ДЮ БЕЛЛЕ, Жоашен

(1522 — 1560)

ДЮ БЕЛЛЕ, Жоашен (Du Bellay, Joachim — 1522, м. Ліре — 01.01.1560, Париж) — французький поет доби Відродження, один із лідерів «Плеяди», її теоретик.

Народився у замку Тюрмельєр, що поблизу містечка Ліре (провінція Анжу), у старовинній дворянській сім’ї. Рано втратив батьків, залишився на опіці брата, який мало турбувався про нього. Дитинство і юність, проведені на самоті, назавжди прив’язали Дю Белле до рідних місць, що стали згодом однією з улюблених тем його творчості. 1545 р. поїхав в університетське місто Пуатьє вивчати право. Тут він познайомився з французькими гуманістами, зокрема, з Жаком Пелтьє, під впливом якого почав писати поезії. Знайомство з П. де Ронсаром спонукало його залишити Пуатьє і заняття юриспруденцією та переселитися у Париж (1548 p.). Отримав гуманістичну освіту в паризькому колежі Кокере. У 1549 р. три учні колежу — Дю Белле, П. де Ронсар і де Баїф та їхній учитель і директор Ж. Дора утворили літературний гурток «Бригада». У 1553 р. склад гуртка розширився до семи осіб (прийшли Е. Жодель, П. де Тіар і Р. Белло), а його назва змінилася на «Плеяду» (на честь семи олександрійських поетів III ст. до н. е.). Дю Белле став автором її маніфесту — трактату «Оборона і звеличення французької мови» («Defense et illustration de la langue franchise», 1549).

Трактат поділений на дві частини. У першій Дю Белле пояснює, чому французька мова не настільки багата, як грецька чи латинська, стверджуючи, що вона має необмежені можливості і її варто невпинно розвивати; що одними перекладами класичних творів, при всій їхній корисності, цього не домогтися, тому куди ефективніше наслідувати класиків; що потрібно відмовитися від примарної мети відродити на французькому грунті грецьку або латинську словесність. У другій частині йдеться про те, що природний талант поета може бути посилений наполегливим вивченням класичних авторів. Водночас Дю Белле аналізує жанри, які необхідно прищепити у Франції (ода, елегія, еклога, епічна поема, комедія, трагедія і сонет); розглядає технічні прийоми. Завершується трактат закликом до французів писати рідною мовою.

В «Обороні» була проголошена необхідність розриву з традицією придворної поезії і поставлена проблема відновлення французької поетичної культури шляхом її наповнення гуманістичним змістом. Дю Белле різко ганив на «поганих віршотворців», котрі ганьблять Францію, і заперечував малі форми, які вони культивували — рондо, балади, віреле, королівські пісні, які він називає «прянощами» («epiceries»), Дю Белле зневажав поезію, створену лише задля розваги. Він висунув новий критерій художності, запозичений у древніх: «Знай, читачу, лише той буде справжнім поетом, хто змусить мене обурюватися, заспокоюватися, радіти, страждати, кохати, ненавидіти, захоплюватися, жахатися, — одним словом, хто буде зі своєї волі керувати і розпоряджатися моїми почуттями». Нові жанри, що відповідали б новому змісту поезії, Дю Белле пропонував запозичати в античного мистецтва. Але він значно розширив список цих жанрів, включивши сюди оду, сатиру, послання, елегію, еклогу, епопею, трагедію і комедію.

Дю Белле полемізував також і з латинською поезією, не менш небезпечним ворогом, аніж придворна поезія. Він переконаний у тому, що шляхом «обробки» можна і «французьким діалектом» створити національну поезію, здатну дорівнятися до античної і навіть перевершити її. Дю Белле пропонує ряд способів збагачення французької літературної мови. З одного боку, він хотів розширити її лексичний матеріал шляхом: 1) створення неологізмів; 2) запозичення «професійної» та просторічної лексики; 3) використання незаслужено забутих давньофранцузьких слів; 4) обережного запозичення з давніх мов. З іншого боку, він ставив проблему створення справді поетичного стилю, відмінного від стилю прози. Цей стиль, на його думку, повинен характеризувати перифрази, індивідуалізовані епітети, піднесеність тону і «вченість».

Центральною у трактаті є також проблема поета. Поет, на думку Дю Белле, — не просто «приватна особа», котра розповідає про свої переживання, а пророк, його піснеспіви — провісні мрії про долі держав, народів і тронів. Поезія не повинна бути простою служницею істини, вона — втілення мудрості та краси, вона — дарунок, що вивищує поета над іншими смертними. Проте поет для Дю Белле — не тільки...

пророк, а й трудівник, котрий володіє «мистецтвом поезії», і тому здатний створити досконалий твір.

Після «Оборони і звеличення французької мови » з’явилися поетичні твори Дю Белле. Його улюблена віршова форма — сонет. Дю Белле значно розширив його тематичний діапазон. Найприкметнішою ознакою його сонетної творчості є камерність. Дю Белле увійшов в історію французької ренесансної лірики як співець «приватної» людини й усього, що її безпосередньо стосується.

У 1550 р. він видав збірку «Олива» («Olive» — анаграма жіночого імені Viole, якій адресувалися любовні вірші Дю Белле). До збірки увійшло кілька од і 50 сонетів, написаних під впливом Ф. Петрарки, Л. Аріосто й інших італійських поетів. У наступному році книга була перевидана в значно розширеному вигляді. Якщо «Олива» мала здебільшого наслідувальний характер, то особисті страждання Дю Белле привнесли в його поезію початку 50-х pp. XVI ст. більш оригінальні інтонації та почуття. У поемі «Скарга зневіреного» (1551) йдеться про безрадісну юність поета, його хвороби та поневіряння.

Новим поштовхом його творчості стала поїздка в Рим (квітень 1553 — квітень 1557), куди він відправився як секретар свого родича, кардинала Жана Дю Белле, французького посла у Римі. Перебування в Італії, яка все більше перетворювалася з батьківщини Відродження у вогнище контрреформації, глибоко розчарувало поета.

Про це він, перефразовуючи відомі рядки Ф. Петрарки, написав в одному зі своїх сонетів:

Нещасний рік і день, нещасна хвиля й мить,

Коли, обдурений надією пустою,

Розстався легко я з вітчизною святою

І з дорогим Анжу, щоб тут за ним тужить.

(«Сонет», тут і далі пер. В. Мисика)

Наслідком цих розчарувань стали дві збірки сонетів — «Співчуття» («Les Regrets», 1558) і «Римські старожитності» («Les antiquites de Rome», 1558), видані Дю Б. після повернення у Францію. Якщо у » Співчуттях» відобразилися римські враження Дю Белле від папського двору і ностальгія за Францією, то у «Римських старожитностях» поет сумує на руїнах «вічного міста». Обидві книги, створені за зразком Овідієвих «Скорботних елегій», пронизані скорботою за великою античною культурою, від якої у Римі залишилися лише руїни. Дю Белле виступає і як сатирик: «вічне місто» він зображує як притулок розбещених князів церкви, святенників і дармоїдів. Поет тужить за Францією, яка означена у його сонетах і як «велика батьківщина» («grand pays»), тобто могутня держава, і як «мала батьківщина» («petit pays») — рідні місця, Анжу і «маленький Ліре», де він народився і виріс.

Вихід друком «Співчуттів» і «Римських старожитностей» приніс поету заслужену популярність, але став причиною його розриву з «високим заступником», кардиналом Дю Белле, через різкі, «нешанобливі» випади проти католицької церкви і римського життя взагалі.

Тим самим роком датуються і його латинські «Поеми» (1558), що засвідчили відступ Дю Белле від власних літературно-мовних принципів, а також збірка невеликих ліричних віршів, об’єднаних тематикою «сільського життя» — «Сільські розваги» («Jeux rustiques», 1558). У збірку ввійшло знамените «Звернення віяльника до вітрів»:

Це вам, о легковії,

Що, крилечка живії

Розкинувши, мчите

Поверх сільських садочків,

Гойдаючи листочків

Мереживо густе, —

Підношу я в подяку

Пучок фіалок, маку,

Лілей, троянд, гвоздик —

Всього, що тільки може

У літечко погоже

Зростити садівник.

Летіть над лісом, ланом,

Понад моїм гарманом,

Де курява встає,

Де я від спеки млію

І, хекаючи, вію

Свій хліб, добро своє.

Відмовившись від принципів «Оборони», Дю Белле опублікував також у 1552 р. переклад четвертої книги «Енеїди» (переклад шостої виданий посмертно в 1560).

До числа менш значних творів Дю Белле належать «Музагнеомахія» («Musagnoeomacbie», 1558), у якій змальована боротьба Муз з Неуцтвом у час царювання Франциска І; сатира «Придворний поет» («Pote courtisan», 1559), де дотепно висміяний віршомаз, заклопотаний лише кар’єрою при дворі; а також серія «Міркувань…» («Discours…», 1556-1559), що здебільшого мали політичну спрямованість і підготували появу знаменитих «Міркувань» П. де Ронсара.

Помер Дю Белле 1 січня 1560 року в Парижі від апоплексичного удару у віці 37 років. Похований він у каплиці Собору Паризької Богоматері.

Дю Белле мало що реалізував із тієї програми, яку він проголосив у «Обороні…». Це зробив його друг і сучасник П. де Ронсар.

Окремі твори Дю Белле українською мовою переклали М. Зеров, М. Терещенко, В. Мисик, Д. Павличко.

Є. Васильєв


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Загрузка...

ДЮ БЕЛЛЕ, Жоашен