв граф. У руках він тримав великий букет троянд. – Добридень, любий! – сказала Брет. – Можна зайти? – Заходьте. Я саме купався. – Купався? Ото тобі добре живеться. – Тільки приймав душ. Сідайте, графе Міппіпопуло. Що ви будете пити? – Я не знаю, чи ви любите квіти, сер, – мовив граф, – та все ж наважився принести вам ці троянди. – Дайте-но їх мені. – Брет узяла квіти. – Налий сюди води, Джейку. Я набрав на кухні води у великий глек, Брет засунула в нього троянди й поставила посеред обіднього столу. – Ох і находилися ми сьогодні. – Ти не пригадуєш – ми не домовлялися зустрітися в “Крійоні”? – Ні. А хіба домовлялися? Виходить, я добряче впилася. – Ви таки впилися, люба, – сказав граф. – Отакої. Але граф виявився справжнім лицарем. – Зате консьєржка тепер до тебе дуже ласкава. – Ще б пак. Я дала їй двісті франків. – Невже утнула таку дурницю? – Не свої, його, – кивнула вона на графа. – Я подумав, що її треба якось винагородити за нічний клопіт. Було ж так пізно. – Він просто чудо, – сказала Брет. – Він завжди пам’ятає все, що було. – Як і ви, люба. – Скажете ж таке, – відповіла Брет. – Кому це потрібно? Послухай, Джейку, ти даси нам сьогодні випити? – Візьми, а я тим часом одягнуся. Ти ж знаєш, де все стоїть. – Та начебто знаю. Одягаючись, я чув, як Брет ставить на стіл склянки й сифон, а потім я почув їхні голоси. Я вдягався повільно, сидячи на ліжку. Я почував себе втомленим, і на душі було препогано. Брет увійшла до спальні зі склянкою в руці й сіла поруч мене. – Що з тобою, любий? Перебрав? Вона поцілувала мене в лоб. – Ох, Брет, я так кохаю тебе. – Любий, – сказала вона. Потім:- Хочеш, щоб я спровадила його? – Ні. Він симпатичний. – Я спроваджу його. – Не треба. – Вирішено. Зараз спроваджу. – Не можна ж отак раптово. – Не можна, кажеш? Ось посидь тут. Він на мене молиться, ясно? Вона вийшла з кімнати. Я ліг долілиць на ліжко. Мені було зовсім зле. Я чув їхні голоси, але не дослухався. Брет повернулася й сіла на ліжко. – Бідолахо мій любий! – Вона погладила мене по голові. – Що ти йому сказала? – Я лежав, одвернувшись. Я не хотів бачити її. – Послала його по шампанське. Він страшенно любить купувати шампанське. – І трохи згодом:- Тобі легше, любий? Голова ще болить? – Уже не так. – Лежи спокійно. Він подався на інший кінець міста. – Чи не могли б ми жити разом, Брет? Невже не могли б просто жити разом? – Мабуть, не могли б. Я б тебе зраджувала на кожнім кроці. Ти б цього не витримав. – А тепер же витримую. – Тепер – зовсім інше. Тут я винна, Джейку. Така вже я вдалася. – Може, хоч на якийсь час поїдемо з Парижа? – Це нічого не дасть. Якщо хочеш, можемо й поїхати. Але я не витримаю тихого життя в провінції. Навіть з коханим. – Знаю. – Погано, га? Я б сказала, що кохаю тебе, але ти й сам знаєш. – І ти знаєш, що я тебе кохаю. – Давай помовчимо. Слова тільки роз’ятрюють душу. Я поїду від тебе, поїду геть. Та й Майкл повертається. – Чого ти хочеш їхати? – Так краще для тебе. І для мене. – Коли ти їдеш? – Як тільки зберуся. – Куди? – В Сан-Себастьян. – А не можна нам разом? – Ні. Після всіх наших розмов це було б мукою. – Ми ні до чого не домовилися. – Ох, ти все знаєш не гірше, ніж я. Облиш, любий. – Авжеж, – сказав я. – Я знаю, що ти маєш рацію. Просто я розклеївся, а коли я розклеююсь, то верзу всілякі дурниці. Я сів, нахилився, знайшов свої черевики під ліжком, узувся. Потім встав. – Не дивися так, любий. – А як накажеш дивитися? – Ох, не блазнюй. Я їду завтра. – Завтра? – Так. Хіба я не казала? Завтра. – Тоді треба випити. Граф от-от повернеться. – Так, йому вже час повернутися. Знаєш, я не бачила, щоб хтось так любив купувати шампанське. Він просто не знає міри. Ми перейшли до їдальні. Я взяв пляшку бренді, налив Брет і собі. Задзвонив дзвоник. Я відчинив. За дверима стояв граф, а за ним – шофер із кошиком шампанського. – Де накажете йому поставити, сер? – спитав граф. – На кухні, – сказала Брет. – Постав туди, Генрі, – кивнув граф. – А тепер іди вниз і принеси льоду. – Граф дивився крізь двері на кошик із шампанським. – Сподіваюсь, вино вам сподобається. Я знаю, що в Штатах у нас доброго вина не знайдеш, і сам не дуже на ньому розуміюся. Але це я взяв у приятєля-винороба. – І серед виноробів у вас є приятелі! – сказала Брет. – У нього свої виноградники. На тисячі й тисячі акрів. – Як його звати? – спитала Брет. – Вдова Кліко? – Ні, – відповів граф. – Мюмм. Він барон. – Диво, та й годі! – сказала Брет. – Ми всі з титулами. Чому ти без титулу, Джейку? – Запевняю вас, сер, – граф поклав руку мені на рукав, – від титулу немає ніякої користі. Він тільки вимагає витрат. – Ну, не знаю. Часом він мені дуже прислужується, – сказала Брет. – Мені він ще жодного разу не прислужився. – Бо ви не вмієте ним користуватися. Я зі свого мала такі кредити, що аж згадувати страшно. – Сідайте, графе, – сказав я. – Дайте я поставлю вашу палицю. При світлі газової лампи граф дивився через стіл на Брет. Вона курила сигарету, струшуючи попіл на килим. Побачивши, що я помітив це, вона сказала: – Слухай, Джейку, так я можу пропалити тобі килим. Дайно людині попільничку. Я знайшов кілька попільниць і розставив їх. Шофер приніс відро з льодом, посипаним сіллю. – Постав на лід дві пляшки, Генрі, – звелів граф. – Накажете ще що-небудь, сер? – Ні. Чекай у машині. – Граф обернувся до нас із Брет. – Як ви дивитеся на вечерю в Булонському лісі? – Як хочете, – сказала Брет. – Я зовсім не голодна. – Я завжди за добру вечерю, – сказав граф. – Подати вино, сер? – спитав шофер. – Так, подай, Генрі, – сказав граф. Він вийняв і простяг мені великий портсигар із свинячої шкіри. – Не бажаєте справжньої американської сигари? – Дякую, – відповів я. – Я докурю свою сигарету. Він одрізав кінчик сигари золотим ножичком, що висів на годинниковому ланцюжку. – Я люблю, щоб сигара розкурювалася, – мовив граф. – Половину сигар, які нам продають, неможливо розкурити. Він запалив сигару й попахкав, дивлячись через стіл на Брет. – А розлучившись, леді Ешлі, ви втратите титул. – На превеликий жаль. – Ет, навіщо вам титул, – сказав граф. – Ви й так аристократка від голови до ніг. – Дякую. Ви дуже люб’язні. – Я не жартую. – Граф випустив хмару диму. – Я зроду не бачив, щоб отак, як ви. Від голови до ніг. До кінчиків нігтів. – Дуже мило з вашого боку, – сказала Брет. – Ото мама зраділа б! Може, ви напишете про це, а я перешлю їй поштою? – Я і їй це сказав би, – відповів граф. – Я не жартую. Я ніколи не жартую з людей. З людей жартувати – ворогів наживати. Я цього ніколи не забуваю. – Ваша правда, – сказала Брет. – Щира правда. Я завжди жартую з людей, і через те не маю жодного друга в цілім світі. Окрім Джейка. – З нього ви не жартуєте. – Ніколи. – А може, все-таки, – спитав граф, – може, ви й з нього жартуєте? Брет глянула на мене, і біля кутиків її очей зібралися зморшки. – Ні, – відповіла вона, – з нього я б не стала жартувати. – Розумію, – сказав граф. – 3 нього ви не жартуєте. – Щось у нас пішла нудна розмова, – сказала Брет. – Може, візьмемось до шампанського? Граф нахилився й покрутив пляшки в блискучому відерці. – Воно ще не охололо. Ви весь час п’єте, люба. Чому б нам не побалакати трошки. – Я вже хтозна-як набалакалась. Всю себе вибалакала Джейкові. – Мені хотілося б почути, як ви розмовляєте по-справжньому, люба. Бо розмовляючи зі мною, ви навіть не докінчуєте речень. – Докінчуйте за мене. Нехай кожен докінчує їх, як кому заманеться. – Вельми цікавий спосіб, – граф нахилився й знову покрутив пляшки. – А все ж мені хотілося б послухати, як ви розмовляєте. – От дурень, га? – сказала Брет. – Ну, – граф витяг пляшку з відерця, – мабуть, ця вже охолола. Я приніс рушника, він добре витер пляшку й підняв її над головою. – Я люблю пити шампанське з великих пляшок. Вино в них краще, хоч охолодити його важче. – Він тримав пляшку й дивився на неї. Я поставив склянки. – Може, все-таки відкоркуєте? – запропонувала Брет. – Так, люба. Зараз відкоркую. Шампанське було чудове. – Оце-то вино! – Брет піднесла свою склянку. – Треба випити за що-небудь. За здоров’я короля! – Таке гарне вино – не для тостів, люба. До нього не слід домішувати емоції. Втрачається смак. Склянка Брет була порожня. – Чому б вам не написати книжку про вина, графе? – сказав я. – Містере Барнс, – відповів граф, – од вин мені треба одного: насолоди. – Прошу ще трошки насолоди. – Брет підставила склянку. Граф обережно наповнив її. – Будь ласка, люба. Розтягніть цю насолоду, а потім можна і впитися. – Впитися? Ви сказали “впитися”? – Люба, ви чарівні, коли п’яні. – Ти чуєш, що він каже? – Містере Барнс, – граф наповнив мою склянку, – по-моєму, це єдина жінка в світі, яка однаково чарівна і п’яна, і твереза. – Видно, ви погано знаєте світ. – Чому ж, люба. Я всього надивився. Побував у бувальцях. – Пийте, не відставайте, – сказала Брет. – Ми всі побували в бувальцях. І Джейк, мабуть, надивився всього не менше, ніж ви. – Люба, я певен, що містер Барнс бачив дуже багато. Не думайте, сер, що я цього не думаю. Але і я надивився всього. – Авжеж, надивилися, золотко, – сказала Брет. – Я просто пожартувала. – Я брав участь у семи війнах і чотирьох революціях, – сказав граф. – Ви воювали? – Доводилося, люба. І був поранений стрілами. Ви коли бачили шрами від стріл? – Покажіть. Граф підвівся, розстебнув жилет і верхню сорочку. Нижню він задер до підборіддя, оголивши чорні груди й могутні, опуклі в світлі лампи м’язи живота. – Бачите? Трохи нижче ребер біліли два рубці. – А тепер подивіться, де вони вийшли. І над попереком були два таких самих рубці, завтовшки як палець. – О, це не абищо! – Навиліт. Граф поправляв сорочку. – Де це вас? – В Абіссінії. Мені тоді минав двадцять перший рік. – Що ви там робили? – спитала Брет. – Служили в армії? – Ні, люба, то була ділова подорож. – Я ж тобі казала, що він свій. Казала ж? – Брет обернулася до мене. – Графе, я люблю вас. Ви чудо. – Я радий, люба, але це неправда. – Не будьте занудою. – Розумієте, містере Барнс, саме тому, що мені довелося так багато пережити, я й навчився втішатись життям. Ви згодні зі мною? – Так. Цілковито. – Я знаю, – сказав граф, – у цьому весь секрет. Треба виробити собі шкалу цінностей. – Із вашими цінностями ніколи нічого не трапляється? – спитала Брет. – Ні. Тепер уже – ні. – Ви ніколи не закохуєтесь? – Навпаки, – сказав граф. – Я завжди закоханий. – І як це позначається на ваших цінностях? – Це одна з них. – У вас немає ніяких цінностей. Ви мертві, ясно? – Ні, люба. Ви помиляєтесь. Я зовсім не мертвий. Ми випили три пляшки шампанського, і граф залишив кошик у мене в кухні. Ми повечеряли в ресторані в Булонському лісі. То була гарна вечеря. Їжа посідала визначне місце в графовій шкалі цінностей. Як і вино. За вечерею граф був у доброму гуморі. Брет – теж. Ми приємно провели час. – Куди б ви хотіли тепер? – спитав граф після вечері. В ресторані вже нікого, крім нас, не було. Двоє офіціантів стояли, прихилившись до дверей. Їм хотілося додому. – Можна податися на Монмартр, – сказала Брет. – Ми чудово посиділи, правда ж? Граф аж сяяв. Він був надзвичайно задоволений. – Ви дуже приємні люди, – сказав він. Він уже розкурив нову сигару. – Чому б вам не одружитися? – Ми хочемо жити кожне своїм життям, – відповів я. – І робити кожне свою кар’єру, – додала Брет. – Ну, ходімо. Ходімо звідси. – Випийте ще чарку коньяку, – сказав граф. – На Монмартрі вип’ємо. – Тут краще. Тихіше. – Далася вам та тиша, – кинула Брет. – Чого ви, чоловіки, так шукаєте тиші? – Ми любимо її, – відповів граф. – Так само, як ви – галас. – Ну, гаразд, – сказала Брет. – Замовляйте. – Офіціанте! – гукнув граф. – Слухаю, мосьє. – Який у вас найстаріший коньяк? – Тисяча вісімсот одинадцятого року, мосьє. – Несіть пляшку. – Ну, це вже занадто. Джєйку, зупини офіціанта. – Послухайте, люба. За старий коньяк я плачу охочіше, ніж за будь-яку іншу старожитність. – А у вас багато тих старожитностей? – Повен дім. Врешті ми поїхали на Монмартр. У Зеллі було людно, накурено й гамірно. Музика оглушала. Ми з Брет танцювали. Було так тісно, що ми насилу переступали з ноги на ногу. Негр-ударник помахав Брет рукою. У самій тисняві ми тупцяли на місці перед ним. – Як справи? – На всі сто. – Ну й добре! Він був самі губи й зуби. – Ми з ним друзі, – сказала Брет. – Першокласний ударник. Оркестр замовк, і ми почали пробиратися до столика, за яким сидів граф. Оркестр знову заграв, і ми почали танцювати. Я подивився на графа. Він сидів за столиком і курив сигару. Музика знову скінчилася. – Ходімо до нього. Брет рушила до столика, але загриміла музика, і ми знову затупцяли в тому натовпі. – Ти не вмієш танцювати, Джейку. Ніхто не вміє танцювати так, як Майкл. – Він чудово танцює. – Його є за що похвалити. – Він мені подобається, – сказав я. – Страшенно подобається. – Я збираюсь за нього заміж, – сказала Брет. – Дивно. Я цілий тиждень про нього не згадувала. – Хіба ти йому не пишеш? – Та ти що! Я ніколи не пишу листів. – Але він тобі, напевне, пише? – Ще б пак. І дуже гарні листи. – Коли ви повінчаєтесь? – Звідки я знаю. Як тільки оформлю розлучення. Майкл умовляє свою матір, щоб вона підкинула потрібну суму. – Може, я чим допоможу? – Не мели дурниць. У Майклових родичів грошей хоч греблю гати. Музика урвалася. Ми підійшли до столика. Граф підвівся. – Чудово, – сказав він. – Ви танцюєте просто чудово. – А ви не танцюєте, графе? – спитав я. – Ні. Я надто старий. – Отакої, – мовила Брет. – Люба, я танцював би, якби це давало мені втіху. Для мене втіха – дивитись, як танцюєте ви. – От і чудово, – сказала Брет. – Обіцяю коли-небудь станцювати виключно для вас. А чому це ніде не видно вашого малого Зізі? – Зараз поясню. Бачите, я допомагаю йому, але не хочу, щоб він муляв мені очі. – Так, він приємний у малих дозах. – По-моєму, з нього будуть люди. Але я особисто не хочу, щоб він муляв мені очі. – І Джейк його уникає. – Він діє мені на нерви. – Зрештою, – граф знизав плечима, – поки що не знати, що з нього вийде. Але мій батько приятелював з його батьком. – Ходімо танцювати, – сказала Брет. Ми почали танцювати. Було тісно й душно. – Ох, любий, – зітхнула Брет, – я така нещасна! У мене виникло відчуття, що все це вже колись було зі мною. – Хвилину тому ти була щаслива. Негр загорлав: – “Ти не обманеш…” – А тепер – ні. – А що сталося? – Не знаю. Просто зробилося страшенно тяжко. – “Ти не…”, – заспівав негр. Він узявся за свої палички. – Хочеш піти? Немов у кошмарному сні, я відчував, що все повторюється: те, що було зі мною раніше, має спіткати мене знову. – “обма…”, – тихо співав негр. – Ходімо, – сказала Брет. – Якщо ти не проти. – “неш!”- прокричав негр і всміхнувся Брет. – Гаразд, – відповів я. Ми вибралися з натовпу. Брет пішла одягатися. – Брет хоче йти, – сказав я графові. Він кивнув. – Уже? Ну що ж. Візьміть мою машину. Я ще трохи посиджу тут, містере Барнс. Ми потисли один одному руки. – Ми чудово провели вечір, – сказав я. – Будь ласка, дозвольте мені… – Я вийняв з кишені банкноту. – Облиште, містере Барнс, – сказав граф. Підійшла, вже в накидці, Брет. Вона поцілувала графа й поклала руку йому на плече, щоб він не підводився. Коли ми виходили, я озирнувся. За його столиком уже вмостилося троє дівчат. Ми сіли в лімузин. Брет назвала шоферові свій готель. – Ні, не заходь, – сказала вона біля дверей готелю. Вона подзвонила, і їй відчинили. – Ти серйозно? – Так. Будь ласка. – На добраніч, Брет, – сказав я. – Шкода, що ти скисла. – На добраніч, Джейку. На добраніч, любий. Ми більше не побачимось. Ми поцілувалися перед дверима. Вона відштовхнула мене. Ми поцілувалися знову. – Ох, не треба!- сказала Брет. Вона рвучко обернулася і ввійшла до готелю. Шофер одвіз мене додому. Я дав йому двадцять франків. Він приклав руку до кашкета, сказав: “На добраніч, сер”, – і від’їхав. Я подзвонив. Двері відчинились, я піднявся нагору й ліг спати. Книга друга РОЗДІЛ восьмий Більше я не бачився з Брет, поки вона не повернулася з Сан-Себастьяна. Звідти від неї надійшла одна листівка з видом Кончі: “Любий! Тут мир і спокій. Привіт усім. Брет”. Не бачив я і Роберта Кона. Я чув, що Френсіс поїхала до Англії, а від Кона одержав записку, в якій він повідомляв, що на кілька тижнів їде з Парижа, ще сам не знає куди, але плекає надію, що я дотримаю слова, даного взимку, й візьму його з собою в Іспанію ловити рибу. Зв’язатися з ним, мовляв, я завжди зможу за допомогою його банкіра. Брет не було, і Кон не докучав мені своїми турботами. Правду кажучи, я радів, що не треба грати в теніс, роботи було багато, я часто ходив на іподром, обідав з друзями, але здебільшого сидів у редакції, працюючи про запас, щоб наприкінці червня, коли ми з Біллом Гортоном поїдемо в Іспанію, можна було полишити все на секретаря. Білл Гортон приїхав, пробув кілька днів у мене й подався до Відня. Він був у піднесеному настрої і казав, що Штати – чудова країна, а Нью-Йорк – чудове місто. Там відбувся блискучий театральний сезон, і з’явилася ціла плеяда здібних боксерів напівважкої ваги. Кожен був здатний, трохи підрісши й набравши ваги, втерти носа самому Демпсі. Білл був сама життєрадісність. Він непогано заробив на новій книжці й сподівався заробити ще більше. Ми з ним добряче гульнули в Парижі, а потім він подався до Відня. Він мав намір повернутися за три тижні, щоб разом зі мною вирушити в Іспанію – рибалити й побувати на фієсті в Памплоні. Він писав, що Відень – чудове місто. Потім – листівка з Будапешта: “Джейку, Будапешт – чудове місто”. Потім я одержав телеграму: “Буду в понеділок”. У понеділок увечері він приїхав. Я почув, як зупинилося таксі, підійшов до вікна й гукнув до нього. Він помахав мені і зник в під’їзді із своїми валізами. Я зустрів його на сходах і взяв одну валізу. – Ну, – сказав я, – мандрувалося тобі, гадаю, чудово. – Чудово, – погодився він. – Будапешт – просто чудове місто. – А Відень? Розчарував мене, Джейку. Ох, розчарував. Я сподівався кращого. – Чому ж? – Я діставав склянки й сифон. – Я там запив, Джейку. Ох, і запив. – Та невже? На, випий. Білл потер лоба. – Хоч убий, – сказав він, – не знаю, як воно сталось. Якось зненацька – раз! – і сталося. – І довго тривало? – Чотири дні, Джейку. Чотири божих дні. – Де ж тебе носило? – Не пам’ятаю. Написав тобі листівку. Це я пам’ятаю достеменно. – А ще щось ти робив? – Не певен. Можливо. – Ну, далі. Розповідай. – Хоч убий. Я б розповів, якби пам’ятав. – Ну, ну. Випий оце і пригадаєш. – Дещо, звісно, пригадую, – сказав Білл. – Якусь боксерську зустріч. Грандіозну зустріч на Віденський приз. І учасника-негра. Негра пам’ятаю добре. – Ну, далі. – Чудовий негр. Схожий на Тигра Флауерса, тільки втричі кремезніший. Зненацька всі почали кидати на ринг що попало. Всі, крім мене. Негр, бач, послав віденця в нокдаун. Негр підніс руку, хотів виголосити промову. Страшенно благородний негр. Він заговорив – і тут білий віденець ударив його. Тоді він затопив тому білому шмаркачеві так, що той уже не встав. І тут усі почали кидатися стільцями. Довелося везти негра додому в нашій машині. Навіть одяг його покинули. Я йому дав своє пальто. Тепер усе пригадав. Великий спортивний вечір. – А далі що? – Я позичив негрові щось із своїх речей і пішов з ним вимагати належні йому гроші. Нам заявили, що з негра самого належить скільки-то там за потрощені стільці. Цікаво, хто ж це все перекладав? Невже я? – Навряд щоб ти. – Твоя правда. Не я. Там був іще один американець. По-моєму, ми відрекомендували його як представника Гарварда у Відні. Тепер я пригадую його. Він там вивчає музику. – І чим воно скінчилося? – Негарно, Джейку. Немає в світі справедливості. Імпресаріо заявив, що негр обіцяв не збивати того віденця з ніг. Заявив, що негр порушив умови контракту. Не можна, мовляв, нокаутувати віденця у Відні. “Господи, містере Гортон, – сказав негр, – я сорок хвилин тільки те й робив, що намагався не зачепити його. Той білий хлопець, видно, домахався кулаками до того, що надірвався. Я його жодного разу не вдарив”. – Йому заплатили хоч що-небудь? – Анічогісінько, Джейку. Добре, хоч повернули одяг. І то без годинника: хтось поцупив. Чудовий був негр. Даремно тільки його занесло до Відня. Негарно все вийшло, Джейку. Негарно. – Куди ж подівся негр? – Повернувся до Кельна. Він живе там. З дружиною. Має діток. Обіцяв написати мені й вислати гроші, які я йому позичив. Чудовий негр. Сподіваюсь, я дав йому правильну адресу. – Побачимо. – То що, може, поїмо? – сказав Білл. – Чи ти хочеш послухати про інші мої пригоди? – Розказуй. – За столом. Ми спустилися сходами й вийшли на бульвар Сен-Мішель. Був теплий червневий вечір. – Куди підемо? – Може, на острів? – Ходім. Ми пішли бульваром. На перехресті вулиці Данфер-Рошеро й бульвару стоїть скульптура: двоє чоловіків у довгих шатах. – Я знаю, хто це, – сказав Білл, оглядаючи пам’ятник. – Добродії, що вигадали фармацію. Затям собі: я в Парижі, мов риба у воді! Ми поминули пам’ятник. – А тут напихають опудала, – сказав Білл. – Хочеш купити що-небудь? Гарненько напханого собачку. – Ходімо, – сказав я. – Ти трохи перебрав. – Гарнесенькі напхані собачки, – сказав Білл. – Вони так прикрасять твоє житло. – Ходімо. – Тільки одного собачку. Мені що пес, що без – однаково. Але тобі ж не однаково, Джейку! Тільки одного собачку! – Ходімо. – Купи – і ти без нього жити не зможеш. Звичайний обмін. Ти їм – гроші. Вони тобі – напханого собачку. – Купимо, коли вертатимемось. – Що ж, як знаєш. Дорога в пекло вимощена некупленими опудалами собак. Я вмиваю руки. Ми пішли далі. – Чого тобі раптом далися ті собаки? – Не уявляю життя без собак. Не уявляю життя без опудал. Ми зупинилися біля будки й випили. – Люблю випити, – сказав Білл. – Раджу й тобі, Джейку, попробувати. – Ти мене випередив на цілу цистерну. – Не похнюплюй носа. Ніколи не похнюплюй носа. Секрет мого успіху. Ніколи не похнюплюю носа. Ніколи не похнюплюю носа на людях. – Де ти встиг набратися? – Заглянув у “Крійон”. Жорж змішав мені два “Джека Роуза”. Жорж – велика людина. Знаєш, у чому секрет його успіху? Він ніколи не похнюплює носа. – Ще три чарки перно – і ти похнюпиш-таки носа. – Не на людях! Якщо я відчую, що ніс мій хнюпиться, я зникну. У таких справах я мов той кіт. – Гарві Стоуна бачив? – Бачив – у “Крійоні”. В Гарві ніс похнюплений. Він не їв три дні. Взагалі кинув їсти. І зникає, мов той кіт. Сумно дивитися. – За Гарві не турбуйся. – От і добре. Якби він ще не зникав, мов той кіт. Щоразу лякаюсь. – Що робитимемо ввечері? – Байдуже. Тільки не похнюплюймо носа. Що, як тут подають круто зварені яйця? Якщо тут є круті яйця, нам не треба буде теліпатись на острів. – Ні, – сказав я. – Треба поїсти по-людському. – Моє діло – пропонувати, – сказав Білл. – То підемо? – Ходімо. Ми пішли далі бульваром. Нас випередив фіакр. Білл подивився йому вслід. – Бачиш отого коня? Матимеш його опудало в дарунок від мене на різдво. Кожному приятелеві – по опудалу. Зрештою, я – письменник-натураліст! Нас перегнало таксі, хтось у ньому замахав рукою, потім постукав у скляну перегородку, щоб водій зупинився. Таксі під’їхало до тротуару. В ньому сиділа Брет. – Прекрасна фея, – мовив Білл. – Зараз вона викраде нас. – Вітаю! – сказала Брет. – Вітаю! – Знайомтеся. Білл Гортон. Леді Ешлі. Брет усміхнулася Біллові. – Я щойно повернулася. Ще навіть у ванні не скупалась. Майкл приїздить увечері. – Чудово. Ходімо десь поїмо, а потім гуртом поїдемо його зустрічати. – Я мушу скупатися. – Пусте! Ходімо. – Мушу скупатися. Він приїздить аж о дев’ятій. – То хоч випий з нами перед ванною. – Оце вже інша річ. Це діло. Ми сіли в таксі. Водій обернувся. – До найближчого бістро, – сказав я. – Ні, краще вже до “Клозері”, – сказала Брет. – Мене від поганого коньяку просто верне. – “Клозері-де-Ліла”. Брет обернулася до Білла. – Ви давно в цьому чумному місті? – Оце сьогодні приїхав з Будапешта. – І як вам Будапешт? – О, дуже сподобався. Будапешт – чудове місто. – А тепер спитай його про Відень. – Відень, – сказав Білл, – дивне місто. – Таке саме, як Париж, еге? – Брет усміхнулась йому, мружачи очі. – Справді, – сказав Білл. – Як Париж у цю хвилину. – Бачу, мені вас не наздогнати. Коли ми влаштувалися на терасі “Клозері-де-Ліла”, Брет замовила віскі із содовою, а Білл – іще чарку перно. – Ну, як ти, Джейку? – Раюю, – сказав я. – Як у бога за пазухою. Брет подивилася на мене. – А я жалкую, що поїхала. Тільки дурень може кинути Париж. – Тобі там було добре? – Атож. Там так цікаво. Хоча й не дуже весело. – Знайомих зустрічала? – Майже нікого. Та я нікуди й не ходила. – А на пляж? – Теж ні. Не робила нічогісінько. – Нагадує Відень, – озвався Білл. Брет глянула на нього, мружачи очі. – То он як було у Відні. – У Відні було всіляко. Брет знов усміхнулась йому. – У тебе гарний приятель, Джейку. – Свій хлопець, – сказав я. – Він набиває опудала. – Ну, це було в іншій країні, – сказав Білл. – І крім того, усі тварини були дохлі. – Ще по одній, – сказала Брет, – і я біжу. Пошли, будь ласка, гарсона по таксі. – Та їх там ціла верениця. Перед самісіньким входом. – Гаразд. Ми випили ще по одній і посадили Брет у таксі. – Отже домовились: у “Селекті”, о десятій. І його бери з собою. Я буду з Майклом. – Неодмінно прийдемо, – пообіцяв Білл. Таксі рушило, і Брет помахала нам рукою. – Оце-то дівчина! – сказав Білл. – Симпатяга. А хто такий Майкл? – Хлопець, за якого вона виходить заміж. – Так-так, – сказав Білл. – Саме та стадія, на якій я завжди знайомлюся з дівчатами. Що ж їм подарувати на весілля? Як ти гадаєш, чи сподобається їм пара напханих рисаків? – Ходімо краще їсти. – Вона справді леді як її там? – спитав Білл у таксі, що везло нас на острів Сен-Луї. – Атож. І в книзі перів вона є, і все таке інше. – Так-так. Ми обідали в ресторані мадам Леконт на тому кінці острова. Там було повно американців, і нам довелося стояти й чекати вільного столика. Хтось записав цей ресторан у список Клубу американських жінок як “колоритну місцинку в стилі шинку”, ще не освоєну американцями, і через те сорок п’ять хвилин ми чекали столика. Білл обідав тут у 1918 році, відразу після укла-дення перемир’я, і мадам Леконт зустріла його з радістю. – Столика це нам, однак, не дало, – зауважив Білл. – Хоч загалом вона, звісно, дама, яких пошукати. Ми добре пообідали: смажені курчата з зеленим горошком і картопляним пюре, салат, сир, пиріг з яблуками. – У вас тут не протовпишся, – сказав Білл мадам Леконт. Вона махнула рукою: – Гріх нарікати! – Розбагатієте. – Маю таку надію. Після кави з коньяком ми одержали рахунок, написаний, як завжди, крейдою на грифельній дощечці, – в цьому й полягав, очевидно, місцевий “колорит”, – розрахувалися й потисли на прощання руку господині. – Ви зовсім забули дорогу до нас, мосьє Барнс, – сказала мадам Леконт. – Тут у вас забагато моїх співвітчизників. – Приходьте снідати. Тоді вільніше. – Гаразд. Днями зайду. Ми пішли понад водою під деревами, що ростуть навпроти Орлеанської набережної. По той бік річки бовваніли розбиті стіни старих, призначених на злам будинків. – Тут прокладають нову вулицю. – Люди на все здатні, – сказав Білл. Ми обійшли острів. Річка була темна. Яскраво ілюмінований пароплавчик проплив нею швидко й тихо і зник під мостом. Нижче за водою чорнів, причаївшись на тлі нічного неба, собор Богоматері. Дерев’яним пішохідним мостом ми перейшли з Бетюнської набережної на лівий берег і зупинилися подивитись на собор. З мосту острів здавався темним, будинки на тлі неба здіймалися високо вгору, а дерева були тільки тінями. – Яка все-таки краса, – сказав Білл. – Ех, люблю вертатися в Париж! Ми постояли, спершись на дерев’яне поруччя мосту, дивлячись проти води на світло великих мостів. Вода під нами була гладенька й чорна. Вона нечутно обтікала мостові опори. Нас проминули хлопець з дівчиною. Вони йшли, обнявшись. Ми перейшли міст і рушили вгору вулицею Кардинала Лемуана. Крута вулиця вивела нас на площу Контрескарп. Ліхтарі світили крізь листя дерев на площі, а під деревами на зупинці стояв з увімкнутим мотором автобус. З дверей “Веселого негра” вихоплювалася музика, крізь вікно кафе “Для аматорів” я побачив довгу оббиту цинком стойку. На терасі щось пили робітники. На кухні просто неба дівчина смажила картоплю в олії. Поруч стояв казан із печенею. Дівчина ложкою насипала порцію в тарілку старому, який тримав у руці пляшку з червоним вином. – Хочеш випити? – Ні, – сказав Білл. – 3 мене досить. Ми завернули з площі Контрескарп праворуч і пішли гладенько вибрукуваними вузькими вулицями між високих старих будинків. Деякі з них виступали на тротуар. Інші ховалися в глибині. Ми вийшли на вулицю По-де-Фер, пройшли нею до прокладеної рівно з півночі на південь вулиці Сен-Жак і завернули на південь, повз гратчасту огорожу подвір’я лікарні Валь-де-Грас до бульвару Дю-Пор-Руаяль. – То як ти? – спитав я. – Хочеш зустрітися з Брет і Майк-лом? – А чого ж? Ми пройшли бульваром Дю-Пор-Руаяль, вийшли на Мон-парнас, проминули “Клозері-де-Ліла”, кафе Лавіня, Дамуа й усі маленькі бістро, перейшли вулицю до “Ротонди” й повз її столи й ліхтарики вийшли до “Селекта”. Майкл підвівся з-за столика й пішов нам назустріч. Він був засмаглий і пашів здоров’ям. – Вітаю, Джейку! – вигукнув він. – Вітаю! Вітаю! Як справи, друже? – У тебе гарний вигляд, Майкле. – О, я тепер здоровий, як дуб. Нічого не робив, тільки гуляв. З ранку й до вечора. І тільки одна чарка на день – з матір’ю за чаєм. Білл зайшов у бар. Він там розмовляв з Брет, яка сиділа на високому стільці, поклавши ногу на ногу. Вона була без панчіх. – Як добре, що ти прийшов, Джейку, – казав Майкл. – Я, знаєш, трошечки напідпитку. Ти вже помітив? Звернув увагу на мій ніс? На його переніссі темніла смужка засохлої крові. – Це мене валізами однієї старенької дами, – пояснив Майкл. – Хотів допомогти зняти їх, а вони на мене посипалися. Брет довгим мундштуком поманила його до бару, весело мружачи очі. – Така собі старенька дама, – сказав Майкл. – І на ж тобі, валізи на голову! Ходімо до Брет. Слухай, вона така краля! Ти невимовно чарівна, Брет! Звідки в тебе цей капелюх? – Один знайомий подарував. Не подобається? – Він потворний. Купи собі пристойного капелюха. – О, ми тепер багаті, – сказала Брет. – До речі, тебе познайомили з Біллом? Джейку, ти неймовірно уважний!- вона обернулася до Майкла. – Це – Білл Гортон. А цей п’яничка – Майкл Кембелл. Містер Кембелл – банкрут із несплаченими боргами. – Атож. Знаєте, вчора в Лондоні я зустрів свого колишнього компаньйона. Того самого, що обшахрував мене. – І що ж він? – Запропонував випити по чарці. А я вирішив: дають – бери! Знаєш, Брет, ти таки краля! Правда ж, вона чарівна? – Це я чарівна? З таким носом? – А що – гарненький носик. Обернись-но до мене носом. Ну, хіба вона не чарівна? – І хто його випустив із Шотландії? – Слухай, Брет, вертаймося до готелю раніше, га? – Поводься пристойно, Майкле. Тут сидять дами. – Але ж вона таки краля? Що ти скажеш, Джейку? – Сьогодні ввечері бокс, – озвався Білл. – Може, сходимо? – Бокс, – сказав Майкл. – А хто зустрічається? – Леду з кимось. – Леду гарний боксер, – сказав Майкл. – Мені б хотілося подивитись, дуже хотілося б. – Він намагався опанувати себе. – Але не можу. В мене побачення з оцією-от лялечкою. Чуєш, Брет, купи собі іншого капелюха. Брет насунула фетровий капелюх на одне око і всміхнулася з-під крисів. – Ви обоє йдіть собі на бокс. А мені доведеться доправити містера Кембелла додому. – Я зовсім не п’яний, – сказав Майкл. – Хіба трошечки напідпитку. Чуєш, Брет, а ти справжня краля. – Ідіть собі на бокс, – сказала Брет. – Містер Кембелл стає нестерпним. Звідки ці напади ніжності, Майкле? – Ні, послухай, ти справжня краля! Ми попрощалися. – Шкода, що я не можу піти з вами, – сказав Майкл. Брет засміялась. З порога я озирнувся. Майкл, спираючись ліктем на стойку, хилився до Брет і щось їй казав. Брет дивилася на нього досить холодно, але в кутиках її очей ховалась усмішка. Надворі я спитав: – Ти справді хочеш іти на бокс? – Звичайно, – відповів Білл. – Тільки не йти, а їхати. – Бачив, як Майкл упадає коло своєї дами серця? – сказав я в таксі. – Що ж, – сказав Білл, – за це його гріх засуджувати. РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ Зустріч між Леду й Малюком Френсісом відбулася 20 червня. То був гарний бій. А наступного ранку я одержав листа від Роберта Кона, з Андайї. Він писав, що живе дуже тихо, купається, зрідка грає в гольф і часто – в бридж. В Андайї благодатний пляж, але йому кортить поїхати з нами ловити рибу. Чи скоро я приїду? І чи не можу я купити для нього подвійну волосінь – гроші він поверне, як тільки я приїду. Того ж ранку я написав Конові з корпункту, що ми з Біллом виїдемо з Парижа 25-го – коли щось зміниться, я дам телеграму, – і зустрінемося з ним у Байонні, а звідти автобусом поїдемо через гори в Памплону. Того самого дня; десь о сьомій вечора, я зазирнув у “Селект”, сподіваючись застати там Майкла й Брет. Їх там не було, і я перейшов до “Дінго”. Вони сиділи в барі за стойкою. – Добривечір, любий. – Брет простягла мені руку. – Добривечір, Джейку, – сказав Майкл. – Я, здається, вчора трохи перебрав? – І це називається “трохи”, – сказала Брет. – Сором, та й годі! – Послухай, – сказав Майкл, – коли ви їдете в Іспанію? Ми теж хотіли б поїхати з вами. – Це було б чудово. – Чесно? Я, власне, бував у Памплоні. Але Брет страшенно хоче поїхати. Ми справді не заважатимемо вам? – Не мели дурниць. – Я трохи захмелів. Інакше не питав би. То ми не заважатимемо? – Та годі вже, Майкле, – сказала Брет. – Ну, що він тобі може зараз відповісти? Я сама його потім спитаю. – Але ми не заважатимемо, га? – Спитаєш іще раз – ображуся. Ми з Біллом їдемо двадцять п’ятого вранці. – До речі, а де Білл? – поцікавилася Брет. – Він у Шантійї, на званому обіді. – Гарний хлопець. – Чудовий хлопець, – погодився Майкл. – Просто чудовий. – Ти ж його не пам’ятаєш, – сказала Брет. – Пам’ятаю. Ще й як пам’ятаю. Послухай, Джейку, ми виїдемо двадцять п’ятого ввечері. Щоб Брет не вставати спозаранку. – Гаразд. – Якщо нам надішлють гроші і якщо ти певен, що ми вас не обтяжимо. – Гроші надішлють, – сказала Брет. – Я подбаю про це. – А яке спорядження треба виписати? – Два-три вудлища з котушками, волосінь і мух. – Я не ловитиму риби, – сказала Брет. – Тоді два вудлища. Щоб Біллові не купувати. – Гаразд, – сказав Майкл. – Я дам телеграму нашому лісникові. – Це ж чудо! – зраділа Брет. – Іспанія! От де погуляємо! – Двадцять п’яте – це який день? – Субота. – То вже й збиратися треба. – Хто куди, – сказав Майкл, – а я до перукарні. – А мені треба скупатися, – сказала Брет. – Джєйку, проведи мене до готелю, прошу тебе. – Ох, і готель у нас, – сказав Майкл. – По-моєму, не готель, а бордель. – Ми прийшли туди без речей – речі залишили тут, у кафе, – і в нас насамперед спитали, на скільки годин нам потрібна кімната! А як зраділи, почувши, що ми заночуємо! – По-моєму, це бордель, – сказав Майкл. – Уже хто-хто, а я знаю! – Ти цить і йди стригтися. Майкл пішов. Ми з Брет лишилися біля стойки. – Ще по одній? – Можна. – Отепер полегшало, – сказала Брет. Ми пішли вулицею Деламбр. – Ми з тобою ще не бачились, відколи я повернулася, – сказала Брет. – Так. – То як ти тут, Джейку? – Краще не буває. Брет глянула на мене. – Послухай, – сказала вона, – Роберт Кон теж їде з нами? – Іде. А що? – Ти не думаєш, що йому буде тяжко? – Тяжко? Чому? – А як ти гадаєш, з ким я їздила в Сан-Себастьян? – Ну, вітаю, – сказав я. Ми пішли далі. – Чому ти це сказав? – Не знаю. А що я, по-твоєму, мав сказати? Ми пішли далі й завернули за ріг. – Між іншим, він поводився цілком пристойно. Тільки з ним нудно. – Справді? – Я гадала, це піде йому на користь. – Ти цілком визріла для доброчинної діяльності. – Не будь бридким. – Не буду. – Ти справді не знав? – Ні, – сказав я. – Мені таке й на думку не спадало. – Як, по-твоєму, йому не буде тяжко? – Це його справа, – сказав я. – Дай йому знати, що ти їдеш. Зрештою, він може відмовитись. – Я напишу йому – щоб вирішив заздалегідь. Після того я зустрівся з Брет лише ввечері двадцять четвертого червня. – Є звістка від Кона? – Так. Він у захваті. – О господи! – Я й сама здивувалась. Пише, що жде не діждеться зустрічі зі мною. – Може, він думає, що ти їдеш сама? – Ні. Я написала йому, що ми їдемо всі разом. І Майкл, і всі. – От дивак. – І я так кажу. Гроші їм мали надійти наступного дня. Ми домовилися зустрітись у Памплоні. Вони виїдуть прямо до Сан-Себастьяна, а там пересядуть на поїзд. Ми всі зустрінемося в Памплоні в готелі Монтойї. Якщо до понеділка їх не буде, ми без них рушимо далі – в гори, до Бургете, ловити рибу. До Бургете ходить автобус. Я записав їм маршрут, щоб вони знали, де шукати нас. Ми з Біллом виїхали ранковим поїздом з вокзалу Орсе. День видався гарний, не дуже гарячий, і відразу за містом почалися чудові краєвиди. Ми перейшли у вагон-ресторан і поснідали. Коли виходили, я попросив у провідника талони на обід у першу зміну. – Місця є тільки на п’яту зміну. – Що-що? В цьому поїзді ніколи досі не подавали обід більш як у дві зміни, і на обидві вистачало вільних місць. – Всі місця зарезервовано, – сказав провідник вагона-ресторану. – П’ята зміна почнеться о третій тридцять. – От халепа, – сказав я Біллові. – Дай йому десять франків. – Тримайте, – сказав я. – Ми хочемо пообідати в першу зміну. Провідник сховав десятку в кишеню. – Дякую, – сказав він. – Я порадив би вам, панове, запастися сандвічами. На перші чотири зміни всі місця зарезервовані ще в управлінні залізниці. – Ти багато доскочиш, друже, – сказав йому по-англійському Білл. – Певно, якби тобі дали п’ять франків, ти порадив би нам вистрибнути з поїзда. – Comment?5 – Котися під три чорти, – відповів Білл. – Нехай нам принесуть сандвічі і пляшку вина. Розтлумач йому, Джейку. – І пришліть у сусідній вагон. – Я пояснив йому, де нас знайти. В нашому купе сиділо подружжя з підлітком-сином. – Ви, мабуть, американці? – спитав чоловік. – Як вам подорожується? – Чудово, – відповів Білл. – Оце ви добре робите. Подорожуйте, поки молоді. Ми з матусею стільки років мріяли про Європу, та оце аж тепер вибрались. – Ми могли б і десять років тому вибратись, якби ти схотів, – сказала дружина. – А ти все правив: спершу подивімось Америку! А взагалі, хоч там що, а півсвіту ми вже об’їхали. – Знаєте, у нашому поїзді сила-силенна американців, – сказав чоловік. – Сім повних вагонів. І всі з Дейтона, штат Огайо. Це прочани. Побували в Римі, а тепер їдуть у Біарріц і Лурд. – Он воно що. Прочани. Бісові святенники, – сказав Білл. – А ви, хлопці, звідки будете? – Я з Канзас-Сіті, – сказав я. – А він з Чікаго. – Обидва їдете в Біарріц? – Ні. Рибалити в Іспанію. – А мені чогось рибалити не кортить. Хоч у нас це діло люблять. У нашому штаті Монтана рибка ловиться як ніде. Я теж з приятелями рибалив, хоч узагалі мені не кортить. – Знаємо, як ти рибалив із своїми приятелями, – сказала його дружина. Він підморгнув нам: – Отакі вони, жінки. Для них сулія вина чи ящик пива – все одно що геєна вогненна. – А ви, чоловіки, які? – сказала його дружина, розгладжуючи спідницю на широких стегнах. – Я голосувала проти сухого закону, щоб догодити йому, та й сама я люблю, коли в хаті є пиво, а він тепер он що каже. І за кого тільки ми заміж виходимо. – Послухайте, – сказав Білл, – ви знаєте, що ця орда отців-богомольців захопила вагон-ресторан аж до пів на четверту? – Що ви кажете? Вони не мають права! – А ви спробуйте дістати місця. – Коли так, матусю, то краще поснідати ще раз. Вона підвелася й обсмикнула спідницю. – Будь ласка, хлопці, догляньте наші речі. Ходім, Г’юберте. Вони втрьох попрямували до вагона-ресторану. Трохи згодом вагоном пройшов провідник, запрошуючи першу зміну на обід, і прочани, на чолі зі своїми пастирями, рушили проходом. Наш сусіда з родиною не повертався. З’явився офіціант з нашими сандвічами й пляшкою шаблі, і ми покликали його. – Вам сьогодні буде роботи, – сказав я. Він кивнув головою: – Вони починають уже зараз, о десятій тридцять. – Коли ж ми поїмо? – Ох! Ви мені скажіть, коли я поїм? Він залишив дві склянки для вина, ми заплатили йому за сандвічі й дали на чай. – Тарілки я заберу потім, – сказав він. – А ні, то самі принесете. Ми їли сандвічі, попивали шаблі й дивилися на краєвиди за вікном. Пшениця вже починала половіти, і скрізь на полі квітли маки. Ми бачили зелені пасовиська й гарні гаї, а іноді великі річки й замки, що ховалися в зелені. В Турі ми вийшли й купили ще пляшку вина, а коли повернулися, добродій з Монтани з дружиною й сином Г’юбертом уже сиділи, зручно вмостившись, у купе. – А в Біарріці є де поплавати? – спитав Г’юберт. – Він день і ніч сидів би у воді, аби тільки йому давали поплавати, – сказала його мати. – В його віці поїзд набридає. – Поплавати там є де, – сказав я. – Але в розбурхане море краще не лізти. – Ви попоїли? – спитав Білл. – Авжеж. Ми як сиділи за столом, так і лишилися. А коли вони почали сходитись, то всі, певно, вирішили, що й ми з ними. Офіціант сказав нам щось по-французькому, а потім трьох останніх із них просто завернули назад. – Вони явно прийняли нас за прочан, – сказав чоловік. – І це вам іще одне свідчення могутності католицької церкви. Шкода, хлопці, що ви не католики. Могли б теж пообідати вчасно. – Я католик, – озвався я. – Через те мені й прикро. Нарешті о чверть на п’яту надійшла й наша черга. Біллові на той час уже урвався терпець. Він узяв за гудзика священика, який ішов до свого вагона, коли прочани поверталися з обіду. – Скажіть-но, панотче, а нам, протестантам, по-вашому, їсти не треба? – Я нічого не знаю. Хіба у вас немає квитків? – Хоч бери та записуйся в куклукскланівці, – сказав Білл. Священик озирнувся на нього. У вагоні-ресторані офіціанти вп’яте подавали обід. Офіціант, що обслуговував нас, геть упрів. Його біла курточка була темно-червона під пахвами. – Певно, він п’є багато вина. – Або носить темно-червону білизну. – Спитаємо? – Не треба. Він надто втомлений. В Бордо поїзд стояв півгодини, і ми вийшли з вокзалу трохи погуляти. Добратися до центру ми б не встигли. Потім ми їхали Ландами й милувалися заходом сонця. Широкі протипожежні смуги в сосновому лісі бігли в далечінь, мов вулиці, й упиралися на обрії в лісисті пагорби. О пів на восьму ми пішли до ваго-на-ресторану і, вечеряючи, дивились у відчинене вікно. Тепер краєвид не мінявся: пісок, сосни, зарості вересу. На галявинках можна було побачити будиночки, і час від часу на очі попадався тартак. Стемніло, й у вікно повіяло сухим, гарячим духом пісків і літньої ночі, а о дев’ятій ми приїхали в Байонну. Наші супутники потиснули нам руки на прощання. Вони їхали далі, до Ла-Негрес, де мали пересісти на Біарріц. – Ну, хай вам щастить, – сказав чоловік. – На кориді тримайтеся далі від биків. – Може, ще зустрінемося в Біарріці, – сказав Г’юберт. Ми зійшли з поїзда, несучи валізи й чохли з вудками, проминули темний вокзал і вийшли на освітлену площу, де стояли фіакри й готельні автобуси. Там, серед готельних розсильних, чекав Роберт Кон. Спершу він нас не бачив, потім пішов нам назустріч. – Вітаю, Джейку. Як їхали? – Чудово, – відповів я. – Знайомся: Білл Гортон. – Дуже приємно. – Ходімо, – сказав Роберт. – Я найняв фіакр. Він був трохи короткозорий. Я раніше не помічав цього. Він несміливо зиркав на Білла, зніяковілий в присутності чужої людини. – Ми поїдемо до мого готелю. Там добре. Цілком пристойні номери. Ми сіли у фіакр, кучер примостив наші валізи на передок, виліз сам, ляснув батогом, і через темний міст ми в’їхали в місто. – Я дуже радий познайомитися з вами, – сказав Роберт Біллові. – Джейк багато розповідав мені про вас, і я читав ваші книжки. Ти привіз мені волосіні, Джейку? Фіакр зупинився, і ми всі посходили й увійшли до готелю. Готель був гарний, обслуга зустріла нас дуже привітно, і нам з Біллом дали гарні, затишні номери. РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ Ранок був сонячний, вулиці поливали водою. Ми втрьох поснідали в кафе. Байонна гарна. Вона схожа на дуже чисте іспанське місто і стоїть на великій річці. Вже о цій ранній порі на мості через річку було дуже жарко. Ми перейшли міст, а потім оглянули місто. Я зовсім не був певен, що Майклові вудки вчасно прибудуть із Шотландії, через те ми почали шукати торговця рибальським знаряддям і кінець-кінцем купили Біллові вудку десь на мансарді над галантерейною крамницею. Торговця не було на місці, і нам довелося чекати його. Нарешті він прийшов, і ми купили недорогу, але цілком пристойну вудку й два підсаки. Вийшовши з крамниці, ми пішли подивитися на собор. Кон заявив, що це чудовий взірець чогось, – не пам’ятаю, чого саме. Собор був гарний, гарний і темний усередині, як іспанські церкви. Потім ми пройшли повз стару фортецю й добралися до будинку Syndicat d’lnitiative6, від якого мав відходити автобус. Там нам сказали, що автобусний рух розпочнеться тільки з першого липня. Довідавшись у туристичному бюро, скільки беруть за автомобіль до Памплони, ми за чотириста франків найняли машину у великому гаражі біля Міського театру. Вона мала забрати нас із готелю через сорок хвилин, і ми зайшли до знайомого кафе на площі випити кави. Сонце припікало, але в повітрі ще пахло вранішньою прохолодою, і в кафе приємно було сидіти. Знявся вітерець, і відчувалося, що це дихає море. На площі роїлися голуби, й будинки були жовті, ніби їх наскрізь пропекло сонце, й мені не хотілося йти з кафе. Але треба було повертатися до готелю – пакувати речі й розраховуватися. Ми заплатили за пиво – потягли жеребки, й заплатив, здається, Кон, – і пішли до готелю. З мене й Білла взяли тільки по шістнадцять франків плюс десять процентів чайових. Ми відіслали свої речі вниз і сіли чекати Роберта Кона. Поки ми сиділи, я побачив на паркетній підлозі таргана, принаймні три дюйми завдовжки. Я показав на нього Біллові, а потім роздушив підошвою. Ми вирішили, що він оце щойно приліз із саду. Бо готель і справді був напрочуд чистенький. Нарешті Кон зійшов униз, і ми попрямували до машини. Машина була велика, з відкидним верхом, за кермом сидів водій у пильовику з блакитним коміром і такими ж обшлагами. Ми попросили його опустити верх, потім він повантажив наші речі, й ми рушили вулицею, яка вела за місто. Ми їхали повз мальовничі сади й озиралися назад, на панораму міста, а потім почалися зелені пагорби, і дорога пішла вгору. Раз у раз ми обганяли басків на возах, запряжених волами або коровами, проїздили повз охайні тиньковані будиночки з низькими дахами. У зеленому краю басків земля родюча, і в чистих селах люди, видно, живуть заможно. В кожному селі був майданчик для гри в пелоту, й там під палючим сонцем бігали дітлахи. На церквах видніли написи, що забороняли стукати м’ячем об стіни, а будиночки в селах були під червоною черепицею. Потім дорога завернула й зробилася крутішою; тепер ми їхали схилом гори понад долиною, залишаючи за собою пагорби, що збігали до моря. Моря не було видно. Воно було надто далеко. Та хоч його дедалі більше затуляли пагорби, відчувалося, що воно саме там, за ними. Ми переїхали іспанський кордон – міст через річечку, по один бік якого стояли дебелі вусаті французи в кашкетах, а по другий – іспанські карабінери в лакованих трикутних капелюхах, з короткими гвинтівками за спиною. Вони відкрили тільки одну валізу й забрали для перевірки паспорти. І з того, й з того боку кордону стояла універсальна крамничка й таверна. Шоферові довелося зайти до вартівні, щоб заповнити якісь документи на машину, а ми тим часом підійшли до берега подивитися, чи є тут форель. Білл спробував порозумітися по-іспанському з одним із карабінерів, але дарма. Роберт Кон показав пальцем на річку й спитав, чи є в ній форель. Карабінер відповів, що є, але небагато. Я спитав його, чи він ловить рибу, й він відповів, що ні, він не любить рибалити. До мосту сягнистою ходою наближався бородатий дід з довгим, вигорілим на сонці волоссям, в одязі, пошитому, очевидно, з мішковини. В руці він тримав ціпок, а за спиною в нього, головою вниз, висіло зв’язане за ноги козеня. Карабінер посварився на нього палашем – мовляв, вертайся. Дід, не кажучи ні слова, завернув і пішов білою дорогою назад, в Іспанію. – Чому ви не пропустили старого? – спитав я. – Він без паспорта. Я запропонував прикордонникові сигарету. Він узяв і подякував мені. – Що ж він тепер робитиме? – спитав я. Прикордонник сплюнув на курну дорогу. – Перейде річку бродом, та й по всьому. – А у вас тут водяться контрабандисти? – А чого ж, – сказав він. – Водяться. Вийшов шофер, згортаючи папери й ховаючи їх у спідню кишеню пильовика. Ми сіли в машину й рушили білою курною дорогою в Іспанію. Спочатку краєвид нічим не відрізнявся від французького; та потім, весь час піднімаючись угору серпантином, ми виїхали на перевал, і там почалася вже справжня Іспанія. На довгастих брунатних кряжах подекуди стриміли сосни, а нижче, в долині, росли букові ліси. Дорога спершу бігла верхом хребта, потім круто пірнула вниз, і водій раптом засигналив, загальмував і звернув убік, щоб не наїхати на двох віслюків, що спали посеред дороги. Гори лишилися позаду, ми в’їхали в діброву, де між дерев паслися білі корови, а потім почалися зелені галявини з прозорими струмками. Перетнувши один такий струмок, ми проминули похмуре сільце, за яким дорога знов пішла вгору. Піднімаючись усе вище й вище, ми вибралися нарешті на ще одне узвишшя, проїхали його гребенем, а тоді завернули праворуч, і на півдні відкрилося нове пасмо гір – коричневих, немов попечених, і химерно порізаних ущелинами. Нарешті гори скінчились, обабіч шляху з’явилися дерева та лани стиглої пшениці, ми переїхали річку, й дорога побігла далі, дуже біла й пряма, а тоді ми виїхали на пагорб, і ліворуч на узвишші я побачив старовинний замок, густо оточений будинками; пшениця підступала до самісіньких їхніх мурів. Я озирнувся зі свого переднього місця. Роберт Кон спав, але Білл кивнув мені головою – мовляв, бачу. Потім ми їхали рівниною, і праворуч між деревами блищала на сонці широка річка, а попереду, на обрії, поволі здіймалося Памплонське плато й виростали мури міста, висока коричнева споруда собору й шпичасті верхи інших церков. За плато бовваніли гори, і скрізь, куди не глянь, були гори й гори, а попереду білий шлях розтинав рівнину до самого міста. Обминувши плато, ми в’їхали в місто з другого боку курною дорогою, що круто піднімалася між двома рядами тінистих дерев, а потім спустилися в нову дільницю міста, яку будують поза старими фортечними мурами. Ми проїхали повз арену для бою биків – високу й білу споруду, видно, збудовану із залізобетону, а потім завулком виїхали на велику площу й зупинилися перед готелем Монтойї. Водій допоміг нам зняти речі. Машину оточила зграйка дітлахів, і на площі було жарко, і на флагштоках між зеленими деревами висіли прапори, й приємно було сховатися від сонця в затінок аркади, що обрамляла площу. Монтойя зрадів нам, потис кожному руку й дав по гарній кімнаті вікнами на площу, а потім ми помилися, почистилися й спустилися до їдальні обідати. Шофер теж залишився пообідати, потім ми розрахувалися з ним, і він вирушив назад, до Байонни. У готелі Монтойї дві їдальні. Одна, на третьому поверсі, виходить на площу. Друга міститься внизу, поверхом нижче від рівня площі, й має вихід на вулицю за готелем, якою рано-вранці пробігають бики, коли їх женуть через місто на кориду. В нижній їдальні завжди прохолодно, й ми там дуже добре попоїли. Перший обід в Іспанії завжди приголомшує: закуски, страва з яєць, дві м’ясні страви, городина, салат, десерт і фрукти. Щоб з усім цим упоратися, потрібно багато вина. Роберт Кон намагався відмовитися від другої м’ясної страви, але ми не переклали його слів, і офіціантка принесла йому щось навзамін, здається, м’ясний салат. Кон нервував, відколи ми зустрілися в Байонні. Він не знав, чи нам відомо, що Брет була з ним у Сан-Себастьяні, і це бентежило його. – Ну, – сказав я, – Брет і Майкл повинні приїхати сьогодні ввечері. – Навряд чи вони приїдуть сьогодні, – відповів він. – Чому ж ні? – здивувався Білл. – Неодмінно приїдуть. – Вони завжди запізнюються, – сказав я. – Я майже певен, що вони не приїдуть, – відповів Роберт Кон. Він виголосив це так, наче йому було відомо більше, ніж нам, і ми обидва розсердилися. – Закладаюсь на п’ятдесят песет, що сьогодні ввечері вони будуть тут, – сказав Білл. Спересердя він завжди б’ється об заклад і через те пропонує безглузді умови. – Згода, – кивнув Кон. – Закладаємося. Запам’ятай, Джейку, на п’ятдесят песет. – Я й сам не забуду, – мовив Білл. Я бачив, що він дуже сердитий, і хотів заспокоїти його. – Авжеж, вони приїдуть, – сказав я. – Тільки, може, не сьогодні. – Ну що, відмовляєтеся від закладу? – спитав Кон. – Ні. З якого дива? Я можу й на сотню піти. – Будь ласка. Приймаю. – Годі вам, – сказав я. – А то я зажадаю букмекерський процент. – Будь ласка, – всміхнувся Кон. – Все одно ви, мабуть, відіграєте їх у мене в бридж. – Ви їх ще не виграли, – сказав Білл. Ми вийшли на площу й пішли під аркадою до кафе “Ірунья” пити каву. Кон сказав, що зайде до перукарні поголитися. – Послухай, – сказав мені Білл. – Я маю шанси на виграш? – Погані. Вони ще ніколи не прибували вчасно. Якщо вони не одержали грошей, то сьогодні, звісно, не приїдуть. Я сам пошкодував, тільки-но розтулив рота. Але й попустити йому не міг. Хлопець він начебто непоганий, та звідки в нього такі точні відомості? Адже Брет з Майклом домовлялися з нами. Я побачив, як Кон перетинає площу. – Он він повертається. – Нехай він не зазнається. І облишить свої єврейські штучки. – Перукарня зачинена, – сказав Кон. – Аж до четвертої. Ми пили каву в кафе “Ірунья”, сидячи в затінку аркади в зручних плетених кріслах, і дивилися на простору площу. Потім Білл пішов писати листи, а Кон – до перукарні. Вона ще була зачинена, тож він вирішив піти до готелю прийняти ванну, а я посидів ще трошки на терасі кафе, а тоді пішов прогулятися. Було дуже жарко, але я тримався тінистого боку вулиць. Я побував і на ринку, і в кварталі за ним, радіючи, що знов опинився в цьому місті. Зайшовши до ayuntamiento7, я розшукав старого, який щороку замовляв для мене квитки на бій биків, і впевнився, що він одержав мій грошовий переказ із Парижа і поновив абонемент. Старий цей працював архіваріусом, і всі архіви міста зберігалися в його конторі. А втім, моєї оповіді це не стосується. Його контора містилася за двома дверима – великими дубовими й меншими, оббитими зеленим сукном, і коли я пішов, залишивши його серед архівів, за якими не видно було стін, і зачинив за собою перші та другі двері, й вийшов на вулицю, швейцар зупинив мене, щоб почистити мені піджак. – Певно, ви їхали машиною, – сказав він. Комір і плечі були сірі від пилюки. – Так, з Байонни. – Еге ж, – мовив він. – Я відразу побачив, що машиною. Бач, як запорошилися. Я дав йому дві мідні монети. В кінці вулиці стояв собор, і я попрямував до нього. Коли я вперше побачив його, то фасад видався мені непоказним, але тепер він мені сподобався. Я ввійшов. Усередині було млисто й темно, колони зникали у височині, й люди молилися, й пахло ладаном, й око тішили високі вітражі. Я вклякнув і почав молитися, й помолився за всіх, кого міг згадати, – за Брет, за Майкла, за Білла, за Роберта Кона, й за себе, й за всіх матадорів поіменно, тих, кого любив, і за решту всіх гуртом, потім я знову помолився за себе, і, поки я молився за себе, мене почала брати дрімота, тож я помолився, щоб корида була гарна, і щоб фієста була весела, і щоб риба ловилася. Я поміркував, про що б іще помолитись, і мені спало на думку, що непогано б мати трохи грошей, тож я помолився за те, щоб розбагатіти, а потім почав думати, як же його можна розбагатіти, і, міркуючи про багатство, згадав графа й подумав, де він тепер, і пошкодував, що не бачив його після того вечора на Монмартрі, й спробував пригадати смішну історію, яку розповіла мені про нього Брет, а що я весь час стояв навколішки, упершися лобом у дерев’яну спинку лави, і вважав, що молюся, то мені стало трошки соромно, і я пошкодував, що з мене такий кепський католик, але тут-таки вирішив, що зарадити цьому не зможу, принаймні тієї хвилини, а може, й ніколи, хоча все-таки це велика віра й добре було б перейнятися нею по-справжньому, – може, наступного разу, нарешті, переймуся; а потім я стояв під пекучим сонцем на паперті собору, і великий, вказівний та середній пальці моєї правої руки були ще вологі, і я відчував, як вони висихають на сонці. Сонце палило нещадно, я перейшов площу попід будинками й повернувся завулками до готелю. За вечерею ми побачили, що Роберт Кон прийняв ванну, поголився, постригся, вимив волосся запашним шампунем і чимось намастив його, щоб не куйовдилося. Він хвилювався, але я не мав наміру заспокоювати його. Поїзд із Сан-Себастьяна прибував о дев’ятій, і Брет з Майклом могли приїхати лише цим поїздом. За двадцять хвилин до дев’ятої, коли ми ще не з’їли й половини вечері, Роберт Кон підвівся з-за столу й сказав, що йде на вокзал. Я зголосився піти з ним – просто, щоб подражнити його. Білл сказав, що дідька лисого піде, не доївши вечері. Я сказав, що ми одразу й повернемось. Ми пішли на вокзал. Хвилювання Кона тішило мене. Я хотів, щоб Брет приїхала цим поїздом. На вокзалі виявилося, що поїзд запізнюється, і, чекаючи на нього, ми вийшли на темну площу й сіли на багажний візок. Після війни я ще не бачив, щоб хтось так хвилювався, як Роберт Кон, – чи так нетерпеливився. Мене це тішило. Звісно, тішитися з таких речей – паскудство, але я й почував себе паскудно. Кон мав дивовижну здатність збуджувати в людині найгірші почуття. Нарешті ми почули далекий гудок знизу, з другого боку плато, а потім побачили світло паровоза, що наближався схилом. Ми перейшли на вокзал і стали в натовпі біля проходу. Поїзд підійшов, зупинився, і пасажири почали виходити. Їх серед пасажирів не було. Ми почекали, доки всі вони вийшли з перону й посідали в автобуси, чи найняли фіакри, чи пішли пішки в темряві з друзями та родичами. – Я знав, що вони не приїдуть, – сказав Роберт Кон. Ми поверталися до готелю. – А я все-таки сподівався, – відповів я. Коли ми ввійшли до їдальні, Білл їв фрукти й допивав пляшку вина. – Не приїхали, га? – Ні. – Можна, я віддам вам сотню вранці, Коне? – спитав Білл. – Я ще не встиг обміняти гроші. – Ет, забудьте про це, – сказав Робєрт Кон. – Краще закладемося з якогось іншого приводу. Чи можна закладатися, хто переможе в кориді? – Можна, – озвався Білл. – Тільки не треба. – Це однаково, що закладатися, хто переможе у війні, – докинув я. – Матеріальна зацікавленість тут недоречна. – Швидше б уже побачити ту кориду, – мовив Роберт. До нашого столика підійшов Монтойя. В руці він тримав телеграму. – Це вам. – Він подав її мені. Я прочитав: “Залишилися ночувати Сан-Себастьяні”. – Це від них, – сказав я і сховав телеграму в кишеню. За інших обставин я показав би її. – Зробили зупинку в Сан-Себастьяні. Передають вам привіт. Не знаю, чому мені так кортіло дражнити Кона. А втім, звичайно, знаю. Я сліпо, люто ревнував його до того, що він пережив. І хоч усе те видавалося мені цілком природним, це не міняло справи. Я, безперечно, ненавидів його. Гадаю, я по-справжньому зненавидів його тієї хвилини, коли він за сніданком раптом заговорив зверхнім тоном, а потім пішов до перукарні чепуритися. Тим-то я й сховав телеграму в кишеню. Зрештою, вона адресувалася мені. – Що ж, – сказав я, – пропоную вирушити денним автобусом до Бургете. А вони нехай наздоганяють нас, якщо приїдуть завтра ввечері. Із Сан-Себастьяна прибували тільки два поїзди: рано-вранці і – як оце щойно – ввечері. – А що, непогана ідея, – сказав Кон. – Чим швидше ми дістанемося до річки, тим краще. – Мені однаково, коли вирушати, – сказав Білл. – Чим швидше, тим краще. Ми посиділи в “Іруньї”, випили кави, пройшлися до арени, перейшли поле й постояли під деревами край урвища, дивлячись униз на темну річку, і я рано ліг спати. Білл і Кон, видно, засиділися в кафе допізна, бо коли вони повернулись, я вже спав. Вранці я купив три квитки на автобус до Бургете. Він відходив о другій годині. Ранішого рейсу не було. Я сидів у “Іруньї” і читав газети, коли на тому кінці площі з’явився Кон. Він підійшов до мого столика й сів у плетене крісло. – Затишне кафе, – сказав він, – Як тобі спалося, Джейку? – Спав як убитий. – А мене чомусь сон не брав. Та ми з Біллом і лягли пізно. – Де ви були? – Тут. А коли тут зачинили, – перейшли до іншого кафе. Того, де хазяїн розмовляє по-німецькому й по-англійському. – Кафе Суїсо. – Атож. Приємний дідок. По-моєму, те кафе краще від цього. – Вдень там гірше, – сказав я. – Надто жарко. До речі, я взяв квитки на автобус. – Я сьогодні не поїду. Ви з Біллом їдьте вперед. – А як же твій квиток? – Давай його сюди. Я його здам. – Він коштує п’ять песет. Роберт Кон дістав срібну п’ятипесетову монету й дав мені. – Я мушу залишитися, – сказав він. – Бо, по-моєму, сталося непорозуміння. – Май на увазі: якщо вони загуляють, то застрянуть у Сан-Себастьяні на кілька днів. – Отож-бо, – сказав Роберт. – Можливо, вони сподівалися, що я зустріну їх у Сан-Себастьяні, й тому зробили там зупинку. – Чому ти так гадаєш? – Я так пропонував у листі до Брет. – Якого ж біса ти не залишився там і не зустрів їх?.. – почав був я, але затнувся, сподіваючись, що він сам до цього додумається. Та, мабуть, дарма сподівався. Тепер він уже не бентежився, йому приємно було розмовляти зі мною після того, як він дав мені зрозуміти, що між ним і Брет щось є. – Що ж, ми з Біллом вирушимо відразу по обіді, – сказав я. – Шкода, що я не можу. Ми ж цілу зиму мріяли про риболовлю. – Він навіть розчулився. – Але я мушу залишитись. Просто мушу. Як тільки вони приїдуть, я привезу їх до вас. – Ходімо шукати Білла. – Я саме зібрався до перукарні. – То зустрінемося за обідом. Я знайшов Білла в його номері. Він голився. – Знаю, знаю, він уже все розповів мені вчора ввечері, – сказав Білл. – Він мастак виливати душу. Признався, що мав зустріти Брет у Сан-Себастьяні. – От же брехло! – Ну, не треба, – сказав Білл. – Не сердься, ми ще тільки вирушили в дорогу, а ти вже сердишся. А взагалі, де ти відкопав такого приятеля? – Ет, не ятри мені душу. Білл обернув до мене своє напівпоголене обличчя, а тоді знову заговорив до дзеркала, намилюючи щоки: – Це не він шукав мене взимку в Нью-Йорку з рекомендаційним листом від тебе? Дякувати богові, що я більше їжджу, аніж сиджу на місці. А чому ти прихопив із собою тільки його – невже в тебе немає більше друзів євреїв? – Він потер підборіддя великим пальцем, придивився в дзеркало й почав знову шкребтися. – Скажеш, у тебе всі друзі – янголи? – Янголи – не янголи, але не такі, як Роберт Кон. І найсмішніше, що він симпатичний. Він подобається мені. Але бути з ним – немає сили! – Часом він просто чарівний. – У тому-то й жах. Я засміявся. – Смійся, смійся, тобі що, – сказав Білл. – Ти не сидів з ним учора до другої ночі. – Набрид, га? – Страшенно. Що в нього за історія з Брет? Невже між ними справді щось було? Він випнув підборіддя й повів ним збоку вбік. – Атож. Вона їздила з ним до Сан-Себастьяна. – Треба ж бути такою дурепою. Навіщо він їй? – Вона хотіла відпочити від Парижа, а сама вона нікуди не їздить. Сподівалася, каже, що це буде йому на користь. – Це ж треба зробити таку дурницю. Чому вона не поїхала з кимось із своїх? Чи з тобою? – Це він спитав скоромовкою. – Чи зі мною? Чому не зі мною? – Він уважно подивився на себе в дзеркало й притис намилений помазок до одної і до другої вилиці. – Дивись, яке чесне обличчя. Цьому обличчю може довіритися будь-яка жінка. – Вона ж не бачила твого обличчя. – І даремно. Всі жінки повинні бачити його. Це обличчя слід показувати на всіх кіноекранах. Кожній жінці, що йде з-під вінця, треба вручати знімок цього обличчя. Матері повинні розповідати про нього своїм дочкам. Сину мій, – він тицьнув у мій бік бритвою, – рушай на захід із цим обличчям і звеличуй себе й батьківщину. Він нахилився над раковиною, сполоснув обличчя холодною водою, протер його одеколоном, а тоді уважно подивився на себе в дзеркало, відкопиливши верхню губу. – Господи! – сказав він. – Ну й пика! – І, не відводячи очей від дзеркала, мовив далі: – Щ о ж до Роберта Кона, то хай його дідько вхопить, він мені остогид, і я дуже радий, що він лишається тут, а ми їдемо рибалити без нього. – Святі слова. – Ми їдемо ловити форель! Ми їдемо ловити форель на річці Іраті, і зараз за сніданком надудлимося тутешнього вина, а потім – на автобус і вперед! – Чудово. Ходімо до “Іруньї” – і почнем, – сказав я. РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Сонце вже розпекло площу, коли ми, поснідавши, вийшли з речами й спінінгами до автобуса на Бургете. На даху автобуса вже сиділо кілька пасажирів, інші піднімалися драбиною. Білл з Робертом вилізли нагору, й Роберт посидів з Біллом, тримаючи для мене місце, поки я бігав до готелю – взяти на дорогу кілька пляшок вина. Коли я повернувся, автобус був переповнений. Пасажири сиділи на даху на своїх валізах та скриньках, і всі жінки обмахувалися віялами. Стояла страшенна спека. Роберт зійшов, звільнивши мені місце, і я сів на єдиній там дерев’яній лаві. Роберт Кон стояв у затінку аркади і чекав, коли ми рушимо. Перед лавою вмостився, прихилившись спиною до наших ніг, баск з великим винним бурдюком на колінах. Він запропонував той бурдюк нам із Біллом, та коли я підніс міх до рота, баск зненацька загув, так вправно імітуючи звук автомобільного сигналу, що я пролив вино, і всі засміялися. Він вибачився й умовив мене випити вина. Трохи згодом він загув ще раз, і я знову піймався. В нього це здорово виходило. Баски були задоволені. Сусід Білла звернувся до нього по-іспанському, але Білл нічого не второпав, а тому простяг йому одну з наших пляшок вина. Баск відмахнувся, мовляв, надто жарко, та й за сніданком багато випив. Та коли Білл удруге простяг йому пляшку, він надпив добрячий ковток, а потім пляшка пішла по колу. Приклавшись, кожен чемно дякував, а тоді вони примусили нас закоркувати пляшку й сховати її. І кожен пропонував нам свій бурдюк з вином. Всі вони були селяни, що їхали в гори. Наш сусід прогудів по-автомобільному ще кілька разів, автобус, нарешті, рушив, і Роберт Кон помахав нам на прощання, і всі баски помахали йому у відповідь. Тільки-но ми виїхали за місто, стало прохолодніше. Приємно було їхати на даху, під самісінькими деревами. Автобус мчав швидко, збита курява припорошувала дерева, а між тими деревами вгорі позад нас, на крутосхилі над річкою, здіймалося місто. Баск, що лежав, прихилившись до моїх колін, показав на той краєвид шийкою бурдюка, підморгнув нам і кивнув головою. – От де краса, га? – Гарний народ ці баски, – сказав Білл. Баск, що сидів переді мною, мав засмагу кольору сідельної шкіри. Коричнева шия над комірцем чорної – як у всіх – блузи була поорана зморшками. Він обернувся й простяг Біллові свій бурдюк. Білл подав йому одну з наших пляшок. Баск заперечливо помахав вказівним пальцем і, ввігнавши ударом долоні корок, повернув її Біллові. Потім простяг бурдюк з вином. – Arriba! Arriba!- сказав він. – Вище! Вище! Білл підняв бурдюк і, закинувши голову, підставив рота під струмінь вина. Коли він, напившись, відняв бурдюк від уст, трошки вина витекло йому на підборіддя. – Ні! Н і! – озвалося кілька басків. – Не так! Один із них – молодий хлопець – вихопив бурдюк із рук власника, який сам налаштувався був показати, як треба пити. Високо піднявши бурдюк у випростаних руках, хлопець стис його, і струмінь вина зацебенів йому в рот. Він тримав бурдюк у рівних руках, вино лилося йому в рот рівним пружним струменем, і він ковтав спокійно й неквапливо. – Гей! – крикнув йому власник бурдюка. – Ти ж не своє п’єш! Хлопець посварився на нього мізинцем й усміхнувся нам очима. Потім урвав струмінь, вивернувши шийку бурдюка вгору, опустив його в руки власникові й підморгнув нам. Власник сумовито потрусив бурдюк. Ми прибули в якесь містечко, зупинилися коло заїзду, і водій узяв в автобус кілька посилок. Потім ми рушили далі, й за містечком дорога пішла вгору. Довкола лежали оброблені землі, ниви уривалися під скелястими узгір’ями, виповзали на спадисті схили. Тут, на висоті, дув вітер, колихаючи збіжжя. Дорога була біла, курява здіймалася з-під коліс і зависала в повітрі за нами. Ми піднімалися дедалі вище в гори, й ось уже золоті лани лишилися позаду. Тепер оброблені клаптики землі траплялися тільки подекуди на голих схилах та на берегах струмків. Автобус звернув убік, щоб пропустити шістьох мулів, які йшли довгою вервечкою, тягнучи високий фургон з вантажем. І фургон, і мули були вкриті порохом. За ними ще одна вервечка мулів тягла фургон, навантажений колодами; коли ми проїздили повз нього, візник, перехилившись назад, саме випускав грубі дерев’яні гальма. Тут, серед скель, на спеченому, поораному дощами глинистому грунті, вже не росло нічого. Круто завернувши, дорога раптом пірнула в зелене міжгір’я, в містечко, розділене потічком й оточене до самісіньких будинків виноградниками. Автобус зупинився перед заїздом, і пасажири, які сходили тут, – а їх було чимало, – заходились витягати свої речі з-під брезенту і опускати з даху на землю. Ми з Біллом злізли й увійшли до заїзду. Ми опинились у темному приміщенні, де з низької стелі звисали сідла й упряж, білі дерев’яні вила, грона полотняних черевиків на мотузяній підошві, окости й порібрина, білі в’язки часнику й довгі ковбаси. Тут було прохолодно, й ми стояли перед довгим дерев’яним прилавком, за яким дві жінки продавали вино. На полицях за ними лежали продукти й різний крам. Ми випили по чарці aguardiente8 й заплатили за обидві чарки сорок сентімо. Я дав жінці п’ятдесят сентімо, щоб лишилося на чай, але вона повернула мені мідну монетку, вирішивши, що я не зрозумів названої суми. Ввійшли двоє наших супутників-басків і почали наполягати, щоб ми з ними випили. Спочатку вони почастували нас, потім ми їх, а потім вони, поплескавши нас по спинах, поставили ще по чарці. Тоді й ми поставили по чарці, а тоді вийшли всі разом на осоння й полізли на дах автобуса. Тепер місця на лаві вистачило всім, і баск, який доти лежав на залізному даху, сів між мною і Біллом. Жінка, що наливала нам горілку, вийшла, витираючи руки об фартух, підійшла до вікна автобуса й заговорила до когось із пасажирів. Вийшов водій з двома порожніми поштовими сумками, сів за кермо, ми рушили, і всі помахали нам услід. Дорога відразу вихопилась із зеленої долини, й ми знов опинилися в горах. Білл розмовляв з баском – власником бурдюка. Один із пасажирів перехилився за спинку лави й спитав по-англійському: – Ви американці? – Так. – Я жив там, – сказав він. – Сорок років тому. То був літній чоловік, смаглявий, як і всі, із сивою щетиною на підборідді. – І як? – Що ви сказали? – Як вам Америка? – О, я жив у Каліфорнії. Там було гарно. – Чому ж ви не зосталися там? – Що ви сказали? – Чому повернулися сюди? – Щоб одружитись. Я б знову туди поїхав, та моя жінка не любить подорожувати. Ви звідки? – З Канзас-Сіті. – Я там був, – сказав він. – Я був у Чікаго, Сент-Луїсі, Кан-зас-Сіті, Денвері, Лос-Анджелесі, Солт-Лейк-Сіті. Він старанно вимовляв назви. – І довго там пробули? – П’ятнадцять років. А потім повернувся й одружився. – Вип’єте? – Можна, – сказав він. – Цього в Америці не дістанеш, га? – Скільки завгодно, аби гроші були. – А чого ви сюди приїхали? – В Памплону, на фієсту. – Любите кориду? – Дуже. А ви? – Та і я, – сказав він. – Я теж люблю. – А тоді, помовчавши: – А тепер куди їдете? – До Бургете, рибу ловити. – Ну, – сказав він, – хай вам добре ловиться. Він потис нам руки й знову сів рівно. Інші баски шанобливо дивилися на нього. Він умостився зручніше й, коли я, милуючись краєвидом, подивився в його бік, усміхнувся мені. Але більше не озивався. Ми піднімалися дедалі вище. Місцевість тут була гола: сама глина й каміння. Навіть трава при дорозі не росла. Озираючись назад, ми бачили внизу розлогу долину. За нею на схилах видніли зелені й коричневі квадрати полів, а лінію обрію утворювали химерні обриси коричневих гір. Обриси ті мінялися в міру того, як ми піднімалися все вище. Автобус повільно пнувся вгору, й на півдні відкривалися все нові вершини. Потім дорога перевалила через хребет, збігла на плоскогір’я й пірнула в ліс. То був ліс коркового дуба, й сонячне проміння висвічувало між кронами, й віддалік поміж дерев паслася худоба. Ми проминули ліс, дорога вихопилася на узвишшя, й зненацька попереду відкрилася хвиляста зелена рівнина, а за нею здіймалися темні гори. Вони не схожі були на коричневі, спечені сонцем гори, що лишилися позаду. Ці гори поросли лісом, і з їхніх вершин сповзали хмари. Зелений простір долини був посмугований огорожами, й з півночі на південь її перетинала дорога – вона біліла між двома рядами дерев. Діставшись до краю узвишшя, ми побачили попереду червоні дахи й білі будинки Бургете, що вишикувалися на рівнині, а за ними, на відрозі найближчої темної гори, – сірий залізний дах Ронсевальського монастиря. – Онде Ронсеваль, – сказав я. – Де? – Отам, під горою. – А тут холодно, – зауважив Білл. – Бо високо, – відповів я. – Десь, мабуть, за тисячу двісті метрів. – Страх як холодно, – сказав Білл. Автобус з’їхав на рівну пряму дорогу, що вела до Бургете, проминув роздоріжжя й перетнув міст через річку. Будинки Бургете стояли обабіч дороги. Бічних вулиць тут не було. Автобус проминув церкву, шкільне подвір’я й зупинився. Ми з Біллом зійшли, й водій подав нам наші валізи й вудки. Підійшов карабінер у трикутному капелюсі й жовтих ременях хрест-навхрест. – Що у вас тут? Він тицьнув пальцем у чохол з вудками. Я розв’язав чохол і показав. Він спитав, чи маємо ми дозвіл ловити рибу, і я показав йому дозвіл. Він глянув на дату й махнув рукою. – Все гаразд? – запитав я. – Авжеж. Ми пішли до готелю повз білені кам’яні будинки, на ганках яких сиділи, видивляючись на нас, цілі сім’ї. Гладка господиня готелю вийшла з кухні й привіталася з нами за руку. Потім зняла окуляри, протерла їх і знову наділа. В готелі було холодно, і надворі гуляв вітер. Господиня звеліла покоївці піти з нами нагору й показати кімнату. Там були два ліжка, вмивальник, шафа й велика гравюра в рамці – “Ронсевальська богородиця”. Вітер раз у раз стукав віконницями. Вікна виходили на північ. Ми вмилися, надягли светри й спустилися в їдальню – кімнату з кам’яною підлогою, дубовими панелями й низькою стелею. Всі віконниці були зачинені, але стояв такий холод, що аж пара з рота йшла. – Боже! – сказав Білл. – Невже й завтра буде так холодно? В таку погоду я нізащо не полізу в воду. В кутку за дерев’яними столами стояло піаніно. Білл підійшов до, нього й почав грати. – Треба ж якось зігрітися, – сказав він. Я вийшов, знайшов господиню й спитав, скільки коштуватиме кімната з харчами. Вона сховала руки під фартух і одвела погляд. – Дванадцять песет. – Ого! З нас стільки брали в Памплоні, але ж то Памплона. Вона не відповіла, тільки зняла окуляри й протерла їх фартухом. – Це забагато, – сказав я. – 3 нас стільки брали у великому готелі. – Ми обладнали ванну кімнату. – Може, у вас є щось дешевше? – Влітку немає. Тепер саме сезон. Ми були єдині пожильці готелю. “Ну нехай, – подумав я, – ми ж побудемо лише кілька днів”. – Це з вином? – Авжеж. – Ну, гаразд, – сказав я. – Згода. Я повернувся до Білла. Він хукнув у мій бік, показуючи, як холодно, проте не перестав грати. Я сів за один із столів і почав розглядати картини на стіні. На одній були мертві зайці, на другій – фазани, теж мертві, і на третій – мертві качки. Всі картини були темні й мовби закурені. На полицях буфета стояли пляшки із спиртним. Я переглянув їх. Білл усе ще грав. – Чи не випити б нам гарячого ромового пуншу? – спитав він. – Від музики тепло, – тільки поки граєш. Я вийшов і пояснив господині, що таке ромовий пунш і як його роблять. За кілька хвилин служниця принесла до їдальні глек, з якого йшла пара. Білл підвівся з-за піаніно, й ми почали пити гарячий пунш, дослухаючись до завивання вітру. – По-моєму, рому тут малувато. Я підійшов до буфета, взяв пляшку рому й відлив у глек півсклянки. – Самочинна акція, – сказав Білл. – Ти нехтуєш законом. Ввійшла служниця й заходилася накривати стіл до вечері. – І дме ж тут, хай йому біс, – сказав Білл. Служниця принесла велику миску гарячого овочевого супу й вино. Потім була смажена форель, потім печеня, а на третє – ціла миска суниць. Щодо вина, то тут ми взяли своє, і служниця хоча й ніяковіла, але приносила його не перечачи. Стара господиня тільки раз зазирнула до їдальні – полічила порожні пляшки. Після вечері ми піднялися до себе і, залізши в ліжка, щоб було тепліше, ще якийсь час курили й читали. Посеред ночі я прокинувся й почув, як виє вітер. У таку ніч добре було лежати в теплій постелі. РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ Прокинувшись уранці, я підійшов до вікна й виглянув надвір. Небо прояснилося, і на горах не залягали хмари. Під вікном стояли кілька возів і старий диліжанс, дерев’яний дах якого потріскався й поколовся від негоди. Певно, він служив доти, поки не з’явились автобуси. Цап вистрибнув на воза, а звідти на дах диліжанса. Він потрусив бородою на кіз, що стояли внизу, я замахнувся на нього, і він зіскочив на землю. Білл ще спав, тож, одягнувшись, я вийшов босоніж у коридор, узувся й спустився вниз. Там не було ні душі. Я відсунув засув і вийшов. Ранок був прохолодний, сонце ще не висушило роси, що випала, коли вщух вітер. Я понишпорив у повітці на подвір’ї, знайшов щось схоже на сапу й подався до річки копати черв’яків. Річка була прозора й мілка, але навряд чи в ній водилася форель. Вибравши на трав’янистому березі вогке місце, я вивернув грудку землі. Під нею ворушилися черв’яки. Коли я відкинув грудку, вони поховалися, та я заходився обережно копати далі й назбирав їх чимало. Копаючи в мокрому місці, я наповнив черв’яками дві бляшанки з-під тютюну й присипав їх землею. Кози дивились, як я копаю. Коли я повернувся до готелю, господиня вже поралася на кухні, і я попросив її зварити кави й приготувати сніданок, щоб ми забрали його з собою. Білл уже прокинувся й сидів на краю ліжка. – Я бачив тебе у вікно, – сказав він. – І не хотів тобі заважати. Що ти робив? Закопував свої гроші? – Ох ти ж ледацюго! – Отже, ти працював задля загального добра? Чудово. Роби це щоранку, й господь тебе не забуде. – Ну, годі вилежуватися, – сказав я. – Вставай. – Що? Вставати? Я сам ніколи не встаю. Він заліз під ковдру й натяг її до підборіддя. – От переконаєш мене – тоді, може, і встану. Я тим часом збирав рибальське знаряддя й складав його в мішок. – Ну що, не хочеш? – спитав Білл. – Я йду снідати. – Снідати? Чому ж ти зразу цього не сказав? Я думав, ти хочеш, щоб я встав просто так, за спасибі. Ну, а снідати – це інша річ. Це вже діло. Іди накопай ще трохи черв’яків, а я зараз спущуся. – Іди ти під три чорти! – Працюй задля загального добра! – Білл почав надягати спіднє. – Виявляй іронію і жаль. Я вийшов із кімнати з мішком, підсаками й вудками. – Гей, вернися! Я просунув голову в двері. – Невже ти не виявиш хоч трохи іронії й жалю? Я показав йому носа. – Це не іронія. Спускаючись сходами, я чув, як Білл наспівує: “Іронія і жаль. Коли ти їх зазнав… О, дай іронію їм, дай їм жаль. О, дай іронію. Коли вони зазнають… Іронії хоч крапельку, хоч трошки жалю дай…” Він і до їдальні ввійшов, наспівуючи. Співав він на мотив “Весільні дзвони б’ють, йдемо ми під вінець”. Я читав іспанську газету тижневої давності. – Що це за бридня про іронію і жаль? – Як, ти нічого не знаєш про Іронію і Жаль? – Ні. Звідки це пішло? – Хтозна. Але Нью-Йорк на цьому схибнувся. Як колись на трюках Фрателліні, тільки більше. Служниця принесла каву й грінки. Чи, точніше, – підсмажений хліб з маслом. – Спитай, чи є в них повидло, – сказав Білл. – Будь іронічний з нею. – У вас є повидло? – Де ж тут іронія? Шкода, що я не розмовляю по-іспанському. Кава була смачна, й ми пили її з великих чашок. Служниця принесла скляну вазочку з повидлом. – Дякую. – Ну от, знову не так! – вигукнув Білл. – Скажи що-небудь іронічне. Поглузуй з Прімо де Рівери. – Я можу спитати, в яке повидло вони вскочили в Республіці Ріфів. – Кепсько, – сказав Білл. – Дуже кепсько. Не виходить у тебе – і край. Іронія тобі не до снаги. Ти не знаєш, що таке жаль. Скажи щось гідне жалю. – Роберт Кон. – Оце вже краще. Це вже непогано. Ну, а чому Кон гідний жалю? Відповідай тепер іронічно. Він сьорбнув кави. – Дай мені спокій, – сказав я. – Ще надто рано, щоб розпочинати такі ігри. – От бачиш. А ще називаєш себе письменником. Та ти просто газетний борзописець, ось хто. Борзописець без роду-племені. Ти мусиш сповнюватись іронії, як тільки встанеш з ліжка. Ти мусиш прокидатися з зойком жалю на устах! – Давай-давай, – сказав я. – Від кого ти такого навчився? – Від усіх. Ти що, книжок не читаєш? З людьми не стрічаєшся, чи що? Знаєш, хто ти такий? Ти відщепенець! Чому ти не живеш у Нью-Йорку? Там би ти все це знав. Ну, скажи, що мені з тобою робити? Приїздити щороку й розповідати тобі про все? – Випий ще кави, – відповів я. – Можна. Кава річ корисна. В ній є кофеїн. А в кофеїні – кейф. Кофеїн садовить чоловіка на її коника й кладе жінку в його домовину. Ти знаєш, у чому твоє лихо? Ти відщепенець. Та ще й найгіршого гатунку. Тобі цього ніхто не казав? Людина, яка покинула батьківщину, ніколи не напише нічого, вартого, щоб його опублікувати. Навіть у газеті. Він допив каву. – Ти відщепенець. Ти відірвався від рідної землі. Ти забув, хто ти. Європейські витребеньки гублять тебе. Ти п’єш мов швець. Ти схибнувся на жінках. Ти весь час балакаєш, а не працюєш. Ти відщепенець без роду-племені, ясно? Ти товчешся по шинках. – По-твоєму, я раюю, – сказав я. – А коли ж я працюю? – Ти не працюєш. За однією версією, тебе утримують жінки. За іншою, ти – імпотент. – Ні, – відповів я. – Просто мене спіткав нещасний випадок. – Ніколи цього не кажи. Про таке мовчать. З такого роблять таємницю, таке тримають у секреті, як велосипед Генрі. Досі він говорив, як заведений, а тепер раптом замовк. Певно, подумав, що образив мене, бовкнувши про імпотентність. Я спробував знову його роздрочити. – Ніякого велосипеда не було, – сказав я. – Він їздив верхи. – А я чув, що на триколісному велосипеді. – Зрештою, – сказав я, – і літак на трьох колесах. І управління таке саме. – Але не треба натискати на педалі. – Так, – сказав я. – На педалі натискати не треба. – Ну, годі про це, – сказав Білл. – Про мене. Я просто заступився за триколісний велосипед. – По-моєму, Генрі і письменник гарний, – сказав Білл. – Зате ти – не хлопець, а чудо. Тобі вже хтось казав, що ти чудовий хлопець? – Отакої. – Послухай. Ти не хлопець, а справжнє чудо, і я нікого в світі не люблю так, як тебе. В Нью-Йорку я не міг би тобі такого сказати. Там мене зразу записали б у гомосексуалісти. Ти знаєш, чому вибухла Громадянська війна? Тому, що Авраам Лінкольн був гомосексуаліст. Він був закоханий у генерала Гранта. І Джефферсон Девіс був закоханий у Гранта. Лінкольн звільнив рабів тільки через те, що побився об заклад. Судову справу Дреда Скотта сфабрикувала Ліга непитущих. Все пояснюється сексом! Полковникова леді і Джуді О’Греді були лесбіянки в душі. Він помовчав. – Хочеш почути ще далі? – Хочу. – Ні, далі в мене не готове. Зачекай до обіду. – Біллі-балакун, – сказав я. – Друзяка Джейк! Ми поклали харчі й дві пляшки вина в рюкзак, і Білл узяв його на плечі. Я надів через плече чохол з вудками й зв’язані підсаки. Ми пройшли трохи дорогою, а тоді перетнули галявину й знайшли стежку, що вела через поле до лісу на схилі гори. Цією піщаною стежкою ми й попростували. Поле було горбкувате, трава густа, але низька, її обскубли вівці. Корови паслися вище, в горах. З лісу долинало теленькання їхніх дзвіночків. Стежка привела нас до струмка, через який була покладена обстругана колода. Зігнуте деревце правило за поруччя. На піщаному дні калюжі коло струмка чорніли пуголовки. Ми видерлися на стрімкий берег і знову пішли горбистим полем. Озирнувшись, ми побачили Бургете – білі будинки, червоні дехи – й білий шлях, яким їхала, здіймаючи куряву, вантажна машина. Проминувши поле, ми вийшли до ще одного, бурхливішого потічка. Піщаний шлях спускався до броду й зникав у лісі. Стежка ж знову вела до колоди, перекинутої через потічок трохи нижче від броду, а на тому березі зливалась із шляхом; ми ввійшли в ліс. Це був старий буковий ліс. Коріння дерев випиналося з землі, гілля спліталося в суцільну крону. Ми йшли дорогою між товстих стовбурів старих буків, і сонячне проміння, пробиваючись крізь листя, світлими плямами лягало на траву. Дерева були високі, з густими кронами, а проте в лісі не було темно. І ніде aні кущика, тільки шовковиста трава, дуже зелена й свіжа, і могутні сірі дерева, що стояли просторо, мов у парку. – От де краса! – сказав Білл. Дорога була крута, ми йшли вже густим змішаним лісом, а вона все ще вилася вгору, і коли подекуди й збігала вниз, то тільки для розгону на ще вищий схил. Весь час чулося теленькання дзвіночків. Нарешті дорога вихопилась на гребінь гори. Ми опинилися на найвищому хребті лісистого гірського пасма, що здіймалося над Бургете. На маленькій лісовій галявині на сонячному боці гори росли суниці. Далі дорога виходила з лісу й бігла гребенем. На тому хребті дерева не росли, схили його вкривали жовті зарості дроку. А вдалині темні дерева й гострі сірі скелі позначали стрімкий берег річки Іраті. – Нам треба пройти цим гребенем, перебратись через оту гору, потім перейти лісом через отой-он хребет за нею й спуститися в долину Іраті, – показав я Біллу. – Нічого собі прогуляночка! – Звісно, воно задалеко для того, щоб дійти туди, порибалити й того ж таки дня спокійненько вернутися назад. – “Спокійненько”. Це ти гарно сказав. Щоб устигнути туди й назад та ще бодай трохи порибалити, треба, по-моєму, бігти як очманілому. Місця там були дуже гарні, але йшли ми довго й на той час, коли крутий шлях вивів нас із лісистих гір у долину Ріо-де-ла-Фабріка, добре-таки втомилися. Дорога вихопилась із лісового холодка на гаряче осоння. Перед нами лежала річкова долина. По той бік річки височіло узвишшя. На схилі його росла гречка, в зеленому гайку ховалася біла хатина. Сонце пекло нещадно, і ми зупинились у затінку дерев коло греблі. Білл приставив рюкзак до дерева, ми склали вудлища, закріпили котушки, прив’язали поводки й приготувалися рибалити. – Ти певен, що в цьому рівчаку водиться форель? – спитав Білл. – Аж кишить. – Я ловитиму на муху. В тебе є штучні мушки? – Он у тій коробочці. – А ти ловитимеш на черв’яка? – Еге ж. Я половлю тут, на греблі. – Тоді я забираю мух. – Він прив’язав одну муху. – Куди б ти порадив іти? Вниз чи вгору? – Краще вниз. Але й угорі добре ловиться. Білл рушив берегом за водою. – Візьми бляшанку з черв’яками! – Не хочу. Якщо на муху не братиме, я просто покидаю трошки, та й по всьому. Білл зупинився, вдивляючись у воду. – Слухай, – гукнув він крізь шум водоспаду, – може, варто поставити вино в те джерельце при дорозі? – Гаразд, поставлю!- крикнув я. Білл помахав рукою і подався берегом далі. Я вийняв із рюкзака обидві пляшки й вийшов на дорогу, до того місця, де із залізної труби текла джерельна вода. Через рівчак під трубою була перекинута дошка. Я підняв її й, щільніше заткнувши корки, опустив пляшки у воду. Бона була така холодна, що рука відразу затерпла по зеп’ясток. Я поклав дошку на місце, сподіваючись, що ніхто не знайде вина. Моя вудка стояла приперта до дерева. Я взяв її, бляшанку з наживкою й підсаку й вийшов на греблю. Збудували її для потреб лісосплаву. Заставка була піднята, і я, сівши на одну з тесаних колод, задивився, як гладенький перед загатою плин води збурюється у водоспад. Під самою греблею, де вода шумувала, було досить глибоко. Поки я наживляв гачок, форель вистрибнула з білої піки на водостік, і її віднесло вниз. Перше ніж я впорався з наживкою, ще одна рибина майнула в повітрі такою самою гарною дугою й зникла в гуркотливому потоці. Я вибрав величеньке грузило, прикріпив його й закинув вудку у шумовиння під самою греблею. Я не помітив, як узяла перша форель. Почавши намотувати волосінь, я просто відчув, що на гачку сидить риба, і витяг її – хоч як вона опиралася, згинаючи вудлище мало не навпіл, – із вируючої води на греблю. То була добра рибина; я вдарив її головою об колоду, вона затріпотіла, витяглась, і я вкинув її в сумку. Поки я морочився з нею, кілька форелей стрибнули на водостік. Щойно я наживив і закинув вудку, клюнула ще одна, і я витяг її так само, як першу. Невдовзі я вже мав їх шість штук. Завбільшки всі вони були майже однакові. Я поклав їх рядочком, головами з один бік, і замилувався ними. Вони були дуже гарно забарвлені, пружні й міцні від холодної води. День був жаркий, тому я розрізав їх, випатрав нутрощі разом із зябрами й викинув усе це на берег. Потім зійшов з греблі, вимив рибу в холодній, гладенькій і в’язкій воді перед загатою, нарвав папороті й склав улов у сумку: спершу листя папороті, потім три форелі, потім знову листя, зверху ще три форелі, і все прикрив папороттю. Форель на зеленому листі мала дуже гарний вигляд. Сумка тепер була повна, і я поклав її в затінок під дерево. На греблі було жарко, тож я і бляшанку з наживкою сховав у затінок коло сумки, витяг з рюкзака книжку й умостився з нею під деревом, чекаючи, поки Білл прийде їсти. Сонце вже стояло над головою, сховатися від нього було важко, та я знайшов місцинку під двома деревами, що зрослися, й почав читати. Книжка – назви не пам’ятаю – належала перу А. Е. В. Мейсона. То була чудесна історія про те, як один чоловік замерз в Альпах, провалився в льодовик і пропав, і як його наречена заприсяглася чекати рівно двадцять чотири роки, поки його тіло винесе на морену, і як закоханий у неї хлопець теж наготувався чекати, і вони все ще чекали, коли підійшов Білл. – Упіймав що-небудь? – спитав він. І вудку, і підсаку, і сумку він тримав у одній руці, й піт котився з нього градом. Через гуркіт з греблі я не почув, як він підійшов. – Шістьох. А ти? Білл присів, розкрив сумку й виклав на траву велику рибину. Потім вийняв ще три форелі – одна від одної більші – і виклав їх рядочком у затінку під деревом. Обличчя в нього було спітніле й щасливе. – А в тебе які? – Дрібніші. – Покажи! – Я вже переклав їх листям. – А все-таки, які вони завбільшки? – Та як твоя найменша. – Ой, брешеш. – Якби ж то. – І всіх узяв на черв’яка? – Еге ж. – Ех ти, ледацюго! Білл покидав форелі в сумку й пішов, розмахуючи відкритою сумкою, до річки. Його штани були мокрі до пояса – видно, він переходив річку вбрід. Я вийшов на дорогу й забрав пляшки з вином. Вони були холодні. Поки я повертався до дерев, скло запітніло й узялося крапельками. Я виклав харчі на газету, відкоркував одну пляшку, а другу приставив до дерева. Білл повернувся, витираючи руки, з його напханої сумки стирчала папороть. – Ану, подивимося, що в цій пляшці, – сказав він, витяг корок і, перехиливши пляшку, ковтнув. – Ой! Аж у вічі зайшло. – Дай-но й мені. Вино було крижане, з ледь відчутним гірким присмаком. – Не таке вже й погане, – сказав Білл. – А головне – холодне, – сказав я. Ми заходилися розгортати пакунки з харчами. – Курка. – І круті яйця. – І сіль є? – Спершу яйце, – мовив Білл, – а потім курка. Навіть Брайєн це розумів. – Він помер. Я прочитав учора в газеті. – Невже? – Так, Брайєн помер. Білл відклав наполовину облуплене яйце. – Панове!- сказав він, витягаючи з клаптя газети куряче стегенце. – Я міняю порядок. Щоб ушанувати пам’ять Брайєна. Щоб віддати належне видатному Державному Діячеві. Спочатку курка, потім яйце! – Цікаво, котрого дня бог створив курку? – Ет, – сказав Білл, обсмоктуючи кісточку. – Звідки нам знати? І навіщо? Земне життя таке коротке. Тож нумо тішитись, вірити й дякувати! – З’їж яйце. Білл звів руки, тримаючи в одній куряче стегенце, а в другій – пляшку з вином. – Втішаймося ж дарами благословенними! Споживаймо птахів небесних! Споживаймо сік лози виноградної! Може, споживеш трошки, брате? – Спершу ти, потім я, брате. Білл зробив добрячий ковток. – Споживи трошки, брате. – Він подав мені пляшку. – І не треба сумнівів, брате. Не треба лізти мавпячими руками в священні таємниці курника. Візьмемо це чудо на віру й скажемо просто – прошу, долучи свій голос до мого, брате, – а що ми скажемо, брате? – Він тицьнув у мене курячим стегенцем і повів далі: – Вже знаю! Ми скажемо – і я особисто пишаюся цими словами й хочу, щоб ти повторив їх за мною, ставши на коліна, брате. І нехай нікому не соромно буде ставати навколішки тут, серед цієї величної природи! Згадаймо, що ліси були першими храмами господніми. Тож, уклякнувши, скажемо: не їжте цієї курки, бо це – Менкен. – Ану, – сказав я, – споживи трошки цього. Ми відкоркували другу пляшку. – В чім річ? – спитав я. – Ти не любив Брайєна? – Я любив Брайєна, – сказав Білл. – Ми з ним були мов рідні брати. – Де ти з ним познайомився? – Ми з ним – і з Менкеном – навчалися в коледжі Святого Хреста. – Із Френкі Фрічем. – Це брехня. Френкі Фріч навчався у Фордгемському університеті. – А я навчався в коледжі Лойоли разом з єпископом Меннінгом. – Брехня, – сказав Білл. – Це я навчався в коледжі Лойоли з єпископом Меннінгом. – В тебе вже посоловіли очі, – сказав я. – Од вина? – А від чого ж іще? – Ні, це в мене від вогкості, – сказав Білл. – Треба, щоб хтось поклав край цій клятій вогкості! – Вип’єш іще? – Це все, що в нас є? – Так, тільки дві пляшки. – Знаєш, хто ти такий? – Білл замилувано дивився на пляшку. – Ні, – сказав я. – Ти платний агент Ліги непитущих. – Я навчався в коледжі Богоматері з Уейном Б. Уїлером. – Брехня, – сказав Білл. – Це я навчався з Уейном Б. Уїлером – у Комерційному коледжі Остіна. Він був нашим старостою. – Так чи так, – сказав я, – з вином треба кінчати. – Маєш рацію, друже мій шкільний, – сказав Білл. – 3 вином треба кінчати, й зараз я його докінчу. – Ти таки захмелів. – Од вина? – Од вина. – А що – можливо. – Хочеш задрімати? – Можна. Лігши в затінку, ми дивились, як ворушиться листя. – Ти спиш? – Ні, – відповів Білл. – Я думаю. Я заплющив очі. Приємно було лежати на землі. – Послухай, – озвався Білл. – Як розуміти всю цю історію з Брет? – Ти це про що? – Ти був закоханий у неї? – Був. – І це тривало довго? – З біса довго. Хоча і з перервами. – От чорт, – сказав Білл. – Даруй мені. – Пусте, – сказав я. – Тепер мені начхати. – Справді? – Справді. Тільки я не люблю про це балакати. – Ти ж не сердишся, що я спитав? – А чого б мені сердитися? – Ну, я посплю, – сказав Білл. Він накрив обличчя газетою. – Послухай, Джейку, – знову озвався він. – Ти справді католик? – Формально. – А що це означає? – Оте й означає. – Ну, гаразд, я посплю, – сказав він. – І годі тобі базікати, заснути не даєш. Заснув і я. А коли прокинувся, Білл пакував рюкзак. Вже вечоріло, й тіні дерев дотяглися до греблі. Від лежання на землі я весь затерп. – Що я бачу? Невже ти прокинувся? – сказав Білл. – А я думав, ти влаштувався на цілу ніч. Я випростався й протер очі. – Мені снився чудовий сон, – сказав Білл. – Не запам’ятав нічого, але сон був чудовий. – А мені нічого не снилося. – І даремно, – сказав Білл. – Всім нашим найвизначнішим бізнесменам щось снилося. Візьми Форда. Візьми президента Куліджа. Візьми Рокфеллера. Візьми Джо Девідсона. Я розібрав наші вудки й сховав їх у чохол. Котушки я поклав у мішок для снасті. Одну сумку з рибою Білл запакував у рюкзак. Другу я взяв на плече. – Ну, – сказав Білл, – нічого не забули? – Черв’яків. – Далися тобі ті черв’яки. Клади їх сюди. Він уже взяв рюкзак на спину, і я поклав бляшанки з наживкою в одну з кишень. – Тепер усе? Я оглянув траву під берестами. – Усе. Ми рушили дорогою в ліс. До Бургете було далеко, і вже споночіло, коли ми, перетнувши поле, вийшли на вулицю й попрямували між двома рядами освітлених будинків до готелю. У Бургете ми пробули п’ять днів і порибалили досхочу. Ночі стояли холодні, а дні жаркі, але навіть у найбільшу спеку завжди повівав вітерець. Коли сонце припікало, приємно було заходити в студену річку, а потім обсихати на березі. Ми знайшли потічок із глибоким плесом, де можна було плавати. Вечорами ми грали в бридж, нашим третім партнером був англієць на ім’я Гарріс, який примандрував пішки з Сен-Жан-П’є-де-Пор і зупинився в готелі, щоб порибалити. Чоловік він був добрий, і двічі ми брали його з собою на Іраті. Ні від Роберта Кона, ні від Брет і Майкла ніяких звісток не надходило. РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ Того ранку, спустившись снідати, я застав за столом англійця Гарріса. Надівши окуляри, він читав газету. Мене він зустрів усмішкою. – Доброго ранку, – сказав він. – Вам лист. Я заходив на пошту, і мені дали його разом з моїми. Лист чекав на столі, приставлений до чашки, навпроти мого місця. Гарріс знову заглибився в газету. Я розпечатав конверт із позначкою “Переслано з Памплони” і прочитав: “Сан-Себастьян, неділя. Дорогий Джейку! Ми прибули сюди в п’ятницю, Брет у поїзді розклеїлась, і я привіз її на три дні сюди, відпочити в наших давніх приятелів. Виїздимо в Памплону – готель Монтойї – у вівторок, а о котрій прибудемо, не знаю. Будь ласка, надішли з автобусом записку, де вас шукати в середу. Щирі вітання, і даруйте, що так спізнилися: Брет дійшла справді до краю, але на вівторок вона очуняє, та вже й тепер майже здорова. Я знаю її вдачу і намагаюсь їй догоджати, але це не так легко. Вітання всім-всім. Майкл” – Який сьогодні день? – спитав я Гарріса. – Ніби середа. Авжеж, середа. Дивно, як у горах втрачаєш лік дням. – Так. Ми тут уже скоро тиждень. – Але ви ще не їдете? – На жаль, треба. І, мабуть, сьогодні ж, денним автобусом. – Шкода, шкода. Я сподівався, що ми з вами ще разок підемо на Іраті. – Нам треба їхати до Памплони. Там нас чекають приятелі. – Прикро. Ми так добре відпочивали. – А ви їдьте з нами. Гратимемо в Памплоні в бридж, до того ж там незабаром розпочнеться чудесна фієста. – Я б з охотою. Дякую за запрошення. Та все ж, мабуть, залишуся тут. Часу в мене обмаль, а хочеться ще трохи порибалити. – Якщо вже рибалити, то на Іраті. Там форель найбільша. – Атож, атож, тільки на Іраті. Такої великої, як там, я ніде не ловив. – Ех, пішов би я туди ще раз. – А ви затримайтесь на день. Невже не можна? – На жаль, ні. Треба-таки їхати, – сказав я. – Шкода, шкода. Після сніданку ми з Біллом грілися на осонні на лавочці перед готелем, міркуючи, що робити далі, коли з боку центрального кварталу до нас підійшла дівчина. Зупинившись, вона дістала із шкіряної сумочки на поясі телеграму. – Por ustedes?9 Я прочитав адресу: “Барнсу, Бургете”. – Так, це нам. Вона дістала книжку, я розписався і дав їй кілька монеток. В телеграмі стояло по-іспанському: “VENGO JUEVES COHN”. Я показав її Біллу. – Що означає слово Cohn? – спитав він. – От же ж ідіотська телеграма! – сказав я. – За ту саму ціну він міг “послати й на десять слів. “Приїду четвер”. А далі розумій, як хочеш. – Тут сказано якраз стільки, скільки треба Конові. – Ми ж так чи так вертаємося до Памплони, – сказав я. – А тягати Брет і Майкла сюди й назад до початку фієсти немає ніякого сенсу. Відповімо йому? – Чому ж не відповісти? – сказав Білл. – Чемність іще нікому не шкодила. Ми зайшли на пошту й попросили телеграфний бланк. – Що напишемо? – спитав Білл. – “Приїдемо ввечері”. І крапка. Ми заплатили за телеграму й повернулися до готелю. Гарріс чекав нас, і ми втрьох пішли в Ронсеваль. Коли ми, оглянувши монастир, вийшли, Гарріс мовив: – Надзвичайно цікаво. Але я, щиро кажучи, не дуже тямлю в таких речах. – Я теж, – сказав Білл. – А взагалі надзвичайно цікаво, – мовив Гарріс. – Я дуже радий, що побував тут. Усе відкладав з дня на день. – Це все ж таки не те, що рибу ловити, правда? – сказав Білл. Гарріс подобався йому. – Не те, не те, ні-і. Ми стояли коло стародавньої монастирської каплиці. – Слухайте, а що я бачу там, через дорогу? – спитав Гар-ріс. – Це таки шинок, чи очі підводять мене? – Наче й справді шинок, – сказав Білл. – Дуже схоже на шинок, – сказав я. – Тоді, – мовив Гарріс, – споживімо те, що в ньому є. Слівце “споживати” він запозичив у Білла. Ми замовили по пляшці вина на брата. Гарріс не дозволив нам платити. Він добре говорив по-іспанському, і корчмар ні в мене, ні в Білла грошей не брав. – Слухайте, хлопці, ви навіть не уявляєте, як мені було приємно з вами. – Ми гарно згаяли час, Гаррісе. Гарріс був уже напідпитку. – Слухайте, ви собі й не уявляєте, як мені було приємно з вами. Відколи війна скінчилась, я ж не живу, а животію. – Ми ще колись порибалимо разом. От побачите, Гаррісе. – Неодмінно. Ми так чудово провели час. – А чи не взяти нам іще пляшку? – Блискуча ідея, – сказав Гарріс. – Тільки тепер плачу я, – сказав Білл. – Інакше ми не п’ємо. – Дозвольте заплатити мені. Це для мене така приємність. – А це вже буде приємність для мене, – сказав Білл. Хазяїн приніс четверту пляшку. Склянок ми не міняли. Гарріс підняв свою склянку. – Знаєте, воно чудово споживається! Білл ляснув його по спині: – Ви золото, Гаррісе. – Знаєте, мене, власне, звуть не Гарріс, а Вілсон-Гарріс. Це одне прізвище, тільки через рисочку, розумієте? – Ви золото, Вілсоне-Гаррісе, – сказав Білл. – Ми звемо вас просто Гарріс тому, що любимо вас. – Слухайте, Барнсе, ви навіть не уявляєте, як мені добре з вами. – Споживіть ще скляночку, – сказав я. – Барнсе, їй-богу, Барнсе, ви навіть не уявляєте. Просто не уявляєте. – Пийте, Гаррісе. Із Ронсеваля ми повертались, ідучи обабіч Гарріса. В готелі ми перекусили, й Гарріс пішов проводжати нас на автобус. Він дав нам свою візитну картку з лондонською домашньою адресою, вручив по конверту. Я зазирнув у свій і побачив там десяток штучних мух. Гарріс зробив їх сам. Він завжди робив їх сам. – Слухайте, Гаррісе… – почав я. – Мовчіть, мовчіть!- сказав він, задкуючи до виходу. – Це зовсім не першосортні мухи. Я просто подумав, коли ви їх будете прив’язувати, то, може, згадаєте, як добре нам тут було. Автобус рушив. Гарріс стояв перед дверима пошти. Він помахав нам. Коли автобус виїхав на дорогу, він повернувся й поплентався назад, до готелю. – Слухай, цей Гарріс справді добрий хлопець, га? – сказав Білл. – І, видно, йому справді було добре. – Кому, Гаррісу? Ще б пак! – Шкода, що він не поїхав з нами до Памплони. – Хоче ще порибалити. – Еге ж. А взагалі ще невідомо, як би ці англійці поладнали між собою. – І то правда. Ми приїхали в Памплону надвечір, і автобус зупинився перед готелем Монтойї. На площі вже проводили електрику для святкової ілюмінації. Коли автобус зупинився, до нього збіглася зграйка дітлахів, і службовець міської митниці звелів усім прибулим розв’язати клунки тут-таки, на тротуарі. Ми ввійшли до готелю й на сходах зустріли Монтойю. Він потис нам руки, усміхаючись, як завжди, трохи ніяково. – Ваші приятелі тут, – сказав він. – Містер Кембелл? – Так. Містер Кон, і містер Кембелл, і леді Ешлі. Він усміхнувся, неначе не доказавши чогось такого, про що я ще почую сам. – Коли вони приїхали? – Вчора. Я залишив за вами номери, в яких ви жили. – Чудово. Ви дали містерові Кембеллу номер вікнами на площу? – Так. Ті номери, які ми з вами вибрали. – А де наші приятелі зараз? – Здається, пішли на змагання з пелоти. – Ну, а бики вже тут? Монтойя всміхнувся. – Сьогодні ввечері, – сказав він, – сьогодні о сьомій привезуть вільярських, а завтра прибудуть м’юрські. Ви всі підете дивитися? – Авжеж. Вони ніколи не бачили desencajonada10. Монтойя торкнувся рукою мого плеча: – Отже, ми там побачимось. Він знов усміхнувся. Він завжди всміхався так, наче бій биків був нашою спільною таємницею; не вельми гарною, але старанно прихованою таємницею, відомою тільки нам двом. Він завжди всміхався так, наче для сторонніх у цій таємниці, нам із ним цілком зрозумілій, було щось негарне. А нащо ж, мовляв, розголошувати іншим те, чого вони не зрозуміють. – Ваш приятель теж aficionado? – Монтойя всміхнувся Біллові. – Так. Він приїхав аж із Нью-Йорка, щоб подивитись, як відзначають свято святого Ферміна. – Невже? – чемно здивувався Монтойя. – Але навряд чи він такий aficionado, як ви. Він знову ніяково торкнувся долонею мого плеча. – Такий самий, – сказав я, – він справжній aficionado. – Але все ж не такий, як ви. Слово аfісіоn означає пристрасть. Aficionado – це той, хто пристрасно захоплюється боєм биків. Усі справжні матадори зупинялися в готелі Монтойї, отже, і найзавзятіші aficionados зупинялися в нього. Матадори, що працюють лише заради грошей, теж іноді зупинялись, але більше ніколи не поверталися. Справжні матадори приїздили щороку. В кабінеті Монтойї висіли їхні фотографії. На фотографіях були написи-посвяти Хуаніто Монтойї чи його сестрі. Портрети матадорів, за яких Монтойя вболівав, висіли в рамках на стіні. Портрети матадорів, які не викликали в нього аfісіоп, Монтоия тримав у шухляді столу. Написи на них були один від одного улесливіші. Але Монтойя на це не зважав. Якось він витяг їх усі із шухляди й кинув у кошик. Щоб не муляли очей. Ми часто розмовляли з ним про биків та матадорів. Я зупинявся в готелі Монтойї вже кілька років підряд. Ми ніколи не розмовляли довго. Нам просто приємно було перекинутися кількома словами. Гості з далеких міст, перше ніж залишити Памплону, заходили на кілька хвилин до Монтойї поговорити про биків. Це були aficionados. Такі люди завжди одержували номер, навіть коли готель був переповнений. Монтойя знайомив мене з деким із них. Спершу вони розмовляли зі мною аж надто чемно, хоч їх, очевидно, смішило те, що я американець. Вони чомусь були твердо переконані, що американець не здатний на aficion. Він може вдавати пристрасть чи вважати пристрастю те, що є, власне, звичайнісіньким збудженням, але по-справжньому зазнавати її він не здатен. Коли ж вони впевнювалися, що я такий самий aficionado, як вони, – а не існувало ніякого пароля, ніякого способу перевірки для виявлення цього, за винятком, сказати б, усного іспиту на духовну близькість, під час якого запитання ніколи не ставилися руба й завжди звучали трохи вибачливо, – то ніяково клали мені на плече руку чи казали: “Виеп hombre”. Найчастіше, однак, вони торкалися мене рукою – мовби для того, щоб пересвідчитися, що тут немає ніякої помилки. Монтойя все прощав матадорові, наділеному аfісіоп. Прощав істерику, боягузтво, негідні непояснимі вчинки, всілякі похибки. Тому, хто пристрасно любив бій биків, він ладен був простити що завгодно. Як одразу простив мені те, що я маю таких друзів. Він жодним словом не засудив їх, але я відчув, що він волів би про них не згадувати, як не згадують про коней, яким під час кориди бик випустив кишки. Поки ми розмовляли, Білл піднявся до себе в номер, і коли я зайшов до нього, він мився й перевдягався. – Ну як, – спитав він, – набалакався по-іспанському? – Він сказав мені, що биків привезуть сьогодні ввечері. – То давай розшукаємо наших і підемо подивимось. – Давай. Певно, вони сидять у кафе. – А квитки в тебе є? – Так. На всі вивантаження. – А це цікаво? – Він відтягував шкіру на обличчі, перевіряючи перед дзеркалом, чи добре виголив підборіддя. – Дуже, – сказав я. – Биків випускають по одному з клітки в загін із волами, воли потрібні для того, щоб бики не билися, а бики нападають на волів, і ті бігають по загону, мов старі дівки, й намагаються вгамувати биків. – А вони б’ють волів рогами? – Б’ють. Часом бик відразу кидається на вола й убиває його. – А воли нічого не можуть вдіяти? – Ні. Вони тільки намагаються потоваришувати з биками. – То навіщо ж все-таки потрібні воли? – Щоб заспокоювати биків, не давати їм битися між собою чи ламати роги об камінний мур. – Гарненькі обов’язки в цих волів, нічого не скажеш. Ми спустилися сходами, вийшли з готелю й попрямували площею до кафе “Ірунья”. На площі самотньо стояли дві будки – квиткові каси. Віконця з написами “SOL, SOL Y SOMBRA, SOMBRA” 11 були зачинені. Вони відчиняться тільки напередодні фієсти. Білі плетені столики й крісла кафе “Ірунья” стояли і під аркадою, і на тротуарі, аж до самої бруківки. Я пошукав очима Брет і Майкла. Вони сиділи там: і Брет, і Майкл, і Роберт Кон. Брет була в баскському береті. Майкл теж. Роберт Кон був простоволосий, в окулярах. Брет помітила нас і помахала рукою. Поки ми пробиралися до їхнього столика, вона дивилася на нас примруживши в усмішці очі. – Привіт, хлопці! – вигукнула вона. Брет радісно сяяла. Майкл зумів, як завжди, вкласти особливу приязнь у потиск руки. Роберт Кон подав нам руку тому, що так заведено робити при зустрічі. – Де ви в біса пропадали? – спитав я. – Я привіз їх сюди, – сказав Кон. – Казна-що, – сказала Брет. – Ми б уже давно були тут, якби не ви. – Самі ви сюди ніколи б не добралися. – Казна-що! А ви, хлопці, засмагли. Особливо Білл. – А як ви порибалили? – спитав Майкл. – Нам так хотілося приїхати! – Непогано. Шкода, що вас там не було. – Я приїхав би, – сказав Кон, – але вирішив, що треба їх привезти. – Привезти нас! Казна-що! – Ви справді непогано порибалили? – спитав Майкл. – Ловилася риба? – Часом ловили по десятку кожен. З нами там був один англієць. – На прізвище Гарріс, – сказав Білл. – Ви не знаєте такого, Майкле? Він теж був на війні. – Щасливий! – сказав Майкл. – От коли ми жили не тужили! Все б віддав за той час золотий! – Не мели дурниць. – Ви воювали, Майкле? – спитав Кон. – А то ж як! – Він був хвацьким вояком, – сказала Брет. – Розкажи їм, як твій кінь поніс тебе на Пікаділлі. – Не хочу. Я вже чотири рази розказував. – Але я не чув, – мовив Роберт Кон. – Ні, не розкажу. Це мене компрометує. – Тоді розкажи їм про свої медалі. – Не хочу. Бо це мене зовсім компрометує. – А що то за історія? – Нехай Брет розповість. Вона залюбки розповідає всі історії, які мене компрометують. – Давай, Брет, розповідай. – Розповісти? – Гаразд, я сам розповім. – Які у вас медалі, Майкле? – Немає ніяких. – Невже вас нічим не нагородили? – Нагородити, певно, нагородили – всіма медалями, які належать. Але я ніколи не ходив їх одержувати. І от одного дня надходить мені запрошення на якийсь там урочистий бенкет за участю самого принца Уельського, і в запрошенні сказано, що з’явитися треба при всіх регаліях. Ну, в мене їх, звісно, немає, і тут якраз я заїжджаю до свого кравця, показую йому запрошення, він починає охати й ахати, а я думаю – ось хто мене виручить, і кажу йому: “Дістаньте для мене кілька медалей”. Він питає: “Яких медалей, сер?” А я кажу: “Будь-яких. Аби було кілька штук”. Він питає: “Але якими медалями вас нагороджено, сер?” А я кажу: “Звідки мені знати?” Певно, він гадав, що я тільки те й роблю, що читаю повідомлення про нагородження. “Підберіть, – кажу, – для мене пристойний комплект. Я покладаюся на ваш смак”. Отож він дає мені коробку з медалями – знаєте, такими маленькими, – я ховаю її до кишені й одразу про них забуваю. А потім з’являюся на бенкет і чую: вбито Генрі Вільсона, і принц не приїде, і король не приїде, і з огляду на жалобу регалії недоречні. Всі гості починають їх відшпилювати, а мої лежать у кишені! Він замовк, гадаючи, що ми засміємося. – Це все? – Все. Може, я не так розповів. – Авжеж, не так, – мовила Брет. – Але це не має значення. Ми всі засміялися. – Ага, згадав, – сказав Майкл. – Це ж іще не все. На тому бенкеті здохнути можна було з нудьги, тож я не витримав і пішов. А пізніше того вечора намацую в кишені коробку. “Що це таке? – кажу. – Медалі? Розтакі воєнні медалі?” Взяв, позрізав їх – знаєте, вони тримаються на такій планці – і роздав. Кожній дівчині по медалі. Так би мовити, на згадку. Якими очима вони на мене дивились! Оце, мовляв, відчайдух! Роздає медалі в шинку. Такому й справді море по коліна! – Розповідай уже до кінця, – сказала Брет. – Гадаєте, не смішно було? – спитав Майкл. Ми всі засміялись. – Ні, таки було смішно, їй-богу. Отож кравець пише мені листа, просить повернути медалі. Присилає по них людину. Кілька місяців отак засипає листами. Виявляється, хтось приніс йому медалі, щоб він їх почистив. Якийсь дуже високий військовий чин. Дорожив ними хтозна-як. – Майкл помовчав. – Кравцеві, звісно, було непереливки. – Та невже, – сказав Білл. – А я подумав був, що ви його ощасливили. – То було чудо, а не кравець. Дивлячись на мене тепер, важко в це повірити, – сказав Майкл. – Я платив йому сто фунтів на рік, аби тільки він давав мені спокій. Щоб не надсилав щоразу рахунків. Моє банкрутство, певно, завдало йому страшного удару. І треба ж – відразу після історії з медалями. Не дивно, що в його листах було стільки жовчі. – А як ви збанкрутували? – спитав Білл. – За два заходи, – сказав Майкл. – Спочатку поволі, а потім швидко. – І хто вас допровадив до банкрутства? – Друзі, – відказав Майкл. – Я мав надто багато друзів. Так званих друзів. Ну, і кредитори теж. Мабуть, ні в кого в Англії не було їх стільки, як у мене. – Розкажи їм про суд, – сказала Брет. – Цього я не пам’ятаю, – відповів Майкл. – Я був трошечки напідпитку. – Напідпитку! – вигукнула Брет. – Ти був п’яний як чіп! – Дивовижний випадок, – сказав Майкл. – Оце недавно зустрічаю свого колишнього компаньйона. І він пропонує поставити мені чарочку! – Розкажи їм про свого вченого адвоката, – сказала Брет. – Не хочу, – відповів Майкл. – Мій учений адвокат був теж п’яний як чіп. Це сумна тема. То ми йдемо дивитись, як вивантажують биків, чи ні? – Ходімо. Ми покликали офіціанта, розрахувались і рушили через місто. Я спробував трохи відірватися з Брет, але Роберт Кон наздогнав нас і пристав до Брет з другого боку. Отак ми і йшли втрьох, – повз ayuntamiento з прапорами на балконі, повз ринок і вниз крутою вулицею, що вела до мосту через Аргу. Багато народу йшло дивитися на биків, екіпажі котилися узвозом і переїздили міст, і над натовпом здіймалися коні, кучери та батоги. За мостом ми завернули до загону й пройшли повз винарню з вивіскою у вікні: “Добре вино, літр 30 сентімо”. – Ось куди ми прийдемо, коли скінчаться гроші, – сказала Брет. Жінка, що стояла на порозі винарні, подивилася на нас, гукнула щось через плече, й у вікні з’явилися три зацікавлених дівочих обличчя. Дівчата втупилися очима в Брет. Біля воріт загону двоє контролерів одбирали у відвідувачів квитки. Ми ввійшли. За огорожею росли дерева й стояла низька кам’яна будівля. По той бік двору білів кам’яний мур загону з отворами, що, мов бійниці, зяяли у фасаді кожної загороди. До муру була приставлена драбина, й люди вилазили нагору й розміщалися стоячи на широких переділках між загородами. Ідучи по траві під деревами до драбини, ми проминули кілька великих сірих кліток з биками. В кожній клітці було по одному бику. Привезли їх поїздом із кастільського розплідника, на станції їх вивантажили з платформ і привезли сюди, щоб випустити з кліток у загін. Кожна клітка була позначена прізвищем і тавром хазяїна розплідника. Ми вилізли нагору й знайшли на стіні вільне місце, звідки було видно весь загін. Кам’яні мури були побілені, земля вистелена соломою, попід мурами стояли дерев’яні ясла та жолоби з водою. – Гляньте-но туди, – сказав я. За річкою, на плато, здіймалося місто. Уздовж стародавніх фортечних мурів та валів стояли люди. Три лінії укріплень укрилися трьома чорними лавами людей. Над ними, у вікнах будинків, скрізь видніли голови. На дерева край плато повилазили хлопчаки. – Певно, вони чогось чекають, – сказала Брет. – Вони хочуть подивитися на биків. Майкл з Біллом стояли на мурі по той бік загону. Вони помахали нам. Люди, що прийшли після нас, натискали ззаду, коли їх самих штовхали ті, що спізнилися. – Чому вони не починають? – спитав Роберт Кон. До однієї з кліток прив’язали мула, й він підтяг її до звідних воріт у стіні загону. Робітники ломами трохи пересунули клітку, щоб вона стала як треба. Робітники, що стояли на стіні, приготувалися звести ворота загону, а потім – дверцята клітки. На протилежному боці загону розчинилися ворота і з них підтюпцем вибігли, крутячи головою, поводячи худими боками, два воли. Вони стали навпроти воріт, з яких мав з’явитися бик. – Вигляд у них зовсім невеселий, – сказала Брет. Робітники на мурі, відхилившись назад, підтягли вгору ворота загону. Потім підняли дверцята клітки. Я нахилився вниз, намагаючись зазирнути в клітку. В ній було темно. Хтось постукав ломом по дерев’яних гратах. І враз усередині неначе вибухнуло. Бик зняв страхітливий гуркіт, щосили б’ючи по гратах рогами. Потім я побачив чорну морду і тінь від рогів, а потім, стукнувши ратицями об дощане днище, бик вимчав у загін, різко зупинився – аж проїхав передніми ногами по соломі – й став, здригаючись усім тілом, задерши голову, напруживши у великий горб могутні м’язи карку. Він дивився на людей, що обступили зверху загін. Обидва воли позадкували до стіни, нахиливши голову, не зводячи очей з бика. Бик побачив волів і кинувся на них. Робітник, який стояв за годівницею, щосили загорлав, ляснув капелюхом об дошки, й бик, не добігши до волів, завернув, підібрався, підскочив до ясел і спробував дістати робітника кількома швидкими ударами правого рога між дощок. – Господи, який красень! – сказала Брет. Бик стояв якраз під нами. – Дивись, як вправно він орудує рогами, – сказав я. – Робить випади справа й зліва просто по-боксерському. – Справді? – А ти дивись, дивись. – Не встигаю встежити за ним. – Зажди. Зараз випустять ще одного. Перед ворітьми вже стояла друга клітка. В протилежному кутку загону робітник, ховаючись за дощаною загородкою, відвертав увагу бика, і, поки бик стежив за ним, ворота підняли, й другий бик вскочив у загін. Він помчав просто на волів, і двоє робітників вибігли з-за дощок і закричали, намагаючись завернути його. Вони кричали: “Ха! Ха! Торо!” – і вимахували руками, але бик не завернув. Воли стали боком, щоб прийняти удар, і бик прохромив рогами одного з них. – Одвернися, – сказав я Брет. Але вона стежила за биком, немов зачарована. – Що ж, – сказав я, – дивись, якщо тобі не гидко. – Тепер я помітила, – озвалася вона. – Я помітила, як він ударив спершу лівим, потім правим рогом. – Хвалю! Віл упав, як підкошений, і зостався лежати, витягши шию, відкинувши голову. Бик зразу покинув його й подався до другого вола, що весь час стояв у кутку і, мотаючи головою, стежив за цим усім. Віл незграбно побіг, але бик наздогнав його, злегка зачепив рогом за бік, а тоді одвернувся й, напружуючи м’язи карку, обвів очима людський натовп нагорі. Віл підійшов до нього й удав, ніби хоче обнюхати його, й бик недбало відштовхнув його рогами. Та коли віл наблизився знову, бик сам обнюхав його, й вони вдвох мирно подріботіли до першого вола. Коли випустили третього бика, двоє перших і віл уже стояли разом, бік у бік, виставивши роги йому назустріч. За кілька хвилин віл заспокоїв новачка й приєднав його до гурту. Коли вивантажили двох останніх биків, весь гурт зібрався в одному місці. Віл, якого повалив перший бик, звівся на ноги й став, прихилившись боком до муру. Бики не підходили до нього, й він не намагався приєднатися до них. Ми злізли зі стіни разом із натовпом і ще раз крізь отвори зазирнули в загін. Бики стояли тепер сумирно, нахиливши голови. Вийшовши за ворота, ми найняли екіпаж і поїхали в кафе. Майкл з Біллом прийшли через півгодини. По дорозі вони кілька разів зупинялися, щоб перепустити по чарці. Ми сиділи в кафе. – Яке видовище, – сказала Брет. – Ті останні бики, певно, битимуться гірше, ніж перші? – запитав Роберт Кон. – Щось вони надто швидко заспокоїлись. – Вони всі знають один одного, – сказав я. – І бик небезпечний, лише коли він сам-один, ну і коли їх двоє-троє. – Як це “лише”? – сказав Білл. – По-моєму, вони небезпечні, скільки б їх не було. – Бик ладен убивати, лише опинившись на самоті. Звісно, якби ти зараз увійшов у той загін, один із них міг би, побачивши тебе, відокремитися від гурту, цебто – стати небезпечним. – Для мене це щось надто складне, – сказав Білл. – Будь ласка, Майкле, ніколи не відокремлюйте мене від гурту. – Послухайте, – сказав Майкл. – То були справжні бойові бики, правда? Ви бачили, які в них роги? – Атож, – сказала Брет. – Я раніше й гадки не мала, які вони. – А ви бачили, як отой перший прохромив вола? – спитав Майкл. – Хто б міг подумати! – Волам не позаздриш, – сказав Роберт Кон. – Справді? – озвався Майкл. – А я гадав, що ви б хотіли бути волом, Роберте. – Що ви хочете цим сказати, Майкле? – У вола таке спокійне життя. Знай собі отирається коло биків і мовчить. Ми всі зніяковіли. Білл засміявся. Роберт Кон образився. Майкл провадив далі: – Я гадав, що ви б хотіли стати волом. Вам би не треба було говорити. Ну, Роберте, скажіть же щось. Чого ви мовчите? – Я вже сказав, Майкле. Хіба ви не пам’ятаєте? Про волів. – Ет, цього замало. Скажіть щось смішне. Хіба ви не бачите, ми всі жартуємо. – Облиш, Майкле. Ти п’яний, – сказала Брет. – Я не п’яний. І говорю цілком серйозно. Чи довго ще Роберт Кон зображатиме із себе вола й втиратиметься коло Брет? – Замовкни, Майкле. Май хоч трохи благородства. – Чхав я на благородство. Та й хто його має, окрім биків? – А правда, бики чудові? Вони вам сподобалися, Білле? А чого ви мовчите, Роберте? Чого набурмосилися, мов на похороні? Що з того, що Брет спала з вами? Вона спала з багатьма куди кращими за вас. – Досить, – сказав Кон і підвівся. – Досить, Майкле. – Ет, не сікайтесь і не вдавайте, що ви мене зараз ударите. Я не боюся. Скажіть мені, Роберте, чого ви волочитеся за Брет, мов той нещасний віл? Невже ви не бачите, що ви зайвий? Я от зразу відчуваю, коли я зайвий. Чому ви цього не відчуваєте? Ви приїхали до Сан-Себастьяна, куди вас ніхто не запрошував, і волочитеся за Брет, мов той нещасний віл. По-вашому, це пристойно? – Замовкніть. Ви п’яні. – Може, і п’яний. Але чому ви не п’яні? Чому ви ніколи не напиваєтеся, Роберте? Ви тинялися по Сан-Себастьяну, мов неприкаяний, бо жоден із наших знайомих не запрошував вас у гості. Чи можна їм за це дорікати? Скажіть, можна? Я вже й сам прохав їх за вас. Але вони не хотіли. Хто їм за це дорікне? Може, ви? Ну, скажіть, ви можете їм дорікнути? – Ідіть ви знаєте куди!.. – Я їм не дорікаю. А ви можете їм дорікнути? Чого ви волочитеся за Брет? Де вас виховували? Як, по-вашому, я маю на це дивитися? – Господи, хоча б про виховання помовчав, – озвалася Брет. – Можна подумати, що сам ти добре вихований. – Ходімо, Роберте, – сказав Білл. – Чого ви волочитеся за нею? Білл підвівся й узяв Кона під руку – Не йдіть, – сказав Майкл. – Роберт Кон хоче поставити нам пляшку. Білл пішов з Коном. Обличчя в Кона було землисте. А Майкл не вгавав. Я мовчки сидів і слухав. Брет сердито кривилася. – Ану, Майкле, – урвала вона його, – перестань клеїти дурня. Я цим не хочу сказати, що він не має рації, – обернулася вона до мене. Майкл відразу заговорив спокійним тоном. Тепер це була розмова між друзями. – Я зовсім не такий п’яний, як вам здається, – мовив він. – Знаю, – сказала Брет. – Ми всі під чаркою, – сказав я. – Я казав тільки те, що думаю. – Але так, що вуха в’януть, – засміялася Брет. – Ні, він таки йолоп. Приїздить непроханий у Сан-Себастьян, і там – куди Брет, туди й він, і весь час пасе її очима. Хто ж таке витримає? – Він справді поводився вкрай погано, – сказала Брет. – Завваж, Брет заводила собі коханців і раніше. Вона від мене нічого не приховує. Вона давала мені листи цього Кона, але я не захотів їх читати. – Ах, як благородно! – Ні, ти слухай, Джейку. Брет мала коханців і раніше. Але – не євреїв, і жоден не ходив потім за нею назирці. – Всі вони гарні хлопці, – сказала Брет. – Тільки навіщо все це пережовувати? Ми з Майклом розуміємо одне одного. – Вона давала мені листи Роберта Кона. Але я не захотів їх читати. – Любий, ти нічиїх листів не захотів би читати. Ти й моїх не читав би. – Не можу читати листів, – сказав Майкл. – Смішно, правда? – Ти взагалі не можеш читати. – Ні. Тут ти помиляєшся. Я читаю дуже багато. Коли я вдома. – Ти ще, може, й писати почнеш, – сказала Брет. – Ну, от що, Майкле. Візьми себе в руки. Хоч-не-хоч, тобі доведеться терпіти. Він тут, і нічого не вдієш. Не псуй нам усім фієсти. – Тоді нехай поводиться пристойно. – Він поводитиметься пристойно. Я скажу йому. – Ні, скажи ти йому, Джейку. Скажи, нехай поводиться пристойно або забирається звідси. – Чудово, – сказав я. – Краще й не придумаєш. – Послухай, Брет. Скажи Джейкові, як Роберт називає тебе. Він такого ще не чув. – Ні. Не хочу. – Скажи. Ми ж усі друзі. Хіба ми не друзі, Джейку? – Я Джейкові цього не скажу. Бо це надто безглуздо. – Тоді я скажу. – Перестань, Майкле. Не будь йолопом. – Він називає її Цірцеєю, – сказав Майкл. – Мовляв, вона перетворює чоловіків на свиней. Влучно, га? Шкода все-таки, що я не письменник. – А з нього вийшов би непоганий письменник, – сказала Брет. – Якби ти прочитав його листи! – Знаю, – відповів я. – Він написав мені з Сан-Себастьяна. – То не те, – сказала Брет. – Він може так написати, що луснеш зі сміху! – А того листа вона мене примусила написати. Вона тоді прикидалася хворою. – Не прикидалась, а справді була хвора. – Ходімо, – сказав я. – Час уже вечеряти. – А як мені бути з Коном? – спитав Майкл. – Так, наче нічого не сталося. – Можна й так, – погодився Майкл. – Мені це за іграшку. – А якщо він почне щось, кажи, що ти був п’яний. – Добре! Головне, мені вже й самому здається, що я був п’яний. – То ходімо, – сказала Брет. – Ви заплатили вже за цю отруту? Я мушу перед вечерею прийняти ванну. Ми перейшли площу. Вже посутеніло, й під аркадою довкола всієї площі засвітилися вікна кафе. Пройшовши під деревами доріжкою, посипаною рінню, ми ввійшли до готелю. Майкл і Брет піднялися до себе, а я зупинився побалакати з господарем. – То як вам бики? – спитав Монтойя. – Наче добрі. – Непогані. – Монтойя похитав головою. – Але й не дуже гарні. – А що вам у них не сподобалося? – Сам не знаю. Просто щось підказує мені, що вони не дуже гарні. – Я вас розумію. – Цебто вони непогані. – Так, непогані. – А вашим друзям вони сподобалися? – Дуже. – От і добре, – сказав Монтойя. Я піднявся нагору. Білл стояв у себе на балконі й дивився на площу. Я став поряд. – Де Кон? – В своїй кімнаті. – Як він? – Засмучений, звісно. Майкл повівся жахливо. П’яний він просто нестерпний. – Він був не такий уже й п’яний. – Помиляєшся. Я ж знаю, скільки ми випили, поки йшли до кафе. – Потім він протверезився. – І слава богу. Але при мені він був нестерпний. Я не люблю Кона, сам знаєш, і, по-моєму, він утнув дурницю, поїхавши до Сан-Себастьяна, але казати те, що казав йому Майкл, по-моєму, просто свинство. – А як тобі бики? – Чудо! І просто чудо дивитись, як їх вивантажують. – Завтра прибувають м’юрські. – А коли починається фієста? – Післязавтра. – Треба стежити, щоб Майкл не впивався. Бо тоді він просто нестерпний. – Ну що, трохи причепуримося перед вечерею? – Атож. Уявляю, як нам буде весело й приємно. – Так-так. А проте вечеря й справді вийшла весела й приємна. Брет у чорній вечірній сукні без рукавів була справжньою красунею. Майкл поводився так, ніби нічого й не сталося. Мені довелось піднятися нагору й привести Роберта Кона. Спочатку він тримався вимушено й манірно, і обличчя його все ще було бліде, закам’яніле, але під кінець він одійшов. Він не міг не дивитися на Брет. Певно, він зазнавав при цьому справжньої втіхи. Мабуть, йому приємно було бачити, що вона така вродлива, й знати, що він був з нею близький і що всі це знають. Цього ніхто не міг у нього відібрати. Білл весь час сипав дотепами. Майкл не відставав від нього. Вони чудово доповнювали один одного. Такі вечері запам’яталися мені з часів війни. Багато вина, вдавана безтурботність і передчуття: чому бути, того не минути. Вино розрадило й розвеселило мене. Всі довкола здавалися мені чудовими людьми. РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ О котрій годині я ліг – не скажу. Пам’ятаю, що коли роздягнувся і накинув халат, то трохи постояв на балконі. Я знав, що добряче впився, і, повернувшись до кімнати, засвітив лампу в узголів’ї над ліжком і почав читати. Я читав Тургенєва. Мабуть, я кілька разів перечитував одні й ті самі дві сторінки. То було оповідання із “Записок мисливця”. Я читав його раніше, але тепер воно здавалося мені незнайомим. Пейзаж вимальовувався дедалі чіткіше, й у голові ніби прояснювалося. Я був дуже п’яний, але очей не заплющував – не хотів, щоб кімната йшла обертом. Почитаю ще трохи, думав я, і все мине. Я чув, як Брет і Роберт Кон піднялися сходами. Кон попрощався перед її дверима й пішов до себе нагору. Я чув, як Брет увійшла до сусідньої кімнати. Майкл уже був у ліжку. Ми піднялися з ним разом годину тому. Він прокинувся, коли вона ввійшла, й вони перемовилися кількома словами. Я чув, як вони сміються. Я вимкнув світло й спробував заснути: читати більше не було потреби. Я вже не відчував запаморочення, коли заплющував очі. Але заснути я не міг. Здавалося б, у темряві все має уявлятися таким самим, як при світлі. А виходить, що ні. Колись, обміркувавши все це, я півроку не вимикав на ніч світла. Блискуча ідея, правда? Ет, щоб вас чорти взяли, жінки. Щоб тебе чорти взяли, Брет Ешлі. Кажуть, жінка такий чудовий приятель. Еге ж, страх який чудовий. Щоб заприятелювати з жінкою, треба передусім закохатися в неї – це й буде основа приязні. Я довго тішився приязню Брет. І не думав, чого це коштує їй. Я брав, а їй не давав нічого. Це тільки відсувало на час пред’явлення рахунку. А рахунок надходить завжди. Це одне з тих чудових правил, на які можна твердо розраховувати. Я думав, що заплатив за все. Не так, як жінки, що платять, і платять, і платять. І не так, як розплачуються за провину чи гріх. А просто здійснивши обмін, – коли щось віддаєш і щось одержуєш за те або працюєш і одержуєш винагороду. Зрештою, в той чи той спосіб платити доводиться за все, що має хоч якусь вартість. Я по-своєму платив за чимало такого, що мені подобалося, за право тішитися життям. За таке платиш або знанням, або досвідом, або ризиком, або грошима. Вміння тішитися життям – це, зрештою, вміння одержувати сповна за свої гроші й задовольнятися цим. А своє одержувати можна. Світ – чудовий універсальний магазин. Між іншим, непогана теорія! “Через п’ять років, – подумав я, – вона здаватиметься тобі такою ж безглуздою, як усі попередні твої непогані теорії”. А втім, може, буде й не так. Може, з роками ти навчишся чогось. Але я не хочу знати, навіщо існує світ. Я хочу знати лише, як у ньому жити. Може, навчившись у ньому жити, ти водночас довідаєшся, навіщо він існує. Якби ще Майкл не знущався з Кона! Майкл не вміє пити. Брет уміє пити. Білл уміє пити. Кон, той ніколи не впивається. А Майкл, упившись, стає нестерпним. Мені приємно, коли він дошкуляє Конові. Але краще б він цього не робив, бо потім я сам собі гидкий. Це і є моральність: коли потім гидко. А втім, ні, це, мабуть, аморальність. Оце-то відкриття! Яка все-таки бридня спадає тобі на думку вночі. Казна-що, сказала б Брет. Казна-що! Коли маєш справу з англійцями, починаєш подумки вживати їхні звороти. В англійській розмовній мові – принаймні вищого світу – слів, певно, ще менше, ніж в ескімоській. А втім, що я знаю про ескімоську мову? Анічогісінько. Може, це чудова мова. Скажімо краще, менше ніж в ірокезькій. Про неї я теж, однак, нічого не знаю. В англійців головне – інтонація. Одне й те саме речення може означати що завгодно. Ні, все-таки вони мені подобаються. І подобається, як вони розмовляють. От Гарріс, наприклад. А втім, Гарріс не належить до вищого світу. Я знову ввімкнув світло й почав читати. Те саме оповідання Тургенєва. Я знав, що, прочитавши його тепер, коли уява збуджена надміром коньяку, я збережу його в глибинах пам’яті, й потім мені здаватиметься, що прочитане відбувалося зі мною. Воно назавжди ввійде в мій досвід. Між іншим, ще один приклад того, як доводиться платити за гарні речі, щоб потім їх мати. Десь над ранок я нарешті заснув. Наступні два дні в Памплоні спливли тихо, без чвар. Місто готувалося до фієсти. Робітники ставили бар’єри, що мали загородити бічні вулиці того ранку, коли випущені із загону бики помчать через усе місто до арени. Робітники закопували стовпи, кожен стовп – пронумерований відповідно до його постійного місця. На плато за містом служники арени прогулювали коней пікадорів – гупали галопом по кам’янистому, висушеному сонцем полю по той бік арени. Велика брама стояла розчинена, служниці підмітали сидіння амфітеатру. Пісок арени вже вкотили й полили водою, і теслярі лагодили бар’єр, замінюючи розхитані й поламані дошки. Глянувши вгору з краю гладенької вкоченої арени, можна було побачити порожні трибуни й старих жінок, що підмітали в ложах. Від околичної вулиці до великої брами арени вже стояли тимчасові паркани, утворюючи довжелезний прохід; уранці першого дня кориди ним побіжить юрба попереду биків. За міською околицею, там, де під час ярмарку торгуватимуть кіньми й худобою, отаборилися під деревами цигани. Продавці вина й горілки споруджували свої ятки, один з них уже запрошував на чарку “ANIS DEL TORO” 12 Гаряче сонце освітлювало прибите до дощок полотнище реклами. Великої центральної площі міста переміни ще не торкнулися. Ми сиділи в білих плетених кріслах на терасі кафе й дивились, як прибувають автобуси і з них виходять селяни, що приїхали на базар, і як наповнюються й від’їздять автобуси, везучи селян із сумками, набитими всіляким міським крамом. Площу оживляли тільки ці високі сірі автобуси, та ще голуби й чоловік, що зі шланга поливав тротуари й посипану рінню площу. Вечорами відбувалося paseo2. Після вечері всі, хто міг, усі вродливі дівчата, офіцери гарнізону, всі модники й модниці міста протягом години вешталися вулицею, прилеглою до площі, а кафе заповнювалися вечірніми відвідувачами. Щоранку я, сидячи в кафе, перечитував мадрідські газети, а потім гуляв вулицями або йшов за місто. Білл іноді гуляв зі мною. Іноді ж він писав у своєму номері. Роберт Кон уранці студіював іспанську мову або ходив до перукарні голитися. Брет і Майкл раніш як опівдні не вставали. Зібравшись у кафе, ми попивали вермут. Ми жили тихо й мирно, і ніхто не впивався. Два чи три дні я ходив до церкви, один раз – із Брет. Вона попросила дозволу послухати, як я сповідуюсь, але я пояснив їй, що це неможливо, а крім того, зовсім не так цікаво, як їй здається, та й говоритиму я із священиком мовою, їй не зрозумілою. Вийшовши з церкви, ми наштовхнулися на Кона; звісно, він вистежив нас, але поводився дуже мило й приязно. Ми втрьох пішли до циганського табору, й циганка поворожила Брет. Був погожий ранок, високо над горами зависли білі хмарки. Вночі трошки дощило, повітря на плато було свіже й прозоре, й довколишній краєвид милував око. Нам усім було гарно на душі, гарно і ясно, і Кон викликав у мене симпатію, й нічого більше. Це був один із тих днів, коли злоститися просто неможливо. Це був останній день перед фієстою. РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ Опівдні в неділю, 6 липня, фієста вибухнула. Саме вибухнула – інакше й не скажеш. Цілий ранок з навколишніх сіл прибували люди, але місто вбирало їх у себе, й вони не впадали в око. На залитій гарячим сонцем площі панувала буденна тиша. Селяни збирались у винарнях на околицях. Там вони пили перед початком фієсти. Їм, щойно прибулим з гір та долин, потрібен був час, щоб призвичаїтися до нової системи цінностей. Їх ще лякали ціни в дорогих кафе. А у винарнях вони одержували сповна за свої гроші. Гроші ще не втратили для них своєї конкретної вартості, що вимірювалася робочими годинами й кількістю проданих мішків зерна. Згодом, коли фієста буде в розпалі, їм стане вже однаково, скільки платити й де купувати. Але перший день свята святого Ферміна селяни зустрічали з раннього ранку у винарнях на вузеньких вуличках околиць. Ідучи до собору на вранішню відправу, я чув їхні співи: пісні вихоплювалися з розчинених дверей винарень. Селяни потроху розпалювалися. На відправу, що починалась об одинадцятій, народу зійшлося багато. День святого Ферміна – це й тутешнє храмове свято. З собору, що стояв на пагорбі, я попрямував униз на площу до кафе. Було вже близько дванадцятої. Роберт Кон з Біллом сиділи за столиком. Мармурові столики й білі плетені крісла зникли, поступившись місцем чавунним столикам і міцним складаним стільцям. Кафе нагадувало військовий корабель у повній бойовій готовності. Сьогодні не можна було просидіти цілий ранок з газетою, нічого не замовляючи. Тільки-но я сів, наді мною виріс офіціант. – Що ви п’єте? – спитав я в Білла й Роберта. – Херес, – сказав Кон. Я звелів офіціантові подати те саме. Та перш ніж офіціант приніс вино, над площею злетіла ракета, вістуючи початок фієсти. Ракета розірвалася, й високо в небі над театром “Гайяр” по той бік площі зависла куля сірого диму. Сіра куля висіла в небі, як слід від вибуху шрапнелі, й, поки я дивився на неї, вгору шугнула ще одна ракета, випустивши проти яскравого сонця тоненький струмінь диму. Я побачив яскравий спалах, і в небі з’явилася ще одна сіра хмарка. На той час, як розірвалася друга ракета, під аркадою, ще хвилину тому безлюдною, скупчилося стільки народу, що офіціант насилу протовпився до нашого столика, тримаючи пляшку високо над головою. Люди сходилися на площу звідусіль, і чути було, як вулицею наближаються дудки, флейти й барабани. Оркестр грав “ряу-ряу” – дудки пронизливо завивали, барабани гупали, – а за музиками, пританцьовуючи, йшли чоловіки й хлопці. Коли музика уривалася, вони всі присідали навпочіпки посеред вулиці, а коли дудки й флейти заходилися виском, а барабани починали монотонно, лунко бухкати, вони дружно підстрибували й били закаблуками. Натовп був такий густий, що видно було тільки, як колишуться голови й плечі танцюристів. Граючи на сопілці, площею йшов згорблений чоловік, а за ним, галасуючи, смикаючи його за одяг, бігла зграя дітлахів. Він проминув кафе, перейшов площу й повів дітлахів за собою в одну з бічних вулиць. Ми бачили його безвиразне рябе обличчя, коли він проходив, граючи на сопілці, в супроводі дітей, що галасували й смикали його за поли. – Певно, тутешній юродивий, – сказав Білл. – Боже! Подивіться-но туди! Вулицею сунули танцюристи, самі чоловіки. Вони котилися суцільною масою, на чолі з власним оркестром флейтистів та барабанщиків. Видно, вони належали до якоїсь спілки – всі в однакових блакитних робочих блузах, з червоними хустками на шиї, а попереду, на двох жердинах, – великий транспарант. Танцюючи, вони наближалися в оточенні натовпу, і транспарант танцював разом з ними. На ньому було написано: “Слава вину! Слава іноземцям!” – А де іноземці? – спитав Роберт Кон. – Іноземці – це ми, – сказав Білл. Ракети весь час злітали в небо. Всі столики були тепер зайняті. Натовп розходився з площі й осідав по кафе. Такий був початок фієсти, яка тривала сім днів і ночей. Сім діб люди танцювали, пили, галасували. І все, що відбувалося, могло відбутися тільки під час фієсти. Врешті довколишній світ утратив ознаки реальності, і вже здавалося, що людські вчинки не можуть мати наслідків. Сама думка про якісь наслідки здавалася недоречною під час фієсти. Весь час, навіть коли западала тиша, вас не полишало відчуття, що треба кричати, щоб вас почули. І таке саме відчуття супроводжувало кожен вчинок. Бо то була фієста, й тривала вона сім діб. Того першого дня вулицями пройшла велелюдна святкова процесія. Святого Ферміна носили від церкви до церкви. В процесії брали участь усі сановники, світські й духовні. В густому натовпі ми їх так і не побачили. Попереду урочистої процесії й позаду її вистрибували танцюристи “ряу-ряу”. Впадала в око група танцюристів у жовтих сорочках. Над головами глядачів, що тісними рядами вишикувалися на тротуарах прилеглих до площі вулиць, нам видно було тільки велетнів – зроблених із пап’є-маше тридцятифутових індіанців, маврів, короля з королевою, які урочисто вальсували під звуки “ряу-ряу”. Слідом за статуєю святого Ферміна сановники зникли в каплиці, а почесна варта й решта процесії залишилися чекати надворі – поряд з масками велетнів стояли чоловіки, що в тих масках танцювали, а карлики з надувними кулями снували в натовпі. З каплиці пахло ладаном, і з неї один по одному виходили люди і знову прямували до церкви. Ми поткнулися були туди, але Брет зупинили на порозі, бо вона була простоволоса, тож ми завернули й пішли вулицею, що вела від каплиці до міста. Обабіч на тротуарах стояли люди, чекаючи, коли повертатиметься процесія. Кілька чоловік оточили Брет і почали танцювати. На їхніх шиях висіли довгі вінки білого часнику. Вони схопили мене й Білла за руки, затягли в коло, й Білл теж пішов у танок. Усі вони співали. Брет і собі хотіла стати в коло, але її не пустили. Вони хотіли танцювати навколо неї, як навколо священної статуї. Коли пісня завершилася пронизливим “ряу-ряу”, вони потягли нас до винарні. Ми опинилися біля стойки. Брет посадили на бочку з вином. У темній винарні було повно чоловіків, і всі вони щось співали низькими, грубими голосами. За стойкою вино точили просто з бочок. Я поклав гроші за вино, але один із чоловіків згріб їх і сунув мені назад у кишеню. – Де б дістати бурдюк для вина? – сказав Білл. – Тут поряд є крамниця, – відповів я. – Зараз піду й куплю. Танцюристи не хотіли відпускати мене. Троє з них, умостившись на високій бочці поряд із Брет, вчили її пити з бурдюка. Вони повісили їй на шию часникову гірлянду. Один умовляв її взяти в руки склянку. Другий навчав Білла пісні – співав йому у вухо, вистукуючи такт на Білловій спині. Я пояснив їм, що зараз повернуся, й вийшов на вулицю шукати майстерню, у вікні якої бачив бурдюки для вина. На тротуарах вирував натовп. Віконниці багатьох крамниць та майстерень були зачинені, і я ніяк не міг знайти потрібну. Роздивляючись довкола, я дійшов аж до церкви. Потім спитав перехожого, він узяв мене під руку й привів до майстерні. Вікна її прикривали віконниці, але двері були розчинені навстіж. Усередині пахло вичиненими шкірами й гарячим дьогтем. У кутку сидів майстер і розфарбовував за допомогою трафарету готові бурдюки. Вони гронами висіли під стелею. Чоловік, що привів мене, зняв один, надув, зав’язав шийку і, кинувши на підлогу, скочив на нього. – Бачите! Не пропускає! – Мені потрібен ще один. Великий. Він зняв зі стелі великий бурдюк – на галон, а то й більше – і заходився надувати, спочатку надимаючи щоки, а потім випускаючи повітря. Надувши, він узявся за спинку стільця й став на бурдюк обома ногами. – Навіщо вони вам? Продасте в Байонні? – Ні. Я з них питиму. Він ляснув мене по плечу: – Молодець! Вісім песет за обидва. Дешевше не купите! Майстер, що розфарбовував готові бурдюки й кидав їх на купу, обернувся до мене. – Це правда, – сказав він. – Вісім песет – зовсім дешево. Я заплатив і пішов назад до винарні. Там було ще темніше й дуже тісно. Я не побачив ні Брет, ні Білла, й хтось сказав мені, що вони в задній кімнаті. Я попросив дівчину за стойкою наповнити обидва бурдюки. В один увійшло два літри. В другий – п’ять. Обійшлося все це в три песети й шістдесят сантімо. Чоловік, що стояв поряд, зовсім мені не знайомий, хотів заплатити за вино, але врешті-решт заплатив усе-таки я. Тоді він поставив мені склянку вина. Він не дозволив мені віддячити тим самим, але погодився ковтнути з нового бурдюка. Він підняв у випростаних руках п’ятилітровий бурдюк, стис його, й струмінь вина зацебенів йому просто в горло. – Ось так, – сказав він і повернув мені бурдюк. У задній кімнаті Брет з Біллом сиділи на бочках в оточенні танцюристів. Обійнявшись за плечі, вся компанія співала. Майкл сидів за столом з кількома чоловіками в самих сорочках і їв з ними з однієї миски рибу, приправлену цибулею й оцтом. Усі вони пили вино і вмочали хліб в олію з оцтом. – Сюди, Джейку, сюди! – гукнув Майкл. – Іди до нас. Познайомся з моїми друзями. Ми тут підобідуємо. Він відрекомендував мене товариству, кожен, хто сидів за столом, підказав Майклові своє ім’я, а тоді вони послали по виделку для мене. – Годі, Майкле, це ж їхній обід, – гукнула Брет з кутка, де стояли бочки. – Я не хотів би об’їдати вас, – сказав я чоловікові, що простяг мені виделку. – Їжте, – сказав той, – нащо ж воно тут стоїть. Я відкрив великого бурдюка й пустив його по колу. Кожен випив, високо тримаючи його у випростаних руках. Знадвору, перекривши співи, долинула музика святкової процесії. – Начебто процесія? – спитав Майкл. – Nada, – сказав хтось. – Це нічого. Пийте. Вище бурдюк! – Де вони тебе знайшли? – спитав я в Майкла. – Хтось привів мене сюди, – відповів Майкл. – Сказав, що ви тут. – А Кон де? – Упився, – гукнула Брет. – Його десь прилаштували. – Де саме? – Не знаю. – Звідки нам знати, – сказав Білл. – По-моєму, він помер. – Він не помер, – сказав Майкл. – Я добре знаю, що він не помор. Він упився ганусівкою – anis del mono. Почувши слова anis del mono, один із чоловіків, що сиділи за столом, дістав з-за пазухи й простяг мені пляшку. – Не треба, – сказав я. – Не треба, дякую. – Пийте, пийте. Arriba! Вище пляшку! Я ковтнув. Горілка відгонила солодцем, і від неї по тілу розходилося тепло. Я відчув, як у мене запекло в животі. – То де все-таки в біса Кон? – Не знаю, – сказав Майкл. – Зараз спитаю. Де наш п’яний товариш? – спитав він по-іспанському. – Ви хочете подивитися на нього? – Так, – сказав я. – Я не хочу, – озвався Майкл. – Це він хоче. Чоловік, що частував мене горілкою, витер губи й підвівся: – Ходімо. В сусідній кімнаті Роберт Кон спокійно спав на бочках. У темряві його обличчя майже не було видно. Хтось накрив його курткою, а другу куртку згорнув і підклав під голову. На грудях його лежав надітий через голову великий вінок із часнику. – Нехай спить, – прошепотів мій супутник. – Прокинеться тверезий. Години за дві Кон з’явився в нашій кімнаті. На шиї в нього все ще висів вінок із часнику. Іспанці зустріли його радісними вигуками. Кон протер очі й засміявся. – Виявляється, я спав! – вигукнув він. – Та невже? – сказала Брет. – Ви просто були мертві, – мовив Білл. – Чи не піти б нам повечеряти? – спитав Кон. – Ви хочете їсти? – Так. А що? Я зголоднів. – А ви з’їжте свій часник, Роберте, – сказав Майкл. – Справді-бо. З’їжте свій часник. Кон не відповів. Сон умиротворив його. – Ходімо вечеряти, – сказала Брет. – Мені ще треба прийняти ванну. – Ходімо, – погодився Білл. – Доправимо Брет до готелю. Ми попрощались із силою-силенною людей, потисли силусиленну рук і вийшли. Надворі було темно. – Як ви гадаєте, котра тепер година? – спитав Кон. – Вже завтра, – відповів Майкл. – Ви проспали два дні. – Ні, справді, – сказав Кон, – котра година? – Десята. – Ого! Це ж скільки ми пили! – Ви хочете сказати, скільки ми пили. Ви собі спали. Ідучи темними вулицями до готелю, ми бачили, як над площею спалахують ракети. А коло площі побачили, що вона заповнена народом, і посеред неї всі танцюють. У готелі нас чекала розкішна вечеря. То була перша трапеза за подвійними святковими цінами, й нам додали кілька страв. Після вечері ми вийшли на прогулянку. Пам’ятаю, я вирішив не лягати до ранку – щоб подивитись, як о шостій вулицями бігтимуть бики, – але десь о четвертій сон почав долати мене, і я пішов до готелю. Решта залишилися гуляти. Моя кімната була замкнута, ключа я так і не знайшов, а тому піднявся на поверх вище й умостився на одному з ліжок у номері Кона. Вночі фієста не припинялася, та галас не заважав мені спати. Розбудив мене вибух ракети – сигнал, що з загону на околиці випущено биків. Зараз вони промчать через усе місто до арени. Я спав дуже міцно й прокинувся з відчуттям, що вже спізнився. Накинувши пальто Кона, я вийшов на балкон. На вузькій вулиці внизу не було жодної душі. На всіх балконах, однак, купчилися глядачі. Раптом вулицю заповнив натовп. Люди бігли тісним гуртом. Вони завернули за ріг, і слідом за ними з’явились інші, які бігли швидше, а потім уже – окремі бігуни, які мчали щодуху. На кілька секунд вулиця спорожніла, а тоді бруківкою, скидаючи рогами, галопом промчали бики. За мить і люди, і бики зникли за поворотом. Один із бігунів упав, перекотився в канаву й завмер, але жоден бик не підскочив до нього, бо жоден його не помітив. Бики бігли, збившись докупи. Коли вони зникли, з боку арени долинув несамовитий галас. Він не вщухав, поки не вибухнула ракета, сповіщаючи, що бики промчали крізь натовп на арені й ускочили в загін. Я повернувся до кімнати й ліг, аж тепер помітивши, що стояв на цементному балконі босоніж. Я подумав, що всі наші, певно, на арені, – й знову заснув. Збудив мене Кон. Повернувшись, він почав роздягатись і підійшов до вікна, щоб зачинити його, бо з балкона по той бік вулиці люди зазирали до кімнати. – То як, бачили? – спитав я. – Еге ж. Ми всі були там. – Обійшлося без жертв? – Один бик увігнався в натовп на арені й розкидав чоловік сім-вісім. – А як Брет, не злякалася? – Все сталося так швидко, що ніхто не отямився. – Шкода, що я проспав. – Ми не знали, де ти. Поткнулися були до твоєї кімнати, а вона замкнена. – Де ж ви гуляли до ранку? – Танцювали в якомусь клубі. – А мене сон здолав, – сказав я. – Ух, і спати ж хочеться! – сказав Кон. – То воно так і триватиме без перерви? – Атож. Цілий тиждень. Білл прочинив двері й зазирнув до кімнати: – Де ти був, Джейку? – Я дивився з балкона. Ну як тобі? – Чудово. – Куди ти йдеш? – Спати. Зібрались ми лише десь опівдні й поснідали за столиком під аркадою. Місто було переповнене. Нам довелося чекати, поки звільниться столик. Після сніданку ми перейшли до “Іруньї”. І там теж було тісно; що ближче було відкриття кориди, то більшало відвідувачів, і люди за столиками вже сиділи мало не впритул. Як завжди напередодні бою биків, у кафе стояв приглушений багатоголосий гомін. За жодних інших обставин тут так не гомоніли, хоч би як переповнене було кафе. Цей гомін тривав не вщухаючи, він огортав нас, і наші голоси зливалися з ним. Я мав по шість квитків на всі бої: три – bаrrеrа – у першому ряді над самою ареною, й три – sobrepuerta – сидіння з дерев’яними спинками в середньому ярусі амфітеатру. Майкл вважав, що Брет слід на перший раз сісти подалі, і Кон виявив бажання сидіти з ними. Нам з Біллом випав перший ряд, а зайвий квиток я віддав офіціантові, попросивши продати його. Білл вирішив напутити Кона, як сидіти й куди дивитися, щоб не помічати коней. Білл уже бачив бій биків. – Мені не страшно. От тільки б не було нудно, – сказав Кон. – Он як? – Не дивися на коня після того, як бик прохромить його, – сказав я Брет. – Стеж за тим, як бик нападає й як пікадор намагається відігнати його, але не дивись, як конає поранений кінь. – Мені трошки страшно, – сказала Брет. – Я не знаю, чи зможу витримати. – Зможеш, зможеш. Тільки на коней неприємно дивитись, і то в кожнім бою це триває лічені хвилини. Тож ти тоді просто відвернися. – Все буде гаразд, – сказав Майкл. – Я ж сидітиму поряд. – А нудно вам не буде, запевняю вас, – сказав Білл. – Я заскочу в готель по бінокль і вино, – сказав я. – Чекайте мене тут. І дивіться, не впивайтесь. – Я піду з тобою, – сказав Білл. Брет усміхнулася нам. Ми обійшли під аркадою залиту сонцем площу. – Цей Кон сидить у мене в печінках, – сказав Білл. – Як тобі подобається це єврейське зазнайство: він, бач, боїться, що йому на кориді буде нудно! – А ми постежимо за ним у бінокль, – сказав я. – Ет, ну його до дідька в пекло! – Він там давно вже смажиться. – Так йому й треба. В готелі на сходах ми зустріли Монтойю. – Хочете познайомитися з Педро Ромеро? – спитав він. – Я саме йду до нього. – Авжеж, хочемо, – сказав Білл. – Ми йдемо з вами. Монтойя повів нас сходами, потім коридором. – Педро у восьмому номері, – пояснив він. – Вбирається на кориду. Монтойя постукав у двері й відчинив їх. У кімнаті було темно, вікно, що дивилося на вузьку вулицю, пропускало мало світла. В номері стояли два ліжка, розділені ширмою. Під стелею світилася лампочка. Хлопець, напрочуд стрункий і дуже зосереджений, був майже вбраний до бою. Гаптована куртка висіла на спинці стільця. Він був у білій полотняній сорочці, навколо його талії вже навили широкий шовковий пояс. Чорне волосся Педро Ромеро блищало під електричною лампочкою. Коли його підручний, закріпивши пояс, підвівся з колін і відступив, Педро Ромеро кивнув і потис нам руки з виглядом відсутнім, але сповненим гідності. Монтойя пояснив, що ми – щирі aficionados й що ми прийшли побажати йому успіху. Ромеро вислухав нас дуже поважно. Потім обернувся до мене, і мені здалося, що я зроду не бачив такого красеня. – Ви йдете на бій биків? – спитав він по-англійському. – Ви розмовляєте по-англійському? – сказав я, почуваючи себе ідіотом. – Ні, – відповів він і всміхнувся. Один із трьох чоловіків, що сиділи на ліжках, підійшов і спитав, чи ми розмовляємо по-французькому. – Якщо хочете, я перекладатиму. Може, ви бажаєте спитати щось у Педро Ромеро? Ми подякували йому. Про що тут питати? Хлопцеві дев’ятнадцять років, він зараз сам-один, хоч поряд – підручний і троє нахлібників, а за двадцять хвилин розпочнеться корида. Ми побажали йому “Mucha suerte” 13, потисли руку й вийшли. Коли ми зачиняли двері, він стояв, стрункий і вродливий, заглиблений у себе, зовсім самотній у кімнаті, де сиділи його нахлібники. – Чудо, правда? – спитав Монтойя. – Гарний хлопчина, – сказав я. – Він справжній тореро, – підтримав Монтойя. – Від голови до ніг. – Чудовий хлопець. – Подивимося, чого він вартий на арені, – сказав Монтойя. Великий бурдюк з вином стояв припертий до стіни в моїй кімнаті. Ми взяли його й польовий бінокль, замкнули двері й спустилися вниз. Корида пройшла добре. Ми з Біллом були в захваті від Педро Ромеро. Монтойя сидів за десять місць од нас. Коли Ромеро вбив першого бика, Монтойя перехопив мій погляд і кивнув головою. Мовляв, цей таки справжній. Справжніх матадорів давно не було. З двох інших матадорів один був пристойний, другий так собі. Але їх не можна було порівняти з Ромеро, хоч бики йому дісталися поганенькі. Кілька разів під час бою биків я дивився в бінокль на Майкла, Брет і Кона. Вони почували себе начебто добре. Брет зовні була спокійна. Всі троє сиділи, подавшись уперед, спершись на бетонне поруччя. – Дай-но мені бінокль, – сказав Білл. – То як там Кон, нудиться? – спитав я. – От же ж індик! Після бою биків коло виходу нас підхопив і затис людський натовп. Зрозумівши, що нам не вибратися з нього, ми не опиралися, й він повільно сам поніс нас до міста. Нас охопило те особливе хвилювання, яке приходить після справді гарного бою. Фієста тривала. Барабанний гуркіт, пронизливі звуки дудок не вгавали, й у людському потоці раз у раз виникали острівці танцюристів. Танцюристів завжди оточував натовп, тож ми не бачили, що вони виробляють ногами. Тільки видно було, як угору-вниз, угору-вниз підстрибують їхні голови й плечі. Нарешті ми вибралися з натовпу й попрямували до кафе. Офіціант приніс притримані для нас стільці, ми замовили по абсенту й почали дивитись на заповнену площу й на натовп танцюристів. – Ти не знаєш, що це за танець? – спитав Білл. – Якийсь різновид хоти. – У них кожен танок – інший, – сказав Білл. – Фігури залежать від музики. – А танцюють хвацько. Навпроти на тротуарі танцював гурт хлопців. Вони виробляли складні викрутаси, й обличчя в них були поважні й зосереджені. Танцюючи, вони дивилися на свої ноги. Їхні сандалі на мотузяній підошві то тупотіли, то хляпали по тротуару. Носки разом, п’яти разом, стрибок – і ступні разом. Потім музика несамовито вибухнула, стрибки на місці закінчилися, й хлопці, підтанцьовуючи, рушили вулицею далі. – А ось і наше вельможне панство, – сказав Білл. Вони переходили вулицю. – Привіт добрим людям, – гукнув я. – Привіт, друзяки, – відповіла Брет. – Ви зайняли для нас місця? Чудово. – Знаєте, – сказав Майкл, – цей Ромеро чи як його там, – просто фантастика. Правда? – Він чарівний, – сказала Брет. – І які розкішні зелені штани! – Брет тільки на них і дивилася. – Знаєте, завтра я відберу у вас бінокль. – То ви задоволені? – Ще б пак! Ми в захваті. Оце-то видовище! – А коні? – Я не могла не дивитися на них. – Вона не зводила з них очей, – сказав Майкл. – Ото дівка! – Звісно, те, що з ними роблять, жахливо, – сказала Брет. – Але не дивитись я не могла. – І тобі не було погано? – Аніскілечки. – Зате Робертові Кону було погано, – докинув Майкл. – Ви аж позеленіли, Роберте. – Перший кінь справді подіяв на мене, – сказав Кон. – Але нудно вам не було, га? – спитав Білл. Кон засміявся: – Ні. Не було. Забудьте про це, добре? – Добре, – сказав Білл. – Якщо ви визнаєте, що не нудьгували. – Він не був схожий на знудженого, – сказав Майкл. – Я думав, він почне блювати. – Та ні, аж так погано мені не було. Трошки занудило, але зразу й відпустило. – Я був певен, що він виблює. Але ви не нудьгували, правда ж, Роберте? – Годі про це, Майкле. Я вже перепросив за ті слова. – А от погано йому таки було. Він аж позеленів. – Досить, Майкле. – Ніколи не нудьгуйте на кориді, Роберте, – сказав Майкл. – Бо можна обкалятися. – Досить, Майкле, – сказала Брет. – Він назвав Брет садисткою, – сказав Майкл. – Брет не садистка. Вона просто вродлива, здорова жінка. – Ти садистка, Брет? – спитав я. – Думаю, що ні. – Він назвав Брет садисткою тільки тому, що в неї здоровий шлунок. – Недовго йому ще бути здоровим. Білл перевів розмову на інше й спромігся відвернути Майклову увагу від Кона. Офіціант приніс чарки з абсентом. – Вам справді сподобалося? – спитав Білл у Кона. – Не сказав би. Але видовище незвичайне. – Авжеж, таки незвичайне! – вигукнула Брет. – Якби ще вони обходилися без коней, – сказав Кон. – Та коні – це деталь, – сказав Білл. – І потім, усе гидке швидко перестаєш помічати. – Але початок усе ж б’є по нервах, – сказала Брет. – Для мене найстрашніша та мить, коли бик кидається на коня. – Бики були чудові, – сказав Кон. – Так, дуже добрі, – сказав Майкл. – Наступного разу я хочу сидіти внизу. – Брет ковтнула абсенту з чарки. – Вона хоче бачити матадорів зблизька, – сказав Майкл. – А таки є що побачити, – сказала Брет. – Хоч цей Ромеро ще зовсім дитина. – Він дуже вродливий хлопець, – сказав я. – Ми заходили до нього в номер. Я зроду не бачив такого красеня. – Скільки ж йому років? – Мабуть, дев’ятнадцять-двадцять. – Хто б міг подумати! Другого дня корида була ще краща. Брет сіла в першому ряді між Майклом і мною, а Білл з Коном пішли нагору. Ромеро став героєм дня. Навряд чи Брет запам’ятала інших матадорів. Та їх, певно, ніхто не запам’ятав, окрім хіба найзавзятіших уболівальників. Ромеро неподільно володарював на арені. Двох інших матадорів він просто затьмарив. Сидячи поряд із Брет, я пояснював їй що й до чого. Я навчав її стежити за биком, а не за конем, коли бик нападає на пікадора, навчав дивитись, як пікадор орудує списом, привертав її увагу до тонкощів бою биків, щоб вона бачила в ньому послідовність цілеспрямованих дій, а не нагромадження безглуздих страхіть. Я показав їй, як Ромеро плащем відводить бика від поваленого коня і як зупиняє його плащем і завертає плавно і зграбно, зовсім не намагаючись його знесилити. Вона тепер бачила, як Ромеро уникає будь-яких рвучких рухів і щадить бика до останньої миті, не виснажує й не роздратовує його, а тільки поволі втомлює. Вона бачила, як близько до бика працював весь час Ромеро, і я показав їй, до яких трюків удаються інші матадори, щоб здавалося, що вони теж так близько працюють. Вона зрозуміла, чому їй подобається дивитись, як орудує плащем Ромеро, й не подобається, як це виходить в інших. Ромеро ніколи не метушився, кожен рух його був чіткий, точний і виправданий. Інші матадори крутилися штопором, розставляли лікті, і, щоб створити видимість небезпеки, мало не тулилися до бика після того, як його роги минали їх. Але глядачі завжди помічали ці хитрощі, й вони викликали тільки зневагу. Ромеро ж примушував публіку хвилюватися по-справжньому, бо рухи його відзначалися цілковитою довершеністю й він спокійно й незворушно пропускав роги на відстані якоїсь волосинки від себе. Йому не треба було вдаватися до хитрощів. Брет зрозуміла, чому рухи матадора чарують, коли він працює на волосину від бика, й чому ті самі рухи викликають сміх, коли відстань бодай трохи збільшується. Я розповів їй, що після смерті Хоселіто матадори опрацювали тактику, яка, створюючи ілюзію небезпеки, примушує публіку хвилюватися, тим часом як матадорові ніщо не загрожує. Ромеро ж додержувався давніх канонів: точність рухів поєднувалася в нього з максимальним ризиком, і бика він готував до завершального удару, підпорядковуючи своїй волі, доводячи власну невразливість. – Я ще не бачила в нього жодного незграбного руху, – сказала Брет. – І не побачиш, поки він не злякається, – відповів я. – Він ніколи не злякається, – сказав Майкл. – Він надто багато знає, щоб лякатися. – Він од самого початку все знав. Інші повік не засвоять того, що він знав від народження. – І який красень! – вигукнула Брет. – Знаєш, по-моєму, вона закохалася в цього тореадора, – сказав Майкл. – І нічого дивного. – Будь другом, Джейку, не хвали його більше. Розкажи їй краще, як ці тореадори мордують своїх стареньких матерів. – Розкажи мені, як вони пиячать. – О, жахливо, – мовив Майкл. – Вони пиячать з ранку до вечора, і притому весь час мордують своїх нещасних стареньких матерів. – Схоже, що й він такий, – сказала Брет. – Авжеж, – підтакнув я. До мертвого бика припрягли мулів, потім служники заметушилися, заляскали батогами, мули натягли посторонки, учвал рвонули з місця, й бик – голова відкинута, один ріг задертий догори – поплив через арену й зник за червоними ворітьми, залишивши на піску широку смугу. – Ну, залишився ще один бик. – Тільки один? – спитала Брет. Вона сперлася ліктем на бар’єр. Ромеро махнув пікадорам, щоб зайняли свої місця, а тоді став, притиснувши плащ до грудей, дивлячись через арену туди, звідки мав з’явитися бик. Після бою ми вийшли, й натовп знову затис нас з усіх боків. – Ці кориди висотують усі нерви, – сказала Брет. – Я – мов вичавлений лимон. – Потерпи, зараз вип’ємо, – сказав Майкл. Наступного дня Педро Ромеро не виступав. Бики були м’юрські, й корида вийшла препогана. Потім був день без кориди. Але фієста не припинялася ні вдень, ні вночі. РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ Зранку йшов дощ. З моря на гори наповз туман. Вершин гір не було видно. Плато стало сірим і похмурим, і обриси дерев та будинків змінились. Я вийшов за місто подивитися, звідки взялася негода. Вона прийшла через гори, з моря. Мокрі прапори на площі звисали з білих флагштоків, обважнілі вологі полотнища прилипали до фасадів будинків, а дощ то мжичив, то періщив, заганяючи всіх під аркаду. Площа вкрилася калюжами, мокрі вулиці потемніли й спорожніли; але фієста не припинялася, вона тільки сховалася під дахи. Під навісом над ареною не було вільних місць – люди стежили за змаганням біскайських та наваррських танцюристів і співаків, а потім танцюристи з Валь-Карлоса пройшли в своїх святкових убраннях у дощ вулицями, танцюючи під глухий гуркіт мокрих барабанів, а попереду на могутніх товстоногих конях, укритих мокрими попонами, їхали промоклі керівники оркестрів. Усі кафе навколо площі були переповнені, й туди ж прийшли танцюристи. Вони посідали за столики, простягти ноги в тісних білих обмотках, і заходилися струшувати воду з обшитих бубонцями капелюхів і розвішувати на спинках стільців свої червоні й фіолетові куртки, щоб підсохли. Залишивши всіх у кафе, я пішов до готелю поголитися перед обідом. Поки я голився в своїй кімнаті, в двері постукали. – Заходьте! – гукнув я. Ввійшов Монтойя. – Як поживаєте? – спитав він. – Чудово, – відповів я. – Сьогодні кориди немає. – Так, – сказав я. – Сьогодні тільки дощ. – Де ваші друзі? – В “Іруньї”. Монтойя всміхнувся своєю ніяковою усмішкою. – Я ось із чим, – сказав він. – Ви знаєте американського посла? – Знаю, – сказав я. – Американського посла всі знають. – Він зараз тут, у місті. – Атож, – сказав я. – Його вже всі бачили. – І я його бачив, – озвався Монтойя. Він замовк. Я голився далі. – Сідайте, – сказав я. – Може, вип’ємо? Я попрошу, щоб принесли чогось. – Ні, мені треба йти. Я доголився і сполоснув над умивальником обличчя холодною водою. Монтойя все ще стояв, ніяковіючи дедалі більше. – Тут ось що, – сказав він. – До мене щойно приходив розсильний з “Гранд-готелю” – приніс для Педро Ромеро й Марсіаля Лаланди запрошення від посла на сьогоднішній вечір, на каву. – Що ж, – сказав я. – Марсіалеві це не зашкодить. – Марсіаль сьогодні зранку в Сан-Себастьяні. Виїхав туди машиною з Маркесом. Навряд чи вони повернуться до завтра. Монтойя збентежено стояв, чекаючи, що я скажу. – Не передавайте Ромеро запрошення, – порадив я. – Ви так гадаєте? – Безумовно. Монтойя аж засяяв з радості. – Я вирішив спитати вас, бо ви американець, – сказав він. – Я б зробив тільки так. – Тут ось що, – сказав Монтойя. – До такого хлопця всі липнуть. Не знаючи достоту, чого він вартий. І що він може. А захвалювати іноземці мастаки. Починається з чашки кави в “Гранд-отелі”, а за рік хлопець, вважай, пропав. – Як Альгабено. – Так, як Альгабено. – Скільки сюди всякого наїхало, – сказав я. – Є навіть одна американка, що колекціонує матадорів. – Знаю. Вони вибирають молодих. – Атож, – сказав я. – Старі гладшають. – Або божеволіють, як Гальйо. – Отже, тут і думати нема чого, – сказав я. – Не передавайте йому запрошення, та й по всьому. – Він таки гарний хлопець, – сказав Монтойя. – Нехай тримається своїх. Не треба йому лізти в те багно. – Може, вип’єте? – спитав я. – Ні, – відповів Монтойя, – мені треба йти. Він вийшов. Я спустився сходами, вийшов на площу й пішов під аркадою. Дощ не вщухав. Я зазирнув до “Іруньї”, але наших там не було, і я, обійшовши площу, повернувся до готелю. Всі четверо обідали в їдальні на першому поверсі. Вони випередили мене настільки, що годі було навіть намагатись їх наздогнати. Білл наймав чистильників взуття для Майкла. Чистильники раз у раз зазирали в двері знадвору, Білл кликав кожного й показував на Майклові ноги. – Це вже водинадцяте мені глянсують черевики, – сказав Майкл. – Білл, певно, здурів. Чистильники, видно, переказували новину своїм друзям. Увійшов іще один. – Limpia botas? 14 – спитав він Білла. – Не мені, – сказав Білл. – Цьому сеньйорові. Хлопець укляк поряд із своїм товаришем і заходився терти Майклів вільний черевик, який і так уже сяяв в електричному світлі. – З Біллом не знудишся, – сказав Майкл. Я пив червоне вино й так відстав від них, що мені зробилось аж трохи незручно за цю комедію з чистильниками. Я озирнувся. За сусіднім столиком сидів Педро Ромеро. Коли я кивнув йому, він підвівся й запросив мене перейти до його столика й познайомитися з його приятелем. Наші столики стояли поряд, майже впритул. Я познайомився з його приятелем, мадрідським спортивним оглядачем, маленьким чоловічком з виснаженим обличчям. Я сказав Ромеро, що мені дуже подобається його робота, й він явно зрадів. Ми розмовляли по-іспанському, а оглядач трохи знав французьку. Я потягся був до нашого столика по свою пляшку вина, але оглядач зупинив мене. Ромеро засміявся. – Випийте нашого, – сказав він по-англійському. Говорив він по-англійському затинаючись, але мова, видно, йому подобалась, і коли ми розбалакались, він почав розпитувати про слова, в значенні яких сумнівався. Його особливо цікавив точний англійський переклад виразу corrida de toros. Йому здавалося, що “бій биків” – це все-таки не те. Я пояснив, що по-іспанському “бій биків” – це lidia toro. Іспанське слово corrida по-англійському означає біг биків. А по-французькому – course de taureaux, докинув оглядач. Отже, іспанського виразу “бій биків” не існує. Педро Ромеро сказав, що навчився трошки говорити по-англійському в Гібралтарі. Народився він у Ронді – це неподалік від Гібралтара. На матадора вивчився в Малазі, в тамтешній школі кориди. Школу ту він відвідував лише три роки. Оглядач підсміхався з малазьких слівець, що прохоплювалися в мові Ромеро. Хлопець сказав, що йому минуло дев’ятнадцять років. Його старший брат виступає разом з ним як бандерильєро, але мешкає в іншому, меншому готелі, разом з усією куадрильєю. Ромеро спитав мене, скільки разів я бачив його на арені. Я сказав, що тільки три. Тут-таки я згадав, що насправді бачив його лише двічі, але вже не виправляв помилки. – Де ви бачили мене раніше? В Мадріді? – Так, – збрехав я. Я читав у спортивних газетах репортажі про два його виступи в Мадріді й тому був спокійний. – Перший виступ чи другий? – Перший. – То був поганий виступ, – сказав він. – Удруге я виступив краще. Пам’ятаєте? – звернувся він до оглядача. Він анітрохи не бентежився. Він говорив про свою роботу так, наче йшлося про когось іншого. В ньому не було ні краплі марнославства чи хвастощів. – Я дуже радий, що вам подобається моя робота, – сказав він. – Але того, що я вмію, ви ще не бачили. Якщо завтра попадеться добрий бик, я постараюся показати вам. Сказавши це, він усміхнувся, щоб ми з оглядачем не подумали, що він хвалиться. – Що ж, подивимось, подивимось, – мовив оглядач. – Я б дуже хотів, щоб ви мене переконали. – Він не дуже високої думки про мою роботу, – обернувся до мене Ромеро. Очі його були серйозні. Оглядач пояснив, що загалом виступи Ромєро йому дуже подобаються, але їм бракує певної довершеності. – От завтра побачите, якщо попадеться добрий бик. – Ви бачили завтрашніх биків? – звернувся до мене оглядач. – Так. Бачив, як їх вивантажували. Педро Ромєро подався вперед: – І як вони вам? – Добрі, – сказав я. – Кожен важить близько двадцяти шести ароба. Дуже короткі роги. Хіба ви їх не бачили? – Авжеж, бачив, – відповів Ромєро. – На двадцять шість ароба жоден з них не потягне, – сказав оглядач. – Не потягне, – погодився Ромєро. – І замість рогів у них банани, – сказав оглядач. – По-вашому, банани? – спитав Ромеро. Він з усмішкою обернувся до мене. – Ви б їх бананами не назвали, правда? – Правда, – сказав я. – Роги як роги. – Вони дуже короткі, – сказав Педро Ромеро. – Дуже, дуже короткі. Та все-таки не банани. – Слухай, Джейку, – гукнула Брет з-за сусіднього столика. – Ти чого нас покинув? – Я ненадовго, – відповів я. – У нас тут розмова про биків. – По-моєму, ти зазнаєшся. – Скажи йому, що в бика нема нічого, окрім пупка! – крикнув Майкл. Він був п’яний. Ромеро запитливо глянув на мене. – Він п’яний, – пояснив я. – Borracho! Muy borracho! – Ти б познайомив нас із своїми друзями, – сказала Брет. Вона не зводила очей з Педро Ромеро. Я спитав, чи не вип’ють вони з нами кави. Обидва підвелись. Обличчя в Ромеро було дуже смагляве. Тримався він чудово. Я відрекомендував їх усім по черзі, а потім з’ясувалося, що за цим столиком нам не поміститися, тож ми всі перейшли пити каву до більшого столу під стіною. Майкл замовив пляшку фундадору й чарки для всіх. Потім почалися п’яні балачки. – Скажи йому, що писати – це, як на мене, паскудство, – мовив Білл. – Скажи йому, ну! Скажи йому, мені соромно, що я письменник! Педро Ромеро сидів поряд із Брет і слухав її. – Ну, скажи ж йому. Скажи! – не вгавав Білл. Ромеро, всміхаючись, глянув на нас. – Цей добродій, – сказав я, – письменник. Ромеро з повагою подивився на Білла. – І той теж, – показав я на Кона. – Він схожий на Вільяльту, – сказав Ромеро, дивлячись на Білла. – Правда ж, Рафаелю, він схожий на Вільяльту? – Я цього не помічаю, – сказав оглядач. – Ні, справді, – мовив Ромеро по-іспанському, – він страшенно схожий на Вільяльту. – А що робить отой ваш п’яний приятель? – Нічого. – Тому й п’є? – Ні. Він збирається одружитись із цією сеньйорою. – Скажи йому: в бика нема нічого, окрім пупка! – загорлав Майкл, зовсім п’яний, з іншого кінця столу. – Що він каже? – Він п’яний. – Джейку! – знову гукнув Майкл. – Скажи йому, що в бика нема нічого, окрім пупка! – Ви зрозуміли? – спитав я. – Так. Я не бентежився, бо був певен, що він не зрозумів. – Скажи йому, що Брет хоче подивитись, як він надягає свої зелені штани. – Цить, Майкле. – Скажи йому, Брет аж помирає, так хоче знати, як він залазить у ті свої штани. – Цить. Ромеро тим часом крутив у руці порожню чарку й розмовляв з Брет. Брет говорила по-французькому, а він – по-іспанському й трохи по-англійському й сміявся. Білл наповнив чарки. – Скажи йому, що Брет хоче прийти до… – Коли тобі нарешті заціпить, Майкле? Ромеро звів очі й усміхнувся. – Це я зрозумів, – сказав він. Цієї миті до їдальні ввійшов Монтойя. Він уже хотів був усміхнутися до мене, але тут побачив, що Педро Ромеро, з великою чаркою коньяку в руці, сидить поміж мною й жінкою з оголеними плечима й весело сміється, а довкола всі п’яні. Він навіть не кивнув. Монтойя вийшов. Майкл звівся, готуючись виголосити тост. – Вип’ємо за… – почав він. – Педро Ромеро! – сказав я. Всі підвелися. Ромеро сприйняв тост вкрай поважно, ми цокнулися й випили, я, може, надто квапливо, бо Майкл намагався пояснити, що він хотів випити зовсім за інше. Але все скінчилося добре, Педро Ромеро потис нам руки й вийшов разом із спортивним оглядачем. – Боже, який чарівний хлопчик!- сказала Брет. – Мені таки страшенно кортить подивитись, як він залазить у той свій костюм. Певно, він користується ріжком для взуття. – Я хотів сказати йому це, – почав Майкл, – а Джейк мене перебив. Чому ти перебив мене? Гадаєш, ти говориш по-іспанському краще від мене? – Ет, відчепися, Майкле. Ніхто тебе не перебивав. – Ні, я цього так не залишу. – Він одвернувся од мене. – Ви гадаєте, що ви чогось варті, Коне? Гадаєте, вам місце в нашому товаристві? В товаристві, що хоче розважитися? Ради бога, не галасуйте так, Коне! – Годі вам, Майкле, – сказав Кон. – Гадаєте, ви тут потрібні Брет? Гадаєте, ми без вас не можемо обійтися? Ну, скажіть, чого ж ви мовчите? – Я нещодавно сказав вам усе, що мав сказати, Майкле. – Я, звісно, не письменник. – Майкл підвівся, заточуючись, і сперся руками об стіл. – Я не геній. Але я знаю, коли я зайвий. Чому ви не відчуваєте, коли ви зайвий, Коне? Ідіть. Ідіть геть, Христом-богом прошу. Заберіть геть свою скорботну єврейську фізіономію. Так я кажу чи ні? Він подивився на нас. – Так, так, – сказав я. – Ходімо всі до “Іруньї”. – Ні, ви скажіть, чи так я кажу? Я кохаю цю жінку. – Ох, не починай знову. Годі вже, Майкле, – сказала Брет. – По-твоєму, я не маю рації, Джейку? Кон сидів за столом. Його обличчя стало жовтаво-блідим, як завжди, коли його кривдили, та водночас здавалося, що йому це подобається, що йому приємна ця наївна п’яна гра в герої. Оце ж і є роман із знатною леді! – Джейку! – сказав Майкл. Він мало не плакав. – Ти знаєш, що я маю рацію. – Послухайте, ви! – Він обернувся до Кона. – Забирайтеся! Забирайтеся геть! – Нікуди я не піду, Майкле, – відповів Кон. – А я вас примушу! – Майкл рушив до нього в обхід столу. Кон підвівся і зняв окуляри – жовтаво-блідий, він став напоготові у відкритій стойці, гордо й безстрашно чекаючи нападу, ладний прийняти бій за даму серця. Я схопив Майкла. – Ходімо до кафе, – сказав я. – Хто ж б’ється в готелі. – Правда, – сказав Майкл. – Це ти правду кажеш. Ми рушили до виходу. Поки Майкл, заточуючись, піднімався сходами, я озирнувся й побачив, що Кон надіває окуляри. Білл сидів за столом і знову наливав собі в чарку фундадор. Брет сиділа, дивлячись просто себе. Коли ми вийшли на площу, дощу вже не було, і крізь хмари намагався пробитися місяць. Знявся вітер. На другому кінці площі грав військовий оркестр, і люди юрмилися навколо піротехніка та його сина, що запускали вогняні кулі. Кулі злітали вистрибом, навскоси, і вітер розривав їх або кидав об стіну одного з будинків на площі. Іноді вони падали в натовп. Магній спалахував, ракета вибухала й гасла в натовпі. Ніхто на площі не танцював, рінь була надто мокра. Брет, під руку з Біллом, підійшли до нас. Ми стояли в натовпі й дивились, як дон Мануель Оркіто, король фейєрверка, обережно орудуючи киями на маленькому помості, піднімає кулі над натовпом і пускає їх за вітром. Але вітер прибивав їх усіх до землі, і обличчя дона Мануеля Оркіто блищало від поту в світлі його хитромудрих ракет, що падали в натовп, вибухали й стрибали, плюючись вогнем і потріскуючи, в людей під ногами. Люди здіймали крик щоразу, як нова світляна паперова куля переверталася, спалахувала й падала. – Вони глузують з дона Мануеля, – сказав Білл. – А звідки ви знаєте, що його звуть дон Мануель? – спитала Брет. – Прочитав в афіші. Дон Мануель Оркіто, піротехнік esta ciudad15. – Globos illuminados16, – сказав Майкл. – Парад globos illи-minados. Так написано в газеті. Вітер відносив звуки оркестру. – Нехай би вже хоч одна злетіла, – сказала Брет. – На цього дона Мануеля дивитися страшно. – Це ж він кілька тижнів готував ті ракети, хотів, певно, написати в небі: “Слава святому Ферміну”, – сказав Білл. – Globos illuminados, – сказав Майкл. – Сила-силенна роз-триклятих globos illuminados. – Ходімо, – сказала Брет. – Нема чого тут стовбичити. – Міледі бажає хильнути, – озвався Майкл. – Як ти здогадався? – спитала Брет. У переповненому кафе стояв страшенний гамір. Ніхто не звернув на нас уваги. Вільного столика ми не знайшли. Гамір був такий, що аж у вухах дзвеніло. – Краще ходімо звідси, – сказав Білл. Під аркадою тривало гуляння. Тут і там за столиками сиділи англійці й американці з Біарріца в спортивних костюмах. Декотрі туристки роздивлялися на перехожих у лорнет. Ми зустріли дівчину з Біарріца, з якою нас перед тим познайомив Білл. Вона мешкала з подругою в “Гранд-отелі”. В подруги боліла голова, й вона лишилася в номері спати. – Ось пивничка для нас, – сказав Майкл. То був бар “Мілано”, тісний дешевий шинок, де можна було поїсти й де в задній кімнаті танцювали. Ми сіли за столик і замовили пляшку фундадору. Бар був напівпорожній. Свята тут не відчувалося. – Весела місцинка, нічого не скажеш, – промовив Білл. – Просто ще рано. – Давайте візьмемо цю пляшку з собою й прийдемо пізніше, – сказав Білл. – Не хочеться скніти тут такого вечора. – Ходімо назад милуватись англійцями, – запропонував Майкл. – Я страшенно люблю милуватись англійцями. – Вони гидкі, – сказав Білл. – Звідки вони приїхали? – Вони приїхали з Біарріца, – сказав Майкл. – Вони приїхали подивитись на фієсту, на кумедні іспанські гульки. – Я їм дам гульки, – сказав Білл. – Ви напрочуд вродлива дівчина, – звернувся Майкл до знайомої Білла. – Чому я раніше вас не бачив? – Облиш, Майкле. – Послухайте, вона ж красуня! Де я досі був? Куди дивилися мої очі? Ви – красуня. Невже ми бачилися раніше? Ходімо зі мною і Біллом. Ми покажемо англійцям гульки. – Я їм дам гульки, – сказав Білл. – Якого дідька вони сюди понаїздили? – Ходімо, – сказав Майкл. – Тільки ми втрьох. Наставимо гуль розтриклятим англійцям. Сподіваюсь, ви не англійка? Я шотландець. Я ненавиджу англійців. Я їм покажу гульки. Ходімо, Білле. Крізь вікно ми бачили, як вони втрьох, узявшись під руки, рушили до кафе. Над площею злітали ракети. – Я ще посиджу тут, – сказала Брет. – Я лишуся з вами, – сказав Кон. – Ні, не треба!- відповіла Брет. – Будь ласка, ідіть куди-небудь. Невже ви не бачите, що ми з Джейком хочемо побалакати? – Я цього не помітив, – сказав Кон. – Я хотів посидіти з вами, бо відчуваю, що трохи сп’янів. – Теж мені причина, щоб з кимось сидіти! Якщо ви п’яні, йдіть додому. Йдіть спати! – Добре я його вишпетила? – спитала Брет, коли Кон пішов. – Боже, як він мені набрид! – Атож, радості від нього ніякої. – Він так діє мені на нерви. – Бо погано поводиться. – Гірше не буває. А мав же нагоду виявити благородство. – Певно, він і тепер стовбичить за дверима. – Певно. На нього це схоже. Знаєш, а взагалі я його розумію. Він не може повірити, що те, що було, нічого не означало. – Я знаю. – Але ж не можна так поводитися. Ох, мені все, геть усе остогидло. І Майкл. Майкл теж не цяця. – Ну, Майклові дуже тяжко. – Хай так. Але це не дає йому права бути свинею. – Всі поводяться погано, – сказав я. – Дай їм тільки нагоду. – Ти б так не поводився. – Брет глянула на мене. – Казився б так само, як Кон, – сказав я. – Любий, навіщо ми говоримо про такі безглузді речі? – Гаразд. Говори, про що хочеш. – Не гнівайся. В мене немає нікого, крім тебе, а мені так кепсько сьогодні. – В тебе є Майкл. – Атож, Майкл. Теж іще велике щастя, правда? – От що, – сказав я, – Майклові на серці коти шкребуть, бо він бачить, як Кон весь час крутиться коло тебе. – Хіба ж я не розумію, любий. Не треба про це більше, мені й так гидко на душі. Я ще ніколи не бачив, щоб Брет так нервувала. Вона сиділа, втупившись очима в стіну, уникаючи мого погляду. – Може, погуляймо? – Так. Ходімо. Я закоркував пляшку фундадору й віддав її барменові. – Вип’ємо ще по чарці, – сказала Брет. – У мене вже нерви не витримують. Ми випили ще по чарці м’якого витриманого коньяку. – Ходімо, – сказала Брет. Ми вийшли, і відразу з-під аркади з’явився Кон. – Він таки стовбичив тут, – сказала Брет. – Він не може без тебе. – Бідолаха. – А мені його анітрохи не шкода. Я його ненавиджу. – І я ненавиджу його. – Вона здригнулася. – Ненавиджу за те, що він так страждає. Ми пішли під руку якоюсь вулицею, геть від натовпу й від освітленої площі. Мокра, темна вулиця вивела нас до укріплень на околиці. Ми йшли повз шинки й винарні, з яких крізь розчинені двері на чорну мокру вулицю вихоплювалося світло й лунали раптові вибухи музики. – Зайдемо? – Ні. Ми пішли по мокрій траві й піднялися на кам’яний мур фортеці. Я постелив на камінь газету, й Брет сіла. Над темною рівниною бовваніли гори. Гнані сильним вітром, хмари раз у раз набігали на місяць. Під нами зяяли фортечні рови. Позаду були дерева й тінь від собору, й висвітлені місяцем обриси міста. – Не хмурся. – сказав я. – Мені зовсім кепсько, – відповіла Брет. – Давай помовчимо. Ми дивилися на рівнину. Довгі шереги дерев темніли проти місяця. Дорогою, що вела в гори, рухалися автомобільні фари. На вершині гори світилися вікна фортеці. Внизу, ліворуч, текла річка. Вона піднялася від дощу, чорна, гладенька поверхня її виблискувала між темними прибережними деревами. Ми сиділи над цим простором, і Брет дивилася просто себе. Раптом вона здригнулась. – Холодно. – То вернімося? – Парком. Ми злізли з муру. Небо знову бралося хмарами. В парку під деревами було темно. – Джейку, ти ще кохаєш мене? – Кохаю, – сказав я. – Джейку, я пропала,- сказала Брет. – Що? – Я пропала. Я втратила розум через цього Ромеро. Певно, я закохалася в нього. – Бувши тобою, я б цього не робив. – Я не можу дати собі ради. Я пропала. Душа розривається. – Не роби цього. – Не можу дати собі ради. Ніколи не могла дати собі ради. – Це треба припинити. – Як же я припиню? Не можу я нічого припинити. Ось, дивись. Її рука тремтіла. – Отак мене всю трусить. – Не треба цього робити. – Я не дам собі ради. І все одно я пропала. Невже ти не розумієш? – Ні. – Я мушу зробити що-небудь. Я мушу зробити щось таке, чого мені справді хочеться. Я втратила самоповагу. – Роби. Тільки не це. – Ох, любий, не переч мені. Ти розумієш, чого це коштує – терпіти цього ідіота Кона й усі Майклові вибрики? – Розумію. – Не ходити ж мені весь час п’яною? – Авжеж. – Ох, любий, допоможи мені. Обіцяй, що ти побудеш зі мною, допоможеш мені витримати все це. – Обіцяю. – Я не кажу, що це добре. Хоча для мене це добре. Бог свідок, я ще ніколи не почувала себе такою поганню. – Чим я можу зарадити тобі? – Ходімо, – сказала Брет. – Ходімо знайдемо його. Ми йшли в темряві під деревами посиланою рінню алеєю парку, потім алея скінчилась, і ми через браму вийшли на вулицю, що вела до центру. Педро Ромеро був у кафе. Він сидів за столиком з іншими матадорами й спортивними оглядачами. Вони курили сигари. Коли ми ввійшли, вони подивилися на нас. Ромеро всміхнувся й кивнув. Ми сіли за столик посеред кафе. – Запроси його перейти до нас і випити. – Зажди. Він сам підійде. – Я не можу дивитися на нього. – А на нього приємно дивитися, – сказав я. – Я завжди робила все, що мені хотілося. – Знаю. – Ой, яка ж я погань! – Ну-ну, – сказав я. – Господи! – сказала Брет. – Чого тільки жінці не доводиться терпіти! – Хіба? – Ох, погань я, погань. Я подивився в їхній бік. Педро Ромеро всміхнувся, сказав щось своїм сусідам і підвівся. Він підійшов до нашого столика. Я підвівся, й ми потисли один одному руки. – Вип’єте з нами? – Дозвольте мені почастувати вас, – сказав він. І сів, лише очима спитавши дозволу в Брет. Тримався він чудово. Але з сигарою не розлучався. Вона пасувала до його обличчя. – Вам подобається курити сигари? – спитав я. – Дуже. Я їх завжди курю. Сигара додавала йому впевненості. З нею він здавався дорослішим. Я звернув увагу на шкіру його обличчя – чисту, гладеньку й дуже смагляву. На вилиці був трикутний шрам. Я бачив, що він весь час дивиться на Брет. Він відчував, що між ними щось відбувається. Певно, він відчув це, коли Брет потисла йому руку. Але поводився він дуже обережно. Гадаю, він був певен, але не хотів ризикувати. – Ви завтра виступаєте? – спитав я. – Так, – відповів він. – Альгабено був сьогодні поранений у Мадріді. Ви чули? – Ні, – сказав я. – Тяжко? Він похитав головою. – Та ні. Сюди, – він показав на свою долоню. Брет узяла його руку й розправила пальці. – О! Ви вмієте ворожити? – сказав він по-англійському. – Трошки. Хочете? – Хочу. Я люблю, коли мені ворожать. – Він поклав руку на стіл. – Скажіть мені, що я житиму вічно і стану мільйонером. Він усе ще поводився дуже чемно, але тепер уже впевненіше. – Подивіться, – сказав він. – Чи є в мене там бики? Він засміявся. Рука в нього була гарна, з тонким зап’ястком. – Тут тисячі биків, – сказала Брет. Вона вже опанувала себе й аж сяяла вродою. – Чудово, – засміявся Ромєро. – По тисячі дуро за кожного, – сказав він по-іспанському. – Скажіть іще що-небудь. – Гарна рука, – сказала Брет. – Гадаю, він проживе дуже довго. – Говоріть до мене, а не до свого приятеля. – Я кажу, що ви житимете довго. – Знаю, – сказав Ромеро. – Я ніколи не помру. Я постукав пучками пальців по столу. Ромєро помітив це й похитав головою: – Ет, це даремно. Бики – мої найліпші друзі. Я переклав. – Ви вбиваєте своїх друзів? – спитала Брет. – Завжди, – сказав він по-англійському й засміявся. – Щоб вони не вбили мене. – Він подивився на неї через стіл. – Ви добре розмовляєте по-англійському. – Так, – сказав він. – Іноді. Але це таємниця. Матадорові не личить розмовляти по-англійському. – Чому? – спитала Брет. – Не личить. Публіці не сподобається. У нас не заведено. – Чому не сподобається? – Не сподобається, і край. Тореро не повинен бути таким. – А яким же? Він засміявся, насунув капелюха на очі, наставив уперед сигару й змінив вираз обличчя. – Як оті за столом, – сказав він. Я глянув туди. Він точно скопіював вираз обличчя Насьйоналя. Він усміхнувся й знову став самим собою. – Ні, я мушу забути англійську мову. – Тільки не тепер, – сказала Брет. – Не треба? – Не треба. – Гаразд. Він знову засміявся. – Я хочу мати такого капелюха, – сказала Брет. – Матимете. Я для вас дістану. – Дивіться ж, ви пообіцяли. – Дістану. Сьогодні ж. Я підвівся. Ромеро підвівся теж. – Сидіть, – сказав я. – Я піду пошукаю наших приятелів і приведу їх сюди. Він подивився на мене, ніби востаннє запитуючи, чи все ясно. Все було ясно. Ясніше вже й не треба. – Сідайте, – сказала йому Брет. – Навчіть мене розмовляти по-іспанському. Він сів і глянув на неї через стіл. Я вийшов, відчуваючи на собі недобрі погляди тих, що сиділи за столиком матадорів. Це було неприємно. За двадцять хвилин, коли я повернувся й зазирнув до кафе, Брет і Педро Ромеро там не було. На столику ще стояли склянки з-під кави й наші три порожні чарки. Підійшов офіціант із серветкою, зібрав посуд і витер стіл. РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ Біля входу до бару “Мілано” я знайшов Білла, Майкла й Едну. Едною звали знайому Білла. – Нас вигнали, – повідомила Една. – За допомогою поліції, – сказав Майкл. – Там, у шинку, є люди, яким я не до вподоби. – Якби не я, вони б уже чотири рази затівали бійку, – сказала Една. – Допоможіть мені. Обличчя в Білла було червоне. – Вертаймося туди, Едно, – сказав він. – Бери Майкла й гайда назад танцювати. – Не треба, – сказала Една. – Знову ж буде скандал. – Прокляті біарріцькі свині! – вигукнув Білл. – Ходім, – сказав Майкл. – Зрештою, це ж шинок. Вони не мають права займати цілий шинок. – Сердега Майкл, – сказав Білл. – Наїхали оті кляті англійські свині, скривдили Майкла, зіпсували нам фієсту. – У-у, гади, – сказав Майкл. – Ненавиджу англійців! – Чого вони кривдять Майкла, га? – сказав Білл. – Він же такий гарний хлопець. Чого вони кривдять Майкла, га? Я їм не дозволю! Нехай він сто разів банкрут, хіба не однаково! – Голос у нього затремтів. – Хіба не однаково! – сказав Майкл. – Мені однаково. Джейкові однаково. А тобі однаково? – Так, – відповіла Една. – А ти таки банкрут? – Авжеж, банкрут. Але тобі однаково, правда, Білле? Білл обняв Майкла за плечі. – Шкода, що я сам не банкрут. Я б показав цій наволочі. – Це ж англійці! – сказав Майкл. – Чхати на те, що кажуть англійці! – Ох, падлючі свині, – сказав Білл. – Я їх зараз звідти вимету. – Білле! – Една глянула на мене. – Будь ласка, не йди туди, Білле. Вони ж такі дурні. – Правда, – сказав Майкл. – Вони дурні. Ось у чому притичина. – Я їм не дозволю казати такого про Майкла, – сказав Білл. – Ти знаєш когось із них? – спитав я Майкла. – Ні. Вперше в житті бачу. Вони кажуть, що знають мене. – Я їм не дозволю, – сказав Білл. – Ходімо звідси. Ходімо до кафе Суїсо, – сказав я. – Це все друзі Едни з Біарріца, – сказав Білл. – Та вони просто дурні, – сказала Една. – Один із них – Чарлі Блекмен з Чікаго, – сказав Білл. – Я зроду не бував у Чікаго, – сказав Майкл. Една почала сміятися й довго не могла спинитись. – Ану, ведіть мене звідси, ви, банкрути нещасні, – нарешті сказала вона. – З чого почався скандал? – спитав я Едну. Ми йшли через площу до кафе Суїсо. Білл кудись зник. – Не знаю, з чого саме, але хтось викликав поліцію й зажадав, щоб Майкла вивели із задньої кімнати. Там були якісь люди, що зустрічалися з Майклом у Каннах. Що це за історія з Майклом? – Певно, він винен їм гроші, – сказав я. – А таке завжди сердить людей. Перед квитковими касами на площі чекали дві черги. Люди сиділи на стільцях, а то й просто на землі, загорнувшись у ковдри й газети. Вони проведуть тут цілу ніч, щоб уранці, коли каси відчиняються, купити квитки на кориду. Небо прояснювалося, світив місяць. Багато хто в черзі спав. Щойно ми сіли за столик присто неба в кафе Суїсо, як до нас підійшов Роберт Кон. – Де Брет? – спитав він. – Не знаю. – Вона була з тобою. а – Мабуть, пішла спати. – Ні. – Я не знаю, де вона. Його обличчя було жовтаво-бліде в електричному світлі. Він не сідав. – Скажи мені, де вона. – Сідай, – сказав я. – Я не знаю, де вона. – Брешеш! – Відчепись. – Кажи, де Брет. – Нічого я тобі не скажу. – Ти знаєш, де вона. – Якби й знав, то не сказав би. – Та йдіть ви до дідька, Коне, – озвався з-за столу Майкл. – Брет повіялася кудись із отим тореадором. У них розпочався медовий місяць. – Замовкніть! – Ет, ну вас до дідька, – байдуже кинув Майкл. – Це правда? – обернувся до мене Кон. – Іди до дідька! – Вона була з тобою. Це правда? – Іди до дідька! – Я тебе примушу сказати правду, – він ступив до мене. – Ти, підлий звідник! Він устиг ухилитися від мого кулака. Я бачив, як обличчя його хитнулося вбік. Потім він ударив мене, і я сів на тротуар. Коли я спробував підвестись, він ударив мене ще двічі. Я полетів навзнаки під столик. Спробував підвестись, але відчув, що ноги не слухаються мене. Але я знав, що повинен підвестись і вдарити його. Майкл допоміг мені підвестись, хтось вилив мені на голову карафу води. Майкл підтримував мене рукою, і я побачив, що сиджу на стільці. Майкл тер мені вуха. – Я думав, ти не очуняєш, – сказав Майкл. – А ти де в дідька був? – Та поряд. – Не хотів устрявати? – Він і Майкла нокаутував, – сказала Една. – Ні, мене не нокаутував, – сказав Майкл. – Я просто так лежав. – Ви так щовечора святкуєте свої фієсти? – спитала Една. – То, здається, був містер Кон? – Я вже відійшов, – сказав я. – Тільки в голові трошки гуде. Навколо нас стояло кілька офіціантів, за ними – натовп перехожих. – Uaya, – сказав Майкл. – Розходьтеся. Ідіть геть. Офіціанти вмовили людей розійтися. – Ото було видовище, – сказала Една. – Певно, він боксер. – Ви вгадали. – Шкода, що Білла тут не було, – сказала Една. – Я б хотіла побачити, як Білла збивають з копит. От би побачити, як Білл гепається навзнаки! Він такий довжелезний. – Я сподівався, що він зацідить офіціантові, – сказав Майкл, – і потрапить у поліцію. Я б дуже зрадів, якби містера Роберта Кона запроторили за грати. – Отакої, – сказав я. – Ви, напевне, жартуєте, – сказала Една. Аж ніяк, – сказав Майкл. – Я не з тих, хто хизується синцями. Я й у жодні ігри через це не граю. Майкл ковтнув коньяку. – Я, знаєте, й полювати ніколи не любив. Завжди є небезпека, що кінь упаде й придушить тебе. Як ти себе почуваєш, Джейку? – Добре. – А ви мені подобаєтеся, – сказала Една Майклові. – Ви справді банкрут? – Ще й який, – сказав Майкл. – Я винен усім і кожному. А у вас є борги? – Сила. – Я винен геть усім, – сказав Майкл. – Я сьогодні позичив сто песет у Монтойї… – Неправда, – сказав я. – Я йому поверну, – сказав Майкл. – Я завжди все повертаю. – Через те ви й банкрут, так? – спитала Една. Я підвівся. Їхні голоси долинали до мене немовби здалеку. Все це скидалося на поганий фарс. – Я йду до готелю, – сказав я. Потім почув, що вони розмовляють про мене. – А він дійде сам? – спитала Една. – Краще проведімо його. – Та я дійду, – сказав я. – Не треба йти. Бувайте. Я пішов геть від кафе. Вони лишилися за столиком. Я озирнувся й побачив їх і порожні столики. За одним сидів офіціант, підперши голову руками. Коли я йшов площею до готелю, все довкола виглядало інакше, по-новому. Я ніколи раніше не бачив цих дерев. Ніколи не бачив флагштоків, не бачив фасаду театру. Все змінилося. Таке почуття в мене вже виникало одного разу, коли я повертався додому із заміського футбольного матчу. Я ніс валізку зі своєю спортивною формою і йшов дорогою від вокзалу до міста, в якому жив усе життя, й усе було нове. З подвір’їв вимітали листя й спалювали при дорозі, й я став і довго дивився на це. Все видавалося мені незвичним. Потім я рушив далі, й мені здавалося, що ноги в мене довгі-предовгі, і все долинало до мене ніби здалеку, і я чув, як ноги мої крокують на великій відстані від мене. На самому початку гри мене вдарили бутсом по голові. Так само я почував себе, коли йшов площею і піднімався сходами готелю. Сходами я піднімався дуже довго, й мені здавалося, що в мене в руці валізка. В моїй кімнаті горіло світло. Білл вийшов до мене в хол. – Послухай, – сказав він, – піднімись і зайди до Кона. Він вскочив у якусь халепу й усе питається, де ти. – Ну його к бісу! – Ні, піди. Піди зайди до нього. Мені не хотілося підніматись ще на один поверх. – Чого ти так дивишся на мене? – Ніяк я на тебе не дивлюся. Піди навідайся до Кона. Він зовсім скис. – Ти ж півгодини тому був п’яний, – сказав я. – Я і тепер п’яний, – сказав Білл. – Але до Кона ти все ж навідайся. Він хоче тебе бачити. – Гаразд, – сказав я. Зрештою, йшлося про якийсь там десяток східців. Я піднявся сходами, тягнучи свою уявну валізку Пройшов коридором до кімнати Кона. Постукав у зачинені двері. – Хто там? – Барнс. – Заходь, Джейку. Я відчинив двері, ввійшов і поставив свою валізку. В кімнаті було темно. Кон лежав долілиць на ліжку в темряві. – Це ти, Джейку? – Для вас я більше не Джейк. Я стояв коло дверей. Саме так я почував себе, повернувшись додому. Тепер мені потрібна була гаряча ванна. Наповнена гарячою водою ванна, в якій можна було б лягти й випростатися. – Де тут ванна? – спитав я. Кон плакав. Лежав долілиць на ліжку й плакав. На ньому була біла теніска, як ті, що їх він носив у Прінстоні. – Я винен, Джейку. Будь ласка, вибач мені. – Чорта лисого. – Будь ласка, вибач, Джейку Я стояв коло дверей і мовчав. – Я ошалів. Ти ж можеш це зрозуміти. – Це я зрозумів. – Брет убиває мене. – Ти назвав мене звідником. Мені було однаково. Я хотів лягти в гарячу ванну. У ванну, повну гарячої води. – Я знаю. Будь ласка, забудь про це. Я ошалів. – Ну, гаразд. Він плакав. Голос у нього був смішний. Він лежав у своїй білій сорочці на ліжку в темряві. В сорочці-тенісці. – Завтра вранці я поїду. Тепер він плакав нечутно. – Брет убиває мене. Я тепер знаю, що таке пекло, Джейку. Що таке пекельні муки. Відколи ми зустрілися тут, Брет ставиться до мене так, наче я їй зовсім чужий. А мене це вбиває. Адже я жив з нею в Сан-Себастьяні. Ти ж, мабуть, знаєш. Мене це вбиває. Він лежав ницьма на ліжку. – Ну, я йду приймати ванну, – сказав я. – Ти був моїм єдиним другом, і я так кохав Брет. – Ну, – сказав я, – бувай. – І все намарно, – сказав він. – Геть усе – намарно. – Що саме? – Все. Будь ласка, скажи, що ти вибачив мені, Джейку. – Гаразд, – сказав я. – Авжеж. – Це жахливо. Це пекельні муки, Джейку. Тепер усе пропало. Геть усе. – Ну, – сказав я, – бувай. Мені треба йти. Він перевернувся на спину, сів на край ліжка, потім підвівся. – Бувай, Джейку, – сказав він. – Ти ж подаси мені руку? – А чого ж. Можна. Ми потисли один одному руки. В темряві я не бачив виразу його обличчя. – Ну, – сказав я, – до ранку. – Вранці я поїду. – А, так-так, – сказав я. Я вийшов. Кон стояв на дверях свого номера. – Ти себе добре почуваєш, Джейку? – Добре, – відповів я. – Все гаразд. Я довго шукав ванну кімнату. Насилу знайшов. У ній стояла глибока фаянсова ванна. Я відкрутив крани, але вода не пішла. Я посидів на краю ванни, а коли встав, то виявилося, що я скинув черевики. Я пошукав їх, знайшов і поніс униз. Знайшовши свій номер, я ввійшов, роздягся й ліг у ліжко. Збудив мене гуркіт оркестру, що проходив вулицею. Голова страшенно боліла. Я згадав учорашню обіцянку: показати Едні, Білловій приятельці, як бики мчать вулицею до арени. Вдягнувшись, я спустився сходами й вийшов на свіже вранішнє повітря. Люди поспішали через площу, прямуючи до арени. По той бік площі перед квитковими касами стояли ті самі черги. Вони чекали сьомої години, часу, коли почнуть продавати квитки. Я перебіг вулицю й увійшов до кафе. Офіціант сказав мені, що мої друзі були тут і пішли. – Скільки їх було? – Двоє сеньйорів і одна сеньйорита. От і чудово. Една, отже, була з Біллом і Майклом. Учора ввечері вона боялася, що вони вранці не встануть. Тому й попросила, щоб я неодмінно зайшов за нею. Я випив кави й разом з натовпом подався до арени. Ноги вже корилися мені, але голова дуже боліла. Довкола все було чітке й ясне, і в місті стояв запах раннього ранку. Дорога, що вела від околиці міста до арени, розгрузла. За огорожею аж до самої арени стояв натовп, на зовнішніх галереях і на горішній площадці амфітеатру люди скупчилися суцільною масою. Я почув вибух ракети, зрозумів, що не встигну на арену до появи биків, і тому протовпився до огорожі. Мене притисли до дощок. У проході між огорожами поліція підганяла юрму. Люди йшли – а дехто й біг підтюпцем – у бік арени. Потім уже бігли всі. Якийсь п’яниця послизнувся і впав. Двоє поліцейських ухопили його й відтягли до огорожі. Тепер юрма бігла щодуху. Нараз глядачі в один голос закричали. Просунувши голову між дощок, я побачив, як бики забігають з вулиці в довгий прохід. Вони бігли швидко й наздоганяли юрму. І тут інший п’яний відскочив від загорожі, тримаючи обома руками куртку, як матадор – свій плащ. Він хотів попрацювати з биками. Обидва поліцейські кинулися до нього, один схопив його за барки, другий оперіщив кийком, потім підтягли до огорожі, притисли його й самі притислися до дощок і простояли так, поки не пробігли останні з юрми й бики. Попереду биків бігло так багато народу, що у воротах арени утворилася тіснява, і коли бики, важкі, обляпані багном, наставивши роги вперед, гуртом добігли до воріт, один бик вихопився вперед, прохромив рогом спину одного з бігунів і підняв його в повітря. Коли ріг устромився в тіло, руки в чоловіка впали, голова відкинулася назад, а бик підняв його і кинув на землю. Потім бик спробував поцілити ще одного бігуна, але той сховався в юрмі, і юрма проскочила ворота, а слідом і бики. Червоні ворота арени зачинилися, глядачі із зовнішніх галерей амфітеатру протовплювалися досередини, над ареною розлігся крик, потім – знову крик. Чоловік, якого прохромив бик, лежав ницьма в притоптаному багні. Люди лізли через огорожу, й за мить я вже не бачив нічого, бо натовп щільно обступив його. З арени долинали крики. Кожен крик означав, що бик нападає на людей. Що голосніший крик, то страшніші події відбуваються на арені. Потім злетіла ракета, й це означало, що воли відвели биків з арени в загороди. Я відійшов від огорожі й подався назад, до міста. На площі я знову зайшов до кафе випити кави з грінками. Офіціанти підмітали підлогу й витирали столи. Один офіціант підійшов до мене й прийняв замовлення. – Чи сталося щось під час еnсіеrro?17 – Я всього не бачив. Один чоловік був тяжко поранений. – Куди? – Сюди. – Я поклав одну руку на поперек, а другу на груди, туди, де, по-моєму, мав вийти ріг. Офіціант кивнув головою й змів серветкою крихти зі столу. – Тяжко поранений, – сказав він. – Задля спортивного інтересу. Задля розваги. Він одійшов, потім повернувся, несучи кавник та молочник із довгими держаками, й налив мені кави й молока двома струменями з довгих носиків у велику чашку. Тоді кивнув головою і сказав: – Тяжка рана в спину. – Він поставив кавник та молочник і підсів до столика. – Рогом у спину. Задля розваги. Задля самої розваги. Що ви на це скажете? – Не знаю. – Отож-бо. Задля розваги. Погратися, бачте, захотілось. – Ви не aficionado? – Я? Що таке бик? Худобина. Безмозка худобина. – Він підвівся й поклав руку на поперек. – Рогом у спину. В спину й наскрізь. Заради, бачте, розваги. Він похитав головою, забрав посуд і відійшов. Вулицею повз кафе йшли двоє перехожих. Офіціант спитав їх про щось. Вигляд у них був поважний. Один із них похитав головою і відповів: – Muerto. Офіціант кивнув головою. Перехожі пішли далі. Видно, вони поспішали в якійсь справі. Офіціант підійшов до мого столика. – Чули? Muerto. Помер. Він помер. Прохромлений рогом. І все задля потіхи, задля ранкової розваги. Es ya flamenco18. – Шкода. – Ні, це не для мене, – сказав офіціант. – Такі розваги не для мене. Вдень ми довідалися, що вбитого звали Вісенте Хіронес і що приїхав він з-під Тафальї. Наступного дня ми прочитали в газетах, що йому було двадцять вісім років, що він мав ферму, дружину й двоє дітей. Він і після одруження щороку приїздив на фієсту. Ще через день з Тафальї попрощатися з покійником приїхала дружина, а через день по тому, після похоронної відправи в каплиці святого Ферміна, труну понесли на вокзал члени тафальського гуртка співаків і пияків. Попереду крокували бара-банщики, за ними дударі, а за труною йшли вдова й двоє дітей. Позад них ішли всі члени гуртків співаків і пияків Памплони, Естельї, Тафальї й Сангеси, що змогли залишитися на похорон. Труну поклали у багажний вагон, а вдова й двоє дітей сіли рядочком у відкритому вагоні третього класу. Поїзд шарпонув, плавно з’їхав з узвишшя, огинаючи плато, й помчав рівниною до Тафальї поміж пшениці, що колихалася на вітрі. Бика, що вбив Вісенте Хіронеса, звали Боканегра, привезли його з розплідника Санчеса Таберно під номером 118, і це був третій бик, якого вбив того самого дня на арені матадор Педро Ромеро. На вимогу публіки, бику відрізали вухо і вручили Пед-ро Ромеро; той, у свою чергу, вручив його Брет, а вона загорнула те вухо в мій носовик і залишила і вухо, і носовик, разом з недокурками сигарет “Муратті”, в глибині шухляди туалетного столика, що стояв коло її ліжка в готелі Монтойї, в Памплоні. Коли я повернувся до готелю, нічний портьє ще сидів на лавці за дверима. Просидівши там цілу ніч, він дуже хотів спати. Коли я ввійшов, він підвівся. Разом зі мною ввійшли три покоївки. Вони теж ходили дивитися на биків. Пересміюючись, вони пішли сходами нагору. Я теж піднявся нагору, зайшов до свого номера, скинув черевики й ліг на ліжко. Балконні двері були розчинені, й сонце яскраво освітлювало кімнату. Спати не хотілося, хоч ліг я десь о пів на четверту, а музика збудила мене о шостій. Щелепа боліла з обох боків. Я помацав її пучками пальців. Клятий Кон. Ну, вдарив би когось, коли його вперше образили, та й поїхав собі геть. Але ж ні, він узяв собі в голову, що Брет кохає його. І вирішив залишитись, бо щире кохання, мовляв, подолає все. Хтось постукав у двері. – Прошу. Зайшли Білл з Майклом. Вони сіли на ліжко. – Ото було епсіеrro – сказав Білл. – Ото було епсіеrrо! – А ти не був там? – спитав Майкл. – Білле, подзвони, щоб принесли пива. – Який ранок! – сказав Білл. – Господи боже мій, який ранок! А тут іще маємо сердешного Джейка. Сердешного Джейка, боксерську грушу на двох ногах. – Що було на арені? – Господи, що там було! – сказав Білл. – Правда, Майкле? – Уяви собі: біжать ці бики, – сказав Майкл, – а попереду натовп, і хтось у тому натовпі спотикається, падає, й на нього валиться купа людей! – І всі бики мчать просто по їхніх тілах. – Я чув лемент. – То Една лементувала, – сказав Білл. – А на арену раз у раз вистрибували диваки й махали сорочками. – Один бик оббіг усе поле й повикидав усіх за бар’єр. – Чоловік двадцять забрали до лікарні, – сказав Майкл. – Який ранок! – сказав Білл. – А клята поліція хапала самогубців, що хотіли прийняти смерть від бичачого рога. – Врешті воли заспокоїли їх, – сказав Майкл. – Але тривало це добру годину. – Та ні, не більш, як чверть години, – заперечив Майкл. – А, ну тебе, – сказав Білл. – Ти воював. А як на мене, то воно тривало дві з половиною години. – Де ж те пиво? – спитав Майкл. – А куди ви поділи чарівну Едну? – Щойно відвели до готелю. Вона пішла спати. – Їй сподобалося? – Дуже. Ми їй сказали, що тут так розважаються щоранку. – Це її вельми вразило, – сказав Майкл. – Вона хотіла, щоб і ми вискочили на арену, – сказав Білл. – Хотіла подивитися, на що ми здатні. – Я їй сказав, що це було б нечесно щодо моїх кредиторів, – сказав Майкл. – Який ранок! – сказав Білл. – І яка ніч! – Як твоя щелепа, Джейку? – спитав Майкл. – Болить, – сказав я. Білл засміявся. – Чому ти не луснув його стільцем? – Тобі легко казати, – відповів Майкл. – Він би й тебе поклав. Я навіть не помітив, як він замахується. Мить тому він був у мене перед очима, і раптом я сиджу на тротуарі, а Джейк валяється під столом. – Куди він потім подівся? – спитав я. – Ось вона, – сказав Майкл. – Ось прекрасна сеньйорита з пивом. Покоївка поставила на стіл тацю з пляшками й склянками. – Принесіть відразу ще три пляшки, – попросив Майкл. – Куди подівся Кон після того, як ударив мене? – спитав я Білла. – О, ти нічого не знаєш!- Майкл відіткнув пляшку. Він налив пива в склянку, приставивши її до шийки. – Справді не знаєш? – спитав Білл. – Він повернувся сюди, знайшов Брет і отого юного тореадора в його номері і зробив із того шмаркача-тореадора відбивну котлету. – Не може бути! – Свята правда! – Яка ніч! – сказав Білл. – Він мало не порішив сердешного шмаркача тореадора. Потім Кон хотів забрати з собою Брет. Певно, хотів зробити з неї доброчесну жінку. Страшенно зворушлива сцена. Він жадібно ковтнув пива. – От йолоп! – А потім що? – Ох і перепало йому від Брет. Вона змішала його з багном. Будьте певні, вона повелась як належить. – Авжеж, – сказав Білл. – Аж тут Кон зламався, пустив сльозу й хотів потиснути руку тореадору. Він і Брет хотів потиснути руку. – Знаю. Ми з ним уже теж ручкалися. – Справді? А вони не схотіли. Тореадор, між іншим, повівся як належить. Він нічого не казав, але після кожного удару підводився. Впаде і знову підводиться. Кон так і не зміг його нокаутувати. Ото була, мабуть, комедія! – Звідки ти все це знаєш? – Брет розповіла. Я бачив її вранці. – І чим це скінчилося? – Далі було так: тореадор сидів на ліжку. Він уже разів п’ятнадцять падав, але не здавався, ліз битися. Брет його не пускала, та хоч як він ослаб, стримати його вона не змогла, і він знову підвівся. Тут Кон сказав, що більше не битиме його. Більше, мовляв, негоже. Це, мовляв, було б нечесно. Тоді тореадор мало не рачки поповз до нього. Кон позадкував до стіни. “Отже, ви більше не б’єтеся зі мною?”- “Ні, – відповів Кон. – Мені було б соромно”. Тоді тореадор що було сили затопив йому в пику й осів на підлогу. Брет каже, що він не міг підвестися. Кон хотів узяти його на руки й покласти на ліжко. А він каже – якщо, мовляв, Кон доторкнеться до нього, він його вб’є, і так чи так уб’є його вранці, якщо Кон буде ще в місті. Кон заплакав, і Брет вилаяла його, і він хотів потиснути їм руки. Це я вже розповідав. – Розкажи все до кінця, – сказав Білл. – Далі так: тореадор сидів на підлозі. Збирався на силі, щоб підвестися й ще раз ударити Кона. Брет руки Конові не подала, а Кон плакав і казав, як він її кохає, а вона казала йому, що він заплішении дурень. Потім Кон нахилився, щоб потиснути руку тореадорові. Мовляв, давай помиримося. Простимо все один одному. А тореадор знову – лясь його по пиці! – Ото хлопець, – сказав Білл. – Він доконав-таки Кона, – сказав Майкл, – Я певен, що Кон уже ніколи не даватиме волі кулакам. – Ти давно бачив Брет? – Недавно. Вона приходила взяти дещо з речей. Вона доглядає цього свого Ромеро. Він наповнив склянку пивом із другої пляшки. – На Брет, звісно, жаль дивитись. Але вона любить доглядати хворих. Ми, власне, так і познайомились. Вона доглядала мене. – Знаю, – сказав я. – А я добряче п’яний, – сказав Майкл. – І нехай. Я й далі питиму. Вся ця історія страшенно кумедна, але не дуже приємна. Не дуже приємна, як на мене. Він випив своє пиво. – Між іншим, я вичитав Брет. Я їй сказав: будеш водитися з євреями, тореадорами та іншим набродом – не минути тобі лиха. – Він нахилився до мене. – Послухай, Джейку, можна, я вип’ю твою пляшку? А тобі ще принесуть. – Прошу, – сказав я. – Я однаково пити не збирався. Майкл почав відтикати пляшку. – Може, ти відіткнеш, га? Я відкинув пальцем дротяну защіпку з корком і налив йому пива. – Між іншим, – вів далі Майкл, – Брет повелась як належить. Вона завжди поводиться як належить. Я вишпетив її добряче за отих євреїв, тореадорів та інший набрід, а вона вислухала й знаєте, що каже? “Авжеж, – каже, – я забула, яким щастям завдячую британській аристократії!” Він випив пиво. – Чудово сказано. Знаєте, той Ешлі, від якого в неї титул, служив на флоті. Дев’ятий баронет. Вертаючись після плавання, він відмовлявся спати в ліжку. Примушував Брет спати на підлозі. Під кінець, зовсім здурівши, він погрожував, що вб’є її. Завжди лягав спати із зарядженим пістолетом. Брет виймала патрони, коли він засинав. Тож вона зазнала того щастя не так уже й багато. І це таки прикро. Вона так уміє тішитися життям. Він підвівся. Його руки тремтіли. – Я йду до свого номера. Спробую заснути. Він усміхнувся. – Через оці-от фієсти ми замало спимо. Тож я зараз ляжу й висплюся. Недосипання страшенно шкодить здоров’ю. Геть псує нерви. – Зустрінемось о дванадцятій в “Іруньї”, – сказав Білл. Майкл вийшов. Ми чули, як він одчинив двері сусідньої кімнати. Потім він подзвонив, прийшла покоївка й постукала в двері. – Принесіть півдюжини пива й пляшку фундадору, – сказав їй Майкл. Si, senorito 19. – Я йду спати, – сказав Білл. – Сердега Майкл. Я через нього встряв учора в страшний скандал. – Де? В “Мілано”? – Атож. Там був якийсь панок, що колись сплатив борги Брет і Майкла в Каннах. Він поводився вельми зухвало. – Я знаю цю історію. – А я не знав. Але так чи так, це не дає нікому права гудити Майкла. – Атож, не дає. – Не мають вони такого права. Хто дав їм таке право? Я йду спати. – На арені були вбиті? – Начебто ні. Лише тяжко поранені. – А на вулиці один загинув. – Он як? – сказав Білл. РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ Опівдні Білл, Майкл і я вже сиділи в кафе. Воно було переповнене. Ми їли креветки й пили пиво. Місто було переповнене. На вулицях – не протовпитись. З Біарріца й Сан-Себастьяна весь час приїздили великі автомобілі. Вони привозили глядачів на кориду. Прибували й туристські автобуси. Один із них привіз двадцять п’ять англійок. Вони сиділи у великій білій машині й роздивлялися в бінокль фієсту. Танцюристи були вже зовсім п’яні. Минав останній день фієсти. Фієста сунула суцільним потоком, і лише автомобілі й автобуси були в ньому острівцями. Та тільки-но прибульці виходили з машини, натовп поглинав їх, і потім вони вирізнялися в кафе хіба що спортивними костюмами, такими несподіваними на тлі чорних селянських блуз. Фієста поглинула навіть англійців із Біарріца – тепер їх можна було помітити, лише проходячи повз їхній столик. Музика на вулицях не вгавала ні на мить. Гуркотіли барабани, завивали дудки. В кафе чоловіки, вчепившись руками за край столу чи обнявши один одного за плечі, співали грубими голосами. – А, ось і Брет, – сказав Білл. Я озирнувся й побачив, як вона йде площею крізь натовп, високо звівши голову, – неначе фієста відбувалася на її честь, і це і тішило, і трошечки смішило її. – Привіт, хлоп’ята! – сказала вона. – Я зараз помру від спраги. – Принесіть іще один великий кухоль пива, – сказав Білл офіціантові. – Креветки? Кон поїхав? – спитала Брет. Атож, – сказав Білл. – Він найняв машину. Принесли пиво. Брет хотіла підняти скляний кухоль, але рука в неї тремтіла. Вона всміхнулась і, нахилившись, надпила великий ковток. – Добре пиво. – Дуже добре, – сказав я. Мене непокоїв Майкл. Він явно не лягав спати і весь час пив. Але поки що начебто володів собою. – Кажуть, Кон побив тебе, Джейку. – Та ні. Просто нокаутував одним ударом. – Але він побив Педро Ромеро, – сказала Брет. – Дуже побив його. – Як він? – Нічого, очунює. Він не хоче виходити з кімнати. – А який у нього вигляд? – Кепський. Він дуже побитий. Я сказала йому, що вискочу на хвильку побачитися з вами. – Він виступатиме? – Авжеж. Я піду з тобою, якщо ти не проти. – Як там твій красень? – спитав Майкл. Він не чув жодного слова Брет. – Брет завела собі тореадора, – сказав він. – У неї був єврей на ім’я Кон, але він її не задовольнив. Брет підвелася. – Я не хочу слухати цю бридню, Майкле. – Як там твій красень? – Чудово, – сказала Брет. – Побачиш його сьогодні на арені. – Брет завела собі тореадора, – сказав Майкл. – Жовторотого красеня тореадора. – Ти не провів би мене, Джейку? Я хочу побалакати з тобою. – Розкажи йому про свого тореадора, – сказав Майкл. – Ет, під три чорти тореадора! – Він так штурхонув столика, що кухлі й таріль з креветками полетіли на підлогу. – Ходімо, – сказала Брет. – Швидше ходімо. Пробираючись крізь натовп на площі, я спитав: – Ну як? – Після сніданку ми з ним уже не побачимось до самого бою. Помічники прийдуть одягати його. Він каже, що вони страшенно люті на мене. Брет сяяла. Вона була щаслива. Світило сонце, і день був погідний. – Я ніби знов на світ народилася, – сказала Брет. – Ти навіть уявити собі не можеш, Джейку. – Тобі щось треба від мене? – Ні, тільки візьми мене з собою на кориду. – Побачимося за сніданком? – Ні. Я снідатиму з ним. Ми стояли під аркадою біля входу в готель. З кафе виносили столики й розставляли їх на тротуарі. – Може, погуляємо трохи в парку? – спитала Брет. – Я ще не хочу заходити. Він, певно, ще спить. Ми пройшли повз театр, проминули площу, й натовп поніс нас між ярмарковими спорудами, між рядами яток та кіосків. На перехресті ми завернули до Пасео-де-Сарасате. В парку чепурна публіка прогулювалася центральною алеєю. – Ні, не треба туди, – сказала Брет. – Сьогодні я не хочу, щоб на мене витріщали очі. Ми стояли на осонні. Після дощу і хмар, що набігали з моря, настав погожий, гарячий день. – Сподіваюсь, вітер ущухне, – сказала Брет. – Бо вітер йому заважає. – І я сподіваюсь. – Він каже, бики добрі. – Добрі. – Це каплиця святого Ферміна? Брет дивилася на жовту стіну каплиці. – Так. Звідси в неділю розпочалося свято. – Зайдімо, га? Я помолюся за нього, і взагалі. Ми зайшли у важкі, оббиті шкірою двері, що відчинилися від легкого дотику. Всередині було напівтемно. Молільників зібралося багато. Це я побачив, коли очі призвичаїлися до мороку. Ми вклякнули перед однією з довгих дерев’яних лав. Незабаром я відчув, що Брет випросталася, і побачив, що вона дивиться просто себе. – Ходімо, – хрипко прошепотіла вона. – Ходімо звідси. Кляті нерви не витримують. Коли ми вийшли на залиту сонцем вулицю, Брет глянула вгору, на зігнуті вітром верхівки дерев. Молитва явно не допомогла. – Не знаю, чому я так нервую в церкві, – сказала Брет. – Мені в ній ніколи не легшає. Ми пішли далі. – Я не сполучаюся з релігійною атмосферою, – сказала Брет. – Видно, в мене фізіономія не та. – Знаєш, – трохи згодом озвалася вона, – я зовсім за нього не хвилююсь. Я просто щаслива. – Ну й добре. – Та краще б усе ж таки цей вітер ущух. – До п’ятої години вщухне. – Будемо сподіватись. – А ти помолися, – засміявся я. – Мені ніколи не допомагає. Про що б я не молилася – нічого не здійснюється. А в тебе? – В мене здійснюється. – Не бреши, – сказала Брет. – Хоч, може, в декого так буває. Вигляд у тебе не дуже побожний, Джейку. – А я таки побожний. – Не бреши, – сказала Брет. – І не читай мені сьогодні проповідей. Сьогодні й без них буде весело. Після її поїздки з Коном я ще жодного разу не бачив її такою щасливою й безтурботною. Ми знову стояли перед дверима готелю. Всі столики були розставлені, за деякими вже сиділи люди й їли. – Будь ласка, наглядай за Майклом, – сказала Брет. – Щоб він не накоїв дурниць. – Ваші друзі пішли нагору, – сказав німець-метрдотель. Він весь час підслуховував. Брет обернулася до нього: – Дякую за повідомлення. Ви маєте ще щось сказати? – Ні, мадам. – От і добре, – сказала Брет. – Залиште нам столик на трьох, – сказав я німцеві. Він посміхнувся своєю підлою біло-рожевою посмішкою. – Мадам їстиме тут? – Ні, – сказала Брет. – У такому разі вам вистачить столика на двох. – Не розмовляй із ним, – сказала Брет. – Майкл, певно, впився, – додала вона, коли ми піднімалися сходами. На сходах ми зустріли Монтойю. Він уклонився, але без усмішки. – До зустрічі в кафе, – сказала Брет. – Дякую тобі, Джейку. Ми зупинилися на нашому поверсі. Брет перетнула хол і ввійшла до номера Ромєро. Вона не постукала в двері, а просто відчинила їх, увійшла й зачинила за собою. Я постукав у двері Майклового номера. Відповіді не було. Я натис ручку, й двері відчинилися. В кімнаті був страшенний розгардіяш. Валізи стояли розчинені, скрізь валявся одяг. Коло ліжка – гора порожніх пляшок. Майкл лежав на ліжку, обличчя в нього було як посмертна маска. Він розплющив очі й подивився на мене. – Привіт, Джейку, – сказав він дуже повільно. – Я о-це приліг спочити. Дуже давно не спочивав. – Дай-но я тебе вкрию. – Не треба. Мені тепло. Не йди. Я ще не сплю. – Зараз заснеш, Майкле, і нарешті виспишся. – Брет завела собі тореадора, – сказав Майкл. – Зате її єврей поїхав. Він повернув голову й подивився на мене: – Це дуже добре, правда? – Авжеж. А тепер спи, Майкле. Тобі треба виспатися. – Я засинаю. Трошки спочину. Він заплющив очі. Я вийшов із кімнати й тихо причинив двері. Білл сидів у моєму номері й читав газету. – Заходив до Майкла? – Так. – Ходімо поснідаємо. – Тільки не в готелі. Цей німець-метрдотель поводився нахабно, коли я тяг Майкла нагору. – З нами він теж повівся нахабно. – Ходім поснідаємо в місті. Ми спустилися сходами. На сходах нам зустрілася покоївка з тацею, накритою серветкою. – Це сніданок для Брет, – сказав Білл. – І для хлопця, – сказав я. На терасі під аркадою до нас підійшов німець-метрдотель. Його червоні щоки вилискували. Він був сама чемність. – Я залишив cтолик для вас, джентльмени, – сказав він. – Беріть його собі, – відповів Білл. Ми пішли через площу. Поїли ми в ресторані на одній з вулиць, що виходять на площу. В ресторані сиділи самі чоловіки – від диму світу не видно, п’яний гармидер, спів. Годували там смачно й вино давали добре. Ми майже не розмовляли. Потім ми перейшли до кафе й дивились, як фієста досягає точки кипіння. Брет прийшла незабаром після сніданку. Вона сказала, що заглядала до Майклової кімнати й що він спить. Коли фієста скипіла, й перехлюпнулась через вінця, й потекла до арени, ми рушили разом з натовпом. Брет сиділа в першому ряді між мною і Біллом. Просто під нами був кальєхон – прохід між першим рядом і червоним дерев’яним бар’єром. Публіка швидко заповнювала бетонні лави за нами. Попереду, за червоним бар’єром, лежала гладенько вкочена жовта арена. В затінку пісок здавався ще трохи вологим після дощу, але на осонні він був сухий, твердий і рівний. Підручні матадорів і робітники арени йшли проходом, несучи на плечах лозові кошелі, в яких лежали туго згорнуті, поплямовані кров’ю плащі та мулети. Підручні матадорів приставили до бар’єра і відкрили важкі шкіряні футляри – в кожному по кілька шпаг з обгорнутими в червоне руків’ями. Вони розгортали червоні, в темних патьоках мулети й натягали їх на палички, щоб тканина не скручувалась і щоб матадорові зручно було тримати її. Брет уважно стежила за цими приготуваннями. Тепер її цікавило все, що стосувалося кориди. – Його ім’ям позначені всі плащі й мулети, – сказала вона. А звідки ця назва – мулета? – Не знаю. – Цікаво, чи їх коли-небудь перуть. – Навряд. Вони линяли б. – Від крові вони, мабуть, тужавіють, – сказав Білл. – Дивно, – сказала Брет. – Крові чомусь не помічаєш. Внизу, у вузькому проході-кальєхоні підручні матадора скінчили приготування. Всі місця були зайняті. І ложі нагорі були зайняті. Не лишилося жодного вільного місця, за винятком крісла в ложі президента. Коли він з’явиться, корида розпочнеться. По той бік гладенької арени, перед високими ворітьми загону, з плащами на руці стояли матадори. Вони перемовлялися, чекаючи сигналу на вихід. Брет дивилася на них у бінокль. – Хочеш глянути? Я подивився в бінокль і побачив усіх трьох матадорів. Ромеро стояв у центрі, Бельмонте ліворуч, а Марсіаль – праворуч од нього. За ними стояли їхні підручні та бандерильєро, а ще далі, в проході й на подвір’ї самого загону – пікадори. Ромеро був у чорному костюмі. Свого трикутного капелюха він насунув низько на очі, й тому я не міг виразно бачити його обличчя, але мені здалося, що воно сильно побите. Він дивився просто себе. Марсіаль курив сигарету, ховаючи її в кулаці. Бельмонте також дивився просто себе, обличчя в нього було виснажене, жовте, довгаста вовча щелепа випнута. Він дивився в порожнечу. Здавалося, ні він, ні Ромеро не мають нічого спільного з людьми, що їх оточують. Вони були тут самотні. З’явився президент – у ложах над нами почулись оплески, – і я віддав бінокль Брет. Тепер уже аплодували всі глядачі. Заграла музика. Брет дивилася в бінокль. – На, візьми, – сказала вона. В бінокль я побачив, що Бельмонте щось каже Ромеро. Марсіаль випростався, кинув сигарету, і троє матадорів, дивлячись просто себе, звівши голову, розмахуючи вільною рукою, вийшли на арену. За ними, розгорнувшись, рушила вся процесія – всі в ногу, плащ на одній руці, друга літає вперед-назад. Слідом за бандерильєро їхали пікадори зі списами вістрям угору. Замикали процесію два запряги мулів і робітники арени. Матадори вклонилися, не скидаючи капелюхів, перед ложею президента, потім підійшли до бар’єра під ним. Педро Ромеро скинув важкий, гаптований золотом плащ, передав його через бар’єр своєму підручному і щось сказав йому. Зблизька видно було, що губи Ромеро розбиті, навколо очей – синці. Червоно-сині плями вкривали все його розпухле обличчя. Підручний узяв плащ, подивився на Брет, підійшов до неї й подав плащ. – Розгорни його перед собою, – сказав я. Брет нахилилася вперед. Плащ був важкий, цупкий і негнучкий від гаптування. Підручний Ромеро озирнувся, похитав головою й щось сказав. Мій сусіда нахилився до Брет. – Він не хоче, щоб ви його розгортали, – сказав він. – Він хоче, щоб ви його згорнули й тримали на колінах. Брет згорнула важкий плащ. Ромеро не дивився на нас. Він розмовляв з Бельмонте. Бель-монте послав свій парадний плащ друзям. Він дивився на них і посміхався своєю вовчою посмішкою, самими губами. Ромеро перехилився через бар’єр і попросив води. Підручний подав йому глек, і Ромеро налив води на підкладку свого бойового плаща, а тоді втоптав його поділ у пісок. – Нащо це він? – спитала Брет. – Щоб важчий був під вітром. – На його обличчя страшно дивитися, – сказав Білл. – Він страшенно погано себе почуває, – сказала Брет. – Йому слід було б лежати в ліжку. Першого бика вбивав Бельмонте. Бельмонте працював дуже добре. Але він одержував за виступ тридцять тисяч песет, і люди простояли цілу ніч у черзі за квитками на його виступ, і тому глядачі вимагали, щоб він працював краще, ніж дуже добре. Майстерність Бельмонте полягає в тому, що він працює близько до бика. В кориді розрізняють терен бика і терен матадора. Лишаючись на своєму терені, матадор перебуває в порівняній безпеці. Та щоразу як він вривається на терен бика, йому загрожує смерть. У розквіті сил Бельмонте завжди працював на терені бика. У публіки це викликало передчуття неминучої трагедії. Люди йшли на кориду, щоб побачити Бельмонте, зазнати трагічних передчуттів, а то й стати свідками його загибелі. П’ятнадцять років тому казали: коли хочеш побачити Бельмонте – поспішай, поки він ще живий. Відтоді він убив понад тисячу биків. Коли він кинув виступати, про нього почали складати легенди, а коли він повернувся на арену, публіка була розчарована, бо жоден смертний не міг працювати так близько до бика, як легендарний Бель-монте – навіть, ясна річ, сам Бельмонте. До того ж Бельмонте ставив умови, вимагав, щоб його бики були не завеликі й роги їхні були не надто небезпечні, і через це про передчуття трагедії вже не могло бути й мови, і публіка, яка вимагала від змученого фістулою Бельмонте втричі більше, ніж він будь-коли спроможний був дати, вважала себе ошуканою й обікраденою, й від зневаги підборіддя Бельмонте випиналося дедалі більше й обличчя жовтішало, а що від болю рухи його ставали незграбними, то врешті натовп почав виявляти до нього неприховану ворожість, на що він відповідав цілковитим презирством. Він сподівався, що сьогодні йому випаде великий день, а натомість вийшов день глузувань, знущань і врешті ганьби, коли подушки, шматки хліба й овочі полетіли в нього на арену, де він колись здобував свої найблискучіші перемоги. Його підборіддя тільки ще більше випиналось. Часом, почувши якусь особливо дошкульну образу, він повертав голову й вишкіряв зуби в лютій безгубій посмішці, а тим часом біль від кожного руху чимдалі гострішав, аж доки жовте обличчя його не зблідло до кольору пергаменту, й після того, як він убив другого бика і град недоїдків і подушок припинився, після того як він з тією ж вовчою посмішкою й тим самим зневажливим поглядом відсалютував президентові й через бар’єр оддав свою шпагу, щоб її витерли й сховали у футляр, він увійшов до кальєхону і сперся на бар’єр під нами, поклавши голову на руки, нічого не бачачи, нічого не чуючи, тільки тамуючи біль. Підвівши, нарешті, голову, він попросив води. Він випив трошки, прополоскав рот, виплюнув воду, взяв свій плащ і повернувся на арену. Вже через те, що публіка була проти Бельмонте, вона була за Ромеро. Вона зааплодувала йому, тільки-но від одійшов од бар’єра й рушив до бика. Бельмонте також стежив за Ромеро, стежив увесь час, хоч не показував цього. На Марсіаля він не звертав уваги. Від Марсіаля він не чекав нічого особливого. Він повернувся на арену позмагатися з Марсіалем, наперед певний своєї перемоги. Він гадав, що змагатиметься з Марсіалем та іншими майстрами декадентського стилю, і знав, що його чиста робота так відрізнятиметься від псевдомистецтва зірок занепадницької доби, що вже самої його появи на арені вистачить, щоб забезпечити перемогу. Ромеро зіпсував цей його вихід після тривалої перерви. Ромеро весь час робив – легко, спокійно, красиво – те, що йому, Бельмонте, вдавалося тепер робити лише зрідка й через силу. Натовп відчував це, навіть туристи з Біарріца, навіть американський посол і той нарешті це зрозумів. Такого виклику Бельмонте прийняти не міг, бо наслідком його могла бути лише тяжка рана або смерть. Бельмонте підупав на силі. Він уже не зазнавав хвилин найвищого натхнення на арені. Він не був навіть певен, що такі хвилини взагалі можливі. Щось наче зламалося, й життя тепер лише зрідка спалахувало в ньому. В його виступі ще траплялися спалахи давньої величі, але вони нічого не варті були, бо він наперед знецінив їх, коли, вийшовши з машини й спершись на огорожу, вибрав у розпліднику, що належав його приятелеві, двох найбезпечніших бичків. Отже, він мав убити двох невеликих, сумирних бичків з короткими рогами, і якщо до нього й поверталася часом давня велич – бодай на коротку мить, крізь неугавний біль, – то це була велич знецінена, продана наперед, і вона не тішила його. Так, він ще міг показати себе, але щастя він уже не відчував. Педро Ромеро мав справжню велич. Він любив кориду, і я бачив, що він любить биків, і бачив, що він кохає Брет. Того дня він використовував кожну нагоду, щоб працювати просто у Брет перед очима. І при цьому жодного разу не глянув угору. Це додавало особливого блиску його виступові, й робив він так не тільки заради неї: так краще було й для нього самого. Не шукаючи схвалення в її погляді, він тим самим немовби робив усе тільки для себе; це додавало йому сили, і водночас, звісно, призначалося й для неї. Але робилося так, щоб виступ від цього не програвав. Саме тому успіх не покидав його того дня. Своє перше кіте він провів просто під нами. Всі троє матадорів по черзі перехоплюють бика після кожного нападу його на пікадора. Бельмонте був першим. Марсіаль – другим. І останнім – Ромеро. Всі троє стояли ліворуч від коня. Пікадор у насунутому на очі капелюсі наставив списа під гострим кутом на бика, міцно стис острогами коня і, тримаючи повіддя в лівій руці, змусив коня рушити вперед. Бик був насторожі. Здавалося, він дивиться на білого коня, але насправді він стежив за трикутним сталевим вістрям піки. Ромеро помітив, що бик починає повертати голову. Бик не хотів нападати. Ромеро змахнув плащем так, щоб червоний колір спалахнув перед очима бика. Бик зірвався з місця, кинувся, але замість червоного спалаху побачив білого коня, й пікадор, подавшись якомога далі вперед над головою коня, встромив сталевий наконечник довгого горіхового списа у вузол м’язів між лопатками бика й, налігши на спис, повів коня півколом, поглиблюючи рану, роз’ятрюючи її сталевим вістрям, пускаючи кров бику, призначеному для Бельмонте. Поранений бик не опирався. Йому не хотілося нападати на коня. Він обернувся, і фігури на арені перегрупувались: Ромеро повів його своїм плащем. Він повів бика легко й плавно, а тоді спинив його просто перед собою і махнув плащем. Бик задер хвоста, кинувся, і Ромеро, прикипівши до місця стуленими ногами, повів бика плащем навколо себе. Вологий, важкий від піску плащ розправився, мов вітрило, й Ромеро завершив оберт, весь час тримаючи його перед самою мордою бика. Вони знову стояли один проти одного. Ромеро всміхнувся. Бик знову кинувся, плащ знову напнувся, мов вітрило, й Ромеро повів бика навколо себе, тепер у зворотному напрямі. Щоразу Ромеро так близько підпускав бика до себе, що людина, бик і плащ, який робив повний оберт перед мордою бика, зливалися в одне чітко окреслене ціле. І все це відбувалося так повільно, так ритмічно, що, здавалося, Ромеро заколисує бика. Він зробив чотири оберти-вероніки й скінчив напівобертом – завів бика собі за спину, а тоді, перекинувши плащ через руку й узявшись другою рукою під бік, рушив назустріч оплескам, а бик завмер, дивлячись йому в спину – дивлячись, як віддаляється його спина. Зі своїми биками він працював бездоганно. Його перший бик погано бачив. Після двох веронік Ромеро вже знав, наскільки зіпсований зір у бика, й відповідно побудував свій виступ. То була не блискуча корида. Тільки бездоганна. Публіка вимагала, щоб бика замінили. Вона зчинила страшенний галас. Нічого надзвичайного не зробиш з биком, який не розрізняє кольорів, але голова кориди не віддавав наказу про заміну. – Чому його не замінять? – спитала Брет. – За нього заплачено. Ніхто не хоче йти на збитки. – Це ж нечесно щодо Ромеро. – А ти подивись, як він упорається з биком, що не розрізняє кольорів. – Якраз на таке дивитись я не люблю. Це й справді прикре видовище, коли людина, яка бере в ньому участь, тобі не байдужа. Оскільки бик не бачив ні кольору плаща, ні червоної фланелі мулети, Ромеро довелося дражнити його своїм тілом. Він підходив до бика впритул, щоб той його бачив, і коли бик кидався на нього, спиняв його помахом мулети й завершував маневр за класичними канонами. Туристам з Біарріца таке не подобалося. Вони вважали, що Ромеро боїть-ся, – бо він відступав трохи вбік, щоб підставити замість себе мулету щоразу, як бик нападав. Їм більше подобалося, коли Бельмонте вдавав із себе колишнього Бельмонте, а Марсіаль – теперішнього. Троє таких знавців сиділи позад нас у другому ряді. – Чого він так боїться бика? Бик дурний, він тільки на ганчірку кидається. – Він просто початківець. Ще не навчився. – Але перед цим, з плащем, виступав начебто непогано. – Видно, хвилюється. А посеред арени, один-однісінький, Ромеро повторював той самий маневр – підходив так близько, що бик ясно бачив його, а потім ще ближче, підставляючи себе, і бик тупо дивився на нього, й нарешті – майже впритул, і бик, вирішивши, що вже не схибить, нахиляв голову й кидався на нього, але останньої миті Ромеро підставляв червону мулету, ухиляючись від рогів тим легким, ледь помітним рухом, що так обурював біарріцьких знавців кориди. – Зараз він уб’є його, – сказав я Брет. – Бик іще дужий. Він беріг силу. Посеред арени Ромеро, стоячи боком до бика, витяг шпагу із складок мулети, став навшпиньки й наставив клинок. Бик кинувся, й Ромеро кинувся йому назустріч. Ліва рука Ромеро опустила мулету на морду бика, щоб засліпити його, ліве плече опинилося між рогами, шпага встромилась, і на якусь мить бик і Ромеро, що простягся над биком, увігнавши правицею шпагу по саме руків’я між лопаток бика, злилися в одне ціле. Потім група розпалася. Злегка відштовхнувшись, Ромеро випростався й став, піднісши руку, обличчям до бика, і під пахвою в нього тріпотіла на вітрі розірвана біла сорочка, а в бика, між лопаток якого стриміло червоне руків’я, голова хилилася все нижче й ноги підгиналися. – Зараз упаде, – сказав Білл. Ромеро стояв зовсім близько до бика, і той бачив його. Не опускаючи руки, він сказав щось бикові. Бик напружився, потім подався головою вперед і почав падати, спершу повільно, а тоді раптом перекинувся на спину, всіма чотирма ногами догори. Ромеро подали шпагу і, тримаючи її вістрям донизу, з муле-тою в другій руці, він підійшов до ложі президента, вклонився, випростався, підійшов до бар’єра й віддав шпагу й мулету своєму підручному. – Нелегкий бик, – сказав той. – Довелось добре попріти, – сказав Ромеро. Він витер обличчя. Підручний подав йому глек з водою. Ромеро витер губи. Йому боляче було пити з глека. На нас він не подивився. Марсіаль перевершив себе самого. Йому ще аплодували, коли на арену вибіг останній бик Ромеро. Це був той самий бик, що вранці вихопився вперед і вбив Вісенте Хіронеса. Поки тривав перший виступ Ромеро, видно було, що обличчя в нього страшенно побите. Це знову і знову впадало в око, тим більше, що всю увагу його забирала незручна, морочлива робота з биком, який недобачав. Бійка з Коном не зламала його духу, проте обличчя в нього було скалічене й тіло розтерзане. Але тепер це минало. Минало на очах, поки він працював з цим останнім биком. Бик був хоч куди – великий, з добрячими рогами, спритний і завзятий. Саме таких биків і любив Ромеро. Коли він скінчив працювати з мулетою й приготувався вбити бика, публіка зажадала, щоб він продовжив бій. Глядачі не хотіли, щоб Ромеро вбивав бика, не хотіли, щоб видовище завершилось. І Ромеро продовжив бій. То був немовби урок кориди. Він знову послідовно виконав усі маневри – повільно, чітко, досконало. Без хитрощів та обману. Без вихилясів. І щоразу, як маневр сягав найвищого напруження, серце в кожного раптом болісно завмирало. Публіка вимагала, щоб це тривало безконечно. Бик стояв, розчепіривши ноги, готовий до останньої сутички, і Ромеро вбив його якраз під нами. Він убив його не так, як попереднього бика, не пристосовуючись до обставин, а так, як йому хотілося. Ставши боком просто перед биком, він витяг шпагу із складок мулети й націлився. Бик дивився на нього. Ромеро сказав щось бикові і тупнув ногою. Бик кинувся на нього; Ромеро цього чекав, опустивши мулету, наставивши шпагу, врісши ногами в землю. І ось, не сходячи з місця, він злився в одне з биком, і поки бик намагався досягти опущену мулету, шпага ввійшла йому між лопаток, мулета зникла, коли Ромеро відхилився ліворуч, і то був кінець. Бик іще поривався вперед, але його ноги підгиналися, він захитався з боку в бік, а тоді впав на коліна, і старший брат Ромеро, підійшовши до бика ззаду, нахилився і встромив короткого ножа в шию під самим рогом. Спершу він схибив, але вдруге вдарив як слід, і бик повалився, сіпнувся й закляк. Брат Ромеро, вхопившись однією рукою за ріг бика, а в другій тримаючи ніж, подивився вгору, на ложу президента. Скрізь на трибунах глядачі махали хусточками. Президент визирнув із своєї ложі й теж змахнув хусточкою. Старший брат відрізав надірване чорне вухо мертвого бика й побіг з ним до Ромеро. Бик – великий, чорний, з висолопленим язиком – лежав на піску. З трибун до нього збігалися хлопчаки. Ставши колом, вони почали танцювати навколо нього. Ромеро взяв принесене братом вухо й простяг його в бік президентської ложі. Президент кивнув, і Ромеро – бігом, щоб випередити натовп, – подався до нас. Перехилившись через бар’єр, він подав вухо Брет. Потім кивнув головою і всміхнувся. Натовп уже оточував його. Брет подала йому плащ. – Сподобалося? – гукнув Ромеро. Брет не відповіла. Вони дивились одне на одного й усміхалися. Брет тримала в руці вухо. – Не заплямуй себе! – сказав Ромеро й засміявся. Натовп нетерпляче чекав його. Кілька хлопців уже кричали щось Брет. Натовп той складався з підлітків, танцюристів і п’яних. Ромеро обернувся й спробував прокласти собі шлях плечем. Але натовп оточив його, й звідусіль потяглися руки, щоб підняти його й понести через арену. Він видерся, викрутився і в’юном метнувся до виходу. Він не хотів, щоб його несли на руках. Але його впіймали й підняли. Йому було незручно – ноги без опори, а все тіло побите. Та його вже бігцем несли до виходу. Рука його лежала на чиємусь плечі. Він обернувся й ніяково глянув на нас. Його винесли за браму амфітеатру, й натовп вибіг слідом за ним. Ми втрьох повернулися до готелю. Брет піднялася нагору. Ми з Біллом улаштувалися в нижній їдальні, замовили круті яйця й випили кілька пляшок пива. В їдальню спустився Бельмонте, вже перевдягнутий, в супроводі свого імпресаріо й ще двох чоловіків. Вони сіли за сусідній столик і почали їсти. Бельмонте їв мало. Вони від’їздили до Барселони поїздом, що відходив о сьомій. На Бельмонте був темний костюм, сорочка в блакитну смужку. Він їв м’яко зварені яйця. Ті, що з ним, їли обід із кількох страв. Бельмонте не розмовляв. Він тільки відповідав на запитання. Білла втомив бій биків. Мене теж. Нам обом це видовище коштувало нервів. Ми сиділи, їли яйця, і я дивився на Бельмонте й на людей за його столиком. Видно було, що ті люди знають своє діло й жарти з ними кепські. – Ходімо до кафе, – сказав Білл. – Я б випив абсенту. Кінчався останній день фієсти. На небо знову наповзали хмари. На площі юрмилися люди, піротехніки готували на вечір фейєрверк і прикривали вже готові ракети буковим віттям. Хлопчаки стежили за кожним їхнім рухом. Ми пройшли повз частокіл ракет на довгих бамбукових тичках. Перед кафе зібрався великий натовп. Там грала музика, танцювали. Пройшли переряджені – велетні й карлики. – Де Една? – спитав я в Білла. – Не знаю. Ми дивились, як западає вечір останнього дня фієсти. Абсент зігрівав душу. Я пив його без цукру, і він мав приємний гіркий присмак. – Мені шкода Кона, – сказав Білл. – Він так мучився. – Ет, під три чорти твого Кона, – відповів я. – Куди він, по-твоєму, дівся? – Повернувся в Париж. – І що він там робитиме? – Хай робить у біса що хоче. – Що ж він там робитиме? – Та, мабуть, знов зійдеться зі своєю давньою коханкою. – А хто його давня коханка? – Така собі Френсіс. Ми випили ще абсенту. – Коли ти їдеш? – спитав я. – Завтра. Помовчавши, Білл сказав: – Так, гарна була фієста. – Справді, – сказав я. – Раз за разом щось траплялося. – Аж не віриться. Мов якийсь чудесний кошмар. – Еге ж, – сказав я. – Тільки я б у все повірив. І в кошмари теж. – Що з тобою? Кепський настрій? – Гіршого не буває. – Випий ще абсенту. Агов, офіціанте! Ще один абсент цьому сеньйорові. – Мені погано, як ніколи, – сказав я. . – А ти пий, – сказав Білл. – Пий повільно. Починало сутеніти. Фієста тривала. Я відчував, що хмелію, та мені не легшало. – Ну, як ти? – Погано, як ніколи. – Може, ще вип’єш? – Не допоможе. – А ти спробуй. Може, саме ця чарка тебе й виручить. Агов, офіціанте! Ще один абсент цьому сеньйорові! Я зразу хлюпнув води в абсент і розколотив, замість того, щоб дати їй стекти краплями. Білл кинув у склянку грудку льоду. Я ложкою покрутив лід у бурій каламутній суміші. – Смачно? – Дуже. – Тільки не пий одним духом. Бо виблюєш. Я поставив склянку. Я зовсім не збирався пити одним духом. – Я п’яний. – Авжеж. – Ти цього хотів, так? – Так. Нап’єшся – розвієш тугу. – От я й напився. Ти цього хотів, так? – Чого ти підвівся? Сиди. – Я не хочу сидіти, – сказав я. – Я піду до готелю. Я був дуже п’яний. Здається, ще зроду я не був такий п’яний. Повернувшись до готелю; я пішов нагору. Двері в номер Брет були прочинені. Я зазирнув досередини. Майкл сидів на ліжку. Він помахав пляшкою. – Це ти, Джейку, – сказав він. – Заходь. Я зайшов і сів. Якщо я не дивився на якусь одну річ, кімната починала хитатися. – А Брет знаєш що втяла? Втекла з отим шмаркачем тореадором. – Неправда. – Правда. Вона шукала тебе, хотіла попрощатися. Їхній поїзд відійшов о сьомій. – Он як. – І даремно, – сказав Майкл. – Не треба їй було цього робити. – Атож. – Ти вип’єш? Я подзвоню, щоб принесли пива. – Я п’яний, – сказав я. – Я піду ляжу. – П’яний як чіп? Я сам був як чіп. – Так, – сказав я. – Як чіп. – Ну, тоді все ясно, – сказав Майкл. – Тоді йди спати, Джейку. Я вийшов у коридор, знайшов свою кімнату й ліг у ліжко. Ліжко зрушило з місця й попливло, і я сів і втупився очима в стіну, щоб зупинити його. За вікном, на площі, гомоніла фієста. Але для мене то був порожній звук. Згодом зайшли Білл і Майкл, хотіли забрати мене на вечерю. Я удав, ніби сплю. – Він спить. Не треба його будити. – Він п’яний як чіп, – сказав Майкл. Вони вийшли. Я підвівся, вийшов на балкон і подивився на танці на площі. Світ більше не хитався. Він був чіткий і ясний, і тільки по краях трохи розпливався. Я вмився, причесався, не впізнаючи самого себе в дзеркалі. Потім спустився в їдальню. – А ось і він! – сказав Білл. – Молодець, Джейку! Я знав, що ти не розклеїшся. – Я схотів їсти й прокинувся. – З’їж тарілочку супу, – сказав Білл. Нас було троє, і здавалося, що за нашим столом бракує принаймні шістьох чоловік. Книга третя РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ Наступного ранку все вже було позаду. Фієста скінчилась. Я прокинувся близько дев’ятої, прийняв ванну, вдягнувся й зійшов униз. Площа була порожня, вулиці безлюдні. Дітлахи підбирали на площі гільзи від ракет. Кафе ще тільки відчинялись, офіціанти виносили зручні білі плетені крісла й розставляли їх навколо мармурових столиків у затінку аркади, підмітали тротуари й поливали їх із шлангів. Я зручно вмостився в плетеному кріслі. Офіціант не квапився прийняти замовлення. Оголошення про вивантаження биків і про додаткові поїзди все ще біліли на колонах аркади. Офіціант у синьому фартусі вийшов з відром води й ганчіркою і почав зривати оголошення. Він віддирав папір смугами і змивав його там, де він приклеївся до цегли. Фієста скінчилась. Я випив кави, й трохи згодом з’явився Білл. Я дивився, як він переходить площу. Він сів за мій столик і замовив каву. – Ну, от і по всьому, – сказав він. – Так, – сказав я. – Коли ти їдеш? – Ще не знаю. Найкраще було б, мабуть, найняти машину А ти хіба не повертаєшся в Париж? – Ні. В мене ще є вільний тиждень. Я, мабуть, подамся в Сан-Себастьян. – Я вже хочу додому. – А що робитиме Майкл? – Він їде в Сен-Жан-де-Люз. – То ми ж можемо найняти машину і втрьох доїхати до Байонни. А там ти сядеш на вечірній поїзд. – Добре. Виїздимо після сніданку. – Гаразд. Я найму машину. Ми поснідали й розрахувалися за готель. Монтойя до нас не підходив. Рахунок принесла одна з покоївок. Машина чекала біля входу. Водій навантажив наші валізи на верх автомобіля й прив’язав їх, решту речей склав біля себе на передньому сидінні, й ми сіли. Машина виїхала з площі на одну з бічних вулиць, спустилася алеєю з гори й помчала геть від Памплони. Подорож не видалася мені довгою. Майкл мав із собою пляшку фундадору. Я прикладався до неї тільки раз чи двічі. Ми перебралися через гори, залишили позаду Іспанію, проминули білими дорогами ряснолисту, вологу, зелену Біскайю й в’їхали в Байонну. Ми здали Біллові речі у вокзальну камеру схову, й він купив квиток до Парижа. Його поїзд відходив о сьомій десять. Ми вийшли з вокзалу. Машина чекала перед входом. – Що робити з машиною? – спитав Білл. – А нічого, – сказав Майкл. – Давайте ще покатаємось. – Гаразд, – сказав Білл. – Куди поїдемо? – Гайнемо до Біарріца й вип’ємо там. – Ач, Майкл-Марнотратник, – сказав Білл. Ми поїхали до Біарріца й зупинили машину перед дверима якогось розкішного готелю. Ми ввійшли в бар, умостилися на високих стільцях і випили віскі з содовою. – Плачу я, – сказав Майкл. – Кинемо кості. Ми по черзі висипали покерні кості з високого шкіряного стаканчика. Першим виграв Білл. Майкл програв мені і вручив барменові стофранкову банкноту. Порція віскі коштувала дванадцять франків. Ми випили ще раз, і Майкл знову програв. Щоразу він давав барменові щедрі чайові. В залі поряд з баром грав джаз-оркестр. То був приємний бар. Ми випили ще по одній. Я виграв першим, викинувши чотирьох королів. Білл і Майкл грали далі. Майкл викинув чотири валети й виграв. Другий тур виграв Білл. В останньому турі Майкл викинув трьох королів і на тому оголосив пас. Він передав стаканчик Біллові. Той струснув стаканчик, висипав кості; вийшло три королі, туз і дама. – Тобі платити, – сказав Білл, – Майкле-Старий-Крутій. – Даруй, – сказав Майкл. – Не можу. – Тобто як? – Грошей нема, – сказав Майкл. – Всі вийшли. Зосталося тільки двадцять франків. Ось, на. Білл трохи перемінився на обличчі. – Мені ледве вистачило розрахуватися з Монтойєю. Дякувати богові й за це. – Випиши чек, я дам тобі за нього готівку, – сказав Білл. – Красно дякую, але я не маю права виписувати чеки. – З чого ж ти житимеш? – Та дещо має надійти. Від матері, за півмісяця. У Сен-Жан є один готель, де мене пускають жити в кредит. – Ти б вирішив, що робити з машиною, – сказав мені Білл. – Вона тобі ще потрібна? – Можна б і обійтися. А втім, нехай чекає. – А чого б нам не випити, – сказав Майкл. – Правильно. Плачу я, – сказав Білл. – А у Брет є гроші? – обернувся він до Майкла. – Навряд. Думаєте, я без неї зміг би розрахуватися з Мон-тойєю? Вона мені дала майже всю ту суму. – То в неї зовсім немає грошей? – спитав я. – Мабуть, немає. Зрештою, в неї ніколи не буває грошей. Вона одержує п’ятсот фунтів на рік, і триста п’ятдесят із них іде на проценти євреям. – Сподіваюсь, вона не розраховується з ними особисто, – сказав Білл. – Авжеж. До речі, вони не євреї. Просто ми їх так називаємо. Вони, здається, шотландці. – Виходить, у неї з собою нічого немає? – спитав я. – По-моєму, немає. Вона віддала все мені, коли прощалася. – Що ж, – сказав Білл, – нам лишається тільки випити ще по одній. – Оце правильно! – сказав Майкл. – Розмови про гроші ніколи нічого путнього не дають. – І то правда, – сказав Білл. Ми з Біллом зіграли, кому платити. Білл програв і заплатив. Ми вийшли й сіли в машину. – Куди тебе везти, Майкле? – спитав Білл. – Давайте просто покатаємося. Може, це піднесе мене в очах кредиторів. Просто покатаємося, га? – Чудово. Я давно хотів оглянути узбережжя. Їдьмо до Андайя. – На узбережжі в мене немає ніякого кредиту. – То, може, буде, – сказав Білл. Ми поїхали прибережним шосе. За вікном миготіли зелені живоплоти, білі вілли під червоними дахами, невеличкі гаї, а потім відкривалося море, дуже синє й під берегом хвилясте в цей час відпливу. Ми проминули Сен-Жан-де-Люз та кілька містечок на південь від нього. За горбами на обрії виросли гори, через які ми перевалили, їдучи з Памплони. Дорога вилася далі. Білл глянув на годинник. Нам час було назад. Він постукав по скляній перегородці й звелів водієві завертати. Водій подав машину заднім ходом на траву, щоб розвернутися. Позаду нас стояв ліс, а попереду був зелений схил і під ним море. В Сен-Жан-де-Люзі ми зупинилися перед готелем, де Майкл збирався жити, і він вийшов з машини. Водій заніс його речі. Майкл стояв коло машини. – До побачення, хлопці, – сказав Майкл. – Джейку, заплати за машину, а я надішлю тобі свою частку. – Бувай, Майкле. – Бувайте, хлопці. Дякую за все. Ми потисли йому руку й помахали з машини. Він стояв на дорозі й дивився нам услід. До Байонни ми приїхали перед самим відходом поїзда. Носій приніс Біллові речі з камери схову. Я провів його до входу на перон. – Бувай, друзяко, – сказав Білл. – Бувай. – Ми добре погуляли. Я давно так не гуляв. – В Парижі затримаєшся? – Ні. Сімнадцятого відпливаю. Бувай, друзяко! – Бувай! Він пішов до поїзда. Носій з речами йшов попереду. Я дивився, як відходить поїзд. Білл стояв коло вікна. Вікно минуло мене, потім поїзд минув, і лишилася порожня колія. Я вийшов з вокзалу й підійшов до машини. – Скільки з нас? – спитав я у водія. Ми домовлялися, що до Байонни він довезе нас за сто п’ятдесят песет. – Двісті песет. – А скільки я мав би доплатити, якби по дорозі назад ви підкинули мене до Сан-Себастьяна? – П’ятдесят песет. – Не морочте мені голови. – Тридцять п’ять песет. – Ні, це задорого, – сказав я. – Відвезіть мене до готелю “Паньє-флері”. Біля готелю я заплатив шоферові й дав йому на чай. Машина була сіра від куряви. Чохлом вудки я черкнув по запорошених дверцятах. Тільки цей порох і зв’язував мене ще з Іспанією й фієстою. Водій дав газ, і машина помчала вулицею. Я дивився, як вона завертає на дорогу до Іспанії. Потім я ввійшов до готелю й найняв номер. Це був той самий номер, у якому я мешкав, коли ми втрьох – Білл, Кон і я – були в Байонні. Здавалося, що це було страшенно давно. Я вмився, одяг чисту сорочку й вийшов на вулицю. В газетному кіоску я купив номер “Нью-Йорк геральд” і сів за столик кафе переглянути його. Було якось дивно усвідомлювати, що ти знов у Франції. Тут панувала тиша – провінційні тиша і спокій. Я пошкодував, що не поїхав з Біллом у Париж. Але в Парижі фієста тривала б. А я вже нафієстився донесхочу, треба відпочити. В Сан-Себастьяні буде тихо. Сезон там починається аж у серпні. Найму гарний номер у гарному готелі, читатиму й плаватиму. Пляж там чудовий. А понад пляжем, на бульварі, – дивовижної краси дерева, і скрізь дітлахи з няньками, принаймні до відкриття сезону. Вечорами в парку навпроти кафе “Марінас” гратиме оркестр. А я сидітиму на терасі й слухатиму. – Як у вас тут готують? – спитав я офіціанта. Кафе було при ресторані. – Добре. Дуже добре. Готують дуже добре. – Гаразд. Я ввійшов до ресторану й пообідав. Як на французькі звичаї, обід був занадто ситний, але після іспанської кухні страви здалися мені пісними. Брак товариства довелося надолужити пляшкою вина – “шато марго”. Приємно було пити повільно, смакуючи вино, й приємно було пити самотою. Пляшка вина – добре товариство. Потім я випив кави. Офіціант порадив мені баскський лікер під назвою “іссара”. Він приніс пляшку й налив повну чарку. Він сказав, що “іссару” роблять із піренейських квітів. Із справжніх піренейських квітів. Лікер кольором нагадував мастило для волосся, а запахом – італійський лікер “стрега”. Я звелів офіціантові забрати геть піренейські квіти й принести “vieux marc”. Цей marc був саме такий, як треба. Каву я запив ще однією чаркою. Офіціант, видно, трошки образився за піренейські квіти, тому я дав йому надто щедрі чайові. Він повеселішав. Добре жити в країні, де можна так легко повертати людям радісний настрій. В Іспанії ніколи не знаєш наперед, чи офіціант подякує тобі. У Франції ж усе поставлено на чітку фінансову основу. Ніде не живеться так просто, як у Франції. Тут ніхто не ускладнює тобі існування, домагаючись з якимись потаємними намірами твоєї дружби. Хочеш, щоб тебе любили, – витрать трошки грошей, та й по всьому. Я витратив трошки грошей, і офіціант полюбив мене. Він оцінив мою золоту вдачу. Він завжди радітиме моїй появі. Колись я знову прийду в цей ресторан, і він зрадіє мені й захоче, щоб я сів за його столик. То буде щира любов, бо вона матиме під собою здорову основу. Отже, я знов у Франції! Наступного ранку я всім у готелі дав щедрі чайові, здобувши таким чином ще кількох друзів, і ранковим поїздом вирушив до Сан-Себастьяна. Носієві на вокзалі я, однак, дав на чай не більше, ніж заведено, бо вирішив, що мені навряд чи доведеться ще коли зустрітися з ним. Мені хотілося мати лише кількох добрих друзів французів у Байонні на випадок, якщо я повернуся туди. Я знав: якщо вони пам’ятатимуть мене, то будуть мені відданими друзями. В Іруні була пересадка й перевірка паспортів. Мені шкода було покидати Францію. У Франції жилося так легко. Безглуздо було вертатися в Іспанію. В Іспанії нічого не вгадаєш наперед. Я знав, що роблю дурницю, вертаючись в Іспанію, але став у чергу на перевірку паспортів, відчинив свої валізи перед митниками, купив квиток, пройшов повз контролера, сів на поїзд і за сорок хвилин, проминувши вісім тунелів, зліз у Сан-Себастьяні. Навіть у спеку вулиці Сан-Себастьяна зберігають немовби вранішню прохолоду. На листі дерев там, здається, ніколи не просихають крапельки вологи, а тротуари такі, наче їх щойно полили. Навіть у найбільшу спеку деякі вулиці тонуть у прохолодному затінку. Я обрав один із центральних готелів, у якому вже зупинявся раніше, й мені дали номер з балконом, звідки відкривався вид на міські дахи. За дахами здіймався зелений схил гори. Я розпакував речі, розставив книжки на столику в головах ліжка, дістав приладдя для гоління, повісив дещо з речей у шафу й приготував клунок білизни для пральні. Потім прийняв душ і спустився поснідати. Іспанія ще не перейшла на літній час, тому я з’явився надто рано. Я перевів свій годинник. Приїхавши до Сан-Себастьяна, я виграв годину. Коли я йшов до їдальні, портьє вручив мені поліційну анкету і попросив заповнити її. Я заповнив, підписався, потім відправив телеграму в готель Монтойї з проханням пересилати всі листи й телеграми на моє ім’я на дану адресу. Я підрахував, скільки днів пробуду в Сан-Себастьяні, а тоді зателеграфував на корпункт, щоб мою кореспонденцію зберігали, але телеграми протягом шести днів пересилали в Сан-Себастьян. Потім я зайшов до їдальні й поснідав. Після сніданку я піднявся до себе в номер, трохи почитав і заснув. Прокинувся я о пів на п’яту, узяв плавки, загорнув їх разом із гребінцем у рушник, вийшов на вулицю й попрямував до затоки Конча. Був саме час відпливу. Пляж укривав рівний, твердий шар жовтого піску. Я ввійшов до кабінки, роздягся, надів плавки й попрямував по м’якенькому піску до моря. Приємно було йти босоніж по теплому піску. І в воді, і на пляжі було досить багато людей. Там, де миси затоки майже сходились, – за входом у гавань – біліли буруни, а за ними лежало відкрите море. Хоч був відплив, на берег ще зрідка накочувалися ліниві хвилі. Поверхня води бралася брижами, здіймалася, набираючи сили, і, ставши хвилею, плавно вихлюпувалася на теплий пісок. Я ввійшов у воду. Вона була холодна. Коли набігла хвиля, я пірнув, поплив під водою, а коли виринув, то холоду вже не відчував. Підпливши до плоту, я підтягся й ліг на гарячі дошки. На другому кінці плоту лежали хлопець і дівчина. Дівчина підставила сонцю засмаглу спину, розстебнувши бретельки купальника. Хлопець теж лежав долілиць і щось казав їй. Вона сміялася з його жартів, поводячи лопатками. Я лежав на плоту й грівся, поки не висох. Потім почав пірнати, щоразу в інший спосіб. Один раз я пірнув глибоко – дістав рукою дна. Я плив під водою з розплющеними очима, й мене огортала зелена темрява. Пліт невиразно чорнів угорі. Я виринув коло плоту, виліз на нього, пірнув ще раз, проплив якомога далі під водою, виринув знов і подався до берега. На пляжі я полежав, поки не висох, зайшов до кабінки, зняв плавки, сполоснувся водою з крана й як слід обтерся рушником. Бульваром я пройшов до казино, а тоді завернув у одну з тінистих вулиць до кафе “Марінас”. Там грав оркестр, і я сидів на терасі, втішався свіжою прохолодою в розпалі гарячого дня, пив лимонний сік з льодяною стружкою, а потім, розтягуючи насолоду, – віскі з содовою. Я довго сидів на терасі “Марінас” – читав, дивився на перехожих, слухав музику. Пізніше, коли почало вечоріти, я пройшовся бульваром понад затокою й повернувся до готелю вечеряти. Велосипедисти, учасники гонок “Біскайське кільце”, відпочивали тієї ночі в Сан-Себастьяні. В їдальні вони сиділи за окремим довгим столом, разом із своїми тренерами й начальниками команд. Всі вони були французи й бельгійці і тому приділяли неабияку увагу їжі, але це не заважало їм веселитися. На почесному місці за столом сиділи дві гарненькі дівчини-француженки, вдягнені зі справжнім паризьким шиком. Я ніяк не міг визначити, хто з хлопців привіз їх сюди. Всі ті, хто сидів за довгим столом, розмовляли на спортивному жаргоні й перекидалися жартами, зрозумілими тільки їм, а часом і такими – мовленими стиха – що повторити їх не можна було, коли дівчата просили. Старт фінального етапу Сан-Себастьян – Більбао було призначено на п’яту годину ранку. Велосипедисти пили багато вина, обличчя в них були засмаглі, обпалені сонцем. Вони виборювали, власне, тільки особисту першість. А що змагання між ними відбувалися часто, то їх і не дуже обходило, хто переможе цього разу. Надто в чужій країні. Фінансовий бік справи завжди можна залагодити. У велосипедиста, що лідирував із запасом у дві хвилини, повискакували чиряки, очевидно, дуже болючі. Він міг сидіти тільки на куприку. В нього була багрова шия й вигоріле на сонці біляве волосся. Інші хлопці кепкували з нього. Він постукав виделкою по столу й сказав: – От побачите, завтра я так наляжу на педалі, що ніс прилипне до руля, а там, де чиряки, тільки вітер свистітиме. Одна з дівчат глянула через стіл на нього, і він почервонів і засміявся. Про іспанців гонщики казали, що вони не вміють крутити педалі. Я пив каву на терасі з начальником команди однієї великої велосипедної фірми. Він казав, що гонки проходять напрочуд вдало і їх варто було б подивитись, якби Боттекія не вибув у Памплоні. Курява, звісно, заважала, хоч загалом в Іспанії дороги кращі, ніж у Франції. Він запевняв, що велогонки – єдиний справжній вид спорту. Чи стежив я коли-небудь за гонками “Французьке кільце”? Тільки по газетах? “Французьке кільце” – найвизначніша спортивна подія всесвітнього масштабу. Організуючи ці змагання, супроводжуючи велосипедистів, він об’їхав Францію. Мало хто знає Францію. Цілу весну, ціле літо й цілу осінь він проводив на дорогах з велогонщиками. Подивіться, скільки автомобілів тепер супроводжують велосипедистів з міста до міста. Франція – багата країна, й рік у рік вона стає спортивнішою. От побачите, вона буде найспортивнішою країною в світі. Завдяки велогонкам. Велогонкам і футболу. Він знає Францію. La France sportive20. Він знає велосипедний спорт. Ми випили коньяку. Хоч, звісно, і в Париж вертатися приємно. Немає міста, кращого за рідне. В усім білім світі. Париж до того ж найспортивніше місто в світі. Чи знаю я кафе “Великий кухоль”? Авжеж, знаю. Якщо я завітаю туди, то завжди його там застану. Неодмінно завітаю. Ми там знов перехилимо по чарочці коньяку. Неодмінно перехилимо. Завтра вони стартують за чверть до шостої ранку. Чи встану я подивитися на старт? Постараюся, неодмінно. Він може збудити мене – буде на що подивитись. Я попрошу портьє, щоб мене збудили. Він залюбки сам мене збудить. Ну, навіщо ж йому турбуватись. Я попрошу портьє, щоб мене збудили. Ми попрощалися до завтрашнього ранку. Коли я прокинувся вранці, велосипедисти та їхній ескорт уже три години як були в дорозі. Я випив кави й переглянув газети в ліжку, потім одягнувся, взяв плавки й пішов на пляж. Ранок видався свіжий, прохолодний і вогкий. Няньки у формі чи в селянському одязі прогулювалися з дітьми. Іспанські діти вражали красою. У затінку під деревом чистильники взуття розмовляли із солдатом. Солдат був однорукий. Почався приплив, дув чималий вітер, і хвилі набігали на берег. Я перевдягнувся в одній з кабінок, перетнув вузьку смугу піску й увійшов у воду. Я поплив, намагаючись не потрапляти під хвилю, але часом доводилося й пірнати під неї. Діставшись до спокійної води, я ліг на спину. Лежачи горілиць, я бачив тільки небо й відчував, як мене колишуть хвилі. Мене понесло назад і прибило до берега, і я, перевернувшись, знов поплив у море, намагаючись триматися між хвиль так, щоб вони не накривали мене. Плисти між хвилями було важко, і, втомившись, я подався до плоту. Вода була пружна й холодна. Здавалося, в такій воді втонути неможливо. Я плив повільно – приплив мовби гальмував мої рухи, – потім вибрався на пліт і сів обсихати на вже нагрітих сонцем дошках. Я дивився на затоку, на старе місто, на казино, на зелений бульвар і на великі готелі з білими порталами й золотими літерами назв. Праворуч, над входом у затоку, здіймався зелений пагорб із замком. Хвилі розгойдували пліт. По другий бік вузької протоки теж височів пагорб. Я подумав, що добре було б переплисти затоку, але побоявся судоми. Я грівся на сонці й дивився на людей на пляжі. Вони здавалися зовсім маленькими. Трохи згодом я підвівся, зачепився пальцями ніг за край плоту, і коли він перехилився під моєю вагою, пірнув нечутно й глибоко, потім, дивлячись, як світлішає вода, виплив на поверхню, протер очі, хапнув повітря і неквапно поплив до берега. Вдягнувшись і заплативши за кабінку, я пішов до готелю. Велосипедисти покинули в читальні кілька номерів журналу “Авто”, і я зібрав їх і вмостився в кріслі на осяяній сонцем терасі – читати й набиратися новин із спортивного життя Франції. Там мене й знайшов портьє. Він підійшов, тримаючи в руці блакитний конверт. – Вам телеграма, сер. Я підсунув палець під заклеєний край, розгорнув телеграму й прочитав. Її переслали з Парижа: КОЛИ МОЖЕШ ПРИЇЖДЖАЙ МАДРІД ГОТЕЛЬ МОНТАНА ПОТРІБНА ДОПОМОГА БРЕТ Я дав портьє на чай і перечитав телеграму. Вулицею наближався листоноша. Він мав пишні вуса й солдатську виправку. Листоноша ввійшов до готелю й незабаром вийшов. Майже відразу на терасу вискочив портьє. – Вам ще одна телеграма, сер. – Дякую, – сказав я. Я розпечатав телеграму. Її переслали з Памплони: КОЛИ МОЖЕШ ПРИЇЖДЖАЙ МАДРІД ГОТЕЛЬ МОНТАНА ПОТРІБНА ДОПОМОГА БРЕТ Портьє не відходив. Видно, чекав, щоб я йому знову дав на чай. – Коли йде поїзд до Мадріда? – Один уже відійшов о дев’ятій ранку. Є ще поштовий об одинадцятій, а потім Південний експрес – о десятій вечора. – Замовте мені квиток на експрес. Дати вам гроші зараз? – Не обов’язково. Я впишу їх у рахунок. – Будь ласка. Отже, Сан-Себастьян іде собаці під хвіст. Я, власне, передчував, що станеться щось таке. Портьє все ще стояв на дверях. – Принесіть-но мені, будь ласка, телеграфний бланк. Він приніс бланк, я дістав з кишені авторучку й друкованими літерами написав: МАДРІД ГОТЕЛЬ МОНТАНА ЛЕДІ ЕШЛІ ПРИЇДУ ЗАВТРА ПІВДЕННИМ ЕКСПРЕСОМ ЦІЛУЮ ДЖЕЙК Оце-то штука. Цирк! Відпустити дівчину з одним чоловіком. Потім допомогти їй утекти з другим. А тепер – їдь і забирай її назад. І пиши в телеграмі “цілую”. Справжнісінький цирк. Я пішов снідати. Тієї ночі, в Південному експресі, я майже не спав. Уранці я поснідав у вагоні-ресторані, а потім сидів і дивився на порослі соснами гори між Авілою й Ескоріалом. Я побачив за вікном палац Ескоріал, сірий, довгий і холодний у промінні сонця, і не відчув ніякого захвату. А потім понад спаленою сонцем рівниною почав виростати Мадрід – нагромадження білих споруд на вершині невисокої гори. Мадрідський Північний вокзал – кінцева станція. Всі поїзди спиняються тут. Далі колії нема. Перед вокзалом чекали візники, таксі, готельні агенти. Все нагадувало провінційне місто. Я взяв таксі, й ми рушили вгору, спочатку парком, потім повз безлюдний палац і недобудовану церкву над урвищем, усе вище й вище, аж поки дісталися до нових, відкритих гарячому сонцю кварталів. Машина з’їхала рівною заасфальтованою вулицею до Пуерта-дель-Соль, перетнула заповнену транспортом площу й вибралася на Каррера-Сан-Херонімо. Полотняні дашки захищали від сонця вітрини крамниць. На сонячному боці вулиці всі віконниці були зачинені. Таксі під’їхало до тротуару й зупинилось. Я побачив на рівні другого поверху вивіску “Готель Монтана”. Водій виніс мої речі й поставив їх коло ліфта. Ліфт не працював, і я пішов нагору пішки. На другому поверсі була мідна табличка з написом “Готель Монтана”. Я подзвонив, але ніхто не відгукнувся. Я ще раз подзвонив, і двері відчинила невдоволена служниця. – У вас тут мешкає леді Ешлі? – спитав я. Вона тупо заблимала очима. – У вас тут мешкає англійка? Служниця обернулась і гукнула когось. До дверей підійшла огрядна жінка. Сиве, масне волосся кудлами облямовувало її обличчя. Вона була низенька, але вигляд мала войовничий. – Muy buenos21 , – сказав я. – Чи мешкає у вас англійка? Я хотів би побачитися з нею. – Muy buenos. Так, у нас мешкає англійка. І ви, звісно, можете побачитися з нею, якщо вона схоче бачитися з вами. – Вона хоче побачитися зі мною. – Ця дівчина зараз піде спитає в неї. – Ох, і спека ж! – Влітку в Мадріді завжди так. – Зате як холодно взимку. – Так, узимку дуже холодно. Чи хотів би і я зупинитися в готелі Монтана? Цього я ще не вирішив, але я був би вдячний, якби мої речі принесли сюди з першого поверху, щоб вони не пропали. В готелі “Монтана” ніколи нічого не пропадає. В інших fоn-dast22 так. Але не в них. Вони беруть на роботу сто разів перевірену прислугу. Дуже приємно це чути. Та я все ж таки волів би, щоб мої речі принесли сюди. Служниця повернулася й сказала, що англійка хоче бачити англійця зараз же, негайно. – Чудово, – сказав я. – Як бачите, я вам не брехав. – Авжеж. Я пішов за служницею довгим темним коридором. В кінці його вона постукала в двері. – Хто там? – сказала Брет. – Це ти, Джейку? – Так, це я. – Заходь. Заходь. Я відчинив двері. Служниця зачинила їх за мною. Брет лежала в ліжку. Вона саме розчісувалася і ще тримала в руці щітку. В кімнаті панував розгардіяш, який буває тільки в людей, що звикли мати прислугу. – Любий! – сказала Брет. Я підійшов до ліжка і обняв її. Вона, поцілувала мене, і я відчув, що, цілуючи мене, вона думає про щось інше. Вона тремтіла в моїх руках. Вона здалася мені зовсім маленькою. – Любий! Це було жахливо! – Розкажи мені все. – Нема чого розказувати. Він пішов тільки вчора. Я змусила його піти. – Чому ти не залишила його з собою? – Не знаю. Бо це було б нечесно. Але я, по-моєму, не скривдила його. – Така, як ти, йому, мабуть, і не снилася. – Йому не можна ні з ким жити. Я це відразу зрозуміла. – Невже? – А-а, до дідька, – сказала вона. – Не будемо про це. Давай ніколи не будемо про це. – Гаразд. – Знаєш, як прикро було, що він соромиться мене. Він спершу соромився мене. – Не може бути. – Правда! Певно, там, у кафе, вони наструнчували його проти мене. Він зажадав, щоб я відпустила волосся. Уявляєш собі – я з довгим волоссям! Та я б на відьму стала схожа. – Дивак. – Він казав, що це додасть мені жіночності. Та на мене страшно було б глянути! – І що ж далі? – О, це в нього минулося. Він недовго соромився мене. – А чому ти писала, що потребуєш допомоги? – Я не знала, чи зможу примусити його піти, й у мене не було ані сентімо, щоб поїхати самій. Знаєш, він хотів дати мені грошей. Я сказала, що в мене самої їх хоч греблю гати. Він знав, що я брешу Але я не могла взяти в нього гроші. Не могла, розумієш? – Авжеж. – Ет, не будемо про це. Хоча, знаєш, і посміятися було з чого. Дай мені, будь ласка, сигарету. Я дав їй сигарету й запалив сірника. – Він вивчив англійську, коли працював барменом у Гібралтарі. – Так. – Врешті він запропонував мені вийти за нього заміж. – Справді? – Авжеж. А я навіть за Майкла вийти не можу. – Може, він хотів у такий спосіб стати лордом Ешлі? – Ні, не тому. Він справді хотів одружитися зі мною. Мовляв, щоб я не могла від нього піти. Але тільки після того, як я стану жіночнішою. – Що ж, це мало заспокоїти тебе. – І заспокоїло. Я знов ожила. І здихалася нарешті того клятого Кона. – Це добре. – Знаєш, я б залишилася з ним, якби не бачила, що для нього це погано. А взагалі, ми чудово ладнали. – Якщо не зважати на твою зовнішність. – О, до цього він би звик. Вона загасила сигарету. – Розумієш, мені вже тридцять чотири. Я не хочу бути підлою шльондрою, що занапащає молоденьких хлопчиків. – Авжеж. – Я не хочу бути такою. Зате я знов ожила, знаєш. Мені тепер легко на душі. – Це добре. Вона відвернулась. Я думав, вона шукає сигарети. Потім я побачив, що вона плаче. Я відчув, що вона плаче. Тремтить і плаче. Вона ховала від мене очі. Я обняв її. – Не будемо про це. Давай ніколи не будемо про це. – Брет, люба. – Я повернуся до Майкла. – Пригортаючи її до себе, я відчував, як вона плаче. – Він такий чудесний, він такий жахливий. Він мені якраз до пари. Вона ховала очі. Я гладив її до голові. Я відчував, як вона тремтить. – Я не хочу бути підлою шльондрою, – сказала вона. – Тільки прошу, Джейку, давай ніколи більше не будемо про це. Ми пішли з готелю “Монтана”. Коли я хотів оплатити рахунок, власниця готелю не взяла грошей – мовляв, рахунок уже оплачено. – І нехай, – сказала Брет. – Тепер це вже не має значення. Ми під’їхали на таксі до “Палас-готелю”, залишили там речі, замовили квитки на вечір на Південний експрес і зайшли до готельного бару випити по коктейлю. Ми сиділи за стойкою на високих стільцях і дивились, як бармен готує мартіні у великому нікельованому шейкері. – Дивно, яка добропристойність панує в барах великих готелів, – сказав я. – Крім барменів і жокеїв, у світі не лишилося чемних людей. – Хоч би яким сумнівним був готель, а в барі завжди приємно. – Аж дивно. – Всі бармени – гарні хлопці. – Знаєш, – сказала Брет, – це й справді так. Йому тільки дев’ятнадцять років. Хіба не дивно? Наші склянки стояли перед нами на стойці, і ми їх зсунули й цокнулися. Від холоду скло вкрилося крапельками. Надворі за завішеним вікном стояла літня мадрідська спека. – Я люблю мартіні з оливкою, – сказав я барменові. – Маєте рацію, сер. Прошу. – Дякую. – Даруйте, що не спитав вас. Бармен відійшов до другого кінця стойки, щоб не чути нашої, розмови. Брет нахилилася й надпила зі своєї склянки, не піднімаючи її з дерев’яної стойки. Потім узяла склянку в руки. Після кількох ковтків вона вже могла вдержати її, бо руки менше тремтіли. – Ох, добре. Гарний тут бар, правда? – Всі бари гарні. – Знаєш, я спочатку просто не повірила. Він народився в тисяча дев’ятсот п’ятому році. Я тоді вже ходила до школи в Парижі. Ти тільки подумай. – Про що я маю подумати? – Не будь йолопом. Пригостиш ти нарешті свою даму чи ні? – Ще два мартіні, будь ласка. – Такі ж, як були, сер? – Вони були дуже смачні. – Брет усміхнулася барменові. – Дякую, мем. – Ну, поїхали, – сказала Брет. – Поїхали, – Знаєш, – сказала Брет, – до мене він знав тільки двох жінок. Його не цікавило ніщо, крім бою биків. – Ще всигне. – Не знаю. Він сказав, що винна тільки я сама. А не корида й усе таке інше. – Правильно. Тільки ти сама. – Так. Тільки я сама. – Ми ж начебто домовлялися більше про це не говорити. – Якби ж то я могла. – Якщо ти про це говоритимеш, воно стане буденним. – Та я не про це. Я навколо цього. Знаєш, Джейку, я з біса ожила. Мені вже добре. – Так і мусить бути. – Знаєш, на душі дуже добре робиться, коли вирішуєш не бути підлою шльондрою. – Атож. – Це, мабуть, і є те, що ми маємо замість бога. – Деякі люди мають бога, – сказав я. – І таких чимало. – Ми з ним ніяк не можемо дійти згоди. – Вип’ємо ще по мартіні? Бармен приготував ще два коктейлі й налив їх у чисті склянки. – Де ми пообідаємо? – спитав я у Брет. У барі було прохолодно. Надворі за вікном угадувалася спека. – Може, тут? – сказала Брет. – Ні, тут ресторан поганенький. Чи знаєте ви ресторан під назвою “Ботін”? – запитав я в бармена. – Так, сер. Якщо бажаєте, я напишу вам адресу. – Будь ласка. Ми пообідали в ресторані “Ботін”, на другому поверсі. То один з найкращих ресторанів у світі. Ми їли смажене порося й пили “ріоха альта”. Брет їла мало. Вона завжди їла мало. Я наївся донесхочу й випив три пляшки “ріоха альта”. – Як ти почуваєш себе, Джейку? – спитала Брет. – Господи! Як воно все в тобі вмістилося? – Я почуваю себе чудово. Солодке замовляти? – Боронь боже. Брет курила. – Ти любиш добре попоїсти, правда? – спитала вона. – Люблю, – сказав я. – Я багато чого люблю. – А що саме ти любиш? – О! – сказав я. – Я багато чого люблю. Солодке замовляти? – Ти мене вже питав, – відповіла Брет. – Так, – сказав я. – Питав. Давай вип’ємо ще пляшку “ріоха альта”. – Гарне вино. – Ти його майже не пила, – сказав я. – Пила. Ти просто не бачив. – Давай візьмемо ще дві пляшки, – сказав я. Принесли вино. Я відлив трошки в свій келих, потім налив Брет, потім наповнив свій келих. Ми цокнулися. – Поїхали! – сказала Брет. Я випив свій келих і ще раз наповнив його. Брет поклала руку на мою. – Не впивайся, Джейку, – сказала вона. – Немає потреби. – Звідки ти знаєш? – Не треба, – сказала вона. – Все буде гаразд. – А я й не впиваюся, – сказав я. – Я просто бавлюся винцем. Я люблю побавитися винцем. – Не впивайся, – сказала вона. – Не впивайся, Джейку. – Хочеш покататися? – сказав я. – Хочеш покататися по місту? – Дуже, – сказала Брет. – Я ж іще не бачила Мадріда. Треба оглянути Мадрід. – Я тільки доп’ю, – сказав я. Ми спустилися вниз і через їдальню на першому поверсі вийшли на вулицю. Офіціант пішов по таксі. Було жарко й ясно. Вулиця впиралася в невеличку площу, де росли дерева й трава і де була стоянка таксі. Машина під’їхала, офіціант стояв на підніжку, тримаючись за борт. Я дав йому на чай, сказав водієві, куди їхати, й сів поряд з Брет. Машина рушила. Я відкинувся на спинку сидіння. Брет пригорнулася до мене. Ми сиділи, пригорнувшись одне до одного. Я обіймав її однією рукою, і вона сиділа, зручно прихилившись до мене. Було дуже жарко й ясно, й білі стіни будинків сліпили очі. Ми завернули на Гранвіа. – Ох, Джейку, – сказала Брет, – мабуть, нам чудово жилося б разом! Попереду кінний поліцейський у хакі регулював вуличний рух. Він підняв жезл. Водій різко загальмував, і Брет притисло до мене. – Так, – сказав я. – Яка втішна думка, правда ж? 1 Connais pas – НЕ ЗНАЮ ТАКОЇ (франц.). 2 C’est entendu, Monsieur – Буде зроблено, месьє (франц.). 3 “Che mala fortuna! Che mala fortuna!” – Яке нещастя! Яке нещастя! (Італ.) 4 tres, tres gentille – Дуже, дуже мила (франц.). 5 Comment? – Що? (Франц.) 6 Syndicat d’lnitiative – Ініціативна спілка (франц.) – організація, що виявляє місцеві ресурси. 7 ayuntamiento – Муніципалітет (icп.) 8 aguardiente – Горілка (ісп.). 9 Por ustedes? – Для вас? (Ісп.) 10 desencajonada – Вивантаження биків (ісп.). 11 “SOL, SOL Y SOMBRA, SOMBRA” – Сонце, сонце й тінь, тінь (ісп.). 12 “ANIS DEL TORO” – “Бичача ганусівка” (ісп.). Гуляння (Ісп.). 13 “Mucha suerte” – Успіху (ten.). 14 Limpia botas? – Почистити черевики? (Ісп.) 15 esta ciudad – Цього міста (ісп.). 16 Globos illuminados – Світляні кулі (ісп.). 17 еnсіеrro – Перегін биків до арени (ісп.). 18 Es ya flamenco – Це вже занадто (ісп.). 19 Si, senorito – Гаразд, пане (ісп.). 20 La France sportive – Спортивну Францію (франц.). 21 Muy buenos – Драстуйте (ісп.). 22 fоn-dast – Готелях (ісп.).



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ФІЄСТА (І СОНЦЕ СХОДИТЬ)- ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ
ребуси з зарубіжної літератури