“Душа належить людству і епохам”(Ліна Костенко) – Ліна Костенко (1930)

Підручник Українська література
11 клас

Українська література другої половини XX століття

Ліна Костенко (1930)

“Душа належить людству і епохам”(Ліна Костенко)

Лірика Ліни Костенко не тільки високохудожня, а й високоінтелектуальна та глибокопатріотична.

У поетеси немає плакатних патріотичних віршів, трафаретних гасел, не часто вживається навіть слово “Україна”. І водночас підтекст більшості її поезій виразно патріотичний. Володимир Базилевський підкреслив: “Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське

бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське. Її сюжети завжди мають другий вимір і вже цим рішуче спростовують погляд на історію як на іконостас”. Це стосується і творів Ліни Костенко про історичних осіб, відомих митців світової культури, і поезій, де яскраво виявляється громадянська позиція авторки як виразника опору всьому, що стає на заваді поступу української нації.

Тема місії поета й реалізації його таланту за складних суспільних обставин посідає у творчості Ліни Костенко провідне місце. Чимало афористичних висновків авторки стосується відповідальності митця за ним створене,

його жертовності як плати за талант: “Але поет природний, як природа. / Од фальші в нього слово заболить” (“Навіщо ж декламація? Все значно…”); “З такого болю і з такої муки / душа не створить бутафорський плід” (“Настане день, обтяжений плодами”); “Поезія – це свято, як любов. / О, то не є розмовка побутова!” (“Яка різниця – хто куди пішов?”); “Єдина стеля мистецтва – правда. / Піднімеш поезію – і не розіб’єш їй тім’я” (“Вирлооке сонце”); “Це лиш слова. Зате вони безсмертні. / Вгамуйте лють. їх куля не бере” (“Що ж, авторучка – це не шабля з піхов”); “Правдивій пісні передзвін кайданів – / То тільки звичний акомпанемент” (“Кобзар співав в пустелі Косаралу”); “Б Червону книгу запишіть поетів: / Поети теж зникають на землі” (“Летючі катрени”); “Народ шукає в геніях себе” (“Не любить слово стимулів плечистих”).

Водночас поет тяжко переживає пустопорожні дні, коли до нього не приходить муза. Це повільно текучий час вичерпаності, спустошеності, зневіри в собі. У вірші “Страшні слова, коли вони мовчать” напрочуд точно передано психологічний стан митця, котрий не може дозволити собі писати будь-що, збиватися на штампи, повторювати кимось уже сказане. Справжньою поезією стає лише те, про що мовлено наче вперше за всю історію цивілізації, що читача вразить, здивує, приголомшить новизною думки чи художньої форми. Не випадково Ліна Костенко підкреслює, що в геніальних строфах завжди звучить не тільки голос автора, а й голос Бога. Адже в час натхнення митець черпає образи, сюжети з небесного джерела: “Поезія – це завжди неповторність, / якийсь безсмертний дотик до душі”. Підсумовуючи свої випробування на творчому шляху, Костенко подає моральний урок іншим талановитим людям.

Поезія “Хай буде легко. Дотиком пера..,” – зразок любовної лірики зрілої авторки. У творі йдеться про прелюдію кохання, момент закоханості, народження почуттів, у які ще не зовсім віриться й самій ліричній героїні (“Хай буде легко. Це був тільки сон, / що ледь торкнувся пам’яті вустами”). Звертання до обранця серця на “Ви” навіть подумки підкреслює благородство героїні, а постійні паралелі її настрою з картинами природи увиразнюють почуття. Аналізуючи вірш, ми маємо нагоду відчути феноменальну спостережливість Ліни Костенко, адже окремі мазки чудового весняного пейзажу гідні пензля великого художника (“Цей білий світ – березова кора, / по чорних днях побілена десь звідтам”; “Сьогодні сніг іти вже поривавсь. / Сьогодні осінь похлинулась димом”). Вражають акварельність, пастельність барв, уміння авторки сказати про любов камерно, задушевно. На відміну від цієї поезії, вірш “Недумано, негадано” відтворює кульмінацію любові, що охопила ліричну героїню полум’ям, змусила сп’яніти від щастя. Переповнена сокровенними почуттями душа ліричної героїні шукає прихистку у вечоровому лісі, де дає вихід емоціям. Закохана переживає екстаз від повноти і всевладності любовного почуття: “Недумано, негадано / забігла в глухомань, / де сосни пахнуть ладаном / в кадильниці світань. // Де вечір пахне м’ятою, / аж холодно джмелю. / А я тебе / а я тебе, / а я тебе / люблю! // Ловлю твоє проміння / крізь музику беріз. / Люблю до очманіння, / до стогону, до сліз”. Краса могутнього лісу, де вчувається “музика беріз”, а соснова живиця пахне, як ладан під час богослужіння, де холодна м’ята (народна назва цієї рослини) справді така студена, що “аж холодно джмелю”, налаштовує душу читача на співпереживання щастя, активізує власні спогади, переконує, що світ прекрасний, якщо в ньому панує любов.

Хоча у згаданих віршах події розгортаються на тлі природи, Ліна Костенко переважно – співець міста. Її поезія урбаністична, високоінтелектуальна. Часто-густо вірш функціонує за законом айсберга: видимі тільки п’ятнадцять відсотків. Все інше – в підтексті, в архетипних образах, натяках, алюзіях, як, скажімо, у поезії “Місто, премісто, прамісто моє!”. Київ у цьому творі – ніби за лаштунками. У центрі уваги авторки – лише освітлене вікно рідного дому, в якому – силует коханого, котрий завжди чекає і хвилюється за свою половинку. Яким магнетизмом наділені образи домівки, рідної людини, родинного гнізда: “Ось я проходжу, і ось я пройду. / Може, й навік, але справа не в тому – / тільки б не танув, як тінь на льоду, / той силует у вікні золотому!”.

Урбаністичні мотиви виразні також у поезії “Я вранці голос горлиці люблю”. Голос дикої голубки, що туркоче в мегаполісі, витісняє навіть “скрипучі гальма першого трамваю”, змушує сприймати образ України, освітлений ясними зорями та омитий тихими водами. Туркотіння горлиці настільки приємне для

Іван Марчук. Роздуми. 1978

Слуху, предковічне для всіх українців, що стає першопоштовхом до поетичного натхнення: “Я скучила за дивним зойком слова. / Мого народу гілочка тернова. / Гарячий лоб до шибки притулю”. Поезія має оригінальну будову: кожна строфа завершується рефреном “Я вранці голос горлиці люблю”. Розділові знаки у рефрені щоразу змінюються, що має велике емоційне навантаження. Після першої строфи рефрен закінчується крапкою, тож маємо звичайну констатацію факту. Після другої – знаком оклику, отже виражено здивування, радість. Наприкінці вірша рефрен завершується трикрапкою, чим підкреслено стан глибокої задуми, умиротворення, світлої печалі авторки.

Україна у ліриці Ліни Костенко найчастіше постає в архетипних образах, задіюючи підсвідомість читача, його індивідуальну, а водночас і національну скарбницю моральних, етичних та естетичних цінностей. Найбільш виразними архетипними образами рясніє поезія “Українське альфреско”.Альфреско – це настінний живопис водяними фарбами по штукатурці. Фрески багатьох старовинних київських храмів теж виконані саме так. З вірша Ліни Костенко постає самотнє літнє подружжя, про яке сказано: “Я знаю, дід та баба – це коли є внуки, / а в них сусідські діти шовковицю їдять”. Авторка не робить екскурсу в минуле, не зазначає, що саме спричинилося до згасання роду: репресії, війни чи хвороби, що забрали синів і дочок, чи їхня відсутність узагалі. Проте художні деталі дають підстави думати, що старенькі – доброго роду, в часи молодості були гарними господарями. “Біла-біла” хата, садок, великий квітник свідчать, що і в похилі роки ці люди не цураються фізичної праці, а згадка про казкову курочку, яка “мабуть, несе їм яєчка золоті” підкреслює їхній достаток. Образ лелеки, котрий, за народним повір’ям, приносить немовлят, у цьому вірші стає символом нездійснених мрій подружжя, притлумленого роками болю. Чужі діти для діда й баби – іскорки радості: “Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки. / А потім довго-довго на призьбі ще сидять”. Незважаючи на сумну тональність вірша, Ліна Костенко підкреслює, що й такий вияв окремої долі для народу не є трагічним. Доброта і людяність обох стареньких вливаються в багатобарвну картину України, де й таким самотнім людям завжди знайдеться місце: “Дорога і дорога лежить за гарбузами, / І хтось до когось їде

Ліна Костенко і журналіст Михайло Загреба в Чорнобильській зоні. Фото. 1995

Тим шляхом золотим. / Остання в світі казка сидить під образами. / Навшпиньки виглядають жоржини через тин”.

Якщо Павло Тичина був поетом весни, Микола Вінграновський – поетом літа в зеніті сонця й тепла, то Ліна Костенко і Василь Стус у своїх поезіях – жерці осені. И не просто осені золотої, урожайної, часу рясного падолисту, а пори втрат, глибокого суму й серйозних підсумків. Пейзажі у віршах Ліни Костенко позначені дивовижною притягальністю, магнетизмом. У циклах “Осінні карнавали”, “Невидимі причали”, у поезіях “Двори стоять у хуртовині айстр”, “Ті журавлі і їх прощальні сурми”, “Виходжу в сад, він чорний і худий”, “Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!”, “Дзвенять у відрах крижані кружальця” рідна природа постає одухотвореною і величною, навіть якщо йдеться про Чорнобильську зону: “/ хата, й тин, і груша серед двору, / і кияшиння чорне де-не – де, / все згадує себе в свою найкращу пору. // І стежка, по якій вже тільки сніг іде”. Оксана Пахльовська з сумом пише: “Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце її відпочинку… А зараз там – зона і смерть… Оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на себе вже давно не схожі ліси – це також і нація…”. Як бачимо, серцю генія не чужі й трагічні сходинки, якими крокує рідний народ. Глобальність мислення Ліни Костенко засвідчує, що Україна отримала поета, якого досі ще належно не оцінила.

Словникова робота.

1. Розширте свої уявлення про літературні терміни.

Архетипні образи (грец. archetypos – першообраз) – це ті первинні образи-символи, які існують у підсвідомості кожної людини й передаються з покоління в покоління як особливо значущі. Архетипними образами для українців є мати, дитя, родина, біла хата, рідна земля, лелека, соловейко, жайворонок, зозуля. Митці часто використовують у своїй творчості архетипні образи. Наприклад, у вірші “Садок вишневий коло хати” Тараса Шевченка архетипними образами є вишневий садок, старенька мати, дочка на виданні, втомлені цілоденною працею в полі плугатарі (типові нащадки аріїв – хліборобів), велика селянська сім’я, мирна родинна вечеря, вечірні пісні дзвінкоголосих дівчат, тьохкання соловейка.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

“Душа належить людству і епохам”(Ліна Костенко) – Ліна Костенко (1930)


кассандра скорочено
“Душа належить людству і епохам”(Ліна Костенко) – Ліна Костенко (1930)