Богатирський кінь – народні перекази та легенди

Їхав я вчора з дроздівським козаком Прокопом Ярмоленком із Дроздівки в Переходовку. Дорогою ми якось розбалакались про коней, і я розказав йому, що бачив годів шість чи сім назад в Чернігові на земській конюшні дуже гарного карабаського жеребця, що за того жеребця заплачено було шість тисяч карбованців і що як вели його раз із Носівки в Чернігів, то держали його на канатах два солдати і десять мужиків.
– А не знаєте, де тепер той кінь є? – попитав мене Ярмоленко.
– Бог його, – кажу, – знає: ті земські конюшні тепер ништожені, а коні чи розпродано, чи що.
– Отже я знаю, де той кінь, – каже Ярмоленко, якось мудро всміхаючись, – він хазяїна найшов.
– Якого хазяїна? Хіба він крадений був чи втеклий? Да й далеко йому хазяїна шукати: він куплений верст тисяч за дві.
– Та не те, – каже Ярмоленко, – коли ви кажете, що то такий кінь був, що в дванадцяти насилу держали, то непевний кінь був, не простий, а богатирський. А такий кінь зроду не вдержиться у простого чоловіка, а як прийде йому урем’я – безпремінно втече і знайде собі хазяїна-богатиря.
Ото ж у нас є москаль одставний, так він ходив на заробітки у Чорноморії і розказував штуку про сеє. “Косило, – каже, – нас у хазяїна чоловік з двадцять, чи, може, й більше. І був між нами один, Бог його знає звідки, скільки не розпитували – не каже. Чоловік, як і всі люди:

і косив так, як усі, тільки було як посядемо їсти, то він зроду не сяде вкупі з людьми, а набере собі хліба там і всього та сяде оддалік і їсть.
От косим ми, – каже той москаль, – неділь три, чи що, аж якось біжить проти нас кінь, та такий, що я, – каже москаль, – увесь світ сходив, а такого доброго коня не бачив. От отаман і каже: “Ану, хлопці, піймаймо сього коня, то, певне, буде од когось на порцію”. От всі ми до коня. А той чоловік: “І не турбуйтесь, – каже, – дурно; не піймаєте ви сього коня, опріч мене нікого він до себе не підпустить”. Ми в регот, та все-таки до коня.
Обступили ми його чоловік в двадцять, давай підступать, а він як вискалить зуби, як зарже – наче грім прокотивсь, та на нас. Ми – врозтіч, а він через нас так і перелетів, наче птиця, та одбіг трохи і став, як укопаний. “А шо, браття, – каже той чоловік, – піймали?” – “А ти піймаєш?” – питає отаман. “Я-то піймаю!” -“Гляди ж, – каже отаман, – не піймаєш, то лопаток спитаєш”.
А отаману, да й нам, досадно, значить, що ми всі не піймали коня, а він береться. От той чоловік іде до коня – той стоїть, як овечка; підійшов зовсім, взяв за гриву, по шиї, по голові гладить, всміхаючись. Стоїть кінь. Погладив так та й каже: “Здоров, товаришу. Давно я ждав тебе та таки дождався; тепер, – каже, – не розлучимось”. А кінь на це як зарже! Та так прегарно, приязно. “Ну, погуляй же”, – каже. Та до нас, а кінь стоїть. “Ну, – каже на хазяїна, – тепер нам треба рощитатись та й розпрощаємось”. А він, значить, грошей за роботу ще ні копійки не брав. Хазяїн давай було просить, щоб зостався, – так ні. “Не можна, – каже, – прийшов мій час, треба йти, куди мене Бог посилає. Пошли ти, – каже на хазяїна, – купить півтора відра горілки за мої гроші, вип’ємо на прощання!”
От узяв один там два бочонки: один в піввідра, другий відерковий, сів на хазяйського коня – в мент прибув з горілкою. От той чоловік узяв піввідерковий бочонок: “Оце ж мені, – каже, – братця, порція, а це вам”. Та й дає нам відрове барильце, а сам одіткнув воронку, притулив барильце до рота, закинув голову та так духом піввідра й видув. “А закусувать, – каже, – не буду: не хочу вас обіжать, бо як почну після сеї порції закусувать, то не стане усього того хліба, що вам хазяїн наготовив”. Так взяв кришечку хліба і вкинув у рот.
“Ну, тепер, – каже, – прощавайте! А ті моїх три карбованці, що в хазяїна ще є, дарую вам на порцію!” Та прийшов до коня, взяв його за гриву та так без сідла і гнуздечка й сів. Кінь як стрибне, так усіма чотирма ногами по копцю й вибив у коліна завглибки. Та й пішов далі. З півверсти ми його бачили, а там і щез: Бог його знає, де й дівся. От ми, – каже той москаль, – пішли по сліду, аж усюди так і знать: де ступне той кінь ногою, так копець у коліна. Так з півверсти слід був, а далі вже й не знать нічого. А він, значить, уже горою пішов, на крилах, бо богатирські коні крилаті!”
– Що ж се воно значить? – попитав я Ярмоленка, вислухавши сю історію.
– А що воно значить? – одказує той. – Значить, той чоловік був прирожденний богатир, та края йому до якого часу не було, а вони без коня – нічого. От він і був так, як і простий чоловік: і косив, і все робив, як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, от він і пішов на своє місто, на службу.
– Яка ж у їх служба, і де вони живуть, тії богатирі?
– Бог їх святий знає! Кажуть, десь на гряниці чи зміїв стережуть, чи Бог його знає: сього вже іменно не докажу вам.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Богатирський кінь – народні перекази та легенди

стоемительный прихрд весны сочинение миниатюра