ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ – Трумен Капоте

Трумен Капоте

ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Ендрю Ліндону присвячую

Вчора вечірній автобус переїхав міс Боббіт. Я навіть не знаю,

Що в таких випадках кажуть: зрештою, їй було тільки десять

Років; одне я можу сказати напевно – в нашому містечку ніхто

Її не забуде. Хоча б уже тому, що міс Боббіт була не така, як

Усі,- ми це побачили відразу, як тільки вона у нас з’явилася.

А з’явилась вона рік тому, приїхала із своєю матір’ю тим самим

Вечірнім міжміським з Мобіла. Ми саме святкували день народ-

Ження мого двоюрідного

брата Біллі Боба, і майже всі хлопці

Й дівчата з нашого містечка зібрались у нас. Ми сиділи розморені

На веранді – хто з фруктовим морозивом, хто з шоколадним кек-

Сом, коли цей автобус вимчав у хмарі куряви з-за Могильного

Повороту. Того літа не випало жодного дощу; скрізь і на всьо-

Му лежав іржавий порох, і знята машиною курява, бувало, година-

Ми висіла в нерухомому повітрі над шляхом. Тітка Ел присяга-

Лась – якщо найближчим часом шлях не заасфальтують, пере-

Беруся, мовляв, на узбережжя; але ми чули це від неї вже

Не один рік.

Отож, ми мліли на веранді, й морозиво тануло на

блюдцях,

І тільки-но я, пригадую, подумав: “От би зараз сталося щось незви-

Чайне”,- як воно сталося: з хмари рудої дорожньої куряви вийшла

Міс Боббіт. Тендітна дівчинка в чепурному накрохмаленому плат-

Тячку, вона крокувала по-дорослому манірно, однією рукою впер-

Шись у бік, а на другій несучи старомодну парасольку. За нею

Шкандибала її мати – сутула розпатлана жінка із згаслими очима

Й голодною посмішкою. Вона тягла дві картонні валізи й патефон.

Ми всі на веранді просто заніміли – над нами в цю мить

Задзижчав осиний рій, але ніхто з дівчат і бровою не здвигнув,

Хоч за інших обставин вони зняли б страшенний гвалт. Усі

Зачаровано дивились на міс Боббіт та її матір, які саме підійшли

До хвіртки.

– Перепрошую,- гукнула міс Боббіт, і голос її, по-дитячому

Ніжний і по-дорослому мелодійний, можна було б порівняти з

Гарною шовковою стрічкою, а вимову, чітку і чисту,- з вимовою

Кінозірки чи вчительки,- ми б хотіли поговорити з кимось із

Дорослих.

Це, звичайно, стосувалося тітки Ел, а до певної міри й мене.

Але Біллі Боб і решта хлопців, хоч жодному з них не сповнилося

Й чотирнадцяти, потяглися до хвіртки слідом за нами. Очі в них

Були такі круглі, наче вони зроду ще не бачили дівчат. А втім,

Такої, як міс Боббіт, вони й справді не бачили. Як зауважила

Потім тітка Ел,- де це чувано, щоб отаке мале мазалося? Уста

В неї були яскраво-оранжеві, волосся – рожеве й кучеряве, як

Театральна перука, підмальовані очі мали не по-дитячому досвід-

Ченій вираз. А проте вона була сповнена гідності – тієї особливої

Гідності, яка нерідко притаманна сухорлявим леді, і, головне, вона

По-чоловічому прямо дивилася людям у вічі.

– Мене звуть міс Лілі Джейн Боббіт – міс Боббіт з Мемфіса,

Штат Теннессі,- урочисто виголосила вона.

Хлопці повтуплювались очима собі під ноги, а на веранді голос-

Но пирснула Кора Маккол, тодішня пасія Біллі Боба, і решта

Дівчат зайшлася дзвінким сміхом.

– Сільські діти,- промовила міс Боббіт з поблажливою по-

Смішкою й картинно крутнула на пальці парасолькою. – Ми з ма-

Тір’ю,- тут її непоказна супутниця рвучко кивнула головою, мов-

Ляв, ідеться про неї,- ми з матір’ю найняли тут помешкання.

Ми були б вам вельми вдячні, якби ви допомогли нам знайти той

Будинок. Він належить місіс Сойєр.

– А чого ж не допомогти,- озвалася тітка Ел.- Ось він, той

Будинок,- через дорогу.

Місіс Сойєр тримала єдиний у нашому містечку пансіон –

Високий, старий, похмурий будинок, дах якого був утиканий

Щонайменше двадцятьма громовідводами,- місіс Сойєр під час

Грози просто помирала зі страху.

Зробившись червоним, як яблуко. Біллі Боб раптом випалив:

– Даруйте, мем, але сьогодні така спека і, так би мовити,

Таке інше, то, може, завітали б до нас, перепочили б з дороги,

Скуштували нашого морозива?

І тітка Ел підхопила-авжеж, мовляв, ласкаво просимо, але

Міс Боббіт похитала головою:

– Щире вам мерсі, але я морозива не вживаю, бо від нього

Повніють.- І попростувала через дорогу, а її мати – слідом за

Нею, тягнучи валізи по курній землі. Пройшовши кілька кроків,

Міс Боббіт, однак, зупинилась і обернулась. Обличчя її споважні-

Ло, золотаві, як соняшники, очі потемніли, й вона трохи скосила

Їх, неначе пригадуючи завчений напам’ять вірш.- У моєї матері

Розлад мови, тож я змушена говорити за неї,- швидко проказала

Вона й тяжко зітхнула.- Моя мати – першокласна кравчиня;

Вона шила для дам з вищого товариства Мемфіса, Таллахассі та

Багатьох інших уславлених міст. Я певна, ви звернули увагу на

Моє плаття й гідно оцінили його. Кожен стібок у ньому зроблений

Руками моєї матері. Мати може скопіювати будь-який фасон, а

Нещодавно журнал “Порадник господарки” відзначив її премією

В розмірі двадцяти п’яти доларів. Моя мати, крім того, майстерно

Плете спицями й гачком, а також вишиває й мережить. Якщо вам

Треба щось пошити, будь ласка, звертайтеся до моєї матері. І пере-

Кажіть це, будь ласка, своїм друзям і родичам. Дякую.

По тому вона пішла, шурхочучи своїм накрохмаленим плат-

Тячком.

Кора Маккол і решта дівчат скисли й спохмурніли. З гого, як

То одна, то друга смикала себе за косу, видно було, що настрій їм

Геть зіпсовано.

– Я міс Боббіт,- скривившись, передражнила Кора.- А я

Принцеса Єлизавета, ось я хто, ха-ха-ха! І те плаття на ній,- ска-

Зала Кора,- то просто накрохмалена ганчірка. Я особисто замов-

Ляю всі свої плаття з Атланти, а ще в мене є пара черевичків

З Нью-Йорка, а срібну каблучку з бірюзою мені привезли аж із

Мехіко-сіті, із самої Мексіки.

Тітка Ел покартала дівчат – мовляв, не можна так лихослови-

Ти про таку саму дитину, як ви, та ще й нетутешню, але дівчата

Вже навперебій верзли казна-що, і дехто з хлопців – отих дурні-

Ших, які самі мали б ходити в спідницях,- підтакував їм і доба-

Лакався до такого, що тітка Ел спаленіла й гримнула:

– Ану цить мені, бо зараз же всіх розжену та ще й батькам

Поскаржуся!

Але вона не встигла виконати своєї погрози, бо в цю мить

На веранді будинку Сойєрів з’явилася міс Боббіт у новому і вже

Зовсім дивовижному вбранні.

Поки дівчата перетирали на зубах міс Боббіт, Біллі Боб, Прі-

Чер Стар та інші старші хлопці сиділи мовчки, не зводячи зату-

Манених, замріяних очей з будинку, в якому вона зникла. Тепер

Же вони посхоплювались і, мов сновиди, посунули до хвіртки.

Кора Маккол зневажливо пирхнула й відкопилила губу, але

Решта гостей, і я з ними, попідводилась і вмостилася на сходах

Веранди.

Міс Боббіт не звертала на нас ніякісінької уваги. В сойєрів-

Ському саду темно від шовковиць, і, крім шипшини й трави, під

Ними нічого більше не росте. Іноді після дощу шипшина духмяніє

Так, що аж у нашому домі чути. А посеред двору там стоїть

Сонячний годинник – місіс Сойєр спорудила його в 1912 році над

Тим місцем, де закопала свого улюбленого бостонського бульдога

Сонечка. Пес подох після того, як вихлебтав відерце фарби. Отож,

Міс Боббіт з патефоном на руках величною ходою зійшла з веран-

Ди, поставила патефон на сонячний годинник, покрутила ручку

Й пустила пластинку – вальс із “Графа Люксембурга”. На той час

Уже завечоріло, настала година світлячків, коли в повітрі розли-

Вається синява і птахи, збиваючись у зграйки, стрілами влітають

У крони дерев. Перед грозою листя й квіти немовби яскравішають

І випромінюють власне світло; отак і міс Боббіт у коротенькій,

Схожій на пушок, білій спідничці, з блискотливою стрічкою із

Золотої парчі у волоссі, здавалось, уся світилась у темряві, що

Огортала її. Вигнувши над головою руки з пониклими, мов лілії,

Пальцями, вона стала навшпиньки й простояла так досить довго;

І тітка Ел сказала: “Ти ба, яка розумниця!” Потім дівчинка

Почала кружляти під музику, коло за колом, коло за колом, аж

Тітка Ел сказала: “Ой, у мене вже голова обертом іде!” Зупиня-

Лася міс Боббіт тільки для того, щоб завести патефон.

Уже й місяць закотився за гору, й віддзвеніли дзвіночки, що

Скликали дітлахів на вечерю, і всі хлопці й дівчата розійшлися

По домах, і розтулив свої пелюстки нічний ірис, а міс Боббіт усе

Кружляла й кружляла дзигою в темряві.

Потім ми кілька днів не бачили її, зате до нас почав учащати

Прічер Стар. Він приходив уранці, а додому йшов тільки увечері.

Прічер – худий, як тріска, хлопчина з буйною копицею рудого

Волосся. В нього одинадцятеро братів і сестер, але навіть вони

Його бояться – вдача в нього люта, і все містечко знає, що його

Краще не зачіпати, бо, завівшись, він за себе не відповідає; четвер-

Того липня минулого року Прічер так віддухопелив Оллі Овертона,

Що того довелося везти до лікарні в Пенсаколу, а іншого разу

Він спересердя відкусив мулові піввуха – відкусив, пожував і

Виплюнув. Поки Біллі Боб не роздався в плечах, не убрався в

Силу, Прічер і над ним збиткувався, як міг: то накидає йому

Реп’яхів за комір, то утре перцю в очі, то пошматує шкільні

Зошити. Але тепер вони просто нерозлийвода – і поводяться, і

Говорять, і думають однаково, а іноді зникають разом на кілька

Днів і вештаються бозна-де.

Але в ті дні, коли міс Боббіт не виходила, вони весь час крути-

Лися перед її домом – то стріляли з рогаток по горобцях, що

Сідали на телефонні стовпи, то горлали пісні під гаванську гітару

Біллі Боба:

Напиши, що кохаєш.

Мені почерк твій сниться.

Напиши на адресу:

Бірмінгемська в’язниця.

Горлали вони несамовито; дядько Біллі Боб – він у нас окруж-

Ний суддя – запевняв, що чує їх аж у будинку правосуддя. Але

Міс Боббіт їх не чула, а якщо й чула, то взнаки не давала –

Жодного разу не показувалася в дверях.

А потім місіс Сойєр прийшла до нас позичити чашку цукру

Й наторохтіла всякої всячини про своїх нових пожильців.

– Чуєте,- казала вона, округлюючи блискучі, як у курки,

Очиці,- татечко їхній, виявляється, шахрай, атож, атож, дівчинка

Сама мені розповіла. І хоч би тобі почервоніла – ніякого сорому!

Каже, мій татечко найкращий у світі й співає він так, що будь-

Якого співака в штаті Теннессі за пояс заткне. Ну, тут я питаю,

Золотко, питаю, а де ж він, твій татко? А вона, і оком не змигнув^

Ши, відповідав, він, каже, відбував тюремне ув’язнення й останнім

Часом чомусь не пише. Я як почула, в мене руки-ноги похололи,

Їй-богу! Еге, міркую, тато в тебе шахрай, а мати хто? Не інакше,

Як чужоземка якась: весь час мовчить, наче в рот води набрала,

А іноді – по очах її бачу – не розуміє, що їй люди кажуть.

До того ж, чуєте, вони їдять усе сире. Сирі яйця. сиру ріпу, сиру

Моркву. А м’яса в рот не беруть. Мала мені каже, це, мовляв, для

Здоров’я корисно. Корисно, аякже! Через оту сирість вона, видно,

Й застудилася – з вівторка лежить у ліжку в гарячці.

Того самого дня тітка Ел, вийшовши полити свої троянди, поба-

Чила, що вони зникли. То були якісь особливі троянди, що при-

Значалися для виставки квітів у Мобілі, тож, природно, тітка Ел

Осатаніла. Зателефонувала шерифові й кричить у трубку:

– Ану, шерифе, негайно їдьте сюди. Хтось позрізав усі мої

“Леді Енн”. А я ж ті квіточки з ранньої весни плекала, серце й

Душу в них вкладала!

Коли шерифова машина зупинилася перед нашим домом, усі

Сусіди повиходили на веранди, а місіс Сойєр навіть перескочила

Вулицю до нашої хвіртки. Обличчя в неї було біле – але від

Кольдкрему.

– Тьху ти, господи,- сказала вона, страшенно розчарована

Тим, що у нас ніхто нікого не зарізав,- тьху ти, господи, та звідки

Ви взяли, що ваші троянди вкрадено? Біллі Боб приніс їх до мене

Власною персоною й попросив вручити отій малій Боббіт.

Тітка Ел зціпила зуби, мовчки підійшла до персикового дерева,

Зрізала добрячу гілляку й рушила вулицею, рикаючи: “Нну, Біллі

Боб! Нну, Біллі Боб!” Вона знайшла його в гаражі у Літуна –

Біллі Боб з Прічером спостерігали, як Літун розбирає мотор. Без

Зайвих слів тітка Ел ухопила хлопця за чуба й потягла додому,

Шмагаючи дорогою так, що тільки гілляка свистіла. Але змусити

Його вибачитися чи, тим більше, заплакати,- так і не змогла.

Коли тітка Ел нарешті випустила його, він забіг за будинок,

Видряпався на височенне горіхове дерево й забожився, що довіку

З нього не злізе. Вже батько його повернувся з роботи, вже й вече-

Ряти час, а він сидить собі на дереві. Батько з вікна гукає йому:

“Синку, ми на тебе більше не сердимося, злазь, вечеря холоне!”

Але Біллі Боб наче й не чує. Тоді вже тітка Ел підходить до

Дерева, притуляється до стовбура й каже голоском ніжним, як

Перший промінчик світанку: “Вибач, синку, я й сама знаю, що

Перестаралась. А вечеря сьогодні така смачна, синку,- і картоп-

Ляний салат, і варена шинка, і фаршировані яйця…” – “Відчепи-

Ся,-‘відповідає Біллі Боб,- не треба мені твоєї вечері, я тебе

Ненавиджу, очі б мої тебе не бачили”. Тут його батько каже: “Не

Можна так а матір’ю розмовляти”,- а тітка Ел, ясна річ, починає

Плакати. Стоїть під деревом, ллє сльози, подолом утирається й

Примовляє: “Я ж тебе люблю, синку… Через те й шмагаю… Якби

Не любила, то й не била б…” Тут листя горіха зашелестіло, Біллі

Боб повільно сповз додолу, і тітка Ел, скуйовдивши йому чуба,

Пригорнула його до себе. “Ну, мамо,- пробубонів він.- Ну,

Мамо…”

Після вечері Біллі Боб прийшов до моєї кімнати й кинувся

На ліжко у мене в ногах. Від нього пахло чимось кислим і солод-

Ким, від хлопців завжди так пахне, і мені стало страшенно шкода

Його, він був зовсім зажурений, навіть очі приплющив од зажури.

– Адже ж так заведено, хворим людям завжди посилають кві-

Ти,- проказав він, і то цілком слушно. І тут ми почули патефон,

Далеку мелодію вальсу, і нічний метелик залетів у вікно, линучи

В повітрі плавно й легко, як звуки музики. Вже стемніло, і ми не

Бачили, чи танцює міс Боббіт. Біллі Боб смикнувся на ліжку, не-

Мов од болю,- неначе в ньому розпрямилась якась пружина; але

Обличчя його раптом проясніло, й запухлі хлоп’ячі очі

Заяскрілись.

– Яка вона гарна,- прошепотів він.- Я й не знав, що такі

На світі бувають. Ет, чого там – я б задля неї не тільки тут –

У Китаї всі троянди пообривав.

Прічер теж ладен був пообривати всі троянди в Китаї. Він

Уклепався так само, як Біллі Боб. Але міс Боббіт не помічала їх.

Єдине, чого ми від неї сподобилися,- це одержали записку на ім’я

Тітки Ел з подякою за троянди. День по дню вона просиджувала

На веранді, виряджена, як лялечка,- вишивала, розчісувала куче-

Рі або читала словник Вебстера; з усіма однаково стримана, але

Чемна й привітна: ти їй “добридень” – і вона тобі “добридень”.

І все-таки хлопці ніяк не наважувалися підійти до неї й загово-

Рити; здебільшого вона просто ігнорувала їх, хоч вони аж із

Шкури пнулись, аби привернути її увагу. Які тільки коники вони

Не викидали: боролися посеред вулиці, Тарзанами стрибали з

Дерева на дерево, витівали ідіотські трюки на велосипедах. На них

Боляче було дивитись.

Що ж до дівчат, то деякі з них по два-три рази па годину

Проходили повз будинок Сойєрів, прагнучи, щоб міс Боббіт бодай

Поглядом визнала їхнє існування. Серед них були Кора Маккол,

Мері Мерфі-Джонс, Дженіс Екерман. Але міс Боббіт і до них

Виявляла цілковиту байдужість. Кора перестала розмовляти з Біллі

Бобом, а Дженіс – з Прічером. Дженіс навіть надіслала Прічерові

Листа, написаного червоним чорнилом на папері з мережаною

Облямівкою – ти, мовляв, негідник, яких світ не знав і слів нема

Описати, і вважай, що ми більше не заручені, і можеш забрати

Назад чучело білки, яке ти мені подарував. Прічер, вирішивши,

Як потім він сам пояснював, закінчити все по-доброму, зупинив

Дженіс, коли вона вже вкотре проходила повз наш дім, і сказав

Їй: гаразд, мовляв, якого біса, коли ти так хочеш, то можеш зали-

Шити оту білку собі,- а потім ніяк не міг утямити, чому Дженіс

Раптом розревлася й побігла геть.

Одного дня хлопці зовсім показились. Біллі Боб вирядився

В батькову, з війни привезену, військову форму, а Прічер вийшов

На вулицю без сорочки, намалювавши на грудях старою губною

Помадою тітки Ел голу красуню. Виглядали вони як пара справж-

Нісіньких недоумків, але міс Боббіт, яка мліла на гойдалці в саду,

Тільки позіхнула, побачивши їх.

Час був полуденний, на вулиці – ні душі, крім кольорової дів-

Чинки, по-дитячому пухкенької і схожої на круглий льодяник.

Вона несла відерце ожини, мугикаючи собі під ніс пісеньку. Хлопці

Покружляли навколо неї, мов гедзі, а тоді взялися за руки, загоро-

Дили їй дорогу й зажадали мита.

– Що таке мито? – злякалася дівчинка.- Я не знаю, що таке

Мито. Чого вам треба, містере?

– Ходім до комори, там розберемося,- процідив крізь зуби

Прічер.- Там ми враз порозуміємося.

Дівчинка насупилася, знизала плечима й відповіла:

– Отакої, яка ще комора.

Тут Біллі Боб перекинув її відерце, вона заверещала, мов

Порося, й нахилилася, щоб зібрати ягоди, даремно сподіваючись,

Що Зможе врятувати їх, і тоді Прічер, який інколи самого сатану

Може переплюнути, копнув її ногою в одне місце. Дівчинка гепну-

Лася, мов кусень драглів, на ожину, розсипану в дорожній куряві.

Ту ж мить міс Боббіт вилетіла на вулицю, грізно сварячись підня-

Тим вказівним пальцем. Підбігши, вона, мов та шкільна вчителька,

Плеснула в долоні, тупнула ногою й проказала:

– Ви що ж, забули, що джентльмени існують для того, щоб

Захищати дам? Невже ви гадаєте, що в Мемфісі, Нью-Йорку, Лон-

Доні, Голлівуді чи Парижі хлопці поводяться в такий от спосіб?

Біллі Боб з Прічером сховали руки в кишені й позадкували.

А міс Боббіт допомогла кольоровій дівчинці підвестися, обтрусила

Її, витерла їй очі й, тицьнувши їй у руки свою хусточку, звеліла

Висякатись.

– Гарне мені діло,- сказала вона,- весела історія, коли дамі

Серед білого дня вже не можна вийти на вулицю.

Потім вона повела кольорову дівчинку до себе, й вони сіли

Разом на веранді. Відтоді протягом цілого року міс Боббіт і оте

Слонятко на ім’я Розальба Кіт не розлучалися. Спочатку місіс

Сойєр полізла в пляшку – чого це, мовляв, Розальба унадилася

До нас. Вона й тітці Ел скаржилась – аж душу, казала, вивертає,

Як побачу, що ота чорнопика маніжиться посеред моєї веранди,

В усіх перед очима. Але міс Боббіт була, видно, наділена якоюсь

Магічною силою; якщо вже вона починала щось, то домагалася

Свого. Щира безпосередність поєднувалася в ній з якоюсь урочи-

Стою серйозністю, і на людей це діяло безвідмовно. Наприклад, усі

Крамарі в нашому містечку спочатку вишкіряли зуби, називаючи

Її “міс Боббіт”; але потроху посмішки ті зникли, а слово “міс”

При її прізвищі залишилося, і коли вона, крутячи парасолькою,

Гордо проходила повз крамниці, їхні власники вітали її солідними,

Поважними кивками. Міс Боббіт заявляла всім, що Розальба – її

Сестра, і спершу це теж давало поживу жартунам, але поволі й до

Цієї вигадки звикли, й ніхто з нас більше не хихикав, чуючи, як

Вони гукають одна до одної: “Сестричко Розальбаї”, “Сестричко

Боббіт І”

А тим часом сестричка Розальба й сестричка Боббіт вражали

Нас усілякими дивацтвами. Річ у тім, що в нашому містечку роз-

Велася сила-силенна собак усіх порід – і тер’єрів, і спаньєлів,

І вівчарок. Поки сонце високо в небі, вони сонливішії зграями,

По п’ять-десять у кожній, трюхають гарячими, безлюдними вули-

Цями – ждуть не діждуться ночі. А тільки-но стемніє й зійде

Місяць, вони починають вити, й тужливі заводи їхні чути цілісінь-

Ку ніч: хтось помирає, хтось уже помер. Отож, міс Боббіт поскар-

Жилася шерифові: деякі собаки, мовляв, уподобали собі місце в неї

Під вікном, а вона спить чутко, і це по-перше; але головне – і

Сестричка Розальба теж такої думки,- це ніякі не собаки, а нечи-

Ста сила. Природно, шериф пустив її скаргу повз вуха, і тоді

Міс Боббіт узяла цю справу в свої руки. Одного ранку, після

Особливо багатоголосого собачого концерту, міс Боббіт вийшла на

Вулицю в супроводі Розальби, яка несла кошик для квітів, ущерть

Наповнений каменюками. Угледівши собаку, вони зупинялись, і міс

Боббіт уважно придивлялася до нього; інколи вона хитала головою,

Але частіше кивала: “Так, сестричко Розальба, це один з них!”;

Тоді сестричка Розальба брала каменюку з кошика і, люто роз-

Махнувшись, поціляла пса межи очі.

А ще була історія з містером Гендерсоном, який наймав задню

Кімнатку в пансіоні місіс Сойєр. Цей містер Гендерсон – жилавий

Злостивий дідок – ще донедавна самотужки шукав нафту в Окла-

Хомі; але тепер йому вже під сімдесят, і, як нерідко буває з літніми

Людьми, він весь час прислухається до свого шлунка. А крім того,

Він запійний п’яниця. Отож, одного разу він запив на цілих два

Тижні й допився до чортиків: як почує, що міс Боббіт і сестричка

Розальба вийшли на веранду,- видирається сходами на горішню

Площадку й звідти горлає хазяйці, що в будинку завелися карлиці,

Які крадуть у нього туалетний папір. Уже, мовляв, на п’ятнадцять

Центів украли, і поки весь не поцуплять – не заспокояться.

Якось увечері, коли дівчата сиділи під деревом у саду, містер

Гендерсон вискочив надвір у самій нічній сорочці й почав за ними

Ганятися. “Я вам покажу, як красти! – гарчав він.- Я вам пока-

Жу туалетний папір, карлиці ви погані! Ану, хто-небудь, допомо-

Жіть, бо ці псючки весь папір у місті розкрадуть, до останнього

Клаптика!”

Біллі Боб з Прічером схопили Гендерсона, скрутили його й три-

Мали, доки приспіли дорослі, які почали його в’язати. Тут міс

Боббіт, яка доти виявляла дивовижне самовладання, заявила

Чоловікам, що у ни” виходять не вузли, а казна-що, і зголосилася

Зав’язати їх власноручно. Слід віддати їй належне – від її вузлів

У Гендерсона посиніли руки й ноги, і він потім цілий місяць

Не міг і кроку ступити.

Незабаром по тому міс Боббіт завітала до нас з візитом. Була

Неділя, я сидів удома сам – вся родина пішла до церкви.

– В церкві стоїть такий нестерпний запах,- сказала міс Боб-

Біт і, випроставшись на стільці, статечно згорнула на грудях

Руки.- Тільки, будь ласка, не думайте, що я безвірниця, місте-

Ре К.; життя мене навчило не сумніватися в тому, що бог існує –

І що диявол теж існує. І диявола не приборкаєш тим, що ходити-

Меш до церкви й слухатимеш, який він підлий, грішний і дурний.

Ні, полюби диявола, як полюбив Ісуса. Бо він особа могутня й

Робитиме тобі послуги, якщо знатиме, що ти на нього звірився.

Мені він не раз робив послуги – як-от у балетній школі в Мемфі-

Сі… Я там весь час заклинала диявола, щоб він допоміг мені

Одержати найкращу роль у щорічній виставі. До Ісуса звертатися

Однаково не було сенсу: я ж бо добре знаю, що танці анітрохи його

Не цікавлять. Власне, я зовсім недавно знову зверталася до дияво-

Ла, бо він єдиний тільки й може допомогти мені вибратися з цього

Закутка. А втім, як на те пішло, я тут і не живу. Думкою я весь

Час десь-інде, десь там, де всі танцюють,- знаєте, як на вулицях

Під час карнавалу, і де все гарне-гарнесеньке, як діти в день

Народження. Мій любий таточко казав, що я витаю в хмарах, та

Якби він сам частіше витав у хмарах, то його мрії, можливо,

Справдилися б і він би розбагатів. У тому-то й лихо з моїм таточ-

Ком – замість того, щоб полюбити диявола, він дозволив дияволові

Полюбити себе. Я в цих речах куди розумніша, бо знаю: вихід, який

Здається нам не найкращим, здебільшого виявляється наймудрі-

Шим. Переїхавши сюди, ми обрали не найкращий вихід, а. що я

Не можу продовжувати тут свою артистичну кар’єру, то мені треба

Тимчасово зайнятись яким-небудь маленьким побічним ділом.

Я ним і зайнялась. Я єдиний в окрузі агент по передплаті на цілий

Ряд солідних журналів, як-от: “Популярна механіка”, “Десятицен-

Товий детектив”, “Дитяче життя”. Зрозуміло, містере К., я завіта-

Ла до вас зовсім не для того, щоб вам щось накинути. Але в мене

Виникла одна ідея. Я подумала: оті два хлопці, що весь час

Байдикують на вулиці – зрештою, подумала я, вони ж чоловіки!

Як ви гадаєте, чи варто запропонувати їм піти до мене поміч-

Никами?

Біллі Боб і Прічер працювали на міс Боббіт у поті чола. І на

Сестричку Розальбу теж: вона заповзялася продавати якийсь кос-

Метичний засіб під назвою “Росинка”, й хлопці мали доставляти

Покупки її клієнткам. За день Біллі Боб так вимотувався, що

Не мав сили вечерю розжувати. Тітка Ел бідкалася: “Це просто

Жах, серце болить на тебе дивитись”, а потім, коли Біллі Боба

Звалив сонячний удар, вона заявила: “Все, годі, доведеться тобі

Розстатися з міс Боббіт”. Але Біллі Боб розбушувався так, що

Батькові довелося замкнути його; тоді він сказав, що вкоротить

Собі віку. Од нашої колишньої куховарки він чув: той, хто наїсть-

Ся капусти, добре присмаченої мелясою, потрапить прямісінько

На той світ. Ну, він і наївся й давай качатися в ліжку й волати:

– Ой помираю! Ой помираю, а вам усім начхати!

На зойки прийшла міс Боббіт і звеліла йому замовкнути.

– Нічого страшного в тебе нема, хлопчику,- сказала вона.-

Тобі просто болить живіт.

Потім вона зірвала з нього простирало й розтерла його,

Зовсім голого, з голови до ніг спиртом.

Тітка Ел, страшенно збентежена, сказала їй, що малим дівча-

Там не гоже таке робити, на що міс Боббіт відповіла:

-He знаю, гоже чи не гоже, але це чудово допомагає.

Хоч як тітка Ел намагалася після цього удержати Біллі Боба

Вдома – у неї нічого не виходило. Нарешті, його батько сказав;

– Ет, дай хлопцеві спокій, нехай живе своїм життям.

У фінансових справах міс Боббіт була бездоганно чесна. Комі-

Сійні Біллі Бобу й Прічеру вона відраховувала з точністю до

Цента й ніколи не дозволяла їм платити за неї в кондитерській

І в кіно.

– Краще прибережіть ці гроші,- казала вона їм.- Цебто

Якщо ви збираєтеся поступати до коледжу. Бо з вашими капустя-

Ними головами вам стипендії не бачити – навіть тієї, яку дають

Футболістам.

А проте саме через гроші Біллі Боб і Прічер розсварилися –

Хоч суть була, звісно, не в грошах, а в тому, що вони люто рев-

Нували один одного до міс Боббіт. Настав день, коли Прічер пора-

Див їй – не посоромившись присутності Біллі Боба! – уважніше

Вести свою бухгалтерію, бо він, мовляв, нюхом чує, що Біллі Боб

Віддав їй не всі зібрані з клієнтів гроші. “Брешеш, гаде!” –

Скрикнув Біллі Боб. Чистим боковим зліва він звалив Прічера

З сойєрівської веранди й стрибнув слідом за ним на грядку настур-

Цій. Та проти кощавих Прічерових ручиськ він був безсилий. Прі-

Чер навіть утер йому в очі піску.

Поки вони билися, місіс Сойвр, вихилившись з вікна горішньо-

Го поверху, клекотіла, мов орел-стерв’ятник, а сестричка Розальба

Заходилася реготом, раз у раз скрикуючи (невідомо тільки до

Кого): “Убий його! Убий його! Убий його!” Тільки міс Боббіт,

Видно, знала, що треба робити за таких обставин: схопила садовий

Шланг, підбігла до хлопців і давай поливати, стараючись засліпити

Їх, вибити з них дух. Прічер, відпльовуючись, насилу звівся на

Ноги, обтрусився, мов мокрий пес, і видихнув:

– Ох, серденько, серденько, пора вже тобі вибрати.

– Вибрати? Що саме? – гостро спитала міс Боббіт.

– Ох, серденько,- засапано прохрипів Прічер,- невже ти

Хочеш, щоб ми з коришем порішили один одного? Вибирай швид-

Ше, хто буде твоїм полюбовником.

– Ні, ви чули – “полюбовником”! – вигукнула міс Боббіт.-

І надало ж мені зв’язатись із сільськими дітьми! Ну, які з вас

Вийдуть бізнесмени? Затям собі, Прічере Стар: ніякий полюбовник

Мені не потрібен, а тим більше такий, як ти. Ти ж навіть не під-

Водишся, коли до кімнати заходить дама.

Прічер сплюнув собі під ноги й перевальцем підійшов до

Біллі Боба.

– Ходім,- сказав він, наче нічого й не було.- Вона безсер-

Дечна, їй тільки одного треба – двох коришів пересварити.

Здавалося, що мить – і між Біллі Бобом та Прічером віднов-

Ляться мир і злагода, але Біллі Боб, раптом опам’ятавшись, похи-

Тав головою й позадкував. Цілу хвилину дивилися вони один на

Одного, і за ту хвилину все світле, що було між ними, почорніло:

Тільки любов здатна на таку ненависть. Прічер усе зрозумів, і

Йому не залишилось нічого іншого, як піти. Знаєш, Прічере, такий

Ти був прибитий того дня, що в серці моєму вперше ворухнулася

Симпатія до тебе – такий худющий, жалюгідний і прибитий шкан-

Дибав ти тоді сам посеред безлюдної вулиці.

Біллі Боб з Прічером так і не помирилися; не те, щоб не

Хотіли, а не могли: не знаходилося якогось простого способу

Відновити дружбу. Але й позбутися цієї дружби вони були не

В силі; один завжди здав, що затіває другий, і коли Прічер завів

Собі нового приятеля, Біллі Боб довго ходив сам не свій: то все

В нього з рук падає, то раптом утне щось несосвітенне – скажімо,

Навмисне встромить палець в електровентилятор. Вечорами Прічер

Іноді зупинявся біля нашої хвіртки побалакати з тіткою Ел.

До нас усіх він ставився незмінно приязно,- гадаю, лише для

Того, щоб дозолити Біллі Бобу,- і навіть подарував нам на різдво

Величезну коробку лущених фісташок. Він і для Біллі Боба зали-

Шив подарунок. Виявилося, що в пакунку – книжка про Шерлока

Холмса, і на першій сторінці її виведено: “Дружба, що в’ється

Тоненьким плющем, в’яне під першим холодним дощем”.

– Зроду не бачив такої бридні,- сказав Біллі Боб.- Господи,

Ну і бовдурі

Але потім, хоч день був холодний, він зайшов за будинок,

Видряпався на свій горіх і просидів, скоцюрбившись, до вечора

Серед його по-грудневому блакитних гілок.

А взагалі, він ходив щасливий, бо щодня бачився з міс

Боббіт, а вона тепер виявляла до нього прихильність. Обидві вони

З сестричкою Розальбою ставилися до нього, як до чоловіка,-

Цебто дозволяли все для них робити. А зате – програвали йому

В бридж, ніколи не ловили на брехні й терпляче вислухували всі

Його хвастощі. То була. щаслива пора. Але початок шкільних

Занять приніс нові неприємності. Міс Боббіт відмовилася ходити

До школи.

– Це смішно,- сказала вона директорові школи містеру Коп-

Ленду, коли він прийшов з’ясувати, чому вона не з’являється.-

Це просто смішно. Я вмію читати й писати, і багато хто в цьому

Місті мав нагоду пересвідчитися, що лічити гроші я теж умію.

Ні, містере Копленд, зваживши все, ви самі зрозумієте, що в нас

Обох нема на це ні часу, ні снаги. Зрештою, все зведеться до

Того, хто перший відступиться – ви чи я. А крім того, чого ви

Можете мене навчити? От якби ви зналися на балеті, то була б

Інша річ, але за даних обставин, підкреслюю, містере Копленд,

За даних обставин нам краще дати одне одному спокій.

Містер Копленд ладен був з нею погодитися. Але все містечко

Вважало, що міс Боббіт слід всипати перцю. Горас Дізлі вмістив

У своїй газетці статтю під назвою: “Трагічна ситуація”. Інакше

Як трагічною не назвеш ту ситуацію, писав він, коли маленька

Дівчинка кидає виклик конституції Сполучених Штатів,- не знаю

Чому, але він приплутав сюди саме конституцію. Стаття завершу-

Валася запитанням: “Чи зійде це їй з рук?”.

Їй це зійшло з рук. І сестричці Розальбі теж. А втім, оскільки

Сестричка Розальба була кольорова, нікого не обходило, вчиться

Вона чи ні. Зате Біллі Бобу відкрутитися не пощастило – дове-

Лося таки сісти за парту. Але користі від цього не було ніякої –

З таким самим успіхом він міг би сидіти і вдома. За перший же

Тиждень він схопив три одиниці, встановивши тим самим особи-

Стий рекорд. Хлопець він взагалі тямущий, і пояснювалося це,

Видно, тільки тим, що поряд не було міс Боббіт; без неї він завжди

Був якийсь напівсонний. А якщо не куняв, то бився – приходив

Зі школи то з підбитим оком, то з розбитою губою, то накульгуючи.

Він нікому нічого не розповідав про ці бійки, але міс Боббіт не

Треба було нічого пояснювати – вона й сама здогадувалась, у чім

Річ.

– Я знаю, ти золото, Біллі Боб. І дуже ціную тебе. Але не

Треба через мене битися. Звісно, люди мелять про мене всілякі

Дурниці, але я ті дурниці сприймаю як компліменти. Бо глибоко

В душі всі вони вважають, що я найчудовіше в світі створіння.

І вона мала рацію. Кому ж бо цікаво ганити людину, яка

Нікому не подобається?

Але, по суті, ми не мали справжнього уявлення про те, яка

Міс Боббіт чудова, поки в нашому містечку не з’явився один тип,

Що називав себе Менні Пройд. Про появу його ми довідалися

Наприкінці лютого з яскравих афіш, розклеєних в усіх крамницях

Містечка.

ПОКАЗУЄ МЕННІ ПРОЙД

КИЦЯ-ТАНЦІВНИЦЯ ТАНЦЮЄ БЕЗ СПІДНИЦІ

І нижче дрібнішим шрифтом:

А також сенсаційна аматорська програма –

Виступають ваші сусіди.

Перша премія – гарантована кінопроба в Голлівуді.

Все це мало відбутися наступного четверга. Ціна квитка –

Долар; за тутешніми поняттями – чималі гроші. Але такі спокус-

Ливі видовища нам пропонують раз на сто років, і тому встояти

Не міг ніхто, і взагалі всі наче подуріли. Нероби-завсідники заку-

Сочної цілий тиждень вправлялися в непристойних дотепах, що

Стосувалися, головним чином, киці без спідниці – нею виявилася

Не хто інша, як місіс Менні Пройд. Отаборилися Пройди за кіль-

Ка миль од містечка, в Чаклвудському туристському кемпінгу, але

До містечка наїжджали щодня – кружляли в старому “пакарді”,

На всіх чотирьох дверцятах якого красувалось ім’я його власника.

Місіс Пройд була язиката руда жінка з грубим обличчям, хижим

Ротом і очима; досить висока на зріст, вона, проте, здавалася

Маленькою поряд з її кремезним сигароподібним чоловіком.

За штаб-квартиру Пройди обрали собі більярдну, й щодня по

Обіді їх можна було там знайти – вони попивали пиво й переки-

Далися дотепами з місцевими гультяями. Незабаром виявило-

Ся, що ділові інтереси Менні Пройда не обмежувалися лицедій-

Ством. Він підробляв також як вербувальник. Спочатку натяками,

А потім і напрямки він дав зрозуміти, що за винагороду в сто

П’ятдесят доларів може забезпечити будь-якому заповзятливому

Хлопцеві першокласну роботу на суднах, що возять фрукти з Пів-

Денної Америки до Нового Орлеана. “Така нагода випадає раз

У житті”,- примовляв він.

На той час у нас не знайшлося б і двох хлопців, які могли б

Похвалитися власною п’ятіркою, а проте чоловік десять стяглися-

Таки на потрібну суму. Ада Віллінгем оддала синові все, що від-

Клала на кам’яного ангела, якого хотіла встановити на могилі

Чоловіка, а батько Ейсі Трампа продав на корені весь свій урожай

Бавовни.

Але що робилося в день вистави! Того дня люди забули про

Все – і про заставні, і про брудні тарілки в кухонній раковині.

“Господи, ми наче до опери зібралися,- сказала тітка Ел.- Всі

Такі чепурні, такі напахчені, так сяють”.

“Одеон” не знав такого напливу публіки від дня його відкрит-

Тя, коли хазяїн його влаштував аукціон столового срібла. Майже

В кожного хтось із родичів мав виступити в аматорській програмі,

Тож хвилювалися всі. Ми хвилювалися за міс Боббіт. Біллі Боб

Сидів як на жару: знову й знову він наказував нам, щоб ми не

Аплодували нікому, крім неї, а коли тітка Ел зауважила, що це

Було б нечемно, він учинив маленьку істерику. Потім його батько

Купив нам усім по пачці кукурудзяних пластівців, але Біллі Боб

До своєї навіть не доторкнувся – сказав, що не хоче ялозити

Руки, а заразом і нас попросив не шарудіти й не хрумкати, коли

На сцену вийде міс Боббіт.

Між іншим, до останньої хвилини ми й гадки не мали, що

Вона виступатиме. А тим часом, нічого несподіваного в цьому,

Звичайно, не було, і з деяких ознак про це можна було б здогада-

Тися наперед – хоча б з того, що вона вже кілька днів не являла

Носа із сойєрівського будинку, а патефон грав мало не до ранку

І тінь її кружляла на шторі, і з того таємничого й поважного

Виразу, який з’являвся на обличчі сестрички Розальби щоразу, як

Її розпитували про здоров’я сестрички Боббіт.

Отож, її ім’я стояло в програмі, і не десь наприкінці, а другим,

Але вона чомусь не з’являлася дуже довго. Спочатку на сцену

Вийшов Менні Пройд – волосся напомаджене, хитрі очиці так

І бігають – і почав сипати масними анекдотами, раз у раз сплес-

Куючи в долоні й регочучи. Тітка Ел оголосила: якщо він роз-

Повість ще один такий анекдот, вона встане й піде звідси; він,

Звісно, розповів, а вона, звісно, не пішла. Перед міс Боббіт висту-

Пило одинадцять чоловік, серед них – Юстасія Бернстайн, яка

Імітувала кінозірок так, що всі вони були викапана Юстасія Берн-

Стайн, і прибулий з якогось глухого закутка старий капловухий

Дивак містер Бастер Райлі, що виконав на пилі “Вальсує Матіль-

Да”. З-поміж тих одинадцятьох дідок цей зірвав найбільше оплес-

Ків, хоча публіка загалом нагороджувала всіх учасників щедрими

Оваціями. Власне, лише Прічер Стар, який сидів за два ряди

Попереду від нас, після кожного виступу ревів віслюком: “Гань-

Ба-а! Ганьба-а!” Тітка Ел заприсяглася, що довіку з ним більше

Не розмовлятиме. Аплодував він тільки міс Боббіт.

Без послуг диявола, видно, тут знову не обійшлось, але міс

Боббіт їх заслужила. Коли вона вийшла з-за лаштунків, погой-

Дуючи стегнами, струшуючи кучерями, поводячи очима, зразу

Стало ясно, що це буде номер не з її класичного репертуару.

Граціозно притримуючи над колінками свою небесно-блакитну

Спідничку, вона пропливла через усю сцену в швидкій чечітці.

Біллі Боб ляснув себе по стегну й захоплено пробурмотів: “Ну,

Дає! Зроду такої краси не бачив”,- і тітці Ел довелось погодити-

Ся, що міс Боббіт сьогодні справді прекрасна. Дівчинка тим часом

Зробила пірует, і глядачі в захваті зааплодували. Підбадьорена,

Вона пішла кружляти по сцені, стиха командуючи: “Швидше!

Швидше!” піаністці міс Аделаїді, хоч та вкладала в гру весь

Свій талант учительки співів недільної школи.

Тато мій живе в Китаї,

На Гаванях живе мати…

Доти ми ще жодного разу не чули, як вона співає; виявилося,

Що голос у неї різкий і дряпучий, як наждак.

…Мої персики доспіли –

Можеш їх поцілувати! 0-хо-хо!

Тітці Ел аж дух забило. Вдруге їй забило дух, коли міс Боббіт,

Пройшовшись вихилясом, задерла спідничку й показала публіці

Блакитні мережані трусики, за що хлопці нагородили її майже

Всіма схвальними свистками, наготованими для киці-танцівниці,

Що танцює без спідниці. (І, як ми згодом переконалися, правильно

Зробили, бо під звуки фокстроту “Все, що маю, все, що маю,

Я учителю віддам” і вигуки “гоп-ля, гоп-ля-ля” та дама просто

Трясла тілесами, прикритими купальником).

Але тріумфальний виступ міс Боббіт не скінчився на тому, що

Вона повихляла задком. Під пальцями міс Аделаїди рояль урочи-

Сто зарокотав, на сцену вибігла сестричка Розальба із запаленою

Петардою в руці й подала її міс Боббіт, яка саме робила шпагат,

І шпагат у неї теж вийшов, і ту ж мить петарда вибухла черво-

Ними, білими та синіми кулями, а нам усім довелося підвестись,

Бо міс Боббіт на все горло затягла “Зоряно-смугастий прапор”.

Тітка Ел потім казала, що це було одне а найпам’ятніших видо-

Вищ, бачених нею на американській сцені.

Ясна річ, міс Боббіт заслуговувала на кінопробу в Голлівуді,

А що її визнали переможницею конкурсу, то шлях на екран їй було

Відкрито. Менні Пройд так і сказав їй: “Золотко,- сказав він,-

Кому, як не тобі, бути кінозіркою!” Але наступного дня він

Ушився, не залишивши по собі нічого, крім щедрих обіцянок.

– Стежте за поштою, друзі мої, чекайте моїх листів,- сказав

Він хлопцям, у яких узяв гроші, і те саме сказав він міс Боббіт.

Листи до нашого містечка привозять тричі на день, і тричі

На день на пошті збиралася весела й галаслива юрма. Щоразу,

Однак, вона ставала і менш веселою, і менш галасливою. Як трем-

Тіли в хлопців руки, коли до їхньої поштової скриньки падав

Лист! Та дні спливали, й обличчя хлопців кам’яніли від безнадії.

Кожен знав, що думають інші, але ніхто не наважувався вимовити

Це вголос, навіть міс Боббіт. Нарешті поштмейстерша Петтерсон

Висловилася напрямки.

– Цей тип – шахрай,- сказала вона,- я з першого погляду

Зрозуміла, що він шахрай, і я більше не можу дивитись на ваші

Фізіономії, ще один такий день – і я застрелюся.

Наприкінці другого тижня міс Боббіт вивела хлопців із стану

Заціпеніння. Доти вона теж ходила, мов у воду опущена, сама

На себе не схожа, але наприкінці другого тижня, після того, як

Була розібрана вечірня пошта, міс Боббіт знову сповнилася бурх-

Ливої енергії.

– Ну, все, хлопчики. Беремо закон у свої руки,- оголосила

Вона й повела весь гурт до себе додому.

Там відбулася нарада засновників “Клубу вішателів Менні

Пройда”, організації, що трохи в культурнішій формі існує й

Понині, хоча Менні Пройда вже давно спіймали і, фігурально

Кажучи, повісили. Домоглася цього, звичайно, міс Боббіт. Протя-

Гом одного тижня вона настрочила понад триста листів з описом

Прикмет Менні Пройда й розіслала їх усім шерифам Півдня; крім

Того, вона написала до газет усіх більш-менш великих міст, і листи

Її привернули увагу широкої публіки. Внаслідок цього “Юнайтед

Фрут компані” запропонувала чотирьом хлопцям із тих, що їх

Обібрав Менні Пройд, роботу, про яку вони мріяли, а по весні

Менні Пройд був заарештований в Апгаї, штат Арканзас, за спро-

Бу повторити той самий старий трюк, і організація “Життєрадісні

Дівчата Америки” нагородила міс Боббіт значком “За благородний

Вчинок”. Не знаю чому, але міс Боббіт довела до загального відо-

Ма, що вона зовсім не в захваті від цієї нагороди.

– Не подобається мені ця організація,- заявила вона.- У них

Одна радість: дудіти в сурми з ранку й до вечора. По-моєму, це

І не благородно, і не жіночно. Та й, зрештою, що таке благородний

Вчинок? “Не будемо лицемірити: благородний вчинок робиться для

Того, щоб тобі віддячили тим самим.

Приємно було б повідомити тут, що вона помилялася й що

Інша, бажана винагорода, якої вона зрештою домоглася, була їй

Вручена від щирого серця й на знак любові. Та, на жаль, усе

Було не так. З тиждень тому всі хлопці, що мали нещастя зв’яза-

Тися з Менні Пройдем, одержали від нього чеки на видурені суми,

І, довідавшись про це, міс Боббіт з’явилася на засідання “Клубу

Вішателів”, яке відбувається тепер щочетверга й зводиться, власне,

До гри в покер за кухлем пива.

– От що, хлопчики,- почала вона без зайвих слів,- ніхто

З вас не сподівався знов побачити свої гроші. Але вони до вас

Повернулись, і тепер вам слід вкласти їх в якесь вигідне діло –

Наприклад, в мене.

Пропозиція її полягала ось у чому: хлопці скидаються й опла-

Чують її поїздку до Голлівуда; за це вона, ставши кінозіркою

(а ждати цього доведеться недовго), довіку відраховуватиме їм

Десять відсотків од своїх гонорарів і, отже, зробить їх усіх бага-

Тими людьми.

– Принаймні місцевого калібру,- додала вона.

Жоден хлопець не хотів оддавати гроші, та коли міс Боббіт

Дивиться тобі в очі, хіба повернеться язик сказати їй “ні”?

З понеділка зарядив дощ, удень по-літньому веселий, прониза-

Ний сонцем, але вночі похмурий і наповнений звуками – стукотом

Крапель по листю, хлюпотом ринв, дріботінням лап якихось без-

Сонних істот.

Біллі Боб насторожі, й очі в нього сухі, але ходить він якийсь

Ніби заморожений, і говорить через силу, витягти з нього слово

Не легше, ніж розгойдати наш церковний дзвін. Важко дається

Йому від’їзд міс Боббіт. Важко, бо вона була для нього не тільки

Безтямним хлоп’ячим коханням, а чимось навіть більшим. Усі його

Дивацтва – і втечі на горіхове дерево, і любов до книжок, і добро-

Та до людей аж до готовності терпіти від них образи – це теж

Була міс Боббіт. І те потаємне, що він ховав од усього світу в

Своєму серці,- також була вона. А в темряві линула крізь дощ

Далека музика – ще будуть вечори, коли ми чутимемо її, хоча

Патефон мовчатиме; і в раптових зламах денного світла, в пере-

Ливах тіней міс Боббіт нечутно проходитиме перед нами по траві –

Мов яскрава шовкова стрічка, що має, розгортаючись, на вітрі…

Вона всміхалася до Біллі Боба, брала його за руку, навіть

Поцілувала його.

– Я ж не збираюся помирати,- казала вона.- Ти приїдеш

До мене, й ми зійдемо на високу гору й житимемо там усі разом:

Ти, і я, і сестричка Розальба.

Але Біллі Боб знав, що цього не буде, і коли крізь темряву

Долинала музика, він ховав голову під подушку.

А вчора день усміхнувся раптом дивною усмішкою, і це був

День її від’їзду. Над полудень вийшло сонце, принісши з собою

Ніжні пахощі гліцинії. Жовті троянди тітки Ел знову розквітли,

І вона, добра душа, сказала Біллі Бобу, що він може їх зрізати

Й віднести міс Боббіт на прощання. До вечора міс Боббіт проси-

Діла в себе на веранді, і весь час навколо неї юрмилися люди,

Що приходили побажати їй щасливої дороги. А вона, неначе при-

Чащатись зібралася,- була вся в білому, з білою парасолькою

В руках. Сестричка Розальба подарувала їй хусточку, але сама

Відразу ж її й позичила, бо весь час рюмсала й ніяк не могла

Заспокоїтися. Інша дівчинка принесла смажену курку – дарунок

У дорогу був би чудовий, якби дівчинка не забула ту курку випа-

Трати. Але мати міс Боббіт сказала: “Пусте. Курка – це курка”.

Знаменні слова, якщо зважити на те, що доти ми не чули від неї

Жодної думки.

Одне лиш усім псувало настрій: Прічер Стар уже кілька годин

Тинявся за парканом – то, стоячи на узбіччі над дорогою, грав

Сам із собою в орлянку, то ховався за дерево, паче не хотів,

Щоб його хтось помітив. Не дивно, що люди непокоїлися. Хви-

Лин за двадцять до прибуття автобуса він перевальцем підійшов

До нашої хвіртки й наліг на неї грудьми. Біллі Боб саме зрізав

Троянди; він зібрав уже стільки, що вистачило б на велике вогни-

Ще, і запах їхній ширився довкола, відчутний, як дотик вітру.

Прічер дивився на Біллі Боба, доки той не підвів голову. І коли

Вони глянули один одному в очі, знову замжичив дощик, дрібне-

Сенький, як водяний пил над морем, і забарвлений веселкою.

Не кажучи ні слова, Прічер підійшов до Біллі Боба, допоміг йому

Розділити троянди на два величезних букети, і вони разом вийшли

За хвіртку. По той бік вулиці розмова гула джмелиним роєм, та

Коли міс Боббіт побачила їх – і в того, і в того обличчя за букетом квітів схоже було на жовтий місяць,- вона збігла з веран-

Ди й кинулася через дорогу, простягаючи до них руки. Ми зрозу-

Міли, що зараз станеться, і ми закричали, наш крик громом роз-

Лігся в шелесті дощу, але міс Боббіт, яка бігла назустріч жовтим

Трояндовим місяцям, здавалось, не чула нас. Отоді вечірній авто-

Бус і переїхав її.

Фленнері О’Коннор

ДОБРУ ЛЮДИНУ ВАЖКО ЗНАЙТИ

Бабуся не мала бажання їхати у Флоріду. Вона хотіла відві-

Дати якогось родича на сході Теннессі й не пропускала жодної

Нагоди вплинути на Бейлі. Бейлі був її єдиний син, у якого вона

Й жила. Він сидів біля столу на краєчку стільця, схилившись над

Оранжевою спортивною сторінкою “Джорнела”.

– Ти глянь сюди, Бейлі,- сказала вона.- Ось на прочитай.-

Вона однією рукою вперлася в худе стегно, а другою потрусила

Газету над його лисиною.- Той тип, що прозиває себе Невдахою,

Втік з федеральної в’язниці і простує у Флоріду. Ти прочитай, що

Тут пишуть, що він зробив з тими людьми. Прочитай-но. Я ніза-

Що не повезла б дітей туди, де розгулює такий злочинець. Мене б

Потім довіку мучило сумління.

Бейлі так і не відірвав очей від своєї газети. Бабуся махнула

На нього рукою і обернулася до невістки – молодої жінки в шта-

Нях, з круглим, як капустина, невинним обличчям, пов’язаної

Зеленою хусткою, що її кінці стирчали на маківці, немов кролячі

Вуха. Вона сиділа на канапі й годувала дитину абрикосами з

Бляшанки.

– Діти вже бачили Флоріду,- сказала бабуся.- Тепер їх тре-

Ба повезти кудись інде, хай подивляться на світ, чогось навчаться.

А на сході Теннессі вони ніколи не були.

Невістка, здавалося, не слухала її, але восьмирічний Джон

Веслі, присадкуватий хлопчик в окулярах, сказав:

– Як ви не хочете їхати у Флоріду, то лишайтеся вдома.-

Він сидів на підлозі з своєю малою сестрою Джун Стар і читав

Комікси.

– Та вона й дня не лишиться вдома, хоч тії її озолоти,-

Сказала Джун Стар, не підіймаючи русявої голови.

– Ну добре, а що ви робитимете, коли той Невдаха вас спій-

Має? – спитала бабуся.

– Я йому як дам,- сказав Джон Веслі.

– Вона не лишиться вдома й за мільйон,- вела своєї Джун

Стар.- Боятиметься щось пропустити. Завжди, куди ми, туди

Й вона.

– Стривай-но, міс,- сказала бабуся,- я тобі нагадаю про це,

Коли ти проситимеш мене накрутити тобі коси.

Джун Стар відповіла, що її коси й так кучеряві.

Другого дня бабуся була готова швидше за всіх і перша сіла

В машину. Свій великий чорний саквояж вона прилаштувала в

Кутку, і він височів там, як голова гіпопотама. Під ним бабуся

Сховала кошик з котом Пітті Сінгом. Вона не мала наміру залишати

Кота самого; за три дні він без неї занидіє, а ще може ненароком

Зачепити котрийсь вимикач: на плиті й отруїтися газом. Бейлі,

Її син, не дозволяв брати кота в мотелі.

Бабуся розташувалася ззаду, а обабіч неї Джон Веслі й Джун

Стар. Бейлі й невістка з дитиною сіли спереду; вони вирушили

З Атланти у вісім сорок п’ять, і спідометр показував цифру 55 890.

Бабуся записала її: коли вони вернуться додому, всім буде цікаво

Знати, скільки ж миль вони здолали, от вона їм і скаже. Хвилин

За двадцять вони вже були на околиці міста.

Стара дама вмостилася зручніше, скинула білі нитяні рукавич-

Ки і поклала їх разом з сумочкою в заглибину біля задньої шибки.

Невістка була в тих самих штанях і в зеленій хустці, але бабуся

Вирядилась у темно-синій брилик з пучком білих фіалок і в темно-

Синю сукню в білу цятку. Комірець і чохли з білого серпанку

Закінчувалися мереживом, а біля викоту вона пришпилила напа-

Ханий пучок штучних фіалок. Часом би сталася аварія, то кожен,

Хто знайде її мертву на шляху, зразу побачить, що вона дама.

Бабуся заявила, що, на її думку, такого гарного дня тільки

Подорожувати: ні гаряче, ні холодно, і нагадала Бейлі, що макси-

Мальна швидкість п’ятдесят п’ять миль на годину і що за придо-

Рожніми щитами і в кущах ховаються патрульні – не встигнеш

Зменшити швидкість, як вони вже поженуться за тобою. Вона

Звертала їхню увагу на все, що їй здавалося цікавим: на Стоун-

Маунтін 1 , на голубе громаддя граніту, що часом височіло з обох

Боків дороги, на жовті глинясті узбіччя, порізані червоними про-

Жилками, і на вруна ярини, що рядками зеленого мережива

Вкривали поле. Дерева купалися в сріблясто-білім світлі, навіть

Найхирлявіші з них світилися. Діти читали комікси, а невістка

Заснула.

– Проїдьмо швидше Джорджію, хай вона щезне з очей,- ска-

Зав Джон Веслі.

– Якби я була хлопцем,- зауважила бабуся,- то ніколи не

Сказала б так про свій рідний штат. Теннессі відомий горами, а

Джорджія пагорбами.

– Теннессі – смердюче село,- сказав Джон Веслі.- І Джорд-

Жія також паскудний штат.

– Факт,- сказала Джун Стар.

– Колись,- мовила бабуся, сплітаючи тонкі вузлуваті паль-

Ці,- діти дужче шанували свій рідний штат і своїх батьків, та

Й взагалі все. Люди жили тоді справедливо. Ой гляньте, яке гар-

1- С т о у н-М а у н т і н – гранітна скеля поблизу міста Атланти в шта-

Ті Джорджія, на якій витесано пам’ятник героям громадянської війки

1861-1865 pp.

Ненько! – вигукнула вона, показуючи на негреня, що стояло на

Порозі халупи.- Правда ж, хоч малюй його? – додала вона.

Всі обернулися й глянули в задню шибку. Негреня помахало

Їм рукою.

– Він без штанів,- зауважила Джун Стар.

– Мабуть, у нього їх зовсім немає,- пояснила бабуся.-

В сільських негренят немає багато-чого з того, що є в нас. Якби

Я вміла малювати, я б його намалювала.

Діти помінялися коміксами.

Бабуся викликалась потримати дитину, й невістка передала її

Через спинку переднього сидіння. Вмостивши мале на колінах,

Бабуся гойдала його і розповідала про все, що вони минали. Вона

Закочувала очі, віддимала губи й тулилася сухим, зморщеним

Обличчям до гладенького, ніжного дитячого личка. Часом дитина

Дарувала їй непритомну усмішку. Вони проїхали повз лан, засія-

Ний бавовною, серед якого, ніби острівці, видніло п’ять чи шість

Обгороджених могил.

– Гляньте он туди! – показала бабуся на могили.- Там

Колись ховали родину плантатора. На кожній плантації раніше

Було своє кладовище.

– А де ж сама плантація? – спитав Джон Веслі.

– Все “Розвіяне вітром” ‘, ха-ха-ха,- пожартувала бабуся.

Діти докінчили свої комікси, дістали сніданок і почали їсти.

Бабуся з’їла бутерброд з маргарином та одну оливку і не дозво-

Лила дітям викинути крізь віконце порожню коробку й паперові

Серветки. Дітям стало нудно, і вони вигадали собі розвагу: одне

Вибирало хмару, а друге вгадувало, на що вона схожа. Джон

Веслі вибрав хмару, схожу на корову, і Джун Стар вгадала, що

То корова, але Джон Веслі, сказав, що то машина. Джун Стар

Заявила, що він грається нечесно, і вони затіяли бійку, штовхаючи

Одне одною поза бабусею.

Бабуся заявила, що розповість їм цікаву історію, якщо вони

Втихомиряться. Розповідала вона дуже театрально, закочувала

Очі, хитала головою. Коли вона ще була молодою дівчиною, роз’

Казувала бабуся, до неї залицявся містер Генрі Аткінс Май із

Джеспера в штаті Джорджія. Він був гарний на вроду, справжній

Джентльмен, і щосуботи приносив їй кавуна, вирізавши на ньому

Ножем своє прізвище: Г. А. Май. Та ось однієї суботи містер Май

Приніс їй кавуна, а вдома нікого не було. Він поклав його на ганку,

А сам сів у свій кабріолет і поїхав у Джеспер. Але той кавун їй

Не дістався, бо один негр побачив, що на ньому написано ГАМАЙ,

Та й згамав його.

Джона Веслі ця історія насмішила, він усе не переставав хихо-

Тіти, а Джун Стар заявила, що не бачить у ній нічого цікавого.

1- “Розвіяно вітром” – назва роману американської письменниці

М. Мітчсл (1900-1939), в якому змальовано розпад давнього плантатор-

Ського ладу в середині XIX ст. в США.

Вона б не вийшла заміж за того, хто дарує тільки кавуни

Щосуботи.

– І дарма,- сказала бабуся.- Містер Май був справжній

Джентльмен, до того ж купив акції кока-коли, тільки-но вони

З’явилися на біржі, і кілька років тому помер багатієм.

Вони зупинилися коло “Вежі” поласувати сендвічами з пече-

Ною яловичиною. “Вежа”, частково побілена, а частково оббита

Дошками будівля, де містилася бензоколонка й зала для танців,

Стояла на голому місці, зразу, коли виїхати з Тімоті. її господарем

Був товстун на прізвище Рудий Семмі Бате, тож і сама будівля,

І дорога на кілька миль з обох боків була прикрашена плакатами:

“СКУШТУЙТЕ СЛАВЕТНОЇ ПЕЧЕНІ РУДОГО СЕММІ”, “НІ-

ХТО НЕ ЗРІВНЯЄТЬСЯ З РУДИМ СЕММІ”, “ЗАВІТАЙТЕ ДО

РУДОГО СЕММІ, ТОВСТОГО ЖАРТУНА СЕММІ”, “СЕММІ –

ВЕТЕРАН”, “^УДИЙ СЕММІ – ВАШ ПРИЯТЕЛЬ”.

Коли вони під’їхали до “Вежі”, Рудий Сем лежав просто на

Землі під вантажною машиною, а неподалік верещала сіра мавпа

З фут заввишки, прив’язана ланцюгом до мильного дерева. Мавпа

Стрибнула на дерево і метнулась на найвище гілля, коли діти

Вилізли з машини й кинулися до неї.

Всередині “Вежа” була довгою темною залою з прилавком

В одному кінці, столами в другому і місцем для танців посередині.

Вони сіли за збитий з дощок стіл поряд з музичним автоматом.

І дружина Сема, висока жінка, така засмагла, що її коси й очі

Були ясніші за шкіру, відразу ж прийняла в них замовлення.

Невістка вкинула монету, і автомат заграв “Теннессійський вальс”.

Бабуся заявила, що під цю мелодію їй завжди кортить танцювати,

І спитала Бейлі, чи немає і в нього такого бажання, але той

Тільки блимнув на неї очима. Він не успадкував її погідної вдачі,

І дорога завжди його дратувала. Карі очі бабусі блищали. Вона

Розхитувала головою, вдавала, ніби танцює, не встаючи з стільця.

Джун Стар попросила заграти щось таке, щоб можна було висту-

Кувати закаблуками. Мати вкинула ще одну монету, автомат

Заграв якусь швидку мелодію, Джун Стар вийшла на середину

Й затанцювала, вистукуючи закаблуками.

– Яка гарненька,- сказала дружина Рудого Сема, перехиляю-

Чись через прилавок.- Підеш до мене за дочку?

– Чого захотіли,- відповіла Джун Стар.- Я й за мільйон

Не жила б у такій халабуді!

Вона побігла на своє місце.

– Гарненька дівчинка,- знов сказала жінка, ввічливо всмі-

Хаючись.

– Як тобі не соромно! – просичала бабуся.

Зайшов Рудий Сем і сказав дружині, щоб не вовтузилася за

Прилавком, а швидше виконувала замовлення гостей. Його захис-

Ного кольору штани трималися на самих клубах, а через них

Перевішувався під сорочкою і двигтів, наче мішок з борошном,

Живіт. Сем підійшов ближче, сів за сусідній столик і зітхнув

З присвистом.

– Аякже, доробишся до чогось, дідька лисого,- сказав він.-

Дідька лисого.- Він витер червоне пітне обличчя брудною хусточ-

Кою.-Такі настали часи, що нікому не можна вірити. Що, хіба

Не правда?

– Правда, колись люди були куди кращі,- погодилась ба-

Буся.

– Ось минулого тижня пришелепалися до мене двяє хлопців,-

Сказав Рудий Сем,- під’їхали “крейслером”. Машина стара, роз-

Бита, але доброї марки, та й хлопці мені здалися нічого. Сказали,

Що працюють на тартаку, і вірте чи пі, а я дав їм бензину наборг.

Ну скажіть мені, чому?

– Бо ви добра людина,- відразу відповіла бабуся.

– Авжеж, мем, мабуть, що так,- сказав Рудий Сем, наче й

Сам спантеличений її словами.

Його дружина принесла замовлені страви: п’ять тарілок без

Таці, по дві в кожній руці і одну на зігнутому лікті.

– Ніде в світі немає жодної душі, якій можна було б повіри-

Ти,- сказала жінка.- Жоднісінької,- додала вона й позирнула

На Рудого Сема.

– А ви читали про того злочинця, Невдаху, що втік з в’язни-

Ці? – спитала бабуся.

– Він ще, гляди, й до нас завітає,- мовила дружина Сема.-

Тільки-но почує, що є таке місце, то миттю з’явиться. Дізнається,

Що десь хоч два центи є в касі, то миттю…

– Ну годі,- перебив її Рудий Сем,- іди принеси гостям

Кока-коли.

Дружина вийшла.

– Добру людину важко знайти,- сказав Рудий Сем.- Життя

Стає дедалі гірше. А я ж пам’ятаю ще ті часи, коли можна було

Піти з дому і навіть дверей не замкнути. А тепер спробуй.

Вони з бабусею погомоніли про давні часи. Стара сказала, що,

На її думку, то все Європа винна: там, певне, гадають, що тут

Грошей хоч греблю гати. Рудий Сем погодився, що це свята правда.

Діти вибігли надвір, на сліпуче сонце, і спинилися біля мавпи

Па мильному дереві з дрібним, як мереживо, листям. Мавпа вишу-

Кувала на собі бліх і кожну старанно розкушувала, ніби якісь

Ласощі.

В гарячий полудень вони рушили далі. Бабуся дрімала, про-

Кидаючись кожні п’ять хвилин від власного хропіння, їй перехоті-

Лося спати аж за Тумсборо, бо вона раптом згадала, що десь тут

Поблизу була стара плантація, куди вона одного разу приїздила

Ще дівчиною. Вона сказала, що чільну стіну будинку прикрашало

Шість колон, і до нього вела дубова алея, а обабіч неї стояли дві

Обвиті плющем альтанки, де приємно було посидіти з кавалером.

Нагулявшись по садку. Вона добре пам’ятала, котрою дорогою

Треба звертати туди. Вона знала, що Бейлі не захоче гаяти часу

На оглядини якогось там старого будинку, та що більше вона

Говорила про нього, то дужче їй кортіло знов побачити його й

Дізнатися, чи альтанки ще й досі там стоять.

– У ньому є сховок,- хитро мовила бабуся. Вона брехала,

Але їй дуже хотілося, щоб це була правда.- Кажуть, що в ньому

Сховали родинне срібло, коли сюдою проходила армія Шермапа,

А потім не могли його знайти…

– Ой як цікаво! – зрадів Джоп Веслі.- Поїдьмо глянути на

Той будинок! Знайдемо сховок! Вистукаємо всі дошки й знайдемо!

Хто там мешкає? Куди треба звертати? Тату, звернімо туди, га?

– Я ніколи не бачила будинку зі сховком! – вигукнула Джун

Стар.- Поїдьмо глянути на нього! Тату, чуєте, можна туди звер-

Нути?

– Він недалеко звідси,- докинула бабуся.- Хвилин двадцять

Їзди, не більше.

Бейлі дивився просто поперед себе. Спідня його щелепа випну-

Лась, як підкова.

– Ні,- сказав він.

Діти почали пхикати й верещати, їм конче хотілося глянути

На будинок зі сховком. Джон Веслі гупав ногами в спинку перед-

Нього сидіння, Джун Стар повисла в матері на шиї і розпачливо

Скиглила їй у вухо, що вони ніколи не бачать нічого гарного,

Навіть на канікули, і ніколи не можуть робити того, що хочуть.

Дитина й собі заплакала, а Джон Веслі так гамселив у переднє

Сидіння, що в батька ті удари відбивалися в нирках.

– Ну гаразд! – крикнув він і спинив машину на узбіччі доро-

Ги.- Цитьте! Замовкніть хоч на секунду! Якщо ви й далі так

Верещатимете, то я взагалі нікуди не поїду.

– Дітям було б дуже корисно подивитися на той будинок,-

Промурмотіла бабуся.

– Гаразд,- мовив Бейлі,- але знайте, я тільки раз роблю

Гак на такі дурниці. Вперше і востаннє.

– Той путівець, що на нього треба звертати, лишився за милю

Звідси. Я помітила, коли ми його минали.

– Путівець? – простогнав Бейлі.

Поки вони верталися, бабуся встигла згадати що багато ціка-

Вого про будинок: виявляється, над вхідними дверима там було

Вікно з кольоровими шибками, а л залі висіла люстра на багато

Свічок. Джон Веслі сказав, що сховок треба, мабуть, шукати в

Каміні.

– Ви не зможете зайти в будинок,- сказав Пейлі.- Ви ж не

Знаєте людей, що там живуть.

– Поки ви будете розмовляти з ними на порозі, я оббіжу буди-

Нок і залізу у вікно,- мовив Джоп Веслі.

– Ніхто не вийде з машини,- сказала його мати.

Вони звернули на путівець, і машина, здіймаючи хмари чер-

Воної куряви, застрибала ііа вибоїнах. Бабуся згадала ті часи. коли

Ще ніде не було мощених доріг і тридцять миль доводилося долати

Цілий день. Дорога бігла пагорбами, на ній траплялися несподівані

Ями, вимиті дощами, та круті повороти над небезпечними ярами.

То нони опинялися на вершині й перед ними на багато миль

Видніли верхівки дерев, то за хвилину спускалися в червону

Улоговину, і припорошені дерева дивились на них згори.

– Якщо зараз не з’явиться садиба,- сказав Бейлі,- поверну

Назад.

Скидалося на те, що цією дорогою давно ніхто не їхав.

– Вже недалеко,- заспокоїла його бабуся, і не встигла вона

Вимовити ці слова, як її приголомшила жахлива думка. Ця думка

Так спантеличила бабусю, що вона почервоніла, витріщила очі,

Несамохіть дригнула ногами й зачепила саквояж у кутку машини.

Саквояж упав, газета, що прикривала кошик під ним, з якимось

Дивним звуком піднялася, і кіт Пітті Сінг стрибнув Бейлі на плечі.

Тієї миті діти попадали додолу, невістка, притискаючи до себе

Дитину,, вилетіла крізь дверці на землю, бабусю шпурнуло на

Переднє сидіння. Машина перекинулася і зсунулась боком у гли-

Бокий яр поряд з дорогою. Бейлі утримався на місці, а кіт – сірий,

Смугастий, з білою латкою спереду на морді і рожевим носом,-

Гусеницею обвився навколо його шиї.

Тільки-но діти переконалися, що можуть ворушити руками й

Ногами, вони вибралися з машини й загукали:

– Аварія! Ми попали в аварію!

. Бабуся лежала, скорчившись під щитком з приладами й палко

Бажала, щоб у неї виявилась якась рана,- тоді Бейлі не відразу

Накинеться на неї з лайкою. Перед аварією її приголомшила ось

Яка жахлива думка: той будинок, який вона так добре пам’ятала,

Був не в Джорджії, а в Теннессі.

Бейлі обома руками відірвав кота від шиї і шпурнув його крізь

Віконце просто на сосну. Тоді виліз з машини й пошукав очима

Дружину. Вона сиділа, прихилившись спиною до схилу червоного,

Розмитого дощами яру і пригортала до грудей немовля, яке не-

Стямно верещало. Вона лише розпорола собі щоку і зломила клю-

Чицю.

– Ми попали в аварію! – захоплено вигукували діти.

– Тільки нікого не вбило,- розчаровано мовила Джун Стар,

Коли побачила, що бабуся, шкутильгаючи, вийшла з машини.

Брилик, пришпилений до волосся, утримався в бабусі на голо-

Ві, але криси спереду заломилися й стали дибки, а букетик фіалок

Висів над вухом. Бабуся і Бейлі теж посідали на схилі, щоб трохи

Заспокоїтись. Усі тремтіли.

– Може, хтось над’їде,- хрипким голосом сказала невістка.

– Я, мабуть, щось собі пошкодила,- мовила бабуся, тримаю-

Чись за бік, але до неї ніхто но озвався.

Бейлі цокотів зубами. Він був у жовтій спортивній сорочці,

Розмальованій яскраво-синіми папугами, і обличчя в нього було

Такс саме жовте, як сорочка. Бабуся вирішила не признаватися,

Що той будинок у Теннессі.

Дорога проходила футів за десять над ними, і їм було видно

Тільки верхівки дерев, що росли за нею. По той бік яру, в якому

Вони сиділи, також здіймався ліс, високий, темний і густий.

Через кілька хвилин вони побачили на пагорбі далеченько від

Себе машину, яка наближалася так поволі, ніби ті, хто там сидів,

Спостерігали за ними. Бабуся встала й розпачливо замахала

Руками, щоб привернути їхню увагу. Машина так само повільно

Зникла у видолинку, тоді з’явилася знов, ще повільніше вибираю-

Чись на той пагорб, з якого вони перекинулись. Це була чорна,

Розхитана машина, схожа на катафалк. У ній сиділо троє чоло-

Віків.

Вона спинилася просто вад ними, і водій кілька хвилин мовчки

Дивився на них суворим незрозумілим поглядом. Потім він повер-

Нув голову, щось буркнув своїм супутникам, і вони вилізли з

Машини. Один з них, гладкий хлопець у чорних штанях і черво-

Ній, мокрій від поту футболці з сріблястим конем на грудях,

Зайшов з правого боку і спинився, роззявивши рота в безглуздій

Посмішці. Другий, у штанях захисного кольору, синьому смуга-

Стому піджаку й сірому капелюсі, насуненому на чоло так низь-

Ко, що він затуляв йому більшу частину обличчя, неквапом зай-

Шов з лівого боку. Жоден з них не озивався.

Водій теж виліз з машини і став, так само дивлячись на них

Згори. Він був старший за своїх супутників. Чуб у нього почав

Уже сивіти, окуляри в тонкій срібній оправі надавали йому вчено-

Го вигляду. Довгасте обличчя було пооране глибокими зморшка-

Ми. На ньому не було ні сорочки, ні майки, лише тісні сині джинси.

В руці він тримав чорного капелюха і револьвера. Двоє інших

Також були озброєні.

– Ми попали в аварію! – загукали діти.

Бабусю не залишало дивне почута, що вона знає чоловіка

В окулярах. Його обличчя було їй таке знайоме, ніби вона знає

Його віддавна, але вона не могла згадати, хто це. Чоловік відійшов

Від машини й почав спускатися схилом, обережно ступаючи, щоб

Не посковзнутися. Взутий він був у темно-руді з білим черевики

Без шкарпеток, тому видно було худі червоні кісточки.

– Добрий день,- привітався чоловік.- Бачу, що вас спіткала

Невелика пригода.

– Ми двічі перевернулися! – сказала бабуся,

– Раз,-поправив він.-Ми бачили. Залізь, Гайраме, в ма-

Шину, глянь, чи вона ціла,- спокійно сказав він хлопцеві в сіро-

Му капелюсі.

– Навіщо вам револьвер? – спитав Джон Веслі.- Що ви з ним

Робите?

– Леді,- звернувся чоловік до невістки,- ви б не покликали

Дітей, щоб вони сіли біля вас? Вони мене дратують. Усі посідайте

Там, де стоїте.

– Чого це ви командуєте, що нам робити! – обурилася Джун Стар.

За ними зяяв ліс, немов чорна паща.

– Ходіть сюди, – покликала мати.

– Слухайте,- раптом озвався Бейлі,- ми попали в скруту.

Ми попали в…

Тієї миті бабуся зойкнула, зіп’ялась на ноги і втупилася в

Чоловіка.

– Ви Невдаха! – вигукнула вона.- Я вас відразу впізнала!

– Авжеж,- сказав чоловік і ледь усміхнувся, ніби йому все-

Таки було приємно, що його знають.- Та було б краще для всіх

Вас, леді, якби ви мене не впізнали.

Бейлі рвучко обернувся і так вилаяв матір, що навіть діти

Зніяковіли. Вона заплакала, а Невдаха почервонів.

– Не журіться, леді,- сказав він.- Чоловік часом таке ска-

Же, що й не думає. То, мабуть, слово саме в нього вихопилось.

– Вп ж не будете вбивати леді, правда? – сказала бабуся.

Витягла з-під рукава чисту хусточку й витерла очі.

Невдаха викопав носаком ямку в землі, тоді засипав її.

– Та не хотілося б,- відповів він.

– Слухайте,- мало не крикнула бабуся,- я знаю, ви добра

Людина. По вас видно, що ви не з простих. Я знаю, ви з порядної

Родини!

– Звичайно,- сказав він,- з такої порядної, що далі вже

Нікуди.- Він усміхнувся, показавши рівні, міцні білі зуби.- Кра-

Щої жінки за мою матір не було на світі, і батько також мав золоте

Серце.

Хлопець у червоній футболці обійшов їх і став ззаду, вперши

Руку з пістолетом у стегно. Невдаха присів навпочіпки.

– Наглядай за дітьми, Боббі Лі,- сказав він,- ти ж знаєш,

Що діти мене дратують. – Він дивився на шістьох людей, що

Скупчилися перед ним, і, здавалося, ніяковів, не знаючи, про що

З ними говорити. – Яке чисте небо, – зауважив він, глянувши

Вгору. – Сонця, щоправда, звідси не видно, зате немає ані хма-

Ринки.

– Так, гарний сьогодні день,- погодилась бабуся.- Послухай-

Те,- сказала вона,- ви дарма звете себе Невдахою, бо я знаю,

Що ви маєте добре серце. Зразу видно, досить тільки глянути

На вас.

– Цитьте! – крикнув Бейлі.- Ніхто не втручайтесь, я сам усе

Владнаю! – Він стояв зігнувшись, як бігун перед стартом, але

Не рухався з місця.

– Я ціную ваші слова, леді,- мовив Невдаха й обвів револь-

Вером на землі кружечок.

– Цю таратайку можна за півгодини полагодити,- озвався

Гайрам, визираючи з-за піднятого капота.

– Добре, але спершу ти й Боббі Лі підете з ним і з хлопчиком

У ліс.- сказав Невдаха, показуючи на Бейлі і Джона Веслі.-

Хлопці хочуть вас про щось запитати,- звернувся він до Бейлі.-

Ви б не пішли з ними в лісок?

– Слухайте,- почав Бейлі,- ми попали і” страшну скруту!

Ніхто не розуміє, в якому ми становищі,- голос його зірвався.

Очі в Бейлі були такі яскраво-сині, як папуги на сорочці. Він і

Далі не рушав з місця.

Бабуся підвела руку, щоб поправити криси, ніби хотіла йти

До лісу разом з сипом, але криси відірвались і лишилися в руці.

Вона якусь мить дивилася на них, потім упустила додолу. Гайрам

Підтримував Бейлі за руку, наче вів старого діда, Джон Веслі

Вчепився за батька, а Боббі Лі йпгоп позаду. Так вони подалися

До лісу, а коли досягли краю темної гущавини, Бейлі прихилився

До голого стовбура сосни й гукнув:

– Я зараз вернуся, мамо, почекайте на мене!

– Негайно вертайся! – гукнула їм услід бабуся, та вони вже

Зниклії в гущавині.- Бейлі, сину мій! – трагічним голосом знов

Покликала бабуся, але похопилася, що дивиться на Невдаху, який

Сидів навпочіпки перед нею.- Я твердо знаю, що ви добра люди-

На,- розпачливо мовила вона.- Ви не з простих.

– Ні, леді, недобра я людина,- відповів Невдаха, помовчав-

Ши, ніби зважував її слова,- але на світі е ще гірші за мене.

Батько казав, що я іншого виплоду, ніж мої брати й сестри. Одні

Люди, казав, можуть прожити весь свій вік і не спитають себе,

Для чого вони живуть, а іншим неодмінно треба до всього доскіпа-

Тись, і я, мовляв, саме такий. Казав, що я буду у все пхати

Свого носа.- Невдаха одяг свого чорного капелюха і раптом гля-

Нув на бабусю. Тоді відвів очі в напрямку лісу, паче знов зніяко-

Вів.- Вибачте, леді, що я при вас без сорочки,- сказав він, ледь

Згорбившись.- Ми закопали той одяг, у якому втекли, ну от

І ходимо так, поки немає нічого кращого. Це, що па пас, ми пози-

Чили в зустрічних людей,- пояснив він.

– Нічого, не турбуйтеся,- мовила бабуся.- Мабуть, БРИЛІ

Взяв із собою ще одну сорочку.

– Я потім гляну,- мовив Невдаха.

– Куди вони його повели? – закричала поністка.

– Батько й сам був добра штука,- мовив Невдаха.- Ніколи

Не давав маху. Але з владою вмів ладнати. Знав, як до неї підсту-

Питися.

– Ви також могли б стати чесною людиною, якби спробува-

Ли,- сказала бабуся.- Уявіть собі, як чудово було б десь осісти,

Зажити собі спокійно й зручно, не думаючії про те, що на тебе

Весь час хтось полює.

Невдаха креслив землю руків’ям револьвера і ніби обмірковував

ЇЇ слова.

– Це ви правду сказали, хтось весь час полює па тебе,- про-

Мурмотів він.

Бабуся стояла і, дивлячись згори па Невдаху, раптом помітила,

Які в нього худі лопатки.

– Ви коли-небудь молитесь? – спитала вона.

Він похитав головою. Бабуся тільки побачила, як ворухнувся

Чорний капелюх між лопатками.

– Ні,- сказав він.

З лісу долинув постріл, за ним другий, і знов запала тиша.

Бабуся’ рвучко повернула голову. Але почула тільки, як у верхів’ях

Дерев прошелестів вітер, ніби хтось протягло, задоволене відіт-

Хнув.

– Бейлі, сину мійі – гукнула бабуся.

– Я колись був мандрівним проповідником, виспівував

Псалми,- повів далі Невдаха.- Чого я тільки не перепробував.

Служив у війську, на суходолі й на морі, вдома і за кордоном.

Був двічі одружений, працював у похоронному бюро й на залізни-

Ці, орав святу землю, раз попав у смерч, раз бачив, як людину

Живцем спалили.- І він подивився на невістку й на дівчинку, що

СидіЛи, пригорнувшись одна до одної, бліді, з осклілими очима.-

Бачив навіть, як били жінку,- додав він.

– Моліться, моліться,- почала бабуся,- тільки молитва…

– Наскільки пам’ятаю, я не був поганим хлопцем,- сказав

Невдаха майже мрійливо.- Але в якомусь місці життєвої стежки

Я спіткнувся, і мене замкнули до в’язниці. Поховали живцем.-

Він втупив очі в бабусю, не даючи їй відвести погляду.

– Якби ви тоді були почали молитися,- мовила вона.- А за

Що вас уперше замкнули до в’язниці?

– Глянь праворуч – стіна,- сказав Невдаха, знов дивлячись

На безхмарне небо,- глянь ліворуч – стіна. Глянь угору – стеля,

Глянь униз – підлога. Я вже забув, за що, леді. Я там сидів-сидів,

Згадував-згадував, що ж я таке зробив, але й досі не згадав. Часом,

Бувало, здається, ніби ось-ось згадаєш, але ні, все дарма.

– Може, то сталася якась помилка, що вас посадили? – нері-

Шуче спитала бабуся.

– Ні, леді,- сказав Невдаха,- ніякої помилки не сталося.

Вони мали проти мене папери.

– Ви, мабуть, щось украли,- мовила бабуся.

Невдаха глузливо пирхнув.

– Ніхто в світі не мав чогось такого, щоб я захотів украсти,-

Сказав він.- Лікар у в’язниці, той, що лікує психів, казав, начебто

Мене за те посадили, що я вбив свого батька, але я знаю, що це

Брехня. Мій батько ще дев’ятсот дев’ятнадцятого помер від грипу,

Я до його смерті не мав ніякого стосунку. Він похований на

Баптистському кладовищі в Маунт-Гоупвелі, можете самі туди

Поїхати й переконатися.

– Якби ви були молилися,- сказала стара,- Ісус урятував

Би вас.

– Та воно так,- сказав Невдаха.

– Ну, то чому ж ви не молитесь? – спитала нона. рантом

Затремтівши з захвату.

– Бо я не хочу, щоб мене хтось рятув. чн,- відповів він.-

Я сам зроблю все, що треба.

З лісу до них надійшли Боббі Лі та Гайрам. Боббі Лі тяг

За собою жовту сорочку з яскравими синіми папугами.

– Кинь мені ту сорочку, Боббі Лі,- сказав Невдаха.

Сорочка майнула вгору, впала йому нгі плечі, ,і він одяг її.

Бабуся не могла б сказати, що нагадувала їй та сорочка.

– Ні, леді,- повів далі Невдаха, застібаючії сорочку,- я пе-

Реконався, що сам злочин не має значення. Ти можеш зробити

Те чи те, вбити когось чи вкрасти в нього колесо від машини,

Однаково рано чи пізно забудеш, що ти зробив, але кару свою

Отримаєш.

Невістка почала хапати ротом повітря, наче Її хтось душив.

– Леді, може, ви з дівчинкою прогуляєтесь до ліска? – спи-

Тав її Невдаха.- Боббі Лі й Гайрам проведуть вас до чоловіка.

– Дякую,- ледь чутно сказала невістка, її ліва рука звисала,

Мов нежива, і сонну дитину вона тримала самою тільки правою.

– Поможи дамі, Гайраме,- сказав Невдаха, побачивши, як

Їй важко видиратися схилом нагору.- А ти, Боббі Лі, візьми за

Руку дівчинку.

– Я не хочу триматися з ним за руку,- сказала Джун Стар,-

Він схожий на свиню.

Товстий хлопець спаленів, вишкірив зуби, схопив Джун Стар

За руку й потяг до лісу слідом за Гайрамом, що вів її матір.

Лишившись сама з Невдахою, бабуся переконалася, що втрати-

Ла голос. На небі не було жодної хмаринки, але й сонце не світи-

Ло. Вона хотіла сказати йому, що треба молитися. Вона кілька

Разів розтуляла рота, поки щось вимовила.

– Господи Ісусе, господи Ісусе,- врешті почула вона свій

Г9лос. Вона хотіла просити господа, щоб той урятував Невдаху,

Але її прохання прозвучало як прокльон.

– Атож,- мовив Невдаха, наче погоджувався з нею.- Ісус

Усе перевернув догори ногами. З ним вийшло те саме, що й зі

Мною, тільки він не зробив ніякого злочину, а я зробив, вони

Довели мені, бо мали папери. Звісно, вони тих паперів так мені

Й не показали,- мовив він.- Тому тепер я всюди залишаю свій

Підпис. Я давно вже вирішив завести підпис і все, що роблю, запи-

Сувати, вести вчинкам своїм лік. Хочу знати, що я зробив, щоб

Потім порівняти злочин з визначеною мені карою і побачити, чи

Її по заслузі відміряно. І щоб на тому світі можна було довести,

Що до. мене поставились несправедливо. Я сам прозвав себе Невда-

Хою,- сказав він,- тому що ніяк не можу врівноважити свої лихі

Вчинки з тією карою, яку витерпів.

З лісу долинув розпачливий крик, а за ним постріл.

– А ви як вважаєте, леді, це хіба справедливо, що одного

Карають забагато, а другого зовсім не карають?

– Господи Ісусе! – вигукнула бабуся.- Ви ж не з простих!

Я знаю, у вас не здійметься рука застрелити леді! Я знаю, ви

З порядної родини! Моліться! Господи Ісусе, ви ж не будете стрі-

Ляти в леді. Я віддам вам усі свої гроші!

– Леді,- мовив Невдаха, дивлячись повз неї в ліс,- де таке

Бачено, щоб небіжчик давав щось грабареві.

З лісу почулося ще два постріли, і бабуся підняла голову, мов

Спрагла стара індичка, що тягнеться до води.

– Бейлі, сину мій! – закричала вона так, ніби в неї розрива-

Лося серце.

– Тільки Ісус воскрешав мертвих,- повів далі Невдаха,- але

Йому також не варто було цього робити. Він усе перевернув дого-

Ри ногами. Якби так було, як він казав, то лишається тільки одне:

Кинути все і йти за ним, а якщо не так, то треба прожити тих

Кілька років, що тобі судилися, якнайкраще – когось убити, чи

Спалити його дім, чи зробити йому якусь гидоту. Нема більшої

Втіхи, як робити гидоту! – крикнув він голосом, що скидався май-

Же на тваринне ревіння.

– А може, він не воскрешав людей,- промурмотіла бабуся,

Сама не усвідомлюючи, що вона каже; у голові в неї так наморо-

Чилося, що вона опустилася додолу й підігнула під себе ноги.

– Мене там не було, тому не скажу, чи він справді воскре-

Шав,- відповів Невдаха.- А хотів би я бути там! – Він ударив

Кулаком об землю.- Це несправедливо, що мене там не було, бо

Я б тоді знав усе напевне. Чуєте, леді,- мало не заверещав він,-

Якби я там був, то знав би все напевне і не докотився б до такого!

Голос його наче ось-ось мав зірватися, і в бабусі на мить про-

Ясніло в голові. Вона побачила зовсім близько його скривлене

Обличчя, і їй здалося, що він зараз заплаче.

– Адже ти один із моїх синів,- промурмотіла вона.- Моя

Власна дитина!

Вона простягла руку й торкнулася його плеча. Невдаха відско-

Чив, ніби його вкусила гадюка, і тричі вистрілив їй у груди. Тоді

Поклав револьвер на землю, зняв окуляри й заходився їх про-

Тирати.

Гаирам і Боббі Лі вернулися з лісу й спинились край яру,

Дивлячись згори на бабусю, що чи то сиділа, чи лежала в калюжі

Крові, підігнувши під себе ноги, як дитина, і всміхалася безхмар-

Ному небові.

Без окулярів очі Невдахи, почервонілі й водяві, здавалися яки-

Мись беззахисними.

– Віднесіть її і киньте туди, куди повкидали всіх,- сказав

Він, беручії на руки кота, що терся об його ногу.

– Нічого не скажеш, балакуча була бабуся,- зауважив Боббі

Лі і, гейкнувши, скотився в яр.

– Добра була б жінка, якби в неї щохвилини хтось стріляв, –

Сказав Невдаха.

– Наче це така велика радість,- мовив Боббі Лі.

– Мовчи. Боббі Лі,- сказав Невдаха.- Жити теж не велика

Радість.

Джон Апдайн

ГОЛУБИНЕ ПІР’Я

Коли вони переїхали до Фаєртауна, всі речі були поперекиду-

Вані, попересовувані й попереставлювані. Червону канапу з пле-

Теною спинкою, яка в Оліпгері красувалася на почесному місці

В їхній вітальні, а тепер виявилася надто широкою для тісної

Сільської світлиці, запроторили до клуні й сховали під брезент.

Ніколи вже Дейвід не зможе вилежуватися на ній з обіду до

Вечері, жуючи родзинки й читаючи детективні романи, наукову

Фантастику і П. Г. Водегауза. Блакитне крісло з широкими биль-

Цями, що роками стояло в примарній, чистій спальні для гостей,

Поглядаючи звідти крізь вікно, запнуте фіранкою з швейцарським

Візерунком, на телефонні дроти, каштани й будинки з протилежно-

Го боку. вулиці, тут велично ровташувалося перед закуреним ка-

Міном – єдиним джерелом тепла в ці перші холодні квітневі дні.

Малим Дейвід завжди боявся тієї спальні для гостей; саме там

Він, лежачи хворий на кір, побачив чорну паличку завдовжки

З ярд, що, ледь нахилена, рухалася вздовж ліжка і зникла, як він

Закричав. Його трохи непокоїло, що одна річ із того примарного

Оточення тепер вигрівалася біля вогню в центрі родинного кола

І поволі чорніла від сажі. Книжки, що раніше збирали на себе

Порох у шафі біля піаніно, тут похапцем розсовали без будь-якого

Ладу на полиці, які столяри прилаштували попід однією стіною.

Чотирнадцятирічний Дейвід був швидше тим, кого перевезли, ніж

Тим, хто переїхав; як і меблі з колишнього помешкання, він

Мусив прилаштуватися до нового місця. Тому в суботу другого

Тижня після переїзду він спробував скласти книжки, щоб хоч тут

Знати, де що стоїть.

Ті книжки якось дивно пригнічували його. Це були твори, що

Їх здебільшого придбала мати в часи своєї молодості: інститутські

Антології грецьких драм і римської поезії, “Історія філософії”

Уїлла Дюрана, зібрання творів Шекспіра в м’яких шкіряних

Палітурках, з пришитими стрічками-закладками, “Зелені вілли”

У футлярах, ілюстровані дереворитами, “Я – тигр” Мануеля Ком-

Роффа, романи таких письменників, як Дж. Голсуорсі, Елеп Глас-

Гов, Ірвін С. Кобб та Сінклер Льюіс, і “Елізабет”. Неактуальність

Того добору збудила в ньому відчуття, що між ним і його батька-

Ми пролягла страшна прірва, образлива прірва часу, який сплинув,

Поки він народився. І йому раптом закортіло заглибитися в той

Час. З купи книжок, що лежали навколо нього па широких мости-

Нах старої підлоги, він витяг другий том чотиритомного “Нарису

Історії” Г. Дж. Уелса. Червоний колір палітурок па спішці збляк

І став рудавим. Коли він перегорнув обкладинку, на нього війнуло

Солодкуватим духом горища. На чистій сторінці незнайомою рукою

Було виведене дівоче прізвище його матері – ріпний, розгонистий,

А проте старанний підпис, ледь схожий на хапливі похилі кривулі.

Що ними вона з дивовижною щедрістю покривала списки куплених

Товарів, господарські рахунки й великодні вітання, призначені її

Інститутським товаришкам з тієї самої далекої, трохи грізної пори.

Дейвід гортав книжку, поминаючи малюнки, виконані старо-

Винним способом крапкування: барельєфи, маски, скульптури

Римлян без зіниць в очах, частини стародавнього одягу, черепки

З посуду, знайденого в розкопаних житлах. Шрифт був надзвичайно

Чіткий, прозорий, як у підручнику. Дейвід схилився над пожовк-

Лими по краях сторінками, наче над чотирикутними шматками

Припорошеного скла, що крізь них він бачив нереальні, не зв’язані

Між собою світи. Бачив, як там усе поволі порушилося, повзло,

І йому підступала до горла нудота. Мати і бабуся порались на

Кухні; цуценя, яке вони щойно придбали “для безпеки в селі”,

Час від часу злякано шкрябало підлогу під обіднім столом, що

Його в колишньому їхньому домі накривали тільки на свята, а тут

Обідали на ньому щодня.

Раптом, не встигнувши вчасно відвести очей – від якоїсь сторін-

Ки, Дейвід почав читати те, що Уелс написав про Ісуса: що то був

Невідомий політичний діяч, своєрідний мандрівний учитель в одній

Із малих колоній Римської імперії. Завдяки випадкові, який тепер

Неможливо з’ясувати, він (Дейвіда вжахнуло маленьке “в”)

Лишився живий після розп’яття і іпомор, мабуть, черев кілька

Тижнів. Релігія сперлася на цей дивний випадок. Довірлива уява

Тих часів згодом приписала Ісусові чудодійні і надприродні вчин-

Ки; постав міф, а потім і церква, закони якої в більшості випадків

Прямо суперечать простому, швидше комуністичному вченню того

Галілейця.

Дейвідові здалося, ніби камінь, що протягом тижнів чи навіть

Років натягав своєю вагою плетиво його нервів, тепер порвав їх,

Пробив паперову сторінку і ще сотню сторінок під нею. Ця фан-

Тастична брехня – певне, що брехня: адже церкви стояли скрізь,

І весь його народ повстав в ім’я боже – спершу не вжахнула його;

Вжахнуло те, що вона могла зродитися в людському розумі, сама

Думка, що в певній точці часу й простору міг існувати розум,

Споганений запереченням божистої природи Христа, що всесвіт

Не виплюнув тієї потвори, а дозволив їй жити в блюзнірстві,

Рости, завойовувати славу, старітися, писати книжки, які, коли б

Вони були правдиві, обернули б усе в страшний хаос. Світ за

Глибоко врізаними вікнами – поораний колесами моріжок, побі-

Лена клуня, волоський горіх з буйним свіжим листям – здавався

Дейвідові захистком, звідки його вигнали назавжди. Лому наче

Хто приклав до щік гарячі компреси.

Дейвід ще раз прочитав написане. З своїх скупих запасів

Знань він спробував видобути заперечення, які б спинили само-

Вдоволений марш цих чорних слів, але не знайшов жодного. В га-

Зетах щодня повідомлялося про випадки подолання смерті і про

Ще незрозуміліші речі. Та хіба хоч через один із тих випадків

Де-небудь будували церкви? Дейвід спробував вернутися думкою

Назад, від церков з їхніми сміливими високими фасадами і убогою,

Занедбаною серединою до подій в Єрусалимі, й відчув, наче його

Оточили мінливі сірі тіні, століття історії, в яких він геть згубив-

Ся. Нитка, що вела до клубка, випорснула йому з руки. Чи Хри-

Стос коли приходив до нього, Дейвіда Керна, і казав: “Ось, торк-

Нися рани на моєму боці”? Ні, не приходив, але його молитви

Вислуховував. А які молитви? Дейвід раз молився, щоб не помер

Руді Мен, коли він підставив йому ногу і той розбив собі голову

Об радіатор. І Руді не помер, хоч кров так і цебеніла з нього.

Він тільки розсік шкіру, але того самого дня прийшов із забинто-

Ваною головою і знов дражнив Дейвіда. До смерті йому було

Далеко. Потім Дейвід, пославши замовлення на дві фотокартки

Кінозірок, молився, щоб їх прислали другого дня, і хоч фотокарт-

Ки не прийшли другого дня, він усе-таки незабаром отримав їх:

Вони виглядали з наддертого конверта, наче бог докоряв йому:

“Я вислуховую твої молитви як сам хочу і коли сам знаю”. Після

Цього його молитви стали вже не такими конкретними, обережні-

Шими, щоб бог мав менше підстав докоряти йому. А проте всі

Ті випадки кінець кінцем могли виявитись тільки незначним збігом

Обставин, і смішно було кидати їх у бій проти могутніх знань

Г. Дж. УелсаІ Насправді вони доводили, що ворог мав слуш-

Ність: надія будує повітряні замки на підставі безглуздих

Випадків і добачає слова там, де в дійсності є лише нікчемні

Карлючки.

Прийшов батько, і вони повечеряли. Тим часом стемніло. Дей-

Відові довелося взяти з лазні ліхтарика, щоб піти росяною травою

До туалету надворі. Цього разу він уже не так боявся павуків.

Адже біля ніг у нього лежав засвічений ліхтарик. На його лінзу

Сіла комаха, маленька, може, москіт чи блішка, така тоненька

Й тендітна, що слабке світло ліхтарика позначило на дошках стіни

Її тінь: легенький обрис крилець, нечіткі, але помітні, мовби крізь

Збільшувальне скло, рухи довгих, немов причеплених на завісах.

Ніжок і темний конус самого тіла. Його здригання-то, мабуть,

Удари серця. Зненацька перед Дейвідом постала виразна картина

Смерті: довга яма в землі, не ширша за людське тіло, куди тебе

Спускають, а тим часом білі обличчя вгорі віддаляються. Ти про-

Буєш дотягтися до них, але твої руки наче пришпилені. Лопати

Закидають землею твоє обличчя. Ти залишишся там назавжди.

.випростаний, засліплений і мовчазний, а за якийсь час ніхто вже

Про тебе не згадає, ніхто тебе звідти ніколи не покличе. Коли

Шари грунту вляжуться, тоді пальці видовжаться, а зуби по краях

Розтягнуться в широку підземну гримасу й нічим уже не відріз-

Нятимуться від шматка крейди. Земля западеться, сонце погасне,

Й настане вічна темрява там, де колись сяяли зорі.

На спині в Дейвіда виступив холодний піт. Йому здавалося,

Що перед ним виріс мур, який годі було пробити. Таке знищення

Було не просто ще однією загрозою, страшнішою небезпекою,

Іншим видом муки: воно було якісно іншим. Його навіть не можна

Було довільно уявити собі, воно прийшло до Дейвіда ззовні. Від

Нервового струсу його тіло вкрилося плямами. Шкіра на грудях

Змокріла від зусилля стримати нудоту. І водночас безмежний

Страх, що сповнював усю його істоту, огорнув і все навколо нього:

Потоки матерії піднялися до зірок, простір розчавлено в твердь.

Коли він підвівся, несвідомо горблячись, щоб не зачепити головою

Павутиння, то був такий задерев’янілий, ніби опинився у велетен-

Ських лещатах. Він навіть здивувався, що ще має бодай якусь

Змогу ворушитися. Під благенькою заслоною смердючої буди він,

Поправляючи штани, відчув себе – і то була перша іскра надії –

Надто малим, щоб його розчавили ті лещата.

Уже надворі, коли світло ліхтарика з боязким поспіхом ковз-

Нуло по віддалених стінах клуні, по кущах винограду й височен-

Ній сосні, що росла біля стежки до лісу, його пойняв ще більший

Жах. Він помчав по траві, що чіплялася йому за ноги, пересліду-

Ваний не якимось диким звіром з лісу чи котримось із домовиків,

Що ними забобонна бабуся населила його дитинство, а примарами

З науково-фантастичних книжок, де гігантські, сірі, мов попіл,

Місяці затуляють половину яскраво-зеленого неба. Біжучи, Дейвід

Відчував, як сіра планета котиться слідом за ним. Якби він огля-

Нувся, то пропав би навіки. В ці хвилини найбільшого страху

З вакууму його фантазії виринали моторошні видива – розпада-

Лося сонце, землю завойовували комахи – і ще дужче впевнювали

Його, що загибель неминуча.

Дейвід шарпнув до себе двері. В кімнатах скрізь горіли лам-

Пи – вони стояли в різних кутках і здавалися віддзеркаленням

Одна одної. Мати мила посуд у цеберку з гарячою водою, бабуся

Боязко шамоталася біля її ліктя. У вітальні – на першому поверсі

Цього квадратового будиночка було дві довгі кімнати – батько

Сидів перед закуреним каміном і нервово згортав та розгортав

Газету.

Дейвід узяв великий, ще дідівський, повний словник Вебстера

З полиці, на яку він сьогодні таки сам його й поставив, погортав

Великі тонкі сторінки, м’які, наче з матерії, знайшов потрібне

Слово й прочитав:

“Душа – 1. Сутність, мислима як зміст, субстанція, спонука

Або рушійна сила життя взагалі чи життя індивідуума, особливо

Життя, що виявляється у фізичній діяльності; засіб існування

Індивідуума, що своєю природою відрізняється від тіла і, як зви-

Чайно вважають, може існувати окремо”.

Далі йшли грецька та єгипетська концепції душі, але перед

Ненадійним порогом старовини Дейвід спинився. Йому цього було

Досить. Слова, наче гонти, заходили одне за одне, утворюючи без-

Печний захисток, “…як звичайно вважають, може існувати окре-

Мо”. Чи ж могло бути щось справедливіше, розважніше, надій-

Ніше?

Коли Дейвід опинився нагорі, в своїй кімнаті, йому здалося,

Що він переборов страх. Простирала на ліжку були чисті. Бабуся

Випрасувала їх двома прасками, знайденими серед мотлоху на

Олінгерському горищі; вона брала їх по черзі з плити дерев’яною

Дужкою-хапачем. Аж дивно було дивитися, як спритно вона ними

Орудувала. З сусідньої кімнати долинав спокійний гомін і часом

Хода, коли батьки переносили лампу з одного місця па інше. Двері

Були прочинені, тож Дейвід бачив, як рухалося світло. Напевне,

В останні кілька хвилин, в останню секунду снітло блисне яскра-

Віше, показавши двері з темної кімнати до другої, освітленої.

І думка про цю мить знов злякала його. Він уявив собі власну

Смерть: якась чужа кімната, якесь чуже ліжко, якісь шпалери

На чужих стінах, він дихає важко, з присвистом, щось мурмочуть

Лікарі, стривожені родичі входять і виходять, але йому немає

Іншого шляху, тільки вниз, у землю. Більше він не торкнеться

Дужки дверей. Шепіт замовк, і світло в кімнаті батьків згасло.

Дейвід почав молитися, щоб заспокоїтись. Хоч пін боявся нового

Випробування, а все ж звів руки вгору, в темряву над головою,

І молився, щоб Христос доторкнувся до них. Не міцно й не надов-

Го: легенького, найкоротшого потиску вистачило б йому на ціле

Життя. Руки його чекали, зведені в повітрі, що було матерією,

Яка ніби текла його пальцями; а може, то пульсувала крон?

Він опустив руки під покривало, невпевнений, чи їх хтось

Торкався, чи ні. Бо ж хіба дотик Христа не мак бути безмежно

Легенький?

Серед бурі, яку зняла в його голові та картина знищення, однієї

Думки Дейвід тримався твердо: що там, у туалеті, він зіткнувся

З іншою дійсністю, скелею жаху, досить міцною, щоб на ній побу-

Дувати будь-яку, хоч і найвищу споруду. Йому треба було тільки

Невеличкої допомоги, підбадьорливого слова, жесту, кивка голо-

Вою, і він почував би себе в безпеці, ніби з охоронною грамотою.

Певність, яку дав словник, за ніч розвіялась. Сьогодні вже була

Неділя, теплий, гарний день. У чистому повітрі за милю чути було

Волання церковних дзвонів: “Святкуйте! Святкуйте!” Тільки бать-

Ко пішов до церкви. Він одяг піджак, не відкотивши рукавів

Сорочки, сів у маленький, старий чорний “плімут”, що стояв біля

Клуні, й вирушив у дорогу, понуро, болісно скривившись, як завж-

Ди, хоч би що він робив. Він надто скоро перемкнув швидкість,

І стерті колеса зняли хмару рудої куряпи на помощеній вулиці.

Мати пішла в поле подивитися, котрі кущі треба підрізати. Дей-

Від, хоч звичайно волів сидіти вдома, цього разу подайся з нею.

Цуценя бігло за ними ззаду, скавчало, як доводилось іти стернею.

Але боязко тікало, коли хтось із них цертався, іциб узяти його

На руки. Коли вони дійшли до краю поля, мати запитала:

– Що з тобою, Дейвіде?

– Нічого. А чому ви питаєте?

Мати пильно подивилась па нього. Ліс перетинав зеленою

Лінією простір за її головою, що вже почала сивіти. Матії повер-

Нула голову і рукою показала на їхній будинок, що лишився за

Півмилі позад них:

– Глянь, як він уписався в краєвид. Тенор уже так не вміють

Пов’язувати будівлі з місцевістю. Батько завжди казав, що фун-

Дамент закладали з компасом. Треба десь дістати компас і переві-

Рити. Будинок начебто звернений передньою стіною на південь,

Але мені здається, що південь більше в цей бік.

Коли мати, розмовляючи з Дейвідом, стояла отак боком, вона

Здавалася молодою і вродливою. Пасмо волосся, що гладенькою

Хвилею спадало над вухом, світилося сріблом, чистотою, спокоєм

І робило її в синових очах якоюсь чужою. Дейвід ніколи не ділив-

Ся своїми тривогами з батьками, не вважав, що вони повинні його

Втішати. З самого дитинства йому здавалося, що в них більше

Всілякого клопоту, як у нього, їхня безпорадність давала йому

Ілюзію власної сили; тому тепер, стоячії на цьому високому, зали-

Тому сонцем пагорбі, він ревниво беріг загрозу, яку відчував, ніби

Подих вітру на кінчиках своїх пальців,- загрозу, що весь цей

Широкий краєвид порине в темряву. Він поблажливо прийняв від

Матері тільки єдину втіху – дивний факт, що вона, хоч прийшла

Оглядати кущі винограду, не взяла ножиць, бо мала тверде упе-

Редження, що працювати в неділю гріх.

Коли вони верталися назад у супроводі цуценяти, яке скавчало

Ззаду, хмарка куряви за далекою смугою дерев свідчила, що бать-

Ко їде з церкви. Він був уже вдома, як вони прийшлії, і привіз

Недільну газету. Він зустрів їх сердитим зауваженням:

– Добсон надто інтелігентний для цих фермерів. Вони сидять.

Пороззявлявши роти, і жодного слова не чують із того, що він

Каже.

Дейвід сидів до пів на другу, втупившись у газету, читав гумор

І спортивну рубрику. О другій годині у фаєртаунській церкві

Відбувалася, лекція з катехізису. Досі він учився релігії у лютеран-

Ській церкві в Олінгері, і вже самий перехід із неї сюди був

Ганебною деградацією, В Олінгері учні збиралися вечорами в

Середу, причепурені, ніби на забаву. А потім, коли червоновидий

Священик, з уст якого слово “Хрнстос” падало, мов розжарений

Камінь, благословляв їх, найвідважніші з Бібліями під пахвою

Заходили до перекусної і курили. Тут, у Фаертауні, дівчата були

Білі, нудні телички, а хлопці, в костюмах своїх ба. тьків,- руді

Цапки з вузькими, витягненими обличчями. Пополудні в неділю

-цю череду заганяли під склепіння занедбаної церкви, де тхнуло

Прілим сіном. Оскільки батько поїхав машиною з якоюсь черговою

Справою в Олінгер. Дейвід пішов до церкви пішки, втішаючись

Простором і тишею. Лекцій релігії він не любив, але сьогодні

Сподівався почути те підбадьорливе слово, побачити той жест, яко-

Го йому так було треба.

Велебний Добсон був тендітний юнак із великими карими очи-

Ма й вузькими, білими, гарної форми руками, що літали, мов

Сполохані голуби, коли він виголошував проповідь. Він, здавалося,

Був трохи не на місці в цій лютеранській парафії. Це була його

Ііерша посада. Парафія була розкидана: йому доводилось обслу-

Говувати ще одну сільську церкву, віддалену від цієї на двадцять

Миль. Його “форд” мінливого зеленого кольору, ще півроку тому

Зовсім новий, тепер був до самих віконець забризканий рудою

Грязюкою і весь деренчав від їзди нерівними сільськими дорогами,

Де священик часто блукав на зловтіху багатьом мешканцям. Але

Дейвідова мати любила Добсона і, що було багато важливіше

Для кар’єри священика, любили його також Гаєри – родина сприт-

Них купців, які продавали харчові продукти іі трактори, були

Власниками готелю і порядкували у фаєртаунській церкві. Любив

Священика й Дейвід і почував, що той, у свою чергу, любить його.

Бувало, під час лекції з катехізису, коли учні робили якусь особли-

Ву дурницю, Добсон звертав на нього свої великі карі очі, в яких

Світилася тиха зневіра, і той погляд, хоч і лестив Дейвідові, але

Водночас і трохи непокоїв його.

Навчання катехізису полягало в голосному зачитуванні із спе-

Ціальної брошурки відповідей на теми, які учні готували протя-

Гом тижня, наприклад такі: “Я господь, бог твій, що… господь,

Бог твій, що – господь, бог твій, що…” Потім можна було ставити

Запитання, хоч звичайно ніхто їх ніколи не ставив. Сьогоднішньою

Темою була остання третина “Вірую”. Коли прийшов час ставити

Запитання, Дейвід, червоніючи, промовив:

– Я хотів би знати про воскресіння… Чи з хвилини смерті

До судного дня в нас є свідомість?

Добсон закліпав очима, зморщив маленькі гарні уста, показую-

Чи цим, що Дейвід ще дужче ускладнює і так складну річ. На

Обличчях інших учнів проступив холодний подив, ніби в Дейві-

Довому запитанні було щось непристойне.

– Ні, думаю, що немає,- відповів велебний Добсон.

– Ну, а де ж перебуває наша душа весь цей час?

Клас відчув, що діється щось незвичайне. Боязкі очі Добсона

Зволожилися, наче він силкувався хоч формально підтримати

Дисципліну; одна дівчина, найтовща, дурнувато посміхнулася до

Своєї сестри-близнючки, не такої товстої. Стільці стояли нерівним

Колом. Настрій, що, ніби струм, перебігав по тому колу, вжахнув

Дейвіда. Невже кожен з них знає щось таке, що йому не відоме?

– Мабуть, можна сказати, що наші душі сплять,-мовив

Добсон.

– А тоді вони прокинуться, і земля залишиться такою, як

Була завжди, з усіма людьми, що на ній жили? Де ж тоді буде

Небо?

Аніта Гаєр захихотіла. Добсон глянув на Дейвіда пильно, але

З виразом якогось незрозумілого прощення, наче між ними була

Таємниця, а Дейвід її тепер зрадив. Проте Дейвід не знав ніякої

Таємниці. Він хотів тільки одного: щоб Добсон сказав те, що

Казав кожного недільного ранку. А той не хотів. Ніби тих слів

Не годилося казати в розмові.

– Ти міг би, Дейвіде, уявити собі небо приблизно так: це

Те, що Авраам Лінкольн зробив для нашої країни і що живе

Після нього.

– Але чи Лінкольн свідомий того, що воно живе після ньо-

Го? – Дейвід почервонів, тепер не з сорому, а з люті; він ішов

Сюди з такою довірою, а з нього роблять дурня.

– Чи він свідомий цього? Я б сказав, що ні; але це не має

Значення.- Голос Добсонів набув твердості боягуза; в ньому тепер

Бриніла ворожість.

– Не має?

– Так, перед лицем господнім не має.

Єлейність, приголомшливе нахабство цієї відповіді так обра-

Зили Дейвіда, що на очах у нього виступили сльози. Він опустив

Погляд на книжку, де слова “обов’язок”, “любов”, “послух”,

“честь” були складені у формі хреста.

– У тебе є ще якісь запитання, Дейвіде? – озвався Добсон

Уже ласкавим голосом.

Інші учні вже гомоніли, складаючи свої книжки.

– Ні,- відповів Дейвід твердо, але не зміг підвести очей.

– Чи моя відповідь задовольнила тебе?

– Так.

Священик замовк, і сором, який він мав би відчувати, пойняв

Дейвіда; оскарження в облудності звалилось на нього, невинного,

І він знав: збоку, мабуть, здавалося, що то почуття вини не дава-

Ло йому підвести очей, коли він виходив, хоч Добсон пронизував

Його своїм поглядом.

Батько Аніти Гаєр підвіз його битим шляхом до путівця. Дей-

Від сказав, що далі піде пішки, хоче прогулятися, і збагнув: містер

Гаєр тому так швидко погодився на це, що не хотів порошити

Свого синього “б’юїка”. З цим було все гаразд, як і з усім, поки

Ти його розумієш. Від обурення, що його ошукали, що ошукали

Християнство, всередині в Дейвіда щось затверділо. Рівний, утоп-

Таний путівець, на якому подекуди витикалося рожевувате камін-

Ня, був ніби дзеркалом його настрою. Квітневе сонце лило своє

Проміння з самої середини західної половини неба; в ньому вже

Вчувалася літня спека. Придорожній бур’ян покрила курява. Серед

Свіжої трави і густої, як щітка, озимини комахи, мов заведені,

Співали свою монотонну пісню. Віддалік під лісом Дейвід побачив

Тоненьку постать у батьковому піджаку. Мати. Він дивувався, що

Їй подобаються такі прогулянки, бо йому самому рудуваті смуги

Полів, що лагідно підіймалися й опадали, здавалися тільки вті-

Ленням безмежної втоми.

Рум’яна від свіжого повітря й радості, матії повернулася з

Прогулянки раніше, ніж Дейвід сподівався, і, вражена, застала

Його з дідусевою Біблією. Це була груба, невеликого формату чор-

На книжка; палітурки там, де її тримали дідусеві пальці, були

Витерті, спинка трималася з одного боку лише на тонкій стяжці

Матерії. Дейвід шукав того місця, де Ісус каже одному з розбій-

Ників на хресті: “Ще й день не мине, як ти будеш зі мною в цар-

Стві небеснім”. Досі він ніколи не читав сам Біблії. А зніяковів

Так, коли мати застала його над нею, тому, що йому був огидний

Весь апарат святості: задушливі церкви, крикливі гімни, бридкі

Вчительки з недільної школи і їхні дурні брошурки; все в них

Він ненавидів, крім одного – обіцянки, яку вони з собою несли,

Обіцянки, яка в пайспотвореніший спосіб – ніби найгіршій старій

Почварі в королівстві раптом запропонував свою руку принц,-

Робила можливою кожну добру й реальну річ: гру в м’яча, жарти,

Дівчат з повними грудьми. Він не міг пояснити все це матері.

Не встиг. Вона випередила його запитанням, сповненим перебіль-

Шеної турботи:

– Дейвіде, навіщо ти взяв дідусеву Біблію?

– Читати. Ми ж бо живемо в християнській державі, чи як?

Мати сіла на зелену канапу, яка в Олінгері колись стояла

У вітальні під орнаментованим люстром. Від прогулянки на щоках

У неї все ще грала усмішка.

– Я хотіла б, щоб ти мені про все розповів, Дейвіде.

– Про що?

– Про те, що тобі не дає спокою. Ми з батьком обоє помітили,

Що тебе щось турбує.

– Я запитав велебпого Добсона про небо, а він сказав, що

Воно схоже на добрі діла Авраама Лінкольна, які живуть після

Нього.

Він сподівався, що це її приголомшить.

– Ну й що? – запитала мати, чекаючи ще якогось пояснення.

– Більше нічого.

– А чому тобі не сподобалося те, що він сказав?

– Ну, хіба ви не бачите? Виходить, що неба взагалі помає.

– Не бачу, щоб так виходило. А ти хотів би якого неба?

– Не знаю, якого. Але хотів би, щоб воно чимось було. Я спо-

Дівався, що він скаже мені, яке воно. Думав, що це його робота.

Дейвід розсердився, відчувши, що здивував матір. Вона дума-

Ла, що небо давно вивітрилося йому з голови. Уявляла собі, що

Пін уже також приєднався, хоч мовчки й таємно, до змови, якою –

Пін тепер знав це – було все навколо нього.

– Дейвіде, тобі ніколи не хочеться відпочити?

– Ні, не хочеться.

– Ти ще такий молодий. Коли ти будеш старший, то все

Сприйматимеш інакше.

– Дідусь не сприймав інакше. Гляньте, яка ця книжка зачи-

Тана.

– Я ніколи не могла зрозуміти твого діда.

– А я не розумію священиків, які кажуть, що небо схоже

На пам’ять про добрі діла Лінкольна. А коли ти це Лінкольн?

– Я думаю, що велебний Добсон помилився. Спробуй вибачи-

Ти йому.

– Не в тім річ, що він помилився! Річ у тім, що ти вмреш

І ніколи вже не будеш ходити, бачити, чути.

– Але ж, любий мій,- роздратовано сказала мати,- не мож-

На бути таким жадібним і хотіти більше, як маєш. Господь послав

Нам такий чудовий весняний день, подарував нам ферму, перед

Тобою ще ціле життя…

– Отже, ви вважаєте, що бог є?

– Авжеж б,- мовила вона з такою глибокою полегкістю, що

Обличчя її проясніло, стало спокійне й лагідне.

Дейвід стояв надто близько від матері і бонися, що вина про-

Стягне руку, щоб погладити його.

– Отже, він створив усе? Ви відчуваєте це?

– Так.

– А хто ж тоді створив його?

– Людина, а хто ж. Людина.

Вона аж засяяла з радощів, що знайшла таку вдалу відповідь.

Але Дейвід зневажливо махнув рукою:

– Ну, це знову ж виходить, що його немає.

Мати хотіла взяти його за руку, але він відсмикнув її.

– Дейиіде, це таємниця. Диво. Диво таке величне, що велеб-

Ний Добсон не зміг би його пояснити. Адже ти не кажеш, що

Будинків немає тому, що їх спорудила людина.

– Не кажу. Проте бог. повинен бути інакший.

– Але ж, Дейвіде, ти маєш докази. Виглянь лишень у вікно

На сонце, на поля.

– Це гірка втіха, мамо. Хіба ви пе розумієте,- він кахикнув,

Бо йому щось застрягло в горлі,- що коли ми вмремо, то для нас

Скінчиться і сонце, й поля – геть усе! Ох, який жах. Який без-

Межний жах!

– Що ти, Дейвіде, зовсім ні. Адже ясно, що ні.

Вона схвильовано простягла руки, показуючи тим порухом,

Що ладна прийняти в свої обійми його безпорадність; уся її гра-

Ційність, лагідність, її любов до прекрасного зосередилися в очі-

Кувальній напрузі, і це викликало в ньому бурхливу ненависть.

Він не дасть ласкою відвернути себе від правди. “Я путь, я прав-

Да…”

– Ні,- мовив він.- Лишіть мене самого.

Він узяв за піаніно тенісний м’ячик і вийшов надвір кидати

Його в причілок будинку. Вгорі на стіні видніла латка, де руда

Штукатурка, накладена на пісковик, відпала, і він намагався влу-

Чити в неї м’ячиком, щоб надлупати її ще більше. Його глибокий

Внутрішній біль заступила менша, але ближча тривога, що він

Образив матір. Він почув, як па дорозі заторохтіла батькова

Машина, і зайшов до хати помиритися, поки з’явиться батько.

На щастя, мати не дихала гарячою, задушливою люттю, а була

Холодна, рішуча й ділова; вона простягла йому старий зелений

Томик, свого інститутського Платона, і сказала:

– Я хочу, щоб ти прочитав “Притчу про печеру”.

– Добре,- відповів він, хоч знав, що це йому не допоможе.

Якась історія неживого вже грека, якраз настільки туманна, щоб

Подобатись матері.- Хай вас це не турбує, мамо.

– Мене це таки турбує. Я певна, Дейвіде, що ти там знайдеш

Щось для себе. А коли станеш дорослий, такі речі будуть куди

Менше тебе цікавити.

– Може. Але ж який це страх, який страх!

Батько вже торсав за двері. Клямка не піддавалася, і, поки

Бабуся дошкандибала до дверей, щоб упустити його, він відчинив

Їх ногою. Хоч мати звичайно тримала в таємниці свої розмови

З Дейвідом, наче їхній спільний скарб, тепер вона відразу вигук-

Нула:

– Джордже, Дейвіда тривожать думки про смерть!

Батько підійшов до порога вітальні. Кишеня його сорочки

Віддималася від олівців. В одній руці він тримав їхні святкові

Ласощі – рожеву коробочку з морозивом, що почало танути, а

В другій ножа, яким він хотів розділити його на чотири пайки.

– То хлопця тривожить смерть? Не думай про неї, Дейвіде.

Я щасливий, як переживу день, і не журюся. Якби вони взяли були

Дробовика і застрелили мене в колисці, мені було б краще. Не зава-

Жав би нікому на світі, їй-богу, я думаю, що смерть чудова річ.

Я надіюсь на неї. Викинь собі з голови непотрібні думки. Якби

Тут був той, хто вигадав смерть, я б йому причепив медаль.

– Тьху, Джордже! Ти ще дужче злякаєш дитину.

Але то була неправда, батько ніколи не лякав Дейвіда. Батько

Не міг йому зробити ніякої шкоди, взагалі ніякої. Навпаки: в його

Перебільшеній зневазі до самого себе Дейвід бачив щось схоже

На свій власний настрій. Віддалено схоже. Дейвід дивився на

Своє становище з розважністю холодного стратега. В світі інших

Людей він не знайде ніякого натяку, підбадьорливого жесту, які

Йому потрібні, щоб почати будову фортеці проти смерті. Вони

Ні в кого не вірять. Він був самітний у своїй глибокій ямі.

Протягом наступних місяців його становище трохи змінилося.

Школа була для нього якоюсь розрадою. Всі ті хтиві, напахані

Істоти, дотепні й насмішкуваті, з жувальною гумкою в роті, всі

Вони приречені на смерть, і жодне з них не переймалося цим.

У гурті з ними Дейвід відчував, що вони заведуть його в яскравий,

Дешевий рай, приготований спеціально для них. У будь-якому

Гурті його страх пригасав. Він розмірковував так: десь у світі

М. ає існувати кілька людей, які вірять у те, що треба, і чим більший

Гурт, тим більше шансів, що якась одна така душа опиниться

Близько від нього і він зможе її гукнути, якщо не виявиться надто

Неосвіченим, надто темним, щоб її впізнати. Йому легшало на

Серці, коли він бачив духовних осіб: хоч би що вони про себе

Думали, їхні комірці все-таки були для нього ознакою, що десь

Хтось колись усвідомив, що ми не можемо, ніяк не можемо підда-

Ватися смерті. Теми проповідей, вивішені на стінах церков, коро-

Тенькі уривки з побожних пісень у музичних радіопрограмах,

Образки із зображенням ангелів і чортів – ось якими крихтами

Дейвід угноював грунт під свою надію.

А взагалі Дейвід намагався приглушити свою безнадію гомо-

Ном і штовханиною. Автоматичний більярд у перекусній був

Вдячною розвагою; коли він схилявся над столиком, на якому

Шурхотіли кульки й спалахували лампочки, в грудях у нього

Відлягало, камінь спадав з серця. Він радів, що батько має в

Олінгері багато справ. Кожна його затримка відсувала хвилину,

Коли їм знов доведеться вертатись путівцем у саме серце темного фермерського краю, де єдиним світлом була гасова лампа на

Обідньому столі в кімнаті, світлом, від якого їжа здавалася сум-

Ною, нужденною, похмурою.

Дейвід втратив цікавість до читання. Боявся знов опинитись

У тенетах. У детективних романах люди вмирали, як непотрібні,

Викинуті на сміття ляльки, у науково-фантастичних книжках

Безмежжя простору й часу чигало на людину, щоб розчавити її;

Навіть у П. Г. Водегауза він відчував порожнечу, відхід від дійсно-

Сті; це виявлялося в почутті гіркоти, яка пронизувала його твори,

І в кумедних постаттях нікчемних духовних осіб. Уся їхня весе-

Лість, здавалося, прикривала порожнечу, кожна спокійна година

Була насичена страхом.

Почалися канікули. Батько їздив тепер машиною в інший бік,

На будівництво, куди він найнявся на літо табельником, і Дейвід,

Мов уламок з розбитого корабля, застряг серед спеки, зелені, пилку

Квіток і дивного одноманітного гудіння, що непереможно панува-

Ло в бур’яні, люцерні й присохлій садовій траві.

На день його п’ятнадцятиріччя батьки, жартуючи, що Дейвід

Тепер став сільським парубком, подарували йому рушницю. Тепер

Він розважався нею, як досі автоматичним більярдом: йшов до

Старої цегельної печі в лісі, куди скидали сміття, ставив зверху

На стіну з пісковика порожні консервні бляшанки і одну по одній

Збивав їх. Він брав з собою довгоногого собаку, що мав домішок

Китайської породи,- в нього було чудове, густе, рудого кольору

Хутро. Мідяк – так звали собаку – ненавидів стрілянину, але

Любив Дейвіда й покірно йшов за ним. Коли розлягався різкий,

Рівний постріл, він кидався бігти, виписуючи дедалі вужчі кола,

Аж поки, тремтячи, опинявся біля Дейвідових ніг. Дейвід, залеж-

Но від того, в якому він був настрої, або стріляв ще раз, або падав

На коліна й заспокоював собаку. І чим спокійніший ставав собака,

Тим легше на серці було йому самому. Собачі вуха, притиснуті

З ляку до голови, лягали якось так незвичайно, так,- хлопець

Шукав слова,- надійно. Біля заяложеного, оздобленого бляшками

Нашийника шерсть наїжачувалась, відслоняючи на споді кожної

Волосини, темної на кінчику, а далі яскравої, наче мідь, через

Що собаку й прозвали Мідяком, м’яке біле підшерстя. Стривожений

Мідяк важко дихав крізь ніздрі, дуже тонко окреслені, наче два

Зарубцьовапі прорізи чи шпарки для ключа в якомусь філігран-

Ному замку з чорного, пофарбованого дерева. Все його тіло, клу-

Бок м’язів і суглобів, було скарбницею краси. І, вдихаючи запах

Собачої шерсті, Дейнід ніби вчував тонкі запахи різних ша-

Рів землі: перегною, чорнозему, піску, глини і лискучої мета-

Левої руди.

Та коли він вертався додому і бачив складені на низьких поли-

Цях книжки, до нього вертався страх. Чотири тверді томи Уелса,

Ніби чотири цеглини, зелений Платон, що вразив його дивною

Лагідністю і складною, плутаною чистотою, мертві Голсуорсі й

“Елізабет”, велетенський дідусів словник, дідусева Біблія і та

Біблія, яку він сам отримав, ставши членом фаертаунської люте-

Ранської церкви,- коли Дейвід дивився на них, у ньому знов

Прокидався, знов поймав його душу страх. Він став млявий і пону-

Рий. Батьки шукали способу якось розважити його.

– Дейвіде, я маю для тебе роботу, – сказала одного вечора

Мати, коли вони сиділи за столом.

– Що?

– Коли в тебе такий тон, то, мабуть, краще й не казати.

– Який тон? Немає в мене ніякого тону.

– Бабуся вважає, що в повітці розплодилося надто багато

Голубів.

– Чому? – Дейвід глянув на бабусю, але та сиділа, втупившії

Збентежений, як завжди, погляд у жовте кружало світла.

Мати голосно крикнула:

– Мамо, він хоче знати чомуі

Бабуся різко й роздратовано махнула хворою рукою, наче

Набиралася сили на відповідь:

– Вони паскудять на меблі.

– Авжеж,- сказала мати.- Бабусі шкода тих старих олін-

Герських меблів, які нам уже ніколи не знадобляться. Вона вже

Місяць не дає мені спокою, Дейвіде. Хоче, щоб ти постріляв

Голубів.

– А я зовсім не хочу нікого вбивати,- сказав Дейвід.

Батько мовив:

– Цей хлопець схожий на тебе, Елзі. Він надто добрий для

Цього світу. А моє кредо: убий сам, або тебе вб’ють.

Мати голосно сказала:

– Він не хоче стріляти голубів, мамо!

– Не хоче? – Бабуся витріщила очі, наче з ляку, і поволі

Опустила руку на коліна.

– Ох, я їх вистріляю, завтра ж вистріляю,- раптом погодив-

Ся Дейвід і відчув у роті приємний присмак від цього рішення.

– І я ще подумала, що коли Боєрові наймити привезуть сіно,

То погано буде, як клуня скидатиметься на голубник,- уже зовсім

Без потреби додала мати.

Клуня вдень схожа на маленьку ніч. Пасма світла, що проби-

Ваються крізь шпарки в сухих гонтах, пронизують дах, наче

Промені зірок, а крокви, бантини і прибиті до стін драбини здають-

Ся, поки звикне око, таємничим гіллям якогось примарного лісу.

Дейвід тихенько зайшов до клуні з рушницею в руці. Мідяк

Розпачливо скавчав у дверях: він дуже боявся опинитися близько

Біля рушниці, але й не хотів відстати від Дейвіда. Хлопець обе-

Режно повернувся й наказав:

– Іди звідси!

Він зачинив дворі перед собакою і засунув засув. Цс були двері

В дверях: двійчаста брама, що нею заїздили підводи й трактори,

Була така висока й широка, як фасад будинку.

Дух старої соломи залоскотав йому п ніздрях. Червона канапа,

Наполовину схована під брезентом у білих плямах, ніби зжилася

А цим запахом, потонула, була похована в ньому. Отвори порожніх

Діжок зяяли, наче війстя в печер. На безладно позабиваних у гру-

Бе дерево цвяхах висіли всілякі речі, потрібні в господарстві,-

Кільце дроту, запасні зубки до борони, лопата без держака. Дейвід

На хвилину завмер: він аж за деякий час почав відрізняти ворку-

Вання голубів від шуму у вухах. А коли вже вслухався в те ворку-

Вання, йому здалося, що тут більше й не чутії ніяких звуків: усю

Клуню сповнював тільки той горловий, булькотливий, млосний

Стогін. Голуби ховалися за кроквами та бантинами. Світло попа-

Дало до клуні крізь шпари в гонтах, крізь брудні засклені віконця

В протилежній від дверей стіні і крізь округлі, як волейбольний

М’яч завбільшки, дірки в мурованих бічних стінах під самим вер-

Хом даху.

В одній із дірок, тій, що від будинку, з’явився голуб. Він

Залетів знадвору, сів у дірці, чітко вимальовуючись проти клап-

Тика неба, настовбурчив пір’я і заворкував, ніби задля проби,

Тремтливим, схвильованим басом. Дейвід павпіпипьки ступив на

Чотири кроки ближче, спер рушницю на найнижчий щабель дра-

Бини, прибитої між двома слупами, й націлився у маленьку, хваць-

Ко схилену набік голову птаха. Звук пострілу пролунав наче

З мурованої стіни позад нього. Голуб не впав. Але й не злетів.

Він утримався в дірці, тільки раптом закружляв і, ніби розпачли-

Во даючи згоду, закивав головою. Дейвід персзарядип рушницю:

Порожня гільза ще не перестала підстрибувати на дошках біля

Його ніг, як він уже націлився вдруге. Він спрямував рушницю

Трохи нижче, в груди птаха, намагаючись якнайспокійніше спу-

Скати гачок. Повільний, плавний порух руки, і раптом куля виле-

Тіла; першу мить Дейвід сумнівався, що влучив, потім голуб

Упав, мов жмут ганчір’я, зсунувшись по стіні на солому, якою

В тому місці була встелена долівка.

Тепер уже й інші голуби відірвалися від бантин і заметались

У сутінку, відчайдушне б’ючи крильми і здіймаючи шум. Втекти

Вони могли тільки через дірки; Дейвід націлився в блакитний

Кружечок, а коли в ньому з’явився голуб і рушив кам’яним туне-

Лем, що прорізував чвертьметрову товщу стіни й мав вивести його

На волю,- вистрілив. Голуб застряг у тому тунелі, не маючи сили

Впасти ані до клуні, ані надвір, хоч ще підіймав одне крило,

Затуляючи ним світло. Крило безсило опадало, і він хапливо

Підіймав його знов, розпушуючи пір’я. Своїм тілом голуб загоро-

Див дірку. Дейвід кинувся на другий бік току, де була прибита

Така ж драбина, і спер рушницю так само на її нижній щабель.

До другої дірки підлетіло троє голубів; одного він підстрілив,

А два вилетіли надвір. Решта голубів знов посідали на бантини,

Голуби ховалися в невеликому трикутнику між другою още-

Пиною, що підтримувала крокви, і дахом; там були їхні гнізда.

Але чи голубам було там тісно, чи їх поймала цікавість, бо тепер,

Коли Дейвідові очі звикли до сповненого куряви присмерку, він

Побачив, як звідти в різних місцях з’являлися сірі тіні і зразу ж

Зникали. Воркування голубів стало різкішим: повітря, сповнене

Цього зляканого тремоло, здавалося густим, як рідина. Дейвід

Помітив обрис маленької голівки, що особливо наполегливо визи-

Рала в одному місці, запам’ятав те місце і навів на нього рушни-

Цю. Коли голівка з’явилася знов, його палець миттю натиснув на

Гачок. Жмут пір’я зсунувся з ощепини і поволі впав на брезент,

Що вкривав олінгерські меблі. Коли Дейвід знов підвів голову,

У тому місці світилася нова дірочка в гонті.

Вийшовши на середину клуні, він підняв рушницю і застрілив

Ще двох голубів. Тепер він був цілковитим господарем становища

І вважав, що йому не личить опирати рушницю на щабель. Він

Уявив себе сміливим месником. Ці нікчемні створіння зважува-

Лися висовувати голови із тьмяної глибини старого піддашшя,

Зважувались забруднювати його зоряну тишу своїм жалюгідним

Боязким життям, а він не давав їм цього робити, спритно огортав

Їх знов тишею. Дейвід почував себе творцем; з маленьких плямок

І порухів у темних заглибинах кроков, які він устигав помічати

І в які встигав влучати, з кожної з них він робив цілого птаха.

Швидкий погляд, цікавість, іскорка життя, коли він у неї стріляв,

Ставала вбитим ворогом, що відчутним тягарем падав додолу.

Дейвідові не давав спокою невдалий постріл у другого голуба,

Що й досі час від часу махав крилом у круглій дірці. Він знов

Зарядив рушницю і, притискаючи її до себе, поліз драбиною вгору.

Кінчик рушниці черкнув йому по вусі, і перед ним раптом постала

Чітка, мов на кольоровому слайді, картина: він застрілив сам себе,

І його знайшли в клуні серед його ж таки жертв. Він обхопив

Рукою верхній щабель – крихку, поточену шашелями, трухляву

Поперечку між двома стояками – і вистрілив у голуба під невели-

Ким кутом. Крило опало, проте куля не випхнула птаха з дірки,

Як він сподівався. Дейвід вистрілив удруге, втретє, та невеличке

Тіло, яке живим було легше за повітря, мертве виявилося надто

Важким, щоб зрушити з своєї високої могили. Звідси Дейвідові

Видно було крізь дірку зелені дерева і рудий причілок будинку.

Обліплений павутиною, що висіла між щаблями драбини, він

Вистріляв усі вісім патронів у вперту тінь, але не збив її. Він

Спустився вниз, і його вразила тиша в клуні. Мабуть, усі інші

Голуби повтікали другою діркою. Ну й добре, йому вже набридла

Ця стрілянина.

Він подався надвір, недбало несучи свою зброю. Назустріч йому

Вийшла мати, і він задоволене помітив, що вона боязко обминула

Рушницю.

– Ти відбив клапоть цеглини на будинку,- мовила вона,- Що

Означали ті останні постріли?

– Один голуб застряг у дірці, і я хотів його збити.

– Мідяк сховався за піаніно й нізащо не хоче вилазити.

Я його там і лишила.

– А хіба я винен? Не я ж хотів убивати тих бідолашних

Голубів.

– Не огризайся. Тобі не можна слова сказати, як твоєму

Батькові. Скільки ти їх убив?

– Шість.

Мати зайшла до клуні, і він рушив за нею. Вона прислухалася

До тиші. Коси в неї були скуйовджені, мабуть, зачепилася об щось

Головою, як борюкалася з собакою.

– Думаю, що решта вже не вернуться,- втомлено мовила

Вона.- Справді не розумію, чого я послухалася мами. Так приєм-

Но було, як вони тут воркували.

Вона заходилася збирати постріляних голубів. Хоч Дейвід

Не мав бажання торкатися їх, а все ж пішов у кінець клуні й під-

Няв першого вбитого птаха за теплуваті ще, тверді, червоні, мов

Корали, ніжки. Крила враз розгорнулися, ніби досі були зв’язані

Мотузкою, яку тепер попустили. Голуб був зовсім легенький. Дейвід

Підняв ще одного з другого кінця клуні, мати зібрала троє тих,

Що лежали на середині, і вони разом пішли через вулицю на

Південний схил, що спускався до руїн колишньої тютюнової

Сушарні. Схил спадав униз надто стрімко, щоб його можна було

Орати чи косити, в поплутаній траві росли суниці. Мати поклала

Додолу свою ношу й сказала:

– Треба їх закопати, а то собака зовсім сказиться.

Дейвід поклав своїх двох голубів зверху; тіла з гладеньким

Пір’ям м’яко лягли одне на одне. Він запитав:

– Принести вам лопату?

– Принеси собі; ти їх сам закопаєш. Ти ж їх побив,- відпові-

Ла мати.- І зроби глибоку яму, щоб собака їх не вигріб.

Коли Дейвід пішов по лопату, мати вернулася додому. Вона

Не глянула ні праворуч на сад, ні ліворуч на луку, як звичайно.

А тримала голову напружено, ледь схиливши її, наче дослухалася

До землі.

Дейвід викопав яму в тому місці, до по росли суниці, а тоді

Пильніше оглянув голубів. Він ніколи по бачив голуба так зблизь-

Ка. Пір’я в нього було ще чудовіше, ніж собача шерсть; кожна

Пушинка була допасована до цілої пір’їни, а кожна пір’їна, в свою

Чергу, лягала так, що не порушувала візерунку, досконало випи-

Саному на тілі птаха. Дейвід губився в його геометричних лініях,

Коли пір’я то розширювалось і твердло, щоб створити відповідну

Площину для лету, то ставало м’яким і збитим докупи, щоб огріти

Безживне тіло. А на поверхні безмежно досконалого і водночас

Простого механізму пір’я вигравали, ніби для забавки, гами кольо-

Рів, кожна інакша, виконані, здавалося, у хвилину раптового

Натхнення, радості, що з усіх боків оточувала творця. А ці ж

Птахи розмножуються мільйонами, і їх вважають за напасть.

Дейвід опустив у пахучу, свіжу землю голуба, вбраного в яскраве

Крицево-синє пір’я, а за ним другого, що мінився по всьому тілі

Бузковими й сірими хвилями. Третій був майже білий, тільки

Шия полискувала рудуватим кольором. Коли він зверху поклав

Два останні, все ще гнучкі й м’які, і випростався, з нього спала

Тверда шкаралупа і ніби якісь невидимі руки, по-жіночому лагід-

Но торкаючись оголених нервів, огорнули його захисною мантією

Певності, що господь, який так щедро наділив красою навіть цих

Непотрібних птахів, не захоче знищити всього творіння своїх рук,

Тому не дозволить йому, Дейвідові, жити вічно.

Джеймс Болдуїн

ЛИШЕ РАНОК ТА ВЕЧІР І СКОРО

– І нема чого боятися,- каже мені Гаррієта. Вона п халаті,

На обличчі товстий шар крему. Гаррієта і моя старша сестра Луїза

Хочуть увечері повеселитися,- самі, без чоловіків. А побалакати

Їм є про що – наприклад, про мене; тож я їм не потрібний і можу

Провести вечір по-парубоцькому. Режисер того фільму, завдяки

Якому ми одержали казкове й клопітно багатство, зайде до мене

Пізніше, і ми з ним підемо обідати.

Я не зводжу очей з Гаррієти. Я певен, що насправді вона не

Така спокійна, як здається. Просто тримає себе в руках заради

Мене й Поля. Гаррієті, родом із пристойної й ліберальної Швеції,

Ще з дитинства набридли всі оті передові ідеї, і вона стає дедалі

Консорвативнішою. Ми ніколи слова поганого не казали одне

Одному в присутності Поля, навіть як він був що немовлям. Гаррі-

Єта вважає, що в людини з самого дитинства має бути міцна

Життєва основа, щоб на ній будувати своє майбутнє,- може, й не

Один раз, якщо жорстоке життя знищить усе, що було збудоване

Раніше.

Через те Гаррієта, коли я насуплений, відразу стає бадьорою

І стриманою. Гадаю, вона навчилася цьому років з вісім тому,

Після єдиної моєї поїздки до Америки. Тепер, мабуть, їй буде ще

Важче контролювати себе. Коли сьогодні вранці я гримнув на

Поля, вона підвела на нас очі й раніш, ніж Поль розплакався,

А я визнав свою провину, сказала: “Боже, твій тато сьогодні

Чомусь примхливий!”

Поль відразу ж забув, що його несправедливо ображено, й зади-

Вився на усміхнену матір.

– Бо він боїться, що його пісні по сподобаються в Нью-Пор-

Ку. Твій тато актор, mon chou1, а псі актори дуже дивні люди.

Мільйони людей чекають па нього в Нью-Йорку, благають його

Приїхати, обіцяють купу грошей, а він боїться їм не сподобатися.

Правда ж, він не має рації?

Гаррієті вдалося зацікавити Поля місцями, до він ще ніколи

Не був. І я відразу засяяв у променях слави. Гадаю, Полеві

Нелегко зрозуміти, що обличчя, котре він бпчнть на грампластин-

Ках чи в газетах і кіно, це обличчя його батька, який часто на

Пього сердито покрикує. Хлопчикові всього сім років – восьмий

1- Котику {фрпнц.}.

Тільки пішов, вісім йому буде взимку,- і він, звичайно, не може

Втямити, що я цього теж не розумію.

– Звичайно, ти не маєш рації, ти добрий,- гаряче вигукнув

Поль, і я мимоволі усміхнувся. По-англійському він говорить

З акцентом, не так вільно, як по-французькому, бо цією мовою

Хлопчик цілий день торохтить у школі. Французька – то перша

Мова, яку він почув у житті.- Адже ти найбільший співак

У Франції.- Таким тоном він, мабуть, повчає і своїх одноклас-

Ників.- Найбільший американський співак.

Це уточнення було таке наївне, що престиж мій від нього ані-

Трохи не зменшився, а, навпаки, ще й підріс на кілька дюймів:

Для Поля Америка – країна, повна чудрс. Звідти походить його

Батько, туди він тепер їде; це країна, яку мало хто бачив. І одна

З цих небагатьох людей – його тітка; Поль саме дивився на неї.-

Так і мадам Дюмон каже, вона каже, що він ще й великий кіно-

Актор.-Луїза, усміхнувшись, притакнула.- Вона ходила на його

Фільм “Les Fauves Nous Attendant”1 аж п’ять разів!

Звичайно, це так. Мадам Дюмон наша консьєржка, й Поль знає

Її змалечку. І він перестане їй вірити аж тоді, коли вже не віри-

Тиме ні в що.

Він знову подивився на мене:

– Ти даремно боїшся.

– І даремно на тебе гримав. Сьогодні більше не гриматиму.

– От і добре,- серйозно промовив він.

Луїза налила нам ще кави.

– Він усіх у Нью-Йорку здивує до смерті. Ось побачиш,-

Мовила вона.

– Mais bien sur2,- не зовсім упевнено сказав Поль. Хоч він

І не знав, що означає оте “здивує до смерті”, але з тітчиного тону

Здогадався, що вона згодна з ним. Він не завжди розуміє свою

Тітку, яку вперше побачив тільки два місяці тому, коли вона при-

Їхала до нас відпочити. Особливо дивна в неї вимова, він такої

Ще ніколи не чув. Хлопчик ніяк не зрозуміє, як це можна бути

Моєю сестрою і його тіткою – і не розмовляти по-французькому.

Гаррієта, Луїза і я перезирнулись і весело розсміялися.

– “Здивує до смерті”,- пояснила Гаррієта,- означає d’avoir

Un succees fou3. Але незабаром ти почуєш чимало американських

Висловів.

Вона глянула на мене і засміялась. Засміявся і я.

– Саме цього він і боїться,- підморгнула їй Луїза.- Бо в нас

Є такі вислови, що ого! Хто сказав, що в Америці немає культури?

Наша культура густа, як сметана.

– Знаю, знаю,- погодилася Гаррієта.

1 – “На нас чатують дикі звірі” (франц.).

2 – Добре (франц.).

3 – Матиме шалений успіх (франц.).

– Я скоро піду співати,- сказав я Полені.

Його обличчя заясніло.

– Воп1.

Це означало, що скоро він прийде до мене в кабінет, ляже на

Підлозі зі своїми паперами й олівцями, а я гратиму на роялі й спі-

Ватійду. Він зрозумів, що ці запросини все одно що оливкова гіл-

Ка. Зрештою, ми добре ладнаємо, мій син і я.

Поль іще раз подивився на Луїзу. Вона тримала кавову чашку

В одній руці, сигарету в другій; щось у ній здавалося йому див-

Ним. Було ще рано, і вона не встигла підмалювати собі лице. її

Недовге, густе, трохи сиве волосся було закудлане трохи дужче,

Ніж звичайно,- майже так як і в мене – й вона збиралася вже

Йти в перукарню підстригти його. Луїза світліша й вродливіша

За мене, вона, як казати правду, єдина красуня в нашій родині.

Поль знає, що вона моя старша сестра і допомагала мене вихову-

Вати, хоч, певна річ, йому й не відомо, чого це їй коштувало. Він

Знає, що вона працює вчителькою на Півдні Америки.- це чомусь

Зовсім не те саме, що Південна Америка. Я бачив, як він нама-

Гається збагнути всі ті екзотичні поняття, її дивні манери, дивну

Вимову. В порівнянні з людьми, яких він знав давно, Луїза, крім

Її лагідності й доброти, неодмінно повинна була дивувати його

Своєю невпевненістю, настороженістю і часом навіть ворожістю.

Цікаво, як йому сподобається дядько Норман? Він старший

І темніший за мене, й досі живе в Алабамі – в місті, де ми всі

Народились. Норман зустрічатиме нас на пристані.

Гаррієта знову каже:

– Не бійся. Все це не таке страшне, як тобі уявляється. Та

Коли вже хочеш,- додав, сміючись,- то страшнішого за те, що

Ти думаєш, на щастя, бути не може.

Очі її шукають моїх у дзеркалі – голубі очі. бліда шкіра,

Чорне волосся. Я завжди гадав, що в Швеції живуть самі блон-

Динки, і дивувався, яка не схожа на шведок Гаррієта. Та коли ми

Побували в Швеції, я переконався в іншому. “Європа – це вели-

Чезний вінегрет рас, і я ніколи не зрозумію твоєї країни”,- каза-

Ла Гаррієта. Тоді ми навіть не уявляли собі, що колись поїдемо

В Америку.

Цікаво, що вона думає насправді? Хоча вона таки має рацію –

Через два дні ми будемо на пароплаві, і нема чого розводитися

Про мої погані передчуття. Я сідаю на ліжко й дивлюся, як вона

Підмальовує собі обличчя. Мабуть, мені дуже не вистачатиме цієї

Старомодної спальні. Не один рік ми збиралися викинутії отой

Мотлох, що його наймали разом з квартирою, і замінити його

Легшими, сучасними меблями. Але так нічого й не зробили.

1 – Гаразд (франц.).

– Може, все це мине, – кажу я. – Просто п мене цілий день

Поганий настрій. І не можу співати. – Ми обоє сміємося. Вона

Простягає руку, бере паперову серветку й починає втирати крем.-

Хотілося б тільки з’нати, чи сподобається там Полові, чи знайдо

Він там друзів.

– Полеві подобатиметься скрізь, де будеш ти. де будемо ми.

Про нього не турбуйся.

Поль досі не чув ніяких прізвиськ. Хоч якось і спитав, що

Таке “метис”, а Гаррієта пояснила йому, що це означає змітану кров, і додала, що майже всі люди на світі мають тепер змішану

Кров. А мадам Дюмон підтвердила це пікантними деталями з свого

Родовідного дерева, корені якого тяглися аж у Корсіку; мораль

Тієї її розповіді була та, що жінки слабкі, чоловіки невиправні,

А 1е Ьоп Dieu1 дуже хитрий. Пояснення мадам Дюмон мені

Дуже подобається, але Полеві, гадаю, воно навряд чи придасться

В житті.

Гаррієта встає із-за туалетного столика, підходить до мене

Й сідав мені нр коліна. Я лягаю а нею в ліжко, й вона сміється

Мені просто в обличчя,

– Не хвилюйся,- каже вона мені,- будь ласка, намагайся не

Хвилюватись. Що б не сталося, ми впораємося з ним, ось побачиш.

Ми вдвох, маємо сина, знаємо, чого хочемо. Отже, мп щасливіші

За більшість людей.

Я цілую її в підборіддя.

– Принаймні я щасливіший за більшість чоловіків.

– Я теж дуже щаслива жінка.

Якийсь час ми мовчимо на самоті в кімнаті, до так довго жили

Разом. Гаррієта тихо дихає на моїх грудях, а я думаю, що якби не

Виїхав з Америки, то ніколи б не зустрів її і не влаштував свого

Життя, ніколи б не став сам собою. Будь-чиє, особисте життя почи-

Нається там, де кінчаються раси, церкви і армії; бо раси, церкви

І армії – це величезна небезпека: багатьох вони позбавили життя.

Якби Гаррієта народилася в Америці, їй треба було б дужо-дуже

Багато часу, щоб побачити в мені такого самого чоловіка, як всі;

А якби я зустрів її в Америці, то ніколи б не посміи залицятись

До неї. Суспільні забобони, шаленство й насилля осліпили б нас,

І ми ніколи не полюбили б одне одного. І Поль ніколи не наро-

Дився б.

Може, якби я залишився був в Америці, я знайшов би іншу

Жінку, мав би іншого сина. Але ті інші жінка й син – сама лиш

Уява. Можливо, я став би не актором і співаком, а кимсь іншим,

Наприклад, адвокатом, як мій брат, або вчителем, як моя сестра.

Але тепер я той, ким став, і ця жінка – моя дружина, і я люблю

Її. А всі сини, яких я міг би мати, нічого не варті, бо я маю сипа,

Я назвав його Полом – так, як було звати мого батька, і я люблю

Поля.

1 – Добрий бог (франц.).

Я думаю про все, що нищилось на моїх очах в Америці, про

Все, чого я там позбувся, про небезпеки, які чигають там на мене

І на моїх рідних.

Я всміхаюсь до Гаррієти.

– їй мене любиш?

– Звичайно, ні. Протерпіла тебе стільки років, щоб поїхати до

Америки.

– Яка терпляча дівчина!

– Шведи всі дуже терплячі.

Вона знов цілує мене і встає. Заходить Луїза, теж у халаті.

– Чи вам іще не набридло сидіти й охкати про те саме? –

Вона подивилась на мене.- Слово честі, ти найсумніша знамени-

Тість із тих, яких мені випадало бачити. А я ще завжди дивува-

Лась, навіщо такі, як ти, наймають рекламних агентів. Тепер

Знаю.- Вона підходить до Гаррієтиного туалетного столика.-

Люба, можна мені взяти трохи оцього шикарного лаку для нігтів?

Гаррієта іде до свого столика.

– Про який шикарний лак ти кажеш?

Гаррієта й Луїза, на мій подив, чудово ладнають між собою.

Кожна знаходить у другій багато дивовижного. Гаррієта навчає

Луїзу французької і шведської мови, а Луїза навчила Гаррієту

Деяких не зовсім пристойних висловів негритянського Півдня.

Коли вони не поправляють вимову одна одної, то пускаються

В довгі дебати про те, як у мові відбивається історія і звичаї наро-

Ду. Вони з’ясували, що в кожній європейській мові є свій відпо-

Відник до фрази “працює, як негр”. (“Ще б пак,- заявила Луї-

За, – вони давно звикли, щоб чорні на них працювали”).

– Мова – це досвід і сила,- каже Луїза, жалкуючи, що не

Знає жодного африканського діалекту.- Ось у чому я хочу пере-

Конати клятих упертюхів у нас на Півдні. Якби негри вкладали

Свій досвід у мову, то вона стала б великою мовою. Але де тамі

Вони всі намагаються говорити так, як білі.- Вона нахиляється

Вперед і хапає Гаррієту за коліно.- Я кажу їм, люба, що білі

Нічого не говорять, ну зовсім нічогісінько, і дехто з них про це

Знає: їм бракує того, що є в нас. Його нема ніде в світі.- І вона

Обурено відкидається назад.- Гадаєте, вони мене слухають? Зви-

Чайно, ні! Й далі говорять так, як білі.- Вона знов нахиляється

Вперед, тремтячи з гніву.- Уявляєте, декотрі з них соромляться

Маголії Джексон! Соромляться однієї з найбільших у світі співа-

Чок! Кажуть, ніби вона вульгарна.- І. вона оглядається по кімнаті,

Наче у неї в руках пляшка і вона шукає, кого б нею зацідити по

Черепу.

Певно, Луїза так розходилась тому, що раніше їй ніколи не

Випадало розмовляти про це з білими. Раніше вона заспокоювала,

Переконувала своїх білих знайомих, бо хіба можна було троюдити

.їм сумління правдивою розповіддю, яка порушила б їхню уяву

Про самих себе? Просто диво дивне, до чого тільки не вдаються

Окремі люди чи навітиь народи, щоб не дивитися правді в вічі.

Але Гаррієта на них зовсім не схожа: їй дуже важливо знати все,

Що має розповісти Луїза,- тоді, на її думку, вона краще зможе

Боронити від життєвих знегод чоловіка й сина. Ось чому вони

Йдуть сьогодні ввечері вдвох. Сьогодні в них немов остання воєнна

Нарада. Я скиглій, але вони, хвалити бога, дуже практичні.

Тепер Луїза обертається до мене, а Гаррієта риється в туалет-

Ному столику.

– Коли Відаль зайде по тебе?

– О пів на восьму, може, о восьмій… Він сказав, що замовив

Для нас столика в якомусь шикарному ресторані, але не каже де.

Луїза кокетливо стенає плечима, підводить брови, трохи похи-

Тує стегнами. Я сміюся.

– Отож. А потім ми, певно, підемо й добряче хильнем.

– Дай боже! Цими днями ти похмурий, наче когось ховаєш.

А після випивки ти нам завтра не так набридатимеш!

– А які будете ви після випивки? Я знаю, як п’ють дівчата,

– Ну, ми ж самі платитимем, отож цієї проблеми в нас не

Буде,- каже Гаррієта.- Але ти, відома на увесь світ кінозірка,

Повинен добряче відзначити свій від’їзд.

– А ви не можете змінити свої плани й піти з нами?

– Звичайно, ні,- каже Луїза. Вона дивиться на мене й кумед-

Но хихотить.- Відома на весь світ кінозірка! А я ж тебе спови-

Вала! Чорт забирай! – Вона трохи смутнішає.- Як пишалася б

Тобою мама! – Ми дивимось одне на одного, сповнені таємниць,

Яких не знає навіть Гаррієта.- А тепер геть звідси, ми будемо

Одягатися.

– Я відведу Поля вниз, до мадам Дюмон.

Поль повечеряв разом з її дітьми й заночує там.

– Це вже востаннє,- каже мадам Дюмон і погладжує Полеві

Чорні кучері.- Ти vas nous manquer, tu sais? ‘ – Вона поглядає

На мене й усміхається.- А йому байдуже. Тільки й думає про

Великий пароплав і всі дива Нью-Йорка. Дітей від’їзд ніколи не

Засмучує.

– Мені дуже жаль від’їздити,- ввічливо каже Поль,- але

Тато мусить їхати в Нью-Йорк працювати, й він бере мене

З собою.

Мадам Дюмон переглядається зі мною поверх його голови.

– II est malin, ton gasse! 2 – Вона знову звертається до

Поля: – А як ти гадаєш, маленький дипломате, сподобається тобі

Нью-Йорк?

– Ми їдемо не лише в Нью-Йорк,- заперечує Поль.- Ми

Поїдемо і в Каліфорнію.

– Ну, а Каліфорнія тобі сподобається?

Поль дивиться на мене:

– Не знаю. Якщо нам там не сподобається, ми повернемось.

1 – Знаєш, нам тебе дуже бракуватиме (франц.}.

2 – Та він хитрий, твій малюк! (Франц.).

– Дуже просто. Вертайтесь і все,- каже мадам Дюмон. Вона

Дивиться на мене.- Найкращий підхід до життя. Вертайтесь.

А ви знаєте, ми маємо вас тут, у Франції, за своїх.

– Гадаю, що так,- кажу я.- Бо й я почуваю себе тут наче

Вдома.- Я нахиляюсь і цілую Поля в щоку, а він мене. Ми

Завжди так робимо, але чи зможемо ми це робити в Америці?

Американські батьки ніколи не цілують американських синів.

Я випростуюсь і кладу руку на Полеве плече.- Поводься добре.

Я зайду по тебе, як ітиму снідати. А якщо прокинешся раніше –

Заходь по мене, ми кудись почимчикуємо, а мати із тіткою Луїзою

Тим часом закінчать пакування. Бо ми їм тут тільки заважа-

Тимемо.

– D’accord’. А куди ми почимчикуємо? – Останнє слово він

Вимовляє, хоч і затинаючись, саме так, як я.

– Може, в зоопарк. Там видно буде. А снідати, якщо хочеш,

Підемо на Ейфелеву вежу.

– Звичайно, хочу,- відповідає він.- Ще й дуже.- Коли він

Задоволений, то весь аж сяє, немов енергія його невеликого опець-

Куватого тіла заряджає якусь внутрішню батарею, що від неї так

Яскраво блищать його великі, темно-карі, як і в мене, очі, а також

Шкіра, колір якої нагадує мені мед і сонячні зайчики.

– Ну, гаразд.- Я тисну руку мадам Дюмон.- Bonsoir,

Madame!2 – А потім, дивлячись на Поля, викликаю ліфт.- Сі-

Ао, Pauli3.

– Bonsoir, papa 4.

І мадам Дюмон забирає його з собою.

У себе нагорі Гаррієта й Луїза, нарешті напудрившись і напо-

Мадившись, одягли прикраси й готові були йти гуляти.

– Вип’ємо по чарці мартіні в “Рітці” й повечеряємо в якомусь

Дуже дорогому ресторані,- каже Гаррієта,- а потім, може, зайде-

Мо ще й у “Фолі Бержер”.

– Яка міщанська програма на вечір! – промовляє Луїза.-

Як я хочу, щоб Гаррієта якомога швидше навчилася робити все,

Як американка,- тоді в неї буде менше клопоту.

– Дуже сумніваюсь,- відказує Гаррієта,- щоб я могла витри-

Мати у “Фолі Бержер” цілих три години.

– Тоді ми завітаємо в бар Гаррі “Нью-Йорк” і посмокчемо

Там через соломинку м’ятних коктейлів, – пропонує Луїза.

– Я бачу, що Луїза збирається погуляти, як ніколи раніше.

Їй, мабуть, теж буде жаль їхати з Парижа, хоч вона й пробула

В ньому не дуже довго.

– А хіба в Нью-Йорку п’ють м’ятні коктейлі? – питає Гарріє-

Та, наче складає список того, що люди роблять і чого не роблять

У Нью-Йорку.

1 – Згода (франц.).

2 – На добраніч, мадам! (Франії.)

3 – До побачення. Полю (італ.).

4 – На добрапіч, тату (франц.).

355

– Дехто п’є,- підморгує мені Луїза.- Ти помітив, що твоя

Шведська курочка вже сокотить на алабамський манір.

Ми всі сміємось. Підходить ліфт.

– Ми зайдемо до Поля, побажаємо йому на добраніч,- каже

Гарріета. Вона цілує мене.- Вітай Відаля.

– Гаразд. Бажаю вам добре провести час. Гляди, щоб який-

Небудь француз не вкрав Луїзи.

– Хіба я того приїхала в Париж, щоб мене тут стерегли?

Та хто б уже стеріг, тільки не твоя дорога жіночка. Може,

Я хотіла б наперекір усім вернутися додому з французьким гра-

Фом.- Вона натискує кнопку, і ліфт спускається вниз.

Я повертаюсь у нашу квартиру. В ній так і тхне від’їздом.

У передпокої – ящики й пакунки, що їх завтра відправлять, на

Полицях – жодної книжки, кухня має такий вигляд, наче ми

В ній ніколи не варили обіду, ніколи не сиділи в ній рано-вранці

Чи пізно ввечері за чашкою кави. Мені пора вмиватися й голи-

Тись, але я наливаю собі чарочку й закурюю цигарку, потім вихо-

Джу на балкон. Сутеніє, ясний паризький день згасає, зелень

Дерев темнішає.

Я прожив у цьому місті дванадцять років. Наша квартира міс-

Тилася на верхньому поверсі наріжного будинку. За деревами

Й будинками видно Марсове поло й Ейфелеву вежу. А далі проті-

Кає річка, яку я так часто переходив і сумним і веселим. Я пере-

Ходив кожнісінький міст у Парижі, блукав по всіх quai ‘. Я знаю

Річку так, як інколи знають свого друга, – деколи вона темна,

Наче проковтнула всі паризькі вогні й нечутно розмовляє з утоп-

Лими, що лежать на її дні; деколи жовта, сердита, гуркоче

Й погрожує буксирам та баржам і нагадує людям, що може дуже

Розливатися й убивати; а деколи вона спокійна, гладенька, брудно-

Зелена й ласкаво дозволяє плавати по собі човнам та les bateaux

Mouches2 і навіть час від часу викидає на берег поганенькі риб-

Ки. Люди, які з вудками в руках стоять ціле літо вздовж qua is,

Вдячно приймають ті слизькі рибки й кидають їх в іржаві відра.

Мене завжди цікавило, хто ту рибу їсть.

А я блукаю вулицями туди й назад, вниз і вгору, дуже радію-

Чи з того, що зі мною нікого нема.

Тепер серпень, місяць, коли парижани залишають місто,

І треба пройти не одну милю, щоб знайти перукарню або пральню

Десь у глухому затіненому провулку. Зрідка можна зустріти хіба

Що парашутиста, що простує на збірний пункт, звідки його зразу ж

Відправлять в Алжір. Один мій знайомий, веселий хлопець, завсід-

Ник нічних ресторанів, у яких я колись працював, недавно повер-

Нувся з Алжіра з поворотним тифом і без одного ока. Уряд при-

1 – Набережних (франц.).

2 – Річковим трамваям (франц.).

Значив йому пенсію, дивну, майже міфічну суму – п’ятдесят три

Тисячі франків щоквартально. Прожитії на ці гроші, ніде не пра-

Цюючи, не можна, а хто візьме на роботу напівсліпого інваліда?

Життя того хлопця назавжди скалічено, хоч йому немає ще й

Тридцяти років. І таких у Франції не одна тисяча.

Алжірців теж майже нема на паризьких вулицях. Зникли

Кудись всі оті продавці килимів, горіхів, листівок, міняйли. Хлоп-

Ці, що з ними я був колись знайомий, розбіглися (чи поховали-

Ся?) – сам бог знає куди.

Майже ніхто з них не мав грошей. Вони по троє-четверо,

Бувало, жили у маленьких мансардах з одним віконцем і з одним

Ліжком, а то навіть ночували в смердючих, підготованих на зне-

Сення, будинках чи на холодних горищах паризьких хмарочосів.

Арабські кав’ярні зачинені, оті темні, задушливі кав’ярні, де

Я пив з арабами чай, курив гашиш, слухав їхню чарівну, але таку

Для мене загадкову гру на струнних інструментах. Колись я вва-

Жав північноафриканців своїми братами, тому й відвідував їхні

Кав’ярні. Вони ставились до мене дуже прихильно, один чи два

Залишалися моїми друзями навіть тоді, коли я вже не міг частува-

Ти їх цигарками “Лакі страйк” і коли вся моя колекція американ-

Ських спортивних сорочок перейшла в їхні руки. Вони, певно,

Гадали, що мають повне право на мої речі, бо думали, що я дістав

Їх хитрощами, а може, ще й гірше – зрадою, відмовою боротися

За свій пригнічений народ, або навіть і сам допомагав його при-

Гнічувати.

Це так і було. Ота лють, яку я відчував у їхній музиці, розчу-

Лювала мене, але воднораз і віддаляла нас одне від одного. Вони

Були б раді потопити всіх французів у морі, знищити геть Париж.

А я не міг ненавидіти французів, які не зробили мені нічого лихо-

Го. І я люблю Париж, завжди любитиму його, бо це місто вряту-

Вало мені життя. Саме тут я відчув себе людиною.

Якось ідучи одного чудового квітневого ранку мостом, я від-

Чув, що закохався. У своїй руці я тримав тоді руку Гаррієти. Це

Був Королівський міст, просто перед нами величезний годинник

Показував за десять хвилин десяту; трохи далі було видно золоту

Статую Жанни д’Арк з піднесеним угору мечем. І Гаррієта, і я

Йшли мовчки – чогось посварились. Тепер, коли минуло стільки

Часу, я розумію: тоді стосунки між нами досягли такої стадії, що

Повинні були або урватися, або перейти в щось інше, значніше.

Я скоса подивився на Гаррієту. її голубі очі замружилися від

Сонця повні рожеві губи трохи надулися, як в ображеної дитини.

В той час вона майже не фарбувалася. Я був без піджака.

Я дивився на неї, і мені” хотілося розсміятись і погладити її

Коротке чорне волосся. Я хотів її обійняти й заспокоїти: “Люба,

Не треба гніватись”; і в ту хвилину серце моє защеміло, дихати

Стало важко. Навколо нас було безліч людей, але мені здавалася,

Що ми з Гаррієтою самі. Тільки вона була зі мною. Ніколи ще за

Все своє життя я не був ні з ким наодинці. З нами, між нами

Завжди були люди, через них ми ніколи дуже не сварились, але

Не могли й покохати одне одного. Все своє життя я не міг позбу-

Тися ворожого, загрозливого світу. Хоч би що я робив, казав чи

Відчував, а завжди думав про світ – той світ, якому я не довіряв

З самого дитинства, світ, до якого, я був певний, не можна повер-

Татися спиною: світ білих людей. І раптом уперше в житті я звіль-

Нився від нього, він для мене перестав існувати: я просто посва-

Рився зі своєю дівчиною. То була наша сварка, до якої нікому,

Крім нас, не було ні найменшого діла. Вперше в житті я викинув

З голови казенний патріотизм людей у формі чи без неї, що могли

Мене віддубасити за це, а до моєї дівчини поставитись як до най-

Гіршої з касти недоторканних. Вперше в житті я відчув, що ніяка

Сила не відбере в мене права володіти цією жінкою, піклуватися

Про неї; вперше, перший раз я відчув, що моя присутність не при-

Низила цієї жінки ні в її очах, ні в очах усього світу.

Над нами сяяло сонце, навколо нас ходили люди, а я тримав

У своїй руці маленьку, суху й довірливу руку Гаррієти – цього

Я не забуду” ніколи. Я повернувся до неї і стишив ходу. Вона

Подивилась на мене своїми великими голубими очима і немов

Чекала на щось. Я сказав: “Harriet. Harriet. Tu sais. ilya quelque

Chose de tres grave, qui m’est arrive. Jet’aime. Jet’aime. Tu me

Comprends1, чи сказати це по-англійському?”

Це було вісім років тому, якраз перед моєю першою і єдиною

Поїздкою додому. Коли померла моя мати. Тоді я пробув у Амери-

Ці три місяці. Коли я повернувся, Гаррієта сказала, що я дуже

Змінився, з горя став мовчазний, сильно схуд. Але причиною цього

Була не материна смерть. Я знав, що моя мати при смерті. Я не

Знав, якою побачу Америку майже через чотири роки.

Пригадую, я стояв біля поручнів і дивився, як збільшується

Відстань між мною і Гавром. На березі вже не махали руками,

Не майоріли хустинки, люди відвернулись і пішли до своїх велоси-

Педів ча автомашин, щоб їхати додому. Незабаром і Гавр зник

З очей. Я подумав про Гаррієту, тепер таку далеку від мене

(вона лишилася в Парижі), і зціпив губи, щоб не заридати.

Минав день за днем, ми все далі відпливали від Європи,

І поступово очі в усіх почали, так би мовити, зосереджуватись

На іншому фокусі, на Америці, яку ось-ось мали побачити. Я був

Сповнений приємних передчуттів, намагався думати про такі речі,

Як душ, дуже рідкісний в Парижі, або про густе, холодне амери-

Канське молоко чи смачний шоколадний торт. Я думав про своїх

Друзів, про те, що вони роблять і чи зрадіють, побачивши мене.

Американці на пароплаві ставились до мене непогано, але я,

Так давно не бувши в їхній компанії, дивувався з того, як вони

Виявляли свою дружелюбність. Ця дружелюбність зовсім не нама-

Галася перейти в дружбу. На відміну від європейців американці

1 – Гаррієто, Гаррієто, ти внаєш, зі мною сталося щось дуже важливе.

Я тебе кохаю. Кохаю тебе, ти мене розумієш? (Франц.).

Забувають про всі титули й відразу називають одне одного на ім’я,

Так що йти далі їм уже нікуди. Коли вже хтось став для вас

Пітом, Джейн чи Біллом і ви взнали про нього все, що можна

Взнати при першому знайомстві, то будь-яка спроба поглибити

Стосунки, довідатись, що приховується за ім’ям, розглядається як

Безтактність, втручання в приватне життя, що його, хоч як дивно,

Американці не мають. Вони соромляться свого приватного життя і,

Певно, ототожнюють його з тим, що роблять у ванній чи в спаль-

Ні, й про що можна розповісти хіба психіатрові або прочитати на

Сторінках бестселерів. Вся їхня поведінка мала якийсь містичний

Відтінок, наче всі вони були в одній команді і виконували накази

Всесильного, веселого й винахідливого тренера. Я дивився на них

Мов зачарований. І хоч було дуже дивно, але я відчував якесь

Незвичайне задоволення. Раніше мені і в голові не вкладалось, що

Американці, які не поважали мене, так само не поважали й один

Одного.

Передостаннього вечора влаштували свято в залі для танців

І попросили мене заспівати. Я вже давно не співав перед амери-

Канцями. Моїми слухачами були переважно бідні французькі

Студенти, яким я співав у тих жалюгідних, сумних бістро Лівого

Берега, де колись працював сам. Я мав у них великий успіх і на

Той час став таким відомим у Латинському кварталі і в Сен-Жер-

Мен-де-Пре, що на мене звернули увагу деякі критики, й моя фото-

Графія з’явилась у “Франс-суар”, після чого я одержав постійну

Роботу з трохи більшим заробітком. І все ж ні здібні музиканти, ні

Віддані мені слухачі не знали і знати не могли, звідки походять

Мої пісні. Вони не зовсім розуміли мої пісні, в яких багато важила

Гра слів, що її неможливо перекласти…

А на пароплаві, як тільки я вийшов, американці почали відра-

Зу всміхатися, кожне всією душею прагнуло задоволення. З їхніх

Виразів обличчя я зрозумів, що вони нетерпляче ждуть справж-

Нього задоволення від моїх пісень, глибокого заспокоєння. Адже

Це для них таке звичайне явище – послухати, як співає негр,

До того ж це так приємно! Вкритий темрявою, своєю власною тем-

Рявою, я міг співати їм про радощі, переживання, людське горе,

Про все те, з чим вони ховалися одне від одного, наче з якоюсь

Контрабандою. І вони, вкриті темрявою забобону, що коли я чор-

Ний, то на них не схожий, тепер дозволять собі крадькома погля-

Нути на скарби, що їх соромляться визнати своїми.

Я проспівав “Прийду, Віргініє”, “Візьми цей молот” і “Милий

Боже”. Вони не відпускали мене, я вийшов іще раз і проспівав

Два найдавніші блюзи, які знав. Потім хтось попросив мене заспі-

Вати “Своні-рівер”, і я заспівав, сам дивуючись, як могла ця пісня,

Яку я давно не співав, так схвилювати мене. На закінчення треба

Було б проспівати “Дивний фрукт”, але це коронний номер заму-

Ченої Біллі Холідей. І я скінчив свій виступ піснею “Вранці всі

Прокидаються”. Мені довго аплодували, запросили за кілька столи-

Кій випити, я танцював з кількома дівчатами.

Минули ще один день і одна ніч, і пароплав прибув у Нью-

Йорк. Я прокинувся, скочив на ноги й подумав: “Нарешті!”

Я засвітив усі лампи в каюті й витріщився на себе в дзеркало,

Неначе хотів якнайкраще запам’ятати своє обличчя. Прийняв

Душ, старанно поголився, одяг найкращий костюм. Я йшов

У їдальню довгими коридорами, спотикаючись об купи різного

Багажу перед трапами і сходами. Хоч у їдальні людей було мало,

Але від гуркоту й метушні в ній я засумував ще дужче. Всі

Збуджено перемовлялись, намагалися якомога швидше проковтну-

Ти їжу і вискочити на палубу. Чи то мені здалося, чи вони

Й справді уникали дивитися мені в очі? Дехто помахав мені

Рукою, усміхнувся, але не затримав мене; вони соромились вия-

Вити при мені радісне хвилювання, бо сумнівалися, чи зможу

Я поділити його з ними. Я підійшов до свого столика й сів.

Я довго жував сухий, мов папір, бутерброд і випив чашку кави.

Потім дав на чай офіціантові, який уклонився, всміхнувся, назвав

Мене “сер” і сказав, що має надію знов побачити мене на паро-

Плаві. “Я теж сподіваюсь”,- відповів я.

Чи мені здалося, чи й справді в очах офіціанта промайнуло

Співчуття? Я вийшов на палубу.

Від води віяло прохолодою, але сонце добре пригрівало, і я

Пригадав, яке неприємне літо в Нью-Йорку. З палуби всі стільці

Було прибрано, а на тому місці, де вони вчора стояли, метушили-

Ся люди, перебігали від одного борту до другого, підіймалися

Й опускалися сходами, скупчувались біля поручнів і весь час кла-

Цали апаратами, фотографуючи пристань, один одного, море,

Чайок. Я повільно пройшовся палубою, потім мене потягло до

Поручнів. Ось воно, величезне, незграбне місто, виблискує на сонці

Всіма своїми вежами. Воно наближалось до нас повільно, не поспі-

Шаючи, наче якийсь величезний, хитрий і кровожерливий звір, від

Якого нікому не втекти. Я бачив, як воно наближалось, і чув

Навколо себе збуджені, радісні вигуки людей. Вигуки, без жодного

Сумніву, щирі. Я дивився на сяючі обличчя й думав: “Чи я не

Збожеволів?” Раптом мені закортіло й собі відчути те, що відчу-

Вають вони – щоб довідатись, що то за почуття. Чим ближче

Пароплав підходив до пристані, тим спокійнішими робилися всі,

Крім мене. Тільки мене дедалі дужче охоплював страх. Я повернув

Голову туди, де була Європа, але побачив тільки небо та безліч

Чайок. Я відійшов від поручнів. Високий, світловолосий чоловік

Тримав на плечах дочку й показував їй статую Свободи. Я ніколи

Не дізнаюсь, що означає та статуя для інших, а для мене вона

Завжди здавалась огидним жартом. Над моєю головою маяв на щог-

Лі американський прапор. Я бачив, як французи, побачивши фран-

Цузький прапор, шаленіли до сказу, бачив і те, як цим так званим

Прапором моєї вітчизни прикривали негідні дії, а от побачити

В прапорі те, що в ньому бачать інші, я, мабуть, не зможу до

Самої смерті.

– Нема краще, як удома,- сказав хтось поруч, і я подумав:

“Справді” – й вирішив піти в каюту й хильнути.

В каюті на мене чекала телеграма від Гаррієти. В ній стояло:

“Поводься пристойно. Повертайся якнайшвидше. Чекаю”. Я обе-

Режно згорнув її й поклав у жилетну кишеню. Цікаво, чи я повер-

Нусь до неї? Скільки мине часу, поки я зароблю грошей на доро-

Гу? Піт густо скропив мені лоба, і я налив собі віскі з майже

Порожньої пляшки. Заходив по малесенькій каюті. Було тихо.

Вже всі вийшли з кают.

Я був трохи напідпитку, коли зустрівся в салоні першого

Класу з людьми в мундирах, їх було двоє, і до того ж на-

Строєні були не вороже. Подивились на мій паспорт, подивились

На мене.

– То ви довгенько не були вдома,- сказав один з них.

– Так,- підтвердив я,- довгенько…

– Що ж ви там так довго робили? – 3 його посмішки можна

Було прочитати куди більше, ніж вона приховувала, та хіба при-

Ховаєш те, що в ній було?

– Я співак,- сказав я, і кімната раптом заходила ходором.

Я намагався будь-що втримати на обличчі, як мені здавалось, спо-

Кійну, щиру усмішку. Я давно не мав справи з такими людьми

Й забув, як треба з ними поводитися. Колись я вмів знижувати

Голос так, що він був і не різкий, і не улесливий, а в останню

Мить устигав нейтралізувати вибух гніву своєю негритянською

Усмішкою. Але тепер я забув усі фокуси, якими колись рятував

Своє життя. Я докладав зусиль, щоб зруйнувати підступні наміри

Таких людей, як оці, і коли уникав їхньої пастки, вони аж зуба-

Ми скреготали. Але тепер я був не той, що колись. Замість двох

Підступних ворогів, яких мені треба було перехитрити за всяку

Ціну, я бачив перед собою двох білих людей з незрозумілою для

Мене поведінкою. А винен у всьому той ранок на мосту.

– Правильно,- сказав один з тих.- Так написано і в пас-

Порті. Хоча я ніколи про вас не чув.- Вони подивились на

Мене.- І багато ви там співали?

– Чимало.

– Де, на концертах?

– Ні.- Цікаво, яким я їм здаюся, як звучить для них мій

Голос. З їхніх поглядів нічого не можна зрозуміти.- Я працював

У нічних ресторанах.

– Ого, в нічних ресторанах? То ви їм так подобались?

– Так,- відповів я,- я їм справді подобався.

– Ну,- в мій паспорт ударили печаткою ч повернули його

Мені,- гадаю, ви й тут сподобаєтесь.

– Дякую!

Вони засміялися – з мене, чи мені тільки так здалося? Я взяв

Чемодан, перекинув плащ через плече й вийшов із салону першого

Класу. Я став у гомінливу чергу, що повільно рухалася до сход-

Нів. Я дивився просто перед себе і спостерігав, як усміхнені люди

Ступали в тінь навісу над сходнями і відразу зникали з очей.

Я поклав паспорт назад у нагрудну кишеню (“Повертайся якнай-

Швидше; Чекаю…”) і затис у руці пропускний талон. Раптом

Я опинився біля самого борту, а з другого кінця сходнів, на суші,

Стояв огрядний сивий чоловік у формі, з надітим набакир кашке-

Том, увесь червоний, спітнілий. Він пильно на мене поглянув.

Я відразу його пізнав – адже то він снився мені в кошмарних

Снах, і тому це огидне обличчя запам’ятало. сь мені краще, ніж

Будь-яке інше.

– Гей, хлопче, йди, йди,- крикнув він.- Іди собі!

Я ледве не засміявся. От я й удома. Я доторкнувся до нагруд-

Ної кишені. Пригадалась пісня, яку колись співав: “Коли ж я

Стану чоловіком?” Я зійшов трохи невпевнено сходами й подав

Тому чоловікові пропускний талон.

Пізніше інспектор митниці перевірив мій багаж і відпустив

Мене. Я взяв свої чемодани й пішов довгою заасфальтованою доро-

Гою до воріт у місто.

Раптом мене хтось гукнув.

Оглянувшись, я побачив що до мене біжить Луїза. Я поста-

Вив чемодани, міцно її обняв, і сльози покотилися по моїх щоках.

Не знаю, чи я заплакав від радості, чи від люті, чи від того й того

Разом.

– Як ти себе почуваєш? Як? Вигляд у тебе чудовий, тільки

Дуже ти схуд. Я така рада тебе бачити!

Я витер очі.

– Я теж дуже радий тебе бачити. Ви, мабуть, думали, що

Я ніколи не приїду?

Луїза засміялась.

– Якби й так, то я б тобі не докоряла. Люди тут такі самі

Черстві, як і раніше, та, мабуть, вони такими й залишаться. Як

У тебе з французькою мовою? Боже, страшно подумати – адже

Я колись учила французьку, а тепер не пригадаю жодного слова.

А ти й книжки в руках не тримав, а тепер, мабуть, торохтиш, як

Француз?

Я посміхнувся. ,

-Pas mal. Je me defends pas mail.

Широкими сходами ми спускалися на вулицю.

– Боже,- не втримався я,- Нью-Йорк!

Звідси не видно було хмарочосів. Ми стояли в затінку еста-

Кади, але більше, ніж перехід від світла до затінку, мене вразив

Неймовірний гуркіт, що його створювали одночасно найрізнома-

Нітніші речі: вантажні машини, легкові, всілякі важелі, гальма,

Двері, ткацькі, друкарські та інші машини, бульдозери та екска-

1 – Не погано. Можу себе захистити (франц.}.

Ватори, що рили канави для газопроводу чи електропроводу,

Будівельні крани, ковші, котки, будинки, що їх підривали динамі-

Том, а також мільйони радіоприймачів, телевізорів, ресторанних

Програвачів. Людські голоси відрізнялись від загального гамору

Своєю напруженістю і ворожістю. Інший огрядний чоловік, теж

У формі і теж червонопикий, підкликав для нас таксі й навіть

Ввічливо торкнувся пальцем кашкета, ледве видушивши крізь зуби

Стандартне: “Сюди, міс, швидше, сер!” Він грюкнув за нами двер-

Цями таксі. Луїза сказала водієві їхати в готель “Ньюйоркер”.

– Нас там приймуть?

Вона подивилась на мене.

– Любий, у Нью-Йорку є закон: якщо ти маєш вільний

Час – тягайся по судах. Але в “Ньюйоркері”, здається, взялися за

Розум.- Вона притисла мою руку до себе.- Розумієш? Незва-

Жаючи на цей рекламний галас, майже все залишилось так, як

Було. Ніхто не зважає на те, що сам каже.

А я подумав: “Може, в цьому й уся річ!”

Другого ранку ми розрахувалися в готелі й полетіли

В Алабаму.

Тільки-но я став під душ, як задзеленчав дзвінок. Я швидень-

Ко втерся й накинув на плечі халат. Звичайно, це був Відаль, ще

Й дуже елегантний – сиве волосся так і блищить, а цинічне,

Смагляве, схоже на циганське обличчя уважно поголене, освіжене

Лосьйоном. Звичайно він не надає ваги своїй зовнішності. Але

Сьогодні його невисоку постать облягає темно-синій костюм,

А синя краватка зашпилена якоюсь дивною перлиною.

– Заходь, випий чого-небудь. Я повернусь через хви-

Лину-дві.

– О, то я не спізнився. Гадаю, ти вибачиш мені таку нетак-

Товність.

Але я вже у ванній. Відаль поставив пластинку: Магалія

Джексон співає “Хочу радісно жити, так, як пісню співаю”.

Коли я вийшов, він сидів у кріслі біля відчиненого вікна.

Сонце зайшло, але ще не дуже темно. Дерева чорніють на тлі

Темного неба. Навколо освітлених вікон і автомобільних фар –

Жовті кола. Вуличних ліхтарів ще не засвічено, наче Париж

З поваги до минулого дня хоче витримати урочисту паузу.

Відаль п’є віскі з содовою. Я й собі наливаю. Він спостерігає

За мною.

– Ну, друже, як справи? Ти вже майже в дорозі. Чи радо ти

Нас залишаєш?

– Ні.- Я сказав це занадто категорично.

Відаль здивовано й зачудовано дивиться на мене широко роз-

Плющеними очима.

– Я ніколи не збирався туди повертатись. А тим більш вихо-

Вувати там свого сина…

– Mais, mon cher1,- спокійно говорить Відаль,- ти розум-

Ний чоловік і повинен був розуміти, що колись доведеться верну-

Тись.- Він на мить замовк.- А щодо Поля, то хіба ти ніколи не

Думав, що він може захотіти побачити країну, де народився його

Батько і батько його батька?

– Тоді йому треба їхати в Африку.

– Америка завжди буде йому дорожча, ніж Африка, ти це

Й сам знаєш.

– Ні, не знаю.- Я вихилив свою чарку й наливаю ще.-

Чого йому так далеко їхати – щоб його там називали чорнопи-

Ким? Америка йому нічого не дала.

– Вона дала йому батька.

Я дивлюся на нього:

– Тобто його батькові вдалося врятуватися.

Відаль відкидає назад голову і сміється. Якщо Відаль вас

Любить, він неодмінно з вас сміятиметься. І його сміх вас дуже

Бентежитиме. А після сміху настає мовчання й уважний погляд,

Що бентежить вас іще дужче. І тепер, помовчавши, він запитує

Мене:

~ То ти й справді гадаєш, що врятувався від чогось? Облиш.

Адже ти кращий, ніж хочеш здаватися.- Він іде до столика

З напоями.- Що, власне, ти грав у нашому фільмі, який тебе так

Прославив і зробив тебе, як я тепер бачу, таким збентеженим?

У чому трагедія того трубадура-метиса? Хіба не в тому, що він

Намагався використати всі шляхи для порятунку і все даремно? –

Відаль стоїть мовчки з пляшкою в руці й дивиться на мене.

Пам’ятаєш, як я намучився, поки змусив тебе грати по-справж-

Ньому? Як ти мене ненавидів, часом, здавалося, ладен був убити

Мене! А пригадуєш, коли роль Чіко почала оживати? – Він нали-

Ває собі ще.- Пригадай, будь ласка. Звичайно, я великий режисер,

Mais pardon!2 Такої гри я не міг добитися ні від кого, крім тебе.

А про що ти думав, що було в тебе на думці, в якому кошмарі ти

Жив, коли нарешті почав грати роль по-справжньому? Скажи

Щиро! – Він знову йде на своє місце.

Чіко, герой фільму,- син жінки з Мартініки й французького

Колоніста. Чіко ненавидить і батька, й матір. Він утікає з острова

В столицю і бере з собою свою ненависть. Ця ненависть дедалі

Росте й поширюється на всіх чорних жінок, на всіх білих чолові-

Ків, хоч би де вони жили. Він опускається на дно Парижа й гине.

“Les fauves”3 – це ж символ життя, від якого він тікав, і життя,

Яке проковтнуло його. Я погодився на цю роль, гадаючи, що легко

Зіграю її, бо віддавна придивлявся в Парижі до північноафрикан-

Ців. Але це не задовольняло Відаля. Вибух стався на одній репе-

Тиції досить нескладної сцени. Чіко йде в танцювальний зал сум-

1 – Але, любий мій(франц.).

2 – Але пробач! (Франц.}.

3 – “Дикі звірі” (франц.}.

Нівної репутації на площі Пігаль і хоче там найнятися, а госпо-

Дар-француз пропонує йому дуже принизливу роботу. Той француз

Нагадує йому батька.

– Ти хочеш показати нам цього хлопця якимсь шляхетним

Дикуном.- крижаним голосом сказав тоді Відаль.- Са vient d’ou1

У тебе оця гидка манірність?

Всі стихли, бо Відаль рідко вдавався до такого тону. З мов-

Чання акторів, які грали зі мною ту сцену в танцювальному залі,

Я здогадався, що всі вони поділяють думку Відаля про мою гру,

І радіють, що він урешті втрутився. Я був ображений і заразом

Розгніваний, але не заперечував, бо в глибині душі відчув якесь

Дивне заспокоєння й мимовільну повагу до Відаля.

– Ти все робиш не так, як треба,- сказав він трохи лагід-

Ніше.- Ходімо вип’єм!

Ми пішли в його кабінет. Він дістав зі свого столу пляшку

І дві чарки.

– Пробач, але ти нагадуєш мені деяких англійських леді, які

Люблять грати повій доти, доки глядачі певні, що самі вони

Справжні леді. Такі актриси, звичайно, прочитають, хоч і не

Завжди, книжечку про Фанні Хіл, накажуть своєму шоферові раз

Чи двічі повезти їх на Сохо – і йдуть на сцену дивувати публіку

Життєвими деталями, хоч усім цілком зрозуміло, що актриса грає

Погано. Англійці називають це тріумфом мистецтва.- Він знову

Налив коньяку в обидві чарки.- Отак граєш і ти. Чому? Як ти

Гадаєш, хто цей хлопець, що він відчуває, коли просить узяти

Його на роботу? – Він уважно стежив за мною, і це мене дуже

Ображало.- Ти прибув з Америки. Там не дуже приємна обста-

Новка для таких хлопців, як ти. Я не знаю, може, ти не такий

Бідний, як… як дехто, але невже тобі важко зрозуміти, що почуває

Такий хлопець, як Чіко? Невже ти ніколи не попадав у таку

Ситуацію?

Я ненавидів його за те, що він поставив мені це питання,

Добре знаючи відповідь на нього: “Тільки дуже й дуже щасливий

Чорношкірий ніколи не попадав у таку ситуацію”.

Дуже й дуже щасливий…

– О боже,- мовив я,- навіщо оте набридливе “у горі всі

Рівні”?

– Цілком можливо,- різко заперечив він,- що всі тільки

Тоді рівні.

Потім він замовк і сів за свій стіл. Обрізав сигару й закурив,

Пускаючи хмари диму, немов для того, щоб ми не бачили виразно

Один одного.

– Поміркуй сам,- сказав він,- я, французький режисер,

Ніколи не бачив вашої країни. Я не зробив вам нічого поганого,

Хіба що в історичному аспекті – як біла людина. Але моєї вин”

В тому нема…

1 – Звідки (франц.).

– А моя є? – спитав я.- Є? Я ніколи не міг зрозуміти, чому

Я мушу розплачуватися за історію, вписану в колір моєї шкіри,

А ви уникаєте будь-якої кари! – Я сам здивувався, що мимоволі

Заговорив так запально, і тепер тремтів усім тілом; з того, як

Відаль на мене дивився, я зрозумів, що принаймні з професійного

Погляду він домігся від мене того, чого хотів.

– Чому ти так гадаєш? – Його обличчя стало зморене й суво-

Ре.- Я француз. Подивись на Францію. Невже ти думаєш, що

Я… що ми не розплачуємось за нашу історію? – Він підійшов

До вікна й подивився на досить похмуре передмістя, де була роз-

Ташована студія.- Якщо ти бажаєш помсти – то радій. Хочеш ти

Чи ні, а ми будемо покарані – запорукою цьому наша дурість.-

Він знову обернувся до мене.- Але я прошу тебе не сплутувати

Мене з блаженними невігласами вашої країни, які навіть не здо-

Гадуються про існування такої речі, як історія, а тому гадають,

Що їм пощастить, як ти сказав, уникнути кари. А я тобі скажу, що

Ти теж прагнеш до того самого. Я, французький режисер, ніколи

Не був у твоїй країні, не зробив тобі нічого лихого, але тут, у цій

Кімнаті, ти говорив не зі мною. Ти говорив не з Жаном Люком

Відалем, а з якимсь іншим білим, якого ти добре пам’ятаєш, але

Який не має нічого спільного зі мною.- Він помовчав і вернувся

До столу.- О, в більшості випадків ти пе такий, я знаю. Але все

Це засіло у тобі, а коли ти хвилюєшся, воно виходить назовні.

Отже, ти граєш Чіко фальшиво, неправдиво, і я тобі цього не

Дозволяю. Коли ми зараз повернемось до тієї сцени, я про-

Шу тебе пам’ятати про нашу розмову. Ти приніс в цю кімнату

Своє минуле. Те саме робить і Чіко, коли приходить у танцюваль-

Ний зал. Француз, до якого він звертається з проханням дати

Йому роботу, не просто француз – він і батько, що зрікся сина

І зрадив його, і всі інші французи, яких він ненавидить.- Відаль

Усміхнувся й налив мені ще коньяку.- Ох, якби не наша історія,

Нам з тобою було б легше дійти до істини.- Він подивився мені

В обличчя, ледь усміхаючись.- І ти… адже ти ж не образився, що

Я вимагаю від тебе щирості? Правда? Ти гадаєш, що я не маю на

Це права.- Потім він сказав слова, що, як він добре знав, мали

Мене розлютити:- Хто ж ти такий, заради чого приїхав до Фран-

Ції і як виховуватимеш свого сина? Невже вчитимеш його ніколи

Й нікому не казати правди? – Він зайшов за письмовий стіл

І поглянув звідти на мене, наче з-за барикади.

– Ви не маєте права так зі мною розмовляти!

– Ні, маю,- заперечив він.- Я мушу зробити фільм так, щоб

Мене не лаяли, і я тебе примушу грати як слід.- Він глянув на

Свій годинник.- Ходімо працювати.

Дивлячись тепер на цього старого, впертого, досвідченого фран-

Цуза, котрий сидить у моїй вітальні, я питаю себе: чи здогадується

Він, що я, граючи роль Чіко, думав про долю Поля і переживав

Жахливі кошмари? Інакше кажучи, я знов переживав катастрофи,

Які ледве не занапастили мене; та коли я про це думав, мені ста-

Вало ясно, що я не хотів би, щоб мій син ставився до мене так, як

Я ставився до свого батька. Він помер, коли мені було всього оди-

Надцять років, але я вже бачив, якого приниження він зазнавав,

І мені було його жаль. Одначе хіба в мою жалість не проникала

Мимоволі зневага? Бо хіба я усвідомлював, чого він зазнав? Я розу-

Мів тільки те, що я його син. Хоч би як він мене любив, хоч би

Чого він зазнав, мене, його сина, зневажали. Навіть якби батько

Був живий, він не зміг би захистити мене. Єдине, що він міг би

Зробити, це підготувати мене до приниження; але й цього він не

Зробив. Бо хіба можна підготувати когось до того, що йому плюва-

Тимуть в обличчя, підготувати до безнастанних вигадок дріб’язко-

Вих людців-боягузів, які найдужче в світі бояться вияву людської

Гідності, а найбільшу втіху мають, коли принижують і мучать

Інших?

Однак для Поля, клявся я, такий день не настане. Я кину все

Своє життя і працю між Полем та страхіттям світу. Світ не може

Так зневажати Поля, як він зневажав мого батька й мене.

Пластинка Магалії скінчилась. Відаль устає й перекидає її.

– Ну? – Він ніжно дивиться на мене.- Прошу, розкажіть

Про свої кошмари.

– Ох, я часто думаю про те літо, яке я провів у Алабамі, коли

Померла моя мати.- Я замовк.- Знаєте, коли ми нарешті знімали

На плівку оту сцену в барі, я думав про Нью-Йорк. Мені було

Страшно в Алабамі, але в Нью-Йорку я ледве не збожеволів. Я був

Упевнений, що ніколи не вернуся сюди – до Гаррієти. І знав, що

Як не вернусь – мені кінець.- Тепер Магалія співа “Коли ангели

Простують раєм”. – Я влаштувався ліфтером у великому універ-

Сальному магазині. Ту роботу, як велику ласку, мені дістав один

З батькових білих друзів. Адже ми на Півдні дуже довго залежали

Від ласки білих друзів.- Я дістав хустинку й витер обличчя.-

Але я не сподобався тому чоловікові. Мабуть, я був йому не надто

Вдячний, не такий вдячний, як був мій батько. І я не міг знову

Звикнути до міста, в якому довго не жив, яке ненавидів. Жахливе

Місто, воно наче навмисно розляглося навколо в’язниці. А в суді

Того міста є спеціальна кімната, де б’ють. Ось ти йдеш вулицею

Уночі – найчастіше це буває вночі, але трапляється також і вдень.

І до тебе під’їздить ззаду поліцейська машина, й полісмен каже:

“Гей, хлопче! А йди-но сюди!” Ти підходиш. Він каже: “Хлопче,

По-моєму, ти п’яний”. І, розумієш, якщо ти заперечиш: “Ні, ні,

Сер”,- він відлупцює тебе за те, що ти назвав його брехуном.

А коли ти скажеш щось інше, він просто забере тебе й поб’в

Заради розваги. Хіба що тобі вдасться його розсмішити. Вся

Штука в тому, щоб дати їм можливість розважитися, не лупцю-

Ючи тебе.

На вулицях Парижа спалахують ліхтарі, й зелене листя від-

Разу стає наче срібне.

– Або треба підтримувати їх у їхніх вигадках. Вони зроблять

Що завгодно, аби тільки довести, що ти не кращий за собаку,

І змусять тебе відчути себе собакою. Вони зненавиділи мене за те,

Що я жив на Півночі й був у Європі. Мені весь час повторювали:

“Слід сподіватися, хлопче, ти не привіз звідти ніяких закордон-

Них ідей”. І я відповідав: “Ні, сер”, або: “Ні, мадам”. Але я ніколи

Не казав це так, як треба. А вони ж пам’ятали, що ще недавно

Я казав це так, як треба. А тепер вони відчували, що я зневажаю

Їх, і я, мабуть, і справді хотів їм показати, що зневажаю їх. Та

Я зневажав їх не дужче, ніж інші, тільки інші ніколи цього не

Показували. Вони вміли догодити білим людям, адже це ж так

Просто: дати їм відчути, ніби вони послані богом ощасливити

Землю. І тоді вони відразу гордо ступають з дурною посмішкою

На обличчі, а кольорові люблять спостерігати за ними, в душі

Ненавидячи їх. “Погляньте на нього,- скаже хто-небудь,- всю

Його білість виперло назовні”. А коли ми їх не зневажали, ми їх

Жаліли. Ось що означає дружити з білим в Америці. Ти щиро

Жалієш бідолашного – байстрюка, який переконаний, що все в світі

Прекрасно, а ти знаєш, що це не так, і уявляєш собі, як йому

Буде важко звикнути до дійсності, якщо він узагалі коли-небудь

До неї звикне.

Потім я знову думаю про Поля, що, як і раніше, вважає мене

Всемогутнім, про його шкіру кольору меду й вогню, про його чорні

Мов смола кучері. Я знов дивлюся на Париж і слухаю Магалію.

“Може, все-таки краще пережити всі страхіття в дитинстві. Не

Знаю. Може, тоді ти зможеш жити, якщо виживеш, кращим,

Справжнім життям, бо ти його так важко виборював, наче виривав

З пащеки скаженого собаки. Але тоді на твоєму житті назавжди

Залишаться сліди зубів, укусів, крові!”

Я взяв пляшку.

– По одній на дорогу?

– Дякую,- каже Відаль.

Я наливаю обом, а він не зводить з мене очей. Я ще ніколи

Не говорив так багато, принаймні на цю тему. Я знаю, що Відаля

Теж переслідують кошмари, бо чому б він так багато про них

Знав, але мені він ніколи про них не розповідав. Гадаю, що він просто перестав про них говорити. Я знаю, що під час війни він

Втратив дружину й сина і попав у в’язницю в Німеччині. Дуже

Рідко він про це згадує. В нього є одружена дочка, що живе

В Англії, але й про неї він говорить рідко. Він схожий на людину.

Яка звикла жити на те, що залишилось від минулого.

Якусь мить ми помовчали.

– Розповідай далі, будь ласка,- каже Відаль, усміхаючись.-

Мені цікаво дізнатись, яка справжня причина твоєї правдивої гри.

– Моя сестра Луїза ніколи не виходила заміж,- кажу я різ-

Ко,- бо кілька років тому вона, її наречений і ще двоє інших

Друзів їхали в машині й поліція зупинила їх. Дівчина, що їхала

З нами, мала занадто світлу шкіру, і полісменам не вірилось, що

Вона теж кольорова. Вони примусили її вийти з машини, стяти

Перед фарами й підняти спідницю,- вони казали, що це єдиний

Спосіб узнати правду. Можете уявити їхні вигуки й жести; та ще

Добре, що на цьому ті жарти скінчились. Ніхто з чоловіків не міг

Нічого зробити. Відтоді Луїза не могла бачити свого друга, та

Й він, певно, не зміг би глянути їй в очі.- В кімнаті зовсім

Смеркло, і я йду до вимикача.- Розумієш, я знаю, що відчував

Той хлопець, я сам це пережив. Вони хочуть, щоб ти відчував себе

Не чоловіком, мабуть, тільки так вони відчувають себе чоловіками,

Не знаю. Я ходив по Нью-Йорку з Гаррієтиною телеграмою

В кишені, наче то була атомна бомба і вони вбили б мене, якби

Знайшли ЇЇ. Розумієш, такі люди не зовсім нормальні. Але, слава

Богу, Гаррієта жила тут, і цей факт доводив, що світ набагато

Ширший за той, в якому вони змушували жити мене, і я повинен

Був повернутися сюди, де люди заклопотані собою, своїм приват-

Ним життям, і їм ніколи втручатися в моє життя, нівечити його.-

Я дивлюся на Відаля. Від світла в кімнаті ніч надворі здається

Темно-синьою з золотом, великий прожектор на Ейфелевій вежі

Крутиться в небі.- Отакі справи в Америці, принаймні для мене.

Мені там завжди здається, що я існую не насправді, а тільки

В чиїйсь, і то в брудній, уяві. Не знаю, чи ти це розумієш, але я

Розумію й не хочу, щоб усього цього зазнала Гаррієта і щоб там

Виростав Поль.

– Гаразд,- нарешті каже він,- кінець кінцем тебе ніхто не

Примушує залишатися в Америці назавжди, правда? Ти співати-

Меш в якомусь пристойному клубі, якого, мабуть, не відкриють

Без тебе, можливо, тобі запропонують зніматися в кіно, і буде

Просто нерозумно відмовитись. Ти одержиш багато грошей.

А потім одного чудового дня ти пригадаєш, що на світі є авіаційні

Й пароплавні компанії, що, хоч як це дивно, ще й досі існує

Франція.

Відаль був прихильником де Голля, поки той не прийшов до

Влади. Але політичне піднесення де Голля й деголлівський режим

Викликали в нього велике занепокоєння. “Моп general’ в цьому

Не винен,- інколи з сумом каже він.- Винна історія. Гадаю,

Історія завжди пред’являє цивілізації рахунок тоді, коли та зовсім

Не готова платити”.

Він устає й виходить на балкон, немов бажає переконатися.

Що Париж таки існує. Магалія співає “Що, не було дощу?”.

Я виходжу теж і стаю поруч з ним.

– Ти чудовий хлопець, Чіко,- каже він. Я посміхаюсь,-

Ти віриш у кохання. Ти ще не знаєш, де кохання безсиле, але,-

Він усміхається,- кохання навчить тебе й цього.

Після обіду ми йдемо в дискотеку 2 на лівому березі, де беруть

Скажені ціни тільки тому, що туди якось уночі заблукав Марлон

1 – Мій генерал {франц.}.

2 – Зібрання грампластинок.

Брандо. Зовсім випадково, запевняє Відаль. “Ти уявляєш, скільки

Людей у Парижі розбагатіє, не кажучи про тих, хто, к лихій

Матері, піде в старці, якщо Марлон Брандо заблукає сюди знов!”

Сьогодні він, видно, не заблукав, але дискотека однаково пере-

Повнена дивними, безликими людьми, яких уночі повно в будь-

Якому великому місті; вони завжди приходять, спізнюючись на

Кілька годин, днів чи десятиліть, у ті місця, де колись відбулася

Значна подія, почалася нова течія в мистецтві чи збиралися відомі

Люди. Тут в американські юнаки, всі з бородами, щоб хоч чим-

Небудь бути схожими на Хемінгуея; є й американські дівчата, що

Залицяються до французів та екзистенціалізму, чекаючи, поки

Американські юнаки поголять свої бороди, є французькі худож-

Ники – гарячі прихильники революції в мистецтві, що закінчила-

Ся тридцять років тому; є й нахабні, розбещені молоді американ-

Ські arrivistes ‘, що пролізли в мистецтво лестощами, підлабуз-

Ництвом і тепер створюють картини такі самі пусті й нудні, як

І самі. Побачиш тут хлопців і інших національностей, що мало

Чим відрізняються від звідників,- колись їм випало пройтися по

Сцені чи похизуватися перед кінокамерою. Є й дівчата, їхні кон-

Курентки, обличчя яких деколи можна побачити на рекламах,-

За вечір хоч одна з них, а вчинить істерику.

Як завжди в кутку, як завжди оточена усміхненими молодика-

Ми, сидить п’яна блондинка, колишня коханка відомого, тепер

Уже покійного художника. Вона мас деякий вплив у світі мистец-

Тва, тому рідко коли платить сама за випивку й за коханців.

Старенький француз, колись відомий режисер, грає з касиркою

В quatre ceut vingt-et-en 2. Він привітно киває головою мені й Віда-

Леві, але до нас не підходить, і я його за це поважаю. Нам

З Відалем, певно, випало сьогодні зіграти вакантну роль Брандо:

Наш прихід якоюсь мірою виправдує високі ціни, і всі нетерпляче

Чогось чекають. Приємно спостерігати за обличчям офіціанта,

Коли він підбігає до нас – усміхнений, поштивий, люб’язний, і не

Того, що ми вшанували його своєю присутністю, а того, що завдя-

Ки нам він віднайшов свою якість; шляхетність, ніби каже він,

Тяжіє до шляхетності. Ми замовляємо два віскі з содовою. Я знаю,

Чому Відаль іноді сюди заходить. Він самотній. Мабуть, він уже

Й не має надії знову покохати одну жінку, тому розважається

З багатьма.

Це дискотека, і джаз реве зі стін, а повсюди недбало розкидані

Пластинки. Кілька з них мої, і незабаром хтось, без сумніву,

Поставить одну з пісень, які я співав у фільмі.

– Я гадав,- каже Відаль, хитро посміхаючись,- що твоє

Прощання з Парижем було б неповним без невеличкої демонстра-

Ції того, яка небезпечна слава. Може, це підготує тебе до Амери-

Ки, де, як я чув, публіка ще кровожерніша, ніж у нас.

1 – Кар’єристи (франц.).

2 – Чотириста двадцять одно (франц.} – картярська гра.

Я бачу, що одна з вільних натурниць збирається підійти до

Нас і попросити автограф; вона гарненька,- тобто має всі жіночі

Принади, підкреслені останньою модою,- і думає, що ми запро-

Симо її випити. Якщо цей номер удасться, один з її друзів чи

Одна з подруг примудряться підійти до нас, щоб попросити сірни-

Ка, чи олівця, чи губну помаду, й буде дуже незручно не запро-

Сити їх. Під кінець вечора навколо нас збереться чималий натовп.

Я не знаю, чого я чекав від слави, але, гадаю, мені ніколи не

Спадало на думку, що бути дуже відомим так само небезпечно,

Як і бути зовсім невідомим.

– Ну, коли вже так, то хоч відбудемо це якомога швидше,-

Кажу я.- Інколи я жалкую, що ви мене так любите.

Відаль сміється.

– Сьогодні тут є дуже цікаві люди. Поглянь лишень!

В другому кінці зали сидить група американських студентів-

Негрів, які, мабуть, уперше в Парижі. Вони дивляться на нас.

Їх четверо, два хлопці і дві дівчини, кожному років двадцять.

Один з хлопців із золотисто-каштановими кучерями – кольору

Засмаженого курчати – весело тримає в руках гітару. Побачивши,

Що ми їх помітили, вони усміхаються й махають нам руками,

Неначе я належу до них, та воно так і є. Виявляється, отой золо-

Тисто-каштановий – мім. Він підіймає гітару, опускає плечі, і його

Сумно обличчя дивно нагадує умирущого Чіко. Він брепькас

Основну мелодію до фільму, і я сміюсь, і всі за столом сміються.

Ніби все те відбувається в нас удома й ми несподівано зустрі-

Лися в неділю вранці дорогою до церкви, чи в більярдну, чи

В перукарню.

Вони викликали в дискотеці сенсацію й дуже скоро затьмарили

Всіх інших хлопців і дівчат. Ще кілька хвилин тому їхній стіл

Нікого не цікавив, а тепер він прикував загальну увагу; відразу

За ними усміхатися й кивати головою в наш бік почали всі при-

Сутні.

– Ого! – вигукує Відаль.- Та в нього це виходить ще краще.

Ніж у тебе, може, я зроблю з нього зірку.

– Будь ласка, роби, що хочеш, я своє вже одержав!

Але я помічаю, що він не зводить очей з однієї дівчини, струн-

Кої, темної, збудженої. З деяких ледь помітних деталей можна

Було здогадатися, що інші дуже її поважають. Тепер за їхнім

Столом відбувається військова рада; всі ждуть, що вони вирішать.

А дівчина слухає, насуплює брови, сміється; вираз її обличчя

Весь час міняється, наче по ньому перебігають сонячні зайчики.

І ось порухом руки, схожим на той, яким вона колись годувала

Зерном курчат, вона підхоплює з підлоги торбинку з довгими

Шнурками – таку можна побачити тепер у багатьох жінок. Дів-

Чина недбало тримає торбинку так, що вона погойдується над

Самою підлогою, і простує до нашого столу. У неї рівна, проста

Хода, зовсім не схожа па оте штучне похитування стегнами, що

Ним більшість жінок намагається привернути до себе увагу. Вона

Невисока, але міцна й повненька.

Коли дівчина підходить до нашого столу, ми з Відалем устаємо,

І це на мить її бентежить. Давно вже я не бачив такої приваб-

Ливої дівчини.

А всі, звичайно, спостерігають за нами. Ситуація справді трохи

Кумедна. Поставили пластинку з мартінікською баладою, яку

Сумно співає Чіко; мій голос лунає зі стін, а дівчина дивиться то

На Відаля, то на мене й сміється.

– Ви, мабуть, самі розумієте,- каже вона,- що ми не зби-

Раємося так просто вас відпустити. Ми в Парижі всього кілька

Днів, і не сподівалися вас зустріти, бо в усіх газетах тільки

Й мови, що ви повертаєтесь додому.

– Так, – кажу я, – післязавтра я їду.

– Ох, тоді нам справді пощастило.- Вона усміхнулася, і я

Враз пригадав давно ^aбyтy хлопчачу усмішку негритянських дів-

Чат.- Але спершу дозвольте познайомитись. Мене звати Ада

Холмс.

Ми тиснемо одне одному руки.

– Це мосьє Відаль, режисер нашого фільму.

– Дуже рада познайомитися з вами, сер.

– Може, ви приєднаєтесь до нас? Сідайте, прошу.- І Відаль

Підсуває їй стільця.

Але дівчина насуплюється.

– Я мушу повертатися до своїх друзів.- Вона дивиться на

Мене.- Я прийшла тільки сказати від свого імені і від імені дру-

Зів, що в нас є ваші пластинки й ми бачили ваш фільм, який для

Нас означає дуже багато.- І сміється здавленим сміхом, в якому

Чомусь відчуваються сльози.- Означає дуже й дуже багато, важко

Навіть сказати, скільки. І ми хотіли б, щоб ви дозволили нам

Почастувати вас, вас і вашого режисера, мосьє Відаля.- Вона

Дивиться на Відаля.- Ми були б дуже щасливі.

– Це ми щасливі,- швидко відказує Відаль.- І дуже вдячні.

Ми страшенно набридли один одному, а тут, слава богу, така

Нагода.

Ми всі троє сміємося і рушаємо через залу.

Троє за тим столом підводяться, і Ада знайомить нас. Другу

Дівчину, вищу й білявішу за Аду, звати Рут. Один з хлопців

Зветься Таллі – скорочене від Тальяферо, а золотисто-каштано-

Вий – Піт.

– Друже, – звертається він до мене, – ви схвилювали мою

Душу, зняли в ній цілу бурю.

– Зняли бурю в душах багатьох,- багатозначно додає Таллі.

І вони з Рут сміються. Відаль не знає, але я знаю, що Таллі мав

На увазі передусім білих.

Вони студенти різних коледжів, родом з Нового Орлеана,

Телахассі та Північної Кароліни, а познайомилися на пароплаві.

В Європі провели все літо, були в Італії та Іспанії, а недавно

Приїхали в Париж.

– Ми збирались приїхати сюди раніше,- каже Ада,- але

Нам нізвідки не хотілося виїздити. Я вже думала була, що нам

Ніколи не пощастить розлучити Рут з Венецією.

– А я скорився долі,- каже Піт,- і спокійно сидів собі на

Площі святого Марка, п’ючи шампанське, а мене фотографували

Разом з голубами, поки Рут каталася каналами.- Він поглянув

На Рут.- Нарешті, хвалити бога, задощило.

– Вона відвикала від ворожого ставлення людей,- усміхаєть-

Ся Ада.- А ми не хотіли їй заважати: в Північній Кароліні мож-

Ливості в неї будуть набагато скромніші, ніж у Венеції.

– Звичайно, там немало збитих з пантелику людей,- каже

Рут,- і кілька поїздок по Великому каналу дали б їм чимало

Користі.

Піт сміється.

– Ви можете собі уявити, як Рут веде їх до води?

– Я зроду ще, розгнівавшись, не піднімала руки, – каже

Рут,- але на оцих могла б.- І вона сміється, стискуючи й роз-

Тискуючи кулаки.

– Ви, мабуть, давно вже не були вдома? – питає мене Таллі.

– Вісім років. А не живу там уже дванадцять.

Піт аж свиснув.

– Тоді на вас там чекають несподіванки, друже. Дещо зміни-

Лося.- Потім додав: – Ви не боїтесь?

– Трохи.

– Ми всі боїмося,- каже Ада.- Ось чому я так радію, коли

Їду звідти хоч ненадовго.

– Отже, ви не були вдома після Чорного понеділка,- каже

Таллі. Він сміється.- Під такою назвою він увійшов в історію

Конфедерації.- Потім звертається до Відаля: – А що думають

Про це тут?

Задоволений Відаль усміхається.

– Мені це здається дурною дитячою поведінкою навіть для

Американців, від яких я, до речі, ніколи не чекав поважних вчин-

Ків.- Усі за столом сміються. А Відаль провадить: – Але, щиро

Кажучи, я не можу так говорити, бо не розумію цього. Я ніколи

Не розумів американців, а тепер я стара людина, то, мабуть,

Ніколи вже й не зрозумію. У них є щось дуже гарне, дуже при-

Ємне; але вони зовсім нічого не тямлять у житті. Дивно, але єдині

Американці, з якими я приятелюю – це чорношкірі, як і оцей мій

Добрий друг, моє відкриття.- І він ляскає мене по плечу.- Може,

Це тому, що ми, європейці, які хоч і мало чого навчились, а багато

Чого забули, все ж знаємо, що таке страждання. Ми страждали.

Ви теж страждали. А більшість американців не знають навіть,

Що таке горе. Дуже шкода, бо доля Заходу в їхніх руках.- Він

Обертається до Ади.- Не можу не назвати ганьбою, за яку ми ще

Будемо розплачуватися, той факт, що цивілізована нація обирає

Своїм найвищим представником простака, який вважає, ніби

В світі усе просто.

За столом западає мовчанка, всі четверо юних облич уважно

Дивляться на Відаля.

– Зрештою,- каже мені Піт,- вам не буде там нудно.

– Сьогодні чудовий вечір,- кажу я,- а ми зачинилися в цій

Залі, де не почуєш нічого, крім моїх пластинок.- Ми сміємося.-

Чому б нам не піти звідси в якусь тихеньку кав’ярню? – Я посту-

Кую пальцем по Пітовій гітарі.- Може, ми відкриємо у вас вели-

Кий талант.

– О, талант я маю,- мовить Піт.- Упертості бракує.

Отже, після коротенької затримки через розрахунок, про який

Відаль уже потурбувався, ми виходимо в паризьку ніч. Дивно

Й подумати, що дуже скоро ці бульвари не існуватимуть для

Мене. Люди ходитимуть ними, як і сьогодні, туди й сюди, закохані

Перешіптуватимуться в темних затінках платанів, ті самі непо-

Рушні постаті сидітимуть на лавках, але для мене вони не існува-

Тимуть – мене тут не буде. Париж існуватиме для мене тільки

В думках, і тільки в думках деяких людей я ще існуватиму

В Парижі. Після від’їзду залишаються тільки невидимі зв’язки;

Може, і все життя на землі тримається тільки на невидимих нит-

Ках спогадів, утрат і кохання. Як багато речей, як багато людей

Відходять від нас, і ми зберігаємо їх тільки в своїй пам’яті!

Можливо, саме це мали на увазі мої старенькі батько й мати,

Коли радили нам не втрачати віри.

Ми зайняли стіл у “Deux Magots” ‘. Піт заграв на гітарі

Й заспівав пісню:

Проповідуй слово, проповідуй слово!

І коли не побачимось при житті –

Проповідуй слово, проповідуй слово.

На березі Ханаану зустрінемось усі…

В нього сильний, чистий хлоп’ячим голос, як у молодого свя-

Щеника, й він усміхається, коли співає свою пісню. Ада і я диви-

Мось одне на одного й теж усміхаємось. Сміється й Відаль. Офіці-

Ант трохи стурбований, бо навколо нас уже збирається натовп; але

Тепер. літо, жандарми на розі, певно, не звертають на це уваги –

Вони ще встигнуть зупинити нас.

Ні Піта, ні будь-кого з нас не було на світі, коли людям

Стала потрібна ця пісня; і ніхто з нинішнього покоління не може

Собі уявити, який то був час. Але пісня дійшла до нас четрея

Заплямовані кров’ю століття. Отже, вона й досі потрібна, й лосі

Виконує свою справу.

1 – “Дві макаки” (фринц.).

Всі явно пишаються Пітом; і ми всі підспівуємо йому, а люди

Зупиняються й слухають:

Присягай, присягай!

І коли не побачимось при житті –

Присягай, присягай –

На березі Ханаану зустрінемось усі!

У натовпі, що зібрався послухати нас, бачу знайоме обличчя –

То боксер з Північної Африки, який уже не виступає на рингу.

Колись я добре його знав, але вже давно з ним не бачився.

Вигляд у нього чудовий, обличчя так і сяє, одягнений цілком

Пристойно. А те, як він поводиться, намагаючись не дивитись

У наш бік, показує, що він мене впізнав, але не зважується віта-

Тись. Тоді я його кличу:

– Буна!

Він повертає голову, усміхається й, накульгуючи, підходить до

Нашого столу, заклавши руки в кишені. Піт і далі співає. Ада

З Відалем гомонять про щось своє, а Рут і Таллі здивовано й заці-

Кавлено дивляться на Буну. Тепер, коли я покликав його, мені

Трохи незручно. Адже я зовсім не знаю, що він тепер робить

І чи зійдеться з цими людьми, хоча по його очах помітно, як йому

Приємно в товаристві двох молодих дівчат. У Парижі майже

Нема північноафриканських жінок, а з арабом не піде навіть

Найбрудніша з отих гидких дівчат, які все життя проводять

У кав’ярнях. Тому Буна постійно шукає дівчину, а невимушеність

І відсутність західних манер роблять його поведінку досить непев-

Ною. Я знаю, він радий, що дівчата не француженки і взагалі не

Білі. Він поглядає на Відаля й Аду. Відаль теж постійно шукає

Собі дівчину, хоча й з іншої причини.

Але Буна завжди був дуже тактовний зі мною. Може,

Я й каюсь, що його покликав, але мені не хотілось принижувати

Хлопця.

Він торкається рукою моєї скроні – така вже в нього звичка.

– Comment vas-tu, mon frere?1 Як давно я тебе не

Бачив! – І він питає мене, як колись:- Усе гаразд? Ніхто не обра-

Жає? ~ Він сміється.- Ох! Ти as fait le chemin, toi!2 Тепер ти

Vedette, велика зірка, чудово! – Він оглядається навколо, трохи

Збентежений тишею, що запала, коли Піт перестав співати.-

Розумієш, я тебе бачив у кіно. І всім кажу – я його знаю! –

Він показує на мене пальцем і сміється, а Рут з Таллі сміються

Разом з ним.- Отак-то, друже, я пишаюся тобою, ти мене схви-

Лював до сліз!

– Буна, познайомся з моїми друзями.- Я називаю під-

Ряд: – Рут, Таллі, Ада, Піт.- Він уклоняється й тисне всім руки,

Його темні очі сяють від задоволення.

1 – Як поживаєш, брате? (Франц.).

2 – Ти пробив собг дорогу (франц.).

– А це мосьє Відаль, режисер фільму, що змусив тебе пусти-

Ти сльозу.

– Яв захопленні.- Але його ставлення до Відаля дещо упе-

Реджене.- Звичайно, я чув про мосьє Відаля. Він режисер таких

Чудових фільмів! На багатьох з них я плакав.

Остання фраза дуже, навіть по-зухвалому нещира.

Але Відаль, здається, задоволений, що тепер я розмовлятиму

З Буною й залишу його й Аду самих.

– Сідай! – кажу я.- Випий з нами, розкажи, що в тебе

Нового. Як твої справи? Де ти працюєш?

– О,- каже він, сідаючи,- нічого особливого, братику.- Він

Кидає на мене швидкий погляд і всміхається.- Ти й сам знаєш,

Тут для нас були важкі часи.

– Звідки ви? – питає його Ада.

Він оглядає її з ніг до голови своїми блискучими очима, але

Вона стійко витримує цей погляд.

– Яз Тунісу,- каже він гордо, ледь усміхаючись.

– З Тунісу? Я ніколи не була в Африці, а хотілося б поїха-

Ти туди хоч на один день.

Він сміється.

– Африка велика. Дуже велика. В ній багато-багато країн,-

Зиркає на Відаля,- різних народів, різних колоній.

– Але ж Туніс,- наївно говорить Ада далі,- вільний? Вся

Африка визволяється. Тому я й хочу туди поїхати.

– Я вже давно там не був,- каже Буна,- але в тих новинах,

Що їх одержую від рідних, не бачу нічого втішного.

– А ви б хотіли поїхати додому? – питає Рут.

Він знову дивиться на Відаля.

– Це не так просто.

Відаль усміхається.

– Знаєте, що я пропоную? Недалеко звідси є один чудовий

Іспанський клуб, де ми можемо послухати музику й трохи потан-

Цювати.- Він звертається до Ади: – Хочете туди?

Відаль дає мені можливість самому відчепитися від Буни,

І, звичайно, саме тому я не можу так вчинити. До того ж це не так

Легко.

– Дуже хочу,- каже Ада й обертається до Буни.- Підете

З нами?

– Дякую, мадемуазель,- вимовляє він ніжно, облизує спідню

Губу й усміхається. Він зворушений, люди рідко ласкаві до нього.

В іспанському клубі справді є кілька іспанських гітар, бараба-

Нів, кастаньєт і піаніно, але їхня гра нагадує котячий концерт.

– Вперше чую таких голосних іспанських котів,- каже

Рут.- Хіба ж так грають в Іспанії, хіба ви почуєте там отаке?

Таллі веде її на танцювальний майданчик, де вже дуже тісно.

Надзвичайно вродлива француженка танцює з величезним врод-

Ливим негром, мабуть, зі своїм коханцем, який навчив її танцюва-

Ти. Музиканти їх, напевно, знають, бо підбадьорюють неголос-

Ними вигуками. Публіка дуже добродушна, це переважно інозем-

Ці – іспанці, шведи, греки. Буна іде з Адою танцювати, а Відаль

Тим часом відповідає Пітові на запитання про становище у фран-

Цузькому кіно. Відаль трохи здивований, і це мене смішить.

Ми тут уже з годину, танцюємо, розмовляємо, і я нарешті

Трохи сп’янів. Хоч Буна чудовий і невтомний танцюрист, Відаль

І далі упадає за Адою, і я не певний, чи доб’ється він свого і чи

Це мені сподобається.

Я ще не розібрався в своїх почуттях, коли Піт, що кудись виходив, з’являється на порозі й, перехопивши мій погляд, кличе

Мене. Я встаю з-за столу й виходжу з ним на вулицю.

Він чимось дуже стривожений.

– Я б не хотів тобі набридати, але твій друг завинив.

Я бачу, що він не. жартує, мабуть, розгнівався на Відаля

Через Аду. Але чому він каже про це мені, що я можу зробити?

Я пильно дивлюся на нього, а він провадить:

– Річ у тому, що він украв гроші.

– Гроші? Хто, Відаль?

І раптом я, звичайно, зрозумів усе ще до того, як він нетерп-

Ляче заперечив:

– Ти що, жартуєш? Твій друг, тунісець.

Я не знаю, що сказати, що зробити, й намагаюся виграти час

Запитаннями. І напружено думаю, чи це правда, і як мені повес-

Тися, якщо це правда. Справа в тому, що я знаю: Буна краде, він

Давно б помер з голоду, якби не крав, але цього не можна сказати

Цим дітям, бо вони й досі мають кожного, хто краде, за злодія.

Але я добре знаю, що Буна ніколи б не вкрав у друга. Це на

Нього не схоже. Я завжди вважав його кращим і розумнішим.

І я не можу повірити, але не можу й засумніватися. Я не знаю,

Як тепер живе Буна, й починаю розуміти, що взагалі знаю про

Нього дуже мало.

– У кого він украв?

– В Ади. З її торбинки.

– Скільки?

– Десять доларів. Сума не велика, але…- Він нахмурюєть-

Ся.- Ніхто з нас не має багато.

– Я знаю.- Темний провулок, де ми стоїмо, майже безлюд-

Ний. Єдині звуки на вулиці – приглушена музика з іспанського

Клубу.- Звідки ви знаєте, що це Буна?

Він випереджає мою власну відповідь на це запитання:

– А хто ж іще міг? Та його й бачили, як він крав.

– Бачили?

– Авжеж.

Я не питаю, хто бачив, я боюся, що він скаже: “Відаль”.

– Гаразд,- кидаю,- я спробую забрати в нього гроші.-

А сам думаю, що відкличу Буну вбік, а потім віддам свої гроші.-

В доларах чи у франках?

– У франках.

Доларів я не маю, і це вже легше. Я не уявляю собі, як диви-

Тимусь в обличчя Буни й звинувачуватиму його в крадіжці грошей

У моїх друзів. Невже нема й найменшого сумніву?

– Хто його бачив? – питаю.

– Таллі. Але ми не хотіли б про це говорити.

– І Ада знає про це?

– Так.- Він безпорадно дивиться на мене.- Я розумію, вам

Це дуже неприємно, але ми думали, що краще самі вам скажемо,

Ніж…- Потім ніяково закінчує: – Хтось інший.

Ось і Ада виходить з клубу, тримаючії в руках свою смішну

Торбинку. Обличчя в неї сумне й похмуре.

– О,- каже вона,- як мені жаль, що стільки клопоту через

Якусь нещасну десятку.- Я здивовано помічаю, що вона плакала,

Та й тепер у її очах стоять сльози.

Я обіймаю її за плечі.

– Заспокойтесь, нікому ви не завдали клопоту, не треба пла-

Кати.

– Ти не винна, Адо,- сумно каже Піт.

– О, мені треба було давно купити нормальну сумочку,-

Каже вона.- Ви всі мені радили.- Вона усміхається й дивиться

На мене.- Будь ласка, нічого не треба робити. Забудьмо про це.

– А що тепер там, усередині? – питаю я.

– Нічого. Вони просто розмовляють. Здається, мосьє Відаль

Танцює з Рут. Він добрий танцюрист, отой низенький француз.

– І добрий балакун,- додає Піт.

– О, він нічого поганого не має на думці,- каже Ада,- він

Просто жартує. Мабуть, йому рідко випадає нагода порозмовляти

З американськими дівчатами.

– Отож сьогодні він і надолужує.

– Слухайте сюди,- кажу я.- Якщо Таллі й Буна залишили-

Ся вдвох, то, може, вам краще повернутися? Ми теж прийдемо

Через хвилину. Не будемо робити з цього історії.

– Гаразд,- каже Піт,- гаразд.- І скоро підемо додому, так?

– Так,- каже Ада,- відразу ж…

Але коли він повертається йти, з дверей з’являються Буна

Й Таллі, і Таллі, певна річ, почуває себе так, наче Буна в нього

Під арештом. Я ледь не розреготався, так усе це схоже на дурний

Французький фарс, в якому люди тільки те й роблять, що вбігають

У двері й вибігають з них Але Буна просто йде на мене.

– Друже, вони кажуть, що я вкрав гроші. Ти мене знаєш, ти

Тут один мене знаєш. Скажи, що я не можу зробити такого.

Я дивлюся на нього й не знаю, що сказати. Ада поглядає

На нього повними сліз очима й відвертається. Я беру Буну

Під руку.

– Зараз ми вернемося,- кажу я.

Ми робимо кілька кроків темною, мовчазною вулицею.

– Вона каже, що я взяв її гроші,- озивається Буна. В нього

Теж такий вигляд, ніби він ось-ось заплаче,- хтозна тільки

Тому.-Ти знаєш мене. ти знаєш мене майже дванадцять років;

Як ти гадаєш, чи можу я зробити таке?

“Таллі бачив тебе”,- хочу сказати я, але не можу вимовити

Й слова. Може, Таллі тільки здалося. Може, просто легко уявити

Собі, як такий хлопець запускає руку в сумочку американської

Дівчини.

– Якщо ти мені не віриш,- каже він – обшукай! Обшукай

Мене! – І він широко, по-театральному розкидає руки, і в його

Очах стоять сльози.

Я не знаю, що означають ті сльози, але обшукати його, зви-

Чайно, не можу. Мені хочетм;я сказати: “Мені відомо, що ти

Крадеш, що тобі доводиться красти. Може, ти взяв ті гроші, щоб

Завтра мати за що поїсти, щоб тебе не викинули сьогодні на

Вулицю або щоб не попасти у в’язницю. Ця дівчина для тебе нічо-

Го не означає, зрештою, вона тільки американка, американка, як

І я. Може,- раптом спадає мені на думку,- дівчата для тебе

Взагалі вже нічого не означають і не означатимуть, адже тебе

Дуже били, дуже довго тримали в бруді. І якщо ти справді вкрав

Ті гроші, тоді ти, звичайно, брехатимеш мені, бо ніхто з нас нічого

Для тебе не означає; може, в твоїх очах ми просто щасливці

З гангстерського світу”. Але нічого цього я не можу сказати Буні.

Я не можу сказати: “Признайся мені, ніхто про гроші вже й не

Думав”

А тому я кажу:

– Звичайно, я не буду тебе обшукувати.- І розумію: кін знав.

Що я не стану цього робити.

– Певно, то француз сказав, що я злодій. Вони всіх нас

Мають за злодіїв.- Його очі ображено блищать. Він поглядає

Через моє плече.- Он вони всі вийшли з клубу.

Я озираюсь і бачу їх у темній вулиці.

– Не хвилюйся,- заспокоюю його.- Не варто…

– Ти мені віриш? Брате! – І його очі пильно дивляться в мої.

– Так,- ледве видавлюю з себе,- звичайно, вірю. Хтось

Помилився, тільки й усього.

– Розумієш, ці американські дівчата скрізь ходять з відкри-

Тими сумочками, й Ада могла загубити гроші де завгодно. Чому

Вона звинувачує мене? Тому що я з Африки? – Сльози блищать

У його очах.- Ось вона.

Ада йде до нас своєю рішучою ходою. Дівчина підходить про-

Сто до Буни й бере його за руку.

– Мені дуже жаль,- каже вона,- що так сталося. Повірте

Мені, будь ласка. Не треба було робити з цього історію. Ви хоро-

Ша людина, я певна.- Вона говорить затинаючись.- Я, мабуть,

Загубила ті гроші, я навіть певна, що загубила.- Вона дивиться

На нього.- Вони не варті того, щоб вас ображати, і мені дуже

Жаль.

– Я не брав ваших грошей,- каже Буна.- Слово честі, не

Брав. Спитайте його,- показує він на мене, потім хапає й трясе

Мою руку.- Він знає мене давно і він скаже вам що я ніколи,

Ніколи не краду!

– Я певна,- промовляє Ада.- Я певна.

Я знов беру Буну під руку.

– Забудьмо про це. Забудьмо. Ходімо всі додому, а через

Кілька днів зберемося, вип’ємо й забудемо це все, гаразд?

– Гаразд,- киває головою Ада,- забудьмо про все.- І про-

Стягає руку.

Буна здивовано тисне її. Він знов оглядає дівчину з ніг до

Голови.

– Ви чудова дівчина. Правда. Чудова дівчина.

– Я певна, що й ви чудова людина.- І трохи помовчавши: –

На добраніч.

– На добраніч,- каже він після довгої мовчанки.

Потім він цілує мене в обидві щоки.

-Au revoir, mon frere1.

-Au revoir, Boona2.

Трохи згодом ми повертаємось і йдемо геть, а він стоїть на

Тому самому місці.

– Він їх узяв? – питає Відаль.

– Кажу я вам, я бачив, як він брав,- відповідає Таллі.

– Ну,- кидаю я,- тепер це не має значення,- Я оглядаюсь

І бачу, як кремезна постать Буни зникає в кінці вулиці.

– Так, – підтримує мене Ада, – це не має значення. – Вона

Дивиться вгору.- Вже майже ранок.

– Я був би радий,- каже Відаль, затинаючись,- був би

Радий…

Але Ада вже взяла себе в руки.

– І не думайте. Ми чудово провели вечір, чудово, навіть і не

Думайте.- Вона обертається до мене, і я бачу її хлоп’ячу усміш-

Ку.- Добре, що ми вас зустріли. Гадаю, вам буде не дуже важко

Знову звикати до Штатів.

– Мабуть, не дуже,- погоджуюсь я.- І вам теж.

– Ні, – заперечує вона, – що б там не виробляли, мене ні-

Чим уже не здивують.

– Вам куди? – питає Відаль.- Я можу підвезти кого-небудь

У таксі.

Але він живе в шістнадцятому районі, це нікому не по дорозі.

Ми всі проводимо його до зупинки таксі під годинником Одеона.

Ми з Відалем дивимось один на одного при ранковому світлі.

На його обличчі повно зморщок. Втомлений і самотній, він кладе

Обидві руки на мої плечі. Потім бере мене однією рукою за поти-

Лицю.

– Не забувай мене, Чіко,- каже він,- Ти повинен вернутися

До нас, не затримуйся. Багато хто тут на тебе розраховує.

1 – До побачення, брате (франц.}.

2 – До побачення, Буно {франц.}.

– Я повернусь,- кажу.- Я ніколи вас не забуду.

Він зводить брови й усміхається.

-Alors, adieu1.

-Adieu, Vidal2.

– Я був щасливий познайомитися з вами всіма,- каже він

І поглядає на Аду.- Може, ми ще зустрінемося до вашого від’їзду.

– Може,- каже вона.- До побачення, мосьє Відаль.

– До побачення.

Таксі Відаля від’їжджає.

– Я теж попрощаюсь з вами тут,- кажу я.- Мушу йти додо-

Му, будити сина й готуватися до від’їзду.

. Я залишаю їх усіх на розі, під годинником, який показує

Шосту. Всі четверо мають дуже дивний вигляд. Раніше ніж моє

Таксі завернуло за ріг бульвару, я махаю їм рукою, а вони маха-

Ють мені.

Мадам Дюмон миє підлогу в передпокої.

– Чи вдома моя сім’я? – питаю її весело.

– Так,- відповідає вона,- всі тут. Поль іще спить.

– Можна мені зайти і взяти його?

Вона здивовано дивиться на мене:

– Звичайно.

І ось я заходжу в її квартиру, а потім у кімнату, де спить

Поль. Я стою над його ліжком досить довго.

Може, мої думки передаються йому. Він розплющує очі

Й усміхається мені. Потім тре очі кулачком і простягає руки:

-Bonjour, Papa3.

Я беру його на руки.

– Bonjour. Як почуваєш себе сьогодні?

– Я й сам ще не знаю,- відповідає він.

Я сміюся, садовлю його собі на плече і йду в передпокій.

Мадам Дюмон повертає до нього своє старече обличчя, що так і сяє

Добротою.

– О,- каже вона,- то ви їдете! І як настрій?

– Він ще й сам не знає,- кажу я їй. Тоді підходжу до ліфта

І зсаджую Поля з плеча.

Вона знову сміється:

– Взнає трохи згодом. Яка мандрівка! Jusqu ‘au Nouveau

Monde!4

Я відчиняю ліфт, і ми заходимо в нього.

– Так,- кажу я.- Мандрівка аж у Новий світ.

Я натискую кнопку, й кабіна зі мною та моїм сином підіймає-

Ться вгору.

1 – Отже, до побачення (франц.).

2 – До побачення, Відалю (франц.}.

3 – Добрий день, тату {франц.).

4 – Аж у Новий світ! (Франц.).

Філіп Боносні

ДОРОГА ДОДОМУ

– Авжеж,- сказав лікар, глянувши на нього неуважливе

Й нетерпляче,- можна й завтра, якщо хочете.

– Тобто…

Та лікар уже зосереджено дивився на картку, яку подала

Йому сестра, і він, “Ендрю Белік, перелом черепа”, відкинувся на

Подушку, відчуваючи паніку, що дедалі наростала й наповнювала

Його, як вода глечик.

Тепер голову його охоплювала тільки вузенька пов’язка і він

Скидався на пораненого сурмача з картини – хіба що без червоної

Смуги навхрест; потворне оранжеве тім’я почало знову заростати

Волоссям, під яким поступово зникали синюваті рубці, накладені

На його череп, наче схема катастрофи.

Ледь-ледь посмикуючись, він устав з ліжка, вийшов з па-

Лати і подався у другий кінець коридора до круглої заскленої

Веранди, де ті, хто одужував, любили сидіти й дивитися на

Світ.

Лікарня стояла високо на пагорбі, а місто – і заводи,

І будинки-коробки, і навіть стовп рудувато-зеленого диму, що

Здіймався до неба вдень,- розпливалося внизу, під нею. Як нав-

Мисне, з веранди було видно його завод: ген удалині він розріз-

Няв корпус свого цеху, а в сильний бінокль, мабуть, любісінько

Побачив би й контору керуючого, і самого містера Орлока,

І те місце, де вибухнула піч. Саме містер Орлок прошепотів: “Обе-

Режно, не забрудніть кров’ю мій костюм!” Він почув цей шепіт у ту

Пронизливо білу мить яка спалахнула в пітьмі, немов діамант,

І він пам’ятає – а втім, ні, цього бути не могло, правда ж? – він

Пам’ятає, що сказав з обуренням: “Це ж моя кров…”

У телефонній будці він говорив, насилу розрізняючи власний

Голос крізь шум у вухах:

– Так! Завтра… завтра! Так, Лоро, завтра! Ні-ні… йди на

Роботу. Я на тебе почекаю… Не турбуйся… Так, звичайно, дуже

Добре, що Джой тепер у бабусі, тільки я б хотів…

Він пішов далі по коридору, повторюючії її ім’я – Лора – так,

Ніби вони вже знову були разом.

Добрівши до веранди, він знесилено опустився в крісло-гойдал-

Ну й заплющив очі. У напіввідчинену фрамугу вливався їдкий

Хімічний запах міста; тут, на пагорбі, цей запах був ледь відчут-

Ний і все-таки давав про себе знати – солодкуватий, але пекучий,

Він дряпав горло, як наждачний папір. То була суміш вугільного

Газу і випарів сірчаної кислоти, яка тхнула, крім усього, сталлю,

Бензином, дьогтем з річкових барж і просто вологою зем-

Лею. Коли він виїжджав з міста, йому досить було уявити цей

Запах, і час та простір у його мозку починали крутитись, мов

Карусель…

Він розплющив очі й подивився вниз крізь нікотиновий серпа-

Нок, що висів над містом,- униз, на крутий голий схил пагорба,

Де стриміли забуті стебла соняшників з відтятими голівками, бурі,

Понівечені, мертві. Там зненацька починалося місто – з покритої

Толем пивниці, з червоної неонової реклами, яка навіть удень

Дерла котячими пазурами димову запону, а її отруйний огидний

Багрянець приглушувався, обертався на таємничий, звабливий

Рожевий колір. Далі юрмились темні будиночки, скочувались

У яругу, розпливалися в диму, а з того диму задубілими пальцями

Стирчали заводські димарі – три, чотири, п’ять, вісім, дев’ять,

Десять димарів, що владно підпорядковували собі місто. Позад

Заводу була річка. Барки з рудою незграбно повзли по каламутній

Воді, а точніше, по рідкій грязюці – риба в річці не водилася,

Вона давно вже вся задихнулася. Тільки вряди-годи сюди запливав

Загартований, до всього звиклий сомик. Проте їсти йому було

Нічого. Зовсім нічого.

І дивлячись у шибки веранди, Ендрю Белік бачив там віддале-

Ну перспективу не тільки простору, а й часу, і вчинків, і відчуттів.

“Ось воно – моє рідне місто!” – хотілося йому сказати, а це вод-

Нораз означало б і: “Ось воно, твоє життя, правда, хлопче?”

– Що ж, брате,- промовив він уголос,- а ти, бач, куди кво-

Ліший, ніж тобі здавалося. Еге ж, хлопче, кепські твої справи…

Від розмови в телефонній будці й від прогулянки коридором

У нього в голові загриміли барабани, а коли він заплющив очі,

Сповнена несподіванок, моторошна внутрішня комірка його особи

Раптом знову почала навальне розширюватися. Він прожив усере-

Дині цієї комірки… скільки тижнів?

Скільки тижнів він пробув сліпим, геть сліпим і не бачив

Нічого, хоч як хотів, прагнув, жадав бачити? Чотири тижні? Ні,

Це було набагато довше й набагато складніше. Найчастіше його

Приголомшувала думка, що таке взагалі могло статися з ним,

І тоді він угамовувався і вперто не бажав вірити лікареві, який

Пояснював, що зір до нього повернеться тоді-то й тоді-то, після

Того, як станеться те-то й те-то. І ось, стиснувшись у тугу грудоч-

Ку, він ступив перші крихітні кроки туди, в цей новий світ –

Немов навшпиньках (йому уявлялось, як він у дитинстві крадеть-

Ся в темну спальню) – і повів бій, примушуючи себе вчитися

Жити там, у собі.

День по дню, прокидаючись уранці, розплющуючи очі… нічого,

Нічого! І він дурив себе, гадаючи, що зараз ніч. Так тривав той бій – і ось тепер він сидить у рипучому пле-

‘ теному кріслі й дивиться тими ж очима крізь іржавий серпанок

І на закіптюжені дахи заводу, на буру річку за ними.

Вперше він визнав, що світ за стінами лікарні справді існує,

Що він знову житиме й бачитиме. На веранді не чулося легкого

І лікарняного запаху ефіру і йодоформу – запаху’ смерті, слабості,

Того, що було зовні… Він перевів погляд на свої груди, на руки

Й оглянув міцні м’язи з цікавістю і навіть з полегкістю, ніби

В глибині душі чекав, що вже ніколи їх не побачить. Ні, ось вони!

Виходить, не так усе й змінилося.

Нараз він відчув таку блаженну радість, що його очі зволожи-

Лись, і він скосив їх убік, вдивляючись крізь туман у ніщо. Йому

Стало соромно себе, його налякали незвичні емоції, які так неспо-

Дівано взяли гору над розумом і розчинили навстіж шлюзи почут-

Тів. Він утрачав владу над собою, і це його дивувало – що відбу-

Вається? Він раптом пригадав, що всі ці тижні зовсім не думав про

Лору, крім хіба що одного разу: на третій день після… коли

До нього вернулася свідомість; він лежав тоді нерухомо, думаючи

Про те, як вона йшла завулком додому й раптом подивилася вго-

Ру, на нього і Джоя – саме тієї миті, коли проминула пишний

Кущ бузку в сусідському палісаднику,- подивилась і помахала

Їм. Джой у нього на руках заскакав, немов кролик, і він дозволив

Джоєві висловити його почуття за нього так, як сам він, звісно,

Висловити їх не міг. Потім він побачив її в той день, коли вони

Втрьох блукали по весняному лісі, шукаючи багряника,- вона

Чекала їх на стежині, а він видерся по стрімкому, всіяному гри-

Бами схилу до великої розквітлої бегонії і приніс їй гілочку, яка

Нудотно пахла, всю у важких біло-бузкових квітах, котрі, якби

Їх не зірвали, перетворилися б на “індіанські боби”.

На цьому він урвав такі спогади, бо не довіряв собі. Він

Боявся, що помалу забуде все.

Коли стало ясно, що він пролежить у лікарні дуже довго,

Вона влаштувалась на роботу, а трирічного Джоя віддала в ден-

Ні ясла. Працювала вона цілісінький день, а двічі на тиждень –

Ще й вечорами, і відвідувала його тільки по неділях. То були

Невтішні часи. Хоч як це жахливо, але він помітив, що в ньому

Назбирується до неї тупа злість, він замикається в похмурому

Роздратуванні й не відповідає на її запитання, німіючи від без-

Мовної люті. Все це вона терпляче переживала і, коли слова не

Допомагали, просиджувала дві години біля його постелі, нічого

Не говорячи. Йому хотілося кричати. Так, вона сидітиме годинами

Й нічим не викаже своїх думок! Так, вона буде вірною, і відда-

Ною, і – не знаю вже якою! Вона жодного разу не поскаржиться.

Лора поскаржиться? Ніколи! Вона забере мене додому, сліпого

Крота… Я і Джой, дві безпорадні дитини… Вона вже будує плани,

Вона вже все вирішила…

Його думки ціпеніли від жаху, і йому здавалося, що його

Мозок тріщить, як крига навесні. “Що з тобою? – хотілося йому

Крикнути.- Ти й справді з глузду з’їхав?” І все-таки він не зна-

Ходив, що їй сказати. Він не міг сказати нічого, крім того, що

Заповнювало всі його думки. Тільки в останню хвилину, коли

Вона, йдучи, цілувала його, він сліпо нишпорив у повітрі, щоб

Доторкнутися до неї на прощання.

Навіть тепер, думаючи про неї, він відчував неспокій.

“Вас іще довго мучитиме головний біль,- повторив він подум-

Ки слова лікаря.- Вам треба шість місяців цілковитого відпочин-

Ку. Потім ви зможете вернутись на роботу”.

Вернутись на роботу? Он туди, вниз, на завод – он туди?

На річці з’явився пароплав, і Ендрю вдячно перевів свої думки

На нього.

Це був довгий масивний пароплав з білосніжною рубкою

І великим колесом на кормі – жовте, як півняча нога, колесо

Здіймало буруни, від яких двигтіла вся річка. Коли йому було

Сімнадцять, він найнявся на все літо на “Залізне місто”, пароплав,

Який здійснював короткі рейси з одного кінця долини в другий –

П’ятдесят миль туди, п’ятдесят миль назад (стомильні моряки,

Так їх прозвали),- штовхаючи поперед себе навантажені вугіл-

Лям баржі. Ось яким моряком він був, та й то недовго. І все-таки він досі пам’ятав, наскільки іншими видаються міста”, якщо диви-

Тися на них з середини річки. “І наскільки іншим видається

Пароплав звідси,- подумав він.- Звідси, згори, з лікарні на пагор-

Бі, звідси – із сліпоти”.

Зненацька він зірвався на ноги й подивився вниз, на вулицю?

Примружившись від напруження, він нарешті побачив темну

Постать – людина бадьоро, швидкою ходою спускалася з пагорба,

Тримаючи під пахвою алюмінієвий бідон для страви. Ендрю охо-

Пила пекуча цікавість, і він навіть висунувся у вікно, щоб яко-

Мога краще роздивитися перехожого; він помітив – це було май-

Же одкровенням,- що на голові того чоловіка не кепка, а капелюх

І що його плечі аж розпирають пальто, владно міняючи його

Крій. У цю хвилину він віддав би все, що завгодно, аби тільки

Побачити обличчя незнайомця – може, він його знає? Може…

Може… це він сам? Він сам, яким бував день у день кожного

Зимового ранку, коли квапливо крокував по вулицях, сховавши

Підборіддя в комір і несвідомо піднявши плечі, щоб ревниво

Зберегти на всю дорогу до заводу тепло постелі й кухні, відчуття

Міцненького тільця і гострих колінець Джоя, що пригорнувся до

Батька на прощандя. Він крокував, надійно відгороджений від

Усього зовнішнього,- кухоль гарячої кави зігрівав його шлунок,

І він ще відчував у роті теплий аромат.

Лору він пам’ятав у русі… і раптом забув, які в неї очі! Сірі,

Звісно, але він не міг уявити їх собі.

Зненацька Ендрю розгнівався на ці думки і, накульгуючи,

Попрямував назад, до своєї палати.

– На все добре, на все добре,- казав він, потикаючи всім

Руки і намагаючись не зустрітися поглядом з містером Работ-

Ським, з покаліченої горлянки якого виривалося тільки сипіння.

Санітарка провела його в приймальний покій, і він стояв там,

Чекаючи, поки йому видадуть документи, немов іммігрант, стис-

Каючи паперовий пакунок із своїми речами. Реєстраторка, висока

Жінка з підбитим рудим волоссям, здавалось, давно вже не нале-

Жала до жіночої статі, а таємниче перетворилась просто в керівну

Особу, у втілення діловито-роздратованого “ну?”.

Вона підійшла до загратованого віконечка й сказала:

– Разом двісті тридцять три долари сорок п’ять центів.

– Не розумію,- відказав він.

– Ваш рахунок,- пояснила вона, дивлячись на нього.

– Мій рахунок оплачує моя лікарняна страховка.

– Ні,- сказала вона.- Ваш лікарняний страховий поліс

Покриває тільки койку, харчування і рентген, до того ж усього

На чотири тижні з розрахунку три долари на день. Ви ж пробули

Тут шість тижнів, а день у цій палаті коштує п’ять доларів.

Він здивовано втупився в неї:

– Я цього не знав.

Вона зміряла його поглядом:

– То, може, ви зараз…

Ендрю засміявся.

– Ні,- сказав він.- Ні… Ось дивіться… Він витяг усі гроші,

Які були у нього в кишені.- Долар і сорок п’ять… вісім… дев’ять…

Долар сорок дев’ять центів – це все, що я маю. Можете їх узяти!

– Але ж ви повинні були знати!

– Вибачте,- сказав він.- Я справді не знав. Коли мене при-

Везли сюди, я був непритомний.

– Але ваша дружина!

– Моя дружина хотіла тільки одного – щоб я лишився

Живий. Вона забула спитати, скільки це коштуватиме.

– Ви могли б утриматися від жартів! – сказала реєстраторка.

Вона простягла руку до телефонної трубки, затисла свій

Олівець у зубах і відскубнула шматок гумки, який застряв у неї

Між різцями. Ендрю відвернувся від неї і подивився на обертові

Двері, які, відчиняючись, впускали всередину клуби вогкого повіт-

Ря. Перед ними зупинялися машини, в них входили й виходили

Люди. Ендрю несподівано для себе ступив до дверей – вони

Притягували його, немов усе це відбувалось уві сні, і озирнувся

Тільки один раз: реєстраторка ще розмовляла по телефону. Він

Штовхнув вертушку, вийшов, на мить зупинився, запинаючи

Пальто, а потім ступив у холодне повітря, наче шубовснув у зи-

Мову крижану воду.

Він нахилив голову й намагався не дихати глибоко, знаючи,

Що повітря обпече йому ніздрі. Його зразу огорнула біляста імла,

І щоки в нього зволожились. Він відчув, як раптом шалено зака-

Латало серце, в горлі піднявся тупий клубок хвилювання, голова

Пішла обертом, і, щоб не впасти, він сперся на блискучий автомо-

Більний радіатор.

Під’їзна алея огинала алею барбарисових кущів – тепер на

Них тільки де-не-де червоніли намистини ягід – і вливалась

У вулицю, що круто йшла вниз, до пивниці, яку він бачив з веран-

Ди, і до трамвайної зупинки.

Ендрю майже біг алеєю, і, коли опинився на вулиці, коліна

В нього підгинались, а в голові болісно стукали молотки. Тріщина

В кістці знову ніби розжарилась. Його очі заслала павутина болю,

Туман каламутив зір, і він знову й знову проводив долонею по

Обличчю, гарячкове мружачись.

Тротуар був крутий і мокрий. На півдорозі до трамвайної

Зупинки неслухняні ноги Ендрю раптом вислизнули з-під нього,

І він важко впав навзнак, вдарившись плечима об асфальт. Йому

Здалося, що він зламав хребет. Мимоволі застогнавши, він зовсім

Піддався кволості і вже почав був утрачати свідомість. Але тут

Перед його очима постав моментальний знімок: він лежить на

Спині, випадковий перехожий нагинається над ним, і ось його

Несуть назад у лікарню. Ця картина привела його до тями, і він

Насилу звівся на ноги.

– Отакої, хлопче! – буркнув він. Звук власного голосу трохи

Його заспокоїв, і, стиснувши губи у вузеньку смужку, він повіль-

Но попрямував схилом униз. Потім, побачивши, що назустріч іде

Якийсь робітник, зупинився і, вдавши, ніби шукає в кишенях

Сигарету, відвернувся – він знав, що обличчя в нього спотворене

Від болю.

Перехожий, мигцем глянувши в його бік, пройшов мимо, і він,

Не поспішаючи, майже не відриваючи ніг від землі, рушив униз.

“Цікаво, кінчила вона дзвонити чи ні?” – подумав Ендрю.

Він, як і досі, тримав голову похиленою і не помітив, як

Опинився просто перед входом до пивниці. Трохи далі від зупинки

Відходив трамвай.

Ендрю дуже повільно відчинив літні двері з металевою сіт-

Кою – її давно годилося б забрати, адже зима надворі! – потім

Намацав ручку справжніх дверей, різко смикнув її й раптово

Потрапив у приміщення пивниці. Прихилившись спиною до вхід-

Них дверей, він підняв голову.

Біля стойки нікого не було – навіть буфетника. Вона тяглася

В зал, по якому були розсипані острівці круглих столиків і стіль-

Ців з віялоподібними спинками. В кутку бундючно височів музич-

Ний автомат, і в його скляних жилах мерехтіли червоні й зелені

Вогники. Стіни були завішані календарями, а позад стойки видні-

Лася величезна картина – лісовий пейзаж з озером на передньому

Плані, сніговим піком на задньому й оленем, який дивиться просто

В зал, сторожко піднявши ногу.

На стіні золотими літерами було написано:

Ти просиш у кредит.

Я даю.

Ти не платиш.

Я злюсь.

Я не даю в кредит.

Тоді злишся ти.

Краще, щоб злився ти.

З бічних дверей вийшов буфетник – груди в нього були, як

Бочка з-під пива,- і сказав:

– Що будемо пити?

Ендрю повільно підійшов до стойки, не зводячи очей з пляш-

Кових пірамід, які обрамляли касу. Він збирався рішуче, твердо

Замовити… але що? Він не пам’ятав жодної назви. Жодної! На-

Пружуючи пам’ять, він страдницьки нахилив голову.

– Ти що, хворий? – спитав буфетник, теж нахиляючи голо-

Ву, щоб краще його роздивитись.

– Так, ослаб трохи,- відповів Ендрю, піднімаючи голову.

Він відчув, що має якось витлумачити свою кволість, тож

І додав: – Оце щойно виписався з лікарні.

Буфетник налив чарку по вінця.

– Ану, хильни, друже. Це тебе підбадьорить.

Віскі потекло в горло несподівано швидко, і він закашлявся.

Буфетник підсунув до нього склянку з водою.

– Промий горлянку,- порадив він.- Промий горлянку.

– На вулиці так слизько,- сказав Ендрю.- Я мало не геп-

Нувся…

Він не знав, навіщо заговорив про це. Нараз відчув себе геть

Безпорадним.

– Слизько, атож,- притакнув буфетник і несквапно налив

Ендрю ще чарку.

Ендрю вигріб з кишені свою готівку.

– Ось усі мої гроші,- мовив він і, відсунувши вбік десяти-

Центовик, пояснив:

– Це мені на трамвай, а решту забирайте – на скільки тут

Стане.

– Залиш гроші собі,- відповів буфетник.- Ти в мене сьогод-

Ні перший клієнт. Я на тобі не розбагатію і не збанкрутую.

Він налив і собі, випив одним духом, а потім сказав:

– У такі дні це для мене найкращі ліки від смогу. Вимиває

Вугілля з горлянки. У мене ядуха,- пояснив він з хрипом.

Епдрю відчув, як віскі вогнем розтікається по тілу, і сказав:

– Вперше п’ю за півтора місяця.

Буфетник співчутливо глянув на нього:

– А що з тобою було?

– Дістав травму на заводі,- ніяково відповів Ендрю.- Пере-

Лом черепа.

– Перелом черепа? – похмуро повторив буфетник, кинув на

Ендрю зловісний погляд і провадив далі: – Кепське діло. Ламай

Кістки в усьому тілі, які заманеться, а от голова має бути цілою.

Як на мене, то тільки так.

– Я вже зовсім здоровий,- сказав Ендрю.

– Зовсім здоровою людина не буває,- буркнув буфетник.

Ендрю усміхнувся. “Мабуть, віскі”,- подумав він, а вголос

Промовив:

– А хто зна. Тут уся штука в тому, щоб не врізати дуба.

А тоді все гаразд.

– На заводі,- похмуро проказав буфетник,- якщо тебе й не

Вб’є зразу, то вже неодмінно щось та розладнається: нирки, ки…

Кишечник або легені, – Він сплюнув. – У мене ось ядуха. На заво-

Ді заробив.

– На заводі? – спитав Ендрю.

– Авжеж,-відповів буфетник.-Довелося піти з роботи

Й відкрити оцю забігайлівку. Я прикинув,- пояснив він невесе-

Ло,- що таких, як я, багато – тих, кому треба чистити горлянку

Від вугілля. Бачиш оце зілля? – Він узяв у руки пляшку.- Ети-

Кетки немає, еге ж? А її тут і не потрібно, я сам його виготовляю.

Залізо роз’їсть запросто.- Він налив чарки.- Ось на, покуш-

Туй! – І додав, заохочуючи: – Це з кольрабі.

Ендрю випив. Рот йому обпекло, як вогнем, і на очі наверну-

Лися сльози. Він ковтнув води із склянки, яку простяг йому

Буфетник.

– А що я казав!- мовив той з грубуватою гордістю і налив

Собі.- Кольрабі! – пробурмотів він потім.- Я цю гидоту нізащо

Не стану їсти. Зате й п’ю ж я її!

Він подивився на Ендрю, який зняв капелюха, і запитав:

– Все ще зав’язаний ходиш?

– Так,- відповів Ендрю, помацавши бинт.- Але тільки про

Людське око.

– Підеш знову на завод? – похмуро поцікавився буфетник.

– Мабуть,- відповів Ендрю.

Буфетник ретельно витер стойку.

– Даремної – буркнув він. – Тобі он голову проломило,

Дістав, можна сказати, відпочинок, а то, диви, ще які-небудь гро-

Ші від заводу тобі перепадуть – за проломлену голову! Сідай собі

І їдь у Каліфорнію. Як уже пощастило, то користуйся!

– У мене сім’я!

– До чого тут сім’я! Ти сам собі сім’я. Як простягнеш ноги,

То яка це буде сім’я? Що від твоєї сім’ї залишиться?

Ендрю промовчав.

– Ні, ти послухай! – сказав буфетник, перехиляючись до

Нього через стойку.- У мене ось є цей заклад, і я не скаржусь:

На життя вистачає. Та я тобі ось що скажу,- він штовхнув Ендрю

В лікоть,- жити в цьому місті для мене все одно, що в камері

Смертників чекати, коли тебе посадять на стілець! – Він заходив-

Ся люто терти стойку.- Стривай, ось с’ам побачиш,- додав він.

Киваючи головою.

Ендрю мовчки дивився на нього.

– Он твій трамвай іде,- сказав буфетник, забираючи чарки.

На півдорозі до дому Ендрю трамвай зупинився біля школи,

І в нього вихором влетіло шестеро дівчаток-старшокласниць. Вони

Поставали на задній площадці й заспівали:

А вже там,

А вже там

Стане нам утішно,

Походити буде нам

Голими не грішної

Вони перебивали свій спів вереском; яскрава помада на їхніх

Дитячих губах розмазалась, рум’яна на щоках були як червоні

Яблучка мішеней.

Ірландці йдуть,

Бара-бара-барабани б’ють,

Там і тут!

Помолись!

Ох і ах

По кущах,

Тут і там!

Стережись!

Пісня завершилась вибухами сміху, і всі жінки в трамваї обу-

Рено нахмурились, а літні чоловіки озиралися на дівчаток з ніяко-

Вими усмішками.

Ендрю теж втупився в них і дивився доти, доки не збагнув,

Що усмішка на його устах давно перестала бути усмішкою. Він

Дивився на їхнє волосся, підстрижене, підбите, закручене найней-

Мовірнішим чином. Він помітив груди, що визивно напинали

Тугий светр однієї з них, і райдужну плівку слини між зубами

Тієї ж дівчини, коли вона відкрила рот, щоб засунути в нього

Шматочок гумки.

Дівчата видалися йому до безпорадності наївними й просто-

Душними, незважаючи на всю їхню помаду та “ризиковані” пісні.

Він завважив слов’янський обрис їхніх облич, високі вилиці, тепер

Замазані рум’янами, біляве волосся, вловив приховані інтонації

Мови, якою говорять удома їхні батьки й матері.

Зненацька його охопив смуток, ніби це були його близькі, ніби

Він був для них утрачений. З мукою він пригадав лікарню, сни

Наяву, сомнамбулічне повернення в світ крізь обертові двері,

Дорогу вниз по мокрому тротуару… Все це… цей трамвай… дів-

Чата… буфетник, віскі з кольрабі!

Він ухопився за стовпчик. Очі під опущеними повіками болі-

Ли – чи не від слііз, бува? Він невпевнено подумки засміявся, геть

Збитий з пантелику, і протер очі, ніби в них щось попало.

– Кляте віскі з кольрабі! – сказав він.

Ендрю був радий тому, що тримається за стовпчик, бо його

Коліна підгинались.

“Господи,- подумав він,- Ісусе Христе, що це зі мною?”

За два квартали від зупинки вище на схилі крутого пагорба

Виднівся “їхній” будинок. Хмари нависали зовсім низько, і вугіль-

Ний дим стелився над самими дахами – Ендрю відчув у ніздрях

Його солодкуватий запах. Все було сіре: шиферне небо, будинки,

Одяг перехожих, вулиця, кущі в палісадниках, дерева. Але Ендрю

Радісно схвилювався, впізнаючи одну по одній звичні віхи: он

Аптека на розі, а навпроти неї – пивниця з розмальованими вік-

Нами й пошарпаним плакатиком, що проголошував “Столики для

Дам”. Унизу, за довгим звивистим ребром пагорба, яким видирався

Трамвай, він бачив просто перед собою рудник, відвали рудої гли-

Ни, вищирені щелепи екскаватора, що працював і вдень і вночі.

Він почав підійматися останнім схилом, що вів додому.

У скриньці він, трохи здивувавшись, побачив листи і, діставши

Їх, почав переглядати. Місячний рахунок за газ – дев’ять доларів

(“Виходить, подорожчав”,- подумав він). Повідомлення з місце-

Вого відділення його профспілки – різдвяне свято для дітей від-

Будеться в приміщенні профспілки на святий вечір (“Але ж Джой

У бабусі!”). Третій лист був Лорі – від її матері.

Кілька хвилин Ендрю крутив листи в пальцях і тільки потім

Здогадався відімкнути двері. Дивлячись на темні сходи, він раптом

Завагався, та зрештою взяв себе в руки й піднявся в крихітний

Передпокій, куди виходили всі четверо дверей їхньої квартири –

Кухня, вітальня, спальня і… його кімната. Він стояв посеред

Передпокою, однією рукою стискаючи пакунок. Другою він повіль-

Но зняв капелюха. Двері були щільно причинені, щоб не випусти-

Ти тепло.

Ендрю несквапно відчинив двері позад себе і, не входячи,

Зазирнув у кімнату. Ліжечко біля стіни стояло порожнє – ні

Джоя, ні його іграшок. Ковдра була щільно й старанно підібгана

Під матрац. Ендрю підійшов до ліжечка. У кімнаті ще відчувався

Запах дитячої присипки та аміаку, але дуже слабкий. Він поди-

Вився на ліжечко, а потім обвів поглядом кімнату й побачив за

Картиною, яка зображувала хлопчика-рибалку, дитячий череви-

Чок, що його Джой, пустуючи, підкидав до стелі, а він, Ендрю,

Жартома заховав туди.

Ендрю мерщій вийшов з кімнати, причинив за собою двері

Й розгублено зупинився в передпокої.

“Що далі?” – подумав він.

Відчинив двері вітальні, але там було порожньо. Йому не

Хотілося заходити туди. Потім він відчинив двері спальні й зди-

Вувався, побачивши, що газовий камін ввімкнено на повну потуж-

Ність. Тепло кімнати потягло його всередину. На столі, з якого

Було прибрано все інше, лежали пакунки в святкових обгортках.

Поряд, на підлозі, стояла велика картонна коробка, повна якихось

Припасів.

Ендрю підійшов до стола і взяв записку, яка лежала між

Пакунками.

“Щасливого різдва, рідний! – хоч і трохи передчасно.

Не свари мене за те, що я лишила камін увімкненим. Не

Могла ж я допустити, щоб ти зайшов у холодний дім –

І сам-самісінький! Якщо він спалить будинок, я накладу на

Себе руки, а якщо не спалить, тобі буде тепло й затишно!

Подарунки всі тобі!

Подивися, що тобі надіслали твої “брати”,-гостинців

Вистачить на тиждень. Окіст у п’ятнадцять фунтів

Вагою – леле! А вони ще вибачились переді мною і пояс-

Нили, що хворі кілька чоловік, тож вони не могли наді-

Слати більше!

Ласкаво просимо до себе додому! Я постараюся верну-

Тись якомога раніше. Почекай мене, любий.

Лора”

З картонної коробки він дістав другий лист.

“Дорогий брате!

Комітет допомоги по хворобі та похорону сподівається,

Що ти скоро зовсім одужаєш, і надсилає тобі невеличкий

Знак наших почуттів, як було одноголосне ухвалено на

Нашому останньому засіданні 28 листопада.

Майк Ферстін,

Секретар”

Ендрю ліг на ліжко, усміхаючись, посміюючись у думці,

Позираючи на картонну коробку. А потім, сам не відаючи як

І чому, він заплакав. Він плакав обережно, неголосно, не поспі-

Шаючи, так що ніхто ні внизу, ні за стіною не міг його почути.

– Я почекаю її,- сказав він.

А потім заснув.

Курт Воннегут

БРЕХНЯ

Весна тільки-тільки почалася. У холодному ще сонячному

Промінні торочки давньої паморозі здавалися зовсім сірими. Вер-

Бове віття було вкрите золотистим серпанком пухнастих сережок.

Чорний “ролс-ройс” мчав з Нью-Йорка Коннектікутським шосе.

За кермом сидів Бен Барклі, чорний водій.

– Не перевищуйте швидкості, Бене,- сказав доктор Рімен-

Зел.- Деякі обмеження швидкості справді безглузді, але краще

Дотримуватись їх. Квапитись нічого – у нас часу достатньо.

Бен відпустив педаль газу.

– Навесні вона сама так і рветься вперед,- пояснив він.

– Ну, то не давайте їй волі, добре? – сказав доктор.

– Слухаюсь, сер,- відповів Бен і додав уже тихіше, звертаю-

Чись до тринадцятирічного хлопчика, що сидів поруч з ним – до

Елі Рімензела, докторового сина: – Бо ж навесні не тільки люди

Та звірі радіють. На машини теж шал находить.

– Угу,- озвався Елі.

– Усі радіють,- вів далі Бен.- Адже й ти радієш, хіба ні?

– Радію, звичайно,- сумно мовив Елі.

– Ще б пак! Ти ж у таку чудову школу їдеш,- сказав Бен.

Цією чудовою школою була Уайтхіллська школа для хлопців,

Приватний навчальний заклад у Норт-Марстоні в штаті Массачу-

Сетс. Туди і їхав “ролс-ройс”. Елі мали зарахувати до списків

Учнів, які розпочинали заняття з осені, а його батько, випускник

1939 року, мав бути присутній на засіданні опікунської ради

Школи.

– Щось хлопчик не дуже радіє, докторе,- сказав Бен. Він

Говорив, аби говорити. Така собі весняна балаканина.

– Що таке, Елі? – неуважно запитав доктор. Його увагу

Поглинули креслення тридцятикімнатної прибудови до дортуару Пам’яті Елі Рімензела, названого так на честь його прапрадіда.

Доктор Рімензел розклав креслення на відкидному горі-

Ховому пюпітрі, вмонтованому в спинку переднього сидіння. Це

Був кремезний статечний чоловік, лікар, цілитель в ім’я

Полегшення страждань, бо він народився багатшим за персько-

Го шаха.

– Тебе щось непокоїть? – запитав він Елі, не підриваючись

Від креслень.

– Нічого,- сказав Елі.

Сільвія, чарівлива мати Елі, сиділа поруч з доктором і читала

Проспект Уайтхіллської школи.

– Це якби на мене,- звернулась вона до Елі,- то я б аж

Нетямилась від захвату. Адже скоро почнуться чотири найкращі

Роки твого життя.

– Угу,- відповів Елі.

Він не обернувся до неї, і мати говорила йому в потилицю

З шорсткою щіточкою каштанового волосся над твердим білим

Комірцем.

– Цікаво, скільки Рімензелів навчалося в Уайтхіллі? –

Сказала.

– Ну, це все одно, що запитати, скільки покійників на кла-

Довищі,- зауважив доктор і сам відповів на цей давній жарт,

А заразом і на запитання Сільвії: – Геть усі.

– Якби пронумерувати всіх Рімензелів, що навчалися в Уайт-

Хіллі, то який номер був би в Елі? Ось що я хотіла б знати,-

Пояснила Сільвія.

Ці слова викликали у доктора Рімензела легке роздратування.

В них відчувався несмак.

– Таке якось не заведено рахувати,- сказав він.

– Ну хоча б приблизно,- попросила дружина.

– Навіть для приблизної оцінки,- промовив він,- довелося б

Підняти всі архіви аж до останніх десятиліть вісімнадцятого сто-

Річчя. І передусім треба вирішити, чи вважати Рімензелами також

І Шаффілдів, і Хейлі, і Макгелланів.

– То підрахуй, будь ласка,- сказала Сільвія.- Тільки тих.

Хто мав прізвище Рімензел.

– Що ж…- доктор знизав плечима,- креслення зашаруді-

Ли.- Чоловік з тридцять, мабуть.

– Отже, номер Елі – тридцять перший,- зраділа Сільвія.-

Ти номер тридцять один, любий,- повідомила вона каштанову

Потилицю.

Доктор Рімензел знову зашарудів кресленнями,

– Я не хочу, щоб Елі говорив там різні дурниці – ніби він

Номер тридцять перший і таке інше,- промовив доктор.

– Ну, Елі нічого такого не робитиме,- сказала Сільвія.

У цієї енергійної честолюбної жінки не було свого статку,

І хоч заміж за доктора вона вийшла шістнадцять років тому, її

Все ще дуже цікавили й захоплювали звичаї старих багатих

Родин.

– Я просто з цікавості, а зовсім не тому, щоб Елі потім гово-

Рив, який він номер; неодмінно побуваю в архіві й дізнаюсь, який

Він усе-таки номер,- не вгавала Сільвія.- Ось що я робитиму,

Поки ти будеш засідати, а Елі – проходити всі ті приймальні

Формальності.

– От і чудово,- сказав доктор.- Піди й дізнайся.

– І піду. Як на мене, такі речі дуже цікаві, хоч ти й іншої

Думки. Вона чекала у відповідь репліки, але не дочекалась. Сільвії

Дуже подобалися сутички з чоловіком через брак стриманості у неї

І надмір стриманості у нього, і вона з великою втіхою заявляла

Під кінець: “Ну, мабуть, у душі я проста провінційна дівчина

І лишуся такою назавжди, отож тобі доведеться до цього

Звикнути”.

Проте доктор Рімензел не хотів грати в цю гру. Креслення

Прибудови цікавили його набагато більше.

– А в нових спальнях будуть каміни? – запитала Сільвія,

Пригадавши, що в найстарішому крилі будинку збереглися пре-

Красні каміни.

– Це – подвоїло б вартість будівництва,- сказав доктор.

– Я хочу, щоб Елі, коли це можливо, мав спальню з каміном.

– У таких кімнатах живуть старшокласники.

– Я думала, можна знайти який-небудь хід…

– Який саме “хід” ти маєш на увазі? – поцікавився її чоло-

Вік.- Ти вважаєш, я повинен вимагати, щоб Елі надали кімнату

З каміном?

– Ну, не вимагати…- сказала Сільвія.

– А настійно просити?

– Можливо, в душі я проста провінційна дівчина,- промо-

Вила Сільвія,- та ось я гортаю цей проспект і бачу всі ті будівлі,

Названі в честь Рімензелів, а потім заглядаю на останню сторін-

Ку і помічаю, скільки сотень тисяч доларів Рімензели жертвували

На стипендії; і мимоволі починаю думати, що люди, які носять

Прізвище Рімензел, мають право на малюсінькі привілеї.

– Я хотів би попередити тебе якнайрішучіше,- сказав док-

Тор Рімензел,- що про жодні привілеї, про жодні потурання для

Елі ти не проситимеш. Про жодні.

– Та я й не збираюсь,- мовила Сільвія.- Чому ти завжди

Чекаєш, що я поставлю тебе в незручне становище?

– Нічого я не чекаю,- сказав він.

– Але ж я можу думати те, що думаю?

– Якщо маєш у цьому потребу…

– Так, маю,- не каючись, відповіла вона й зацікавлено схи-

Лилася над кресленнями. – Гадаєш, ці кімнати їм сподобаються?

– Кому “їм”?

– Африканцям,- сказала вона, маючи на увазі тридцять хлоп-

Ців з різних країн Африки, яких, на прохання державного депар-

Таменту, щойно прийняли в Уайтхілл. Через це й розбудовували

Спальний корпус.

– Ці кімнати зовсім не призначені саме для них,- пояснив

Доктор Рімензел.- Вони не житимуть окремо.

– 01-Сільвія замислилась, а потім додала:-А може так

Статися, що Елі житиме в кімнаті з кимось із них?

– Ті, що вступають, тягнуть жеребок, кому з ким жити,-

Сказав він.- Про все це сказано в проспекті.

– Елі! – гукнула Сільвія.

– Що? – озвавсь Елі,

– Тобі сподобається жити в одній кімнаті з африканцем?

Елі мляво знизав плечима.

– Нічого? – перепитала Сільвія.

Елі знову повів плечима.

– Мабуть, нічого,- сказала Сільвія.

– Тим краще для нього,- промовив доктор.

“Ролс-ройс” порівнявся зі стареньким “шевроле”, у якого задні

Дверцята були для певності закріплені міцною вірьовкою для

Білизни. Доктор Рімензел ковзнув поглядом по людині, що сиділа

За кермом тієї таратайки, і раптом, радісно вигукнувши, наказав

Бенові Барклі їхати поряд з “шевроле”. Потім він перехилився

Через Сільвію, опустив шибку і крикнув:

– Томе! Томеї

Старезний “шевроле” вів уайтхіллський однокласник доктора.

На ньому була уайтхіллська краватка, і він весело помахав

Нею докторові на знак привітання. А тоді показав на симпатично-

Го хлопчака, який сидів поруч з ним, і, гордо усміхаючись та

Киваючи, дав зрозуміти, що то його син, і везе він його

В Уайтхілл. /

Доктор Рімензел показав на їжакувату потилицю Елі і ^ допо-

Могою сяючої усмішки пояснив, що він їде туди ж і мету має ту

Саму. Перекрикуючи свист вітру, вони домовились пообідати разом

В “Гостролисті” – готелі, який обслуговував переважно відвідува-

Чів Уайтхілла.

– Ну гаразд,- сказав доктор Рімензел, звертаючись до Бена

Барклі.- Поїхали.

– Знаєш,- мовила Сільвія,- кому-небудь треба було б напи-

Сати статтю…- І, обернувшись до задньої шибки, вона подивилася

На стару машину, яка тряслася вже далеко позаду.- Справді,

Треба.

– Про що? – сяитав доктор.

Він помітив, що Елі попереду згорбився.

– Елі! – сказав він різко.- Сиди прямо! – І знов повернув-

Ся до Сільвії.

– Чомусь заведено вважати, що приватні школи – це при-

Тулок снобізму, що в них можуть навчати своїх дітей тільки бага-

Ті люди,- пояснила Сільвія.- Але ж це неправда!

Вона погортала проспект і прочитала:

– “Уайтхіллська школа виходить з таких передумов: неспро-

Можність оплатити повну вартість уайтхіллської освіти нікому йе

Повинна бути перешкодою для вступу в школу. Згідно з цим прин-

Ципом приймальна комісія відбирає щороку приблизно з 3000 кан-

Дидатів 150 найздібніших і найдостойніших учнів, незалежно від

Того, чи можуть їхні батьки внести всі 2200 доларів, які складають

Плату за навчання. І ті, хто потребує фінансової допомоги, одер-

Жують її в належних розмірах. У деяких випадках школа навіть

Оплачує одяг і транспортні витрати учня”.

Сільвія похитала головою.

– По-моєму, це дивовижно. Та як мало людей усвідомлюють

Те, що син вантажника може вступити в Уайтхілл.

– Якщо він достатньо здібний,- сказав доктор.

– І цим він завдячує Рімензелам,- гордо промовила Сільвія.

– А також багатьом іншим,- додав він.

Сільвія знову почала читати вголос:

– “У 1799 році Елі Рімензел заснував нинішній Стипендіаль-

Ний фонд, подарувавши школі земельну ділянку в Бостоні площею

Сорок акрів. Дванадцять акрів цієї ділянки Досі належать школі

Й оцінюються у 3 000 000 доларів”.

– Елі,- сказав доктор.- Сиди як слід! Що це з тобою?

Елі випростався, але тут-таки знову почав осідати, немов сні-

Гова баба на пекельній сковороді. У нього була вагома причина на

Те, щоб осідати, коли вже ні вмерти на місці, ні щезнути він не

Міг. А пояснити, в чім річ, у нього не ставало духу. Осідав він

Тому, що його не прийняли в Уайтхілл. Він провалився на вступ-

Них іспитах. Батьки нічого про це не знали, бо Елі перший поба-

Чив серед ранкової пошти конверт з жахливим повідомленням

І подер його на дрібні клаптики.

Доктор Рімензел і його дружина й на мить по сумнівалися,

Що їхнього сина приймуть в Уайтхілл. Вони просто не могли собі

Уявити, що він там не вчитиметься, отож їх не дуже цікавило, як

Він склав іспити, і, не діставши повідомлення про наслідки, вони

Не звернули на це уваги.

– А в чому, власне, полягає процедура зарахування? – спи-

Тала Сільвія, коли чорний “ролс-ройс” перетнув межу Род-

Айленда.

– Не знаю,- сказав доктор.- Мабуть, вона тепер украй

Ускладнилася з усіма цими анкетами, що їх треба заповнювати

В чотирьох примірниках, перфокартами, бюрократами… Та й

Вступні іспити – це теж нововведення. За моїх часів досить бу-

Ло бесіди з директором. Директор дивився на вступника, ставив

Йому два-три запитання і казав: “Цей хлопчик підходить для

Уайтхілла”.

– А він коли-небудь казав: “Цей хлопчик не підходить для

Уайтхілла”? – спитала Сільвія.

– Ну звісно,- сказав доктор Рімензел.- Коли хлопчик був

Надто вже тупий чи з якихось інших причин. Мають бути певні

Вимоги. Так завжди було і буде. Ці африканські хлопчики повинні

Відповідати таким же вимогам, що й решта, їх прийняли зов-

Сім не тому, що державний департамент побажав зробити друж-

Ній жест. Ми з самого початку поставили питання саме так: ці

Хлопчики повинні в усіх відношеннях відповідати вимогам

Школи.

– Ну, і виявилося, що вони їм відповідають? – спитала

Сільвія.

– Гадаю, що так,- відповів доктор Рімензел.- Наскільки

Мені відомо, їх усіх прийняли, а вони складали ті ж іспити,

Що й Елі.

– А іспити були дуже важкі, любий? – спитала Сільвія у Елі.

Їй аж тепер спало на думку спитати про це.

– Угу,- буркнув Елі.

– Що? – перепитала вона.

– Важкі,- сказав Елі.

– Я рада, що в них високі вимоги,- пояснила вона й тут-

Таки зрозуміла, що це звучить досить по-дурному.- Ну, звичайно,

Вимоги мають бути високими. Через те ця школа й знаменита.

Через те всі, хто потрапляє туди, і роблять згодом блискучу

Кар’єру.

Сільвія знову поринула в проспект і розгорнула вклеєну карту

Лужка, як за традицією називали територію Уайтхілла. Вона

Вимовляла вголос назви, які увічнювали Рімензелів: “Пташиний

Заказник Сенфорда Рімензела”, “Каток Джорджа Макгеллана

Рімензела”, “Дортуар Пам’яті Елі Рімензела”. А потім вона вираз-

Но прочитала строфу, надруковану на верхньому ріжку карти:

Коли над зеленим лужком

Нічна западає пітьма,

Уайтхілле, любий Уайтхілле.

З тобою в нас доля одна.

– Знаєте,- сказала Сільвія,- шкільні гімни здаються стра-

Шенно незграбними, якщо їх просто читати. Та коли я чую, як

Хор хлопчиків дружно співає ці слова, вони стають навдивовижу

Прекрасними, і мені хочеться плакати.

– Гм,- гмукнув доктор Рімензел.

– А гімн написав Рімензел?

– Не думаю,- сказав доктор Рімензел і раптом додав:- Ні…

Стривай. Це ж новий гімн. Його написав не Рімензел, а Том

Хілер.

– Отой, у старій машині, яку ми випередили?

– Авжеж,- сказав доктор Рімензел.- Його написав Том.

Я пам’ятаю, як він його писав.

– Його написав хлопчик, що вчився на грошову допомогу,

Еге ж?

– Його батько був простим автомобільним механіком у Норт-

Марстоні.

– Чуєш, у якій демократичній школі ти вчитимешся. Елі? –

Сказала Сільвія.

Через півгодини Бен Барклі зупинив “ролс-ройс” перед

“Гостролистом” – непоказним готелем, колишнім сільським

Заїжджим двором, який був на двадцять років старший за Амери-

Канську республіку. Готель стояв на краю уайтхіллського Лужка,

А з його вікон було видно шкільні дахи і шпилі, що здіймалися

Над доглянутою гущавиною пташиного заказника Сенфорда

Рімензела.

Вена Барклі відіслали на півтори години, і він поїхав, а док-

Тор Рімензел повів Сільвію та Елі у знайомий світ низеньких

Стель, олов’яного посуду, старовинних годинників, чарівних дере-

В’яних панелей, поштивих слуг, вишуканих страв і напоїв.

Елі, вимучений страхом перед майбутньою катастрофою, заче-

Пив ліктем високий годинник, що стояв на підлозі, аж той

Застогнав.

Сільвія на хвилинку їх залишила, а доктор Рімензел з Елі

Подався до обіднього залу. На порозі з ними, як з добрими знайо-

Мими, привіталася старша офіціантка. Вона провела їх до столи-

Ка під портретом одного з тих трьох випускників Уайтхілла, які

Згодом стали президентами Сполучених Штатів. Портрет був нама-

Льований олією.

Зал швидко наповнювався. За столики сідали цілі сім’ї, і в

Кожній обов’язково був хлопчик приблизно того самого віку, що

Й Елі. Майже на кожному був уайтхіллський светр – чорний

З облямівкою і з уайтхіллською печаткою, вигаптуваною на нагруд-

Ній кишені. Кілька хлопчиків, як і Елі, ще не мали права носити

Такі светри і тільки мріяли сподобитися цієї честі.

Доктор замовив мартіні, потім обернувся до сина й сказав:

– Твоя мати певна, що тобі тут належать деякі привілеї.

Сподіваюсь, ти нічого такого не думаєш?

– Ні, сер,- мовив Елі.

– Ти поставив би мене у вкрай незручне становище,- велич-

Но сказав доктор Рімензел,- якби мені довелося почути, що ти

Намагався використати прізвище Рімензел так, ніби Рімензел – це

Щось особливе.

– Я знаю,- тоскно сказав Елі.

– І чудово,- підсумував доктор.

Більше він не вважав за потрібне говорити про це. Він приві-

Тався з кількома знайомими і оглянув довгий стіл, накритий біля

Стіни. Очевидно, для приїжджої легкоатлетичної команди, вирішив

Він. З’явилася Сільвія, і довелося пошепки сердито зауважити

Елі, що треба вставати, коли до столу підходить дама.

У Сільвії було безліч новин. Довгий стіл, сповістила вона,

Приготовлено для тридцяти хлопчиків з Африки.

– Б’юсь об заклад, тут за весь час, поки існує цей готель,

Не їло стільки кольорових,- додала вона, стишивши голос.- Як

Швидко все міняється в наші дні.

– Справді, все міняється швидко,- сказав доктор Рімензел,-

Але щодо кількості кольорових, які тут їли, ти помиляєшся. Свого

Часу в цьому місці була одна із станцій “підземної залізниці”

1 – Загальна назва таємних організацій противників рабства у США, які

Допомагали невільникам-неграм тікати в Канаду.

– Невже? – сказала Сільвія.- Як цікаво! – Вона огледілась

Довкола, по-пташиному нахиливши голову. – По-моєму, тут усе

Надзвичайно цікаве. От якби на Елі ще був светр!

Доктор Рімензел почервонів.

– Він не має права його носптії.

– Я знаю,- сказала Сільвія.

– Мені здалося, що ти маєш намір попросити в кого-небудь

Дозволу негайно надіти на Елі светр,- примовив доктор.

– Мені й на думку таке не спало б.- Сільвія трохи образи-

Лась.- Чому ти весь час побоюєшся, що я поставлю тебе в незруч-

Не становище?

– Не будемо говорити про це. Пробач мені. Забудь,- сказав

Доктор Рімензел.

Сільвія знову повеселішала, поклала руку на лікоть Елі і спря-

Мувала сяючий погляд на людину, що з’явилася в дверях.

– Ось кого я люблю найбільше за всіх у світі, якщо не раху-

Вати мого сина й чоловіка,- промовила вона, маючи на увазі док-

Тора Доналда Уоррена, директора Уайтхіллської школи.

Худорлявий і благовидний доктор Уоррен, якому йшов сьомий

Десяток, стояв у дверях з управителем готелю, перевіряючи, чи

Все готове до прийому африканців.

Нараз Елі зірвався з-за столу й прожогом кинувся геть із залу,

Намагаючись урятуватися від близького кошмару, відтягти його,

Наскільки можливо. Він грубо проскочив повз доктора Уоррена,

Хоча добре знав того, хоча доктор Уоррен погукав його на ім’я.

Доктор Уоррен сумовито подивився вслід Елі.

– Хай йому біс,- промо – ив доктор Рімензел,- що з ним таке!

– Може, йому й справді стало недобре,- сказала Сільвія.

Та у Рімензелів не було часу гадати й домислювати, бо доктор

Уоррен побачив їх і швидко рушив до їхнього столика. Він при-

Вітався, не зумівши приховати здивування від зустрічі з Елі.

І попросив дозволу сісти за їхній столик.

– Ну звичайно, сідайте,- радісно сказав доктор Рімензел.-

Нам буде дуже приємно. Ну, боже мій!

– Ні, їсти я не буду,- мовив доктор Уоррен.- На мене чекає

Обід за довгим столом з новими учнями. Але мені хотілося б пого-

Ворити з вами.- Він помітив на столі п’ять приборів.- Ви ждете

Когось?

– Ми випередили на шосе Тома Хілера з сином,- сказав док-

Тор Рімензел.- Вони мають ось-ось над’їхати.

– Чудово, чудово,- неуважно кинув доктор Уоррен. Він

Повернувся і глянув на двері, за якими зник Елі.

– Томів син з осені вчитиметься в Уайтхіллі? – запитав док-

Тор Рімензел.

– Що? – сказав доктор Уоррен.- А… так, так. Вчитиметься.

– На стипендію, як і його батько? – поцікавилася Сільвія.

– Про це не заведено питати! – суворо зауважив доктор

Рімепзел.

– Перепрошую,- вибачилась Сільвія.

– Ні-ні, про це тепер можна говорити вільно,- сказав доктор

Уоррен.- Ми більше не зберігаємо такі відомості в таємниці. Ми

Пишаємося нашими стипендіатами, і в них є всі підстави пиша-

Тися собою. Томів син дістав такі високі бали, яких у нас на

Приймальних іспитах не одержував ще ніхто. Ми вважаємо честю,

Що він буде нашим учнем.

– Ми так і не дізнались, які бали одержав Елі,- сказав доктор

Рімензел,- ладен добродушно змиритися з тим, що Елі не надто

Показав себе.

– Я гадаю, загалом цілком задовільні,- сказала Сільвія,

Виходячи з оцінок Елі в початковій школі – від задовільних до

Жахливих.

Доктор Уоррен був здивований.

– Хіба я не повідомив вам його балів?

– Ми ж не бачилися після екзаменів,- зауважив доктор

Рімензел.

– А мій лист…- сказав доктор Уоррен.

– Який лист? – запитав доктор Рімензел.- Ми мали одержа-

Ти листа?

– Мого листа,- сказав доктор Уоррен з дедалі більшим здиву-

Ванням.- Найважчого листа в моєму житті.

Сільвія похитала головою:

– Ми ніякого листа від вас не одержували.

Доктор Уоррен засмучено відкинувся на спинку стільця.

– Я сам укинув його в скриньку,- сказав він,- два тижні

Тому.

Доктор Рімензел знизав плечима.

– Пошта Сполучених Штатів,- промовив він,- звичайно

Нічого не губить, але немає правил без винятків.

Доктор Уоррен стиснув долонями скроні.

– Боже мій, боже мій,- проказав він.- Я розгубився, поба-

Чивши Елі. Мене здивувало, що він захотів приїхати з вами.

– Але він приїхав не милуватися краєвидами,- сказав док-

Тор Рімензел,-він приїхав учитися.

– Я хочу знати, що було в тому листі,- промовила Сільвія.

Доктор Уоррен підвів голову і зчепив руки на колінах.

– У листі йшлося ось про що, писати це мені було дуже

Важко. “Виходячи з його успіхів у початковій школі і з балів,

Одержаних на вступних екзаменах, я мушу повідомити вас, що

Ваш син і мій давній приятель Елі не здатен виконувати те, що

Вимагають від учнів Уайтхілла.- Голос доктора Уоррена став

Суворіший, як і його погляд.- Прийняти Елі, сподіваючись, що

Він зуміє засвоїти навчальну програму Уайтхілла, означало б учи-

Нити нерозумно й жорстоко”.

У зал увійшло тридцять африканських хлопчиків у супроводі

Вчителів, представників державного департаменту і співробітни-

Ків посольств їхніх країн.

А слідом за ними в залі з’явилися Том Хілер і його син. Не

Підозрюючи, якого жахливого удару зазнали Рімензели, вони при-

Віталися з ними і з доктором Уорреном так весело, ніби життя

Було прекрасне й безхмарне.

– Ми поговоримо про це згодом, якщо хочете,- сказав док-

Тор Уоррен, звертаючись до Рімензелів, і підвівся.- Зараз я мушу

Йти, але потім…- І він швидко відійшов від столика.

– Я нічого не розумію,- сказала Сільвія.- Нічогісінько.

Том Хілер і його син сіли. Хілер подивився на меню, яке лежа-

Ло перед ним, і плеснув у долоні:

– Ну, що тут знайдеться добренького? Дуже їсти хочеться.-

Потім додав:- А де ж ваш син?

– Він на хвилинку вийшов,- рівним голосом пояснив доктор

Рімензел.

– Треба його знайти,- сказала Сільвія чоловікові.

– Не горить,- буркнув доктор Рімензел.

– Цей лист…- зітхнула Сільвія.- Елі знав про нього. Він

Його побачив і подер. Ну звичайно ж! – Вона заплакала, зрозу-

Мівши, в яку страшну пастку Елі сам себе спіймав.

– У даний момент мене не цікавить, що зробив Елі,- оголо-

Сив доктор Рімензел.- Зараз мене куди більше цікавить, що

Зроблять деякі інші люди.

– Ти про що? – запитала Сільвія.

Доктор Рімензел велично підвівся, сповнений гніву й рішу-

Чості.

– А ось про що,- сказав він.- Я збираюсь перевірити,

Наскільки швидко ці люди здатні змінити своє рішення.

– Стривай,- сказала Сільвія, намагаючись притримати його,

Заспокоїти,- Насамперед нам треба знайти Елі. Це головне.

– Головне,- промовив доктор Рімензел, підвищуючи голос,-

Добитися, щоб Елі прийняли в Уайтхілл. Після цього ми його знай-

Демо і приведем сюди.

– Але, любий…- почала Сільвія.

– Ніяких “але”!-перебив її доктор Рімензел.-Тепер

У цьому залі перебуває більшість членів опікунської ради. І кожен

З них або мій близький друг, або близький друг мого батька. Коли

Вони скажуть докторові Уоррену, що Елі прийнято, то Елі буде

Прийнято. Тут знайшлося місце для всіх цих, то для Елі знай-

Деться тим більш.

Він сягнистою ходою попрямував до сусіднього столика, важко

Опустився на стілець і заговорив з красивим статечним старига-

Ном, який там обідав. Це був голова опікунської ради.

Сільвія вибачилася перед розгубленим Хілером і подалася

Шукати Елі.

Запитуючи всіх зустрічних, вона знайшла сина. Елі сидів

Самотній на лавці під бузком, на якому почали бубнявіти бруньки.

Елі почув материну ходу на доріжці, але й далі сидів, скори-

Вшись неминучому.

– Ти знаєш? – запитав він.- Чи мені треба тобі розповісти?

– Про тебе?-мовила вона м’яко.-Що тебе не прийняли?

Доктор Уоррен нам сказав,

– Я розірвав його листа.

– Я розумію,- провадила вона.- Ми з батьком завжди гово-

Рили тобі, що ти повинен вступити до Уайтхілла, що про якийсь

Інший варіант навіть мови не може бути.

– Мені тепер легше,- сказав Елі. Він спробував усміхнути-

Ся і виявив, що для цього не треба докладати ніяких зусиль.-

Зовсім легко, бо все вже позаду. Я хотів розповісти тобі, але не

Міг. Якось не виходило.

– Це я винна, а не ти,- зітхнула вона.

– А де тато? – спитав Елі.

Сільвія так поспішала втішити Елі, що геть забула про чоло-

Віків намір, але тепер вона згадала, де він, і зрозуміла: доктор

Рімензел робить жахливу помилку. Елі зовсім не треба вступати

До Уайтхілла – це справді було б жорстоко.

У неї не вистачило духу пояснити хлопчикові, що задумав

Тепер. його батько, і вона відповіла:

– Він скоро прийде, любий. Він усе розуміє.- А потім дода-

Ла:- Почекай тут, я піду по нього і зараз вернусь.

Але їй не довелося йти по доктора Рімензела. У цю хвилину

Він сам вийшов з готелю, побачив дружину й сина і попряму-

Вав до них. Вигляд він мав приголомшений.

– Ну? – запитала Сільвія.

– Вони… вони всі сказали “ні”,- відповів доктор Рімензел

Невпевнено.

– Тим краще,- сказала Сільвія.- У мене наче гора з плечей

Звалилася.

– Хто сказав “ні”? – запитав Елі.- І що “ні”?

. – Члени опікунської ради,- відповів доктор Рімензел, відво-

Дячи погляд.- Я просив їх зробити для тебе виняток – перегля-

Нути рішення і прийняти тебе.

Елі підвівся, на його обличчі здивування змішувалося з со-

Ромом.

– Ти… що? – сказав він, сказав, як дорослий. І, спалахнувши

Від гніву, кинув батькові:- Ти не повинен був так робити!

Доктор Рімензел кивнув головою:

– Мені це вже сказали.

– Так не роблять! – говорив Елі.- Який жах! Як ти міг!

– Твоя правда,- знічено мовив доктор Рімензел, при-

Ймаючи докір.

– Ось тепер мені соромно! – вигукнув Елі, й це підтверджу-

Вав увесь його вигляд.

Доктор Рімензел геть розгубився й не знав, що сказати.

– Я прошу пробачення у вас обох, – видушив він із себе

Нарешті.- Це було гидко.

– Тепер уже не можна говорити, що жоден Рімензел ніколи

Нічого не просив,- сказав Елі.

– Мабуть, Бен ще не вернувся з машиною? – запитав доктор

Рімензел, хоча це було ясно й так. – Ми почекаємо його тут, –

Додав він. – Я не хочу зараз туди вертатися.

– Рімензел попросив чогось… нібито Рімензел – це щось

Особливе, – похнюпився Елі.

– Я не думаю… – почав доктор Рімензел. І не доказав.

– Що ти не думаєш? – здивовано спитала його дружина.

– Я не думаю, – сказав доктор Рімензел, – що ми коли-

Небудь ще сюди приїдемо.

Джойс Керол Оутс

ЗДІЙСНЕННЯ БАЖАНЬ

Був чоловік, якого вона любила непогамовною любов’ю, і дні

Її минали в роздумах про його дружину.

Зовсім не соромлячись і не криючись, вона стежила за нею.

Вона з’являлася слідом за нею біля жалюгідного магазинчика

“Пібоді маркет”, в якому було повно людей, і зосереджено чека-

Ла – та жінка виходила, сідала в свій пікап і від’їжджала. А дів-

Чина на ім’я Дорі стояла на тротуарі, паралізована єдиною дум-

Кою; здавалося, ця думка паралізувала навіть її гарне ясне

Волосся – серце в неї билось, билось, наче й воно обмірковувало

Цю думку, складало плани, та раптом, як на уроці сучасних тан-

Ців, вона рвучко поверталася й бігла геть від “Пібоді” до зупинки

Біля Елкс-Клаб і далі до університетського містечка, куди пряму-

Вав пікап.

Як тільки машина в’їжджала в браму, прибігала Дорі, від-

Ставши від неї на кілька будинків, і спостерігала, як та жінка

Виходить – на мить у неї оголялося стегно, зів’яле біле тіло, що

Його аж ніяк не слід було виставляти напоказ, потім вона обер-

Талась і нахилялася, може, й покректуючи при цьому, щоб дістати

З заднього сидіння сумки. Назустріч вибігали двоє її синів – без

Пальт, без курток. Нервові, поривчасті, вони викликали в Дорі

Жалість. Вийшовши з машини, їхня мати випростувалась – повна

Жінка в приношеному пальті, – і, тримаючи в обох руках по важ-

Кій сумці, сварячи або піддражнюючи дітей, заходила з ними

В будинок. І Дорі вже не було на що дивитись, хіба тільки на

Пікап, який побував у бувальцях, на заметений снігом дворик

Перед будинком Арберів та на їхній будинок. Це був великий,

Потворний, облуплений вікторіанський будинок, такі ж будинки

В їхньому кварталі орендували багато факультетських викладачів.

Дорі, яка успадкувала від матері здатність підмічати найменші

Несправності в речах, здавалося, що будинок можна відремонту-

Вати й надати йому пристойного вигляду; але поки ВІН залиша-

Тиметься чоловіком ЦІЄЇ ЖІНКИ, будинок буде неохайним, об-

Лупленим і потворним.

Вона любила чоловіка цієї жінки шаленою любов’ю, і в самій

Її любові було щось потворне. Цю скритну дівчину вважали просто

Тихонею, однак вона ввійшла в його життя зовсім не випадко-

Во – не випадково з’явилася в його класі, – навпаки, кожний її

Крок до поставленої мети, як і кожний предмет туалету та вираз

Обличчя, був заздалегідь продуманий, точно розрахований і витон-

Чений. До двадцяти років вона майже не задумувалась про себе,

Тепер вона була захоплена собою завжди. Вона була довгонога,

Довгорука, струнка і з виду дуже сором’язлива, проте ця позірна

Сором’язливість була тепер стилізована й стала привабливою.

Вона покинула вживати косметику, і на її юному обиччі, мов

Зірочки, сяяли здоров’ям веснянки. Тепер вона скидалася на дів-

Чину з реклами тенісних кортів – вона справді грала в теніс, хоч

І досить посередньо. В теніс вона грала з НИМ. І любов так

Затьмарила їй голову, що теніс – ці ритмічні, безжальні удари

По м’ячу – здавався їй тільки приводом, так само, як усе в поезії

І взагалі в літературі, лише прийом, який приховує щось

Зовсім інше. Любов? Він повинен би вже знати, а може, він

Не знав?

Невже він не здогадувався? Щоправда, він грав у теніс з дуже

Багатьма дівчатами, тому в цій грі для нього не було нічого

Незвичайного… Думка її працювала далі, і, замість того, щоб

Спати, вона будувала відчайдушні, хитромудрі плани, обмірковуючи

З цілеспрямованістю, притаманною сучасній молоді, як його запо-

Пасти, бо їй здавалося, що вона ніколи не зможе відмовитись від

Цього чоловіка.

Дружина вселяла в неї не менший страх, аніж чоловік. Вона

Публікувала тонкі книжки віршів, недоступних для розуміння

Дорі, а він, знаменитий чоловік, писав романи й критичні статті.

Дружина була велика, енергійна, яскрава жінка. Чоловік, Марк

Арбер, був майже такий самий великий, хоч і не такий яскравий,

Обличчя мав досить меланхолійне, з сіруватим відтінком замазки.

Дорі думала про них постійно – наяву і вві сні, і часом вона

Відчувала струмування своєї крові, нестримне бажання, об’єктом

Якого був не тільки цей чоловік, а чомусь і його дружина – це

Було бажання забрати її здібності, її славу, її дітей, її потворний

Будинок, її потворне тіло, саме її життя. У цієї жінки були ясні,

Щирі блакитні очі, ходили чутки, що вона п’є; Дорі ніколи не гово-

Рила про неї.

Коледж був жіночий, елітарний і дорогий, досить було дівчині

Пробути в ньому понад рік, як вона починала відчувати дивну

Спорідненість із ним. їй здавалося, що тут завжди була вона й інші

Дівчата, такі схожі одна на одну – сонні, з ненафарбованими

Обличчями, з лижами взимку й велосипедами в теплі дні, – ніби

Тут завжди були ці першокласні професори та й коледж завжди

Був такий першокласний, – все, все було таке завжди, існувало

Тут споконвіку. В кашемірових блузках, із засмальцьованими

Комірами, повсякчас забруднені пастою з кулькових ручок,

Дівчата мали стильний і демократичний вигляд. Як і всі, Дорі

Розуміла, що більшій частині людства просто не пощастило, що

Ніхто з цих знедолених ніколи не переступить порога коледжу,

Ніколи – їх не пустять сюди армії в касках, які стережуть його.

Вона ж, Дорі Вайнгаймер, не належала до числа знедолених,

Навпаки, їй напрочуд пощастило, і вона завжди повинна дякувати

Долі, бо в неї було анітрохи не більше прав на життя, ніж у без-

Лічі бідняків, які живуть у цьому світі. І в її уяві виникали нечіткі

Фотографії темнолицих голодних натовпів, чи виснажені обличчя

Із давніх знімків Освенціму, або ще щось моторошне з “Нью-Йорк

Тайме”, який кожного разу вважав своїм обов’язком повідомити

Щось таке саме напередодні різдва. їй був властивий по-дівочому

М’який і стійкий ідеалізм, який під впливом її університетських

Наставників перетворився в прагматизм. Усі вони, студенти Гар-

Варда і Йєля, були ідеалістами. Але їм уже сповнилося сорок,

І тепер вони стали так само нетерпимі до загальновизнаних цін-

Ностей, як і до поширеної серед їхніх студентів моди носити

Хрести. Марк Арбер був найбільше зневірений і красномовний

Випускник Гарварда.

На семінарі він сидів уже “на чолі” столу, відкинувшись на

Шкіряну спинку крісла. Він був досить дебелий. Колись у мину-

Лому, яке Дорі, незважаючи на всі свої зусилля, уявляла дужд

Невиразно, він грав у футбол і брав участь у війні – в одній із

Війн: мабуть, думала Дорі, це була друга світова війна. У нього

Було негарне пихате обличчя і потемнілі зуби. Вірші він читав

Різким, свистячим, сердитим голосом. “Як і Маркс, я вважаю, що

Поезія сита донесхочу любов’ю, хай їй біс. Сьогодні поезія повинна

Культивувати батіг”, – часто заявляв він похмуро, а Дорі, яка

Не зводила з нього очей, намагалася зрозуміти, чи це серйозно.

Кажеться. В їхньому семінарі навчалися чотири дівчини зі стар-

Ших курсів, іноді вони ставили йому запитання або висловлювали

Власну думку, проте важко було вгадати, яку реакцію викличуть

Їхні слова. Часом здавалося, що він їх не чує, іноді він з байду-

Жою готовністю кивав головою, або, втупившись у своїх студенток

Невидющим поглядом, промовляв: “Таке зауваження досить харак-

Терне”. Отак сиділа вона, невідривне дивлячись на нього, і серце

Її ладне було перетворитися на камінь, охоплене бажанням, нена-

Вистю і заздрістю до його дружини; й істота, яка протягом два-

Дцяти одного року була Дорі Вайнгаймер, на кінець зими поступо-

Во переродилася, переповнилась ревнощами. Вона й сама не знала,

Чого прагнула сильніше – цього чоловіка чи перемоги над його

Дружиною.

Вона завжди приносила до нього в кабінет вірші. І часто брала

В нього книги, де кожна його позначка була для неї головолом-

Кою. Розмовляючи з нею, він звичайно розглядав свої нігті, від-

Кидався на спинку крісла і говорив у своїй напористій, роздрато-

Ваній і зневажливій манері, немов Дорі взагалі не існувало, ніби

Перед ним натовп або його друзі – однаково хто, – він обрушу-

Вався на самозванців у сучасній поезії, додаючії до кожного імені

“цей кретин з його сонетами”, “ця корова з її дочірнім комплек-

Сом”, так розпалюючись, що Дорі хотілося запротестувати: “Будь

Ласка, не сердьтесь! Будьте поблажливі. Любіть мене і будьте

Поблажливі”.

Цієї зими він шість чи сім разів пропустив заняття, і всі дів-

Чата виявили такт. “Як ти вважаєш, він справді геній?” – запи-

Тували вони одна одну. Його розтлінна, руйнівна зневага до геть

Усього, його лиснючі костюми й визивні черевики волоцюги, блиск

Його тирад так разюче відрізняли його від їхніх власних батьків,

Що цілком можливо – він був геній; це були дівчата, які серйозно

Вірили в існування геніїв, їхні високооплачувані велемовні профе-

Сори вселили в них неясний сором за себе, навчили мовчати про

Свої таланти, почувати себе невпевнено в стінах коледжу і бути

Впевненими у власних силах за його порогом. І Дорі, в якої не

Було ніякого таланту, а показник інтелекту був відповідно низь-

Кий, ніколи багато не розповідала про себе. А втім, може, її та-

Лант полягав у її відданості своїй пристрасті, в її підступному

Терпінні, в усмішці, що відкривала ще дитячі, але дуже гострі

Зуби…

Одного разу Дорі понад годину чекала на доктора Арбера, вона

Принесла йому нові вірші. Він спізнився, однак до кабінету ввій-

Шов стрімко, наче всю дорогу поспішав, важко сів у крісло, що

Заскрипіло під ним, і насилу віддихався; вигляд він мав досить

Дивний. Його критичні статті часто з’являлися в нью-йоркських

Газетах і журналах, а головне – його знали як автора трьох неве-

Ликих романів жахів. Тепер його погляд був наче випалений, зне-

Барвлений. Навіть коли б один із професорів надумав сам себе

Спалити на очах у Дорі, вона, як і кожна студентка цього коле-

Джу, ввічливо сиділа б на своєму місці; не звернувши уваги на його

Дивний погляд, вона почала свою відрепетирувану промову про…

Та хіба, зрештою, не однаково про що? Чи то були вірші Емілі

Дікінсон, чи несамовита туга Шеллі, чи її власна шалена при-

Страсть – хіба не однаково?

Ненароком його рука лягла на її руку. Вона вражено глянула

На цю руку, схожу на шматок м’яса, потім на нього – і не ворух-

Нулась. Вона сиділа перед ним на стільці, зухвала й довговолоса,

Безвісна студентка перед чоловіком другорядної слави, і при світлі

Вимового сонця вона бачила кожну зморщечку на його вже немо-

Лодому, дуже нетерпеливому цієї хвилини обличчі, кожний чер-

Воний прожилок в його очах; і спокійно та ввічливо промовила:

– Мабуть, я повинна сказати вам, докторе Арбер, що закоха-

На в вас. Це сталося зі мною не дуже давно.

– Що, що? – перепитав він і стис її слабку руку, наче віта-

Ючись. – Що ви сказали? – В його голосі чулося здивування

І ледь роздратована настійливість; з цього все почалося.

2

Його дружина друкувала вірші під своїм колишнім прізви-

Щем – Барбара Скотт. Багато років тому, ще дівчиною, вона мала

Й третє ім’я – Барбара Камерон, але воно належало до другої

Епохи, про яку вона згадувала тільки на сеансах у психоаналітика.

На захаращеному горищі вона розчистила собі місце і там, відда-

Лік від дітей, любила сидіти одна й думати, втупившись у малень-

Кий восьмикутник вікна. Перехожі здавалися їй нікчемними

Й безпомічними. Сама вона була огрядна, пітлива жінка, всі її

Сукні, особливо дорогі, мали під пахвами великі півмісяці лимон-

Ного кольору, які не вибавляла суха чистка. Може, тому, що сама

Була така велика, вона швидко підмічала чужі недоліки, мовби

Розглядала людей у збільшувальне скло. Кожного. ранку мимо її

Вікна хиткою ходою шкандибала баба, проходила величезна негри-

Тянка, певно, чиясь наймичка, постукувала алюмінієвими мили-

Цями дівчина з коледжу – нещасне, відважне створіння, за нею

З’являвся хлопчик із лляним чубом, який жив на другому кінці

Вулиці, – у його не по-дитячому серйозному обличчі було щось

Демонічне, її власні діти теж були розвинені не по літах і май-

Же не завдавали їй клопоту. Тепер двоє з них благополучно пере-

Бували в школі, а молодший, трирічний, спав десь унизу.

Нещодавно Барбара Скотт одержала Пулітцерівську премію

За складний цикл сонетів “Голоси різних людей”; її енергійну,

Стриману манеру часто наслідували. Цього ранку вона почала

Писати вірш, що його після смерті авторки її агент продав у “Нью-

Йоркер” (“О дикий гнів, о страхітлива зрада і стук алюмінієвих

Милиць, приглушений гумою”). Талант у неї був настільки при-

Родний, що вона дозволяла словам нести себе, куди заманеться.

Десять років вона ходила до психоаналітика й навчилася нічого

Не приховувати в собі, і навіть коли їй нічого було сказати, її

Виручала чудова техніка. Так вона сиділа й цього ранку за своїм

Великим, порізаним столом – діти роками дряпали його іграшка-

Ми^- і, дивлячись у вікно, чекала, поки прийде натхнення. Най-

Дужче зворушували її люди з будь-якими фізичними вадами, може,

Вона навіть шукала нагоди побачити їх, щоб якомога сильніше

Роз’ятрити душу. Однак цього ранку, крім дівчини з милицями,

На очі їй не потрапило нічого такого, що схвилювало б її. Через

Кілька годин вона раптом збагнула, що чоловіка все ще немай

Вдома, а навчання в школі скінчилось: її сини бігли через газон

Додому.

Зійшовши сходами в кухню, вона побачила, що трирічний

Джефрі відкрив білий пластмасовий бутель із нашатирним спир-

Том і виливає його на підлогу й на себе; в кухні стояв страшенний

Сморід. Два старші хлопчики, про щось сперечаючись, вбігли в дім

Чорним ходом, і Барбара з криком накинулась на них. Нашатир

Попав їй на штани. Хлопчики вибігли у вітальню, а вона все кри-

Чала на них із кухні. Потім важко сіла на табурет. Через півго-

Дини отямилась і спробувала розібратися у своїх почуттях: кого

Вона ненавидить – дітей чи себе? Може, вона ненавидить Марка?

Її істерика була виявом любові чи водночас і ненависті? Вона

Прибрала нашатир і налила собі віскі.

Ввійшовши до вітальні, Барбара побачила, що хлопчики захо-

Пилися механічним конструктором і забули про неї. Це добре.

Самостійні, легкі, здібні діти. Всі троє були темноволосі, як Марк,

І на вигляд старші свого віку, немов під тягарем незвичайних

Здібностей вони рано подорослішали. Все ж клопоту із ними

Вистачало: вони повсякчас щось забували, губили, ламали речі,

Обдурювали, передражнювали вчителів, шкільних товаришів

І батьків, билися між собою і з іншими дітьми й часто ні з сього

Ні з того вибухали плачем. Та коли Барбара карала їх, вони, немов

Навмисне, не плакали. Вона не завжди могла впевнено сказати,

Кому дала життя, – вони були такі незрозумілі, що, навіть коли

Бились або грубіянили їй, здавались нереальними, наче вона їх

Просто вигадала. Вигадала саме вона, а не Марк. їхньому батькові

Було ніколи. Він завжди поспішав. У його кабінеті стояли три

Старі друкарські машинки, в кожній з них було закладено папір –

Стаття, рецензія чи навіть роман, він писав їх одночасно, і в нього

Не вистачало часу для дітей, він лише похмуро кивав їм або

Спиняв їх. Він, Марк Арбер, був такий скороспілий, що після

Першого роману, написаного в двадцять чотири роки, який набув

Великого розголосу, йому доводилось бігати з місця на місце, від

Однієї машинки до другої, нестямно прагнучи не відстати від само-

Го себе – він називав це “встигати за своїм другим я”, “істинним

Н”. Цей уявний Марк Арбер на відміну від реального весь час щось друкував на машинці й творив. Реальному Маркові Арберу

Було вже за сорок п’ять, і він, як і більшість відомих критиків

Середнього віку, здійснив перехід із “перспективних” у “визнані”,

Уникнувши проміжної стадії.

П’ятирічний Строчі спорудив невелику машину. Машина була

Людиною і автомобілем воднораз, нею керував моторчик, що вхо-

Див до комплекту конструктора. “Це сучасний кентавр”, – мудро

Зауважив хлопчик, і Барбара запам’ятала його слова, вважаючи,

Що думка може придатися їй у вірші для популярного ілюстро-

Ваного журналу…

Мов непрошена гостя, вона сиділа, спостерігала, як зосередже-

Но возяться її сини з металевими пластинками, гайками, болта-

Ми, і тупо думала, що їй треба приготувати вечерю і подзвонити

Маркові в коледж, дізнатися, що сталось…

Уранці він пішов з дому розгніваний, і коли вона, похмура

Й насуплена, зайшла до його кабінету, то побачила там у кошику

Для паперів чотири чи п’ять зіжмаканих аркушів – весь його

Доробок за тиждень.

Марк ніколи не одержував Пулітцерівської премії. Знайомі

Говорили про його творчу кризу із звичним співчуттям; якщо їм

Не подобався Марк – вони вихваляли Барбару; якщо не подоба-

Лась Барбара – вони захоплювалися Марком. Обоє були “визна-

Ними”, але це мало що міняло в їхньому житті. Весь час відкри-

Вали якихось молодих письменників, котрі народилися в середині

Чи в кінці сорокових років, неймовірно, страхітливо молодих; вони

Відштовхували, відтісняли людей такого віку, як Арбери… Визнан-

Ня повинно було давати їм задоволення, а замість цього воно

Змушувало їх відвідувати довгі, проникнуті незмінною ворожне-

Чею прийоми з частуванням, що часто відбувалися протягом без-

Кінечної в Новій Англії зими.

Вона налила собі ще віскі й заснула н кріслі. Невдовзі її роз-

Будив гамір – билися діти. Вона сказала: “Припиніть”, – і вони

Відразу послухались. У вітальні стало темніше, хлопчики бави-

Лись у глибині її, біля великого, викладеного цеглою каміна, яким

Ніколи не користувалися. У Барбари боліла голова. Вона підве-

Лася і вийшла налити собі ще віскі.

Близько першої години ночі Марк ввійшов до будинку з чор-

Ного ходу. Він спіткнувся в темряві і ввімкнув світло. Варбара

В картатому купальному халаті сиділа в кухні біля стола. У неї

Було гладке, лиснюче, тупе, обважніле від утоми обличчя. “Якого

Біса ти сидиш тут?” – спитав Марк. Вона спробувала здвигнути

Плечима, він подивився їй просто у вічі. “Я привів тобі економку.

У тебе немає часу для себе, для свосї роботи. – Вимовляючії ці

Слова, він, посміхнувшись, скривив губи, щоб у неї не лишилося

Сумнівів щодо його ставлення до цієї роботи. – Ти не повинна

Занедбувати поезії, тому ми беремо в дім економку не для важкої

Роботи, а для нагляду за господарством – іншими словами, в її

Обов’язки входитиме, так би мовити, осмислення щоденних потреб.

Тобі не доведеться думати про дрібниці”.

Він не був п’яний, хміль пройшов кілька годин тому, і тепер

Він говорив плутано і пишномовне, як говорять удосвіта. Він був

У потертому твидовому пальті-в тому самому, яке він носив,

Коли вони одружились, – без краватки, мабуть, кудись її запхнув;

Його одутле, червоне обличчя було огидне. Барбара подумала, що

Реальність надто жорстока для поезії і що поезія й сама мова

Знічуються перед живою людиною та її потребами.

– Економка тут, за дверима, – мовив Марк, – зараз я її

Приведу.

Він повернувся зі студенткою, яка з вигляду була така, як

І сотні інших студенток.

– Познайомтесь, це Дорі, а це моя дружина Барбара. Певно,

Ви вже зустрічались на якому-небудь вечорі в коледжі, – сказав

Марк. У руці він тримав валізу, що, мабуть, належала дівчині.-

Дорі висловила бажання жити й столуватись у сім’ї викладачів

Факультету. Декан їхнього відділення направив її до нас. Дорі

Наглядатиме за дітьми, допомагатиме тобі. Ми можемо влаштувати

Її у вільній кімнаті. Давай проведемо її нагору.

Барбара сиділа непорушне. Дівчина була бліда й розгублена,

На вид їй років шістнадцять, не більше. Волосся в неї не приче-

Сане, вона дивилась на Барбару широко розплющеними очима

І, здавалося, хотіла щось сказати.

– Треба ж відвести її нагору, ти що, збираєшся сидіти тут

Усю ніч? – розізлився Марк.

Барбара показала жестом, щоб вони йшли без неї. Важко

Дихаючи, Марк сердито затупотів по сходах, і дівчина відразу

Пішла слідом. І ось уже нічого в домі не вказувало на її присут-

Ність: кроки її були легкі й безшумні, вона нічого не сказала,

І тільки ледь чутний незнайомий запах, який лишився в кухні,

Нагадував про те, що тут відбулося, – запах духів, чисто вимитого

Волосся, запах паніки. Барбара сиділа, прислухаючись до важких

Ударів серця в грудях, і згадувала, як одного разу Марк пішов

Від неї і опинився у квартирі їхнього чікагського знайомого –

Попав у якийсь вуличний інцидент, його потовкли, – як він набив

Їй під оком синець під час суперечки про достоїнства Самуеля

Річардсона, і як… Гірких спогадів було багато. Згадала вона,

Звісно, й Маркових коханок, про одних вона домислювалась, інших

Знала, та ось тепер…

Так вона сиділа, посміхаючись, обдумуючи, як їй доведеться

Повідомляти про це спільним знайомим: “Знаєш, Марк зовсім

Зав’язнув зі своїм жахливим романом, майже рік ані руш, і тому…”

Якийсь час вона просиділа, перебираючи в думці фрази й пояс-

Нення, а коли зійшла нагору, в спальню, з похмурим здивуван-

Ням побачила, що він спить там, хрипко, втомлено дихаючи.

У віддаленому крилі будинку в незручній кімнаті для наймички

Спала дівчина. У великій спальні спали троє їхніх синів, а може,

Вони тільки вдавали, що сплять, і лише вона, Барбара, стояла

В темряві й споглядала безформну масу свого тіла, намагаючись

Знайти вихід і усвідомлюючи своє безсилля. Хід подій був підвлад-

Ний їй не більше, ніж її власне важке тіло. Від того, що зробили

З нею роки, порятунку не було.

З

І з цього дня вони стали жити однією сім’єю, або, як казав

Марк: “Це так, ніби ми взяли в дім няню: адже Лант могла жити

В нас постійно, а тепер вона зовсім не буде потрібна”. Барбара

Готувала для всіх сніданок, а потім Марк і Дорі їхали в коледж

І поверталися пізно, між шостою і шостою тридцять. Вечорами

Марк багато працював, пересідаючи від однієї друкарської машин-

Ки до другої, до третьої, а дівчина Дорі допомагала Барбарі мити

Посуд і виконувати іншу домашню роботу, потім вона йшла до

Себе в кімнату і вчилась… чи щось робила, напевне, вона там щось

Робила.

Про ті довгі години вдень, коли вони з Дорі були відсутні,

Марк не розповідав нічого. Він був жвавий, помолоділий. Дорі

Він делікатно дав зрозуміти, що коли його і місіс Арбер запро-

Шують куди-небудь, вона повинна залишатися вдома й наглядати

За дітьми, що ці запрошення її не стосуються, і дівчина охоче

Погодилась, їй так подобалось вести господарство! У ній виховали

Любов до порядку, і розгардіяш у домі Арберів засмучував її.

Годинами вона трудилась, складаючи розкидані речі, чистила

Почорнілий посуд – сама Барбара давно забула, що це срібло, –

Мила, розставляла, лагодила. Щойно зійшов сніг, сусіди бачили її

У дворі перед будинком, вона скромно згрібала торішнє листя

З квіткових грядок. Що можна було їм сказати про неї? Барбара

Не казала нічого.

“От уже не думала, що ми живемо в такому хаосі. Я й не

Здогадувалась, що в нас таке страшенне безладдя”, – говорила

Барбара тихим ображеним голосом, а Марк, поплескавши її по

Руці, заспокоював: “Який же в нас хаос, просто вона схиблена

На чистоті. Я пе вважаю, що в пас безладдя”.

Життя поруч з такою істотою мало свою принаду. Молодість

Барбарй не була схожа на молодість Дорі. Під час сніданку всі

Тіснилися за спільним столом – тут не було місця секретам, ніхто

Не міг дозволити собі не почистити зуби чи виявити свій поганий

Настрій. Зморщечки на обличчі в Барбарй, її смуток не могли бути

Не помічені, як не можна було приховати винуватого збудження

Марка, його манеру казати: “Ми повинні поїхати…”, “Ми запро-

Шені”. Це “ми” означало його і Барбару, чи його і Дорі й ніколи –

Всіх трьох разом. Він став іншою людиною. А Дорі була чарівна.

Вона прокидалась назустріч повільним сірим весняним дням, і в неї

Захоплювало дух від радісного чекання, її волосся блищало, і кож-

На веснянка була наче вималювана художником на її юній шкірі,

Що примушувала Барбарине серце боляче стискатися. Зуби в неї

Були дуже, дуже білі й рівні, а її задерикуватий, маленький нена-

Фарбований рот – несподівано хтивий… Так, усе це примушувало

Серце боляче стискатися. Переодягалася вона принаймні двічі на

День, а Барбара тижнями ходила в тих самих бахматих брюках

І чорному светрі.

Дорі з’являлася внизу в кашемірових костюмах вишуканих

Пастельних кольорів, у нарядних білих блузках, в яких вихованки

Аристократичних пансіонів грають у трав’яний хокей, і грубих

Рожевих светрах, довгих, наче жакети. Дома вона ходила в ела-

Стичних брюках, акуратно натягнутих донизу штрипками, які

Обхоплювали її довгі, вузькі білі ступні. Очі в неї були карі,

Порожні й довірливі, ніби виставлені на загальний огляд, її при-

Страсне бажання допомагати пригнічувало Барбару.

“Не треба, вісім років я сама встигала готувати сніданок”, –

Казала вона роздратовано, і Дорі, мов дитина, яку покартали,

Обводила поглядом усіх присутніх за столом, шукаючи співчуття

Не лише в Марка, але і в дітей. У кухні висіла дошка, щоб під час

Сніданку Марк міг перевіряти, як сини вивчають мови. Його

Запитання і накази французькою, грецькою і латинською мовами

Обрушувались на хлопчиків, ніби гавкіт, – і вони відповідали

З нервовим збудженням, стукаючи крейдою по дошці, хизуючись

Перед дівчиною, яка спостерігала їх з захопленням та любов’ю

І, здавалося, не знала, чи правильні були їхні відповіді.

– Які вони розумні, як усе чудово, – зітхала Дорі.

Марк часто їздив у Бостон, йому весь час доводилося понов-

Лювати рецепти на транквілізатори. І хоч Барбара завжди з нетер-

Пінням чекала на ці короткі поїздки, Марк тепер рідко брав її

З собою. Він їздив звичайно з Дорі, своїм “секретарем”, вона

Завжди мала блокнот з емблемою коледжу, куди записувала його

Враження. Марк ніколи не попереджав дружину про ці поїздки,

Тому вона не могла встигнути зібратись. І це був такий очевидний,

Такий примітивно жорстокий трюк, що після їхнього від’їзду Бар-

Бара плакала, стоячи в кухні… Вона дзвонила друзям у Нью-

Йорк, але ніколи не розповідала про те, що в них з Марком дієть-

Ся. Це було так безглуздо. Вона опинилася в дурному становищі.

Навпаки, по телефону вона жваво щебетала і сміялась, її розмови

З друзями були завжди такі дотепні, що все, все здавалося зов-

Сім нереальним до того часу, поки не клала трубку і знову не

Ставала сама собою, немов повертаючись у Нову Англію, в буди-

Нок з протягами, що його вони орендували в коледжу, де Барбара

Знову залишалася на самоті зі своїм потворним тілом.

Годинами вона просиджувала біля горищного вікна без жодної

Думки в голові, в стані повної прострації. Унизу діти билися, мирно

Бавились або гасали в батьковому кабінеті, що їм заборонили,

І через якийсь час щось піднімало Барбару на нохи, вона повільно,

Важко спускалася вниз, наче повертаючись у світ реальності, де

Була можлива будь-яка потворність. Коли вона шльопала хлопчи-

Ків, ті приймали покарання із спокійною зневагою і не плакали.

“Що з тобою, мамо? – питали вони. – Ти сама не своя”. – “Це

Ваш батько з’їхав з глузду!” – кричала вона.

Їй здавалося, що всі говорять про них. Нікому не відомі, нік-

Чемні люди, які не опублікували жодного рядка, зловтішалися її

Горем. Активістки жіночого комітету в коледжі і ті були в кращому

Становищі, ніж вона, Барбара Скотт, яка забула про власну гід-

Ність. Дорі, що подорожувала з Марком Арбером у бостонському

Експресі, була принаймні молода; і хоч дурна й невідома, та,

Може, і в неї набрався б томик віршів, і коли б Маркові вдалося

Їх опублікувати… то хто зна, чим би це могло скінчитися… хто

Зміг би передбачити. Дорі Вайнгаймер була одна з п’ятисот чи

П’яти тисяч безликих студенток, і все ж Марк Арбер чомусь зако-

Хався саме в неї, може, й хтось інший на його місці теж закоха-

Вся б? І Барбара в паніці уявляла собі вечоринки, про які вона ні-

Чого не знала і на які запрошували Марка з його новою коханкою,

Марка, схожого в неохайних твидових костюмах на свого батька

В тридцяті роки, і Дорі, вишукану, як модель із “Bora” – невагомі

Кістки й безвиразне обличчя.

– Дорі довго житиме в нас? – часто запитували хлопчики.

– А що, вона вам не подобається?

– Вона така гарна, від неї так приємно пахне. Вона довго

Житиме з нами?

– Запитайте про це вашого батька, – гнівно кидала Барбара.

Перебування дівчини у них дома справді було оформлено за

Всіма правилами. Щороку деякі сім’ї викладачів факультету, не

Маючи засобів для утримання наймички, брали до себе в дім одну

Чи двох студенток, іноді це мало форму опікування чи благодій-

Ності, і самі Арбери завжди з презирством ставились до такого

Відвертого лібералізму. Але тепер у них була Дорі – і Барбарі

Доводилось бігати зі своєю сумкою на коліщатках між прилавками

В “Пібоді маркет”, уникаючи зустрічей з іншими професорськими

Дружинами, які неодмінно спитали б про їхню компаньйонку.

Вона була змушена купувати для дівчини окремі продукти –

Шпінат, овочі, артишоки, – тоді, як вони з Марком любили жирне,

Солодке, борошняне, їжу, від якої розвивався склероз судин, руй-

Нувалося серпе і здувався живіт. Поки Барбара жадібно їла

Й пила, Дорі відчужено підчіплювала на виделку малесенькі шма-

Точки. Барбара могла з’їсти втричі більше за Дорі. її апетит

Страшенно зростав від самої лише присутності дівчини. (Дорі

Звичайно сумирне питала: “Це хлопчики так забруднили ванну?”

Або “Можна я відвезу пилосос у майстерню?” Ці невинні запитан-

Ня і збуджували в Барбари просто звірячий апетит).

У квітні, через три з половиною місяці після появи Дорі

В їхньому домі, Барбара сиділа нагорі за своїм столом, коли почув-

Ся тихий стукіт у дерев’яні двері. Барбара не звикла до відвідин,

Незграбно обернулася й поглянула на Марка поверх окулярів.

– Можна мені ввійти? – спитав він. – Над чим ти пра-

Цюєш?

У її машинці не було паперу.

– Ні над чим.

– Останнім часом ти не показувала мені нових віршів, що

Сталося?

Він сів на підвіконня і закурив. Барбара відчула фізичну

Насолоду, побачивши, як він постарів. У неї, як у кожної повної

Жінки, шкіра була гладенька, і зморшки на обличчі були непо-

Мітні. У нього ж, як у всіх гладких чоловіків, при кожному русі

Тряслись в’ялі складки жиру. Чудово, в нього навіть пальці трем-

Тіли, коли він закурював сигарету.

– Це найкраще місце в будинку, – сказав він.

– Ти хочеш, щоб я поступилася ним Дорі?

Він здивовано подивився на неї:

– Поступилася? Навіщо? Звичайно, ні.

– Я подумала, може, тобі хочеться випробувати мою вели-

Кодушність,

Він спантеличено похитав головою. Барбара намагалася розі-

Братись, ненавидить вона цього чоловіка чи відчуває до нього

Письменницьку цікавість. Може, він схибнувся, а може, знову

Почав пити? Він не пішов на лекції, і вона чула, як вранці він

Сперечався з Дорі.

– Барбаро, скільки тобі років? – спитав він.

– Сорок три, як тобі відомо.

Він дивився вбік, на ящики й інший мотлох, ніби приймаючи

Серйозне рішення,

– У нас, знаєш, виникли невеликі труднощі.

Барбара зосереджено розглядала свої тупі нігті й мовчала.

– Вона завагітніла. Мабуть, з наміром.

– Що?

– Ну, – неохоче повторив Марк, – вона зробила це умисне.

Вони помовчали. Потім Марк сказав уже іншим тоном:

– Вона каже, що любить дітей. Вона любить наших дітей

І хоче мати своїх. Це поважний аргумент, я не можу позбавити

Її цього права… Я розповідаю тобі все це, може, ти погодишся

Допомогти…

– Що ти маєш на увазі?

– Я домовився про дещо в Бостоні, – відповів він, відводячи

Очі. – І Дорі згодилась… хоч і неохоче… але, на жаль, боюсь, я

Не зможу відвезти її… Ти ж знаєш, мені треба їхати в Чікаго…

Барбара не дивилась на нього.

– Я ж повинен виступати в Чікагському університеті разом

Із Джоном Чіарді. Як тобі відомо, це було вирішено ще рік

Тому – мова йтиме про стан сучасної поезії. Адже ти знаєш…

1 тепер я ніяк не можу відмовитись.

– То й що?

– Ти не могла б відвезти Дорі…

– Чи не могла б я відвезти її…

– По-моєму, у нас немає іншого виходу, – промовив він

Повільно.

– Тобі потрібне розлучення, щоб одружитися з нею?

– Я ніколи цього не казав.

– Та все ж таки?

– Не знаю.

– Подивись на мене. Ти хочеш одружитися з нею?

У нього засіпалась повіка. Тик мучив Марка вже двадцять

Років.

– Ні, не думаю. Не знаю, тобі ж відомо, яка мені огидна

Сама ідея розриву.

– Невже в тебе немає ані краплі сміливості?

– Сміливості?

– Коли ти хочеш одружитися з нею, одружуйся, я не зава-

Жатиму тобі.

– А ти сама хочеш розлучитись?

– Я тебе запитую. Вирішувати повинен ти. Дорі змогла б мати

Власну дитину і здійснити свою мрію. Вона може пред’явити свої

Права, права жінки на двадцять років молодшої за мене, – з убив-

Чою посмішкою сказала Барбара. – Вона змогла б стати третьою

Місіс Арбер і завдяки цьому – об’єктом заздрощів. Невже в тебе

Не вистачить для цього сміливості?

– Я гадав, – з гідністю промовив Марк, – що ми обоє вва-

Жаємо наш шлюб щасливим. Він був не такий, як шлюби наших

Знайомих – почасти, звісно, тому, що ми працюємо в різних жан-

Рах, але найістотніше те, що ми завжди розуміли одне одного.

Останні три місяці ти виявила надзвичайне благородство Барбаро,

І я ціную це, – сказав він повільно, схиливши голову, – ціную і не

Можу не спитати себе: чи зміг би я… чи вистачило б у мене, на

Твоєму місці, сил зробити те, що змогла зробити ти? Я хочу

Сказати, якби ти привела в…

– Я знаю, що ти хочеш сказати.

– Це був рідкісний шлюб. І я не можу допустити, щоб він

Розпався під впливом пориву, емоцій, необдумано… – туманно

Закінчив він.

Він трохи звихнувся, вирішила Барбара. Вуха в нього пашіли.

Вперше їй стало шкода дівчинку, яка, по суті, була ніким, просто

Безликою істотою, і тепер чекала вирішення своєї долі в потвор-

Ній кімнатці для наймички.

– Гаразд, я відвезу її в Бостон, – сказала Барбара.

4

Наступного ранку Марк повинен був їхати в Чікаго. Він ска-

Зав, що його не буде майже тиждень – крім доповіді, мав там ще

Справи. Напередодні вони втрьох влаштували щось схоже на про-

Щальну вечерю. Дорі сиділа, поклавши тонку руку на свій плаский

Дитячий живіт, і байдуже пила, поки Барбара й Марк сперечалися,

Порівнюючи достоїнства двох англійських романістів; їхні літера-

Турні суперечки завжди бували дуже дотепні, поверхові, запальні

Й захоплюючі. О другій годині ночі Марк розбудив Дорі, щоб попро-

Щатися з нею, і Барбара, пишаючись своєю тактовністю, пішла

Нагору одна.

Другого дня вона повезла Дорі в Бостон. Дорі була маминою

Донечкою, такими завжди втішаються мами, чистенькою, розум-

Ненькою, слухняною – їй не личило так боятись.

І Барбара сказала різко:

– Я знаю дуже багатьох жінок, які робили аборти, вони зали-

Шились живі.

– А ви самі робили?

– Ні.

Дорі відвернулась.

– У мене діти, і, може, це важче; вважають, що це важче, –

Відповіла Барбара на її німий докір, немов пропонуючи Дорі щось

Натомість.

– Я дуже хотіла б мати дітей. Трьох, приміром. – сказала

Дорі.

– Три – гарне число.

– Але мені страшно… Я не знаю, що робити… Я не знаю, що

Тепер робити…

Вона ж сама ще дитина, із співчуттям подумала Барбара; з нас

Трьох Дорі опинилась у найскрутнішому становищі. Дівчина сиді-

Ла, відиернувппісь до вікна, її розпущене волосся прикривав шарф;

Як усі студентки, вона носила пальто з’верблюжої вовни, нігті в неї

Були ненафарбовані й нерівні, – наче вона їх гризла.

– Облиште думати про це. Заспокойтеся.

– Так-так, – байдуже озвалася дівчина.

На серці в Барбари ставало все тяжче – ніби тіло її старіло

З кожною хвилиною. Їй ніколи не подобалось її власне тіло. У Дорі

Було незрівнянно граціозніше, пропорційніше і модніше тіло, її

Ж власне тіло дісталося їй від другого віку, повнокровного дев’ят-

Надцятого століття, коли пишну плоть вважали достоїнством. Бар-

Бара думала про свої вірші, такі легкі й іноді дуже витончені, вірші

Дівчини, в яких мерехтять неясні образи і далекою луною пере-

Гукуються дивні рими, – адже, по суті, ці вірші повинні належати

Не їй, а Дорі. Вона не відповідала власним поезіям. І на наступному

Відрізку шосе, їдучи назустріч сумнівній меті, вона раптом з жахом

Збагнула, що слова не мають ніякого значення, нічого не має зна-

Чення, крім тіла – людського тіла і тіл інших створінь та предме-

Тів. Що ще існувало?

Лише її власне тіло було достовірною реальністю її життя.

В реальності існування Дорі, яка зіщулилась у кутку, теж не

Доводилося сумніватись, адже вони їхали, аби щось зробити з цим,

Зруйнувати цю реальність. Вона уявляла собі Марка, котрий у цей

Час був уже в Чікаго, на коктейлі; слова, мов бур’ян, проростають

У нього в голові, а його дотепи так швидко проникають у свідомість

Інших людей, що в самій цій швидкості криється обман, їй здалося

Дивним, що вони з Марком об’єдналися проти Дорі, яка страждала

Тому, що була абсолютно реальна й беззахисна і ніколи не розтра-

Чувала себе в словах.

Вони приїхали в Бостон і почали шукати потрібну вулицю.

Барбара відчувала гнітючу незручність і намагалася не дивитись

На дівчину. Вона голосно бурчала, поки вони кружляли по місту.

Нарешті, згаявши на пошуки півгодини, вони знайшли те, що

Шукали. Це була невелика приватна клініка – похмура, сіра будів-

Ля. Барбара проїхала мимо, об’їхала квартал і вернулась.

– Ану, тримайте себе в руках, – сказала вона, звертаючись до

Непорушного профілю Дорі. – Для мене це теж не пікнік.

Вона зупинила машину, і вони з Дорі попрямували до лікарні,

Яка, здавалось, була порожня та й весь квартал був порожній…

Відчуваючи незрозумілий тягар на серці, Барбара запропонувала:

– Давайте спочатку влаштуємося в готелі, щоб потім про це

Не думати.

Вона відвезла мовчазну дівчину в готель на бульварі й звеліла

Їй зачекати в номері, сказавши, що швидко повернеться. Дорі,

Немов під впливом наркотиків, втупилася в Барбару, яка годилась

Їй у матері – на мить ніж ними спалахнуло почуття товарисько-

Сті, яке буває лише в матері з дочкою, – потім Барбара вийшла

З кімнати. Дорі залишилась сидіти на дуже легкому стільці – імі-

Тація під дерево й шкіру, її погляд втупився в бюро. Час від часу

Вона переводила очі на картину в рамі, що висіла над ліжком, –

Жінка в червоній вечірній сукні й чоловік у смокінгу милувались

При місяці водоспадом. Так, не скидаючи пальта, дівчина просиділа

Досить довго. Вона відчувала, як у неї в стегні пульсує кров. Пуль-

Суюче посіпування було таке сильне, що все її тіло ніби танцювало.

Та вона не звертала на це уваги. Вона не знала, скільки пробула

В цій кімнаті, – її розбудило ранкове світло. Кілька хвилин Дорі

В паніці пригадувала, де вона і хто її сюди привіз. І відразу ж у неї

Виникла впевненість, – усе, якщо настав ранок, усе і мине. Зна-

Чить, хтось потурбувався про неї, придумав, як улаштувати для неї

Все якнайкраще, і влаштував усе саме так.

5

І от вона стала третьою місіс Арбер, через місяць після смерті

Другої. Барбару знайшли на другому кінці міста в елегантному

Мотелі “Рай”. На думку Марка, це був сміливий, цинічний жарт.

Смерть Барбари сповнила його меланхолією, він почав пити і вили-

Вав свої почуття’ в слізній риториці, яка лякала й дратувала Дорі.

Просторікування про “безмірну сміливість” Барбари нервували її.

Друга місіс Арбер прийняла велику дозу снотворного і вмерла

Легко – у її серця просто не вистачило сили для її тіла. От і все.

Однак це було ще не все, бо Марк і далі говорив про це.

– Вона зробила це заради дитини, щоб зберегти їй життя.

Неймовірно, зовсім як у романах. – Топ він мав винуватий.

Вона вийшла за нього заміж і, на загальний подив, стала місіс

Арбер. Навіть Марк був здивований. Сама Дорі не дуже здивува-

Лася, бо мрійники готові до багато чого, в загальних рисах вона

Продумала й це, хоч і не вгадала, як усе відбудеться. Звісно ж, вона

Відрепетирувала самогубство другої місіс Арбер і її похорон уже

Рік тому, коли ще не могла нічого знати чи навіть передбачати,

І тепер не дуже здивувалась. Життя, втягаючи її у свій круговорот,

Набуло рівних обрисів,- стало безжальне, тьмяне, буденне. Вона

Залишилась мрійницею, хоч була тепер місіс Арбер. Зіпершись на

Кістляві лікті і нахилившись уперед, до вікна, вона сиділа на гори-

Щі за старим столом і дивилася на похмурий двір перед будинком

Та на людей, що проходили мимо. Дехто з них, думала вона, погля-

Дає на будинок з насмішкуватим презирством.

У неї народилась дівчинка, Кароліна. Дорі весь час вовтузилася

З нею, вона піклувалась і про хлопчиків; коледжу вона не змогла

Закінчити. Вечорами, коли всі діти врешті засинали, Марк іноді

Виходив з кабінету й читав їй уривки зі свого нового роману чи

Вірші покійної дружини. Дорі дивилась на нього невідривне, нама-

Гаючись вникнути в зміст. Любов прикувала її до Марка, та все

Ж вона не могла пов’язати свою любов саме з цим чоловіком, не

Могла осягнути її розумом.

Цієї весни Марка запрошували всюди. Він літав у Каліфорнію,

Де брав участь у розрекламованому симпозіумі разом із Джорджем

Стейнером і Джеймсом Болдуїном, а Дорі залишалася вдома.

Джефрі лікувався у психіатра, і Дорі доводилось через день

Возити його в Бостон. А до того ще й своя дитина і численні Мар-

Кові гості, які часто-густо приїздили без попередження і залиша-

Лися в них на тиждень. Вони пізно лягали, пізно вставали, пили,

Їли, сперечалися – це було саме те життя, яке мало стати і її

Життям, однак вона не могла пристосуватись до нього, їй здава-

Лося, що її власна дитина була якимось чином пов’язана з колиш-

Ньою Марковою дружиною, наче це була дитина тієї жінки, тільки

Залишена їй, Дорі, під опікування. Вона була вдячна долі за те,

Що народила дівчинку: адже жінки завжди були спільницями

І розуміли одна одну.

В червні до них приїхали на тиждень двоє знайомих, і Дорі

Довелося для них готувати їжу. Це були довгі, худючі, сиві, дива-

Куваті молоді люди. Вони зненацька ставали нестерпно метушли-

Вими, або зухвалими й істерично дотепними, в їхній невимушеній

Поведінці було щось невловиме образливе, хоча Дорі ніяк не могла

Зрозуміти, що саме. Вони обидва були вегетаріанці й не терпіли,

Щоб хто-небудь їв у їхній присутності м’ясо. Якось під час

Пізнього обіду Дорі розплакалась, і їй довелося вийти з кімнати.

Обидва гості, Марк і навіть діти були дуже незадоволені нею.

Вона зійшла на горище й машинально сіла за стіл. Читати вірші

Барбари Скотт була марна річ – вона їх не розуміла. Тепер вона

Була здатна тільки доглядати дочку й хлопчиків, готувати їжу,

Прибирати, роботи покупки і без кінця ставити машину в гараж…

У неї не залишалося часу ходити, як інші, на тенісний корт чи

Їздити з Марком у Нью-Йорк… А її оточували люди, життя котрих

Заповняли слова, – і вона перестала розуміти їх. У неї появилося

Дивне відчуття, що її обдурили, вбили в ній щось, наче того дня

Їй все-таки зробили аборт і щось знищили в ній назавжди.

Через якийсь час Марк зійшов до неї. Вона чула, як він під-

Німався сходами, чула його тяжке дихання.

– Ось де ти! – сказав він, і його великі м’ясисті руки обхо-

Пили її, він видихнув їй в обличчя свою підігріту вином любов. –

Моя люба, моя красуня, – повторював він.

Зрештою, він таки любив її, любов була справжня, і його руки

Були справжні, та й вона все ще любила його, хоч і забула зна-

Чення цього слова.

– Адже ти спустишся зараз униз і вибачишся? – м’яко про-

Мовив він. – Ти прикро вразила їх, і я не можу цього так зали-

Шити. Ти ж знаєш, як мені ненависна сама ідея розриву.

Вона знову безпомічно заплакала, подумавши про те, що

Вона комусь завдала прикрощів, саме вона, та дівчина, яка сидить

Тепер за старим столом на чужому горищі, вона, а не інша жінка,

Яка змогла б віднести до себе слова цього чоловіка. Дорі залиши-

Лася така, як і раніше, – це була правда її життя, кінцева істи-

На, незаперечна для неї назавжди.

Джон Чівер

АНГЕЛ НА МОСТУ

Ви, напевне, бачили мою матінку на ковзанці в Рокфеллер-

Центрі, де вона весело кружляє на льоду, незважаючи на свої

Сімдесят вісім років. Вона ще на диво моторна, як на свій вік.

З червоною стрічкою в сивому волоссі, в коротенькій оксамитовій

Спідничці – теж яскраво червоній, в окулярах і в штанцях кольору

Тіла вона хвацько витанцьовує з тренером ковзанки. А я ніяк не

Можу змиритися! Взимку намагаюся бути щонайдалі від Рокфел-

Лер-центру, й ніхто не затягне мене до ресторації, що дивиться

Вікнами на ту ковзанку. Якось, коли я проходив мимо, один тил

Ухопив мене за руку й, показуючи пальцем на мою матінку, заре-

Готав: “А погляньте лишень на ту божевільну стару!” Мені стало

Чомусь її дуже шкода. Хоч і варт було радіти та дякувати богу,

Що матінка сяк-так розважається й не вимагає від мене ніяких

Турбот. І все ж як мені хотілося, щоб вона вигадала собі іншу, не

Таку сумнівну розвагу! Тому, коли бачу статечну матрону, що

Граційно нахиляється над вазою з хризантемами або розливає чай

У вітальні, у мене перед очима відразу постає матінка. Вирядив-

Шись, як гардеробниця в нічному клубі, вона кружляє по кризі

В обіймах платного партнера – і це в самому центрі велетен-

Ського міста, третього в світі!

Фігурному катанню матінка навчилася ще в Сент-Ботольфсі,

Невеличкому містечку Нової Англії, звідки ми родом. Отож,

Мабуть, ця її пристрасть – всього-на-всього ознака прихильності

До минулого. Адже з кожним роком вона все дужче сумує за дале-

Ким світом своєї юності. Здоров’я у неї просто залізне, проте будь-

Які новації вона тепер ледве терпить. Якось я повіз її в гості до

Родичів у Толедо. Приїхали ми на нью-аркський аеропорт. Зал для

Пасажирів під велетенським склепінням, світло реклам, оглушлива

Музика, що гамувала сльози й зойки прощання, – все те справило

На мою матінку вельми гнітюче враження, а сам аеропорт, так

Не схожий на залізничну станцію в Сент-Ботольфсі, видався їй

Непоказним і зовсім не цікавим.

Політ відклали, і нам довелося просидіти ще цілу годину.

Я глянув на матінку: вона раптом спала з лиця і постаріла. Через

Півгодини їй стало важко дихати. Приклавши до грудей руку

З розчепіреними пальцями, вона час від часу поривчасто хапала

Повітря, ніби їй було дуже боляче. Обличчя в неї почервоніло

І взялося плямами. Я вдав, що нічого не бачу. Але ось оголосили

Посадку, й матінка загукала: “Вези мене додому! Як помирати, то

На землі!” Я здав квитка й повіз матінку додому, в її мешкання,

А про той напад нікому не сказав. Проте примхливий, чи, скоріше,

Неврастенічний, страх перед катастрофою, що пойняв мою матін-

Ку, з’ясував мені дуже багато: я побачив, як з кожним роком збіль-

Шується кількість небезпек, що чигають на неї: скільки їх з’яви-

Лося, отих підводних рифів, отих хижих звірів, що тільки й під-

Стерігають її в засідці! Які несподівані ті шляхи, що їй доводиться

Обирати тепер, коли світ розгортається дедалі ширше й стає все

Складніший та незбагненніший для неї!

Мені тоді часто доводилося літати. Справи вимагали моєї

Присутності то в Римі, то в Нью-Йорку, то в Сан-Франціско, то

В Лос-Анжелесі, і я чи не щомісяця перелітав з одного міста

В інше. Літати мені подобалось. Я любив милуватися феєричним

Світінням у високості. Любив мчати з заходу на схід і стежити

З вікна, як ніч простує континентом. Уявляю собі, як після вечері

Миють посуд нью-йоркські господарки, коли мій годинник показує

Четверту за каліфорнійським часом, а наша стюардеса ось уже

Вдруге пропонує охочим джин, коктейль або віскі. Під кінець

Польоту стає душно. Всі стомилися. Золота нитка в оббивці крісла

Раптом починає муляти, і вам здається, що про вас забули, отож

Ви ридаєте, наче дитя: вам все осоружне, все чуже. Звичайно,

З деким із пасажирів ви познайомилися, серед них є й приємні

Співрозмовники, і набридливі балакуни. Одначе які нікчемні

Й непотрібні справи, що примушують нас ширяти над землею! Он

Та стара мчить через Північний полюс до Парижа, щоб подарувати

Своїй сестрі миску телячого холодцю. А її сусід, ‘комівояжер, рек-

Ламує синтетичні устілки.

Одного разу, коли я летів на захід (Скелясті гори вже лиши-

Лися позаду, але до Лос-Анжелеса ще була ціла година, ми завис-

Ли в такій високості, що втратили вже навіть уяву про рідну

Землю), я раптом побачив унизу слабеньке мерехтіння, разок

Вогнів, схожих на прибережні ліхтарі. У тих широтах жодного

Берега й близько не було, і я розумів, що ніколи й не дізнаюся,

Що означала ота примара вогнів – чи то межу пустелі, чи зви-

Вистий шлях у горах… Але а такої височини й на такій скаженій

Швидкості те мерехтіння, здавалося, свідчило про мою приналеж-

Ність до світу мертвого, підкреслювало мій вік, мою неспромож-

Ність зрозуміти те, що відбувається в мене перед очима. Я ніби

Опинився зненацька десь посеред потоку, до далеких берегів якого,

Може, колись дістануться лише мої діти, – і мені було чомусь

Навіть приємно від того.

Отож я любив літати, й тривога, що пойняла тоді мою матін-

Ку, була дивною для мене. Це ж бо моєму старшому братові, Її

Первістку й улюбленцеві, перейде в спадок її настирність, її столо-

Ве срібло і впертість, а також – до певної міри – Її ексцентрична

Вдача. Одного вечора мій брат – а ми вже майже рік з ним не

Бачились – зателефонував мені й напросився на вечерю. Я охоче

Погодився. О пів на восьму він подзвонив знов: мовляв, жде внизу

(а ми живемо на одинадцятому поверсі) й просить мене спусти-

Тися. Я думав, брат хоче повідомити мені щось особливе, та, щойно

Ми зустрілися, він попрямував до ліфта. Коли за ним клацнули

Дверцята, я помітив ті самі напади жаху, що і в матінки в аеро-

Порту. Лоб йому зросив холодний піт, він важко дихав, ніби після

Довгого бігу.

– Тобі погано? – запитав я.

– Боюся ліфта, – похмуро признався він.

– Чого це?

– Аби часом будинок не впав.

Я засміявся, і це, мабуть, було жорстоко з мого боку. Та вже

Надто смішною здалася мені картина, що несподівано постали

Перед очима: нью-йоркські хмарочоси, мов кеглі, з гуркотом

-валяться один на одного! Справа в тому, що взаємна заздрість Діні-

Но псувала наші стосунки, бо я чомусь вважав, що брат і заробляє

Більше, й живе краще. І хоч як боляче було бачити його в такому

Стані – пригніченого, нещасного, приємне почуття зверхності

Залоскотало мені серце. Здавалось, у таємному змаганні, що вияв-

Ляло сутність наших взаємин, я раптом обійшов його. Він – стар-

Ший, материн любимчик, та, бачачи, як він задихається в ліфті,

Я думав про нього лиш одне: “Адже цс мій нещасний братик, геть

Змучений турботами й тривогами”. Перше ніж зайти до кімнати,

Він зупинився перевести дух. Цей жах, як виявилося, переслідував

Його вже понад рік. Брат ходив до психіатра. Та ніякої користі

Не не дало. Щойно вийшов з ліфта, як усе наче рукою зняло, хоч

Я й помітив, що він намагається триматись подалі від вікна. А коли

Брат уже зібрався додому, я з цікавості провів його до сходів. Ліфт

Спинився на нашому поверсі, а він обернувся до мене й сказав:

– Мабуть, доведеться спускатися пішки…

Ми полічили з ним усі одинадцять поверхів. Брат не відривав

Руки від поручнів. Попрощавшись з ним унизу, я злетів нагору

Ліфтом і розповів дружині про братів “коник”.

– Йому здається, що будинок може впасти.

Дружина, як і я, була здивована й пригнічена, хоч обом нам

Оте боягузтво здавалося смішним.

Проте через місяць братові довелося розлучитися з фірмою, дг

Він служив, бо вона переїхала в нове приміщення – на п’ятдесят

Другий поверх. Як він пояснив те, мені не відомо. Ходив без робо-

Ти цілих півроку, поки вдалося підшукати місце в конторі, що

Містилася на третьому поверсі. Одного зимового вечора я помітив

Його на перехресті Медісон-авеню й П’ятдесят дев’ятої вулиці.

Розумний, вихований, пристойно вдягнений, він чекав з натовпом,

Поки спалахне зелене світло. А я подумав: “Скільки їх тут, отих

Диваків, схожих на нього! Скільком доводиться отак продиратися

Крізь нетрі дурних забобонів! Скільком навіть вулиця, яку треба

Перейти, здається стрімкою річкою, а водій, що сидить за кермом

Таксі, – ангелом смерті!”

На землі брат почував себе цілком спокійно. Якось ми всією

Родиною поїхали до нього в Нью-Джерсі. Він був здоровий, навіть

Веселий, і я його ні про що не розпитував. В неділю по обіді ми

Повернулися до Нью-Йорка. Не доїжджаючи мосту Джорджа

Вашінгтона, я раптом побачив над містом чорну грозову хмару.

Коли виїхав на міст, дужий порив вітру кинув машину вбік, і я

Ледве втримав кермо. Мені здалося, що міст хитнувся під нами.

А на середині я зненацька відчув, що він повільно осідає. Я не

Міг сумніватися в міцності мосту й водночас боявся, що за якусь

Мить він переломиться навпіл, скинувши в темну воду оцю неділь-

Ну низку машин. Думка про катастрофу викликала в мені паніку.

Ноги похололи, і я, певно, не загальмував би в потрібну мить.

Я почав задихатися, хапати ротом повітря. І в мене, як ото буває

При підвищенні тиску, потемніло в очах.

Страх має великі очі, й, коли він сягає апогею, десь глибоко

В душі чи в тілі – не знаю напевно – у нас раптом відкривається

Приховане джерело, що з нього ми п’ємо снагу для опору. Так

Само й тепер, коли ми подолали середину мосту, страх мій почав

Гамуватися. Дружина та діти милувалися грозою і, очевидно,

Нічого не помітили. А я навіть не знав, чого злякався дужче, –

Чи того, що міст западеться, чи щоб вони не помітили, як мені

Лячно.

Я почав пригадувати всі події минулої доби: може, якийсь

Випадок, розмова чи сутичка дали поштовх моєму страхові, навіяли

Похмуру думку, ніби порив вітру здатен перекинути або зруйну-

Вати міст? Ба ні, ми чудово погуляли, й моя напружена пам’ять

Не могла відшукати чогось такого, що дало б привід для цієї

Хворобливої тривоги.

На тому самому тижні мені треба було їхати в Олбані. Видався

Ясний тихий день. Та згадка про недавній страх була ще надто

Свіжа, і я поїхав манівцями, аби тільки не попасти на міст. Проте

Біля Трої таки трапився невеличкий місток, і я перескочив його

Без хвилювання. Мені довелося плутати миль п’ятнадцять, щоб

Уникнути наступної перепони!

Повертався я також манівцями, а наступного ранку пішов до

Лікаря й сказав йому, що боюся мостів. Той засміявся:

– Боїтеся мостів! Та візьміть себе в руки!

– Мабуть, це у нас спадкове,- пояснив я. – Моя мати, при-

Міром, боїться літаків, а брат – ліфтів.

– Вашій матінці понад сімдесят, – відповів лікар. – Це одна

З небагатьох цікавих жінок, що їх мені випадало зустрічати. Не

Спихайте свої гріхи на неї. Будьте чоловіком, от і все.

Отож нічого порадити він не міг, і я попросив у нього адресу

Лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що я лише

Згайную час, хоч і дав мені одну адресу. Але й той лікар заявив,

Що мій страх – усього-на-всього свідчення якоїсь непевної три-

Воги і для з’ясування її треба пройти весь курс психоаналізу.

Однак у мене не було ні часу, ні грошей, а головне – віри в ту

Шарлатанську науку. І я відповів, що вже якось сам подолаю свій

Страх.

Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою. Проте

Як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всяке

Траплялося: й гіркі знегоди, й напади безмежного щастя. Та невже

Отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства?

Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили керують

Моєю долею, й вирішив прислухатись до поради лікаря та взяти

Себе в руки.

Але через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайд, в аеро-

Порт. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній маши-

Ні. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши

В аеропорт, замовив каву, але руки так тремтіли, що розхлюпав її

На стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, весело

Провів нічку. Не казати ж йому, що я ліг дуже рано, після цілком

Тверезого дня, але боюся мостів?

Того самого дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли

Приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за

Місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим,

Узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути

Не міг. За вікном повільно крутилася, освітлена прожектором, ста-

Туя дівчини – реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі

Прожектор вимкнули, та невгомонна статуя й далі рипіла. Я ні

Разу не бачив, щоб вона зупинялась, а тієї ночі, лежачи без сну,

Все думав: коли ж її змащують та миють? Я навіть співчував їй –

Адже й вона, як і я, не знала спокою.

Я почав думати, чи є в неї рідня. Може, її мати виступає на

Естраді, а батько давно махнув на все рукою й сумно водить авто-

Бус до Уест-Пайко. Навпроти моїх вікон був ресторан, і я бачив,

Як з нього вивели п’яну жінку в ротонді з соболя й посадовили

В машину. Вона двічі спіткнулась і трохи не впала. І вся та кар-

Тина чомусь навіювала тривогу – яскраве світло, що лилося крізь

Розчахнуті двері, пізня, передранкова пора й ця п’яна жінка із

Своїм стурбованим супутником… Звідкись узялися дві машини

Й, скреготнувши гальмами, стали під моїм вікном. Із кожної

Вискочило по троє й заходилися дубасити одне одного. Мені зда-

Валось, що я чую, як тріщать кістки. Щойно з’явилося зелене

Світло, вони знову скочили в машини й помчали геть. Як і оте

Загадкове мерехтіння, побачене мною з літака, ця бійка, мабуть,

Свідчила про народження якогось нового світу, де панували чвари

Й жорстокість. Я раптом пригадав, що в четвер мушу їхати до

Сан-Франціско й що доведеться долати міст із боку Берклі, де

Мене чекають на сніданок. “Візьму таксі туди й назад, – вирішив

Я, – а машину залишу в готельному гаражі”. Знов і знов я вмов-

Ляв себе: час викинути з голови цю дурницю, ніби міст може

Запастися піді мною. Чи, може, я жертва статевого збочення? Жив

Без пуття, легковажив, насолоджувався життям, то, може, в цьому

Й причина?

О третій ранку, стоячи біля вікна, що виходило на Західний

Бульвар, я зрозумів: отой страх перед мостами – усього-на-всього

Форма, в яку виливається мій прихований страх перед дійсністю.

Дивно! Я без будь-якої підозри проїжджав передмістя Толедо

Й Клівленда, обминав велетенські щити з рекламою “польських

Сосисок”, автомобільні кладовища й павільйони, де продають бутер-

Броди з котлетою, і навіть оті одноманітні блоки сучасної архі-

Тектури. Я вдавав, ніби недільна прогулянка Голлівудським буль-

Варом дає мені справжню насолоду. Я спокійно милувався барвами

Призахідного неба на бульварі Дохені та рядами розпатланих

Експатріанток – пальм, що нагадували велетенські мітли. Я не

Заперечував краси Дулута й Іст-Сенеки – адже, коли проскакуєш

Ці містечка, не роздивляєшся довкола! Я мирився з вибоїнами, що

Трапляються на дорозі між Сан-Франціско й Пало-Альто. Так само

Терпляче зносив Сан-Педро й узбережжя. І тільки єдиним виявом

Проти невпорядкованості світу був у мені отой страх перед висо-

Кими мостами! А все через те, що я ненавиджу й наші сучасні

Автостради, й павільйони з котлетами. Заморські пальми й одно-

Манітність осель мільйонів людей пригнічують мене до краю.

Тріскуча музика в наших експресах крає душу. Я терпіти не можу

Раптових змін краєвиду. Невлаштованість друзів і їх пияцтво

Лякають мене, я впадаю у відчай від численних афер, що заті-

Ваються повсюдно. І чомусь так сталося, що всю зненависть до

Свого оточення я відчув саме тоді, коли перебував якраз на

Середині мосту, і в мене з’явилася туга за іншим світом – ясним

І простим, що виграє всіма барвами веселки.

Але я не в силі змінити вигляд Західного бульвару. А поки він

Лишатиметься таким, не зможу вести машину через міст над зато-

Кою Сан-Франціско. Як же мені бути? Повернутися в Сент-Бо-

Тольфс, одягти старомодний піджак і пограти у крібедж із пожеж-

Никами? В моєму рідному місті тільки один міст, та й річка така,

Що грудкою можна перекинути.

Я прийшов додому в суботу. Застав дочку, що приїхала на

Вихідний зі школи. В неділю вранці вона просила мене відвезти

Її в Джерсі, їй хотілося послухати відправу, що починалася

О дев’ятій. Ми вирушили о сьомій. Всю дорогу розмовляли, смія-

Лися і навіть не помітили, як опинилися перед мостом Джорджа

Вашінгтона. Я вже: дроїхав по ньому кілька метрів, зовсім забув-

Ши про свою хвроробу. Коли раптом, усе почалося: знов ноги затер-

Пли, не стало чим дихати, потемніло в очах. Я намагався не пока-

Зувати виду і якимось дивом проскочив міст. Та почував себе геть

Знесиленим. Дочка, здається, нічого й не помітила. Я довіз її до

Школи, цмокнув у щічку й поїхав.

Вертатися на міст було годі й думати, отож я вирішив, зробити

Гак на північ, дістатися до Найчку, а там перескочити Гудзон

Через місток Таппан Зі. Він, як мені здавалося, був не такий

Стрімкий і краще тримався землі, ніж інші мости. Я рушив уздовж

Західного берега Гудзону, бульваром, і мені скортіло подихати

Повітрям. Я поопускав усі шибки в машині. Мені покращало.

Проте ненадовго. Потроху знову почав втрачати почуття реально-

Сті. Дорога й машина здавалися привидами. Я пригадав, що десь

Поблизу живуть мої знайомі. “Може, заїхати та перехилити чарку

Для хоробрості?” Та була ще тільки десята й не хотілося набри-

Дати людям такої ранньої пори. “Може, полегшає, коли здибаю

Кого та перемовлюсь словом?” Я зупинився біля бензоколонки, взяв

Кілька літрів пального, проте механік був надто сонний і мов-

Чазний….

Я вже наближався до мосту. й мізкував, як же мені бути, якщо

Не вдасться переїхати. Зрештою, можна зателефонувати дружині:

Хай пришле кого-небудь; але я не хотів показувати їй свою слаб-

Кість і тим самим похитнути підвалини родинного щастя. Можна

Зателефонувати в гараж – хай вишлють водія… або просто кинути

Машину й діждатися, поки відчиняться бари й кафе. Та, на лихо,

В мене не залишилося й цента, все віддав за пальне. Отож робити

Нічого, і я хоробро рушив на міст.

Всі ознаки страху відразу дали себе знати: в легенях не зоста-

Лося духу, ніби його хто вибив кулаком. Машина метлялась, і я

Вже не міг утримати ні її, ні себе. Все ж таки якось пощастило

Вирівняти її й поставити на узбочині. Страшенна туга пойняла

Мене. Якби я страждав від кохання чи від хвороби, хай навіть

Напився, як чіп, то й тоді не був би такий нещасний. Я пригадав

Братове обличчя в ліфті – жовте, зрошене холодним потом. При-

Гадав матір, її червону спідничку та манірно виставлену ніжку,

Коли вона вихилялася в обіймах тренера, й мені здалося, що всі

Ми, наша трійця, – дивні персонажі з якоїсь плаксивої трагедії,

Що всі знегоди зігнули нас й зробили відщепенцями. Атож, життя

Моє не вдалося, і ніщо з того, що я колись цінував, уже не вернеться – ні юнача хоробрість, – ні радість буття, ні інтуїтивна

Здатність обертатися в цьому світі. Все кануло в безвість, і дове-

Деться кінчати десь у міській лікарні, в палаті для божевільних,

Де я репетуватиму, що валяться мости скрізь і всюди, в усьому

Світі.

Раптом до машини підійшла дівчина, відчинила дверцята

І всілася на сидіння поруч мене.

– Навіть не думала, що хтось зупинить машину на мосту! –

Сказала вона.

В руках у неї був фібровий чемоданчик і-не вгадаєте! –

Маленька арфа, загорнена у вилинялу клейонку.

Її пряме, солом’яного кольору волосся було гарно зачесане

Й спадало на смагляві ‘плечі. Обличчя – кругле, ніжне, веселе.

– Добираєтесь на попутних?

– Ага.

– А це безпечно для такої красуні?

– Цілком.

– Ви багато мандруєте?

– Весь час. Я ходжу від одного кафе до іншого зі своєю

Арфою…

– Що ж ви там граєте?

– Співаю пісень. Переважно народних…

Я приніс коханій курочку

Без кісток, без кісток…

Розповів я любці казочку

Без кінця, без кінця…

І зоставив їй немовлятонько –

Ой-ля-ля, ой-ля-ля…

Вона співала мені всю дорогу, й міст несподівано виявився

Міцним та гарним, а води Гудзону – тихими й лагідними. Верну-

Лось усе – і юнача хоробрість, і здоров’я, і впевненість у собі! На

Тому березі вона подякувала й вийшла з машини. Я запропонував

Відвезти, куди їй треба, та вона тільки війнула зачіскою й пішла.

Я рушив далі, в чудовий, прекрасний світ, що відродився з попе-

Лу. Коли діставсь додому, то ледве втримався, щоб не зателефо-

Нувати братові й не сказати: “А може, під ліфтом теж стоїть

Ангел?” Я так і зробив би, коли б не арфа, яка і в нього викликала

Б підозру, що в мене не всі дома…

Відтоді я твердо вірю, що ласкава доля завжди зарадить мені

В біді, хоч я, щоб не спокушати її, все-таки обминаю міст Джор-

Джа Вашінгтона. Зате такі, як Тріборо й Тапанн Зі, проскакую без

Вагань. Брат мій, як і перше, боїться ліфтів, а матінка, дарма що

В неї не згинаються коліна, все витанцьовує на льоду.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ – Трумен Капоте


доля зно
ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ – Трумен Капоте