ДРАКОН – ВАЦЛАВ КАЙДОШ


– Якщо ти збрехав, я уб’ю тебе, як собаку!

– Я не брешу, пане, ніколи б не збрехав…

– Якщо ти брешеш, я зацькую тебе собаками…

Рябі пси, що бігли побіч коня, почали принюхуватись, їх червоні язики ворушилися в роззявлених пащеках.

– Я не брешу, пане, – стомлено промовив старий, але вершник його не слухав.

– Сто чортів, як жарко! – вилаявся він, скидаючи високий шолом і витираючи чоло красивою шовковою хусткою.

“Справжній ефеський крам, – подумав старий, – ці поважні пани користуються розкошами мусульманських поганців, а хай простий чоловік тільки нюхне східного повітря, вони кидають його на вогнище”. Він зітхнув.

– Це недалеко, пане.

Деодат де Гозон, рицар ордену св. Іоанна Родоського, повісив шолом на луку сідла і поплескав коня по шиї. Попереду забіліли стіни невеликої напівзруйнованої церковці. Місцевість була забута богом, а ті, хто збудував церкву, щезли, як щезли поля й виноградники в цій частині острова. Голі, сухі скелі, пилюка й вітер, що розчесує суху траву. Висока біла скеля стриміла, неначе кістлявий палець, а затока хлюпотіла синявою біля її крутого схилу.

Кінь зупинився й тривожно захріп.

– Що з тобою? – ласкаво спитав його Деодат і погладив по м’якій гриві.

Селянин оглянувся. На його засмаглому обличчі лежала печать терпіння – від спеки й нужди воно вкрилося

зморшками. І тільки очі лишалися ясними.

– То церква святого Стефана, її збудували ще візантійці пане.

– А що, дракон не боїться святих? – насмішкувато запитав рицар.

Старий перехрестився.

– Він там, далі, – сквапно сказав старий, показуючи тремтливою рукою праворуч, у бік скали, що спускалась до моря.

Шпора вп’ялася коневі в бік, він рвонувся вперед, але рицар, сміючись, стримав коня. Обидва собаки, змордовані спекою, кинулись услід за ним.

Рицар нахилився з сідла.

– Чуєш, старий, а ти його бачив? Селянин ударив себе в груди.

– Як тебе, пане!

– Розкажи.

Старий кивнув головою.

– Мої діти пасли овець під скелею, там, де печера. З печери витікає струмок, і там вівці п’ють воду. Це було десь опівдні, я йшов туди і бачив усе дуже виразно…

– Що ти бачив?

– Він з’явився несподівано…

– Який він собою?

– Голова, як у змії, а вуха довгі, наче в осла. Завбільшки він з бика, а на спині крила, такі, як плавці… або ні… скорше, як у кажана, так, у кажана, а очі – наче пекельний вогонь… хай боронить нас святий Стефан…- додав старий пошепки й знову перехрестився.

Сеньйор де Гозон відкашлявся, але нічого не сказав. Старий зажмурився.

– Це було страшне видовисько – діти, звичайно, повтікали, і я, божусь, не міг корити їх за це. Він трьох овець зжер! – раптом закричав старий у запізнілому відчаї.

– Для дракона це небагато.

– Знаєте, пане, ця тварюка дуже прудка. Насипався на них, як лисиця на курей… За тиждень таке сталося з Джузеппе Гринальді та його сусідами… Відтоді ми не пасемо овець у долині, а які там пасовиська, господи! – додав він зітхнувши.

– Ви страхополохи, – спогорда промовив рицар.

– Може. – Старий знизав плечима. – Ми не воїни, та вовків не боїмося. Вовків не боїмося, – повторив він, – але це… це чудовисько – кара божа, – додав покірно.

Далі вони їхали мовчки, поминули церкву й пірнули в тінь неширокого виярка. Рицар знову надів шолом. Стежка зникла в густій траві, а скелі дихали вологою й цвіллю. І ще чимось…

Перші зупинились собаки. Понюхали повітря, піднявши морди, коротенька шерсть на їхніх спинах настовбурчилася, з напівроззявлених пащек вихопилось жалібне виття. Кінь неспокійно переступав з ноги на ногу. По виярку віяв вітер, він приносив із собою запах солі, моря і ще – гострий запах мускусу. Перехід від розжареної кам’янистої пустелі до цього темного закутка був дуже різкий.

– … а он там – Мальпасо, “лихе місце”, – промовив старий і зупинився, показуючи на звислу скелю, яка частково перегородила долину. – З другого боку є печера, він там живе… Ви ще можете повернутися, пане, – у відчаї докінчив він.

У молодого рицаря від страху перехопило подих, але він опанував себе й зіскочив з коня. Кинувши поводи старому, сказав:

– Зачекай мене тут, Джеронімо. – Він кивнув на коня. – Жаль віддавати його драконові, правда? – І додав усміхнувшись: – Я вернусь…

Старий швидко схопив руку рицаря й кілька разів поцілував.

– Ти добрий, пане, допомагаєш бідним, не боїшся заборони Гросмейстера, але якщо ти маєш хоч краплю вагання, краще вертайся! Краще вертайся, ми зрозуміємо тебе. Ти добрий, пане, – повторив він беззубим ротом.

Молодий рицар вирвав руку й насупився. Начальник ордену Елліон де Вілланова видав едикт, який забороняв будь-кому – рицареві чи простолюдину – наближатися до проклятого місця за десять нив під страхом позбавити честі й життя. Важко сказати, що примусило його видати такий суворий наказ,-певно, він не хотів ризикувати життям своїх рицарів: адже ж не про селянські отари він дбав. Можливо, начальник ордену думав, що це зовсім не дракон, а караюча рука господня й чинити чудовиськові перешкоди в його ділах є блюзнірство…

Де Гозон похитав головою і похапцем перехрестився. Це ганьба – давати чудовиськові хазяйнувати на острові Родосі, де байдикує стільки відважних рицарів; і неймовірно, щоб він, рицар із шляхетної гасконської родини, не викликав дракона на бій так, як викликав би будь-якого сарацина.

Він опустив забрало, відкинув геть чорний плащ з білим восьмиконечним хрестом і схопив у ліву руку щит з родовим гербом. Йти було незручно, хоч рицар мав на собі легкий панцир та шолом. На щастя, у виярку було не жарко. Але щойно він обійшов виступ, тінь відступила, і метал почав розжарюватися на пекучому сонці. Довелось підняти забрало.

Він зупинився.

Праворуч прискалками здіймався стрімчак, протилежний бік якого був обернений до моря. На схилі чорнів темний вхід до печери. Мускусний запах став густіший. Де Гозон затремтів, він відчував, як серце його ударами молота калатало в грудях. Ноги налилися свинцем, і він повільно зашкандибав до печери, спираючись на ясеневого списа, як на патерицю. Що ближче підходив він до входу, то густішав гострий запах, але не тільки нудота позбавляла його хоробрості – в цьому запахові було щось лиховісно знайоме, не по-людському люте й далеке, щось від давно забутих часів, коли ще не було людини, а на землі з недогляду господнього кишіло якесь дике, диявольське життя…

Він крикнув, перемагаючи сухість у горлі:

– То виповзай же, виходь, коли не боїшся!

Луна загула й затихла в гущавині лаврових гайків, тиша запала у виярку. Тихо. Тільки струмок дзюрчить і здалеку глухо шумить море.

Страх минув. Рицар рушив далі, підставляючи чоло свіжому вітерцеві. Спотикаючись між каміння, обходячи великі брили, він наближався до печери.

– В ім’я бога викликаю тебе на бій – вийди, покажись, поміряємось силою!

“Силою, силою!..” – повторювала луна. Мускусний запах подужчав. Страх повернувся і тепер душив його. Він хотів кричати, хотів прогнати від себе жах, а скрізь було тихо – і ніде нічого!

Потім почувся звук. Гавкіт. Так, далекий гавкіт, і він наближався: обидва пси вирвались у Джеронімо й бігли слідом за своїм хазяїном. Собакам пощастило розірвати тенета страху, що ними обплутав їх мускусний запах.

Відчувши їхні сухі, шорсткі язики на своїй руці, він подолав страх і рушив уперед майже весело. З викликом подивився вгору, на чорний вхід печери, повісив меч через плече й міцно затиснув списа. Покрутив його в руці, задоволено дивлячись на мерехтливі відблиски сонця на тригранному наконечнику. Ступив уперед ще раз і…

Нога його зачепилась за щось м’яке; посковзнувшись, він упав навзнак, у ніс йому вдарив гострий запах тління. Запах був такий жахливий, що все попливло в нього перед очима: скелі, печера й синє небо піднімалися все вище й вище… Знемагаючи від нудоти, він звивався в корчах. Потім повільно звівся на лікоть і побачив Це.

Побіля нього лежала купа слизької смердючої шкіри, плетениця шкіряних перетинок, довгаста голова з великим рогом і величезним закляклим оком. Здавалося, око зловісно стежить за ним, але то була ілюзія. Чудовисько було мертве.

Так, це був дракон – чудовисько, що про нього розповідають казкарі й співці балад, – величезний і страшний, хоч він і не ворушиться і хоч сонце, що опалювало скелі, перетворило його на купу смердючих решток…

Деодат де Гозон затремтів. Він уявив, що робило це чудовисько, уявив, на що міг би сподіватися рицар у двобої з ним. Воно було велике, воно було величезне – куди більше бика, і, лежачи на боку, сягало рицареві майже до пояса, а його кажанячий крила, що на них рицар посковзнувся, вкривали довкола землю, неначе рудий килим

Деодат звів голову і засміявся дико й щасливо. Він відчував полегшення: отже, все скінчено, ось тут, біля його ніг, лежить це чудовисько, це страховище. Навіть рукою не треба ворушити, все скінчено, – співала його душа.

Він витяг меча й відрізав бридку голову; це було трудно, вона була важка, та ще його тіпало, коли він доторкався до неї рукою в залізній рукавиці. Кинув голову в тінь, що падала від скелі, й, спотикаючись через рештки овечих скелетів, рушив до печери.

У печері було холодно, холодніше, ніж на дні виярка. Запах дракона був такий сильний, що цілком заглушав усі інші відчуття, – різко забивався в ніс, а звідти кудись у мозок. Рицареві пощастило втамувати другий напад нудоти. Раптом він зупинився, мов закам’янілий.

Знову на нього дивилось заклякле око, а під стіною печери темніло щось, неначе величезна бура тінь. Хвилини минали, й краплі холодного поту відмірювали час. Нічого. Тиша, цвіль і тінь. Нічого більше.

Потім він засміявся так голосно, що сам мало не оглух: тільки дурень боїться дохлятини, а це був ще один дохлий дракон – лежав тут і гнив, як і перший, щоправда, цей процес тут, у печері, зайшов не так далеко, як там, надворі, на пекучому сонці. Одначе рицар усе-таки заслонився щитом, коли підходив до падла, й швидко кольнув його списом. Вістря легко проткнуло гладеньку лускату шкіру – це було дивно і суперечило казкам про міцність драконової луски.

Він повільно витяг списа і, переступивши через розкидані кістки, вийшов з печери.

Перед входом він опустився на коліна і молився ревно й довго. Два дракони лежать тут мертві, й острів збавився від них – хіба це не нагорода для відважного рицаря, якщо він переміг страх у своїх думках? Хіба жах, що сковує тіло й відбирає розум, не страшніший і не згубніший, ніж ці потворні дракони?

А він переміг свій страх, і йому по праву належить тепер ім’я переможця драконів, як і заступникові всіх відважних рицарів, святому Георгію, що вбивав драконів значно менших, ніж ці, – кожен у цьому може переконатись, кожен, хто бачив зображення святого.

Він повернувся на місце першої зустрічі з чудовиськом саме вчасно, щоб перешкодити обом собакам люто гризтися за великі шматки чорного драконового м’яса.

– Геть, негідні! – кричав він і бив їх. Ніхто не має бажання збутися чудових англійських догів, а відомо, що м’ясо драконів так само отруйне, як і їхнє дихання.

Де Гозон перехрестився, настромив голову першого дракона на спис, поклав ратище на плече. Спис від ваги трохи прогнувся, але витримав; він хрипко затягнув першу строфу пісні на славу пресвятої діви й святого Іоанна, заступника ордену. Про те, що він порушив заборону Гросмейстера, Деодат навіть не подумав. Він переміг дракона – він сам у це повірив і почав у думках тішитися передчуттям захоплення і слави, що увінчає його ч молоду голову, коли він покладе свого страхітливого трофея перед суворим Віллановою.

Він спускався по освітленому сонцем схилові до темної межі тіні, що лягала тут від протилежного схилу. Світ був прекрасний, а сонце світило яскравіше, ніж раніш.

І тут у виярку прозвучав тремтливий акорд. Ні, це була не музика, лиш кілька звуків, вкрадливих і мелодійних, що зливалися докупи. Здавалося, звук лине з надр гори, пронизує повітря, скелі й море, сповнює цілий світ. Сонце потьмарилось.

Деодат випустив списа і затулив обома руками вуха, але це не допомагало, бо звук відбивався й посилювався в шоломі. Обидві собаки, мабуть, вили – він нічого не чув, він бачив, як вони конвульсивно хапають повітря… А потім звук урвався, як луснута нитка. Його змінила розмаїтість звуків, які він заглушив: шелест листя в лавровому гайку, дзюрчання струмка, крякання ворон і морський прибій за горою. Усе це мало не оглушило рицаря.

А перед ним, зовсім недалеко, з’явилась темна хмарка, округла й мінлива, – хмарка розтягувалася й ширилась, набухала й пульсувала повільними, лінивими рухами. Темнота відступала й змінювала форму, форма була непевна…

Раптом сонячні промені блиснули на зеленуватій лусці й безформному рогові, на довгому пташиному дзьобі з двома рядами дрібних, але дуже гострих зубів, на червонуватому блискучому оці… Так, перед Деодатом стояв третій дракон! Цього разу живий, величезний і страшний.

Довга голова крутилася на зміїній шиї, вона була важка й падала чудовиськові на лускаті груди, немічні задні ніжки не могли утримати ваги тіла, і воно спиралось на величезні шкірясті крила з трьома пазуристими пальцями на кінцях, які весь час стискались і розтискались. Здавалось, дракон приголомшений не менше, ніж рицар. Голова відчайдушно й марно ловила знайомі запахи, але не могла спіймати Дракон відчував рицаря. Жах, докори сумління за передчасний тріумф, тупий фаталізм – так, він зважився на святотатство через невтримну гордість, він знехтував забороною, й це його кара. Господь послав третього із слуг своїх, аби покарати грішника. Деодат схилив голову…

Тут дракон трохи звівся на крилах і незграбно стрибнув. Перші опам’яталися собаки. Побачивши, що їхньому господареві загрожує небезпека, вони кинулись на чудовисько, хапаючи його за задні лапи. Одному псові це пощастило, другий скочив прямо на червону морду ящура. “Клац-клац”, – розтулились і стулились зубаті щелепи. По обидва боки морди цвіркнули червоні цівки.

Це було приємно – ящур відчув запах крові, – щоправда, це було не те, що знайома солодка кров іхтіозаврів, але й вона годилась. Очі зажмурилися, й він став пожадливо ковтати здобич. Другий пес ще лютіше вчепився драконові в лапу, але тут засвистіло двометрове крило й нещасна тварина впала поряд з чудовиськом: у пса була перебита спина.

Уже вдруге показали чотириногі слуги молодому рицареві, що таке відвага. Усе було страшно, та, майже недбала, легкість, з якою чудовисько впоралося з двома дужими догами, не лишала ніякої надії. Про втечу годі було й думати: дракон наздогнав би його за кілька стрибків. Лишалось тільки вмерти. Лишалось стати до бою.

Він опустив забрало, схопив з землі списа й рвучко замахнувся. Спис прошив зміїну шию на диво легко, але чудовисько, здавалось, навіть не відчуло цього.

За один стрибок дракон опинився поряд з рицарем, і той ледве встиг вихопити меча. Він знав, що загине, бачив безодню, облямовану рядами зубів. Вдарив у неї, вдарив з усієї сили, бо це був його останній удар, і в нього він уклав усю свою снагу…

… і впав на кам’янисту землю, тримаючи поперед себе меча, який, ударившись об камінь, переломився навпіл.

Бо там, де тільки-но стояло чудовисько, не було нічого – тільки осяяне сонцем повітря. Дракон щез. І якби Деодат де Гозон не був так вражений – він почув би той самий тремтливий звук, що супроводжував появу дракона…

Крізь туман дивилося криваве око сонця. Воно повільно випливало прямо з моря, над яким висів туман – знизу білий, вгорі червоний. Туман рвався, клубочився, сплітався в дивовижні образи, перш ніж знову виткати сіре, непроникне покривало. Був ранній час, пора полювання. Хай тільки туман розвіється.

– Коли туман спаде, вони прилетять, – сказав вищий.

– Коли туман спаде, ми підемо. В таку спеку… – прохрипів товстун.

– За ці чотирнадцять днів ми поспіли таки чимало.

Другий зареготав:

– Дев’ять водяних, а літаючих – жодного. Двоє з наших рук вислизнули. Невдача. А ми починаємо знову й знову… Мені це набридло.

Його товариш посміхнувся.

– Найкраще було б ловити їх мережею – тільки мережа й годиться… – він стрівся з невдоволеним поглядом трикутних очей… – А в Раді знову згадали про цих літаючих. Хай би мова йшла про водяних травоїдних, але ці крилаті… Наймерзенніші тварини на планеті! – Він оглянувся й сумовито подивився на Базу.

База врізалась у стометрову кручу вапнякової скелі, високо над затокою. її прозорий восьмигранник дивився на рудувато-зелені ліси п’ядичів і хвощів, що вкривали околишні схили і віддзеркалювались у спокійній воді прибережних боліт і болотець.

Вони стояли на спостережному пункті метрів за тридцять нижче Бази, в кінці вузеньких східців, вирубаних у вапняковій стіні. Під ними шуміло море з білою гривою прибою; щоправда, в цей ранній час його не було видно, а туман приглушував шум моря. Було жарко й волого.

Товстун задихався, по гладкому, сіро-зеленому лиці котилися краплі поту, неначе намистини. Високий дихав глибоко, і йому здавалось, що з кожним подихом він ковтає гарячу воду.

– Зараз почнеться, – втішив він себе й товариша.

Вітер подув знову. Туман на мить погустішав, закипів, і на спостережний майданчик, де вони стояли, водопадом линув теплий дощ. Це тривало тільки мить, але їм довелося схопитись за металеву огорожу, щоб вагою води їх не притисло до землі. Коли дощ ущух, вони відчули полегшення, неначе з них скотився важкий тягар. Злива тривала лише хвилину.

Починалася спека. Рештки туманних струменів витанцьовували на зелених хвилях і танули перед очима. Неозора срібна гладінь так сяяла, що вони змушені були примружити очі, звиклі до спокійнішого, не такого лютого сонця.

Хвилі ласкаво гладили білий пісок, розсипали на ньому разки піни й знову відступали. Але морську гладінь тривожив не тільки вітерець: іноді її розтинав гострий гребінь, і там вода вирувала й кипіла. Часом на поверхні води з’являлася бридка зубата паща і зникала в глибині, як важкий сон.

– Готуйся, вони близько, – сказав високий, перехилившись через огорожу.

Товстун зайшов у прозорий ковпак, довкола якого огорожа утворювала вузький балкон, і сів за пульт. Щось брязнуло, й ковпак рушив. Він обертався. Спіральний пояс з напівпрозорого смарагдово-зеленого матеріалу ковзав довкола нього, як велетенська змія. Вершину ковпака увінчувала сітчаста чаша, що оберталася разом з ним.

– Ось вони, ось вони! – закричав високий.

Його товариш натиснув кнопку, й екран перед ним ожив. На ньому з’явилися хвилі й клапоть піщаного берега. Кілька рухів мацакоподібних пальців приладу – і зображення на екрані стало чітке. Тепер він бачив те саме, що і його товариш там, знадвору, але набагато детальніше.

Потім з’явились вони.

Високо в прозорому повітрі витанцьовувало кілька цяток. Море зникло, тільки біле небо простягалося вдалину й височінь. На екрані була огидна, довга морда з довгим, різко загостреним дзьобом, з рогом на потилиці. Сіра, неначе вкрита цвіллю, шкіра чудовиська була всіяна блискучими краплинами, криваві очі горіли зажерливо й люто. Обережним, майже непомітним рухом спостерігач пересунув зображення й передав керування роботові. Той відзначив координати і більше не випускав чудовиська з екрана.

– Чудесний екземпляр, – промовив за спиною в товстуна високий, тишком зайшовши в ковпак.

Це був справді прекрасний екземпляр. Величезні шкірясті крила мали врозліт майже вісім метрів, а зеленаво-бурий тулуб закінчувався коротким хвостом. На кінцях крил стискались і розтискались три пазуристих пальці. Ящур велично розтинав повітря, від нього віяло правіковою дивовижною люттю. Обидва спостерігачі відчували це й були вдячні своєму міцному, прозорому укриттю й потужному силовому полю, що захищало їх Від жахів молодої планети.

Ящур круто спустився до хвиль, за ним інші, але на інших вони навіть не дивилися з тієї миті, як побачили цього першого. Шкірясті вітрила крил вдарились об хвилі, й чудовисько, важко погойдуючись, неначе качка, розігналось по воді й злетіло у височінь. У зубатій пащі в нього звивався невеликий рибоящур, і його кров яскраво-червоною стрічкою стікала з довгих щелепів. Ящур повільно повернувся до спостерігачів хвостом, і по різких рухах голови на довгій зміїній шиї було видно, як він на льоту вгамовував голод.

– Увага, стеж, щоб він не зник, – знервовано й аби тільки сказати щось, мовив високий.

У кутку екрана з’явилась прозора зірка, воїна наближалась до центру. Це робот націлював гравітонову гармату. Почувся пронизливий звук і знову стих.

– Влучив, влучив! – схвильовано закричав товстун.

Чудовисько ніби завмерло й почало падати. При цьому воно оберталось незграбно і якось непорушно, наче камінь. Важка голова опустилась, а кінчик тупого хвоста стирчав до неба. Воно падало все швидше, все нижче, нижче…

А тепер настало найтрудніше.

Наукова експедиція повинна була взяти з третьої планети якомога більше зразків, і для цієї мети Наукова Рада забезпечила її найновішим винаходом – гравітоновою гарматою. Гармата діяла автоматично, хай тільки ціль потрапить у поле зору екрана, а робот подбає про інше. Передусім він паралізовував обраного екземпляра потужним електромагнітним розрядом, а потім, різко змінюючи коливання, перетворював електромагнітне поле в гравітаційне й транспортував спійману тварину до просторих приміщень, розташованих у вапнякових скелях під Базою. На спеціально обладнаних зорельотах здобичі надавали стану анабіозу й відправляли на свою планету.

Трудність полягала в умінні керувати гравітоновою гарматою. Ця зброя була нова, і робот не завжди функціонував надійно. Експедиція одержала дозвіл випробувати новий винахід тільки завдяки хвилюючим розповідям про багатства дивовижних видів тварин на досліджуваній планеті.

– Перемкни, – кинув високий. – Інакше він потоне…

– Він ще не на рівні станції, – прошепотів товстун, але його товариш не володів собою.

Він нахилився до пульта й усіма трьома пальцями вдарив по фіолетових клавішах у центрі. В помешканні забринів мелодійний акорд, і на мить здалося, що скеля під ними розступається. Сонце там, зовні, потьмарилось.

Але ні, це була омана, сонце світило над бурхливим Юрським морем, як і раніше, а стовбури хвощів пнулися до нього. Усе було, як і раніше…

Окрім ящура. Ящур щез.

– … як і ті двоє до нього, – вимовив товстун сумно, але без докору.

– Цього я собі не вибачу, – промимрив високий після короткої мовчанки. – Третій крилатий пропав. Біологи прокленуть нас, а про фізиків годі й казати.

Товстун деякий час нічого не відповідав. Трикутні очі на зеленавому обличчі звузилися й стали вертикальними щілинками.

Нарешті він промовив:

– Спробуємо інвертувати поле – може, ще не пізно…

– Ти з глузду з’їхав – для цього треба просити дозволу Ради: зворотний хід може знищити машину…

– Але ж іншого виходу ми не маємо: треба намацати нуль-простір, де зник крилатий.

Високий знизав плечима, скоряючись. Кінець кінцем, якщо спроба не вдасться, то в них хоч буде чисте сумління – вони зробили все можливе.

Товстун знову сів за пульт, його три пальці забігали по клавішах, і знову їм здалось, що скеля під ними тремтить, а сонце над ковпаком гасне.

– Тримай його, тримай так… – закричав високий, підскакуючи і мало не дістаючи головою прозорої стелі.

Повільно, дуже повільно з’являлось зображення ящура метрів за сто над морем – спочатку розпливчасте, а потім усе чіткіше. Товстун тепер весь поринув у маніпуляції з приладом, його рухи були обережні, майже непомітні.

Падіння ящура раптом припинилось за кілька метрів від поверхні моря, неначе в повітрі його підхопила незрима рука; вона понесла його в бік скелі, а там незграбна істота почала підніматись до Бази. Підхоплений вихором гравітонів, заціпенілий і оглушений ящур підплив до скелястої кручі, металеві ворота відчинилися й поглинули його. Все інше було вже ділом препараторів.

Обидва мисливці вийшли з ковпака й поспішили сходами нагору, до Бази. Ліфт підняв їх у просторі зали із зразками. У препараторній вони застали начальника Бази й препаратора. Обидва були збуджені й жестикулювали.

– Що сталося? – спитав високий.

– Ось що, – коротко відповів начальник. Товстун сквапно почав було розповідати про пригоду на полюванні, та раптом замовк і витріщив очі.

– Оце ми витягли в нього з шиї, – пояснив начальник.

На столі лежав незвичайний предмет. Довгий, дивного кольору стержень, з гострим тригранним наконечником.

– Рослина? – спитав високий.

– Навряд. Але, – препаратор показав на стержень, – напевно, рослинного походження, хоч ми ще не знаходили на планеті подібних зразків. – Він торкнувся до наконечника. – А оце, безперечно, метал. Оброблений метал.

Запанувала мовчанка.

– Я негайно доповім про знахідку Раді, – мовив начальник. Потім звернувся до обох мисливців. – Є у вас точні дані про частоту коливань у момент інверсії?

Обидва розгублено зглянулись, і товстун похнюпився.

– Ми про це забули, а робот напевно вже викреслив.

Начальник похитав головою Шкіра на його високому гладенькому черепі залягла поперечними складками.

– Шкода! Здається, цей ваш нуль-простір закинув ящура кудись, де живуть розумні істоти, що вміють обробляти метал і виготовляти знаряддя, – промовив він.

Усі троє дивились на нього і нічого не розуміли.

– Але ж на цій планеті нема умов… Начальник стомлено заплющив очі.

– Я маю на увазі не простір, а час. Здається, ви зробили чудове відкриття, а ящура закинули кудись далеко в майбутнє.

– До його нащадків, – тихо додав препаратор.

Товстун нервово прокашлявся. Йому було прикро, що він забув дані, без котрих не можна було провадити далі досліди.

Високий невдоволено подивився на ящура, що лежав у анабіотичному сні посеред величезної штучної печери.

Хроніка оповідає, що відважний переможець драконів, Деодат де Гозон, не дістав за свій подвиг нагороди Принаймні зразу.

Коли він став перед суворим Гросмейстером і поклав до його ніг огидну відрубану голову,- звичайно, від першого дракона, – старий розгнівався й наказав, щоб за порушення заборони рицаря негайно посадили до в’язниці. Але тим часом по всьому острову Родосу розійшлася чутка про те, що дракона вбито, і народ, відчуваючи, що відблиск слави героя впаде й на нього, просив Гросмейстера скасувати свій вирок. Елліон де Вілланова, зваживши на заслуги рицаря, так і зробив і дав де Гозону один з вищих орденських чинів.

І тому під скульптурою героя, яку зберегла нам історія, вирізьблено такий напис:

“Бр. Деодат де Гозон. Сей муж відважно Дракона, превеликого і жахливого і злощасних родоських поселян пожиравшого, убив, опісля чого був вибраний Гросмейстером ордену в році 1349 милості божої”.

Так ця історія закінчується, хоч і без прекрасної принцеси, як годилося б. її ви знайдете хіба що в казках…

Сарацини – загальна назва, дана на початку христової ери арабам а потім поширена на турків та мусульман Північної Африки.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ДРАКОН – ВАЦЛАВ КАЙДОШ
твір в публіцистичному стилі про друзів