ДОСЛІД – ВАЦЛАВ КАЙДОШ

ДОСЛІД

Корабель, що викинув його у простір, уже загубився між зірок, і тепер тут були тільки він у своєму сріблястому футлярі та холодний обшир довкола Він линув по невидимому променеві, що вів його. Відчував хвилювання, коли зупиняв погляд на синьо-зеленій кулі, що заступила вже понад дві третини чорного неба. Куля була приплюснута посередині й променилась холодним перловим сяйвом. Над темними плямами океанів пливла розірвана вата хмар. Фахівці казали, що атмосфера планети багата на кисень. Мефі заплющив очі й віддався приємному відчуттю

падіння.

На Корі не схвалювали його проекту, але як біопсихолог Мефі не мав рівних собі, і йому поступилися.

Тепер це була вже величезна куля, дещо розмита з країв. Неглибоко під ним пливла хвиля туману. В герметичному скафандрі трохи потеплішало. Атмосфера. Він увімкнув холод і пірнув у туман. З усіх боків Мефі огорнули білясті хвилі, але промінь упевнено вів його в непроглядному мороці. З хвилюванням він думав, як це станеться.

…Найбільше мороки було з істориками. Мефі в думках повторював їхні заперечення: “Надто молодий вид; тільки неповних 100 балів минуло відтоді, як вони стоять на двох ногах і сяк-так

спілкуються членороздільною мовою… У суспільному розвиткові вони ще не досягли Рівня Свідомості, окремі племена діляться на безліч груп і підгруп… Найвищий рівень розвитку – на північному материкові, де живуть у гніздах з матеріалу, який беруть довкола…”.

“Штучних матеріалів вони не знають, – з полегкістю сказав він собі, – нарешті справжні примітивні істоти”.

“Вони не піднялись до рівня мислячих істот, лише кілька окремих особнів (тут ішла низка імен, які важко було розшифрувати й доступних тільки автоматам) здатні до контакту…” І так далі, і так далі.

Мефі згадав, що в записах було про криваві війни, про хвороби й про якусь незрозумілу, але, очевидно, дуже впливову організацію, а очолював її якийсь папа.

“Пробувати прискорити розвиток цих хижаків, – говорив учений Ефір на бурхливій дискусії в залі Мислення поблизу блакитних вершин гір Салбанту, – це все одно, що намагатись змінити напрямок нестримної лавини, – підставивши їй ногу. Мине ще багато балів, перш ніж вони навчаться розуміти Мудрість і Красу… І шкода ризикувати життям нашого колеги Мефі заради такої пустопорожньої мети…” Ефір тоді трохи заїкався, а Мефі усміхався – вперше, мабуть, занудливий Ефір так велемовно висловлював свої почуття.

Угорі тепер блимали зорі, чарівні мерехтливі цятки на темному тлі. Глибоко внизу пливла поверхня планети, на якій ще не бував жоден мешканець Кори. Небезпечна планета. Він кілька разів доторкнувся до кнопок на своєму широкому поясі. У відповідь почулися легкі поштовхи. На цьому боці планети була ніч. Він падав у пітьму, вздовж невидимої нитки, скерований автоматами туди де можна було найбільше сподіватися на успіх.

Бо шлях Мефі вів до найученішої людини на планеті.

На цій планеті, на Землі, був на той час рік від різдва Христового 1347-й.

Склеписту стелю кімнати посіли павутиння й морок. Перламутрові завіси павутиння спліталися в сіре мереживо. Пізнього нічного часу в цьому притулкові науки пітьмі не було спокою. її раз у раз полохали жовті, синьо-зелені або червоні спалахи та відблиски полум’я на склепінні над вогнищем. Між тигельків і реторт перед вогнищем дріботів старий.

Тінь старого смішно наслідувала всі його рухи, кумедно ламалась на численних кутках і виступах кімнати. Смерділо димом, старою шкірою і цвіллю від безладно розкиданих на битій цегляній підлозі великих книг, оправлених у свинячу шкіру. Гостро пахло сірчаними випарами й ароматними травами – шафраном та локрицею.

Старий розмішував киплячу рідину і кожної хвилини відскакував, щоб зазирнути в розгорнуту книгу й підсипати в тигель ту чи іншу речовину з численних коробочок, що були на столі. Іноді він жмурився і тер собі лоба, іноді принюхувався до бальзамної суміші в тигелькові, поглядав на піскового годинника й знову повертався до книги.

– Аркана, що повертає молодість, – шепотів він, – есенція чотирьох стихій, що падає з ранковою росою на квіти, послана повним місяцем чи зеленою зіркою, ти повернеш мені життя. . життя, молодість, красу… – І його беззубий рот палко повторював слова заклинань, марних і надаремних, бо ніяка мудрість фоліантів не може зупинити плин часу.

Очі в нього були старі, стомлені, у віялі зморшок. Він усе вивчив, усе знав, усе зберегла його дивовижна пам’ять: давні знання халдеїв, сміливі відкриття Альберта Великого, туманні глибини містики, безнадійну тугу мавританських учених за чудесним безоаре… “О, – похитав він головою, – все це тільки мрії. І навіщо вони взагалі, якщо життя невпинно спливає, як пісок у пісковому годиннику?”

– Вагнер! – покликав він, дослухуючись у нічну тишу.

Тричі гукнув він свого помічника, але ніхто не озвався.

– Спить, як тварина, цей сільський гендляр, що плутає знання з дріб’язковою торгівлею, – пробурчав він і рушив до дверей.

Але тут спалахнула сліпуча блискавка, сірі склепіння перетворились на світлий кришталь, і в їхньому центрі з’явився фосфорую­чий туман. Старий приголомшено закліпав очима, але світло вже поступово згасало. Вузлуватими руками, увесь тремтячи, старий вхопився за стіл, його бліді губи беззвучно повторювали: “Згинь…”.

Відблиск вогню заграв на високій фігурі посеред кімнати, одяг незнайомця мерехтів і дрижав, як розлита ртуть. Але найдивніше було його лице: світло вогнища перетворило оливковий колір на темно-сірий, і з цієї пласкої маски дивилися тригранні зелені очі. Лице було без носа й рота, а металічний голос линув з овальної дощечки на грудях. Дощечка світилась, у ній пульсував червонавий туман.

– Привіт, найпрославленіший докторе, – прозвучав латиною мертвий рівний голос.

– Привіт… – прохрипів старий, потім здригнувся й закричав: – Згинь, сатано! – І перехрестився.

Але примара не щезла.

– Я прийшов, – вів далі голос. – Прийшов до тебе як вчений до вченого. Я хочу, щоб ти мене вислухав. Це буде на добре. Тобі й іншим…

Старий уже оговтався після першого хвилювання й почав розглядати дивне лице незнайомця. Так, поза всяким сумнівом – те, як він з’явився, як поводиться, як говорить… Це він, він, той, чийого імені не можна вимовити безкарно, це він!

Металічний голос незнайомця хитав кімнату, розвіював павутиння, мурчав, як великий чорний кіт. Хоч голос говорив зрозумілою латиною учених, старий багато чого не розумів. Незнайомець говорив, що прийшов віддати свої знання людям цієї планети, змити кров з їхніх рук і вигнати геть ненависть з їхніх сердець, розвіяти морок у їхніх мислях… “Так, так”, – кивав головою старий, але слова проходили крізь нього, як голка крізь воду. Такий великий був його жах і таке велике захоплення, коли він думав, що прийшов хтось, спроможний виконати його найпотаємніші бажання.

– …а ти мені в цьому допоможеш, – закінчив незнайомець. Дощечка на його грудях захвилювалась і вкрилася сірим.

Старий зважився. Крикнув хрипло:

– Хочу молодості, бо молодість дасть мені те, чого не дали знання!

Зелені очі незнайомця уважно вдивлялись у нього.

– Я хочу бути знову молодим, як багато років тому, хочу жити й пізнавати все знову, – додав старий.

– Вартість, – заговорив металічний голос, – вартість полягає в пізнанні. Я пропонував тобі знання, за допомогою яких ти врятуєш інших від хвороб і злоби, і ви будете жити… – Голос на якусь мить завагався. – Як люди…

Старий упав перед незнайомцем на коліна, з сльозами на старих очах, з сльозами туги, такої великої, що вона заступила в ньому все, навіть розум.

– Верни мені молодість, пане, і я віддам тобі себе!

Тригранні очі дивилися серйозно. Мефі не розумів, чого старий хоче. На Корі життя цінували за дією, а не за кількістю балів. Група Убана, що вивчала записи автоматів після повернення з цієї планети, мабуть, допустилася помилки. Не може бути, щоб цей балакучий дурень, який перебуває в полоні власного егоїзму, був найрозумнішою істотою на Землі.

Мефі заговорив невпевнено:

– Молодість… Нащо вона тобі?

Старий витріщив очі.

– І ти питаєш, пане? – Лице його засіпалось. – Молодість – це весна, кипіння крові в жилах, майбуття… Молодість – це родючий грунт, куди падає насіння знань: А ти питаєш, нащо мені молодість! Мефі промовив:

– Я не можу зупинити час. Але можу надати твоєму тілові свіжості за допомогою речовин, яких йому не вистачає. Це могли б узнати всі, якби ти захотів, – додав він.

Та старий уже не слухав його, танцював по кімнаті, плескав у долоні й крутився, сп’янівши від радощів. Тиша змусила його отямитись. Він швидко озирнувся.

Незнайомець стояв у конусі променів, а гранеподібна прикраса на його шоломі – апарат для зв’язку із зорельотом – сипала фіолетовими іскрами. Очі його перестали світитися і неначе заплющились. Старий злякано змовк.

За хвилину Мефі знову розплющив очі й сказав:

– Дай мені своєї крові.

– Для ствердження угоди? – з острахом прошепотів старий. Але думки про близьке щастя прогнали вагання.

Кров Фауста була потрібна Мефі для аналізів, він кивнув головою, набираючи її тонкою голкою в блискучий шприц.

Планета не подобалася Мефі. Клімат був надто суворий у порівнянні з Корою. Задушлива літня спека змінилась осінніми дощами, а коли сніг покрив країну білою ковдрою, вона стала схожа на холодну гробницю. З лісів виходили зграї хижаків і нападали на необережних людей, що різнилися від них тільки зовні, бо самі кидалися одне на одного з найбезглуздіших причин.

Спочатку Мефі здивувало, що найменш войовничими були ті, хто найбільше терпів від браку харчів. А кровожерні вожді спалювали міста й села, убивали й у тисячі способів мучили людей, що працювали на них. “Вони хворі”, – подумав Мефі й помалу почав утрачати надію на успішний дослід.

Одначе то тут, то там він знаходив ознаки розуму й краси. Над смердючим сміттям й напівзруйнованими хатками, де панували злидні й хвороби, гордо зводились до неба прекрасні собори. Проте хоч красою вони й перевершували всі інші будівлі, та були порожні, ніхто в них не жив.

Мефі просив пояснення в свого друга – якщо можна так назвати того, хто дивиться на тебе з острахом і недовірою. Але доктор Фауст відповідав ухильно й дивився на Мефі так, неначе запідозрював його в нечесній грі.

Фауст дуже змінився. Біоаналізатори зробили складний аналіз його соків, а синтезатори створили препарати, які підвищили в старого обмін речовин. Мефі, що мав спеціальністю своєю скоріше педагогіку, відчув до колег із групи Убана незмірну повагу. Замість хирлявого старого перед ним був статний мужчина, від якого пашіло здоров’ям і енергією. “Тепер, – казав собі Мефі, – настає час, коли він захоче вислухати мене”.

– Ваш світ поганий, ілюстрисіме, – казав він. – Імператор, королі й князі жорстоко гноблять вас, поводяться з вами, як з робочою худобою Люди трудяться до нестями, а здобутки їхньої праці йдуть на війну й винищення. Ви горите на вогні, що самі запалюєте його, вам лишається тільки дим і попіл.

– Так велить бог, – легковажно відповідав доктор, поправляючи борідку. На його голові красувався елегантний капелюх, а при боці висів довгий блискучий меч. – Добрий християнин дбає не про тутешнє життя, а про вічне спасіння.

– Мені здається, – повільно промовив Мефі, – що я помилився, коли віддалив вічне спасіння від тебе. – І показав на шприца.

Права рука Фауста відсахнулась від борідки й накреслила в повітрі хрестовий знак. Голос був смиренний:

– Я грішний, знаю, але хочу збагнути глибину загадок, тому й просив молодості.

Мефі посміхнувся.

– Поки що ти цікавишся глибиною жіночих сердець. А це недобре. Ти казав, що братові Маргарити не надто подобаються подарунки й упадання, завдяки яким ти схилив її до себе. Мудрий уникає небезпеки, а ти шукаєш її.

Доктор поклав руку на ефес меча.

– Я не боюсь. Ось що мене захищає.

– А наука? Чому ти не докладаєш зусиль, щоб усунути зло?

Фауст знизав плечима.

– Потім.

Коли двері за ним зачинились, Мефі заграв на клавішах свого широкого пояса. Шлях тунелем кулевого простору тривав мить. Матерія, стіни, віддалі танули перед могутнім електромагнітним полем, яке надали йому на Корі задля цілковитої безпеки. Це був подарунок від групи Ефіра.

У неприступній печері, в глибині лісових хащів, де чулися тільки крики орлів та вовче виття, Мефі влаштував собі сучасне житло й лабораторію. Тут він збирав відомості від телеавтоматів, чиї невидимі очі ширяли над містами й селами, світилися рядами екранів та дзижчали записувальними приладами. З кожним днем він переконувався, що Ефір у своєму скептицизмові мав рацію. Але найголовнішою рисою Мефі була упертість. Він не хотів відмовлятися від свого досліду. Куди доведе його перебування на цій страшній планеті?

Середній екран раптом засвітився.

Екран світився червоним. Небезпека в лабораторії доктора. Старт, нетривала пітьма в очах у Мефі, потім сутінки, червонуватий жар вогнища, розкидані книги, а між ними доктор – блідий, у пошматованій, брудній одежі, на поламаному лезі меча кров. З вулиці долинув крик.

– Пане! – закричав Фауст, падаючи на коліна.

Мефі з огидою відступив.

– Пане, врятуй, захисти мене…

Він повзав біля ніг Мефі, неначе розчавлений хробак, сльози котилися по його лицю, по викоханій борідці. Мефі вказав очима на скривавлений меч.

– Ти вбив його?

Доктор кивнув.

– Я не хотів, пане, він лаяв мене, погрожував мені кулаками, я не хотів його вбивати, повір мені, він сам настромився на меча…

Мефі раптом стало млосно. “Мерзенні вбивці, – подумав він, дивлячись на розпластане тіло брата Маргарити, – уперті, мерзенні вбивці…”

– Ти вбив його!

– Врятуй мене! – благав Фауст, і його лице у відсвіті полум’я було схоже на маску жаху. Туга була така щира, що в глибині душі Мефі щось ворухнулось і він заспокійливо підняв руку.

Цієї хвилі на сходах почувся тупіт і брязкіт заліза. Двері на сходи розчинились, ударившись об темну цегляну стіну. У світлі факелів затанцювали тіні, відлиск полум’я розтікався на блискучих латах кривавими цівками. Вусаті, похмурі, смуглі лиця.

– Вбивця! – крикнув хтось, і жінка з розвіяною хмаркою ясного волосся й божевільними очима кинулася на Фауста. Скривавлений меч, що валявся на підлозі, промовляв ясніше слів. Солдати біля дверей вражено дивились на цю сцену.

Тут Мефі виступив із затінку й підняв руку.

– Мир! – вигукнув він латиною. – Мир! Ніхто не зрозумів латинських слів, але вони зробили своє.

Спочатку затремтіла група біля дверей. Крик жаху, паніка, падіння тіл, гамірний, конвульсивний бій за дверима. За якусь мить від солдатів лишилась тільки зброя та один-два шоломи повільно котились по східцях, розбиваючи тишу дзвінкими ударами.

– Мир! – повторив Мефі.

Дівчина встала й повільно притисла руку до губів, лютий вогонь у її очах змінився крижаним жахом. Вона повільно відступала крок за кроком. На сходах вона вчепилась обома руками у волосся й пронизливо закричала:

– Диявол! Убивця мого брата – в руках у диявола… Диявол! – Далі все злилося в божевільному реготі.

– Ти врятував мене, пане… від шибениці.

– І від “життя вічного”, – насмішкувато додав Мефі.

Доктор затремтів.

– Ми не можемо лишатись тут. Якщо мене не потягне кат на шибеницю, то на мене чекає вогнище,- сказав він.

Деякий час обидва мовчали.

– Добре, – нарешті промовив Мефі. – Я врятую тебе. Але ти теж зробиш для мене дещо… Послухай…

Мефі знав, чого він хоче… У місті лютувала чума.

Її несли на ношах закутані люди. її несли хмари круків над купами непохованих трупів. Заупокійний дзвін відбивав такт цій страшній примарі в її жахливому танкові. На забитих дверях біліли хрести, звідусіль нісся запах гниття. Печать жаху лежала на схудлих обличчях, і священики в напівпорожніх церквах правили реквієм у тиші божої байдужості.

Двоє перехожих пройшли через покинуті ворота під згаслими поглядами стражників, нерухомі руки котрих не випускали зброї навіть після смерті.

Той, що був вищий на зріст, затремтів від обурення.

– Я не піду далі, – сказав він. – Ти знаєш, що треба робити, знаєш, як знайти мене

Фауст кивнув, видовисько смерті не хвилювало його. Він ішов далі німими вулицями, обходив калюжі, кидався від голодних собак.

Він постукав у ворота палацу. Довгий час йому відповідала тільки луна, потім засув відсунувся й ворота прочинились.

– Я лікар, – швидко промовив Фауст.

– Тут зціляє тільки смерть, – пошепки відповів слуга. – У князя злягла дочка, він нікого не приймає. Іди собі.

Доктор просунув ногу між дверей.

– Я маю ліки від чуми, скажи це своєму панові.

Двері прочинилися більше, з’явилась розкуйовджена голова з гострим носом. В очах була недовіра.

– Ти дурень або…- У руках блиснула піка.

Доктор відскочив, але не здався.

– Я думав, князь не захоче, щоб його дочка померла, – й повернувся, неначе хотів іти.

Служник нерішуче глянув на нього і потім мовив:

– Зачекай, я скажу про тебе.

Князь був уже старий, стомлений, закутаний у довгий парчевий одяг, гаптований золотом. На важкому столі стояла чаша, у якій диміло вино. На лобі в князя лежав компрес, що пахнув оцтом.

– Якщо ти кажеш правду, – повільно промовив він, – то одержиш усе, чого забажаєш. Якщо ні, тебе клюватимуть круки на горі Шибениць. Ну?

Доктор усміхнувся.

– Я не боюсь.

Князь дивився на нього, повільно погладжуючи бороду, іноді нюхав губку, змочену в оцті.

– Дочка злягла перед полуднем, вона горить, як вогонь, і марить… Отець Ангелік дав їй останнє помазання. Ти хочеш спробувати?

– Веди мене до неї, – відповів Фауст.

Тонка голка шприца легенько доторкнулась до воскової шкіри; в міру того, як по ній струмувала срібляста рідина, під шкірою ріс овальний бугорок. Доктор розгладив його й повернувся до князя.

– Тепер вона засне, – сказав він. – За годину гарячка в неї спаде, але до вечора вона повинна спати. Вона видужає.

Погляди присутніх стежили за ним із забобонним страхом, його впевненість переконувала Йому вірили, як він вірив Мефі, але кроки сторожі перед замкненими дверима кімнати, в яку потім його ввели, відлунювали в душі тривогою. Кінець кінцем ворог має тисячі шляхів, і наміри його підступні. Час минав, а в душі у Фауста докори совісті змінювалися страхом. Він знервовано крутив у руках яйцеподібну річ із голубуватої сяючої речовини; натиснувши червону кнопку на її маківці, можна було викликати Жахливого… але доктор не смів цього робити.

Коли стемніло, заскреготав ключ. Слуги внесли тарелі з гарячою стравою і запітнілі пляшки. Вони вклонились, і це повернуло впевненість. Доктор їв і пив, і йому було дуже весело.

Потім він знов стояв перед князем, і в старого не було ні компреса, ні губки. Він сміявся й запропонував докторові сісти.

– Вибач, шановний друже, тобі довелося понудьгувати… Дочка моя спить, і чоло в неї холодне, тебе, мабуть, послав всемогутній.

Священик у чорно-білій сутані кивав у такт подячних слів. Докторові стало неприємно.

– О, ні, ні, ваша світлість. Це обов’язок християнина й лікаря – допомагати стражденним..

– Достойні діла мзди своєї, – мурмотів чернець.

Князь схлипнув.

– Ти велика людина, докторе… Але чи можеш ти зарадити перед божим гнівом? Чи маєш ти засіб, щоб відігнати хворобу загодя. Люди мої мруть, і поля спустіли. Хто їх буде обробляти?

– А хто заплатить десятину? – спитав чернець, перебираючи чотки кістлявими пальцями.

– Маєш ти такий засіб? – наполягав князь.

– Маю, – відповів доктор, і їхні очі зажерливо заблищали, – але за умови…

– Згоден зарані, – почав було князь, але чернець стиснув його за руку й запитав:

– За якої, любий сину мій?

– Що ви створите царство боже на землі. Мовчання. Князь перезирнувся з ченцем.

Домініканець перехрестився й облизав губи.

– Ми не дбаємо ні про що інше, сину мій,- тихо сказав він.

Доктор натиснув кнопку на яйцеподібному предметі й поклав його на стіл. Вони бачили це, але ні про що не спитали.

– Той, хто прийме мої ліки, забуде про все, що було, – сказав він. – Його мислі стануть чисті, як незайманий пергамент. Той, хто прийме ці ліки, не знатиме хвороб, і його вуста не промовлятимуть брехні…

– Коли загрожує смерть, то ця умова не важка, – мовив князь.

Але очі ченця зажмурились.

– Тільки всемогутній бог має право визначати міру страждання, яким грішники купують свою частку в царстві небесному. І не людині змінювати його шляхи, – підкреслив він. – Від чийого імені ти говориш, докторе? – несподівано прошипів він.

Доктор скам’янів. По його спині пробіг холод. Куди втягнув його таємничий відвідувач? Іноді він не мав сумніву, що це диявол, іноді його слова звучали, як райська музика. Але хіба сатана не зможе перекинутись у ягня, щоб приховати свої вовчі зуби?

Князь підняв руку, і його чоло вкрилося зморшками.

– Ти кажеш, вони все забудуть… Це значить – забудуть і те, хто пан і хто слуга, забудуть про податки й десятини і про ленні обов’язки?..

Доктор похнюпився.

– Тільки бог може правити долею людей, – суворо проказав чернець, вп’явшись очима в князеве лице. – А той, хто своєвільно захоче втрутитися в діла божого провидіння, піде в пекельний вогонь і в море смоли киплячої… Так ось, коли вони забудуть, що повинні служити тобі, Альбрехте, – насмішкувато звернувся він до князя, – то хто буде захищати тебе від помсти ворогів? Та й ти був би радий забути багато про що, правда? – Його аскетичне лице скривилося в посмішці, і князь скорчився, як від удару бичем.

Чернець звернув свій палаючий фанатизмом погляд до доктора,

– А тобі, посланче темних сил, я кажу тут же й від імені божого, що хай краще все населення міста вимре від чуми, ніж я дозволю тобі стати в нього на шляху до вічного спасіння…

Князь опустив очі й кволо кивнув.

Доктор увесь тремтів; він повільно відступав до дверей, але дужі руки схопили його й знову потягли до стола. Похмуре лице домініканця не провіщало нічого доброго

– Від чийого імені ти говорив? Хто тобі дав чародійний засіб? Хто наказав тобі баламутити добрих християн?

Незважаючи на свою молоду зовнішність, доктор був старий. Вбивство, втеча із страшним супутником, загроза потрапити на вогнище – усього цього було надто багато для нього. Він знав, що той, кого інквізитор так допитає, вже не зможе виправдатись.

Він кинувся до столу, на якому палало голубе яйце, але чернець виявився спритніший.

– А! – вигукнув він, – то це і є диявольський амулет! – І, з усієї сили розмахнувшись, пожбурив яйце на камінну підлогу так, що воно розскочилось на тисячу скалок. У кімнаті пропливла якась хвиля, неначе відгомін далекої музики.

Доктор упав у крісло, сполотнівши, як крейда. Він зрозумів, що гине.

– Це не я… я не хотів, ні, – бубонів він, і по щоках у нього котилися сльози. – Це він мене спокусив, він, диявол… Він повернув мені молодість… молодість! О-о! – Він поклав руки на стіл і зронив на них голову, гірко ридаючи. – Я знав, що це обман, і все-таки піддався йому… Він підніс мене на вершину гори, а потім скинув у прірву…

В голосі його вчувалася така щира скорбота, що обидва слухачі запитливо перезирнулись.

Чернець відпустив сторожу помахом руки й заговорив:

– Більше радощів у небесах від одного поверненого, ніж від тисячі праведників… Мені здається, ти каєшся в своїй провині… а церква не жорстока, церква – це мати слухняних дітей…

Доктор підвів голову й, нічого не розуміючи, дивився на нього.

– Ти врятував дочку його світлості. Можливо, це була робота диявола, бо й диявол наперекір своєму задуму може іноді творити добро… – Чернець, очікуючи, змовк.

– Добро? – промовив доктор. До князя повернувся голос.

– Ти казав, що маєш ліки від чуми? Доктор кивнув.

– Скільки хворих ти можеш вилікувати?

– Двох, трьох, я не знаю, государю… але може…

Чернець жестом обірвав його. Погляди обох владик зустрілись, і домініканець злегка кивнув. Він звернувся до доктора.

– Дай нам ліки, і я забуду про все.

– Дай ліки, – усміхнувся князь. – І забирайся під три чорти!

Доктор покрутив головою, неначе бажаючи переконатись, що вона ще сидить у нього на плечах.

– Ну що ж? – спитав князь. – На горі Шибениць товариство поганеньке… і там холодно…

– А вогнище надто гаряче, сину мій, – прошепотів чернець.

Фауст прохрипів:

– Так! – І сунув руку в кишеню. Чернець зупинив його, вийшов у коридор і за хвилину повернувся.

– Це тобі в нагороду, – сказав він, – подаючи дзвінкий гаманець.

Фауст не знав, як вибратися з кімнати, не вірив, що живий і вільний. Він ішов хитаючись коридорами палацу й усе ще не вірив.

Але раптом його схопили дужі руки й кинули в смердючу підземну в’язницю.

Коли він упав на гнилу солому, з усіх кутків виповзли, полискуючи, щури.

Зеленувате сяйво змусило його отямитись. Мефі стояв посеред камери, одягнутий у прозорий скафандр. Доктор підвівся, спираючись на лікоть, заохкав від болю. Затулив рукою лице, як від удару, й застогнав:

– Я не винен, даруй, пане, мене жорстоко ошукали…

Зелені очі Мефі потемніли.

– Я все чув. Чув, як чоловік у сутані казав, що скоріше пожертвує всіма. – Мефі одвернувся, помовчав. – Ні, це моя помилка – ще рано, Ефір мав рацію… Але я бачив тут життя, уперте, дуже життя, бачив тих, кого гнітять податки, війни, хвороби, страх. Вони живуть у норах, а будують собори,- колись будуть жити в палацах, а будуватимуть Знання… Вони дужі, і їх багато, й пізніше вони вітатимуть мене інакше, ніж ти. Я повернуся, напевне. А ти кволий, найученіший докторе, хоч і побажав мати молодість.

– Врятуй мене, пане, я зроблю все! – благав його Фауст.

Мефі хвилинку оглядав міцні стіни в’язниці, потім усміхнувся.

– Ти крізь оці стіни не пройдеш. Але візьми оце. – Він подав докторові циліндричну річ. – Якщо спрямуєш її на стіну й натиснеш оці кнопки, ось тут і тут, то шлях перед тобою відкриється. Потім викинь її, це небезпечна іграшка. Зустрінемось біля воріт Прощавай, ілюстрисіме!

Доктор у відчаї намагався утримати фігуру, що зникла в зеленуватій хмарині. За нею лишилась тільки пітьма. Потім він стиснув губи й спрямував прилад, як радив Мефі…

…Сліпучий спалах, гуркіт падаючого каміння… й приголомшена сторожа заклякла, уздрівши неправильний пролом у стіні, в якому висіла хмара куряви й камінних уламків, а зсередини виповзав бурий смердючий туман.

– Диявол його забрав, – прошепотів домініканець, повільно перехрестившись, коли його повідомили про незвичайне щезнення в’язня.

– Сам диявол, – ствердив князь і схопився за одвірок.

І ще багато років по тому вони розповідали людям про те, як найученіший доктор Фауст уклав угоду з дияволом… бо хотіли залякати тих, котрі вважали науку й знання важливішими, аніж проповідувана ними “істина божа”.

Кайдош, Вацлав – відомий чеський письменник-фантаст.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

ДОСЛІД – ВАЦЛАВ КАЙДОШ


кожній людині властиво помилятися але нікому
ДОСЛІД – ВАЦЛАВ КАЙДОШ