ДЕ ЛЮБОВ, ТАМ І БОГ – Граф Лев Толстой

Жив у городі швець Мартин Овдізнко. Жив він у підвалі, у маленькій комірці з одним вікном. Вікно було на вулицю. Через вікно було видко, як проходили люди – хоч було видко тільки їх ноги, але Мартин Овдізнко по чоботях пізнавав людей. Мартин довго жив уже у тій комірці і знайомих було у його богато. Мало і було усусїдстві чобіт, які не перейшли б через його руки раз, а то й дві чи: кому, було, підошви нові дасть, кому латку, або зашиэ, а кому й нові головки поставить. И часто через вікно бачив свою роботу. А роботи було в його багато, бо робив Овдізнко по совісти, добре, міцно, крам ставив добрий, дорого за роботу не брав і слово своэ шанував. Коли може у свій час зробити – візьме роботу, а нї-то так і скаже, дурити не буде. І знали всі” Мартина і поважали, і робота була в його завжде.

Овдізнко з-роду був людина добра, а під старість почав ще більше думати про свою душу і ще більше наближатись до

Бога. Ще як служив Мартин у хазяїна за челядника, вмерла його жінка і лишив ся після неї синок, третий рік йому йшов. Діти у Мартина якось не виховувались: старші всі” повмирали. Думав Мартин, овдовівши, віддати хлопця до сестри на село та пожалів -, подумав: тяжко буде Капитонові рости у чужій сім’ї, нехай вже при менї буде.

Покинув Мартин хазяїна і почав жити собі окремо. Та не судив йому Бог щастя з дітьми. Тільки підріс хлопець, почав уже був батькови у поміч

ставати і радів старий, дивлячись на його – аж найшла на Капітона якась хороба, горячка його взяла, покачав ся з тиждень тай вмер.

Поховав Мартин хлопця і зажурився; така туга взялайо го серце, що почав він і на Бога нарікати. І жити йому з тіэї нудьги не хочеть ся і смерти собі у Бога просив і нарікав, що Бог взяв до себе не його, старого, а кохану, эдину дитину. Перестав Мартин і до цер

Кви ходити.

Зайшов раз до його знайомий дїдок – земляк. Розбалакав ся з ним Овдізнко і почав бідкатись-жалїтись на свою ли ху долю.

– І жити, каже не охота менї, чоловіченьку Божий. Коли б вже смерть швидше. Про де тільки й прошу Бога. Безнадій ний став я чоловік.

І сказав йому дїд:

– Не добре кажеш, Мартине. Не нам, грішним, діла Божі судить: не нашим розумом воно все дїэться, а волеэ Божою. Твойому синови судив Бог вмерти, а тобі жити – значить так краще. А що ти в тугу вдав ся, безнадійний став, так це від того, що хочеш ти для своэї втіхи жити.

– А для чого ж иншого жити? – спитав Мартин.

І сказав дїд: “для Бога, Мартине жити треба. Він тобі життя дав, для його і жити треба. Коли почнеш для Бога жити, забудеш про всяку журбу і все тобі здаэть ся гарно і добре.”

Промовчав Мартин, а далї питаэ:

– А як же воно для Бога жити?

І каже старий: “А як для Бога жити – те нам Христос показав. Ти ж письменний – ку пи собі Звангеліз і читай, то і знатимеш, як для Бога жити.

Там все показано.”

Запали ті слова у саме серце Мартинови.

Пішов він того ж таки дня і купив собі Эвангеліз, Новий Завіт і почав читати.

Думав він собі читати лиш у свято та неділю, та як почав читати – так йому воно до душі припало, так якось легко та гарно стало, що взяв ся він чи тати те Святе Письмо що-дня. Як-коли то так, бувало, зачитаэть ся, що увесь час, було, йому у лямпі вигорить, а він ніяк від тіэї читанки не віддірветь ся.

І почав читати собі Овдізнко кожного вечера. І що більше читав, то яснїйше розумів він, чого від його Бог хоче і як треба для Бога жити. І чим раз лехче ставало йому на душі.

Бувало ранїйше лягаючи спа ти все стогне він та крехче, все згадуэ собі Капитона, а тепер, тільки примовляз: “Слава Тобі, Господи! Воля Твоя, Боже!”

І з тої пори перемінилось усе життя Мартинове. Бувало ранїйше у свято зайде він у трактір – пива вип’э, а то і чарочку яку, пропустить. Випз з людьми знайомими і хоч не пяний, а так собі – веселий виходить з трактиру і плете,* було, всячину, і гукаэ, і людий зачіпаэ. А тепер усе те якось і на думку не йшло: жив він

Собі тихо і радісно якось.

З ранку аж до смерку сидить за роботою, а зробивши своэ, здійме лямпу з цвяшка, поставить її на стіл, достане з полички книжку, розкладе тай сяде читать. І що більше читаэ то більше розуміэ тай яснїще ста не у його на душі.

Довело ся раз довго так за читатись Мартинові. Читав він эвангеліэ від Луки. Дійшов до шестої глави і прочитав стих 29 і далі: “Хто бэ тебе у щоку підстав і другу; і хто бере твою свиту, не борони і сорочки. Всякому, хто просить у тебе-дай і хто бере що твоз-не до певняй ся. І як хочете, щоб чи нили вам люди, так і ви чинїть їм.

Прочитав і далі той стих 46. де Господь говорить:

“Нащо ж мене звете: Господи, Господи! і не робите, що я глаголю? Всякий, хто приходить до мене і слухаэ слова мої та й чинить їх, покажу вам, кому він подобен: подобен він чоловікові, будуючому будинок, що викопав глибоко і положив підвалину на камені, як же повінь настала, наперла вода на будинок той і не змогла схитнути його: збудовано бо його на камені.

Хто ж слухаэ та не чинить, подобен чоловікові, будуючому будинок на землї без підвалини, на який – наперла вода і зараз упав і була руїна будинка того велика.”

Прочитав ті слова Овдізнко радісно стало йому на душі. Зняв він окуляри, поклав на книгу, підпер голову руками і задумав ся. Почав він приміря ти все своэ життэ до тих Божих слів і подумав собі:

– Чи ж мій будинок стоїть на камені, чи на піску? Добре коли на каменї. І лехко собі так, гарно якось; здаэть ся все своэ зробив, як Бог велїв, а забудеш ся на який час – тай знов согрішиш. Буду старатись, поки змога, бо добре во но так. Поможи менї, Господи!

Подумав він так, хотїв уже лягати спать, та жаль йому було покинути ту книгу. І почав читати ще 7-му главу. Прочитав він про сотника, прочитав про сина вдови, прочитав про відповідь ученикам Іоановим і дочитав до того місця, де багатий фарисей попросив Госпо да до себе у гостину; і прочитав про те, як жінка – грішниця помастила йому ноги і обмила їх своїми слїзми і як Він оправдав її. І дійшов Мартин до 44 стиха і почав читати:

“І обернувшись до жінки сказав Сімонові: чи бачиш ти сю жінку? Увійшов я в твою господу – води на ноги мої не дав – эси; ся ж слїзьми обмила ноги мої і волосям голови своэї обтерла. Цілування не дав эси мені; ся ж відколи ввій шов я, не перестала цїлувати ноги мої. Оливою голови моэї не намастив эси; ся ж миром намастила ноги мої.”

Прочитав Мартин ті слова і думаэ: “Води на ноги не дав эси, цілування не дав эси, оливою голови не намастив эси..”

І знов зняв Овдізнко окуляри, поклав на книгу і знов задумав ся.

– Такий самий, мабуть, як і я той фарисей був… Також, мабуть, тільки про себе і думав: як би попоїсти, напитись та у теплі – у добрі жити, а того нема, щоб про гостя подумати. Про себе памятав, а про гостя і байдуже. А гість той хто? Сам Господь!… Коли би до мене прийшов, хіба я так зробив би?

І підпер ся руками Овдізнко тай не счув ся, як задрімав.

– Мартине! щось неначе дихнуло в його над самим вухом.

Стрепенув ся Мартин з просоння-хто тут?

Повернув ся він, глянув до дверий – нема нікого. Закуняв і знов. Втім знов почув він ясно:

– Мартине, Мартине! Вигля дай завтра на вулицю, прийду.

Опамятав ся Мартин, став, протер очі і не знаэ сам, чи снилось воно йому, чи справді він чув ті слова.

На другий день удосьвіта встав Овдізнко, помолив ся Богу, розпалив у печі, поставив борщ, кашу, наставив самоваря, надів фартух і сїв до вікна за роботу. Робить Овдізнко, а сам все думаз про вчорашнэ і все якось думаэть ся йому на двоэ: то згадаэть ся: причуло ся сонному, то знов здаэть ся, що справді чув той голос.

– Що ж, думаз він собі, бувало і таке. Сидить Овдізнко перед вікном і не так шиэ, як у вікно виглядаэ і як пройде хто у незнайомих чоботях-він згинаэть ся, виглядаэ вікном, щоб не тільки ноги, але і голову побачить. Пройшов дворник у нових валянках, пройшов водовоз, підійшов до вікна старий миколаївський москаль в обшитих старих валянках з лопатою в руках. По валянках пізнав його Овдізнко. Старий звав ся Степан і жив у сусїднього купця з ласки, а назначено йому було дворникові помагати.

Почав Степан згортати снїг проти Мартинового вікна. Подивив ся на його Мартин і знов взяв ся за свою роботу.

– Дурний став я, мабуть, на старість, сам на себе сказав

Мартин. Степан снїг згортаэ, а я думаю, що Христос до мене іде. Зовсім одурів, старий сич!

Стьожків із десять зробив, та й знов кортить його у вікно виглянути. Бачить: Степан приставив лопату до стїни, а сам спочиваз та руки гріэ.

Людина ломана; і снїг згортати не здужаз. Подумав собі Овдізнко: “Напоїти його хіба чазм; ось і самовар скипів.” Виткнув він шило, встав, поста вив самовар на стіл, запарив чай і постукав пальцем у шибку. Степан обернув ся і підійшов до вікна; Мартин покивав йому до себе пальцем і пішов відчинити двері.

– Зайдіть, погрійтесь, – сказав він. Змерзли?

– Спасибі. Змерз, кости ломаэ, сказав Степан. Увійшов, обтрусив ся зі снігу, почав ноги витерати, щоб не нанести у хату, а сам задихав ся, аж хитаэться.

– Нехай, не клопочіть ся, я замету, сказав Мартин. Заходь те ближче, сідайте. Ось чайку випэм.

І Овдізнко налив два стакани, подав один гостеви і сам сів пити.

Випив Степан свій чай, поставив стакан, поклав біля його недогризок сахару і подяку вав. А самому, видко ще хочеть ся.

– Випийте ще, сказав Овдізнко і налив ще по стаканові собі і гостеви, а сам раз-у-раз на вулицю вікном поглядаэ.

– Ждете кого, може? спитав гість.

– Жду кого? І сказати не знаю, кого жду. Жду-не жду, а запало мені” у серце слово одно. Мана така на мене найшла, чи що-сам не знаю. Бачите, пане-брате: читав я вчора Евангеліэ, про Христа, Господа нашого, як Він учив, як по землі ходив. Чували про це, певне?

– Чував, чував, озвав ся Степан. Та чоловік я темний, не письменний….

– Ну ось і читав я про те саме, як Він по землї ходив. Читаю я, знаэте, як Він до фарисея прийшов, а той і не при няв його як слід. Так ось читав я, пане-брате, вчора про це саме і подумав: як таки Христа Господа не приняти чесно! Ко ли б довело ся таке, примірно, менї або кому, думаю, то і не знав би куди посадить такого гостя. А він, той фарисей, не приняв, як годить ся. Ось подумав я таке, тай задрімав собі. Задрімав, пане-брате, аж чую, щось мене кличе. Підвів ся я голос якийсь шепче менї: жди, каже, завтра прийду. Та до двох раз. Ну ось, знаэте, запало менї це у голову тай хожу несамовитий: все жду Йо го, Господа.

Степан похитав головою і нічого не сказав на це, а допив свій чай і поставив стакан. Овдізнко знов налив йому.

– Пийте на здоровлэ. Оце я пригадую коли Він, Христос, по землі ходив, то не цурав ся нікого, а більше з простим народом водив ся, все до простих, бідних ходив і учеників-апостолів набрав собі з нашого брата, з таких, як і ми, грішні, з робочих. Хто, каже, возвишаэть ся – унижен буде, а хто унижаэть ся – возвишин буде. Ви Мене, каже, Господом називаэте, а Я каже, вам ноги умию. Хто хоче, каже, бути перший, той нехай буде всім слуга. Бо, каже, блаженні вбогі, смиренні, добрі, милостиві.

Забув про свій чай Степан. Був він чоловік старий і мяхкодухий: сидить, слухаэ, а по виду сльози біжать.

– Пийте ще, каже Овдізнко.

Але Степан дуже гарненько

Подякував, відсунув стакан і встав.

– Спасибі вам, каже, Мартине, за хліб, за сіль і за добре слово; пригріли ви і тіло і душу мою.

– Заходьте ще, коли охота, радий буду, сказав Овдізнко.

Степан вийшов, а Мартин до пив чай, прибрав посуду і знов сїв до вікна за роботу. Шиэ, а сам раз-у-раз поглядаэ у вік но. Христа чекаэ, все про Його науку та про Його діла думаэ.

Пройшло повз вікно два Москалі”, один у казенних чоботях, другий у своїх. Пройшов потім у чистих, блискучих калошах хазяїн сусіднього дому; пройшов булочник з кошем. Всі вони пройшли не спиняючись. Потім пройшла якась жінка у вовняних панчохах та сільских черевиках. Проминула вона вікно і стала під стінкою. Виглянув на неї зпід вікна Овдізнко, бачить: жінка чужа, одежина на ній плоха і дитина на руках. Стала під стінкою за вітром і кутаэ дитину, а кутати нічим: одежина лїтня і та драна. І чуэ крізь вікно Овдізнко як кричить дитина, а мати цитьказ, примовляэ, та нїяк не вспокоїть.

Встав Мартин, вийшов по східцях на двір тай гукаэ:

– Молодичко! агов, молодичко!

Почула жінка, повернулась.

– Ніяково тобі на холодї ди тину кутать. Заходь у хату, у теплі краще закутаэш. Ось, сю ди!

Здивувалась жінка: бачить дїдок старий, у фартусі, окуляри на носї, кличе її до себе. Пішла за ним.

Зпустились вони по східцях, увійшли в хату, провів старий жінку до своэї постелі.

– Сюди, каже, сідай, молодичко, до грубки ближче, по-гріэшся і погодуэш дитину.

– Молока у груді нема, бо сама голодна, сказала жінка, а все таки приклала дитину до грудї.

Похитав головою Овдізнко, пішов до стола, дістав хліба, миску, підтопив піч, насипав у миску борщу. Витягнув горщик з кашою, та не упріла вона ще. Поставив на стіл один борщ, нарізав хліба, простелив рушник.

– Сідай, каже, молодичко, попоїж, а я дитину побавлю. Були колись свої діти!… зітхнув він.

Вздихнувши до Бога молоди ця, сїла до стола почала їсти, а Овдізнко присів на ліжко до дитини. Цьмокав, цьмокав старий, та погано цьмокаэть ся: зубів нема. А мале кричить. І придумав Мартин пальцем його лякати: замахнеть ся на його пальцем прямо до ротика, тай назад; у ротик пальця не кладе, бо чорний палець, у смолї. І задивилась дитина на палець й затихла, а далі і сміятись почала. Зрадів, засьміяв ся і Овдізнко. А жінка їсть та розказуэ про себе-хто вона і куди ходила.

– Я, каже, Московка; чоловіка вже 8 місяців, як забрали і загнали кудись далеко і чутки нема. Служила я за кухарку, обродилась, а з дитиною держати не хочуть. Так оце вже третий місяць тиняюсь без місця; проїла все, що мала, одежину всю. Думала за мамку стати, так не беруть: худа, кажуть. Ходила оце до купчихи, там наша баба одна живе; там обіцяли на службу взяти. Я думала зараз, аж кажуть: на тому тижні… А живе далеко. На томилась я тяжко і його, маленьке, заморила. Спасибі хоч хазяйка з кватири не гонить, бо не було б де і переночувать.

Зітхнув Овдізнко тай питаэ:

– А одежини теплої в тебе нема?

– Де вже в сьвітї одежина тепла, батьку мій! Вчора останню хустку заставила за двайцять копійок.

Підійшла жінка до постелї і взяла дитину на руки, а Овдізнко встав, пійшов у куток, по шукав там і виніс старенький жупанок.

– На, каже, – хоч і плохенький, а все ж пригодить ся обвинути дитину.

Глянула молодиця на жупанок, глянула на старого, взяла жупанок і заплакала. Відвернув ся і Овдізнко, полїз під лїж ко, витяг скриньку, пошукав там і знов сїв проти молодицї.

І сказала вона:

– Спаси вас, Господи, діду сю. Наслав мене мабуть, Христос під ваше вікно. Застудила б я на смерть дитину. Вийшла я – тепло було, а тепер ось який холод взяв. І наставив же вас Бог, що ви у вікно виглянули та мене бідну, пожалїли.

Усьміхнув ся Мартин тай каже:

– Тай справді Бог наставив. У вікно я, молодичко, не дурно виглядаю.

Розказав Мартин і молодицї про свій сон і як він голос той чув, що обіцяв Господь сього-дня прийти до його.

– Все може бути, сказала жінка, встала, накинула жупанок, закутала ним дитину і по чала кланятись і знов дякувати Овдізнкові.

– Візьми, молодичко, сказав він, подаючи їй двайцять копійок, хустку викупи.

Взяла молодиця гроші, подя кувавши Овдіэнкови і вийшла.

Доїв Овдізнко борщі, прибрав посуду і знов сїв за роботу.

Робить, шиэ, а про вікно не забуваз: як тільки промайне тінь – зараз і виглядаэ, хто пройшов. Проходили і знайомі проходили і чужі, та не було нічого незвичайного.

І ось бачить Овдізнко саме проти його вікна станула стара перекупка. Несе в руках кошик з яблоками, не багато ли шилось їх – роспродала мабуть. А за плечима мішок з трісками: назбирала десь тай до дому несе. Намуляв їй, мабуть, плече той мішок; хоче вона перекласти його на друге. Поставила далі кошик з яблоками, скинула мішок тай стрясаэ у йому тріски. І поки вона стрясала той мішок, вихопив ся якийсь хлопчина у дран ному картузі, потяг з кошика яблоко і хотів чкурнуть, та стара повернулась і вхопила його за рукав.

Шелеснув ся хлопець, хотів вирватись, та стара вхопила його обіруч, збила картуз з голови і взяла за чуб: Кричить хлопець, лаэть ся баба.

Схопив ся Овдізнко, не встиг і шило заткнути – кинув його на долівку, вискочив прожогом на двір, аж на східцях спіткнув ся і окуляри загубив. Ви біг він на вулицю, стара тор-гає хлопця за чуприну, лаз на всі заставки, у поліцію вести хоче. Малий вириваэть ся, пру чаэть ся: “Не брав я, кричить, за що бэш? пусти!”

Почав їх рознимати Овдізнко, взяв хлопця за руку тай

Каже бабі:

– Пусти його, бабо; прости йому, для Бога!

– Я його так пущу, що він і ворогам своїм закаже! У поліцію, шельму, поведу!

Почав Мартин просити стару:

– Пусти його, каже, бабусю, він більше не буде. Пусти для Бога, для Христа!

Пустила баба хлопця; хотїв він втекти, та Мартин спинив його.

– Перепроси, каже, бабу; проси, щоб простила. Та більше такого не роби: я бачив як ти взяв.

Заплакав хлопець почав перепрошувати бабу.

– Ось так, так, каже Овдіэн ко. Ну а тепер на тобі яблуко.

І він взяв з кошика яблоко і дав хлопцеви. Заплачу, бабко, сказав він перекупці.

– Потурай, потурай таким, озвалась баба. Йому такого дарунка треба дати, щоб із тиждень сїсти не міг.

– Ей, бабко, бабко! зітхнув Овдізнко. По нашому воно так, а по Божому не так. Коли його за яблоко треба виперищати, то що ж нам треба зробить за наші гріхи?

Замовкла баба. І розказав їй Овдізнко притчу про те, як хазяїн простив свому довжникові великий довг його, а той довжник пійшов і почав прави та гроші з свого малого довжника. Вислухала баба і хлопець стояв, слухав.

– Бог велїв прощати, сказав Овдізнко, то і нам простить ся. Всїм треба прощати, а малому нетямущому всегда.

Похитала головою стара, зітхнула.

– Так то воно, так, сказала вона, та дуже вони, ті хлопчиська, шкідливі.

– То ми, старі, і повинні їх учить, сказав Мартин.

– Я ж кажу, озвалась баба. У мене ось їх семеро було, одна дочка тільки зосталась. І почала стара розказувати, де і як вона живе у дочки і скільки у неї внучат.

– Оце, каже, сама не здужаю, яка вже моя сила? А працюю. бо дїток-онучат жалко.

– * -‘

Тай хороші вони: нїхто мене так не зустріне, як вони. Наталочка – так та нї до кого на руки не пійде від мене. “‘Бабу ся, каже, моя кохана!”

Баба вже зовсім про гнів за була.

– Діти, звичайно як дїти… Господь з ними! сказала вона на хлопця.

Тільки хотіла стара підняти мішок на плечі, підскочив хлопець і каже:

– Дайте, бабусю, я вам понесу, менї не важко.

Баба похитала головою і зав дала мішок хлопцеви. І пійшли обоз любенько. Забула стара і гроші взяти за яблоко.

А старий стояв і дивився за ними, як вони йшли собі рядочком і про щось гомоніли. По тім він вернув ся в хату, найшов на сходах окуляри – і не розбились, підняв з долівки шило і знов сїв за роботу. Поробив ще трохи і почало вечері-ти: вже не влучаэ він щетинкою у дірки, а на вулиці ліхтарник почав вже ліхтарні сьвітити. “Треба і собі засьвітити” подумав Овдізнко. Заправив лямпу, засьвітив її і знов взяв ся за роботу.

Докінчив один чобіт зовсім, повернув його, оглянув – добре. Зібрав він всю свою справу, шила, щетини, ножі, позмі тав окрайки, зняв лямпу зі стїни, поставив на столі і дістав з полиці Эвангеліэ. Хотів відкри ти його там, де вчора заклав був окрайком сапяну, та розкрило ся воно у другому місці”. І як розкрив Овдізнко Эван геліэ, так зараз пригадав собі вчорашний сон. І тільки він те згадав, почулось йому неначе хтось ворушить ся позаду його, переступаэ ногами. Оглянув ся Овдізнко і бачить: стоять мов би люди у темному

Кутку – стоять люди, а розібрать не може які. І шепче йому на ухо голос:

– Мартине, Мартине! Чи ж. ти не пізнав мене?

– Кого? спитав Овдізнко.

– Мене, сказав голос. Це ж Я. І виступив з темного кутка Степан, усьміхнув ся і розстанув, як хмара і нестало його…

І це я, сказав голос. І висту пила з темного кутка молодиця з дитиною, і усьміхнулась молодиця, і засьміялась дитина і ечезли обоз…

– І це Я, сказав голос. Виступила стара перекупка і хло пець з яблоком і обоз усьміхнулись до Овдізнка і счезли.

І радісно стало на душі у Овдіэнка. Вздихнув, надів окуляри і почав читати Эвангеліэ там, де воно відкрило ся. І на верху сторінки він прочитав:

“Бо я голодував і ви дали ме нї їсти; жаждував, і напоїли мене; був чуженицею – і прийняли мене…” А внизу сторінки

Прочитав ще: Скільки раз ви чинили се одному з сих братів моїх найменших, менї чини ли…” (Мат. гол. 25).

І зрозумів Овдізнко, що не обманув його сон, що справді приходив до його у той день Христос, і що він справді при няв Його.

І сказав до Ісуса: Не забудь мене. Господи, як прийдеш в царство своэ. І сказав эму Ісус: Запевнюю тебе, що сегодня будеш зі мною в раю.

ПРО ГРІШНИКА, ЩО ПОКЛЯВ СЯ.

Жив раз на сьвітї один чоло вік сїмдесять років; ціле своэ житэ прожив у гріхах. І заслаб той чоловік і не каяв ся. А коли прийшла смерть, то в послїдній хвилі заплакав і сказав: Господи, прости мені, як колись розбишаці на хресті*. Не встиг він се сказати – і вийшла эго душа. Душа грішника полюбила Бога, повірила в Эго милосердэ і прийшла до райских дверий.

І зачав грішник ковтати і просити ся до царства небесного.

І почув ся зза дверий голос: ІЦо за чоловік ковтаз там у райскі двері? І які діла попов нив в своїм житю той чоловік?

І відповів голос обвинителя і перечислив всї грішні діла того чоловіка, а добрих дїл не назвав жадних.

І відповів зза дверий голос: Грішники не можуть увійти в царство небесне. Відійти відси.

І сказав чоловік: Господи, я чую твій голос, але не виджу твого лиця імени твого не знаю.

А голос відповів: Я – апостол Петро.

І сказав грішник: Змилуй ся надомною, апостоле Петре, і не забувай на людску слабість і на милосердэ Боже. Чиж не ти був учиником Христовим, чи не ти слухав з Эго власних уст Эго науку і видів Эго взірцеве житэ? А згадай – коли він тужив і в душі Эго була розпука і Він тебе три рази просив, щоби ти не спав, але молив ся

– ти спав, бо очи твої були змучені, і три рази заставав Він тебе, як ти спав. Так і я.

І згадай далї, як ти Эму обіцяв, що до смерти не відречеш ся Эго, і як ти три рази відрік ся Эго, як повели Эго до Каяфи. Так і я.

І згадай далї, як ти вийшов і заплакав гірко, коли когут запіяв. Так і я. Не повинен ти мене не впустити.

І затих голос за райскими дверми.

Постояв грішник не довго і знов зачав пукати і просити ся до царства небесного.

І зза дверий дав ся иньший голос чути, що казав: Хто той чоловік і як жив він на сьвітї?

І відповів голос обвинителя і повторив знов всї лихі вчинки грішника, а не назвав жадних добрих.

І відповів голос зза дверий: йди звідсіля, такі грішники не можуть з нами жити в раю.

І сказав грішник: Господи, я чую твій голос, але не виджу твоэго лиця і імени твоэго не знаю.

І сказав эму голос: Я – цар і пророк Давид. Але грішник не попав в розпуку і не відійшов від райских дверий, але зачав говорити: Змилуй ся надімною, царю Давиде, і не забувай на людску слабість і на милосердэ Боже. Бог любив тебе і звеличав тебе перед людьми. Все було в тебе: і царство і слава і богацтво і жінки і діти: але ти побачив з свого да ху жінку бідного чоловіка і увійшов в тебе гріх і ти взяв жену Урія, а Эго самого вбив мечем Амонїтанцїв. Ти, богач відобрав бідному послїдну овечку і погубив эго самого. Те саме робив і я.

І згадай далі, як ти покаяв ся і говорив: я признаю свою вину і гризу ся своїм гріхом. – Так і я. Не повинен ти не впустити мене.

І затих голос за дверми.

І постояв грішник не довго і знов зачав пукати і просити ся до царства небесного. Із за дверий дав ся чути третий голос, що сказав: Хто той чоловік, і як жив він на сьвітї?

І відповів голос обвинителя і перечислив по третім разї лихі діла сего чоловіка, а добрих не назвав.

І відповів голос зза дверий: йди звідсіля, грішники не можуть увійти в царство небесне.

А грішник відповів: Я чую, твій голос, але не виджу твоэго лиця і імени твоэго не знаю.

І відповів голос: Я – Іван Бо гослов, любимий ученик Христа.

І зрадів грішник і сказав: Те пер не вільно мене не впустити. Петро і Давид впустять мене тому, що знають людску слабість і милосердэ Боже. А ти впустиш мене тому, бо в тобі богато любови. Чи не ти, Іване Богослове, написав в своїй кни зї, що Бог – любов і що хто не любить, той Бога не зназ? Чи не ти говорив людям в сво їй старости отсї слова: Братя, любіть один другого! – Як жеж ти мене тепер ненавидіти будеш і відженеш? Або вирікай ся того, що сам сказав, або полюби і мене і пусти мене в царство небесне.

І отворили ся райскі двері і Іван обняв грішника, що каяв ся, і пустив зго в царство небесне.

НЕМИЛОСЕРДНИЙ БОГАЧ.

Умирав богач…..

Ціле своэ житя був він дуже скупий, тому й зібрав великий маэток.

Нераз витикали йому люди сю хибу, але він відповів за-эдно:

“Годі мені інакше робити; в житю гріш з усім, при помочи гроша усего докажеш!”

І ось тепер, коли смерть станула йому перед очима, прийшло йому на гадку, що і на другім сьвітї мусять гроші мати велике значінэ і тому треба і там їх мати, щоб не знайти ся в клопоті”.

Подумавши так, закликав до себе своїх дїтий, а пращаю-чись з ними, приказав їм, щоб вложили в домовину мішок з золотом.

– Не жалуйте мені – говорив – насипте подостатком золота.

Тої самої ночи розпращав ся він із сьвітом.

Діти сповнили волю батька та вложили в домовину мішочок, у якому містило ся пару тисяч рублів золотом.

Коли наш скупар знайшов ся на другім сьвітї, розпочало ся урядованэ! всюди писали, записували, казали присягати та відсилали від одного до другого.

Бо і там ріжні урядники, канцелярії, суди….

Ледво діждав ся вечера. Був він голодний як вовк а так дуже хотів пити, що язик аж присох до піднебіня.

– Загину я тут – подумав. Нараз бачить він довгий – веикий стіл, закритий ріжними смачними стравами та напитка ми. Навіть щось смажуть у ри ночцї.

– Нї – говорить до себе – таки я можу своїм помислом похвалитись. Як я знав, що менї гроші придадуть ся. А тут зовсім, як у нас. Аж тепер з’їм і випю порядно.

З усьміхом доторкнув ся сво його мішочка.

Підходить отже до стола і вказуючи на якусь смачну рибу, питаэ:

– Що се коштуэ?

– Дві копійки – відповідаэ слуга.

Дешево! – думаэ богач.

– А се? – питаэ знов – і вказуэ на таріль печені.

– Також дві копійки – говорить слуга усьміхаючись.

-То дайте мені, прошу, потрійну порцію риби, а так само печені.

Слуга слухав та не спішив ся подавати.

Богач повторив своэ жаданэ.

– У нас платить ся наперед – відповів обоятно слуга.

– Наперед? добре – промовив гордо богач і кинув золоту штуку на стіл.

– Прошу!

Слуга оглянув гріш з усіх боків.

– Нї – каже – се не копійка, а ми лиш копійки приймаэмо.

І віддав богачеви гріш; а від так приказав йому іти.

Здивував ся богач і зажурив ся.

– Цїкаві річи! – думаэ собі, але треба буде конче виміняти гроші, бо довше не видержу.

Біжить отже до своїх синів і наказуэ їм у снї:

– Возьміть собі золото, бо оно мені не потрібне, а за се дайте мішок з копійками. Тут

Иньших гроший не приймають.

Перелякані сини сповнили сейчас волю батька. Забрали з домовини золото а вложили там мішок повний копійок.

– Маю вже копійки – закликав богач, станувши слідуючого дня коло стола.

– Давайте їсти!

– У нас платить ся наперед – відказуэ обоятно слуга, не рушивши ся з місця.

– Прошу, прошу! – кличе богач і кинув на стіл цілу купу нових копійок. – Лиш скорше!

Поглянув слуга на богача тай усьміхнув ся.

– Не богато ти видно научив ся на землі – каже слуга. – Ми беремо тут не сї копійки, що їх маэш при собі, але сї, що ти їх давав другим. Нагадай собі, чи дав ти коли бід ним, чи поратував їх в нещастю?

Спустив богач очи та задумав ся.

Ніколи не дав він бідакови, ніколи не знав біди-нещастя других.

Слуга моргнув на своїх помічників. Двох великанів відвело богача на бік….

ПРОПУСТИШ ОГОНЬ НЕ ВГАСИШ.

(Мат. XVIII. 21-35). –

“Приступивши тоді Петр до Упавши тодї товариш його

Него, рече: Господи, скільки в ноги йому, благав його, ка-

Раз грішити ме проти мене жучи: Потерпи мені, і все від-

Брат мій, і я прощати му йо – дам тобі.

Му? до семи раз? Він же не схотів, а, відійшов

Рече йому Ісус: Не кажу то – ній, укинув його в темницю,

Бі: До семи раз, а: До сїмде – поки віддасть довг.

Сять раз семи. Бачивши ж товариші його,

Тим же то уподобилось цар іцо сталось, жалкували вельми,

Ство небесне чоловіку цареві, й пійшовши, сказали своэму

Що схотів узяти перелік од панові все, що сталось,

Слуг своїх. Тоді, призвавши його пан

Як же почав брати, приведе – його, рече йому: Слуго леда-

Но йому одного, що завинив чий, увесь довг той простив я

Йому десять тисяч талантів. тобі, як благав эси мене;

Як же не мав він, що відда – Чи не слід було й тобі поми

Ти, звелів пан його продати лувати товариша твого, .як і я

Його, й жінку його, й дітей, і тебе помилував?

Все що мав, та й віддати. і, розгнівившись пан його,

Упавши тодї слуга, покло – передав його мучителям, аж

Нив ся йому, кажучи: ГІане, по поки віддасть увесь довг йо-

Терни мені, а все тобі віддам. му.

Змилосердив ся ж пан слуги Так і Отець мій небесний ро-

Того, відпустив його, й про – бити ме вам, як не прощати

Стив йому довг. мете кожен братові своэму від

Слуга ж той, вийшовши, сердець ваших провин їх”,

Знайшов одного з товаришів Жив в селі господар Іван

Своїх, що завинив йому сотню Щербак. Жив гарно; сам був в

Денариїв; і, вхопивши його, повній силї, робітник, та три

Давив, кажучи: Віддай мені, сини на ногах: оден жонатий,

Що винен. другий парубок, а третий, під-

Росток, їздив з кіньми і зачинав орати. Стара Іваниха була баба розумна і господарча, і невістка попалась тиха й робо-ща. Тілько й було неробучого рота в хатї, що старенький ста рий отець; він семий рік лежав на печи на дихавицю. У Івана всего було досить: троз ко-ний з жеребятем, корова з теличкою, пятнайцять овець. Ба би обували, обшивали хлопів і робили в поли; хлопи господарчій. Хліба ставало поза но вий. Вівсом збували податки і всі потреби. Тілько би житя Іванови з дітьми. Та хата об хату жив з ними сусід, Гаврило Хромий, син Григорія Йва-нового. І завелась з ним у Іва-на^ворожнеча.

Поки жив старий Гордій і господарував отець Івана, жили вони по сусїдски. Треба бабам сита або цебрика, треба чоловікам мірошника або колесо змінити до часу то посилають бувало з одної хати до другої і по сусїдски помагають оден другому. Забіжить теля на гумно, то зженуть та тілько скажуть: “не пускай, у нас, ще не спрятана стирта.” А того, щоби ховати та замика ти в гумнї або в шопі або набріхувати один на других, того й зроду не бувало.

Так жили, за старих. А стали господарити молоді: почалось инакше. А все пішло з марни-цї.

У Іванової невістки вчасно почалась нести курочка. Стала молода збирати покладки під великодні сьвята; що днини йде за покладком під шопу до воза. Раз видно, діти споло шили курку, і вона перелетіла через пліт до сусїдів і там зне сла ся. Чуз молодиця: кудкудаче курка. Думаз вона собі: “тепер нема часу: треба убрати ся на сьвято; пізнїйше зайду та возьму.” Пішла вечером під шопу до воза: нема яйця! Стала молодиця допитувати свекрів, чи не взяли вони. “Нї, кажуть, – не брали.” А Тарас-ко, каже: “твоя чуботачка зне сла ся на дворі у сусіда: там кудкудакала і відтам прилетіла”. Дивить ся молодиця на свою чубату: сидить вона разом з когутом на жердці, вже очи завернула, спати зібрала ся. І спитала би її, де знесла ся. та не відповість. І пішла молодиця до сусїдів. Стрінула її стара.

“Тобі молодице чого треба?”

– Та що – каже, – бабусю? Моя курочка сегодня до вас перелітала; чи не знеслась вона де тут?

“І на очи не бачили! У нас свої, дякувати Богу, давно несуть ся. Ми свої позбирали, а чужих нам не треба. Ми доню, по чужих хатах не ходимо збирати яэць”!

Уразила ся молодиця сказала лише слово, сусідка зще два, і стали баби лаяти ся. Ішла Іваниха з водою, увязалась також. Вискочила Гаври-лиха, стала сусідці докоряти: випімнула, що було, та й та приплела, чого не було. І пішла тріскотня; всі кричать нараз: “Ти така, ти сяка, ти злодійка паплюжниця, ти й старо го свекра голодом мориш”!

– А та жебрачка! Ти моз сито подерла: та й коромесло у тебе наше, та дай коромесло!

Ухопились за коромесло, ви лляли воду, здерли хустки, ста ли бити ся. Над’їхав з поля Гаврило, заступив ся за свою бабу. Вискочив Іван з сином, стовпились у купу. Іван, хлоп здоровий, всіх розкидав; Гав-рилови вирвав клачок бороди. Збіг ся народ; на силу їх розняли.

От і з чого пішло.

Завинув Гаврило свій жмут бороди в папірець поїхав до волосної управи судити ся.

– Я – каже – не на те її плекав, мою бороду, щоби її рябий Іван дер!

А эго жена хвалить ся сусідам, що вони тепер Івана засудять, зашлють на Сибір. І піш ла ворожнеча.

Умовляв їх з печи старий зараз з першої днини, та не слухали молоді. Говорить він їм:

– Пусте ви, діти, робите і з пустого починаэте. Погадайте лише, що вся справа пішла у вас через яйце. Підняли діти яйце: ну, Бог з ним! В однім яйци користи мало. У Бога для всіх стане. Ну, сказала дур не слово, то ти зго поправ: на учи, як ліпше сказати. Ну, побились: грішні люди; буваз й се. Ну підіть же, перепросіть ся і конець всему. А піде на суд, то гірше вам буде.

Не послухали молоді старого; гадали, що те все старий говорить не до річи, а так тіль ко бурчить по старечи.

Не покорив ся Іван сусїдо-ви. – Я каже – эму бороди не рвав, він її собі сам висмикав; а зго син менї обірвав петельки і цілу сорочку на менї. Ось вона!

І поїхав Іван судити ся. Судились вони і у мирового і у волосного. Поки судили ся про пав у Гаврила сворень з воза. Посудили баби за той сворень Іванового сина.

– Ми – кажуть – бачили, як він ночию підходив попід вікно до воза; а кума говорила, що він заїздив до корчми і там з тим своренем напрошу вав ся корчмареви.

І знов стали судити ся. А до ма що днини то лайка, то бійка. І діти лають ся у старших навчають ся і баби зійдуть ся на ріцї, то не так праниками бють, як язиками цокотять, а все на лихо.

Зразу висуджували хлопи о-ден на другого; а потому таки й на правду, де тілько що недобре сховане, зараз і пірве. І так само привчили і баб і дїтий. І стало іх житз все гірше і гірше. Судили ся Іван Щербак з Гаврилом Хромом і на зборах і у волосній управі і у мирового, так що й всім судям навкучилось. То Гаврило на Івана наведе грошеву ка ру, або арешт, то Іван на Гаврила. І чим більше пакостили оден другому, тим більше о-злоблялись. Собаки схоплять ся, то чим більше друть ся, тим більше озьвіряють ся. Со баку бють з заду, а вона ду-маз, що то її тота кусаз, і з-ще більше розпалюз ся. Так і ті хлопи. Поїдуть судити ся, їх покарають одного чи другого грішми або арештом: і за все те у них розпалюз ся серце одному на другого. “Пожди но! – мовляв – Я тобі все те віддам”! І так ішло у них шість літ. Тілько старий на печи все говорив одно. Начне бу вало упоминати:

– Що ви, дїти, робите? Киньте ви всї свої обрахунки, роботи не занедбувайте і на людий не злобіть ся, то лїпше буде. А то чим більше злобитесь, тим гірше.

Не слухають старого.

На семім роцї зайшло о те, що на весїлю Іванова невістка стала при людях ганьбити Гав рила, стала эму виказувати що эго прихопили з чужими кіньми. Гаврило був пяний, не здер жав серця, ударив бабу і шиб нув так, що вона неділю лежа ла; а баба була вагітна. Враду вав ся Іван, поїхав з просьбою до судді. “Тепер – думаэ – розвяжусь з сусідом; не минути эму Сибіри.” Та знов не вий шло по зго мисли. Не приняв суд просьби. Оглянули бабу: баба встала і знаків нема. Поїхав Іван до мирового, і сей переслав справу до волости. Став Іван заходити ся у волости, поставив Писарєви та стар шинї пів відра солодкої і ви-старав ся, що присудили висічи Гаврилови спину. Прочитали Гаврилови на судї рішенз.

Читаз писар: “Суд постановив покарати селянина Гаврила Хромого двайцятьма різками при волосній управі”. слухаэ і Іван рішеня та глядить на Гаврила, що він тепер буде робити. Вислухав Гаврило і побілїв як полотно, повернув ся і війшов до сїний. Вийшов за ним Іван; хотїв він до коня

Та почув: говорить Гаврило.

– Гарно! – каже: – Він мою спину висіче! За палить ся вона у мене, але щоби у него не запалило ся щось важ нїйшого!

Зачув ті слова Іван і зараз вернув ся до судів.

– Суді справедливі! Він гро зить* мене спалити. Послухайте: він сказав при сьвідках.

Пізвали Гаврила.

– Правда, ти говорив?

– Я нічого не говорив. Сїч-те коли ваша власть Видно, що менї одному треба терпіти за мою правду, а эму все віль но.

Хотів ще щось сказати Гаврило, та затряслись у него і губи і щоки. І відвернув ся він до стїни. Налякали ся навіть судї. дивлячись на Гаврила. “Щоби він і справді – думають – не зробив що злого су-сїдови або й собі самому!”

І став говорити старенький судя:

– А ось що, братчики: по-годїть ся ви ліпше по доброму! Ти, брате Гаврило, чи добре зробив, що ударив вагітну жінку? Ну, добре, що Бог помилував; а то який би був заподіяв гріх! Чи добре? Ти послухай ся та поклонись эму; а він тобі даруэ. Ми перепишемо се рішенз.

Почув се писар та каже;

– Так не можна, бо після 117-того параграфу не було добровільної угоди, а запало рішенз суду: а рішенз повинно увійти в силу.

Але судия не послухав писаря.

От – каже – свербить язик! Перший параграф, брате, памя тати на Бога; а Бог велїв пого дити ся.

І став судя знова умовляти мужиків надаремно; не послухав эго Гаврило.

Менї – каже – без одного пятьдесять літ, у мене жонатий син, і з роду мене не били; а тепер такий Іван привів мене під різки, і я эму маю по-клонити ся! Ну, нехай буде; попамятаэ мене Іван!

Знову затремтів голос у Гав рила; не міг більше говорити. Він повернув ся і вийшов.

Від волости до хати було десять верст; Іван пізно вернув ся домів. Вже баби вийшли стрічати худобу.

Відпряг він коня, упорав ся і вийшов до хати. В хатї не було нікого. Діти не вернули ще з поля, а баби стрічали худобу. Війшов Іван, сїв на ла ву і задумав ся. Пригадав він собі, як Гаврилови оголосили рішенз і як він побілів і відвернув ся до стіни. І защеміло у него серце. Прирівнав він

До себе, коли би эго присудили висічи. I жаль эму стало Га. врила. I чуэ він: закашляв ся старий на печи, обернув ся, спустив ноги і поліз з печи. Зсунув ся старий, притаскав ся до лави і сів. Утомив ся, поки доліз до лави. Відкашляв старий, опер ся на стіл і каже:

– Що-ж? Засудили?

Іван каже: на двайцять різок засудили.

Похитав старий головою.

– Зле – каже – Іване, ти робиш. Ох, зле! Не эму, а собі зле робиш. Ну, висічуть э-му спину; а тобі полекшаэ від того? Що?

– Пізнійше не буде! – сказав Іван.

– Що не буде? Чиж він гір ше робить від тебе?

Розсердив ся Іван. – Як то? – каже: Що він мені зробив? Він був би мені* бабу вбив на смерть! Та він і тепер грозить мене спалити. Щож кланятись эму за те?

Зітхнув старий і каже:

– По усему вольному сьві-тї ти Іване ходиш і їздиш, а я на печи котрий вже рік лежу; ось ти й думаэш, що ти все видиш, а я нічого не виджу. Нї, сину; тобі нічого не видно, тобі злість очи заступила. Чужі гріхи перед очима а свої за слиною. Ти сказав, що він зле

Робить…

Коли би він оден зле, робив не було би лиха. Чи лихо поміж людьми від одного заводить ся? Лихо між двома. Эго погань тобі видно, а своэї не видно. Як би він сам був ли хий, а ти добрий, лиха би не було. А бороду хто эму видер? А по судах хто эго тягав? А всьо на него складаэш. Сам погано живеш, і від того йде лихо. Не так я, сину, жив і не так вас учив. Ми із старим, з эго вітцем, чи так жили? Ми як жили? По сусїдски! У него вийшла мука: прийде баба: – Дядьку Флоре, муки треба! – Іди, молодице, до комори та набери, кілько треба. У него бу вал о нема кого післати з кіньми: – Іди, Івасю, з кіньми! – або у мене не стане чого; іду до него: Дядьку Гордію, того а того треба. Бери, дядьку Флоре! – Оттак у нас бувало й легко було нам жити. А тепер що? От колись ту розказував жовнір за Плевну. Що-ж? У вас тепер війна гірше тої Плевни. Чи се житэ? Не гріх то? Ти хлоп; ти госпо дар в дому; від тебе йде приклад. А ти чого учиш своїх баб та дїтий? Собачити ся! Колись ту Тараско, той смар-качина, лаз тїтку Эрину при матери, а матір сьміз ся. Чи то добре? Від тебе-ж іде при-клад. Ти з душі своїй подумай! Чи годить ся так; Ти менї сло во а я два; ти менї в писок, а я тобі два рази? Нї сину; Христос по сьвітї ходив та не так учив нас, дураків. Тобі слово, а ти змовчи; зго самого совість переконаз. Оттак Він у-чив нас! Тобі раз в писок, а ти настав ся ще; на – мов – бий, коли я заслужив. А зго совість зганить; він і покорить ся і тебе послухаэ. Так то Він нам приказував а не носа задирати. Що-ж мовчиш? Чи добре я говорю?

Мовчить Іван, слухаэ.

Закашляв ся старий, на силу відпочив, та знов став гово рити: – Ти думазш, що Христос нас зле учив? А тож усе для нас, для нашого добра. Ти бодай о земнім житю погадай! Що тобі ліпше та чи не гірше стало з того часу, як у вас то-та Плевна завела ся? Почисли-но, кілько добра ти протратив на суди, кілько проїздив та прохарчував? У тебе сини – такі орли піднялись; тобі би жити та в гору йти: а у тебе достатки стали маліти. А від чого? Все від того від гордости твозї! Тобі з дітьми треба поле їхати та сіяти, а тебе враг жене до суду. Не в час зореш, не в час посїзш, то вона, матінка, й не родить. Овес чому отеє не вродив ся? Ти коли Э-го сіяв? З міста приїхав. А що – висудив? Собі на шию! Ех сину! Ти памятай на свою роботу, роби з дітьми на поли та в дому, а скривдить тебе хто, так ти по Божому вибач, а й в роботі буде тобі вільнїйше і на душі все у тебе буде легко.

Мовчить Іван.

– Ось що, Івасю! Послухай мене старого! Піди ти, запряжи малого, їдь зараз таки в управу, полагоди там усї справи і піди рано до Гаврила, по-годись з ним по Божому та до себе запроси – завтра і так сьвято постав самоварчик і розвяжи всі гріхи, щоби їх більше не було, та і бабам і дітям закажи.

І знову зачав старий, мов би вгадав:

– Іди, Івасю не відкладай! Гаси огонь в початку; а розго-рить ся тогдї зго не спинеш.

Хотів старий зще щось сказати та не доказав; прийшли баби до хати, зацокотіли як сороки. До них вже всі вісти дійшли, і як Гаврила засудили на різки і як він похваляв ся спалити. Всьо довідали ся і свого додали і вже з Гаврило вими бабами вспіли на вигонї на його полаяти ся. Стали роз казувати, як їм Гаврилова невістка грозила референтом; ре ферент мов тягне за Гаврилом, він усю справу тепер пе-реверне. А учитель мов уже другу просьбу написав на Івана до самого царя; а в просьбі тій прописано все, і за сворень і за огород, і половина госпо дарства тепер на них перейде. Вислухав їх Іван і знов у него похололо серце; і він розгадав ся миритись з Гаврилом.

У господаря в хатї все роботи богато. Не вдав ся Іван в розмову з бабами, а встав, вийшов з хати і пішов на гумно та до стодоли. Поки упорав ся з роботою, вже й сонїч ко зайшло за хату, приїхали й дїти з поля. Вони орали під зиму на ярину. Стрів їх Іван, розпитав про роботу, поміг уладнати ся, відложив розірва ний хомут до направи: хотїв ще попрятати жердки під шопу, та вже цілком смеркло ся.

Тепер повечеряти та спати! – погадав Іван; хопив розірваний хомут і пішов до хати. Та до того часу забув і про Гаврила і про те, що говорив отець. Ледво до дверий та до сїний, аж чуэ: зза плота лаз ко гось сусід хриплим голосом. Спинив ся Іван, постояв, послухав, поки Гаврило лаяв ся; похитав голо вою і пішов до хати.

Війшов він у хату. В хатї за сьвітили: молодиця в куті сидить за кужелю, стара ладить вечерю, старший син крутить волоки до постолів, другий си дить при столі з книжкою, Та-раско збираз ся на ніч.

В хаті все гарно, весело, ко-либ не те лихо, лихий сусід. Війшов Іван сердитий, скинув кітку з лави і насварив на баб, що шафлик не на місци. І нуд но стало эму з мисли Гаврило ві слова, як то він на суді від-грожував ся і як отщо про ко гось хриплим голосом гукнув: “убити эго варто”!

Подала стара Тарасови вечерю. Попоїв він. надів кожуши ну. кафтан, підперізав ся, взяв хліба і пішов на улицю до ко-ний. Хотів эго старший брат провести, та Іван сам встав і вийшов перед хату. На дворі вже цілком стало темно, захмарилось і підняв ся вітер. Зайшов Іван з ганку, підсадив сина, підогнав за ним лоша і постояв, посмотрів послухав, як Тараско поїхав долі селом, як з’їхав ся з другими хлопцями і як вони геть від’їхали, що їх і не чути. Постояв, постояв Іван у воріт, і не виходять у него з голови Гаврилові слова; “Щоби у тебе щось важнїйшого не запалило ся!”

– І себе – думаэ собі Іван – не послухаэ. Така посуха та ще й вітер! Зайде де з заду підложить огонь, та й сліду по нїм нема! Спалить злодїй і стане невинний. От колиб так эго зловити, вже не увійшов би!

І так ся думка залягла Івано ви в голові, що не пішов він назад на ганок, а просто зійшов на улицю, за ворота, за угол. “Давай, обійду обійстз; хто эго знаэ!” І пішов Іван тихою ходою попід ворота. Що йно зайшов він за угол, погля нув здовш плота: і увідїлось эму, щсГ на тім углї щось шуснуло, нїби висунулось і назад сховалося за угол. Спинив ся Іван і притих; слухаэ і дивить ся: все тихо, тілько вітер листочками на лозинї тріпоче і по соломі шелестить. Було тем но, хоть око вибери а то вдивились очи в темноту, і видить Іван весь угол і стріху. Постояв він посмотрів: нема нікого.

“Видно, привидїло ся” поду мав Ібан, “а все таки обійду”. І пішов крадучись, попід шопу. Ступаэ Іван тихо в постолах, так що й сам своїх кроків не чуэ. Дійшов до угла, аж дивись: на тім кінци щось блиснуло і назад скрило ся. Так і вразило Івана в серце, і спинив ся він. Тілько пристанув, на тім самім місци спалахнуло яс-нїйше і виразно видно, як спиною до него сидить чоловік в шапцї, прикучнувши, і жмут соломи розпалюз в руках. Затовклось у Івана серце в грудях мов птиця і напружив ся весь і пустив ся великими кро ками. Сам під собою ніг не чуэ. “Ну” думаэ “тепер не втїк не, на місци прихоплю”!

Не далеко дійшов эще Іван, аж нараз засьвітилось ясно-ясно, та, вже не на тім місци і не маленький огник, а полу-мэм спалахнула солома під о-стрішиною і несе на стріху і стоїть Гаврило і всего эго вид но.

Як яструб на жайворонка кинув ся Іван на Хромового. “Звяжу!” думаэ: “не втїкне т4-пер!” Та зачув видно, Хромий кроки, оглянув ся і – відки і взяла ся прудкість – шугнув мов заяць попід шопу.

– Не втїкнеш! – закричав Іван і налетів на него. Тілько хотів він эго ухопити за ков-нїр а Гаврило вирвав ся эму зпід руки, а Іван ухопив эго за полу.

Пола обідрала ся, і у-пав Іван: “Гвалту! Держіть.” крикнув Іван, зірвав ся і побіг дальше; Поки він піднимав ся, Гаврило був уже коло своэї хати: але й тут настиг эго Іван. Та тілько хотїв він эго схопити, якраз щось эго заморочило, – мов каменем ударив в голову. Се Гаврило коло хати підняв дубовий кіл, і коли Іван підбігав до него, з усего розмаху ударив эго по голові

Заморочило Івана, іскри по-сипались з очий, потому потем нїло в очах, і захитав ся він. Коли опамятав ся, Гаврила вже не було; було ясно як у день і від зго хати, мов би ма шина йшла гудїло, і тріщало щось. Іван обернув ся і побачив. що зго задна клуня вся горіла, а бічну захопило; і о-гонь і дим і огарки соломи гнало з димом на хату.

“Щож се братці! крикнув Іван, підняв руки і вдарив ними себе по боках: “Таж мені” тілько було вирвати з остріши ни та задоптати!”

Хотів Іван закричати та дух зму захопило і не добув голосу. Хотів бічи: ноги не рушають ся, одна за другу зачіпаз. Пішов поволи, зробив два кро ки, захитав ся, знов зму запер ло дух. Постояв, відітхнув і пішов. Поки він обійшов клуню і дійшов до огню, бічна клуня була в огни, захопило вже й угол хати і ворота; з хати валив огонь і не було до неї приступу. Народу збіглось богато, та не було що діяти. Сусіди виносили своэ і виганя ли з обійсть свою худобу. Після Іванової заняла ся Гаври-лова хата; підняв ся вітер, перекинуло через улицю. Мов мі тлою змело половину села.

У Івана лише старого винесли та самі повискакували, в чім б^ли; а то все лишило ся.

Крім коний, що були на нічлігу, вся худоба згоріла: кури погоріли на сідалах; вози, плу ги, борони, жінчинї скринї, збі же в сусїках – все згоріло. У Гаврила худобу вигнали і дещо повиносили.

Горіло довго, всю ніч. Іван стояв коло свого обійстя, дивив ся та тілько приговорював: “Щож се братці! Тілько було вирвати та задоптати!” Але коли завалила ся стеля в хатї, він поліз в сам огонь, хо-пив обгорілий сволок і став тягнути з огню. Баби побачили зго і стали кликати назад; але він витаскав сволок і поліз за другим та пошпотнув ся і упав в огонь. Поліз за ним син і витягнув зго. Спалив собі Іван бороду і волосз, попалив одїж і попік “руки та нічого не чув. “Се він з горя одурів!” говорив народ. Став о-гонь погасати, а Іван все стояв і тілько приговорював: “Братці, щож се? Тілько було вирвати!” Над ранком прислав війт за Іваном сина.

– Дядьку Іване, твій батько вмираз; велїв тебе прикликати попращати ся. #

Забув Іван і про батька і не розумів, що зму кажуть.

– Який – батько? Чого?

– Велїв тебе прикликати по прощати ся; він у нас умираз в хатї.. Ходїмо дядьку Іване!

Ледво порозумів Іван і пішов за війтовим сином.

Коли старого виносили, оки нуло його соломою з огнем і обпалило. Эго занесли до війта подальше, де не горіло. Коли Іван прийшов до вітця, в хатї була лише сама стара вій-тиха і діти на печи. Всі були при огни. Старий лежав на лаві і споглядав на двері. Коли син увійшов, він зарушав ся. Стара підійшла до него і сказала, що прийшов син. Він велів призвати зго близше. Іван підійшов і тоді старий промовив:

– А що, Івасю – сказав він, – говорив я тобі? Хто спалив село?

– Він, тату – сказав Іван. – Він. я й застав зго. При менї він і огонь підложив під стрі ху. Мені було лише вихопити жмут соломи з огнем та задо-птати і нічого би не було.

– Іване! – сказав старий: Моя смерть прийшла, а й

Ти будеш вмирати? Чий гріх?

Іван вліпив очи в батька і мовчав; він нічого не міг вимо вити.

– Перед Богом кажи: чий гріх? Що я тобі казав?

Аж тепер опамятав ся Іван і все порозумів. І засопів він носом і впав на коліна перед вітцем, заплакав і сказав: “Мій батечку! Даруйте мені ради

Христа! Винуватий я перед вами і перед Богом!”

– Слава Тобі Господи! Сла ва Тобі Господи! – сказав він і звернув очи на сина.

– Івасю! А, Івасю!

– Що, батечку?

– Щож тепер треба робити?

Іван усе плакав.

– Не знаю, батечку – сказав, – як тепер і жити будемо.

Заплющив старий очи, помолов губами, мов би збирав сили, і знов розплющив очи і сказав:

– Проживете! Як будете жити з Богом, то про живете!

Помовчав зще старий, усьмі-хнув ся і сказав:

– Смотриж, Івасю, не кажи хто підпалив! Чужий гріх по-йрий, Бог два простить!

Обі руки, зложив старий під серцем, зітхнув, протягнув ся і помер.

Іван не сказав на Гаврила і ніхто не довідав ся від чого була пожежа. І зійшло у Івана серце на Гаврила, і дивував ся Гаврило, що Іван на него нікому не доносить. Зразу бояв ся зго Гаврило, а потому й привик. Перестали сварити ся хло пи, перестала й їх родина. Поки будували ся, жили обі родини на однім обійстю; а коли відбудовало ся село і обій-стя розмістили ся ширше, Іван з Гаврилом лишили ся знов сусідами в однім гнїздї.

І жили Іван з Гаврилом по сусїдски так само, як жили їх батьки. І памятаз Іван Щербак на приказ батька і на Божу у-станову, що гасити огонь треба в початку. І коли зму хто зробить щось злого то він не о те дбаз, щоби відомстити ся за те, а о те, як би міг направити. А коли зму хто скаже ли хе слово, то він не о те дбаз, щоби відповісти зще гірше, а якби навчити зго не говорити так; а так само учить своїх баб і дїтий. І розжив ся Іван Щербак і став жити ліпше, нїж давнїйше.

Виріс на гарній ниві бурян. І, щоби эго знищити, властителі’ ниви скошували эго, але від того бурян ще умножував ся. А ось відвідав властителів ниви добрий і мудрий господар і між иньшими науками, які він їм давав сказав і про те, що буряну не треба косити, бо від того він лиш умно-жуэ ся, а треба эго вимикати з корінем.

ПРИТЧА.

Але властителі* ниви або не зауважали між иньшими наука ми доброго господаря науки про те, щоби не косити буряну але щоб эго вимикати, або не розуміли эго, або таки після свого рахунку не хотіли сповняти тої ради. І стало ся так, що не слухали ради, щоби не косити, але вимикати бурян так як би зі і не було ніколи і люди косили і дальше бурян і дальше эго розмножували. І хоч бували і слідуючих роках люди, що пригадували властителям ниви на раду мудрого та доброго газди, то вони їх не слухали і поступали собі даль ше по давному.

І скошуванэ буряну, як він лише покаже ся, стало не лише звичаэм, але сьвятим переда-нэм; і вона заростала чим раз більше. Дійшло до того, що на ниві був вже лише один бурян. Люди журили ся тим і придумували всякі средства, але лише не слухали ради, яку їм вже давно був дав добрий і мудрий господар. Аж ось по бачив один чоловік той лихий стан, в якім находило ся поле. Між забутими вказівками господаря найшов він раду і на то, щоби буряну не косити, але щоби вимикати эго з ко-рінзм. І эму довело ся напімну ти властителів поля, щоби не поступали собі так не мудро і що на сю дурницю вже давно звернув їх увагу мудрий та до брий газда.

І щож? – Намість того, щоби застановити ся, чи напімне нз того чоловіка справедливе, чи нї, і коли воно справедливе перестати бурян косити, а коли не справедливе, то доказати эму несправедливість эго напімненя, або сказати, що рада доброго і мудрого чоловіка безпідставна і для них не обо-вязуюча, властителі’ поля не зробили нї одно, нї друге, але обидили ся напімненями того чоловіка і зачали зго лаяти.

Одні називали зго гордим безумцем, який думаэ, що з поміж всіх він один зрозумів науку газди; другі називали э-го брехуном і казали, що він лихо вияснюэ науку господа-ра: а треті, забувши, що він го ворив не свої слова, але толку вав науку чоловіка, якого усї уважали мудрим господарем – називали эго злорадним чоловіком, що хоче розвести бурян і позбавити людий поля. “Він каже, що не треба косити буряну, таж як ми не будемо зго нищити, то він розросте ся і вже цілком знищить нам поле. І на що нам відтак поля, коли мусимо на нїм плекати бу ряни?” Так говорили люди і нарочно замовчували, що чоло вік не говорив про те, що не треба нищити буряну, а проте, що не треба эго косити, але вимикати. І погляд, що той чо ловік або брехун або дурак або хоче наробити людям шко ди, утвердив ся так сильно, що всї эго ганили висьмівали эго. І кілько не наговорив ся та не напояснював ся той чоловік, що він не лиш що не хоче розмножувати буряну, але вла сне э переконаний, що нищенэ буряиів се одно з головних за нять хлібороба, що так розумів сю справу і добрий мудрий господар, якого слова він нагадуэ, та эго не слухали. Се дїляло ся тому, що люди без услівно порішили, що той чоловік э або гордим дураком, який відворотно толкуэ слова мудрого, доброго господаря, або злим чоловіком, що завзи ваз людий не до нищеня буря ну а до эго плеканя і розмно-жуваня.

Оттаке саме лучило ся було й мені, коли я вказав на вка зівки звангельскої науки, щоб не противити ся силоміцю злу. Христос проповідував се прави ло а по нїм через цілий час всї Эго правдиві ученики. Але то му, що вони або незамітили того правила, або тому, що не зрозуміли эго, або тому, що виконанэ того правила видалось їм надто тяжким, то чим більше часу минуло, тим більше забувало ся на те правило, тим більше віддалювало ся людське житэ від того правила і на конець прийшло до то

Го, до чого дійшло тепер –

До того що те правило зачало видавати ся людям чимсь новим нечуваним, чужим, ба навіть і дурним. І зі мною стало ся то саме, що стало ся з тим чоловіком який вказав людям на давнїйшу раду доброго і мудрого господаря про те, що буряну не треба косити, але треба вимикати эго з корінзм.

Як властителі поля нарочно замовчали те, що рада не полягала на тім, щоби не нищити буряну але в тім щоби нищити эго в розумний спосіб і як сказали: “не будемо слухати сего чоловіка, – він дурак, він каже, щоби не косити буря нів але каже розмножувати їх,” так і на мої слова про те, що – аби винищити зло після науки Христової, – не треба злу силоміцю противити ся, але з коренем зго нищити любовю, сказали люди: “не будемо эго слухати, він дурак, він радить не противити ся злу, щоби зло задавило нас”.

Я говорив, що після Христо вої науки немож викорінити зла злом; що коли противимо ся злу силою то зло лиш збіль шаэ ся; після Христової науки викоріняз ся зло добром. “Бла гословіть тих що вас ненавидять; моліть ся за них, що вас

Ображають любіть ворогів ваших і не будете мати ворогів!” Я говорив, що після Христової науки ціле людське житэ, то борба з злом; злу противити ся треба розумом і любовію. З поміж всіх средств, якими противимо ся злу, виключаэ Христос одно нерозумне сред ство противленя, а то – насильство, яке лежить в тім, що боремо ся зі злом – злом.

І сї мої слова зрозуміли так, наче-б я казав, що Христос у-чив, що треба противити ся злу. І всї ті, чиэ житэ опирало ся на насильстві і кому через те насильство було дороге, ра до приняли таке толкованэ мо їх слів а при тім і слів Христових і вони признали, що наука про непротивленэ злу з наукою фалшивою, дурною, без божною і злорадною. І люди зовсім супокійно роблять так – дальше, що місто нищити зло ще й помножують эго.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

ДЕ ЛЮБОВ, ТАМ І БОГ – Граф Лев Толстой

характерні риси творчості поетів парнаської школи