ДЖЕЙН ЕЙР – БРОНТЕ, Шарлотта


CHARLOTTE BRONTE JANE EYRE Переклав з англійської Петро Соколовський Один з кращих творів Шарлоти Бронте, в якому письменниця через естетичну систему найбільш повно розкрила своє розуміння людського ідеалу. З образом Джейн Ейр в англійську літературу ввійшла нова героїня – розумна, чуйна, талановита жінка, яка над усе цінує і відстоює не тільки свою жіночу, а насамперед людську гідність. РОЗДІЛ І Того дня ми не змогли піти на прогулянку. Щоправда, вранці ми поблукали з годинку алеями, обсадженими кущами, з яких уже опало листя, та по обіді (місіс Рід, коли не було гостей, обідала рано) холодний зимовий вітер нагнав чорні хмари і линув такий холодний дощ, що годі було й думати виходити з дому. Щодо мене, то я була рада: я страх не любила довгих пообідніх прогулянок, а надто взимку. Жахливо було вертатися додому в холодному присмерку, коли заходять зашпори в руки і в ноги, а серце ниє від сердитого бурчання Бесі, нашої няні, та від принизливого усвідомлення фізичної переваги наді мною Елізи, Джона та Джорджіани Рід. Згадані Еліза, Джон та Джорджіана зібралися тепер у вітальні біля своєї матері, що напівлежала на канапі біля каміна і здавалася цілком щасливою серед своїх дорогих діток (в ту хвилину вони не билися й не ревли). Мене не прийняли до цього родинного гурту; місіс Рід сказала, що їй дуже шкода віддаляти мене від себе, але, поки вона не почує від Бесі й не побачить

на власні очі, що я справді прагну розвивати в собі приємні й добропристойні манери, поки я не стану привітною й лагідною дитиною, – щирішою, добрішою, відвертішою, – вона мусить позбавити мене всіх радощів, якими тішаться слухняні й шанобливі діти. – Що вам Бесі наговорила на мене?- спитала я. – Джейн, я не люблю, коли чіпляються до слів і допитуються. Дитина не сміє так розмовляти зі старшими! Іди сядь собі десь і, поки не навчишся бути чемною, мовчи. З вітальні був хід у невеличку їдаленьку; отож я й шмигнула туди. Там стояла шафа з книжками. Я вибрала собі одну з них, спершу подивившись, чи вона з малюнками. Потім забралася на підвіконня, де й сіла, підібгавши ноги по-турецькому. Запнувши червоні штофні завіси, я з двох боків відгородилась від довколишнього світу. Праворуч мене затуляли зборки червоної тканини, ліворуч захищали від негоди віконні шибки, які, проте, не могли приховати сумної картини пізнього листопада. Гортаючи книгу, я час від часу поглядала у вікно, за яким западав холодний зимовий вечір. Вдалині висіла густа запона туману і хмар; перед вікном розкинувся моріжок з пошарпаними бурею кущами; їх щедро поливали дощові потоки, гнані вітром, який, жалібно стогнучи, налітав шаленими поривами. Я знову взялася до своєї книги – це було “Життя англійських птахів” Б’юїка. Правду кажучи, текст цікавив мене мало, проте, хоч я була ще дитиною, деякі вступні сторінки мимоволі привернули мою увагу. Там розповідалося про пристановище морських птахів, про пустельні скелі та кручі, де вони були єдині мешканці, про береги Норвегії, біля яких, від мису Лінденеса, що лежить на самому півдні країни, аж до Нордкапа рясніє безліч островів: Де крижаний лютує океан Між островів, оголених і диких, На дальній півночі, й важкі жбурляє хвилі Атлантика на морок скель Гебрідських. Не могла я поминути й опису холодних берегів Лапландії, Сибіру, Шпіцбергену, Нової Землі, Ісландії, Гренландії, одне слово, “безкраїх просторів Арктики, цієї сумної і безлюдної пустелі, цього царства морозу й криги, де нескінченні зими нагромадили гори льодовиків, утворивши навколо полюса щось подібне до крижаних Альп – оселю найлютіших холодів на землі”. Про ці мертво-білі простори у мене виникли свої власні уявлення, – туманні, як усі невиразні уявлення про світ, що снуються в дитячій голові, і водночас надзвичайно разючі. Під впливом вступних сторінок у мене складалося враження і від віньєток: скеля, що самотньо височить серед пінявих хвиль; розбитий човен, викинутий на безлюдний берег; блідий, холодний місяць, що дивиться із зловісних хмар, як розбурхані хвилі поглинають корабель. Якийсь невиразний смуток навіював мені малюнок, що зображав занедбане кладовище: надгробок з написом, брама, двоє дерев, низький небосхил із смужкою напіврозваленої огорожі та вузький серп молодика, супутника вечірньої пори. Два кораблі, що непорушно застигли в морі на безвітрі, здавалися мені морськими примарами. На сатану, що відбирає в злодія клунок з краденим добром, я не могла дивитися без жаху і мерщій перегорнула сторінку. Не меншим жахом сповнювала мене й чорна рогата істота, що сиділа на скелі, споглядаючи натовп довкола шибениці. Кожен малюнок оповідав якусь історію, здебільшого незбагненну для мого дитячого розуму й серця й водночас дуже цікаву – не менш цікаву, ніж казки, що їх оповідала нам довгими зимовими вечорами Бесі, коли була в доброму гуморі, а таке траплялося дуже рідко. Поставивши перед каміном у дитячій кімнаті прасувальний столик, Бесі дозволяла нам сісти навколо і, відпрасовуючи блонди на спідницях місіс Рід та плоячи оборки на її нічних чепчиках, заспокоювала нашу жадібну цікавість розповідями про кохання та пригоди, взятими із старовинних казок та ще давніших балад або, як я довідалась, ставши старшою, з “Памели” та “Генріха, герцога Морландського”. З Б’юїком на колінах я була – принаймні по-своєму – щаслива і боялась тільки одного: що моє щастя урветься. Так воно незабаром і сталося. Двері до їдаленьки рипнули. – Гей, рюмсо! – почувся голос Джона Ріда; він замовк: йому, мабуть, здалося, що в кімнаті нікого немає. – Де в біса вона поділася? – вів він далі. – Лізі! Джорджі! – гукнув він на сестер. – Джоан тут немає. Скажіть мамі, що вона вискочила на дощ. От вреднюче створіння! “Добре, що я запнула завіси”, – подумала я, палко бажаючи, щоб мене не знайшли у моїй схованці. Джон Рід і не знайшов би мене сам, бо він не був ні спостережливий, ані кмітливий; аж тут у двері просунула голову Еліза й одразу сказала: – Вона, напевне, на вікні, Джоне. Я одразу ж вийшла зі своєї схованки, – я боялася, що Джон силоміць витягне мене звідти. – Чого тобі треба? – спитала я вдавано покірливо. – Треба казати: “Чого ви бажаєте, мастере Рід”, – відповів він. – Я бажаю, щоб ти підійшла до мене, – і, сівши в крісло, показав рукою, щоб я наблизилась і стала перед ним. Джон Рід був на чотири роки старший за мене: йому минуло чотирнадцять, а мені тільки десять. То був гладкий хлопчак, що набагато переріс своїх ровесників; впадали в очі його прищувата нездорова шкіра, широке, з грубими рисами, обличчя й великі руки та ноги. Він завжди об’їдався за столом і тому мав тьмяні осоловілі очі й обвислі щоки. Зараз йому слід було б сидіти в школі, але мати взяла його на місяць-два додому, мовляв, “через слабке здоров’я”. Джонів учитель, містер Майлз, запевняв, що хлопець цілком здоровий, – не треба тільки присилати йому з дому стільки печива й цукерок; але материнське серце повставало проти такої грубої думки й схилялося до благороднішої версії: блідість Джона пояснювалася перевтомою та тугою за рідною домівкою. Джон був не дуже ніжний син і брат, мене ж він люто ненавидів. Він тиранив і мучив мене – не два-три рази на тиждень і навіть не раз чи двічі на день, а безперестану. Я боялася його кожним своїм нервом, і кожна моя жилочка тремтіла, коли він підступав до мене. Часом я аж не тямила себе від страху, бо нікому було оборонити мене від його погроз і знущань: челядь не хотіла дратувати панича, заступаючись за мене, а місіс Рід в таких випадках робилася сліпа й глуха: вона ніколи не помічала, що син лає чи б’є мене, хоч той робив це не раз і при ній, щоправда, частіше за її спиною. Я звикла слухатись Джона і одразу підійшла до крісла, в якому він сидів; добрих три хвилини він показував мені язика, висолоплюючи його скільки міг. Я знала, що після цього він неодмінно битиметься, і, тремтячи зі страху, думала, який він гидкий і потворний… Джон, либонь, прочитав цю думку на моєму обличчі, бо раптом, не сказавши ні слова, дав мені сильного стусана. Я поточилася, але встояла на ногах і відступила один-два кроки назад. – Це тобі за те, що ти нагрубіянила мамі, – сказав він, – і за те, що сховалася за завісою, і за те, що так подивилася на мене зараз… Жаба! Я звикла до Джонових образ, і мені й на думку не спадало, що я можу дати йому відсіч; я тільки зі страхом чекала нового удару, певна, що то був лише початок. – Що ти робила за завісою? – спитав він. – Читала. – Покажи книжку. Я взяла з вікна книжку й подала йому. – Ти не маєш права брати наші книжки! Мама каже, що ти живеш у нас на ласкавому хлібі. У тебе нема ані шеляга, твій батько нічого тобі не залишив. Тобі більше пристало ходити з торбами, аніж жити тут з нами, дітьми джентльмена, їсти те, що й ми, та носити сукні, що їх купує наша мама. Я покажу тобі, як порпатися в моїх книжках! Чуєш – це мої книжки! І ввесь цей дім – мій! Або буде мій за кілька років. Іди стань коло дверей, тільки далі від дзеркала та вікон. Я так і зробила, не добравши спершу, чого він хоче; коли ж побачила, що він устав і замірився на мене книжкою, то злякано скрикнула й інстинктивно метнулась убік, та запізно: грубий том влучив у мене, я впала і, вдарившись об одвірок, розбила собі голову. З рани потекла кров, я відчула гострий біль, – увесь мій страх відразу пропав, його заступили інші почуття. – Гидкий, жорстокий хлопчисько! – крикнула я. – Ти схожий на вбивцю! На рабовласника! На римського імператора! Я читала Голдсмітову “Історію Риму” і склала собі власну думку про Нерона, Калігулу та інших тиранів. Тайкома я вже давно робила порівняння, але ніколи не думала, що висловлю їх уголос. – Що-о? – заревів Джон. – Як ти сказала? Ви чули, Лізі й Джорджі? Я скажу мамі! Але спершу… Він прожогом кинувся до мене, схопив однією рукою за плече, а другою вчепився у волосся. Однак перед ним була доведена до розпачу істота. Я справді вбачала в ньому тирана-душогуба. Кров крапля по краплі стікала мені за комір, гострий біль не вщухав. Ці почуття на якийсь час приглушили страх, і я зустріла Джона як несамовита. Я гаразд не тямила, що робила руками, тільки чула, як Джон кричав: “Жаба! Жаба!” – а тоді голосно заверещав. Та допомога була недалеко: Еліза й Джорджіана кинулись нагору по місіс Рід, яка прибігла у супроводі Бесі та покоївки Ебот. Нас розборонили, і я почула: – Ай-яй-яй! Ах ти ж негіднице! Так накинутися на мастера Джона! – Таке мале, а таке люте! А місіс Рід вирекла присуд: – Відведіть її до червоної кімнати й замкніть там! Чотири руки одразу вхопили мене й понесли нагору. РОЗДІЛ II Я пручалася щосили, і таке нечуване зухвальство дуже обурило Бесі та міс Ебот, які й так були поганої думки про мене. Ніде правди діти, я була таки сама не своя, або, як кажуть французи, сама не при собі: я розуміла, що за одну мить цього бунту заплачу тяжкою покарою, і, як кожний повсталий раб, у розпачі була готова на все. – Тримайте її за руки, міс Ебот! Вона неначе сказилася. – Який сором! Який сором! – репетувала покоївка. – Хіба можна так негідно поводитися, міс Ейр! Бити панича, сина вашої добродійниці! Таж це ваш молодий господар! – Господар? Який такий господар? Хіба я служниця? – Ви гірше, ніж служниця, ви живете на чужих харчах. Ось посидьте тут і подумайте про свою поведінку. З цими словами вони втягли мене до кімнати, вказаної місіс Рід, і кинули на канапу: я миттю схопилася на ноги, але дві пари рук посадовили мене на місце. – Сидіть тихо, а то ми вас прив’яжемо, – сказала Бесі. – Міс Ебот, дайте-но мені ваші підв’язки, бо мої вона зразу ж розірве. Міс Ебот почала стягати підв’язку з товстої ноги. Ці приготування до ще одної принизливої кари привели мене до тями. – Не треба підв’язок! – закричала я. – Я сидітиму тихо! І, щоб мені повірили, вп’ялася руками в сидіння. – Ну, глядіть же!.. – сказала Бесі. Побачивши, що я справді втихомирилась, вона пустила мене. Бесі та міс Ебот ще довго стояли переді мною, згорнувши руки на животі, і з підозрою й недовірою придивлялись до мене, чи я, бува, не схибнулась з розуму. – Вона ще ніколи не викидала таких коників, – мовила врешті Бесі до покоївки. – Від неї можна було цього сподіватися, – відповіла та. – Я не раз казала пані, що я думаю про цю дитину, і пані була згодна зі мною. Таке вже мале та тихе! Я ще не бачила, щоб дівчинка її віку була така потайна. Бесі промовчала, а тоді сказала, звертаючись до мене: – Не забувайте, міс, чим ви зобов’язані місіс Рід: вона вас утримує. Якби вас вигнали звідси, вам довелося б жити в притулку для сиріт. Я не мала чого відповісти на її слова. Я чула їх не вперше: відколи я себе пам’ятаю, мені натякали на мою залежність. Ці вічні докори, що я живу на ласкавому хлібі, звучали в моїх вухах, наче якийсь не дуже зрозумілий, але гнітючий і неприємний приспів. – І не думайте, – підхопила міс Ебот, – що коли місіс Рід ласкаво виховує вас із своїми дітьми, то ви рівня Елізі, Джорджіані та мастерові Джону. їх чекає багатство, а ви ніколи нічого не матимете. Ви повинні скоритись і в усьому догоджати їм. – Все це ми кажемо задля вашої користі, – додала Бесі трохи лагідніше. – Ви повинні бути шанобливою й покірливою дитиною, тоді, може, цей дім стане вам рідною домівкою. А якщо будете злою й нечемною, пані напевне вас вижене. – Крім того, – докинула міс Ебот, – ще й Бог покарає її. Смерть спостигне її, коли вона отак казитиметься, а куди тоді піде її душа? Ходім, Бесі, нехай посидить тут сама. Нізащо в світі не хотіла б мати таку вдачу. Моліться, міс Ейр, бо, коли ви не покаєтесь, нечистий спуститься через комин і забере вас. І вони пішли, замкнувши за собою двері ключем. У червоній кімнаті ніхто не жив, і ночували в ній дуже рідко чи, вірніше, майже ніколи, хіба що коли господарі Гейтсхед-холу не мали де розмістити численних гостей. А проте то була одна з найбільших і найпишніших кімнат у будинку. Посередині, наче церковна рака, стояло ліжко з масивними стовпчиками з червоного дерева, завішене пурпуровою заслоною. Два високих вікна із завжди спущеними шторами були наполовину сховані під фестонами й пишними згортками драпрі з тої самої тканини; килим був червоний, стіл у ногах ліжка застелений багряним сукном; шпалери були світло-брунатні з рожевим відтінком; шафа, туалетний столик і крісла – з полірованого червоного дерева. В цій червонястій півтемряві біліла купа перин та подушок на ліжку, застеленому сніжно-білим пікейним покривалом. Так само чітко вирізнялося й велике м’яке крісло у білому чохлі, в головах ліжка, і стільчик під ноги перед ним. Це крісло видавалось мені якимсь білим троном. У червоній кімнаті було холодно, бо тут рідко топили; там було дуже тихо, бо вона містилась далеко від дитячої кімнати й кухні; вона здавалась похмурою, бо її рідко відвідували. В суботу приходила покоївка, щоб стерти з меблів та дзеркал порох, що сів за тиждень, та ще сама місіс Рід іноді навідувалася сюди, щоб перевірити, чи все на своєму місці у потаємній шухляді в шафі, де зберігалися фамільні папери, скринька з коштовностями та мініатюрний портрет її покійного чоловіка. Саме спогад про смерть містера Ріда і таїв у собі загадку червоної кімнати: в цьому пишному покої ніхто не жив із марновірного страху. Містер Рід помер дев’ять років тому; саме в цій кімнаті він сконав, тут він лежав у труні, звідси його винесли гробарі, і відтоді рідко хто заходив до червоної кімнати, де сталася така жахлива подія. Бесі й немилосердна міс Ебот посадили мене на низеньку канапку, що стояла недалеко від мармурового каміна; переді мною височіло ліжко; праворуч стояла велика темна шафа, на її полірованих дверцятах химерно тремтіли тьмяні відблиски світла; ліворуч були завішені вікна; велике дзеркало у простінку між ними повторювало холодну пишноту ліжка й усієї кімнати. Я не була певна, чи мене замкнули, і, коли нарешті насмілилася поворухнутись, то встала й підійшла до дверей. Та ба! Я потрапила у справжню в’язницю. Вертаючись, я пройшла перед дзеркалом і мимохіть зазирнула в його глибінь. Усе здавалося мені похмурішим і темнішим у цій примарній глибині, ніж насправді, а дивна невеличка постать, яка дивилася на мене звідти, її лице й руки, що біліли в присмерку, її блискучі злякані очі, що неспокійно бігали на застиглому обличчі, справді нагадували привид, – переді мною неначе була одна з тих безтілесних істот – напівфей-напівельфів, що в казках Бесі виходили пізньої доби з глухих, порослих папороттю боліт і лякали подорожніх. Я прожогом метнулась до канапи. В моє серце закрався забобонний страх, але я ще не зовсім піддалася йому. Кров моя кипіла, в мені палала невгамовна лють повсталого раба. На мене накотилося ціле море спогадів, і я одірвалася на якусь мить від гнітючої дійсності. Люта жорстокість Джона Ріда, горда байдужість його сестер, ворожість їхньої матері та несправедливість слуг – усе це повстало в моїй збентеженій душі, мов той намул, що підіймається з дна колодязя. Чом я така нещаслива, чом усі попихають мене, лають, клянуть? Чом я нікому не можу догодити? Чому ні в кого не можу запобігти ласки? А от свавільна й себелюбна Еліза нікого не дратує. І на розпещену й злу Джорджіану, яка завжди вередує й пиндючиться, ніхто ніколи не гнівається, її врода, рум’яні щічки й золотаві кучері, видно, чарують усіх, хто на неї гляне, і їй прощають будь-яку провину. Джонові ніхто й слова наперекір не скаже, його ніколи не карають, хоч він скручує голови голубам, убиває курчат, нацьковує собак на овець, обриває в теплиці виноград та обламує пуп’янки найрідкісніших квітів; він каже на свою матір “стара”, сміється з її смаглявої шкіри, такої ж, як і в нього самого, не слухає її і частенько рве й псує її шовкові сукні. І все-таки він її “любий синочок”. Я ж намагаюся поводитися якнайкраще, покірливо виконую всі свої обов’язки, але тільки й чую, що неслухняна, та вперта, та вовкувата, та потайна, – і так зрання до вечора. Голова в мене все ще боліла, з ранки йшла кров. Ніхто не вичитав Джонові за те, що він ні за що мене вдарив, а коли я дала йому відсіч, бо не хотіла далі терпіти жорстоке збиткування, усіх обурило моє зухвальство. “Несправедливо… Несправедливо”, – казав мій дитячий розум, напружений до краю від пережитих мук, а рішучість, що прокинулася в мені, поривала мене будь-що-будь позбутися нестерпного гніту, приміром, втекти з дому, а якщо цього не можна буде зробити, ніколи більше не їсти й не пити, щоб померти з голоду. Яким шаленим гнівом палали мої груди того похмурого пообіддя! Мозок мій гарячково працював, серце кипіло! Але ж у якій непроглядній пітьмі, в якому глибокому невіданні точилася ця душевна боротьба! Я не могла дати відповіді на невідступне болюче питання: чому я так страждаю? Тепер, коли збігло стільки років, я усе розумію. Я зовсім не пасувала до Гейтсхед-холу. Я була там усім як сіль в оці, ніщо не єднало мене ні з місіс Рід, ні з її дітьми, ні з її вірними слугами. Та коли вони не любили мене, то й я їх не любила. Як же вони могли бути прихильними до істоти, що не горнулась ні до кого з них; істоти чужої, що різнилася від них своєю вдачею й нахилами; істоти, ні до чого не здатної, негодної зробити їм якусь приємність; істоти зловмисної, непокірної, що повстала проти їхнього поводження та зневажала їхні погляди. Якби я була безжурна, обдарована, гарна, пустотлива дитина, – хай навіть залежна й самотня, – місіс Рід терпіла б мою присутність добродушніше, діти її ставилися б до мене прихильніше, по-дружньому, та й челядь не уїдалася б так на мене. У червоній кімнаті почала западати темрява; вже минула четверта година, і тьмяний день переходив у похмурий присмерк. Дощ без упину порощав у вікно на сходах, а вітер завивав у парку за будинком. Я вся задубіла з холоду й почала занепадати духом. Звичайне почуття приниження, непевності, пригніченості загасило останні жаринки мого гніву. Всі кажуть, що я погана, і я, мабуть, справді така: хіба ж не думала я нещодавно про те, як заморити себе голодом? Адже ж це гріх! А чи ж я готова до смерті? І чи склеп під вівтарем гейтсхедської церкви такий уже привабливий притулок? Мені казали, що там лежить похований містер Рід. Згадавши про небіжчика, я з дедалі більшим жахом думала про нього. Я вже його не пам’ятала, проте знала, що він був мій дядько – рідний брат моєї матері, що він прихистив мене, сирітку, в своєму домі і перед смертю домігся від місіс Рід обіцянки виховувати мене, як свою рідну дитину. Місіс Рід, видно, вважала, що додержала слова, і таки додержала – скільки дозволяла її натура. Але чи могла вона щиро любити чужу дитину, нічим не зв’язану з нею після смерті її чоловіка? Місіс Рід, напевно, дуже неохоче виконувала вирвану в неї обітницю стати за матір нерідній і нелюбій дитині, її дратувало, що в її домі живе зовсім чужа людина. І тут у мене виникла дивна думка. Я завжди була певна, що, якби містер Рід був живий, він ставився б до мене добре, і тепер, коли я сиділа й дивилась на біле ліжко й повиті мороком стіни, час від часу злякано поглядаючи в дзеркало, що тьмяно поблискувало в темряві, мені почало спливати на пам’ять усе, що я чула про покійників, потривожених у могилах, коли не виконується їхня передсмертна воля. Тоді вони повертаються до цього світу, щоб покарати присягопорушників і оступитися за покривджених. Отож я подумала, що дух містера Ріда, розгніваний кривдою, яку чинять дочці його сестри, може покинути свою потойбічну оселю, – чи то церковний склеп, чи невідомий світ померлих, – і з’явитися перед моїми очима в оцій кімнаті. Я втерла сльози й перестала плакати, щоб своїми розпачливими риданнями не збудити того, хто почав би втішати мене замогильним голосом і з невимовним жалем схилив би наді мною свою голову, осяяну фосфоричним світлом. Я вмерла б з жаху, якби почула слова розради від духа. Я всіма силами намагалася відігнати цю думку, опанувати себе. Відкинувши назад волосся, я підвела голову й сміливо подивилась навколо. В ту мить на стіні з’явилася світла пляма. Може, подумала я, то місячний промінь пробився крізь шпарку в віконниці? Але ні, місячний промінь нерухомо лежав би на стіні, а це світло рухалося: воно ковзнуло по стелі й затремтіло над моєю головою. Тепер мені неважко здогадатися, що то був промінь ліхтаря, якого хтось ніс перед домом, але в ту хвилину я чекала якогось страхіття, нерви мої були напружені до краю, отож я подумала, що цей тремтливий промінь віщує появу мешканця іншого світу. Серце в мене несамовито закалатало, голова запашіла, як жар, я неначе чула лопотіння невидимих крил. Щось ніби підступило до мене. Мені здушило в грудях, я задихалась. Не тямлячи себе від страху, я кинулася до дверей і щосили заторгала ними. В коридорі почулися швидкі кроки; у дверях повернувся ключ, ввійшли Бесі та Ебот. – Вам недобре, міс Ейр? – запитала Бесі. – От дерла горлянку! Аж у вухах лящало! – вигукнула Ебот. – Заберіть мене звідси! Дозвольте піти до дитячої кімнати! – закричала я. – Що з вами? Ви забилися? Чи, може, вам щось привиділось? – питала далі Бесі. – О!.. Я побачила якесь світло й подумала, що зараз тут з’явиться привид! – я схопила Бесі за руку, і вона не вирвала її з моїх рук. – Та то вона зумисне кричала, – мовила Ебот, гидливо скривившись. – Бач, який вереск зняла! Коли б їй десь боліло – то вже нехай, а то ж аби тільки всіх сюди поскликати. Знаю я її мерзенні хитрощі. – Що сталося? – владно спитав чийсь голос; коридором ішла місіс Рід; чепець її колихався, сукня погрозливо шелестіла. – Ебот! Бесі! Я, здається, наказала замкнути Джейн Ейр у червоній кімнаті і не випускати без мого дозволу, чи не так? – Міс Джейн так страшно кричала, пані, – виправдовувалася Бесі. – Пустіть її, – пролунало у відповідь. – Пусти Бесину руку, Джейн. В такий спосіб тобі не вдасться вийти звідси, затям собі. Я терпіти не можу хитрощів, а надто дитячих, і мій обов’язок показати тобі, що всі твої штучки марні: ти сидітимеш тут іще одну годину, і я тебе випущу тільки тоді, коли ти зробишся зовсім слухняною і втихомиришся. – Ой тітонько, згляньтесь на мене! Простіть мені! Я цього не витримаю! Покарайте мене якось інакше! Я помру, якщо… – Цить! Годі казитися! Мені гидко дивитись на тебе! Вона справді почувала до мене огиду. Вважала за хитру комедіантку й щиро вірила, що в мені поєднуються лихі пристрасті, ницість і небезпечна фальшивість. Бесі та Ебот пішли собі, і місіс Рід, яку дратував мій переляк і мої нестримні ридання, увіпхнула мене в червону кімнату й замкнула двері; не сказавши більше ні слова, вона швидко пішла геть. А незабаром зі мною, мабуть, стався напад, і я зомліла. РОЗДІЛ III Далі, пригадую, я прийшла до пам’яті, ніби після страшного кошмару; переді мною палахкотіло жахливе червоне полум’я, що його перетинали широкі чорні смуги. Я чула тихі голоси, неначе приглушені шумом водоспаду або вітру. Хвилювання, непевність і всевладний страх затьмарювали мою свідомість. Через якусь хвилю я збагнула, що хтось біля мене порається – піднімає й садовить мене в ліжку, та ще й дуже обережно, – так лагідно до мене доти ще ніхто не торкався. Я схилилась головою на подушку або на чиюсь руку й відчула себе легко й спокійно. А ще за якісь п’ять хвилин моє забуття зовсім розвіялось: я знала, що лежу на власному ліжку в дитячій кімнаті і що червоне полум’я – то вогонь у каміні. Була ніч, на столі горіла свічка, в ногах стояла Бесі з мискою в руках, а на стільці коло ліжка сидів, схилившись наді мною, якийсь чоловік. Я відчула невимовну полегкість, приємне почуття спокою й безпеки, коли побачила в кімнаті чужу людину, котра не мешкала у Гейтсхеді й не була ріднею місіс Рід. Відвернувшись від Бесі (хоч вона була мені куди менш огидна, ніж, скажімо, Ебот), я пильно придивилася до обличчя того чоловіка й пізнала його: то був містер Лойд, місцевий аптекар, що по нього місіс Рід посилала, коли, бувало, захворював хтось із челяді, – до себе і до своїх дітей вона кликала лікаря. – То хто ж я такий? – спитав він. Я назвала його й простягла йому руку; він узяв її, усміхаючись, і сказав: – Скоро ми й зовсім одужаємо. Потім він вклав мене назад у ліжко й, звернувшись до Бесі, загадав їй подбати, щоб мене ніхто не турбував серед ночі. Давши ще деякі настанови та сказавши, що навідається завтра, він пішов, на превеликий мій жаль: поки він сидів біля мене, я почувала себе під дружньою опікою, а тільки-но він причинив за собою двері, як у кімнаті неначе потемніло, я знов занепала духом, і невимовний смуток огорнув моє серце. – Може, ви б трохи подрімали, міс? – на диво лагідно спитала Бесі. Я ледве насмілилась їй відповісти: боялась, що наступні її слова будуть уже не такі приязні. – Спробую. – Може, вам хочеться пити? А може, чогось з’їсте? – Ні, дякую, Бесі. – То я, мабуть, піду спати, бо вже за північ, але ви гукніть мене, коли вночі вам буде чого треба. Аж надто дивна люб’язність з її боку! Вона додала мені відваги, і я запитала: – Бесі, скажіть, що зі мною? Я хвора? – Ви, мабуть, заслабли од того, що наплакались у червоній кімнаті. Але ви неодмінно скоро видужаєте. Бесі пішла до кімнати покоївки, що була поряд. Я чула, як вона казала: – Capo, ходи-но переночуєш зі мною у дитячій кімнаті. Я боюся лишатись на ніч сама з цією бідолашною дитиною. А що, як вона помре?.. Цікаво, чому з нею стався цей напад?.. Чи, бува, їй там чого не привиділось?.. Що не кажи, а пані повелася з нею таки жорстоко. Вона привела з собою Сару; вони вклалися в ліжко і ще з півгодини шепталися, поки позасинали. До мене долинали уривки їхньої розмови, і з них я дуже добре зрозуміла, про що вони розмовляли: – Щось у білому шугнуло повз неї й щезло… А за ним – здоровенний чорний собачище… Тричі грюкнуло в двері… На цвинтарі горів вогонь, просто над його могилою… Врешті обидві поснули; камін і свічка позгасали. А я тої нескінченно довгої ночі не заснула й на хвилинку: мій зір, слух і розум були до краю напружені від страху – страху, що його здатні почувати тільки діти. Пригода в червоній кімнаті не спричинилася до якоїсь тяжкої чи тривалої тілесної недуги – вона лише завдала мені тяжкої душевної рани, що й досі дається мені взнаки. Так, місіс Рід, це через вас зазнала я стільки тяжких душевних мук! Та я повинна простити вам, бо ви не відали, що чинили; краючи моє серце, ви вважали, що викорінюєте в мені лихі нахили. Назавтра, під обід, я, одягнена й закутана в шаль, сиділа біля каміна в дитячій кімнаті. Я почувала себе кволою й розбитою, але найдужче мене мучив невимовний душевний біль, що викликав у мене невпинні тихі сльози; я ще не встигала витерти зі щоки одну солону краплину, як за нею вже котилася друга. А проте я могла б почуватися щасливою, бо нікого з Рідів не було вдома: всі вони, – і дітки, й матуся, – подалися кудись у кареті. Ебот шила в прилеглім покої, а Бесі, котра ходила сюди-туди по кімнаті, прибираючи іграшки й соваючи шухлядами, час від часу зверталася до мене із незвично лагідними словами. Усе це мало б видаватись мені справжнім раєм, – адже я звикла бути для всіх попихачем й вислуховувати з ранку до вечора нескінченні докори. Але зараз мої нерви були такі збурені, що мене не заспокоювала ніяка тиша й не тішила ніяка догода. Бесі, що була зійшла вниз у кухню, принесла мені звідти пиріг на яскраво розмальованій порцеляновій тарілці; мені дуже подобався райський птах у віночку з незабудок та нерозквітлих троянд, що її прикрашав, і я не раз прохала дозволу потримати в руках цю тарілку, щоб зблизька роздивитися на неї, та досі мене вважали негідною такої ласки. І ось цю чудову тарілку ставлять мені на коліна й привітно припрошують з’їсти шматочок смачного пирога. Даремна ласка! Вона прийшла занадто пізно, як і інші радощі, що їх ми довго й марно чекаємо! Я не стала їсти пирога, а птахове пір’я й барви квітів видалися мені дивно побляклими; я відставила тарілку з пирогом. Бесі спитала, чи не хотіла б я почитати яку книжку. Слово “книжка” трохи відживило мене, і я попросила її принести з бібліотеки “Мандри Гулівера”. Цю книгу я вже вкотре перечитувала з захопленням. Я гадала, що в ній описані справжні події, і вона цікавила мене куди більше, ніж дитячі казки. Не знайшовши жоднісінького ельфа серед листя й у дзвіночках наперстянки, попід грибами та в затишних місцинках під старими, обвитими плющем мурами, я дійшла сумного висновку, що всі вони повтікали з Англії до якогось дикого краю, де ліси незаймані й дрімучі і дуже мало людей, а от Ліліпутія й Бробдінгнег, на мою думку, справді існували, і я твердо вірила, що колись вирушу в далеку мандрівку й побачу на власні очі малесенькі поля, хатки, деревця, крихітних людей, маленьких корівок, овечок і птахів в однім королівстві, а в другім – високе, як ліс, жито, велетенських собак, здоровенних котів і високих, мов вежі, чоловіків та жінок. Але коли сьогодні я взяла в руки улюблену книжку й, гортаючи її сторінки, почала розглядати малюнки, що завжди так мене чарували, усе здалося мені зловісним і похмурим: велетні видалися довгоногими страшидлами, ліліпути – злими й гидкими чортенятами, а сам Гулівер – безпритульним мандрівником, що блукає по чужих диких краях. Я згорнула книжку, неспроможна читати далі, й поклала на стіл біля непочатого пирога. Бесі саме скінчила стирати порох і прибирати в кімнаті; помивши руки, вона одсунула шухлядку комода, повну чудових клаптиків шовку й атласу, і заходилась робити з них новий капорець для Джорджіаниної ляльки. При цьому вона співала: В дні, коли ми ходили циганами, В спозадавній, далекий час… Я вже не раз чула цю пісню й завжди слухала її з великою втіхою. Бесі мала приємний голос – принаймні я так гадала. Але тепер, хоч мелодія так само голубила моє вухо, мені вчувався в ній невимовний сум. Захопившись роботою, вона часом виводила приспів дуже тихо, дуже протягло, тож слова “в спозадавній далекий час” звучали мов тужливий похоронний спів. Потім вона завела іншу пісню, ще жалібнішу: Ноги збиті мої і стомлене тіло, Дальній мій шлях, а дорога крута. Скоро тут смеркне, й безмісячні тіні Стануть на стежці, де йде сирота. Нащо люди послали мене у пустелю, Де скелі дикі, страшні болота? О люди злі! Тільки ангели стежать, Як у безлюдді бреде сирота. Здалека нічний вітрець повіває, Ніжно сяють зірки золоті. Тільки Господь милосердя ще має, Втіху й надію дає сироті. Хай провалюсь я на зламанім мості, Чи в прірву болотні вогні заведуть – Дитину свою отець візьме в гості, Бідну до себе прийме сироту. Думка одна ще дає мені силу, Хай і не маю притулку в житті – Небо – мій дім, і я там відпочину, Бог – друг самотній, сумній сироті. – Годі, міс Джейн, не плачте, – мовила Бесі, доспівавши пісню. Вона так само могла б сказати вогню: “Не гори!” Та де їй було збагнути, які страждання краяли мені душу? Того ранку до нас знову навідався містер Лойд. – Що, вже на ногах? – спитав він, щойно переступивши поріг дитячої кімнати. – Ну, няню, як вона себе почуває? Бесі одказала, що зі мною все гаразд. – А чому ж вона така невесела? А підійдіть-но сюди, міс Джейн. Адже вас звуть Джейн, правда? – Так, сер, Джейн Ейр. – А ви, я бачу, плакали, міс Джейн Ейр. Ви не скажете мені чому? Вам щось болить? – Ні, сер. – Вона, мабуть, плакала, бо не змогла поїхати з місіс Рід у кареті, – втрутилася в розмову Бесі. – Напевно, не тому! Вона вже велика й не стане рюмсати через такі дрібниці. Я думала так само, але мене образило це несправедливе обвинувачення, і я хутко відказала: – Я зроду не плакала через таку дурницю. Я не люблю їздити в кареті! Я плачу, бо я нещасна. – Як вам не соромно, міс! – вигукнула Бесі. Добрий аптекар, здавалося, був спантеличений. Я стояла перед ним; він пильно дивився на мене. Він мав маленькі сірі очиці, трохи тьмяні, але тепер вони, мабуть, видалися б мені дуже гострими; обличчя його було хоч і грубувате, але добродушне. Подивившись на мене уважно, він спитав: – Од чого ти вчора захворіла? – Вона впала, – знову втрутилася Бесі. – Упала? Знов, як мала дитина! Хіба вона й досі не навчилась ходити? їй уже, мабуть, вісім або й цілих дев’ять років. – Я впала, бо мене вдарили! – різко відповіла я, не стерпівши нового приниження своєї гідності. – Але я захворіла не від того, – додала я. Містер Лойд узяв понюх табаки. Коли він вкладав табакерку назад до кишені жилета, задзвенів дзвінок, скликаючи слуг на обід; містер Лойд знав, що означає цей дзвінок. – Це вам, няню, – сказав він. – Можете йти вниз. Поки ви повернетесь, я дам міс Джейн деякі настанови. Бесі радше б лишилась, та мусила йти: слугам у Гейтсхед-холі не дозволялося спізнюватись на обід. – Отже, ти захворіла не від того, що впала? Від чого ж саме? – вів далі містер Лойд, коли Бесі пішла. – Мене зачинили в кімнаті, де живе привид, і я просиділа там до ночі. Містер Лойд усміхнувся й водночас насупив брови. – Привид? То ти, бачу, й справді ще дитина! Ти боїшся привидів? – Я боюся привида містера Ріда… Адже він помер у тій кімнаті й лежав там у труні. Ні Бесі, ані хто інший це насмілиться зайти туди вночі. Було жорстоко замикати мене там саму, та ще й без свічки, так жорстоко, що, мабуть, я їм цього довіку не забуду! – Дурниці! І через це ти нещасна? А вдень ти боїшся? – Ні, але скоро настане ніч… До того ж я нещасна, дуже нещасна не тільки через це. – А через що саме? Ти не можеш мені сказати?.. Як би я хотіла відповісти відверто на це запитання! Та я не знаходила потрібних слів. Дітям відомі тонкі почуття, але вони неспроможні їх зрозуміти, а коли дещо й розуміють, то не можуть цього висловити. Проте я боялася пропустити цю першу й єдину нагоду поділитися своєю журбою і, зніяковіло помовчавши, здобулася нарешті на коротку, але правдиву відповідь: – Насамперед я не маю ні батька, ні матері, ні братів, ні сестер. – Але в тебе є добра тітка, двоюрідні брат і сестри. Я знов помовчала, а тоді сказала простодушно: – Таж то Джон Рід збив мене з ніг, а тітка замкнула в червоній кімнаті! Містер Лойд знову дістав свою табакерку. – Хіба тобі не подобається у Гейтсхед-холі? – спитав він. – Хіба ти не вдячна, що живеш у такому гарному домі? – Це не мій дім, сер. Он Ебот каже, що в мене тут прав менше, ніж у служниці. – Дурненька! Невже ти хотіла б покинути таку чудову садибу? – Якби я мала куди подітись, то була б тільки рада втекти звідси, але я не можу залишити Гейтсхеда, поки не стану зовсім дорослою. – Хто зна… Може, й залишиш… У тебе є яка рідня, крім місіс Рід? – Мабуть, нема, сер. – А по батькові? – Не знаю. Я якось спиталася в тітки Рід, то вона відповіла, що, може, в мене й є які-небудь бідні родичі, на прізвище Ейр, проте вона нічого про них не знає. – А якби такі виявилися, ти б згодилась перейти до них жити? Я замислилась. Бідність страхає дорослих людей, а дітей і поготів. Вони не розуміють, що може бути бідність дбайлива, працьовита, чесна, – в їхній уяві це слово в’яжеться тільки з лахміттям, убогим харчем, холодним каміном, грубими звичаями й огидними вадами; для мене бідність була як інша назва приниження. – Ні, я б не хотіла переходити жити до бідних людей, – відказала я. – Навіть коли б вони були добрі до тебе? Я заперечливо похитала головою. Я не розуміла, як бідні люди можуть бути добрі; до того ж я ще почну балакати по-простацькому, стану груба й невихована – схожа на тих бідних жінок, що їх я часом бачила по дворах села Гейтсхед, коли вони бавили дітей або прали шмаття, – ні, я не здатна була так дорого заплатити за волю. – Невже твої родичі такі злидарі? Вони робочі люди? – Хто їх знає. Тітка Рід каже, що коли вони в мене й є, то це жебраки. А я не хочу жебракувати. – А до школи ти б хотіла ходити? Я знов замислилась: я до ладу й не знала, що таке школа. Бесі казала, що дівчат тримають там дуже суворо, закладають їм за спину лінійку, щоб не горбились, і вимагають од них надзвичайної чемності й слухняності. Джон Рід ненавидів школу й лаяв свого вчителя на всі заставки, але Джонові уподобання не були для мене взірцем, і хоч розповіді Бесі про шкільну дисципліну (почуті нею самою від панночок з сім’ї, де вона служила перед тим, як найнялася до Гейтсхеда) трохи й лякали мене, то те, чого ці дівчата, за її словами, там понавчались, видавалось мені, навпаки, дуже принадним. Вона хвалилася, що вони вміли малювати гарні краєвиди й квіти, добре співали й грали на фортепіано, плели чудові гаманці й вільно читали по-французькому, – врешті мені захотілося і собі всього того навчитись. Крім того, школа означала цілковиту переміну: далеку подорож, розлуку із Гейтсхе-холом, шлях до нового життя. – Мені б і справді хотілося вчитися в школі, – висловила я уголос своє бажання. – Так, так, хто знає, як іще може все обернутись, – мовив містер Лойд, підвівшись. – Дитині потрібно поміняти повітря й місце, – додав він сам до себе, – з нервами в неї не все гаразд. Увійшла Бесі; тієї ж хвилини надворі почулося рипіння жорстви під колесами карети. – Це часом не ваша господиня, няню? – запитав містер Лойд. – Я б хотів поговорити з нею. Бесі запросила його до маленької їдальні й показала дорогу. Як свідчать подальші події, аптекар, мабуть, відважився порадити місіс Рід віддати мене до школи; пораду цю було напевне прийнято дуже радо, бо, коли одного вечора я лежала у ліжку в дитячій кімнаті, а Бесі й Ебот сиділи й шили, Ебот, гадаючи, що я вже заснула, сказала Бесі, з якою вони розмовляли про цю пригоду: – Думаю, пані навіть рада здихатися цієї вредної, неслухняної дитини. Вона неначе стежить за кожним та щось замишляє. Ебот, мабуть, щиро вважала мене за якогось маленького Гая Фокса. Тоді ж таки я вперше дізналася зі слів міс Ебот, що батько мій був бідний священик і що моя мати одружилася з ним проти волі своєї родини, яка вважала, що він їй не пара; старий містер Рід тяжко розгнівався й позбавив її спадщини; через рік після шлюбу мій батько захворів на тиф, відвідуючи злидарів великого промислового міста, де була його парафія, а мати заразилася від батька й померла за місяць після нього. Дослухавши цю сумну історію, Бесі, зітхнувши, промовила: – Сердешну міс Джейн теж треба пожаліти, Ебот. – Еге ж, – відказала Ебот, – була б це мила гарненька дитина, то таку можна й пожаліти в її недолі. А таке гидке жабеня хіба стане хто жаліти? – Ваша правда, – погодилась Бесі. – Така красунечка, як міс Джорджіана, на її місці викликала б куди більше співчуття. – Так, так, я дуже люблю міс Джорджіану! – палко вигукнула Ебот. – Вона така гарнесенька! Як намальована! Які в неї чудові довгі кучері, блакитні оченята і ніжні рожеві щічки!.. Бесі, а чи не приготувати нам собі на вечерю грінок із сиром? – Гаразд – із підсмаженою цибулькою. Ходім униз! І обидві вийшли з кімнати. РОЗДІЛ IV Розмова з містером Лойдом і щойно підслухана бесіда поміж Бесі та Ебот сповнили моє серце надією, і в мені прокинулося бажання одужати; от-от у моїм житті мала настати переміна, – я прагнула її і мовчки чекала. Але вона не наставала; минали дні й тижні, я вже цілком одужала, однак не чула більше жодного натяку на те, що так мене цікавило. Місіс Рід іноді окидала мене суворим поглядом, але дуже рідко зверталася до мене. Відтоді, як я заслабла, вона провела ще суворішу межу між мною й своїми дітьми: я спала тепер сама в тісній комірчині, яку вона мені призначила, їла теж на самоті й цілісінький день просиджувала в дитячій кімнаті, коли мої двоюрідні брат і сестри гралися у вітальні. Вона жодним словом не прохопилася про те, що збирається віддати мене до школи, і все-таки я була певна, що вона недовго терпітиме мене у своєму домі: коли вона тепер дивилася на мене, в погляді її була глибока огида. Еліза й Джорджіана, напевне з її наказу, майже не розмовляли зі мною; Джон, побачивши мене, показував мені язика і одного разу підняв був на мене руку, та в мені знову закипіли гнів і обурення, і я одразу кинулась на нього; Джон злякався і втік, лаючись та репетуючи, що я розбила йому носа. Я справді щосили стукнула кулаком по цій прикметній частині його обличчя, а коли побачила, що він злякався мого кулака чи, може, мого розлюченого вигляду, мене охопило бажання скористатися зі своєї перемоги. Та він утік до своєї мами і почав плаксиво жалітися їй, що “ця бридка Джейн Ейр накинулась на нього, як скажена кішка”, але мати суворо його урвала: – Щоб я більше й слова не чула про неї, Джоне! Адже я заборонила тобі підходити до неї. Вона негідна твоєї уваги. Я не хочу, щоб ти і твої сестри зналися з нею. І тут я, перехилившись через поруччя, гукнула несподівано для себе самої: – То ви негідні знатися зі мною! Місіс Рід була опасиста жінка, та, почувши таку дивну й зухвалу заяву, миттю збігла сходами нагору, затягла мене до дитячої кімнати і, кинувши на ліжко, суворо наказала мені не вставати і не розтуляти рота до самого вечора. – Що б сказав вам дядечко Рід, якби оце був живий? – вихопилося в мене. Здавалось, язик мій проказував слова проти моєї волі. В мені заговорило щось таке, над чим я не мала влади. – Що-о? – ледь чутно спитала місіс Рід; в її завжди холодних, спокійних сірих очах промайнуло щось схоже на переляк, вона пустила мою руку й витріщилася на мене, ніби не розуміла, хто я така – дитина чи диявол? Та я вже не могла спинитись: – Мій дядечко Рід на небі, він знає все, що ви робите й думаєте! І мої тато й мама теж усе знають – вони знають, що ви мене замикаєте на цілий день і бажаєте моєї смерті! Місіс Рід швидко опанувала себе: вона люто трусонула мене за плечі, тоді ляснула кілька разів по щоках і вийшла, не промовивши більше ні слова. Зате Бесі цілу годину читала мені нотацію, доводячи переконливими доказами, що світ іще не бачив такої злої й розбещеної дитини, як я… Я майже вірила їй, бо знала сама, що в моїх грудях кипіли тільки недобрі почуття. Проминув листопад, грудень і половина січня. У Гейтсхеді, як завжди, весело відсвяткували Різдво і Новий рік: усім робили подарунки, справляли обіди та вечірки. Я, звичайно, не брала участі в усіх цих веселощах; я могла тільки милуватися щодня, як чепурилися Еліза й Джорджіана і як вони потім спускалися у вітальню, вбрані в муслінові сукні з червоними поясами, стріпуючи гарними кучерями, а тоді прислухатися до звуків фортепіано й арфи, що долітали знизу, до метушні буфетника та служників і брязкоту кришталю й порцеляни, коли гостям подавали напої і наїдки, та до невиразного гомону, що чувся з вітальні, коли відчинялися двері. Коли мені набридало дивитися на них, я залишала площадку сходів і поверталась до порожньої, тихої дитячої кімнати: там, хоч мені й бувало сумно, але я себе не почувала нещасною. Правду кажучи, мені зовсім не хотілося йти до гостей, бо гості місіс Рід мене майже не помічали: якби Бесі була трішки лагідніша й привітніша, я б охочіше сиділа увечері з нею, ніж під грізним наглядом місіс Рід у кімнаті, повній чужих чоловіків і жінок. Але Бесі, прибравши панночок, ішла звичайно на кухню чи в кімнату до економки, де їй було веселіше, і забирала з собою свічку. А я сиділа з лялькою на колінах, поки не догоряв вогонь у каміні, і раз у раз боязко озиралась: чи не з’явилася, бува, якась страшна мара в півтемній кімнаті; а коли згасали останні жаринки, я швиденько роздягалась, гарячково розв’язуючи вузли й поворозки, і шукала в ліжку захистку від холоду й темряви. Я завжди лягала в ліжко з лялькою; людина повинна щось любити, тож за браком когось кращого я ніжно любила цю стару побляклу ляльку, схожу на маленьке опудало. Тепер мені здається безглуздою та щира любов, яку я почувала до цієї маленької іграшки, вважаючи її майже за живу, наділену почуттями істоту. Я не могла заснути, поки не загортала її в свою нічну сорочку, і тільки коли вона лежала поруч у теплі й безпеці, я почувала себе щасливою, гадаючи, що й вона щаслива. Як довго тяглися години, коли я чекала, поки роз’їдуться гості і на сходах почуються кроки Бесі; іноді вона приходила й раніше – узяти наперсток або ножиці чи принести мені що-небудь на вечерю – булочку або пиріжок із сиром. Вона сідала на край ліжка, поки я їла, а потім підтикала ковдру, а двічі навіть поцілувала мене, кажучи: “На добраніч, міс Джейн”. Коли Бесі була така лагідна, вона здавалась мені найкращою, найвродливішою, найдобрішою людиною в світі, і я палко бажала, щоб вона завжди була така мила й привітна, а не попихала мене, не лаяла, не кривдила, як вона це частенько робила. Як на мене, то Бесі Лі була дуже кмітлива дівчина; вона усе робила швидко й вправно і вміла чудово розповідати казки, які справляли на мене величезне враження. Була вона й гарненька – якщо я добре пам’ятаю її лице й постать. Я пригадую струнку молоду жінку, чорняву й темнооку, з тонкими рисами обличчя й свіжими рум’яними щоками; однак вона мала примхливу, запальну вдачу і дуже невиразні уявлення про безсторонність і справедливість; і все ж, попри всі свої вади, вона була мені наймиліша з усіх мешканців Гейтсхед-холу. Це було п’ятнадцятого січня, десь о дев’ятій годині ранку. Бесі пішла снідати, а моїх двоюрідних сестер і брата ще не кликали до матусі. Еліза надягала капор і старе тепле пальто – вона збиралася піти погодувати своїх курей, що завжди робила з великою втіхою; з не меншою втіхою вона продавала економці яйця, а вторговані гроші ховала. Еліза була природжена гендлярка і скупердяга. Вона продавала не тільки яйця й курчат, а й квіткове коріння, насіння та розсаду садівникові, торгуючись з ним за кожний пенс, – місіс Рід наказала йому купувати в панночки все, що вона вирощувала й хотіла продати. А Еліза ладна була продати свої власні коси, якби їй дали добру ціну. Що ж до грошей, то спочатку вона ховала їх по всіх закутках, загорнувши в ганчірки або папірці, та коли кілька таких схованок знайшла покоївка, Еліза, боячись втратити всі свої скарби, згодилась віддавати їх на збереження матері, наче справжній лихвар, за п’ятдесят-шістдесят відсотків. Цю лихву вона правила що три місяці, пильно ведучи свої розрахунки в маленькій книжечці. Джорджіана сиділа на високому стільці перед дзеркалом і робила собі зачіску, вплітаючи в свої кучері штучні квіти та побляклі пера, – вона знайшла їх цілу купу в шухляді на горищі. Я застилала своє ліжко – Бесі суворо наказала мені прибрати його, поки вона повернеться (тепер Бесі частенько загадувала мені різну роботу, неначе молодшій покоївці: я мала замітати підлогу, витирати порох і таке інше). Накривши ліжко ковдрою та згорнувши нічну сорочку, я підійшла була до підвіконня, щоб поскладати розкидані там книжки та лялькові меблі, але Джорджіана крикнула, щоб я не сміла торкатися до її іграшок (малесенькі стільчики й дзеркальця, гарненькі тарілочки й чашечки належали їй). Знічев’я я почала хукати на морозяні візерунки, якими було розписане вікно, і, прохукавши вічко, виглянула надвір, де все застигло нерухомо від лютого морозу. З вікна було видно хижку воротаря та під’їзну алею, і якраз тоді, коли серед срібно-білого листя на шибці утворилася досить велика проталина, ворота широко розчинились і в них заїхала карета. Я байдужно дивилась, як вона котила до ганку: в Гейтсхед часто приїздили екіпажі, проте жоден не привозив гостей, які б мене цікавили. Карета зупинилася коло ганку, пронизливо дзеленькнув дзвоник, і відвідувачеві відчинили. Усе це мене зовсім не обходило, і незабаром мою увагу привернула голодна вільшанка, яка, попискуючи, сіла на голій вишні, що росла під самою стіною будинку, недалеко од вікна. Мій сніданок – молоко з хлібом – стояв недоїдений на столі, і, покришивши скибочку, я почала торгати віконну раму, щоб висипати крихти на карниз, аж ось на сходах затупотіли чиїсь кроки, і в дитячу кімнату вскочила Бесі. – Міс Джейн, скидайте мерщій фартуха! Що ви там робите? Ви сьогодні вмивались? Перш ніж відповісти, я знов шарпнула раму, бо дуже хотіла нагодувати пташку; рама подалась, я насипала крихот на кам’яному карнизі й на вишневій гілці і, зачинивши вікно, відповіла: – Ні, Бесі, я щойно скінчила витирати порох. – Ото мені морока з цією нетіпахою! А що ви там робили зараз? Чого ви така червона? Знов замишляєте якусь капость? Для чого ви одчиняли вікно? Відповідати мені, хвалити Бога, не довелося: Бесі, видно, було ніколи вислуховувати мої пояснення; вона потягла мене до умивальника, немилосердно, хоч, на щастя, швидко, вишарувала мені руки й лице водою, милом та цупким рушником, пригладила моє волосся жорсткою щіткою, стягла з мене фартуха, хутенько вивела на площадку сходів і наказала зійти вниз, бо мене кличуть до їдальні. Я хотіла була запитати, хто мене кличе і чи місіс Рід теж там, та Бесі вже метнулась назад у дитячу кімнату й зачинила за собою двері. Тож я почала поволі спускатися сходами. Вже майже три місяці місіс Рід не кликала мене до себе; я цілими днями сиділа в дитячій кімнаті, а до їдальні й вітальні боялася навіть заходити. Я ввійшла до порожнього передпокою і, тремтячи від страху, зупинилася перед дверима їдаленьки. Яку жалюгідну боягузку зробив із мене в ті дні страх перед несправедливим покаранням! Я боялася і повернутись до дитячої кімнати, і ввійти до їдальні; хвилин десять я нерішуче топталася під дверима й наважилась їх відчинити, лише коли в їдальні голосно задзеленчав дзвінок. “Хто б це міг мене кликати? – питала я себе, намагаючись обома руками повернути тугу дверну ручку, що не піддавалася моїм зусиллям. – Кого я побачу в їдальні, крім тітки Рід? Чоловіка чи жінку?” Ручка нарешті повернулась, двері розчинились; ступивши досередини й зробивши низький реверанс, я звела очі на… чорну колону – такою, принаймні на перший погляд, видалась мені пряма, тонка, вбрана в чорне постать, що височіла на килимку перед каміном; насуплене лице було схоже на кам’яну маску, яка вінчала ту колону, мов капітель. Місіс Рід сиділа на своєму звичайному місці біля каміна. Вона показала мені рукою, щоб я підійшла ближче, і так відрекомендувала мене камінному незнайомцеві: – Оце й є ота дівчинка, про яку я вам писала. Він – бо то був чоловік – повільно повернув до мене голову і, втупивши в мене свої гострі очі, що поблискували з-під кострубатих брів, поважно мовив: – Вона дуже мала. Скільки їй років? – Десять. – Невже? – сказав він недовірливо, не зводячи з мене очей, а потім запитав: – Як тебе звати, дівчинко? – Джейн Ейр, сер. Проказавши ці слова, я глянула на нього. Він видався мені височенним, але ж сама я була тоді дуже мала; обличчя він мав широке, таке ж холодне й суворе, як уся його постать. – Скажи, Джейн Ейр, а ти слухняна дитина? На це запитання я не могла відповісти “так”, бо той маленький світ, в якому я жила, був про це протилежної думки, і я мовчала. Місіс Рід відповіла за мене; багатозначно похитавши головою, вона сказала: – Чим менше говорити про це, тим краще, містере Броклгерст. – Мені дуже прикро таке чути! Доведеться з нею про дещо поговорити, – і, зігнувши свою рівну постать під прямим кутом, містер Броклгерст сів у крісло навпроти місіс Рід. – Підійди-но сюди, – мовив він. Я ступила на килимок; він поставив мене прямо перед собою. Яке він мав обличчя! Тепер, коли воно було майже на одному рівні з моїм, я виразно його бачила: величезний ніс, рот до вух, з рота стирчать довгі зуби! – Нічого немає прикрішого, як дивитись на неслухняну дитину, – почав він, – а надто на неслухняну дівчинку. Ти знаєш, куди потрапляють грішники після смерті? – Вони потрапляють до пекла, – відповіла я завченою фразою. – А що таке пекло? Ти можеш мені пояснити? – Яма, повна вогню. – А хіба тобі б хотілося упасти в цю яму й вічно горіти там? – Ні, сер. – А що ти повинна робити, щоб не потрапити туди? Я на хвилинку замислилась, а потім бовкнула: – Я повинна бути здорова, щоб не вмерти. – А хіба твоє здоров’я в твоїх руках? Діти, менші од тебе, вмирають щодня. Всього кілька днів тому я поховав п’ятирічну дитину, добру дитину: її душа тепер на небі. Боюсь, що про тебе цього не можна буде сказати, якщо Бог покличе тебе до себе. Я не сміла перечити йому і тільки зітхнула, дивлячись на його ножиська, які він простяг на килимку, – мені хотілося втекти від нього світ за очі. – Сподіваюсь, це зітхання виходить із самісінького серця і ти каєшся з того, що завдала стільки прикростей своїй добродійниці. “Добродійниця! Добродійниця! – подумала я. – Всі величають місіс Рід моєю добродійницею. Якщо воно насправді так, то добродійниця – це дуже погана людина”. – А ти проказуєш молитви вранці і перед сном? – допитувався він далі. – Так, сер. – А Біблію читаєш? – Іноді читаю. – З утіхою? Ти любиш Біблію? – Я люблю “Об’явлення Івана Богослова”, і книгу пророка Даниїла, і “Книгу буття”, і про Самуїла, і про Йова, і про Йону… – А псалми? Я сподіваюся, ти їх теж любиш? – Ні, сер. – Ні? О, який жах! У мене є хлопчик, він менший за тебе, а вже знає напам’ять шість псалмів; коли його спитати, чого б йому дужче хотілося – з’їсти пряника чи вивчити напам’ять вірша з псалтиря, він відповідає: “Вірша! Адже ангели співають псалми! А я хочу бути маленьким ангелом уже на землі”, – і він дістає аж два пряники у винагороду за свою побожність. – Псалми не цікаві, – зауважила я. – Це свідчить про те, що в тебе недобре серце, і ти повинна благати Бога, щоб він змінив його: забрав твоє кам’яне і дав тобі людське – нове, чисте. Я вже хотіла була запитати, як робитиметься ота заміна, але тут втрутилася місіс Рід, звеліла мені сісти й сама повела далі мову: – Містере Броклгерст! У листі, якого я послала вам три тижні тому, я, здається, писала, що вдача й нахили в цієї дівчинки не зовсім такі, як мені б хотілося. Тож якщо ви приймете її до Ловудської школи, я б дуже просила вас, щоб директриса і вчительки не спускали її з ока і ввесь час пам’ятали про найгіршу її ваду – схильність до облудності й брехні. Я навмисне кажу це при тобі, Джейн, щоб ти не спробувала дурити містера Броклгерста. Недарма я боялася й не любила місіс Рід! Вона завжди так жорстоко мене ображала! Я завжди почувала себе недобре в її присутності. Хоч би як слухняно виконувала я її накази, хоч би як силкувалася їй догодити, всі мої старання були марні, і мені доводилось вислуховувати отакі-от прикрі слова. І тепер це звинувачення, кинуте мені при чужій людині, образило мене до глибини душі. Я невиразно усвідомлювала, що вона хоче позбавити мене надій на нове життя, яке для мене призначила; я відчула, хоч і не змогла б того висловити, що вона всіває мою подальшу путь зернами відрази й неласки. Я бачила, що вже обернулась в очах містера Броклгерста на нещиру, примхливу дитину. Але що могла я вдіяти, аби зняти з себе несправедливе звинувачення? “Мабуть-таки, нічого”, – подумала я, насилу стримуючи ридання, й швидко витерла сльози, що свідчили про мою муку й безсилля. – Облудність – це справді прикра вада у дитини, – мовив містер Броклгерст. – Від неї недалеко до брехні, а всі брехуни кипітимуть в озері з вогню й сірки. Та ви не турбуйтеся, місіс Рід: її добре пильнуватимуть; я вже поговорю з міс Темпл і вчительками. – Я б хотіла, щоб її виховували відповідно до її становища, – вела далі моя добродійниця, – зробили її покірною й працьовитою, що ж до канікул, то нехай вона, з вашої ласки, завжди проводить їх у Ловуді. – Ваші рішення дуже розважливі, пані, – відказав містер Броклгерст. – Покірливість – це якраз та християнська чеснота, яка найбільше личить ученицям Ловуда. Отож я вимагаю, щоб вихованню цієї чесноти приділялась особлива увага. Я вже давно шукаю способу, як краще приборкувати у вихованок марне почуття гордині, і ось тільки цими днями дістав приємний доказ мого успіху. Моя друга дочка Августа побувала з матір’ю в школі; приїхавши додому, вона вигукнула: “Любий тату! Які тихі й скромні дівчатка в Ловуді! Зачесане за вуха волосся, довгі фартухи. А полотняні торбинки поверх суконь – таж вони майже нічим не відрізняються від дітей бідняків! А як вони витріщились на моє й мамине вбрання! Так, наче зроду не бачили шовкової сукні”. – Я цілком схвалюю ваші порядки, – сказала місіс Рід. – Хай би я навіть об’їздила всю Англію, і то навряд чи знайшла б більш підхожу школу для такої дитини, як Джейн Ейр. Основне – суворість, любий містере Броклгерст: я завжди і всюди за суворість. – Авжеж, пані, суворість – це найперша з християнських засад. У Ловуді ми її дотримуємось в усьому: простий харч, строгий одяг, скромні помешкання, невибагливість і працьовитість – такі звичаї цього дому та його мешканців. – І ви маєте слушність, сер. Отже, чи можу я сподіватись, що цю дитину буде взято ученицею до Ловуда і виховано відповідно до її становища і здібностей? – Можете, пані: їй буде надано притулок в цій теплиці вибраних паростків, і я сподіваюсь, що вона буде вдячна за такий високий привілей. – Тоді я пришлю її якомога швидше, містере Броклгерст, бо, запевняю вас, мені не терпиться збутись відповідальності, що вже зробилася дуже обтяжлива. – Авжеж, авжеж, пані! А зараз я з вами попрощаюсь. Я повернуся до Броклгерст-холу за тиждень або й два: вікарій, мій добрий приятель, не відпустить мене раніше. Але я повідомлю міс Темпл, що до неї має прибути нова дівчинка, щоб не було ніяких труднощів з її прийняттям. До побачення. – Бувайте здорові, містере Броклгерст. Перекажіть від мене вітання місіс і міс Броклгерст, Августі й Теодорі, а також містерові Броутону Броклгерсту. – З приємністю, пані. А ти, дівчинко, візьми ось цю книжечку під назвою “Супутник дитини”. Читай її з молитвою, особливо “Розповідь про страшну й наглу смерть Марти Дж., неслухняної дівчинки, схильної до брехні та ошуканства”. З цими словами містер Броклгерст тицьнув мені в руку тоненьку брошурку в цупкій обкладинці, подзвонив, щоб йому подали екіпаж, і поїхав. Місіс Рід і я лишились удвох. Кілька хвилин збігло в мовчанці: вона шила, я спостерігала. Місіс Рід було тоді років тридцять шість – тридцять сім; це була кремезна жінка, з широкими плечима й сильними руками, невисока й повна, однак не надто гладка; вона мала широке лице з міцною й важкою нижньою щелепою, низьке чоло, масивне випнуте підборіддя та доволі правильні рот і ніс; під світлими бровами поблискували очі, що не світилися жалощами; шкіру вона мала смагляву й матову, а волосся майже льняне. Була вона дужа й на здоров’я не нарікала – хвороба й близько не підступалась до неї. Вона вправно й розумно порядкувала в Гейтсхеді, цупко тримаючи в руках домашнє господарство й орендарів, тільки діти часом нехтували її владою й сміялися з неї. Одягалась вона добре і зі смаком добирала вбрання. Сидячи на стільчику за кілька кроків од її крісла, я розглядала її постать та риси обличчя. В руці я тримала трактат, де йшлося про наглу смерть брехухи – оповідь, що на неї було звернено мою увагу, мала служити мені пересторогою. Сцена, що оце відбулася, наклеп, зведений на мене перед містером Броклгерстом, весь зміст їхньої розмови – все це було свіжою кривавою раною, що ятрилась у моїй душі. Кожне їхнє слово болісно відлунювало в моїм серці, і в мені кипіли образа й обурення. Місіс Рід підвела голову від шитва, її очі зустрілися з моїми, і тієї ж миті пальці зупинили свої спритні рухи. – Іди звідси, повертайся в дитячу кімнату, – наказала вона. Може, мій погляд чи щось інше видалось їй образливим, бо вона проказала ці слова з сильним, хоча й стримуваним роздратуванням. Я встала, рушила до дверей і, враз повернувши назад, попрямувала через усю кімнату до вікна, а відтак підступилася до неї. Я мусила говорити: мене безжально придавлено, і я повинна була повстати. Але як? Яка ж у мене сила, щоб відповісти на удар моєму супротивникові? Я зібрала всю свою снагу й кинула їй таку фразу: – Я не облудна! Якби я була облудна, то сказала б, що люблю вас, але я, навпаки, кажу, що ви мені осоружні більше од усіх на світі, крім Джона Ріда. А оцю книжку про брехуху можете подарувати своїй Джорджіані – то вона бреше, а не я! Руки місіс Рід все ще нерухомо лежали на шитві, вона й далі не зводила з мене крижаного погляду. – Що ти ще хочеш сказати? – спитала вона, ніби звертаючись до дорослого супротивника, а не до дитини. Отой її погляд, отой голос розворушили всю мою неприязнь до неї. Тіпаючись від голови до ніг, пойнята непогамовним хвилюванням, я вела далі: – Я рада, що ви мені не рідна тітка. І я вас довіку не назву більше тіткою. Я ніколи не приїду до вас у гості, коли виросту, а коли хто спитає мене, чи я вас любила та як ви обходились зі мною, то я відповім, що мені гидко згадувати про вас і що ви ставились до мене несправедливо і жорстоко. – Як ти смієш таке говорити, Джейн Ейр? – Як я смію, місіс Рід? Ще й питаєте! Смію, бо це правда. Гадаєте, я черства, запекла і можу жити без любові та ласки? Ні, я не можу так жити, – вам же бракує жалощів. Я не забуду, як ви тоді штовхнули мене, брутально, з усієї сили штовхнули в червону кімнату й замкнули двері на ключ, довіку не забуду! Адже я тоді була на смерть перелякана й кричала, душачись від плачу: “Згляньтеся! Згляньтеся на мене, тітонько Рід!” Ви покарали мене за те, що ваш поганий син ні за що мене вдарив і звалив з ніг. Хоч би хто мене спитав, я кожному розповім, як усе було. Люди мають вас за добру жінку, але ви лиха, у вас жорстоке серце. Сама ви брехуха! Ще не встигла я скінчити, як душу мою почало сповнювати дивне, ще не відоме мені почуття свободи й радощів. Неначе порвались невидимі пута і я несподівано вирвалась на волю. Те почуття постало не без причини: місіс Рід виглядала наляканою, шитво сповзло з її колін додолу, вона зняла руки догори, захитавшись туди й сюди, обличчя їй скривилося, здавалося, вона от-от заплаче. – Ти помиляєшся, Джейн… Та що це з тобою? Чом ти так несамовито трусишся? Може, вип’єш води? – Ні, місіс Рід. – Може, тобі ще чого треба, Джейн? Повір моєму слову, я бажаю бути твоїм другом. – Хто б говорив! Ви сказали містерові Броклгерсту, що я лиха й брехлива, а я всім у Ловуді розкажу, яка ви насправді і що мені вчинили. – Джейн, ти нічого не тямиш у цих речах: дитячі вади треба виправляти. – Я не брехуха! – дико закричала я. – Яка ти справді шалена, Джейн. А зараз іди назад до дитячої кімнати, люба моя, полеж трохи… – Я вам не люба і не збираюсь лягати. Відвозьте мене швидше до школи, місіс Рід, мені далі несила у вас жити. – Мені треба й справді скоріше відвезти її до школи, – промимрила місіс Рід і, зібравши своє шитво, квапливо вийшла з кімнати. Я лишилась сама – переможцем на бойовищі. Це була моя найзапекліша битва і перша здобута мною перемога; хвилинку я стояла на килимку, де недавно стояв містер Броклгерст, і тішилась самотністю переможця. Спочатку я усміхалася сама до себе і почувала незвичне піднесення, але моя злорадість згасла так само хутко, як і стихло несамовите калатання серця. Дитина не може боротися зі старшими, як боролась я, не може дати волю лютим почуттям, як я дала волю своїм, не відчувши потім докорів сумління, не схаменувшись. Степ, охоплений бурхливим, всежерущим полум’ям, міг би правити за образ моєї душі, коли я кидала місіс Рід звинувачення й погрози; той самий степ, чорний, випалений по тому, як полум’я вже згасло, міг би уособлювати мій подальший душевний стан, коли, поміркувавши півгодини на самоті, я збагнула шаленство моєї поведінки і як тяжко бути ненависною для когось і ненавидіти. Вперше в житті я скуштувала помсти: коли я нею впивалася, вона здавалася мені запашним трунком, але металевий, їдкий присмак, що лишився після неї, нагадував отруту. Я б охоче пішла оце зараз і попросила пробачення у місіс Рід, однак знала почасти з досвіду, а почасти й підсвідомо, що вона відштовхнула б мене з подвійною зневагою і в мені знов розворушилися б бунтівні поривання. Я б радше віддалася чомусь іншому, а не гірким докорам, охочіше пошукала б поживи для іншого, не такого недоброго почуття, як сліпе обурення. Я дістала з полиці книжку – арабські казки, сіла на стільчик і спробувала читати. Та неспроможна була нічого збагнути: між мною й сторінкою, якою я звичайно зачаровувалась, пропливали мої думки. Тоді я розчинила засклені двері в парк. Кущі стояли нерухомо; стояв лютий мороз без сонця і без вітру. Я накрила голову й плечі сукнею і пішла у найдальшу частину парку, однак мене не тішили ні мовчазні дерева, ні ялинові шишки, що падали на землю, ні пам’ятка осені – червонувато-брунатне листя, що його вітер позмітав у купки, тепер скуті морозом. Я оперлась на ворота й задивилась на порожню луку, де стирчала общипана пожовкла трава і де вже не паслися вівці. День випав дуже похмурий, тьмяне небо заволокли важкі снігові хмари; одна по одній спадали додолу лапаті сніжинки, вони не танули на мерзлій стежці та вкритій інеєм траві. А я, нещасна дитина, стояла й безперестану шепотіла сама до себе: “Що мені робити? Що мені робити?” Враз почувся дзвінкий голос: – Міс Джейн, де ви? Ходіть-но снідати! То була Бесі, я одразу її пізнала, але навіть не поворухнулась; її легкі кроки почулися на стежці. – Ох і неслухняна ж дитина! – почала вона. – Чого ви не йдете, коли вас гукають? Присутність Бесі після думок, що снувалися в моїй голові, була мені приємна, хоч вона, як завжди, сварила мене. Але після мого двобою з місіс Рід та перемоги над нею я не дуже зважала на скороминущу злість моєї няні, і мені захотілось зігрітися в теплі її юного добросердя. Тож я обняла її за шию й сказала: – Годі, Бесі! Не лайте мене! Я вперше піддалася такому щирому й сміливому пориву, і це її зворушило. – Кумедна ви дитина, міс Джейн, – сказала вона, глянувши на мене згори вниз, – дивне відлюдкувате дитя. То вас віддають до школи? Я кивнула головою. – І ви не жалкуватимете, що покинули бідну Бесі? – А що Бесі до мене? Вона завжди на мене гримає. – Бо ви чудна, залякана, соромлива дитина. Треба бути смілішою. – Еге ж! Щоб мене кривдили ще більше? – Дурниці! А що з вами обходяться негаразд – то це так. Моя мати, яка приїжджала до мене в гості минулого тижня, сказала, що не хотіла б, щоб якесь з її дітей опинилось на вашому місці. А зараз ходімо в будинок: у мене є для вас гарна новина. – Щось мені не віриться, Бесі. – Що у вас на думці, дитино моя? Ви так сумно дивитесь на мене. Так-от, сьогодні по обіді пані з дівчатами й мастером Джоном їдуть у гості пити чай, а ми поп’ємо чаю вдвох. Я попрошу кухарку спекти для вас пиріжка, а ви мені потім допоможете перебрати ваші речі в шухлядах; адже мені скоро доведеться збирати вас у дорогу. Пані хоче вирядити вас із Гейтсхеда за день або два. Ви самі виберете для себе які захочете іграшки. – Бесі, пообіцяйте не сварити мене, поки я ще тут. – Гаразд, не буду. Тільки ж ви будьте хорошою дівчиною, а мене не бійтесь. І не здригайтеся так при кожному гострому слові – це дуже дратує. – Ні, більше не боятимусь вас, Бесі, я до вас звикла. Незабаром мені доведеться боятися інших людей. – Якщо ви боятиметесь, то вас не любитимуть. – Як і ви, Бесі? – А то я вас не люблю, міс! Здається, я люблю вас більше, ніж будь-кого в цім домі. – Однак ви цього не показуєте. – Ох ви ж мала хитруха! Щось ви заговорили по-новому. Чого це ви сьогодні така смілива й завзята? – Таж я скоро вас покину, та й потім… – Я мало не розповіла їй, яка розмова відбулася між мною й місіс Рід, та, подумавши, вирішила змовчати. – Отже, ви раді мене покинути? – Зовсім ні, Бесі! Справді, ні. Оце зараз мені навіть дуже прикро. – “Оце зараз”! Та ще “навіть дуже”! Як просто моя маленька леді говорить це. Певно, якби “оце зараз” я попросила вас поцілувати мене – ви б відмовились, сказали б, що вам “навіть дуже” не хочеться. – Я вас поцілую, та ще й від щирої душі. Нахиліть-но вашу голову. Бесі нахилилася, ми обнялися, і, втішена, я пішла за нею в будинок. Той полудень минув у мирі й злагоді, а ввечері Бесі оповідала мені найцікавіші свої казки й співала найкращих пісень. Навіть в моєму житті інколи проглядало сонце. РОЗДІЛ V Вдосвіта дев’ятнадцятого січня, щойно вибило п’яту годину, як Бесі увійшла зі свічкою в мою кімнатку й застала мене на ногах і майже вдягненою. Я схопилася за півгодини до її приходу, вмилася й одяглась при світлі призахідного щербатого місяця, що його сяйво тихо лилося крізь вузьке віконце біля мого ліжка. Того дня я мала вирушити з Гейтсхеда диліжансом, що проїжджав повз ворота маєтку о шостій годині ранку. Досі встала тільки Бесі; вона розпалила камін у дитячій кімнаті і заходилась готувати мені сніданок. Мало хто з дітей може їсти, хвилюючись перед дорогою, я так само не могла. Бесі надаремне просила мене попити молока з хлібом. Побачивши, що їй мене не вмовити, вона загорнула в папір трохи печива й поклала мені в валізку; потім допомогла мені надягти пальто і капор, сама запнулася хусткою, і ми вийшли з дитячої кімнати. Коли ми проходили повз спальню місіс Рід, Бесі запитала: – Може, зайдете попрощаєтесь з пані? – Ні, Бесі. Учора, коли ви пішли вечеряти, вона заглянула до мене в кімнатку й сказала, щоб я вранці не турбувала ні її, ні моїх двоюрідних сестер і брата. Вона просила мене не забувати, що весь час була моїм найкращим другом, тож щоб я говорила про неї тільки добре і була їй вдячна. – А ви їй що відповіли, міс? – Нічого; я натягла ковдру на голову й відвернулась до стіни. – Ви вчинили негаразд, міс Джейн. – Саме гаразд, Бесі! Ваша пані ніколи не була мені другом – то був мій лютий ворог. – Ой, не говоріть такого, міс Джейн! – Прощай, Гейтсхеде! – вигукнула я, коли ми вийшли з передпокою через парадні двері. Місяць уже сів, надворі було зовсім поночі; Бесі несла перед себе ліхтар, його світло вихоплювало з темряви східці й посипану жорствою дорогу, мокру після раптової відлиги. Стояв вогкий і холодний зимовий досвіток, і, поки ми поспішали під’їзною алеєю, зуби в мене дрібно цокотіли. В хижці воротаря світилося; коли ми ввійшли досередини, воротарева жінка саме розпалювала камін; моя валіза, обв’язана мотузками, яку принесли сюди ще звечора, стояла біля дверей. До шостої години лишалось іще кілька хвилин, і щойно її вибило, як далеке торохтіння коліс сповістило про наближення диліжанса. Я підійшла до дверей і побачила, як у мороці швидко наближаються його ліхтарі. – Вона їде сама? – спитала воротарева жінка. – Так. – А далеко? – За п’ятдесят миль. – Не близький світ! Як це місіс Рід не боїться пускати її в таку далеку дорогу саму? Запряжений четвернею диліжанс, із повним пасажирів імперіалом, підкотив до воріт, кондуктор і кучер голосно нас квапили, мою валізу внесли в диліжанс, мене відірвали від Бесі, яку я палко цілувала, обхопивши за шию. – Глядіть же, добре мені її пильнуйте! – гукнула вона кондукторові, який підняв мене, щоб підсадити в диліжанс. – Гаразд, гаразд, – одказав той, дверці зачинились, чийсь голос гукнув: “Поїхали”, – і ми рушили в дорогу. Отак я розлучилася з Бесі та Гейтсхедом, подалася в невідомий і, як я тоді гадала, далекий і таємничий світ. З цієї подорожі я пам’ятаю небагато, тільки пригадую, мені здалось, що день був неприродно довгий і що ми проїхали кількасот миль. Ми поминули кілька міст, в одному, дуже великому, диліжанс зупинився, коней було випряжено, і пасажири висіли пообідати. Кондуктор завів мене в готель і хотів нагодувати обідом, але мені зовсім не хотілося їсти, і він залишив мене саму у величезній кімнаті, в обох кінцях там горіло по каміну, зі стелі звисала люстра, а високо вздовж одної стіни тяглись червоні хори, де було повно музичних інструментів. Я довго ходила по кімнаті, почуваючись дуже непевно, боячись, що зараз хтось зайде й викраде мене: у викрадачів дітей я вірила – вони часто фігурували у вечірніх розповідях Бесі. Та врешті кондуктор повернувся, мене знов посадили в диліжанс. Потім мій захисник вмостився на своєму сидінні, засурмив у ріжок, і ми покотили брукованою вулицею міста Л… . Настав полудень, сирий і імлистий; а коли він потроху перейшов у сутінки, я стала почувати, що ми вже таки далеченько від’їхали від Гейтсхеда; на шляху перестали траплятися міста, змінився і краєвид; на обрії здіймались високі сірі пагорби, а коли сутінки погустішали, ми спустилися в порослу темним лісом долину, і довго ще потому, як усе довкола вкрила ніч, я чула, як серед дерев завиває буйний вітер. Заколисана його піснею, я врешті задрімала, та спала я недовго: раптове припинення руху збудило мене; дверцята диліжанса були розчинені, біля них стояла жінка, схожа на служницю; я бачила її лице й убрання при світлі ліхтарів. – Чи є тут дівчинка на ім’я Джейн Ейр? – спитала вона. – Так, – відповіла я. Мене зсадили додолу, винесли мою валізу, й диліжанс одразу ж покотив далі. Від довгого сидіння у мене затерпли ноги, я була геть одурманена шумом і цілоденною тряскою в диліжансі. Прочумавшись, я розгледілася навколо. Скрізь тільки дощ, вітер, темрява, і все ж я невиразно побачила перед собою стіну, а в ній – відхилені двері, в оці двері я й зайшла за моєю новою поводатаркою, яка їх за собою причинила й замкнула ключем. Потім я побачила будинок чи кілька будинків: будівля широко розкинулася переді мною, вона мала багато вікон, деякі з них світилися; ми йшли до неї широкою, посипаною жорствою дорогою, тьопаючи по калюжах. Служниця розчинила двері, ми пройшли коридором до якоїсь кімнати, де вона залишила мене саму. Якийсь час я стояла й гріла закляклі пальці біля вогню, а тоді розглянулася довкола; свічки не було, але хистке світло від каміна осявало обклеєні шпалерами стіни, килим, завіси, лискучі меблі з червоного дерева – то була вітальня, хоч і не така простора й розкішна, як у Гейтсхеді, однак досить затишна. Я ламала собі голову, що ж то зображає картина на стіні, аж ось двері розчинилися і ввійшла якась людина зі свічкою в руці, а за нею друга. Першою йшла висока жінка, чорнява, чорноока, з блідим і широким чолом, закутана в хустку; її обличчя було суворе, постава пряма. – Дитина ще надто мала, щоб її присилати саму, – мовила вона, ставлячи свічку на стіл; вона уважно розглядала мене якусь хвилю, а тоді додала: – Краще вкласти її спати відразу, вона он яка стомлена. Ти втомилася? – спитала вона, поклавши мені руку на плече. – Трошки, міс. – І напевно голодна. Дайте їй повечеряти перед тим, як вона піде спати, міс Мілер. Це тебе вперше батьки посилають до школи, дитинко? Я пояснила їй, що в мене немає батьків. Вона запитала, як давно вони вмерли, потім – скільки мені років, як мене звуть та чи вмію я читати, писати й хоч трохи шити; потім, пестливо торкнувшись моєї щоки вказівним пальцем, висловила надію, що я буду слухняною дитиною, й відпустила мене з міс Мілер. Жінці, що лишилася у вітальні, було близько тридцяти років; моя поводатарка здавалась на кілька літ молодшою. Перша вразила мене своїм голосом, виглядом та манерами. Міс Мілер була простіша, з рум’яним, хоч і заклопотаним лицем; вона моторно ходила й рухалась, як ото людина, в якої завжди повно роботи. Я подумала, що це, мабуть, молодша вчителька, і згодом я дізналася, що так воно й було насправді. Слідом за нею я минала кімнату за кімнатою, коридор за коридором у цій величезній недоладній споруді; проминувши нарешті ту частину будинку, де панувала глибока гнітюча тиша, ми почули багатоголосий гомін і ввійшли у простору довгу кімнату з великими сосновими столами, по два з обох кінців; на кожному столі горіло дві свічки, а навколо на лавах сиділо ціле зборище дівчат різного віку, від дев’яти до двадцяти років. При тьмяному світлі свічок мені здалося, що їх дуже багато, хоч насправді їх було не більше вісімдесяти. Всі вони були вбрані в однакові незграбні коричневі сукні та довгі полотняні фартухи. Була година самостійного навчання: вихованки вчили уроки назавтра, і в класі було дуже шумно, бо вони зубрили їх півголосом. Міс Мілер показала рукою, щоб я сіла на лаві біля дверей, а потім, ставши біля порога, вигукнула: – Старости, позбирайте й віднесіть підручники на місце. Чотири високого зросту дівчини підвелися з-за різних столів і, обходячи свої класи, почали збирати книжки. Міс Мілер знов наказала: – Старости, принесіть таці з вечерею! Високі дівчата вийшли з кімнати й незабаром повернулися; у кожної в руках була таця з порціями якоїсь страви, посередині стояв глек з водою й кухоль. Порції було роздано, хто хотів, наливав собі з глечика води в кухоль, що був один на всіх. Коли дійшла черга до мене, я тільки випила води – мене мучила спрага, – однак їжі не торкнулася: від хвилювання і втоми я зовсім втратила апетит. Тепер я побачила, що то були тоненькі шматочки вівсяної запіканки. Вечеря скінчилася, міс Мілер прочитала молитву, і дівчата, вишикувавшись парами, пішли вгору сходами. Знемагаючи від утоми, я гаразд і не розгледілася в спальні; я тільки помітила, що, як і класна кімната, вона була дуже довга. Тієї ночі я мала спати в одному ліжку з міс Мілер; вона допомогла мені роздягтися. Лігши, я окинула поглядом довгі ряди ліжок, в які швидко вкладалися по двоє дівчат. За десять хвилин єдину свічку погасили, і я заснула серед цілковитої тиші й непроглядної пітьми. Ніч проминула швидко; я смертельно втомилася і спала міцно, без снів; прокинулась я лише один раз, почула, як за вікном скаженіє поривчастий вітер, шумить заливний дощ, і помітила, що поруч мене лежить міс Мілер. Коли я знову розплющила очі, дзеленчав дзвінок, дівчата вже повставали й одягалися. Іще не розвиднілося, і в кімнаті горіло дві-три свічки. Я теж неохоче підвелася; було дуже холодно, і, вся тремтячи, я насилу натягла на себе одежу. Я вмилася, коли учениці звільнили одну з мисок, що стояли в ряд на табуретках посеред спальні; дожидатися довелося довгенько, бо на шістьох вихованок припадала лише одна миска. Знов задзеленчав дзвінок, всі вишикувались по дві, спустилися вниз сходами й зайшли до холодного, тьмяно освітленого класу; міс Мілер прочитала молитви, а потім наказала: – Поділитись на класи! На кілька хвилин зчинився сильний гармидер, і міс Мілер раз у раз вигукувала: “Тихше!” і “Додержуйте порядку!”. Коли метушня вляглася, я побачила, що учениці вишикувались у чотири півкола перед чотирма столами; всі тримали в руках книжки, а на кожному столі, перед порожнім стільцем, лежала велика книга, схожа на Біблію. На якусь хвилю настала перерва, і почулося приглушене багатоголосе бурмотіння; міс Мілер ходила від класу до класу, втихомирюючи цей невиразний гомін. Десь далеко задзеленчав дзвінок, і до кімнати ввійшли три жінки, кожна сіла на своє місце за столом; міс Мілер вмостилася на четвертому стільці, коло дверей, де зібралися найменші дівчатка, – до цього наймолодшого класу прийняли й мене і поставили в останньому ряду. А далі всі взялись до діла: проказали щоденну молитву, прочитали деякі місця з Нового заповіту, потім цілу годину читали розділи з Біблії. На той час, коли скінчився урок, надворі вже зовсім розвиднілось. Невтомний дзвінок озвався вчетверте: класи вишикувались і перейшли до іншої кімнати – снідати. Як я раділа, що зараз дістану чогось попоїсти! Мені від голоду зробилось аж недобре, адже вчора я майже нічого не їла. їдальня була велика низька похмура кімната; на двох довгих столах парували миски з якоюсь гарячою стравою, від якої, однак, на мій жаль, ішов далеко не апетитний дух. Я помітила невдоволення на всіх обличчях, коли запах цієї їжі почули ті, хто мав її спожити; великі дівчата із старшого класу, які йшли попереду, зашепотіли: – Тьху, яка гидота! Вівсянка знов пригоріла! – Тихше! – вигукнув хтось; то була не міс Мілер, а вчителька старшого класу, маленька смаглява жінка, добре вдягнена, але похмура на вигляд; вона сіла на чільному місці за одним столом, тим часом як огрядніша жінка головувала за другим. Марно я шукала очима ту, що її побачила першу минулого вечора: її ніде не було видно. Міс Мілер сиділа в протилежному кінці столу, недалеко від мене, а якась чудна, схожа на іноземку літня жінка – вчителька французької мови, як я дізналась пізніше, – сіла за сусіднім столом. Ми проказали довжелезну молитву, проспівали гімн, потім служниця подала вчителькам чаю, і сніданок почався. Геть охляла з голоду, я ковтнула дві-три ложки каші, не зважаючи на її смак, та, заспокоївши лютий голод, я відчула, що мене починає нудити: пригоріла каша не краща від гнилої картоплі, її й голодний не їстиме. Ложки рухались дуже поволі; я бачила, як дівчата куштували страву, намагаючись її проковтнути, та здебільшого одразу кидали їсти. Сніданок скінчився, але ніхто не поснідав. Проказавши подячну молитву за те, чого не дістали, та проспівавши ще один гімн, ми побрели з їдальні до класу. Я виходила останньою і бачила, як одна з учительок покуштувала кашу з миски і мовчки поглянула на інших; у всіх були невдоволені обличчя, а огрядна вчителька пробурмотіла: – Яка гидота! Це ж ганьба! Навчання мало початись за чверть години, і в класі зчинився страшенний гамір: видно, в цей час дозволялось голосно розмовляти, і всі учениці користувалися з цього права. Всі розмови точилися про сніданок, дівчата нарікали на пригорілу кашу. Бідолашні! То була їхня єдина розрада. З учительок у кімнаті лишилась тільки міс Мілер: круг неї зібрався гурт старших дівчат, вони щось говорили з похмурими, поважними обличчями. Я чула, як дехто називав ім’я містера Броклгерста; міс Мілер несхвально хитала головою. Однак вона не дуже старалася погамувати загальне обурення: напевне, вона поділяла його. Годинник у класі вибив дев’яту, міс Мілер вийшла з гурту й, ставши посеред кімнати, гукнула: – Тихо! Всі на місця! Тут, видно, звикли до дисципліни: за п’ять хвилин галаслива юрба принишкла, і після вавілонського стовпотворіння настала тиша. Вчительки старших класів зайняли свої місця; однак усі ніби чогось чекали. Вісімдесят учениць, що розмістились на лавах по обидва боки кімнати, сиділи прямо й непорушно. Дивне то було зборище: у всіх волосся гладенько зачесане назад – жодного кучерика; всі в коричневих сукнях з високими комірцями, обшитими вузеньким мереживом, з полотняними торбинками на шитво (подібними до торбинок шотландських горян), що звисали спереду на шворці; усі у вовняних панчохах та неоковирних черевиках з мідними пряжками. Понад двадцять учениць, вбраних у таку одежу, були дорослі дівчата, що вже вийшли з дитячих літ; таке убрання було їм зовсім не до лиця і надавало недоладного вигляду навіть найвродливішим. Я розглядала їх, час від часу позираючи на вчительок, – жодна з них мені не сподобалась; огрядна була трохи грубувата, чорнява – дуже зла, чужоземка – нестримана й смішна, а червонощока міс Мілер, бідолаха, виглядала геть виснаженою. Мій погляд переходив з одного обличчя на друге, коли раптом усі дівчата схопилися на ноги, ніби підкинуті пружиною. Що сталося? Я не чула ніякого наказу і була здивована. Та перш ніж я встигла щось уторопати, класи знов сіли, а що всі очі втупилися в одну точку, мої теж повернулися в той бік, і я побачила жінку, що зустріла мене минулого вечора. Вона стояла в кінці кімнати, біля одного з камінів, – їх було два, і обидва горіли, – і мовчки й серйозно дивилась на два ряди учениць. Міс Мілер, підійшовши до неї, щось спитала і, діставши відповідь, вернулась на своє місце. – Староста першого класу, принесіть глобуси! – голосно наказала вона. Поки виконувався її наказ, жінка, до якої вона щойно зверталась, повагом проходила між рядами. Мабуть, мені властиве глибоке почуття шаноби, бо ще й досі в мені оживає та побожність, з якою я стежила за кожним її порухом. Тепер, серед білого дня, я побачила, що вона висока, ставна і вродлива; карі очі, що сяяли добрістю, обведені делікатними довгими віями, відтіняли біле широке чоло; темно-каштанове волосся на скронях було завите великими кучерями, бо тоді не були в моді ні гладенькі, ані довгі; її сукня з лілового сукна, також за тодішньою модою, була оздоблена на іспанський манір чорним оксамитом. Золотий годинник (тоді годинники не були такі звичайні, як тепер) поблискував у неї при поясі. Хай читач іще домалює собі тонкі шляхетні риси, чисте бліде обличчя, струнку постать, величні й вишукані манери, і він уявить собі, наскільки її можна описати словами, – зовнішність міс Темпл, Марії Темпл, – як я згодом прочитала на молитовнику, що його було мені довірено нести до церкви. Директриса Ловуда (бо саме нею і була ця жінка) сіла за стіл з двома глобусами, покликала до себе старший клас і розпочала урок географії; молодші класи розійшлися до своїх учительок, з якими вони годину повторювали історію, граматику тощо. Потім взялись до письма та арифметики, а тим часом міс Темпл навчала кількох старших дівчат музики. Кожен урок тривав рівно одну годину; нарешті настінний годинник вибив дванадцяту. Директриса встала й промовила: – Я маю дещо сказати ученицям. Тільки-но вона заговорила, гамір, що знявся був після закінчення уроків, відразу стих. Вона провадила далі: – Сьогодні вранці вам подали сніданок, якого ви не змогли їсти, і зараз ви, напевне, голодні. Я звеліла дати вам хліба й сиру. Вчительки здивовано поглянули на неї. – Я беру це на свою відповідальність, – пояснила вона і одразу ж вийшла з класу. Хліб і сир незабаром принесли й роздали, і всі з радістю попоїли. Потім пролунав наказ: “Всім у сад!” Дівчата понадягали прості солом’яні брилики зі стрічками з барвистого перкалю й сірі фризові плащі. Мені теж дали таке саме вбрання, і слідом за іншими я вийшла на свіже повітря. Сад був великий і обгороджений височенною стіною, за якою нічого не було видно; з одного боку тяглась крита альтанка; середина саду, обведена широкими алеями, була поділена на десятки маленьких грядочок – коло них ходили учениці, у кожної була своя грядочка. Коли цвіли квіти, ці грядки, напевне, були дуже гарні, але тепер, наприкінці січня, на них стирчало тільки напівзогниле руде бадилля. Роздивляючись довкола, я вся тремтіла: день був не підхожий для прогулянки – дощ перестав, однак усе повивав вогкий сизий туман. Під ногами ще чвакало після вчорашньої зливи. Сильніші школярки бігали й заводили рухливі ігри, але жовті й худенькі дівчатка, шукаючи затишку й тепла, збилися в купку на альтанці. Коли холодна мряка почала пробирати їх до кісток, я раз у раз чула сухий кашель. Доти я ще ні з ким не розмовляла, та й мене, здавалось, ніхто не помічав; я стояла осторонь, але до почуття самотності я вже давно звикла, і воно мене не дуже гнітило. Я прихилилась до стовпа на альтанці, щільніше загорнулася в плащ і, намагаючись забути про холод, що проймав мене іззовні, та нестерпний голод, що гриз мене зсередини, поринула у роздуми й спостереження. Мої думки були занадто плинні й уривчасті, аби щось із них запам’яталось. Я ще не усвідомлювала ясно, де опинилась; Гейтсхед і моє минуле життя неначе відступили кудись далеко-далеко, теперішнє здавалось непевним і туманним, а майбутнього я зовсім не могла собі уявити. Я окинула поглядом цей нібито монастирський сад, потім перевела очі на школу. Великий будинок, одна половина сіра й стара, друга – зовсім нова. Нова прибудова, де містилися класи та спальня, мала високі, загратовані вікна, як у церкві; на кам’яній табличці, що висіла над дверима, виднівся напис: “Ловудський притулок”. Цю частину будинку споруджено року… завдяки турботам Наомі Броклгерст з Броклгерст-холу, графства… “Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли отця вашого, що на небі” (Єв. від Матвія, гл. V, вірш 16). Я знов і знов перечитувала ці слова, почуваючи, що не можу збагнути їхнього змісту. Я все ще міркувала над значенням слова “притулок”, намагаючись знайти якийсь зв’язок між першим реченням та віршем із Святого письма, коли раптом почула позад себе чийсь кашель. Повернувши голову, я побачила дівчинку, яка сиділа недалеко від мене на кам’яній лаві; вона низько схилилась над книжкою і, здавалося, вся поринула в читання. Зі свого місця я змогла прочитати заголовок – “Раселас”. Ця назва здалася мені дивною і тому привабною. Перегортаючи сторінку, дівчинка ненароком глянула вгору. – Що, цікава книжка? – одразу спитала я. Я вже вирішила попросити, щоб вона дала її мені почитати. – Мені подобається, – відповіла вона по короткій мовчанці, уважно глянувши на мене. – Про що в ній написано? – питала я далі. Сама не знаю, як я наважилася завести розмову з незнайомою дівчинкою. Це суперечило моїм звичкам і вдачі; мабуть, її захоплення книжкою зачепило в мені якусь співзвучну струну, бо я теж любила читати, щоправда, по-дитячому: я неспроможна була зрозуміти, осягти щось складне й серйозне. – Можеш подивитися, – промовила дівчинка, простягаючи мені книжку. Я її трохи погортала і одразу переконалася, що зміст не такий принадний, як назва. “Раселас” здався мені, як на мій легковажний смак, дуже нудним. Там не було нічого ні про фей, ні про ельфів; густо видрукувані сторінки не обіцяли нічого цікавого. Я віддала дівчинці книжку, вона спокійно взяла її, не промовивши ні слова, і вже хотіла була знову взятися до читання, та я насмілилась вдруге потурбувати її: – Чи не могла б ти сказати, що означає отой напис на табличці над дверима? Що таке “Ловудський притулок”? – Та це школа, куди ти приїхала вчитись. – А чому вона зветься притулком? Хіба вона чимось відрізняється від інших шкіл? – Це пристановище для бідних сиріт: і ти, і я, і всі інші дівчатка живемо тут з ласки. Ти, мабуть, сирота? В тебе помер хтось із батьків? – Вмерли обоє, я їх і не пам’ятаю. – От бачиш, тут у всіх учениць немає батька або матері, а дехто втратив і батька, і матір, тому-то ця школа й зветься притулком. Тут виховуються сироти. – А хіба ми не платимо грошей? Хіба нас тримають за спасибі? – Наші родичі або друзі платять по п’ятнадцять фунтів на рік. – То чому ж ти кажеш, що ми живемо тут з ласки? – А тому, що п’ятнадцять фунтів на рік не досить, і решта поповнюється пожертвами. – А хто ж дає ці гроші? – Різні добрі леді й джентльмени тут і в Лондоні. – А хто така Наомі Броклгерст? – Жінка, що побудувала нову половину школи, як і пишеться на табличці; її син тут тепер усім порядкує. – Чому? – Бо він скарбник і директор притулку. – То цей будинок не належить тій високій леді, що носить годинника й звеліла дати нам хліба з сиром? – Міс Темпл? Ой ні! Якби ж воно було так! А то їй доводиться відповідати перед містером Броклгерстом за всі свої дії. Містер Броклгерст сам купує нам їжу й одяг. – Він теж мешкає тут? – Ні, за дві милі звідси, у великому будинку. – Він добра людина? – Він священик. Кажуть, що він робить нам багато добра. – То високу жінку звуть міс Темпл? – Так. – А як звуть інших учительок? – Червонолицю звуть міс Сміт; вона навчає нас кроїти й шити, – адже ми самі шиємо собі сукні, пальта та іншу одежу; мала, чорнява – то міс Скетчерд; ця викладає історію й граматику, а також допомагає другому класові готувати уроки, а та, що носить шаль і носовичок збоку на жовтій стрічці, – то мадам П’єро, вона родом з Лілля, із Франції, і вчить нас французької мови. – Ти любиш учительок? – Та люблю… – То тобі подобається мала чорнява, а також мадам…? Я не вмію вимовити її прізвище, як ото ти. – Міс Скетчерд дуже запальна, тож старайся не сердити її, мадам П’єро – непогана жінка. – Але міс Темпл краща за всіх, еге ж? – Міс Темпл дуже добра й дуже розумна; вона всіх переважає, бо знає набагато більше. – А ти вже давно тут? – Два роки. – Ти сирота? – У мене вмерла мати. – Тобі тут подобається? – Ти надто багато питаєш. Поки що з тебе й цього досить. А тепер я хочу читати. Та цієї миті задзвонили на обід, і всі ми зайшли до будинку. Запах, що сповняв їдальню, був не набагато знадливіший, ніж той, що лоскотав наші ніздрі перед сніданком. Обід подали в двох великих казанах, над якими здіймалися випари, що тхнули згірклим лоєм. В них було місиво з водявої картоплі, звареної з обрізками несвіжого м’яса. Кожній учениці дали по повній тарілці цього варива. Я їла, переборюючи огиду, й запитувала себе, чи отаке подаватиметься щодня. Після обіду ми одразу перейшли до класної кімнати; розпочались уроки, що тривали до п’ятої години. Того пообіддя сталась лише одна визначна подія: міс Скетчерд прогнала з уроку історії дівчину, з якою я розмовляла на веранді, і звеліла їй стати посеред кімнати. Покарання здалось мені дуже ганебним, а надто для такої великої дівчини – на вигляд їй було не менше тринадцяти літ. Я чекала, що вона плакатиме з розпачу й сорому, та, на мій подив, вона не заплакала, навіть не почервоніла, – спокійна й поважна, стояла вона посеред класу, перед очима цілої школи. “Як вона може зносити ганьбу так спокійно, так твердо? – питала я себе. – Бувши нею, я б, мабуть, бажала, щоб земля запалася під моїми ногами й поглинула мене. А в неї такий вигляд, наче вона думає про щось зовсім інше, а не про те, як принизливо її покарано і перед ким вона стоїть, та що довкола неї діється. Я чула про сни наяву – може, їй сниться такий сон? Вона втупила очі в підлогу, проте я впевнена, що вона нічого не бачить, – її погляд ніби звернений всередину, кудись глибоко в душу; здається, вона поринула у свої спогади і не помічає того, що відбувається навколо. Цікаво, що вона за дівчина – хороша чи погана?” Після п’ятої години нам знов дали їсти: кожна дістала по кухлику кави та по пів скибочки хліба. Я жадібно проковтнула хліб і каву і охоче з’їла б іще одну порцію, бо голоду не вгамувала. Потому наспіла півгодинна перерва, потім готування уроків, а там нам дали по склянці води з шматочком вівсяної запіканки, прочитали молитви, і ми вклалися спати. Такий був мій перший день у Ловуді. РОЗДІЛ VI Другий день почався, як і перший: вставали й одягались при свічці, тільки цього ранку довелось обійтися без церемонії умивання: вода в глеках замерзла. Минулого вечора перемінилась погода. Цілісіньку ніч у всі шпари вікон спальні свистів крижаний північно-східний вітер, від якого ми тремтіли у своїх ліжках; той вітер обернув воду в глеках У лід. Поки тяглися нескінченні півтори години молитов та читання Біблії, я зовсім заклякла з холоду. Врешті настав час снідати; цього разу каша не пригоріла і була непогана на смак, але дали її дуже скупо. Якою мізерною здалася мені моя порція! Я б з радістю з’їла ще одну. Того ж таки дня мене записали ученицею четвертого класу і визначили мені повсякденні завдання та обов’язки. Досі я була тільки глядачкою в Ловуді, а тепер мала стати дійовою особою. На початку, оскільки я не звикла вчити напам’ять, уроки здавалися мені нескінченно довгими й важкими, частий перехід від одного уроку до зовсім іншого теж збивав мене з пантелику, тож я була дуже рада, коли десь близько третьої години по обіді міс Сміт дала мені смужку серпанку два ярди завдовжки, голку, наперсток та нитки й відіслала в тихий куточок класної кімнати, загадавши підрубити серпанок. У цю годину більшість школярок шили, тільки один клас і далі читав, стоячи навколо міс Скетчерд. У кімнаті було тихо, отож я добре чула, що читала кожна дівчина, як це в неї виходило та що казала міс Скетчерд – хвалила її чи ганила. Читали історію Англії; поміж читачок я помітила і мою знайому з альтанки. На початку уроку вона стояла серед перших учениць, та за якесь неправильно вимовлене слово чи неуважність її раптом відіслали до останнього ряду. Та навіть і там міс Скетчерд не давала їй спокою і весь час робила зауваження. – Бернс (то, мабуть, було її прізвище – у Ловуді дівчат називали на прізвище, як ото хлопців-школярів), Бернс, ти кривиш черевика; зараз же постав ногу як слід! Бернс, як негарно ти випинаєш підборіддя! Берне, скільки разів тобі казано, щоб ти тримала голову рівно! Я не дозволю тобі стояти переді мною в такій позі! – І отак без кінця. Коли розділ було перечитано двічі, учениці позгортали книжки й почали відповідати на запитання вчительки. Вони вивчали період владарювання Карла І, і запитання були найрізноманітніші: і про тоннаж, і про мито, і про “корабельний збір”; більшість учениць не могла на них відповісти, та коли черга доходила до Берне, вона одразу давала правильну відповідь: здавалось, вона запам’ятала весь урок з початку й до кінця і готова відповісти на будь-яке запитання. Я сподівалася, що міс Скетчерд похвалить її за уважність, але натомість вчителька раптом закричала: – Гидке неохайне дівчисько! Ти вранці навіть нігтів не почистила! Берне, на мій подив, нічого не відповіла. “Чому, – думала я, – вона не пояснить, що не змогла ані почистити нігтів, ані вмитися, бо вода замерзла?” Але тут мою увагу відвернула міс Сміт, яка попросила мене потримати моток ниток; розмотуючи їх, вона час від часу озивалась до мене, питаючи, чи я вже вчилась у школі, чи вмію мітити білизну, вишивати, плести тощо. Поки вона тримала мене біля себе, я не могла бачити міс Скетчерд. Коли ж я знов сіла на своє місце, міс Скетчерд саме щось наказала, але я не розчула її слів. Берне одразу вийшла в маленьку комірчину, де зберігалися книжки, і за півхвилини вернулася звідти, несучи в руці жмуток різок. Це знаряддя покарання вона подала міс Скетчерд із шанобливим реверансом, а тоді спокійно, не чекаючи її наказу, розстебнула фартух, і вчителька разів десять шмагнула її різками по спині. На очах Берне не з’явилося жодної сльозинки, і її обличчя не втратило свого звичайного задумливого виразу, а в мене, коли я побачила це видовище, так затремтіли пальці від безсилого гніву, що я перестала шити. – От запекла дитина! – вигукнула міс Скетчерд. – Нічим з неї не виб’єш звички до неохайності. Віднеси різки назад! Берне слухняно понесла жмуток до комірчини; коли вона знов з’явилася на дверях, я пильно подивилась на неї: дівчинка ховала до кишені носовичка, а на її худій щоці блищав слід від витертої сльози. Вільна година ввечері була для мене найприємнішим часом за цілий день. Скибочка хліба та кухлик кави о п’ятій годині трохи підживили мене, хоч я й не наїлася досита; суворий нагляд послабився; у класі було тепліше, ніж уранці, – вогонь у камінах горів яскравіше, щоб можна було обійтися без свічок; червонястий присмерк, невимушена пустотливість, нерозбірливий гомін голосів – усе це навіювало приємне почуття свободи. Увечері того дня, коли міс Скетчерд покарала різками свою ученицю Берне, я, як завжди, ходила сама туди й сюди поміж партами, столами й купками учениць, що розмовляли й сміялись, проте не почувала себе самотньою. Проходячи повз вікна, я час від часу відхиляла завісу й виглядала надвір: падав густий сніг, нижні шибки вже почало замітати; коли я притуляла вухо до скла, то крізь веселий гомін у кімнаті чула журливе завивання вітру надворі. Якби я недавно покинула рідну домівку та лагідних батька-матір, то, мабуть, саме в цю пору найгостріше почувала б біль розлуки, – вітер збудив би смуток в моєму серці, а безладна метушня схвилювала б мою душу. Але тепер мене охопило дивне, гарячкове збудження: я хотіла, щоб вітер вив іще голосніше, присмерк перейшов у непроглядний морок, а безладний гамір – у несамовитий крик. Перестрибуючи через парти й проповзаючи попід столами, я пробралася до одного з камінів і там побачила Бернс: вона стояла навколішки перед високими гратками і мовчки, не помічаючи нічого навколо, уважно читала якусь книжку при тьмяному світлі жаринок. – Все той же “Раселас”? – запитала я, ставши в неї за спиною. – Так, – відповіла вона. – Я вже кінчаю його читати. Хвилин через п’ять вона згорнула книгу. Я зраділа цьому. “Може, зараз удасться завести з нею розмову”, – подумала я і сіла долі поруч неї. – Як тебе звуть? – Елен. – Ти приїхала сюди здалека? – Я прибула з півночі, це майже на кордоні з Шотландією. – Ти коли-небудь повернешся додому? – Думаю вернутись, та ніхто не знає, що може статися. – Тобі, мабуть, хочеться залишити Ловуд? – Ні. Чого це? Мене віддали до Ловуда здобути освіту. Було б нерозумно піти звідси, нічого не домігшись. – Але ж ота вчителька, міс Скетчерд, така жорстока з тобою! – Жорстока? Зовсім ні! Вона просто сувора: не терпить моїх вад. – Бувши тобою, я б не терпіла її, я б чинила їй опір. Хай би вона шмагнула мене хоч один раз! Я б видерла в неї різки з рук і поламала б їх під самісіньким її носом. – Нічого б ти не зробила, а якби й спробувала, то містер Броклгерст одразу вигнав би тебе зі школи. А як би це засмутило твоїх рідних! Краще вже терпіти біль, від якого, крім тебе, ніхто не страждає, ніж допуститися нерозважного вчинку і завдати горя близьким тобі людям. До того ж і Біблія вчить нас відповідати на зло добром. – Але ж це ганьба, коли тебе ставлять на покару посеред кімнати, де повно людей, та ще й шмагають. Адже ти велика дівчина! Я набагато менша за тебе, та й то б не стерпіла такого. – І все-таки твій обов’язок витримати все, чого ти не можеш уникнути. Тільки слабодухі й нерозумні люди кажуть, що їм несила терпіти того, що їм судилося витерпіти. Я слухала її з подивом: я не могла зрозуміти цієї філософії терплячості, а ще менше я розуміла чи схвалювала вибачливість, з якою вона ставилась до своєї мучительки. І все ж я відчувала, що Елен Бернс бачить усе в якомусь незбагненному для мене світлі. Я підозрювала, що, може, має слушність вона, а не я, проте я не хотіла замислюватись над цим, відклала ці думки до кращих часів. – Ти кажеш, Елен, що в тебе є вади. Які вони? Як на мене, ти дуже хороша дівчина. – Ось тобі приклад, що перше враження часто буває помилковим. Я й справді неохайна, як каже міс Скетчерд: ніяк не можу тримати свої речі в порядку: я недбала, порушую правила, читаю, коли треба готувати завдання, роблю, що мені заманеться, і часом, як і ти, кажу, що не терплю ніякого суворого порядку. Усе це дуже дратує міс Скетчерд, яка завжди охайна, ретельна й вимоглива. – А ще зла й жорстока, – докинула я, та Елен Бернс не підтвердила моїх слів; вона мовчала. – А міс Темпл така ж сувора, як і міс Скетчерд? Коли я вимовила ім’я міс Темпл, лагідна усмішка промайнула на поважному обличчі Елен. – Міс Темпл дуже добра, їй важко бути суворою навіть з найгіршими ученицями. Вона бачить мої вади й лагідно на них указує, а коли я зроблю щось гарне, вона ніколи не забуває похвалити мене. Ось тобі доказ, що я справді погана дівчина: навіть догани міс Темпл, такі лагідні, такі розумні, не можуть виправити моїх вад, навіть її похвала, яку я дуже високо ціную, не може примусити мене бути завжди старанною й уважною. – Дивно! – зауважила я. – Адже бути старанною так легко. – Тобі, напевно, легко. Сьогодні вранці я спостерігала за тобою в класі і бачила, яка ти уважна: ти, здається, не думала про щось інше, коли міс Мілер пояснювала урок і ставила вам питання. А мої думки завжди десь блукають. Мені треба пильно слухати міс Скетчерд і запам’ятати все, а я часто зовсім перестаю чути її голос і починаю мріяти наяву. Іноді мені здається, що я в Нортумберленді, а звуки, що долинають до мене, – то дзюрчання струмочка, який протікає недалеко від нашого будинку в Діпдіні. Коли ж вона починає мене питати, мені ще треба пробудитись, а оскільки я не чула нічого з того, що читалося, бо слухала уявний струмочок, то я нічого не можу відповісти. – Проте як гарно ти відповідала сьогодні вранці! – То було випадково: просто мене зацікавило те, про що ми читали. Сьогодні я не мріяла про Діпдін, я думала про те, як людина, що прагнула робити добро, могла чинити так несправедливо й нерозважно, як Карл 1.1 ще я думала: який жаль, що, незважаючи на свою чесність і щиросердість, він не хотів бачити нічого, крім своїх королівських привілеїв. Якби ж то він був передбачливіший і краще розумів дух часу! І все ж я люблю і поважаю Карла, мені жаль цього бідолашного короля, що помер на ешафоті. А його вороги були набагато гірші: вони пролили кров, якої не мали права проливати. Як вони сміли його вбити! Елен неначе розмовляла сама з собою; вона забула, що я навряд чи зможу її зрозуміти, що я не знаю нічого чи майже нічого про те, що так схвилювало її. І я спробувала звернути розмову на цікавішу для мене тему: – А на уроках міс Темпл твої думки теж десь блукають? – Ні, звичайно. Таке буває, але рідко. У міс Темпл завжди є щось нове, цікаве, що відвертає мене від моїх роздумів; її так приємно слухати, і часто вона розповідає саме про те, що я хотіла б знати. – Отже, ти добре поводишся на уроках міс Темпл? – Так, але це не залежить від мене. Я не стараюся добре поводитися, а просто роблю те, що мені хочеться робити. То не моя заслуга. – Ні, то велика заслуга. Ти шануєш того, хто добрий до тебе. А так і повинно бути. Якщо завжди лагідно коритися тому, хто мучить тебе і кривдить, то лихі люди зможуть робити все, що захочуть; вони нікого не боятимуться, не змінять своєї вдачі, а ставатимуть дедалі лихішими. Коли нас ні за що вдарять, ми теж повинні вдарити, – я так вважаю, – і то вдарити щосили, щоб нікому більше не кортіло нас бити. – Я сподіваюсь, ти зміниш свою думку, коли підростеш; а тепер ти ще мале нерозумне дівча. – Однак я це відчуваю, Елен: я повинна ненавидіти тих, хто ненавидить мене, хоч як я стараюся їм догодити. Я повинна чинити опір кожному, хто несправедливо мене карає. І це так само природно, як і те, що я повинна любити тих, хто прихильний до мене, або покірно терпіти кару, коли я відчуваю, що заслужила її. – Такого погляду додержуються язичники та дикі племена, однак християни та інші цивілізовані народи давно вже його зреклись. – Як це? Не розумію. – Не насильством можна найлегше подолати ненависть і не помстою загладити крив-ДУ. – А чим же? – Читай Новий заповіт і ти побачиш, що говорить Христос та як він чинить. Візьми його слова собі за правило, а вчинки – за взірець. – Що ж він говорить? – Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що клянуть вас, робіть добро тим, що вас ненавидять і зневажають. – Тоді я повинна любити місіс Рід – а я не можу! Я повинна благословляти її сина Джона – а це неможливо! Тепер уже Елен Берне попросила мене пояснити мої слова, і я почала оповідати їй, як уміла, історію моїх кривд і страждань. Розхвилювавшись, я зробилася зла й говорила те, що відчувала, нічого не приховуючи й не пом’якшуючи в своїй розповіді. Елен спокійно вислухала мене до кінця; я сподівалася, що вона щось скаже, але вона мовчала. – То як, – нетерпляче спитала я, – хіба не лиха й не бездушна жінка ця місіс Рід? – Безперечно, вона поводилася з тобою жорстоко, та, бачиш, їй не до вподоби твоя вдача, так само як і міс Скетчерд не до вподоби моя. Але ж як добре ти пам’ятаєш усе, що вона тобі сказала і вчинила! Як дивно, що її несправедливість так глибоко запала тобі в душу! Мені кривда не врізається так у пам’ять. Хіба ти не почувала б себе щасливішою, якби забула її суворість і той гнів, що його вона збудила в тобі? Життя дуже коротке, і мені здається, що не варто марнувати його, розпалюючи в собі злість і перебираючи в пам’яті свої образи. На цьому світі ми всі до одного приречені нести тягар своїх провин, але скоро, я вірю, настане час, коли ми звільнимося від них, визволившись від своїх тлінних оболонок; тоді з нас спадуть ницість і гріх разом з обтяжливою плоттю і лишиться тільки іскра духовна – незрима й невідчутна основа життя і думки, така ж чиста, як тоді, коли творець надихнув нею своє творіння. Та звідки вона походить, туди вона й повернеться, може, щоб передатись вищій од людини істоті, а може, з блідої людської душі виросте в осяйну душу серафима! Але чи може вона виродитись і перейти від людини до диявола? Ні! Я в це не вірю! Я вірю в інше; мене ніхто цього не навчив, і я рідко про це говорю, але ця віра дає мені радість, і я твердо її тримаюся. Вона подає надію всім: я вірю, що вічність – це спочинок, це привітна оселя, а не жахлива безодня. До того ж ця віра допомагає мені відрізняти злочинця від злочину; я можу щиро прощати злочинцеві і водночас засуджувати злочин; з цією вірою помста ніколи не терзає мого серця, зіпсутість ніколи не жахає мене, а несправедливість ніколи не гнітить надто тяжко, – я живу в спокої, чекаючи кінця. Елен замовкла, і її завжди трохи похилена голова опустилася ще нижче. Я бачила, що вона більше не має охоти говорити зі мною і хотіла б лишитись на самоті зі своїми думками. Та їй не дали часу на роздуми: підійшла староста, висока непривітна дівчина, й вигукнула з сильним камберлендським акцентом: – Елен Бернс, якщо ти зараз же не наведеш ладу в своїй шухляді та не поскладаєш усе як слід на столі, я скажу міс Скетчерд, хай сама прийде й подивиться! Елен зітхнула, прокинувшись від своїх мрій; вона підвелася й без зайвого слова пішла виконувати старостин наказ. РОЗДІЛ VII Перша чверть у Ловуді видалась мені віком, і аж ніяк не золотим: мені важко було призвичаюватись до нових правил та незвичних обов’язків. Страх, що це буде мені не під силу, мучив мене більше, ніж фізичні страждання, які випали мені на долю, хоч вони теж були нелегкі. Протягом січня, лютого та частини березня глибокі сніги, а по тому, як вони потали, майже непрохідні дороги не давали нам виходити з саду, – нас водили тільки до церкви, – але в саду ми мали щодня проводити цілу годину. Благенький одяг не міг захистити нас від лютого холоду; взуття у нас було погане, сніг набивався в черевики й танув усередині; не прикриті рукавичками руки на морозі дубіли й репалися. Я добре пам’ятаю, як у мене нестерпно боліли щовечора приморожені ноги і з якою мукою я вранці запихала в черевики розпухлі, задерев’янілі, вкриті ранками пальці. Ми страждали й від убогого харчування: у нас був добрий апетит підлітків, а того, що ми діставали, ледве вистачило б для хворої, кволої дитини. Недоїдання призводило до нечесності, від якої найдужче терпіли молодші учениці: зголоднілі старші дівчата при кожній нагоді хитрощами або погрозами видурювали у маленьких їхні пайки. Не раз я ділила між двома претендентками дорогоцінний шматочок чорного хліба, якого ми діставали на підвечірок. Віддавши третій пів-кухлика кави, я випивала решту, ковтаючи потаємні сльози, що підступали мені до горла від лютого голоду. Найгнітючішими днями тієї зими були неділі. Ми мали пройти добрі дві милі пішки, щоб дістатися до броклбріджської церкви, де правив службу Божу наш опікун. Нам було холодно, коли ми виходили з дому, по дорозі до церкви ми замерзали ще дужче, а під час ранкової відправи й геть леденіли. Вертатись на обід було занадто далеко, тож між двома відправами нам давали по такому ж маленькому шматочку хліба та холодного м’яса, як і в будень. Після вечірньої відправи ми вертались назад голою горбастою дорогою; з півночі, з засніжених вершин, віяв гострий зимовий вітер, що люто жалив наші обличчя. Я пам’ятаю, як міс Темпл ступала легко й швидко поряд з вервечкою понурих учениць, щільно загорнувшись у шотландський плащ, що маяв на морозянім вітрі, і підбадьорювала нас словами та власним прикладом, щоб ми не занепадали духом і крокували вперед, “як хоробрі солдати”. Інші вчительки самі були пригнічені, де вже їм, бідолахам, було підбадьорювати ще й нас. Як нам хотілося погрітися біля яскравого вогню, коли ми врешті діставались назад! Та меншеньким і цього не діставалося: обидва каміни у класній кімнаті відразу заступали в два ряди великі дівчата, а за ними тулились одна до одної маленькі, посідавши навпочіпки й сховавши свої худенькі закляклі рученята під фартушки. Невеличкою розрадою був підвечірок, коли ми діставали подвійну пайку хліба – цілу скибку замість половинки, – та ще й з ласим додатком – тоненьким шаром масла. Про це щастя ми мріяли від неділі до неділі. Звичайно нам удавалося з’їсти тільки половину цього розкішного частування – решту завжди доводилось віддавати. У неділю ввечері ми звичайно проказували напам’ять уривки з катехізису та п’яту, шосту і сьому глави Євангелія від Матвія, а також слухали довжелезну проповідь міс Мілер. Вона раз у раз позіхала, не приховуючи своєї втоми. Деякі меншенькі дівчатка не витримували й падали, зморені сном, додолу зі своїх лавок, їх підводили напівмертвих від утоми і виштовхували на середину класу, щоб стояли там до кінця проповіді. Іноді їхні ноги підламувалися, й вони важко опускалися на підлогу. Тоді старости підпирали їх високими стільцями. Я ще нічого не казала про відвідання містера Броклгерста. Щоправда, цей добродій не з’являвся майже місяць після того, як я прибула до Ловуда: мабуть-таки, загостювався у свого приятеля вікарія. Я раділа, що його немає. Зайве й казати, що в мене були причини боятися його появи, та врешті він прибув. Якось по обіді (я провела у Ловуді вже три тижні), коли я сиділа з грифельною дощечкою в руках, ламаючи голову над важким прикладом на ділення, перед моїми очима, які я замислено підвела до вікна, промайнула якась людина. Я майже підсвідомо впізнала цю довготелесу постать, а коли через дві хвилини вся школа разом з учительками підвелася en masse, мені не треба було дивитися, чию появу вони так вітають. Широкі кроки перетнули клас, і ось уже біля міс Темпл, яка теж підвелася, височить та сама чорна колона, що так грізно супилась на мене з прикамінного килимка в Гейтсхеді. Я скоса глянула на цей монумент. Так, я не помилилась: то був містер Броклгерст; в застебнутім на всі гудзики пальті він здавався ще вищим і худішим, ніж тоді. Мене недарма вжахнула його поява: я добре пам’ятала злісні обвинувачення місіс Рід та обіцянку містера Броклгерста розповісти міс Темпл та іншим вчителькам про мої лихі нахили. Мене весь час мучив страх, що колись він виконає цю обіцянку, і я щодня чекала появи цього чоловіка, чия розповідь про мої колишні слова і вчинки мала навіки затаврувати мене як лиху дитину. І ось він прийшов. Він стояв біля міс Темпл і щось стиха говорив їй на вухо. Я не мала найменшого сумніву, що він розповідає їй про мою зіпсутість, і з болісним острахом стежила за виразом її обличчя, щомиті чекаючи, що її темні очі подивляться на мене з огидою й презирством. Я пильно прислухалася до його слів, а що сиділа досить близько, то змогла розібрати майже все. Те, що я почула, трохи мене заспокоїло. – Я гадаю, міс Темпл, оті нитки, що я придбав у Лоутоні, згодяться; такими нитками добре шити перкалеві сорочки. Я дібрав до них і голки. Перекажіть, будь ласка, міс Сміт, що я забув записати штопальні голки, але на тому тижні їй пришлють кілька пачок. І ще скажіть їй, щоб вона ні в якому разі не видавала ученицям більше як по одній голці. Якщо давати їм по кілька, вони розкидатимуть їх і всі погублять. О, мало не забув, добродійко! Я б хотів, щоб краще берегли вовняні панчохи. Коли я був тут останнього разу, то виходив на город і оглядав одежу, що сохла на мотузках; багато панчіх були дуже погано заштопані, дірки на них свідчать, що вони лагодяться рідко й недбайливо. Проказавши це, він замовк. – Ваші вказівки буде виконано, сер, – відказала міс Темпл. – А потім, добродійко, – повів він далі, – праля сказала мені, що деякі дівчата беруть чисті комірці двічі на тиждень. Це занадто часто: правила дозволяють міняти їх тільки один раз. – Я вам зараз поясню, сер. Минулого четверга Агнесу й Катаріну Джонстон запросили на чай їхні лоутонські друзі, і я дозволила їм нашити з цієї нагоди чисті комірці. – Що ж, один раз – то ще нічого, але, прошу, не дозволяйте цього дуже часто. Іще одна річ вразила мене: перевіряючи рахунки з економкою, я виявив, що протягом останнього півмісяця вихованки двічі дістали другий сніданок, що складався з хліба й сиру. Як це розуміти? Я ще раз переглянув статут, але й згадки не знайшов про якийсь другий сніданок. Хто запровадив цей новий порядок? І з чийого дозволу? – Це я сказала нагодувати їх, сер, – відповіла міс Темпл. – Сніданок був приготований так погано, що учениці не могли його їсти, тож я не могла допустити, щоб вони сиділи голодні аж до обіду. – Хвилиночку, добродійко! Вам добре відомо, що, виховуючи цих дівчат, я ставлю собі за мету не розпестити їх та призвичаїти до розкошів, а, навпаки, навчити їх витривалості, терпіння й самозречення. Отож, якщо їх спіткало таке невеличке розчарування, як зіпсована страва, куди чогось передали або недодали, то не слід було старатися пом’якшити цю прикрість, даючи їм натомість щось смачніше; це тільки тішить їхню плоть і зводить нанівець призначення цього доброчинного закладу. Навпаки, кожний такий випадок повинен допомагати нам зміцнити дух вихованок, навчити їх стійко терпіти земні нестатки. При такій оказії не завадила б коротенька промова; розумний наставник нагадав би вихованкам про страждання перших християн, про тортури мучеників, про те, як син Божий закликав своїх учнів узяти кожному свій хрест і йти за ним; про його напучення, що не самим хлібом живе людина, а кожним словом, яке виходить з уст Господніх; про його божественну втіху: “Якщо ви терпите голод і спрагу задля мене, то ви блаженні єсте”. Добродійко, коли ви вкладаєте в дитячі роти хліб із сиром замість підгорілої каші, то ви, може, й даєте поживок їхній грішній плоті, але ви не думаєте про те, яким голодом морите їхні безсмертні душі! Містер Броклгерст знову замовк – мабуть, від надміру почуттів. Коли він заговорив, міс Темпл опустила очі, але тепер вона дивилася просто перед себе, і її завжди бліде обличчя стало холодне й непорушне, мов викарбуване з мармуру, а уста були стиснені так міцно, що, здавалось, їх міг розтулити тільки різець скульптора. Тим часом містер Броклгерст, що стояв біля каміна, заклавши за спину руки, велично розглядав вихованок. Раптом він закліпав очима, мовби їх щось засліпило або запорошило; повернувши голову, він заговорив набагато швидше, ніж доти: – Міс Темпл, міс Темпл, а що то за дівчинка з кучерявим волоссям? Онде, добродійко, ота руда, у якої вся голова в кучерях! І, піднявши ціпок, він показав ним на дівчину, що його вжахнула; рука його дрібно тремтіла. – То Джулія Северн, – спокійно відповіла міс Темпл. – Джулія Северн! Хоч би хто вона була – чого в неї кучеряве волосся? Як вона сміє так безсоромно нехтувати усі правила й засади цього дому? Тут, в євангельському доброчинному закладі, ходити з копицею кучерів на голові! – Джулія кучерява з природи, – ще спокійніше відповіла міс Темпл. – З природи? Таж ми не повинні підлягати природі, – я хочу, щоб ці дівчатка були дітьми Милосердя. Ну навіщо оця кучма? Я знову і знову повторюю свою вимогу, щоб волосся було зачесане просто, скромно й гладенько. Міс Темпл, цю дівчину треба коротко обстригти. Завтра я пришлю перукаря. Я бачу тут іще кількох патлатих – онде ота висока: хай-но вона повернеться до мене спиною. Накажіть усьому старшому класові підвестись і стати обличчям до стіни. Міс Темпл провела носовичком по губах, немовби стираючи мимовільну усмішку, однак дала наказ, і старші дівчата, второпавши, нарешті, чого від них вимагають, виконали його. Я трохи відхилилась назад і бачила, як вони при цьому перезиралися й викривлялися. Шкода, що містер Броклгерст не міг бачити їхніх облич, а то б він, може, збагнув: хоч би що він чинив із зовнішнім виглядом, на душі він не мав ніякого впливу. Хвилин п’ять він розглядав зворотний бік тих живих медалей, а тоді сказав, неначе виголошуючи смертний вирок: – Зрізати всі ці куделі! Міс Темпл, видно, щось заперечила. – Добродійко, – провадив він, – я служу владиці, який править неземним царством. Моє завдання придушити в цих дівчатках всі плотські бажання, виховувати в них скромність і поміркованість, а не пристрасть до пишних уборів та зачісок. Кожна з цих молодих дівчат має косу, а до цього їх могло довести тільки марнославство, їх, повторюю, треба обстригти. Подумайте, скільки часу гається тільки на те… Але тут містерові Броклгерсту перебили мову: до кімнати зайшли нові гості – якісь три панії. Їм годилося б з’явитися трошки раніше і послухати лекцію про одяг, бо вони були пишно вбрані в оксамит, шовк та хутра. Дві молодші з цієї трійки (гарні дівчата шістнадцяти й сімнадцяти літ) мали на головах, за тодішньою модою, сірі касторові капелюшки, оздоблені страусовими перами, а з-під крисів цих елегантних головних уборів спадало на плечі густе, світле, старанно завите волосся. Літня пані була запнута в дорогу оксамитову шаль, оторочену горностаєм, і її обличчя прикрашали штучні французькі локони. То були дружина й дочки містера Броклгерста. Міс Темпл шанобливо їх зустріла і відвела на почесні місця. Вони, певне, прибули в одній кареті з велебним главою родини і нишпорили по горішніх кімнатах, поки він провадив ділову розмову з економкою, допитував пралю та повчав міс Темпл. Посідавши, вони одразу почали чіплятися з різними зауваженнями та докорами до міс Сміт, якій було доручено наглядати за білизною та порядком у спальнях. Однак мені не було коли слухати, що вони там казали, – мене займало інше, поглинаючи всю мою увагу. Прислухаючись до розмови між містером Броклгерстом та міс Темпл, я водночас не забула подбати про свою власну безпеку: мені здавалось, що найкраще лишатись непоміченою. Отож я низько схилилась над грифельною дощечкою, немовби зайнята своєю задачею, тримаючи дощечку так, щоб затулити нею лице. Мене б, може, й не помітили, та клята дощечка раптом вислизнула у мене з рук і, гучно брязнувши, привернула до мене всі очі. Я знала – тепер усе пропало, й, нагнувшись, щоб підняти половинки, приготувалась до найгіршого. І воно не забарилось. – Недбале дівчисько! – промовив містер Броклгерст і одразу додав: – А-а, це та новенька. – І перше ніж я встигла перевести дух, заявив: – До речі, я маю дещо про неї сказати. – Потім, підвищивши голос, – яким гучним здався він мені! – прорік: – Хай дівчинка, яка розбила грифельну дощечку, вийде наперед! Сама б я не змогла й поворухнутись, бо вся скам’яніла, та дві великі дівчини, що сиділи біля мене, поставили мене на ноги й підштовхнули до грізного судді; потім міс Темпл лагідно підвела мене до нього, заспокійливо шепнувши: – Не бійся, Джейн, я бачила, це вийшло ненароком. Ніхто тебе не буде карати. її ласкавий шепіт штрикнув мене мов ножем у серце. “Ще хвилина – і вона зневажатиме мене як підлу брехуху”, – подумала я, і в мені закипів шалений гнів проти Рідів, Броклгерста і компанії: я не була Елен Бернс. – Принесіть-но сюди отого стільця, – сказав містер Броклгерст, показуючи пальцем на високий стілець, з якого щойно встала староста. Стільця було принесено. – Поставте на нього цю дівчинку. Хтось мене поставив на стілець – не пам’ятаю вже й хто; я зовсім розгубилася і бачила тільки, що стою врівень з носом містера Броклгерста, що він за два кроки від мене і що піді мною коливаються мантильї з жовтогарячого й пурпурового шовку та ціла хмара сріблястого пір’я. Містер Броклгерст відкашлявся. – Мої дами, – почав він, повертаючись до своєї сім’ї, – міс Темпл, вчительки й діти, чи всі ви бачите цю дівчинку? вони бачили: їхні очі нестерпно опікали мене, мов запалювальне скло. – Ви бачите, вона ще зовсім мала, і на вигляд це звичайна дитина. Господь з ласки своєї надав їй таку саму подобу, що й усім нам, її не вирізняє ніяка потворна прикмета. Хто б міг подумати, що лукавий вже знайшов у її душі притулок, зробивши з неї свою служницю і помічницю? Хоч як мені гірко казати вам таке, але це правда. Настала пауза; я відчула, що мені вдалося стримати нервовий дрож, і я зрозуміла: Рубікон перейдено, суду вже не минути і його треба стійко витерпіти. – Любі мої діти! – провадив з пафосом священик, що, здавалося, був вирізьблений з чорного мармуру. – Мені тяжко й сумно про це говорити, але мій обов’язок попередити вас, що ця дівчинка, яка б могла бути покірним ягнятком Божим, насправді відступниця й чужачка в господній отарі. Вона їй ворог. Тож стережіться її, не беріть з неї прикладу, а як треба, то й не приймайте її до свого гурту, не грайтеся з нею, не ведіть з нею ніяких розмов. А ви, вчительки, не спускайте її з ока, стежте за кожним її рухом, добре обмірковуйте кожне її слово, оцінюйте її вчинки, карайте її плоть, щоб спасти душу, – якщо спасіння іще можливе, бо – в мене язик не повертається сповістити вам таке – ця дівчинка, ця дитина, що народилася в християнській країні, гірша від будь-якої маленької язичниці, що молиться Брахмі і падає навколішки перед Джагернаутом… ця дівчинка – брехуха! Хвилин на десять запала мовчанка. Я вже цілком опанувала себе і бачила, як місіс Броклгерст та обидві панночки повитягали з кишень носовички та попритуляли їх до очей; мати захиталася туди й сюди, а дочки прошепотіли: “Який жах!” – Про це я довідався від її добродійниці, – повів далі містер Броклгерст, – від побожної, милосердної жінки, яка, зглянувшись на сироту, прихистила її в себе, виховувала як рідну дочку, і за чию добрість, за чию великодушність ця бездушна дитина відплатила такою чорною, такою страшною невдячністю, що врешті її ласкава покровителька мусила розлучити її з своїми власними дітьми, щоб ця дівчинка поганим прикладом не затруїла їхніх чистих душ. Ця пані прислала її сюди, щоб вона вилікувалась, так само як у давнину іудеї відсилали хворих до каламутного озера Віфезди. Шановні директрисо і вчительки, я прошу вас, не давайте водам застоюватися довкола неї! Виголосивши на закінчення цю пишномовну фразу, містер Броклгерст поправив верхнього гудзика на пальті, пробурмотів щось до дружини й дочок, які одразу підвелися, вклонилися міс Темпл, і після цього високі гості велично випливли з кімнати. Уже в дверях мій суддя обернувся й додав: – А вона хай постоїть на стільці іще з півгодини, і щоб ніхто не смів говорити з нею сьогодні! Отож я лишилася стояти на стільці; недавно мені здавалось, що я вмерла б з сорому, якби мені довелося стояти посеред кімнати, а тепер мене неначе поставили біля ганебного стовпа. Немає слів описати мої тодішні почуття; коли вони закипіли в мені, здавивши горло й забивши дух, до мене наблизилась одна дівчинка; проходячи, вона звела на мене очі. Яким чарівним вони світилися блиском! Як дивно проймало мене їхнє променисте тепло! Як мені одразу полегшало на серці! Так, наче мученик або герой, пройшовши повз рабиню чи приречену жертву, додав їй сили. Я стримала ридання, підвела голову й твердо стала на стільці. Елен Бернс (то була вона) спитала щось по роботі у міс Сміт, дістала догану за таке недоладне запитання і вернулася на своє місце; проходячи повз мене, вона знов усміхнулась. Що то була за усмішка! Я й досі її пам’ятаю: в тій усмішці світився тонкий розум, справжня мужність, вона пом’якшила різкі риси Елен, її худе личко, запалі сірі очі засвітилися ангельською добротою. А на рукаві у Елен Берне саме красувалась “пов’язка нечепури”; десь із годину тому я чула, як міс Скетчерд казала їй, що завтра вона сидітиме на хлібі з водою, бо неохайно переписала завдання. Така вже недосконала людська природа! Плями є навіть на сонці, але очі таких людей, як міс Скетчерд, здатні помічати тільки дрібні вади і не бачать яскравого сяйва світил. РОЗДІЛ VIII Ще не минуло півгодини, як вибило п’яту; уроки скінчились, і всі пішли до їдальні. Тоді я насмілилася злізти зі стільця. В класі вже було поночі; я забилась у куток і сіла долі. Чари, що додали мені духу, почали розвіюватись, сили покинули мене, і незабаром мене охопила така болюча журба, що я впала долілиць на підлогу й заридала. Елен Берне зі мною не було, ніщо вже мене не підбадьорювало, полишена на саму себе, я впала в розпач, і мої сльози рясно зросили підлогу. А я ж так старалася добре поводитись, хотіла так багато зробити в Ловуді: завести багатьох друзів, здобути прихильність, стати гідною поваги! Я вже домоглася дечого: того-таки ранку мене посадовили в першому ряду; міс Мілер похвалила мене; міс Темпл схвально мені всміхнулась, вона пообіцяла, що вчитиме мене малювати та дозволить відвідувати уроки французької мови, якщо я ще два місяці робитиму такі самі успіхи. Однокласниці були доброзичливі до мене, однолітки ставились як до рівної, і ніхто мене не кривдив. І ось мене знов розчавили, зганьбили. Чи зможу я коли-небудь піднятись? “Ніколи”, – подумала я й палко захотіла вмерти. Коли я, судомно схлипуючи, вимовляла це бажання, хтось зайшов у кімнату. Я злякано сіла, але то знов була Елен Бернс – вона переходила довгу порожню кімнату, осяяна відблисками пригаслого каміна. Елен принесла мені кави й хліба. – Попоїж, – сказала вона, та я відсунула і хліб, і каву: мені здавалося, що я захлинусь першим ковтком або вдавлюсь першим шматком. Елен, мабуть, дивилась на мене з подивом: я даремно намагалась опанувати себе і все ще голосно плакала. Вона сіла долі коло мене, обхопивши коліна руками й поклавши на них голову; в такій позі вона просиділа довгенько, мовчазна, неначе закам’яніла. Я озвалася перша: – Елен, нащо ти сидиш з дівчиною, яку всі вважають за брехуху? – Всі, Джейн? Таж тільки вісімдесят чоловік чули, як тебе так назвали, а на світі сотні мільйонів людей. – Що мені мільйони? Досить і того, що мене зневажають ті вісімдесят, яких я знаю. – Джейн, ти помиляєшся: мабуть, ніхто в школі не зневажає тебе і не почуває до тебе неприязні; навпаки, я впевнена, що багато хто дуже тебе жаліє. – Як можуть вони мене жаліти після того, що сказав містер Броклгерст? – Містер Броклгерст не Бог, він навіть не видатна, всіма шанована людина. Тут його ніхто не любить, та він і не заслужив нічим нашої любові. Якби він поводився з тобою дуже ласкаво, як із своєю улюбленицею, отоді б ти нажила собі багато відвертих і таємних ворогів, а так більшість дівчат, напевно, співчувають тобі і тільки бояться це виявляти. Може, вчительки й учениці будуть кілька днів поводитися з тобою холодно, та в душі вони прихильні до тебе, і якщо ти й надалі не робитимеш нічого поганого, то вони почнуть ставитися до тебе тим краще, чим довше приховували свої почуття. Та й потім, Джейн… – додала вона й замовкла. – Що, Елен? – спитала я, взявши її за руку. Вона ніжно потерла мої пальці, ніби зігріваючи їх, і провадила далі: – Хай навіть весь світ тебе ненавидить і має за лиху дівчину, але якщо в тебе чисте сумління і ти не почуваєш себе винною, ти завжди знайдеш собі друзів. – Так, я знаю, що я не винна, але ж цього замало. Якщо ніхто не любить мене, то мені краще вмерти. Я не хочу жити, якщо всі будуть ненавидіти й цуратися мене. Повір, Елен, щоб заслужити справжню любов – твою, міс Темпл чи якоїсь іншої людини, яку я щиро люблю, я готова на все: хай мені зламають руку, хай мене заколе бик, хай хвицне в груди коняка… – Стривай, Джейн! Для тебе занадто багато важить любов людей. Ти занадто палка і вразлива. Всевишній, що створив твоє тіло і вдмухнув у нього життя, дав тобі міцнішу опору, ніж твоє кволе “я” чи такі ж, як і ти, кволі створіння. Крім нашої землі й роду людського, ще існує невидимий світ-царство духів; цей світ довкола нас, він усюди, і духи стежать за нами, бо їм доручено нас охороняти, і хоч би ми вмирали в ганьбі й муках, хоч би зневага обступала нас з усіх боків, ненависть гнітила б нас, ангели бачать наші страждання, вони скажуть, що ми не винні (якщо ми справді не винні, як ось ти; я певна: обвинувачення, яке тут виголосив містер Броклгерст, звела на тебе місіс Рід; твої палкі очі й ясне чоло свідчать, що в тебе щира натура). Господь тільки чекає, поки душа відокремиться від тіла, щоб сповна винагородити нас за все. Чому ж ми маємо тужити, якщо життя таке коротке, а смерть є певним шляхом до щастя й утіхи? Я перестала плакати. Елен мене заспокоїла, та до спокою, який вона навіяла мені, домішувався невимовний смуток. Поки вона говорила, мене гризла якась незрозуміла скорбота, а коли, замовкнувши, вона задихала прискорено й коротко закашлялась, я вмить забула про свої жалі, і мене охопила невиразна тривога за неї. Поклавши голову на плече Елен, я обняла її, вона пригорнулась до мене, й ми сиділи мовчки. Та ми просиділи отак недовго, бо до кімнати хтось зайшов. Вітер розігнав важкі хмари, що затуляли місяць; його проміння просочилося крізь вікно й освітило і нас, і постать, що до нас наближалась, – ми відразу впізнали міс Темпл. – Я шукаю тебе, Джейн Ейр, – сказала вона. – Я хочу, щоб ти зайшла до мене, а оскільки з тобою Елен Бернс, то хай зайде й вона. Ми підвелися й пішли за директрисою. Минувши кілька плутаних коридорів і піднявшись сходами, ми нарешті дійшли до її кімнати. Тут яскраво горів камін, було тепло, затишно. Міс Темпл показала Елен Бернс на низьке крісло біля каміна, а сама сіла в друге й підкликала мене до себе. – Ну як, уже все минулось? – спитала вона, дивлячись мені в лице. – Ти вже виплакала своє горе? – Боюсь, що я ніколи його не виплачу. – Чому? – Бо мене несправедливо звинуватили, тепер і ви, міс, і всі інші вважатимуть мене поганою. – Ми вважатимемо тебе такою, якою ти себе покажеш, дитино моя. Поводься добре, як досі, і я буду тобою задоволена. – Правда, міс Темпл? відповіла вона, обнімаючи мене. – А тепер скажи мені, хто та пані, яку містер Броклгерст назвав твоєю добродійницею? – Це місіс Рід, дружина мого дядька. Дядько, помираючи, доручив мене їй. – То, виходить, вона не з власної волі прихистила тебе? – Ні, пані, вона дуже не хотіла, та дядько – я це не раз чула від слуг – перед смертю взяв з неї обіцянку, що вона мене утримуватиме й виховуватиме, як власну дитину. – Так ось, Джейн, ти, мабуть, знаєш, – а ні, то зараз дізнаєшся, – що коли людину в чомусь обвинувачують, їй завжди надають право оборонятись… Тебе обвинувачують у брехні, тож захищайся переді мною, як тільки можеш. Розкажи мені все, що з тобою було, тільки нічого не додавай від себе і не перебільшуй. Я вирішила бути безсторонньою й стриманою і, хвилинку подумавши, почала розповідати їй невеселу історію мого дитинства. Знеможена від хвилювання, я говорила не так запально, як завжди, коли торкалася цієї сумної теми, і, пам’ятаючи попередження Елен не піддаватися почуттю образи, вкладала в свої слова набагато менше люті й гіркоти, ніж звичайно. Стримана й проста, моя розповідь звучала правдоподібніше: я бачила, що міс Темпл беззастережно мені вірить. В моїй розповіді я згадала й містера Лойда, якого покликали до мене після нервового нападу. Я ніяк не могла забути страшного випадку в червоній кімнаті, тож мимоволі розхвилювалась, коли почала його описувати: в моїй пам’яті ще не стерся той смертельний переляк, який охопив мене, коли місіс Рід не зглянулася на мої розпачливі благання і вдруге замкнула мене в темній кімнаті наодинці з привидом. Я скінчила; кілька хвилин міс Темпл мовчки дивилась на мене, а тоді сказала: – З містером Лойдом я трохи знайома. Я йому напишу листа, і якщо він підтвердить те, що ти оце розповіла, з тебе буде привселюдно знято всі обвинувачення; а сама я й тепер вірю, що ти ні в чому не винна, Джейн. Вона поцілувала мене і, все ще тримаючи біля себе (мені було так любо стояти коло неї; я з дитячою радістю дивилася на її лице, на убрання, на скромні прикраси, на біле чоло з шовковистими кучерями та променисті темні очі), звернулася до Елен Берне: – Як тобі сьогодні, Елен? Ти багато кашляла вдень? – Та наче небагато, пані. – А в грудях болить? – Трохи менше. Міс Темпл підвелась, взяла її за руку, помацала пульс, а тоді знов опустилася в крісло, – я чула, як вона стиха зітхнула. Кілька хвилин вона сиділа в задумі, а потім стрепенулася й весело сказала: – Сьогодні ви мої гості, тож я повинна вас пригостити. – І вона подзвонила в дзвіночок. У кімнату ввійшла служниця. – Барбаро, – промовила до неї міс Темпл, – я ще не пила чаю. Принесіть тацю, поставте ще дві чашки для цих юних панночок. Невдовзі Барбара повернулася з тацею. Якими гарними здались мені порцелянові чашечки і начищений до блиску чайник, що стояли на маленькому круглому столику біля каміна! Як приємно лоскотали мені ніздрі пахощі гарячого чаю й грінок! Але, на мій превеликий жаль (бо я добре зголодніла), грінок було дуже мало. Міс Темпл це теж помітила. – Барбаро, – сказала вона, – чи не могли б ви принести ще трохи хліба з маслом? Тут на трьох замало. Барбара вийшла й невдовзі повернулася. – Місіс Гарден каже, що послала вам звичайну порцію. Слід зауважити, що місіс Гарден була економка, на яку містер Броклгерст цілком покладався; вона була вся закована в залізо й китовий вус. – Гаразд, Барбаро, – відповіла міс Темпл, – ми якось обійдемось. – І коли дівчина пішла, вона з усмішкою додала: – На щастя, я можу додати дещо до цього убогого частування. Міс Темпл запросила Елен і мене до столу й поставила перед кожною чашку чаю з апетитною, але тонюсінькою грінкою, а потім відсунула шухляду й дістала звідти якийсь пакуночок; розгорнувши його, вона поклала перед нами чималий кекс з кмином. – Я думала дати вам по шматку з собою, – мовила вона, – та оскільки грінок дуже мало, ви з’їсте його зараз, – і вона нарізала пиріг великими шматками. Нам здавалось, що того вечора нас частували нектаром і амброзією, та не меншу втіху ми мали від товариства нашої любої господині, котра з усмішкою дивилась, як ми вгамовували голод вишуканою вечерею, що її вона щедро виставила на стіл. Коли скінчилося чаювання і забрали тацю, вона знов покликала нас до каміна; ми посідали коло неї, і між нею та Елен почалась розмова, слухати яку була для мене велика честь. На всій постаті міс Темпл відбивався глибокий душевний спокій, її обличчя світилося щирістю й благородством; говорила вона повагом, не поспішаючи, їй зовсім не властива була нестриманість, запальність чи нетерплячість; кожному, хто дивився на неї й слухав її, вона навіювала чисту радість і глибоку пошану. Саме такі почуття сповнювали мене тепер, що ж до Елен Бернс, то я була безмежно здивована. Може, смачна вечеря, яскравий вогонь, привітність улюбленої вчительки спричинились до цього, а може, якісь потаємні риси її своєрідної натури, але в Елен неначе прокинулись якісь нові сили. її бліді й безкровні щічки зайнялися яскравим рум’янцем, а очі спалахнули вологим блиском і раптом стали на диво гарні, вони здавались навіть кращими за очі міс Темпл, але краси їм надавав не їхній колір, не довгі вії чи тоненькі, неначе намальовані брови, а розум і жвавість, що світилися в них. Вона заговорила, і я не могла повірити, що це говорить вона. Хіба ж може чотирнадцятилітня дівчинка мати таку глибоку, таку сильну душу, щоб з неї бив могутній струмінь щирого, довершеного і пристрасного красномовства? А саме такими були слова Елен того пам’ятного для мене вечора; дух її, здавалось, квапився пережити за короткий час усе те, що багато хто переживає за довге життя. Вони розмовляли про речі, що їх я зроду не чула: про стародавні часи й народи, про далекі країни, про розгадані й ще не відкриті таємниці природи; говорили вони й про книжки. Яку силу книжок вони прочитали! Які широкі знання вони мали! Як добре вони знали історію Франції й французьку літературу! Однак мій подив дійшов до краю, коли міс Темпл спитала в Елен, чи не пробувала вона у вільну хвилину пригадати латинь, якої її навчав батько, а потім дістала з полиці книжку – то був Вергілій – і попросила її перекласти сторінку. Елен почала читати, і моя шаноба до неї зростала з кожним перекладеним рядком. Ледве вона встигла скінчити, як задзеленчав дзвінок: настав час лягати спати. Ми мусили негайно йти. Міс Темпл обняла нас обох і сказала: – Хай Господь благословить вас, діти! Вона тримала Елен у своїх обіймах довше, ніж мене, і відпустила її дуже неохоче; проводила її поглядом аж до дверей; дивлячись на неї, знову тяжко зітхнула і витерла зі щоки сльозу. З-за дверей спальні ми почули голос міс Скетчерд. Вона оглядала шухляди комодів і саме висунула шухляду Елен Бернс. Вона зустріла Елен суворою доганою і додала, що завтра їй буде почеплено на плече кілька недбайливо згорнутих речей. – Мої речі справді лежали жужмом, – тихо сказала мені Елен. – Я хотіла поскладати їх і забула. Наступного ранку міс Скетчерд написала великими літерами на шматку картону слово “Нечепура” і почепила цей напис на високе, розумне й благородне чоло Елен. І та носила його аж до вечора, спокійно й терпляче, вважаючи, що заслужила таку покару. Та тільки-но скінчилися вечірні уроки і міс Скетчерд пішла, я підскочила до Елен, здерла картон і жбурнула його в камін. Лють, на яку вона була нездатна, кипіла в мені цілісінький день, буйні пекучі сльози раз у раз котилися по моїх щоках, бо її покірливість завдавала мені нестерпного болю. Десь через тиждень після описаних подій міс Темпл отримала відповідь від містера Лойда; він, очевидно, підтвердив, що я казала правду. Зібравши всю школу, міс Темпл оголосила, що було перевірено справедливість обвинувачень, висунутих проти Джейн Ейр, і вона рада заявити, що Джейн ні в чому не винна. Вчительки почали мене вітати й цілувати, а по рядах моїх товаришок перебіг вдоволений шепіт. Отже, з мене спав тяжкий тягар, і я з запалом взялась за навчання, твердо вирішивши перебороти всі труднощі. Я завзято працювала і добилася деяких успіхів; моя пам’ять дедалі покращувалась, навчання загострювало мій розум. Через кілька тижнів мене перевели до наступного класу, а через два місяці дозволили брати уроки французької мови та малювання. За один день я вивчила два часи дієслова etre і намалювала свій перший будинок (своїми перекошеними стінами він міг позмагатися з Пізанською вежею). Того вечора, вкладаючись спати, я навіть забула приготувати собі в уяві смачну вечерю – смажену картоплю або тепле молоко з булочкою; цими ласими стравами я звичайно намагалася заспокоїти голод, що завжди мене мучив. Натомість я наситилась видовищем чудових малюнків, які постали переді мною в темряві і всі були мої власні: будинки й дерева, мальовничі скелі й руїни, череди корів, як на картинах голландських художників, гарненькі метелики, що пурхають над трояндами, пташки, які дзьобають стиглі вишні, гніздо кропив’янки із схожими на перлини яєчками серед молодих пагінців плюща. Думала я і про те, чи зможу колись вільно перекладати французьку книжку оповідань, яку мадам П’єро показувала мені того дня. Солодкий сон узяв мене в свої обійми. Правду сказав мудрий Соломон: “Краще зелень, подана з любов’ю, ніж жирний бик, приправлений зненавистю”. Тепер би я нізащо не поміняла Ловуда з його нестатками на розкоші Гейтсхеда. РОЗДІЛ IX Проте нестатки, чи, скоріше, злигодні в Ловуді відчувались дедалі менше. Надходила весна; ось вона вже й настала. Пересілися зимові морози, потанули сніги, потеплішали зимові вітри. Мої бідні ноги, набряклі й здерев’янілі під час січневих холодів, почали загоюватись і відтухати від лагідного подиху квітня. Вночі і вранці вже не було тієї справді канадської холоднечі, од якої в нас застигала кров у жилах. Тепер ми вже охочіше йшли на прогулянку в сад, а в теплі сонячні дні гуляти там було й зовсім приємно; на рудих клумбах вже пробивалася зелень, що день, то буйніша, так ніби вночі тут з’являлася Надія, лишаючи по собі уранці дедалі яскравіші сліди. З-поміж листя проглянули квіти: проліски, крокіси, лілові ведмежі вушка та золотаві братки. У четвер по обіді (то були напівсвяткові дні) ми ходили на прогулянки і щоразу знаходили все нові й нові гарненькі квіти край дороги та попід живоплотами. Я також знайшла для себе приємну розвагу – милуватися краєвидом, що розгортався поза високою цвяхованою огорожею нашого саду. Там височіло величне пасмо горбів, що оточувало глибоку долину, зелену й тіняву, де по темному кам’янистому дну весело вистрибував струмок, граючи блискотливими бризками. Зовсім інакшим був цей краєвид під сталево-сірим зимовим небом, коли все скувало морозом і засипало снігом! В ту пору з фіолетових верхів’їв, гнані східними вітрами, спадали холодні, як смерть, тумани, вони котилися по схилах і зливалися з морозяною імлою, що здіймалась над струмком. Та й сам струмок тоді бурхливо і нестримно котив свої каламутні хвилі, він мчав через ліс, і його скажений рев, до якого частенько прилучалися шум заливного дощу або завивання бурі, було чути далеко навкруги. А ліс на його берегах стояв шерегами кістяків. Квітень перейшов у травень; і був то гарний, тихий травень. Щодень над головою синіло ясне небо, лагідно пригрівало сонце, і теплий вітерець повівав із заходу або з півдня. Навколо все буяло. Ловуд розпустив свої пишні кучері, він увесь зазеленів, заквітчався. Велетенські в’язи, ясені та дуби знов ожили й запишалися. У затишних куточках буйно повиганялися лісові трави, незліченні різновиди моху повкривали низинки, а золотаві баранчики сяяли на землі, наче сонячне проміння. У тінявих місцинках їхнє тьмяне золото тихо поблискувало чарівними розсипами. Всім цим я втішалася часто й досхочу, вільно, без будь-чийого нагляду й майже завжди сама. Ця несподівана можливість користуватися свободою мала свою причину, про яку вже час сказати. Хіба ж чудова місцина серед лісистих пагорбів, де протікав чистий струмок, яку я щойно описувала, не була чарівним куточком природи? Так, чарівним, та чи здоровим – то вже інше питання. Лісова долина, де стояв Ловуд, була колискою отруйних туманів і породжуваної цими туманами зарази. У нас спалахнув тиф, оживши разом з весною, він заповз у сирітський притулок, легко знаходячи собі жертви у переповненій класній кімнаті та спальні, і, перше ніж настав травень, школа перетворилася на шпиталь. Недоїдання і задавнені застуди так знесилили вихованок, що більшість не могла вистояти проти хвороби: сорок п’ять дівчат із вісімдесяти занедужали майже водночас. Навчання припинилось, правила розпорядку тепер додержували не так суворо. Тим небагатьом, які ще зостались здорові, було дано майже необмежену свободу. Лікар наполягав, щоб вони, аби вберегтись від хвороби, якомога більше гуляли на свіжому повітрі; але так чи інакше, ніхто не мав ні часу, ні бажання пильнувати або спиняти нас. Вся увага міс Темпл була звернена на хворих: вона весь час була в лазареті і тільки вночі йшла відпочити на кілька годин. Вчительки збирали в дорогу тих учениць, у яких, на щастя, були друзі або родичі, котрі погодилися забрати їх зі школи, де лютувала пошесть. Але багато дівчат уже заразились і повмирали дома, інші померли у школі, і їх поховали тихо й швидко, щоб запобігти поширенню зарази. У Ловуді загніздилася страшна хвороба і частенько туди навідувалася смерть, в його стінах панували горе і страх, у кімнатах та коридорах пахло лікарнею, і в повітрі носилися смертоносні міазми, на які не діяли ніякі дезинфекційні розчини та обкурювання, – а в цей час над крутими пагорбами та густими лісами сяяв безтурботний травень. Та й наш шкільний сад аж горів яскравими квітами: мальви розрослися з дерева заввишки, порозкривались лілеї, пишно цвіли тюльпани й троянди, краї клумб зарясніли рожевими гвоздиками та червоними стокротками, вранці і ввечері пахтіла шипшина, поширюючи аромат прянощів і яблук. Та вся ця пишнота зовсім не цікавила більшість мешканців Ловуда, хіба що ми іноді клали на могилки наших померлих товаришок пучечки трави та квітів. Однак я та інші дівчата, які не захворіли, досхочу втішалися чудовим краєвидом та весняною порою. Полишені на самих себе, ми з ранку до вечора блукали лісами й долинами, мов ті цигани, робили, що нам заманеться, ішли, куди хотіли. Та й годувати нас почали краще. Містер Броклгерст та його сімейка не наважувалися потикатись у Ловуд. Ніхто не втручався в господарські справи. Зла економка пішла від нас, злякавшись зарази, а нова, що доти завідувала Лоутонським лазаретом, ще не звикла до наших порядків і була щедріша. Та й їдців тепер поменшало, а хворі їли мало, тож на сніданок нам подавали повні тарілки. Коли кухарка не встигала зварити обіду, а це траплялося досить часто, вона давала нам по шматку холодного пирога або по черствій скибці хліба з сиром, – все це ми несли до лісу, де кожна знаходила собі затишний куточок, і там обідали всмак. Моїм улюбленим місцем був великий гладенький камінь, сухий і білий, що лежав посеред струмка. До нього можна було дістатися тільки вбрід, і я брела туди по воді босоніж. На камені могли вільно поміститися двоє, і ми завжди сиділи там з моєю новою подругою. Останнім часом я заприятелювала з дівчинкою, на ім’я Мері Ен Вілсон, розумною і спостережливою, її товариство мені подобалось – вона була дотепна й своєрідна, і я почувалася з нею легко й невимушено. Старша за мене на кілька років, вона краще знала життя, розповідала мені багато цікавого і могла вдовольнити мою допитливість. До моїх наївних розмов вона ставилась вибачливо, ніколи мене не спиняла й не повчала. Мері Ен мала нахил до оповіді, я – до роздумів, вона любила пояснювати, а я розпитувати. Тому ми добре ладнали одна з одною і наше спілкування було приємне, хоч і не дуже корисне для нас. А де ж була Елен Бернс? Чом я не проводила ці любі дні свободи з нею? Хіба я її забула? Чи, може, стала такою легковажною, що мені надокучила її щира приязнь? Безперечно, Мері Ен Вілсон не могла зрівнятися з моєю першою подругою: вона тільки розповідала мені смішні історії та балакала зі мною про те про се, що ж до Елен, то вона вміла пробудити у кожного, кому випадало щастя розмовляти з нею, інтерес до високих матерій. Все це правда, читачу, я й сама це знала і почувала. Хоч яка я недосконала істота – з багатьма вадами і зовсім нечисленними гарними рисами, однак мені ніколи не набридала Елен Бернс, мене ніколи не покидало почуття прихильності до неї, таке сильне, ніжне й шанобливе, яке потім рідко прокидалося в мені. Та й хіба ж могло бути інакше? Адже Елен завжди і в усьому виявляла до мене щиру, лагідну приязнь, що її не могли затьмарити ні непорозуміння, ані роздратування. Але Елен була хвора, я не бачила її вже кілька тижнів; я навіть не знала, у якій кімнаті на горішньому поверсі вона лежала. Я дізналась, що її не поклали в лазарет, де лежали тифозні, бо вона хворіла на сухоти, а сухоти я в своєму невіданні вважала за якусь легку недугу, що її можуть вилікувати час і дбайливий догляд. Мою думку підтверджувало й те, що в сонячні дні міс Темпл двічі або тричі виводила Елен погуляти до саду. Проте мені й тоді не дозволяли підходити й розмовляти з нею; я тільки бачила її з вікна класної кімнати, до того ж не дуже виразно, бо вона була тепло закутана й сиділа віддалік на веранді. Одного вечора на початку червня я допізна загулялася в лісі з Мері Ен; ми, як звичайно, відокремились від гурту й зайшли так далеко, аж заблудили й мусили питати дорогу в одинокій хатині, де мешкали чоловік і жінка, які пасли в тому лісі табун напівдиких свиней. Коли ми повернулися, вже зійшов місяць; біля садової хвіртки ми побачили поні, на якому до нас приїжджав лікар. Мері Ен зауважила, що, мабуть, комусь із хворих дуже погано, якщо в таку пізню пору викликали містера Бейтса. Вона пішла в дім, а я затрималась на кілька хвилин надворі, щоб посадити на своїй грядці кілька кущиків, викопаних у лісі: я боялась, що вони зів’януть, пролежавши до ранку. Потім я ще трохи постояла в саду. Вже впала роса, солодко пахли квіти; вечір був чудовий, тихий, теплий, на заході ще червоніла заграва, обіцяючи й на завтра гарний день. Повний місяць велично випливав на потемнілому сході. Я по-дитячому милувалася цією красою, коли раптом мені набігла в голову гнітюча думка: “Як сумно лежати зараз у ліжку і знати, що тобі загрожує смерть! Цей світ такий прекрасний! Тяжко розлучатися з ним і йти невідомо куди!” І тоді я вперше спробувала осягнути розумом вкладені мені в голову уявлення про небо й пекло, і вперше відсахнулася перед незбагненним, і вперше, озирнувшись довкола, я побачила всюди безмежну порожнечу. Я відчувала тільки одну-єдину точку опори – сучасне, все інше здавалося мені безформним туманом і бездонною прірвою, і я здригнулась від страху, що можу заточитися й полетіти в цей хаос. Поринувши в ці нові для мене роздуми, я раптом почула, як одчинились парадні двері: вийшов містер Бейтс, а за ним доглядальниця. Вона постояла, поки він сів на свого коника й поїхав. Доглядальниця вже хотіла була зачинити двері, коли я підбігла до неї. – Як почуває себе Елен Бернс? – Дуже погано, – відповіла вона. – То до неї приїжджав містер Бейте? – Так. – І що ж він сказав? – Та каже, вона вже недовго буде з нами. Якби хтось сказав це вчора, я б тільки подумала, що Елен мають відвезти додому, в Нортумберленд. Я б і не запідозрила, що вона вмирає. Та зараз я збагнула це одразу. Мені стало ясно, що Елен Берне уже недовго жити і що вона невдовзі полине в царство духів, якщо тільки таке царство справді існує. Мене охопив жах, потім я відчула невимовний жаль, а далі бажання, скоріше потребу, побачити її. Я спитала, в якій кімнаті вона лежить. – Вона в кімнаті міс Темпл, – відповіла доглядальниця. – А мені можна зайти й поговорити з нею? – Ой ні, дитинко! Навряд чи це можливо! Тобі час додому. Ти теж можеш захворіти, якщо залишишся в саду: вже впала роса. Доглядальниця зачинила парадні двері. Я подалася коридором до класної кімнати і ввійшла туди саме вчас: уже вибило дев’яту годину, і міс Мілер кликала учениць до спальні. Минуло зо дві години, вже, певно, було десь близько одинадцятої, а я все ще не могла заснути. У спальні панувала мертва тиша, і, подумавши, що мої товаришки міцно сплять, я нечутно підвелася, натягла сукню поверх нічної сорочки, вислизнула босоніж у коридор і попрямувала до кімнати міс Темпл, що була в другому кінці будинку. Я добре знала туди дорогу, до того ж яскраве сяйво літнього місяця, що стояв у безхмарному небі, лилося у вікна в коридорі, освітлювало мені шлях. Запах камфори і деревного оцту вдарив мені в ніс, коли я наблизилася до дверей тифозної палати, і я мерщій поминула її, боячись, що мої кроки почує чергова доглядальниця. Я тремтіла від страху, що хтось помітить мене і заверне назад. Я будь-що-будь хотіла побачити Елен, хотіла обняти її, перш ніж вона помре, поцілувати її востаннє, востаннє поговорити з нею. Зійшовши вниз сходами, я покралася нижнім поверхом; мені пощастило тихенько відчинити й прихилити за собою двоє дверей. Нарешті я дійшла до ще одних сходів і, піднявшись ними, опинилась перед дверима кімнати міс Темпл. Крізь замкову щілину та з-під дверей пробивалося світло; довкола панувала глибока тиша. Підступивши ближче, я побачила, що двері трохи прочинені, – мабуть, для того, щоб у кімнату недужої могло заходити свіже повітря. Сповнена рішучості й нетерпіння, із серцем, що завмирало від горя і болю, я відчинила двері й заглянула в кімнату. Я шукала очима Елен і водночас боялась побачити її мертвою. Поруч з ліжком міс Темпл, напівзакрите білою запоною, стояло дитяче ліжко. Я розгледіла обриси тіла під ковдрою, однак лице ховалося за завісою. Доглядальниця, з якою я розмовляла в саду, спала, сидячи в кріслі; на столі тьмяно блимала свічка. Міс Темпл ніде не було видно. Згодом я дізналась, що її покликали в тифозну палату до дівчинки, яка почала марити. Я перейшла кімнату і спинилася перед ліжком; моя рука торкнулася запони, однак я вирішила спершу заговорити, а тоді вже її відслонити. Я все ще боялася побачити перед собою мертве тіло. – Елен! – прошепотіла я. – Ти не спиш? Вона поворухнулася, відгорнула запону, і я побачила її лице – бліде, схудле, але цілком спокійне; вона так мало змінилась, що мій страх миттю розвіявся. – Невже це ти, Джейн? – спитала вона своїм лагідним голосом. “Ні, – подумала я. – Вони помиляються, Елен не вмирає! У неї таке спокійне лице, і говорить вона так спокійно”. Я нахилилась над ліжком і поцілувала її: чоло було холодне, щоки позападали, руки схудли, проте усмішка була та сама. – Чом ти сюди прийшла, Джейн? Вже дванадцята година, я чула, як пробило одинадцяту кілька хвилин тому. – Я прийшла навідати тебе, Елен. Я чула, що ти дуже хвора, тож не могла заснути, не поговоривши з тобою. – Виходить, ти прийшла зі мною попрощатися і, мабуть, вчасно. – Ти кудись їдеш, Елен? Додому? – Так, я вирушаю в далеку мандрівку – до мого останнього дому. – Ні, ні, Елен! – вигукнула я у відчаї, ковтаючи сльози. В цей час у Елен почався напад кашлю, однак доглядальниця спала собі далі; коли напад минувся, Елен кілька хвилин лежала знеможена, а потім шепнула: – Джейн, твої голі ноженята замерзли. Ляж до мене і вкрийся моєю ковдрою. Я так і зробила; вона обняла мене однією рукою, а я міцно пригорнулась до неї. По довгій мовчанці вона знов заговорила, все так само пошепки: – Я дуже щаслива, Джейн. І коли ти почуєш, що я вмерла, то не побивайся: нема за чим. Всі колись повмираємо, а моя хвороба не болісна, вона підточує мої сили лагідно, поволі. Я спокійна. На цьому світі не залишається нікого, хто б дуже жалкував за мною: у мене є тільки батько – він недавно оженився і не довго тужитиме. Вмираючи молодою, я уникаю багатьох страждань. Мені бракує здібностей і талантів, з якими можна пробити собі дорогу в житті, у мене б завжди щось виходило не до ладу. – Але куди ти йдеш, Елен? Хіба ти бачиш куди? Хіба ти знаєш? – Я вірю і сподіваюсь: я йду до Бога. – А де ж Бог? І що таке Бог? – Це мій і твій творець, він ніколи не зруйнує того, що створив. Я беззастережно вірю в його силу і цілковито покладаюся на його доброту: я лічу години до тієї великої миті, коли стану перед ним. – То, виходить, Елен, ти певна, що є таке місце на небі, куди потрапляють наші душі, коли ми повмираємо? – Я певна, що є майбутнє життя, я вірю, що Бог добрий, тож я без страху віддаю йому мою безсмертну душу. Бог – мій отець, Бог – мій друг, я його люблю і вірю, що й він мене любить. – І я знову побачу тебе, Елен, коли помру? – Ти прийдеш в те саме царство щастя, і тебе прийме той самий всемогутній і всюдисущий отець – не сумнівайся в цьому, люба Джейн. Я знов запитала, та цього разу лише в думці: “Де ж те царство? Чи воно справді існує?” І ще міцніше обняла Елен, – вона була мені дорожча, ніж будь-коли, мені несила було розлучитися з нею. Я лежала, сховавши обличчя в неї на плечі. Трохи згодом вона промовила ніжним голосом: – Як мені хороше! Останній напад кашлю трохи мене стомив, я, мабуть, зможу заснути, але ти не кидай мене, Джейн, мені б хотілося, щоб ти була зі мною. – Я лишуся з тобою, люба Елен, і ніхто мене від тебе не забере. – Тобі тепло, люба? – Так. – На добраніч, Джейн. – На добраніч, Елен. Вона поцілувала мене, я її, і невдовзі ми обидві заснули. Коли я прокинулась, був уже день. Мене розбудило якесь незвичайне погойдування; я звела очі: хтось тримав мене на руках, то була доглядальниця – вона несла мене коридором назад до спальні. Ніхто мені не вичитав за те, що я покинула своє ліжко, – і без мене вистачало клопоту. Ніхто не відповідав на мої численні запитання, але через день-два я довідалася, що міс Темпл, повернувшись до себе на світанні, застала мене в ліжку Елен: я лежала, притулившись обличчям до її плеча, обнявши її за шию. Я спала, а Елен була вже мертва. Поховали її на броклбріджському кладовищі. Протягом п’ятнадцяти років на її могилі зеленів тільки порослий травою горбочок, тепер там лежить сіра мармурова плита, на якій викарбувано її ім’я і слово “Resurgam”. РОЗДІЛ X Досі я дуже детально описувала події малозначного життя, першим десятьом рокам я приділила майже стільки ж розділів. Однак я зовсім не збираюсь писати справжню автобіографію – я тільки тоді вдаюся до своїх спогадів, коли можу розповісти більш-менш цікаві речі. Тому я пропускаю період у вісім років – кількох рядків буде досить, щоб моя розповідь не переривалась. Коли тиф виконав у Ловуді свою спустошувальну місію, епідемія поволі згасла, однак, страшна хвороба та численні жертви привернули до школи загальну увагу. Було проведено розслідування і поступово зібрано різні факти, що викликали величезне обурення. Нездорова місцевість, мізерні й погані харчі, нечиста, смердюча вода, убога одежа і тяжкі умови життя – все тепер виявилось. Ці викриття були ганебні для містера Броклгерста, але вони пішли на користь школі. Кілька багатих і доброзичливих мешканців того графства дали велику суму грошей на спорудження зручнішого будинку в кращому місці; було запроваджено нові правила, поліпшено харчування, порядкувати шкільними фондами було доручено комітетові з довірених осіб. Таку багату і впливову людину, як містер Броклгерст, не можна було усунути зовсім, і він лишився на посаді скарбника, однак тепер він мав кількох помічників, що були великодушніші й добросердіші за нього; свої обов’язки інспектора йому теж довелося ділити з тими, хто вмів поєднувати суворість із розважливістю, ощадність із добротою, непохитність із співчуттям. Школа, в якій почалися ці нові порядки, з часом стала насправді корисним закладом, що мав добру славу. Після реформ я лишалась у ній іще вісім років: шість – вихованкою і останні два – вчителькою. І в обох випадках я могла засвідчити, що справи в ній ішли добре і вона приносила користь. Протягом цих восьми років моє життя було одноманітне, однак не таке вже нещасливе, бо воно не минало в безділлі. Я дістала можливість здобути добру освіту. Я любила деякі науки, прагнула відзначитися в усьому та заслужити похвалу вчительок, особливо моїх улюблених, це приносило мені радість, спонукало мене до ще наполегливішої праці, отже, я цілком використовувала всі надані мені можливості. З часом я стала першою ученицею в старшому класі, потім мене призначили вчителькою, і на цій посаді я ретельно працювала протягом двох років. Та врешті зі мною сталася зміна. Поки все те діялось, міс Темпл і далі залишалася директрисою. Саме їй я завдячую найкращу частину моїх знань. її дружба й товариство були моєю найбільшою втіхою, вона стала мені матір’ю, вихователькою, а згодом і подругою. Та потім вона одружилася й виїхала з чоловіком (священиком, чудовою людиною, гідною такої дружини, як вона) до далекого графства, і я її втратила назавжди. Відтоді, як вона поїхала, я стала іншою: разом з нею зникли всі почуття прихильності, що ніби робили Ловуд моєю рідною домівкою. Я перейняла дещо від її вдачі – схильність до серйозних роздумів та багато інших рис, навчилася керувати своїми почуттями. Я призвичаїлась до виконання свого обов’язку й до порядку, я була спокійна й вірила, що вдоволена своїм життям. Стороннім очам, а іноді і своїм власним, я здавалась дисциплінованою, стриманою людиною. Проте доля в особі велебного містера Несміта стала між мною й міс Темпл. Я бачила, як вона після церемонії вінчання сідала в поштову карету у подорожньому вбранні. Я дивилась, як карета виїхала на пагорок і сховалася за ним, потім пішла до своєї кімнати й провела там у самотині більшу частину дня, бо з такої урочистої нагоди після обіду не було уроків. Я довго ходила туди й сюди по кімнаті. Мені здавалось, ніби я тільки жалкую за своєю втратою і думаю, як би її повернути, та коли я прокинулась від задуми і побачила, що день минув і вже добре повечоріло, то мені несподівано стало ясно іще одне, а саме, що за ці години в мені самій сталась глибока зміна. З мене спало все те, що дала мені міс Темпл, чи, точніше, вона забрала з собою ту атмосферу миру й спокою, якою я дихала в її присутності; я була покинута наодинці сама з собою, в мені прокинулась моя справжня натура, і мене вже почали хвилювати колишні почуття. Не те щоб я втратила підпору – скоріше зникла якась внутрішня спонука; мені забракло не спромоги бути спокійною, а самої підстави для спокою. Протягом кількох років Ловуд був для мене цілим світом, я не знала нічого, крім його правил і звичаїв. І ось тепер я раптом згадала, що світ безмежно широкий, що безкрає море надій і страхів, радощів і турбот відкривається перед тим, хто наважиться вийти на його простори шукати справжнього життєвого досвіду. Я підійшла до вікна і, розчинивши його, виглянула надвір. Переді мною були два крила будинку, шкільний сад, околиці Ловуда, а далі – пагористий обрій. Мій погляд оминув усе, що було поблизу, і спинився на блакитних вершинах: через них я хотіла перебратися. Усе, оточене тими скелями й лісами, здавалося тюрмою, де я була ув’язнена. Я стежила очима за білою дорогою, що оббігала підніжжя однієї гори й губилася в міжгір’ї – ця дорога вабила мене в далечінь! Я згадала той день, коли їхала нею в диліжансі, згадала, як ми з’їжджали з пагорба в присмерку. Здавалось, минув цілий вік з того дня, коли я вперше опинилась у Ловуді, а відтоді я його вже не покидала. Канікули я завжди проводила в школі – місіс Рід жодного разу не забирала мене до Гейтсхеда, жодного разу ні вона, ані хто інший з її сім’ї не провідали мене. Я не мала ніякого зв’язку із зовнішнім світом: ніхто мені не писав, не приносив вістей. Шкільні правила, шкільні обов’язки, шкільні звичаї та уявлення, ті самі обличчя, слова, одежа, уподобання й упередження – ось і все, що я знала про життя. А тепер я відчула, що цього досить: за той вечір я стомилася від восьмилітньої одноманітності. Я захотіла свободи, я задихалася без неї і почала благати свободи у Бога, та мою молитву, здавалось, розвіював легенький вітрець. Тоді я стала просити меншого – якогось стимулу, переміни, проте й це благання неначе полетіло у безвість. – То пошли мені бодай нову роботу! – вигукнула я нарешті майже у відчаї. Але тут задзеленчав дзвінок, що кликав на вечерю, і я зійшла вниз. Я не могла повернутися до своїх перерваних роздумів, поки не пішла спати, та й тоді вчителька, що мешкала зі мною в одній кімнаті, довго відвертала мене своїми балачками від питань, які я хотіла обміркувати. Я нетерпляче чекала, коли вона нарешті засне. Здавалось, досить мені почати з думки, на якій урвались мої роздуми коло вікна, як я одразу вигадаю спосіб полегшити свою долю. Міс Грайс нарешті захропла. Це була гладка валлійка, її носові мелодії завжди дратували мене, але тієї ночі я зраділа, почувши перші басові звуки: нарешті мені більше не заважатимуть! В голові в мене вмить заснувалися увірвані думки. “Нова робота! Ось що мені потрібно, – провадила я далі свій монолог (певна річ, подумки). – Щоправда, робота не звучить так привабливо, як, скажімо, свобода, радість, втіха – ото справді любі слова, однак для мене то лише пустий звук, такий далекий і невловимий, що слухати його – тільки час марнувати. А от робота – це щось реальне. Кожен може працювати. Я пропрацювала тут вісім років, і все, чого мені хочеться тепер, – це працювати в іншому місці. Невже й з цього нічого не вийде? Хіба я хочу чогось неможливого? Ні, ні, цього зовсім не важко домогтися, треба тільки придумати, з чого краще починати”. І я сіла в ліжку, начебто так було легше щось виміркувати. Ніч була прохолодна, я накинула на плечі хустку і знов почала напружено міркувати. “Чого я хочу? Мати нову посаду, жити в іншому домі, серед інших людей, в нових обставинах. Я хочу цього, бо годі сподіватися чогось кращого. Що роблять люди, щоб дістати роботу? Мабуть, вони звертаються до друзів, а у мене друзів немає. Однак у багатьох людей немає друзів, і вони мусять дбати самі про себе, ніхто їм не допомагає. Як же вони дають собі раду?” Про це я не мала найменшого уявлення. Я гарячково напружувала свій мозок, шукаючи відповіді; я чула, як у мене з натуги стукотіло в скронях. Мало не годину думки безладно снували в моїй голові, і я так нічого й не придумала. Вкрай збуджена цими марними зусиллями, я встала й почала ходити по кімнаті; відсунувши завісу, я побачила на небі кілька зірок. Нарешті я затремтіла від холоду й знов пірнула під ковдру. Поки мене не було, добра фея, видно, поклала мені на подушку відповідь, якої я даремно шукала. Тільки-но я лягла, як вона одразу сяйнула мені: “Ті, що шукають роботи, дають оголошення в газету. Пошли оголошення в “…ширський вісник”. “Але як? Я не знаю, як давати оголошення”. Відповідь була швидка й точна: “Вклади оголошення й гроші в конверт і надпиши адресу редактора “Вісника”. При першій же нагоді віднеси його на пошту в Лоутоні. Зворотну адресу дай таку: “Лоутонське поштове відділення, до запитання Дж. E.”. А через тиждень можеш навідатися туди. Якщо одержиш відповідь, то знатимеш, що робити далі”. Цей план я продумала двічі, тричі, у найменших подробицях. Усе як слід обміркувавши, я була нарешті задоволена й швидко заснула. Рано-вранці я вже була на ногах, і перше ніж дзвінок розбудив школу, оголошення було написане, запечатане й адресоване. Оголошення я написала таке: “Молода особа, яка має викладацький досвід (хіба ж не працювала я два роки вчителькою?) шукає посади гувернантки в сім’ї з дітьми, не старшими чотирнадцяти років (я вирішила, що оскільки мені самій тільки вісімнадцять, то якось не випадає брати собі в учні трохи не однолітків). Може навчати, крім загальної шкільної програми, французької мови, малювання та музики. (В ті часи, читачу, цей скромний перелік дисциплін вважався досить широким). Адреса: Дж. Е., Лоутон, …ширське графство”. Конверт лежав у моїй замкненій шухляді цілий день, а після чаю я спитала дозволу в нової директриси піти до Лоутона купити дещо для себе та для двох-трьох вчительок. Вона охоче дала дозвіл, і я пішла. До Лоутона було зо дві милі. Вечір видався вогкий, але сутеніти починало ще досить пізно. Я зайшла в кілька крамниць, укинула листа в поштову скриньку й вернулась назад під заливним дощем, мокра як хлющ, але з легким серцем. Наступний тиждень здався мені дуже довгим. Нарешті він минув, як і все на цьому світі, і одного погожого осіннього надвечір’я я знов прямувала дорогою до Лоутона. Це була дуже мальовнича дорога, вона йшла понад річкою, повторюючи химерні закрути її русла. Однак того дня я думала більше про листи, які, можливо, чекають мене в містечку, аніж про красу лісів і вод. Цього разу я відпросилася зняти мірку на черевики, тож насамперед зробила цю справу, а потім чистою тихою вуличкою пройшла від шевської майстерні до пошти. Там порядкувала стара пані в рогових окулярах на носі та в чорних рукавичках. – Чи є у вас листи для Дж. Е.? – спитала я. Вона пильно подивилась на мене поверх окулярів, а потім довго порпалася в якійсь шухляді, так довго, що мої надії почали згасати. Нарешті вона витягла звідти конверт і хвилин п’ять уважно розглядала його крізь свої окуляри. Потім вона подала його мені через бар’єр, окинувши мене гострим недовірливим поглядом. Листа було адресовано Дж. Е. – Тільки один? – спитала я. – Так, більше немає, – відповіла вона. Я поклала листа в кишеню й пішла додому; я навіть не мала часу його прочитати: правила зобов’язували мене бути в школі рівно о восьмій годині, а вже було пів на восьму. Різні обов’язки чекали на мене: я мала відсидіти з ученицями годину самостійних занять; того дня була моя черга читати молитви, потім я мала відвести вихованок до спальні. Впоравшись з усім цим, я повечеряла з іншими вчительками. Навіть коли ми нарешті пішли спати, мені ще якийсь час довелося слухати балаканину міс Грайс. У свічнику лишився маленький недогарок, а я боялась, що він догорить, поки вона патякатиме. Та, на моє щастя, після ситної вечері її швидко зморив сон: вона вже хропла, перше ніж я встигла роздягнутись. Свічка ще не погасла. І ось я, нарешті, дістала свого листа. На печатці стояла літера “Ф”. Я розпечатала конверт; лист був коротенький: “Якщо Дж. Е., яка надрукувала оголошення в “…ширському віснику” за останній четвер, має всі перелічені якості і може подати задовільні рекомендації щодо своєї поведінки та освіти, їй може бути запропоновано місце виховательки дев’ятилітньої дівчинки, із винагородою тридцять фунтів річно. Дж. Е. просять надіслати рекомендації, а також повідомити своє повне ім’я, місце проживання тощо на адресу: “Місіс Фейрфакс, Торнфілд біля Мілкота, в…ширському графстві”. Я довго розглядала листа – почерк був старомодний і нечіткий, мабуть, його написала літня жінка. Це мене заспокоїло: в глибині душі я боялася, що, діючи на свій риск, я можу вскочити в якусь халепу, і мені дуже хотілося знайти щось хороше, пристойне, en regle. Добре, що мої шукання привели мене до літньої жінки. Місіс Фейрфакс! Я бачила її перед собою в чорній сукні й вдовиному чепці: може, трохи сувора, але чемна, взірець старомодної англійської добропристойності. Торнфілд! Це, мабуть, назва маєтку. Чепурна гарненька садиба – я була того певна, хоч і не могла уявити собі, яка вона насправді. Мілкот у…ширському графстві… Я спробувала відновити в пам’яті карту Англії. Так, ось тут графство, а он і місто – це на сімдесят миль ближче до Лондона, ніж той далекий закуток, де я тепер жила. Це теж приваблювало мене! Мене тягло туди, де вирувало життя. Мілкот – велике промислове місто на берегах річки А. Мабуть, там багато гамору й метушні – але тим краще: принаймні це буде цілковита переміна. Не скажу, що мою уяву полонили високі димарі та хмари диму, проте, міркувала я, Торнфілд, мабуть, далеко від міста. В цю мить свічка догоріла і, блимнувши востаннє, погасла. Назавтра треба робити нові кроки. Я більше не могла приховувати свого задуму; щоб він здійснився, довелося його відкрити. Директриса прийняла мене під час обідньої перерви. Я сказала їй, що хочу влаштуватися на нове місце, де платня буде вдвічі більша, ніж тут (у Ловуді мені платили тільки п’ятнадцять фунтів річно), і просила її довести це до відома містера Броклгерста або когось із членів комітету, щоб дістати мені рекомендацію. Вона люб’язно погодилася стати за посередницю. Наступного дня вона розповіла усе містерові Броклгерсту, який сказав, що треба написати місіс Рід, бо вона моя опікунка. Цій дамі було послано листа, на який вона відповіла, що я можу робити все на свій розсуд, вона, мовляв, уже давно перестала втручатись у мої справи. Цього листа дали прочитати всім членам комітету. Нарешті, після всієї цієї тяганини, що здалася мені нескінченною, я одержала офіційний дозвіл влаштуватися на ліпшу посаду, якщо мені трапиться така нагода, і, крім того, оскільки я показала себе як добра учениця і вчителька, мені пообіцяли видати відповідну характеристику та свідоцтво про освіту за підписом інспектора цього закладу. Цю характеристику я одержала через тиждень, переслала копію місіс Фейрфакс і дістала від неї відповідь, що мої рекомендації її цілком задовольняють і що через два тижні я можу посісти місце гувернантки в її домі. Я почала збиратися в дорогу, і два тижні проминули дуже швидко. Гардероб мій був не вельми багатий, хоч і цілком достатній для моїх скромних потреб, тож за останній день я встигла спакувати свою валізу, – ту саму, що я вісім років тому привезла з собою із Гейтсхеда. Валізу стягли ременями й наклеїли на неї ярлик. За півгодини мав приїхати візник і відвезти її до Лоутона, де зупинявся диліжанс, а сама я мала прийти туди пішки завтра вранці. Я почистила мою чорну подорожню сукню, наготувала капелюшок, рукавички й муфту, ще раз заглянула в усі шухляди, чи, бува, нічого не забула. Тепер, коли більше не було ніякої роботи, я сіла, щоб трохи перепочити. Однак мені не сиділося, дарма що була цілий день на ногах. Я була дуже схвильована і ніяк не могла заспокоїтись. Сьогодні ввечері кінчається цілий період у моєму житті, а завтра починається інший. Тож годі й думати про сон у цю ніч, і я наготувалася спостерігати, як відбувається цей перехід. – Міс, – промовила покоївка, котра зустріла мене у вестибюлі, де я тинялася, мов неприкаяна, – вас хтось питав внизу. “Мабуть, приїхали по валізу”, – подумала я і одразу кинулася до східців. Щойно я пробігла повз маленьку вітальню, або учительську, двері якої були напіввідчинені, як звідти хтось вискочив. – Вона! Це вона! Я б її будь-де впізнала! – вигукнула незнайома, зупиняючи мене й хапаючи за руку. Я подивилась на неї. Переді мною стояла жінка, на вигляд добре вдягнена служниця, огрядна, хоч іще досить молода й гарна, чорнява, чорноока, з рум’яними щоками. – Ану вгадайте, хто я така! – сказала вона, усміхаючись; голос і усмішка здались мені дуже знайомі. – Невже ви зовсім мене забули, міс Джейн? За мить я вже ніжно обіймала й цілувала її. “Бесі! Бесі! Бесі!” – повторювала я схвильовано, а вона тільки сміялась крізь сльози. Потім ми обидві пішли до вітальні. Біля каміна стояв маленький хлопчик-триліток у шотландській курточці й штанцях. – Це мій синок, – сказала Бесі. – То ви одружені, Бесі? – Так, уже п’ятий рік, з візником Робертом Лівеном. Крім Бобі, в мене є ще донечка, я назвала її Джейн. – Ви вже не живете в Гейтсхеді? – Ми мешкаємо в будиночку воротаря; старий воротар пішов від нас. – Ну, як вам там усім живеться? Розказуйте мені геть усе, Бесі, тільки спершу сядьте. А ти, Бобі, іди до мене на коліна. Проте Бобі присунувся ближче до мами. – А ви мало виросли, міс Джейн, і майже не поповніли, – провадила далі місіс Лівен. – Мабуть, вам не дуже солодко жилося в цій школі: он міс Рід на цілу голову вища за вас, а міс Джорджіана вдвічі за вас ширша. – Джорджіана, певно, гарна, Бесі? – Дуже. Минулої зими вона поїхала з матір’ю до Лондона; там усі захоплювалися нею, а один молодий лорд навіть закохався й хотів одружитися, але його рідня була проти. І, уявіть собі, він і міс Джорджіана надумали тікати, та їх вистежили й завернули. А виказала їх міс Рід, я гадаю, із заздрощів. Тепер сестри живуть, як кішка з собакою, – самі тільки сварки. – Так, так. Ну а як там Джон Рід? – З ним не все так гаразд, як би хотілося його матері. Він пішов учитись до університету, та його звідти виключили – так, здається, там кажуть? Тоді дядьки захотіли зробити з нього адвоката і послали його вивчати право. Тільки ж це такий непутящий хлопець, що з нього навряд чи що вийде. – Який він із себе? – Дуже високий. Дехто називає його вродливим юнаком, але я б цього не сказала – у нього надто товсті губи. – А як поживає місіс Рід? – Пані огрядна і з лиця нічого, але, мені здається, вона весь час стурбована, їй не до вподоби поведінка мастера Джона: надто вже він тринькає гроші. – Це вона тебе сюди послала, Бесі? – Ні, повірте, я давно вже хотіла навідати вас, а коли оце почула, що від вас був лист і що ви переїжджаєте в інше місце, я подумала собі ще раз глянути на вас, поки ви не заїхали дуже далеко. – Боюсь, ви в мені розчаровані, Бесі, – мовила я, сміючись; я помітила, що її погляд, хоч який був шанобливий, аж ніяк не виказував захоплення. – Та ні, міс Джейн… Ви дуже елегантні, як справжня леді, такою я вас і сподівалася побачити: адже в дитинстві ви не були красунею. Я всміхнулася, почувши її відверту відповідь. Я відчувала, що вона каже правду, однак, признаюсь відразу, її слова мене трохи засмутили: у вісімнадцять років кожній дівчині хочеться подобатись, і не дуже приємно усвідомлювати, що в тебе неприваблива зовнішність. – Певно, ви тепер дуже розумна, – провадила далі Бесі, ніби втішаючи мене. – Чого ви навчились? Ви вмієте грати на піаніно? У вітальні стояло піаніно. Бесі відкрила його і попросила мене сісти й заграти їй що-небудь. Я заграла один-два вальси, і вона була в захваті. – Наші панночки не вміють так добре грати! – вигукнула вона в захопленні. – Я завжди казала, що ви здібніші до науки, ніж вони. А ви вмієте малювати? – Онде над каміном одна з моїх картин. То був пейзаж, намальований аквареллю, – я його подарувала директрисі із вдячності за її люб’язне посередництво; вона вставила картину в засклену раму. – Ой, як гарно, міс Джейн! Такої чудової картини не зміг би, мабуть, намалювати наш учитель малювання, а за самих панночок я вже мовчу: далеко їм до вас. А ви вчили французьку мову? – Так, Бесі, я можу читати й розмовляти по-французькому. – І ви вмієте шити й вишивати? – Умію. – То ви тепер справжня леді, міс Джейн! Я знала, що так буде. Ви доб’єтеся свого і без допомоги рідні… Я ще хотіла спитати вас, міс Джейн, чи ви коли-небудь чули про своїх родичів по батькові? – Зроду не чула. – Як ви знаєте, пані завжди казала на них, що вони бідняки й зовсім прості люди. Може, вони й бідні, та, як на мене, вони такі самі шляхетні, як і Ріди. Якось років із сім тому такий собі містер Ейр приїхав у Гейтсхед і хотів вас бачити. Пані відповіла, що ви вчитесь у школі за п’ятсот миль. Йому, здавалося, було дуже прикро, та він не міг довго залишатись, бо їхав кудись за кордон і його корабель за день-два мав відпливти з Лондона. На вигляд він справжній джентльмен, і я гадаю, що це брат вашого батька. – А куди він мав їхати, Бесі? – На якийсь острів за тисячі миль, де роблять вино… Наш буфетник казав мені… – Мадейра? – підказала я. – Еге ж, саме так – достоту так він його й називав. – І він потім поїхав? – Так він і години у нас не пробув. Пані поводилася з ним дуже гордо, а потім називала його нікчемним гендлярем. Мій Роберт вважає, що він торгує вином. – Цілком можливо, – сказала я. – А може він службовець або агент якоїсь виноробної фірми. Ми з Бесі ще з годину говорили про минуле, потім вона пішла. Ще протягом кількох хвилин ми бачились наступного ранку в Лоутоні, коли я чекала на диліжанс. Нарешті ми попрощались коло дверей заїзду “Герб Броклгерстів”, і кожна попрямувала своєю дорогою: вона пішла до пагорба назустріч візникові, який мав забрати її назад до Гейтсхеда, а я сіла в диліжанс, що мав відвезти мене до місця моєї нової роботи і нового життя в незнаних околицях Мілкота. РОЗДІЛ XI Новий розділ роману чимось подібний до нової дії у виставі, тож, читачу, коли я цього разу підніму завісу, уяви собі кімнату в мілкотському заїзді “Георг”, де стіни обклеєні шпалерами з велетенськими візерунками, які бувають майже у всіх заїздах, уяви собі такий самий барвистий килим, і звичайні меблі, і прикраси на полиці над каміном, а також олеографії на стінах – серед них неодмінно мають бути портрети Георга III та принца Вельського, а також картина, де зображено смерть генерала Вольфа. Все освітлює гасова лампа, яка зависає зі стелі, та яскравий вогонь у каміні, біля якого я сиджу в дощовику та капелюшку; на столі лежать мої рукавички, муфта й парасолька. Я одігріваюся, бо геть задубіла, проїхавши шістнадцять годин холодного жовтневого дня. З Лоутона ми вирушили о четвертій годині ранку, а у Мілкоті годинник щойно вибив восьму годину вечора. Хоч я й сиджу в теплі і затишку, однак, читачу, на душі в мене неспокійно. Я гадала, що, коли приїду сюди, мене тут хтось зустріне, тож, спускаючись дерев’яною драбинкою, яку послужливо приставив до диліжанса служник із заїзду, я сподівалася, що зараз почую своє ім’я і побачу екіпаж, який повезе мене до Торнфілда. Та надії мої були марні, а коли я поцікавилася, чи ніхто не питав про міс Ейр, то дістала від служника заперечну відповідь. Отож мені нічого більше не лишалось, як попросити у заїзді окрему кімнату. І ось я сиджу й чекаю, сповнена усяких сумнівів і побоювань. Якось дуже чудно почуває себе недосвідчена молода істота, опинившись самотньою серед широкого світу, занесена далеко від рідних берегів, непевна, чи допливе до гавані, куди вона прямує, і неспроможна через численні перешкоди вернутись туди, звідки вирушила в далеку дорогу. Це почуття пом’якшують чари пригод, юного мандрівника зігріває пломінь гордощів, та ось раптом його охоплює страх; мене й справді охопив переляк, коли спливло півгодини, а до мене все ще ніхто не прийшов. Нарешті я смикнула за шнурок дзвінка. – Чи є тут по сусідству маєток, що зветься Торнфілд? – спитала я служника, який з’явився на мій поклик. – Торнфілд? Не знаю, міс. Зараз піду спитаю в буфеті. Він зник, але одразу ж повернувся. – Ваше прізвище Ейр, міс? – Так. – Там на вас чекають. Я схопилася з місця, взяла муфту, парасольку й вибігла в коридор. У дверях стояв якийсь чоловік, а на тьмяно освітленій ліхтарями вулиці я помітила однокінний екіпаж. – Це, мабуть, ваші речі? – досить різко спитав чоловік, побачивши мене і показуючи на мою валізу, що стояла па підлозі в коридорі. – Так. Він відніс валізу в екіпаж – невеличку закриту карету; я теж сіла туди. Коли візник зачиняв дверцята, я спитала, чи далеко до Торнфілда. – Та миль із шість. – І скільки ми туди їхатимемо? – Години півтори. Він зачинив дверцята, виліз на передок, і ми рушили в дорогу, їхали ми повільно, і в мене було досить часу на роздуми. Я раділа, що моя подорож врешті наближається до кінця, тож, відкинувшись на сидінні у цьому зручному, хоч і досить непоказному екіпажі, я поринула в свої думки. “Мабуть, – міркувала я собі, – якщо зважити на простий екіпаж і скромну ліврею візника, місіс Фейрфакс не така вже багата жінка. То й краще: я вже жила серед багатих людей і почувала себе дуже нещасною. Цікаво, чи живе хтось із нею, крім отієї дівчинки? Коли ж ні, та ще як вона бодай трохи приязна, я напевно зумію ужитися з нею, я старатимусь що є сили; шкода тільки, що часом старатися просто не варто. В Ловуді я вирішила старатись, не відступала від свого рішення й зуміла всім догодити, та я добре пам’ятаю, що місіс Рід завжди до всіх моїх старань ставилась із насмішкою. Не доведи Господи, щоб місіс Фейрфакс виявилася другою місіс Рід, та якщо вже таке станеться, я нізащо не зостанусь в її домі. Я іще раз подам оголошення в газету. Цікаво, де ми зараз?” Я одчинила віконце й виглянула назовні. Ген позаду лежав Мілкот; судячи з численних вогнів, це було велике місто, набагато більше за Лоутон. Ми їхали, як мені здавалося, широким вигоном, але довкола були розкидані будинки. Я побачила, що потрапила у відмінний від Ловуда край, більш залюблений і менш мальовничий, цікавіший, але не такий романтичний. Дорога була вибоїста, а ніч туманна. Візник їхав увесь час ступою, і півтори години, напевне, розтяглися до двох із гаком; нарешті він обернувся до мене й мовив: – Ми вже недалеко від Торнфілда. Я знову виглянула в віконце, ми саме їхали повз церкву; проти неба вимальовувалась низенька широка дзвіниця, а дзвін якраз видзвонював чверть години. Я також побачила низку вогників на схилі пагорба – там, мабуть, лежало село або хутір. Десь за десять хвилин візник сплигнув додолу й розчинив ворота, ми їх проїхали, і вони зачинились за нами. Тепер ми поволі поїхали під’їзною алеєю й опинились перед довгим будинком. В одному з вікон крізь завіси блимала свічка, решта були темні. Екіпаж зупинився перед парадним входом. Двері відчинила молода покоївка. Я вийшла з екіпажа і зайшла в будинок. – Сюди, пані, будь ласка, – мовила дівчина, і я пішла за нею квадратним холом з багатьма високими дверима. Вона провела мене до кімнати, яскраво освітленої полум’ям каміна та свічками. Спочатку після темряви, крізь яку ми їхали дві години, яскраве світло мене майже засліпило, та коли я призвичаїлась до нього, переді мною постала приємна картина. Маленька затишна кімната, круглий стіл біля яскравого каміна; у старомодному кріслі з високою спинкою сидить маленька бабуся, така чепурна, яку тільки можна собі уявити, у вдовиному чепці, чорній шовковій сукні та сніжно-білому мусліновому фартусі – достоту такою я й малювала собі місіс Фейрфакс, хіба що трохи імпозантнішою. Бабуся щось плела; біля її ніг примостився великий кіт, – одно слово, довершена картина домашнього затишку. Більш підбадьорливу зустріч для нової гувернантки годі й придумати: не було тут ні гнітючої величності, ні бентежної пишноти. Коли я ввійшла, старенька підхопилася й, лагідно всміхаючись, подріботіла мені назустріч. – Доброго вечора, моя люба! Боюсь, ви стомилися в дорозі: Джон везе дуже поволі, і ви, мабуть, змерзли – йдіть до вогню. – Місіс Фейрфакс, коли не помиляюсь? – спитала я. – Так, це я. Та, прошу, сідайте. Вона повела мене до свого крісла, всадовила, потім почала розмотувати на мені шаль та розв’язувати стрічки капелюшка. Я її просила не завдавати собі клопоту. – Який же це клопіт! Он ваші ручки зовсім заклякли від холоду. Лі, мерщій приготуйте гарячого грогу та зробіть кілька сендвічів – ось вам ключі від комори. І з цими словами вона витягла з кишені й передала служниці чималу в’язку ключів. – Та підсувайтеся ближче до вогню, – припрошувала вона. – Ви, мабуть, привезли з собою й багаж, моя люба? – Так, пані. – Зараз я скажу, щоб його віднесли до вашої кімнати, – мовила вона й поквапливо вийшла. “Вона вітає мене як гостю, – подумала я. – Такої зустрічі я аж ніяк не сподівалася. Я чекала холодності, сухої чемності. А щоб отак зустрічали гувернантку, я ще не чула. Та ще побачимо: тішитись надто рано”. Вона повернулася, власноручно прибрала зі столу плетиво та дві-три книги, звільняючи місце для таці, що її внесла Лі, а потім почала мене частувати. Мені вперше в житті виявляли таку увагу, і я дуже ніяковіла, що коло мене так упадає пані, до якої я найнялася на службу, та оскільки сама вона, здавалося, робила це від щирого серця, я вирішила за краще сприймати всі ці вияви люб’язності спокійно. – Чи я матиму приємність бачити міс Фейрфакс сьогодні ввечері? – спитала я, попоївши. – Що ви сказали, моя люба? Я трохи недочуваю, – відповіла стара пані, наставляючи вухо ближче. Я повторила запитання виразніше. – Міс Фейрфакс? Ви, мабуть, маєте на увазі міс Варанс? Прізвище вашої майбутньої учениці – Варанс. – Он як! То вона не ваша дочка? – Ні, в мене нема дітей. Я б охоче продовжила цю першу розмову, щоб дізнатися, ким їй доводиться міс Варанс, та вчасно згадала, що нечемно питати забагато; до того ж я з часом про все це однаково дізнаюсь. – Я така рада, – провадила вона, сівши проти мене й беручи на коліна кота, – я така рада, що ви приїхали. Мені буде дуже приємно жити тут з вами. Життя тут взагалі досить приємне. Торнфілд – чудовий старовинний будинок, і хоч він давно вже занедбаний, все-таки це ще розкішний дім. Але, знаєте, взимку, та ще сама, занудишся навіть у найпишніших палатах. Лі, безперечно, хороша дівчина, а Джон та його дружина теж дуже порядні люди, та вони, бачте, тільки слуги, з ними не поговориш як із своїми рівними: їх треба тримати на певній відстані, щоб не втратити авторитету. Минулої зими (а вона була сувора, як ви, мабуть, пригадуєте, – як не сніг, то дощ або вітер) від листопада до лютого сюди ніхто й носа не потикав, крім різника та поштаря; я геть знудилася, сидячи вечорами сама. Часом я просила Лі почитати мені, та боюсь, що бідну дівчину це тільки обтяжувало. Навесні і влітку тут, звісно, куди краще: яскраве сонце, довгі дні. А потім, на початку цієї осені, приїхала маленька Адель Варанс із нянею. Коли в домі з’являється дитина, одразу стає веселіше, а тепер, коли й ви приїхали, тут буде зовсім весело. Мені дедалі більше подобалась ця достойна леді. Присунувши своє крісло ближче до неї, я сказала, що від щирого серця бажаю, щоб моє товариство було для неї таке приємне, як вона сподівається. – Однак сьогодні я не дозволю вам засиджуватися до пізньої ночі, – мовила вона. – Вже скоро дванадцята, а ви були в дорозі цілісінький день і, напевно, дуже стомились. Коли ваші ноги вже відігрілися, я покажу вам вашу спальню. Я сказала приготувати вам кімнату поряд з моєю. Щоправда, вона невеличка, та я подумала, що вам там буде зручніше, ніж в одній з великих парадних кімнат. Меблі там розкішні, але ці покої такі похмурі й незатишні, що я сама там ніколи не сплю. Я подякувала їй за турботу і, справді змучившись після далекої дороги, одразу погодилася йти спочивати. Вона взяла свічку, і я пішла слідом за нею. Перевіривши спершу, чи замкнено парадні двері, і вийнявши ключа з замка, вона повела мене сходами нагору. Приступки й поруччя були дубові, а високе й вузьке вікно над сходами – з кольоровими шибками; це вікно і довгий коридор, куди виходили двері спалень, скоріше нагадували церкву, ніж людську оселю. На сходах і в коридорі було холодно, як у льосі, і на мене там дихнуло пусткою і самотністю, отож я зраділа, коли місіс Фейрфакс привела мене нарешті в мою кімнату, невеличку й обставлену в сучасному стилі. Місіс Фейрфакс ласкаво сказала мені на добраніч, і я замкнула за нею двері й роздивилася довкола; привітна кімнатка, де я опинилась, трохи пом’якшила похмуре враження від величезного порожнього холу, широких темних сходів та довгого холодного коридора. І я раптом усвідомила, що після цілого дня фізичної втоми та душевних тривог я нарешті досягла безпечної пристані. Гаряча вдячність сповнила моє серце, і, ставши навколішки біля ліжка, я склала дяку тому, кому й годилось, не забувши, перше ніж підвестись, попросити допомоги і в моєму подальшому шляху та снаги стати гідною виявленої мені ласки, що я її іще не заслужила. Того вечора моя постіль здалась мені на диво м’якою, а кімната – на диво затишною. Зморена й задоволена водночас, я невдовзі міцно заснула. Коли я прокинулася, був уже білий день. Сонце світило крізь блакитні ситцеві завіски, і моя кімнатка здалася мені особливо світлою й привітною з її обклеєними шпалерами стінами та килимом на підлозі. Усе це було таке не схоже на брудні голі дошки Ловуда, що в мене стало радісно на серці. Зовнішній блиск завжди зачаровує юність; я подумала, що для мене вже почалося нове життя, де будуть не тільки скорбота і труднощі, а й утіхи та радощі. Мені здавалось, що зміна оточення й нові сподівання зміцнюють в мені сили й здібності. Я не можу сказати, чого саме я тоді сподівалася, але чогось приємного, – може, не того дня і не того місяця, а колись у майбутньому, через невизначений час. Я встала. Одягалась я дуже дбайливо: змушена вбиратися скромно, – вся моя одежа була дуже проста, – я від природи мала нахил до витонченості. Я не звикла нехтувати своїм зовнішнім виглядом і тим враженням, яке я справляла, – навпаки, я старалась виглядати якнайкраще і здаватися якомога привабливішою. Іноді я жалкувала, що вдалася така негарна: мені хотілося б мати рожеве личко, прямий носик, маленькі червоні уста і пишний стан, бути високою, ставною; я нарікала на свою долю, на те, що вродилась така мала, бліда, з гострими неправильними рисами. Але чом я цього бажала, чом так журилася? Важко сказати, я й сама цього не знала, – мабуть, така вже в мене була вдача. Проте коли я гладенько зачесала волосся і наділа свою чорну сукню, – щоправда, вона була дуже скромна, як у квакерки, але добре пошита, – та приколола чисте біле жабо, я вирішила, що в мене вигляд цілком пристойний, щоб стати перед очі місіс Фейрфакс, і що моя нова вихованка принаймні не відсахнеться від мене з огидою. Розчинивши вікно і поглянувши, чи все в порядку на моєму туалетному столику, я вийшла з кімнати. Проминувши довгий застелений килимом коридор, я спустилася слизькими дубовими сходами в хол. Тут я на хвилинку затрималася, щоб роздивитися картини на стінах (на одній, пам’ятаю, був намальований похмурий чоловік у кірасі, на другій – дама з напудреним волоссям і в перловому намисті), бронзову лампу, що звисала зі стелі, потемнілий від часу стінний годинник у дубовому футлярі з вигадливою різьбою. Все здавалось мені пишним і величним: адже мені майже не доводилося бачити розкішних покоїв. До половини засклені двері холу були відчинені, я ступила через поріг. Стояв погожий осінній ранок; ясне сонечко осявало пожовклі гайки та все ще зелені поля. Вийшовши на лужок, я обернулася й окинула поглядом фасад будинку: це був триповерховий дім, не дуже великий, але показний, – не замок дворянина, а садиба джентльмена. Зубчасті стіни надавали йому мальовничого вигляду. Сірий фасад чітко вирізнявся на тлі дерев з чорними гайворонячими гніздами; птахи, що жили в тих гніздах, з галасом кружляли в повітрі. Вони літали над лужком та деревами й сідали на великій луці, відділеній від парку похиленою огорожею. Вздовж огорожі вишикувались старі тернові дерева, крислаті, вузлуваті й могутні, як дуби, і я одразу збагнула, чому маєток названо Торнфілд. А ще далі тяглися пагорби – не такі високі, як довкола Ловуда, і не такі круті – вони не здавались бар’єром, що відокремлював садибу від живого світу, та все-таки, оточений пасмом цих тихих, пустельних пагорбів, Торнфілд був відлюднішою місциною, ніж я могла сподіватися від маєтку, що лежав недалеко від шумливого Мілкота. На схилі одного з тих пагорбів притулилося сільце, його дахи прозирали крізь зелень дерев; ближче до Торнфілда стояла церква: її старовинна дзвіниця виглядала з-за горбка між будинком і воротами. Я все тішилася спокійним краєвидом, вдихаючи свіже повітря, все ще слухала крякання гайворонів, все ще милувалась широким, величним фасадом і думала, в якому чудесному місці живе самітна й скромна місіс Фейрфакс, аж ось стара пані з’явилася на порозі. – О, ви вже встали! – сказала вона. – Я бачу, ви рання пташка. Я підійшла до неї, й вона, ласкаво привітавшись, ніжно мене поцілувала. – Ну як вам подобається Торнфілд? – спитала вона. Я відповіла, що він мені дуже подобається. – Так, – вела вона далі, – це дуже гарна садиба, та, боюсь, вона геть зруйнується, якщо містер Рочестер не надумає оселитись тут назавжди або принаймні не наїжджатиме трохи частіше: такі великі будинки і садиби не можуть довго бути без хазяїна. – Містер Рочестер? – вигукнула я. – А хто це такий? – Господар Торнфілда, – спокійно відповіла вона. – Хіба ви не знали, що його прізвище Рочестер? Звичайно, я цього не знала, доти я ніколи про нього не чула, а старенька, мабуть, гадала, що про це має знати кожен. – А я думала, – мовила я, – що Торнфілд належить вам. – Мені? Боронь вас Боже, дитино моя, що це ви придумали! Мені? Та я ж тут тільки економка, домоуправителька. Щоправда, я далека рідня Рочестерам – по матері, та й то через мого чоловіка; він був священиком у Геї – отому сільці на пагорбі – і правив службу Божу в церкві, що стоїть біля воріт. Мати містера Рочестера була з Фейрфаксів, вона доводилася двоюрідною сестрою моєму чоловікові, та я ніколи не користалася з цього родинного зв’язку, – для мене це нічого не важить. Я вважаю себе за просту економку, господар завжди чемний зі мною, і більше мені нічого не треба. – А хто така ця дівчинка, моя учениця? – Це вихованка містера Рочестера. Він доручив мені підшукати для неї гувернантку. Здається, він хоче, щоб вона виховувалася тут. Та он і Адель зі своєю bonne – так вона називає няню. Отже, загадку розгадано: ця привітна й добра вдова – зовсім не вельможна дама, а служить тут так само, як і я. Та від цього вона не перестала мені подобатись, навпаки, я була дуже рада. Рівність між нею і мною була справжня, а не тільки як наслідок її поблажливості. Тим краще: я почуватиму себе іще вільніше. Поки я розмірковувала над цим відкриттям, маленька дівчинка в супроводі няні вибігла на лужок. Я розглядала свою ученицю, яка, видно, спершу мене й не помітила: вона була ще зовсім дитина, років семи-восьми, тендітна, бліда, з дрібними рисами обличчя; дуже густе кучеряве волосся спадало їй аж до пояса. – Доброго ранку, міс Адель, – мовила місіс Фейрфакс – Підійдіть-но сюди й познайомтеся з міс Ейр, що буде учити вас, щоб ви стали розумною й освіченою. Дівчинка підійшла ближче. – То це моя Гувернантка? – спитала вона по-французькому в няні, показуючи на мене. – Вони іноземки? – вражено спитала я, почувши французьку мову. – Няня француженка, а Адель народилась у Франції і, скільки мені відомо, лише півроку як виїхала звідти. Коли вона приїхала сюди, то зовсім не могла розмовляти по-англійському. Зараз уже трошки навчилася, однак я її все ще погано розумію: надто часто вона плутає англійські слова з французькими. Але ви, мабуть, легко зможете розібрати, що вона каже. На щастя, я вчилась французької мови у справжньої француженки, а що я намагалася розмовляти з мадам П’єро якомога частіше, а крім того, протягом останніх семи років щодня вчила напам’ять якийсь французький уривок, наполегливо працюючи над вимовою, то досить добре опанувала цю мову. Тим-то я сподівалася, що зможу вільно розмовляти з мадемуазель Аделлю. Коли дівчинка почула, що я її гувернантка, вона підійшла й подала мені руку. Ведучи її на сніданок, я кілька разів звернулась до неї її рідною мовою. Спочатку Адель відповідала коротко й неохоче, та коли ми сіли за стіл і дівчинка хвилин з десять розглядала мене своїми великими світло-карими очима, вона раптом розбалакалася. – Як ви гарно розмовляєте по-нашому, – вигукнула вона по-французькому, – нітрохи не гірше за містера Рочестера; я можу говорити з вами, як з ним і з Софі. Вона буде дуже рада! Тут ніхто її не розуміє, мадам Фейрфакс уміє тільки по-англійському. Софі – це моя няня, вона припливла сюди зі мною морем у великому пароплаві з димарем, із якого йшов дим – такий чорний та густий! Мене нудило, і Софі, і містера Рочестера. Містер Рочестер лежав на канапі в гарній кімнаті, що зветься салоном, а ми з Софі – на вузеньких ліжечках в іншій кімнаті. Я мало не впала зі свого: воно було таке вузьке, як поличка. Потім… а як вас звуть, мадемуазель? – Ейр. Джейн Ейр. – Ейр! Ти ба, я й не вимовлю. Отож потім наш пароплав підплив уранці – ще навіть не розвиднілось – до великого міста. Там були дуже чорні задимлені будинки. Воно зовсім не схоже на гарне чистеньке місто, звідки ми виїхали. Містер Рочестер поніс мене на руках по дошці на берег, а Софі йшла позаду, і всі ми сіли в карету, яка повезла нас до гарного великого будинку, більшого за цей, і кращого, що зветься готелем. Ми там прожили майже тиждень. Я й Софі щодня ходили гуляти до зеленого-зеленого саду, де повно дерев, що зветься сквером. Там було дуже багато дітей і ставок з гарними птахами, яких я годувала крихтами хліба. – Ви щось розбираєте з того, що вона торохтить? – спитала місіс Фейрфакс. Я дуже добре розуміла Адель, бо звикла до швидкої говірки мадам П’єро. – Мені б хотілося, – провадила далі добра старенька, – щоб ви розпитали її про батьків: цікаво, чи вона їх іще пам’ятає? – Адель, – звернулась я до малої, – з ким ти жила, коли ще була в отому гарному чистенькому місті, про яке ти щойно згадувала? – Колись давно я жила там із мамою, та вона пішла до святої діви. Мама вчила мене танцювати й співати, а також читати віршики. Багато чоловіків і жінок приходили до мами і я часто танцювала перед ними або сідала їм на коліна й співала. Мені це подобалось. Хочете, я й вам заспіваю? Вона вже скінчила снідати, отож я дозволила їй показати свої таланти. Вона злізла зі свого стільця, підійшла й сіла до мене на коліна, потім побожно склала рученята, стріпнула кучерями й, звівши очі до стелі, заспівала арію з якоїсь опери. То була скарга покинутої жінки, яка, оплакавши зраду милого, прикликає собі на допомогу гордість і велить служниці надягти на неї найрозкішніше вбрання та коштовності: вона вирішила піти того вечора на бал, де буде її невірний коханець, і своєю веселістю показати йому, як мало її болить його зрада. Дивно було чути таке з вуст малої дитини, та, мабуть, дівчинку навмисне навчили співати цю пісню про кохання й ревнощі, щоб вона смішила гостей своєї матері, і в цьому я вбачала дуже поганий смак. Адель проспівала канцонету досить правильно, з простодушністю свого віку. Скінчивши, вона стрибнула з моїх колін і сказала: – А зараз, мадемуазель, я прочитаю вам вірша. Ставши в позу, вона почала декламувати “Спілку щурів” Лафонтена. Вона продекламувала віршика, дуже точно дотримуючись пауз, інтонацій та жестів – досить незвична річ для дитини її літ; мабуть, її старанно навчали. – Це тебе мама навчила так декламувати? – спитала я. – Так, і вона, звичайно, вимовляла цей уривок ось як: “Qu’avezvous done? Lui dit un de ces rats, рагіег!” Вона мені казала піднімати руку отак, щоб я не забувала підвищити голос в цьому місці. А зараз затанцювати вам? – Ні, поки що досить. Тепер скажи, коли твоя мама пішла до святої діви, з ким ти жила? – Я жила у мадам Фредерік та її чоловіка. Мадам Фредерік піклувалась про мене, але вона мені зовсім не родичка. Вона, мабуть, бідна, бо в неї не було такого гарного будинку, як у моєї мами. Та я довго в неї не прожила: містер Рочестер спитав мене, чи не хочу я поїхати з ним до Англії і жити в нього, і я сказала, що хочу, бо знала містера Рочестера раніше, ніж мадам Фредерік. Він був завжди добрий до мене й дарував мені гарні платтячка та іграшки, але він не дотримав слова: привіз мене до Англії, а сам знов поїхав, і я його відтоді ні разу не бачила. Після сніданку ми з Аделлю пішли до бібліотеки: видно, містер Рочестер звелів віддати її нам під класну кімнату. Більшість книжок стояли замкнені у засклених шафах, відчиненою залишили тільки одну шафу, де було все потрібне для початкового навчання, а також кілька десятків творів розважальної літератури: поезія, життєписи видатних людей, описи подорожей, романи тощо. Мабуть, містер Рочестер думав, що гувернантці більше нічого не треба, і справді поки що з мене цього було цілком досить; у порівнянні з убогою бібліотекою в Ловуді, де мені тільки вряди-годи вдавалося щось прочитати, це було справжнє багатство для розваги та поглиблення знань. У цій кімнаті стояв також гарний, зовсім новенький кабінетний рояль, а крім того, два-три глобуси й мольберт. Я побачила, що моя учениця досить слухняна, однак дуже неуважна: вона не була призвичаєна ні до якого діла. Я розуміла, що було б нерозважно перевантажувати її на початку, тож, коли ми набалакалися досхочу та пройшли щось легеньке, я відпустила її до няні, а сама вирішила до обіду намалювати кілька ескізів, потрібних мені для занять з нею. – Ви вже, бачу, скінчили ранкові заняття з Аделлю?- спитала мене місіс Фейрфакс, коли я піднімалась до себе по папір та олівці. Вона озвалась до мене з кімнати, двійчасті двері якої стояли розчинені навстіж. Почувши її голос, я зайшла туди. Це була велика розкішна зала з пурпуровими стільцями й завісами, турецьким килимом, обшитими дубовою лиштвою стінами, широким вікном з різноколірними шибками та високою оздобленою ліпними прикрасами стелею. Місіс Фейрфакс саме витирала порох на вазах із гарного пурпурового каменю, що стояли на буфеті. – Яка чудова кімната! – вигукнула я, роздивляючись довкола; я вперше бачила таку пишноту. – Так, це наша їдальня. Я оце відчинила вікно: хай сюди посвітить сонце та зайде трохи свіжого повітря, бо в кімнатах, де рідко живуть, завжди дуже вогко; он у вітальні навпроти почуваєш себе, як у льосі. Вона показала на широку арку в стіні в тому ж стилі, що й вікно, і теж запнуту темно-синіми завісами. Піднявшись двома широкими приступками й зазирнувши досередини, я подумала, що потрапила у залу в казковому палаці – такою розкішною здавалася ця кімната моїм недосвідченим очам. А це ж була тільки гарно оздоблена вітальня з будуаром; обидві кімнати були застелені білими килимами, на яких, здавалось, були розкладені гірлянди яскравих квітів; і там, і там стеля була оздоблена білосніжними ліпними виноградними гронами та листям, проти яких пломеніли яскраво-червоні канапи та отоманки; на каміні з світлого пароського мармуру стояли блискучі кришталеві вази рубінового кольору, а великі люстра між вікнами відбивали це сліпуче поєднання снігу та полум’я. – В якому бездоганному порядку у вас кімнати, місіс Фейрфакс! – захоплено вигукнула я. – Жодної порошинки, жодного чохла. Коли б не холодне й вогке повітря, то можна подумати, що в них хтось тепер мешкає. – Бачте, міс Ейр, містер Рочестер навідується сюди нечасто, і його поява буває завжди раптова. Я помітила, що він дуже нервує, коли по його приїзді починають знімати чохли й прибирати. Отож я вирішила тримати кімнати завжди готовими до його приїзду. – Невже містер Рочестер такий вимогливий і прискіпливий? – Я б цього не сказала. Просто в нього смаки й звички справжнього аристократа, і все в його домі повинно робитися так, як він звик. – Він вам подобається? Взагалі його тут люблять? – О так. Сім’ю Рочестерів завжди поважали. Майже всі землі навколо, скільки сягає око, здавна належали Рочестерам. – Гаразд, але якщо лишити осторонь його багатство, він сам вам подобається? Чи люблять його як людину? – У мене немає причини його не любити, гадаю, що й орендарі вважають його за справедливого, щедрого й поблажливого господаря. Щоправда, він ніколи не жив довго в маєтку. – А в нього є які-небудь особливі риси? Одне слово, який він на вдачу? – О, це чудесна людина! Не знаю, – може, він трохи дивак. Він багато мандрував і чимало побачив на своєму віку. Він чоловік ніби розумний, щоправда, мені ні разу не випадало мати з ним тривалу розмову. – Чим же він, власне, дивак? – Не знаю, це важко пояснити: нічим особливим він не вирізняється, але воно відчувається, коли з ним говориш; ніколи не можна бути певним, чи то він жартує, чи каже серйозно, вдоволений він чи ні. Його ніяк не зрозумієш, принаймні я не розумію. Та дарма – він дуже хороший хазяїн. Оце і все, що я дізналася від місіс Фейрфакс про її та мого хазяїна. Є люди, що, мабуть, зовсім неспроможні описати чиюсь вдачу або якесь явище, змалювати якісь особливі прикмети. Добра бабуся теж, видно, належала до їх числа: я нічого не могла в неї допитатися, мої запитання лише збивали її з пантелику. В її очах містер Рочестер був містер Рочестер, аристократ-землевласник, та й тільки: вона ні про що більше не питала, ні до чого не дошукувалась, і, певно, її дивувало моє бажання скласти собі виразніше уявлення про його особу. Коли ми залишили їдальню, вона запропонувала показати мені решту будинку; я в захваті ходила слідом за нею вгору і вниз сходами, бо все, що я бачила, було дуже гарно і зі смаком опоряджено. Великі парадні зали видалися мені особливо величними, а деякі кімнати третього поверху, хоч які темні й низькі, були цікаві зібраними в них старовинними речами. Меблі, що раніше стояли на нижньому поверсі, переносили сюди в міру того, як мінялась мода. Тьмяне світло, просочуючись крізь вузенькі віконця, осявало ліжка, яким було щонайменше сто років, дубові та горіхові скрині, що скидались на старозавітні ковчеги, з химерною різьбою у вигляді пальмових гілок та гладких херувимів, ряди старовинних крісел з вузькими сидіннями й високими спинками, іще старовинніші крісла, де на подушках виднілись сліди напівстертої вишивки, зробленої руками, що вже два покоління тому обернулися в порох. Завдяки цим реліквіям третій поверх Торнфілд-холу видавався оселею минулого, храмом спогадів. Вдень мені дуже подобались ці дивні кімнати, де панувала тиша й сутінь, та я нізащо б не погодилася перебути ніч на якомусь із цих широких масивних ліжок. Одні з них зачинялись дубовими дверцятами, інші були завішені старовинними англійськими гобеленами, на яких були виткані дивовижні квіти, ще дивовижніші птахи і зовсім дивовижні людські істоти – від усього цього, та ще й при блідому місячному сяйві, було б таки моторошно. – У цих кімнатах, мабуть, сплять слуги? – спитала я. – Ні, вони мешкають у маленьких задніх кімнатах, а в цих ніхто не спить. Якби в Торнфілд-холі існував привид, то він би з’являвся саме тут. – Я теж так думаю. Виходить, у вас немає привидів? – Принаймні я зроду про них не чула, – відповіла, всміхнувшись, місіс Фейрфакс. – А може, про них є якісь легенди або перекази? – Щось не пригадую. Хоча розповідають, що майже всі Рочестери були шалені люди: отож, може, через це вони й спочивають мирно в своїх могилах. – Так. “Після бурхливого життя вони міцно сплять”, – прошепотіла я. – А куди ви зараз ідете, місіс Фейрфакс?- спитала я, побачивши, що вона прямує ще кудись. – Нагору. Ви не бажаєте глянути звідти на краєвид? Я піднялась за нею на горище вузенькими сходами, а звідти пожежною драбиною та через люк ми вилізли на дах. Зараз я стояла урівні з колонією гайворонів і могла зазирнути в їхні гнізда. Перехилившись через зубці, я подивилась униз: переді мною, мов та карта, розкинувся парк – яскраво-зелений газон оксамитовим поясом оперізував сірі підмурки будинку; на широкому лужку вишикувались старі терни, темний і суворий ліс ділила навпіл стежка, встелена мохом, який був зеленіший від листя дерев. Коло воріт я бачила церкву, далі дорогу, тихі пагорби, що мовби дрімали в променях осіннього сонця, та далекий обрій, що мрів під небом, вкритим перловими хмаринками. В цьому краєвиді не було нічого незвичайного, однак він був чудовий. Коли я повернулась і знов полізла у люк, то ледве розрізняла щаблі драбини. Після яскравої небесної блакиті та осяяних сонцем лісів, пасовиськ і зелених пагорбів, посеред яких стояв панський будинок, які я щойно споглядала в захваті, горище видалось мені темним, мов льох. Місіс Фейрфакс на хвилинку затрималася, щоб замкнути люк, а я навпомацки знайшла двері з горища і почала спускатися вузенькими сходами. Я зійшла ними в довгий коридор, що ділив передні й задні кімнати третього поверху. Тьмяно освітлений тільки малесеньким віконцем з одного кінця, вузький, довгий, низький, з двома рядами темних зачинених дверей, цей коридор нагадував коридор у замку Синьої Бороди. Я повільно йшла вперед, коли раптом почула звук, який аж ніяк не сподівалася почути в цьому царстві мертвої тиші; до мене долинув чийсь сміх. Дивний то був сміх – уривчастий, сухий, безрадісний. Я спинилася. Сміх урвався, але тільки на мить, хтось знову зайшовся іще голосніше, бо спочатку сміявся дуже тихо. Далі сміх перейшов у гучний регіт, що, здавалось, відлунював у кожній порожній кімнаті, хоч почувся він у кімнаті поряд – я могла з певністю показати, за якими саме дверима. – Місіс Фейрфакс! – гукнула я, почувши її кроки на сходах. – Ви чули цей сміх? Хто це? – Напевно, хтось із покоївок, – відповіла вона. – Мабуть, Грейс Пул. – А ви чули цей сміх? – допитувалась я. – Так, звичайно. Я часто чую, як вона сміється. Вона шиє в одній із цих кімнат. Часом їй допомагає Лі: вони завжди здіймають галас, коли сходяться вдвох. Знов пролунав тихий уриваний сміх, що перейшов у якесь дивне бурмотіння. – Грейс! – гукнула місіс Фейрфакс. Правду кажучи, я не сподівалася, що відповість якась там Грейс: такого гіркого, такого моторошного сміху я зроду не чула. Але була пообідня пора, світило сонце, дивний істеричний сміх не супроводжувався ніякими надприродними явищами; ні година дня, ані оточення не навіювали страху, – а то б мене охопив забобонний переляк. Та подальші події показали, що тут нічого не було таємничого. Найближчі до мене двері розчинились, і на порозі з’явилася жінка років за тридцять, невисока й кремезна, з рудим волоссям і простим, грубуватим лицем. В ній було мало романтичного, а ще менше схожого на привид. – Надто багато шуму, Грейс, – мовила місіс Фейрфакс. – Не забувайте про наказ! Грейс мовчки присіла й вернулась до кімнати. – Вона в нас шиє та помагає Лі в господарстві, – провадила далі вдова. – Вона має певні вади, однак працює добре. До речі, як у вас пройшли заняття з вашою новою ученицею сьогодні вранці? Розмова перейшла на Адель, і ми балакали на цю тему, поки спустилися до веселіших і світліших покоїв нижнього поверху. В холі нам назустріч вибігла Адель. – Mesdames, обід на столі, – вигукнула вона і додала: – Щодо мене, то я таки добре зголодніла. Обід уже давно чекав на нас у кімнаті місіс Фейрфакс. РОЗДІЛ XII Надія на спокійне життя, що його запорукою ніби стала моя перша зустріч з Торнфілд-холом, не розвіялася, коли я ближче познайомилася з новим місцем та його мешканцями. Місіс Фейрфакс була справді така, якою здалася мені спочатку, – врівноважена, добросерда жінка, добре вихована й досить розумна. Моя учениця була жвава дівчинка, розпещена й трохи примхлива; та що її було цілком віддано на моє піклування і ніхто не втручався в мої методи її виховання, то вона невдовзі забула свої дрібні примхи і стала слухняною й ретельною ученицею. Вона не мала якогось особливого хисту і якихось виразних рис вдачі чи особливих почуттів і смаків, які б підносили її вище звичайного рівня її однолітків, та вона й не мала ніяких вад чи хиб, які ставили б її нижче цього рівня. Навчання в неї йшло непогано, до мене вона виявляла щиру, хоч, може, й не дуже глибоку прихильність, і своєю простодушністю, веселим щебетанням та стараннями догодити викликала в мене приязні почуття. Всього цього було досить, щоб наше взаємне товариство було приємне нам. Моя мова – зауважу в дужках – може, й здасться сухою всім прихильникам пишномовних балачок про ангельську природу дітей та про обов’язок вихователів захоплюватися ними, та я пишу не для того, щоб потішити батьківський егоїзм, не для того, щоб потурати лицемірству або повторювати всякі дурниці, – я хочу тільки сказати правду. Я сумлінно дбала про розвиток Аделі та про її успіхи в навчанні і по-своєму любила цю крихітку, а до місіс Фейрфакс я почувала вдячність за її доброту, миле поводження, повагу та ласкаве ставлення до мене. Хай мене за це ганить, хто хоче, але до цього я додам, що іноді, коли я гуляла на самоті у парку або виходила за ворота і дивилась на дорогу, чи – поки Адель бавилася з нянею, а місіс Фейрфакс розставляла в коморі слоїки з варенням, – підіймалася сходами на третій поверх, одчиняла двері на горище й, вилізши на дах, обводила поглядом далекі поля й пагорби аж до туманної риски обрію, я тоді палко бажала мати такі зіркі очі, щоб глянути далі цієї межі, побачити інший діяльний світ, сповнені бурхливого життя міста та краї, що про них я тільки чула; я бажала тоді мати більше життєвого досвіду, бажала спілкуватися з ширшим колом людей, познайомитися з різноманітнішими характерами, ніж ті, що оточували мене досі. Я цінувала всі добрі риси місіс Фейрфакс та Аделі, але вірила в існування іншої, діяльнішої доброти і палко прагнула побачити те, в що я вірила. Хто мене за це ганитиме? Безперечно, знайдеться багато таких, що скажуть: усе їй недогода. Але що я могла вдіяти? Неспокій глибоко корінився в моїй натурі і часом завдавав мені страждання. Тоді моєю єдиною розрадою було ходити туди й сюди тихим і безлюдним коридором третього поверху і споглядати ті яскраві видива, що один по одному поставали в моїй уяві; я почувала, як у моєму розтривоженому серці наростає радісне хвилювання, сповнюючи його життям. І – то була моя найбільша втіха – слухала ту нескінченну розповідь, що її створювала моя уява, без кінця вплітаючи в неї все нові й нові події, палкі пориви й почуття – одне слово, все те, чого я жадала й чого мені бракувало в моєму нинішньому існуванні. Кажуть, що людину повинно вдовольняти спокійне життя, але це не так: їй потрібна діяльність, і, якщо її позбавлено цього, вона її собі придумує. Мільйони людей приречені на ще одноманітніше існування, ніж я, і ці мільйони безмовно бунтують проти своєї долі. Ніхто не знає, скільки таких бунтів, крім політичних, назріває в глибинах буденного життя. Жінки взагалі вважаються спокійними, проте жінки відчувають так само, як і чоловіки, вони мають ту саму потребу виявляти свої здібності і шукають поля діяльності так само, як і їхні побратими чоловіки, вони страждають від суворих обмежень та застарілих звичаїв так само, як чоловіки страждали б на їхньому місці. Отож дуже вузьку думку висловлює привілейована стать, заявляючи, що жіноцтву лишається тільки пекти пудинги, плести панчохи, грати на роялі та вишивати сумочки. Нерозважно ганити або висміювати жінок, якщо вони намагаються робити або вивчати щось більше, ніж те, що визначено звичаєм для їхньої статі. Походжаючи на самоті коридором, я нерідко чула сміх Грейс Пул – той самий уривчастий, глухий сміх, що спочатку так мене налякав. До мене долинало і її чудне бурмотіння, ще дивніше за її сміх. Бували дні, коли вона мовчала; але звуки її голосу завжди дуже мене дивували. Іноді я її бачила: вона виходила з кімнати з мискою, тарілкою або тацею, спускалася на кухню і невдовзі поверталася (пробач мені, романтичний читачу, за таку неприкрашену правду!), звичайно з кухлем портеру в руці. її зовнішній вигляд завжди вгамовував у мені цікавість, викликану її дивним сміхом: сувора, спокійна, вона зовсім не відзначалася нічим таким, що могло б збудити інтерес. Я кілька разів пробувала завести з нею розмову, та вона, видно, була дуже неговірка: коротка відповідь відразу уривала кожну таку спробу. Інші мешканці будинку – Джон та його дружина, покоївка Лі та Софі – няня-француженка – були пристойні люди, однак нічим не визначались. Із Софі я розмовляла французькою мовою й іноді розпитувала її про батьківщину, але вона не вміла ані розповідати, ані щось описати і завжди давала такі нецікаві й плутані відповіді, що тільки відбивали охоту до подальших розпитів. Минули жовтень, листопад і грудень. Якось у січні місіс Фейрфакс попросила мене звільнити Адель по обіді від занять, бо мала трохи застудилася, та й сама Адель благала мене погодитися, що нагадало мені, яким щастям бували для мене самої в дитинстві такі випадкові вільні дні; тож я дала дозвіл, вважаючи, що в даному разі виявляю доречну поступливість. Стояв ясний тихий день, хоча й дуже холодний; я стомилася, просидівши весь ранок у бібліотеці. Місіс Фейрфакс щойно написала листа, і його треба було відіслати, тож я зголосилася віднести його до Гея – дві милі туди й назад по морозяному повітрю будуть для мене гарною пообідньою прогулянкою. Я наділа пальто й капелюшок, всадовила Адель на її стільчик перед каміном у вітальні місіс Фейрфакс, і, давши їй найкращу воскову ляльку (яка звичайно лежала у мене в шафі загорнена в срібний папір), а також книжку з малюнками, я пішла, відповівши поцілунком на її: “Повертайтесь скоріше, моя люба, моя дорога мадемуазель Жанет”. Земля під ногами була тверда, погода безвітряна, а дорога безлюдна; я швидко йшла вперед, поки зігрілася, а потім пішла тихше, щоб досхочу натішитися чудовим осіннім надвечір’ям. Була третя година: церковний дзвін продзвонив тричі, якраз коли я проходила під дзвіницею. Стояла та чарівна пора, коли вже насуваються сутінки і бліде сонце сяє низько над обрієм. Я вже відійшла за милю від Торнфілда, прямуючи вузькою дорогою, обабіч якої влітку пишно квітла шипшина, а восени було повно горіхів і ожини – ще й тепер серед гілля де-де червоніли ягідки шипшини та глоду. Та найбільше чарувала вона взимку своєю безлюдністю та німою тишею. Коли й повіє вітрець, ніде ніщо ані шелесне, бо не росли тут ні падуби, ні якісь інші вічнозелені рослини, а голі колючі шипшинові віти та ліщинові кущі були такі ж безмовні, як і біле обчовгане каміння, яким була вимощена дорога. Обабіч, скільки сягало око, розкинулись голі поля, де тепер не паслась жодна худобина і не було видно ніяких ознак життя, а брунатні пташки, що метушилися в кущах, скидалися на поодинокі поруділі листочки, які забули опасти. Дорога безперервно піднімалася вгору аж до Гея; пройшовши половину шляху, я сіла на перелазі огорожі довкола поля. Щільніше закутавшись у плащ і сховавши руки в муфту, я не відчувала холоду, хоча мороз дедалі дужчав. Про це свідчив товстий намерз на дорозі – слід після струмочка, що протікав тут під час раптової відлиги кілька днів тому. Звідси мені було добре видно Торнфілд: сірий будинок із зубчастими стінами височів унизу, посеред долини, чітко вирізняючись на тлі парку з чорними гайворонячими гніздами. Я сиділа, поки багряне сонце сховалося за деревами, а тоді підвелася й попрямувала на схід. Над пагорбом стояв місяць. Спочатку він був схожий на бліду хмаринку, а потім, дедалі ясніючи й здіймаючись усе вище, осяяв село Гей, яке, майже сховавшись за деревами, куріло синюватими димками з небагатьох коминів; я була від нього за милю, проте в глибокій тиші до мене вже долинав невиразний гомін його життя. Моє вухо уловлювало дзюрчання струмків, що текли десь в ущелинах і долинах; по той бік Гея було багато пагорбів, і, напевне, не один струмок збігав їхніми схилами. У вечірній тиші чувся їхній гомін – не тільки близьких, а й найдальших. І раптом крізь цей лагідний гомін і дзюрчання, такі далекі і водночас такі виразні, прорвалися інші звуки: чіткий тупіт, брязкіт металу, що заглушили ніжний шепіт хвиль, достоту як ото на картині велетенська скеля або товстенний дуб, намальовані різкими темними мазками на передньому плані, ніби заступають блакитний пагорб удалині, ясний обрій та мінливі хмари, де фарби непомітно переходять одна в одну. Тупіт долинав з дороги – то, мабуть, скакав кінь. Він іще не з’явився із-за повороту, та тупіт швидко наближався. Я вже підвелася з перелазу, але дорога була тут дуже вузька, тож довелося перечекати, поки проскаче кінь. В ті дні я була ще молоденька, і в голові у мене роїлися різні фантастичні образи, невиразні й напрочуд яскраві. Крім інших нісенітниць, іще не забулися дитячі казки, і коли вони зринали в пам’яті, то юність надавала їм сили і яскравості, на які не здатне дитинство. Поки кінь наближався і я чекала, що він от-от вирине з сутіні, мені пригадалися деякі казки Бесі про духа, що живе на півночі Англії і зветься Гітраш. Перекинувшись конем, мулом або великим собакою, цей дух блукає відлюдними дорогами і переслідує запізнілих подорожніх, от і зараз цей кінь мчав за мною навздогін. Він був уже зовсім близько, хоч мої очі ще не бачили його, коли раптом на додачу до тупоту я почула шурхіт, і на дорогу з кущів вискочив великий пес,- чорний з білими плямами, він чітко вирізнявся на тлі рудої ліщини. Саме такого вигляду, за словами Бесі, часом і прибирав Гітраш – здоровенної, схожої на лева істоти, з великою головою і довгою шерстю. Проте він спокійно пробіг мимо, навіть не спинився і не глянув на мене своїми загадковими собачими очима, як я й сподівалася. Слідом за ним з’явився великий кінь, а на ньому сидів вершник. Коли я побачила людину, мої страхи де й ділися: ніхто ніколи не їздив верхи на Гітраші, він завжди блукав сам, а духів, хоч вони й вселялися в безсловесних тварин, навряд чи міг привабити притулок у тілі звичайної людини. Ні, то був не Гітраш – просто якийсь подорожній поспішав найближчим шляхом до Мілкота. Він проїхав, а я попрямувала своєю дорогою. Та не пройшовши й кількох кроків, обернулась: я почула, ніби кінь посковзнувся на вкритій льодом дорозі і вигук: “Тільки цього й бракувало!” І в цю мить кінь упав разом з вершником на дорогу. Пес метнувся назад і, побачивши хазяїна й коня в біді, голосно загавкав, і цей басовитий гавкіт, якого й слід було сподіватись від такого великого собаки, багатоголосе відлунював у повитих морозом пагорбах. Пес обнюхав вершника й коня, що все ще лежали долі, потім підбіг, гавкаючи, до мене. Оцим він тільки й міг зарадити лихові: більше не було кого кликати на допомогу. Я підійшла вслід за собакою до подорожнього, що силкувався витягти ноги із стремен. Він випручувався щосили, і я подумала, що він не дуже забився, однак запитала: – Ви дуже забились, сер? Здається, він вилаявся, хоч я того й досі не певна; в усякому разі, він щось пробурмотів і, можливо, через це не відповів на моє запитання. – Чим я вам можу допомогти? – знов запитала я. – Відійдіть краще далі, – відповів він, підводячись спершу навколішки, а потім на ноги. Я відступила вбік, і він узявся підводити коня, який ковзався, падав і тупотів копитами, а собака, голосно гавкаючи, стрибав навколо. Я відступила ще далі, але не пішла геть, чекаючи, чим це все скінчиться. Нарешті він домігся свого: кінь став на ноги, а собака замовк після наказу хазяїна: “Тихо, Пілоте!” Потім подорожній, нахилившись, обмацав ногу, щоб упевнитись, чи вона не ушкоджена. Видно, вона йому десь боліла, бо він підійшов до перелазу, з якого я щойно підвелася, і сів. Мені хотілося чимсь йому допомогти або ж бодай виявити увагу, і я знов підступила до нього. – Якщо ви забились, сер, і потребуєте допомоги, я покличу когось із Торнфілда або з Гея. – Дякую, не треба: перелому немає, тільки вивих, – відповів він, потім знову підвівся й помацав ногу, зойкнувши від болю. Ще не зовсім стемніло, і місяць сяяв дедалі ясніше, тож я могла добре роздивитися цього чоловіка. На ньому був плащ для верхової їзди з хутряним коміром і сталевими застібками; його постать важко було розгледіти, і я тільки й бачила, що він середнього зросту і широкоплечий. Лице він мав смагляве, риси суворі, чоло високе; тієї миті його очі гнівно дивилися з-під зведених докупи брів. Він вийшов з юнацьких літ, але був ще не старий – так десь років тридцяти п’яти. Перед ним я не відчувала страху і не дуже ніяковіла. Якби це був гарний молодий герой, я б не насмілилася розпитувати його і набиватися з своїми послугами. Я навряд чи бачила доти вродливого юнака, зроду з жодним не говорила. Теоретично я схилялася перед красою, вишуканістю, галантністю, чарівністю, та якби я й знайшла ці прикмети, уособлені в чоловічому образі, то зрозуміла б інстинктивно, що не зможу привабити до себе таку людину, і втекла б від неї, як ото тікають від вогню, блискавки або ще чогось яскравого, але небезпечного. Якби незнайомець усміхнувся й добродушно відповів мені, коли я заговорила до нього, якби відмовився від моєї допомоги лагідно, з подякою, – я б, мабуть, пішла своєю дорогою, нічого більше не сказавши, однак його сердитий погляд і грубий тон додали мені сміливості; коли він махнув рукою, щоб я йшла геть, я не зрушила з місця й заявила: – Я ніяк не можу покинути вас, сер, у скруті на цій відлюдній дорозі такої пізньої години, аж поки не впевнюсь, що ви спроможні сісти на коня. Він звів на мене очі, коли я це сказала, а досі навіть не дивився в мій бік. – Як на мене, то вам самій давно слід би бути дома, – відповів він, – якщо тільки ваш дім десь тут у сусідстві. Звідки ви тут взялися? – Знизу. Мені зовсім не страшно: надворі зараз місячно. Якщо хочете, я залюбки збігаю в Гей, покличу когось. Я й так іду туди, щоб вкинути листа. – Ви там унизу живете? В тім будинку з зубцями? – він показав на Торнфілд-хол, залитий сріблястим місячним сяйвом; будинок чітко вирізнявся на тлі лісів, що здалеку видавались суцільною темною масою. – Так, сер. – А чий же то будинок? – Містера Рочестера. – Ви знаєте містера Рочестера? – Ні, я ніколи його не бачила. – А хіба він там не живе? – Ні. – Ви можете мені сказати, де він? – Не можу. – Ви, звісно, не служниця. Ви… Він замовк, окинувши поглядом мою одіж, що, як завжди, була дуже проста: чорний мериносовий плащ, чорний касторовий капелюшок – і те, й те надто скромне навіть для покоївки. Видно, він ніяк не міг угадати, хто я така. І я підказала: – Я гувернантка. – А-а, гувернантка! – мовив він. – От чорт, а я забув! І знов уважно оглянув моє вбрання. Хвилини за дві він уже підвівся з перелазу, та щойно спробував піти, як його лице скривилося від болю. – Я не можу послати вас по допомогу, проте, коли ваша ласка, підсобіть мені трошки самі. – Гаразд, сер. – У вас, бува, немає парасольки, щоб я міг на неї спиратися, як на ціпок? – Немає, сер. – Тоді спробуйте піймати мого коня за вуздечку і підведіть його до мене. Ви ж не боїтеся? Сама б я зроду не підійшла до коня, та що мені загадано його спіймати, довелося послухатись. Поклавши муфту на перелаз, я підійшла до коня й спробувала вхопити вуздечку, та кінь був полохливий і не підпускав мене близько до себе, я робила спробу за спробою, та все намарно, до того ж я смертельно боялась його замашних передніх копит. Подорожній якийсь час терпляче стежив за моїми спробами, врешті засміявся. – Бачу, – мовив він, – що гора ніяк не хоче йти до Магомета, тож доведеться вам допомогти Магометові підійти до гори. Я підступила до нього. – Пробачте мені, – провадив він далі, – але я ніяк не обійдуся без вашої допомоги. Він поклав свою важку руку мені на плече і, досить відчутно спираючись на мене, пошкандибав до коня. Тільки-но він схопив вуздечку, кінь одразу скорився, і він стрибнув у сідло, страшенно при цьому кривлячись з болю у вивихнутій нозі. – А тепер, – сказав він, закусуючи губу, – подайте мені нагайку, вона десь там – під живоплотом. Я знайшла нагайку і подала йому. – Дякую, а тепер мчіть із своїм листом до Гея й повертайтесь додому якомога швидше. Він торкнув коня острогами, і той рвонувся, став дибки й пішов чвалом, собака помчав вслід за ним – і всі троє зникли: Мов верес у полі, Якого вихор безвісти несе. А я підняла муфту й пішла далі. Пригода собі як пригода: в ній я не добачала для себе нічого знаменного, ні романтичного, ні цікавого, проте вона позначила якоюсь одміною одну годину мого одноманітного життя. Моєї допомоги потребували й попросили, я її надала і рада була бодай щось зробити. Хоч який незначний і випадковий був мій вчинок, а все ж таки вчинок, а я вже знемоглася від своєї бездіяльності. Нове обличчя стало ніби новою картиною в галереї моєї пам’яті, геть неподібне до всіх інших там вивішених: перше, це був портрет чоловіка, і друге, чоловіка смаглявого, дужого, суворого. Він усе ще стояв перед моїми очима, коли я увійшла в Гей і вкинула листа до поштової скриньки, я бачила його, коли сходила з гори, поспішаючи додому. Дійшовши до перелазу, я на хвилинку спинилась, розглянулася довкола й прислухалась, чи не зацокають знов об дорогу копита і чи ще раз не з’явиться верхівець у плащі в супроводі схожого на Гітраша великого ньюфаундлендського пса. Та побачила тільки темний живопліт і білу вербу з підстриженим верхом, що непорушно й безмовно тяглася назустріч місячному сяйву. Я чула тільки легіт, що за милю від мене гуляв між деревами круг Торнфілда. А коли я глянула туди, звідки чувся безнастанний шелест, моє око, спинившись на фасаді, набачило світло у вікні, – це нагадало мені про пізню годину, і я поспішила додому. Мені не хотілось вертатися в Торнфілд. Переступити його поріг означало ніби знову заклякнути; треба знов ходити по мовчазному холу, підніматись похмурими сходами, сидіти в своїй самітній кімнатці, а потім знов зустрічатися зі спокійною й лагідною місіс Фейрфакс і висиджувати з нею, і тільки з нею, довженні зимові вечори – все це значило геть притлумити в собі ту слабку, викликану прогулянкою бентежність, надягти на свої поривання невидимий заков одноманітного й надміру тихого існування, що його привілеї – безпеку і спокій – я вже переставала цінувати. Як би тепер було приємно, коли б мене доти добре попокидало на штормових хвилях непевної життєвої борні – та щоб жорстокий гіркий досвід навчив мене палко прагнути саме того спокою, в якім я нині знемагала! Так, я тішилася б всіма цими благами, так само, як людина, стомлена після довгого сидіння в надто зручному кріслі, тішиться довгою прогулянкою, отож моє бажання рухатись, діяти було достоту таке ж природне, як і її. Я постояла перед ворітьми, постояла на лужку, походила брукованою алеєю. Заслони на скляних дверях були зачинені, і я не могла заглянути досередини, мої очі й душу тягло геть від цього похмурого будинку, цієї сірої озії, розділеної, як мені тоді уявлялось, на безліч темниць – до небесного обширу – голубого моря, незатьмареного жодною хмаринкою: там урочисто плив місяць, і його повний вид, здавалось, звернений був угору, коли він усе далі й далі залишав вершечки горбів, з-поза яких виринув, і брався до зеніту, в бездонні й непізнані глибини нічного мороку; мене тягло до мерехтливих зірок, що йшли йому у тропі, і коли я їх спостерігала, серце у мене трепетало, в жилах кипіла кров. Та досить якоїсь дрібниці, щоб ураз повернути нас на землю: в холі почав бити годинник, і я, відірвавшись від місяця й зірок, розчинила бічні двері й зайшла досередини. В холі було досить ясно: високо під стелею блимала бронзова лампа, до того ж його, а також низ сходів ще заливав червонястий відблиск, що йшов з великої їдальні. її двійчасті двері стояли розчинені навстіж, і всередині видно було веселий вогонь; мармуровий камін, латунні грати коло нього, пурпурові завіси й поліровані меблі також приємно яскріли крізь двері. Біля каміна видно було купку людей. Та щойно я зазирнула туди і почула веселі голоси, з-посеред яких я ніби вирізнила голос Аделі, як двері зачинились. Я поспішила до кімнати місіс Фейрфакс: тут теж горів вогонь, але свічки не були запалені, не було й самої місіс Фейрфакс. Тільки на килимі, втупившись очима у вогонь, поважно сидів велетенський чорний з білим кудлатий пес, що скидався на Гітраша з дороги між живоплотами. Він був такий схожий на того пса, що я підступила до нього й покликала: “Пілот!” Собака підвівся, підійшов до мене, почав обнюхувати. Я його погладила, і він заметляв своїм довгим хвостом. Однак він мав надто понурий вигляд, щоб з ним лишатися самій, та я ще й не знала, звідки він тут узявся. Я подзвонила: мені була потрібна свічка, та й хотілося дізнатись, що то в нас за гість. Увійшла Лі. – Що це за пес? – Він прибіг за хазяїном. – За ким? – За хазяїном; тільки що приїхав містер Рочестер. – Справді? То місіс Фейрфакс тепер у нього? – Так, і міс Адель – усі вони в їдальні, а Джона послано по лікаря. З хазяїном трапилась біда: він упав з коня і вивихнув собі ногу. – Часом не на дорозі до Гея? – Так, коли з’їжджав із пагорка: кінь посковзнувся на льоду. – А-а! Будьте такі ласкаві, Лі, принесіть свічку! Лі повернулась зі свічкою, а за нею ввійшла і місіс Фейрфакс. Вона розповіла мені те саме, додавши, що прийшов містер Картер, лікар; він сидить тепер у містера Рочестера. Потім вона побігла клопотатися про чай, а я піднялась нагору роздягтися. РОЗДІЛ XIII Того вечора за наказом лікаря містер Рочестер ліг спати рано і пізно встав наступного ранку. Коли він нарешті зійшов униз, то відразу взявся за справи: його вже дожидались управитель та кілька орендарів. А нам з Аделлю довелося звільнити бібліотеку: тепер вона цілоденно правила за приймальню для відвідувачів. В одній з кімнат нагорі натоплено, я туди перенесла наші книжки й зробила з неї класну кімнату. Того ранку я помітила, як одразу перемінився Торнфілд-хол. Він уже більше не був безмовний, як церква: через кожні одну або дві години чувся стук у двері або дзвінок, часто в холі хтось ходив, знизу долинали чужі голоси, – через наш будинок потік струмочок із зовнішнього світу: з’явився господар, і тепер мені дім подобався. Того дня мені нелегко було вчити Адель: ніяк неможливо було зосередити її увагу, вона знай бігла до дверей і поглядала через поруччя, чи не побачить містера Рочестера; а ще вишукувала різні зачіпки, щоб збігати вниз, і, як я підозрювала, заглянути до бібліотеки, де б вона, звісно, тільки заважала, а коли я нарешті розсердилася й наказала їй сидіти на місці, вона й далі заводила мову про свого друга “мосьє Едуарда Фейрфакса де Рочестера”, як вона його величала (досі я не чула всіх його імен), намагаючись угадати, які той привіз їй подарунки: він, видно, натякнув їй учора ввечері, що, коли його вантаж прибуде з Мілкота, там знайдеться одна скринька, і те, що в ній є, зацікавить її. – А це означає, – провадила вона далі по-французькому, – що там є для мене подарунок, а може, й для вас, мадемуазель. Мосьє згадував про вас: він мене питав, як звати мою гувернантку та чи вона не така худенька бліда дівчина. Я йому сказала, що вона саме така. Бо ж це правда, мадемуазель? Я і моя учениця обідали, як звичайно, у кімнаті місіс Фейрфакс; опівдні подув вітер, пішов сніг, і ми до вечора просиділи в класній кімнаті. Коли посутеніло, я дозволила Адель відкласти книжки й зошити й збігти вниз, бо з тиші й з того, що дзвінок мовчав, я здогадалася, що містер Рочестер уже вільний. Зоставшись сама, я підійшла до вікна, та нічого не побачила: присмерк і сніг зробили повітря непроглядним – не було видно навіть кущів на лужку. Я опустила штору й вернулась до каміна. Задивившись на химерний краєвид із яскравих і пригаслих жаринок, я намагалась знайти в ньому обриси колись баченого на картині Гейдельберзького замку на Рейні, та саме в цю мить зайшла місіс Фейрфакс, і її прихід безжально знищив вогненну мозаїку, яку я так ретельно стуляла докупи, і розвіяв похмурі непрохані думки, що почали обсідати мене, тільки-но я опинилась на самоті. – Містер Рочестер буде дуже радий, якщо ви і ваша учениця прийдете сьогодні ввечері на чай до вітальні, – мовила вона. – Він був цілісінький день такий зайнятий, що не міг запросити вас до себе раніше. – А коли саме він п’є чай? – запитала я. – О шостій годині; вдома він лягає спати рано. Буде краще, як ви переодягнетесь. Зараз я прийду допоможу вам. Нате ось свічку. – А хіба конче переодягатись? – Так було б краще. Я завжди переодягаюсь на вечір, коли містер Рочестер удома. Цей зайвий звичай видався мені дещо церемонним, проте я пішла до себе в кімнату і з допомогою місіс Фейрфакс змінила чорну вовняну сукню на чорну шовкову; це була моя найкраща сукня, крім світло-сірої, яка, за моїми ловудськими уявленнями про одяг, була аж надто гарна і призначалась тільки для найурочистіших випадків. – Тут бракує брошки, – зауважила місіс Фейрфакс. У мене була єдина маленька, оздоблена перлами брошка – прощальний дарунок міс Темпл; я її почепила, і ми зійшли вниз. Я не звикла до чужих людей, і було справжньою мукою з’являтись перед очі містера Рочестера після такого офіційного запрошення. Я пропустила місіс Фейрфакс поперед себе і весь час трималася за нею, поки ми перейшли їдальню, тоді попід аркою, прихованою завісою, вступили до вишуканої вітальні. Дві запалені воскові свічки стояли на столі й ще дві на каміні; коло вогню, купаючись у світлі й теплі, розлігся Пілот, біля нього присіла Адель. Містер Рочестер напівлежав на канапі, тримаючи ногу на подушці, і дивився на Адель та собаку. Відблиски вогню яскраво осявали його обличчя. Я одразу впізнала вчорашнього подорожнього, його густі чорні брови, високе чоло, відмежоване рівною лінією чорного чуба, що здавалось прямокутним. Я впізнала його чітко окреслений ніс, більше характерний як прикмета рішучої вдачі, аніж краси, широкі ніздрі, що, на мою думку, свідчили про запальність, різкі обриси вуст і підборіддя – так, без сумніву, це були риси похмурої людини. Його постать, тепер без плаща, видалася мені теж якась прямокутна, тому й пасувала до голови; в нього була гарна атлетична статура – широкогруда, з тонким станом, хоч не висока й не гнучка. Містер Рочестер, певно, помітив нашу появу, але, мабуть, не хотів показувати цього, бо навіть не підвів голови, коли ми наблизились до нього. – Ось міс Ейр, сер, – як завжди, спокійно мовила місіс Фейрфакс. Він вклонився, все ще не відводячи очей од собаки й дитини. – Сідайте, міс Ейр, – одказав він, і оцим своїм вимушеним холодним уклоном та нетерплячим, щоправда ввічливим, тоном він ніби додав: “Яке мені в біса діло до того, чи тут міс Ейр, а чи ні? Зараз мені не до неї”. Я сіла, і моя ніяковість де й ділася: вишукано ввічливе вітання, напевно, збентежило б мене, я б не зуміла відповісти, чи то пак відплатити за нього такою ж витонченою люб’язністю, а така невихованість не накидала мені ніякого зобов’язання, навпаки, я собі чемно мовчала, і це давало мені над ним перевагу. Попри все, таке ексцентричне поводження мене зацікавило: я чекала, що буде далі. А він сидів, мов та статуя, тобто не говорив і не рухався. Мабуть, місіс Фейрфакс врешті подумала, що все ж комусь слід виявити люб’язність, і заговорила перша. Лагідно, як звичайно, – і, як звичайно, надто навпростець, – вона поспівчувала йому з того приводу, що він мусив цілий день клопотатися справами та що в нього, видно, весь час болить вивихнута нога, далі вона похвалила його за те, що він так стійко й терпляче все витримав. – Пані, я б хотів випити чаю, – було єдиною відповіддю на її слова. Вона одразу подзвонила, а коли внесли тацю, заходилась розставляти чашки, блюдечка, розкладати ложечки – все це вона робила швидко й вправно. Ми з Аделлю сіли за стіл, а господар лишився на своїй канапі. – Подайте, коли ваша ласка, чашку містерові Рочестеру, – мовила до мене місіс Фейрфакс. – Адель іще розхлюпає. Я виконала її прохання. Коли він брав у мене з руки чашку, Адель, вважаючи цю мить слушною, щоб висловити прохання на мою користь, вигукнула: – А правда, мосьє, що у вашій валізі є подарунок і для мадемуазель Ейр? – Хто таке казав? – грубо відрубав він. – Ви що, сподівались подарунка, міс Ейр? Полюбляєте їх мати? – Він втупився в мене очима, що, як я тепер помітила, були темні, сердиті й недовірливі. – Не знаю, сер. Я мало що в цьому тямлю: взагалі вважається, що одержувати подарунки приємно. – Взагалі вважається? А як вважаєте ви? – Мені потрібен час, сер, щоб подумати, перше ніж дати вам задовільну відповідь. Подарунки бувають всякі, отже, треба ще поміркувати, перше ніж висловлювати якусь думку. – А ви, міс Ейр, не така простодушна, як Адель: вона криком вимагає подарунка, тільки-но мене забачить, ви ж, бачу, хитруєте. – Це тому, що я менше заслужила, ніж Адель, вона може скористатися зі свого права давньої знайомої, а також права, усталеного звичаєм: вона каже, що ви завжди привозите їй іграшки. А мене б ваш подарунок здивував, оскільки я тут чужинка і нічого не зробила такого, чим би заслужила якесь визнання. – Не будьте аж занадто скромна. Я перевіряв Адель і бачу, – ви добряче з нею попрацювали: вона не дуже здібна, не має якогось особливого хисту, і все ж за короткий час досягла неабияких успіхів. – От ви мені й піднесли подарунок, сер. Я вам дуже вдячна, – цієї винагороди й повинні прагнути вчителі – похвали за успіхи їхніх учнів. – Гм! – одказав містер Рочестер і почав мовчки пити чай. – Ходіть-но сюди, до вогню, – озвався господар, коли тацю забрали, місіс Фейрфакс вмостилася зі своїм плетивом у куточку, а Адель водила мене за руку по кімнаті та показувала мені гарні книжки та прикраси на консолях та шифоньєрках. Ми послухались, як того і велів обов’язок; Адель хотіла вилізти мені на коліна, та їй наказали розважатися з Пілотом. – Ви живете в моєму домі уже три місяці? – Так, сер! – Ви приїхали з…? – Із Ловудської школи в…ширському графстві. – А-а, це з отого доброчинного закладу! Ви довго там були? – Вісім років. – Вісім років! То ви вельми живучі! Я думав, що й половини цього часу досить, щоб таке місце будь-кого доконало. Не дивно, що у вас скоріше вигляд істоти з іншого світу. А я все питаю себе, звідки у вас таке обличчя. Коли ви минулого вечора з’явились переді мною на дорозі до Гея, мені чомусь пригадалися феї, і я мало не спитав, чи ви часом не схарапудили мого коня – я ще й досі цього не певен. Хто ваші батьки? – У мене їх немає. – Я й думав, що ви сирота. Ви пам’ятаєте своїх батьків? – Ні. – Авжеж, що ні. Отже, ви там, на перелазі під живоплотом, дожидалися своєї рідні. – Кого, сер? – Отих чоловічків, що в зеленому. Для них то був саме підхожий місячний вечір. Я, мабуть, перебив ваш танок, і ви підсунули мені ту кляту кригу на дорогу? Я заперечно похитала головою. – Чоловічки в зеленому покинули Англію років сто тому, – відповіла я, наслідуючи його поважний тон. – І тепер не тільки в Геї, а й на його околиці ви не знайдете від них і сліду. Гадаю, що ні літній, ні осінній, ні зимовий місяць уже більше не посвітить їм до танцю. Місіс Фейрфакс кинула плести й, зачудовано звівши брови, дослухалася, про що ми балакаємо. – Гаразд, – провадив далі містер Рочестер, – коли вже у вас немає батьків, то все ж мусить бути якась рідня: дядьки або тітки. – Немає, принаймні я їх не зустрічала. – Де ваш дім? – У мене нема ніякого дому. – А де ж живуть ваші брати й сестри? – Нема в мене ні братів, ні сестер. – Хто ж порадив вам приїхати сюди? – Я послала оголошення до газети, а місіс Фейрфакс відгукнулась на нього. – Так, – потвердила добра старенька, яка набагато краще розуміла цю частину розмови, – я щоденно дякую провидінню за те, що воно допомогло мені знайти її. Товариство міс Ейр для мене неоціненне, а для Аделі вона добра і уважна вчителька. – Не обтяжуйте себе, розписуючи її, – відрубав містер Рочестер, – похвальбою мене не переконаєте, я й сам складу про неї власну думку. Вона почала з того, що звалила мого коня. – Як це, сер? – розгублено запитала місіс Фейрфакс. – Я повинен подякувати їй за цей вивих. Вдова була зовсім спантеличена. – Ви коли-небудь жили в місті, міс Ейр? – Ні, сер. – А в товаристві коли-небудь бували? – Ні, сер: досі я була в товаристві учнів та вчителів Ловуда, а тепер – тільки мешканців Торнфілда. – Ви багато читали? – Лише ті книги, що випадково потрапляли мені до рук, та й то небагато, і вони були не дуже вчені. – Ви жили черницею і, безперечно, добряче вимуштрувані у всіх релігійних обрядах: адже Броклгерст, що, як я розумію, є директором Ловуда – священик, правда? – Так, сер. – І ви, дівчатка, певне, обожнювали його, як жіночий монастир звичайно обожнює свого настоятеля. – Оце вже ні! – Дивись, які ви черстві! Ні! Як же це так: послушниця – і не обожнює свого настоятеля! Так це ж блюзнірство! – Я не любила містера Броклгерста, і не тільки я. Він жорстокий чоловік, такий щедрий на гучне слово, а пхав носа в усякі дрібниці: він велів обстригати нам коси, а задля економії купував для нас такі погані голки й нитки, що ними не можна було шити. – Не дуже мудра економія, – зауважила місіс Фейрфакс, яка знов зрозуміла, про що йдеться. – Оце й уся його провина? – запитав містер Рочестер. – Коли він розпоряджався харчами, – це ще поки не було призначено комітет, – то морив нас голодом; він нас зануджував довжелезними проповідями та вечірніми читаннями зі своїх власних книг про грішників, які вмирали наглою смертю або діставали інші страшні покари, після такого ми боялися йти спати. – Скільки вам було років, коли вас віддали до Ловуда? – Близько десяти. – І ви жили там вісім років, отже, тепер вам вісімнадцять? Я кивнула головою. – Арифметика, як бачите, – річ корисна: без неї я б навряд чи спромігся вгадати ваш вік. А його особливо важко вгадати, коли бачиш на молодому обличчі такий поважний вираз, як оце у вас. Гаразд, чого ж вас навчили в Ловуді? Ви вмієте грати на роялі? – Трошки. – Авжеж, усі так відповідають. А тепер ідіть у бібліотеку, – я маю на увазі, будьте ласкаві. (Вибачайте за наказовий тон: я звик говорити “зробіть”, звик до того, що мене слухаються, і не збираюсь міняти усталених звичок через одного нового пожильця). Отож ідіть до бібліотеки, та прихопіть із собою свічку; залишіть двері розчиненими, сядьте за рояль і що-небудь заграйте. І я пішла, скорившись його наказові. – Досить! – гукнув він за кілька хвилин. – Ви й справді граєте “трошки”, – я це вже чую. Як і кожна англійська школярка, може, ледь краще, але все ж поганенько. Я закрила рояль і вернулась до гурту. А містер Рочестер провадив далі: – Сьогодні вранці Адель показувала мені деякі малюнки й сказала, що то ваші. Не знаю, чи тільки ваші: либонь, вам допомагав якийсь художник. – А от же й ні! – вигукнула я. – О! Це зачепило вашу гордість! Що ж, тоді несіть сюди вашу папку, якщо ви поручитеся за те, що її вміст – тільки ваші власні твори. Але якщо ви непевні цього, то краще помовчте: я відразу розпізнаю підробку. – Тоді я мовчу, а ви самі судитимете, сер. І я принесла папку з бібліотеки. – Присуньте стіл! – наказав він, і я підкотила стола до канапи; Адель і місіс Фейрфакс й собі підступили. – Не товчіться тут! – кинув містер Рочестер. – Заберете від мене малюнки, коли я їх усі роздивлюся, не затуляйте своїми головами! Він довго й уважно розглядав кожен ескіз і кожен малюнок. Три аркуші він відклав убік, решту недбало одсунув від себе. – Заберіть їх на другий стіл, місіс Фейрфакс, – буркнув він, – і дивіться на них з Аделлю, а ви, – він глянув на мене, – сядьте на своє місце: будете відповідати на мої запитання. Я бачу, що всі оці картини пороблено однією рукою. Скажіть: це ваша рука? – Так, сер, моя. – Коли ви все встигли? Адже на це потрібен час і до того ж якась уява. – Я понамальовувала їх протягом двох останніх канікул, які я звичайно проводила в Ловуді, тоді я була вільна від усякої іншої роботи. – А звідки брали сюжети? – З голови. – З тієї, що я оце бачу на ваших плечах? – Так, сер. – А чи знайдуться в ній іще подібні думки? – Гадаю, що так, вірніше, сподіваюсь. Він знов розклав перед собою малюнки і почав удруге їх розглядати. Поки він отак зайнятий, читачу, я тобі розкажу, що то за картини. Та найперше я повинна остерегти тебе, що в них немає нічого визначного. Сюжети справді постали в моїй уяві, я їх побачила своїм внутрішнім зором і спробувала відбити на папері. Вони були дуже яскраві, та моя рука не змогла підтримати уяву – в усякому разі, вона спромоглася лише на блідий відбиток того, що я уявляла. Малюнки були намальовані аквареллю. На першому низькі й синювато-багряні хмари зависли над розбурханим морем; вся далина губилась у півтемряві, чіткіше проступав тільки передній план, тобто найближчі вали; суходолу зовсім не було видно. Один-однісінький промінь рельєфно вихоплював обриси напівзатопленої щогли, на якій сидів баклан, темний, великий, із забризканими піною крилами; в дзьобі він тримав золотий браслет, оздоблений коштовними каменями, що його я зобразила такими яскравими фарбами, які тільки змогла дати мені моя палітра, і так чітко, як тільки дозволяв мій олівець. Під щоглою з птахом крізь зелену воду проглядало тіло потопельниці; з усього тіла чітко видніла тільки гарна рука, з якої змито або здерто браслета. На передньому плані другої картини здіймалася вершина пагорба, де вітер хилив траву й гнав листя. А поза нею і над нею розкинулась темно-синя, – як буває смерком, – просторінь неба. На тлі неба з-за пагорба видніла до пояса постать жінки, подана в таких туманних і м’яких барвах, які я тільки спромоглася дібрати. Затьмарене чоло увінчувала зірка, риси обличчя проглядали мов крізь імлу: темні очі дико блищали, коси тіняво спадали на плечі, ніби розірвана бурею чи блискавкою темна хмара. На шию лягав подібний до місячного сяйва блідий відблиск; цей відблиск осявав і низку прозорих хмарок, з-поміж яких уставала ця Вечірня Зоря. На третій картині айсберговий шпиль стримів у полярне зимове небо. Північне сяйво густо повистромлювало свої туманні списи над обрієм. Це було далеке тло, а на передньому плані вимальовувалася прихилена до айсберга велетенська голова. Дві прозорі руки тримали перед обличчям чорний серпанок, крізь який проглядало тільки чоло, безкровне, біле як кістка, та запале око, пильне, бездумне, із застиглим розпачем. А над скронями в складках чорного тюрбана, хистке і прозоре, наче хмарина, світилося півколо білого полум’я, оправлене зловісними криваво-червоними спалахами. Цей блідий півмісяць був “Подобою царської корони”, а те, що він увінчував, – “Формою, позбавленою форми “. – Скажіть, ви були щасливі, коли малювали ці картини? – раптом запитав містер Рочестер. – Так, сер, щаслива: я була заглиблена в роботу. Одне слово, малюючи їх, я переживала дуже велику радість. – Щось це мені небагато з’ясовує. Коли вірити вашій розповіді, ви зазнали дуже мало радості в житті. Гадаю, що ви просто перебували в фантастичному світі художника, добираючи всі оці дивні образи і барви. І скільки ви сиділи над ними щодня? – Я не мала ніякої іншої роботи, адже були канікули, тож сиділа над ними зранку й до обіду, від обіду до вечора – довгі літні дні ще дужче мене підохочували сидіти. – І ви були задоволені наслідками своєї ретельної праці? – Анітрохи. Мене мучила розбіжність між задумом і витвором рук. В усякому разі, я уявила собі таке, чого потім не спромоглася зобразити на папері. – Це не зовсім так: ви впіймали тінь своєї думки, але, мабуть, не більше. Вам забракло хисту й знань митця, щоб передати її повністю, проте мушу зауважити: як на школярку, то малюнки дуже своєрідні. Сюжети, щоправда, взяті з казок. Але ті очі, що у Вечірньої Зорі, ви десь, певно, бачили уві сні. Як це вони у вас вийшли такі ясні й зовсім не блискучі? Так, наче зоря, що над ними, загасила їхній блиск. Що таїть у собі оця їхня сувора глибінь? Хто навчив вас малювати вітер? Ось тут відчувається, що він дме високо в небі, а не тільки на вершині пагорба. А де ви бачили Латмос? Бо це таки Латмос! Нате, заберіть ваші малюнки. Щойно я зав’язала шнурочки на папці, як він, зиркнувши на свій годинник, сказав напрямки: – Що ви собі думаєте, міс Ейр? Уже дев’ята година, а Адель іще не спить. Забирайте її мерщій в ліжко. Перше ніж залишити кімнату, Адель підійшла й поцілувала його. Він терпляче витримав ці пестощі, однак, видно, вони його не дуже зворушили: навіть Пілот, мабуть, повівся б привітніше. – А тепер побажаю всім вам на добраніч, – мовив він, змахнувши рукою в напрямку дверей, на знак того, що стомився од нашого товариства і відпускає нас. Місіс Фейрфакс згорнула своє плетиво, я забрала свою папку, ми йому вклонилися – він холодно кивнув нам у відповідь – і вийшли з кімнати. – А ви казали, місіс Фейрфакс, що містер Рочестер нічим не особливий, – зауважила я, коли, поклавши Адель у ліжко, знов зайшла до її кімнати. – Що ж у ньому особливого? – Мені здається, він дуже примхливий і крутий на вдачу. – Атож, новій людині він видається саме таким, та я вже звикла до його манер і ніколи над цим не задумуюсь, та коли в нього і є якісь особливості у вдачі, то їх можна вибачити. – Чому? – Почасти тому, що такий він уже є, – а ніхто з нас не може змінити своєї вдачі, – а почасти й тому, що у нього в голові всякі болісні думи, що, певна річ, мучать його і виводять з рівноваги. – Які саме? – Найперше родинні клопоти. – Таж у нього немає родини. – Тепер немає, а колись була… вірніше, були родичі. Кілька років тому він утратив старшого брата. – Старшого брата? – Так. Наш містер Рочестер не так давно володіє цим маєтком – всього дев’ять років. – Дев’ять років – це вже тривалий час. Чи ж він так любив свого брата, що й досі по ньому горює? – Та… мабуть, ні. Між ними завжди були якісь непорозуміння. Містер Роланд Рочестер повівся не зовсім справедливо з містером Едвардом і, мабуть, підбурив проти нього батька. Старий любив гроші і прагнув утримати родинну власність цілою: він не хотів ділити маєтку й водночас бажав, щоб містер Едвард був теж багатий, щоб не применшувати слави Рочестерів; щойно містер Едвард досяг повноліття, як старий затіяв одну справу, що спричинилася до великого зла. Старий містер Рочестер і містер Роланд, домовившись між собою, поставили містера Едварда у важке становище, яке, однак, давало тому багатство. Подробиць я й досі не знаю, проте його душа не витерпіла наготованих йому страждань. А він не вибачив їм: порвав із родиною і багато років блукав світом мов неприкаяний. Не пам’ятаю випадку, щоб він прожив у Торнфілді бодай цілих два тижні, відколи брат умер без заповіту і він став хазяїном маєтку. І не дивно, що він тікає зі старого дому. – А чого він має з нього тікати? – Мабуть, він здається йому дуже похмурим. Відповідь була ухильна, – мені б хотілось, щоб місіс Фейрфакс висловлювалась ясніше, але вона або не могла, або ж не хотіла розводитися про муки містера Рочестера та їх причини. Казала, що вони й для неї самої таємниця і що вона тільки про дещо здогадується. Було очевидно, що вона хотіла припинити розмову на цю тему, і я покинула розпитувати її. РОЗДІЛ XIV Протягом кількох наступних днів я не часто бачила містера Рочестера. Ранками він був зайнятий, а після полудня його навідували джентльмени з Мілкота або з сусідніх маєтків і частенько лишались обідати. Коли нога вже дозволила йому сісти на коня, він багато їздив верхи, видно, робив візити у відповідь, бо звичайно повертався тільки пізно ввечері. За цей час він навіть Адель рідко кликав до себе, а мої з ним стосунки обмежувались випадковими зустрічами в холі, на сходах або ж у коридорі, коли він часом проминав мене з байдужним гордовитим виглядом, лиш неуважно кивнувши або холодно глянувши, а іншим разом чемно вклонявся з приємною усмішкою. Я не ображалася за несталість його настрою, бо бачила, що не маю нічого спільного з цими перемінами. На це були зовсім інші, не пов’язані зі мною причини. Якось у нього зібралося на обід товариство, і він прислав по мою папку. Певна річ, щоб показати мої малюнки. Гості поїхали рано, – на якісь громадські збори в Мілкоті, як мені сказала місіс Фейрфакс, – а що вечір видався дощовий та холодний, містер Рочестер з ними не поїхав. Тільки-но вони відбули, як він подзвонив, звелівши мені з Аделлю зійти вниз. Я причесала й одягла дитину, сама ж тільки оглянула себе в дзеркалі, – я була вбрана, як квакерка, просто й скромно, і нічого не треба було змінювати, в тому числі й гладенько зачесаних кіс. Тож ми пішли вниз. Дорогою Адель цікавило одне: прибув чи не прибув урешті її petit coffre, його й досі не отримано – видно, щось десь переплутали. Цього разу її сподівання здійснилися: увійшовши до їдальні, ми побачили на столі картонну коробку. Вона впізнала її одразу, підбігла до столу й вигукнула: – Ma boite! Ma boite! – Так, нарешті ти діждалась своєї boote! Забирай її кудись у куток, о справжня дочко Парижа, і потроши собі на радість, – озвався низький і досить насмішкуватий голос містера Рочестера звідкись із глибини величезного крісла біля каміна. – І постарайся, – провадив він далі, – не турбувати мене подробицями цього анатомічного процесу, чи пак якимись там зауваженнями про стан нутрощів – роби свою операцію мовчки. Tienstoi tranquille, enfant; comprendstu? Адель навряд чи й треба було попереджати, вона мерщій вилізла на канапу із своїм неоціненним скарбом і заходилась розв’язувати шнурочок, що тримав покришку. Відкривши коробку й піднявши кілька аркушиків тонкого срібного паперу, вона тільки й спромоглась вигукнути: – Oh, Ciel! Que c’est beau! І почала захоплено розглядати подарунки. – А міс Ейр прийшла? – запитав далі хазяїн, підводячись у кріслі й оглядаючись на двері, де я й досі стояла. – То ви он де! Ходіть сюди, сідайте, – із цими словами він підсунув до свого крісла ще одне. – Я, знаєте, не люблю дитячого базікання, – провадив він далі. – Я старий холостяк і не маю приємних спогадів, пов’язаних з їхнім лепетанням. Мені було б несила висидіти вечір tete-a-tete з оцим малим дівчиськом. Та не відсувайте крісла, міс Ейр, – сидіть там, де я його поставив, – я маю на увазі: будьте ласкаві. А горіла б вона – оця чемність! Я завжди про неї забуваю. Я так само не особливо люблю товариство простодушних бабусь. До речі, в мене теж є така бабуся, і наче не годилося б нехтувати нею: все ж таки вона Фейрфакс або ж принаймні була за Фейрфаксом, а кров, як то кажуть, густіша за воду. Він подзвонив і звелів покликати місіс Фейрфакс; скоро та прийшла із своїм плетивом у кошичку. – Доброго вечора, пані. Я послав по вас задля добродійної мети: бачте, я заборонив Аделі говорити зі мною про подарунки, а їй кортить похвалитися ними. Тож чи не будете ви такі ласкаві прислужитись їй за слухачку й співрозмовницю. Це буде неабияким виявом милосердя з вашого боку. І справді, щойно Адель забачила місіс Фейрфакс, як підкликала її до себе на канапу і відразу наклала їй на коліна цілу гору дрібничок із порцеляни, слонової кістки та воску, які вона повиймала із своєї boite. Вона без угаву сипала пояснення і захоплені вигуки ламаною англійською мовою, скільки їй ставало слів. – От я й зіграв роль привітного господаря, – мовив далі містер Рочестер, – дав своїм гостям змогу розважити одне одного. І тепер вільний робити те, що приємно особисто мені. Міс Ейр, посуньтесь з кріслом ще трохи вперед, а то сидите десь за мною. Я вас не бачу, хіба що поверну своє крісло, а мені так дуже зручно сидіти. Я зробила, як мені велено, хоч воліла б зостатися в затінку, та містер Рочестер умів так віддавати накази, що мимоволі доводилось одразу їх виконувати. Ми сиділи, як я вже казала, в їдальні. Люстра, що її засвідчено ще перед обідом, по-святковому ясно освітлювала кімнату; великий камін палахкотів червоним полум’ям, пишні й багаті пурпурові завіси затуляли високі вікна та ще вищу арку; було тихо, якщо не зважати на приглушене щебетання Аделі (вона не насмілювалась розмовляти на повен голос) та стукіт зимового дощу об шибки, що чувся в перервах між розмовами. Сидячи в оббитому одамашком кріслі, містер Рочестер видався мені іншим, ніж доти, – не таким суворим і не таким похмурим. Його вуста усміхалися, очі блищали, можливо, від вина – я не була певна, хоч і вважала те дуже ймовірним. Одне слово, він був у своєму післяобідньому настрої, відвертіший, привітніший і поступливіший, ніж уранці, – тоді він звичайно бував холодний і незворушний. Щоправда, й тепер він мав досить похмурий вигляд, відкинувши свою велику голову на м’яку спинку крісла й звернувши до вогню своє ніби вирізьблене з граніту обличчя. До вогню були звернені і його очі. Вони в нього були таки дуже гарні: великі, чорні, мінливі в своїй глибині, звідки часом прозирало якесь, можливо й не ніжність, однак принаймні схоже на неї почуття. Хвилини зо дві він не відривав очей від вогню, а я увесь цей час дивилася на нього, аж враз, рвучко обернувшись, він упіймав мій погляд, скерований на його обличчя. – Ви, бачу, розглядаєте мене, міс Ейр, – спитав він. – Скажіть, я, на вашу думку, гарний? Якби я трошки подумала, то відповіла б на це запитання якоюсь загальноприйнятою чемною фразою, та відповідь мимоволі злетіла мені з язика. – Ні, сер! – О! Слово честі, ви якась своєрідна особа, – мовив він. – Як подивитись, то ви ніби маленька черничка, чудна, спокійна, сувора й проста, коли ви отак сидите, згорнувши рученята на колінах і опустивши очі на килим (не рахуючи тих випадків, коли вони гостро дивляться мені в лице, як оце, скажімо, зараз), та коли хто поставить вам запитання або зробить зауваження, на яке треба щось сказати, то ви даєте відповідь, можливо, й не гостру, але доволі несподівану. То як мені вас розуміти? – Я була аж надто відверта, сер, і прошу вибачення. Мені слід було сказати, що нелегко одразу відповісти на запитання про чиюсь зовнішність, що смаки різняться, що краса не має ваги і таке інше. – Вам не слід би було так відповідати. Ти ба, краса не має ваги! Ви буцімто пом’якшуєте сказане, заспокоюєте мене, а тим часом пускаєте нову шпильку. Ні, ви кажіть прямо: яку ви в мені помітили ваду? Здається, в мене є руки й ноги, а лице звичайне, як і у всякого іншого чоловіка. – Дозвольте мені взяти мої слова назад, містере Рочестер. Я не збиралась пускати шпильку, а бездумно бовкнула дурницю. – Отож воно й є, і вам доведеться заплатити за неї. А тепер ганьте мене: вам що – не подобається мій лоб? Він підняв зачесане набік чорне пасмо волосся, що спадало йому до брів, і показав мені високе чоло, під яким вгадувався неабиякий розум, проте його обличчю бракувало виразу доброти. – Ну то як, панно? Я дурень? – Аж ніяк, сер. Ви, певне, вважатимете мене невихованою, якщо я, замість відповіді, запитаю вас: ви добра людина? – Знову тієї ж! Іще одна шпилька! А ніби збирались погладити мене по голові. Бо я, бачте, сказав, що не люблю дітей і бабусь (про це слід говорити тихше!). Ні, юна леді, я не дуже добрий, проте в мене є сумління, – і він показав на лобі відповідні горбики, що, як кажуть, засвідчують цю прикмету; вони були досить примітні й надавали верхній частині його обличчя особливої виразності, – до того ж колись моє серце сповнювала примітивна ніжність – у ваші літа я був досить жалісливий хлопець, співчував сиротам, нещасним і голодним, та відтоді взялась за мене доля і добряче перемісила мене кулаками, мов те тісто, тож зараз я можу похвалитися тим, що я тугий і твердий, мов гумовий м’яч. Щоправда, в мені де-де глибоко всередині зостались якісь почування, до яких іще можна дістатись. Скажіть, можна мені ще на щось сподіватися? – Сподіватись на що, сер? – Та з гумового м’яча знов обернутися на людину? “Він сьогодні таки хильнув зайвого”, – подумала я, не знаючи, що відповісти на його дивне запитання. Та й справді, звідки мені було знати, чи він здатний на таке перетворення? – У вас зніяковілий вигляд, міс Ейр, і хоч ви не вродливіша, ніж я гарний, однак ніяковіти вам дуже личить; до того ж це зручно, бо ви уникаєте дивитись на мене і втуплюєте ваш допитливий погляд у квіти на килимі, тож ніяковійте й далі. Юна леді, сьогодні ввечері мені хочеться поговорити з кимось по щирості. Виголосивши ці слова, він підвівся з крісла й залишився стояти, спираючись рукою на мармуровий камін. В цій поставі його статуру було так само добре видно, як і лице, особливо впадали в око широчезні, майже невідповідні до інших частин тіла плечі. Я певна, багато хто назвав би його негарним, однак в його манері триматися було стільки підсвідомої гордості, стільки невимушеності, така цілковита байдужість до свого зовнішнього вигляду, така зарозуміла впевненість у перевазі інших якостей, вроджених чи набутих, які заміняли брак фізичної краси, що, дивлячись на нього, кожен і собі несамохіть поділяв оту його байдужість і починав вірити у нього так, як він вірив у себе сам. – Сьогодні мені хочеться поговорити з кимось по щирості, – знову сказав він, – тим-то я й послав по вас: камін і канделябри для мене товариство непідхоже, так само й Пілот – ніхто з них не вміє говорити. Адель трішечки краща, але й вона не годиться за співрозмовницю, так само як і місіс Фейрфакс. От ви, я впевнений, мене влаштуєте, з вашого дозволу, звичайно. Ви зацікавили мене того вечора, коли я вас уперше сюди запросив. Відтоді я про вас майже забув: вас витіснили з моєї голови інші думки. Але сьогодні я вирішив трохи спочити, прогнати все надокучливе й залишити тільки приємне. Мені цікаво скласти про вас докладнішу думку, дізнатись щось більше. Тож говоріть. Але я тільки всміхнулася – і то не вельми лагідно чи покірно. – Говоріть, – наполягав він. – Про що, сер? – Та про що хочете. Я полишаю вам і вибір теми, і спосіб її викладення. Я сиділа й мовчала. “Якщо він сподівається, що я говоритиму, аби тільки патякати, то побачить, що справа не варта заходу”, – подумала я. – Ви що, німа, міс Ейр? Я мовчала далі. Він ледь нахилив голову до мене й якимсь дивним гострим поглядом заглянув мені глибоко в очі. – Не хочете? – спитав він. – І, певне, ще й розсердились. Що ж, цілком слушно. Я висловив своє прохання в безглуздій, майже нахабній формі. Перепрошую, міс Ейр. Так от, знайте раз і назавжди: я не збираюсь обходитись із вами як із своєю підлеглою, цебто я хотів сказати, що претендую тільки на ту перевагу, яку мені дають двадцять років різниці віку між нами і ціле сторіччя життєвого досвіду. Це цілком законно, et j’y tiens, – сказала б Адель. Отже, виходячи тільки з цієї єдиної переваги, я просив би вас зробити таку ласку й трошки поговорити зі мною, щоб відвернути мене від того, що мучить і отруює мою душу, мов той іржавий цвях. Він ласкаво пояснив мені все, попросив вибачення, і я не могла не відгукнутися на його слова. – Авжеж, я залюбки розважу вас, сер, якщо зможу, тільки ж з якої теми почати? Я не знаю, що вас цікавить? Питайте мене про щось, а я вже спробую вам відповісти. – Тоді найперше скажіть: ви згодні з тим, що я маю право бути дещо владним, різким, а подеколи, може, й надмірно вимогливим, виходячи з вищезгадуваних засад, а саме, що за віком я можу бути вам за батька і що я тяжко здобував життєвий досвід, спілкуючись із людьми різних народів і обійшовши півсвіту, поки ви жили в одному місці з тими ж самими людьми? – Робіть, як вважаєте слушним, сер. – Це не відповідь, тобто досить прикра відповідь, бо вона дуже ухильна. Відповідайте ясніше. – Не думаю, сер, що ви маєте право наказувати мені тільки тому, що старші за мене, чи тому, що побачили більше світу, ніж я. Претендуючи на такі переваги, ви повинні враховувати й те, чого саме вас навчили літа й досвід. – Гм! Добре сказано. Однак я цього не беру до уваги, бо я нічого не навчився, а коли й навчився, то тільки поганого. В такому разі, полишаючи на боці переваги, ви все ж повинні погодитись виконувати час від часу мої накази, не почуваючись ображеною за владний тон. Добре? Я всміхнулась, бо подумала, що містер Рочестер таки чудний чоловік: він, певно, зовсім забув, що платить мені тридцять фунтів щорічно за те, щоб я виконувала його накази. – Дуже добре, що ви всміхаєтеся, – зауважив він, упіймавши мій вираз, – але треба ще й говорити. – Я оце подумала, сер, що мало якому хазяїну спаде на думку спитати свою підлеглу, якій він платить гроші, чи вона не ображена його наказом. – Свою підлеглу, якій він платить гроші? То ви моя підлегла? А я й забув про вашу платню! Гаразд, тоді, виходячи з цієї меркантильної засади, чи не погодитесь, щоб я трохи вас подратував? – Погоджуся, сер, але не через цю засаду, а тому, що ви геть забули про гроші і вам не байдуже, як сприймає ваша підлегла свою підлеглість. Так, я охоче погоджуюсь. – І ви пристаєте на те, щоб я відкинув численні заведені фрази і форми чемності, і не вважатимете це за зухвальство з мого боку? – Я певна, сер, що ніколи не переплутаю невимушеність із зухвальством: перше мені до вподоби, на друге не погодиться жодна вільнонароджена істота – навіть за гроші. – Дурниці! Більшість вільнонароджених істот пристане за гроші на що завгодно, тож краще говоріть тільки про себе й не кидайтесь словами про речі, в яких анічогісінько не тямите. Щоправда, в душі я тисну вам руку за вашу відповідь, хоч вона й неправильна, а так само за те, як ви відповіли. Ви говорили щиро й відверто, таке почуєш не часто – навпаки, показна люб’язність, холодність або ж безглузде прикре перекручення – звичайна винагорода за чиєсь щиросердя. Із трьох тисяч гувернанток, мабуть, і три не відповіли б мені так, як оце ви. Та я не маю наміру лестити вам: якщо ви тільки вдались іншою, ніж переважна більшість, – це ще не ваша заслуга. Такою вас створила природа. Але я надто поспішаю з висновками: ви ще можете виявитись не кращою за інших, у вас ще можуть ховатись нестерпні вади у противагу кільком хорошим рисам. “Так само й у вас”, – подумала я. Наші погляди зустрілись, саме коли ця думка майнула мені в голові; він, очевидно, прочитав її в моїх очах і відповів так, наче її було висловлено вголос: – Так, так, ви маєте рацію. У мене самого багато вад; я їх знаю й не стараюсь виправдовувати, запевняю вас. Тільки Господь Бог знає, як у мене мало підстав судити інших суворо. За свій вік я зробив чимало поганих вчинків, та й саме моє життя, коли оглянутись на нього, таке, що мої кпини й догани на адресу ближніх однаково торкаються мене самого. Я почав своє життя, а швидше (бо як усі грішники, я полюбляю перекладати пів-вини на лиху долю, несприятливі обставини або інших людей) мене штовхнули на хибний шлях, коли мені минуло двадцять років, і я й досі не звернув з нього. А я ж міг бути зовсім іншим, міг стати таким, як і ви, – мудрішим і майже без єдиної плямки. Я заздрю вашому душевному спокоєві, вашому чистому сумлінню, вашим нічим не затьмареним спогадам. Чиста, незаплямована пам’ять, дівчинко, – це, мабуть, найнеоціненніший скарб, невичерпне свіже джерело, чи не так? – А які були ваші спогади, коли вам минуло вісімнадцять? – Тільки хороші: чисті, здорові, в них ще не влився гнилий струмінь і не перетворив їх на смердючу баюру. У вісімнадцять років я був такий, як ви, – достоту такий. Від природи я мав бути хорошою людиною, міс Ейр, одним з кращих представників роду людського, та, як бачите, я не такий. Зараз ви скажете, що, мовляв, цього не помічаєте; принаймні я тішу себе тим, що вичитую щось подібне з ваших очей (до речі, бережіться: я швидко тлумачу те, що мовлять ваші очі). Отож повірте моєму слову, я не якийсь негідник, не думайте такого і не приписуйте мені ще й такої поганої переваги, але, як я схильний вірити, скоріше через обставини, аніж через свої природні нахили, я звичайнісінький грішник, що застряв у отому приємному й жалюгідному безпутстві, за допомогою якого багаті й нікчемні люди намагаються скрашати своє життя. Вас дивує, що я так відверто в цьому признаюся? Тож знайте, що за своє життя вам іще не раз випадатиме мимоволі опинятися в ролі довіреної особи і вислухувати таємниці ваших ближніх: люди підсвідомо відчувають, як і я, що ви не любите розповідати про себе, а лиш слухати чужі сповіді; вони також відчують, що ви слухатимете їхню сповідь без злорадості й зневаги, а з симпатією й співчуттям, утішливим і підбадьорливим від того, що воно не роблене й не нав’язливе. – Звідки ви знаєте? Як ви все це вгадали, сер? – Я добре це знаю, тому й такий відвертий з вами. Скажете, мені слід було піднятись вище обставин. Так, слід було, проте, як бачите, я не піднявся. Коли з мене позбиткувалася лиха доля, мені забракло життєвої мудрості зберегти холоднокровність; я впав у відчай, а потім пустився берега. Тож тепер, коли якийсь нікчема викликає в мене огиду своїми мерзенними вадами, я не можу похвалитися, що чимсь од нього кращий: я змушений визнати, що я такий самий, як він. Як я тепер каюся, що не вистояв, – одному Богу відомо! Бійтесь докорів сумління, коли здаєтесь на спокусу, міс Ейр. Докори сумління – це отрута життя. – Кажуть, спокута – найкращі ліки, сер. – О ні! Можливо, виправлення – ліки, і я зміг би виправитись, – у мене на це ще стане сили, – якщо… та яка користь думати про це, коли я зв’язаний, обтяжений, проклятий? І ще одне: оскільки щастя мені вже не бачити, то я маю право бодай брати радощі від життя, і я їх братиму за всяку ціну. – Тоді ви ще більше пуститеся берега, сер. – Може бути, але чому це має статись, коли нова радість щоразу буде чиста й солодка? Така чиста й солодка, як дикий мед, що його збирають бджоли з вересу. – Бджола жалиться, а дикий мед гіркий. – Звідки ви знаєте? Таж ви його зроду не куштували! Яка ви поважна, яка врочиста з виду, але так само мало тямите в цій справі, як оця камея (мовлячи це, він взяв з камінної полиці камею). Ви не маєте права напучувати мене, бо ви тільки послушниця, яка ще не переступила порога життя і зовсім не знає його таємниць. – Я тільки нагадаю вам ваші власні слова, сер: ви сказали, що помилки породжують докори сумління, і назвали їх отрутою життя. – А хіба ми тепер говоримо про помилки? Навряд чи те, що майнуло тільки-но мені в душі, – помилка. Гадаю, що це скоріше спалах натхнення, аніж спокуса. Щось таке дуже щире, лагідне. Таке не раз зі мною бувало! Це не диявол, запевняю вас, а коли й диявол, то перебраний на світлого ангела. Гадаю, що можна впустити такого прекрасного гостя в серце, якщо він проситься. – Бережіться, сер. То не справжній ангел. – Знову ж таки: звідки ви знаєте? Яким чуттям ви відрізняєте грішного серафима – володаря безодні – від посланця неба, хранителя від спокусника? – Я впізнала з вашого лиця, сер. Воно було стурбоване, коли ви сказали, що вас охоплює натхнення. Я певна, воно тільки накоїть вам лиха, якщо ви його послухаєтесь. – Аж ніяк, ангел несе найприємнішу в світі вість, – та й зрештою, адже ви охоронець мого сумління! Отож не турбуйтесь. Агов, заходь сюди, любий мандрівниче! Він проказав ці слова, мовби звертаючись до когось, видимого тільки йому, простягти перед себе руки; потім згорнув їх на грудях, ніби пригортаючи до себе невидиму істоту. – І от, – провадив він далі, знов звертаючись до мене, – я й прийняв мандрівника. Я щиро вірю, що то переодягнене божество. І мені вже зробилось добре: досі моє серце було подібне до склепу, а тепер воно стало храмом. – Правду кажучи, сер, я вас зовсім не розумію. Я вже не можу підтримувати розмову, бо нічого не второпаю. Знаю тільки одне: ви сказали, що не такий добрий, яким би хотіли бути, і що вас мучить ваша недовершеність. Ви також сказали, що нечисте сумління – це довічне прокляття. А мені здається, якби ви доклали зусиль, то ще б змогли стати іншим – гідним власної поваги. І якщо ви від цього дня дбатимете про чистоту своїх думок і вчинків, то за кілька років накопичите запас незаплямлених спогадів, до яких вам буде приємно повертатися. – Справедливо розмірковано! Слушно сказано, міс Ейр! І я зараз що є сили мощу пекло. – Не розумію, сер. – Я викладаю його добрими замірами, твердими як камінь. Звісно, тоді в мене повинні бути інші друзі й справи. – Тобто кращі? – Так, кращі, – настільки, наскільки чисте золото краще від багнюки. Ви, бачу, сумніваєтеся в мені, а я ні, бо знаю свою мету й свої мотиви. Цієї миті я приймаю для себе закон, непереступний, як закони мідян і персів, і проголошую, що мета й мотиви правильні. – Які ж вони правильні, сер, коли їх іще треба якось узаконити? – Вони правильні, міс Ейр, хоча й неодмінно потребують нового закону: небувалий збіг обставин вимагає й небувалого закону. – Це небезпечне твердження, сер, бо одразу видно, що ним легко зловживати. – Мудро, як афоризм! Так, небезпечне, але присягаюсь всіма домашніми богами не зловживати ним. – Ви теж людина, отже, грішник. – Еге ж, так само й ви. Ну то й що? – Люди, тобто грішники, не повинні претендувати на владу, що її безпечно ввіряти тільки божественним і довершеним. – Яку це владу? – Ну, хоч би заявляти про нову неосвячену лінію поведінки: вона правильна. – Ви підказали мені саме ті слова, які потрібні. Отож я й заявляю: це правильно! – Що ж, хай буде так, – відповіла я й підвелася, вважаючи марною справою провадити далі суперечку, що в ній геть нічого не розуміла. До того ж я була неспроможна заглянути в душу мого співрозмовника – принаймні тепер – і відчувала ту непевність і збентеженість, що звичайно з’являються, коли усвідомлюєш власну недогадливість. – Куди ви йдете? – Вкладу Адель спати: вона вже пересиділа свій час. – Ви боїтесь мене, бо я говорю, мов той сфінкс, – загадками. – Ваша мова загадкова, сер, та хоч це й збиває мене з пантелику, я нітрохи вас не боюся. – От і боїтесь; лякаєтеся через себелюбство, як би ото не скочити на слизьке. – В цьому розумінні я дійсно сторожка, бо не бажаю бовкнути якусь дурницю. – Якби ви й бовкнули, то так спокійно й поважно, що я помилково добачив би в ній здоровий глузд. Невже ви ніколи не смієтеся, міс Ейр? Не відповідайте, я й так бачу, що ви смієтеся рідко. Повірте – ви за своєю природою не сувора, не суворіша, ніж я зіпсутий. Ловуд і досі не випускає вас із своїх лабетів: він напружує риси вашого обличчя, приглушує ваш голос, сковує рухи, і ви в присутності чоловіка – брата, батька, хазяїна або там ще кого – боїтесь весело всміхнутися, вільно заговорити, зробити якийсь швидкий порух; та, гадаю, невдовзі ви навчитеся почуватись зі мною так само просто й вільно, як оце я з вами, – без усяких формальностей. Отоді ваш вид скрасить усмішка і рухи стануть жвавішими й природнішими, ніж тепер. Я часом бачу погляд аж надто цікавої пташки з-за густих грат: у клітці сидить жвава, невгамовна, рішуча полонянка, а була б вона вільна, то знялась би вгору попід хмари. Ви таки намірились іти? – Вже вибило дев’яту годину, сер. – Дарма, зачекайте хвилинку: Адель ще не хоче спати. Я сиджу спиною до вогню і маю змогу стежити, що де робиться, міс Ейр. Розмовляючи з вами, я час від часу поглядав на Адель (у мене є свої підстави вважати її вартою спостережень, ці підстави я, очевидно… ні, таки неодмінно колись вам викладу). Хвилин десять тому вона витягла зі своєї коробки рожеву шовкову суконьку, розгорнула і вся аж засяяла від захвату. У малої вроджене кокетство: воно володіє її думками, проймає наскрізь її єство. “Я хочу її приміряти! – вигукнула вона. – І негайно!” І майнула з кімнати. Тепер вона переодягається в Софі, а за кілька хвилин з’явиться знову тут, і я знаю, кого побачу, – Селіну Варане у мініатюрі, коли та виходила на сцену. Та гаразд, годі про це. В усякому разі, будуть уражені мої найніжніші почуття. Такий мій здогад. Зачекайте – цікаво, чи він здійсниться? Невдовзі з холу почулося дріботіння ноженят Аделі, і ось вона стала в дверях. Як і передбачав її опікун, малу годі було впізнати. Замість коричневої суконьки, на ній була рожева шовкова, коротенька, але дуже рясна, її голівку повивав трояндовий віночок, на ніжках були шовкові панчішки та білі атласні черевички. – Estce que ma robe va bien? – вигукнула вона. – Et mes souliers? Et mes bas? Tenez, je crois que je vais danser! І, піднявши пальчиками спідничку, вона протанцювала по кімнаті від порога аж до містера Рочестера, потім легко крутнулась навшпиньках і, впавши перед ним на одне коліно, проголосила: – Monsieur, je vous remercie mille fois de votre bonte. – А далі, підвівшись, додала: – C’est comme cela que maman faisait n’estce, pas, monsieur? – Точнісінько так, – була відповідь. – I comme cela вона видурювала англійське золото з моїх кишень. А я був молодий та зелений, міс Ейр, – такий зелений, як ви тепер. Та минулась моя весна, лишивши в моїх руках оцю французьку квіточку, якої я часом, під певний настрій, охоче б здихався. Переставши цінувати стеблину, на якій вона розцвіла, пересвідчившись, що вона належить до тієї породи, яка угноюється тільки золотом, я збайдужів і до квітки, а надто ще коли вона кривляється – так, як оце зараз. Я утримую й виховую її, виходячи, головним чином, із католицької засади, яка проголошує, що можна однією доброю справою спокутувати багато гріхів – малих і великих. Колись я вам розповім про все це докладніше. На добраніч! РОЗДІЛ XV Незабаром трапилася нагода все мені пояснити. Якось опівдні він випадково надибав мене з Аделлю в саду; і, поки мала грала у волан і бавилася з Пілотом, він запросив мене пройтися довгою буковою алеєю, звідки ми могли бачити Адель. Він розповів мені, що вона донька французької балерини, Селіни Варане, до якої він колись почував une grande passion. І на цю пристрасть Селіна відповідала ніби ще палкішою любов’ю. Він вважав, що вона його обожнює, хоч який він негарний. Вірив, що вона віддавала перевагу його taille d’athlete перед красою Аполлона Бельведерського. – І знаєте, міс Ейр, я настільки був улещений оцією перевагою, яку гальська сильфіда віддавала британському гномові, що найняв для неї будинок, цілий гурт челяді, купив екіпаж, дарував їй шовки, діаманти, мереживо – одне слово, я почав витрачатися, як і всякий інший шаленець. Я нічого нового не вигадував, щоб зганьбити себе й пустити намарне маєток, я ступав битим шляхом, остерігаючись збочити з нього бодай на дюйм. Мені випала, як я того й заслуговував, доля всіх інших шаленців. Якось випадком навідавши Селіну ввечері, коли вона мене не сподівалась, я не застав її вдома. Ніч була тепла, а я вже стомився від ходіння Парижем, тож сів у її будуарі, щасливий тим, що вдихаю повітря, освячене її недавньою присутністю. Однак ні, я перебільшую, я ніколи не вбачав у ній якоїсь святої чесноти: вона лишала по собі скоріше запах курива, пахощі мускусу та амбри, аніж дух святості. Я вже почав був задихатися від пахощів оранжерейних квітів та всяких ароматичних есенцій, і аж тоді мені спало на думку відчинити двері на балкон та вийти подихати свіжим повітрям. Надворі сяяв місяць і світилися газові ліхтарі, навкруги було дуже тихо. На балконі стояло два-три стільці, я сів, дістав сигару… До речі, я й зараз закурю – з вашого дозволу. Настала пауза, поки він дістав і закурив гаванську сигару. Затягшись і випустивши хмарку запашного диму в морозяне тьмяне повітря, він провадив далі: – В ті дні, міс Ейр, я любив також і цукерки, тож я (пробачте на слові) уминав шоколад і курив сигару, роздивляючись тим часом екіпажі, що котилися аристократичними вулицями до будинку Опери, що була по сусідству. Аж враз у елегантному закритому екіпажі, запряженому парою гарних англійських коней, я впізнав карету, яку подарував Селіні. Вона поверталася додому; ясна річ, від нетерплячки моє серце загупало об чавунне поруччя, на яке я спирався грудьми. Карета спинилась, як я того й сподівався, проти парадних дверей, і моя пристрасть (цей вислів саме підхожий до оперної актриси) ступила на землю. Хоч вона й була закутана в плащ, – до речі, зовсім зайвий у такий теплий червневий вечір, – я відразу її впізнав по маленькій ніжці, що висунулася з-під сукні, коли вона стрибала додолу. Перехилившись через поруччя, я вже хотів був прошепотіти: “Моn ange”, – так тихо, ясна річ, щоб мене почула тільки кохана, – коли раптом слідом за нею з’явилася ще одна постать, також закутана в плащ, однак на ногах у неї, коли вона рушила, задзвеніли остроги, а на голові, що пропливла попід склепінням під’їзду, був капелюх. Ви ніколи не відчували ревнощів, міс Ейр? Звісно, ні, не слід було вас і питати, адже ви ніколи не знали кохання. Вам іще доведеться пережити ці почуття; поки що ваша душа спить, і потрібен поштовх, щоб її розбудити. Ви гадаєте, що все життя минає спокійно, як досі минала ваша юність. Пливучи з зав’язаними очима й заткнутими вухами, ви не бачите гострих порогів, що ними наїжився потік, і не чуєте бурхливих хвиль, які з ревом розбиваються об них. Та я скажу вам – і ви візьміть мої слова до уваги – якогось дня ви опинитесь перед вузькою скелястою ущелиною, де життєвий потік завирує, забурхає, зареве й зашумує, і або вас розтрощить на друзки об скелі, або ж підніме й перенесе на велетенському валі в тихішу течію, як, скажімо, переніс мене. Я люблю такий день, люблю оце свинцево-сіре небо, понурий і закляклий від морозу світ. Я люблю Торнфілд, його старовину, його відлюдний затишок, старі дерева з гайворонням, кущі глоду, сірий фасад будинку та обриси темних вікон, в яких відбивається металеве небесне склепіння. І все ж як довго я ненавидів саму тільки думку про нього, обходив його як зачумлене місце. Як я й досі його ненавиджу… Він замовк, зціпивши зуби, став і тупнув ногою об мерзлу землю. Здавалося, його скувала якась ненависна думка, і то так сильно, що він не міг зрушити з місця. Ми саме піднімались алеєю, коли він отак спішився. Перед нами здіймався Торнфілд-хол. Звівши очі до зубців, містер Рочестер метнув туди такий страшний погляд, якого я не бачила в нього ні доти, ні згодом. Здавалось, у тих великих очах під чорними бровами зчепились між собою не на життя, а на смерть страждання, сором, гнів, нетерпіння, презирство й ненависть. Закипіла люта боротьба, та врешті перемогло інше почуття – з очей прозирнуло щось жорстоке, цинічне, свавільне й рішуче; воно погамувало його шалений порив і повернуло йому спокій. Містер Рочестер озвався знову: – Я на якусь хвилю замовк, міс Ейр, бо сперечався з своєю долею. Вона стояла он там, під буковим деревом, – відьма, схожа на ту, що явилась Макбетові в Форесі. “Ти любиш Торнфілд? – запитала вона, підносячи догори пальця, а потім написала в повітрі зловісні слова, що пробігли фасадом між верхнім і нижнім рядом вікон. – То й люби його, якщо зможеш! Люби, якщо посмієш!” – “Я буду його любити, – відповів я. – І посмію любити”. І дотримаю свого слова, – додав він похмуро. – Я здолаю всі перешкоди до щастя й добра, так, добра! Я хочу стати кращою людиною, ніж був досі, ніж є тепер; і як Йов здолав усі кривди, що йому чинив сатана, так я здолаю ті перешкоди, що їх інші мають за залізо й сталь, а я вважатиму за солому й трухляву деревину. Тут до нього підбігла Адель з воланом. – Геть! – різко вигукнув він. – Грайся собі десь там, дитино, або йди до Софі! Ми мовчки пішли далі, і я насмілилась нагадати йому те місце, на якому він так круто звернув на іншу тему. – І ви пішли з балкона, сер, – запитала я, – коли мадемуазель Варане з’явилася в кімнаті? Я була майже певна, що він дасть різку відповідь на таке невчасне запитання, але сталось навпаки: пробудившися з понурої задуми, він звернув погляд на мене, і його лице проясніло. – О, я забув про Селіну! Отже, слухайте далі. Коли я побачив свою чарівницю в супроводі кавалера, мені здалося, що я чую біля себе сичання і що зеленоока, згорнена в кільце змія ревнощів, піднявшись з осяяного місяцем балкона, ковзнула мені під жилет і за якусь мить пробралась у самісіньке серце. Дивно! – раптом вигукнув він, знов одбігаючи від теми. – Дивно, що я вибрав довіреною особою саме вас. А ще дивніше, що ви спокійно мене слухаєте, ніби це найзвичайніша в світі річ, коли такий, як я, пройдисвіт розповідає про свої пригоди з оперними танцівницями-коханками недосвідченій дівчинці, як оце ви! Але останнє цілком пояснює перше; як я вже сказав, ви, така поважна, спокійна й тактовна, створені для того, щоб вислухувати чужі таємниці. Крім того, я знаю, яку душу я обрав собі для спілкування, знаю, – вона не заразиться від мене; у вас своєрідний, незвичайний розум. На щастя, я не маю замірів доводити його до згуби, а якби й мав, то він би не здався на мої підступи. Що більше я з вами розмовляю, то краще: я не можу вас згубити, а ви, дивись, ще й зцілите мене. Після такого відступу він провадив далі: – Я лишився на балконі. “Вони, безперечно, пройдуть у будуар, – подумав я, – влаштуємо засідку”. Тож я просунув руку в розчинені скляні двері й запнув їх завіскою, лишивши, одначе, вузеньку щілину, крізь яку я міг усе бачити. Потім причинив рами, щільно – саме настільки, щоб чути перешіптування закоханих, і прокрався назад до стільця і тільки-но сів, як обоє ввійшли в будуар. Моє око миттю опинилося проти щілини. Селінина покоївка засвітила лампу, поставила її на стіл і пішла. Таким чином, мені стало добре видно пару: обоє познімали плащі, і от переді мною постала Варане, вся в шовках і коштовностях, – звісно, це були мої дарунки, – і її супутник в офіцерській уніформі. Я впізнав у ньому гульвісу віконта – дурного й розпусного молодика, з яким я часом зустрічався у великосвітському товаристві і якого доти не зміг навіть зненавидіти, такий він був нікчемний. Коли я його впізнав, зміїна отрута відразу втратила силу, і моє кохання до Селіни миттю згасло, як полум’я від струменя води. Жінка, яка могла зрадити мене з таким суперником, не була варта моєї любові, – вона заслуговувала тільки презирства, однак менше, ніж я, кого вона так легко обдурила. Вони почали говорити, і їхня бесіда заспокоїла мене до краю: фривольна, пуста й безглузда, вона могла скоріше стомити, аніж роздратувати слухача. Моя візитна картка лежала на столі; вони її помітили і взяли на зуби моє ім’я. Та ні Селіна, ні її кавалер не змогли дотепно висміяти мене. Вони тільки лаяли мене такими образливими словами, на які й були здатні їхні ниці душі; особливо старалася Селіна, дуже єхидно глузуючи з моїх вад, – тепер вона називала їх потворностями, а переді мною завжди палко вихваляла як beaute male. Оцим вона різнилась від вас: ви напрямки заявили мені в нашій другій розмові, що я негарний. Ця протилежність вразила мене тоді ж таки, і я… Тут до нас знов підбігла Адель. – Мосьє, тільки-но приходив Джон. Він сказав, що вас хоче бачити управитель. – В такому разі, я мушу скоротити свою розповідь. Розчинивши двері, я ввійшов просто до них. І заявив, що звільняю Селіну від свого заступництва, та запропонував їй виїхати з будинку, дав їй гаманець із грішми на необхідні витрати, не зважив на її зойки, сльози, благання, присягання та істеричні напади і призначив віконтові побачення в Булонському лісі. Наступного ранку я мав приємність зустрітися з ним, лишив йому на спомин кулю в одній з тоненьких, блідих, кволих, мов крильця курчати, ручок, і вирішив, що остаточно поквитався з ними всіма. Та, як на лихо, з півроку перед тим Варане подарувала мені оцю дівчинку, Адель, яка, за її твердженням, доводилась мені донькою. Може, вона й моя, тільки я не бачу в її рисах доказів свого нещасного батьківства. Пілот більше схожий на мене, ніж вона. Кілька років по тому, як я порвав з матір’ю, вона кинула дитину напризволяще й гайнула до Італії з якимсь музикантом чи співаком. Я не визнавав ніяких обов’язків утримувати Адель, бо я їй не батько. Однак прочувши, що її покинуто без догляду, я витяг бідолаху з паризького багна і привіз сюди, щоб вона зростала чистою на здоровому грунті англійського саду. А місіс Фейрфакс знайшла вас їй за гувернантку. Та оскільки тепер ви знаєте, що вона нешлюбна дочка французької оперної балерини, то, мабуть, зміните свою думку як про свою посаду, так і про вихованку. Прийдете якогось дня до мене й скажете, що знайшли інше місце і просите мене пошукати нову гувернантку і так далі, правда? – Ні. Адель не відповідає ні за гріхи своєї матері, ані за ваші. Я й так увесь час опікуюсь нею, а тепер, дізнавшись, що вона, в певному розумінні, сирота (бо ж її кинула матір, а ви, сер, від неї відмовляєтесь), ще дужче прихилюся до неї. Чи ж можу я віддавати перевагу розпещеній дитині з багатої сім’ї, яка ненавидить свою гувернантку, перед самотньою сиріткою, що горнеться до мене, як до друга? – То ви он як дивитесь на це! Гаразд, мені пора йти, та й вам: уже темніє. Проте я лишилася з Аделлю і Пілотом надворі, побігала з дівчинкою наввипередки і пограла у волан. А коли завела малу досередини і зняла з неї капелюшок і пальтечко, то взяла її на коліна й сиділа з нею отак з годину, давши їй змогу торохтіти про що завгодно. Я не докоряла їй навіть за недозволені пустощі, – дівчинка завжди починала пустувати, коли на неї звертали увагу, і це виказувало в ній легковажність, успадковану, видно, від матері, й навряд чи властиву англійській вдачі. Проте вона мала й добрі якості, і я була схильна навіть перебільшувати їх. Я дошукувалась у ній схожості з містером Рочестером, та намарне: ні рисами, ані виразом личка вона не скидалася на нього. Мені було її жалко; якби вона хоч трошки скидалася на нього, він був би до неї прихильніший. Але увечері, в своїй кімнаті, я докладно перебрала в пам’яті те, що розповів мені містер Рочестер. Як він зауважив, мабуть, в самій цій історії не було нічого незвичайного: кохання багатого англійця до французької танцівниці і її зрада були для вищого світу, безперечно, досить буденною справою. Але чому його раптом охопило таке хвилювання, коли він говорив, що тепер задоволений і радий знову опинитися в звичному оточенні Торнфілд-холу? Я довго міркувала над цією обставиною, але потім мої думки звернулися в інший бік, бо вона поки що ніяк не з’ясовувалася, і я почала питати себе, як же мій господар ставиться до мене самої, звірившись мені, він віддав належне моїй скромності, – так принаймні думала я. Його поводження зі мною протягом останніх тижнів було врівноваженіше, ніж спочатку. Здавалось, я ніколи йому не заважала, він уже не прибирав холодного, гордовитого вигляду, коли я несподівано зустрічала його, навіть, здається, радів кожній такій зустрічі, завжди озивався лагідним словом, а то часом всміхався до мене. Коли ж він мене викликав до себе офіційно, то завжди бував привітний, і я почувала, що справді розважаю його і що ці вечірні розмови приємні нам обом. Я здебільшого мовчала, але залюбки слухала його. Він був товариський, очевидно, йому подобалось малювати перед недосвідченою слухачкою картини з життя й побуту інших людей (я маю на увазі не жорстокі картини чи лихі дії, а такі, що розкривали переді мною незнаний світ і тішили мене своєю новизною), і я з захватом сприймала його ідеї, уявляла собі ті випадки, що їх він описував, подумки простежувала шлях, яким він мене вів, і ніколи не траплялося, щоб він здивував мене або збентежив якимсь двозначним натяком. Його невимушене поводження звільнило мене від болючої скутості, дружня відвертість, чемна й привітна, з якою він ставився до мене, була дуже приваблива. Іноді мені здавалося, що він скоріше мені родич, аніж хазяїн; щоправда, часом він знов ставав холодний і гордовитий, та я на це не зважала: я бачила, що винна в цьому його вдача. І я зробилась така щаслива, така задоволена від свого пробудженого інтересу до життя, що перестала нарікати на свою самотність та брак рідні, тонюсінький молодик моєї долі став місяцем напідповні, життя вже було не таким порожнім, здоров’я покращало, я набиралась тіла й снаги. Чи ж здавався тепер містер Рочестер потворним моїм очам? Ні, читачу, вдячність і часті приємні й щирі розмови спричинились до того, що для мого ока не було вже бажанішого обличчя. Його присутність у кімнаті зігрівала мене дужче за найяскравіший вогонь. Але я не забувала й про його вади, та й не могла забути, бо він раз у раз виявляв їх переді мною. Він був гордий, ущипливий, брутальний з підлеглими. Десь глибоко в душі я відчувала, що при всій своїй добрості до мене він безпідставно суворий до інших. А ще часто – хтозна-чого – бував у поганому настрої. Нерідко, коли він викликав мене, я заставала його в бібліотеці; він сидів самотою, схиливши голову на схрещені руки, а коли підводив її, на його обличчі був похмурий, аж злий вираз. Та я вірила, що до його вередів, брутальності та колишніх прогріхів (я кажу “колишніх”, бо нині він, здавалось, збувся їх) спричинилася якась жорстока покара долі. Я вірила, що від природи він був людиною кращих нахилів, вищих засад і чистіших смаків, ніж ті, що йому виробили обставини й додало виховання чи примхи долі. Я вважала, що він був чудова людина, лиш трохи зіпсована й зневірена. Я не буду заперечувати, що побивалась його горем, хай яке воно було, і багато б дала за те, щоб його полегшити. Я загасила свічку й лягла, проте мені не давала заснути згадка про те, який у нього був погляд, коли він спинився посеред алеї й сказав, що його очам явилась доля й визивно мовила, хай-но він спробує бути щасливим у Торнфілді. “А чому й ні? – питала я себе. – Що жене його з цього маєтку? Чи він скоро звідси поїде? Місіс Фейрфакс казала, що містер Рочестер рідко висиджує в Торнфілді довше двох тижнів, а він он уже пробув тут аж два місяці. Якщо він поїде, то це буде сумна переміна. Скажімо, його не буде весну, літо й осінь, – якими безрадісними видаватимуться мені сонячне сяйво й погожі дні!” Не знаю, заснула я після цих роздумів чи ні, у всякому разі, від мене миттю відлетів сон, коли я зачула тихе бурмотіння, якесь дивне й зловісне. Воно пролунало ніби десь наді мною. Я пожалкувала, що погасила свічку; ніч була темна-темнісінька, на душі в мене лежав тягар. Я підвелась і сіла в ліжку, прислухаючись. Звуки стихли. Я знов спробувала заснути, але моє серце тривожно калатало. Далеко внизу в холі годинник вибив другу годину. І саме тоді хтось торкнувся моїх дверей – ніби провів по них рукою, пробираючись навпомацки коридором. – Хто там? – запитала я. Ніхто не одізвався, і в мене все похололо. Раптом я згадала, що то міг бути Пілот; коли випадком забували зачинити кухонні двері, він пробирався до спальні містера Рочестера і вкладався біля порога – я сама не раз бачила його там уранці. Ця думка трохи мене заспокоїла, і я лягла. Тиша заспокоює нерви; в усьому будинку не чути було найменшого шереху, і я знов почала дрімати. Та цієї ночі мені не судилося заснути. Щойно наді мною схилився сон, як уже й утік з переляку: я почула таке, від чого в мене аж кров у жилах застигла. Це був якийсь диявольський сміх – неголосний, здавлений, низький – здавалось, він лунав біля самої замкової щілини. Узголів’я було якраз від дверей, і мені спочатку здалося, що страшний сміх пролунав коло самого ліжка. Я сіла в постелі й оглянулася довкола, однак нічого не побачила в пітьмі; поки я озиралася, знову почувся той зловісний сміх, і тепер я впевнилася, що він лунав з-за дверей. Моїм першим поривом було встати й замкнути двері, а другим – іще раз голосно запитати: “Хто там?” Хтось захрипів і застогнав. А за хвилину пішов коридором у напрямку сходів, що вели на третій поверх. Недавно там поставлено двері. Я почула, як вони рипнули й зачинилися, а далі все стихло. “Невже це була Грейс Пул? Може, в неї вселився диявол?” – подумала я. Тепер я боялася лишатись сама й вирішила піти до місіс Фейрфакс. Я поспіхом натягла на себе сукню, напнула шаль, і, відсунувши засув, тремтячою рукою розчинила двері. Неподалік, просто на килимі хтось залишив засвічену свічку. Мене це здивувало, а ще дужче мене вразило те, що повітря в галереї було якесь сизе, ніби від диму; розглядаючись довкола, щоб виявити, звідки береться ця синювата імла, я почула ще й сильний запах горілого. Щось скрипнуло – то розчинилися двері. Це були двері до кімнати містера Рочестера, – звідти клубками йшов дим. Я забула про місіс Фейрфакс, забула про Грейс Пул та про її дивний сміх і прожогом кинулася в його кімнату. Язики полум’я здіймалися круг ліжка: горіла запона. А серед вогню й диму нерухомо глибоким сном спав містер Рочестер. – Вставайте! Вставайте! – закричала я, торсаючи його, та він тільки щось пробурмотів і повернувся на бік: дим уже забив йому памороки. Не можна було гаяти ані хвилини – вже зайнялися простирадла. Я кинулась до таза й глека, на щастя, повних води. Я повивертала їх на ліжко і на того, хто там лежав, метнулась до своєї кімнати й, принісши свій глек, також вилила його на постіль хазяїна, і, з Божою поміччю, загасила вогонь, що пожирав її. Сичання гашеного вогню, брязкіт розбитого глека, якого я, спорожнивши, впустила на підлогу, і, понад усе, холодна купіль нарешті розбудили містера Рочестера. Хоч у кімнаті було темно, я знала, що він прокинувся, бо вчула, як він почав лаятися дивними словами, несподівано опинившись у калюжі води. – Що це, повінь? – вигукнув він. – Ні, сер, – відповіла я, – тут була пожежа. Вставайте, ви геть-чисто промокли. Зараз я принесу свічку. – В ім’я всіх фей християнського світу! Це ви, Джейн Ейр? Що ви зі мною зробили, відьмо, чаклунко? Хто тут іще в кімнаті, крім вас? Ви що, надумали мене втопити? – Зараз я принесу свічку, сер. І, ради Бога, вставайте. Хтось задумав недобре, і вам треба негайно з’ясувати, хто саме й для чого. – Гаразд, от я і встав. Тільки поки що не йдіть по свічку: зачекайте хвилинку, хай-но я вскочу в якусь суху одежину – якщо така ще зосталась… Ага, осьде мій халат. А тепер гайда! І я побігла. Я внесла ту свічку, яка все ще стояла в коридорі. Він забрав її в мене з рук, підняв і оглянув чорне, обгоріле ліжко з мокрими простирадлами і просочений водою килим на підлозі. – Що ж це таке? Хто це зробив? – запитав він. Я коротко розповіла йому про все, що чула й бачила: про дивний сміх у коридорі, кроки, про те, як хтось пішов на третій поверх, про дим і запах горілого, що й привели мене до його кімнати, про вогонь і про те, як я заливала його водою, що знайшлася напохваті. Він понуро слухав мене й на обличчі в нього поступово вимальовувалася скоріше тривога, ніж подив. Коли я скінчила, він озвався не зразу. – Може, покликати місіс Фейрфакс? – запитала я. – Місіс Фейрфакс? Не треба. На біса вона тут здалася! Чим вона може зарадити? Нехай собі спокійно спить. – Тоді я покличу Лі або розбуджу Джона та його дружину. – Та ні, сидіть тут. Ви в хустці? Якщо вам холодно, візьміть онде мій плащ, загорніться в нього і вмостіться в кріслі, я вам допоможу. Отак. А тепер поставте ноги на стільчик, бо підлога мокра. Я вас покину на кілька хвилин і свічку прихоплю з собою. Сидіть собі тут тихо, як миша, поки я вернуся. Я мушу піднятись на третій поверх. Чуєте, не ворушіться й нікого не кличте! Він пішов. Я бачила, як тьмяніло за ним світло. Він навшпиньках перейшов коридор, майже нечутно розчинив двері на сходи й зачинив їх за собою, і останній промінчик зник. Я лишилась у непроглядній темряві. Я прислухалась в надії почути які-небудь звуки, але не чула нічого. Минуло багато часу. Я стомилась і змерзла, хоч була в плащі, до того ж не бачила сенсу в своєму сидінні, якщо мені не велено нікого будити. Я вже була зібралася йти, ризикуючи своїм непослухом викликати невдоволення містера Рочестера. Аж враз стіною коридора ковзнуло тьмяне світло і я почула чиюсь тиху ходу. “Мабуть, це господар, а не хтось лихий”, – подумала я. Він зайшов до кімнати, блідий і дуже похмурий. – Я все з’ясував, – мовив він, ставлячи свічку на умивальник. – Все було так, як я й сподівався. – Як саме, сер? Він не відповів, тільки стояв, згорнувши на грудях руки, втупивши очі в підлогу. За кілька хвилин він запитав досить чудним тоном: – Я забув: ви ніби казали, що бачили щось, коли відчинили двері? – Ні, сер. Саму тільки свічку долі. – Але ж ви чули дивний сміх? І, мабуть, чули його або щось подібне до нього раніше? – Так, сер. Тут є одна швачка, Грейс Пул – то вона так сміється. Вона якась кумедна. – Авжеж. Грейс Пул – ви вгадали. Вона, як ви кажете, кумедна – дуже кумедна. Гаразд, я над цим подумаю. А поки що я радий, що ви, крім мене, єдина людина, яка знає всі подробиці сьогоднішньої пригоди. Ви вмієте тримати язика за зубами, тож нікому ані слова. Я сам все це з’ясую, – провадив він далі, показуючи на ліжко. – Тепер вертайтесь до своєї кімнати. Я вже якось досплю ніч на канапі в бібліотеці. От-от виб’є четверту, а за дві години встає челядь. – Тоді на добраніч, сер, – мовила я, рушивши до дверей. Він наче здивувався, всупереч своїм словам, бо щойно сам звелів мені йти. – Як! – вигукнув він. – Ви вже мене залишаєте? Просто так? – Ви сказали, що я можу йти, сер. – Але ж не так, як ви: не попрощавшись, не мовивши співчутливого слова чи то побажання, – у всякому разі, не так коротко й сухо. Таж ви врятували мені життя, вирвали мене з пазурів жахливої болісної смерті! І ви йдете від мене геть, ніби ми зовсім чужі! Принаймні потиснімо одне одному руку. Він простяг мені свою руку, я подала йому свою; він узяв її спершу однією, а потім і обома руками. – Ви врятували мені життя; мені приємно, що саме вам я так багато завдячую. Більше я нічого не скажу. І я б нікого більше не потерпів у такій ролі, але ви, Джейн, – то зовсім інша річ. Ваше благодіяння для мене не тягар. Він замовк і подивився на мене; якісь слова тремтіли на його вустах, та голос не слухався його. – Іще раз на добраніч, сер. В такому випадку не може бути мови про дяку, благодіяння, тягар чи зобов’язання. – Я знав, – провадив він далі, – що колись ви зробите мені добро, я бачив це в ваших очах, коли зустрів вас уперше. їхній вираз і усмішка недарма… – він затнувся, а потім швидко провадив далі, – недарма осяяли радістю самісіньку глибінь мого серця. Кажуть, що існує природна симпатія, чув я й про добрих геніїв – тепер я певен, що й у найбезглуздішій казці є зерна правди. На добраніч, люба моя рятівнице! Голос його був сповнений дивної сили, а погляд пломенів дивним вогнем. – Я рада, що не спала, – мовила я й рушила до дверей. – Як, ви вже йдете? – Мені холодно, сер. – Холодно? Звісно, адже ви стоїте в калюжі! Гаразд, ідіть, Джейн, ідіть, – казав він, проте все ще тримав мене за руку, і я не могла її звільнити. Тоді я придумала спосіб. – Здається, йде місіс Фейрфакс, – сказала я. – Гаразд, ідіть, – мовив він, відпускаючи мою руку, і я пішла. Я повернулася до своєї постелі, але про сон не могло бути й мови. До світу я плавала бурхливим, радісним морем, де хвилі тривоги зливалися з хвилями радості. Подеколи мені здавалося, що я бачу ген за розбурханими валами берег, гарний, як рай, і час від часу підбадьорливий легіт будив мої надії й швидко ніс мій дух до жаданого берега, проте я не могла добутись туди навіть в уяві: супротивний вітер дув із суходолу й безперестанно відносив мене назад. Здоровий глузд опирався маренню, розважність застерігала пристрасть. Я була надто збуджена, щоб заснути, і встала, тільки-но надворі замрів світанок. РОЗДІЛ XVI Після тієї безсонної ночі я й хотіла, і боялася бачити містера Рочестера – хотіла знов почути його голос, але боялася зустріти його очі. До обіду я щомиті чекала його приходу. Часом, хоч і не дуже часто, він навідувався на кілька хвилин до класу, і в мене було таке передчуття, що сьогодні він неодмінно до нас завітає. Та ранок минув як звичайно: ніхто не порушив спокійного плину наших уроків. Щоправда, незабаром після сніданку я почула внизу коло спальні містера Рочестера якийсь гамір. Я пізнала бас Джона, голоси місіс Фейрфакс, Лі і куховарки – Джонової дружини. “Має щастя господар, що не згорів у ліжку!”, “Як можна вночі не гасити свічки!”, “Слава Богу, що він згадав про глек з водою!”, “Дивно тільки, чого він нікого не збудив?”, “Коли б тільки він не застудився, спавши на канапі в бібліотеці” і таке інше. Згодом до розмов прилучилися й нові звуки: чимось шкребли, щось пересували – то в кімнаті наводили лад. І коли я сходила вниз на обід, то крізь розчинені двері спальні побачила, що там знову все, як і було, тільки на ліжку бракувало запони. Лі стояла на підвіконні й витирала закурені шибки. Я хотіла була спитати її, що їй відомо про вчорашню подію, та, зайшовши досередини, побачила в кімнаті ще одну особу, – на стільці край ліжка сиділа жінка й пришивала кільця до нової запони. Ця жінка була не хто інший, як Грейс Пул. У своїй буденній коричневій вовняній сукні, у картатому фартусі, білій хустинці й очіпку вона здавалася такою, як і завжди, похмурою й мовчазною. Пильнувала тільки роботи і, здавалося, ні про що більше не думала. Ні на її низькому чолі, ні в грубуватих рисах її обличчя не було й сліду відчайдушної рішучості, якої можна було сподіватися в жінки, що намислила вбивство і чия жертва тоді ж таки навідала її кубло й сама переконалася в цьому. Так я собі думала. Це мене вразило й спантеличило. Не встигла я відвернути очі, як вона підвела голову і також глянула на мене: спокійно, незворушно. Вона не здригнулася, не зблідла, не почервоніла, нічим не виказала своєї провини чи страху, що я її викрию. – Доброго ранку, міс, – спроквола, як завжди, привіталася вона і, взявши нове кільце та трохи тасьми, шила далі. “Вчиню їй зараз невеличкий допит, – подумала я. – Просто в голові не вкладається, як вона може бути така незворушна”. – Доброго ранку, Грейс, – сказала я. – Що сталося? Я щойно чула, як слуги тут про щось говорили. – Просто хазяїн читав звечора в постелі та й заснув, не загасивши свічки, а завіси й загорілися. На щастя, він прокинувся ще до того, як зайнялися простирадла та дерево, і загасив вогонь водою. – Дивний випадок! – сказала я півголосом і, пильно глянувши на неї, запитала: – І містер Рочестер нікого не збудив? І ніхто нічого не чув? Грейс Пул вдруге підвела голову. На цей раз в її очах блиснула іскра якоїсь думки. Вона ніби нишком вивчала мене. – Знаєте, міс, – сказала вона, – слуги сплять так далеко, що навряд чи що чули. Кімната місіс Фейрфакс і ваша – найближчі до хазяїнової спальні. Місіс Фейрфакс каже, що теж нічого не чула: старі люди сплять міцно. – Вона помовчала, а потім додала підкреслено значущим тоном, хоч і вдавала з себе байдужу: – Адже ви, міс, молоді і, гадаю, спите чуйно, – невже й ви нічого не чули? – Чула, – сказала я стиха, щоб Лі, яка все ще витирала шибки, не могла вловити моїх слів. – І зразу я гадала, що це Пілот, однак Пілот не може сміятися, а я цілком ясно чула сміх, та ще й дивний. Вона відірвала нову нитку, гарненько її навощила, впевненою рукою заселила в голку, а тоді байдужісінько кинула: – Я гадаю, міс, що в такій халепі господар навряд чи став би сміятися. Вам це просто приснилося. – Мені це не приснилося, – відрізала я трохи запально, обурена її безсоромним спокоєм. Вона знову глянула на мене тим же допитливим і пронизливим поглядом. – А ви казали господареві, що чули сміх? – запитала вона. – Мені не довелось бачити його вранці. – І вам не спало на думку відчинити двері й виглянути в коридор? – питала вона далі. Починало скидатися на те, що Грейс Пул мене допитує і хоче непомітно витягти з мене деякі відомості. Раптом мені спало на думку: коли вона виявить, що я підозрюю її, то ще, чого доброго, викине й мені якогось злого коника, і я визнала за краще бути обачною. – Навпаки, – одказала я. – Я замкнула двері. – То ви не маєте звички замикати двері, як лягаєте спати? “Дідько б тебе взяв! Хочеш знати мої звички?” Обурення знов узяло гору над обачністю. І я відрізала: – Досі я часто забувала брати двері на засув: я й гадки не мала, що це потрібно. Я не думала, що треба боятися якоїсь небезпеки в Торнфілд-холі. Надалі ж, – сказала я з притиском, – я завжди міцно їх засуватиму, лягаючи спати. – І слушно зробите, – відповіла Грейс. – Щоправда, наші краї, наскільки я знаю, дуже спокійні, і я ніколи не чула, щоб на Торнфілд-хол нападали грабіжники, хоч усім добре відомо, що самого тільки посуду в коморі набереться на кількасот фунтів. А втім, як бачите, на такий великий дім дуже мало челяді, бо господар ніколи не живе тут довго, а коли й буває, то йому, нежонатому, багато не треба. Та я думаю так: осторога ніколи не вадить. Двері взяти на засув недовго, зате куди спокійніше від усякої напасті. Багато хто, міс, покладається на провидіння. І хоч провидіння часто боронить побожних, я все ж кажу: Боже поможи, та й сам не лежи. – На цьому вона скінчила своє довгеньке напучення в стилі статечної квакерки. Я все ще була приголомшена її незбагненною витримкою, а надто безмежним лукавством, коли зайшла куховарка. – Місіс Пул, – сказала вона, – обід для слуг от-от буде готовий. Ви підете вниз? – Ні, поставте на тацю пінту портеру й шматок пудингу, я сама віднесу її нагору. – А м’яса вам дати? – Можна, тільки небагато, і кавалочок сиру. Оце й усе. – А каші? – Ні, поки що не треба. Я зійду на кухню перед чаєм і зварю собі сама. Потім куховарка звернулася до мене й сказала, що місіс Фейрфакс чекає на мене з обідом. Я вийшла. За столом я майже не слухала пояснень місіс Фейрфакс про те, як зайнялася запона. Мені не давала спокою загадкова вдача Грейс Пул, а ще більше я прагнула з’ясувати собі її становище в Торнфілді. Та найдужче мене бентежило питання, чому її цього ж ранку не забрали до в’язниці або чому містер Рочестер бодай не вигнав цю жінку зі служби. Він же якнайясніше висловив свою впевненість в її злочинному замірі. Яка ж така причина змушувала його покривати її? Чого він і мені велів мовчати? Справді дивно: гордий, запальний і свавільний джентльмен, здавалося, залежав від найнижчої із своїх підлеглих, і то такою мірою, що, коли вона вчинила замах на його життя, він не наважився прилюдно звинуватити її, а тим більше покарати. Якби Грейс була молода й гарна, я б ще могла подумати, що інші, ніжніші, ніж обачність і страх, почуття спонукали містера Рочестера бути поблажливим. Але ж щодо такої зовсім негарної, літньої жінки, як Грейс Пул, ця думка не вкладалася в моїй голові. “Однак колись, – думала я, – й вона була молода та й доводилася ровесницею містерові Рочестеру. Місіс Фейрфакс сказала мені якось, що Грейс живе тут віддавна. Проте не думаю, щоб вона й молодою була гарна, хоч, як мені здається, своєрідність і сила характеру може врешті замінити жінці красу. Містер Рочестер любить сильні й ексцентричні натури, а Грейс таки ексцентрична. Що, коли якась примха (цілком можлива для такого запального й упертого чоловіка, як він) зробила його рабом цієї жінки, і тепер вона нишком впливає на нього – до цього призвела його необачність у минулому, якої він не може ані відкинути, ані забути”. Щойно я це подумала, як перед моїми очима постала квадратна плоска постать Грейс Пул, її непривабливе, сухе, навіть грубе обличчя, і я сказала собі: “Ні, не може бути! Мій здогад неправильний! А проте, – підказував мені внутрішній голос, який усі ми чуємо в наших серцях, – ти й сама негарна, а містерові Рочестеру неначе й подобаєшся, в усякому разі, тобі так здається. А згадай останню ніч, згадай його слова, його очі, його голос!” І справді, на хвилину я поновила в своїй пам’яті і його слова, і погляд, і голос. Я саме була в класі: Адель малювала, а я схилилася над нею і допомагала водити олівцем по паперу. Вона глянула на мене трохи здивовано. – Що з вами, мадемуазель? – запитала вона. – Ваші пальці тремтять, як листя, а щоки червоні, як вишні. – Я нахилилася, Адель, і кров ударила мені в голову. Вона стала малювати далі, а я думала. Я хутенько прогнала від себе неприємні здогади щодо Грейс Пул: вони викликали в мені огиду. Порівняла себе з нею й виявила, що ми дуже неоднакові. Бесі Лівен сказала, що я зовсім як леді, і то була правда. Я таки схожа на леді. А тепер я ще краща, ніж була тоді, як мене бачила Весі. Не така худенька й не така бліда – стала здоровша й моторніша, бо пізнала й світлі надії, і приємні розваги. “Вже вечоріє, – подумала я собі, глянувши у вікно, – а я ще не чула сьогодні ні голосу, ні ходи містера Рочестера. Та до ночі я його напевне побачу. Зранку я боялася цієї зустрічі, а тепер дуже прагну її, моє довге чекання переросло в нетерпіння”. Коли зовсім смеркло й Софі забрала Адель до дитячої кімнати, мені ще дужче захотілося зустрітися з містером Рочестером. Я дослухалася до дзвінків унизу і до кроків Лі, яку він мав прислати по мене. Часом мені вчувалася й хода самого містера Рочестера, і я оберталася до дверей, які от-от мали рипнути і впустити його досередини. Та двері ніхто не відчиняв, тільки через вікно до кімнати вступив морок. Було ще не пізно: містер Рочестер часто посилав по мене о сьомій, а то й о восьмій годині, а зараз іще тільки шоста. Сьогодні, коли я так багато мала йому сказати, мої сподівання мене не обманять. Я хотіла завести мову про Грейс Пул і почути, що він відповість. Я вирішила спитати його навпростець, чи вірить він, що саме вона підпалила спальню, і коли так, чому тримає її лиходійство в таємниці. Мене мало непокоїло, що це може його роздратувати. Я частенько, і то досить охоче, дражнила його, а тоді заспокоювала, і моє чуття ніколи не дозволяло мені заходити надто далеко. Я не переступала ризикованих меж, уміла спинитися на краєчку. Завжди дотримуючись шанобливості, відповідної до мого становища, я впевнено й безстрашно заперечувала йому, коли вважала за потрібне, і це подобалось нам обом. Нарешті рипнули східці. Зайшла Лі, але тільки сказати, що в кімнаті місіс Фейрфакс подано чай. І я рушила туди, рада, що нарешті йду вниз – як-не-як, а це ближче до містера Рочестера. – Ви, либонь, дуже хочете чаю, – сказала добра леді, коли я прийшла. – Ви так мало їли за обідом. Боюсь, – додала вона, – що ви занедужали. Ви вся червона, й очі ваші блищать, мов з гарячки. – Навпаки, я почуваю себе краще, ніж будь-коли. – Тоді доведіть це добрим апетитом. Чи не заварите ви чай? Хай я доплету цей рядок. – Скінчивши, вона встала й опустила штору. Працювати далі коло вікна не було як: присмерк перейшов у цілковиту темряву. – Який гарний вечір, – сказала вона, глянувши у вікно, – хоч і не зоряно. Можна сказати, що містер Рочестер вибрав підхожий день для подорожі. – Для подорожі? Хіба містер Рочестер кудись поїхав? Я не знала, що його нема. – Одразу ж, як поснідав, він вирушив до Ліза – це маєток містера Ештона, за десять миль по той бік Мілкота. Сьогодні там збирається приємне товариство: лорд Інгрем, сер Джордж Лін, полковник Дент та інші. – І на вечір він буде вдома? – Ні, не повернеться, мабуть, і завтра. Гадаю, він пробуде там тиждень або й більше. Коли ці знатні світські люди збираються разом, їх оточує така розкіш і веселість, вони мають стільки всього собі на розвагу, що зовсім не поспішають розстатися. При такій нагоді аж надто в ціні чоловіки, а містер Рочестер у товаристві такий цікавий та веселий, що, вірте мені, там його носитимуть на руках. Він подобається дамам, хоч навряд чи їх вабить його зовнішність. Та я гадаю, що товариськість і весела вдача містера Рочестера, а може, багатство й родовитість покривають деякі вади його зовнішності. – У Лізі будуть і дами? – А то ж як! Там буде місіс Ештон з трьома дочками – дуже елегантні молоді панни, будуть там Бланш і Мері Інгрем – страх які вродливі дівчата! Пригадую собі, шість або сім років тому я бачила Бланш. Тоді їй було тільки вісімнадцять. Вона приїжджала на Різдво, коли містер Рочестер давав бенкет. Бачили б ви нашу їдальню того вечора! Як пишно її опорядили! А скільки було свічок, світла! Приїхало десь із п’ятдесят леді й джентльменів – усі найзначніші родини графства, а міс Інгрем була царицею бенкету. – Ви кажете, що бачили її, місіс Фейрфакс? Яка ж вона? – Авжеж, бачила! Двері їдальні стояли відчинені навстіж, а що було Різдво, то й слугам дозволялося прийти до зали й послухати, як співають і грають дами. Містер Рочестер запросив мене зайти, я сіла в куточку й дивилася на всіх. Таких розкошів я ще ніколи не бачила. Дами були у прегарних сукнях, більшість – принаймні молоді, виглядали гарненькими, але міс Інгрем була таки справді найкраща. – Яка ж вона? – Струнка й висока, з округлими плечима, шия довга і гнучка, шкіра чиста й смаглява, риси шляхетні, очі великі й темні, як у містера Рочестера, і іскристі, як її діаманти. Волосся – чорне-пречорне, зачіска до лиця: на потилиці корона з товстих кіс, а спереду довгі лискучі кучері, таких я ніколи ні в кого не бачила. Вона була вся в білому. Пов’язаний через плече ясно-жовтий шарф доставав довгими торочками аж до колін. У косах красувалася жовта квітка; в чорних кучерях вона аж світилася. – Певно, Бланш Інгрем зачарувала всіх? – 0 так, безперечно! І то не так красою, як хистом. Вона співала, а один добродій пригравав на фортепіано. Потім співала дует із містером Рочестером. – Із містером Рочестером? Я й не знала, що він співає. – Він має чудовий бас і тямить у музиці. – А міс Інгрем? Який у неї голос? – Дуже приємний і дзвінкий. Вона чарувала своїм співом. Що то за розкіш була її слухати! А потім вона грала. Я не дуже розуміюсь на музиці, а от містер Рочестер прекрасно її знає, і я чула, як він казав, що міс Інгрем обдарована піаністка. – І ця чарівна й талановита дівчина досі не заміжня? – Виходить, що ні. Десь, певне, ні вона, ні її сестра не мають великого посагу. Маєток старого лорда Інгрема за законом не можна ділити, і він мало не весь перейшов до старшого сина. – І все-таки дивно. Як це жоден багатий чоловік – з титулом чи без титулу – не накинув на неї оком? От хоч би й містер Рочестер. Адже він багатий, правда? – О так! Тільки ж, бачте, він набагато старший за неї. Містерові Рочестеру от-от сповниться сорок, а їй тільки двадцять п’ять. – То й що? Бувають ще й не такі нерівні шлюби. – Воно так. Тільки я не уявляю собі, щоб містер Рочестер одружився з нею. А чого ви нічого не їсте? Як сіли за стіл, то ще і в рот нічого не брали. – Дякую. Мені тільки пити хочеться. Чи не дозволите мені ще одну чашку? Я вже хотіла була спитати про можливий шлюб містера Рочестера з прекрасною Бланш, аж тут зайшла Адель і розмова звернула на інше. Тільки знову опинившись на самоті, я ще раз передумала все те, що довідалась, ще раз назирнула собі в серце й доклала зусиль, щоб вивести розум і душу з манівців та бездоріжжя на тверду стежку здорового глузду. Покликана на суд моєї совісті, пам’ять призналася, що останніх два тижні я потурала своїй уяві, а від учора ще й голубила химерні надії, бажання й прагнення. Потім виступив розум, який спокійно, ясно й переконливо показав мені, що я втекла від дійсності у світ захмарних мрій. І я винесла такий вирок: “Ще не було в світі такої дурепи, як Джейн Ейр, і навіть найвигадливіша ідіотка не живила себе такою солодкою брехнею й не пила отрути так жадібно, як п’ють нектар. То ти, – казала я собі далі, – подобаєшся містерові Рочестеру? Ти зачарувала його? Ти дорога йому? Тьху! Яка ти дурна! Родовитий джентльмен, світська людина виявляє часом крихту уваги до своєї підлеглої, наївної дівчини, а вона й рада! Чого? Дурне, смішне дівча! Невже навіть самолюбство не зробило тебе мудрішою? Щоб ото ще раз переживати подумки коротку вчорашню сцену?.. Сховай своє лице, безсоромна! Він сказав щось на похвалу твоїм очам? Сліпа лялько! Зніми з очей полуду і глянь на свою несосвітенну дурість! Хай не жде добра та жінка, що п’є мед з вуст свого господаря, який не може одружитися з нею. І хіба що тільки божевільна ятрить собі серце й віддається прихованому коханню, бо, притаєне й невзаємне, воно лише спалить ту душу, в якій зайнялася його перша іскра. А якщо воно стане відкрите і взаємне, то, як облудний вогник, заведе тебе в грузьку драговину, звідки нема вороття. Отже, слухай, Джейн Ейр, собі вирок. Завтра ти сядеш перед дзеркалом і змалюєш сама себе точнісінько такою, як ти є, не затираючи жодної вади, жодної гострої риси, жодної неправильної лінії, і підпишеш так: “Портрет бідної, негарної та безрідної гувернантки”. Потім знайди у своїй скриньці з фарбами пластинку із слонової кістки, візьми палітру, змішай найкращі, найсвіжіші й найчистіші фарби, добери найтонший пензлик з верблюжої шерсті і змалюй найкраще з кращих личко, яке тільки можеш собі уявити. Змалюй його точнісінько за описом Бланш Інгрем, який зробила місіс Фейрфакс. Не забудь чорних-пречорних кучерів та східних очей… Що? Ти хочеш скопіювати очі містера Рочестера? Стривай! Годі вагатися! Годі зітхати! Не жалій за тим, чого немає! Я визнаю тільки розум і рішучість! Пригадай величні й гармонійні риси, античну шию та груди, покажи білу як сніг руку; округле плече, не пропусти золотого браслета та ще каблучки з діамантом, змалюй одяг: і пишні мережива, і веселкову гру атласу, і гарну лінію шарфа, і золотисту троянду, і підпиши цей портрет так: “Бланш, довершена високородна леді”. І як тобі ще колись уявиться, що містер Рочестер прихильний до тебе, то витягни обидві ці картини й порівняй. Скажи сама собі: “Якби містер Рочестер побажав, то міг би домогтися любові цієї високородної леді, і хіба не смішно думати, що йому подобається ця бідна й непоказна плебейка?” “Так я й зроблю”, – запевнила я себе. Заспокоєна цим рішенням, я заснула. І свого слова додержала. Одну-дві години забрав у мене мій власний портрет, і десь коло двох тижнів я малювала на слоновій кістці мініатюрне обличчя уявної Бланш Інгрем. Вона виглядала пречудово, і контраст між двома портретами був такий великий, що більшого годі було й бажати в моєму самоприниженні. Ця робота пішла мені на користь: вона зайняла мою голову й руки і додала сили й стійкості новим почуттям, що їх мені часом хотілося б прогнати з свого серця. Незабаром я мала право привітати себе з тим, що скорила почуття своїй волі. Завдяки цьому я зустріла наступні події доволі таки спокійно. Бо якби вони захопили мене зненацька, то хто зна, чи стало б мені сили вдавати байдужу принаймні зовні. РОЗДІЛ XVII Минув тиждень, десять днів, а містера Рочестера все ще не було дома, й від нього не надійшло жодної звістки. Місіс Фейрфакс казала, що вона не здивується, коли він просто з Ліза поїде до Лондона, а звідти подасться на континент і покажеться в Торнфілді десь аж через рік. Він уже не раз отак зненацька й несподівано покидав свій маєток. Коли я це чула, мене обсипало морозом, і серце завмирало в грудях. Я вже почала піддаватися гіркому розчаруванню, проте, добре розміркувавши й згадавши свої принципи, я не дала волі своїм почуттям. Мені аж дивно, як легко я поборола ці тимчасові вагання, як легко відкинула хибну думку, що поведінка містера Рочестера повинна глибоко мене цікавити. Не те, щоб я принижувала себе рабською думкою про свою жалюгідність. Навпаки, я казала собі: “Тебе не єднає з господарем Торнфілда нічого, крім служби, за яку тобі платять гроші: ти вчиш його вихованку і, коли до тебе за це ставляться з пошаною і вдячністю, то цього й слід чекати, зваживши на твою сумлінну працю. Повір, це єдиний зв’язок, який він насправді визнає між собою й тобою. Тож не роби з господаря предмета любові, ненависті чи розпачу. Містер Рочестер тобі не пара. Тримайся свого кола, не забувай про самоповагу і не даруй своїх сил, душі й щирого серця тому, кому така пожертва непотрібна і хто нею гребує”. Я спокійно виконувала свою щоденну роботу. Тільки коли-не-коли в голові моїй зринала думка, що доведеться кидати Торнфілд. Я несамохіть складала оголошення й уявляла собі, яка може бути моя нова служба. Я не бачила потреби спиняти ці думки: може, вони мені принесуть полегкість. Містера Рочестера не було вже десь понад два тижні, коли місіс Фейрфакс одержала листа. – Це пише господар, – сказала вона, глянувши на конверт. – Тепер, мабуть, ми довідаємось – ждати його чи ні. Поки вона ламала печатку й читала листа, я пила каву (це було за сніданком). Кава була гаряча, і раптовий рум’янець на моїх щоках завдячував саме цій обставині. А от чому затремтіла моя рука й чому я несамохіть вилила половину кави з чашки на блюдце, я б не могла сказати. – От тобі й маєш! Часом мені здається, що в нас дуже тихо, та скидається на те, що тепер у нас буде роботи аж по зав’язку. Принаймні на якийсь час, – сказала місіс Фейрфакс, і далі тримаючи перед очима листа. Я не зважилася відразу попросити пояснення, а спершу пов’язала Аделі фартух, дала їй ще одну булочку, налила молока в чашку, а тоді байдуже кинула: – Може, містер Рочестер скоро повернеться? – Авжеж. Пише, що за три дні. Він буде на той четвер. Та ще й не сам. Хто знає, скільки люду привезе з Ліза. Він звелів приготувати всі кращі спальні та як слід поприбирати бібліотеку й вітальню, і радить мені найняти більше людей на кухню. Хоч би із заїзду “Джордж” у Мілкоті або деінде. Дами прибудуть з покоївками, а джентльмени з камердинерами. Буде в нас як на ярмарку! – по цій мові місіс Фейрфакс поспіхом ковтнула свій сніданок і хутенько пішла готуватися до гостей. Ці три дні, як вона й казала, мешканці Торнфілда не мали коли і вгору глянути. Я думала, що всі покої в домі такі вже чисті й прибрані, що далі нікуди, та, видно, я помилялася. На поміч узяли ще трьох жінок. Мели, мили й натирали підлоги, вибивали килими, знімали, протирали картини, дзеркала й люстри, палили у спальнях каміни й просушували перед ними перини та ковдри. Такого я досі не бачила. Адель бігала серед цього гармидеру як несамовита. Готування до сподіваних гостей доводило її до екстазу. Вона веліла Софі переглянути всі свої “туалети”, тобто суконьки, переробити ті, що “вийшли з моди”, а решту вичистити й випрасувати. Сама вона не робила нічого, тільки гасала по парадних кімнатах, танцювала на ліжках, качалася на матрацах і вилазила на купи перин та подушок перед камінами, де аж гуло полум’я. На цей час вона була звільнена від уроків. Місіс Фейрфакс знайшла роботу й мені, і я весь час допомагала або скоріше заважала їй та куховарці в коморі. Вони вчили мене робити креми, наполеони, пиріжки з сиром, смажити птицю й прикрашати десертні страви. Гості мали приїхати у четвер, годині о шостій, саме на обід. І до їхнього приїзду мені не було коли літати думками в хмарах. Я була весела й моторна, як усі, хіба що відставала у веселості від Аделі. Правда, коли-не-коли щось холодило мою радість і мимоволі відкидало мене в царство сумнівів, здогадів і неясних передчуттів. Це бувало, коли мені траплялося бачити, як двері перед сходами на третій поверх (останнім часом їх тримали на замку) помалу відчиняються і з них в накрохмаленому чіпці, білому фартусі та хустині виходить Грейс Пул, як вона у своїх повстяних капцях нечутно ступає по галереї, як заглядає у спальні, де все перевернуто догори дном, і, спиняючись то тут, то там, дає поради жінкам, чим найкраще протирати камінні грати, чистити мармурові полиці чи виводити плями на шпалерах, а тоді йде далі. Отак раз на день вона сходила на кухню, обідала, викурювала невеличку люлечку і з кухлем портеру в руках ішла назад, щоб зігріти душу в своєму похмурому відлюдному барлозі. Тільки одну годину з двадцяти чотирьох бувала вона внизу із слугами, а решту часу сиділа й шила нагорі, у низькій кімнаті з дубовими шпалерами. А може, ще й сміялася сама до себе своїм моторошним сміхом – одним одна, як в’язень у тюрмі. Найдивовижніше було те, що жодна душа в домі, крім мене, не зважала на неї й не дивувалася з її звичок, ніхто не пліткував про її становище і службу, ніхто не співчував її самотині й відлюдкуватості. Лише раз я ненароком підслухала уривок розмови між Лі та однією із жінок-поденниць. Десь, певне, мова зайшла в них про Грейс. Лі сказала щось, чого я не дочула, а жінка зауважила: – Мабуть, їй добре платять? – Так, – сказала Лі. – Я б сама хотіла мати стільки. Я не нарікаю на свою платню, ні – в Торнфілді платять по-божому, тільки ж я не дістаю й п’ятої частини того, що платять Грейс Пул. Вона відкладає гроші – що три місяці їздить до Мілкота в банк. Мене не здивує, якщо, пішовши звідси, вона зможе жити на ці гроші, бо зібрала їх таки чимало. Та вона, певне, звикла до місця. До того ж їй іще нема й сорока, а з її здоров’ям ніяка робота їй не страшна. Сидіти згорнувши руки їй ще рано. – Вона, мабуть, дуже старанна? – спитала жінка. – 0!.. Вона своє діло знає… і краще, ніж будь-хто, – значуще сказала Лі. – Тільки ж не кожний пішов би на це… хоч би як йому платили. – Та воно так, – була відповідь. – Дивно тільки, невже господар… Жінка хотіла була казати далі, аж тут Лі побачила мене і штовхнула її ліктем. – А вона хіба не знає? – пошепки спитала поденниця. Лі хитнула головою, і балачка, звісно, урвалася. З того всього я зробила висновок: у Торнфілді є якась таємниця, і мене свідомо вилучили з числа тих, що її знають. Надійшов четвер. Ще звечора все було готове до приїзду гостей: розстелено килими, повішено запони, ліжка застелено білосніжними укривалами, розставлено все, що треба, на туалетних столиках, протерто меблі, поставлено у вази квіти. І спальні, і вітальні стали ще пишнішими, ще світлішими. Причепурили й залу. Старий різьблений годинник, східці й поруччя було вичищено так, що вони блищали, як дзеркало. В їдальні на буфеті мінився срібний посуд. У вітальні й будуарі по всіх кутках стояли вазони. Вечоріло. Місіс Фейрфакс убралася в свою найкращу чорну атласну сукню, наділа рукавички й почепила золотий годинник: вона мала зустрічати гостей, розводити дам по кімнатах і таке інше. Вбрали й Адель, хоч я й сумнівалася, що її покажуть гостям, принаймні того дня. Проте, щоб потішити дівчинку, я дозволила Софі одягнути її в коротеньку пишну муслінову суконьку. Мені ж не було потреби міняти одяг. Я не збиралася покидати свій притулок – класну кімнату. В цей тривожний час вона стала для мене ніби захистком. Стояв теплий ясний весняний день, один із тих днів наприкінці березня або на початку квітня, які зі своїм щедрим сонячним сяйвом встають над землею, як вістуни літа. Хоч він наближався до кінця, вечір був теплий, і я сиділа в класі з шитвом край відчиненого вікна. Зашелестівши своєю святковою сукнею, зайшла місіс Фейрфакс. – Довгенько їдуть, – сказала вона. – Добре, що я замовила обід на сьому, а не на шосту, як казав містер Рочестер, бо шоста вже минула, а їх усе нема. Я послала Джона до брами виглядати їх. Звідти далеко видно шлях на Мілкот. – Добра пані підійшла до вікна. – Онде він, – сказала вона і гукнула вниз:- Агов, Джоне, які новини? – Їдуть, пані, – відповів той. – За десять хвилин будуть тут. Адель враз підскочила до вікна. Я й собі підійшла, тільки стала так, щоб, невидима за фіранкою, могла все бачити. Джоновим десятьом хвилинам не було кінця, аж нарешті ми таки почули перестук коліс. Тоді побачили чотирьох вершників, що мчали чвалом, а за ними дві відкриті карети. Над каретами маяли серпанки й коливалися пера. Двоє вершників були молоді елегантні добродії, третій – містер Рочестер на своєму гарному жеребці Мезрурі. Поруч із ним їхала молода дівчина. Вони були перша пара кавалькади. Попереду біг Пілот. Лілова амазонка дівчини мало не замітала землю, її серпанком метляв вітер, а на плечі разом із складками прозорого серпанку спадали її чорні-пречорні кучері. – Міс Інгрем, – скрикнула місіс Фейрфакс і поспішила вниз на своє місце. Дорога завертала за ріг будинку, і кавалькада зникла з очей. Адель почала проситися вниз, та я взяла її на коліна й пояснила, що негарно виходити до тих дам ні тепер, ані пізніше, поки її не покличуть, що містер Рочестер розгнівається. Адель відразу заплакала й витерла сльози аж тоді, коли я вдала з себе сердиту. В холі чути було веселі голоси: низькі – чоловічі і дзвінкі – жіночі гармонійно зливалися, і все покривав звучний, хоч і не дуже гучний голос господаря Торнфілд-холу, який вітав шляхетне товариство під своїм дахом. Далі ми почули тихий веселий сміх і кроки на сходах та в коридорі. Десь стукали двері, потім настала тиша. – Вони переодягаються, – сказала, зітхнувши, Адель, яка уважно прислухалася до кожного звуку. – Коли я жила з мамою і в неї бували гості, мені дозволяли ходити з дамами до вітальні та до їхніх кімнат. Я частенько дивилася, як покоївки одягали та зачісували їх, і це було дуже цікаво. У них є чого навчитися. – Може, ти хочеш їсти, Адель? – О так, мадемуазель! Ось уже п’ять чи шість годин, як ми нічого не їли. – Гаразд, поки дами у своїх кімнатах, я піду вниз і пошукаю чогось попоїсти. Я крадькома шмигнула зі свого захистку і чорним ходом пройшла просто до кухні. А тут кипіло й шкварчало! Суп і риба скоро мали бути готові, і куховарка поралася біля плити така збуджена, аж страшно ставало, що от-от загориться й вона. У челядні коло вогню сиділо два кучери й три камердинери. Покоївки, мабуть, були коло своїх господинь. Скрізь сновигали найняті в Мілкоті слуги. Поминувши цей гармидер, я пройшла до комори, взяла холодну смажену курку, хліб, кілька солодких пиріжків, дві-три тарілки, ножі й виделки і з цією здобиччю хутенько побігла назад. Я вже опинилась у коридорі й саме зачиняла за собою двері з чорного ходу, як жвавий гомін голосів у спальнях дав мені знати, що дами збираються вийти зі своїх покоїв. До класної кімнати треба було йти повз їхні двері, а що я не хотіла навертатися їм на очі зі своєю ношею, то спинилася, бо тут, у коридорі, не було вікна, і тепер, коли сіло сонце, зробилось геть темно. З кімнат легко, весело й безтурботно одна по одній почали з’являтися тимчасові мешканки, їхній одяг світився й поблискував у сутінку. На якусь хвилю вони збилися купкою на другому кінці коридора й неголосно перемовлялися короткими фразами. Весь цей табунець зійшов униз сходами тихо й нечутно, як скочуються з пагорба хвилі туману. Мені здалося, що таких елегантних жінок я ще зроду не бачила. Адель підглядала через шпарку в прихилених дверях. – Які гарні дами! – скрикнула вона. – Як мені хочеться піти до них! Чи не пошле містер Рочестер по нас після обіду? Як ви гадаєте? – Мабуть, що ні. Містер Рочестер має інший клопіт. Кинь сьогодні думати про дам. Може, побачиш їх завтра. А ось твій обід. Вона й справді була голодна, бо курка й пиріжки на якийсь час поглинули її увагу. Як добре, що я подбала про їжу, а то б і ми, і Софі, якій я дещо дала з наших запасів, могли б лишитися без обіду – нижньому поверхові було не до нас. Десерт не подавали до дев’ятої вечора, і ще о десятій лакеї знай бігали сюди-туди з тацями й чашками кави. Я дозволила Аделі посидіти набагато довше, ніж звичайно, бо вона заявила, що ніяк не може спати, коли внизу рипають двері й повсюди сновигають люди. Крім того, що буде, коли містер Рочестер покличе її, а вона вже лежатиме в ліжку? Було б дуже шкода пропустити таку нагоду. Я розповідала їй казки, доки вона могла їх слухати, а тоді, задля зміни, вивела її в коридор. У холі горіли лампи, і їй було цікаво дивитися через балюстраду, як заходять і виходять слуги. Уже зовсім пізно ввечері ми почули в вітальні, куди перенесли рояль, музику. Ми з Аделлю сіли на верхніх приступках сходів і слухали. Коли це до звуків рояля долучився голос. Співала жінка, і то дуже приємно. Спочатку вона співала соло, потім почувся дует, а тоді жартівлива пісня. У перервах між співами лунав веселий гомін. Я уважно прислухалася й раптом зрозуміла, що мої вуха намагаються вловити серед цих невиразних звуків характерні інтонації містера Рочестера; коли ж я почала вирізняти його голос з-поміж інших голосів, то спробувала розібрати окремі слова. Годинник вибив одинадцяту годину. Я глянула на Адель. Вона схилила голову мені на плече, її очі вже зовсім злипалися. Я взяла її на руки й віднесла в ліжко. Леді й джентльмени розійшлися по своїх покоях десь близько першої години. Другий день був такий же веселий, як і перший. Гості подалися оглядати околиці Торнфілда. Виїжджали рано-вранці, хто в кареті, хто верхи. Я бачила, як вони вирушали і як верталися. Міс Інгрем, як і вчора, була єдиною дамою, що їхала верхи, і, як і вчора, містер Рочестер гарцював поруч неї. Вони їхали окремо від інших. Я звернула на це увагу місіс Фейрфакс, що стояла зі мною коло вікна. – Ви казали, що навряд чи вони поберуться, – сказала я. – А бачите, містер Рочестер віддає їй перевагу перед іншими дамами й не приховує цього. – Начебто так. Безперечно, він захоплюється нею. – А вона ним, – додала я. – Дивіться, як вона схилила до нього голову, ніби в них задушевна розмова. Я б дуже хотіла бачити її обличчя. Досі я ще зовсім його не бачила. – Побачите сьогодні ввечері, – відповіла місіс Фейрфакс. – Я при нагоді сказала містерові Рочестеру, що Адель дуже хоче з’явитися перед дамами, а він відповів: “О! Тоді нехай прийде сьогодні після обіду до вітальні і попросіть міс Ейр прийти разом з нею”. – То він же це сказав задля годиться, і повірте мені, що моя присутність там непотрібна, – відповіла я. – Я сказала йому, що ви не звикли до товариства й навряд чи маєте охоту з’являтися в такій веселій компанії – та ще й не знайомій, а він на це відрізав, як ото він уміє: “Казна-що! Коли вона відмовиться, скажіть їй, що я велів неодмінно їй бути, а коли опиратиметься, то сам приведу її”. – Я не буду завдавати йому такого клопоту, – сказала я. – Коли так, то я піду. Тільки ж я дуже не хочу. А ви будете там, місіс Фейрфакс? – Ні. Я відпросилася, і він дозволив мені не приходити. Я вам пораджу, як зробити так, щоб не з’являтися перед гостями, бо це найнеприємніше. Вам треба пройти до вітальні, коли там ще не буде гостей, іще до того, як дами встануть з-за столу. Виберіть собі місце в тихому куточку. Потім, коли прийдуть чоловіки, вам не треба лишатися там, хіба що ви самі захочете. Просто нехай містер Рочестер побачить вас, а тоді можете тихенько зникнути – ніхто й не помітить. – А чи довго у нас будуть гості, як ви гадаєте? – Два або три тижні – не більше. Після великодніх канікул сер Джордж Лін, якого оце обрали членом парламенту від Мілкота, повернеться до Лондона. Гадаю, що й містер Рочестер поїде за ним. Вже й так він прожив на диво довго в Торнфілді. Мене аж трошки трусило від думки, що доведеться вийти з своєю вихованкою до гостей. Зате Адель, почувши, що увечері її представлять дамам, цілий день тішилася, і тільки коли Софі почала її одягати, вона, усвідомивши важливість усієї церемонії, трохи втихомирилася. З довгими, дбайливо зачесаними кучерями, в рожевій атласній сукні із зав’язаним бантом поясом, у мереживних рукавичках вона мала дуже урочистий вигляд, їй не треба було нагадувати, щоб не м’яла сукні. Коли її вбрали, вона поважно сіла на стільчик, завбачливо піднявши поділ атласної спіднички, і заявила мені, що й не ворухнеться, поки я не буду готова. А я не барилася. Хутенько наділа свою найкращу сукню (сріблисто-сіру, яку справила до весілля міс Темпл і якої відтоді не вдягала), зачесалася і пришпилила свою єдину оздобу – брошку з перлинами. І ми зійшли вниз. На щастя, до вітальні вів другий хід і нам не довелося йти туди через їдальню, де саме всі обідали. В каміні тихо палахкотіло полум’я, а серед букетів рідкісних квітів, що прикрашали столи, горіли воскові свічки, заливаючи світлом порожню кімнату. Яскраво-червона завіса затуляла арку. І хоч яка тонка була ця перепона між двома кімнатами, її виявилося досить, щоб заглушити голоси гостей за столом у їдальні. Я чула тільки невиразний гомін. Адель, що й далі перебувала під впливом урочистої події, не мовивши ні слова, сіла на ослінчик, який я їй показала. Сама я, взявши зі столу книгу, вмостилася коло вікна й спробувала читати. Адель поставила свого ослінчика біля моїх ніг. За хвилину вона торкнула моє коліно. – Що таке, Адель? – Можна мені взяти одну з цих чудових квіток, мадемуазель? Вона дуже пасуватиме до моєї сукні. – Ти забагато думаєш про свою сукню, Адель, а квітку можеш узяти, – відповіла я і, вийнявши з вази троянду, заткнула їй за пояс. Вона аж зітхнула з великого задоволення, ніби келих її щастя був урешті повний. Я підвернулася, щоб сховати усмішку, якої не могла стримати: було щось кумедне й воднораз сумне в поважному й побожному ставленні маленької парижанки до свого вбрання. В їдальні засовали стільцями – дами вставали з-за столу. Відсунули завісу, й тепер я побачила їдальню. Люстри заливали своїм світлом срібло й кришталь розкішно сервірованого для десерту стола. Дами попрямували до вітальні. Вони зайшли, і завіса знов затулила арку. їх було тільки вісім, а проте, коли вони мальовничою черідкою перейшли поріг, здавалося, що їх куди більше. Деякі з них були високі, більшість – у білому. Пишні сукні з хвилястими складками надавали їхнім постатям величності, як ото туман звеличує місяць. Я встала й зробила реверанс: одна-дві ледь кивнули, деякі тільки зиркнули на мене. Дами розійшлися по кімнаті, нагадавши мені легкістю і плавністю своїх рухів зграю білоперих птахів. Деякі посідали на канапи й отоманки. Інші схилилися над столами, розглядаючи квіти й книги, решта стали біля каміна. Вони розмовляли тихо, хоч і дуже чітко й виразно, певно, так уже звикли. Зараз я перелічу всіх, хоч про їхні імена я, звісно, довідалася пізніше. Передусім тут була місіс Ештон і дві її дочки. За молодих літ вона, мабуть, була гарна й досі добре збереглася. її старша дочка Емі була невисока на зріст, мала простодушні, – щоб не сказати дитячі, – риси й манери, що робили її особливо принадною. Біла муслінова сукня з блакитним поясом дуже їй личила. Друга дочка, Луїза, була вища й показніша, її гарненьке личко якраз відповідало французькому виразові “minois chiffonne”. Обидві сестри нагадували прекрасні лілеї. Велика й огрядна леді Лін мала десь років сорок. Трималася вона дуже рівно й гоноровито, вбрана була в розкішну сукню з міньйонового атласу, її темне волосся ще більше відтіняли блакитні пера й віночок із самоцвітів. Місіс Дент була трохи не така показна, хоч, як на мене, набагато аристократичніша. Вона мала тендітну постать, бліде, ніжне лице й русяве волосся, її чорна атласна сукня, шаль з дорогих закордонних мережив та перлові оздоби сподобалися мені більше, ніж веселкова строкатість титулованої дами. Найпоказнішими з усіх – може, тому, що були найвищі – здавалися вдова лорда Інгрема та її дочки, Бланш і Мері. Всі три були втіленням жіночої величі. Вдова мала років понад сорок; її стан був іще стрункий. В її косах – принаймні при свічках – не видно було сивини, а зуби вражали білістю. Багато хто сказав би, що, як на її вік, вона прекрасно збереглася. І то, звісно, була правда. Але її манери й вираз обличчя виказували нестерпну зарозумілість і зневагу до всього. У неї був римський ніс та подвійне підборіддя, що переходило в шию; на всіх її рисах відбивалась огидна бундючність. Здавалося, навіть її підборіддя було якось неприродно задерте догори. Мала вона також холодні, жорстокі очі, що нагадували мені очі місіс Рід. А як вона вміла карбувати слова своїм низьким владним голосом! Червона оксамитова сукня й тюрбан з індійського шовку мали надати їй (мабуть, так вона гадала) справді царської величі. Бланш і Мері були однакові на зріст і високі й рівні, як тополі. Мері для свого зросту була дуже вже худа, ну а постаті Бланш могла б позаздрити й богиня Діана. Я, звісно, розглядала її з особливою цікавістю. Насамперед я хотіла впевнитись, чи місіс Фейрфакс правильно її описала, по-друге, чи подібна вона до тієї мініатюри, яку я змалювала в уяві, а по-третє, – ніде правди діти! – чи така вже вона гарна, щоб бути до пари містерові Рочестеру. І що б ви думали? Вона була точнісінько така, як її описала місіс Фейрфакс та як на моєму малюнкові. Стрункий стан, округлі плечі, граційна шия, темні очі й чорні кучері. А обличчя? Це було лице її матері, тільки й того, що молодше: те саме низьке чоло, та сама пихатість і зневага до всього. Щоправда, це була не материна понура пихатість: молода панна раз у раз сміялася. Та в цьому сміхові дзвеніли нотки іронії. Вираз іронії лежав і на її повних гордовитих губах. Кажуть, генії самовпевнені, однак я не можу сказати, чи міс Інгрем була генієм, але самовпевнена вона була, та ще й яка! Вона завела мову про ботаніку з тихою місіс Дент. Здавалося, що місіс Дент не вивчала цієї науки, хоч і дуже любила квіти, особливо польові. А міс Інгрем її вивчала й пихато-зневажливо закидала місіс Дент ботанічними термінами. Я одразу зрозуміла, що вона (як ото кажуть між школярами) “підштрикує” місіс Дент, тобто сміється з її неуцтва, її “підштрикування”, може, було й дотепне, та аж ніяк не добродушне. Міс Інгрем сіла за рояль і блискуче заграла, а потім заспівала, і то чудово. Вона звернулася по-французькому до своєї матері й говорила добре, швидко й з правильною вимовою. Мері з вигляду була ніжніша й відвертіша. Бланш була смаглява як іспанка, а Мері мала світлішу шкіру. І воднораз Мері була млява і якась ніби нежива, її обличчю бракувало виразу, а очам – блиску. Вона мало говорила й, сівши в крісло, так і застигла в ньому, наче статуя в ніші. Обидві сестри були в білосніжних сукнях. Чи визнавала я тепер, що містер Рочестер може зупинити свій вибір саме на міс Інгрем? Я не могла того сказати, бо не знала, які жінки йому подобаються. Коли він любить величних, то міс Бланш була сама велич. До того ж вона була обдарована й весела. Більшість чоловіків, видно, захоплюються нею, а що вона подобається містерові Рочестеру, то в цьому я вже мала нагоду впевнитися. Остання тінь сумнівів зникла, коли я побачила їх разом. Не подумай, читачу, що Адель так ото й сиділа незворушно біля моїх ніг. Ні! Щойно зайшли дами, як вона встала їм назустріч, зробила низький реверанс і сказала: – Добрий вечір, пані! Міс Інгрем глузливо глянула на неї і вигукнула: – А це що за лялька? Леді Лін зауважила: – Мабуть, це вихованка містера Рочестера, маленька француженка, про яку він говорив. Місіс Дент лагідно взяла її за руку й поцілувала. Емі й Луїза Ештон вигукнули разом: – Яке любе дівчатко! Вони покликали її на канапу. Сівши між ними, Адель без угаву гомоніла то по-французькому, то каліченою англійською мовою, прикувавши до себе увагу не тільки молодих панночок, а й місіс Ештон і леді Лін. Адель почувала себе на сьомому небі. Нарешті подали каву. Я сиділа в затінку, якщо він міг бути в цій сліпуче освітленій залі. Мене наполовину ховала віконна штора. Знову відсунули завісу, й зайшли чоловіки. Вони, як і дами, були дуже показні: всі в чорному, здебільшого високі, дехто з них молодий. Генрі й Фредерік Лін – дуже галантні чепуруни, полковник Дент – з гарною поставою справжнього військового. Містер Ештон, окружний суддя, був дуже поважний: сивий чуб, чорні брови та вуса надавали йому вигляду театрального “благородного батька”. Лорд Інгрем, як і його сестри, був високий і гарний, хоч, як і Мері, млявий та апатичний на вигляд, так наче через свій високий зріст він втратив жвавість і навіть розум. А де ж містер Рочестер? Він входить останній. Я не дивлюся на арку, проте бачу його. Я хочу зосередити свою увагу на дротиках і вічках гаманця, який я плету, хочу думати тільки про цю роботу й бачити тільки срібний бісер та шовкові нитки, що лежать у мене на колінах. Однак я виразно уявляю собі його постать і несамохіть згадую ту хвилину, коли востаннє бачила його, після того як стала йому в пригоді і він назвав це великою послугою; він тримав мою руку й очима, зверненими на мене, виказував палке серце, ущерть сповнене почувань, і частина їх належала мені! Які близькі були ми в ту хвилину! І що знов розділило нас тепер? Ми були чужі, між нами лежала прірва. Вона була така широка й глибока, що я й не сподівалась, щоб він підійшов і забалакав до мене. Тим-то я зовсім не здивувалася, коли він, не глянувши в мій бік, сів у іншому кінці зали й завів розмову з дамами. І тільки коли я впевнилась, що вони полонили всю його увагу і що я можу непомітно дивитися на нього, я мимоволі уп’ялася в нього поглядом. Мої очі не слухалися мене – вони самі поверталися до нього. Я невідривне дивилася на нього й мала з цього велику радість – солодку й водночас болючу, щиру, як золото смертоносного кинджала. її можна було порівняти з радістю нещасного в безводній пустелі, котрий хоч і знає, що криниця, до якої він доповз, отруєна, а все-таки п’є і п’є ту жадану вологу. Правду каже прислів’я: “Не тим любий, що хороший, а тим хороший, що любий”. Бліде, смагляве обличчя мого господаря, квадратне масивне чоло, кошлаті чорні брови, глибокі очі, суворі риси, тонкий рішучий рот – цей живий образ завзяття, волі й рішучості, – мало хто назвав би гарним. Однак для мене він був більше ніж гарний. Він полонив мене, підкорив собі мої почуття й панував над ними. Я не хотіла його любити: читач знає, з яким болем я викорінювала в своїй душі перші парості цього кохання. Та досить було мені подивитися на нього, як вони знову проросли й буйно зазеленіли! Не глянувши й оком на мене, він змушував любити себе. Я порівнювала його з гістьми. Галантна грація Лінів, апатична елегантність лорда Інгрема, військова постава полковника Ден-та, – чого вони були варті проти природної сили й духовної краси містера Рочестера? Я не бачила нічого привабливого ні в їхніх манерах, ні в них самих, хоч і розуміла, що більшість жінок назвала б їх чарівними, вродливими, показними, а містера Рочестера похмурим і негарним. Вони всміхалися, сміялись – і були мені байдужі. Свічки давали куди більше сяйва, ніж їхній усміх; дзенькіт дзвоника виказував більше, ніж їхній сміх. Та ось усміхався містер Рочестер: його суворі риси м’якшали, його очі ставали блискучі й ніжні, а їхні промені теплі й лагідні. Ось зараз він розмовляє з Луїзою та Емі Ештон. Я дивувалася, як можуть вони так холодно ставитися до його погляду – погляду, який здавався мені таким проникливим? Я гадала, що вони потуплять очі й зашаріються, і була рада, коли нічого такого не сталося. “Він для них не те, що для мене, – думала я, – для них він не ідеал. А для мене? А для мене – я певна цього – він ідеал. Мене вабить до нього, я розумію мову його поглядів і рухів. Дарма що багатство й родовитість роз’єднують нас, я маю щось у голові і серці, в крові й нервах, що споріднює нас. Як я могла кілька днів тому казати, що мене ніщо не єднає з ним, крім місячної платні? І як я могла змушувати себе думати про нього тільки як про свого господаря? Це ж наруга над природою! Він згуртував круг себе всі мої добрі, чесні й щирі почуття. Я знаю, я мушу приховувати їх, мушу вбити всяку надію й не повинна забувати, що він не може мене кохати. Бо, коли я кажу, що між нами багато спільного, то це не означає, що я можу так впливати на інших і так зачаровувати, як він. Я маю на увазі наші спільні смаки й уподобання. Отже, я повинна завжди повторювати, що ми розлучені навіки. І все-таки, поки я живу й думаю, я мушу його любити”. Подали каву. Тільки-но з’явилися чоловіки, дами защебетали, як пташки, розмова ставала дедалі веселіша і жвавіша. Полковник Дент і містер Ештон засперечалися про політику, а їхні жінки слухали. Дві шляхетні вдови – леді Лін і леді Інгрем – завели приємну розмову. Сер Джордж, якого я, до речі, забула описати – височенний й червонощокий сільський джентльмен – стоїть перед канапою, на якій вони сидять, з чашкою кави в руках і вряди-годи докидає слово. Містер Фредерік Лін сів позаду Мері Інгрем і показує їй альбом вишуканих гравюр. Вона дивиться, всміхається, але говорить мало. Флегматичний довготелесий лорд Інгрем схрестив руки й сперся на спинку крісла, де сидить жвава Емі Ештон. Вона поглядає на нього й торохтить, як сорока. Він подобається їй більше, ніж містер Рочестер. Генрі Лін примостився на отоманці біля ніг Луїзи. Тут сидить і Адель. Він силкується говорити з нею по-французькому, а Луїза сміється-заливається з його помилок. А з ким у парі Бланш Інгрем? Вона стоїть біля столу, сама, граційно схилившись над альбомом. Видно, вона чекає, що хтось до неї підійде, а втім, ця не стане довго чекати. Вона сама вибере собі співрозмовника. Містер Рочестер, відійшовши від Ештонів, стоїть коло каміна. Він, як і Бланш, без пари. Вона підходить до каміна з другого боку і стає проти нього. – А я гадала, містере Рочестер, що ви не любите дітей. – І таки не люблю. – Що ж тоді змусило вас стати опікуном цієї лялечки (вона показала на Адель) ? Де ви її вискіпали? – Я її не вискіпав, її покинули на мої руки. – Вам слід було б віддати її до школи. – Я не міг собі цього дозволити: школи дуже дорогі. – Хіба? Таж ви тримаєте для неї гувернантку: я бачила тут з нею одну особу… вона вже пішла? Ой, ні, й досі тут – онде за шторою. Адже ви їй платите? Думаю, що це ще дорожче, бо так ви утримуєте аж двох. Я боялася, – а то, може, й сподівалася, – що згадка про мене змусить містера Рочестера глянути в мій бік, і мимоволі сховалася ще далі в затінок. Та він і не подивився на мене. – Я не задумувався над цим, – байдуже відповів він, глянувши просто перед себе. – Атож! Ви, чоловіки, ніколи не дбаєте про економію, не думаєте, що вигідніше! Послухали б ви, що каже про гувернанток мама. Мері і я, щоб не збрехати, мали їх свого часу більше десяти. Половина з них були гидкі, інші – смішні, а всі разом – жахливі. Хіба не так, мамо? – Що ти сказала, моє золото? Вдовине “золото” пояснило їй, про що йдеться. – О серденько, не нагадуй мені про гувернанток, саме слово мене вже дратує. Скільки я зазнала мук від їхнього недоумства і примх! Та тепер уже все минулося! Місіс Дент нахилилася до побожної леді і щось шепнула їй на вухо. Мабуть, нагадала, що одна з цих проклятих осіб – тут, бо та відповіла: – Tant pis! Гадаю, це піде їй на користь! – І, стишивши голос так, щоб я все-таки могла її чути, вона додала:- Я її помітила, а вже я вмію читати людські обличчя. Вона має ті самі вади, що й усі гувернантки. – Які ж вони, пані? – голосно запитав містер Рочестер. – Я скажу це тільки вам на вухо, – відповіла та й тричі виразно кивнула тюрбаном. – Ви розпалили мою цікавість, і її треба негайно погасити. – Спитайте Бланш, вона стоїть ближче до вас, ніж я. – О, не відсилайте його до мене, мамо! Я можу сказати тільки одне слово про все це поріддя – вони просто неможливі. Не те, щоб я дуже терпіла від них, навпаки, я сама більше залила їм за шкуру сала. Яких тільки штук ми з Теодором не виробляли нашим міс Вілсон, місіс Грей та мадам Жубер! Тільки Мері зі своєю млявою вдачею не була з нами у спілці. Найвеселіше було з мадам Жубер. Міс Вілсон була жалюгідна, квола істота, слізлива і слабодуха, і дратувати її нам здавалося не вельми цікаво, а місіс Грей, цю товстошкіру простачку, ніщо не брало. Ну, а бідна мадам Жубер! Ніби й тепер бачу, як вона лютує, коли їй часом урветься терпець. Порозливаємо чай, порозкришуємо хліб з маслом, а потім підкидаємо книжки аж під стелю або влаштовуємо котячий концерт, вибиваємо лінійками об столи чи щипцями об камінні грати. Теодоре, ти пам’ятаєш ті веселі дні? – Ну звичайно, пам’ятаю, – спроквола відповів лорд Інгрем. – Стара, бувало, як закричить: “Бридкі, погані діти!” – і тоді ми давай вичитувати їй за те, що вона береться вчити таких розумних дітей, як ми, коли сама нічого не тямить. – Атож, Теді. І я ще помагала тобі варити воду з твого бідолашного вчителя, містера Вінінга – плаксивого пастора, як ми його прозивали. Він і міс Вілсон насмілилися закохатись одне в одного – принаймні нам так здалося. Ми помітили їхні погляди й зітхання, що їх ми тлумачили як ознаки de la belle passion, і про наше відкриття невдовзі знали всі. Оця історія і стала приводом, щоб викинути той непотріб з нашого дому. Люба наша матуся, коли довідалася про це все, добачила в цьому аморальність. Правда, мамо? – Авжеж, моя ягідко! Я і мала слушність. І ось чому: є тисяча причин, через які не слід допускати фіглі-міглі між гувернантками і вчителями в добропристойному домі. По-перше… – Ой згляньтеся, мамо! Не перераховуйте! Хіба ж ми самі їх не знаємо: поганий приклад для невинних дитячих душ, неуважність та нехтування своїх обов’язків, далі єднання і взаємна підтримка, а звідси – зухвальство, бунт і цілковитий непослух. Чи не так я кажу, баронесо Інгрем з Інгрем-Парку? – Моя ліліє, ти, як і завжди, кажеш правду. – Ну то годі вже. Поговорімо краще про щось інше. Емі Ештон або не чула цих слів, або не зважила на них і промовила своїм тихим дитячим голосом: – Ми з Луїзою й собі дратували нашу гувернантку, але вона була дуже добра і терпіла геть усе. Ніщо не могло її розсердити. І вона ніколи нам не перечила. Правда, Луїзо? ніколи. Ми робили, що хотіли: нишпорили по її шухлядах, порпались у її робочій сумці. Вона була дуже лагідна й давала нам усе, хоч би що ми попросили. – Можна подумати, – глузливо скрививши губи, сказала міс Інгрем, – що в нас вечір спогадів про гувернанток. Я ще раз пропоную змінити тему розмови. Містере Рочестер, ви мене підтримуєте? – Панно, я підтримую вас у цьому, як і в усьому іншому. – Тоді доведеться самій узятися за це. Синьйоре Едуардо, ви сьогодні в голосі? – Донно Біанко, якщо ви наказуєте, я буду в голосі. – Тоді, синьйоре, даю вам королівський наказ: наладнайте ваші вокальні органи до співу! – Хто ж відмовиться від ролі Річіо при такій чарівній Марії? – Хай йому всячина, вашому Річіо! – вигукнула вона і, стріпнувши кучерями, попрямувала до рояля. – Мені здається, що скрипаль Давід був дуже гидкою людиною. Чорний Босвел мені більше до вподоби. Я не шаную чоловіків, що не мають у собі чогось демонічного. Хай там історики пишуть про Джемса Гепберна, що хочуть, а я гадаю, що це був якраз той дикий і палкий герой корсар, якому б я, не вагаючись, віддала свою руку. – Панове, чуєте! Хто з вас найбільше нагадує Босвела? – гукнув містер Рочестер. – З усіх я б назвав вас, – кинув полковник. – Слово честі, щиро вам за це дякую, – була відповідь. Міс Інгрем граційно й гордо сіла за рояль, розправила свою сніжно-білу сукню і заграла блискучу прелюдію, не переставши, однак, говорити. Вона була сьогодні чарівна, як ніколи. І її слова, і вираз обличчя ніби були призначені викликати захоплення, ба навіть поклоніння слухачів. Вона, либонь, збиралася показати їм усю свою відчайдушну сміливість. – Та й нудить мене від сучасних юнаків! – вигукнула вона, швидко перебираючи пальцями клавіші. – Нещасні, нікчемні істоти! Бояться виткнути носа за хвіртку татусевого парку й ніколи не вийдуть з нього без маминого дозволу й супроводу! Ці створіння думають тільки про красу свого обличчя, про свої білі ручки та маленькі ніжки. Нібито чоловікові потрібна краса! Нібито здатність чарувати не є винятковий привілей жінки – її законна, успадкована властивість! Негарна жінка – пляма на прекрасному образі природи, що ж до чоловіків, то з них досить сили й відваги, їхній девіз – полювання, стрільба й війна, а все інше для них не існує. Такий був би й мій девіз, якби я була чоловіком. Якщо я колись вийду заміж, – сказала вона, помовчавши, – то мій чоловік не буде моїм суперником, а моєю протилежністю. Я не терпітиму конкурента біля свого трону, де тільки я буду необмеженим володарем. Я хочу, щоб чоловік милувався тільки мною, а не своїм власним відбитком у дзеркалі. А тепер, містере Рочестер, заспівайте, а я вам приграю. – Я весь до ваших послуг. – Ось тут пісня корсара. Адже ви тепер знаєте, як я до них ставлюся. Отже, з цієї нагоди заспівайте con spirito. – Накази з вуст міс Інгрем надихнули б і глечик збираного молока. – Тож шануйтеся, любий! Коли ви не заспіваєте так, щоб мені сподобалось, я присоромлю вас, показавши, як це робиться. – Це буде нагорода за мою нездатність. Як би я хотів провалитися! – Не смійте цього робити! Коли ви навмисне фальшуватимите, я призначу відповідну кару! – Міс Інгрем! Вам слід бути поблажливою, бо можна накласти таку покару, що її ніхто не здужає витримати. – Не розумію! Поясніть! – наказала молода леді. – Пробачте мені, панно, це не потребує пояснення. Хіба ж ваше серце не підказує вам, що вже ваші насуплені брови – найстрашніша покара? – Співайте! – сказала вона і з запалом почала награвати. “Тепер пора забиратися геть”, – подумала я собі. Та звуки, що полилися після того, спинили мене. Місіс Фейрфакс казала, що містер Рочестер має чудовий голос. І це була правда. Він мав глибокий могутній бас, куди вкладав усю душу й усю силу своєї оригінальної вдачі. Цей голос ішов прямісінько від серця й безмежно його хвилював. Я почекала, поки завмер останній глибокий і потужний звук і знов задзюркотів струмок розмови. Тоді я й покинула свій закуток і вийшла через бокові двері, які, на щастя, були близько. Звідти до холу вів вузенький коридор. У холі я помітила, що в мене розв’язався шнурок черевика. На першій приступці я стала на одне коліно, щоб зав’язати його. Саме тоді двері їдальні рипнули і звідти хтось вийшов. Я хапливо підвелася й зустрілася віч-на-віч з містером Рочестером. – Як поживаєте? – спитав він. – Дуже добре, сер. – Чому у вітальні ви навіть не підійшли до мене? Це саме могла спитати і я. Та я не зважилася на таке питання. – Я не хотіла вас турбувати, та й мені здалося, що ви були зайняті, сер. – Що ви робили, поки мене не було? – Нічого особливого: як завжди, вчила Адель. – І стали ще блідіші, ніж доти. Я це помітив, щойно глянув на вас. Що з вами? – Абсолютно нічого, сер. – Чи не застудилися ви тої ночі, коли мало не втопили мене? – Нітрохи. – Вертайтеся до вітальні. Ви пішли зарано. – Я стомлена, сер. Якусь хвилину він дивився на мене. – І трохи засмучені, – додав він. – Цікаво, чим? Скажіть мені! – Засмучена? Зовсім ні. Я не засмучена. – А я кажу, що засмучені. І так засмучені, що досить кількох слів – і ви заплачете. Я не помиляюсь, під вашими віями блищать сльози: он одна вже впала зі щоки на килим. Якби я мав час і не боявся, що якийсь язикуватий слуга побачить нас, я б довідався, в чім річ. Та на цей раз я не буду вас затримувати. Тільки пам’ятайте, що поки в моєму домі гості, я хочу, щоб ви щовечора приходили до вітальні. Це моє бажання, і будьте ласкаві, не знехтуйте ним. А тепер ідіть і пришліть Софі по Адель. На добраніч, моя… – він затнувся, прикусив язика і, круто повернувшися, пішов від мене. РОЗДІЛ XVIII Веселим і заразом метушливим став тепер Торнфілд-хол. Як різнилися ці дні від тих трьох перших одноманітних і самотніх місяців, що їх я прожила тут! Неначе все сумне було звідси вигнано, всі моторошні спогади – забуто. Тепер цілий день скрізь буяло життя. Досить було піти коридором, колись таким тихим, або заглянути до парадних покоїв, раніше безлюдних, – і неодмінно десь зустрінеш гарненьку покоївку або чепуруна камердинера. І в кухні, і в буфетній, і в челядні, і в холі – скрізь панувало пожвавлення. А в парадних покоях бувало пусто й тихо тільки тоді, коли блакитне небо й чудесна сонячна година кликали гостей у сад. Якщо ж погода псувалася й на кілька днів припускав дощ, це нікого не засмучувало. Хіба не можна було знайти жваву й веселу розвагу під дахом, коли вже не було як вийти надвір? Одного вечора товариство надумало змінити програму, і я здивувалася: що то вони робитимуть? Всі говорили про шаради, а я, невігласка, не розуміла цього слова. Покликали слуг, і ті порозсували в їдальні столи, попереставляли свічки й перед аркою півколом поставили стільці. Поки містер Рочестер та інші чоловіки були зайняті в їдальні, дами бігали нагору та вниз сходами й раз у раз дзвонили своїм покоївкам. Покликали місіс Фейрфакс, щоб вона сказала, скільки знайдеться в домі шалей, одягу, завіс тощо. Із шаф на третьому поверсі покоївки почали оберемками носити парчеві сукні, атласні камзоли, чорні шовкові плащі, мереживні жабо. Все вибране з цього одягу віднесли до вітальні. Тим часом містер Рочестер, запросивши до себе дам, добирав собі групу. – Міс Інгрем, безперечно, буде зі мною, – сказав він. Потім назвав обох міс Ештон і місіс Дент. Глянув і на мене. Я була якраз недалеко, бо застібала місіс Дент браслет. – Будете грати? – запитав він. Я похитала головою. Він не наполягав, – я дуже боялася, що він вчинить навпаки, – і дав мені спокійно вернутися на місце. Містер Рочестер та його гурт сховалися за завісою. Інші, на чолі з полковником Ден-том, посідали на стільцях перед аркою. Один джентльмен, містер Ештон, помітивши мене, хотів запросити до свого гуртка. Та леді Інгрем заперечила проти цього. – О ні, – почула я її голос. – Вона занадто тупа для такої гри. Незабаром задзеленчав дзвоник, і завіса поповзла вгору. За аркою, закутана в біле покривало, височіла опасиста постать сера Джона Ліна, якого містер Рочестер теж узяв до своєї групи. Перед ним на столі лежала велика розгорнута книга, поруч стояла Емі Ештон, убрана в плащ містера Рочестера, з книжкою в руках. Хтось невидимий весело теленькав у дзвіночок. Потім вибігла Адель (вона домоглася, щоб її взяли до групи її опікуна) і з кошика на руці розсипала по підлозі квіти. Аж тоді вийшла велична міс Інгрем, уся в білому, з довгим серпанком і трояндовим вінком на голові. Перед нею виступав містер Рочестер. Підійшовши до столу, вони обоє повклякали, а місіс Дент і Луїза Ештон у білих убраннях стали за ними. В німій сцені, яку розіграли далі, не важко було пізнати церемонію шлюбу. Коли вона скінчилася, полковник Дент, порадившись якихось дві хвилини зі своєю групою, вигукнув: – Брайд! Містер Рочестер вклонився, і завіса впала. На цей раз довелося довгенько чекати, поки вона піднялася знову. Та врешті ми побачили сценку, підготовлену краще від попередньої. Вітальня, як я вже казала, була вища за їдальню на дві сходинки. І от якраз у центрі арки на відстані одного ярда від східців поставлено великий мармуровий басейн – окрасу нашої оранжереї. Він звичайно стояв там серед тропічних рослин, і в ньому плавали золоті рибки. Перенести сюди цю велику й важку річ було, видно, нелегко. На килимі край басейну сидів містер Рочестер у халаті і з чалмою на голові. Цей костюм дуже пасував до його темних очей, смаглявої шкіри та східних рис обличчя. Він зовсім скидався на еміра, героя чи жертву екзотичної легенди. Тоді вийшла міс Інгрем. Вона так само була у східному вбранні. Яскраво-червоний шарф оперізував її стан, голова була пов’язана вишитою хусткою, а гарні, немов виточені руки були голі до плечей. Одною вона підтримувала на голові глечик. Постать, вираз обличчя і вся вона нагадували іудейську царівну патріархальних часів, – саме її вона й хотіла зображати. Міс Інгрем підійшла до басейну й схилилася, нібито набираючи в глечик води, тоді знову поставила його на голову. Той, хто сидів коло басейну, привітав її і щось ніби попросив. Вона хутенько зняла глек з голови й дала йому напитися. Тоді він витяг з-за пазухи скриньку, відкрив її й вийняв дорогі браслети й сережки. Міс Інгрем була і захоплена, і здивована. Ставши навколішки, він поклав ці скарби до її ніг. Очима й на мигах вона виявляла недовір’я й радість. Незнайомець почепив їй на руку браслет, а на вуха сережки. Це були Елеазар і Ревека, бракувало тільки верблюдів. Відгадники посхиляли голови до полковника Дента. Очевидно, вони не могли знайти слова, яке б пояснювало цю сцену. Полковник попросив показати все до кінця, і завіса впала. Коли вона піднялась втретє, відкрилась тільки частина вітальні. Решту загороджувала ширма, завішена темною грубою матерією. Мармурового басейну не було. Замість нього стояв дерев’яний стіл і кухонний дзиглик. Усе це можна було розгледіти при тьмяному світлі ліхтаря, бо свічки не горіли. В цьому похмурому закутку сидів чоловік, обхопивши руками коліна й потупивши очі в землю. Я пізнала в ньому містера Рочестера, хоч він загримував лице, і одяг на ньому був пошарпаний: сорочка звисала з одного плеча, ніби її подерли на ньому в бійці. Розпачливий і лютий вираз та скуйовджене волосся геть змінили його вигляд. Коли він ворухнувся, на руках брязнули кайдани. – Брайдуел! – гукнув полковник Дент. Шараду було розгадано. За якийсь час виконавці переодяглися в свої звичайні костюми й прийшли до їдальні. Містер Рочестер вів під руку міс Інгрем. Вона хвалила його гру. – А знаєте, – казала вона, – з трьох ваших ролей мені найбільше сподобалася третя. Якби ви жили трохи раніше, з вас би вийшов такий галантний розбійник! – Я стер усю фарбу з обличчя? – спитав він, повернувшись до неї. – На жаль, так! А шкода! Ніщо вам так не личить, як цей різкий червоний колір. – То вам подобаються розбійники? – Англійський розбійник поступається хіба що італійському бандитові, а того може перевершити тільки левантійський пірат. – Хоч хто я був, знайте, що ви – моя дружина. Нас звінчали годину тому при свідках. Вона пирснула й зашарілася. – А тепер, Денте, – мовив далі містер Рочестер, – ваша черга. І коли другий гурт пішов, він з своєю трупою вмостився на їхніх місцях. Міс Інгрем сіла праворуч від свого керівника. Тепер мені було байдуже до акторів, я не чекала, коли поповзе вгору завіса – мою увагу полонили глядачі. Мій погляд, що досі був звернений на сцену, тепер невідривно стежив за півколом відгадників. Я не пам’ятаю, яку шараду загадав полковник Дент, яке він вибрав для цього слово і в яких сценах його подали. Але я й досі бачу, як містер Рочестер повертається до міс Інгрем, а міс Інгрем до нього, бачу, як вона схиляє до нього голову і її чорні-пречорні кучері торкаються його плеча й навіть щоки, чую їхній шепіт, відновлюю в пам’яті їхні погляди, і в моїй душі прокидаються ті ж самі почування, які я переживала тоді. Я вже казала тобі, читачу, що навчилася любити містера Рочестера. А коли так, то чи могла я розлюбити його тільки через те, що він перестав помічати мене; через те, що я сиділа в одній кімнаті з ним цілі години, а він ні разу не поглянув у мій бік; через те, що всю його увагу полонила високородна дама, яка, проходячи повз мене, гидувала зачепити мене краєм сукні, а коли й кидала на мене погляд своїх темних владних очей, то тут же відводила їх, нібито глянувши на щось негідне уваги? Чи могла я розлюбити містера Рочестера тільки через те, що знала про його намір одружитися з цією дамою і щодня помічала в усій поведінці міс Інгрем горду впевненість, що так воно й буде; через те, що я була свідком, як він упадає коло неї, хоч і на свій лад – недбало й так, що змушує її саму шукати його прихильності, але скільки в цьому було чарів і яка приваблива була його гордовитість. Все це не могло остудити або розвіяти любов, але його було цілком досить, щоб довести мене до розпачу. І досить – гадатиме читач – щоб збудити ревнощі, якщо жінка в моєму становищі насмілиться ревнувати до такої жінки, як міс Інгрем. Проте я не ревнувала. Навряд чи можна було назвати цим словом той біль, що пронизував моє серце. Міс Інгрем не могла викликати ревнощів: для цього вона була надто нікчемна. Даруйте мені цей буцімто парадокс, тільки я маю на увазі саме те, що кажу. Міс Інгрем була справді дуже показна, однак їй бракувало природності: була вона й гарна, й освіту здобула блискучу, та розум мала убогий, а серце – черстве. Ніщо не росло й не цвіло на цьому грунті, а отже, й не могло потішити вас своїми свіжими плодами. Вона була недобра; в ній не почувалося нічого свого, вона повторювала гучні фрази з книжок і ніколи не висловлювала, – бо не мала їх, – власних думок. Вона проповідувала високі почуття, та не знала ні співчуття, ні жалості, а ніжність і щирість були їй чужі. Дуже вже часто вона виказувала це своєю зневагою й відразою до маленької Аделі. Коли дитина підходила близько до неї, вона щоразу відсилала її образливим словом, а іноді просто гнала з кімнати. Було ще двоє очей, крім моїх, які стежили за всіма виявами її вдачі, стежили пильно, вперто й хитро. Це були очі її майбутнього нареченого. Так, містер Рочестер невпинно наглядав за міс Інгрем. І от саме ця гострозорість, ця настороженість і цілковите розуміння всіх її вад, очевидна відсутність душі й серця в його почуттях до неї й були причиною моїх пекельних мук. Я бачила, що він думає побратися з нею з причин родинних або з розрахунку, через те, що її знатність і зв’язки в світі підходять йому, але я знала, що він не віддав їй своєї любові і що всі її довершені прикмети не зможуть здобути цього скарбу. Ось що безперестанно гризло й мучило мене, ось чому в моєму серці палав невгасимий вогонь певності: вона не могла його зачарувати! Якби їй вдалося відразу полонити його, і він, скорений, поклав би їй до ніг свою любов, то я б затулила лице, відвернулася до стіни і (образно кажучи) померла для них. Якби міс Інгрем була добра, шляхетна жінка, сильна духом, палка, чула, поблажлива й розумна, то мені б довелось битися з двома тиграми – ревнощами й відчаєм. І хай би вони й розірвали моє серце, я була б довіку спокійна від свідомості її безперечної переваги й схилилася б перед нею. І що більша була б ця перевага, то дужче вона б захоплювала мене. І тим щиріше й спокійніше було б моє зречення. Та насправді це було зовсім не так. Я бачила, як міс Інгрем силкується підкорити собі містера Рочестера й незмінне зазнає поразки. Я бачила, як жодна з її стріл не досягає цілі, хоч вона цього й не визнає і святкує перемогу, дарма що її гордість і самовпевненість чимраз більше віддаляють її від мети. Бачити це все було нестерпно боляче. А все тому, що, спостерігаючи її невдачі, я знала, яким способом вона могла б перемогти. Стріли, націлені в груди містерові Рочестеру, що одна по одній падали йому до ніг, якби були пущені умілішою рукою, могли б, – я це знала, – пронизати це горде серце, могли б запалити любов у його суворих очах та пом’якшити глузливий вираз його обличчя. А ще легше можна було полонити це серце без зброї. “Чому вона не може зачарувати його, коли їй випала честь бути так близько коло нього? – питала я себе. – Видно, вона його не любить або не вміє любити щиро! Якби вона його любила, то не дарувала б йому так щедро своїх усміхів, не кидала б на нього таких палких поглядів, не прибирала б таких млосних поз і не впадала б так коло нього. Мені здається, що якби вона спокійно сиділа поруч нього, менше говорила й менше водила очима, то швидше прихилила б до себе його серце. Як часто я бачила на обличчі містера Рочестера зовсім інший вираз, ніж ця холодна настороженість, дарма що міс Інгрем так уперто загравала з ним. Але тоді цей вираз приходив сам по собі, його не можна було викликати поверховими почуттями і заздалегідь придуманими хитрощами. Щоб викликати цей вираз, треба було відверто відповідати на те, що він питав, без кривлянь звертатися до нього, і тоді цей вираз відразу посилювався, ставав дедалі лагідніший і щиріший і зігрівав благодатним теплом. Чи зможе вона догодити йому після шлюбу? Не думаю, щоб їй це пощастило. А втім, хтозна, як воно ще буде. Його дружина, що й казати, була б найщасливіша жінка на землі”. Досі я жодним словом не осудила задуму містера Рочестера одружитися з розрахунку й задля світських зв’язків. Я була здивована, коли вперше дізналася про його наміри. Я ніколи не думала, що, вибираючи жінку, він буде керуватися такими банальними спонуками. Та що більше я обмірковувала становище й виховання обох, то менше знаходила причин засуджувати й винуватити його або міс Інгрем за те, що вони діяли відповідно до поглядів та засад, які, безперечно, прищеплювали їм з дитинства. Цих засад дотримувався увесь їхній світ і, треба думати, на це були свої причини, яких я не могла збагнути. Мені здавалося, що, бувши ним, я б слухалася тільки свого серця. Та ця, здавалося б, незаперечна істина, що чоловік повинен шукати в шлюбі тільки щастя, наводила мене на думку, що існують якісь серйозні перешкоди, про які я просто нічого не знаю. А то весь світ слухався б тільки свого серця, як я собі уявляла. І в інших питаннях, як і в цьому, у мене зростала поблажливість до мого господаря: я забувала про його вади, які на початку мене насторожували й викликали осуд. Спершу я щиро прагнула вивчити всі риси його вдачі добрі й погані – і, порівнявши та зваживши їх, скласти собі про нього справедливу думку. Однак тепер я недобачала поганих рис. Його глузливість і запальність, які спочатку неприємно мене вражали, тепер здавалися мені гострою приправою до вишуканої страви: від неї пече в роті, а без неї страва здається прісною. Що ж до помітного пильному спостерігачеві загадкового виразу в його очах, – який коли-не-коли спалахував і згасав, перше ніж ви встигали зазирнути в їхню таємну глибінь, – я й досі вагалася, чи він зловісний і лукавий, чи скорботний і безнадійний, – він часто лякав мене і змушував тремтіти: здавалося, начебто, блукаючи схилами вулкана, я раптом відчуваю, що під ногами хитається земля і переді мною зяє безодня. Цей вираз я помічала в його очах подеколи й тепер, тільки мені вже не робилося моторошно, і я не тільки не остерігалася його, а навпаки, чимраз дужче хотіла збагнути його загадковий зміст. Яка без міри щаслива міс Інгрем! Одного чудового дня вона зможе зазирнути в цю безодню, вивчити й розгадати її таємниці. Поки я думала тільки про свого господаря та про його майбутню наречену, бачила тільки їх, чула тільки їхні розмови й надавала кожному їхньому рухові якогось таємничого значення, решта товариства розважалася, хто як міг. Леді Лін та леді Інгрем і далі провадили свої поважні розмови, похитуючи одна до одної своїми тюрбанами та, як дві величні ляльки з лялькового театру, виказуючи чотирма руками то подив, то обурення, то жах залежно від того, про що йшлося. Тиха місіс Дент позмовляла з добродушною місіс Ештон, і обидві дарували часом і мені ласкаве слово або усміх. Сер Джордж Лін, полковник Дент і містер Ештон сперечались про політику, про справи графства, про судові процеси. Лорд Інгрем фліртував з Емі Ештон; Луїза грала й співала з одним із молодих Лінів, а Мері Інгрем мліла, слухаючи люб’язні речі другого Ліна. Інколи всі, як один, неначе змовившись, кидали грати свої другорядні ролі й слухали головних акторів, бо, зрештою, містер Рочестер і така близька до нього міс Інгрем були душею всього товариства. Коли його якусь годину не було в кімнаті, гості примовкали й починали нудитися, і, навпаки, з його приходом розмова завжди пожвавлювалась. Потребу животворної присутності містера Рочестера товариство відчуло особливо гостро, коли одного дня його викликали у справах до Мілкота і він мав повернутися аж пізно ввечері. З обіду пішов дощ, тож екскурсію до циган, які недавно стали табором біля Гея, довелося відкласти. Дехто з чоловіків пішов до стайні, а юнаки разом з жінками подались до більярдної. Леді Інгрем та леді Лін розважалися грою в карти. Бланш Інгрем, відхиливши всі спроби місіс Дент та місіс Ештон втягти її в розмову, спочатку наспівувала якусь сентиментальну пісеньку та грала на роялі, а потім, узявши з бібліотеки якийсь роман, вмостилася з гордовитою байдужістю на канапі, щоб перебути час до вечора за читанням цікавої книжки. І в кімнаті, і в усьому будинку було тихо. Тільки вряди-годи з більярдної чути було голоси гравців. Вечоріло, і бій годинника вже попередив, що пора переодягатися на обід, коли раптом маленька Адель, яка примостилася коло мені! на підвіконні, скрикнула: – Містер Рочестер приїхав! Я озирнулася. Міс Інгрем схопилася з канапи. Інші також відірвалися від своїх занять. Саме цієї хвилі заскрипіли колеса й стало чути тупіт кінських копит по мокрій жорстві. Під’їздила карета. – Чому це йому заманулося так вертатись? – запитала міс Інгрем. – Адже він виїхав на Мезрурі? І Пілот був з ним. Куди ж ділися його кінь і пес? Вона підійшла до вікна – висока, в пишній сукні – і стала так близько, що я мусила відхилитися назад, мало не зламавши собі хребта. Зопалу вона мене не помітила, а коли побачила, то скривила губи й перейшла до іншого вікна. Карета стала; візник подзвонив коло дверей, і з карети вийшов чоловік у подорожньому вбранні. Але це виявився не містер Рочестер, а якийсь високий елегантний незнайомець. – От тобі й маєш! – вигукнула міс Інгрем. – Вредне мавпеня! (Це до Аделі). Хто посадив тебе на вікні, щоб ти нас дурила! – І вона метнула на мене лютий погляд, ніби в цьому винна була я. Із холу почулась розмова, і за якусь хвилю до вітальні зайшов подорожній. Він уклонився леді Інгрем, вважаючи її за найстаршу серед дам. – Здається, мені не пощастило, пані? – запитав він. – Мого друга, містера Рочестера, нема дома? Та я приїхав з далекої дороги і, гадаю, що з огляду на нашу давню дружбу, можу почекати тут до його приїзду. Незнайомець говорив дуже чемно, але його вимова видалась мені незвичайною – може, не такою вже чужоземною, але й не зовсім англійською. Він міг бути такого віку, як містер Рочестер, тобто мав десь із тридцяти до сорока років. Обличчя його вражало жовтим кольором, та загалом він був гарний чоловік, а надто на перший погляд. Однак придивившись ближче, можна було виявити в його обличчі щось неприємне, чи, скоріше, не зовсім приємне. Його риси були правильні, хоч і дуже мляві, очі великі і, сказати б, гарні, проте в них не було життя, вони здавалися порожніми та бездумними. Принаймні я мала таке враження. Дзвоник переодягатися на обід розпорошив товариство. Гостя я знову побачила аж після обіду. Він тримався як вдома. Проте його лице сподобалось мені ще менше, ніж першого разу. Воно спантеличило мене: якесь ніби неживе, а водночас мало невловимий вираз. Він блукав очима й нібито зовсім не знав, чого шукає. Це надавало йому дивного виразу. Такого погляду я ніколи не бачила. Хоч цей чоловік був гарний, не мав у собі нічого відразливого, та все-таки чимсь відштовхував від себе. У правильному овалі його гладенького обличчя не було ніякої сили, а в орлиному носі та маленькому червоному роті – ніякої волі. Під низьким рівним чолом не таїлися глибокі думки, а в порожніх карих очах не було тепла. Сівши, як і завжди, в куточку, я розглядала гостя при світлі жирандолей, що стояли на каміні, бо він вмостився в кріслі коло вогню й тягнувся до полум’я, ніби його морозило. Я порівняла його з містером Рочестером. Різниця між ними була ще більша, ніж між сонним гусаком і гордим соколом чи між сумирною вівцею та її вартівницею – гострозорою вівчаркою. Гість назвав містера Рочестера своїм давнім приятелем. Кумедна мала бути ця дружба: якнайпереконливіша ілюстрація до старої приказки, що “крайнощі сходяться”. Зо три джентльмени сиділи круг нього, і я часом чула уривки їхньої розмови. Спочатку я не могла розібрати, про що йдеться, бо теревені Луїзи Ештон і Мері Інгрем, що сиділи ближче до мене, заважали мені слухати. Вони перебирали гостя по кісточках і обидві вважали його, на мій подив, вродливим. Луїза сказала, що він “просто чудовий” і що вона таких обожнює, а Мері підкреслила, що він має “гарні вуста й тонкий ніс” і що це її ідеал чоловічої краси. – А яке в нього чудове чоло! – захоплювалася Луїза. – Гладеньке-гладеньке, без жодної зморщечки! Я просто ненавиджу нерівні лоби! А очі, а усмішка! Аж тут містер Генрі Лін покликав їх в інший кінець кімнати, щоб домовитися про екскурсію до циганського табору в Геї. Це було мені на руку. Тепер я могла зосередити всю свою увагу на гуртку коло вогню. І я відразу ж довідалася, що новоприбулого звати містер Мейсон, що він тільки-но приїхав до Англії з якоїсь тропічної країни. Мабуть, через це він мав таку жовту шкіру й сидів дуже близько до вогню, та ще й у плащі. Згадувано Ямайку, Кінгстон, Спаніштаун, і це свідчило, що він прибув з Вест-Індії. Я дуже здивувалася, коли почула далі, що саме там він уперше зустрівсь і заприятелював з містером Рочестером. Він розповідав, як його приятель не міг витримати палючої спеки, ураганів та злив тих країв. Я знала, що містер Рочестер багато мандрував: місіс Фейрфакс розповідала про це, та я думала, що його мандри обмежувались Європейським континентом. Досі я не чула, що він їздив аж так далеко. Я почала міркувати над цим, та одна несподівана подія урвала мої думки. Містер Мейсон, який щоразу, як відчиняли двері, щулився, попросив підкинути вугілля у вогонь, хоч камін пашів жаром. Лакей, що приніс вугілля, йдучи назад, спинився біля стільця містера Ештона і пошепки щось сказав йому. Я розчула тільки слова “стара відьма” і “причепилась, як смола”. – Скажіть їй, що, коли вона не піде звідси, її посадять до буцегарні, – промовив суддя. – Стривайте, – втрутився полковник Дент. – Не гоніть її, Ештоне. Можна-бо розважитися, та ще й добре. Спершу краще спитаймо дам. – І вже зовсім голосно він казав далі: – Шановні пані, ви збиралися йти до Гея дивитися на циган. А от Сем каже, що одна з них – стара ворожка – прийшла оце зараз у челядню і хоче поворожити “панам”. Чи не бажаєте ви її бачити? – Схаменіться, полковнику, – обурилася леді Інгрем. – То ви станете потурати шахрайству? Женіть її без церемоній, і то чимшвидше. – Якби ж то я міг змусити її піти, міледі, – сказав лакей. – І ніхто із слуг не може. Як тільки місіс Фейрфакс не умовляла її – вона сіла на стілець біля каміна і каже, що ніщо і ніхто не підведе її з нього, поки їй не дозволять пройти сюди. – Чого ж вона хоче? – запитала місіс Ештон. – Вона каже: “поворожу і всю правду скажу”, пані, і божиться, що таки зробить це. – А яка ж вона з себе? – спитали разом обидві міс Ештон. – Гидка стара відьма, міс, чорна, як сажа. – Еге, то вона й справді ворожка! – гукнув Фредерік Лін. – Тоді нехай її пустять. – Ось побачите, – докинув його брат, – ми самі потім пожалкуємо, якщо пропустимо таку розвагу. – Що ви собі думаєте, діти! – скрикнула леді Лін. – Я не можу такого дозволити в своїй присутності, – докинула леді Інгрем. – Не можете, а самі хочете, – глузливо мовила Бланш. Досі вона сиділа мовчки, розглядаючи якісь музичні п’єси. Тепер же, крутнувшися на дзиглику перед роялем, вона обернулася до всіх. – Я хочу знати свою долю. Впустіть, Семе, ту кралю. – Моя люба Бланш, подумай тільки… – Ой мамо! Я це все давно знаю. Хай буде так, як я хочу. Ну, швидше, Семе! – Авжеж! – підхопила молодь, а за ними дами й джентльмени. – Хай зайде – це буде чудова розвага! Лакей і далі вагався. – Коли б ви знали, яка вона… – сказав він. – Ідіть! – прорекла міс Інгрем, і він вийшов. Подія розворушила товариство, всі почали жартувати, допікати одне одному. Коли це знову з’явився Сем і заявив: – Тепер вона вже не хоче йти. Каже, що не годиться ворожити серед галасливої компанії (це її слова) і просить, щоб я відвів її до порожньої кімнати, а ті, хто хочуть знати свою долю, – хай заходять туди поодинці. – Бачиш, люба, – почала леді Інгрем, – те старе луб’я ще й вередує. Будь обережна, моє янголятко… – Коли так, то проведіть її до бібліотеки, – відрубало “янголятко”. – Я зовсім не хочу слухати її перед усіма і волію бути з нею віч-на-віч. У бібліотеці горить камін? – Так, міс, тільки вона така страшнюща! – Киньте ваші балачки, йолопе! Робіть, що вам кажуть! Сем знову зник, а зацікавлення й збудження серед товариства зросло ще більше. – Тепер вона готова, – сказав лакей, вернувшись за якусь хвилину. – І питає, хто буде перший. – Я гадаю, що краще мені самому подивитися на неї, перш ніж піде хто з дам, – сказав полковник Дент. – Скажіть їй, Семе, що першим буде джентльмен. Сем пішов і повернувся. – Вона каже, сер, що їй не треба джентльменів. Хай вони й не думають іти до неї. Так само й дами, – додав він, ледве стримуючи усмішку, – вона ворожитиме тільки молодим і незаміжнім. – Далебі, вона своє діло знає! – вигукнув Генрі Лін. Міс Інгрем урочисто підвелася. – Я йду перша, – сказала вона таким тоном, який би пристав ватажкові, що героїчно піднімає своїх солдатів до бою проти ворога, який уже ввірвався в їхні окопи. – О моя люба, моє золото! Схаменися! Не йди! – заголосила леді Інгрем. Однак дочка велично й мовчки пропливла повз матір, пройшла у двері, які відчинив перед нею полковник Дент, і потім ми почули, як вона зайшла до бібліотеки. Товариство притихло. Тільки леді Інгрем ламала руки, гадаючи, що такої хвилини це якраз недоречно робити, а міс Мері заявила, що вона нізащо в світі не піде. Емі та Луїза збуджено хихотіли і, здавалося, були трохи налякані. Хвилини минали дуже поволі, і тільки десь за чверть години двері бібліотеки знову відчинились, і міс Інгрем пройшла назад попід аркою до вітальні. Чи сміятиметься вона? Чи сприйме все це як жарт? У всіх звернених до неї очах горіла гостра цікавість. А вона дивилася у відповідь холодно й неприступно і не виявляла ні веселості, ні схвильованості. Перейшовши якось дуже вже випростано вітальню, вона мовчки сіла на своє місце. – Ну як, Бланш? – промовив лорд Інгрем. – Що вона тобі наказала, сестричко? – спитала Мері. – Якої ви тепер думки? Як ви гадаєте? Вона справді ворожка? – допитувалися обидві міс Ештон. – Стривайте, любі мої, – відповіла міс Інгрем. – Не товптеся коло мене. Ви й справді готові вірити бабським забобонам. Збили круг неї таку бучу! А разом з усіма – і ви, мамо! Ви, певно, вірите, що ця циганка – справжня чарівниця, що спілкується з самим дияволом. Я ж побачила просто жебрачку циганку, звічайнісіньку ворожку, яка й сказала мені все те, що вони звичайно кажуть при такій нагоді. Я вволила свою примху і гадаю, що містер Ештон добре зробить, коли закине завтра вранці ту стару каргу до буцегарні, як і погрожував. Міс Інгрем узяла книгу і опустилася в крісло, припинивши в такий спосіб розмову. Я стежила за нею з півгодини: за цей час вона не перегорнула жодної сторінки, і на її обличчі, що дедалі більше похмурнішало, проступало невдоволення й гірке розчарування. Вона, видно, не почула нічого втішного для себе, а її вперта понура мовчанка свідчила, що вона, хоч і вдавала байдужу, дуже прикро вражена тим, що сказала їй циганка. Мері Інгрем, Емі та Луїза Ештон заявили, що не підуть поодинці, хоч усім їм страх як хотілося глянути на ворожку. Посередником у переговорах з циганкою був Сем. Походивши хтозна-скільки разів туди й сюди, Сем добре-таки натрудив свої ноги, аж поки врешті домігся у вередливої сивіли дозволу, щоб усі три панночки зайшли гуртом. Їхня розмова з ворожкою не була така тиха, як розмова міс Інгрем. Ми чули з бібліотеки хихотіння і вереск, а хвилин за двадцять звідти відчинилися двері і всі три панночки з галасом побігли через хол, мовби на смерть перелякані. – Повірте, вона не проста ворожка! – кричали вони одна поперед одної. – Такого нам наказала! Все-все про нас знає! – І, захекані, вони попадали в крісла, які їм попідставляли чоловіки. Спонукувані цікавими, вони розповіли, що циганка сказала їм, що вони робили й говорили, коли ще були дітьми, описала книжки та оздоби в їхніх будуарах – дрібнички, що вони одержали в подарунок від родичів. Вона відгадала імена тих, кого вони найдужче люблять, і сказала кожній її найпалкіше бажання. Чоловіки, звісно, захотіли почути, що саме сказала кожній циганка, та дарма, нічого не довідалися. Дівчата на відповідь тільки хихотіли, соромливо зводили очі й ніяковіли. Матусі тим часом давали своїм діткам нюхати запашний оцет, обмахували їх віялами та в котрий уже раз нагадували, що вони застерігали і відраювали їх ходити до ворожки. Старші джентльмени посміхалися, а молодші надокучали схвильованим панночкам своїми послугами. Серед цієї метушні, яка привернула всю мою увагу, я почула, що хтось торкнув мене за лікоть. Я озирнулася і побачила Сема. – Перепрошую, міс, циганка заявила, що в кімнаті є ще одна незаміжня леді, яка не була в неї, і вперлася, що не піде геть, поки не побачить її. Я гадаю, що це ви: всі інші вже ходили. Що їй сказати? – О, я охоче піду, – відповіла я, зрадівши несподіваній нагоді вдовольнити свою цікавість. Ніхто й не помітив, як я вислизнула з кімнати, швиденько причинивши за собою двері: товариство стовпилося біля наляканої трійки, яка щойно повернулася від ворожки. – Коли хочете, міс, – сказав Сем, – я чекатиму на вас у холі. Покличте мене, якщо вона вас налякає. – Ні, Семе, вертайтеся до кухні. Я не з тих, що бояться. Я й справді не боялася, одначе була дуже схвильована й цікава знати, що скаже мені та ворожка. РОЗДІЛ XIX У бібліотеці було тихо, а сивіла, – коли це була вона, – досить спокійно сиділа в кріслі біля каміна. На ній був червоний плащ й чорний капелюх, або, швидше, крислатий циганський бриль, прив’язаний зверху смугастою хусткою. На столі стояла погашена свічка. Циганка схилилася до вогню і, здається, читала схожу на молитовник чорну книжечку. Вона бубоніла собі під ніс слова, як це роблять, читаючи, старі люди, і не відірвалася від книжки, коли я увійшла, ніби конче поклала собі дочитати до крапки. Я стала на килимок перед каміном і гріла руки, бо у вітальні сиділа далеко від вогню і трохи змерзла. Я була зовсім спокійна, як ніколи: циганка нічим не викликала в мені занепокоєння. Вона згорнула книжку й повагом підвела очі. Крислатий бриль прикривав її обличчя, проте, коли вона глянула вгору, я побачила, що воно в неї таки дивне – усе якесь брунатне, аж чорне. Скуйовджені патли стирчали з-під білої пов’язки, що наполовину ховала її щоки й підборіддя, її очі враз вп’ялися в мене пильним, проникливим поглядом. – То й вам поворожити? – запитала вона таким же рішучим голосом, як її погляд, і таким же різким, як її риси. – А це вже, як ваша ласка, матінко, хоч ворожіть, хоч ні. Тільки я наперед скажу, що ворожбитам не вірю. – Зухвала відповідь, нічого не скажеш. Я від вас цього й чекала. Я вчула вашу вдачу в ході, тільки-но ви переступили поріг. – Невже? У вас тонкий слух. – Правду кажете. І гострі очі, і меткий розум. – Вони вам конче потрібні для вашого ремесла. – Що так, то так. А надто, коли маєш справу з такими, як от ви. Чому ви не тремтите? – Мені не холодно. – Чому ви не зблідли? – Бо я не слаба. – Чого ви гребуєте моєю ворожбою? – Бо я не дурненька. Стара карга захихикала під брилем, тоді витягла коротеньку чорну люлечку і запалила її. Потішившись нею трохи, вона розігнула спину й, не зводячи очей з полум’я, повагом промовила: – А я знаю, що вам холодно і що ви слаба й дурненька. – Доведіть, – заперечила я. – Будь ласка, і то в двох словах! Вам холодно, бо ви самотні і нема кому зігріти вам серце. Ви слабі, бо ще не зазнали найсолодшого почуття, найкращого і найвищого, яке дане людям. Ви дурненька, бо мордуєте себе і страждаєте, а не хочете поманити свого щастя, не хочете й кроку ступити назустріч тому, хто вас жде. Вона знову запхнула в зуби свою коротку чорну люлечку і заходилася пильно її смоктати. – Ви це можете сказати мало не всім тим, хто, як і я, живе самотньо в багатому домі і залежить від інших. – Можу сказати, та чи це буде стосуватися всіх? – Усіх, хто опинився в моєму становищі. – Так, хто опинився в вашому становищі. А чи є ще хоч одна душа з вашою долею? – Пошукайте і знайдете тисячі. – Навряд чи ви знайдете хоч одну таку. Якби ви тільки знали, яка у вас особлива доля, як ви близько від щастя і як ви минаєте його! Ваша доля і ваше щастя ждуть свого часу. Одного вашого поруху буде досить, щоб сполучити їх. Випадок їх порізнив. А тільки-но вони з’єднаються, ви знайдете свій рай. – Я не тямлю в загадках і ще зроду жодної не розгадала. – Коли ви хочете почути більше, покажіть мені свою долоню. – І позолотити вам ручку? Я дала їй шилінг. Вона пхнула його в стару шкарпетку, яку витягла з кишені і, зав’язавши вузлом, поклала назад, а тоді звеліла простягнути руку, що я й зробила. Нагнувши своє лице до моєї долоні, ворожка розглядала її, не торкаючи руками. – Дуже чиста долоня, – сказала вона. – На такій руці нічого не видивишся: зовсім мало ліній. Та й що таке рука? Долю списано не на ній. – Згодна з вами, – зауважила я. – Не на ній, – мовила вона ще раз, – а на обличчі: на чолі, коло очей, в самих очах, в лініях рота. Станьте навколішки й зведіть голову! – Ага! Це ближче до діла! – сказала я, виконуючи її наказ. – Я починаю вам вірити. Я вклякнула за два кроки від ворожки. Вона перегорнула в каміні. Спалахнуло полум’я, освітивши тільки моє лице, – циганка й далі була в затінку. – Цікаво, з чим на серці прийшли ви до мене сьогодні? – мовила вона, подивившись досить довго на мене. – Цікаво, які думки тривожать ваш мозок, коли ви годинами сидите у вітальні, а гості з шляхетного товариства сновигають перед вами, як тіні від чарівного ліхтаря. Так мало у вас з ними спільного, ніби вони й справді людські тіні – без плоті й крові. – Я часто буваю стомлена, іноді хочу спати, а от сумую рідко. – Тоді у вас є якась таємна надія, яка додає вам духу й розради нашіптуванням про майбутнє. – Ні! Найзаповітніша моя мрія – це заощадити трохи грошей із свого заробітку і відкрити колись школу, найнявши для цього невеликий будинок. – Погана пожива для духу. А коли ви сидите на підвіконні (бачите, я знаю ваші звички)… – Ви знаєте про них від челяді. – О! Це свідчить про ваш меткий розум! Нехай і так – від челяді. Правду кажучи, я тут знаю одну – місіс Пул… Почувши це ім’я, я звелася на ноги. “То… то ви її знаєте, – подумала я. – Тоді це чортові витівки!” – Не лякайтеся, – провадила далі дивна жінка, – вона не підведе. Вона робить своє діло спокійно й мовчки. На неї можна цілком звіритися. Отож, як я казала, коли ви сидите на підвіконні, то хіба ви ні про що інше не думаєте, тільки про свою школу? І вас не цікавить ніхто з тих, що сидять перед вами на канапах та в кріслах? І ви не вивчаєте тоді чийогось лиця? Або чиїхось рухів – бодай із простої цікавості? – Мені цікаво спостерігати кожне лице й кожен порух. – І ви не вирізняєте з-посеред усіх одного, або, може, двох? – Часом буває, що рухи або погляди якоїсь пари розповідають мені цілу історію. Тоді я з цікавістю їх спостерігаю. – А які історії вам найбільше до вподоби? – О, я не маю великого вибору! Всі історії обертаються круг одного – женихання, і всі вони мають одну згубну кінцівку – одруження. – І вам подобається оця одноманітна тема? – Сказати правду, ні. Вона мене зовсім не хвилює. – Не хвилює? Молода, повна життя й здоров’я, прекрасна, родовита дівчина сидить і сміється в очі чоловікові, якого ви… – Якого я що? – Якого ви знаєте й про якого, певне, маєте непогану думку. – Я не знаю цих чоловіків. І заледве двома словами перекинулася з котримсь. Що ж до моєї про них думки, то одні вже літні люди й заслуговують на повагу, а інші – молоді, елегантні й гарні. Тільки ж вони вільні діставати усмішки від кого їм приємно, і я не бачу в цьому нічого, що б стосувалося мене. – Ви не знаєте цих чоловіків? Ви заледве двома словами перекинулися із котримсь? Це саме ви скажете й про господаря маєтку? – Його нема вдома. – Глибокодумне зауваження! А ще мудріший виверт. Так, він поїхав сьогодні вранці до Мілкота і буде вдома увечері або аж завтра. Але хіба з цієї причини він перестав бути вам знайомий, перестав для вас існувати? – Ні. Тільки я не бачу, який стосунок має до нашої теми містер Рочестер. – Я згадувала про дівчину, яка всміхається в очі чоловікові. А останнім часом містерові Рочестеру надаровано так багато усмішок, що йому від них в очах мерехтить. Ви не помічали цього? – Містер Рочестер має право тішитися товариством своїх гостей. – Йдеться не про його право! Невже ви не помітили, що найбільше й найчастіше тут балакають про одруження містера Рочестера? – Цікавість слухача підгострює язика оповідачеві. Я сказала це швидше собі, ніж циганці, її дивна розмова, голос, поведінка ніби навівали на мене сон. Раз по раз з її вуст злітали зовсім несподівані фрази, її містифікації оплутали мене ніби павутинням. Я дивом дивувалася, який це невидимий дух сидів тижнями, наглядав, як б’ється моє серце, і знав кожен його удар. – Цікавість слухача! – повторила вона. – Еге ж, містер Рочестер годинами слухав, що з таким натхненням і радістю промовляли до нього палкі вуста. І слухав залюбки, з вдячністю. Ви не помітили? – Із вдячністю? Щось не пригадую, щоб на його обличчі була помітна вдячність. – Не пригадуєте? То стежили за ним! І що ж ви помітили, коли не вдячність? Я промовчала. – Ви помітили любов, чи не так?.. І, заглядаючи вперед, бачили його одруженим, а його дружину щасливою? – Гм! Не зовсім так. Ваше відьомське всевідання часом помиляється. – Якого ж дідька ви там бачили? – А нащо це вам? Я прийшла сюди питати, а не сповідатися. А хіба вже відомо, що містер Рочестер одружується? – Так. З прекрасною міс Інгрем. – Скоро? – Та їм видніше. І безперечно (хоч вас із вашою гідною покари зарозумілістю і поймає сумнів) вони будуть напрочуд щасливою парою. Він напевно любить таку гарну, дотепну й освічену леді. Любить його й вона, а коли, зрештою, й не самого, то принаймні його гаманець. Міс Інгрем вважає, що маєток містера Рочестера дуже їй до пари, – про це я знаю і щось таке (хай Бог мені простить) я сказала їй годину тому, і це зіпсувало її настрій. Як вона скривила губи! Я б порадила її темнолицьому кавалерові не ловити гав, бо як тільки трапиться хтось інший з більшими або певнішими прибутками, вона кине його. – Але ж, матінко, я не прийшла сюди довідуватися про майбутнє містера Рочестера. Я хочу знати свою власну долю. А ви мені нічогісінько не сказали. – Ваша доля ще не ясна. Риси вашого обличчя суперечать одна одній. Я знаю, що доля відсипала вам свою міру щастя. Я знала це, ще поки сюди прийшла. Наготувала й відклала вбік. Я сама бачила, як вона відкладала. І тепер все залежить від вас – простягти руку й взяти його. А от чи простягнете ви руку – саме це я й хочу знати. Станьте навколішки ще раз. – Тільки не тримайте мене довго, бо я тут спечуся. Я знов стала навколішки. Циганка не схилилась до мене, а тільки дивилася, спершись на спинку крісла. Тоді забубоніла: – Вогонь спалахує в її очах, і вони поблискують, як роса. Цей погляд лагідний і повний почуття. Він глузує з моїх теревенів. Він – вразливий. Думка за думкою зринає з його чистої глибини. Коли він перестає сміятись, то робиться сумний і на повіки ніби мимохідь налягає якийсь тягар. Це ознака меланхолії й наслідок самотності. Вона відвернула очі, бо не хоче, щоб їх вивчали; своїми глузливими вогниками вони неначе заперечують ту правду, яку я їм сказала, відкидаючи мої натяки на чулість і сум. Оцей вияв гордості й стриманості тільки підтверджує мою думку. Такі очі приносять щастя. Що ж до уст, то вони люблять часом сміятися. І вони не таять нічого, що збагне розум, тільки мовчать про те, чим переповнене серце. На цих жвавих і виразних устах не лежатиме вічно печать мовчазної самотності: ці уста готові багато говорити, часто усміхатися й вітати співрозмовника добрим словом. Ця риса теж сприятлива для щастя. З усіх цих рис хіба що тільки чоло вороже щасливій долі. Воно неначе проголошує: “Я можу жити сама, коли самоповага й обставини змусять мене до цього. Мені не треба продавати душу, щоб купити щастя. Я успадкувала від природи скарб, який не дасть мені пропасти, коли мене покинуть усі радощі або якщо за них доведеться платити дорого, надто дорого для мене”. Чоло далі каже: “Мій розум твердою рукою тримає віжки вдачі і не дозволить нерозважному серцю затягти мене в безодню. Хай пристрасті вирують і шаленіють, мов ті дикуни-ідолопоклонники, хай бажання малюють мені хоч які принадні картини, та останнє слово завжди скаже все-таки твердий глузд, а вирішальну силу матиме тільки голос розуму. Хай землю руйнують землетруси, хай навкруги лютують бурі і палають пожежі, – я слухатимусь тільки цього внутрішнього голосу, вірного служника мого сумління”. Добре сказано, лобе! Твою заяву взято до уваги. Твої задуми чесні, їх погоджено з голосом совісті й розуму. Я знаю, як хутко мине молодість і зав’яне її цвіт, коли в келиху щастя буде хоч краплина сорому або бодай натяк на докори сумління. Я не хочу ні жертв, ні смутку, ні відчаю – все це мені не подобається. Я хочу рятувати, а не губити, заслужити вдячність, а не викликати гіркі сльози… Жодної сльозинки не хочу я бачити! Хай на моїй ниві зійдуть усмішки, радість, ніжність. І так має бути. Я знаю, що верзу це все ніби в солодкому сні. Як би мені хотілося продовжити цю мить у вічність, хоч я й не наважуюсь. Я ще тримаю себе в руках. Я, хоч би що, а не зламаю присяги. Встаньте, міс Ейр, ідіть. Комедії кінець. Де я? Чи це у сні чи наяву? Невже я спала? А може, сплю й досі? Голос старої жінки змінився. її мова, жести – все раптом здалося мені знайомим, ніби моє власне обличчя в дзеркалі, ніби слова, що їх вимовили мої власні уста. Хоч я й підвелася, але не пішла геть. Приглянулася, перегорнула вогонь і знову приглянулась. Однак циганка ще нижче насунула капелюх, затулила пов’язкою обличчя і на мигах наказала мені вийти. Вогонь освітив її витягнену руку. Збуджена й наполохана своєю підозрою, я зразу звернула увагу на цю руку. Ця рука могла належати швидше особі мого віку: не зсохла долоня, гладенькі пальці, на мізинці блищав масивний перстень. Схилившися вперед, я глянула на нього й одразу впізнала перстень, який бачила вже сотні разів. Я ще раз глянула на обличчя. Тепер циганка більше не відверталася. Навпаки, вона скинула бриля й хустку, і я побачила голову. – Тепер пізнаєте мене, Джейн? – спитав знайомий голос. – Скиньте ще й червоний плащ, сер, тоді… – Зав’язка затяглася у вузол – допоможіть мені… – Розірвіть її, сер. – Ну от і все. Годі грати комедію. Переді мною стояв містер Рочестер. – Звідки у вас така дивна ідея, сер? – А проте вийшло непогано? Правда? – У дам ви мали успіх. – А у вас ні? – Зі мною ви забули, що ви циганка. – Коли не циганка, то хто? Хіба що я сам? – Ні, ще хтось інший. Одно слово, ви, мабуть, хотіли щось у мене випитати, або, навпаки, змусити мене в щось повірити. Ви верзли нісенітницю, щоб і я робила те саме. Навряд чи це гарно, сер. – Ви пробачите мені, Джейн? – Стривайте, нехай я все пригадаю. Коли я після тверезого роздуму знайду, що наплела не дуже багато дурниць, то спробую вам пробачити. І все-таки це негарно. – 0! Ви були дуже коректні, дуже обачні, дуже розважні. Я пригадала всю нашу розмову. І заспокоїлася. Справді, я чомусь із самого початку була насторожі. Я підозрювала, що це якась містифікація: циганки й ворожки не вживають таких висловів, як ця стара жінка, та й я ще помітила її неприродний голос і те, що вона ховала своє лице. Тільки я підозрювала в циганці Грейс Пул – цю живу загадку, цю незбагненну таємницю, і аж ніяк не думала, що це може бути сам містер Рочестер. – Про що ви думаєте? – запитав він. – І що означає ваша сумна усмішка? – Я просто спантеличена й вдоволена собою, сер. Дозволите йти? – Ні, стривайте хвилину і скажіть мені, що роблять мої гості у вітальні. – Певно, обмінюються враженнями про циганку. – Сядьте й розкажіть, що вони там про мене кажуть. – Я б не хотіла бути тут довше, сер: скоро вже одинадцята година. Чи знаєте ви, що після вашого від’їзду прибув ще один гість? – Гість? Ні. Хто б це міг бути? Я нікого не жду. Він поїхав? – Ні, він каже, що знає вас давно і що може дозволити собі перебути тут до вашого приїзду. – Хто ж він у біса такий? Він не казав? – Його звати Мейсон, сер. Він прибув з Вест-Індії, із Спаніштауна на Ямайці, коли я не помиляюся. Містер Рочестер стояв коло мене, взявши за руку, наче хотів посадовити в крісло. Коли я сказала “Мейсон”, він мимоволі стиснув мою руку. Усмішка застигла на його вустах. Здавалося, йому забило дух. – Мейсон! З Вест-Індії! – промовив він, пополотнівши, і, мов заводна лялька, ще тричі повторив: “Мейсон! З Вест-Індії”. І за кожним разом полотнів ще більше. Видно, мої слова його неабияк стривожили. – Вам недобре, сер? – запитала я. – Джейн, ви вдарили мене обухом по голові… обухом, чуєте? – Він похитнувся. – Зіпріться на мене, сер! – Джейн, ви вже якось підставляли мені ваше плече, тож підставте ще один раз. Ось вам моя рука. Він сів і всадовив мене коло себе. Він тримав мою руку в своїх долонях і гладив її. В його погляді я читала страх і занепокоєння. – Мій маленький друже, – мовив він, – як би я хотів опинитися з вами одною десь на безлюдному острові, де б усі страхи, турботи й бридкі спогади покинули мене. – Чим я можу стати вам у пригоді, сер? Я віддам своє життя, коли це потрібно. – Обіцяю вам, Джейн, що коли шукатиму допомоги, то звернуся тільки до вас. – Дякую, сер, кажіть мені, що робити, і я принаймні докладу всіх зусиль… – Принесіть мені, Джейн, склянку вина з їдальні. Там зараз вечеряють. І подивіться, чи Мейсон з ними та що він робить. Я вийшла. Застала товариство в їдальні за вечерею, як і гадав містер Рочестер. Вечеряли не за столом, а стоячи, кожен брав з низького столика, що хотів: гості стояли купками з тарілками й келихами в руках. Всі були у веселому настрої, у кімнаті лунав сміх і жвава розмова. Містер Мейсон стояв коло вогню, балакаючи з полковником та місіс Дент і, як і решта, здавався веселим. Я налила в келих вина (коли я це робила, міс Інгрем нахмурила брови: вона, мабуть, подумала, що я дозволяю собі забагато) і повернулася до бібліотеки. Страшна блідість уже зійшла з лиця містера Рочестера, і він здавався тепер дуже спокійним і рішучим. – П’ю за ваше здоров’я, моя розрадо! – сказав він, взявши вино. Тоді випив і віддав мені келих. – То що вони роблять, Джейн? – Сміються та балакають, сер. – Не супляться, не мають таємничого виразу, ніби почули щось дивне? – Зовсім ні. Навпаки, вони дуже-дуже веселі. – А Мейсон? – Він також сміється. – Що б ви робили, Джейн, якби всі ці люди прийшли сюди і оплювали мене? – Коли б могла, сер, то повиганяла б їх з кімнати. Він ледь усміхнувся. – А якби я пішов до них, а вони б тільки глянули на мене холодно і, глузливо перешіптуючись, покинули б мене, що тоді? Пішли б і ви з ними? – Мабуть, що ні, сер. Мені більше до вподоби було б лишитися з вами. – І втішати мене? – Так, сер, я старалася б полегшити ваше горе. – А якби вони прокляли вас за це? – Навряд чи я б знала про їх анафему, а коли б і знала, то мені було б це байдуже. – І, рятуючи мене, ви зневажили б громадську думку? – Я зробила б це для кожного друга, який вартий моєї прихильності. А ви, я певна, варті. – Верніться тепер до їдальні, підійдіть тихенько до Мейсона і скажіть йому на вухо, що містер Рочестер приїхав і хоче його бачити. Приведіть його сюди, а тоді лишіть нас. – Добре, сер. Я зробила, що він просив. Усе товариство витріщилось на мене, коли я ще раз з’явилася в їдальні. Я пробралась до містера Мейсона і, передавши йому запрошення, провела до бібліотеки, а тоді подалася до своєї спальні. Пізньої пори, вже бувши в ліжку, я чула, як гості розходяться по своїх покоях. Серед інших я почула і голос містера Рочестера: “Сюди, Мейсоне, ось твоя кімната!” Голос у нього був веселий. Це мене заспокоїло, і я незабаром заснула. РОЗДІЛ XX Лягаючи, я забула запнути фіранку й спустити жалюзі, як робила це щовечора. Отож коли повний ясний місяць (тим-то й ніч була така гарна) засвітив у моє незавішене вікно, його тихе сяйво збудило мене. Була глупа ніч, і, розплющивши очі, я побачила його срібно-біле, кришталево-ясне коло. Він був гарний-прегарний, хоч і надто урочистий. Я сіла в ліжку і простягла руку, наміряючись запнути фіранку. Боже мій! Що то! Спокій і тишу ночі ніби сколихнув дикий, несамовитий, моторошний крик і покотився по всьому Торнфілд-холу. У мені все похололо, серце спинилось, а простягнута рука так і заклякла. Крик завмер і більше не повторився. Хоч би хто то був, він навряд чи спромігся б одразу закричати так моторошно ще раз. Найбільший в Андах кондор не може двічі повторити такого крику у своєму гнізді на оповитій хмарами скелі. Істоті, з горла якої вихопився цей несамовитий зойк, треба було хоч трохи перепочити й набратися сил. Крик пролунав на третьому поверсі, якраз у мене над головою. І саме там – в кімнаті над моєю спальнею – я почула тепер відчайдушну боротьбу, боротьбу не на життя, а на смерть. Хтось здушеним голосом прокричав: – Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте! – Невже ніхто не чув? – знов закричав хтось серед шаленої боротьби й гупання, які не вгавали нагорі. Потім крізь дошки я почула: – Рочестере! Рочестере! Ради Бога! Сюди! Грюкнули двері: хтось побіг, чи, вірніше, помчав коридором. Наді мною затупотіли ще чиїсь кроки, щось гупнуло долі, й запала тиша. Дарма що я тремтіла від жаху, я сяк-так одяглася й вийшла з кімнати. Всі вже попрокидалися: у кожній кімнаті лунали стривожені голоси, безперестану рипали двері, один по одному визирали гості; у коридорі стало людно. Геть усі посхоплювалися з ліжок. “Ой! Що таке?”, “Кого вбили?”, “Що сталося?”, “Дайте свічку!”, “Може, горимо?”, “Грабують?”, “Куди тікати?” – чулося звідусіль. Якби не місяць, то було б темно як у могилі. Гості бігали сюди й туди, збиралися купками, хтось плакав, хтось спотикався. Одне слово, переполох був страшенний. – Де в дідька подівся Рочестер? – гукав полковник Дент. – Його нема в ліжку. – Я тут! Тут! – почулася відповідь. – Заспокойтеся всі. Я йду. В кінці коридора рипнули двері, і ми побачили містера Рочестера із свічкою. Він щойно зійшов униз із верхнього поверху. Одна з дам підбігла просто до нього й схопила за руку. Це була міс Інгрем. – Що там скоїлося – щось страшне? – спитала вона. – Скажіть нам одразу всю правду! – Помалу, не збийте мене з ніг і не задушіть, – сказав він, коли обидві міс Ештон повисли на ньому, а дві вдови у широченних білих халатах летіли на нього, неначе кораблі під усіма вітрилами. – Усе гаразд! Усе гаразд! – закричав він. – Це просто репетиція комедії “Багато галасу з нічого”. Пані, відступіться від мене, а то я можу розлютитися. Містер Рочестер уже здавався розлюченим, його чорні очі метали блискавки. Стримуючи себе, він спокійно додав: – Одній служниці приверзлося казна-що уві сні – от і все. Вона жінка нервова і неврівноважена: сприйняла свій сон за привид або щось таке і налякалася аж до істерики. Ну, а тепер зробіть мені таку ласку й розійдіться по кімнатах, бо поки в домі не буде тихо, її важко буде заспокоїти. Панове, будьте такі ласкаві, покажіть приклад дамам. Міс Інгрем, я певен, що ви не піддастеся цьому безпричинному страхові. Емі й Луїзо, поверніться до своїх гніздечок, мої горлички. А дами, – він звернувся до вдів, – ризикують смертельно застудитися, коли й далі стоятимуть у цьому холодному коридорі. Отак то вмовляючи, то наказуючи, він змусив гостей розійтися по спальнях. Я не чекала особистого запрошення і пройшла до себе так само тихо й непомітно, як і вийшла. Проте я не лягла: навпаки, стала ретельно вдягатися. Шум і слова, що я чула після зойку, – а чула їх, очевидно, тільки я, бо вони долинали з кімнати наді мною, – переконали мене, що то зовсім не сон служниці переполохав усіх і що пояснення містера Рочестера – просто вигадка, щоб заспокоїти гостей. І, готуючись до ще якоїсь несподіванки, я вбралася. Я довго сиділа зодягнена край вікна, розглядаючи тихий парк та сріблисті лани, і чекала не знати чого. Мені здавалося, що після цього дивного зойку, боротьби й крику: “Рятуйте!” – має статися ще якась подія. Але ні: навкруги панувала тиша. Потроху шепіт і метушня стихли, а за якусь годину в Торнфілд-холі стало тихо, як у пустелі. Здавалося, що сон і ніч забрали назад свою владу. Тим часом місяць скотився до заходу: от-от він і зовсім сховається. Мені набридло сидіти в холоді й темряві, і я вирішила лягти в ліжко, не роздягаючись. Я встала й безшумно пройшла по килиму. Коли я нахилилася, щоб скинути черевики, хтось тихенько постукав у мої двері. – Я, може, потрібна? – спитала я. – Ви на ногах? – відповів голос, який я й сподівалася почути, тобто голос мого господаря. – Так, сер. – І вбрані? – Так. – Тоді виходьте, тільки потихеньку. Я вийшла. Містер Рочестер стояв у коридорі із свічкою в руках. – Ви мені потрібні, – сказав він. – Ідіть за мною. Тільки помалу, щоб не робити галасу. Мої капці були тоненькі, і я ступала по килиму м’яко, як кицька. Містер Рочестер тихенько покрався коридором, вибрався сходами нагору й став у темному й низькому коридорі злощасного третього поверху. Я й собі спинилася коло нього. – Ви маєте в себе губку? – запитав він пошепки. – Так, сер. – А сіль – нюхальну сіль? – Так. – Тоді принесіть те й те. Я вернулася до себе, знайшла на умивальнику губку, а в шухляді сіль і знову пішла нагору. Він чекав мене з ключем у руці. Підійшовши до низьких чорних дверей, застромив ключа в щілину, почекав хвильку й знов звернувся до мене: – Ви не боїтеся крові? Не зомлієте? – Гадаю, що ні, хоч мені ніколи не доводилось її бачити. Відповідаючи, я тремтіла, хоч і не почувала ні страху, ні слабості. – А дайте-но вашу руку, – сказав він, – а то справді впадете. Наші пальці з’єдналися. – Ваша рука тепла й тверда, – зауважив він, повернув ключ і відчинив двері. Я зайшла до кімнати, яку вже колись бачила, – того дня, коли місіс Фейрфакс показувала мені будинок. На стінах висіли гобелени, і тільки в одному місці, де матерію відхилили, було видно двері, що їх першого разу я не примітила. Вони стояли відчинені, в сусідній кімнаті горіло світло. Я почула звідти хрипкі уривчасті звуки, достоту, як собаче гарчання. – Зачекайте хвилину, – сказав мені містер Рочестер, поставив на підлогу свічку й пішов у двері. Там його зустрів вибух сміху. Спершу дуже голосний, він помалу перейшов у характерне для Грейс Пул моторошне хихотіння. Отже, там була вона. Містер Рочестер, видно, наказав щось на мигах, хоч хтось звернувся до нього пошепки. Тоді він вийшов і замкнув за собою двері. – Сюди, Джейн, – сказав він. Ми пройшли на другий бік широкого ліжка, яке разом із спущеною запоною займало таки чимало місця в кімнаті. В головах стояло крісло, а в ньому сидів якийсь напіводягнений чоловік. Він сидів нерухомо, відкинувши назад голову й заплющивши очі. Містер Рочестер присвітив свічкою, і я впізнала в цьому блідому й наче мертвому чоловікові містера Мейсона. Я помітила й те, що його сорочка з одного боку й на рукаві була червона від крові. – Візьміть свічку, – сказав містер Рочестер і, взявши з умивальника миску з водою, додав: – А тепер потримайте ось це. Він намочив губку і обмив нею бліде як крейда лице гостя; попросив у мене пляшечку й підніс її Мейсонові до носа. Поранений за якусь хвилю розплющив очі й застогнав. Містер Рочестер розстебнув на ньому сорочку: рука й плече Мейсона були перев’язані. Він змив губкою кров, що просочувалася крізь пов’язку. – Це небезпечно? – пробурмотів містер Мейсон. – Дурниці! Просто подряпини! Візьми себе в руки, тримайся! Я зараз сам вирушу до лікаря. А вранці, гадаю, тобі можна буде звідси виїхати! Джейн! – звернувся він до мене. – Прошу? – Я мушу лишити вас тут із оцим джентльменом на годину або й дві. Вам доведеться стирати кров, коли вона виступить, як це робив я. Коли йому стане млосно, дасте йому понюхати вашу сіль і води зі склянки, що стоїть поряд. Не розмовляйте з ним, хоч би там що, а ти, Річарде, знай, що, коли озвешся до неї, це може коштувати тобі життя. Я не відповідаю за наслідки, якщо ти промовиш хоч слово. Бідолаха знову застогнав. Видно, він не смів ворухнутися: боявся або смерті, або чогось іншого, і це скувало його рухи. Містер Рочестер дав мені закривавлену губку, і я робила те, що й він. Якусь хвилю він дивився на мене, тоді сказав: “Не забувайте!.. Ніяких мені балачок!” – і вийшов. Чудно якось мені стало, коли клацнув замок і за якусь часину не стало чути кроків господаря. Отак я й лишилася замкнута серед ночі в одній із таємничих кімнат третього поверху. Переді мною – блідий, закривавлений чоловік, і тільки тоненькі двері відокремлюють мене від убивці. Все це було жахливе, але я б не боялася, якби не думка, що Грейс Пул може напасти на мене. Одначе втекти я не могла. Мусила дивитися на це блідаве обличчя, на ці посинілі мовчазні губи, яким заборонено розтулятися, на ці очі, які то розплющувалися, то блукали по кімнаті, то спинялися на мені з виразом невимовного жаху. Я мусила знов і знов опускати руку в миску з кривавою водою й стирати йому з тіла настирливі червоні краплі. Мусила дивитися, як поволі опливала нагоріла свічка, а на старовинних потертих гобеленах круг мене та на запоні великого ліжка росли і густішали тіні, – вони ставали аж чорні й чудно вихитувалися над масивною шафою навпроти мене. На дверцятах на дванадцять дощок вирізьблено понуро-скорботні обличчя апостолів. Кожне обличчя було неначе вставлене в рамку, а над ними всіма височів хрест з чорного дерева й розп’ятий на ньому Христос. Мерехтливе світло ганяло тіні, і з темряви вихоплювався то бородатий лікар Лука зі схиленим чолом, то святий Іван з довгими кучерями, то диявольський вид Юди, – він раптом неначе оживав, і на ньому проступали лукаві риси архізрадника-сатани, що прибрав Юдину подобу. В такій похмурій кімнаті я мусила вартувати: прислухатися до рухів дикого звіра чи диявола за тонкими дверима. Проте відвідини містера Рочестера ніби його зачарували. За всю ніч я тільки тричі, і то через великі відступи, чула звуки по той бік дверей: обережні кроки, коротке хрипке собаче гарчання та протяжний людський стогін. Мені не давали спокою ще й мої власні думки. Яке лиходійство знайшло собі притулок у цьому відлюдному будинку, власник якого не міг ані спинити його, ані покласти йому край? Яка таємниця хотіла розкрити себе то через пожежу, то через пролиту глупої ночі кров? Що це була за істота, яка сховалася під маскою звичайнісінької собі жінки з голосом, що нагадував то глузливого демона, то хижого птаха, який живиться падлом? А цей звичайний собі тихий чоловік, що над ним я схилилася, – як він заплутався в цьому павутинні жаху? Чому ота фурія напала на нього? Що привело його саме до цієї частини будинку такої пізньої пори, коли він мав спати? Адже я добре чула, що містер Рочестер приділив йому спальню внизу. Як же він тут опинився? І чому тепер він так лагідно сприйняв насильство чи зраду, жертвою якої він став? Чому так покірно дав себе ув’язнити, як того хотів мій господар? І для чого містерові Рочестеру його ув’язнювати? На його гостя вчинили замах, а ще зовсім недавно хтось зловмисно підняв руку на нього самого, і обидва ці злочини він волів тримати в таємниці й сховати від розголосу. До того ж я бачила, що містер Мейсон слухався містера Рочестера, що сильна воля останнього підкоряла собі інертність першого. Кілька коротких фраз, якими вони перемовилися, переконали мене в цьому. Було ясно, що і в їхніх колишніх взаєминах безвільна вдача одного, як правило, скорялася вольовому завзяттю другого. Чим же тоді пояснити переляк містера Рочестера, коли він почув про приїзд свого друга? Чому саме тільки ім’я цього плохенького чоловіка, що, як дитина, слухається тепер кожного його слова, впало кілька годин тому на нього, як грім з ясного неба? О! Я не могла забути ні його погляду, ні його блідого обличчя, коли він шепотів: “Джейн, ви вдарили мене обухом по голові!” Я не могла забути, як тремтіла його рука, коли він сперся на моє плече. А хіба легко було зігнути твердий дух і змусити тремтіти дуже тіло Фейрфакса Рочестера? “Коли ж він вернеться? Коли ж він вернеться?” – повторювала я подумки. Ніч тяглася безмежно, мій закривавлений пацієнт млів, стогнав і втрачав силу, а день не займався, і поміч не приходила. Я ще і ще підносила воду до білих губ Мейсона, знов і знов давала йому нюхати сіль, та мої зусилля здавались марними. Видно, фізичні й душевні муки, втрата крові або все це разом виснажило його. Він так стогнав і виглядав таким кволим, наляканим і розгубленим, що я боялася, як би він не вмер. А я ж не могла озватися до нього! Врешті свічка згасла, і, коли зробилось темно, я помітила попід краєм віконних фіранок смужку сірого світла: займалося на день! Раптом я почула, як далеко внизу у дворі загавкав Пілот. Моя надія воскресла. І недаремно: за якихось п’ять хвилин клацнув замок і дав мені знати, що настав кінець моєму вартуванню. Воно тривало не більше двох годин, а для мене ніби сплив довгий тиждень. Зайшов містер Рочестер, а з ним лікар, по якого він їздив. – Тепер, Картере, не гайте часу! – сказав він до лікаря. – Даю вам півгодини. Цього досить, щоб оглянути й перев’язати рани, провести хворого вниз і таке інше. – Хіба він може рухатися, сер? – Безперечно! Тут нема нічого серйозного: він рознервувався, і йому треба додати руху. Беріться мерщій до діла! Містер Рочестер розсунув щільні фіранки й підняв полотняну штору, одне слово, пустив усередину якомога більше денного світла. Мені й дивно, і радісно було бачити, що надворі вже геть розвиднілося і на сході палають чудесні рожеві смуги. Містер Рочестер підійшов до Мейсона, якого вже оглядав лікар. – Ну, як тобі, мій друже? – запитав він. – Боюся, вона мене вбила, – прошепотів той. – Не вигадуй! Вище голову! Через два тижні ти й геть забудеш про цей випадок. Ти втратив трохи крові – оце й усе. Картере, запевніть його, що ніякої небезпеки немає. – Звісно, немає, – відповів Картер, який уже зняв пов’язку з рани. – Шкода тільки, що я не прийшов трохи раніше: він би не втратив стільки крові… А це що таке? Плече не тільки різали, а ще й рвали. Це рана не від ножа. Тут побували чиїсь зуби! – Вона кусала мене, – пробурмотів поранений. – Вона вп’ялася в мене зубами, як тигриця, коли Рочестер забрав від неї ножа. – Не слід було піддаватися. Треба було зразу чинити опір, – зауважив містер Рочестер. – Коли ж у таких обставинах годі було щось вдіяти, – заперечив Мейсон. – О Господи, як це було страшно! – додав він і весь здригнувся. – Та й я не чекав цього: спочатку вона була така спокійна. – Я застерігав тебе, – промовив містер Рочестер. – Я казав: будь насторожі, коли ти з нею. До того ж ти міг би зачекати до завтра й узяти мене з собою. Це була просто дурість – піти вночі, та ще й самому. – Я думав, що так буде краще. – Думав! Думав! Коли я це чую, мене тіпає. Та хоч там що, ти добре поплатився, що мене не послухав. І я не маю що сказати більше. Картере! Мерщій! Мерщій! От-от зійде сонце, а ми мусимо забрати його звідси. – Хвилиночку, сер. Плече я вже перев’язав. Треба ще оглянути рану на руці. Тут, видно, так само побували зуби. – Вона смоктала мою кров. Вона казала, що вип’є всю кров з мого серця, – простогнав Мейсон. Я бачила, як містер Рочестер здригнувся. Якийсь особливий вираз огиди, жаху й ненависті скривив йому обличчя, та він тільки сказав: – Замовкни, Річарде. Ніколи не сприймай серйозно її слів і не повторюй їх. – Я хотів би їх забути, – відповів той. – І забудеш, коли поїдеш геть з Англії, повернешся у Спаніштаун і думатимеш про неї як про померлу й поховану. Або краще зовсім не згадуй про неї. – Цю ніч не можна забути. – Навпаки, можна. Треба тільки схотіти, чоловіче. Ще дві години тому ти прощався з білим світом, а проте й досі живеш, ще й теревені правиш. Ну, от! Картер зробив своє діло чи ось-ось зробить, а я вмить поставлю тебе на ноги. Джейн (він уперше звернувся до мене по тому, як повернувся), візьміть цього ключа, підіть у мою спальню, вийміть з верхньої шухляди шафи чистого шарфа та сорочку й несіть їх сюди, і то швидше. Я пішла, відчинила шафу, знайшла названі речі й вернулася з ними. – Тепер, – сказав він, – зайдіть за ліжко, поки я його одягну. Тільки не виходьте з кімнати. Ви ще будете потрібні. Я відійшла, куди мені велено. – Чи вже хтось прокинувся, коли ви ходили вниз, Джейн? – спитав раптом містер Рочестер. – Ні, сер. Всюди було дуже тихо. – Ми вирядимо вас тихенько, Діку. Так буде краще і для вашої безпеки, і для тієї нещасної істоти, що за дверима. Я так довго і так старанно уникав розголосу, що аж ніяк не хотів би його тепер. Сюди, Картере, поможіть йому одягтися. А де ваш хутряний плащ? Я знаю, що ви й милі без нього не проїдете в цьому проклятому холодному кліматі. У вашій кімнаті?.. Джейн, біжіть хутенько до спальні містера Мейсона – вона поруч із моєю – і принесіть звідти плащ. Я знову побігла й знову вернулася. Цього разу я принесла широкий і довгий плащ, підбитий та облямований хутром. – Тепер я загадаю вам ще одну роботу, – сказав мій невгамовний господар. – Вам доведеться ще раз пройти до моєї кімнати. Яке щастя, що ви так м’яко ступаєте, Джейн. Незграбний кур’єр був би в такій халепі ні до чого. Висуньте середню шухляду в моєму туалетному столику й візьміть там слоїка й склянку. І мерщій сюди. Я збігала туди й назад і принесла згадані речі. – От і добре! Відповідальність за дозу, докторе, я беру на себе. Я купив ці краплі в Римі у італійського знахаря – такого колегу ви б, Картере, прогнали. Вживати цей засіб раз у раз нерозважно, та при нагоді, як от зараз, він добре помагає. Джейн, трохи води! Він простяг мені скляночку, і я налила її до половини водою з графина, що стояв на умивальнику. – Досить! А тепер змочіть вінця слоїка. Я зробила й це. Він накапав в скляночку дванадцять крапель якоїсь червоної рідини і подав її Мейсонові. – Пий, Річарде! Це поверне тобі на якусь годину ті сили, які ти втратив. – А коли воно мені зашкодить? Воно збуджує? – Пий, пий! Містер Мейсон скорився, бо заперечувати було марно. Він був тепер зовсім одягнений і, щоправда, блідий з лиця, проте більше не здавався знесиленим і виснаженим. Містер Рочестер дав йому три хвилини посидіти, а тоді взяв під руку. – Тепер, повір мені, ти зможеш стати на ноги, – сказав він. – Спробуй! Хворий устав. – Картере, беріть його під другу руку… Вище голову, Річарде! Ступай вперед… ось так… – Мені набагато краще, – зауважив містер Мейсон. Авжеж, що так. Тепер, Джейн, ідіть на чорний хід і відсуньте бокові двері. У дворі або й за брамою, – бо я просив не гуркотіти колесами по бруківці, – ви побачите карету. Скажіть візникові, щоб був готовий. Ми йдемо. А коли, Джейн, хто з гостей уже встав, то вийдіть на нижню площадку сходів і кашляніть. Було десь пів на п’яту. От-от мало визирнути з-за обрію сонце. На кухні було ще темно й тихо. Я якомога обережніше відчинила бокові двері. Двір був порожній, тільки брама стояла відчинена навстіж, і там справді дожидалася пасажирів запряжена двома кіньми карета з візником на передку. Я підійшла до нього і сказала, що джентльмени йдуть. Він кивнув, а я уважно оглянулася навколо й прислухалася. Скрізь іще дрімала тиша раннього ранку. На вікнах третього поверху, в кімнатах слуг, ще не розсунули фіранок. Пташки вже щебетали серед буйного листя плодових дерев, що перекинули через стіну між двором і садом білі гірлянди свого розквітлого гілля, та ще на стайні коні вряди-годи переступали з ноги на ногу. А то усюди було тихо. Аж ось надійшли й джентльмени. Містер Рочестер і лікар підтримували Мейсона, хоч той ступав досить твердо. Вони підсадили його в карету. За ним сів і Картер. – Ви вже пригляньте за ним, – сказав лікареві містер Рочестер, – і тримайте його у себе, поки він зовсім не очуняє. За який день-два я відвідаю вас і подивлюся, як його здоров’я. Річарде, як тобі тепер? – Свіже повітря відживило мене, Фейрфаксе. – Не зачиняйте вікна з його боку, Картере, тепер нема вітру. Бувай здоров, Діку! – Фейрфаксе… – Що там іще? – Нехай її пильнують, нехай ставляться якомога лагідніше, нехай… – він затнувся й заплакав. – Я так і роблю, мій любий, робив і робитиму й надалі, – відповів містер Рочестер. Він зачинив дверці, карета рушила. – Як би я хотів, щоб усе це скінчилось! – додав містер Рочестер, зачиняючи й засуваючи браму. А потім тихо, з бездумним поглядом попрямував до хвіртки в мурі, що відділяв двір від саду. Гадаючи, що я більше не потрібна, я хотіла була піти додому, аж тут почула, як він мене кличе. Відчинивши хвіртку, він стояв біля неї й чекав на мене. – Джейн! – почула я. – Ходіть сюди, на свіже повітря… Цей будинок схожий на тюрму. Ви цього не помічаєте? – Мені він здається розкішним замком, сер. – Недосвідченість лежить полудою на ваших очах, – відповів він. – Ви ще зачаровані ним. І ще не здатні розглядіти, що золото – це тільки сухозлітка, що шовкові завіси – гидке павутиння, що мармур – то просто камінь, а поліровані меблі – нікчемне гниле дерево. А тут, – він показав рукою на рясну зелень, під якою ми стояли, – все правдиве, природне й чисте. Він повагом ішов обсадженою самшитом стежкою. По один бік росли яблуні, груші та вишні, по другий – впереміш із шипшиною, нехворощем та всяким пахучим зелом – майоріли різні простенькі квітки: левконія, гвоздики, баранчики, братки. Прекрасного весняного ранку після квітневих дощів і туманів ці квіти були свіжі, як ніколи. На рум’яному сході тільки-но зійшло сонце, і його проміння лилося на скроплений росою цвіт дерев і тихі стежечки під ними. – Джейн, дати вам квітку? Він зірвав першу напіврозквітлу троянду і дав її мені. – Дякую, сер. – Чи любите ви схід сонця, Джейн? А це небо з високими і легкими хмарками, які напевне розтануть, коли земля й повітря нагріються! А це тихомирне запашне повітря? – О так, дуже! – Ця ніч була для вас дивна, Джейн. – Так, сер. – Тим-то ви тепер така бліда. Ви, либонь, добре налякалися, коли я лишив вас із Мейсоном. – Я боялася, що хтось може вийти з сусідньої кімнати. – Таж я замкнув її, і ключ лежав у мене в кишені. Невдалий був би з мене чабан, якби я лишив незахищеною свою овечку – свою улюблену овечку – так близько від вовчих зубів. Ви були у повній безпеці. – А Грейс Пул житиме тут і далі, сер? – Авжеж! Не думайте про неї – просто викиньте її з голови. – Коли ж мені здається, що ваше життя навряд чи в безпеці, поки вона тут. – Не бійтеся, я подбаю про себе. – А та небезпека, що про неї ви казали вночі, тепер уже минула, сер? – Я не можу ручитися за це, поки Мейсон не виїхав з Англії, та, зрештою, і після того. Жити для мене, Джейн, значить стояти на тонкій корі вулкана, крізь яку у будь-яку мить може вирватися вогонь. – Мені здається, що містер Мейсон дуже слабодухий. Ви можете на нього впливати. Він ніколи не пошкодить вам і свідомо не зрадить вас. – О ні! Мейсон не зрадить мене і ніколи не вчинить мені шкоди. Тільки ж часом, зовсім несвідомо, він може одним необережним словом позбавити мене навіки коли не життя, то щастя. – Скажіть йому, хай буде обачний, сер. Хай знає, чого ви боїтесь і як йому найкраще запобігати небезпеці. Він глузливо засміявся, схопив мене раптом за руку і – так само рвучко – відштовхнув її від себе. – Якби-то я міг те зробити, дурненька моя дівчинко, де б тоді була небезпека? її миттю б не стало. Відколи я знаю Мейсона, я завжди казав йому: “Зробіть те чи те”, – і все робилось, як я хотів. А в даному разі я не можу йому наказати: “Гляди, не нароби мені шкоди, Річарде!”, бо йому не можна навіть давати знати, що він мені може зашкодити. Вас це дивує? Ви ще не раз здивуєтесь. Адже ви мій маленький друг, правда? – Я залюбки служу вам, сер, і слухаю вас в усьому, що правильно. – Атож. Я це бачу. І у ваших словах, і на вашому обличчі, і в усій вашій особі я читаю радісне задоволення, коли ви мені служите й помагаєте – робите для мене і разом зі мною те, що ви слушно назвали “правильним”. Бо, якби я змусив вас робити те, що, по-вашому, неправильне, ви б не бігали так легко й хутко, не робили б усе з такою охотою, і на вашому обличчі не було б стільки радості й життя. Мій друг спокійно повернувся б тоді до мене і твердо сказав: “Ні, сер, цього не можна робити. Я не можу, бо це недобре”. І не можна було б вас схитнути, як зірку на небі… Ви так само маєте владу наді мною і можете вразити мене, а я не маю права виказати вам своє дошкульне місце, бо ж хоч який ви відданий друг, а відсахнетеся від мене одразу. – Якщо ви боїтеся містера Мейсона не більше, ніж мене, сер, – то вам загрожує дуже мала небезпека. – Якби ж це було так! А ось і затишок, Джейн. Сядьмо. Затишком була обвита плющем ніша в мурі. Всередині стояла дерев’яна лавочка. Містер Рочестер сів, лишивши місце і для мене. Але я й далі стояла перед ним. – Сядьте, – повторив він. – Тут є де сісти двом. Ви вагаєтесь, чи сісти коло мене, чи ні! Ви зважуєте, чи буде це правильно, Джейн? Замість відповіді я сіла, бо відмовлятися було таки нерозумно. – Тепер, мій маленький друже, поки сонце п’є росу, поки в цьому старому саду прокидаються й розквітають квіти, поки пташки дбають про сніданок для своїх пташенят, а ранні бджоли стають до своєї невтомної роботи, я розповім вам одну історію, а ви спробуйте пережити її так, ніби все це було з вами самою. Тільки спершу подивіться на мене й скажіть, що вас це не лякає й не тривожить і що ви не бачите нічого дивного в тому, що я вас затримую. – Ні, сер, усе гаразд. – Тоді, Джейн, прикличте собі на підмогу всю вашу уяву і припустіть, що ви більше не добре вихована і врівноважена дівчина, а розбещений змалку, норовистий юнак, припустіть, що ви опинилися в далекому чужому краю і вчинили непоправну помилку (байдуже, яку саме і з яких спонук), таку, що її наслідки весь час переслідують вас та отруюють вам життя. Майте тільки на увазі – я не сказав “злочин”. Мова йде не про якесь лиття крові чи інше лиходійство, що підлягає карі. Йдеться про помилку. І наслідки цієї помилки стають згодом для вас нестерпні. Щоб спекатися їх, ви вживаєте заходів, і то незвичайних, хоч вони й цілком законні та припустимі. І все-таки ви нещасні, бо надія покинула вас назавжди. Ваше сонце померкло серед білого дня, і ви знаєте, що аж до заходу прояснення не буде. Гіркі й принизливі спогади – ось і все, що може живити вашу пам’ять. Ви блукаєте наосліп, шукаючи розради в самотності, а щастя – в розвагах. Я кажу про низькі, плотські розваги, що паморочать розум і отруюють серце. Аж ось, після довгих років добровільного вигнання, з розбитим серцем і зів’ялою душею ви повертаєтеся додому і зустрічаєте одну людину, як і де – це не має ваги. Ви знаходите в цій людині стільки добрих і світлих якостей, які ви шукали двадцять років і доти ще ні разу не зустрічали. Ці якості свіжі й здорові, без найменшої плямочки, без найменшої цвілі. Товариство такої людини воскрешає й бадьорить вас, ви почуваєте, що до вас повертаються ваші найкращі дні з високими пориваннями і чистими прагненнями. Ви хочете відродити себе і дожити вік так, як годиться безсмертній істоті. І щоб досягти такої мети, хіба не можна виправдати ваш намір переступити через загальноприйняті звичаї, через перепону, яку не освячує ваша совість і не виправдує ваш розум? Він замовк, чекаючи відповіді. А що я могла сказати? О, якби мій добрий дух навіяв мені справедливу і правильну відповідь! Даремні надії! Західний вітер ворушив листя плюща круг мене, та лагідний Арієль не скористався з його подиху, щоб напутити мене. Пташки співали на вершечках дерев, та їхній спів, хоч і приємний, був безсловесний. Містер Рочестер пояснив своє запитання: – Хіба не можна виправдати цього блудного грішного сина, який розкаявся і шукає спокою, якщо він, зневаживши думку світу, хоче назавжди прихилити до себе цю ніжну, шляхетну і щиру істоту і таким чином забезпечити собі душевний мир і відродитися для життя? – Сер, – відповіла я, – ні спочинок мандрівця, ні переродження грішника не повинні залежати від людей, серед яких вони живуть. Чоловіки й жінки вмирають; філософи забувають про мудрість, а християни – про добрість. Якщо той, кого ви знаєте, страждав і помилявся, то хай гляне не на рівних собі, а вище, і там пошукає сили для свого виправлення і розради для свого зцілення. – Воно-то так, а знаряддя? Бог, що керує цим, вибрав і знаряддя. Це я сам, – кажу вам навпростець, – загруз був у суєті й розпусті і, мені здається, знайшов тепер ліки від своєї недуги в… Він знов замовк. Пташки й далі весело щебетали, листя ледь чутно шелестіло. Мене трохи дивувало, що вони не спинили свого гомону й не прислухалися до цієї перерваної сповіді. Щоправда, їм довелося б довгенько чекати: нашій мовчанці не було кінця. Нарешті я підвела очі на свого нерішучого співрозмовника: він схвильовано дивився на мене. – Мій маленький друже, – сказав він зовсім іншим голосом, і обличчя його змінилося: з лагідного й серйозного стало жорстоким і глузливим. – Ви, певне, помітили, як я ніжно впадаю за міс Інгрем? Чи не думаєте ви, що коли ми візьмемо шлюб, вона цілком воскресить мене? Містер Рочестер одразу підвівся, пішов стежкою до кінця і, коли повернувся, наспівував якусь мелодію. – Джейн, Джейн, – сказав він, ставши переді мною. – Ви зовсім біла. Не виспалися. Ви не лаєте мене, що я не дав вам спати? – Лаю вас? Ні, сер. – Подайте мені руку, і я вам повірю. Які у вас холодні пальці! Уночі, коло дверей таємничої кімнати, вони були тепліші. Джейн, коли ви ще отак не спатимете через мене? – Щоразу, коли я зможу стати вам у пригоді, сер. – Наприклад, уночі перед моїм весіллям! Повірте мені, що я не зможу спати. Обіцяєте просидіти ту ніч зі мною? З вами можна говорити про мою кохану, адже ви її тепер бачили й знаєте. – Так, сер. – Вона на диво гарна, Джейн! Правда? – Так, сер. – Вона показна жінка, Джейн! Висока, смаглява, ставна, а коси – як у карфагенян-ки!.. О Господи! Полковник Дент і містер Лін уже в стайні! Тікайте поза кущами он до хвіртки. Я пішла в один бік, а він у другий; згодом я почула, як він весело казав комусь у дворі: – Мейсон випередив вас усіх сьогодні ранком. Він виїхав удосвіта. Я встав о четвертій, щоб його вирядити. РОЗДІЛ XXI Важко збагнути лихі передчуття, а також людські симпатії і прикмети якоїсь події. Ці три явища разом складають таємницю, до якої людство ще не дібрало ключа. Я ніколи не сміялася з передчуттів, бо пережила на віку дивні-предивні випадки. І я вірю, що існує взаємна симпатія, хоч її існування важко збагнути людським розумом. (її помічено, наприклад, між далекими родичами, які довго не бачились, зовсім забули одне одного і вже ставши геть чужими людьми, раптом спорідненістю своєї природи виявляють, що походять з одного спільного джерела). А прикмети, скільки ми знаємо, можна пояснити зв’язками природи з людиною. Коли мені було шість років, я чула одного разу ввечері, як Бесі Лівен казала Марті Ебот, що їй приснилася маленька дитина, а бачити у сні дітей – то клопоти або для тебе, або для твоїх родичів. Я ніколи б не затямила цих слів, якби не подія, яка сталася невдовзі по тому і яка змусила мене запам’ятати їх надовго. Другого дня Бесі покликано додому, до смертного ложа її маленької сестри. Останнім часом я нерідко згадувала цю прикмету і цей випадок, бо протягом цього тижня навряд чи була бодай одна ніч, щоб мені не снилася дитина. Часом я заспокоювала її на руках, часом гойдала на колінах, часом бачила, як вона бавиться серед квітів на луці або хлюпається в воді. Дитина то плакала, то сміялася, іноді пригорталась до мене, іноді втікала. Та хоч би який вона мала настрій і хоч би в яких обставинах я її бачила, цей образ являвся мені сім ночей поспіль, як тільки я засинала. Мені була неприємна невідступність і дивна впертість цього образу, і що ближче до ночі і до неодмінної зустрічі з настирливою дитиною, то більше я хвилювалася. В товаристві цього примарного немовляти я була і тої місячної ночі й прокинулася від його плачу. А другого ж дня після обіду мене покликали вниз, де в кімнаті місіс Фейрфакс на мене хтось чекав. Там я побачила чоловіка, що нагадував мені служника з багатого дому. Він був в усьому чорному і в руках тримав капелюх, оповитий жалобною стрічкою. – Навряд чи ви пам’ятаєте мене, міс, – сказав він, коли я зайшла. – Моє прізвище Лівен. Я був за візника в місіс Рід, коли ви ще жили в Гейтсхеді, вісім чи дев’ять років тому. І я й досі живу там. – О, добрий день, Роберте! Я не забула вас нітрохи! Ви часто дозволяли мені кататися на поні міс Джорджіани. А як здоров’я Бесі? Адже ви тепер її чоловік? – Так, міс. Дякую вам, моя дружина здорова. Два місяці тому вона подарувала мені хлопчика – тепер у нас троє дітей. І дитина, і мати здоровісінькі. – А як сім’я моєї тітки, Роберте? – На жаль, я не привіз вам добрих вістей про неї. У них – велике горе. – Гадаю, що ніхто не вмер? – спитала я, глянувши на його чорний одяг. Він і собі глянув на капелюх з креповою стрічкою й сказав: – Вчора тиждень, як у Лондоні в своєму помешканні вмер містер Джон. – Містер Джон? – Так. – І як мати пережила це? – Бачте, міс Ейр, це не просто нещастя. Він жив так, що годі й казати: останні три роки він не мав ніякого стриму й помер страшною смертю, бодай і не згадувати. – Я чула від Бесі, що він не на добрій дорозі. – Кажете: не на добрій дорозі! Та він робив таке, що гірше й не вигадаєш. Він марнував маєток і своє здоров’я серед найгіршого товариства. Вліз у борги й попав до в’язниці. Мати двічі викупляла його, а він, тільки-но вийде на волю, знов вертається до своєї компанії і своїх звичок. Він хлопець слабкої вдачі. Ті шахраюги, з якими він водився, дурили його, як могли. Оце три тижні тому він приїхав до Гейтсхеда і почав вимагати, щоб пані віддала йому все. Пані відмовила, її справи вже й так були кепські через його марнотратство. Тоді він поїхав, а за якийсь час, на тобі, – помер! Як він помер, Бог його знає! Кажуть, – сам наклав на себе руки. Я мовчала. Новина була страшна. Роберт Лівен провадив далі: – Пані сама оце якийсь час нездужає. Вона дуже набралась тіла, а це їй вадить на здоров’я; крім того, гроші пішли на вітер, вона стала боятися бідності, і це її зовсім доконало. Звістка про смерть містера Джона упала на неї страшним ударом як грім з ясного неба, їй відібрало мову, і тільки через три дні, минулого вівторка, їй трохи полегшало, вона все поривалася щось сказати, щось показувала на мигах моїй дружині й белькотала. А вчора вранці Бесі врешті збагнула, що вона вимовляє ваше ім’я. “Пошліть по Джейн, привезіть Джейн Ейр. Я хочу поговорити з нею”, – зрозуміла Бесі. Бесі взяв сумнів, чи та не схибнулася з розуму і чи тямить, що говорить, проте переказала все це міс Рід та міс Джорджіані і порадила їм послати по вас. Панночки спочатку й слухати не хотіли, та матір ніяк не можна було заспокоїти, вона все повторювала: “Джейн, Джейн”, – і вони врешті дали згоду. Я виїхав з Гейтсхеда вчора, і, якби ви могли швидко зібратися, я відвіз би вас завтра рано-вранці. – Так, Роберте, я зберуся. З усього видно, що треба їхати. – І я так думаю, міс. Бесі певна, що ви не відмовите. Тільки ж вам, мабуть, треба спитати дозволу? – Так, я негайно ж піду по нього. Відвівши його до челядні й передавши під опіку Джонової дружини та самого Джона, я пішла шукати містера Рочестера. Його не було в жодній в нижніх кімнат, ні в дворі, ні в стайні, ані в саду. Я спитала місіс Фейрфакс, чи не бачила вона його? Так, здається, він грає в більярд із міс Інгрем. Я хутенько пройшла до більярдної. Там стукали більярдні кулі й лунали голоси. Містер Рочестер, міс Інгрем, обидві міс Ештон та їхні кавалери захоплено грали в більярд. Щоб перервати таку цікаву партію, треба було трохи відваги. Та я не могла зволікати і попрямувала до мого господаря, який стояв біля міс Інгрем. Коли я підійшла, вона озирнулася й глянула на мене згори вниз; її очі немов питали: “Чого цій нікчемі треба?”, а коли я тихо сказала: “Містере Рочестер!” – вона зробила рух, ніби їй кортіло виставити мене за двері. В ту хвилину міс Інгрем була дуже показна: на ній була блакитна ранішня сукня, блакитний газовий шарф оповивав її чорні коси. Вона з головою поринула в гру, й гнів і зневага до мене аж ніяк не стерли з її лиця виразу гордовитої пихи. – Ця особа до вас? – запитала вона містера Рочестера, і той, щоб побачити, хто така ця “особа”, повернувся. Він кумедно скривився – так він завжди кривився – і вийшов зі мною з більярдної. – Що таке, Джейн? – промовив він, зачинивши двері класної кімнати й спершись на них спиною. – Коли ваша ласка, сер, відпустіть мене на один-два тижні. – Навіщо? Куди ви збираєтесь їхати? – Відвідати хвору даму, яка хоче мене бачити. – Яку це хвору даму? І де вона живе? – У Гейтсхеді, в…ширі. – У…ширі? Це ж за сто миль! Хто вона така, ця дама, що хоче, щоб ви їхали до неї в таку далечінь? – її звати Рід, сер, місіс Рід. – Місіс Рід з Гейтсхеда? Там жив якийсь суддя Рід? – Це його вдова, сер. – То й що вам до неї? Звідки ви її знаєте? – Містер Рід був мій дядько – брат моєї матері. – Хай йому біс! Ви ніколи не згадували про це. Завжди казали, що не маєте родичів. – Так, сер, таких, що визнавали б мене, не маю. Містер Рід помер, а його вдова відцуралась мене. – Чому? – Бо я бідна і була для неї тягарем, а вона ще й ненавиділа мене. – Ну, а Рід хіба не мав дітей? Ви ж повинні мати двоюрідних братів і сестер. Сер Джордж Лін розповідав учора про Ріда з Гейтсхеда, що, він каже, був пройдисвіт з пройдисвітів, а Інгрем згадувала про Джорджіану Рід, з того-таки краю, що років зо два тому зачарувала своєю красою весь Лондон. – Джон Рід так само помер, сер. Він прогайнував свої гроші, майже зруйнував сім’ю і, гадають, сам заподіяв собі смерть. Це так приголомшило його матір, що її розбив параліч. – І чим ви їй зарадите? Казна-що, Джейн! Я б ніколи не поїхав за сто миль, щоб побачити стару даму, яка, чого доброго, ще й переставиться до вашого приїзду. До того ж ви кажете, що вона вас відцуралася. – Так, сер. Тільки ж це було дуже давно. І за інших, зовсім інших обставин. Тепер мені хочеться задовольнити її прохання. – І як довго ви там будете? – Я виїду якомога швидше, сер. – Обіцяйте мені пробути там не більше тижня. – Я не хотіла б потім зламати слова. Та, може, доведеться пробути довше. – В усякому разі, ви повернетесь? Вас ніщо й ніхто не змусить лишитися при ній? – О ні! Я неодмінно приїду назад, коли все буде гаразд. – І хто поїде з вами? Ви ж не можете їхати так далеко самі. – Вона прислала свого візника, сер. – Йому можна довіряти? – Так, сер, він десять років живе в цьому домі. Містер Рочестер замислився. – Коли ви хочете їхати? – Завтра вдосвіта, сер. – Тоді вам потрібні гроші. Адже ви не можете їхати без грошей, а я певен, що їх у вас небагато. Я ж іще вам не платив. Скільки ви маєте всіх грошей, Джейн?- спитав він з усміхом. Я витягла свій малесенький гаманець. – П’ять шилінгів, сер. Він узяв гаманець, висипав монети на долоню і тихенько засміявся, ніби ця убогість його тішила. Тоді вийняв свого гамана. – Візьміть, – сказав він, простягаючи мені банкноту в п’ятдесят фунтів. Містер Рочестер був винен мені тільки п’ятнадцять. Я сказала, що не маю здачі. – Мені здачі не треба: ви й самі знаєте. Це ваш заробіток. Я відмовилася взяти більше, ніж мені належало. Спершу він розгнівався, а потім, ніби згадавши щось, сказав: – Гаразд, гаразд! Краще не давати вам усе тепер, бо ви, чого доброго, проживете там цілих три місяці. Ось маєте десять. Це не мало? – 0 ні, сер. Тепер за вами буде ще п’ять. – Поверніться ж за ними. Я маю ваших сорок фунтів і буду вашим банкіром. – Містере Рочестер, я хотіла при нагоді поговорити іще про одну справу. – Ще про одну справу? Цікаво знати, про яку? – Ви натякнули мені, що незабаром думаєте одружитись. – Ну то й що? – В такому разі, сер, Адель годилося б віддати до школи. Я гадаю, що ви й самі бачите таку потребу. – Забрати її з-перед очей моєї дружини, щоб та не варила з неї води? В цьому щось є. Адель, як ви кажете, мусить піти до школи, а ви тоді хіба що до дідька? – Сподіваюся, що ні, сер. Просто я мушу підшукати собі інше місце. – Так я й знав! – вигукнув він гугнявим голосом, скривившись у похмурій і кумедній гримасі. Кілька хвилин він дивився на мене мовчки. – Якщо я не помиляюся, стара пані або молоді панночки, її дочки, підшукають для вас таке місце? – Ні, сер, я не в таких стосунках з моїми родичами, щоб мати право просити їх про це. Я просто дам оголошення в газету. – Отакої! – буркнув він. – І не думайте звертатися до газети! Чого я не дав вам один соверен замість десяти фунтів! Віддайте мені дев’ять фунтів назад, Джейн. Мені потрібні гроші. – І мені так само, сер, – відповіла я, сховавши гаманця за спину. – Я ніяк не обійдуся без цих грошей. – Не будьте скупі! – сказав він. – Ви жалієте мені грошей! Дайте мені хоч п’ять фунтів, Джейн! – Ані п’яти шилінгів, сер, ані п’яти пенсів! – То дайте хоч глянути на гроші! – Не можна, сер, ви втратили моє довір’я. – Джейн! – Прошу? – Обіцяйте мені одну річ. – Я маю право обіцяти тільки те, що можу виконати. – Не давайте оголошення: довірте це діло мені. Як треба буде, я знайду вам місце. – Я згодна, сер, коли й ви обіцяєте мені, що я і Адель покинемо цей дім, перше ніж ваша наречена вступить сюди. – Згода! Згода! Даю вам слово. То ви їдете завтра? – Так, сер, удосвіта. – Ну, а після обіду ви прийдете у вітальню? – Ні, сер, я мушу збиратися в дорогу. – Виходить, нам треба на якийсь час попрощатися? – Гадаю, що так, сер. – А як люди прощаються, Джейн? Навчіть мене, я зовсім не знаю як. – Вони кажуть: “Бувайте здорові” або якесь інше підхоже слово. – Скажіть його. – Бувайте здорові, містере Рочестер, на все добре. – А що повинен сказати я? – Те саме, сер, коли ваша ласка. – Бувайте здорові, міс Ейр, на все добре. Оце й усе? – Так. – Як на мене, то таке прощання сухе, нудне і неприязне. Я хотів би якось інакше. Принаймні внести маленький додаток до цього звичаю. От хоча б потиснути одне одному руки, дарма що й це мало мене втішить. А ви, Джейн, тільки: “Бувайте здорові”, – і край? – Цього досить, сер. Щире побажання можна передати якнайкраще одним словом. – Може, й так. Тільки дуже вже воно сухе й холодне, оце “Бувайте здорові”. “Скільки він ще стоятиме й затулятиме собою двері? – питала я себе. – Мені треба пакуватися”. Задзвонив дзвінок на обід, і містер Рочестер, ні слова не сказавши, пішов. Того дня я його більше не бачила, а другого ранку, поки він ще не встав, виїхала. Першого травня, десь о п’ятій годині по обіді я прибула до Гейтсхеда. Перше ніж зайти в дім, я навідалася до прибудови для служби. Там було чисто й затишно. На вікнах висіли білі фіранки, підлога – чиста-чистісінька, камінні грати й щипці – начищені до блиску, в каміні – веселе полум’я. Бесі сиділа коло вогню, колишучи дитину, а малий Роберт і його сестра тихенько бавилися в куточку. – Слава Богу!.. Я так і знала, що ви приїдете! – вигукнула місіс Лівен, коли я зайшла. – Так, Бесі, – сказала я, поцілувавши її. – Я не спізнилася? Як здоров’я місіс Рід? Вона ще жива? – Так, ще жива, їй тепер трохи покращало. Лікар каже, що вона одужає. – Вона мене згадувала? – Вона говорила про вас оце тільки сьогодні рано й хотіла, щоб ви приїхали. Тільки тепер вона спить, принаймні ще спала десять хвилин тому, коли я була нагорі. Після обіду вона завжди лежить непритомна і приходить до пам’яті тільки годині о шостій-сьомій. Відпочиньте годинку, міс, і тоді ми підемо нагору разом. Тут у дверях з’явився чоловік, і Бесі, поклавши заколисану дитину, пішла йому назустріч. Потім вона наполягла, щоб я зняла капелюшок і випила чаю, бо я, як вона казала, була бліда й стомлена. Я зраділа її гостинності і слухняно дозволила їй стягти з мене дорожнє вбрання, достоту так, як вона це робила колись, ще за мого дитинства. А мої дитячі літа ніби повернулись до мене: ось вона порається так само, як і тоді, – розставляє на таці свій найкращий посуд, мастить хліб маслом, підсмажує солодкі грінки і вряди-годи частує маленького Роберта або Джейн лагідними ляпанцями й штурханами, як частувала колись і мене. Бесі нітрохи не змінилася: лишилася така сама, якою я її знала, запальна, моторна й добросерда. Чай був готовий, і я була звелася, щоб підійти до столу, та Бесі наказала мені своїм давнім владним голосом сидіти на місці: вона подасть чай до каміна. Вона присунула до мене маленький круглий столик з чашкою чаю і тарілкою грінок, зовсім так, як робила ще тоді, коли я сиділа на стільчику в дитячій кімнаті, а вона радо частувала мене здобутими на кухні ласощами. Я всміхнулася й скорилась її волі, як і колись давно. Бесі цікавилася, чи я щаслива в Торнфілд-холі і яка моя господиня; коли ж я сказала, що там є тільки господар, – то чи пристойний він чоловік і чи подобається мені. Я сказала, що він хоч і негарний, зате справжній джентльмен, добре до мене ставиться і я не нарікаю. Потім описувала їй веселе товариство, яке гостює в домі містера Рочестера. Бесі залюбки слухала ці подробиці. Саме таке їй дуже подобалося. Отак у балачках минула година. Бесі віддала мені капелюшок та все інше, і ми разом пішли в дім. Ми йшли тією самою алеєю, якою дев’ять років тому вона вела мене з дому до воріт. Того холодного туманного січневого ранку я покинула цю непривітну домівку з розпукою й гіркотою в серці. Вигнана, зацькована, я мусила шукати притулку в холодному Ловуді, такому далекому й незнаному місці. І от знов переді мною ця сама непривітна домівка. А моє майбутнє таке саме непевне, й так само щемить моє серце. Я й досі мандрівниця на цій землі, хоч і придбала якийсь досвід, стала більше вірити сама собі та своїм силам і менше боятися чужого гніву. Криваві рани моїх образ тепер зовсім загоїлися, а полум’я гнівного обурення згасло. – Зайдіть до маленької їдальні, – сказала Бесі, ступивши разом зі мною в хол, – там мають бути панночки. Наступної миті я вже була в їдальні. Кожна річ виглядала в ній так само, як і того ранку, коли я вперше побачила тут містера Броклгерста. Навіть той самий килимок лежав перед каміном. Глянувши на книжкову шафу, я помітила, що два томики Б’юїкових “Англійських птахів” і досі стоять на третій полиці, а “Мандри Гулівера” і “Тисяча й одна ніч”, як і колись, на четвертій. Неживі предмети не зазнали змін, зате живі істоти так змінилися, що їх годі було впізнати. Перед моїми очима постали дві молоді панночки: одна дуже висока, зросту міс Інгрем, і дуже худа, з блідим, понурим лицем. В її погляді було щось аскетичне, і цю рису підсилювала аж надто скромна чорна сукня, білий накрохмалений комірець, гладенько зачесані коси й чернеча оздоба: разочок чоток і розп’яття з чорного дерева. Це, треба гадати, була Еліза, хоч у цьому довгастому й безбарвному обличчі я й не могла знайти ніяких спільних рис з маленькою дівчинкою, яку я пам’ятала. Друга була, безперечно, Джорджіана, тільки не та Джорджіана, яку я знала, – тендітне одинадцятирічне янголятко. Ні. Це була гарна, як воскова лялька, дівчина, квітуча й пишна, з правильними приємними рисами, з млосними блакитними очима й золотавими кучерями. Вона також була вбрана в чорну сукню, тільки іншого крою, ніж у сестри, не таку чернечу; вона гарно прилягала до її тіла й дуже їй личила. Обидві сестри успадкували щось від матері: худа й бліда старша дочка – жовтуваті очі, а квітуча та вродлива молодша – щелепи та підборіддя, що, хоч і не були такі важкі, як у матері, а все ж надавали якоїсь незбагненної жорстокості її гарненькому личкові. Коли я зайшла, обидві панночки встали мені назустріч, обидві назвали мене “міс Ейр”. Еліза привіталася якось уривчасто, різко, навіть не всміхнувшись. Тоді відразу сіла, втупивши очі у вогонь, немов забула про мене. Джорджіана до свого “Доброго здоров’я” додала кілька звичайних фраз про мою дорогу, погоду тощо. Говорила вона спроквола, а тим часом пильно розглядала мене. Міряла з голови до ніг очима, спиняла свій погляд то на моїй брунатній вовняній накидці, то на простенькому капелюшку. Молоді жінки знають багато способів, як без слів дати вам зрозуміти, що для них ви “дивачка”. Зневажливі погляди, холодні манери, недбалий тон цілком виказують їхнє ставлення, і зайве вдаватися до прямолінійного засобу, як брутальне слово або жест. Проте ні відверте, ні приховане кепкування не могли тепер образити мене, як колись. Сівши між двома кузинами, я дивувалася, як легко було мені на душі, дарма що одна відверто гордувала мною, а друга не стільки глузувала, як удавала уважну. Еліза не могла мене принизити, а Джорджіана – образити. І все це тому, що мене непокоїли зовсім інші речі. За останніх кілька місяців моя душа пережила стільки напружених, бентежних хвилин, а страждання й радощі так загострили й витончили мої збуджені нерви, що кузини вже не могли ані прикро вразити мене, ані втішити, і їхнє ставлення не будило в мені ні добрих, ні лихих почуттів. – Як здоров’я місіс Рід? – запитала я й собі, спокійно глянувши на Джорджіану, яка від такого звертання напнулася мов струна, ніби це була не знати яка нетактовність. – Місіс Рід? Ви хочете сказати – мама? Їй дуже погано. Сумніваюся, щоб ви могли побачити її сьогодні ввечері. – Якби, – провадила я далі, – ви пішли оце зараз нагору й сказали їй, що я приїхала, я була б вам дуже вдячна. Джорджіана аж підскочила і розлючено витріщилася на мене. – Я знаю, що вона дуже хотіла мене бачити, – додала я, – тож не треба примушувати її чекати довше, ніж це вкрай необхідно. – Мама не любить, коли її турбують ввечері, – зауважила Еліза. Я підвелася, спокійнісінько, не чекаючи запрошення, скинула капелюшок і рукавички і заявила, що піду пошукаю Бесі, яка має бути на кухні, й попрошу її з’ясувати, чи згодна місіс Рід прийняти мене сьогодні чи ні. Я так і зробила, знайшла Бесі і, передавши їй своє прохання, і далі робила те, що вважала за слушне. Досі я, як правило, знічувалася перед пихою, і, якби мене зустріли так, як сьогодні, рік тому, то я, не роздумуючи, залишила б Гейтсхед завтра вранці. Тепер же я одразу збагнула, що це буде нерозумно. Я проїхала, щоб побачити тітку, сто миль і маю бути коло неї доти, поки вона одужає або помре. А до гордощів чи дурості її дочок мені байдуже, і краще на них просто не зважати й робити те, що треба. Тим-то я й звернулася до економки і, сказавши їй, що проживу тут тиждень-два, попросила її показати мені кімнату, віднести туди мою валізу, а потім пішла за нею сама. На сходах я зустріла Бесі. – Пані прокинулася, – мовила вона. – Я сказала їй, що ви тут. Ходіть, хай вона вас побачить. Та чи впізнає? Я б і без поводиря знайшла цю кімнату, куди мене колись так часто кликали, щоб покарати або вилаяти. Я випередила Бесі й тихенько відчинила двері. Уже вечоріло, на столі горіла лампа під абажуром. В кімнаті, як і колись, стояло велике ліжко, завішене жовтою запоною, той самий туалетний столик, крісло і дзиглик під ноги, що на нього мене не раз ставили навколішки й змушували благати вибачення за вигадані злочини. Мій погляд ковзнув і у знайомий куток, чи не побачу там страшної тонкої різки, яка звичайно там стояла, ніби тільки чекаючи нагоди вискочити, як бісеня, і відшмагати мої тремтячі долоні чи зігнуту шию. Я підійшла до ліжка, відслонила запону й схилилася над горою білих подушок. Зберігши в пам’яті обличчя місіс Рід, я пильно шукала знайомих рис. На щастя, час руйнує жагу помсти й глушить пориви гніву та відрази: покидаючи цю жінку, я почувала гіркоту й ненависть, а вернулася до неї з серцем, сповненим співчуття до її великого страждання, і з щирим прагненням забути ворожнечу, пробачити всі несправедливості й потиснути їй руку, як другові. Обличчя було знайоме: суворе й невблаганне, як і колись, з холодними очима, що їх ніщо не могло зворушити, і піднятими трохи зневажливо деспотичними бровами. Як часто вони загрозливо й ненависно насуплювалися проти мене! І як за коротку мить, тільки-но я глянула на їхні неприємні лінії, мені пригадалися усі дитячі страхи й муки. А проте я схилилася й поцілувала її. Вона подивилась на мене. – Це Джейн Ейр? – запитала вона. – Так, тітко Рід. Як ваше здоров’я, люба тіточко? Свого часу я заприсяглася, що ніколи не назву її тіткою. Тепер же я не вбачала гріха в тому, що зламаю свою присягу. Мої пальці стиснули її руку, що лежала на ковдрі. Якби-то й вона лагідно потиснула мою, я б щиро зраділа. Та черству натуру не так легко зворушити й не так легко викорінити з неї природжену відразу. Місіс Рід забрала руку й, відвернувши від мене очі, зауважила, що вечір теплий. Вона була така сама холодна до мене, я одразу збагнула, що її ставлення, її думка про мене не змінилися і не могли змінитися. З її крижаних очей, які не знали ні ніжності, ні сліз, я зрозуміла, що вона уперто не хоче вірити, що я могла стати кращою, бо якби вона визнала це, то не зраділа б, а вважала б це за приниження. Мені стало боляче й прикро, і я поклала собі перемогти її – подолати її природу й злу волю. Мене душили сльози, як і змалку, та я стримала їх. Я поставила стілець у головах недужої, сіла й схилилася над подушкою. – Ви кликали мене, – мовила я. – Ось я й прийшла, і маю намір бути тут доти, поки ви одужаєте. – Ну, звісно. Ти бачила моїх дочок? – Так. – Скажи їм, що я тебе лишаю тут, поки переговорю з тобою про те, що маю на думці. Сьогодні вже пізно, та й важко мені пригадувати ці справи. Щось я мала тобі сказати… хай-но я згадаю… Очі її блукали, мова була безладна: видно, це колись міцне тіло зазнало тяжкого струсу. Вона неспокійно заворушилася, натягуючи на себе ковдру. Мій лікоть, спертий на край ліжка, притримував ковдру, і це розсердило тітку. – Сядь рівно, – сказала вона, – не дратуй мене і не тримай ковдру… Ти – Джейн Ейр? – Так, я – Джейн Ейр. – Скільки клопоту завдала мені ця дитина! Ніхто й не повірить. Який це був тягар для мене! Щодня й щогодини вона дуже й дуже дратувала мене – і своєю незбагненною вдачею, і своїми раптовими спалахами гніву, і неприродною звичкою завжди стежити за кожним твоїм рухом! Пригадую собі, як одного разу вона говорила зі мною як божевільна або як сатана – жодна дитина не говорила зі мною й не дивилася на мене так, як вона. І я з радістю вирядила її з дому. Що було з нею в Ловуді? Там лютував тиф, і багато півчят померло. Тільки ж вона не вмерла; але я сказала, що вмерла, – я хотіла, щоб вона вмерла! – Дивне бажання, місіс Рід. За що ви так її ненавидите? – Я завжди не любила її матір; бо вона була єдина сестра мого чоловіка, єдина й улюблена. Він був проти того, щоб родина зреклася її після нерівного шлюбу, а коли прийшла звістка про її смерть, він плакав, як дурень. Він послав по дитину, хоч я й радила йому віддати її мамці й платити за утримання. Я відразу зненавиділа дитину, тільки-но побачила, – кволу, плаксиву й сопливу. Вона плакала цілими ночами в колисці – не верещала так, як інші здорові діти, – ні, а скиглила й пищала. Рід жалів і завжди бавив її, ніби власну дитину, а своїх рідних дітей у такому віці він помічав куди менше. Він пробував прихилити й моїх дітей до цього старченяти, але мої зозулятка не любили її, і він гнівався на них за те, що вони не ховали своєї відрази. А коли він занедужав, то все просив, щоб вона була коло нього, а за годину до смерті узяв з мене присягу, що я не покину цієї істоти напризволяще. Краще б я взяла на свою голову яку сироту з робітного дому… Та він завжди був м’який серцем. Я рада, що Джон удався не в батька. У Джона моя вдача, вдача моїх братів – він справжній Гібсон. Якби він тільки перестав мене мучити своїми листами: вічно просить грошей! Я більше не маю що йому давати, ми вже геть зубожіли. Треба було б звільнити половину слуг і зачинити половину дому або здавати пожильцям. Але я ніколи не пристану на це. А втім, коли подумаєш, як же нам жити? Дві третини моїх прибутків ідуть на сплату процентів від застави. Джон грає в карти, страх як грає і завжди програє. Бідолаха! Круг нього – самі шахраї! Джон опустився, занепав духом, дійшов до краю. А який у нього вигляд! Аж мені соромно за нього, коли його бачу. Вона дуже розхвилювалася. – її, мабуть, краще тепер лишити саму, – сказала я до Бесі, що стояла по другий бік ліжка. – Таки краще, міс. Вона вечорами завжди отаке плете. Вранці вона спокійніша. Я підвелася. – Стривай! – скрикнула місіс Рід. – Я маю тобі ще щось сказати. Він погрожує мені – весь час погрожує, що уб’є мене чи себе, і мені часом сниться, що він лежить на ліжку з великою раною в горлі або з опухлим чорним лицем. Я вже геть розгубилася, й голова мені сохне. Що його робити? Де знайти гроші? Бесі заходилася вмовляти її випити заспокійливих крапель і на превелику силу таки умовила. Невдовзі по тому місіс Рід задрімала. Тоді я вийшла з кімнати. Минуло десь більше десяти днів, поки дійшлося до нової розмови. Бо вона то марила, то перебувала в летаргічному стані, і лікар заборонив її хвилювати. Тим часом я намагалася жити в злагоді з Елізою та Джорджіаною. Спершу вони були дуже холодні. Еліза по півдня шила, читала, інколи писала і дуже рідко озивалась словом до мене чи до сестри. Джорджіана годинами безглуздо розмовляла з своїм канарком і зовсім мене не помічала. Та я поклала собі не сидіти без діла й розваги. Я привезла з собою малярське причандалля, і воно стало мені в пригоді. Узявши коробку олівців і кілька аркушів паперу, я сідала край вікна, осторонь від сестер і робила з пам’яті ескізи, зображаючи картини, що раз у раз виринали в мінливому калейдоскопі моєї уяви: краєчок моря між двома скелями, місяць, що сходить над водою, й обрис корабля, що його ледь затуляє собою; зарості очерету й латаття і серед них голівка наяди, заквітчана лотосом; ельф, що сидить у гнізді вільшанки під гіллям розквітлого глоду. Одного ранку мені захотілося змалювати обличчя, – яке саме – я ще сама не знала й не уявляла. Я взяла м’який чорний олівець, писнула ним по паперу, щоб затупити кінець, і заходилася малювати. Скоро на папір лягло широке опукле чоло й кутасті обриси нижньої частини обличчя. Початок мені сподобався, і моїм пальцям закортіло малювати далі. Під таким чолом мусили лежати густі рівні брови, а під ними прямий характерний ніс з широкими ніздрями, виразний рот, але не з тонкими губами, далі тверде підборіддя з рішучою ямкою посередині. Звісно, не могло обійтися без чорних вусів і чорного як смола чуба, пригладженого на скронях і хвилястого над чолом. Лишалися тільки очі. Я приберегла їх наостанок, бо з ними треба було наморочитися. Я зобразила їх великими й гарними, вії я поробила довгі й темні, зіниці – великі та блискучі. “Добре! Хоч і не зовсім, а все-таки добре! – думала я, розглядаючи свій витвір. – Треба надати їм більше сили й волі”. Один-два вправних штрихи, і мені вдалося, підчорнивши тіні, підсилити їхній блиск. І от з паперу на мене дивився друг, і хіба мені не все одно, що ці панночки повернулися до мене спинами? Я дивилася на обличчя й усміхалася йому, такому схожому на оригінал. Робота й захопила, й втішила мене. – Це портрет вашого знайомого? – запитала Еліза, що непомітно підійшла до мене. Я відповіла, що це виплід моєї уяви, і хутенько сховала портрета серед інших малюнків. Звичайно, я сказала неправду, бо це було досить-таки схоже зображення містера Рочестера. Тільки ж кому до цього діло? Підійшла подивитися й Джорджіана. Інші малюнки їй дуже сподобалися, а про останній вона сказала: “Дуже негарний чоловік”. Видно, мої здібності здивували їх обох. Я запропонувала намалювати їхні портрети, і вони по черзі мені позували. Згодом Джорджіана дістала свій альбом. Я пообіцяла зробити і в ньому малюнок аквареллю. Це відразу повернуло їй добрий настрій, і вона запросила мене погуляти в саду. Не минуло й двох годин, як ми вже завели щиру розмову. Вона ощасливила мене описом тої любої її серцю зими, яку вона провела в Лондоні два роки тому, і розповіла про те, як вона всіх там зачарувала і з якою увагою там ставилися до неї. Не забула натякнути й на свою перемогу над однією титулованою особою. А по обіді і ввечері ці натяки стали відвертіші: вона описала кілька сентиментальних сцен і переказала чимало ніжних розмов, одне слово, я вислухала у її імпровізації цілий роман із життя аристократичного світу. Ці розповіді день у день повторювалися і завжди кружляли довкола одної дуже обмеженої теми: самої Джорджіани, її кохання та власних турбот. Дивувало, що її аж ніяк не бентежила ні хвороба її матері, ні смерть брата, ні загроза скрути, що зависла над сім’єю. її душа неначе цілком поринула в спогади про колишні розваги та в мрії про майбутні. Коло хворої матері вона бувала щодня не більше п’яти хвилин. Еліза й далі говорила мало, певно, не мала часу на розмови. Я ще не бачила людини, яка б була більше заклопотана, ніж вона. Тільки було дуже важко сказати, що саме вона робить або побачити наслідки її праці. її будив годинник, і то рано-вранці. Не знаю, що вона робила до сніданку, знаю тільки, що після ранкової трапези весь її день був розписаний і кожна година мала своє певне призначення. Тричі на день вона читала маленьку книжечку, – це було не що інше, як звичайний молитовник. Я її якось спитала, що її найбільше в ньому приваблює, і вона відповіла: “Служба Божа”. Три години присвячувалось гаптуванню. Вона вишивала золотою ниткою край квадратної червоної тканини з килим завширшки. На моє запитання, для чого ця річ, вона пояснила, що це буде покривало на вівтар нової церкви, яку нещодавно збудували коло Гейтсхеда. Дві години вона приділяла своєму щоденнику, дві – роботі на городі і одну годину – записам прибутків та видатків. її, видно, не цікавило ніяке товариство, ніякі розмови. Гадаю, що вона була по-своєму щаслива. Цей заведений порядок цілком задовольняв Елізу, і ніщо її так не дратувало, як несподівана потреба міняти його. Якось увечері, коли Еліза була говіркіша, ніж звичайно, вона сказала мені, що поведінка Джона і загроза зубожіння дуже її непокоїли і тому вона надумала, як жити далі. Свої власні заощадження вона зберегла, і, коли мати помре (бо нема вже ніякої надії, зауважила вона цілком спокійно, що мама одужає або хворітиме довго), вона здійснить свій вимріяний план: підшукає самотній затишний притулок, де можна буде жити заведеним порядком, сховавшись від легковажного світу. Я запитала, чи візьме вона й Джорджіану? Ясна річ, що ні. Джорджіана і вона не мають нічого спільного і ніколи не мали. Ніщо не змусить її взяти на свою голову ще й цей тягар. У Джорджіани своя дорога, а в неї, Елізи, своя. Коли ж Джорджіана не виливала мені свого серця, то вилежувалася на канапі, нарікаючи на нудьгу в домі або мріючи, що тітка Гібсон знову запросить її до Лондона. – Було б дуже добре, – казала вона, – якби я виїхала місяців на два-три, поки буде по всьому. Я не питала, що значить її “по всьому”: вона, певно, натякала на близьку смерть матері та сумну похоронну церемонію. Елізу, як завжди, мало турбували сестрині лінощі та нарікання, неначе цієї буркотливої нероби й зовсім не було перед нею. А проте одного разу, згорнувши книгу прибутків і видатків і беручись до вишивання, вона раптом звернулася до неї з такими словами: – Джорджіано! Навряд чи живе на землі дурніша й безглуздіша від тебе тварина! Нащо тебе породжено на світ, коли з тебе нема нікому ніякого пожитку. Замість жити своїми силами, як годиться розумній істоті, ти тільки й шукаєш нагоди сісти на шию комусь іншому, сильнішому. Коли ж нема такого дурня, який доброхіть узяв би на свою голову таку гладку, пухку, кволу і нікчемну особу, ти починаєш скиглити, що нещасна, скривджена і що до тебе погано ставляться. Як на тебе, то твоє існування має бути суцільною розвагою, сценою з постійною зміною декорацій, без цього світ для тебе – в’язниця. Тобі треба, щоб коло тебе упадали, носили тебе на руках і безперестанку казали тобі компліменти. Тобі потрібна музика, танці, товариство, як же цього немає, то ти в’янеш і марнієш. Невже ж тобі не хочеться посісти таке місце в світі, щоб не залежати ні від чиєї волі, а тільки від своєї? І хіба це важко – поділити день на частини і кожну частину зайняти певною роботою? Заповни кожну свою вільну хвилину ділом, не сиди, згорнувши руки, ні десяти, ні п’яти, ні трьох хвилин, і кожну справу роби послідовно, неухильно, точно. І тоді день мине швидко, що й незчуєшся, і тобі не треба буде нікого, хто б проводив з тобою час. Тобі не доведеться шукати товариства, розмов, співчуття, підтримки, одне слово, ти житимеш, як і годиться незалежній істоті. Затям мою пораду; я даю її тобі перший і останній раз. Тобі не потрібна буду ні я, ні хто інший, коли ти її послухаєшся. Коли ж ні, то будеш, як і досі, мліти, рюмсати, скиглити й страждати від наслідків власної дурості, а вони будуть тяжкі й нестерпні. Я кажу це тобі відверто. Отже, послухай: я більше не повторю того, що маю зараз сказати, і буду неухильно діяти за своїм планом. Коли помре мама, я більше не дбатиму про тебе, і як мамину труну замурують у склепі гейтсхедської церкви, я і ти розійдемося, ніби ніколи й не знали одна одної. Не думай, що коли нам з тобою випало бути дітьми одних батьків, то я терпітиму твої найменші претензії. Скажу тобі більше: якби весь людський рід, крім нас двох, загинув, і на землі лишились тільки ми з тобою, я б дала тобі згинути зі старим світом, а сама б перейшла до нового. І по цій мові вона стулила вуста. – Можеш не обтяжувати себе такими тирадами, – відповіла Джорджіана. – Всі знають, що ти найбезсердечніша істота в світі. Я знаю ще й твою люту ненависть до мене. Про це свідчить передусім ота штука з лордом Едвіном Віром, яку ти мені встругнула. Ти не могла пережити, що я стану вище від тебе, що я матиму титул, що мене прийматимуть в такому колі, куди ти і носа не посмієш поткнути. Тим-то й стала шпигувати за мною, розбивши врешті назавжди мої плани. Джорджіана витягла носовичка і цілу годину сякала носа. Еліза ж сиділа холодна, незворушна й ретельно вишивала. Великодушні почуття для декого важать мало. В даному разі я спостерігала два людських типи: один кислий-прекислий, аж далі нікуди, а другий, навпаки, надміру прісний і зовсім без кислоти. І так, і так негаразд: серце без розуму – надто вже ріденький бальзам, а розум без серця – аж надто гірка отрута. По обіді було вітряно й накрапав дощ. Джорджіана заснула на канапі з романом в руках. Еліза пішла на відправу до нової церкви. В своїй побожності вона була велика формалістка: непогода не могла перешкодити їй робити те, що вона вважала за свій обов’язок перед Богом, і хай би дощ лив як з відра, в неділю вона тричі бувала в церкві і часто ходила в будень, коли там правили якийсь молебень. Мені спало на думку піти нагору до слабої, що лежала сама-самісінька. Слуги й ті не дуже зважали на неї. Наймана доглядальниця, наприклад, тільки й думала, як би вислизнути з кімнати, тим більше, що за нею ніхто не стежив. Покладатися можна було тільки на Бесі, та вона мала власну сім’ю і тільки коли-не-коли могла навідуватися до будинку. В кімнаті місіс Рід, як я й гадала, не було нікого. Хвора лежала тихо й неначе спала. Вогонь у каміні догорав. Я підкинула вугілля, поправила ковдру, пильно глянула на хвору, що тепер не могла мене бачити, й відійшла до вікна. У шибки лопотів дощ, завивав вітер. “Отут лежить, – думала я собі, – та, що незабаром не знатиме земної марноти. Куди перелине її дух, що нині рветься з тіла, коли стане зовсім вільний?” Розмірковуючи над цією великою таємницею, я згадала про Елен Берне, пригадала її останні слова про безсмертя душі. І я почула подумки її незабутній голос, уявила собі її бліде, натхненне обличчя, її змарнілі щоки та палкий погляд, коли вона лежала на смертній постелі й шепотіла про щире прагнення повернутися в лоно свого небесного отця. З ліжка почулося бурмотіння: – Хто тут? Я знала, що місіс Рід вже кілька днів не могла й слова вимовити. Невже їй полегшало? Я підійшла до неї. – Це я, тітко Рід. – Хто – я? – відповіла хвора. – Хто ви? – Вона дивилася на мене здивовано й трохи збентежено, хоч і цілком свідомо. – Я вас не знаю. Де Бесі? – Вона в своїй хатині, тітко. – Тітко! – повторила вона. – Хто зове мене тіткою? Ви не з роду Гібсонів, і все-таки я вас знаю, я вас десь бачила… це обличчя, ці очі і це чоло… авжеж… ви зовсім… зовсім як Джейн Ейр! Я мовчала, боячись, щоб, бува, моє ім’я не розхвилювало слабої. – А втім, – сказала вона, – може, я й помиляюсь. Це мені просто здається. Я б хотіла бачити Джейн Ейр і тому бачу її там, де її нема. Та й те сказати, за ці вісім років вона повинна була змінитися. Тепер я лагідно запевнила її, що я і є та особа, яку вона хотіла в мені бачити. А що вона зрозуміла мене і, як видно, була при повній пам’яті, то я пояснила їй, що Бесі послала по мене свого чоловіка до Торнфілда. – Знаю, я дуже слаба, – сказала вона трохи згодом. – Хвилину тому я хотіла повернутися й переконалася, що не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Мені треба перед смертю облегшити душу. Те, що мало важить для здорових, лягає на душу каменем у таку годину, як оце тепер. Доглядальниці нема? Чи ти сама в кімнаті? Я запевнила її, що ми самі. – Гаразд. Тоді слухай. Я двічі винна перед тобою і тепер каюся. Раз те, що зламала присягу, яку дала чоловікові, – виховати тебе як свою власну дитину, а друге те… – вона за-тнулася. – Зрештою, ще не пізно, – пробурмотіла вона собі, – і я можу цю справу залагодити тепер. Але як важко мені так принижуватися перед тобою. Вона силкувалась повернутися, та намарне, її лице змінилось. Здавалося, вона прислухається до чогось у своїй душі – може, то було передчуття близького кінця. – Що ж. Треба з цим скінчити. Переді мною вічність, краще скажу їй… Піди до мого комода, відімкни й побачиш там листа. Я так і зробила. – Прочитай, – сказала вона. В листі писалось: “Шановна добродійко! Чи не будете ви так ласкаві вислати мені адресу моєї небоги, Джейн Ейр, і написати кілька слів про неї: я маю намір запросити її до себе на Мадейру. Доля благословила мою працю й помогла мені дещо заощадити, а що я нежонатий і бездітний, то хотів би удочерити її ще за життя й відписати їй перед моєю смертю все, що маю. З великим поважанням… і т. д. Джон Ейр, Мадейра” Листа написано три роки тому. – Чом же я нічого не знала про це? – спитала я. – Тому, що я так тебе зненавиділа, що не хотіла пособляти твоєму щастю. Я не могла забути твого ставлення до мене, Джейн, ні того, як ти одного разу визвірилась на мене, ні твого тону, коли ти заявила, що ненавидиш мене понад усе в світі, ні твого недитячого погляду й голосу, коли ти запевняла, що від самої думки про мене тебе верне і що я ставлюся до тебе надміру жорстоко. Я не могла забути, як я мало не зомліла тоді, як ти вилила на мене всю свою злість. Мене взяв тоді такий страх, наче тварина, яку я побила чи копнула ногою, глянула на мене людськими очима й стала мене картати людським голосом. Ох! Принеси мені води! Та швидше! – Люба місіс Рід, – сказала я, подавши їй воду, – не думайте більше про це, викиньте його з вашої пам’яті. Пробачте мені шалену мову: я була ще дитина, й відтоді минуло вісім чи дев’ять років. Вона не дала відповіді на мої слова, а натомість, попивши води й перевівши дух, провадила далі: – Отже, я не могла цього забути й помстилася. Бо не могла примиритися з думкою, що тебе удочерить твій дядько й ти житимеш в достатках. І я відписала йому: “Дуже шкода, але мені доведеться повідомити сумну новину. Джейн Ейр померла, її забрав тиф у Ловуді”. Тепер роби, як знаєш: напиши йому й викрий мою брехню, і то якомога швидше. Певне, ти народилася мені на муку, щоб перед своєю далекою дорогою я мордувалася і мене гризло сумління за те, чого б я ніколи не зробила, якби йшлося не про тебе. – Якби я змогла переконати вас, тітко, не думати більше про це й ласкаво пробачити мені… – У тебе дуже важка вдача, – сказала вона, – і досі я не розуміла тебе. Як ти могла дев’ять років терпіти й тримати це все в душі, а на десятому році вибухнути. Я цього ніколи не збагну. – Моя вдача не така важка, як ви гадаєте: хоч я й запальна, однак не мстива. Скільки разів іще дитиною я рада була б любити вас, якби ви любили мене, і дуже хочу примиритися з вами тепер. Поцілуйте мене, тітко. Я підставила свою щоку до її губ, та вона не торкнулася до неї. І заявила, що я затуляю їй повітря, що їй важко дихати, і ще раз попросила води. Коли я клала її на подушки – бо мені довелося її підвести й підтримувати, поки вона пила, – я взяла її за холодну й липку руку. її кволі пальці відсахнулися від мого дотику, а тьмяні й безживні, як скло, очі уникали мого погляду. – Любіть мене чи ненавидьте, як хочете, – сказала я нарешті. – Я щиро й від душі вас прощаю. Тож хай і Бог простить вас і упокоїть вашу душу. Бідна страдниця! Запізно було їй міняти свою вдачу. Вона ненавиділа мене, поки жила, не змінилася й перед лицем смерті. Прийшла доглядальниця, а з нею й Бесі. Я посиділа ще з півгодини, маючи надію побачити бодай якийсь знак приязні. Та дарма. Незабаром вона знову ніби впала в дрімоту, і пам’ять більше не верталася до неї. А опівночі вмерла. Я не була коло неї, коли склепились її очі, не було й її дочок. Тільки другого дня вранці нам сказали, що настав кінець, її вже покладено на стіл. Еліза і я пішли подивитись. Джорджіана залилася слізьми й сказала, що боїться іти з нами. Отже, Сара Рід, колись така діяльна, тепер лежала нерухома й задубіла. Холодні повіки стулилися над її жорстокими очима, а чоло та риси обличчя зберігали вираз невблаганної волі. Мені було якось дивно й моторошно. Я дивилася на небіжчицю сумними й скорботними очима. Нічого теплого, нічого ніжного, ніякого жалю вона не будила. Мені боліла не моя втрата, а її нещастя. Картина цієї смерті не викликала в мене сліз, тільки розпач і жах. Еліза спокійно дивилася на матір. Помовчавши хвилинку, вона зауважила: – З таким здоров’ям вона могла б жити й жити. Турботи вкоротили їй віку. – На якусь хвилину її губи скривилися, ніби їй хотілося плакати. На хвилину, не більше. Потім вона повернулася й рушила до дверей. Я й собі вийшла за нею. Ніхто з нас не зронив ні сльозинки. РОЗДІЛ XXII Містер Рочестер пустив мене на тиждень, а проте минув місяць, перше ніж я розпрощалася з Гейтсхедом. Я хотіла поїхати відразу після похорону, та Джорджіана вмовила мене побути, поки вона не поїде до Лондона, куди її нарешті запросив дядько, містер Гібсон, що прибув на похорон сестри і взявся владнати інші справи. Джорджіана казала, що вона боїться лишатись удвох з Елізою, бо не бачить від неї ні співчуття в її горі, ні підтримки в її страхах, ні помочі в її приготуваннях. Я якось піддалася її легкодухим наріканням і себелюбному бідканню і, що могла, робила, аби підновити й спакувати її сукні. Щоправда, поки я працювала, вона й пальцем не ворухнула, і я подумала собі: “Якби нам судилося завжди жити вкупі, моя сестричко, все б обернулось інакше. Я б не була така покірна й терпляча. Я б визначила тобі твою частку в роботі і змусила б тебе довести її до кінця. Я б іще наполягла, щоб ти тримала при собі бодай частину своїх нещирих нарікань. Тільки через те, що наші стосунки тимчасові й викликані такою скорботною подією, я сумирно виконую за тебе роботу”. Нарешті я випровадила Джорджіану. Аж тут Еліза й собі стала просити мене побути ще тиждень. Вона казала, що її плани забирають весь її час і увагу. Еліза мріяла заїхати кудись у далекі краї і від ранку до вечора, замкнувшись у своїй кімнаті, перекладала з шухляд у валізи свої речі, палила якісь папери і ні з ким не мала діла. А мене попросила тим часом наглядати за домом, приймати гостей і відповідати на співчутливі листи. Нарешті одного ранку вона сказала мені, що я вільна. – Я дуже вдячна вам за ваші цінні послуги і розумну поведінку. Є таки різниця – жити з такою людиною, як ви, чи такою, як Джорджіана. Ви самостійна особа і нікого не обтяжуєте. Завтра, – казала вона далі, – я їду до Європи. Я гадаю оселитися коло Ліля в Божому домі – чи то, по-вашому, в монастирі. Там я житиму тихо й спокійно. Я хочу присвятити свій час досконалому вивченню догматів та обрядів католицької церкви, і, якщо ця віра дасть мені те, чого я від неї сподіваюсь, а саме скромне й впорядковане життя, я перейду в католицьку віру і, мабуть, пострижуся в черниці. Я не висловила подиву, не пробувала й розраювати її. “Це якраз для тебе, – подумала я. – Роби, як сама знаєш!” Коли ми прощалися, вона сказала: – На все добре, кузино Джейн Ейр. Хай вам щастить. Ви таки маєте голову на в’язах. А я відповіла: – Так само, як і ви, кузино Елізо. І все ж ви збираєтеся за якийсь рік живцем замурувати себе у французькому монастирі. Щоправда, це не моє діло. Аби вам було до вподоби. – Ваша правда, – сказала вона, і з цими словами ми розпрощалися. А що я не матиму більше нагоди повертатися ні до неї, ні до її сестри, то мушу згадати тут, що Джорджіана зробила вигідну партію, узявши шлюб з багатим, щоправда підтоптаним джентльменом, а Еліза постриглася в черниці і тепер, коли я пишу ці рядки, вона – настоятелька того самого монастиря, де на початку була послушницею і куди відписала все своє майно. Я не знала, що буває на душі в людей, які після довгої чи короткої відсутності повертаються додому. Доти я ще ніколи цього не переживала. Знала тільки, що таке вертатися після довгої прогулянки “додому” в Гейтсхед-хол, де мене лаяли за те, що я змерзла й мала понурий вигляд, а пізніше – що таке йти з церкви до Ловуда, мріючи про добрий обід і теплу грубу, бо цього мені бракувало. Обидва ці повернення не були ні приємні, ні бажані, я не знала такого місця, до якого б мене тягнуло, немов магнітом, сила якого ставала тим більшою, що ближче я до нього підходила. Чи буде моє повернення до Торнфілда саме таким? Моя подорож виявилася дуже нудна: п’ятдесят миль першого дня і ночівля в готелі, потім п’ятдесят миль другого дня. Перші півдоби я думала про місіс Рід та її останні хвилини; я бачила її безбарвне, спотворене обличчя, чула її дивно змінений голос. Я поновлювала в пам’яті день похорону, труну на катафалку, довгу процесію орендарів та слуг, – родичів було дуже мало, – пащу склепу, тишу церкви, урочисту відправу. Потім думала про Елізу й Джорджіану. Я уявляла собі одну посеред бальної зали, а другу – в монастирській келії, спинялась на особливостях вдачі кожної з них. Велике місто, до якого ми прибули ввечері, розвіяло ці думки, а ніч дала їм зовсім інший напрямок. Лігши в постіль, я почала міркувати, що чекає на мене в Торнфілді. Чи довго я житиму там, куди повертаюсь? Я знала, що недовго. Місіс Фейрфакс писала мені в Гейтсхед, що гості роз’їхалися, а містер Рочестер ще три тижні тому поїхав до Лондона і мав скоро бути дома. Вона припускала, що він їздив готуватися до весілля, бо щось казав про купівлю нової карети. Вона писала також, що його намір взяти шлюб з міс Інгрем і досі здається їй дивним. Однак після того, що вона чує від усіх і що бачить сама, то вже не сумнівається, що незабаром весілля таки відбудеться. “Мене дивують ваші сумніви, – подумала я. – Бо я в цьому не сумніваюся”. А потому я питала себе: “А куди ж я поїду?” Цілу ніч мені снилася міс Інгрем. Над ранок я бачила її як живу: замикаючи за мною браму Торнфілда, вона показує мені на дорогу, а містер Рочестер стоїть, схрестивши руки, дивиться й усміхається, немов глузує з нас обох. Я не назвала місіс Фейрфакс певного дня свого приїзду, бо не хотіла, щоб по мене до Мілкота посилали екіпаж. Вирішила за краще пройти цей шмат дороги пішки. І от десь коло шостої години вечора, лишивши валізу в готелі “Джордж”, я подалася старою дорогою до Торнфілда. Дорога тяглася через лани, і тепер мало хто нею користувався. Літній вечір видався не осяйний і яскравий, а лагідний, тихий. Обабіч дороги порали сіно косарі. Небо, хоч було досить захмарене, віщувало чудову погоду: його лагідна й спокійна блакить була справді-таки блакитна, а хмарки в небесній високості – тонкі й прозорі. Захід також здавався гарячим, водяве світло не охолоджувало його, неначе десь там, на чарівному вівтарі, за пеленою мармурового туману, запалено вогонь і він золотив усе навколо. З кожним кроком уперед мені ставало радісніше на душі, і то так, що я аж спинилася і спитала себе, що це має означати? Я нагадала собі, що я йду не додому, не до постійного житла, ба навіть не туди, де знайду друзів, які мене виглядають, нетерпляче чекаючи мого повернення. “Звичайно, місіс Фейрфакс привітає тебе тихою усмішкою, – думала я собі, – а мала Адель побіжить вистрибцем і заплеще в долоні, забачивши тебе, тільки ж ти добре знаєш, що ти думаєш не про них, а про когось іншого, хто про тебе зовсім не думає” . Та чи ж є щось впертіше за юність? І щось сліпіше за недосвідченість? Саме вони й твердили, – мене, мовляв, жде радість уже від того, що я знову бачитиму містера Рочестера, хоч хай він і не гляне на мене, й додавали: “Біжи! Не гайся! Будь з ним, поки можеш, бо через кілька днів, а найбільше тижнів ви розлучитеся назавжди!” І, поборовши в собі чи то відчай, чи то сердечний біль, чи то тяжкі передчуття, – що їх я не могла й не хотіла терпіти в своїй душі, – я поспішила вперед. Певно, і в Торнфілді порають сіно, і, може, косарі ітимуть після роботи додому з граблями на плечах саме тоді, як я вертатимусь. Мені лишилось пройти ще дві-три ділянки, перетнути дорогу, і я стану перед брамою Торнфілда. Як пишно розцвіла шипшина! Та я не маю коли зірвати бодай одну квіточку, мені треба йти додому. Високий кущ шипшини, який простяг густолисті, обсипані цвітом гілки над стежкою, був уже позаду, я пізнала вузький перелаз із кам’яними східцями, коли це бачу – на перелазі сидить сам містер Рочестер із записником та олівцем в руках і пише. Ні, це не був привид, а проте кожен мій нерв затремтів. Якусь мить я не мала над собою влади. Що це таке? Я не думала, що мене отак затрусить, коли побачу його, або що я втрачу голос і заклякну перед ним. Тільки-но я оговтаюсь – піду назад: я не хочу робити з себе посміховиська. Я знаю й іншу дорогу додому. Та якби знала іще дванадцять, то й це б не помогло: він мене вже побачив. – Агов! – гукнув він, ховаючи книжечку й олівця. – То це ви! А ходіть-но, будь ласка, сюди! Певна річ, що я йду, тільки як, я й сама не знаю. Навряд чи я усвідомлюю, що роблю, дбаючи тільки про те, щоб здаватися спокійною й передусім володіти м’язами обличчя, які зухвало повстають проти моєї волі й прагнуть виказати те, що я твердо вирішила сховати. А що, як спустити вуаль?.. Я так і роблю. Може-таки, мені вдасться триматися спокійно. – То оце та Джейн Ейр? Ви йдете з Мілкота, та ще й пішки? Звісно, це один з ваших коників. Не послати по карету і не приїхати, як усі смертні, вулицями й шляхами під перестук коліс, а прокрастися до свого дому в присмерк, як мара або тінь. Де ви в дідька пропадали цілісінький місяць? – Я була, сер, у своєї тітки, вона померла. – І відповідь схожа на вас! Бий мене сила Божа! Вона прийшла з того світу, з дому, куди завітала смерть, і каже мені про це, зустрівши присмерковою порою. Якби я мав право, я б торкнувся до вас, щоб пересвідчитись, чи ви тінь, чи ельф!.. Тільки ж я радше візьму в руку блакитний болотний вогонь, як вас! Зрадниця, зрадниця! – додав він після короткої паузи. – Цілий місяць не була зі мною і, слово честі, зовсім про мене забула. Я знала, що побачити свого господаря буде для мене радістю, хоч мене і брав страх, що незабаром він перестане бути моїм господарем, і я була певна, що в його душі нічого не важу. Тільки ж містер Рочестер мав якусь незбагненну силу ширити круг себе (зрештою, мені так здавалося) настрій радості та щастя. І для мене було веселим святом смакувати ті крихти, які він висипав такій пташці з вирію, як я. Останні його слова змастили мою душу бальзамом: вони свідчили, що йому зовсім не байдуже, забула я його чи ні. Він назвав Торнфілд моїм домом. Якби ж то воно було так! Він не покидав перелазу, і я не просила його встати, щоб дати мені пройти. Я запитала, чи був він у Лондоні. – Так. А як ви знаєте про це? Тут десь не обійшлося без відьмування? – Місіс Фейрфакс написала мені в листі. – І казала, чого я поїхав? – О так, сер! Про це всі знають. – Ви мусите подивитися на карету, Джейн, і сказати, чи личить вона місіс Рочестер і чи гарна вона буде в ній, коли відкине голову на темно-червоні подушки, як королева Боадіка. Я хочу, Джейн, виглядати так, щоб бути гідним моєї нареченої. Скажіть же мені, маленька чарівнице, чи не могли б ви дати мені якихось чарів або зілля, щоб я став гарним чоловіком? – Магічні сили тут не поможуть, сер, – сказала я, а подумки додала: “Для закоханих очей непотрібні чари, для них ви досить гарні, вірніше, ваша суворість їм дорожча від вашої краси”. Містер Рочестер часом читав мої думки, і то так проникливо, що годі було й збагнути, як це йому вдавалося. Так оце й зараз він не звернув уваги на мою коротку відповідь і всміхнувся мені своєю особливою усмішкою, яку я бачила у нього дуже й дуже рідко. Він неначе знав, що вона надто приємна для щоденного вжитку: ця лагідна усмішка зігріла мене, наче сонячне проміння. – Проходьте, Дженет, – сказав він, даючи мені дорогу через перелаз. – Ідіть додому й дайте вашим стомленим ніжкам відпочити за дружнім порогом. Все, що я могла зробити, – це мовчки його послухатись. Про що було ще розмовляти? Я перебралася через перелаз і вже хотіла була холодно і байдуже йти далі, аж тут щось спинило мене і змусило озирнутися. Я сказала, вірніше, не я, а щось у мені мовило за мене й проти моєї волі: – Дякую, містере Рочестер, за вашу велику добрість. Я й сама не знаю, чому я така рада повернутися до вас. Мій дім там, де ви, і тільки там. І я пішла так хутко, що навряд чи він би мене й наздогнав, коли б схотів. Маленька Адель мало не здуріла з радості, побачивши мене. Місіс Фейрфакс зустріла мене, як завжди, привітно, Лі всміхалася, а Софі сказала мені весело: “Воn soir!” Це було дуже приємно: нема більшого щастя, ніж те, коли знаєш, що тебе люблять люди і твоя присутність їм потрібна. Цього вечора я не малювала перед очима картин майбутнього й рішуче затулила свої вуха від тривожних голосів, які попереджали мене про недалеку розлуку й близьке горе. Після чаю місіс Фейрфакс узяла своє плетиво, я сіла коло неї на дзиглику, а Адель, вклякнувши на килимку, тісно притулилася до мене; здавалося, дух взаємної прихильності об’єднав нас золотим кільцем миру. Я проказала тиху молитву, щоб ніщо в близькому майбутньому не розлучило нас і не розвело далеко. А коли зайшов містер Рочестер, і, замилувавшись такою дружною групою, сказав, що, певно, після повернення своєї названої дочки старенька врешті заспокоїлась, і додав, що, мабуть, і Адель “est prete а croquer sa petite maman Anglaise”, я відчула неясну надію, що й після шлюбу він не позбавить нас своєї опіки і прихистить десь-інде, де ми матимемо щастя подеколи бачити його. Два тижні після мого повернення до Торнфілд-холу панував відносний спокій. Ніхто не згадував про весілля господаря, і я не бачила, щоб до цієї події готувались. Майже щодня я питала місіс Фейрфакс, чи не чула вона якоїсь певної новини, і щоразу вона відповідала: “Ні”. Якось вона сказала мені, що питала містера Рочестера напрямки, коли він думає привезти свою наречену, а той відповів їй жартома, та так чудно скривився, що тепер вона геть нічого не розуміє. Одна річ аж надто дивувала мене, а саме, що припинилися взаємні гостини, містер Рочестер не їздив до Інгрем-парку. Справді ж бо, до маєтку було двадцять миль, і хоч він лежав на межі графства, – що ця відстань для закоханого? Такий вправний невтомний верхівець, як містер Рочестер, подолає цю відстань за ранок. Я вже почала плекати надію, хоч для цього не було ніяких підстав, що чутка була невірна або розладнався план, і одне з двох молодят, або й обоє, передумали. Я навчилася читати з лиця свого господаря, чи він сумний, чи розгніваний, і не могла собі пригадати, щоб воно було коли-небудь таке безхмарне, без тіні невдоволення чи тривоги, як тепер. Коли ж вечорами я і Адель бували в нього, і я, занепавши духом, не могла перебороти сумного настрою, він ставав навіть веселий. Ніколи він не кликав мене так часто до себе, ніколи не був лагідніший зі мною, як ці два тижні, і ніколи, на жаль, я не любила його так міцно, як тоді! РОЗДІЛ XXIII Над Англією світило золоте сонце квітучого літа. Таке чисте небо й таке променисте сонце в нашій оточеній морем країні протягом тривалого часу буває дуже рідко. Здавалося, теплі сонячні дні табунцем птахів з вирію перелетіли з Італії й сіли перепочити на скелях Альбіону. Сіно вже скосили, зелені лани круг Торнфілда були немов підстрижені, а серед них біліли висушені сонцем дороги. Живоплоти й ліси своїм зеленим листям і темними густими шатами ще дужче підкреслювали золотий колір скошених луків. Якось теплого літнього вечора стомлена Адель, що до обіду збирала суниці навколо Гея, вклалася спати разом із сонцем. Я побула з нею, поки вона заснула, а тоді вийшла в сад. Це була найкраща година з усіх двадцяти чотирьох годин. “Померкло полум’яне сяйво дня”, й на спраглі поля й опалені пагорби впала свіжа роса. Незахмарене сонце закотилося за обрій, запаливши на вершечку пагорба горнове полум’я. Од цього захід забарвився урочистим сяйвом червоного самоцвіту, яке, розлившися вгору й вшир по західній половині неба, прибирало дедалі м’якших відтінків. Схід чарував око іншою красою – густою блакиттю і простенькою оздобою: одинокою вечірньою зорею. От-от мав зійти і місяць, що ховався ще за обрієм. Якийсь час я походжала по терасі, поки почула тонкий, добре мені знайомий запах – аромат сигари. Я побачила, що вікно в бібліотеці трохи прочинене. Чого доброго, за мною звідти могли підглядати, тим-то я і подалася в сад. Навряд чи був у цілому маєтку ще такий райський куточок. Тут густо росли дерева і квітли квіти. З одного боку від двору його захищав височенний мур, а з другого відмежовувала від левади букова алея. В кінці саду похилився паркан, а далі починалися поля. До паркана зміїлася обсаджена лаврами стежка. Вона вела до височенного каштана, круг якого зроблено лавочку. Тут ніхто не міг мене бачити. А що впала медова роса і в густому присмерку було тихо-тихо, мені спало на думку, що я ніколи не покину цього затишку. Заворожена сходом місяця, я блукала серед квітів і плодових дерев. Аж раптом мої кроки спинилися. І то не від звуку чи там появи людини, а все від того ж таки застережливого аромату. Троянди, нехворощ, жасмин, зірочки та шипшина дихали круг мене пахощами святобливого ладану; та запах, що насторожив мене, линув не від квітів і не від кущів. Це був, – я це добре знала, – запах сигари містера Рочестера. Я глянула круг себе й прислухалася. Я бачила дерева, що схилили своє гілля під вагою достиглих плодів. Я чула тьохкання соловейка в лісі за півмилі звідси, і все не видно було нічиєї постаті, не чути нічиїх кроків. А проте запах дедалі дужчав. Треба було тікати. Я кинулася до хвіртки, що вела до молодого саду, і побачила, що саме нею заходить містер Рочестер. Я сховалася в оповитому плющем закутку. Адже він не буде тут довго й піде, звідки прийшов, а що я сидітиму тихо, то він мене й не помітить. Та ні – вечірня година заворожила й містера Рочестера. Старий сад вабить його не менше. Він повагом ступає й розглядається навкруги: то підніме гілку агруса, щоб подивитися на його ягоди із сливу завбільшки, то зірве стиглу вишню, то стане над квітучим кущем, щоб вдихнути густі пахощі або помилуватись краплями роси на пелюстках. Повз мене пролітає великий метелик і сідає на якусь травинку коло ніг містера Рочестера. Він помічає його й схиляється, щоб краще роздивитись. “Тепер він стоїть спиною до мене, – подумала я. – Його зацікавив метелик. Коли йти тихенько, можна прошмигнути так, що він і не почує”. Я зробила кілька кроків по траві, бо скрип жорстви на алеї міг мене зрадити. Містер Рочестер стояв серед клумб за кілька кроків звідти, де я мала пройти. Метелик, видно, цілком полонив його. “Я пройду, і то дуже просто”, – подумала я. І тільки-но переступила його довгу тінь, яку місяць відкидав на доріжку, як він, навіть не озирнувшись, сказав: – Джейн, ідіть і гляньте на цього метелика. Я ступала дуже тихо, він не мав очей на потилиці; невже його тінь почула мене? Затремтівши, я підійшла до нього. – Гляньте на його крильця, – сказав він. – Такі метелики є у Вест-Індії. В Англії не часто побачиш великого й строкатого нічного метелика. Отакої! А він узяв та й утік. Метелик полетів, я й собі подалася до виходу. Містер Рочестер пішов назирці за мною, а коли ми наблизилися до хвіртки, сказав: – Верніться. Сором сидіти дома такої чарівної ночі. Та й справді, як можна спати, коли захід сонця зустрічається зі сходом місяця? Мій досить меткий і гострий язик мав одну хибу: часом траплялося, що він раптом втрачав здатність вигадати відмовку. І це бувало завжди в критичні хвилини, коли досить доречного слова або пристойного приводу, щоб визволитися з ніякового становища. Я не хотіла в таку пізню пору гуляти сама з містером Рочестером у темному саду. І водночас не могла знайти причини піти геть. Ледве переступаючи ногами, я пішла за ним, марно шукаючи подумки будь-якого приводу, щоб викрутитися. Однак мій господар був такий спокійний і такий поважний, аж мені стало соромно за свій страх. Коли в нашій прогулянці було або могло бути щось недобре, то це недобре було в мені самій. Він не мав нічого на думці, і його душа була спокійна. – Джейн, – почав він, коли ми пройшли лавровою алеєю й поволі попрямували до похилого паркана й каштана. – Улітку Торнфілд – чарівний куточок, правда? – Так, сер. – Певно, ви вже якоюсь мірою звикли до нього? Адже ви так тонко відчуваєте природну красу й так швидко обживаєтесь на новому місці. – Справді, я до нього звикла. – Вашу прихильність заслужили і маленьке дурнятко Адель, і простодушна місіс Фейрфакс, тільки я не збагну, чому. – Так, сер, я їх полюбила, і кожну за своє. – І вам було б жаль розлучатися з ними? – Так. – Шкода! – промовив він, зітхнувши, й на хвилю замовк. – Так уже йдеться на віку, – мовив він трохи згодом. – Щойно вибереш собі якийсь затишний куток, як треба вставати і йти геть, бо година спочинку минула. – То й мені треба податися геть? – запитала я. – Настав час прощатися з Торнфіл-дом? – Мабуть, таки треба, Джейн. Мені дуже шкода, Дженет, тільки ж треба. Це був удар, та я ще од нього не впала. – Гаразд, сер, я буду готова, коли ви звелите виїхати. – Я велю зараз. Мушу нині вам про це сказати. – То ви таки берете шлюб, сер? – Еге ж… саме так. Ви вашим метким розумом вгадали. – І скоро, сер? – Дуже скоро, моя… тобто міс Ейр. Ви ж не забули, Джейн, коли першого разу від мене або з чуток ви довідалися, що я маю намір накласти на свою шию старого парубка священне ярмо та перейти до благодатного шлюбного життя, – одно слово, пригорнути до своїх грудей міс Інгрем. (З неї буде добрий оберемок, та це нічого – не часто трапляються такі шикарні оберемки, як моя красуня Бланш). То на чому я спинився… Отже, слухайте сюди, Джейн! Чи, може, відвернувши голову, ви шукаєте там нічних метеликів? Там сиділо звичайнісіньке сонечко, дитино моя, і воно вже “полетіло на небко”. Я хочу нагадати вам, що саме ви перші сказали мені з розсудливістю, яку я шаную у вас, із завбачливістю, обережністю й людяністю, які дуже личать вам у вашому відповідальному й залежному становищі, що коли я візьму шлюб з міс Інгрем, вам і малій Аделі краще поїхати звідси. Я не буду спинятись на тому, що вже сам цей крок не може не образити моєї коханої. Та вже нехай, Дженет, коли ви будете далеко, я спробую забути про це. Я пам’ятатиму тільки мудрість вашої пропозиції, яку я вирішив прийняти. Адель піде до школи, а вам, міс Ейр, треба знайти нову посаду. – Гаразд, сер, я негайно дам оголошення, а поки що, гадаю… – Я хотіла сказати: “гадаю, що можу лишитися тут, поки не знайду собі іншого притулку”. Та я затнулася, відчувши, що навряд чи вимовлю таку довгу фразу. Мій голос уже мене не слухався. – Десь за місяць я, мабуть, одружуся, – казав далі містер Рочестер. – А тим часом я сам пошукаю для вас роботу й притулок. – Дякую вам, сер, мені дуже шкода завдавати вам… – О, не треба, не вибачайтесь! Гадаю, що, коли підлегла так старанно виконує свої обов’язки, як ви, вона має деяке право на те, щоб господар перебрав на себе частину клопотів щодо її влаштування. До речі, я вже через свою тещу напитав для вас, як на мене, цілком пристойне місце: виховувати п’ятьох дочок місіс Діонайсіус О’Гол з Бітернат-Лоджа, Конот, Ірландія. Сподіваюся, що вам сподобається Ірландія, кажуть, що там на диво щирі люди. – Це дуже далеко звідси, сер. – То й нічого. Дівчина ваших поглядів навряд чи заперечуватиме проти подорожі чи відстані. – Не проти подорожі, а проти відстані! Та ще й за морем – це така перепона… – Між чим, Джейн? – Між Англією і Торнфілдом… І… – І…? – І між вами, сер. Це вихопилося в мене несамохіть, а з очей проти моєї волі бризнули сльози. Ясна річ, я не плакала вголос і не схлипувала. Від самої тільки думки про місіс О’Гол і про Бітернат-Лодж в мене похололо серце. Ще холодніше мені стало від думки про піняві хвилі океану, що ніби розіллявся між мною й моїм господарем, з яким я зараз гуляла. Та найхолоднішим видавався мені ще ширший океан – багатство, привілеї, усталені звичаї – які розділяли мене і того, кого я природно й неминуче полюбила. – Це дуже далеко, – сказала я ще раз. – Що далеко, то далеко. І коли ви поїдете до Бітернат-Лоджа, Конот, Ірландія, я вас більше ніколи не побачу, Джейн. Ніде правди діти – це так. Я ніколи не захоплювався Ірландією і не мав великої охоти відвідати цю країну. Ми ж були добрими друзями, Джейн, правда? – Так, сер. – А напередодні розлуки друзям хочеться провести той короткий час, що їм лишився, разом. Ходімо поговоримо про подорож і про розлуку, поки на небі не засвітяться зорі. Осьде каштан, а ось і лавка круг його старого стовбура. Посидьмо тут любенько сьогодні, бо ж нам більше не судилося сидіти тут разом. Він посадовив мене й сів сам. – До Ірландії далеко, Дженет, і мені дуже шкода посилати свого маленького друга в таку далеку дорогу. Коли ж кращого не придумати, то чим тут зарадиш? Чи є між нами щось, що споріднює нас, Джейн, як ви гадаєте? Цього разу я не наважилася відповісти: моє горло здушили сльози. – Я питаю тому, – сказав він, – що часом я маю до вас якесь дивне почуття. А надто, коли ви близько, як оце зараз. Неначе десь з-під мого лівого ребра тягнеться нитка і її на міць зв’язано з такою самою ниткою, що тягнеться з певного місця вашого маленького єства. І коли між нами проляже бурхлива протока, та ще й дві сотні миль на додачу, мені здається, що ця спільна нитка урветься. І я боюся, що моє серце обкипить кров’ю. Що ж до вас – то ви мене просто забудете. – Цього ніколи не буде, сер, ви знаєте… – мені було несила говорити далі. – Джейн, чуєте, як щебече соловейко в гаю? Послухайте! Я слухала й схлипувала: гострий відчай сколихнув мене з голови до ніг; я не могла більше стриматися й дала волю сльозам. І крізь плач нарікала, що краще мені було б не родитися або ніколи не жити в Торнфілді. – Тому вам жаль покидати його? Буря почуттів, збуджених любов’ю і горем, переповнила мою душу. Вони заявили про своє право жити, битися, перемагати, і врешті – говорити. – Мені жаль покидати Торнфілд! Я люблю Торнфілд! Люблю тому, що жила в ньому повнокровним і радісним життям – бодай короткий час. Ніхто мене тут не гнітив, ніхто не принижував. Тут мене не примушували жити серед дріб’язкових людей і не забороняли спілкуватися з усім світлим, мужнім і високим. Я розмовляла віч-на-віч з тим, кого шанувала й ким захоплювалася, з оригінальною, сильною і широкозорою людиною. Я пізнала вас, містере Рочестер, і мені страшно, страшно і гірко, що ніколи більше я вас не побачу! Я знаю, що мушу виїхати звідси, але мені легше вмерти! – А навіщо вам їхати? – запитав він раптом. – Як! Адже ви самі, сер, щойно про це говорили. – І я сказав – з якої причини? – Через міс Інгрем, прекрасну родовиту даму, вашу наречену. – Мою наречену! Яку наречену? Я не маю нареченої! – То будете мати. – Так! Буду! Буду! – відповів він, зціпивши зуби. – І я мушу виїхати, – ви це самі сказали. – Ні! Ви залишитесь! Даю вам слово. І дотримаю його. – А я кажу, що мушу виїхати! – заперечила я збуджено, аж сердито. – Невже ви думаєте, що я залишуся, щоб стати для вас нічим? Чи ви гадаєте, що я автомат? Машина без почуттів?! І що можна вихопити мені з рота шматок хліба і вилити з моєї чашки останні краплини цілющої води? Ви гадаєте, що коли я бідна, непоказна, проста й маленька, то я не маю ні душі, ні серця?.. Ви помиляєтесь!.. Я маю таку саму душу, як і ви… і таке саме серце! І якби Бог дарував мені хоч трохи краси й велике багатство, вам важко було б покинути мене, так само, як оце зараз мені важко покидати вас. Я знаю, що переступила через правила пристойності, через прийняті в світі умовності і десь аж через межу смерті. Це мій дух звертається до вашого духа, ніби ми обидва вийшли з могили і стали перед судом Божим, рівні-рівнісінькі, як ми і є насправді. – Отож-бо, – сказав містер Рочестер і обійняв мене, пригорнув до своїх грудей і припав устами до моїх уст. – Так, Джейн! – Авжеж, що так, – сказала я. – І все-таки ні, бо ви берете шлюб з особою, яка не гідна вас… з особою, до якої ви не маєте ніякої прихильності, і я не вірю, що ви її любите. Бо я чула й бачила, як ви глузували з неї. А я б на такий шлюб не пішла, тим я й краща від вас. Пустіть мене! – Куди, Джейн? До Ірландії? – Так, до Ірландії. Я вилила свою душу і тепер можу їхати куди завгодно. – Тихо, Джейн, не виривайтеся, мов та дика, несамовита пташка, що, борсаючись, губить своє пір’я. – Я не пташка, і ніякі тенета мене не впіймають. Я – вільна людська істота з незалежною волею, яка й наказує мені вас покинути. Ще одне зусилля, – я випручалася з його рук і випросталася перед ним. – І ваша воля вирішить вашу долю, – сказав він. – Я пропоную вам свою руку, своє серце і все-все, що я маю. – Ви граєте комедію і глумитеся з мене. – Я прошу вас бути моїм супутником на все життя, – стати моєю дружиною і найближчим земним приятелем. – Ви вибрали міс Інгрем і будьте їй вірні. – Джейн, помовчте хоч хвилину, ви страшенно збуджені. Я також помовчу. Лавровою алеєю нестримним поривом просвистів вітер, зашумівши каштановим віттям над нами. Він помчав далі й далі у безмежний простір і там розтав. Єдиним звуком на ту пору був щебет соловейка. Слухаючи його, я знову заплакала. Містер Рочестер не рухався з місця і ніжно й серйозно дивився на мене. Минув якийсь час, перше ніж він заговорив. – Ідіть до мене, Джейн, – сказав він. – Треба все з’ясувати й зрозуміти одне одного. – Я ніколи більше не підійду до вас. Я вирвалася від вас і ніколи не повернуся. – Та я ж кличу вас, Джейн, як свою дружину: тільки з вами я й намірявся одружитись. Я мовчала. Здавалося, що він з мене глузує. – Ідіть сюди, Джейн, ідіть до мене. – Між нами стоїть ваша наречена. Він підвівся і став біля мене. – Ось де моя наречена, – сказав він, знов пригортаючи мене до себе. – Ось де моя рівня і моя любов. Джейн, хочете піти за мене заміж? Я й далі мовчала й пручалася в його руках, бо не вірила йому. – Ви сумніваєтеся в мені, Джейн? – Безперечно. – Ви мені не вірите? – Анітрохи. – То я у ваших очах – брехун? – допитувався він. – Ну стривайте, я вас таки переконаю. Чи ж я люблю міс Інгрем? Нітрішечки. І ви про це знаєте. А яка в неї любов до мене? Ніякої. І я мав нагоду в цьому переконатись. Я пустив чутку, і вона до неї дійшла, що моє багатство не складає й третьої частини того, в що його оцінюють. Потому навідався до них подивитись, як вони до цього поставились. Обидві – і мати й дочка – зустріли мене дуже холодно. Я не хочу й не можу одружитися з міс Інгрем. А ви – ви дивна, ви зовсім неземна істота, і я люблю вас, як свою власну кров, вас – бідну й непоказну, маленьку й просту, таку, як ви є, – і прошу дозволити мені назвати вас своєю нареченою. – Що? Мене? – вигукнула я; його серйозність, а надто різкий тон примушували мене вірити в його щирість. – Мене, у якої немає в світі іншого друга, крім вас, – якщо тільки ви мені друг, – і ані шеляга за душею, крім того, що ви мені платите? – Вас, Джейн. Ви повинні бути моєю і тільки моєю. Чи хочете ви бути моєю? Скажіть “так”, і то швидше! – Містере Рочестер, хай-но я гляну на ваше лице, поверніть його проти місяця. – Нащо? – Бо я хочу прочитати його вираз. Поверніться. – Ось я й повернувся. Та навряд чи ви вичитаєте з нього більше, ніж я з пожмаканої, покресленої сторінки. Читайте ж, тільки не баріться, бо я страждаю. Його схвильоване обличчя раз у раз пересмикувалось, воно пашіло, а очі дивно блищали. – О Джейн, ви катуєте мене! – вигукнув він. – Ваш пильний, а водночас відданий і великодушний погляд катує мене! – Як же це я вас катую? Коли ви щирі й не жартуєте, то в моїх очах світиться вдячність і відданість, вони не можуть катувати. – Вдячність! – вигукнув він і палко промовляв далі: – Джейн, дайте мені вашу згоду якомога швидше. Скажіть: “Едварде, – звіть мене на ймення – Едварде, я згодна вийти за тебе заміж”. – Ви кажете серйозно?.. Ви щиро любите мене?.. Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною? – Так, я цього хочу! І коли вам потрібна присяга, я можу присягнути. – Тоді, сер, я згодна взяти з вами шлюб. – Не з вами, а з тобою, Едварде! Моя маленька дружино! – Любий Едварде! – Ходи до мене, ходи до мене, радість моя, – сказав він і схвильовано прошепотів мені на вухо, притулившись до моєї щоки: – Зроби мене щасливим – і я дам тобі щастя! Господи, прости мені, – докинув він трохи згодом, – а людям нема чого втручатися: я її нікому не віддам. – Нікому й втручатися, сер. Я не маю родичів. – То й краще, – сказав він. Якби я любила його менше, мене б, мабуть, здивував його тон і похмурий погляд. Однак тепер, сидячи коло нього, повернена з кошмару до райського щастя, я думала тільки про те блаженство, яким він мене щедро поїв. Раз у раз він питав: – Ти щаслива, Джейн? І я знову й знову відповідала: – Так. Після цього він бубонів: – Цим я спокутую все – я спокутую цим усе. Хіба не я знайшов її, самітну, бездомну, неприхищену? І кому, як не мені, боронити, плекати й берегти її? Хіба ж моєму серцю бракує любові, а моїм рішенням – твердості? Це виправдає мене на Божому суді. Я знаю, мій Творець дозволяє мені це. Що ж до земного суду – то мені до нього байдуже. Думку людей я зневажаю! А що це враз скоїлося з ніччю? Місяць ще не зайшов, а стало так темно. Я ледве бачила лице свого господаря, хоч і була зовсім близько від нього. Що то непокоїть могутній каштан? Він стогне й корчиться з болю, а лавровою алеєю свище й завиває вітер. – Треба йти звідси, – мовив містер Рочестер, – міняється погода. А то я міг би просидіти тут з тобою до ранку. “Так само й я”, – майнуло мені в голові. Я б це сказала, якби з хмари, що на неї я дивилася, не вихопилась біла блискавиця. Десь зовсім близько тріснуло й загуркотіло. Осліплена, я сховала свої очі на плечі містера Рочестера. Линув дощ. Ми помчали садом додому. Та однаково, прибігши до порога, і я, і він були мокрі як хлющ. У залі він зняв з мене шаль і заходився віджимати воду з моїх розпатланих кіс. Саме тоді зі своєї кімнати вийшла місіс Фейрфакс. Спершу ні я, ні містер Рочестер її не помітили. Горіла лампа. Годинник от-от мав вибити північ. – Не барись, Джейн, іди й мерщій скинь із себе все мокре, – сказав він, – поки що на добраніч, на добраніч, моя люба! І він поцілував мене кілька разів. Випручавшися з його рук, я звела очі й побачила вдову, бліду, вражену, обурену. Я тільки всміхнулася їй і побігла нагору. “Відкладемо пояснення до іншого разу”, – подумала я. Однак коли я була вже в своїй кімнаті, мене неприємно вразила думка, що вона може бодай на хвилину зле витлумачити все, що бачила. Та незабаром радість забила всі інші почування. І хоч як дико завивав вітер, хоч як часто блискала блискавка і зовсім близько гримів грім, а дощ ливнем лив дві години поспіль, в моїй душі не було ні страху, ні тривоги. Поки буря вщухла, містер Рочестер тричі підходив до моїх дверей питати, чи я не боюся, і це додавало мені духу. Вранці, ще не встигла я встати з ліжка, як маленька Адель прибігла сказати мені, що вночі у великий каштан в кінці саду вдарила блискавка й розколола його навпіл. РОЗДІЛ XXIV Встаючи й одягаючись, я думала про все, що сталося, питала себе, чи це не сон? Я не могла повірити в це до кінця, поки знов не побачу містера Рочестера і ще раз не почую, що він мене кохає і хоче одружитися. Зачісуючись, я глянула в дзеркало на своє обличчя й побачила, що воно більше не безбарвне, а променіє надією, і на щоках горить рум’янець. В моїх очах, які ніби зазирнули до джерела щастя, неначе світилися його блискучі промені. Досі я частенько боялась дивитися на свого господаря, бо моє лице могло видатись йому неприємним. Тепер же я була певна, що вираз мого обличчя не остудить його любові. Вибравши просту, чисту і легеньку літню сукню, я надягла її. Здавалось, жодна сукня не була мені так до лиця, бо жодну з них я не вдягала в такому настрої. Я не здивувалася, коли, збігши вниз до холу, побачила, що нічну бурю заступив розкішний червневий ранок, і через відчинені скляні двері відчула подих свіжого, запашного вітерця. Коли вже я була щаслива, то й природа мусить радіти! До будинку йшла жебрачка з малим хлоп’ям – дві бліді, обшарпані істоти. Я вибігла до них і віддала їм усі гроші зі свого гаманця – три або й чотири шилінги. Добрі чи недобрі ці люди, нехай і вони поділять мою радість. Кричали гайворони, виспівували пташки, тільки ж найвеселішу і наймелодійнішу пісню співало моє щасливе серце. Місіс Фейрфакс здивувала мене, коли, дивлячись у вікно, пригнічено спитала: – Міс Ейр, ви прийдете снідати? За столом вона була спокійна й холодна, а я не могла нічого їй сказати. Поки мій господар не дасть пояснення, доведеться почекати мені і їй. Я з’їла, що могла, й хутенько збігла нагору. Перед дверима класної кімнати зустріла Адель. – Куди ти йдеш? Зараз – уроки! – Містер Рочестер вислав мене до дитячої кімнати. – А де він? – Там, – сказала вона, показавши на клас. Я зайшла. Він був усередині. – Іди сюди й скажи мені доброго ранку, – мовив він. Я радо підійшла, а він зустрів мене не холодними словами чи то потиском руки, а пригорнув до себе й поцілував. І мені видавалось цілком природним, що він мене так палко кохає й голубить. – Джейн, ти сьогодні свіжа, усміхнена, гарненька! Справді гарненька! Хіба це мій блідий, маленький ельф? Хіба це моє гірчичне зерня? Ця маленька сонцелиця дівчинка з ямочками на щоках і рожевими вустами? З шовковим каштановим волоссям і променистими карими очима? (Мої очі завжди були зелені, тільки хай читач пробачить йому цю помилку, сьогодні вони здавалися йому іншого кольору). – Це – Джейн Ейр, сер. – Скоро буде Джейн Рочестер, – зауважив він. – За чотири тижні і ні на день пізніше! Чуєш? Я чула, але ніяк не могла збагнути до кінця: голова йшла обертом. Мене пронизувало якесь дивне почуття: воно було сильніше від радості та й мало споріднене з нею; почуття, що вражало й спантеличувало, – скоріше це був страх. – Ти горіла рум’янцем, Джейн, а це враз зблідла. Чому? – Бо ви назвали мене новим ім’ям – Джейн Рочестер, а це звучить чудно. – Так. Місіс Рочестер, – сказав він, – молода місіс Рочестер, дружина Фейрфакса Рочестера. – Цього не може бути, сер, воно звучить неймовірно. В цьому світі людським істотам не випадає зазнати повного щастя. І мені не могла судитися інша доля, ніж моїм ближнім. Я думаю про щастя, що припадає мені, як про казку або ж чарівний сон наяву. – Який я можу й хочу обернути на дійсність. І почну віднині. Я вже написав своєму банкірові в Лондоні, щоб він вислав мені деякі самоцвіти, які зберігаються в нього, – спадкові коштовності господинь Торнфілда. За день-два я сподіваюсь покласти їх тобі на коліна, бо тобі належить така сама честь і увага, які б я віддав дочці пера, коли б надумав брати з нею шлюб! – О сер, не треба коштовностей! Я не хочу й чути про них. Коштовності і Джейн Ейр! Це звучить дивно й неприродно! Краще мені їх не мати! – Я сам надіну діамантове намисто тобі на шию й золоту діадему на твою голову. Вона буде тобі дуже до лиця, бо природа поклала на твоє чоло печать аристократизму, Джейн. І я оздоблю браслетами твої ніжні руки, а твої пальчики феї – каблучками. – Ні, ні, сер! Поговорімо краще про інше! Не обходьтеся зі мною, ніби я красуня, – я просто ваша гувернантка, ваша квакерка. – В моїх очах ти – красуня, і цю красуню вподобало моє серце. Тендітна й ніжна. – Маленька й непоказна, хочете ви сказати. Ви, сер, або спите, або глузуєте з мене. Ради Бога, облиште іронію! – Я змушу весь світ визнати, що ти – красуня, – казав він далі, тоді як я ніяковіла чимраз дужче від тону, до якого він удався, бо відчувала, що він дурить або сам себе, або мене намагається одурити. – Я вберу свою Джейн у шовк і мережива, оздоблю трояндами її коси і покрию голівку, яку люблю, дорогим серпанком. – І тоді ви не впізнаєте мене, сер, і я не буду більше ваша Джейн Ейр, а стану мавпеням у блазнівській куцині, гавою в павичевому пір’ї. Мені однаково дивно було б бачити вас, містере Рочестер, у костюмі комедіанта, як і себе в шатах придворної дами, і я зовсім не зву вас красенем, сер, хоч і кохаю вас щиро, і то так щиро, що не можу лестити вам словами. Тож не лестіть і ви мені. Однак, не зваживши на мої заперечення, він і далі правив своє: – Сьогодні ж я відвезу тебе в кареті до Мілкота, і ти вибереш собі вбрання. Я вже казав тобі, за місяць ми одружимося. Вінчання буде скромне, у церкві, отам, в долині, а тоді я повезу тебе одразу до міста. Там ми пробудемо недовго, і звідти я заберу свій скарб до сонячних країв: до виноградників Франції та рівнин Італії. Ти побачиш місця, славні своїм минулим і сучасним, пізнаєш життя великих міст і, вивчивши людей, навчишся цінувати саму себе. – Я буду мандрувати?.. Та ще й з вами, сер? – Ти відвідаєш Париж, Рим, Неаполь, Флоренцію, Венецію та Відень – всюди-всюди, де побував я, ми поїдемо тепер удвох. Де ступало моє важке копито, мусить стати й твоя ніжка сильфіди. Десять років тому я, мов несамовитий, гасав по Європі, взявши собі в супутники зневагу, ненависть і гнів. Тепер я відвідаю її ще раз, очищений і зцілений, з моїм ангелом-розрадником. Коли він це сказав, я засміялась. – Я не ангел, – вигукнула я, – і не стану ним до смерті! Я буду сама собою! Містере Рочестер, не чекайте і не вимагайте від мене нічого ангельського: ви цього не знайдете в мені, як і я не знайду у вас. Адже я чекаю від вас не цього. – Чого ж ти від мене чекаєш? – Якийсь час ви, може, й будете таким, як тепер, – дуже недовго – а тоді прохолонете, станете вередливим, суворим, дражливим, і годити вам буде дуже важко. Коли ж ви доб-ре-таки звикнете до мене, то, може, знов прихилитесь до мене. Так, прихилитесь, а не полюбите. Я гадаю, що ваша любов перешумує десь місяців за шість або й менше. Я знаю з книг, писаних чоловіками, що це найдовший термін чоловічого захвату. І все ж після всього, гадаю, що як друг і товариш я ніколи зовсім не набридну своєму любому господареві. – Набриднеш? А тоді я знову прихилюся? Та я дедалі більше прихилятимусь до тебе. І я змушу тебе визнати, що я не тільки до тебе прихилився, а й люблю тебе – вірно, палко й незрадливо. – А хіба ви не вередун, сер? – До жінок, що подобаються мені тільки обличчям, я стаю справжнім дияволом, коли бачу, що вони не мають ні душі, ні серця, коли вони показують мені свою дурість, безсоромність, а може, ще й тупість, невихованість і злий норов. Тільки до чистих очей, щирої мови, палкої душі і натури, яка гнеться, а не ломиться, яка заразом чула й стійка, слухняна й постійна, до такої натури я буду завжди ніжний та вірний. – Чи мали ви нагоду зустріти таку істоту, сер? І чи кохали ви таку жінку? – Я кохаю її тепер. – Але до мене – якщо я справді якоюсь мірою відповідаю вашому ідеалові? – Я не зустрічав такої, як ти, Джейн. Ти принесла мені радість і здолала мене. Ти ніби скоряєшся сама й водночас скоряєш мене. Коли я намотую цю м’яку шовкову нитку на палець, вона змушує трепетати мою руку, й той трепет сягає до серця. Ти чаруєш мене і перемагаєш. І чари твої без міри любі моєму серцю, такі любі, що годі й висловити. І моя поразка солодша мені від найблискучішої перемоги. Чого ти всміхаєшся, Джейн? Що означає цей таємничий і лукавий вираз твого обличчя? – Я подумала, сер (пробачте мені мою думку, вона виринула мимоволі), я подумала про Геракла й Самсона… – Ти подумала, мій маленький ельфе… – Стривайте, сер! Ваші слова не вельми мудрі, так само, як і вчинки тих героїв. А все ж, якби вони одружились, то цілком відшкодували б ніжність свого женихання подружньою суворістю. І я боюся, що таким будете й ви. Цікаво, яку ви дасте мені відповідь через рік, коли я попрошу у вас якоїсь ласки чи послуги яку вам буде не з руки або не сподобається робити? Попроси у мене щось тепер, Дженет, – якусь найменшу дрібницю, я хочу почути твоє прохання. І попрошу, сер. Моє прохання вже готове. Кажи! Тільки якщо ти отак дивитимешся і отак усміхатимешся, то присягаюсь, я дам згоду на все заздалегідь, і ти пошиєш мене в дурні. Зовсім ні, сер. Я попрошу вас тільки ось про що: не посилайте по коштовності і не заквітчуйте мене трояндами. Це однаково, що обшити золотим мереживом оцей простий носовичок, що у вас в руці. – Це однаково, що прикрашати золото позолотою? Знаю. Гаразд, я вволю твоє прохання. Тимчасово я відміню свій наказ. Однак ти ще нічого не попросила. Ти просто не прийняла дарунка. Попроси чогось. – В такому разі, сер, зробіть ласку і заспокойте мою цікавість, її турбує одне запитання. Він збентежився й одразу похапцем спитав: – Що? Що таке? Цікавість – це небезпечний прохач. Добре, що я не присягнувся вволити всяке прохання. – Таж у цьому нема нічого страшного, сер. – Кажи швидше, Джейн, хоч я б радше волів, щоб замість питання про якийсь, може, секрет ти попросила в мене половину мого майна. – Слухайте, царю Артаксерксе! Що я робитиму з половиною вашого майна? Чи ви маєте мене за єврея-лихваря, що видивляється, куди б вигідніше вкласти гроші? Радше я володітиму вашим цілковитим довір’ям. Ви ж не вилучите мене з числа тих, хто користується вашим довір’ям, коли вже допустили мене до вашого серця? – Ти не втратиш його, Джейн. Тільки ж є речі, не варті того, щоб їх комусь звіряти. Ради Бога, не прагни покласти на душу зайвий тягар, не тягнися до отрути, не стань Євою, поділивши зі мною яблуко спокуси. – А чом би й ні, сер? Ви оце сказали, як любите бути скореним, як вам приємно зазнавати поразки. Чому б мені не витягти з вас іще одне признання? От почну благати й молити, а коли треба, то й плакати і гніватися, аби тільки випробувати свою над вами владу! – Таких штук я тобі не дозволю. Спробуй-но наполягати, вимагати – і всьому кінець. – Он як, сер? Надто вже хутко ви вийшли з гри. А як ви спохмурніли! Ваші брови зробились з мій палець утовшки, а ваше чоло нагадує мені “блакитне виталище громів”, як його названо в одній чудернацькій поемі. Цей погляд ви збережете, либонь, і для подружнього життя? – А коли ти збережеш свій погляд для подружнього життя, то я, як християнин, буду змушений відцуратись від такого ельфа, чи то пак саламандри. То що ти хотіла дізнатись, хитрунко? Питай мерщій! – Отакої! Це вже з вашого боку й зовсім нечемно, хоч воно мені подобається куди більше за лестощі. Хай краще я буду хитрун-кою, ніж ангелом… А запитання моє таке: нащо вам так конче хотілося переконати мене, що ви думаєте взяти шлюб з міс Інгрем? – Оце й усе? Хвала Богові, це ще не так страшно! – його нахмурене чоло проясніло. Він, усміхнувшись, глянув на мене й погладив по голові, ніби зрадів, що уник якоїсь небезпеки. – Що ж, можу признатись, – казав він далі, – хоч воно тебе трохи обурить, Джейн. А я вже знаю, що ти спалахуєш, як сірник, коли обурена. Коли вчора вночі при світлі холодного місяця ти повстала проти своєї долі й обстоювала свої рівні зі мною права, ти палала, як вогонь. До речі, Дженет, ти перша освідчилась мені й погодилася стати моєю дружиною! – Звісно, я. Тільки, будь ласка, не відхиляйтесь, сер! Ви мали сказати про міс Інгрем. – Гаразд. Я удавав, що упадаю коло міс Інгрем, бо хотів, щоб ти так само до нестями закохалася в мене, як я закохався в тебе. Я знав, що ревнощі – мій найкращий спільник в тому, чого хотів досягти. – Он воно що! Який же ви тоді дрібний! Отакусінький, як оцей нігтик на моєму мізинцеві. Який сором і яка ганьба так діяти! І нам не жаль було почуттів міс Інгрем, сер? – її почуття зібрані в одному осередку – в гордощах. А гордощі треба упокорювати. А ти ревнувала, Джейн? – Не в цім річ, містере Рочестер, і хай це вас не цікавить. Дайте мені ще одну правдиву відповідь. Як ви гадаєте: міс Інгрем не страждатиме від вашого нещирого залицяння? Хіба вона не відчує себе відштовхнутою і покинутою? – Та ні! Я ж казав тобі, що, навпаки, саме вона знехтувала мною. Думка про моє зубожіння враз остудила чи швидше загасила її полум’я. – У вас своєрідний, підступний розум, містере Рочестер. Боюся, що ваші засади дещо ексцентричні. – Мене ніхто не вчив моїх засад, Джейн, і, може, через те, що на них ніхто не звертав уваги, вони дещо скривилися. – Я не жартую, сер. Чи зможу я бути до кінця щасливою з того великого щастя, що мені випало, знаючи, що хтось переживатиме такий самий гіркий біль, який недавно почувала я сама? – Зможеш, моя добра дівчинко, бо нема на світі іншої істоти, яка б так чисто і так щиро кохала мене, як ти, і віру в твою любов, Джейн, я приклав до своєї душі, як цілющий бальзам. Я притулилася губами до руки, що лежала на моєму плечі. Я дуже-дуже любила його – так любила, що годі було вилити мою любов словами. – Попроси ще чогось, – сказав він раптом. – Мені приємно, коли ти просиш, а я поступаюсь. А я вже мала напоготові нове прохання. – Дайте знати про ваші наміри місіс Фейрфакс, сер. Вона бачила нас минулої ночі в холі, і це її вразило. Скажіть їй про свій задум ще до того, як я побачу її знову. Мені важко на серці, коли я знаю, що ця добра жінка думає про мене негарно. – Іди до себе й надінь капелюшок, – одказав він. – Сьогодні ти поїдеш зі мною до Мілкота, а я тим часом поясню усе старенькій. Чи не подумала вона, Дженет, що ти пожертвувала усім заради кохання? – Мабуть, вона думає, що я забула своє становище, а заразом і ваше, сер. – Становище! Становище! Твоє становище тепер у моєму серці, і дорого заплатять ті, що задумають тепер чи потім образити тебе! Іди. Я хутко вбралася, а коли почула, що містер Рочестер виходить з вітальні місіс Фейрфакс, не довго думавши, подалася туди. Стара леді читала свою ранкову пайку Святого Письма. На столі перед нею лежала розгорнена Біблія, а зверху – окуляри. Зачувши попідомлення містера Рочестера, вона забула про читання і сиділа, втупивши погляд у білу стіну, страшенно здивована, її чиста душа була збурена несподіваною звісткою. Побачивши мене, вона підвелася, спробувала всміхнутися й зліпити кілька слів на поздоровлення. Тільки усмішка їй не вдалася, а поздоровлення вона не доказала. Вона начепила на носа окуляри, згорнула Біблію й відсунулася від столу. – Мене це дуже здивувало, – почала вона. – Я просто не знаю, що й сказати вам, міс Ейр. Чи, може, це мені сниться? Часом я таки дрімаю, коли сиджу сама, і мені верзеться те, чого не буває. Не раз мені отак привиджувалося, що мій любий чоловік, який помер п’ятнадцять років тому, заходить і сідає коло мене. Іноді я аж чую, як він кличе мене на ймення – Алісою, як він завжди мене звав. Отож скажіть мені, чи це правда, що містер Рочестер просить вашої руки? І не смійтеся з мене. Адже я цілком ясно бачила, як він зайшов сюди п’ять хвилин тому і сказав, що за місяць ви станете його дружиною. – Це саме він сказав і мені, – відповіла я. – Сказав? І ви йому повірили? І ви дали згоду? – Так. Вона спантеличено глянула на мене. – Ніколи б не подумала. Він – такий гордий. Всі Рочестери були горді, а його батько ще й любив гроші. Та й містера Рочестера всі мають за розсудливого господаря. І він думає з вами одружитися? – Так він мені сказав. Вона окинула мене поглядом. В її очах я прочитала, що в мені вона не знаходить тих чар, які б допомогли їй розгадати цю загадку. – Це не вкладається в моїй голові, – казала вона далі, – хоч видно, це правда, коли й ви так кажете. Тільки що з цього вийде – важко вгадати, їй-Богу, не знаю. В таких випадках краще мати однакове становище й достатки, а між вами ще й різниця в двадцять років. Він міг би бути вам батьком. – Оце вже ні, місіс Фейрфакс! – випалила я, мов ужалена. – Він нічим не нагадує батька! Хоч хто нас побачить разом, ніколи цього Містер Рочестер виглядає молодим, ніби йому двадцять п’ять років, він і є такий молодий. – І він справді одружується з вами з любові? Мене так вразили її холодність і недовіра, що мої очі сповнилися сліз. – Дуже шкода, що доводиться вас засмучувати, – казала далі вдова, – тільки ж ви така молода і так мало знаєте чоловіків, що я мушу застерегти вас. Знаєте приказку: “Не все те золото, що блищить”. І в цьому ділі я боюся, як би щось не вийшло не так і не розвіяло наших з вами сподівань. – Чому? Хіба я потвора? – сказала я. – І хіба не може бути, що містер Рочестер має до мене щиру прихильність? – Ні, ви гарненька, та ще й дуже, а останнім часом стали ще краща, та й містерові Рочестеру, видно, припали до серця. Я давненько примічаю, що він вам в усьому потурає, і боялася за вас. Мені не давало спокою, що він дуже вже до вас горнеться, і я не раз хотіла застерегти вас, хоч і не припускала, щоб сталося щось недобре. Я знала, що така думка здивує, а то й образить вас. Та ви були стримані, скромні й розсудливі, і я сподівалася, що ви й самі не дасте себе скривдити. Не можу вам і переказати, як я потерпала минулої ночі, коли по всьому домі шукала й не могла ніде знайти вас, а тут іще й господаря не було. А о дванадцятій годині ви зайшли вдвох. – Ну, тепер це мало важить, – перебила я її нетерпляче. – Досить того, що все гаразд. – Я сподіваюся, що все й буде гаразд до кінця, – сказала вона, – тільки, повірте мені, тут треба бути обережною. Старайтеся тримати містера Рочестера на віддалі. Не довіряйте ні собі, ні йому. Джентльмени в його становищі рідко коли одружуються з гувернантками. Я вже почала гніватися, коли, на щастя, вбігла Адель. – І я хочу, я теж хочу до Мілкота! – кричала вона. – А містер Рочестер мене не бере. Адже в новій кареті є місце. Попросіть, мадемуазель, хай візьме й мене. – Попрошу, Адель, – і я хутенько вийшла з нею, рада покинути свою сувору наставницю. До ганку якраз під’їжджала карета, мій господар походжав доріжкою, а Пілот не відступав від нього ні на крок. – Правда, сер, Адель може поїхати з нами? – Я сказав їй, що ні. Ніяких дітей! Поїдете тільки ви! – Я дуже проситиму вас, хай їде й вона. Так буде краще. – Аж ніяк. Вона тільки заважатиме. Його тон і погляд були дуже владні. Холодний душ попереджень місіс Фейрфакс і гніт сумнівів уже зробили свою справу. Мої надії здались мені нездійсненними й безпідставними. Я відчула, що втратила свою силу над містером Рочестером, і скорилася без суперечок. Підсадивши мене в карету, він зазирнув мені в очі. – Що таке? – спитав він. – Сонце сховалось за хмари. Ви й справді хочете, щоб дівча поїхало? Вам буде досадно, коли вона залишиться? – Краще було б, якби ви її взяли, сер. – Тоді миттю біжи по капелюшок і стрілою назад! – гукнув він до Аделі. Вона помчала в будинок так швидко, як тільки могла. – Зрештою, один загублений ранок нічого не важить, – сказав він, – коли вже я вирішив відтепер і довіку закріпити за собою право на ваші думки, розмови й товариство. Забравшись у карету, Адель стала цілувати мене, дякуючи за посередництво. Та її зараз же пересадили в куток поруч з містером Рочестером, звідки вона могла тільки поглядати в мій бік. Суворість сусіда стримувала її. Коли він бував у такому дражливому настрої, вона не сміла ні шепотіти своїх спостережень, ні ставити йому ніяких запитань. – Нехай Адель іде до мене, – мовила я. – Вона турбуватиме вас, сер, а з цього боку місця досить. Він передав її мені, ніби це було кімнатне собача. – Таки треба буде послати її до школи, – сказав він уже з усміхом. Зачувши це, Адель спитала, чи вона туди піде з мадемуазель, чи без неї. – Звичайно, що без мадемуазель, – відповів він, – бо я заберу її на місяць, і там в печері серед вулканів і білих долин вона житиме зі мною, і тільки зі мною. – Там нема чого їсти, сер, і ви заморите її голодом, – зауважила Адель. – Ранком і ввечері я збиратиму для неї манну небесну. На місяці, Адель, гори й долини геть усипані білою манною. – А як вона захоче погрітися, то де шукатиме вогню? – Вогонь горить у місячних вулканах. Коли їй стане холодно, я віднесу її аж на верхівку й покладу край кратера. – О, їй буде там дуже незручно! А одяг? Де його взяти, коли зноситься старий? Містер Рочестер удав, що це його спантеличило. – Ай справді… – відказав він. – А що б ти робила, Адель? Розкинь як слід думкою. Чи не підійшла б їй на сукню біла або рожева хмарка, як ти гадаєш? А на шарф – веселка? – Ні, їй краще так, – мовила Адель, трохи подумавши, – а ще й те, що, живучи на місяці тільки з вами одним, вона знудиться. Якби я була мадемуазель, я б ніколи не згодилася їхати. – А вона, бачиш, згодилася, ще й дала мені слово. – А ви зможете її туди завезти? Адже до місяця нема дороги. Він у повітрі. І ні ви, ні вона не вмієте літати. – Адель, глянь-но на поле! Виїхавши з брами Торнфілда, коні весело бігли рівною дорогою до Мілкота. Вчорашня злива прибила пилюку, й умиті живоплоти та височенні сосни обабіч шляху тішили око своїм зеленим кольором. – Якось увечері, Адель, два тижні тому я йшов цим полем… Це було того дня, як ти помагала мені гребти сіно в саду, і я добре-таки стомився. Я сів відпочити на перелазі, витяг записника й почав писати про те лихо, що впало на мене давнодавно, й про своє щире бажання, щоб настали щасливі дні. Я писав дуже швидко, дарма що день поволі згасав і я погано бачив сторінки, аж тут щось таке надійшло стежкою і спинилось кроків за два від мене. Я глянув на нього. Це була невеличка істота з тонкою вуаллю на голові. Я підкликав її ближче, вона підійшла і стала біля мене. Я не сказав ні слова і вона – ні слова, тільки я прочитав у її очах, а вона читала в моїх, і ось що я дізнався з нашої безсловесної розмови. Це була фея, і прийшла вона з країни ельфів, прийшла дати мені щастя. Я мушу піти з нею із суєтного світу до якогось безлюдного краю – от хоч би й на місяць. Вона хитнула головою у напрямі місяця, що сходив над Геєм. Це вона розповіла мені про алебастрову печеру й срібну долину, де ми зможемо жити. Я сказав, що охоче подався б туди, тільки ж я не маю крил і не можу літати, достоту те, що оце зараз сказала й ти. “О! – відповіла фея. – Це нічого! Ось на, візьми талісман, що усуне всі перешкоди”, – і вона дала мені гарний золотий перстень. “Надінь його, – сказала фея, – на четвертий палець моєї лівої руки, і я буду твоя, а ти будеш мій. Ми покинемо землю і створимо собі рай отам”. І вона знову кивнула на місяць. Цей перстень, Адель, лежить у мене в кишені як монета, хоч я сподіваюсь, що вона незабаром знов обернеться на перстень. – А до чого тут мадемуазель? Що мені до феї? Ви ж казали, що візьмете на місяць не фею, а мадемуазель? – Бо мадемуазель і є фея, – таємниче прошепотів містер Рочестер. Тут я сказала Адель не зважати на його жарти, а вона й собі з властивим французам здоровим глуздом назвала містера Рочестера вигадьком і заявила, що й не думала вірити його казкам про фей, бо ніяких фей немає. А якби й були, то вона певна, що вони б йому не являлися, не дарували перснів і не обіцяли жити з ним на місяці. Година, що ми провели в Мілкоті, була для мене досить тяжка. Містер Рочестер змусив мене піти до найкращої крамниці, де торгують шовками. Там я дістала наказ вибрати з півдесятка шовкових суконь. Мені цього дуже не хотілось, і я просила відкласти купівлю на пізніше. Та ні ж, як на нього, це треба було зробити конче зараз. Щоправда, після енергійних, пошепки висловлених прохань я зменшила півдесятка до двох, хоч він заприсягся, що вибере ці дві сам. З острахом стежила я, як його очі блукали по строкатих полицях. Вони спинилися на багатому аметистовому шовку й на розкішному темно-рожевому атласі. Я знов шепнула йому, що з таким успіхом він може купити мені золоту сукню й срібного капелюшка, бо я, мабуть, ніколи не зважуся одягти ці пишні убори. Довгим умовлянням, – бо він був страшенно впертий, – я таки переконала його замінити їх на простенький чорний атлас і сріблясто-сірий шовк. – Цього разу хай вже буде так, – сказав він. – Але я ще тебе вдягну в таке блискуче й барвисте вбрання, що ти будеш в нім як грядка з квітками. Я щиро раділа, коли ми вийшли з крамниці шовків, а потім від ювеліра. Бо що більше він мені купував, то дужче палали мої щоки з досади і якогось приниження. Коли ми знову сіли в карету і я, стомлена й розпалена, відкинулася на сидінні, я згадала про те, що в калейдоскопі сумних і радісних подій я зовсім забула про лист мого дядька Джона Ейра до місіс Рід та про його намір удочерити мене й відписати мені своє майно. “Справді, це полегшило б моє становище, – подумала я, – я б мала бодай якусь незалежність. Я не можу терпіти, щоб містер Рочестер зодягав мене як ляльку і щоб на мене, мов на другу Данаю, щодня сипався золотий дощ. Ось приїдемо додому, і я відразу напишу на Мадейру дядькові Джону, що виходжу заміж і за кого. Якби я могла знати, що внесу до багатства містера Рочестера свою, хай і невелику часточку, мені легше було б жити тепер на його утриманні”. І трохи заспокоєна цією думкою (лист до дядька був написаний того ж таки дня), я глянула в очі своєму господареві й коханому, який уперто ловив мій погляд, а я відверталася. Він усміхнувся. І його усміх нагадав мені усміх султана, що у хвилини ніжності обдарував свою рабиню золотом і коштовностями. Я щосили стиснула його руку, яка шукала моєї, аж вона почервоніла, і відштовхнула її. – Не треба отак на мене дивитися, – сказала я, – а то я довіку не носитиму ваших подарунків, тільки свої старі ловудські вбрання. Я так і поїду до шлюбу в цій дешевій фіалковій сукні, а ви зі сріблясто-сірого шовку можете пошити собі халата, а з чорного атласу добрий десяток камізельок. Він стиха пирснув і потер собі руки. – Хто де бачив, хто де чув таке? – вигукнув він. – Хіба це не оригінальність? Хіба це не пікантність? Я не поміняю своєї маленької англійської дівчинки на цілий сераль одалісок з їхніми формами гурій, очима сарн і всім таким! Цей натяк на східні звичаї вжалив мене ще дужче. – Я зовсім не хочу правити вам за сераль, – відказала я, – тим-то, будь ласка, не рівняйте мене з ним. Коли ж ця ідея вас дуже захоплює, за чим стало діло, сер? Довго не думавши, їдьте на ринки Стамбула і на ті гроші, які вам кортить будь-що витратити тут, накупіть собі, скільки потрібно, живого товару. – А що ви робитимете, Дженет, поки я торгуватимусь за ці тонни людської плоті і приглядатимусь до широкого вибору чорних очей? – Я готуватимусь стати місіонером, щоб проповідувати свободу поневоленим і в тому числі мешканкам вашого сералю. Я підніму у вашому сералі повстання, і вас, трьохбунчукового пашу й тирана, ми вмить візьмемо у полон, і я дозволю розкувати ваші кайдани тільки тоді, коли ви підпишете найліберальніший указ, що його будь-коли підписував деспот. – Я здамся на вашу милість, Джейн. – Я б не мала до вас милості, містере Рочестер, якби ви благали її такими очима, як зараз. Доти, доки ви б так дивилися, я була б певна, що хоч би який указ ви підписали під примусом, перше, що ви зробите після звільнення, – це порушите його умови. – Хоч убийте, Джейн, не знаю, чого ви хочете? Чого доброго, ви змусите мене взяти шлюб не тільки перед вівтарем, а ще й підписати приватну шлюбну угоду. Бачу, ви хочете забезпечити собі особливі умови… Які саме? – Я хочу, щоб на душі у мене було спокійно, сер, щоб я не була пригнічена мільйоном зобов’язань. Пам’ятаєте, що ви казали про Селіну Варане, про діаманти та шовк, якими наділяли її? А я не хочу бути вашою англійською Селіною Варане. Я й надалі буду гувернанткою Аделі, бо так я маю хліб і пристановище, та ще тридцять фунтів на додачу. На ці гроші я й буду одягатися, – від вас же я хочу тільки… – Чого саме? – Поваги. І коли я так само шануватиму й вас, ми будемо квити. – Чи ти ба! Вашому дитячому зухвальству та вродженій зарозумілості нема нічого рівного в природі, – сказав він. Ми були вже недалеко Торнфілда. – Чи не зробите ви мені таку ласку і пообідаєте зі мною сьогодні? – спитав він, коли ми проїхали браму. – Ні, дякую вам, сер. – Чого ж це: “Ні, дякую вам”, – дозвольте вас спитати? – Я ніколи не обідала з вами, сер, і не бачу причин робити це тепер, поки… – Поки що? Ви так полюбляєте спинятися на півдорозі? – Поки не можна буде робити інакше. – Чи не гадаєте ви, що я їм як людожер або вовкулак, і боїтесь мого товариства за столом? – Я зовсім цього не думала, сер. Тільки я хочу, щоб цей місяць усе було, як досі. – Ви покинете, і то негайно, вашу рабську працю гувернантки. – Справді? Перепрошую, сер, тільки я її не покину. Я й далі робитиму все те, що робила досі. Ми, як і раніше, не бачитимемось за дня, а ввечері можете посилати по мене, коли будете схильні мене бачити, і я прийду, але не раніше. – Я хочу покурити, Джейн, або понюхати табаки, щоб оговтатися від цього всього, – pour me donner une contenance, – як сказала б Адель, – та, на лихо, я не маю тут ні портсигара, ні табакерки. Тож послухайте, що я скажу вам під секретом; тепер ваше свято, маленький тиране, та незабаром буде моє. Тоді я схоплю вас і триматиму, образно кажучи, на отакім ретязі (і він торкнув ланцюжок свого годинника). Отак, “найкраща з усіх, я носитиму вас у грудях, а то ще втрачу свій скарб”. Він сказав це, помагаючи мені вийти з карети. Поки він висаджував Адель, я поспішила зайти в дім, тікаючи від нього нагору. Увечері він, як і завжди, запросив мене до себе. Я вже приготувала для нього заняття, бо зовсім не збиралася ніжно воркувати з ним у чотири ока. Я згадала його приємний голос і те, що він, як і всі співаки, любить поспівати. Сама я не була співачка, а його витончений смак визнав мене ще й поганою музиканткою, хоч я і з радістю слухала майстерних виконавців. Коли настав романтичний час смеркання і на землю опустилося синє зоряне покривало, я встала, відкрила рояль і іменем неба попросила його заспівати. Він сказав, що я – вередлива чарівниця і що краще він заспіває колись потім. Я ж запевнила його, що навряд чи трапиться така підхожа хвилина, як тепер. – А тобі подобається мій голос? – спитав він. – Дуже. Я зовсім не хотіла підігрівати в ньому нахил до честолюбства і тільки, як виняток, виходячи з обставин, пішла на це. – Тоді, Джейн, ти мусиш пригравати. – Гаразд, сер, я спробую. Я спробувала. Він одразу стяг мене із дзиглика, назвавши партачкою і безцеремонно відштовхнувши від рояля. А я цього тільки й хотіла. Він сів на моє місце і почав пригравати собі сам. Грав він не гірше, ніж співав. Я вмостилася на підвіконні, і, поки розглядала звідти тихі дерева й туманний луг, він проспівав своїм приємним голосом ось який мелодійний романс: Кохання, що єдиний раз приходить У полум’яну серця глибину, В моїй душі спалило сон і холод, Вогонь нестримний серце огорнув. Його прихід спасінням був щоденним, І завжди горем був його відхід. Все, що гасило мрій моїх прийдешність, Гаряче серце сповивало в лід. Так марив я блаженством невимовним: Кохати й буть коханим марив я, Я плив наосліп у життєвім морі, Й несла мене нестримна течія. Той простір, непрохідний і широкий, Що між життями нашими проліг, Як океанських хвиль зеленоокість Перетинав мій нетерплячий біг. Підступний, як розбійницькі засади В лісах життя, де завжди чатував Закон – володар Горя, Гніву й Влади, – Щоб дух людини єдності не знав. Я обминав завади і погрози, Ознак зловісних я не визнавав, – Всі сумніви, що мучили мій розум, В стрімкому леті я нестримно рвав. Було кохання тим дороговказом, Що вів мене, як райдуга, зі сну, Коли його мій зір, як дивну казку, Як вічне сяйво щастя, осягнув. Безмежна радість завжди в серці сяє, її вогонь страждання обмине, Коли похмурі хмари огортають Й нещастя злі оточують мене. І кожна мить моя така щаслива – Згоряє в ній моєї долі гнів. Хай мстива Лють летить на дужих крилах – В моїй душі лиш переможний спів. Нехай людський закон мене карає, Хай спалить люта ненависть мене, Все ж Влади лють мене не подолає, Ніяке зло мій шлях не перетне. З довірою моє кохання ніжне Віддало руку й прийняло мою, Закони шлюбні відтепер навічно В єдине наші душі обів’ють. Згасив цілунок навісну пожежу, Моїх страждань погасла течія; Досяг я невимовного блаженства: Мене кохають, як кохаю я. Він встав і підступив до мене. Його обличчя було збуджене, великі соколині очі блищали, і в кожній рисі проступали ніжність і жага. Спочатку я розгубилась, а потім почала жартувати. Я б не хотіла ні ідилічних сцен, ні палких освідчень, а до того якраз і йшло. Треба було наготувати зброю для оборони. Я нагострила язика, і коли він підійшов, спитала його дещо задерикувато, про який то шлюб він торочить? – Дивне ти мені ставиш запитання, люба Джейн. – Справді? А я гадаю, що воно цілком природне і потрібне. Коханий заявляє, що його майбутня дружина помре разом з ним. Як розуміти цю чисто поганську ідею? Я особисто не збираюся вмирати разом з чоловіком – хай і не думає! – О, все, чого він прагне, все, чого він просить, – це щоб ти жила з ним. Смерть – не для таких, як ти. – Отож-бо! Я так само вмру, коли надійде мій час, як і він. Тільки хай цей час настане сам: я не маю наміру прискорювати його, як удови поганських племен, що спалюють себе разом з чоловіками. Потім він спитав, чи я не пробачу йому цього егоїстичного бажання і не доведу свого прощення поцілунком? Ні, нехай вибачає, але цього не буде! Тут я почула, як він сказав, ніби в мене кам’яне серце, і додав, що кожній жінці підлестили б такі вірші. Я запевнила його, що з природи черства й сувора і що він часто бачитиме мене такою. Опріч того, за цей місяць я збираюсь показати йому деякі неприємні риси моєї вдачі, щоб він знав, яке він хоче взяти добро, і, поки не пізно, міг передумати. – Заспокойся, будь ласка, й не верзи казна-чого, – сказав він. Коли він хоче, я можу заспокоїтись, а щодо моїх думок, то я насмілюсь підлестити собі, що дурниць не верзу. Він сердився, бурчав і лаявся. “Дуже добре, – думала я, – можеш сердитися й кипіти, скільки хочеш, я ж певна, що підтримувати такі стосунки між нами – це найкращий вихід. Я люблю тебе так, що годі й віддати словами, однак я не хочу сентиментів і оцими шпильками втримаю й тебе край прірви. В цей спосіб я збережу між нами ту відстань, яка потрібна для нашого спільного щастя”. Помалу я добряче його роздратувала. Коли він, розгніваний, відійшов на другий бік кімнати, я встала й, сказавши: “На добраніч, сер”, – спокійно й шанобливо, як і завжди, вишмигнула через бокові двері. Отак я поводилась протягом усього передшлюбного місяця, і то з найкращими наслідками. Щоправда, він бував і злий, і брутальний, хоч взагалі я бачила, що це було для нього розвагою й що овеча покірність і голуб’яче милуваннячко заохочували б в ньому деспотизм, мало тішили його здоровий глузд і почуття, а то й зовсім були йому не до смаку. На людях я велась, як і доти, шанобливо й спокійно. Інша манера навряд чи була б тут доречна. Тільки під час вечірніх розмов я завжди дратувала його. Він і далі посилав по мене, щойно видзвонювало сьому. І коли тепер я приходила до нього, він уже не мав на вустах таких медових слів, як “моя любов”, “моє золото” тощо. Він міг тепер назвати мене щонайбільше “осою”, “злючкою”, “зухвалим чортеням”, “перевертнем” тощо. Замість ніжних поглядів – я бачила тепер гримаси, замість потиску руки – стусан в плече, замість поцілунку в щоку – мене крутили за вухо. Одне слово, все йшло гаразд. Такі вияви прихильності були мені більше до вподоби, ніж пестощі. Місіс Фейрфакс, видно, схвалювала мене, її страхи щодо мене зникли. І я була певна, що веду себе як слід. Тим часом містер Рочестер твердив, що я сиджу йому в печінках, і грозився страшно помсти-тися за мою теперішню поведінку, і то дуже швидко. Я лиш сміялася в кулак на його погрози. “Тепер я знаю, як стримувати тебе, – міркувала я, – і, без сумніву, зможу робити це й надалі, а коли це втратить силу, то знайду інший спосіб”. Однак усі ці заходи були не такі вже й легкі. Часто я сама хотіла бути лагідною і не дратувати його. Мій майбутній чоловік ставав для мене цілим світом, мало не надією на раювання. Він стояв між мною і моєю вірою, як хмарка, що затуляє від людей гаряче сонце. В ті дні я не могла бачити Бога, бо перед моїми очима стояло його творіння, і я зробила собі з цього творіння ідола. РОЗДІЛ XXV Кінчався наш передшлюбний місяць; минали останні його години. Завтра має відбутися весілля і ніщо не може відвернути цього дня. До нього все було готове. В кожному разі, я не мала що робити. Мої валізи, запаковані, замкнені й стягнуті ремінцями, стояли рядком попід стіною в моїй кімнатці. Завтра в цей час вони вже будуть їхати до Лондона, так само, як і я – помагай Боже! – або, вірніше, не я, а Джейн Рочестер, особа, якої я поки що не знаю. Лишилося тільки поначіпляти картки з адресами. Ці чотири квадратики лежали на комоді. Містер Рочестер сам написав на кожній: “Місіс Рочестер, готель… Лондон”. Я так і не змогла умовити себе почепити їх на валізи або доручити це комусь іншому. Місіс Рочестер! Такої ще не існує! її ще нема на світі. Вона народиться тільки завтра за кілька хвилин після дев’ятої години ранку, і краще буде, як я почекаю, щоб, перше ніж відписати їй все, що маю, знати напевно, що вона народилася на світ. Досить і того, що в отій шафі, проти мого туалетного столика, куплене для неї вбрання вже замінило мою чорну ловудську сукню і солом’яний брилик. Оці весільні шати – сріблисто перлового кольору сукня й легенький серпанок – належали не мені, а їй, і чекали своєї подальшої долі. Я зачинила шафу, щоб не бачити дивної примарної одежі, яка в цю вечірню годину – дев’ята вечора – світилася в присмерку кімнати зловісним мерехтливим світлом. “Лишу тебе саму, біла маро, – сказала я. – Мене трусить. Я чую завивання Вітру. Вийду з дому й відчую його дотик”. Мене трусило не тільки від поспіху приготувань, не тільки від чекання на велику зміну в моєму житті, що станеться завтра. Ці обидві причини, певна річ, мали свій вплив на мій неспокійний і розбурханий настрій, що гнав мене такої пізньої пори з будинку в глибину темного парку. Була ще й третя причина, яка діяла куди дужче, ніж дві перші. У моєму серці загніздилася дивна й бентежна думка. Сталося щось таке, чого я не могла збагнути. Ніхто нічого не бачив і не чув, а сталося це минулої ночі. Містера Рочестера тої ночі не було вдома, і от уже другий день, як його нема. Його покликали справи до невеличкого маєтку з двох-трьох ферм за тридцять миль звідси. Справи вимагали його особистої присутності перед майбутнім від’їздом з Англії. А я саме оце й дожидалась його, дуже хотіла скинути з моєї душі тягар, знайти пояснення загадки, яка збивала мене з пантелику. Зажди, читачу, поки він повернеться. І коли я відкрию йому свою таємницю, знатимеш її й ти. Я пройшла в сад, щоб сховатися там від сильного вітру, що цілий день віяв з півдня, але не приніс із собою ні крапельки дощу. Надвечір вітер не тільки не вщух, а навпаки свистів і завивав іще дужче. Дерева гнулися додолу, схиляючи на північ свої гіллясті верхівки, і лише на хвилину переставали хитатися. Вітер гнав хмари по небу, громадячи їх одна на одну, і впродовж цілісінького липневого дня годі було побачити бодай клаптик блакиті. З якоюсь дикою радістю бігла я проти вітру, немов віддавала весь неспокій своєї душі цим нескінченним повітряним потокам, які вили-стогнали над землею. Збігши вниз лавровою алеєю, я побачила спалений блискавкою каштан. Він височів обвуглений і чорний. Розколотий посередині стовбур вражав своєю смертельною раною. Роздвоєні половини не розпалися, бо могутній прикорень і міцне коріння тримали їх укупі. Щоправда, загальне життя було вбите, і соки більше не надходили. Розлоге гілля з обох боків уже омертвіло, і наступні зимові бурі, напевно, повалять долі одну, а то й обидві половини. Тепер же ще можна було сказати, що це одне дерево, – хай дерево-руїна, – і все-таки руїна, що трималася купи. – І слушно робите, що тримаєтесь одне одного, – сказала я, ніби ці потворні уламки були живими істотами і могли мене чути. – Гадаю, що, хоч вас розщепило, обпалило та обвуглило, ви однаково зберегли ще в собі трохи життя, і його підтримує згуртованість вірних, чесних коренів. Не шуміти вам більше зеленим листям, не вітати більше щебетливих пташок в своєму рясному гіллі, час радощів і любові для вас минувся, та ви не самотні. Кожен з вас має побратима, що співчуває другому в його нещасті. Поки я розглядала цей живий труп, у цій частині неба розступилися хмари і на якусь мить виринув місяць. Його кружало або, вірніше, половина була криваво-червона. Здавалося, місяць кинув на мене сумний, спантеличений погляд і знов потонув у густій пелені хмар. На мить вітер круг Торнфілда стих, тільки далеко-далеко над лісами й водами лунало дике, сумовите завивання. Воно було таке скорботне, що я не витримала й утекла з парку. Вертаючись через сад, я тут і там піднімала яблука, що їх чимало валялося в траві попід деревами. Відібравши стиглі, я віднесла їх до комори. Потім подалася до бібліотеки подивитися, чи горить вогонь у каміні, бо знала, що хоч воно й літо, містер Рочестер такого похмурого вечора залюбки сидітиме проти веселого полум’я. В каміні вже розгорався яскравий вогонь. Я присунула крісло до вогню, підкотила ближче столик, спустила штори й сказала принести свічки, щоб їх можна було одразу запалити, як прийде господар. По цих приготуваннях я занепокоїлась іще дужче, почуваючи, що мені несила всидіти в домі. Маленький годинник у кабінеті і старий годинник у холі вибили десяту годину. “Ого, як пізно! – сказала я собі подумки. – Вийду до брами. Час від часу з-за хмар виглядає місяць, і можна далеко бачити дорогу. Може, містер Рочестер саме під’їздить, і, пішовши йому назустріч, я скорочу ці довгі хвилини чекання”. Високо у верхів’ях дерев, що росли край брами, завивав вітер. А на дорозі, скільки я могла зглянути оком в один і другий бік, було тихо й порожньо. Якби не тіні хмар, що набігали на неї тоді, як виринав місяць, то це була б довга бліда стрічка, не пожвавлена жодним порухом. Поки я дивилася, нестримні сльози затуманили мені очі – сльози розчарування й досади. Засоромившись, я втерла їх. Я вагалася й не знала, що робити. Місяць надійно замкнувся в своїх надхмарних покоях і щільно затяг завісу туману. Робилось дедалі темніше. Збиралося на дощ, а може, й на бурю. – Швидше б він уже приїхав! Швидше б він уже приїхав! – гукала я, передчуваючи щось недобре. Я чекала його ще до чаю, а тепер уже стало й зовсім темно. Що могло його так затримати? Чи не скоїлось чого з ним? Подія останньої ночі знов перейшла перед очима. Я витлумачила її як призвістку якоїсь біди. Я боялася, що мої надії були сягнули вже аж надто високо і їм не випадає здійснитись. Останнім часом я зазнала так багато щастя, що десь, певно, моя щаслива зірка перейшла свій зеніт і тепер мусить закотитися. “Мені несила вертатися додому, – думала я, – несила сидіти коло вогню, поки він у дорозі і в таку погоду. Краще стомлювати тіло, ніж краяти серце. Піду йому назустріч”. І я рушила в дорогу. Хоч я йшла швидко, та зайшла недалеко. Не встигла я пройти й чверті милі, як зачула тупіт копит, їхав вершник, і то чвалом. Поруч з конем біг пес. Гетьте, недобрі передчуття! То був містер Рочестер верхи на Мезрурі. За ним біг Пілот. Він побачив мене. Саме тоді, прорвавши завісу хмар, на широке небесне плесо виплив місяць. Містер Рочестер скинув свого капелюха й помахав ним над головою. Я кинулася бігти до нього. – Бачиш, – вигукнув він, простягнувши мені руку і перехилившись у сідлі, – ти жити не можеш без мене! Ставай на перед мого чобота, подай мені обидві руки! І вилазь! Я так і зробила. Радість додала мені жвавості, і я сіла перед ним у сідло. Він ніжно мене поцілував з неприхованим тріумфом, і я стерпіла все це мовчки. Стримавши свою радість, він занепокоєно спитав: – Чи не сталося чого, Дженет, що ти вийшла мені назустріч такої пізньої години? Чи все гаразд? – Все добре. Просто мені здалося, що ви ніколи не приїдете. Мені було несила чекати на вас дома, а надто коли надворі дощ і вітер. – Дощ і вітер – це так. І ти мокра, як русалка. Накинь собі на плечі мого плаща. Ти вся немов палаєш. І щоки, й руки гарячі. Кажи ж, не крийся, – щось і справді трапилось? – Тепер нічого. Я вже поборола і страх, і смуток. – То, виходить, було й те, й те? – Ніби так. Я розповім вам усе згодом, сер, і, боюся, що ви тільки посмієтеся з моїх страхів. – Я щиро посміюсь із цього, коли мине завтрашній день. А доти я не насмілюся, бо не вірю своїй зрадниці долі… То невже це ти, що була цілий місяць в’юнка, як вугор, і колюча, як шипшина? Я не міг діткнутися до тебе пальцем, щоб не вколотись, а тепер з усього видно, що в моїх руках сумирне заблудле ягнятко. Ти вийшла, Джейн, на дорогу, щоб зустріти свого чабана. Чи не так? – Я скучила за вами, тільки не пишайтесь. Ось уже й Торнфілд. Пустіть – я злізу. Він ізсадив мене на ганку. Джон взяв коня, а містер Рочестер пройшов за мною до холу, велів перевдягтися в сухе і тоді прийти до нього в бібліотеку. Вже коли я була на сходах, він спинив мене і взяв з мене обіцянку не баритись. Я хутенько переодяглася і за п’ять хвилин була вже з ним. Він вечеряв. – Сідай зі мною, Джейн. Дай Боже, щоб це була остання вечеря в Торнфілді на довгі-довгі часи. Я сіла коло нього, але їсти не змогла. – Чи не того, що перед тобою лежить далека дорога? Може, думка про подорож до Лондона забрала в тебе апетит? – Сьогодні ввечері я ще не бачу добре, що лежить передо мною, в голові безладно плутаються бозна-які думки. Все-все видається мені сном. – Крім мене. Я цілком матеріальна істота. Ось на, торкнись мене. – Ви, сер, якраз найпримарніша з усіх особа. Це ви – ніби сон. Містер Рочестер випростав руку й засміявся. – Хіба це сон? – спитав він, піднісши її до моїх очей. Його рука була дужа й мускуляста, з довгими пальцями. – Все одно, навіть коли я торкнусь її, вона – сон, – сказала я, відводячи його руку від свого обличчя. – Ви вже повечеряли, сер? – Так, Джейн. Я подзвонила і попросила прибрати тацю. Коли ми знов були самі, я перегорнула вогонь, а тоді сіла на стільчик біля свого господаря. – Скоро північ, – сказала я. – Не забувай, Джейн, що ти обіцяла просидіти зі мною всю ніч перед моїм весіллям. – Я цього не забула й дотримаю свого слова. Принаймні побуду з вами годину-дві. Я зовсім не хочу спати. – У тебе все готове? – Усе, сер. – І в мене теж усе, – мовив він. – Я все владнав, і завтра ми покинемо Торнфілд. За півгодини по тому, як приїдемо з церкви. – Дуже добре, сер. – З яким чудним усміхом кажеш ти ці слова, Джейн! Що за вогонь палає на твоїх щоках? І чого так дивно блищать твої очі? Ти здорова? – Гадаю, що так. – Гадаєш! Що ж тоді у тебе таке?.. Скажи, що у тебе болить? – Не можу, сер, нема слів переказати вам, що в мене на душі. Я хочу, щоб ця година не мала кінця. Хто знає, як обернеться для нас завтрашній день? – Це іпохондрія, Джейн. Ти перевтомлена або перехвилювалась. – А ви, сер, щасливі і спокійні? – Спокійний?.. Ні. Але щасливий. Щасливий до глибини душі. Я глянула на його обличчя й прочитала на ньому невимовну радість. Воно пашіло й палало. – Поділися зі мною своєю тривогою, – сказав він, – скинь з душі камінь, що її гнітить. Що тебе мучить? Що я буду тобі поганим чоловіком? – Я дуже далека від такої думки. – Чи, може, тебе бере страх перебрати на себе нові обов’язки, вступити в нове життя? – Ні. – Ти мене вражаєш, Джейн. Твій погляд і смутний, рішучий голос крають моє серце. Будь ласка, поясни мені, в чім річ. – Тоді, сер, слухайте. Минулої ночі ви не були дома? – Не був. Ага, ти вже натякала на якусь подію за моєї відсутності, думаю, нічого серйозного. Одне слово, щось тебе збентежило. Хай же і я взнаю. Може, місіс Фейрфакс чогось наговорила? Чи, може, ти почула що від слуг? І це вразило твоє чутливе самолюбство? – Ні, сер. Вибило дванадцяту. Я перечекала, поки завмер срібний передзвін маленького годинника та хрипкий брязкіт великого у холі, і провадила далі: – Вчора цілий день я мала до знемоги роботи і була дуже щаслива від цих невпинних клопотів, бо, хоч вам і здається, що мене непокоять мої нові обов’язки, нове життя і таке інше, це зовсім не так. Навпаки, моя найбільша радість – це надія жити з вами – найсвітліша надія, бо я люблю вас. Не треба, сер, – не голубте мене, – хай я розповім спокійно… Вчора я ще сподівалася на провидіння й вірила, що події складуться щасливо і для вас, і для мене. Коли пригадуєте, день був ясний – ні тихе повітря, ні небо не віщували пригод у вашій дорозі. Після чаю я трохи погуляла по терасі, думаючи про вас. Ви стали мені перед очима як живий, ніби й не від’їздили. Я думала про своє прийдешнє життя і про ваше життя, сер, – ширше й діяльніше, ніж моє, у стільки разів, у с