Естетичне новаторство поезії 20-х років


Підручник Українська література
11 клас

Українська література 1920-1930 років

Естетичне новаторство поезії 20-х років

Художні пошуки поетів. Українська лірика 20-х років дивує багатством талантів, розмаїттям стильових течій і форм поетичного моделювання думок і почуттів людини. Паралельно й у складному поєднанні розвиваються імпресіонізм (Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий), символізм (Микола Філянський, Яків Савченко, Павло Савченко, Дмитро Загул, Володимир Ярошенко, Микола Терещенко, Андрій Головко), експресіонізм (Тодось Осьмачка), неоромантизм (Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Олекса Близько), неокласицизм, конструктивізм (Валер’ян Поліщук), футуризм та інші модерні течії. Поезія естетично освоювала досягнення митців світу, завдяки своїй мобільності обіймаючи чільне місце в українській літературі.

Відбувався інтенсивний процес тематичного оновлення лірики та її жанрових форм. Передусім поети зосереджують увагу на героїко-романтичному оспівуванні української національної революції, на внутрішніх процесах народження нової особистості, свідомого українця, захисника незалежної Вітчизни. Неповторний образно-емоційний сплав переживань людини в добу революції та громадянської війни відтворили Іван Кулик (“Мої коломийки”), Майк Йогансен (“Д’гори”), Микола Бажан (“17-й патруль”),

Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші.

Можна виділити декілька тенденцій у розвитку поезії. Насамперед це лірика, яка поглиблено аналізує складні процеси внутрішнього світу особистості, породжені бурхливими подіями часу (Павло Тичина, Володимир Сосюра, Євген Плужник, Микола Бажан, Володимир Свідзинський, Максим Рильський). Виокремлюється лірика громадянська, політично спрямована, культивована пролетарськими поетами, які створювали абстрактно-символічний образ класу, звісно робітничого, зосереджуючи увагу на психології маси. Пролеткультівці взагалі закликали до знищення лірики. Василь Еллан-Блакитний пропонував створити мистецтво “масового героїзму”. Внаслідок таких уявлень, за словами Олександра Білецького, замість яскравих героїв постає “багатоголовий герой: спаяний єдиною психологією, прагненнями, волею – колектив, група”.

Спираючись на традиції української та європейської поезії, Павло Тичина, Євген Плужник, Володимир Свідзинський, Тодось Осьмачка, неокласики звернулись до філософського осмислення буття людини. Розвиваються жанри сонета, медитації, вірша рефлексії, вірша-пейзажу, вірша-портрета, елегії. У 20-х роках лірика тяжіла до філософського трактування тих проблем, що мали вирішальне значення для історичної долі українського народу. Зокрема, митці порушували вічні теми свободи й неволі, життя і смерті, людини і всесвіту, особи й колективу, проте розв’язували їх по-сучасному. В поезіях Рильського щирий ліризм поєднується з осмисленням духовної суті сучасника, у Бажана інтелектуальна енергія – з бароковою вигадливістю, у Свідзинського природа трактується як невід’ємна частина гармонійного буття людини у Всесвіті. Екзистенційні мотиви буття і смерті як забуття осмислював Плужник.

Інтенсивно розвивається урбаністична поезія, яка в XIX столітті майже не культивувалась в українській літературі. Митці (передусім футуристи) оспівують індустріалізацію країни, наприклад, вірші про Дніпрельстан створили Володимир Сосюра, Павло Филипович, Василь Мисик, Андрій Панів, Михайль Семенко та інші. Відгомін грандіозного будівництва в країні відлунює в “Будівлях” Миколи Бажана, “Ніагарі” Івана Кулика, “Геліополісі” Дмитра Загула, “Харкові” Павла Тичини. Естетично багатовимірною окреслюється урбаністична поезія неокласиків, де образ міста розгортається через філософську опозицію зодчество – руїна. У їхніх візіях (лат. visio – зір, образ, бачення) Київ поставав як вічне світове місто, як центр духовності й краси, місто-храм (вірші Михайла Драй-Хмари, Миколи Зерова, Павла Филиповича). Архітектура міста окреслюється внутрішньо цілісною як символ культури, що промовляє про націю крізь віки й тисячоліття.

Навіть традиційна для української поезії пейзажна лірика зазнає оновлення, набуває осмислення тема людини і природи. Розвивається мариністична лірика, в якій тема моря не просто символізує долю людини у складних хвилях часу, як це було в романтиків першої половини XIX століття, а стає образом світобудови, лоном усього живого. У 20-і роки до теми моря зверталися Рильський, Плужник, Драй-Хмара, Поліщук, Близько. Звеличуючи морську стихію, вони по-філософськи осмислюють світ людини й морське царство, їх конфронтацію й гармонію.

Особливого розквіту на грунті української поезії досягає верлібр у творчості Михайля Семенка, Валер’яна Поліщука, Гео Шкурупія, Олекси Близька. Майже кожен поет 20-х років звертався до цієї форми, надзвичайно популярної тоді в Європі. Верлібрами написані авангардні твори Михайля Семенка. У “Поемі повстань” він закликав митців: “Поети, зривайте метр! Ляжте під колеса революції”. Як і німецькі авангардисти, Семенко прагнув наповнити слово додатковими смислами: фрази розташовував у графічні конструкції, вдавався до акростихів, різних комбінацій слів, бажаючи кольоромузикою, барвами і звуками викликати певні суб’єктивні почуття.

Виникає новий жанровий різновид – лірична поема. Сюжет у ній розгортається як потік суперечливих роздумів і переживань ліричного героя: “В електричний вік”, “Поема моєї сестри” Миколи Хвильового, “Галілей”, “Канів” Євгена Плужника. У поемі “Галілей” порушується проблема вибору людиною місця в житті. Герой твору замислюється над тим, чи потрібно інтелігентові втручатися у складні суперечності доби, а чи краще обрати тактику вичікування; чи має право гуманіст пройти повз зло? Ліричний герой поеми Плужника – це новітній Галілей, тому й займає активну позицію, утверджуючи добро як діяння.

Поеми 20-х років увібрали в себе тривожні ритми часу, лексику й фразеологію революційного міста, народну пісню, революційні гімни й Марсельєзи; у них відкрито взаємодіють конкретно-реальний, умовний і романтично-символічний плани змалювання героя й часу. Великий вплив на характер шукань українських поетів мала поема “Золотий гомін” Павла Тичини, яка увібрала велич і трагізм української національної революції. Цю лінію продовжив у ліро – епічній поемі “Червона зима” Володимир Сосюра (1898-1965), активний учасник революційних подій в Україні. Побачене й пережите автором лягло в сюжетну основу твору, визначило його пафос. Поему проймають не тільки бадьорі інтонації ліричного оповідача, а й трагічні нотки. Назва твору символічна: від смертей, пролитої крові зима стала червоною. Багряна барва наскрізна у творі. Як і колись, у добу козацтва, бійцям, які від’їжджають на війну, дівчата пришивають червоні стрічки – символ дівочої вірності й батьківщини. Національний колорит домінує у творі: наприклад, біля

Володимир Сосюра. Фото. 1923

Микола Бажан

Ешелонів бійці співають народну пісню “Чумак”. Помітних художніх відкриттів поет досяг в історичних поемах “Тарас Трясило”, “Мазепа”, де порушив проблему державотворчих змагань українського народу.

Класичною довершеністю, високим інтелектуалізмом відзначаються філософські поеми Миколи Бажана (1904-1983) “Розмова сердець”, “Гофманова ніч”, “Гетто в Умані”, “Сліпці”, “Число”, “Смерть Гамлета”. Поет зумів почути перегуки історії та сучасності, художньо побачити актуальне у поезіях минулого. Поема “Розмова сердець” характеризується дискусійністю, викриттям імперської ідеології. У цьому світлі Бажан розглядає гоголівський комплекс роздвоєння – “двох душ” у так звану українську меншовартісність, типову для людини поневоленої нації. Відгриміла революція, впала ненависна імперія, але комплекс роздвоєної душі оживає знову: психологічно його важко подолати. Героя поеми переслідує тінь минулого, його рабський страх, його двійник. Врешті, герой перемагає двійника в ім’я майбутнього України. Поему “Сліпці”, оприлюднену в журналі “Життя й революція” (1931), згодом друкувати заборонили. У ній з великим знанням історичного матеріалу змальовано побут лірників XVIII століття, майстерно відтворено колорит епохи, дух часу, навіть специфічний словник лірників. Поет показав себе “майстром карбованого слова”. Певними деталями автор натякає на національну поразку українців після знищення Запорозької Січі Катериною II. На цьому тлі Бажан показує двох лірників – старого й молодого, порушуючи тему митця і мистецтва, його ролі в суспільстві. Старого кобзаря звеличують рани і всеохопна мудрість, але він не відзначається активною позицією. Натомість молодий лірник протестує, хоче “здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик!..” Виникають прозорі алюзії (натяки на певний літературний твір, образ чи історичну подію) до сучасної Бажанові дійсності: “незрячі жебраки”, що “бачили багато” і грали на ярмарках борцям за волю України, тепер грають сучасним Кочубеям й іншим перевертням.

Імпресіонізм “перших хоробрих”. Яскравим метеором на небосхилі

Василь Чумак

Новітньої поезії засяяла постать молодого й самобутнього поета Василя Чумака (1901-1919), розстріляного денікінцями в Києві. Він увійшов в українську літературу єдиною збіркою “Заспів” (1919). Ця книжка, за словами критика Бориса Якубовського, назавжди залишиться в нашому письменстві першим квітом ранньої весни революції”. Василь Чумак – талановитий поет-імпресіоніст, який формувався під впливом Олександра Олеся, поетичного короля сердець його покоління. Збірка пройнята космічними образами, героїзацією подвигу окремої людини й народу, адже митець вірив в ідею світової революції й відродження України як держави. Триптих “Червоний заспів” відтворює атмосферу революційного підпілля, в якому перебував і сам поет як член Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Автор майстерно використовує алітерацію: “риємо – риємо – риємо / землю, неначе кроти”, градацію образів, яскраві метафори: “сіємо – сіємо – сіємо / буйні червоні цвіти”, тобто революційні ідеї визволення, які сіють борці і які зійдуть бурями, маками й вогнями. Критик Андрій Хвиля так писав про цей вірш: “Коротко. Одрубко. Все сказано. Тут – непереможна сила, незламна воля. Чумак бурхливий, блискучий, як революція, в своїх поезіях, що оспівували “єднання братніх заліз”. Українську національну революцію Чумак прославив у віршах “Кобзареві”, “Заклик”, “Геть сумніви”, “За кордони”, “Пісні помсти”.

Клод Моне. Враження. Схід сонця. 1872

Василь Чумак зумів відбити настрої й почуття тогочасного інтелігента, котрий живе в умовах жорстоких духовних і соціальних зрушень, змальовуючи його роздвоєність, хитання й сумніви в доцільності кровопролиття: “Дві душі: одна шукає бурі, / струн шалених на бандурі… /А друга… друга – блакитний спокій / вдалині, де степ широкий, / танки мрій тремтячих, ніжних-ніжних, І в шатах білосніжних” (“Дві душі”). У поетиці імпресіонізму написано вірш “Офіра”, що його Василь Еллан – Блакитний назвав “шедевром української поезії”. Водночас вірш є своєрідним поетичним кредо Чумака. Тут окреслено місце поета під час революції: писати й малювати потрібно не чорнилом, а власною кров’ю, віддаючи свій хист справі революції: “Кожну хвилю краплю крові місту; / скло вітрин і тротуари сповнить ярим змістом”. Назва твору символічна: у християнстві “офіра” означає “жертва”. Боротьба за волю і прекрасне майбутнє вимагає жертовності власного “Я” в ім’я загального. Так учинив митець, герой твору, принісши в офіру своє життя й вірячи в поступ людства. Імпресіоністичними мазками змальовано психічний стан ліричного героя, хворого на сухоти. Його всюди переслідують видіння крапель власної крові та багряної революції, що зливаються воєдино. Сум та безнадія охоплюють хворого: чи не марними є жертви? Проте в останні хвилини життя ліричний герой вірить, що “Казка. Близько. Йде…”.

Витонченістю почуттів і художньою майстерністю вирізняється поезія “Сьогодні ходив на могилу матусі”, в якій оспівано ніжну синівську любов до матері. Для імпресіоністичного стилю Чумака характерними є стислість, “рубаність вислову”, прості непоширені речення, за допомогою яких відтворено мінливість вражень ліричного героя, легкими мазками окреслено навколишній світ. Цим досягається й емоційність твору. Звідси – поетична стихія, злива метафор і порівнянь, густа конденсація думок і почуттів (“Обніжок”, “Травень”, “Ти – жаль”, “Конвалії”, “Погром”). Поезія Чумака відзначається високою вольовою напругою, енергією, бойовими закличними гаслами.

Василь Еллан-Блакитний (1894-1925) увійшов в українську лірику збіркою “Удари молота і серця” (1920). Це був активний діяч УПСР, членів якої називали боротьбистами – від назви газети “Боротьба”, яку він редагував. То була партія національного спрямування. Семінаристом Василь Еллан – Блакитний відвідував знамениті суботи у Михайла Коцюбинського, на яких читав свої поезії: “В житті горю… Життя люблю – /І лоскіт сміху й терпкі сльози, / І кожну радощинку п’ю, / Як сонце п’є ранкові роси”. Поет навчився тонко через ритмомелодику передавати мінливі душевні стани, поєднувати в цілісність образи-символи й звукопис вірша.

Василь Еллан-Блакитний

Після революції лірику Еллана-Блакитного сповнюють мотиви боротьби, дії, життєствердження: “Ні слова про спокій! Ні слова про втому! / Хай марші лунають бадьорі й гучні…”. Вірш “Вперед” будується на поетиці окличних речень, риторичних питань, що підсилює дію й розкриває рішучість ліричного героя змінити старий світ: “Вмремо. – а здобудем ключі від життя”. У збірці “Удари молота і серця” ліричний герой окреслюється як полум’яний революціонер, максималіст, колективіст, що промовляє за всіх пролетарів, поєднаних “плечем до плеча”, чиї “очі горять, як вістря меча”. Герой гостро відчуває закостенілість мислення поневоленої людини, рутинність міщанської психології, які заважають скинути кайдани неволі. Його мовлення схвильоване, полемічне, побудоване як серія ударів по ворогові. Метафора “удари молота” історії в такт з “ударами серця” передає світорозуміння революціонера: “Муром затято обрій. / Вдарте з розгону: р-раз… / Ми – тільки перші хоробрі, / Мільйон підпирає нас” (“Удари молота”). Правда, у ліриці Еллана-Блакитного неповторний духовний світ індивіда розчинено в масі, замість особи – соціальні типи. Це зумовило художні прорахунки у створенні образу творця революції: знеособленість, спрощення духовного світу людини.

Еллан-Блакитний пише поезії-марсельєзи, марші, гімни революції, в яких риторично й декларативно, але афористично відбито дух доби, соціальне й національне пробудження мас (“Після “Крейцерової сонати”, “Бастилія”, “Канонада”). На очах ліричного героя розігрується велике дійство революції. Його душа озивається голосом сурми, барабанним боєм, багатоголосими хоралами. В автобіографічній поезії “До берегів” органічно сплелися неоромантика й імпресіонізм. Поезія будується на антитезі: затишкові, спокою протиставляються безупинний рух вперед, неминучість боротьби, втіленої в образах човна й чайки. Як крещендо, звучить заключний рядок вірша: “Вперед! Завжди вперед несіть мене, вітрила”. Поетові імпонує імпресіоністична стилістика, що передбачає безпосереднє відтворення хвилинних вражень, коротка, “рубана” фраза, ритмомелодика, що базується на мінливості темпу, прийомі умовчування, застосуванні пауз.

Лірика символістів. Інтенсивно розвивалася символістська стильова течія. Її репрезентували брати Павло і Яків Савченки, Дмитро Загул, Микола Терещенко, Володимир

Яків Савченко

Кобилянський, Олекса Слісаренко. Основним тропом був символ – стійка метафора. В українських ліриків саме символ став принципом узагальнення; його призначення – відкрити сутність світу ідей і мрій.

Образи-символи натякають на приховану, містичну сутність явищ. Поети-символісти збагатили лірику розмаїттям рефлексій, навіювань, інтуїтивних здогадів, гри на багатозначності слова. Олександр Білецький вважав, що український символізм розширив ідейний обшир поезії, підніс на новий щабель техніку віршування.

Микола Зеров назвав “зорею плеяди” Якова Савченка (1890-1937), автора збірок “Поезії” (1918), “Земля” (1921). У його творах фігурують абстрактні образи привидів, змій, дикої сили, почерпнуті з традиції романтиків. Поезії цього символіста мелодійні й художньо досконалі: “Він вночі прилетить на шаленім коні, / І в вікно він постука залізним мечем. / Ти останнюю казку докажеш мені / І заллєшся плачем” (“Не дано”).

Естетична концепція дійсності Якова Савченка ірреальна: за світом явищ, які людина бачить, ховається справжній світ, невідомий і таємничий. Покликання поета – збагнути його та відкрити читачам. Савченкове Невідоме нагадує античний Фатум: людина безсила перед невідомим, віддана на поталу космічним силам, але їй дано передчуття, внутрішній голос. Появу віршів Савченка спричинили передчуття катастрофи, Перша світова війна, що закінчилась революцією. Його поезія – відлуння глобальних змін. А тому улюблений колір митця – чорний, що покриває навіть стихію вогню і сонця: “Три кольори в житті було, / В трьох кольорах уся земля. / В двох кольорах горіло Зло, / А третій мій. А в третім – я.//І третій – чорний, як агат. / Я вмер уже – і ним свічусь. /І третій – блиск страшних Свічад, / Що мертвий я тепер дивлюсь” (“Три кольори”).

Лірика Савченка відбивала тривожні настрої мас, адже рідна Україна стікала кров’ю у вирі революції та громадянської війни. Поетові вона здається пустелею, а тому він хоче пробудити її криком труб”, “брязчанням арф”. Революційний світ постає перед митцем як гігантський потік, як розщеплений Всесвіт, що нищить народи й Землю. Трагізм доби особливо виразно передано в поезії “Христос отаву косить”, яка перегукується із “Скорбною матір’ю” Тичини. У Савченка біблійний сюжет відтінює трагічну долю України. До селянина приходить Христос і допомагає йому косити, прагнучи замінити полеглого у бою сина. Цей образ символізує найвищу правду народу, який жертовно бореться за свободу: “Упав мужик на торішніх покосах: / Аж сто зірок цвіте! / Глянув: Христос отаву косить /І копиці кладе. // Глянув прострелено: хто се? / Чи ти, мій синочку, чи Ти, Христосе, / Обірваний, босий? / Хто се? / Ой, зацвіли в степах слова зоряно, / Ой, запалав смуток нив. // Давно вже людське поле зорано, / А ти й отави не скосив…”

Яків Савченко став жертвою сталінських репресій. 1 листопада 1937 року його розстріляли.

Українські символісти розширили зображально-виражальні можливості мистецтва слова. В їхній ліриці слово було не стільки поняттям, що безпосередньо називало річ, скільки образом, який викликав певні асоціації, бентежив своєю багатозначністю та прихованим змістом.

Лірика футуристів. Європеїзували українську лірику й футуристи. Оновлюючи її виражальні засоби, вони прагнули “випустити слова на волю” (Михайль Семенко), звільнити вірш від збігів фрази та віршованого рядка, щедро творили нові слова. Замість впровадженої романтиками, символістами та імпресіоністами евфонії (милозвучності), вони вводили в поезію дисонанси (різноголосність), застосовували вільні асоціації, щоб передати ритми нової доби.

Найталановитішим поетом-футуристом був Михайль Семенко (1892-1937). Він проголосив деструкцію (руйнування) форми, епатаж (скандальна витівка). Заслугою поета було звернення до урбаністичних мотивів. Митець творив алогічну мову, надмірно вживав приголосні, намагаючись передати хаос індустріального міста. Класичним зразком такої поезії є вірш “Місто”: “візники – люди / трамваї – люди / автомобілібілі / бігорух рухобіги… диму сталь / палять / пах / пахка / пахітосна / дим синій / чорний ди / м…” Поет був найпослідовнішим митцем-футуристом, невгамовним руйнівником класичних форм вірша і поетики.

У збірках “Прелюд” (1913), “Дерзання”, “Кверофутуризм” (1914) (лат. кверо – шукати) переважає метафорична гра понять та образів, хоча наявні й елементи символістської поетики. Після революції Михайль Семенко здійснює футуристичну революцію в мистецтві, видає десятки книг: “П’єро здається”, “П’єро кохає”, “П’єро мертвопетлює”, “Дев’ять поем” (1918-1919). Він заповзявся зруйнувати селянську основу української поезії, протиставляючи їй урбаністичні мотиви. Замість споконвічної

Михайль Семенко

Української мрійливості й лагідності Семенко запроваджує “голосну маніфестацію нервової душі” (Юрій Лавріненко), поетизуючи прозу щоденності, індустріальний пейзаж. Він стає співцем автомобілів та локомотивів, задимлених міст. Змальовуючи міський пейзаж, поет робить його динамічним, змінюваним відповідно до руху автомобіля, в якому їде герой твору. В циклі “Дев’ять поем” митець перегукується із збіркою “Міста-спрути” Еміля Верхарна, змальовуючи образ старого світу і народження нового. Монументальна постать ліричного героя втілює міць і силу народу, що визволяється. У 1937 році Михайль Семенко був репресований і розстріляний.

Отже, поезія 20-х років XX століття характеризується модерними художніми стильовими течіями й напрямами, новаторськими засобами змалювання духовного світу людини. Оновилася проблематика й жанровий репертуар лірики, застосовувалися як традиційні прийоми моделювання життя, так і новітні, авангардні, що синтезувалися в неперехідні явища культури. На жаль, модерні художні пошуки та естетичні відкриття з наступом культу особи Сталіна були жорстоко перервані, а твори митців українського відродження заборонені й оголошені шкідливими, класово ворожими.





1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Естетичне новаторство поезії 20-х років
срібна доба поезія твір