Дідова дочка й бабина дочка – народні казки

Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
– Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди – не бери тої вдови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!
– Добре, – відказав чоловік, – не буду брати не то її, а й ніякої, – і женитися не буду.
Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом пішов раз селом та й зайшов до тієї вдови, що жінка не веліла її брати. Тоді чоловік казав: “Не буду женитися ні з якою”, а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе запросив. А вдова з великих радощів і сказала:
– Я вже давно цього ждала!
Усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі – дідова дочка і бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, – усе гризе голову. Та й діти між собою часто сваряться, надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, – у них ніколи ласки нема.
Оце було як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, – то й каже бабина дочка до дідової дочки:
– Дай, – каже, – мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
– Добре,

– каже, – сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
– А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
Дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
– Твоя дитина ледащо – не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Та що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, – і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
– Твоя дитина ледащо – не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, може, що й було б з неї!
– Де я найму її? – каже дід.
– Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: “Веди!” – та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:
– Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
– Добре, – каже дід.
Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур’яном, що й не видно її, та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:
– Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, – вона й пішла далі.
Коли біжить така погана собака та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп’яхи, собака сказала: “Спасибі, дівонько!” І пішла вона далі.
Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.
Йде та йде, – зустрічає її жінка та й каже:
– Здрастуй, дівчино! Дівчина відказала їй:
– Доброго здоров’я!
– Куди ти йдеш, дівчино? – спиталась жінка.
А дівчина й каже:
– Іду, тіточко, щоб де найнятися.
– Наймись у мене, – сказала жінка.
– Добре, – відказала дівчина, – наймусь.
– У мене, – каже жінка, – невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
– А чому ж не зумію? – каже дівчина. – Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:
– Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, – тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, – стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
Дівчина сказала:
– Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі. Двічі свиснула, – як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
– Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
– Хочу додому, – спасибі вам, паніматко! Хазяйка й каже їй:
– Піди й вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, – сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.
Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне – аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
– Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала – спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що під’їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
Їде та їде, коли дивиться – аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже:
– На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
От їде – і так їй схотілося пити! Вона й подумала: “Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап’юсь”. От заїхала, дивиться – аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик.
– Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми! – каже криничка.
Стала та дівчина пити – аж то не вода, а вино і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.
Коли стоїть яблунька – і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:
– Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
Дівчина сказала: “Спасибі!” та під’їхала під яблуньку, а яблучка
Так і пороснули у возик.
Приїхала та дівчина додому і гукає:
– Ідіть, тату, забирайте добро!
Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:
– Де ж ти, дочко, була?
– Служила, тату, – каже дочка. – Зносьте добро!
А добра ж то – повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити – то те гарне, а те – ще краще!
Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
– Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, – сказано, заздрість бабу взяла, – то він і сказав:
– Нехай убирається, поведу.
Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.
Зайшли у ліс, дід і каже:
– Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
– Добре, – відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур’яні яблунька та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у пригоді стану!
Дівчина відказала:
– Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!
Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
– Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану! Згадаєш моє слово!
– Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, – сказала та дівчина та й пішла далі.
Ото йде повз ту піч, а піч і каже:
– Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!
– Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! – сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли це біжить собака – така погана, що гидко й глянути, та:
Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп’яхи на мені, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
– Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! – пішла бабина дочка далі, лаючись.
Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
– Здорова була, дівчино! Дівчина відказала:
– Доброго здоров’я, тіточко!
– Куди ти йдеш? – спитала жінка. А бабина дочка й каже:
– Та йду, тіточко, щоб де найнятися. А жінка каже:
– Наймись у мене, дівчино!
– Добре, тітко, – каже дівчина. – А яке ж у вас діло?
– Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, – сказала жінка.
– А чому не зумію, – відказала дівчина. – Ви мені раз покажете, а вдруге сама знатиму.
– Ось що, дівчино, – каже жінка, – така твоя робота: оце тобі казани, – рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, – тільки не бійся, – то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
– Зумію, – відказала дівчина.
Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ – мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита – як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
– Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?
– Як не встають? – крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
– Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка та й не знає, що матері везе. Іде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли дивиться – аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, – не будеш від мене намиста брати!
От приїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться – аж повна піч пиріжків. “Ну, – думає, – візьму пиріжків матері на гостинець!”
Тільки злізла з воза, а та піч закрилась та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться – як на те криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати – мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі. Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні – срібні та золоті. От вона каже собі: “Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу”. Ото тільки що підійшла, а яблучка – скік угору, аж на вершечок. Яблунька й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, – не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Ото приїхала у двір до батька й гукає:
– Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться – аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, – аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
– Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
– Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Дідова дочка й бабина дочка – народні казки

основні риси бароко