ДМИТРО МАРКОВИЧ

ДМИТРО МАРКОВИЧ

(1848-1920)

Це звертання Маркович написав 17 серпня 1917 р., готуючи до видання свої твори. Через 85 років після майже повного забуття він знову відкриває читачам, тепер вільної України, історію душі і думки народу.

Біографія

Він народився 25 жовтня 1848 р. в м. Полтаві в дворянській родині, на Св. Димитрія Солоуського.

Батько, Василь Васильович Маркович, вчився в Першому кадетському корпусі в Петербурзі. Він – один з тих випускників, кого з наказу царя було покарано 500 різками за співчуття бунтарям 1825 р., і хто, одержавши

офіцерський чин, був направлений на Кавказ воювати з черкесами.

Волелюбність, хоробрість, чесність і врода черкесів уразили Василя Васильовича. Він навіки полюбив цей героїчний народ, що так гаряче захищав свою свободу, і часто розповідав про нього дітям. “Я з малих літ згадував ті оповідання, – пізніше писав Д. Маркович, – любив той дикий вільнолюбивий люд і привчався ненавидіти насильників і насильство, а батько здавався мені героєм” .

В. В. Маркович був палкий, веселий, красномовний, дотепний. Мав гострий язик, за що його недолюблювали й боялися. Батько багато читав, особливо Діккенса й Теккерея. Англоман,

Василь Васильович захоплювався всім англійським, висміював усе російське і “шпетив на всю губу” царів і деспотизм, ненависть до яких виніс з кадетського корпусу; поважав англійську націю за сміливість, торговельний розум, парламентаризм, порядок і свободу громадянина; критикував російських суддів-хапуг, поліцію, що бере хабарі й не дає ні вільно жити, ні вільно дихати.

Дід письменника був власником величезних маєтків на Полтавщині (Кульжинці), Чернігівщині (грунти й хутори), Вороніжщині на Хопрі (кінські заводи), але після своєї смерті лишив великі борги. Сини – спадкоємці (а їх було 18) посварилися, за безцінь спродали спадщину і, одержавши по 12-18 тисяч рублів у асигнаціях, збіднілі, роз’їхалися в різні сторони.

Батько письменника мусив стати на службу казенного лісництва. Він любив сільське життя; полювання, любив бродити по лісах, болотах, брав з собою й семирічного сина – Дмитра.

Розповіді батька про рослини, птахів, звірів зачаровували малого хлопця, а безпосереднє спілкування з природою наповнювало дитяче серце щирістю, вразливістю, тонкою чутливістю і вишуканістю естетичного смаку.

Мати письменника Антуанетта Францівна де Ойва, дочка професора іноземних мов та німецької, французької й англійської літератури в Олександрійському ліцеї (у Царському Селі), прекрасно грала на фортепіано, знала кілька мов, філософію; орієнтувалась в історії всього світу, крім Росії, яка, на думку її батька, не мала жодної історії. “Як чужоземець і культурна людина, – згадував про діда Д. Маркович, – він відносився з великим презирством до російських інституцій, які підтримували кріпацтво, і до власників кріпаків, поміщиків; сміявся з некультурності та дикунства звичаїв російських і все це передав своїй дочці, а моїй мамі” .

Матері не виповнилося і 16-ти, коли вона вийшла заміж, щиро покохавши. Маленького зросту, стримана, делікатна, горда, вона була протилежністю свого чоловіка. Батько не міг всидіти на місці, часто ходив у гості, мати ж сиділа завжди з дітьми, які народжувалися після одруження майже щороку: “У нас вдома розмова йшла на російській мові, – згадував письменник. – Мама зі мною говорила на французькій, а з сестрою – по-німецьки, а батько й пани – по-російськи, але з народом – по-українськи; батько з деякими приятелями – по-українськи, а більше була прийнята серед панів мова російська. Батько добре співав українських пісень і нас, дітей, навчав, а мама акомпаніювала на роялі” .

У такій благодатній атмосфері інтернаціональних культур, історій, мов ріс і виховувався майбутній письменник. Українську ж мову міг чути тільки від прислуги, з якою найбільше любив спілкуватися і від якої навчився жити, ненавидіти насильство й бійку, сприймати і переживати біль простих людей, як свій власний.

В автобіографії Маркович згадує стефаниківської сили епізод з дитячих літ, пов’язаний з розповіддю його однолітка Іванка про те, як того двічі бив різками управитель, і як сильно, до знемоги, боліло його тіло. Повертаючись з гостей додому, мама помітила тривогу і біль в очах свого сина. Як з’ясувалося, її син переживав біль Іванка. “Не треба бути таким нервовим, – заспокоювала мама, – тебе ж не били? Чому ж тобі болить? То не може бути, то ти вигадуєш.

Але мені боліло по правді, бо я не міг забути Іванка і його сліз” .

І він їх не забув і не зламав своєї присяги: ніколи нікого не вдарити, бути “другом і братом мужикові”. Значно пізніше, навчаючись у Новгород-Сіверській гімназії (1859-1863), Маркович не любив грецької і латини, Риму і Греції, Катона і Цезаря за культивування ними насильства, деспотизму, убивства. Він не підтримував тероризму і не поділяв революційних гасел: усіх перерізати й усе знищити. Він не міг збагнути, для чого бунтувати, коли “краще б побудувати школи, лікарні, більше платити за роботу, а то страшна бідність” . А коли в 5 класі гімназії він став свідком, як його батько після пристрасної агітації в земстві створювати раціональні школи, які, крім освіти, піднімали б дух народу, самосвідомість і гідність, бив по обличчю кучера за запізнення, Маркович закам’янів від такого перетворення: “Я пішов у свою кімнату, – та вже батька не любив. Я забув того людяного оратора, переді мною стояв блідий, худий Семен, з палаючими очима і розтріпаною головою. Всю ніч Семен стояв переді мною” .

Після безсонної ночі він насмілився сказати батькові: “Це несправедливо, це підло… бити” – і того ж дня з дому перейшов на квартиру. Вихований матір’ю напівіспанкою, напівнімкенею і нянею – німкенею, “російськомовним” батьком, він усе ж не відірвався від національних коренів.

Сильний природжений імунітет, спілкування з простим людом, добре, жалісливе серце не дали заглушити голос козацької крові. Чимала заслуга в цьому і рідного дядька, Опанаса Марковича, кириломефодіївця, вченого – етнографа, фольклориста, письменника, громадського діяча.

Перша зустріч із дядьком відбулася 1858 р. в с. Локотки (тепер Шосткінський район Сумської області), куди по дорозі до Петербурга на зустріч із Т. Шевченком завітав О. Маркович з дружиною Марією Вілінською (Марком Вовчком) і п’ятирічним сином Богданом.

Вихований у панських традиціях, одягнений по-німецьки, Д. Маркович зніяковіло дивився на свого двоюрідного брата. Хлопчик був коротко підстрижений, одягнений у вишиту сорочечку, босий і розмовляв по-українськи.

Дядько дав племіннику урок поваги до “мужика”, після якого Д. Маркович вживав це слово тільки як лайку. Від дядька вперше довідався, як святкують на Україні Різдвяні свята – з колядками, з “козою”. На все життя запам’ятав дядьків оксамитовий баритон; його постановку “Наталки Полтавки”.

Приїзд Опанаса Марковича до Новгорода-Сіверського викликав цілу революцію в суспільстві і гімназії. Спів українських пісень, як і національний одяг, став модним; у дівочих альбомах замість “черной шали” з’явилися вірші Шевченка. О. Марковича завжди оточували гімназисти, він уніс живий струмінь у життя глухої провінції; чимало молоді завдячує йому першими проявами національної свідомості. Дмитро Маркович у їх числі.

1862 р. батька було переведено до Вологодська. За ним переїхала вся родина. Д. Марковича перевели до Вологодської гімназії, де особливо нудно викладав словесність Левицький: “Кремль при лунном свете”, “На развалинах замка в Швеции” – такі теми завдавав він гімназистам, категорично не дозволяючи вносити “свого особистого, власної душі і стилю” . Гутаков, що замінив Левицького, на радість гімназистам, дав завдання описати випадок із власного життя. Маркович довго і нудно описував самогубство молодого сусіда на полюванні, свідком якого він був. Написав за всіма правилами композиції: “вступление”, “изложение” і “заключение”. Відчував недолу-гість і мерзенність написаного і мучився.

Увечері поділився своїми творчими муками з О. Кониським, який мешкав у них. Його було вислано з Полтави як “політичного” за “українську пропаганду” і організацію недільних шкіл. Вислухавши юного письмовця, О. Кониський прочитав “твір” і порвав його на шматки: “Пишіть те, що бачили, що чули, пишіть так, як говорите…”, – порадив він майбутньому письменникові. І хоча Левицький уперто ставив йому двійки, Маркович писав так, як радив йому О. Кониський. “Записавши на своєму віку не одну стопу паперу, я не можу не пам’ятати, що перші прочинки свідомої любові до вітчизни розвинулись під впливом його, дякуючи йому, я ніколи не забував про свій народ, жив із ним, навчався в його, і що міг і як міг – передавав суспільству в своїх маленьких оповіданнях. А що це так, в тому може запевнитись кожний, хто тільки читав ті оповідання. І в них заслуга Олександра Яковича, бо я не один, нас дуже – дуже багато” , – з вдячністю згадував Д. Маркович.

1865 p. родину спіткало велике горе: далеко від рідного дому, несподівано, за загадкових обставин (в м. Красноборовську), помер Василь Маркович. На плечі сімнадцятирічного юнака лягла відповідальність за збіднілу родину.

Не закінчивши гімназії, Маркович записався вільним слухачем до Київського університету (1866). “Без грошей, без знайомих, без уміння жити, я опинився в жахливих умовах; замість робіт в alma mater я шукав роботи для шматка хліба, не знаходив її. Потерпів повне фіаско, прохворівши в лікарні жовтухою, я у 1866 р., при перших морозах, вирішив їхати в село до сестри в Новгород-Сіверський повіт відпочити, підлікуватися і знову почати навчання” .

З допомогою дядька він одержує посаду акцизного наглядача. 1867 рік – навчається на юридичному факультеті Ніжинського ліцею; згодом переводиться до Новоросійського (Одеського) університету (1868-1873), який закінчив кандидатом на судові посади.

Працює судовим слідчим у Кишинівському повіті (Бессарабія); товаришем прокурора в Херсоні; виступає з художніми творами в місцевій пресі, підписуючись ініціалами “Д. М.”, налагоджує зв’язок із петербурзькими українцями, домагаючись дозволу на видання літературного альманаху “Степ” (перший випуск – 1886), в якому вміщує оповідання: “Йван с Буджака” російською мовою, “Два платочки”, “Шматок”, “Омелько Каторжний” – українською.

1889 рік знаменний подорожжю Олександра III до Одеси через Херсон. Для надійнішого спокою всіх підозрюваних у неблагонадійності вислали з Херсона. Маркович вимушено опинився в Катеринодарі, де закінчив розпочату в Херсоні п’єсу “Не зрозуміли” й опублікував у журналі “Зоря” (1894) під псевдонімом “Дм. Оленич”. У п’єсі устами головного героя Богуна Маркович проводить власну ідею соціалізації землі та спільного її обробітку на науковому грунті. Вчений-агроном Богун прагне навчити людей обробляти землю як треба, показати всім, що за наукою й на малому шматку землі можна багато заробляти, та всі його зусилля, наукові знання й організований спільний обробіток землі не знаходять розуміння в селян. Два неврожайні роки практично унеможливили довести селянам, що земля належить тим, хто її обробляє. Ідеї тотального братолюбія, соціалізації землі й усіх підприємств також зазнали краху.

Проаналізувавши результат усіх своїх добрих починань для народу, Богун із жахом констатує протилежний їх наслідок. Найтрагічніше те, що за тих умов і обставин він, цей наслідок, і не міг бути іншим. Надто велика прірва між інтелігенцією й консервативним селянством. І хоча Богун одружується з мужичкою, працює враз з селянами, одягається по-селянськи, відмовляє собі й дружині в усьому, що могло би вирізнити його, це не зменшує відстані між панами й селянами. А люди інтелігентні, як справедливо радить Богунові Ольга Іванівна Береза, повинні бути “приміром, наукою, освітою піднімати їх треба вгору, а не нам до них спускатися!” . Селяни так і не зрозуміли, чого прагне Богун, бо до фіналу п’єси вони спілкувалися “різними мовами”, як знайомі незнайомці.

У середині 90-х років Маркович працює в м. Каліш біля Варшави на посаді мирового судді. Там він побачив таке саме злиденне, темне, напівголодне існування селян, змушених тисячами емігрувати в пошуках кращої долі за океан. Враження від побаченого лиха знайдемо в оповіданні “Бразіліяни” (1896).

Маркович перший в українській літературі змалював трагедію польського селянства, двірських, безземельних поляків, діди й батьки яких старцями помирали в панських казармах й такий спадок залишили своїм дітям. Виморені щоденними бідами, смертельною боротьбою за шматок хліба, знесилені й виснажені безрезультатністю змагань за існування, вони легко потрапляли в тенета брехні демагогів-агітаторів про райське життя за океаном. В надії мати свою землю, свою хату і роботу тисячі знедолених полишали рідні місця, емігрували за океан, “бігли за іншими до невідомої долі на обман, на здирство, – нещасні жертви неуцтва, злиднів і темноти…” .

Поневіряння по світу, зустріч віч-на-віч із людським горем, бідою, кривдою, нещастям, спілкування (як юриста) із злочинним світом стомили Марковича. Моральна криза гнітила; він дедалі частіше замислювався над прожитим життям і марністю, як йому здавалося, потуг послужити своєму народові. Спробував себе на хліборобській ниві у щойно купленому (1899) маєтку в с. Михалківцях Острозького повіту на Волині. Тут Маркович на науковому грунті організував кооперацію; багато допомагав селянам, які поважали і любили такого незвичайного, дивного і доброго пана й обирали його почесним мировим суддею.

1908 р. у видавництві “Вік” вийшла збірка оповідань під загальною назвою “По степах та хуторах” із переднім словом С. Волоха. Сюди ввійшли твори, раніше надруковані: “Іван з Буджака”, “Два платочки”, “Шматок”, “Омелько Каторжний”, “На Вовчому хуторі”, “У найми”, “Він присягав”, “Невдалиця”, “Бразіліяни”, “Маленьке непорозуміння”, “Сюрприз”, “На Святвечір”, “Фінал”, “Не зрозуміли. Драма на 4 дії”.

Жорстокість і безглуздя революції, море крові і смертей в добу столипінської реакції (1907) відібрали силу й мову в письменника. Кожний день усі часописи рясніли від страшних повідомлень: там повісили, там стратили, там добили чоловіка, що зірвався з зашморгу… Смерть, смерть, смерть… і вдень і вночі. Де взяти сил, щоб пережити все це? Письменник занімів з болю.

Марковича просять, благають, лають і спонукають, соромлять й апелюють до свідомості: дружина, діти, письменники і критики (М. Коцюбинський, С. Єфремов, Олена Пчілка), читачі – всі в один голос волають не мовчати.

26 грудня 1907 року він пише “Final”. Лист до приятелів і всіх земляків”, в якому пояснює причини своєї мовчанки:

“Як же я писатиму? Про кого? Мій малий талант не обійме усього горя, несила моя обгорнути героїв, величезну постать їх; немає сили виявити моря горя людського… Про кого ж я писатиму? Про комах?

Судіть мене, судіть усі, – нехай судить моя рідна Україна…

Чи винен я?

Як же я писатиму, коли моє серце розірване на шматки, коли душа моя вигоріла од безмірного жалю!?” .

Великі потрясіння пережив письменник 1912 року. Вночі 21 лютого загін озброєних стражників на чолі з приставом і поліційним наглядачем зробили в Марковича обшук. Це обурило й вразило його професійні амбіції. Як юрист він указав небажаним “гостям” на їхні незаконні дії і висловив протест, назвавши їх “слугами підлого режиму”. За образу урядових осіб при виконанні службових обов’язків Марковича притягли до судової відповідальності. Піврічне слідство закінчилося судом (3 вересня 1912 р.) і його ухвалою: “Потомственного дворянина Дмитра Марковича оштрафувати на 50 карбованців, а в разі не уплати заарештувати на 5 діб”.

У жовтні цього ж року в Михалківцях сталася пожежа. Залишилися на вулиці і без зеренця збіжжя 25 родин. Маркович безплатно дозволив селянам рубати ліс на будову своїх хат і позичив збіжжя до нового врожаю. Та замість подяки серед селян знайшовся один мерзотник і підпалив клуню Марковича. Це вже було понад людське розуміння. “І зле почуття закралося в серце, отруїло мою душу, і отрута вилилася в осуді їх усіх і зненависті. Всі добрі відносини забулися, і зісталося тяжке, гірке на душі. Якось зразу віра в людей захиталася і впала” .

А він з таким ентузіазмом їхав на село, щоб нести людям світ і культуру, жити трудовим життям серед людей і природи. А воно он як сталося – все пішло з димом – і мрії, і віра, і добро.

Злість швидко змінилася на сором і каяття. Як він міг образити підозрою всіх селян. Адже ясно, як ясний день, – підпалював хтось один.

“Я осудив тих, хто і не може бути винним у пожежі і в підпалі, я допустив похитнутися вірі в людину, я осквернив свою душу, отруїв мої відносини до цих забитих, темних, поневолених людей. Так, мій гріх треба спокутати. Треба з корнем вирвати з душі і серця гадюку неправдивого відношення. Все більше і більше ця думка захоплювала, і на душі легше ставало, навіть тепліше стало… ” .

Маркович вирішив спокутувати цей гріх: жити по-новому й любити людей.

Першу світову війну письменник зустрів у Михалківцях і після тривалої паузи відгукнувся оповіданням “Мій сон” (1915).

“Дійсність така болюча, тяжка, що не живеш, а животієш. Навколо звірячі інстинкти, людина людину їсть, дикі вандали воюють – грабують людей, палять, нищать. Люди голодують, замерзають… Тільки й одпочинку – це заснуть і хоч на годину не бачити, не чути й не жить, завмерти” . Але й уві сні ці жахи переслідують його. Бо хіба можна спокійно спати, коли говорять “тєбя нєт, нє било і нє будет”.

Письменник засуджує і війну, і самодержавну національну політику, що перешкоджає розвиткові національної мови, культури, духовного життя, Маркович, проте, не втрачає надії, але “хоч віра безконечна у правду, і силу слова, і невмиручу силу українського народу живе, а все залазить гадючий сон, згадується він, і серце зщулиться, здавиться. І боюся, як би не розірвалося дочасно…” .

Цього ж року (1915) родина Марковичів переїжджає до Вінниці. Письменник невимовно страждає над спливаючою кров’ю Україною і знову замовкає. Створення Центральної Ради (6 квітня 1917 p.), рух до відродження народу повернули Марковичу силу і бажання прислужитися Вітчизні. Його призначають Головним прокурором України. 17 серпня 1917 р. він вітає українців з довгожданним новим життям:

“У 1915 році яко автор я умирав і написав “Мій сон”, себто виконаний над Україною смертний присуд з расєйськими лібералами й другими україножерами. Тепер “Мій сон” зник, я прокинувся, прокинулася уся Україна, й моя віра у силу і правду народу здійснилася.

Здоровлю тебе, читачу, з новим життям” .

З молодечим запалом береться за перевидання своїх творів.

29 квітня 1918 р. уряд М. Грушевського і В. Винниченка було замінено на уряд гетьмана П. Скоропадського. Марковичу запропонували посаду Прокурора генерального суду. Маркович хоче сам перевірити, чим живе і дихає гетьман, куди веде Україну. Він їде на аудієнцію: “Коли я був у Скоропадського, – писав Маркович, – він присягався мені, що любить Україну й хоче її самостійності, – а я не вірив йому і сказав йому в очі: “Глядіть, як це окажеться неправда, то прокляне вас Україна і я прокляну”. Коли він одверто проголосив федерацію з “єдиною неділимою”, я прокляв його, так само щиро прокляв, як і Миколу II” .

До кінця життя Маркович творчо працював, подекуди друкуючи свої твори у місцевій пресі; він устиг ще видати свої твори у двох томах у видавництві “Дзвін” (1918-1919).

Помер 9 грудня 1920 р. у Вінниці.

ТВОРЧІСТЬ

Творча спадщина Д. Марковича – важливий внесок у розвиток українського оповідання. Вона складається з 21 оповідання, драми “Не зрозуміли”, автобіографічних матеріалів: “Неудачный” (1880), “Final”, “Лист до приятелів і всіх земляків”(1907), “Мій сон”(1915), “Мої гріхи” (1919), “Лист до читача” (1917); “Життя одної людини” (1918); спогади: “Заметки и воспоминания об Афанасии Васильевиче Марковиче” (1893); “З давнього минулого. Про Олександра Яковлевовича Кониського” (1901).

Співець степу – так називають Марковича за те, що степ у різних варіаціях і ролях є мало не в кожному оповіданні: як місце, де розгортаються події, як елемент сюжету, як головний персонаж:

“І правду в тих піснях співають: то “Степ широкий – край веселий”.

Ідеш по ньому, ідеш день, і два, й п’ять – і нема кінця тому широкому степу. Села та хутори десь по ярах поховались, а серед степу тільки де-не-де сарай стоїть… А далі знов рівно і вільно тільки тирса шумить та часом перекотиполе зірветься й понесе його вітер якимсь чарівним клубком” .

Та цей райський спокій, тихий, приглушений ритм життя, пастельна неозорість степу вмить змінюється іншими кольорами, смертельно загрожуючи і чабанам і отарі породистих овець. їх є аж 2 тисячі, 12 тисяч заплатив за них хазяїн. Тому й пильнують, як зіницю ока, отару – цілий маєток. Бо втрата навіть пари овець для чабана – гірше смерті: не виплатиться. Зрозуміла причина, коли від розбушованої до краю природи рятують отару, а не людей. Слабкий не витримує – гине, як це сталося з сиротою – підпасичем з оповідання “Шматок” (отара. – Авт.).

Стихія минає, врятовану отару знову виганяють в степ, але… вже без підпасича, що загинув від сильного охолодження тіла та голоду. Смерть хлопця не помітили. На питання хазяїна, якої шкоди заподіяла стихія шматку, чабан відповідає:

“Хвалити Бога, добродію, нічого собі; тільки п’ять ягничок одбило вітром, не знайшли ще. Нічого, благополучно.

– Ну, слава Богу, що пройшов той день благополучно! – весело сказав хазяїн…

Гарба їхала тихо і благополучно, тільки підпасич мертвий зсунувся трохи набік, та рука висіла, і чіпала, і черпалась об колесо…” .

Тричі повторене слово “благополучно” денонсується смертю підпасича, що мнімо ілюструє неприродність і несправедливість меркантильного цього світу і зіпсутих до краю людей – бездушних і безсердечних.

Теми оповідань Марковича – різноманітні, конфлікти – неординарні, події й ситуації так чи інакше пов’язані з правом, правовістю. Письменник звертався до вічних і сучасних проблем степовиків – хуторян; до проблеми поколінь та їх протистояння; він досліджував психологію убивць і злочинців; звертався до теми вини, гріха, покаяння і смерті.

Іван з Буджака з однойменного оповідання – вільний син вільних степів. Його, ще п’ятирічного хлопчика, покинутого невідомо ким у степу, підібрали чабани. Жив серед овець (удень) і собак (уночі), безмірний степ, боротьба з холодом, хугою, дощами, з літньою спекою, з вовками, степовими злодіями наклали свою печать на Іванову постать і вдачу. Високий, стрункий, з гострим пронизливим поглядом чорних очей, з піднятою вгору головою, з нерухливим засмаленим обличчям, що нагадувало собою блідо-червону статую, з волохатою грудниною – він наганяв страх на всіх млявих і вселяв якусь огиду у всіх понівечених, золотушних синів “уличної городської цивілізації… Мирний городянин, що звик у житті тільки до дрібних

Каверз, лукавства та облуди, мимоволі бліднів перед цією цільною натурою, перед цим дужим, могучим степовиком” .

Протиставляючи героя, вихованого степом, суспільству, Маркович захищає його волелюбність, справедливість, чистоту і природність. Він милується Івановою красою і силою, природною безпосередністю і чистим, як джерело, серцем.

Відчуваючи степ, він прислухається до себе, до своїх думок і почуттів, стає самим собою, усвідомлює власну долю, своє минуле і теперішнє місце в житті.

Пейзаж поетизує оповідання, надаючи йому відповідного емоційно-ліричного настрою. Витіснивши дію, він сприяє виявленню характеру героя, його почуттів. Через пейзаж внутрішнє розкриває себе в зовнішньому. Фарби, запахи, звуки – все, що можна побачити, почути, пережити, до чого доторкнутися, стає вираженням людської сутності.

В яскравих картинах й образах Маркович змалював життя степовиків, їхню бідність, абсолютну безправність. їх визискують усі: пани, хазяї, чиновники, лихварі. І після реформи вони піддаються ще більш жорстокій експлуатації і знущанню, за безцінь продаючи свою робочу силу.

25 років працює на хазяїна Іван з Буджака:

“Від хазяїна він мав гроші на сорочку і штани, все останнє було саморобне, а харчі – хазяйські. Він, як і всі інші чабани, мав плату без умови: скільки йому треба було; а звичайно треба було небагато – два чи три карбованці на рік” .

Однак і такий мізер йому намагаються не дати.

Тричі просить Іван прикажчика принести 30 копійок, та одержує лише 23. Байдужий до грошей і матеріальних цінностей, справедливий, як сама правда, Іван вбиває прикажчика.

“А як же? Він казав, що дасть гроші, і не дав… Він повинен був дати…” .

За безцінь відібрано життя людини – швидко, вправно і цинічно. Вже сам по собі злочин виключав найменше співчуття до злочинця. Докази такі очевидні, переконливі і страшні, що годі й заперечувати справедливість вироку: довічна каторга в Сибіру, тим більше, що й сам злочинець визнав факт. Прокурор, судді, тюремні наглядачі дали однозначну оцінку:

“Це навіки пропащий чоловік, це запеклий злочинець… Погляньте на його обличчя, зверніть увагу на його завзяте мовлення, на цей упертий, похмурий погляд – і страшенний злочинець стане перед вами, панове! – казав на суді прокурор.

– Цю бестію за одну пику його треба б повісити – така мерзенна пика! Його поправить тільки шибениця та петля… – казав смотритель тюрми, заслужений і шановний штик-юнкер в одставці” .

Конфлікт оповідання має чіткий правовий характер та глибоке психологічне обгрунтування. Письменник – правник скрупульозно простежує мотиви злочину і психологію виконавця його. Розкидані по оповіданню окремі деталі створюють привабливий портрет сина степу, природного в своїй поведінці і вчинках, мужнього і справедливого, чистого від цивілізованого бруду, з своїм природним сприйняттям світу, своїм кодексом честі, правил поведінки і спілкування з навколишнім світом і людьми.

Такий не міг бути закоренілим злочинцем – переконує нас Маркович з твердою впевненістю професіонала – адвоката. І ми йому віримо. Майстерність Марковича – гідна пера Стефаника, який зумів викликати глибоке співчуття до Гриця Летючого (“Новина”) – дітовбивці. Доречно, думаємо, буде відзначити і композиційну спільність обох творів: розв’язка передує експозиції; ретроспективний огляд життя героїв до вчинення злочину; деталь – аргумент, що розкриває глибоку людяність, доброту героїв: Гриць Летючий дає дочці, котру щойно хотів утопити, бучок для захисту від собак; Іван віддає гроші незнайомій жінці, яку спіткало лихо.

Письменник співчуває хуторянину, доведеному до стану робочої худоби, який і після реформи ніяк не позбудеться кріпосного страху перед хазяїном. Гине підпасич Іван Вільний, козак Полтавської губернії, виморений голодом і холодом (“Шматок”). Його смерть сприймають як “річ просту, випадок звичайний”, не вартий уваги. На докір куховарки:

“Чому ви його, дядьку, не догледіли?” – чабан гнівно відповідає:

“Тю, дурна! Чи ти з неба звалилась, чи що? Хіба не бачиш, що у степу робиться? Що ж я шматок шпанки кину та за хлопцем дивитимусь? Шматок варт 12 тисяч карбованців, а ви он що! Та тут усі б ми вік робили й віку б не хватило одробить!” .

14-річного підпасича Степана виганяють хазяї проти зими, не заплативши й копійки зароблених грошей (“У найми”). Сила реалізму Марковича в тому, що він не лише змальовує сувору правду життя без прикрас, а й показує, що це життя в таких соціальних умовах інакшим бути й не може. “Нема, нема правди… шахрайство, кривда, панує, а правда згинула…”, – резюмує Тарас Музика, обдурений Лейбою (“Невдалиця”). І має повну рацію. В суспільстві, де панували дві правди і дві моралі, де вольготно й весело живеться тим, хто спритно жонглює правом, перемагає кривда і зло.

Героїв Марковича протиставлено суспільству, а конфлікт їх із середовищем є сюжетним стрижнем оповідання. Ще протиставлення досягається засобом використання парадоксу. Проте й парадокси – це прагнення показати, що в кожній людині живе добре начало, благородство, готовність до самопожертви, прощення і любові: Іван з Буджака – “звір”, “пропащий чоловік”, “запеклий злочинець”, убивець віддає всі свої збереження народженій в тюрмі дитині: “Мале… голе… мати нездужає, – виказав разом Іван сквапливо, нескладно, ледве дишучи, увесь залитий потом, подав смотрителю черес, а з нього випало декілька монет… Потім Іван, швидко хапаючись, повернувся і пішов у камеру, важко ступаючи і брязкаючи кайданами. Смотритель, конторщик і москалі стояли мовчки здивовані: вони не розуміли цього” .

Баба Ковалиха три тижні переховує в себе злодія, що вкрав у неї два платочки, придбаних тяжкою працею на смерть, і віддає на його похорон сувій полотна (“Два платочки”).

Жорстоко ошуканий Лейбою Панас, замість відомстити своєму ворогові, рятує від смерті його жінку, пожертвувавши останню свою свитку (“Невдалиця”).

У збірці “По степах та хуторах” відчутний яскраво виражений глибокий демократизм письменника, його любовно-співчутливе ставлення до людей соціальних низів, особливо до тих, кого бідність і соціальні обставини штовхнули на небезпечну злочинну дорогу.

Аналіз творів Марковича дає підстави говорити про могутній вплив Марковича – юриста на Марковича – письменника. Крім творів, написаних на матеріалі з особистої юридичної практики (“З давно минулого. Спогади судового слідчого” (1880), “Судова помилка” (1913), “Збройний напад” (1913), “Замах на вбивство жінки” (1913), конфлікти всіх інших оповідань збірки також грунтуються на народному почутті справедливості і виникають через те, що хтось порушив її. Прикажчик не виконав угоди і загинув (“Іван з Буджака”), з деградований, спустошений, горілкою “дворянін” Сокольчевський краде в баби Ковалихи два платочки (“Два платочки”), під страхом матеріальної компенсації за шкоду чабани (згідно з угодою ) лишають напризволяще підпасича, рятуючи овець (“Шматок”), Омелько Каторжний з однойменного оповідання, злодій, неодноразово засуджений на каторгу в Сибір, кожного разу тікає, не забуваючи при цьому помститися своїм кривдникам; недотримання угоди прирекло на голодне існування багатодітну родину вдови, спричинило смерть дванадцятирічної Марисі (“У найми”).

Добре знані письменником побутові атрибути селянського життя – це лише тло, на якому розгортаються трагічні події “по степах, хуторах”, під селянськими стріхами і в селянських душах.

Маркович малює життя селян, заробітчан, наймитів, чабанів, підпасичів, їхню темноту, безправність, безпросвітну бідність, яка врешті-решт і призводить до смерті (“У найми”, “Шматок”), до пияцтва (“Невдалиця”, “Не зрозуміли”) або до злочину (“Омелько Каторжний”, “На Вовчому хуторі”) тощо.

Зрідка герої пізнають радість, але і вона короткочасна, оманлива, трагічна в своїй основі… і дивовижно добра. Іван з Буджака, віддавши свої гроші незнайомій ув’язненій породіллі, виглядав такий щасливий.

“Неначе йому об’явили помилування і він от-от зараз вийде на волю й вернеться у рідний степ – до своїх овець і собак: добрий, теплий вираз світився в його погляді, а на питання товаришів – чи не виходить він на волю, – Іван тільки всміхнувся: це була перша усмішка в тюрмі” .

Мусієнко (“Він присягав”), побитий до смерті розбійниками, дотримує присяги й не видає злодіїв владі. Відчуваючи наближення смерті, він тішиться, що не став клятвопорушником, але ще більше радіє, коли в лікарню до нього прийшов з “повинною” один із злодіїв. “Як блискавка блиснула на лиці тиха та ясна, ласкава усмішка, його губи відкрились” . “Бог простить”, – прошепотів дід злодієві і помер.

Тарас Вовк (“На Вовчому хуторі”) частіше почав “хитро та мудро всміхатися після того, як помилував злодія – конокрада. А зустрівшись з ним, “безпремінно скаже, усміхаючись: “А щоб тебе Бог любив!.. Здорово я тоді упрів…” .

Чимала заслуга Марковича й у розробці техніки оповідного жанру: чіткість форм, динамічний розвиток елементів композиції; драматизм кульмінації; ефектний фінал, переважно незавершений, відкритий; багатофункціональність пейзажу, сповненого динаміки й експресії тощо, – такі ознаки оповідань Марковича.

Спираючись на традиції, Маркович вносить багато свого, оригінального в розвиток жанру оповідання, в чому легко, пересвідчитися, здійснивши порівняльний аналіз оповідань “Хлопської комісії” І. Франка і “На Вовчому хуторі” Д. Марковича. Жанрова і поетична (мовна, сюжетно-композиційна) орієнтація Д. Марковича на своїх попередників очевидна, підтвердженням чого є жанр (оповідання), подійність (основа конфлікту), поєднання двох форм художнього мислення: усного (фольклорного) і письмового (літературного).

Крім світогляду злодія Д. Маркович показав моральне переродження його. Невідомо, чи був Маркович знайомий з оповіданням Франка, чи мав його Степан конкретного прототипа; важко визначити імпульс написання твору. Як юрист, Маркович постійно спілкувався з людьми, несправедливо ущемленими соціальним ладом, – вимушеними злочинцями, серед яких міг бути і герой його майбутнього оповідання.

Небіж вченого – фольклориста Маркович серйозно захопився народною творчістю й етнографією, що відіграло неабияку роль в його художній творчості. Переслідуваний жандармами за політичну діяльність, він три роки їздив по Україні, спілкувався з народом, спостерігав його болі й муки, психологію й звичаї, мораль та етику, що також не могло не відбитися на його творчості.

Зрештою, не так уже й важливо, був чи не був літературний (реальний) прототип героя оповідання “На Вовчому хуторі”. Важливіше, як одна й та ж сама життєва проблема (десакралізація офіційної християнської заповіді “не укради”) художньо реалізована письменником. Що ж нового порівняно з Франком уніс Маркович в осмислення тієї самої теми, чим збагатив, удосконалив техніку письма?

Характер конфлікту, розвиток його, групування персонажів одні й ті ж у Франка і в Марковича. “Біографії” головних героїв також майже не відрізняються. Декласовані елементи (злодій – комірник і злодій – конокрад), фізично здорові, потрапляють у руки селян, котрі мордують їх до півсмерті. Щастя для героя Франка тимчасове, позаяк його мораль лишається “злодійською”. Ситуація, яка могла б стати фатальною або очищувальною, пройшла у Франка, не зачепивши совісті злодія – оповідача, тоді як подібна ситуація очищує душу Степана, спонукаючи його жити чесно і чинити згідно з народними морально-етичними законами.

Неоднаковий вибір життєвої мети кожним із героїв привів до різних результатів: оповідача у Франка – до тюрми; Степана у Марковича – до людей.

Різні в цих оповіданнях і провідні композиційні принципи, зумовлені особливостями світосприйняття Франка і Марковича. Композиційний принцип об’єктивно-логічної послідовності, застосований Франком, вимагав дотримання часової, просторової, причинної послідовності у розподілі подій, переживань, у фіксації побутового субстрату. Внаслідок цього художня об’єктивність оповідання збіглася з “формами життя”. Головною стала інформативна функція, відсунувши естетичну на другий план, тому в оповіданні Франка превалює автологічний стиль.

Маркович використовує композиційний принцип поляризації, зумовлений емпірично-діалектичним сприйняттям світу в повторювальній циклічності його конкретних змін. Головним елементом принципу поляризації в оповіданні “На Вовчому хуторі” (та й у переважній більшості оповідань збірки) є бінарне зіставлення природи й героя.

Розкішний широкий степ, що зливається з безкраїм небом, опис якого складає експозицію твору (саме там спіймають конокрада), ніби підкреслює мізерність людини, її слабкість.

“Від чудових степових голосів, від якогось незрозумілого шепотіння, що вчувається чоловікові в степу безкрайому, спочатку чоловік торопіє, йому робиться страшно, бо він очевидячки бачить, який він без міри малий проти цього простору, бачить своє безсилля; а далі отой широкий без краю степ, отой простір безмірний навертає чоловіка до думки про світову безкраїсть, про волю; око його мимохіть зупиняється на глибокій блакиті неба, і він починає думати вже про небо, про його неомірність, починає мислити про Бога, і спокійна, але глибока віра панує в його серці… Степ чарівний, таємний… ” .

Спокійно-об’єктивна, велично-піднесена, космічна тональність пейзажної картини безкрайого степу й вечірнього неба змінюється на емоційно-психологічну, сповнену тривоги і драматизму в описі портрета спійманого злодія, його душевних і фізичних мук.

“Високий, худий, кров’ю заюшений, ішов він, хитаючись, ледве волочив ноги; руки йому були скручені за спину й міцно зв’язані недоуздком. В одній сорочці, – та й ту табунщики пошматували, поки він пручався, силкуючись вирватись, – в коротких, мокрих від роси штанях і босий – він дуже відрізнявся своєю постаттю серед купки табунщиків. Ішов він мовчки, не просився, бо добре знав, що не помилують, що в степах такий уже звичай: коли піймають конокрада, то живого з рук не випустять – уб’ють і скажуть: “Собаці – собача й смерть”. І він, блідий, мов мертвий, з блискучим виразом очей, корився без суперечки, без змагання… ” .

Сюжетна ситуація аналогічна з описаною Франком: головну подію (як піймали злодія) обидва письменники виносять “за куліси” і зразу ставлять читача перед фактом. Реакція селян на подію, їхнє ставлення до злодія також однакові – негативні.

Поведінка конфліктуючої сторони – “антигероя”, детермінована народною мораллю, не потребує особливих письменницьких зусиль для психологічних, соціальних та індивідуальних мотивів. Солевари, війт, присяжний, господар, жінки в оповіданні Франка; табунщики, Тарас Вовк, Петро і Микита Утікачі, Іван Вільний і Кузьма Пере-котиполе з оповідання Марковича – люди різного соціального стану, віку, статі, та всі вони (як, зрештою, й злодії) знають: “Собаці – собача смерть” і відповідно поводяться зі злодіями.

І все ж композиційний принцип поляризації вплинув на генералізуючу модель оповідання, висунувши на перший план естетичну, а не інформативну функцію; звідси – перевага художнього, а не автологічного стилю, як у Франка.

Сам співчуваючи герою, Маркович прагне подібне почуття викликати і в читача, і в “антигероя”. Частково йому це вдається, особливо тоді, коли він, як у фольклорі, трактує героя через природу, у зіставленні з нею.

“Тепле сонячне проміння освітило всі закутки безлюдного хутора; навкруги увесь степ любо та весело вилискувався на сонці; від усього Божого створіння віяло спокоєм, тихими радощами, любов’ю, а з Тарасової хати, де були люди, виривався жалібний стогін, мішаючись з диким несамовитим людським криком…” .

Протиставлення природи поведінці і почуттям людей, яке неодноразово повторюється, впливає на загальну композицію – створює враження двоплановості, як у ліричних піснях. Двочастинна композиція народної пісні допомагає показати героя у співвіднесенні до зовнішнього світу, з загальними закономірностями життя цього світу. Це співвідношення подається або в плані співставлення, або в плані протиставлення. І в тому і в іншому випадку зовнішній світ і герой представлені як самостійні, існуючі окремо один від одного.

Герої і природа в оповіданнях Марковича – не відокремлені, навпаки, навіть у контрастній протилежності вони пов’язані тисячами невидимих ниточок і завдяки цьому єдність і взаємозалежність їх ще більш природна. В цьому вбачаємо одну з переваг оповідання Марковича над оповіданням Франка. Цей крок до ліризації і ритмізації прози доведений до досконалості М. Коцюбинським і Марком Черемшиною, що, проте, не дає підстав віднести Марковича до “нової школи”. Це тільки штрих серед традиційних композиційно-сюжетних принципів, властивий художній манері Марковича, зокрема оповіданню “На Вовчому хуторі”, яке має й свої прорахунки.

Впадає в око прагнення Марковича виправдати те, що не має відповідної художньої аргументації. Багатообіцяюча динаміка і драматизм конфліктної зав’язки не має свого розвитку. Ретардація, зайві роздуми – спогади Тараса Вовка майже призупинили рух оповідання. Зменшує драматизм ситуації ідилічна картина селянської праці, опис хутірного пейзажу; солодкаво-сентиментальний портрет онуки Вовка Оленки, невідомо чому і як “забутої” і зачиненої в хаті зі злодієм; психологічно не обгрунтований сором хуторян, їхнє почуття вини перед злодієм.

“Не дивились один на одного, не дивились вони й на Степана. Усім стало ніяково і всі довго мовчали. Перший це мовчання перервав Микита Утікач, за ним – усі інші “судді”.

– Так пустить? – запитав Вовк якось несміливо.

– Атож! Пустить, пустить!… Нехай його Бог простить!… Молись Богу!.. – весело заговорили судді.

Щось важке бебехнулось об землю, і всі замовкли: долі лежав зомлілий Степан…” .

У живописному художньому світі Марковича голосно б’ється пульс життя, рухається в драматичних конфліктах потік людських доль і характерів: відтворено напружені пошуки думки, зіткнення людських пристрастей та емоцій. Це органічне злиття істини з високим гуманізмом розкривається в його творах багатоаспектне, насамперед в майстерному відображенні людського в людині. “Предметом його оповідань, – писав Б. Грінченко, – народне життя і його біди. Характерною рисою цього автора є гуманне, любовне ставлення до зображуваних осіб і постійне прагнення знайти під самою загрубілою корою тепле людське почуття, благородне поривання співчутливої душі. Ця риса в зв’язку з умінням п. Марковича вибирати повні драматизму положення, дає можливість його маленьким нарисам створювати дуже велике, інколи потрясаюче враження”.

Правда (реально відтворене життя), Добро (висока моральність), Краса (художньо-естетична довершеність твору) – триєдина система цінностей, якій Маркович був вірний усе своє життя. Найвиразнішою рисою творчого почерку Марковича С. Єфремов назвав “вистежування” іскри добра, “що десь глибоко під попелом черствості й байдужості, під намулом життя тліє в серці у кожної людини, дожидаючись тільки слушного часу, щоб ясним полум’ям спалахнути.

Всі герої Марковича – звичайнісінькі люди – часто-густо з тієї сфери, яку вважають за формально злочинну, але під маскою звичайності, за формальним злочинством проти правових норм криється у них такий багатий запас внутрішньої правди і любові, що просто заздрити можна письменникові з таким ясним світоглядом, з такими надіями на людину, на її потенціальну здатність до добра”.

Твори Д. Марковича з повною підставою можна назвати школою мистецтва, добра, любові і людинознавства. Тому творча спадщина його нині є художнім відкриттям, що несе в собі неповторний заряд духовного, інтелектуального й емоціонального впливу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

ДМИТРО МАРКОВИЧ


задивляюсь у твої зіниці
ДМИТРО МАРКОВИЧ